Наталія Жуковська

Людмила Менюк із позивним «Мальва» на фронті від 2014-го. Спочатку як волонтерка і правозахисниця, а після загибелі молодшого сина на війні — як військовослужбовиця в його ж підрозділі «Айдар». Вона стала першою жінкою в Україні, яка очолила бронетанкову службу батальйону. 

Волонтерство з першого дня війни

З 2014 року Людмила Менюк разом із двома синами допомагали армії. Заснували правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва». Назву запропонував молодший син Станіслав. І саме такий позивний згодом візьме собі жінка. На той момент Людмила не знала, що в Україні мальви саджали матері, чиї діти віддали своє життя за країну:

— Всюди, де було можливо, шукали військовим форму. Вони були голі-босі. Возили на фронт все, починаючи від шкарпеток, футболок, штанів і до амуніції. До того ж у 2014-му більшість хлопців і дівчат стали на захист України як добровольці. Такого поняття у нашому законодавстві не було. Відтак жодного соціального захисту ці люди не мали. Багато з них загинуло, хтось отримав каліцтва. Тож потрібно було вносити зміни до законодавства щодо їхнього захисту. І ми це робили.

Молодший син Станіслав з перших днів війни хотів піти на фронт, але через проблеми із хребтом хлопцю щоразу у військкоматі відмовляли. Та завдяки другу родини, командиру одного з підрозділів  батальйону «Айдар» Сергію Ковризі, він таки потрапив на війну. Був там парамедиком:

— Станіслав постійно навчався. Не втрачав жодної хвилини даремно. Вивчав тактичну медицину. Зокрема, навчався й завдяки фільмам про війну. Дивився навіть російські стрічки, їхній досвід чеченської війни. Це вже сьогодні наші медичні інструктора мають величезний досвід. За ці 10 років війни ми самі маємо, чим поділитися.  

Та на війні Станіслав встиг побути не довго. 27 липня 2014-го під час виконання бойового завдання під Лутугине на Луганщині вся група загинула. Сина Людмили поховали разом зі своїм командиром на місцевому цвинтарі у Гайсині на Вінниччині. 

Помста привела у військо

У січні 2016-го «Мальва» підписала перший контракт з ЗСУ. На той момент їй було 50. Служити пішла до «Айдару» у 24 окремий штурмовий батальйон. Зізнається, насамперед нею керувало бажання помсти за сина. Хотіла бути саперкою, але побратими відмовили, бо занадто ризикована справа:

— Спочатку я була діловодом технічної частини. Але згодом потрапила безпосередньо у штурмову роту і вже наступні 2,5 роки виконувала обов’язки начальника бронетанкової служби. У мої обов'язки входило насамперед забезпечення боєздатності бронетанкової техніки. Я мала вчасно подавати заявки на заміну запчастин та агрегатів. Все потрібно було робити швидко і завчасно, аби у відповідальний момент, під час бою, не було неприємних несподіванок. Наш підрозділ постійно був на передовій. Відтак техніка весь час працювала. Лише під час так званого перемир’я у ході АТО ми не використовували танки. Важку техніку відводили на 25 км від лінії фронту. А ось БМП та БРДМ (броньована розвідувальна машина. — Авт.) ми використовували постійно. 

Значного ураження техніки на той час не було, але часом доводилося ремонтувати її на місці, під обстрілами. Або ж евакуйовувати. Жінка каже — історій за час служби багато. Пригадує ротацію після року і дев'яти місяців перебування на фронті:

— Коли міняємося, то разом з нами їде й наша техніка. Новий підрозділ заходить зі всім своїм. На полігони техніку доставляли на залізничних платформах. На одну вміщалося два БМП або ж один танк. Їх потрібно було закріпити і поставити спеціальні відмітки. Для цього у мене у кишені мала бути крейда, яку я не знайшла. Але ж я жінка, і хоча й не фарбувалася на фронті, губна помада у мене завжди була.

Щойно зробивши справу, побачила, як один із керівників, який контролював завантаження, мене фотографує і каже: «Я ще такого ніколи у житті не бачив»

Насправді коли командир давав наказ очолити бронетанковий напрямок у військовослужбовиці не було знань про техніку. Та завдяки технічній освіті вона добре розумілася на схемах. Відтак легше було вивчати принципи роботи багатьох агрегатів. Ставати фахівцем треба було швидко, бо застосування бронетехніки — це збереження життів піхоти: 

— Мені дуже допомогли наші хлопці, які входили в танкові та БМП екіпажі. Багато знань дав мій командир на позивний «Професор», він і зараз воює. Я намагалася все вивчити і бути не теоретиком, а практиком. Мені як жінці не вистачало фізичної сили.

Жодного сексизму у нас не було. Про перепони, приниження, підколки не йшлося. Навпаки — постійна підтримка у всьому

Наприкінці 2019-го «Мальву» поранили. Під час евакуації техніки стався «приліт». Мінно-вибухові травми, забій внутрішніх органів, контузії і висновок лікарів — непридатна до служби в армії:

— Після того у мене стався ще й інсульт згодом. Я погано ходила і говорила. Стало краще лише після реабілітації. Хоча я досі погано чую на одне вухо і не бачу на око. У центральному київському шпиталі лікарям вдалося призупинити втрату зору.

Демобілізувавшись, Людмила отримала другу групу інвалідності. Проте не сиділа, склавши рук. Продовжила займатися спортом і взяла участь в «Іграх Нескорених». Виборола дві золоті медалі з греблі та срібло з пауерліфтингу.

Не думала, що доведеться воювати вдруге

Те, що повномасштабний наступ росіян буде, «Мальва» знала і відчувала. Розуміла, що цей ворог не зупиниться лише на сході країни:

— Мій чоловік — професійний військовий. Неодноразово був у миротворчих місіях за кордоном, а у 2014-му одразу пішов на фронт. Він є моїм побратимом. Ми не раз обговорювали з ним, якими будуть наші дії на випадок великої війни.  Тому для нас це не було шоком. Ми чітко знали, що маємо робити. 24 лютого я була вдома, на Вінничині. Близько 4-ї ранку вийшла на терасу покурити. Почула «приліт», але не зрозуміла, що це і де. Ми ж раніше не знали, як ракети прилітають. Далі — на низькій висоті пролетів літак. Ми зрозуміли, що це може бути десант. Скочили у авто і поїхали до військкомату.

До війська 56-річну «Мальву» тоді не взяли. Тож разом із чоловіком вони поїхали до Києва і 15 березня 2022-го року потрапили до 205 окремого батальйону територіальної оборони (ТРО):

— Я була шокована. По-перше, не знала, що таке ТРО. Що це за підрозділ? Вони теж були здивовані бачити мене, тітку в окулярах, 56-річну доброволицю.  Вони не знали, що зі мною робити. Бронетанкової техніки у них не було. У наявності лише дві автівки. З озброєння — кулемети. Запропонували бути діловодом в якійсь службі. Я подякувала і сказала, що на відміну від багатьох нових жінок та чоловіків маю військовий досвід, тому точно буду корисною в іншому місці.

По-друге, мене вразила категорія присутніх. Там були співаки, режисери, науковці. Був навіть пластичний хірург, бариста, менеджери. Всі стали на захист країни

Разом із чоловіком, у складі 205-го батальйону ТРО брали участь у  зачистці від ворога Київщини. У прямих боях участі не брали. Прочісували навколишні ліси, заходили й у самі міста й села. «Мальва» зізнається — вражала кількість і масштаби зруйнованого. А далі був Сєвєродонецьк, де на військових чекали важкі, запеклі бої: 

— Якоїсь миті думала, що ми там і залишимося назавжди. Але отримали команду на вихід. Були у складі тих підрозділів, які останніми полишали Сєвєродонецьк. Завдяки артилерії, яка взяла удар на себе, нам вдалося вийти цілими і неушкодженими. Всі мости були розбиті, тож виходили під ранок на плотах. Наш підрозділ навіть вивіз всі боєприпаси, аби не залишити їх ворогу. Ми знали, що то дуже великий дефіцит. Була думка все підірвати, але вирішили спробувати вивезти. І у нас все вийшло. Далі був маршрут так званою «дорогою життя», яка вела до Бахмута. Нас розстрілювали, але Господь ніби на руках нас проніс. На той момент всі вийшли живими, але сьогодні уже багатьох серед нас немає. 

У Бахмуті вперше пожалкувала про службу

У Бахмуті «Мальва» була сержанткою із матеріально-технічного забезпечення у складі 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Зізнається, що страшні моменти бували всюди. Однак найсильніше виснаження сталося у Бахмуті. Було важко як фізично, так і морально:

— У нас було 64 безперервних днів контактного бою. Я дуже пишаюсь своїми хлопцями. Бачила їхню мужність, стратегію, яку вони застосовують в боротьбі з ворогом. Таке враження, ніби цих людей з дитинства готували в якихось військових академіях. А ще були проблеми із логістикою. Щоб поїхати у місто «н» за  боєприпасами, потрібно було під'їхати до розбомбленого моста з боку Бахмута. Перейти його. І це все під постійними обстрілами. Береш озброєння, боєприпаси, воду, сухпайки і знову повертаєшся. Їдеш польовими дорогами під щільним вогнем. Згадуючи це, мені здається, що я переповідаю кадри з якогось фільму, що цього зі мною не було.

Єдиний раз, коли жінка пожалкувала, що пішла служити, — торік у Бахмуті. Найбільше боялася підвести побратимів під час бою:

— Бої йшли безперестанку, було дуже страшне виснаження, і мені прийшла така думка: «Боже, може, даремно я пішла. Я зараз можу стати тягарем для своїх побратимів, бо мені дуже погано».

Але звідкілясь з'явилося 125 дихання. А ті думки — то була секундна слабість

Історій, які часом спливають у пам’яті у жінки чимало. Пригадує, як якось взимку намагалася дістатися командного пункту у Бахмуті. Була сильна ожеледиця. Довкола лежали обірвані дроти, весь час йшли обстріли. «Мальва» вирішила йти пішки — і раптом прямісінько на неї їде ворог — на велосипеді, в ожеледицю:

— Шоковані ми дивимося одне на одного. Я одразу впала на коліно. У  мене був пістолет ТТ.  А він на велосипеді їде і тримає автомат. І тут я чую звук міни. Вона падає між нами. Його вбиває, а мені нічого. Я думаю, що він заблукав, десь взяв того велосипеда. А ще ж я уже зовсім погано бачила, але знала, що хоч і сліпа, але 100% його вбила б. Однак, мені не прийшлося цього робити. Господь розпорядився по-іншому.

А ще жінка пригадує, як могила маленької дівчинки врятувала їй життя. Це теж було у Бахмуті:

— Ми були у приватному секторі і росіяни почали закидати нас ракетами. Коли я впала, то побачила невеликий горбик, підняла голову і помітила табличку, підписану від руки. То була могила дворічної дівчинки, яку поховали у дворі будинку.

Торік під час оборони Бахмуту «Мальва» вдруге отримала поранення і вже не змогла воювати далі.

‍За понад 10 років війни ворог змінився

«Мальва» розповідає, що в останні роки значно змінилася інтенсивність боїв. Ворог застосовує різноманітне озброєння — від літаків та дронів до забороненої хімічної зброї. Та й не секрет, що військових по той бік фронту у рази більше. До того ж тактику наступу росіяни змінили:

— У Бахмуті ми бачили, як вони пускають спочатку одні сили, менш підготовлені, щоб нас виснажити. А потім йдуть їхні специ. Вони робили з їхніх тіл щось схоже на загорожі і йшли у наступ. Ті тіла ніхто не забирав. А от коли йшли професійні військові, то все було по-іншому. Всі у добре оснащеній амуніції. І поранених та вбитих своїх бійців забирали одразу.

Найважче на війні — втрата побратимів, зізнається Людмила. Щодо страху, то він присутній у всіх. Головне правило — не мовчати, говорити про це:

— Коли є загроза життю, то, звісно, страшно, як і кожній людині. Але я маю виконати наказ, якщо я на війні. Просто своїм побратимам озвучую: «Хлопці, мені так страшно». А у відповідь чую: «Нам теж». Але попри все йдемо бити ворога. Не можна стримувати всі емоції у собі.

Обов’язково про свої страхи треба говорити вголос. Щодо мотивації, то була ціль зупинити ворога подалі від мого дому

Сьогодні ж своєю місією «Мальва» називає інформування світу про жахіття війни.

Без міжнародної підтримки перемоги не буде

У складі проєкту «Голос з передової» Людмила Менюк, разом з побратимами і посестрами розповідає світу про війну в Україні. «Мальва» виступала у Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, місті Остін у Техасі. Щоразу звертається до іноземців з проханням посилити допомогу Україні. Жінка наголошує,  що для світу втрати України на фронті — статистика, тоді як для українців — це рідні і близькі:

— Я розумію, що європейці живуть у мирі, їм дуже тяжко відчути, як це жити у війні. Під час поїздки до Берліна ми зустрічалися з багатьма політичними лідерами. Дякували Німеччині за допомогу, але просили надавати її у повному обсязі, тому що дуже тяжко, коли вона надходить маленькими партіями. Я розказала історію побратима, з яким спілкувалася перед поїздкою. Він просив подякувати за допомогу, а через два дні російська ракета поцілила у його будинок  у Харкові, й загинули його батьки і діти. Дружина у важкому стані. Це говорить про те, що війна не тільки на передовій — вона по всій Україні.

І ми просимо захистити небо і доносимо те, що ми є щитом Європи. Не стане нас, будуть плакати вони біля гробів своїх дітей

Ветеранка розуміє, що європейцям важко усвідомити всі жахіття кривавої війни. Для них вона десь там далеко — за тисячі кілометрів. Хоча насправді для ракет це не відстань:

— Вони не розуміють, що зовсім не готові до війни. Тому що мати зброю і боєприпаси — цього замало. Потрібна підготовлена професійна армія. Причому у великій кількості. Мають бути кризові психологи, бо люди будуть травмовані психічно. І ти маєш бути готовий до жаху, що в тебе може не стати домівки, твоєї родини і взагалі може не стати тебе. Якщо не втрутиться міжнародна спільнота і політики, війна може бути десятиліттями. Однак ми закінчимося швидше. Якщо війна триватиме навіть три  роки, то нас уже не буде. Далі воюватиме Європа. 

Мріє відкрити реабілітаційний центр для військових

Після повернення до цивільного життя «Мальва» здобула ще одну вищу освіта. Цього разу отримала диплом практичного психолога. У рідному Гайсині жінка відкрила приватний кабінет. Хоча й жартує, що бізнесвумен з неї ще та. Наразі вона лише вкладає у справу. Ветеранка допомогає  військовослужбовцям та їхнім сім’ям психологічно впоратися із труднощами, з якими вони стикнулися під час війни. Робить це безкоштовно. Вдень може взяти максимум чотири клієнта, бо емоційно складно:

— Часто спілкуюся з військовими онлайн. Говорять про різне. Найчастіше про нестачу боєприпасів. Про те, як їм тяжко, як  хочеться трішки відпочити, хоча б днів 10. Як хочеться прийняти душ. Люди хочуть елементарних речей. Тих, які на умовно мирній території, не цінуються.

Ми з вами навіть не усвідомлюємо, що це може бути така розкіш

Коли військовий на війні, то на війні вся родина, наголошує Людмила. Людям треба навчитися з цим жити. Зокрема, знати як підтримати близьку людину, як не втратити себе і де брати сили:

— Суспільство має бути готовим до того, що воюватимуть всі. І навіть я не застрахована від того, що знову візьму зброю до рук. Я до цього готова.

Жінка переконана, попереду ще багато роботи. Адже після закінчення війни чекає відновлення знищених ворогом сіл та містечок: 

— Багато нам доведеться працювати. На жаль, це буде вже більше для моїх дітей і внуків. Але я вірю, що ми зможемо зробити Україну знову квітучою. Мрію відкрили реабілітаційний центр для військових.У нас, у Гайсині, є «Долина УБД». Це було занедбане місце, але ми ще з 2016-го його облаштовуємо. Навіть два будиночки поставили. Хочемо, аби там були психологи, масажисти. Це має бути місце для  перезавантаження військових. На території, до речі, є велике озеро з рибою. А ще — хочемо відкрити там профорієнтаційний напрямок. Адже після повернення з війська багато людей захочуть змінити професію. Над цим ми теж працюємо.

Саме ж суспільство має навчитися користуватися зброєю, переконана «Мальва», бо ворожий сусід нікуди не дінеться. Це постійна загроза. А ще — освоїти нові професії, тому що дуже багато наших спеціалістів, на жаль, загинули, чимало виїхали і не повернуться. Але насамперед поважати і любити одне одного. І пишатись тим, що  пройшли цей складний шлях.

Усі фотографії з приватного архіву

Чергова смерть породіллі у лікарні у Новому Таргу

14 серпня, як стало нещодавно відомо журналістам, до лікарні в Новому Таргу, що на півдні Польщі, потрапила 25-річна вагітна українка. Під час обстеження лікарі констатували загибель плоду. Жінці провели операцію та дістали мертву дитину. Про цей випадок пишуть журналісти «Tygodnik Podhalański». Згодом саму породіллю у край важкому стані доставили до реанімації університетської лікарні у Кракові, де вона і померла. Журналісти припускають, що українка ймовірно померла від сепсису. Самі медики, посилаючись на лікарську таємницю та чинний Закон про права пацієнтів, не коментують смерть молодої жінки. Тож усі висновки у справі наразі неофіційні.

Це не перша смерть у перинатальному відділенні лікарні Нового Таргу. Торік у травні у гінекологічному відділенні померла 33-річна полька Дорота, яка була на 5-му місяці вагітності. Попри загрозу її життю, лікарі не перервали вагітність. Медики запевняли родину, що все гаразд. А після того, як у Дороти відійшли води, єдине, що порадили лікарі, — постільний режим. Коли стан жінки погіршився, вагітність вирішили-таки перервати. Але було вже пізно. Жінка померла від септичного шоку. Адвокат родини померлої зазначав, що медики допустили «грубу недбалість» як у процесі лікування, так і в наданні інформації про стан здоров'я породіллі. Після трагічного випадку у багатьох польських містах пройшли акції протесту у рамках «Загальнопольського жіночого страйку» через смерть 33-річної жінки.

У заяві організаторів протесту йшлося: «Дорота з Нового Таргу померла тому, що польський антиаборційний закон вбиває і перетворює лікарів на політичних прислужників, а не на експертів у галузі охорони здоров'я. Вона померла через те, що лікарі не виконують своїх обов'язків».

Уся проблема в законодавстві 

Польський закон про аборти — один із найсуворіших в Європі. У 1993 році  був ухвалений так званий «абортивний компроміс». Згідно із ним, переривання вагітності було можливе у трьох випадках: загроза життю або здоров’ю матері, вагітність внаслідок зґвалтування та невиліковна хвороба або незворотній дефект плоду. У 2016 році депутати Сейму у першому читанні ухвалили законопроєкт про повну заборону штучного переривання вагітності. Кримінальна відповідальність передбачалась як для жінок, які хотіли зробити аборт, так і для лікарів, які робили б такі операції. Тоді жінки вийшли на одну із найбільших акцій протесту у Польщі, яка стала відома на весь світ під назвою «чорний понеділок». Після цього скандальний законопроєкт відкликали. 

Та вже у 2020 році руками Конституційного суду було заборонено аборти у випадку патології розвитку плоду. Вже за рік рішення Конституційного суду набуло чинності. Зараз у Польщі аборт можливий лише у разі зґвалтування або інцесту чи за умови небезпеки для життя чи здоров'я матері. У першому випадку вік плоду не має значення, у другому — аборт можливий до 12 тижнів.

Послаблення аборційного законодавства було одним з політичним гасел партії Дональда Туска перед парламентськими виборами у 2023 році. На початку 2024 року прем'єр-міністр Польщі заявляв, що уряд готовий пом'якшити обмеження на доступ до засобів екстреної контрацепції, а також послабити майже повну заборону абортів. 

Однак проблема так і залишилась. Сейм  в особі його маршалка Шимона Головні заблокував роботу над законопроєктами, що лібералізують законодавство про аборти. Наприкінці серпня цього року прем’єр-міністр Туск визнав, що наразі у парламенті немає достатньої кількості голосів для пом’якшення закону про заборону абортів. Та попри це уряд працює над запровадженням нових процедур для лікарень та прокуратури, щоб послабити деякі з фактичних обмежень:

— Я можу лише пообіцяти, що в межах чинного законодавства ми будемо робити все, щоб жінки менше страждали, щоб аборт був максимально безпечним і доступним, коли жінка змушена ухвалювати таке рішення. Щоб людей, які долучаються до допомоги жінці, не переслідували.

Міністерка охорони здоров’я Ізабела Лещина додала, що для проведення процедури переривання вагітності має бути достатньо однієї медичної довідки про наявність загрози здоров'ю жінки. Наприклад, це може бути довідка від психіатра.

А втім, навіть за ухвалення нового аборційного законодавства, його має підписати президент Польщі Анджей Дуда. І ось тут є проблема, адже він неодноразово заявляв, що проти цього. «Для мене аборт — це вбивство людей», — наголошує глава Польщі.  

Нові протести не за горами

Новина про смерть української породіллі у Новому Таргу обурила польську активістку, кураторку руху «Жіночий страйк»  Марту Лемпарт. У неї чимало запитань до лікарів, які не змогли врятувати жінку:

— Це та ж лікарня, де торік померла вагітна полька Дорота, а цього року — породілля з України. Я не знаю усієї ситуації, але однаково звинувачую лікарів. У мене питання — що вони зробили не так, що стався сепсис? Відповіді я не знаю, але вже не вірю жодному їхньому слову. Вони повинні були зробити все, аби не допустити смерті жінки. Я знаю, яким є ставлення медиків по догляду за вагітними жінками в Польщі і скільки часу вони витрачають на те, аби знайти відповідального за екстрену ситуацію, яка часом виникає.

Жоден з них не хоче бути тим, хто ухвалює рішення, а час у таких ситуаціях коштує життя

За словами Марти, ситуація, коли лікар вагається з рішенням, бо боїться відповідальності, є брехнею. Деякі медики просто зневажають жінок:

— Ми знаємо десятки випадків, коли лікарі  відмовлялися робити аборти навіть у ситуаціях, які дозволені законом. Рішення пояснювали страхом бути притягнутими до кримінальної відповідальності. Та я не пам’ятаю жодного випадку, за понад 30 років заборони у Польщі абортів, щоб лікарі були покарані або притягнуті до суду за проведення легального аборту.

Разом з тим, проголошені нещодавно Міністерством охорони здоров'я рекомендації для лікарень Марта Лемпарт називає безглуздими. На її переконання, документ не відповідає настановам Всесвітньої організації охорони здоров'я: 

— Ми б хотіли, аби міністерка охорони здоров'я дослухалася до спеціалістів з абортів, а також почула думки вагітних щодо цього вразливого питання. Це потрібно зробити негайно. До того ж, легалізація абортів — це рекомендація комітету ООН, який прямо закликає Польщу легалізувати їх і негайно ввести мораторій на покарання у разі їхнього проведення. Уряд має змінити законодавство.

Декриміналізація абортів має бути їхнім флагманським законопроєктом. Дональд Туск не подбав про те, щоб партнери по коаліції проголосували так, як треба. Тому відповідальність лежить на польському уряді

Через складну ситуацію з доступом до екстреної контрацепції та забороною абортів польські жінки змушені шукати інші шляхи переривання вагітності, зокрема у тих країнах, де це дозволено. Допомагають у цьому найбільші жіночі некомерційні організації — «Аборти без кордонів» та «Абортний Дрім Тім», розповідає Марта Лемпарт:

— Лише за даними «Аборту без кордонів», на рік маємо орієнтовно 50 тисяч абортів. Це третина від загального запиту. Жінки повинні мати право на переривання вагітності тоді, коли їм це потрібно. При цьому жоден лікар не має їм це забороняти. А тим паче у випадках загрози їхньому життю. Так само люди, які допомагають робити ці операції, мають бути захищені законом. 

Будь-яка жінка, яка потребує такої допомоги, може звернутися до організації «Аборти без кордонів» за телефоном: 22 29 22 597. Активістка каже, що це третій за популярністю номер у Польщі, після поліції та пожежної охорони. Разом із тим Марта Лемпарт анонсувала нову хвилю протестів у Польщі:

Ми вже готуємося до протестів і громадських акцій щоб захистити права жінок. Ми не зупинимося, поки не буде так, як повинно бути 

Тільки жінка вирішує, бажана чи небажана вагітність

«Мартинка» — феміністична організація, яка підтримує й захищає українських біженок у Польщі від початку російсько-української війни. Її засновниця Настя Подорожня вже 10 років проживає у Польщі. Розповідає, що в Європі є поодинокі країни, наприклад Ватикан, де діють такі ж жорсткі законодавчі обмеження на проведення абортів та доступу до екстренної контрацепції, що і у Польщі:

— Дія пігулок екстреної контрацепції є ефективною лише впродовж п’яти днів від моменту незахищеного статевого акту. Однак польські гінекологи не завжди виписують на них рецепт. На жаль, дуже багато польських лікарів мають комплекс «Бога». Знаю, що це звучить різко, але у моїй роботі був випадок, коли молода 18-річна дівчина, яку зґвалтували, звернулася до поліції. Ті відвезли до гінеколога, який відмовив їй у рецепті на екстрену контрацепцію.

Просто сказав: «На все воля Божа», і що вона занадто молода, щоб приймати такі таблетки

Чимало польських лікарів бояться робити аборти, дозволені законодавством. Одна з причин — страх відповідальності, наголошує Настя. І наводить випадок, який стався з гінекологинею зі Щецина. Лікарка відома тим, що не боялася робити легальні аборти, бо не вчиняла жодних протиправних дій: 

— Утім торік до неї прийшло Антикорупційне бюро. Під час обшуку у кабінеті вилучили телефон, комп'ютер, документацію всіх її пацієнток. Подейкують, що саме так тисли на неї. Разом із тим поліція отримала доступ до дуже інтимних фотографій її пацієнток. 

Жінки, які звертаються за допомогою до «Мартинки», прагнуть перервати вагітність не від хорошого життя, розповідає засновниця організації. На сьогодні відомі випадки так званих воєнних зґвалтувань. Змушувати жінку виношувати таку вагітність Анастасія Подорожня називає справжніми тортурами:

— До нас зверталися за допомогою зґвалтовані жінки. Насамперед ми надавали їм психологічну допомогу. Це дуже табуйована тема. Рідко хто з них зізнається про те, що вагітність настала саме від зґвалтування ворогом. Та навіть якби вони захотіли позбутися майбутньої дитини, тут у Польщі, де отримали тимчасовий прихисток, їм не допомогли б лікарі.

Бо протипоказань до переривання вагітності не було, а саме зґвалтування ще потрібно було довести. На мою думку, це грубе порушення прав жінок

Та й жінки з бажаною вагітністю побоюються народжувати у Польщі — через недовіру лікарям:

— Лікарі часом нехтують безпекою пацієнток. Знаю історію жінки, в якої була бажана вагітність, але обстеження показало патологію розвитку плоду. Була висока вірогідність того, що дитина померла б після народження. На жаль, у Польщі це не причина, щоб перервати вагітність. Ми допомогли цій жінці. Знайшли організацію, яка організувала їй переривання вагітності в Голландії.

Я хочу, щоб українки, попри те, бажана чи небажана у них вагітність,  знали, що ми є одна в одної

Звернутися до «Мартинки» може кожна жінка, яка потребує допомоги.  Жінкам, які хочуть стати матерями, організація допоможе з пошуком лікаря прогресивних поглядів. А тим, у кого є небажана вагітність, підкажуть, як легально та безпечно її перервати. 

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах жила звичним життям. Працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. Та 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. Спочатку у себе вдома прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити у гарячі точки фронту як волонтерка. 

Наталія Жуковська: Аґнєшко, від початку повномасштабної війни ви як волонтерка їздите по всій лінії фронту. Як змінилися потреби і запити від військових впродовж останніх двох років?

Аґнєшка Зах: За весь цей час не змінилася одна річ — військові постійно потребують зброї, автівок і дронів. Звісно, що зброєю ми не можемо їх забезпечити. А ось автівки та дрони за можливості дістаємо. Майже постійно є потреба у медичних тактичних аптечках. А ще останнім часом привозимо протигази, бо росіяни активно використовують на фронті якусь хімічну зброю. Коли повертаюся з фронту додому, то помічаю, як мені важко дихати, а згодом впродовж тижня починається кашель. Потім це минає, але щойно їду на якісь гарячі ділянки фронту, то знову починаю кашляти. 

Наскільки важко зараз дістати машини і дрони? Де їх берете? 

Так, зараз дуже складно діставати автівки. Часом самі поляки віддають свої власні машини на фронт. Звісно, йдеться не про нові «колеса», але для фронту вони підходять. На початку повномасштабної війни були автівки, які хочеш, — позашляховики, пікапи, а зараз їх все менше і менше. Нам, волонтерам, доводиться постійно їх шукати — і не лише у Польщі. Є проблеми із дронами. Безпілотники — розхідний матеріал. Вони як боєприпаси — потрібні у будь-якій кількості.

Цю війну можливо виграти лише за допомогою дронів. І ми маємо допомогти військовим це зробити‍

Хто вам  допомагає з фінансуванням?  

У нас є дві найбільші потреби — пальне і ремонт машин. З пальним нам допомагає  Фонд Яна Замойського. Іноді самі люди привозять каністри з пальним або просто дають гроші на це. Часом доводиться «кричати» десь в інтернеті, що у нас зламалася машина і потрібні гроші на ремонт. І люди — як в Україні так і в Польщі — завжди допомагають. Щоправда, з кожним місяцем це робити все складніше. Ціни зростають, а доходи у людей — ні. А ще, прикро, але іноді я бачу, як в Україні дехто заробляє на військових. Наприклад, купують тактичні рукавички за  300 гривень, а військовим на фронті продають за 800-1200. Це дуже сумно. Тут хочеться сказати відому фразу: «Кому війна, а кому мати рідна». Поки хтось на війні вмирає, інші заробляють.

Аґнєшко, яким було ваше життя до війни в Україні?

Я жила спокійним життям, проводила культурні та етнографічні заходи. Це були прекрасні моменти. Абсолютна ідилія у всьому. Грошей не бракувало, тому що я була досить популярним гідом. Ну, а потім прийшла повномасштабна війна до України і потрібно було допомогти людям. Всі свої ресурси та сили спрямувала на фронт в Україні. Моя донька зараз мені шепоче: «На даний момент у нас є всього 30 злотих». У мене вдома 7-ро людей. З них четверо — мої  діти, їх всіх потрібно годувати. Отак і живемо.

До речі, мої діти постійно намагаються мені допомагати. Зокрема, моя старша донька сортує гуманітарку. І це її бажання

З чого почався шлях до волонтерства? Що стало переломним моментом в ухваленні такого рішення? 

Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, я одразу дала оголошення, що у мене є будинок, де я можу прихистити людей. Перші дівчата приїхали із Маріуполя і Харкова. Вийшовши із машини, вони все знімали на відео і питали: «Де це ми?». Звичайно, що я представилася, показала документи і запропонувала відправити повідомлення рідним, щоб ті знали про їхнє місцеперебування. Дівчата були налякані, бо приїхали звідти, де вирували жахіття війни. За годину їх почало відпускати і вони просто розплакалися. Серед них була дитина, яка ховалася під стіл, і кричала: «Окупант». Були жінки із шизофренією, зі старечим маразмом. Цих жінок привіз до мене мій товариш Павло. Одного дня я помітила, наскільки він змучений, бо без зупинок їхав в Україну, а потім назад. Я запропонувала йому допомогу — поїхати в Україну разом. Ми з Павлом досі їздимо у парі. Ми вдячні військовим, які нам довірилися. Допомогу намагаємося передавати з рук у руки, бо не раз чули про розкрадання гуманітарки недобросовісними людьми. Спочатку я їхала допомагати Україні, згодом — армії. А сьогодні —  просто їду  до друзів.

Аґнєшко, а чому українські військові називають вас «босонога» та «відьма»?

Босонога, бо я ходжу босоніж, а відьмою, бо я заглядаю в їхні серця. Я полюбляю ходити босоніж, мені так зручно. Крім того, саме цим показую іншим: «Гей, люди, ви не повинні бути як усі, і я не мушу бути з натовпом».  

Як рідні відреагували на ваше рішення їхати туди, де небезпечно? Відмовляли чи підтримували?

Реакція була характерною для типової травми. Було несприйняття, страх, хвилювання. І нарешті одного дня моя донька подивилася на мене і сказала: «Добре, мамо, давай закінчимо цю війну». І почала сама активно допомагати. 

З ким  діти поки вас немає і чи не просять  лишитися нарешті вдома?

У мене четверо дітей. Старшій доньці 26, а найменшому сину 5 років. Мої діти дають собі раду, поки мене немає. Єдине, звісно, що всі сумуємо одне за одним. Тож коли я маю невеличкий перепочинок, намагаюся проводити з ними якомога більше часу. Коли я вдома — це свято для рідних.  

Що вас мотивує займатися волонтерством, їздити у  найгарячіші точки фронту?

Мотивація проста — люди потребують допомоги. А ще, як не дивно, це відчуття спокою. Я — мати. Допоки ваші хлопці воюють і тримають цей фронт, у нас, у Польщі, буде мир. Я у це свято вірю. І мій обов'язок — допомагати українцям. Я хочу щоб мої діти жили цим безтурботним дитячим життям якомога довше, щоб були у мирі, без ракет, повітряної тривоги, без того, що було в Ірпені та Бучі. Допомагаючи українським військовим я охороняю своїх дітей. Щодо страху, то він був, але на початку. Я багато чого навчилася у військових. Що має статися, те станеться.

Якщо я маю померти, то так має бути — мені на голову будь-якої миті може впасти цеглина будь-де. А поки я живу, то їздитиму і допомагатиму. Я не хочу, щоб росіяни прийшли у мій дім

Ви майже весь час у дорозі і у постійному русі. Як витримуєте такий шалений ритм життя?

Мені допомагають усмішки військових і моїх дітей. А ще — доброта людей, яких я зустрічаю на своєму шляху. 

А чи були ви в Україні до повномасштабної війни?

Так, один раз із туристичною групою, в якій я була гідом. З того, що запам’яталося тоді, — ями на дорогах та багато машин. Я зовсім не знала України. До повномасштабної війни не могла сказати українською навіть пів слова. А тепер хлопці на фронті думають, що я зі Львова. Жартують, що я добре знаю лайливі  слова. А насправді, аби порозумітися, то іноді мушу спілкуватися всіма можливими мовами, зокрема й англійською. Часом допомогає мова жестів. На війні дуже швидко знаходиш друзів, тому що немає часу на розмови «ні про що». Ти просто дивишся людині в очі і знаєш, що це брат чи посестра. 

Чи відчуваєте втому від війни? 

Іноді я відчуваю втому від людської дурості, із якою мені доводиться стикатися, від людської ненависті. Ось це мене страшенно втомлює. Звісно, що буває втомлююся фізично, бо останнім часом були такі маршрути, де я їхала майже дві доби за кермом, нон-стоп. Також намагаюся працювати, щоб мати хоча б копійку для дітей або на пальне. Буває така собі дорожня виснаженість. Коли приїзджаю до хлопців, то вони вже знають про це, можуть дати спальник, щоб я поспала хоча б 4 години, а на столі завжди чекає кава або вечеря. Вони знають, що я практично не їм у дорозі і рідко зупиняюся в готелях, бо дуже поспішаю.

Але, як би не було складно — ми не маємо права втомлюватися

Що вразило вас найбільше під час поїздок на фронт та в деокуповані регіони?

‍Мені просто «знесло» дах, коли я побачила, як люди вклоняються до землі, коли отримували гуманітарну допомогу. Неможливо забути очі дітей, в яких завмер страх, які по вісім місяців не виходили із підвалу. Страшно, коли людина хоче вкоротити собі віку через втому. Неодноразово були ситуації, що я забирала у хлопців зброю від голови. Не забути також моменти, коли привозять поранених військових до стабілізаційного пункту. Вражає не кров, а їхні обличчя, страждання, дезорієнтація. Не сама жорстокість війни, не вибухи, не ворожі винищувачі. Вражають людські долі на фронті, коли розгортаються цілі драми. Іноді хлопці дізнаються про зради дружин, розлучення. Бо поки він довго відсутній на війні, його дівчина чи дружина когось знайшла. І це сумно. 

Чого вас навчила війна?

Війна навчила мене бути щасливою. Дивно, але вона показала мені, як багато у нас є, в якій щасливій країні я живу. Коли тобі посміхається дитина — це найбільше щастя. Як і те, що у неї є ручки, ніжки, що вона жива, що зараз літо, що ти маєш час це бачити, жити у мирній країні, що, вибачте, волосся на моїх ногах — це класно, тому що я маю ці ноги. Це те, чого мене навчила війна. Вона змінила мої пріоритети. Коли приїжджаю до Польщі я трішки сміюся над різними сварками, які ми маємо всередині країни. Я також навчилася дарувати багато тепла людям, яких зустрічаю на своєму шляху. Ця війна забрала багатьох моїх друзів військових, фантастичних людей, яких я зустріла на фронті. Війна навчила мене жити швидко. Світ і життя прекрасні. А ще – треба поважати всіх, незалежно від того, як вони виглядають або що ти про них думаєш, тому що завтра їх може вже не бути. Ось те, чому навчила мене ця війна. 

Що є найважчим для вас як волонтерки?

Найскладніше — їхати з вантажем до когось і більше із ним не  зустрітися. Це важко. А ще, не простою є боротьба із різними правилами, іноді дуже безглуздими, яких ти повинен дотримуватися. Боротьба з легковажністю чи вимогами людей. Іноді я мушу зробити фото військових з отриманою гуманітаркою чи іншою допомогою, але часом  половина бійців не повертається із завдання і хлопці перебувають у жахливому психічному стані. У мене не вистачає духу фотографувати їх. А ще деякі люди, які донатять, скаржаться на мене, бо я фотографую військових без обличчя. Просто не всі розуміють, що у цих солдатів родини можуть бути в окупації або просто йому не можна показуватися у соцмережах. Треба розуміти, що іноді показати будинок, в якому вони живуть, або їхню машину — це означає наразити їх на небезпеку. Потрібно це завжди враховувати. У волонтерів працює правило лікарів — не нашкодь.   

Аґнєшко, чи не шкодували про свій вибір?

Тричі думала, що повернуся додому — і все, більше не поїду на фронт. Це були ті моменти, коли бачила людей, які намагалися заробити гроші на армії, або коли зустрічалася із проросійськи налаштованими людьми. Але телефонували військові і казали: «Відьмушко, сестро, допоможи нам, маємо потребу». І я знову їхала. Я думаю, що третя світова війна вже почалася. І це вже не війна, а геноцид. Скажу одне — якщо Україна не вистоїть, то тут буде важко.

Мені ніколи не спадало навіть на думку, що у 21-му столітті може бути така кривава війна. І ми маємо зараз об’єднатися аби допомогти Україні в ній перемогти

Що зробите першим чином після перемоги?

Я не п'ю, але пообіцяла, що перше, що я зроблю, це вип'ю за перемогу. Але насправді, думаю, що буду плакати, а потім піду з дітьми на прогулянку. Знаєте, це буде важка, болюча перемога. На фронті гинуть люди, які люблять Україну. Моєю мрією є побачити туристичну Україну, ті неймовірно красиві міста і села. Я знаю Україну побиту і зранену, бо наразі, я не їду туди, де гарно. Я їду туди, де Україні болить. Моя мрія — побачити те, що є найкращим у цій неймовірній країні.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), захворюваність на COVID-19 зростає в усьому світі. Нові спалахи інфекції були зареєстровані в Північній і Південній Америці, Європі та західній частині Тихоокеанського регіону. У 84 країнах відсоток позитивних тестів на SARS-CoV-2 збільшується впродовж останніх тижнів. При цьому в Європі цей показник перевищує 20 відсотків. Такі високі темпи поширення інфекції у літні місяці нетипові для респіраторних вірусів, які зазвичай активніші за низьких температур. Утім, завдяки своїй специфічній природі, вірус ковіду уникає «сезонності», він легко може поширюватися у різні пори року. Цього разу маємо справу з так званим літнім сплеском та ще й з вкотре мутованим субваріантом вірусу «Омікрону» під назвою  FLiRT. Його спалах зафіксували на початку літа, у США. Тепер він вже активно розгуляє Європою та Україною. З чим пов'язане збільшення кількості інфекцій, чим небезпечний FLiRT та коли очікувати пік захворюваності в Україні та Польщі?

COVID-19 – FLiRT  у Польщі

Зростання захворюваності на коронавірус у Західній Європі та США почали фіксувати наприкінці травня-початку червня. Вже тоді головний санітарний інспектор Польщі Павел Гжесьовський попереджав, що наступна хвиля коронавірусних інфекцій незабаром докотиться до Польщі:

— На даний момент маємо більше захворювань, ніж у травні та червні. За нашими оцінками, йдеться про збільшення хворих у десятки разів. Хоча, на жаль, на даний момент ми не маємо точних даних, оскільки проводиться дуже мало тестів. Відтак, хворих офіційно реєструється не багато. Тому ми не можемо назвати їхню точну кількість.

Про сплеск захворюваності свідчать дані Міністерства охорони здоров'я. Згідно з щоденною статистикою відомства станом на 13 серпня на SARS-CoV-2 захворіли 1 189 осіб, з них 369 — повторно. Найбільше хворих у Мазовецькому воєводстві — 208 осіб, а найменше в Опольському — 27.

Домінуючим штамом коронавірусу є субваріант «Омікрон» під назвою FLiRT, наголошує в інтерв'ю Sestry головний санітарний лікар Польщі:

— Поки що не схоже, що цей вірус хоче заспокоїтися. Саме тому за ним потрібно стежити, тому що ніколи не знаєш, який новий варіант буде більш небезпечним. У жодній країні Європи ніхто не моніторить вірус у тому масштабі, як раніше. Відомо про зростання захворюваності в Італії. Багато людей поїхало до Франції, де під час Олімпіади також було зареєстровано чимало випадків, навіть серед спортсменів.

І тепер після Олімпіади, коли всі вони повернуться до своїх країн, ми також зможемо побачити хвилю зростання захворювань

Сплеск захворюваності у Польщі прогнозують на кінець серпня початок вересня — коли розпочнеться новий навчальний рік. Адже відомо, що діти є одними з найшвидших розповсюджувачів вірусу. Тож, готуючись до наступної хвилі COVID-19, медики нагадують по основні профілактичні правила. А саме — уникати контакту з хворими, людних місць, дотримуватися дистанції. А ще — часто мити руки з милом чи обробляти антисептиками із вмістом спирту не менше 60%. І не нехтувати вакцинацією, підкреслює Павел Гжесьовський:

— Найкраще було б зробити щеплення зараз, до початку сезону захворюваності, але проблема в тому, що на даний момент немає вакцин з оновленим складом до нових вірусів. Вони досі в процесі реєстрації в Європейському агентстві з лікарських засобів.

Тому, боюся, що коли ці вакцини з'являться, буде запізно, тому що багато людей вже хворітимуть, і ці вакцини не зможуть захистити стільки людей, скільки ми хотіли б

Зменшити ймовірність заражень допомогло б встановлення у навчальних закладах очищувачів повітря. Про таку ефективність вже заявили у США, розповів Sestry Гжесьовський:

— У Сполучених Штатах було доведено, що витрати мінімальні, але ефект дуже великий від фільтрів повітря, тому що воно очищається до дуже високого ступеня. Змусити це робити польських керівників навчальних закладів ми не можемо. Тому у наших силах моніторити ситуацію, тобто перевіряти, скільки є випадків та як мутує вірус. Зараз, наприклад, тривожні дані надходять з Японії, де з'явився варіант, який є сумішшю штамів «Дельта» і «Омікрон». Повернення варіанту «Дельта» може означати серйозні проблеми, тому що це штам, який вже спричиняв важкі перебеги захворювання.

COVID-19 – FLiRT  в Україні

Тим часом в Україні вже зафіксували першу смерть від нового штаму COVID-19 FLiRT. Це 80-річна жінка — жителька однієї з громад Івано-Франківського району. Пенсіонерку госпіталізували з високою температурою у важкому стані. Від моменту госпіталізації до смерті минуло 20 днів. Жінка мала супутні захворювання — цукровий діабет, ішемічну хворобу серця. Тобто була у так званій групі ризику. Смертельні випадки і тяжкий перебіг хвороби досі залишаються вірогідними для літніх людей віком понад 60 років, вагітних жінок, дорослих та дітей із хронічними захворюваннями, застерігають інфекціоністи. Тому медики вкотре нагадують про важливість вакцинації. Набутий імунітет після щеплення знижує ризики ускладнень від хвороби, розповідає інфекціоніст Федір Лапій:

— Наприклад вакцина проти кору, якщо ви розвинули імунну відповідь, захищає вас від зараження. А вакцина від COVID-19 захищає від тяжкого перебігу хвороби, але не від зараження. Згідно наукових досліджень, частка серед невакцинованих щодо тяжкого перебігу значно вища. Навіть якщо просто взяти дані по Україні, то весною 2023-го серед тих, хто лежав в реанімації або мали смертельні випадки були переважно не вакциновані люди.

На сьогодні вітчизняні медики відзначають нетипово стрімке, як для літа, зростання захворюваності на COVID-19. Лише за місяць показник інфікованих зріс ушестеро, наголосив заступник міністра охорони здоров’я, головний державний санітарний лікар України Ігор Кузін. За його словами, у червні в Україні зафіксували 2 тисячі випадків заражень, а у липні кількість хворих на Covid-19 зросла до майже 12 тисяч:

— Такі показники є нехарактерними для літа. Адже раніше зростання кількості хворих фіксували восени. На стаціонарному лікуванні перебуває трішки більше ніж 2,5 тисячі пацієнтів, і це абсолютно нормально для такого пікового підйому. 

При цьому, за словами інфекціоніста Федора Лапія, реальна кількість хворих може бути дещо більшою:

— На сьогодні, далеко не всі, у кого може бути діагностовано COVID-19 звертаються до лікарів.

Маючи легкий перебіг хвороби й не потребуючи госпіталізації, ці люди зазвичай не потрапляють у загальну статистику. Лікуються вдома

На сьогодні в Україні циркулює 10 підвидів штаму «Омікрон». Останній із них — «FLiRT», який має нові мутації у спайк-білку. Він швидше вражає ослаблений імунітет, а захворіти можуть навіть раніше вакциновані, додає Лапій:

— SARS-CoV-2  продовжує свою еволюцію. Більше шансів до виживання мають ті мутовані варіанти, які краще пристосовуються. У даному випадку ми бачимо, що мутації дозволяють вірусу легше прикріплюватися до клітини і відповідно, проникати всередину.

Мутації допомагають вірусу ставати більш заразним. Відтак швидше поширюватися

Утім, на його думку, про початок епідеміологічного сезону говорити зарано:

— Поки що важко зробити такі прогнози, бо маємо попереду  навчальний рік. Діти підуть до школи. Контактування між собою сприятиме поширенню вірусу. Можна припустити, що з початком навчального процесу, кількість хворих зросте. Утім, це дуже обережні прогнози», — наголосив інфекціоніст.

Як розпізнати симптоми COVID-19 – FLiRT

На початку захворювання загальні симптоми такі ж, як і в інших варіантів COVID-19:

• втома, сильна слабкість;
• нежить;
• біль у горлі;
• підвищення температури;
• болі у м’язах або тілі;
• кашель;
• тремтіння;
• втрата нюху та смаку

Лікарі радять при появі будь-яких симптомів ГРВІ одразу звернутись до сімейного лікаря і не займатися самолікуванням.

Фотографії: Shutterstock

Антоніна Кумка — засновниця і президентка Protez Hub. Цей проєкт спрямований на покращення послуг протезування та реабілітації в Україні, а також на обмін досвідом між протезистами з усього світу. Впродовж трьох років команда фахівців з протезування та реабілітації із США, Канади, Великобританії та Австралії приїжджала в Україну, щоб на волонтерських засадах поділитися досвідом з українськими колегами. 40 фахівців пройшли практичні курси навчання, понад пів тисячі відвідали одноденні семінари. Сьогодні Анастасія Кумка — радниця міністра соціальної політики (на громадських засадах), і вона продовжує розвивати галузь протезування в Україні, живучи на дві держави — Канаду й Україну.

Наталія Жуковська: Антоніно, як на сьогодні виглядає ситуація з протезуванням військових в Україні?

Антоніна Кумка: За даними міністерства соціальної політики і Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, торік протезами було забезпечено майже 20 тисяч людей. Із них 15,5 тисяч — нижні кінцівки й понад 500 — верхні. Йдеться не лише про військових, а й про людей, яким виготовляли протези планово. З метою безпеки ми не можемо називати чітку кількість військових з ампутаціями, але якщо ви чуєте цифри, мовляв, 100 тисяч людей втратили кінцівки внаслідок війни — це перебільшено щонайменше уп’ятеро. Немає такої цифри, це забагато.

Чи є складнощі з отриманням протезів? Якими є черги?

Черг насправді немає. Є проблема скерування пацієнтів на протезування, яка не вирішується. Ми неодноразово підіймали це питання. Наприклад, за нашими спостереженнями, найбільшу кількість людей чомусь скеровують до Львова. І немає різниці, з якого регіону пацієнт. Це можна було зрозуміти на початку військових дій. Але сьогодні майже в усіх областях налагоджена реабілітація і допомога.

Тож якщо ви чуєте, що якийсь центр з протезування каже, що у них немає місць, то це штучно створені черги. Загалом час очікування від моменту подачі документів до протезування займає до двох місяців. Щодо верхніх кінцівок, то може бути трішки довше. Тому що протезистів рук менше.

Яким має бути алгоритм отримання протезів? Чи може військовий, перебуваючи, наприклад, у шпиталі, сам обирати, де він протезуватиметься?

Так мало би бути в ідеалі. Коли у Мінсоцполітики вносились зміни до певних постанов, то йшлося про те, що заклади охорони здоров'я зобов'язані надавати пацієнтам вибір обирати підприємства з протезування. Але проблема в тому, що іноді пацієнти перебувають у дуже крихкому емоційному стані. Відтак чіпляються за речі, які на той момент їм здаватимуться більш вигідними. Іноді до них приходить лікар, дає ненайкращі поради, яким вони сліпо довіряють.

Важливо враховувати, що протезування краще робити ближче до місця постійного проживання. Бо протези ламаються, потребують обслуговування

І якщо людина, приміром, з Дніпра чи Харкова, то їздити до Львова їй буде не дуже зручно.  

Чи борються за пацієнтів представники протезних підприємств? Чи ходять по шпиталях із пропозиціями?

Так, ця проблема також існує, тому що не всі мають однаковий доступ до пацієнтів. Іноді лікарні будують протезне підприємство як частину медичного закладу. І, звісно, що вони переконуватимуть людину там протезуватись. Або пацієнт сам думає: «Раз я вже тут, то піду сюди на протезування». Але це не завжди добре, тому що у тому центрі можуть не надавати необхідних якісних послуг.

Як обрати заклад і протезиста? На що звертати увагу?

Насамперед потрібно звертати увагу на досвід. Не можна обирати установу за критерієм того, що у них найбільше реклами або ви про них часто чуєте.

З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах. У них і так достатньо пацієнтів, вони не потребують реклами

Навіть якщо підприємство розміщене у підвалі, але у ньому працює досвідчений фахівець, то це краще, ніж реабілітаційний центр на три поверхи, де працюють протезисти з дев’ятимісячним досвідом. На жаль, протезування — це бізнес.

Бувають випадки, коли пацієнтам кажуть: «Ідіть, збирайте 5-10 мільйонів гривень». І не тому, що це буде найкращий протез для пацієнта, а тому, що він буде найдорожчим, який протезист може продати і, відповідно, більше заробити. Тому на це теж треба зважати. Важливо завжди спілкуватися з декількома фахівцями, шукати додаткову думку. Якщо вже семеро, наприклад, фахівців опитали, вони всі сказали, що ні, у вас зависока ампутація і ви не зможете ходити на протезах, то напевно, це вже досить вагомий аргумент, аби зрозуміти, що це правда. Багато хлопців не можуть з цим змиритись і, на жаль, знаходяться люди, які цим можуть скористатися і їх обманути.

Радниця міністерки соціальної політики Олена Кульчицька цього року розповідала, що протезування в Україні оплачується коштом державного бюджету. І ніби немає потреби збирати гроші для тих, хто потребує протезування. Йдеться навіть про біонічні протези. Наскільки це відповідає дійсності?

На протезування однієї кінцівки держава виділяє до 50 тисяч доларів. Сума залежить від рівня мобільності та потреб пацієнта. Держава не фінансує експериментальні протези. Тобто якщо людина хоче отримати за державною програмою протез, то він має бути зареєстрований держлікслужбою як сертифікований медичний виріб. А якщо людині хтось із благодійників пропонує 3D протез, то такі не відносяться до медичних виробів, є експериментальними і не оплачуватимуться державою.

Функціональний протез коштує від 10 до 40 тисяч доларів. І грошей, які виділяє держава, на це вистачає

Багато хто думає, що, наприклад, біонічний протез — це найкраще, що може бути. Однак це міф, який створюють самі пацієнти. Іноді такі протези їм пропонують протезисти, бо їм це вигідно, вони можуть більше заробити.

Але як ми бачимо навіть по наших американських колегах і пацієнтах, багато хто користується саме тяговими протезами, механічними, і лише у деяких випадках використовують біонічні. Тому що вони мають складніший, ніж тягові, механізм. Частіше ламаються, вони тендітніші, їх не можна мочити, бруднити, потрібно захищати від пилу. Їх використовують переважно для офісної роботи. Якщо ж військовий хоче повернутися назад в армію і продовжити службу, то біонічний протез буде абсолютно недоречним.

Гроші держава дає, протези є, але чому час від часу у соцмережах можна зустріти пости про збори на протези?

Мені теж це цікаво. Ми вже втомилися людям говорити: «Перестаньте збирати гроші на протези. Для чого ви це робите?». По-перше, це роблять благодійні фонди, тому що вони з цього живуть. Збирають гроші на протези і частина коштів залишається у них. Другий момент — коли людям кажуть: «От вам такий протез не підійде, який можна отримати у межах державної програми. Вам потрібна ось така кисть, яка коштує 50 тисяч євро. Однак згори ще треба заплатити за роботу фахівця, витратні матеріали і так далі». Тобто грошей не вистачає. Людина оголошує збір.

Були випадки, коли ми пропонували дофінансувати протези, то нам казали: «Не лізьте не у свою справу». На жаль, є багато недоброчесних моментів. Ті ж, хто їздили протезуватися закордон, сьогодні говорять, що іноземці іноді відстають від того, що вміють робити наші спеціалісти. Вони не мали такого досвіду з подібними травмами. 98% пацієнтів все-таки протезуються  в Україні.

В Україні є майже сотня протезно-ортопедичних підприємств — як приватної, так і державної форм власності, які виробляють протези. Protez Hub співпрацює з усіма?

Ми переважно співпрацюємо не з підприємствами, а з фахівцями. Збираємо інформацію про те, які у них є потреби щодо професійного розвитку. На основі цього формуємо навчальні програми. От, наприклад, ми організовували велику подію, присвячену пацієнтам з обома ампутованими верхніми кінцівками. Це люди, які потребують особливого підходу, а їхня реабілітація займає довше часу. Ми скооперувалися з однією організацією в США. Її діяльність присвячена саме роботі з такими людьми. Двоє ерготерапевтів, протезист і четверо американців, які живуть з такими травмами вже понад 10 років, приїжджали в Україну для обміну досвідом.

В Україні досі неможливо здобути вищу освіту в галузі протезування. Яка ситуація з кадрами, зокрема, з протезистами? 

Це мій біль. Насправді, рух у цьому напрямку йде і я з цим живу 24/7. Ми як організація, яка займається й навчанням спеціалістів з протезування, хотіли це зробити ще у 2016-му. Але тоді, на жаль, у нас не вийшло. У чому полягає зміна? Перше, що ми зробили зараз, — за кілька місяців розробили й затвердили професійний стандарт «протезист-ортезист». Це кваліфікація, яка відповідає міжнародному стандарту Міжнародної спілки протезистів і ВООЗ, вони є фахівцями першої категорії в усьому світі. Це люди, які безпосередньо мають право працювати з пацієнтами. Інші категорії цього позбавлені.

Тобто якщо ти технік, протезист-ортезист, то ти можеш працювати з машинами, але не з людиною. Ти маєш мати клінічну освіту для того, щоб працювати з пацієнтом. У нас є певна кількість фахівців, які можуть відповідати цій професії, бо вже протезують понад 10 років та пройшли досить багато різноманітних курсів. І зараз проходять курс спеціалізації, який ми створили у межах цього прискореного процесу кваліфікації фахівців разом з Харківським національним медичним університетом. І ось по завершенню ми матимемо перших 13 фахівців, які вже будуть вважатися протезистами-ортезистами відповідно до європейських вимог.

Чи достатньо цієї кількості протезистів-ортезистів?

Нам не потрібні тисячі протезистів. Поки вистачить до ста на всю країну

Техніків потрібно втричі більше. Це люди, які будуть безпосередньо за верстатами працювати, виконувати завдання протезиста-ортезиста. Ми зараз працюємо над тим, щоб створити освітній стандарт магістра протезування-ортезування. І це вже буде офіційна програма, яка відповідає тому, що є в Європі та США. Основною вимогою для того, щоб людина могла бути протезистом-ортезистом в Україні, буде проходження ось цієї магістратури. Навчання триватиме 2 роки. 

Антоніно, ви розвиваєте галузь протезування в Україні від початку російсько-української війни, з 2014. Є керівником проєкту та президентом організації Protez Hub. З чого все починалося? 

З однієї людини. Це був військовий, який втратив обидві кінцівки вище коліна, по стегно, і на той момент для нього єдиним виходом було їхати протезуватися за кордон. Таких технологій, які він хотів, тоді Україна ще не мала. Не було й фінансування. Коли я почула його історію, стало зрозуміло, що таких хлопців буде багато, бо війна тільки розпочиналась. І потрібно вже починати щось робити, аби підтримка таким людям була системною і щоб ми могли це робити в Україні. Бо протезування за кордоном коштуватиме вдвічі дорожче.

Йшлося на той час про 70-100 тисяч доларів на людину. І мені прийшла думка, що ми маємо це змінити. Першочергово я почала шукати тих, хто міг би навчати наших фахівців, вдосконалювати їхні навички і підвищувати знання в Україні. Так я познайомилася з американцем Джоном Батздорфом, який є президентом благодійної організації Prosthetika та одним з екзаменаторів сертифікаційної ради США, які підтверджують кваліфікації протезистів і ортезистів.

Він погодився допомогти і з того часу ми працюємо разом, аби все це далі розвивати.

Який протез на сьогодні є найфункціональнішим?

Це індивідуально. Залежить від діяльності людини. Тому спочатку фахівець запитує: «Що ви хочете робити цим протезом?» Комусь підходить електричне коліно, а хтось хоче простіший протез, тому що його можна мастити, бігати і стрибати з танків і не потрібно заряджати. Бо, наприклад, якщо хлопець повертається на передову на протезі з гідравлічним коліном, то йому не треба перейматися, що десь немає блоку живлення, щоб його підзарядити. А електричне коліно треба заряджати. Відповідно, його не можна мочити. Воно важче, тому що в нього складніший механізм. Це все треба враховувати.  ‍

Чи очікували ви, що Росія наважиться на повномасштабне вторгнення? Де вас застала велика війна?

Звісно, не очікувала. Я була в Канаді. Перші пів року ми спали по дві години на добу. Все було, немов у тумані. Це був нескінченний потік роботи. Ми шукали все, що можна було дістати, і відправляли до України.

Вже у травні 2022 я поїхала до України. У мене були дві валізи, забиті тепловізорами й дронами

Як давно ви проживаєте у Канаді, чим займаєтеся, окрім волонтерства?

Моя перша вища освіта — викладач, магістр германської філології і літератури. Я навчалась у Чернівецькому національному університеті і одного разу поїхала подивитися на англомовну країну, до Канади. У мене ніколи не було думок кудись виїжджати. Але так сталося, що саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Спочатку приїжджала до нього, а згодом залишилася. Здобула другу вищу освіту економіста. Час від часу викладаю математику. Однак це буває рідко, бо багато часу забирає все, що пов’язане з Україною.

Інколи буває так, що два тижні живу у Канаді, а потім місяць в Україні. Деколи пів року у Канаді, потім знову декілька місяців в Україні. Все залежить від того, що і де відбувається та чи потрібна моя присутність. Багато чого я роблю дистанційно. У Канаді на мене чекає чоловік та двоє дітей. Старшому сину 16 років. Молодшому — 7. Вони вже звикли до моєї відсутності. Деколи важкувато, але що поробиш.

Розумію, що роблю потрібні для країни речі. І поки є така можливість, я допомагатиму

Якою б ви хотіли бачити Україну після війни?

Такою, якою вона, на жаль, не буде за нашого життя. Звісно, що ми все для того робимо, але у мене дедалі більше сумнівів, що це відбудеться скоро.

На жаль, деякі люди досі не розуміють, чому треба жити по совісті і не думати лише про те, як набити грошима власні кишені

Кожен на своєму місці повинен розуміти, для чого мають існувати якісні і добре сформовані державні інституції. І це усвідомлення має бути від Києва і до будь-якої сільської ради. Хочу, аби було більше відповідальності у людей за свої дії. І це має бути однаковим для всіх, незалежно від того, хто чий кум, брат чи сват. Лише за таких умов ми зможемо побудувати міцний фундамент. Поки його не збудуємо — все буде сипатися. Це буде бутафорія. Ми маємо це зробити. І головне, що нам це під силу. 

Фотографії з приватного архіву

З 2008 року Люба Шипович проживала у Сполучених штатах, будувала успішну IT-кар’єру, але з початком повномасштабної війни повернулась до України. Люба — співзасновниця громадської організації «Razom for Ukraine». А з 2023-го — засновниця благодійного фонду «Dignitas», який опікується військовими та ветеранськими проєктами, зокрема — постачанням армії БПЛА та навчанням операторів дронів. За версією журналу Forbes, торік Шипович увійшла до рейтингу «50 лідерок України».

Наталія Жуковська: Любо, основний напрям вашої роботи — безпілотні технології: розвідувальні та ударні дрони. Яка реальна ситуація із забезпеченням підрозділів БПЛА на сьогодні?  

Люба Шипович:  Ми говоримо загалом про технології. Окрім безпілотників, йдеться також про програмне забезпечення, ситуаційну обізнаність, систему управління боєм тощо. Якщо говорити про забезпечення дронами, то держава вже їх купує. Так, ще у недостатній кількості, але вони з'явилися. Однак нам дуже бракує інфраструктури навколо цих безпілотників. Йдеться про антени, станції наземного керування, портативні електростанції, планшети, 3D принтери для друку контейнерів під вибухову частину системи скидів. Уся ця інфраструктура, на жаль, зараз взагалі ніяк не покривається державою. Забезпечення йде або через фонди, або самі підрозділи збирають на це гроші.

Сам по собі дрон не летить. Мають бути ще окуляри, пульт, антени, зарядний пристрій, планшети, ретранслятор 

Що потрібно зробити, щоб дронів на фронті було достатньо?

Якщо порівнювати 2022 рік, коли дронів взагалі не було, і зараз, то нині ситуація значно краща. Цього року, за словами прем’єра, виділено 40 мільярдів гривень на закупівлю безпілотних систем. Це вже прогрес. Але цього недостатньо. Коли президент говорить про мільйон дронів, то це лише звучить як багато. А насправді ми рахували, що такої кількості при теперішній лінії фронту та інтенсивності бойових дій вистачить лише на три місяці. Тобто мільйон — це, по суті, четверта частина від потреби на рік.

У нас інтенсивна війна, найбільша в світі війна дронів за все існування людства. До того ж часто через відсутність боєприпасів дрони замінюють артилерію. Західні країни не готувалися до великої сухопутної війни. Доктрина НАТО — отримати перевагу у повітрі. Ми ж ведемо велику сухопутну війну. Забезпечити її боєприпасами не в силах навіть об’єднані країни НАТО. З одного боку, у них не вистачає потужності, з іншого — заважають політичні та бюрократичні процеси. Ми не можемо розраховувати суто на допомогу західних союзників.

Ми повинні вкладатися у своє виробництво. І те, що у нас виходить досить непогано, — це насамперед виробництво безпілотних технологій

Відомо, що Україна досі залежить від Китаю щодо деяких компонентів, необхідних для виробництва дронів. І торік китайці вже ввели певні обмеження на експорт. Як ви оцінюєте ризики того, що в якийсь момент вони зовсім закрутять «гайки»?

Ми повинні шукати альтернативи. Китай — найдешевший, найбільший виробник, але, на щастя, не монополіст. У країнах Середньої Азії є й інші виробництва. Також будуються заводи в Європі та США. І, звичайно, нам треба величезну увагу приділяти локалізації виробництва саме комплектуючих. Те, що ми можемо робити в Україні, треба робити тут, навіть якщо це дорожче. Тому що під час війни вартість не оцінюється суто економічною складовою. Є ще компонент національної безпеки. Зараз в Україні є кілька сотень стабільних виробництв. Однак дуже мало з них масштабують виробничі потужності, тому що не мають гарантій, що замовлення будуть постійними.

Держава має заключати з виробниками середньо-довгострокові контракти на закупівлю. Якщо він буде хоча б на три роки, виробнику буде цікаво інвестувати у свій бізнес

І це, напевно, найбільша проблема. А якщо ми говоримо про виробників в європейських країнах, то вони взагалі хочуть 8-10-річні контракти. Адже це капітальні інвестиції у виробничі лінії, розширення виробництв і так далі.  

Любо, ви займаєтеся волонтерством із 2014 року. Саме тоді у США був створений благодійний фонд «Razom for Ukraine». Ви є його співзасновницею. З 24 лютого впродовж року ви змогли зібрати 68 мільйонів доларів. Як це вдалося зробити?    

Понад 60% — це були невеликі донати від людей, переважно американців та канадців. На допомогу українській армії вони давали по 10, 20, 100 доларів. Були також корпоративні донати. До десяти корпорацій виділили по мільйону доларів. Це були досить відомі у світі компанії, які часто бажали лишатися анонімами. Таку активність іноземців я пояснюю тим, що на той момент Україна була у топі всіх новин. І це був нормальний порив — допомогти у боротьбі проти несправедливості.

Слід розуміти ще й саму культуру американців, де волонтерство виховується змалечку. Це невід'ємна частина життя. Є навіть спеціальні дні у році, так званий Giving Tuesday, що об’єднує людей заради допомоги одне одному. Зараз ця допомога є значно меншою, зокрема й тому, що Україна зникла з новин. Торік у грудні я їздила до США, де американці мене запитували: «У вас ще досі йде війна?» Тобто якщо в новинах це не показують, то, здається, що вже все закінчилося. Але це так само, як українці не знають, що відбувається в інших державах. Наприклад, у грудні важливою новиною була Венесуела. А запитайте в українців, що там відбувалося? Чимало людей скажуть: «А де це?» Коли чогось немає у новинах, цього ніби не існує.

Торік команда, яка працювала над військовими та ветеранськими проєктами в «Razom for Ukraine», виокремилася в окремий фонд Dignitas. Чому так сталося?

Із 68 мільйонів доларів, які нам вдалося зібрати під час першого року повномасштабної війни, 45 мільйонів пішли на підтримку військових. А саме — на закупівлю тактичної медицини, дронів, рацій, електростанції тощо. Поза тим в організації існували гуманітарні напрямки. І наприкінці 2022 року почалися розмови, що військову допомогу потрібно зменшувати, а більше грошей спрямовувати на підтримку та розбудову. На той момент я була єдиним членом ради директорів, хто був в Україні, всі інші — у Сполучених Штатах.

Я намагалася донести людям, що в Україні ще зарано щось розбудовувати, що потрібно вкладатися у захист. Тому що якщо ми не знищимо російський танк, він продовжуватиме стирати з землі наші міста. Відтак відбудова стане безперервною

І, власне, на цьому етапі у нас розпочалися певні розходження. Ставало дедалі важче адвокатувати за те, що гроші потрібні саме військовим. І порадившись зі своєю командою, ми вирішили відділитися в окремий фонд, де у статуті чітко прописано, що ми є фондом технологічної допомоги силам безпеки і оборони та ветеранам. Ми знову почали з нулем доларів на рахунку. 

‍Хто є «кістяком» вашої команди?

Всі ті, хто працювали разом з нами над військовими і ветеранськими проєктами ще з 2014 року. Найбільший напрям «Victory Drones» очолює Марія Берлінська. Це екосистема навчання військових технологіям. А саме — операторів безпілотників для ЗСУ, ДСНС і медслужб у співпраці з Генштабом. Є також проєкт «Люті пташки» — забезпечення фронту ударними дронами. Його очолює Катя Нестеренко, яка до цього багато років працювала в проєкті «Ізоляція», яка дуже добре знає і розуміє Донецький регіон.

Є проєкт «Тисяча дронів». Йдеться насамперед про розвідувальні безпілотники. Бо, наприклад, у Сполучених Штатах ми не маємо права збирати гроші на ударні дрони. Тому ми збір грошей розділили. На ударні безпілотники збираємо в Україні, а на розвідувальні — за кордоном.

Ще є проєкт «Літай», у межах якого військових у реабілітаційних відділеннях навчають керувати FPV-дронами. Цей проєкт очолює Дана Юрович, яка до того багато років працювала у команді МОЗ з Уляною Супрун (в.о. міністра охорони здоров'я України з 2016-2019 рр. — Авт.) та на різноманітних міжнародних проєктах. На десятий рік війни волонтерство має бути професійним. Так, були періоди, коли всі займалися всім, коли без розбору і розуміння купувалися турнікети, дрони. Але насправді такий підхід є неефективним використанням фінансового ресурсу, який і так досить обмежений. Кожен має займатися своєю сферою.

От, наприклад, всі знають, що треба купувати дрон Mavic. Однак те, що їх є ціла лінійка з різними характеристиками і прошивками, не всі розуміють. І виходить, що люди витрачають гроші на Mavic 3 Classiс, який в умовах фронту є часто непридатним до застосування. Але якщо б додати трішки грошей, то можна купити інший дрон, який точно принесе користь. Були навіть випадки, коли куплені і не перепрошиті дрони одразу передавались військовим, і без анонімінізованої прошивки вони розкривали позиції. Тому це інколи не просто марнотратство, це може принести шкоду військовим. Ось тому ми не ліземо в інші сфери. Наше — це технології.

Тривалий час ви займалися адвокацією питання зброї для України. Що було найскладнішим і чи завжди вас чули західні політики?

Я і зараз продовжую це робити. Наша американська частина команди регулярно спілкується з конгресменами, їздить на зустрічі. Ця робота не припиняється. У 2022 році було складно взагалі переконати американських політиків, що Україна вистоїть. Якщо згадати той період, то яку зброю Україні давали? То були Джавеліни та Стінгери — не для ведення війни, а для партизанщини. І тільки у травні 2022, коли стало зрозуміло, що Україна дійсно готова воювати, почали давати більш важке озброєння саме для ведення війни регулярними військами. Тобто до середини 22-го року треба було просто переконувати, що ми зможемо, вистоїмо, що нам не потрібно по Дніпру здавати Україну та погоджуватись на будь-які мирні угоди.

Ми показали, що готові воювати. В нас повірили західні політики й західні виборці

Що ми  маємо робити, аби не допустити ослаблення підтримки з боку Європи та США?

Мені здається, що в США Україна зникла з новин. Ми не діємо проактивно. Подивитися на ту ж Росію, яка вже понад 20 років розвиває мережу телеканалів по світу. У них є мовлення різними мовами — арабською, іспанською, англійською, французькою, німецькою та іншими. Тобто вони генерують свій контент. Крім того, у них є ціла серія розважальних передач. Вони підтягують цим увагу глядача. Між цими розважальними передачами запускають новини. А які новини йдуть від росіян про Україну? Ті, які їм вигідні.

Звідки західний споживач бере інформацію про Україну? Або з тих нечастих новин західних медіа, або з російських телеканалів. Нам потрібно більше уваги приділяти інформаційному простору і розуміти, що іноземний споживач споживає інформацію своєю мовою. Не українською, не завжди англійською. Є величезний іспаномовний світ, якому ми не приділяємо уваги, арабський світ, де теж у нас дуже мало інформації. І для того щоб отримати підтримку в тих країнах від політиків, треба отримати її насамперед від їхніх виборців.

Чому в Америці зараз ідуть політичні торги? Україна — розмінна монета, бо у виборця немає однозначної думки про нас. Якщо б усі виборці хотіли підтримувати Україну, то можна точно гарантувати, що політики б теж це робили. Бо вони дивляться на свого виборця, особливо в Америці, де вибори до Конгресу відбуваються щодва роки. Це досить короткий виборчий період. А тому виборця слухають постійно. До того ж часто наші політики використовують західні медіа для боротьби між собою. І тут варто розуміти, що це теж йде нам не на користь.

Коли західний споживач бачить наші внутрішні політичні ігри, він думає, що війни вже немає, бо між собою змагаються місцеві політики

Велика ціль держави — вступ України в НАТО. Це те, що буде найбільшою безпековою гарантією для країни. Чи вірите ви у НАТО, коли кожен захищає кожного?

Я досить багато спілкувалася з поляками на цю тему. Вони впевнені, що будуть наступною ціллю РФ. Але коли їх питаєш, а чи підете ви захищати країну, то у відповідь чуєш: «А для чого? Ми ж в НАТО, американці приїдуть нас захищати». Це така класична відповідь. Вони не розуміють, що насамперед треба самим захищати свою країну. І цей колективний договір НАТО — не про те, що я посиджу, а хтось приїде воювати замість мене. Це означає, що ми разом всі захищаємось.

На мою думку, Росія далі піде не в Польщу, а в країни Балтії. І мені здається, що естонці, латвійці, литовці дуже добре це теж розуміють. Як і те, що покладатися треба на власні сили. Тому вони активно готуються

Зокрема, проводять навчання населення. Якщо говорити про країни НАТО, то нам здається, що це сильна, потужна армія. Але досвіду ведення сухопутної війни в Альянсу немає. Зараз дуже багато наших військових проходять навчання за кордоном і навіть натівські генерали визнають, що більше знань можуть взяти від українців, ніж навпаки. Бо зараз в світі існує тільки одна країна, яка може протистояти Росії  — це Україна. Тільки у нас є досвід протистояння такому потужному агресору. Тож якщо НАТО розглядає Росію як ворога, то там точно зацікавлені мати Україну, якщо не в складі, то принаймні хорошим союзником.

Фотографії з приватного архіву

Польський парамедик Даміан Дуда на фронті в Україні від 2014 року. За цей час разом зі свою командою медиків-добровольців він врятував чимало життів українських військових. І команда продовжує це робити. Аби легше було отримувати гуманітарну та фінансову допомогу, було створено офіційний фонд «W międzyczasie» (українською «Тим часом»). І щоразу, повертаючись з Польщі до України, ці люди везуть необхідні ліки та обладнання для порятунку українців.

Наталія Жуковська: Даміане, з 2014 року ви рятуєте українців на фронті. Що мотивує вас продовжувати це робити?

Даміан Дуда: Мені було цікаво побачити на власні очі, що відбувається в Україні. На початку 2014 у Польщі було багато російської пропаганди, яка з екранів телебачення вперто розповідала про те, що це не Росія почала війну, що в Україні так звані бандерівці і нацисти здійснюють державні перевороти. Вперше я приїхав у Маріуполь як міжнародний спостерігач і там зрозумів, якою страшною зброєю є пропаганда.

Замість нацистів і бандерівців я побачив нормальних людей, які боронили свій край. Я переконався, що все, про що говорили росіяни, — повна маячня. В Україні вже на той момент тривала реальна війна, а не антитерористична операція. Люди потребували допомоги. У Польщі є закон, за яким без спеціального дозволу держави заборонено воювати в іншій країні, можна піти лише бойовим медиком, а не, наприклад, штурмовиком. Тож я вирішив їхати до України як бойовий медик. Майже опанував цю справу, хоча вчитися треба постійно. Найскладніше дається фармакологія. Важко запам’ятати, які ліки від чого і коли їх слід давати пораненому.

Найбільшою мотивацією мого перебування на фронті є те, що багато моїх друзів воюють за свою країну. Я маю їм допомогти, тож це і моя війна також

Які трансформації відбулися впродовж останніх двох років? Що змінилося на фронті, зокрема у медичному забезпеченні?

Змін відбулося багато. Можна сказати, що кожні три місяці ти бачиш іншу війну. З’являється чимало нової зброї, технологій, змінюється тактика ведення бою. Та й тактична медицина стала більш спеціалізованою. Наприклад, є кейсеваки — повнопривідні джипи, переобладнані для евакуації поранених бійців бойовими медиками, які здатні долати важкопроїздні дороги через ліса і болота. Це дає можливість оперативніше рятувати бійців.

Кейсеваки є майже у всіх підрозділах, але, на жаль, поки що не всі оснащені ШВЛ, респіратором і концентратором кисню. Щодо потреб, то, наприклад, на стабілізаційних пунктах завжди бракує крові. Загалом все залежить від підрозділу. Є більш укомплектовані, є — навпаки.

Найважливіше, аби у всіх бійців були якісні бойові аптечки із сертифікованими турнікетами й ліками. З цим є проблема

Наприклад, тих же китайських турнікетів не має бути в аптечках військових. Але це залежить насамперед від начмеду та бойового медика. Якщо начмед свідомий, то такого не буде. Коли наша команда їде на передову, ми маємо все необхідне. Донати для нашого фонду «W międzyczasie» нам дуже допомагають. Ми можемо закуповувати потрібні ліки чи обладнання. 

Як виглядає війна зсередини? 

Тут немає нічого романтичного. Війна дуже сильно смердить. Тут запах поту, крові та болотяного бруду. Він переслідує навіть після того, як повернувся із завдання. Війна викликає чимало поганих думок та образів. Це дуже негарний світ. 

Якою є ваша команда? Хто ці люди?

Ми зараз на «нулі». Щомісяця у нас ротація. Міняємося по троє. Особисто я їду до України на місяць, потім два місяці перебуваю в Польщі. Від нас завжди є медичний екіпаж на місці. Більшість колективу — поляки. Є дві українки й одна медикиня з Німеччини. Дехто з них з медичною освітою. Хто її не має, працюють водіями або ж на інших посадах. Всі вони добровольці.

Перед тим, як потрапити до нас у команду, люди проходять спеціальну підготовку, яку не всі витримують. Спочатку — співбесіда з нашими психологами. Вони бачать, хто зможе поїхати на війну, а хто — ні. Далі — підготовка на полігоні. Аби її пройти, треба бути сильним фізично. У програмі також психологічна підготовка. Ми навчаємо, як витримати стрес, справлятися з емоціями. І наостанок — медичне тренування у Польщі. Загалом підготовка займає до трьох місяців. І лише після цього ми пропонуємо людині роботу у нашій команді.

Що для вас найскладніше під час евакуації пораненого?

Найскладніше і найважливіше, аби поранений вижив. Також важливим моментом є наша безпека. Зазвичай ми більше думаємо про життя пораненого, ніж про себе. Але це не правильно. Навіть на навчанні нас вчать — спершу подбай про свою безпеку. Однак на практиці виходить навпаки.

Даміане, а чи рахували, скільки життів українських військових ви врятували?

Не рахував. Це були люди з різними пораненнями — кульовими, ампутаціями, контузіями. Траплялися моменти, коли поранених було дуже багато. Так було у Соледарі, Бахмуті, згодом на Запоріжжі. Були дні, коли лише наш автомобіль вивозив пів сотні поранених військових. Тому загальну кількість поранених, з якими доводиться працювати, оцінити важко.

Як справляєтеся, коли не вдається врятувати військових? 

Перша річ, якій ми навчаємо бойового медика, — думка, що ти не допоможеш усім. Ти маєш усвідомити, що це неможливо. Якщо ти зробив все можливе — не звинувачуй себе. Звісно, кожен по-своєму переживає втрату бійця. Комусь психологічно складно впоратися з таким болючим моментом. Тож у нашому фонді працюють три психологи, які допомагають всім, хто цього потребує. До них звертаюся й я. Це нормально, бо іноді ти можеш думати, що все ок, проблеми немає, а вона є. Тому не треба нехтувати цим. Кожен, хто на ротації в Польщі, йде до психолога.

Кожна мить на війні — ризик. Однак ми не думаємо про смерть, ми шукаємо можливості, аби врятувати військового

Особисто я завжди дуже сконцентрований на своїй роботі. 

Були моменти, які запам'ятаються на все життя? 

За цей тривалий час таких історій назбиралося чимало. Торік ми працювали із силами спеціального призначення на одному з гарячих напрямків фронту. Пішли із хлопцями на штурм, у нас було багато поранених. Одного хлопця ми несли на руках 10 кілометрів. Медична евакуація не могла приїхати за нами, противник гатив з протитанкової зброї. Весь цей час ми надавали допомогу військовому. Слава Богу, він вижив. Під час цього штурму загинув наш командир. Через п’ять днів ми повернулись у сіру зону за його тілом. Ми пам'ятатимемо це до кінця свого життя.

Попри ризик, у нас є правило: всіх повернути додому.

Чи є якісь воєнні забобони у вашого екіпажу? 

Особливих немає. Але не можна казати «пока», бо можеш накликати смерть. Тому коли хтось йде, то кажемо «будемо на зв’язку» або «побачимось пізніше».  

У вас позивний «Лектор». Чому так?

Коли я вивозив поранених із Соледару, то росіяни, зокрема вагнерівці, розповідали у соцмережах, що я вивозив їх частинами. Нібито різав тіла і продавав органи до Німеччини. Тому й виник позивний «Лектор» — від Ганнібала Лектера (серійний вбивця і канібал — вигаданий персонаж тетралогії американського письменника Томаса Гарріса — Авт.). 

Ви розширюєте свою медичну місію. Зокрема, у Варшаві безкоштовно навчаєте охочих медичній справі. Розкажіть про це.

На сьогодні у Варшаві ми навчаємо польських медиків. На жаль, немає часу для інших. Час від часу ми працюємо з польською армією, поліцією і ділимося власним досвідом, здобутим на війні. У центрі працює 46 людей. 

Як рідні реагують на ваші поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?

По-різному. Більшість моїх рідних мене підтримують. А ось багато моїх знайомих, бойових медиків, кажуть своїм родинам, що вони у Львові на навчаннях. Приховують, що перебувають на «нулі». Все заради того, аби ті не хвилювалися.

Чи змінила війна ваші життєві цінності? Що зараз найважливіше?

Для мене найважливіше, аби більшість військових вижило у цій страшній, кровопролитній війні. Думаю, що сьогодні немає людини, котру не змінила війна. Я перестав звертати увагу на дріб’язкові проблеми у житті. Зараз ти розумієш, що воно є крихким, ти легко можеш його втратити. Решта думок буде після війни. Зараз є час на роботу, донати і захист країни.

Сьогодні закінчився час волонтерства. Чоловіки не повинні прикриватися тим, що «я доначу гроші, тому воювати не піду». Наразі час боротьби, бо якщо не буде військових на «нулі», то не буде України

Як за ці роки повномасштабної війни змінився ворог?

Він пішов вперед, значно зменшилася кількість «м'ясних» штурмів. У них з’явилося більше тактики, є гарна зброя, різноманітні дрони і, звісно, люди. Коли кажуть, що то дурна орда — це неправда. Це дуже серйозний противник. І вони роблять висновки. Вчаться на своїх помилках. Ми, на жаль, жодних висновків поки що не робимо. 

Чи не відчуваєте ви, що Захід втомився від війни в Україні?

Війна може тривати роками. Багато людей зрозуміли, що одного дня війна може прийти до Європи. І для цього не потрібно, щоб росіяни йшли до Польщі. Вони можуть зайти до Балтики, яку захищатиме НАТО і таким чином Польща буде втягнута у війну.

Свідомі прості поляки й політики це добре розуміють і знають, що росіян треба зупинити в Україні. Особисто я допомагатиму стільки, скільки зможу, допоки триватиме ця війна

Що зробите щонайперше, як закінчиться війна?

У мене є знайомі на Закарпатті. Я дуже люблю гори і точно туди поїду. Там для мене ідеальний спокійний світ.

Україна — моя друга країна. Я — поляк, але половина мого серця — українська. Відчуваю, що є частиною вашої держави. Це і моя війна. Я воюю за Україну. Після завершення війни дуже хотів би бачити вас в ЄС і НАТО. Знаю, що це непроста справа. І проблема не лише у війні. Є багато внутрішніх проблем всередині країни. Втім вірю, що попри все Україна стане сильною і незалежною частиною нашого європейського дому. 

Фотографії з приватного архіву‍

Ірина Терехович на позивний «Незламна» захищає Україну вже майже 10 років. Спочатку як доброволиця, а згодом, підписавши контракт, — як військовослужбовиця ЗСУ. Їй пропонували стати медикинею, але жінка обрала орієнтування на місцевості, коригування вогню, а тепер аеророзвідку. За цей час змогла пройти шлях від простого солдата до командирки протитанкового і розвідувального відділення. Зараз вона — головна сержантка ударного взводу БпЛА «Рубак». Окрім служби Ірина — мама трьох дітей. Розлука з ними — найважче на війні, зізнається жінка. 

Анексія Криму

До початку російсько-української війни я працювала у сфері лісового господарства. Спочатку була головним інженером Очаківського лісництва на Миколаївщині. Згодом мені запропонували роботу у державній організації «Укрлісконсалтінг», яка була розташована у Криму. Вона контролювала експорт деревини з України по світу. Я була провідним старшим менеджером по півострову. Встигла там пропрацювати майже 9 місяців, а потім почалася анексія Криму. За моїми спостереженнями, місцеві на той момент дійсно хотіли до Росії. Пропагандою їм промивали мізки впродовж багатьох років.

По російських телеканалах розповідали байки на кшталт того, що у всіх натівських країнах є підземні бункери, де проводять експерименти на людях і їх вбивають. Як не дивно, але більшість місцевих у це вірили

А потім на референдумі були хитро сплановані питання із заздалегідь очевидними відповідями: «Ви хочете, щоб Крим був у складі Росії на правах автономії? Чи ви хочете, щоб він був у складі України із натівською базою?» І люди, надивившись телевізора, звісно, сказали: «Ні, ми у НАТО не хочемо, краще хай буде Росія. Вона нам ближча».

Єдині, хто були проти росіян на півострові, це кримські татари. Але їх здавали місцеві. Противникам референдуму ставили хрестики на будинках і квартирах. За ними стежили кадирівці, аби ті не вийшли з дому. Дуже багато татар усіма можливими шляхами виїжджали. Російські військові вели себе нахабно. Пам’ятаю, як на 8 березня у Сімферополі вони заїхали на БТРі до супермаркету. Ящиками вантажили українську горілку. Дивувалися, що у наших магазинах було всього вдосталь. На блокпостах постійно перевіряли документи. Одного дня у Сімферополі ми зайшли до знайомого лікаря у шпиталь. Там натрапили на майоршу ФСБ, яка поцікавилася моїм ставленням до Росії.

Пам’ятаю, як вона мені сказала: «Не захочете піти в Росію, то підете по частинах і з кров’ю». А один з російських офіцерів додав: «Ми будемо ґвалтувати ваших жінок, вбивати дітей, аби не народжувались бандерівці». Вони робили те, про що говорили

Ще тоді було зрозуміло, що буде велика війна. Я говорила, що в 2014-му — це лише підготовка. З Криму я виїжджала останнім потягом, який йшов на підконтрольну Україні територію. І ним же із Сімферополя на Донецьк та Луганськ  їхали 8 російських козачків. Причому з боєприпасами і зброєю. Вони були одягнені у цивільний одяг і всім говорили, що є туристами. Щойно ми в’їхали на підконтрольну Україні територію, я тихенько попередила про них наших військових. Їх зняли з потяга на Чонгарі. Я ж поїхала до Миколаєва, там запропонували роботу у місцевому лісництві. Але затрималася там не довго. Почалася війна.  

«Ну ти і незламна!»

Саме ці слова, сказані російськими офіцерами у Криму, вплинули на ухвалення мого рішення йти на фронт.

Я би не хотіла, щоби моїх доньок хтось ґвалтував і вбивав тільки за те, що вони українки

Тож спочатку записалася у «Правий сектор» і потрапила на вишкіл. Підготовка була серйозною. Зокрема, потрібно було у касці, броніку, з автоматом робити перекиди — і в мене це довго не виходило. Тому коли всі відпочивали, я щовечора ходила і тренувалася їх робити. Хотілося довести, що ми, дівчата, теж можемо щось робити, і тому я працювала удвічі більше. Не виходило у мене й кидати гранати. Чомусь не вдавалося закинути їх більше, ніж на 22 метра. І я сказала хлопцям, що поки не докину туди, куди мені треба, я нікуди не піду. І я таки кинула ту гранату на 25 метрів. Вони сказали: «Ну ти і незламна! Буде в тебе такий позивний».

На початку служби мені допомогла моя ліснича спеціальність. Я дуже добре розбиралася у топографії і орієнтуванні. Була у хлопців таким собі «навігатором». Прокладала маршрути, допомагала завести-вивести групу на якісь завдання. Однак згодом мене зацікавив Автоматичний гранатомет станковий (АГС). Він важкий, мав 36 кілограмів. А якщо із зарядами, то вага зростала до 43 кг. Мені було цікаво із ним працювати. На той момент мені було 32 роки. Знаєте, я ніколи не думала, що з лісництва потраплю на війну.   

До повномасштабки ми готувалися

Повномасштабна війна застала мене у Сватово на Луганщині. Ворог вже прорвав оборону. Нас повантажили у КрАзи і везли у район Куп’янська на Харківщині. Однак, через щільність обстрілів, ми туди не доїхали. Зайняли оборону у Кремінній. Наш батальйон був там із березня до травня 22-го. На жаль, ми мусили відступати, бо сили з ворогом були нерівні. Боєприпасів не вистачало, і була загроза нашого оточення.

Знаєте, я не думала, що із такою силою росіяни підуть на Україну. Все було доволі швидко. Мене дуже вразила історія з прикордонниками, які стояли на лінії розмежування на Луганщині. Коли почався наступ росіян, вони доповіли про це своєму командуванню, яке вже втекло у Дніпро, залишили хлопців проти танків з автоматами. Багато з них тоді загинули, хтось потрапив у полон. Ті, хто змогли врятуватися, з нами тримали оборону.

Ворог за останні роки непогано вивчив нашу тактику ведення війни. Так, вони багато у чому програвали. Але навчилися на своїх помилках, а ми ні на своїх, ні на чужих, на жаль, не вчимося

Нам бракує людей і дронів

Зараз я на посаді головної сержантки ударного взводу БпЛА в окремій роті «Рубак». Основне наше завдання — збір інформації. Дуже хочу зробити повністю жіночий екіпаж, який займатиметься ударними безпілотниками. На сьогодні фронту дуже не вистачає безпілотних ресурсів. Йдеться зокрема про РЕБи, які могли б рятувати нас від ворожих FPV-дронів. Нам потрібні пікапи. Не вистачає антен, які ми ставимо на наші «пташки», щоб вони могли залітати навіть під дією ворожого РЕБ і відпрацьовувати всю заплановану місію. Ми постійно щось вигадуємо самі, аби дрони виконували поставлені завдання.

Натомість ворог теж не стоїть на місці. Вони вигадують протидію нашим літальним засобам. І це все безкінечний процес. Не вистачає, звісно, і людського ресурсу.

У мене зараз 2,5 екіпажі і закрити ними 40 км фронту дуже важко. В ідеалі потрібно, щоб було хоча б шість екіпажів

Не секрет, що Росія має у рази більше дронів. Завдяки дружбі з Китаєм, у них немає проблем із необхідними запчастинами. Для розуміння — якщо я за тиждень можу зробити 3-4 FPV-дрони, то росіянин зробить 8-9. Ми дуже залежні від китайських комплектуючих. Купуємо їх через якісь фірми, переплачуючи удвічі. До того ж буває, що чекаємо на доставку до 2-х місяців. Проблема ще й у тому, що Міністерство оборони дає нам «сирий» дрон, із якого ми потім думаємо, як зробити бойовий безпілотник. Вкладаємо свої гроші, щоб оснастити його так, щоб він міг залетіти хоча б на 5-7 кілометрів. Траплялися ситуації, коли мотор відмовляв або батарейки вибухали. Коли нас розпитують, які нам критерії потрібні, ми пояснюємо. Однак не завжди до нас дослухаються. 

Діти ростуть без мене

У мене троє дітей. Найстаршій доньці вже 23. Молодшій 20. А сину всього 6 років. Дівчата вже дорослі, самі собі дають раду, а от з меншим інакше. Допомагають і доньки, і моя мама. Не можливо поєднати роботу на фронті і материнство. На жаль, ми, мами, віддаємо цій війні найдорожче — свій час. Як правило, бачимося з дітьми раз на пів року. Решта часу — спілкування по відео та телефону. Дівчата вже дорослі і добре розуміють, де мама. А ось син знає, що мама і тато просто на роботі. Я намагаюся не говорити з ними про війну. Хочеться щоб якомога довше вони не чули про різноманітні трагічні історії з фронту.

Зараз все частіше задумуюся про демобілізацію. Мій чоловік теж служить, і торік в районі Бахмута ми потрапили під обстріл ворожого безпілотника «Ланцету». На щастя, тоді всі вижили, я була 300-та. У чоловіка — велика контузія. В один день ми могли стати 200-ми з різницею у 10 хвилин. Чи шкодую я про свій вибір, який зробила майже 10 років тому, пішовши на війну? Так, іноді трішки є.

Мені сумно за себе, що більшість мам з дітьми, а я завжди далеко. Вони ростуть без мене

Хочеться, щоб це все закінчилося пошвидше. Знаєте, на війні час йде по-іншому. Ти не встигаєш оком кліпнути, як вже тиждень пролетів. Буває таке, що я не орієнтуюсь ані в датах, ані в числах.  

Ми хочемо поваги

Я воюю за державу, за наших дітей, щоб вони проживали у вільній країні, не були рабами. Але, на жаль, нам потрібно готуватися до постійної боротьби з сусідом і брати приклад з Ізраїлю. Однаково рано чи пізно буде підписане перемир’я. Щоправда, на яких умовах? Скільки хлопців і дівчат вже віддали свої життя за наші землі. Влада має робити висновки і вже укріпляти ті регіони, яким насамперед загрожує окупація. Йдеться про Харків, Чернігів, Суми, Херсон. Під загрозою навіть Запоріжжя. Нам потрібно накопичувати більші сили й готуватися до великого удару. Бо він однозначно буде.

На жаль, у нас немає достатньо професійних кадрів. Іноді в армії я зустрічаю таких офіцерів, які бездумно посилають солдат на безглузді штурми, віддають абсолютно дурні накази. І в мене виникає питання: «Хлопці, а що ви робите в армії?». Дуже сумно, бо саме через таких офіцерів, зокрема, й ніхто не хоче йти воювати. Перебуваючи у відпустці, я була в Ужгороді, Львові, Франківську і бачила достатньо багато нормальних і здорових чоловіків. Я не знаю, як їх треба мотивувати йти захищати країну. Я просто дотепер не можу зрозуміти тих людей, котрі купляють собі інвалідність, дружинам, дітям, переховуються у лісах, а жінки носять їм туди їсти. Вигадують різне, аби лиш не йти захищати свою країну.

Потрібно, щоб людина хотіла це робити. Якщо нам пришлють чоловіка, який втікав від мобілізації і якого силою запхали у маршрутку, то він нам більше заважатиме, ніж допомагатиме. Так, він рахуватиметься у війську, отримуватиме зарплату, але військові боятимуться з ним йти на завдання. Бо про довіру не може йти мови. На мою думку, потрібно придумати податок для тих чоловіків, які не хочуть воювати.

Знаєте, чому ми програємо? Бо у нас зовсім немає єдності. До того ж суспільство, як не прикро, досі не сприймає військових з повагою

От нещодавно військовий у формі, на милицях зайшов до кав’ярні. Місць там майже не було, і він попросив присісти на хвильку біля однієї родини, аби випити кави. Йому відповіли, що ні, ми хочемо утрьох провести час. Обізвали і прогнали. От таких, як той глава родини, я би мобілізувала першочергово й кидала би на штурми. Такі люди вже розказують, що «ми вас туди не посилали». 

 Мрію змінити професію

Є пару варіантів, ким і де я бачу себе після закінчення війни. Я ще у роздумах, але точно це буде мирна професія. А ще мені дуже б хотілося, аби після війни ми змогли відбудувати країну вільною, чесною і без корупції. Щоб те, що ми зараз робимо не було даремним. Я вже говорила колись у школі дітям, що наша задача зараз дуже складна, але їм може бути теж не просто.

Адже країну треба вміти підняти з руїн. Я б дуже хотіла, аби ми були мирною державою, але у нас це навряд чи вийде.

Навіть після закінчення війни у нас має бути сильна армія. Дітей ми змалечку маємо виховувати у руслі патріотизму  

Тим українцям, які в тилу, хотілося б сказати — майте все ж таки повагу до нас. Об’єднуйтеся, не міряйтеся, хто більше, а хто менше робить для нашої перемоги. У нас спільна робота і мета. Нам потрібний надійний тил. А ті, хто просто повтікав за кордон, маю на увазі чоловіків, для мене не є українцями. Для них держава не важлива. Розумієте, сьогодні хоча б одна людина з кожної сім'ї мусить йти воювати. Такі наші реалії. І лише так ми зможемо щось зробити, аби перемогти ворога. 

Фотографії з приватного архіву

<frame> Міхал Пшедляцький — репортер, журналіст, фотограф. Понад 18 років працює у гарячих точках світу, які постраждали від воєн та катастроф. Співпрацював з Al Jazeera English, CNN. З 2014-го співпрацює з польським телеканалом TVN — програмою Superwizjer. Від початку повномасштабного вторгнення документував жахіття, які в Україні творить Росія. Більшість часу провів не у тилу, а з військовими на передовій — зробив серію з 15 півгодинних репортажів з війни в Україні.<frame>

‍Я завжди там, де йде війна

Я бачив цунамі у Шрі-Ланці, працював у Бірмі, Пакистані, Сомалі й в Афганістані. Їздив туди після захоплення країни талібами. Бував у так званому Ісламському Еміраті Афганістану. Це країна, яку я добре знаю. Провів там понад чотири роки, вивчив місцевий діалект «дарі». Подорожував країною, документуючи події. Саме такою журналістикою я займаюся вже понад 18 років. Безперервно і постійно. Впродовж цього періоду до Польщі приїздив максимум на два тижні щороку, аби відвідати рідних.

У багатьох місцях, де я був, стикався саме з російським слідом

Бачив, що росіяни робили у Чечні. Був там наприкінці Другої російсько-чеченської війни. Майже рік жив у Грозному. Бачив місто, яке росіяни перетворили на попіл. Вони стерли його з лиця землі. Так само я бачив, що робили російські військово-повітряні сили і снайпери у Сирії. Там провів майже рік. Половину часу в окупованому Алеппо. Російські пілоти свідомо скидали авіабомби на житлові будинки, знищуючи цивільних. Це було те саме, з чим ми маємо справу в Україні. 

Пам’ятаю 2014-й. Саме тоді я вперше зіткнувся із російською агресією в Україні. На той час так звані «зелені чоловічки» з десантної бригади міста Псков потрапили на територію незалежної України і підтримували сепаратистів. Це був час, коли ми як журналісти, працювали по обидва боки лінії розмежування.

У той же час, мушу сказати, що мати польський паспорт для в'їзду на територію, підконтрольну сепаратистам, було ризиковано. Тому що ті були переконані, що на українському боці воюють тисячі поляків. Вони так думали, бо не могли розпізнати акцент, який часом чули по рації під час розмов українських військових, родом із Західної України. Як результат — при одному лише погляді на польський паспорт вони помітно нервували. Тоді, попри ризик, я об'їхав практично всю територію, підконтрольну сепаратистам на Донеччині і Луганщині. Цивільні, з якими я спілкувався на окупованих територіях, були просякнуті російською пропагандою, яка на кожному кроці кричала про велич Росії. Російські пропагандисти розповідали, як Москва дбає про місцевих. Насправді ж вона дбає лише про інтереси своїх правителів і диктаторів.  

На війні працюю один

На жаль, під час будь-якої війни найбільше страждає цивільне населення. Жодні правила ведення війни для Росії не писані — і це ми побачили в Чечні, Сирії, Україні. Росіяни просто знищують людей. Це не війна, це масове вбивство. І головний вбивця у вигляді так званої російської армії гострить свої зуби на Європу.

Результат війни в Україні матиме величезний вплив на Європу, зокрема на Польщу

З моєї точки зору як журналіста — немає нічого важливішого за те, що відбувається в Україні. Саме тому вважаю своїм журналістським обов'язком інформувати про це суспільство. Тож беру камеру, сідаю у машину і їду. Можливо, небагато людей знають про це, але я працюю один.

Таким чином я нікого не наражаю на небезпеку. Та й з практичних причин журналістській телевізійній команді у великому складі дуже важко приєднатися до підрозділу, який перебуває на передовій або виходить на «нуль». Журналістська група — це щонайменше одна машина додатково. Це війна, де всі все бачать. Щастя репортера зводиться до того, щоб бути непоміченим. Не стати мішенню. На полі бою цих мішеней багато і, власне, якщо їде колона, то вона автоматично стає мішенню. Якщо їде одна машина —  більше шансів, що російські безпілотники, які її побачать, віддадуть перевагу іншим цілям.

Бутерброди для біженців

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я закінчував монтаж репортажу, відзнятого в Афганістані. Те, що Росія піде у наступ, розумів й очікував. Однак думав, що війна розпочнеться ще до 30 грудня 2021-го.

На початку я не вірив у те, що Україна зможе витримати потужний російський наступ. Варто просто подивитися на карту і порівняти розмір двох країн, населення, підготовку... Тож я намагався якнайшвидше закінчити те, над чим працював, і вирушити до України. Шокуючим моментом для мене було побачене одразу після перетину польсько-українського кордону. Нескінченна черга з людей. Передусім жінки з дітьми, які йшли у бік Польщі. Автобуси з людьми. Їх було так багато, що через вікна я бачив лише риси обличчя. Це все досі стоїть перед моїми очима і просто хапає за горло. Я їхав у машині, нашвидкоруч запакованій гуманітарною допомогою. Серед іншого, там було 200 свіжих бутербродів. Час від часу я зупинявся і роздавав їх людям. 

«Залишаючи Ірпінь»

Далі був Ірпінь. Саме звідти я зробив свій перший репортаж з великої війни — «Залишаючи Ірпінь». Його, до речі, було показано у 20 країнах світу. Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема, й те, що міг потрапити в окупацію росіян.

Були моменти, коли над головою пролітали кулі. Тоді я включав камеру. Хотів, аби вона про всяк випадок записувала хоча б звук, аби задокументувати таким чином те, що могло статися зі мною

Пам’ятаю, як 4 березня почалася евакуація людей з міста, а наступного дня росіяни пішли у потужний наступ. Міст, який вів до Ірпеня, вже був підірваний. Приїхавши туди побачив чергу з покинутих автомобілів і людей, які бігли під міст, намагаючись сховатися від обстрілів.

Того дня туди дісталася родина із Ворзеля — чоловік, дружина, донька і син. Вони їхали на звичайному цивільному авто, по якому росіяни відкрили вогонь. 15-річна дівчинка своїм тілом накрила молодшого брата. Снаряди влучили в їхню машину. Поранило маму, дитина перебувала у критичному стані. Їх врятувало лише те, що, батько не втратив самовладання. Росіяни обстріляли авто, та кулі не пошкодили двигун машини. У такому стані вони доїхали до мосту. Там була лише одна військова машина швидкої допомоги. На той момент я їздив великою автівкою «Форд Транзит». Дівчинку віднесли до швидкої, а її маму на інших ношах поклали в мою машину. Ми рушили до військового шпиталю у Києві. Порожніми дорогами міста їхали зі швидкістю 140 км. Кожна хвилина була цінною. Швидка з увімкненою сиреною, а фельдшер з неї махав рукою бійцям територіальної оборони, аби нас ніхто не зупиняв на блокпостах. 

Дорогою я постійно намагався розмовляти із жінкою. Вона була слабкою, сірою, немов папір. Я чув її слабкі відповіді. На щастя, ми встигли їх довезти, й обидві на той момент були живими. Про їхню подальшу долю я дізнався після виходу мого репортажу «Залишаючи Ірпінь». Один із глядачів написав мені у Твіттер: «Я впізнав тата дівчинки. Вони живі». І прислав фото, де президент Зеленський відвідує 15-річну дівчинку в лікарні з букетом квітів, а біля її ліжка стоїть тато. Це був чоловік з бородою — і саме він запам'ятався глядачеві найбільше. Я побачив цю фотографію й у мене аж серце защеміло. Я зрадів, що вони живі. 

У кожному матеріалі — людська історія

Мої репортажі складаються з людських історій. Пам'ятаю, у Сирії у самісінькому центрі міста був вузький прохід територією, яку контролювали повстанці. Така собі снайперська алея 21-го століття. Навпроти — два мінарети, з яких працювали російські снайпери. Вони навіть вивісили свій триколор на одній з будівель. І щодня на цьому переході вбивали близько 10 людей, які пересувалися між двома районами. Переважно то були постріли у горло, груди, область серця або голову.  Це були люди, які виїжджали із зони, підконтрольної режиму Асада, який руками російських снайперів мстився їм. Також серед загиблих були покупці, які ходили на базар у місті, аби щось купити для своїх родин. 

Чимало є історій, пов'язаних з Україною. Варто згадати Охтирку, що на Сумщині. Це місто, на яке росіяни скинули все, окрім атомної бомби. Це були страшні моменти. Важко було дивитися і розуміти, що сталося із цивільними, чий світ зруйнувався однієї миті.

Доглянуті будинки, плани на майбутнє, буденні турботи і радощі дітей — все це зруйнувалося в одну мить. Тому світ має розуміти, що якщо Росія піде далі, то у багатьох європейців цей світ зруйнується так само

Беж жодного попередження — в одну мить. Звісно, у моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон. Звичайно, я міг все просто фільмувати, але тоді виникає питання: «Хто ти?». Так було й у Куп’янську на Харківщині. Коли ми приїхали до міста, мала бути евакуація. Люди вже стояли з речами. Однак через потужні обстріли машини не приїхали. Тож я зміг вивезти своїм авто 15-ро людей. Відзняв лише щемливий момент, коли літня жінка, яка сиділа поруч зі мною, попросила телефон і подзвонила комусь із членів своєї родини. Повідомила, що жива. Рідні майже пів року не знали, що з нею, бо територія була під окупацією. Найстрашніше — бачити небезпеку і тваринний страх в очах дітей, які не можуть контролювати своє тіло від цих емоцій.

Працюючи з військовими, головне — не заважати

Контрнаступ на Запоріжжі був під інформаційним ембарго. Та завдяки моїм попереднім репортажам і довірі військових, я отримав дозвіл на документування історичних подій. Звичайно, що однією з умов був випуск матеріалу через півтора-два місяці після зйомок. Все заради того, аби росіяни із мого репортажу не взяли для себе важливої інформації, яка могла б зашкодити українцям. Те, що ми робимо, не є новинами. Ми передаємо історію у довшій формі — у формі телевізійного репортажу. Я приїхав до 68-ї бригади у Благодатне. Провів там декілька днів. Зворушливою для мене була історія командира ударних безпілотників так званих «Шершнів Довбуша» Андрія Оністрата. Це відомий в Україні бізнесмен та банкір. До війни вів популярний канал на YouTube про банківську справу. За кілька днів до нашого знайомства він втратив сина, який служив з ним. Вразило те, що в один момент став ніби «безсмертним». В огорнутому боями та вогнем Благодатному він був єдиним, хто їздив на неброньованому пікапі.  

Звісно, під час зйомок на позиціях я намагаюся не заважати військовим. Перш, ніж кудись йти, потрібно хоча б трохи орієнтуватися на місцевості, аби у разі чого знати, куди бігти і де ховатися. До того ж маєш бути постійно готовим до обстрілів.

Іноді доводиться зціплювати зуби і переборювати власний страх. Особливо, коли ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію

Наприклад, коли їдеш на броньованій машині, розуміючи, що тебе бачать росіяни. На щастя, страх не має на мене паралізуючого впливу. Я вірю в удачу, бо без неї на війні неможливо вижити.

За понад два роки я підготував 15 півгодинних репортажів з охопленої війною України. Це сім з половиною годин ефіру на телебаченні. Причому, активного, телевізійного репортажу, без балакучих голів у кадрі. 13 з них вже презентовані аудиторії, а два будуть показані восени. Один з них — про жінок, які взяли до рук зброю і пішли воювати проти росіян. А інший — про поляків, які заплатили найвищу ціну воюючи з ворогом — віддали свої життя. 

Вдячний долі, що живий

Сьогодні, на жаль, я не в Україні. Наприкінці березня потрапив у серйозну автомобільну аварію. Винуватець на великій швидкості влетів у мою машину, немов ракета. Я проходжу реабілітацію. На даний момент не ходжу. В інвалідному візку вже понад три місяці, але вірю, що зможу знову ходити. Хочу повернутися до України, щоб зробити більше репортажів.  

Знаєте, мене завжди супроводжувала удача. Розумію, те, що трапилося зі мною, — невипадково. Доля мене нарешті наздогнала, але вдячний їй, що живий

Тому що то був нещасний випадок, після яких не виживають. Я чув від кількох лікарів, що мені дуже пощастило. Мене врятувала низка обставин. Пощастило, що пожежна бригада була за 500 метрів від місця події, що дуже швидко прилетів гелікоптер, що керівник лікарні, хірург, який був не на роботі, погодився провести дуже складну операцію. Але найголовніше, що не постраждав серйозним чином мій син, який їхав зі мною. Знаєте, свою родину я завжди намагаюся заспокоїти, не розповідаю їм сумні і страшні історії. А ще — між нами є довіра. І мені з цим точно пощастило.    

Світ має вчитися в українців воювати

В Європі та, мабуть, і в світі зараз немає армії, подібної до української — настільки досвідченої і підготовленої. Весь світ повинен вчитися воювати в українців. Адже стримувати гігантську країну-агресорку з практично необмеженими ресурсами майже не реально. Однак українські військові це роблять. Так, світ дає зброю, але вона не воює сама по собі. І тут українці проявили велику мужність на полі бою. За ці 18 років я не бачив сильнішої за українців нації, яка прийняла виклик росіян і знищує ворога.

Якщо Росія досягне кордонів Європейського Союзу — він розвалиться. Це станеться не одразу. Москва сповнена рішучості рухатися вперед

Якщо майбутнє наших дітей для нас важливе — ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою і не зупиниться на Україні.  Якщо вона зможе завоювати її, то однозначно нападе на країни Балтії. Це Європейський Союз, частина НАТО. Росія хоче розширити свою територію, показати світові, що є сильнішою. Ворог, з яким маємо справу, хоче нашу територію, наш світ і наше майбутнє.

Звісно, що світ втомлюється від будь-якої війни. Це ще й тому, що ми живемо в середовищі відносної безпеки. І більшість населення не вірить, що ця війна може дійти до наших кордонів. Світ має зупинити Росію в Україні. Має вчасно надавати всю необхідну зброю. Адже постійне зволікання  коштує життя тисячам українських військових і цивільних.  

Ми затягуємо цю війну, тому що політикам, які стоять на чолі Європейських держав, часом бракує сміливості

Вони орієнтуються на тимчасове. На утриманні електорату ще на чотири роки. Хоча горизонті є більш цінний приз — мир, на щонайменше, наступні 40 років. 

Можливо Україна й не збереже кожен квадратний кілометр своєї території, але однозначно матиме достатню підтримку світу і зможе самостійно висувати умови. Мир, який задовольнить насамперед Україну, буде великою перемогою. Але це має бути мир, який українці приймають і хочуть, а не нав'язаний якоюсь геополітичною подачкою, бо саме в цьому полягає суверенітет іншої держави. І якщо ми його підтримуємо — повинні робити це до кінця.

Фотографії з приватного архіву

‍

Вікторія Гончарук працювала в одному з найбільших американських банків, у неї були мегаамбітні плани у сфері бізнесу. Однак з початком повномасштабної війни вона лишила за океаном все, над чим працювала, і повернулася до України. У свої 23 роки вона сьогодні — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри». Щодня рятує поранених військових. Дівчина на позивний «Торі» зізнається: до приїзду в Україну готувала себе морально. Та очікування і реальність виявилися різними. 

Підкорити Америку

Я з невеликого містечка Баранівка, що на Житомирщині. Зростала у звичайній родині, де мама вчителька, а батько — різноробочий. Ще у 13 років вирішила, що вивчатиму англійську. Навчалася з репетиторами, дивилася різноманітні курси й одного разу почула про можливість отримати грантове навчання за кордоном впродовж року. Щойно мені виповнилося 15, я поїхала до Техасу у рамках програми культурного обміну FLEX. Згодом повернулася до України, закінчила школу екстерном і рік навчалася в одному з університетів Європи. Та я розуміла, що світ не стоїть на одному місці і знову ж таки здійснила свою невеличку мрію — вступила до Minerva University у Каліфорнії.

Мене зацікавив незвичний принцип навчання — кожного семестру ми подорожували як студенти до нової країни. Все заради того, аби окрім знань, здобувати  навички  адаптації і роботи у різних країнах. Я встигла пожити у Німеччині, Великій Британії, Індії… Отримала дві спеціальності. Одна — програмування, інша — фінанси. Після навчання мене запросили на роботу в один з найбільших інвестиційних банків Америки.

Я працювала в Нью Йорку на Волл-стріт. У моїй голові була чітко вибудована кар'єра на наступні десять років. Я мріяла працювати в інвестиційному банкінгу

Потрапити туди не просто. Претендентів дуже багато.  Тому це було для мене великим досягненням у житті. Я планувала, набравшись трішки досвіду, приїхати в Україну і створити венчурний фонд для допомоги перспективним українським стартапам. Розуміла, через які випробування вони приходять, щоб отримати гроші на успішні проекти. Багато хто або відмовляється від своєї мрії, або переїжджає до іншої країни. Так от я хотіла, аби талановиті і перспективні лишалися саме в Україні. Ось такі у мене були грандіозні плани, які війна поставила поки що на довгу паузу.  

Життя на дві країни

Коли 24 лютого почалась війна, я була у коворкінгу у Сан-Франциско. У нас був день 23-го лютого, у мене був робочий дзвінок. В якийсь момент одне за іншим мені почали надходити повідомлення: «Київ бомблять. Як твої? Чи ти дзвонила батькам?». Я не розуміла, що відбувається і сказала присутнім: «Вибачте, але, здається, сталося щось дуже серйозне». Перша моя думка — одразу їхати додому. Та після розмови з батьками змінила рішення. Мені потрібно було  закінчити університет, ось-ось мав бути захист дипломної. До того ж я  працювала на двох роботах. Мої батьки на той момент нічого не заробляли, бо пішли служити. Мама — у тероборону, тато — у ЗСУ, старша сестра — доброволицею у батальйон «Азов». Одразу почали з’являтися певні потреби для військових. Тож я сфокусувалася на цьому. Купувала необхідне для підрозділів моїх рідних і надсилала до України. І так було перші півроку повномасштабної  війни. Я волонтерила і відчувала себе корисною. А коли війна увійшла у більш-менш  стабільне русло, зрозуміла —  час їхати додому.

Я не відчувала, що в Америці живу своє життя. І це попри те, що воно на той момент було ідеальним

Я працювала з клієнтами, про яких навіть не мріяла, з потужними технологічними компаніями. Жила на Мангеттені. Це було життя немов з фільму.

Але було велике «але» — війна у моїй країні. І я не розуміла, як можна було б сидіти і насолоджуватися цим всім, поки ворог розгулює вдома. З одного боку, рішення було логічним, але з іншого — все до чого я йшла всі ці роки зійшло нанівець. Я закрила всі свої справи у США і наприкінці грудня 2022-го повернулася до України. Звичайно, мама мене дуже відмовляла. На початку я їй говорила, що приїхала лише на свята, але з часом вона зрозуміла що це далеко не так.  

З Мангеттена — на фронт 

Я доброволиця, не отримую зарплати, служу у медичному батальйоні «Госпітальєри». Ще перебуваючи в Америці розуміла, що хочу саме до них. Для цього мені потрібно було пройти кілька курсів з тактичної медицини. Вже згодом госпітальєри запросили на свій вишкіл. Було не складно. Я взагалі завжди готуюся до найгіршого і тоді на шляху буде простіше. Окрім медицини була фізпідготовка та стрес-тести. Наприклад, ми спимо й о третій ночі раптом прокидаємося від криків: «У вас є дві хвилини на збір, повна бойова готовність!». Вас везуть десь у поле. Там — феєрверки, петарди, страйкбольні гранати. Ви мусите повзти кількасот метрів до поранених, шукати їх, тягнути. І це все робиться в атмосфері крику і приниження. І ти маєш не розгубитися, не покинути пораненого. Але, звісно, основному ти вчишся під час реальних виїздів.

Я працюю на евакуації. Свій перший день на службі не пам’ятаю. Він не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими

Я сильно не хвилювалася. Мені добре запам’ятався випадок, який стався рік тому. Ми їхали у машині, де було 4-ро поранених. Вони вже були стабілізовані. Дорогою я мала дати їм уколи. Їхали вночі. Напередодні кілька днів не спали, були на нервах. По нас з обох боків працювала артилерія. Багато вибухів було навколо. І тут один поранений, в якого вже була ампутована рука, побачивши шприц з голкою, почав кричати, що дуже боїться уколів і не треба його колоти. Інший в цей момент щось шукав у своєму наплічнику. Все це мене роздратувало і я кажу: «Так, оголяйте мені свої руки- ноги. Я буду давати укол і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в цей момент чоловік, який копирсався у рюкзаку, протягує мені шоколадку. Це було так мило.

Вражає, що в таких ситуаціях військові зберігають людяність та неймовірну доброту. Тоді я ледь не заплакала. При тому, що я завжди намагаюся триматися. Фокусуюся на роботі.  Щоправда, це не завжди вдається. Одного разу до мене у машину сів 18-річний хлопець. У нього вже 15 годин стояв турнікет на руці, максимально високо. Він, дивлячись на мене, починає плакати і говорити: «Мені ж руку не відріжуть, правда?». Але там, на жаль нічого не можна вже було зробити. Ми не є чарівниками. 

Смерті та ампутації, яких можна було б уникнути

Перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі — перевірили аптечки військових. Ми жахнулися. На той момент у 100% людей не було жодного якісного турнікету. Лише китайські. Ті аптечки були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. Ми за свій кошт замінили їх військовим. У нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це, адже на карті життя бійця.

Були також випадки, коли з поля бою евакуйовували тіла людей з китайськими турнікетами, які, швидше за все, не спрацювали, не зупинили кровотечу, і через які людина загинула. Інших поранень більше не було. Це не поодинокі випадки. Вони трапляються і зараз. Іноді друзі присилають  фотографії тіл, які вони забирали з поля бою, — і там теж китайські турнікети.

Ще однією болючою темою є відсутність бойового медика на позиціях. Людини, яка має з собою медичний наплічник. У більшості підрозділів цього просто немає

Чому ампутації є частими? Перша причина — не правильно накладений турнікет. Друга  —  через те, що він стояв велику кількість часу. Третя причина — інколи військовий не орієнтується, чи потрібний йому взагалі той турнікет. Люди бачать кров на руці, ставлять турнікет, проходить 10 годин — і руку чи ногу ампутують.   

Війна змінює все

За цей час змінилися пріоритети і цінності. Ти розумієш, що не має нічого важливішого за людське життя. Всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Особливо гостро це відчувається, коли йдуть з цього життя  близькі тобі люди. Про свій вибір і рішення я не пошкодувала жодного разу.

У мене немає часу сумувати за тим життям. Я б ніколи не змогла ним насолоджуватися у той час, коли у моїй країні триває кривава війна

Думаю, що кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися до то життя, яке ми мали до повномасштабки. Як мінімум морально. Знаєте, ми всі маємо згуртувалися і працювати на перемогу.

Бо як би там не було, але пити лавандовий латте у Львові — це не є вклад у нашу перемогу. І жити своїм життям, ніби війни немає, це теж дещо інше. Прикро, але у мене іноді таке враження, що у країні немає війни. Вона є тільки в мене, моїх побратимів і посестер. Думаю, що  Росія тільки цього й добивається, щоб цивільні люди все більше і більше абстрагувалися від війни. На жаль, деякі люди не розуміють, що якщо реально нам не допомагати, — кілька годин і танки будуть у Дніпрі. Передова дуже близько. Харків досі в зоні ризику. Зараз я не люблю говорити про плани на майбутнє. Вони будуть після війни, якщо «після війни» настане для нас усіх і для мене у тому числі. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну. 

Фотографії з приватного архіву

Суперлюди, супери — так називають своїх пацієнтів у реабілітаційному центрі Superhumans. Це сучасна клініка протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки постраждалих військових і цивільних. Усі послуги для пацієнтів безкоштовні. Заклад працює на кошти благодійників. Зокрема, й українських. Sestry поговорили з CEO Superhumans Centre Ольгою Руднєвою про потужності закладу, виклики сьогодення та перспективи розвитку протезування й реконструкції в Україні.

У нас немає проблем. У нас є виклики

Наталія Жуковська: Ольго, центр Superhumans може обслуговувати 70 людей щомісяця. Як справляєтесь  з тим напливом пацієнтів, який є сьогодні?

Ольга Руднєва: За нашим планом, у нас щомысяця мало бути 50 пацієнтів на протезування, реабілітацію і психологічну підтримку. Але ми розуміємо, що черга доволі велика і вона не зменшується. У нас зараз в листі очікування — 800 пацієнтів. Відповідно, ми збільшили щомісячну кількість до 70.

Думаю, що ми змогли б взяти і 100 пацієнтів, але було б важко фінансово. Адже це доволі дорога історія

Наприклад, пів сотні пацієнтів обходяться у мільйон доларів лише у компонентах протезування. І це за умови, якщо ми всіх протезуватимемо базовими механічними протезами. А у нас багато  людей отримують міоелектричні руки та електронні коліна. Це обходиться у рази дорожче. Також у нас вже працює палатний фонд у відділенні реконструктивної хірургії. Ми робимо реконструкції обличчя. Це доволі складні втручання, які тривають по 15 годин, з пересадкою клаптів — комплекс тканин, який складається зі шкіри, м’язової частини, фрагменту кістки з обов’язковим збереженням судин. Відновлення доволі повільне, бо це пацієнти зі складними випадками. Також ми робимо операції з відновлення слуху. Нещодавно почали робити очі — йдеться про очні імпланти. І є пацієнти, яким ми робимо реампутації. Це люди, які мають ускладнення, пов'язані з уламками, які виходять, або остеофіти, нефроми.  Відповідно, ще можна додати 45-50 пацієнтів щомісяця. Тобто загалом одночасно у Superhumans маємо 100-110 пацієнтів щомісяця.

А хто допомагає фінансово Superhumans?

Ми взагалі не використовуємо державні гроші. Така стратегія і філософія була від початку. Ми вважаємо, що держава повинна витрачати гроші на оборону, а на гуманітарні проєкти є можливість залучати додаткові ресурси з боку донорів.

Наш найбільший донор — це американський філантроп Говард Баффетт, який закрив протезування п'ятисот людей на рік

А це для нас доволі серйозна підтримка. Також ми фандрейзимо. У нас доволі широке коло донорів — як з України, так і з усього світу. Ми постійно працюємо над залученням додаткових ресурсів на різні напрямки — на психологічну підтримку, протезування, реконструктивну хірургію.

З якими трьома найбільшими проблемами стикається на сьогодні центр Superhumans?

У нас немає проблем. Є виклики, які ми вирішуємо. Їх можна сортувати за напрямками. Люди — це великий виклик. Нам потрібні спеціалісти високої якості. Командна робота — це теж виклик, бо українські лікарі не звикли працювати в команді. І наші пацієнти є частиною цієї команди. Ще один з викликів — безбар’єрність всієї України. Бо наш пацієнт йде від нас, де все ідеально, а потім потрапляє у реальний світ. І якщо там є складнощі з інтеграцією, пересуванням, то це загрожує його психологічному стану, і з часом він може знову до нас повернутися. ‍

А ми не хочемо, щоб пацієнти поверталися до нас на психологічну реабілітацію. Нам важливо, щоб вони максимально швидко інтегрувалися у  цивільне життя

Виклики — це масштаб моделі Superhumans по всій Україні. Наступні два центри мають зʼявитися в Одесі і Дніпрі. Якщо говорити про суто медичні виклики — це складні випадки ампутацій, з якими ми працюємо. Це інфекційний контроль, бо насправді наші пацієнти приходять до нас з великою кількістю інфекцій. До того, як потрапити до нас, вони бувають у 6-7 лікарнях і на якомусь етапі евакуації  можуть щось підхопити. Чимало мінно-вибухових травм з безліччю ускладнень. Викликів багато, але вони не є невирішальними.    

Ви проти, щоб українці протезувались за кордоном. Чому?

Ми маємо вибудувати свою власну експертизу в Україні і підготувати наших фахівців для того, щоб бути незалежними від медичної допомоги Заходу. Вона не триватиме вічно. На жаль, на сьогодні маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Однак, навіщо віддавати наших найскладніших пацієнтів за кордон? Аби навчалися їхні фахівці?

У нас є все для того, щоб повністю забезпечити протезування наших людей тут, в Україні

По-друге — протезист і пацієнт пов’язані на все життя. Зміна ваги, зміна запиту пацієнта щодо протезу. Його треба підкрутити, відправити на обслуговування. В Україні зробити це простіше. Повертатися за кордон — дуже витратно. Навряд чи людина зможе зібрати гроші для того, щоб переробити собі, наприклад, культеприймач або щось перепрограмувати у коліні. Відповідно, переважна більшість людей, які були запротезовані за кордоном, з часом перепротизуються в Україні. Ну, і третій фактор — мовний бар'єр. У нас доволі багато пацієнтів, які отримали класні протези за кордоном, приїжджають на реабілітацію в Україну, бо там не отримували психологічної підтримки саме через незнання іноземної мови або не було достатньої реабілітації. Відповідно, ось ці всі моменти говорять про неефективність протезування за кордоном. Тож, ми повинні робити все для того, аби надавати ці всі послуги на місці.  

Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні? Які зміни відбулися за останні роки?

У нас рівень протезування доволі високий. Закордонні фахівці, які раніше їздили нас вчити, вже кажуть: «Нам немає чому вас навчати. Ми маємо їздити вчитися до вас». Бо кількість складних випадків, які ми бачили за рік в Україні та в Superhumans, — це всі випадки, які бачив Волтер Рід (американський військовий шпиталь. — Авт.) за всю історію роботи з протезування ветеранів у США. Відповідно, у нас той досвід вже є. Наші протезисти навчаються постійно, мають практичні навички. І це не лише стосується Superhumans. У нас в Україні взагалі є доволі багато потужних фахівців.

Єдине — нам бракує протезистів верхніх кінцівок. Ми постійно запрошуємо іноземців, аби вони приїжджали і допомагали нам протезувати пацієнтів

‍Але загалом досвід в України є, протезисти є. Просто їх має бути більше. І зараз ми їх навчаємо, зокрема, у Львівській політехніці йде навчання на нашій базі та на базі UNBROKEN. Тобто ці люди вже незабаром з'являться на ринку і будуть доволі високої кваліфікації.

Реконструктивна хірургія — це дорого і складно

На війні люди втрачають не лише кінцівки, а й отримують травми обличчя. Наприкінці лютого у центрі Superhumans почало працювати відділення реконструктивної хірургії. Наскільки розвинений в Україні цей напрямок?

У нас робиться доволі велика кількість реконструкцій обличчя і оперативних втручань. Але є проблема, що їх роблять переважно лікарі, які працюють із щелепно-лицевою травмою, а потрібні загальні хірурги. Бо йдеться про імпланти, пересадки шматків шкіри з різних частин тіла на обличчя. Разом з Міністерством охорони здоров'я ми розпочали реформу навчання і підготовку таких спеціалістів. Тут нам дійсно бракує досвіду. Але й по світу шкіл, де б навчали таких спеціалістів, небагато. У цьому напрямку МОЗ України та ми співпрацюємо із Францією. До того ж ми маємо підготувати людей, які б розумілися в нагляді в  післяопераційній період. Бо людина після таких операцій потребуватиме довготривалого відновлення й особливого догляду, який би зменшив відторгнення, інфікування і ускладнення.

Чи вистачає спеціалістів, які працюють в реконструктивній хірургії обличчя? Де ви шукаєте лікарів?

Сьогодні у нас оперують спільні команди — українські фахівці разом з французькими або з чеськими колегами. Кожен випадок описується, транслюється в прямому ефірі з операційної і обговорюється з фахівцями. Кожна операція описується як кейс і видається на ринок, аби інші хірурги могли подивитися й поставити запитання. Також є американські і канадські місії, які приїжджають і допомагають з реконструктивною хірургією обличчя. Завдяки започаткованому Першою леді міжнародному медичному партнерству, ми отримали доступ до найкращих хірургів у світі.

У нашій команді лікарів були й ті, які зробили першу у світі операцію з пересадки обличчя

Їм цікаві наші складні кейси, а нам потрібний їхній досвід. До того ж, реконструктивна хірургія — це дорого, бо самі імпланти дорогі.

Люди з травмами обличчя — доволі складні пацієнти з точки зору не тільки фізичного, а й психологічного відновлення. Чи працюють із ними психологи? Чи вистачає їх?

Зустріч з психологом та оцінка психологічного стану — це перший крок пацієнта у центрі. Незалежно із чим поступає до нас людина — перша його зустріч із психологом, який оцінює її психологічний стан. Психолог — це людина, яка супроводжує пацієнта впродовж всього періоду. Доволі складно для пацієнта пройти період відновлення впродовж іноді 3-5 років. Допоки людина не буде задоволена результатом, має бути поруч психолог, який супроводжуватиме всі ці інтервенції.

Ми б не починали послугу, якщо б  в нас не вистачало таких спеціалістів

Це не та історія, коли у процесі можемо з'ясувати, що нам не вистачає, наприклад, трьох фахівців. Вони не готуються за одну ніч. Відповідно від самого початку ми формуємо команду. До прикладу, центр Superhumans  в Одесі стартує у лютому, але набір команди і підготовка починається у вересні. У Дніпрі центр має розпочати роботу у вересні 2025 року, але команди вже почали готуватися зараз. Тобто це доволі тривалий період підготовки команди до запуску центру або нової послуги.

Працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші

Під час своїх закордонних відряджень ви постійно закликаєте захід активніше включатися до підтримки України. Яку саме допомогу та підтримку ви б хотіли побачити від них  найближчим часом?

Ми завжди просимо зброю. Це допоможе нам скоріше закінчити війну. Розуміємо, що чим скоріше це станеться, тим менше у нас буде роботи. Також просимо підтримки гуманітарних проєктів. Насамперед освіти і охорони здоров’я. Нам здається, що ці два напрямки доволі важливі для того, щоб країна могла функціонувати після перемоги. Відповідно ми постійно закликаємо іноземних донорів звертати на них увагу і підтримувати нас. Те, чи нас почують, залежить лише від нас. Від того, як ми доноситимемо свої думки. Якщо нам не дають гроші, то це наша проблема. Значить, ми погано спілкуємось, комунікуємо, доносимо свої думки. Адже у світі доволі багато проблем. Ми не єдина країна, в якій іде війна.

І це наша робота просити про допомогу, закликати і заводити сюди додаткові ресурси

Чим, в принципі, мені здається, займаються всі — від Президента до мамусі, яка сидить у Харкові і допомагає своєму чоловікові на передовій.

Ольго, якось ви казали, що мріяли зустрітися у житті з Річардом Бренсоном, Боно. І ви зустрілися. Вас надихала Гіларі Клінтон — і вона запросила на свій подкаст. Про які зустрічі мрієте сьогодні?

У принципі, все, про що мріяла, зробила. Є певні плани щодо людей, з якими нам було б цікаво працювати. Ми хотіли би, щоб вони більш активно долучалися до допомоги України. Відповідно, вони всі є у списочку.

Розумієте, ці всі зустрічі не для того, щоб Оля Руднєва якимось чином задовольнила своє его. Це ж про те, що ці люди можуть щось зробити для України

Вони можуть долучитися до підтримки, дати додаткові гроші, ресурси на якісь конкретні проєкти. Відповідно, ми так само обираємо цих людей, з якими нам важливо працювати, яких важливо заводити в Україну, як підтримку.  Особисто в моєму списку є Опра Вінфрі, Джефф Безос, Мелінда Гейтс. Це люди, які в принципі ще не долучені до допомоги України у тому масштабі, в якому б нам хотілося.

Ми всі є травмованими внаслідок війни

Ольго,  чому ви навчаєтеся у суперлюдей?

У спілкуванні з нашими пацієнтами ми постійно вдосконалюємо послуги. Йдемо за ним та його потребами. Змінюється центр, наше бачення того, яким він має бути. Починаючи з перебудови всієї країни, з точки зору доступності і закінчуючи ставленням до певних речей. Тобто коли ти спілкуєшся з людиною, в якої немає двох, трьох, чотирьох кінцівок і бачиш, що вона робить, то це неймовірна купа інсайтів. Це постійний навчальний процес. Одне в одного ми вдосконалюємо  якісь людські і командні якості. Центр перебудовуємо таким чином, щоб їм було зручніше і щоб послуга була для них більш якісною і непомітною.

Особисто мене вони навчили стійкості, можливості мати менше, а робити більше

Це, напевно, те, чому вчать щодня. Навчили мріяти, розуміти, що в принципі це ж не про ноги і про руки, це про те, куди ми йдемо і навіщо нам ці кінцівки. Велика кількість людей мають чотири кінцівки і максимум для чого вони їх використовують, щоб писати злісні коментарі у фейсбуці. І це єдине, що людина продукує у зовнішній світ. І стає запитання, чи дійсно йому потрібні ноги і руки для того, щоб продукувати негативний контент в мережі? Ми маємо наших «суперів», які не мають чотирьох кінцівок.

Вони виграють марафони, піднімаються у гори, вчаться писати, пишуть книги, перевчаються писати іншою рукою

‍Ти бачиш цих людей і розумієш — так, реально руки потрібні, але не просто як руки, а для чогось. Ось це розуміння «для чого?» насправді прийшло від наших «суперів». Ну, і взагалі неймовірна вдячність за стандартну комплектацію, яку ти відчуваєш щодня, бо ти можеш економити шалений ресурс  і робити речі набагато швидше. Ти розумієш, що поряд з тобою людина, яка робить не менше за тебе, але витрачає набагато більше ресурсу, здоров'я для того, щоб щось зробити. І оця вдячність — вона неймовірна. До нас щоразу приходять люди із новими історіями. І це спілкування безцінне.

Про що мріють та чого найбільше бояться пацієнти Superhumans?

Це дуже індивідуально. Складно узагальнити. Звісно, що всі хочуть перемоги, а ще — мріють знайти своє місце у цьому житті. Ми намагаємось допомогти людині віднайти мрію, яку можна розкласти на цілі.

Людина має щодня знати, заради чого вона встає і одягає протези

Це дуже важливо, бо якщо цього всього немає, то процес реабілітації затягується на місяці. І це неправильно. Ми допомагаємо нашим «суперам» знайти ціль. А бояться вони насправді смішних речей. Найбільший страх — сказати мамі, що вони втратили кінцівку. Хлопці бояться, що приїде дружина, відкриє двері в палату і, побачивши відірвану руку чи ногу, скаже: «Я ж тобі говорила». Бояться, що не зможуть інтегруватись у цивільне життя. Бояться, що люди на вулиці тикатимуть пальцем, що не зможуть знайти спільної мови з людьми, які ніколи не були на війні. Бояться, що десь не стримаються у своїх висловлюваннях, бо вони розуміють, що також представляють ветеранську спільноту. Бояться втратити друзів, які воюють, що не вистачить ресурсів допомагати  побратимам, які досі на війні. Їхні страхи у контексті сьогодення. Вони бояться більше соціальних аспектів, з якими можуть стикнутися через свою інвалідність.

Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно і в чому шукаєте мотивацію? 

Мені не буває складно емоційно. У мене немає періодів депресій або зневіри. Коли ти знаєш, що ти робиш, для кого і для чого, то, в принципі, тобі не треба шукати мотивацію. Складно буває чисто логістично поєднати певні речі чи завдання. Наприклад, тут у тебе Гіларі Клінтон на дзвінку, а тут прийшов пацієнт, якому потрібно саме зараз надати допомогу. А тут тобі треба вирішити, хто буде вивозити сміття і чомусь саме на тебе ця задача впала. Складно поєднати одночасно різні задачі. Ти жива людина, і ті 24 години, які ти маєш щодня, мусиш розподілити ефективно. Але емоційно мені не буває складно. Зневіра, депресія забирає ресурс, який і так є дуже обмеженим. Я не можу його витрачати на такі дрібниці. Ресурс обмежений і в часі, і в емоціях, і навіть в моїх знаннях. Відповідно маю використовувати це все максимально ефективно.

Так, я щодня чую різні людські історії, але я не вважаю, наприклад, негативною історію втрати людиною чотирьох кінцівок. Людина жива, вона стоїть переді мною. Я розумію, що можу зробити для неї. Якщо він або вона захочуть, у них буде прекрасне життя. Звісно, якби я кожен день ховала своїх побратимів або була на передку і не могла надати допомогу, і в мене на руках вмирали люди, я би згорала емоційно. Але я не бачу цього.

Я працюю з людьми, які вижили. Це історії на межі з дивом. Це люди, які вижили і в яких є майбутнє

‍І якщо вони прийшли до нас — вони мріють про відновлення і життя. Коли бачу людину в кріслі колісному, я вже уявляю, як вона стане на ноги, візьме вперше у руки горнятко. Я не бачу людини без кінцівки. Тобто мені немає через що перейматися. Ніщо мене не руйнує, бо я працюю з надією щодня. І вона не міфічна. Ми вже випустили 550 пацієнтів, які пішли від нас на своїх двох. У них є життя, яке продовжується, є родини, вони народжують дітей, мріють. Історії «суперів» — історії перемоги, навіть якщо вони надскладні.  

Чи потрібно суспільство готувати до взаємодії з ветеранами? Що українцям потрібно усвідомити під час цієї війни?

Ми всі є травмованими внаслідок війни по-різному. У когось втрачене житло, у когось життя, у когось загинули близькі люди, хтось є ветераном, а хтось перебував за кордоном і повертається до України. Ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. І нам треба зшити всі ці досвіди і навчитись жити разом. І це не питання, чи нам потрібно навчитися жити з ветеранами. Нам треба загалом навчитися жити одне з одним, взаємодіяти з розумінням, що будь-яка людина, яка стоїть напроти тебе, має певну травму війни. І ти теж. Ставитися з повагою і розумінням. І далі це вже питання технічне. З якою травмою стоїть переді мною людина і що вона пройшла? Вона може пройти війну, отримати три тисячі поранень і матиме меншу травму, ніж той, хто перебував закордоном весь цей час і повернувся з шаленою провиною.

Ми всі різні. Немає спеціального приладу, з яким можемо підійти і виміряти рівень травми

‍І наша стресостійкість, реакція на травми теж різна. Відповідно, важко сказати, чия травма глибша, більш шкідлива для держави і для самої людини. Відповідно, готуватися треба до того, щоб жити з різним досвідом війни в одній країні. Мені здається, що саме це буде нашим найбільшим викликом.

12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу. 

Війна, яка зруйнували все життя

Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років.  Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.

Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна

24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою  виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.     

Життя в окупації

Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у  ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу  проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, —  жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.

Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки

Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го. 

Замінована дорога

Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була  страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?  

Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти  їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.

9 місяців не вдома

Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не  зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.

Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло.  Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.

Грант на розвиток

Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.

З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.

Цього разу ми все ж  отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100%  виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі. 

Після перемоги — на море

Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.

Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від  загарбників

Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з  головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година  — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку  пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо.  Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.

Львів’янка Ярина Чучман-Миньо ще три роки тому мріяла про власний тату-салон. Натомість вже два роки є військовослужбовицею. Дівчина втратила на війні коханого і тата, які служили в ЗСУ. Однак це її не зламало. Навпаки, вона закінчила Національний університет оборони, отримала офіцерське звання та фах оператора ударних безпілотних комплексів і стала на захист держави. 

Ми жили звичне прекрасне життя

Я народилася у Львові. Після закінчення школи пішла навчатися до економічного коледжу, та вже за рік кинула його. Одного дня у маршрутці побачила рекламу про архітектурний факультет. Прийшла додому і сказала: «Тато, мамо, я вступаю». Однак і звідти я пішла. Причина — корупція. Вимагали гроші за здачу іспитів. Я знову змінила освітній заклад — вступила до Львівської політехніки і теж на архітектурний. Там я таки довчилася. Однак вирішила стати не архітектором, а майстром тату. Я помітила таку річ, якщо кажу «ніколи не..», то завжди воно стається. Я ніколи не думала що буду тату-майстром. І так само говорила, що не матиму татуювань. Вважала, що чисте тіло — гарне тіло. Якось моя кума скинула ескіз дуже гарного татуювання. Я думала, що це дорого і боляче, однак наважилася. Від майстра тату дізналася про курси і вирішила опанувати ще цей фах. На той час моя сестра виходила заміж і я отримала за неї «викуп».

Всі думали, що я куплю собі велосипед, а я пішла на курси тату

Спочатку працювала під наглядом майстра. Перше тату набила своїй рідній сестрі. То були просто листочки. Таке ж тату є і у мене на стегні. Воно без жодного змісту. До речі, мені більше подобається, коли до татуювань ставляться просто — як до сережки чи підвіски на шиї, не надаючи якогось значення.

Я мріяла про власний тату-салон, тож орендувала приміщення у Львові, облаштувала кабінет, закупила меблі. Зізнаюся, що cпочатку руки трохи трусилися. Перше тату без нагляду можу описати одним словом «жах». Я багато тренувалася на штучній шкірі. Спочатку у мене не було свого стилю. Набивала все, що просили. Єдине, відмовлялася від делікатної роботи із друкованими літерами і рівними лініями. За тату брала невеликі гроші й обов’язково попереджала, що майстер-початківець. Багато хто погоджувався. З кожним днем мої роботи ставали кращими. Тату-майстром пропрацювала два роки. Коли загинув на війні мій коханий Іван, справу покинула. 

Ми жили нормальне життя, мали безліч планів. З Іваном мріяли створити родину. Ми одне одного сильно цінували, доповнювали і поважали. На католицьке Різдво у 2021-му році Іван зробив мені пропозицію. Весілля планували на весну чи літо 2022-го. Однак наші плани зруйнувала повномасштабна війна.

«Відчиняйте підвали! Війна!»

Того дня я була вдома. Тато повіз бабусю до лікарні. У двері хтось стукав і кричав: «Відкривайте підвали — почалася війна». Я ще й подумала, чого ж вона зараз почалася, вона вже триває майже 8 років. Згодом на порозі з’явилися дві жіночки, які цікавилися, де мій тато. Кажуть: «Йому повістка». Я здивувалася. Мій батько — учасник АТО, відслужив ще у 2015 році. Він був у першій хвилі мобілізації. Я відмовилася брати ту повістку. Вони лишили її під дверима. Та щойно пішли, я її забрала й заховала. Я дуже не хотіла, аби тато знову йшов на війну. Та  повернувшись додому, він одразу почав збирати речі. Я розповіла, що йому прийшла повістка, хоча він і сам збирався до військкомату.

Мене накрила паніка, я включила новини і розплакалася. Дзвоню до Івана, питаю що робити, а він мені каже: «Якщо мені прийде повістка, теж піду на війну». На той момент я дуже розраховувала, що його омине, бо він медик. Іван був стоматологом і хотів у Чехії підтвердити свій диплом. Ми планували туди переїжджати разом. Я вивчала чеську мову, а він нею вільно володів. Були плани трішки там попрацювати, повернутися і відкрити свою стоматологічну клініку в Україні. Чекати на повістку Іван не став, пішов добровольцем. На той момент йому було 28 років.

Поїж і бережись

Після місяця навчань Іван став старшим сержантом у 110-й бригаді тероборони. Він знав, що я завжди переживаю, тож намагався мене заспокоювати за першої ж нагоди. У нього часто зникав зв'язок. Пригадую, 1-го квітня, коли я прийшла додому, почалась сирена. Я зробила канапки і написала Івану про це. Він відповів: «Добре, сонце. Поїж і бережись». Я не знала на той момент, що це було останнє від нього повідомлення. Наступного дня, 2-го квітня 2022-го року, Івана не стало. Про це мені написав його знайомий: «Мені дуже шкода, його більше немає». Іван зовсім мало часу провоював. Це був, можливо, один з перших його боїв. Їх обстрілювали міномети. Мені сказали, що було пряме попадання. Дуже довгий час його тіло шукали.

Я не ходила на впізнання Івана, тому що знала, що там немає що впізнавати, і не хотіла його таким запам'ятати

Поховали Івана на 10-й день після загибелі. Мені було дуже важко і психологічно і фізично. Я була немов амеба. Не могла ані їсти, ані спати. Перші пів року були немов у тумані. Мій Іван загинув перед страшними подіями у Бучі. Він би не пережив інформацію про ті звірства, які чинили росіяни.

Військовий стрій замість жалоби

Рішення йти на фронт я ухвалила, коли не стало Івана. Я не змогла працювати, як раніше. Шукала добровільні формування, бо розуміла, що туди можна швидше потрапити, ніж в ЗСУ. Але усвідомила, що якщо ти прийдеш в армію з офіцерським званням, то і відношення буде іншим. Та й добре було змінити місце проживання, бо все нагадувало про Івана — і від того було ще болючіше. Я обрала Національний університет оборони України у Києві. Рідні навіть не намагалися мене відмовляти, бо, як казав мій тато, впертою дитиною я була завжди — чітко знала, чого хотіла. Після закінчення навчання отримала звання молодшого лейтенанта Збройних сил. Пройшла навчання у школі для пілотів безпілотних літальних комплексів і повернулася у підрозділ на посаду командира взводу ударних БПЛА. У моєму підпорядкуванні було 14-ро чоловіків. Укомплектувати команду було не просто. У безпілотних системах дуже велика нестача людей.

При відборі ми звертали увагу на тих, хто володів інформацією про орієнтування в просторі, вмів користуватись технікою, розбирався у комп'ютерах

Перевагою було хоча б мінімальне знання англійської мови, тому що іноді, аби налаштувати окуляри для керування fpv-дроном, потрібно прочитати, що пишуть у налаштуваннях. Спочатку ми набирали людей, а потім думали, де вони будуть корисними. Однак були випадки, коли взяли людину, він одягнув окуляри, а у нього запаморочилося у голові. Чоловіки, які були у моєму взводі, мали військовий досвід, воювали на Сумському напрямку. Найстаршому солдату було 50, наймолодшому — 18. До мене спочатку ставилися з пересторогою. На той момент мені щойно виповнилось 24 роки. Потрібно було завоювати їхню довіру і повагу. Хлопці думали, що я займатимуся лише документацією і не їздитиму на бойові виїзди. Але згодом ми добре спрацювалися з ними. Найкраще у мене виходило орієнтуватися у просторі.

Піднявши дрон у небо, я з точністю могла сказати, що то за місцевість. А ось мати справу з боєприпасами не дуже любила. На той момент у штаті не було інженерів-саперів. Тож пілоти самі мали прилаштовувати БК перед вильотом безпілотника. Були випадки, коли дрон повертався з боєкомплектом назад. А це ризики для хлопців, які перебували поруч у бліндажах. Коли я починала літати, то дронів всюди бракувало. Тож часом доводилося їх купувати за власні гроші.

Торік на свій день народження я оголосила збір. Зібрала півмільйона гривень, на які придбала безпілотники у свій підрозділ

На фронті наш взвод забезпечував вогневу підтримку з боку fpv-дронів — наприклад, торік влітку під час контрнаступу на Оріхівському напрямку, між Вербовим і Роботиним. На позиціях ми стояли за 6-8 км від ворога. Бомбили із повітря. У росіян були бліндажі, залиті бетоном, артилерія не могла у них влучити. Тому ми з дронів скидали БК. До того ж, коли були штурми, то з дронів відслідковували де свої, а де чужі. Найбільше я не любила нічні виїзди. Це дуже ризиковано, бо на передовій є правило — жодних увімкнених фар. 

Нещодавно посаду командира взводу ударних БПЛА здала і приступила до виконання обов'язків вже як офіцер відділення цивільновійськового співробітництва 10-го армійського корпусу. Це робота при штабі. Мені цікавою була сфера безпілотників, але не менш цікавий і новий напрямок роботи. Тепер займатимуся зниклими безвісти і загиблими. Це дуже специфічна робота, але я знаю, що таке шукати людей, коли їх вважають безвісти зниклими. Треба вміти заспокоїти родину військового, пояснити, що відбувається. Важко впоратись тому, хто з цим не стикався. Розумію, що можу допомогти іншим людям жити, рухатись далі.

Ніколи не кажіть людям, які втратили когось із рідних, фразу «прийми мої співчуття і тримайся». Вони не допомагають

Краще просто вислухайте, промовчіть або скажіть: «Якщо вам потрібна допомога, то я завжди знайду час для вас». Людина має розуміти що у неї є підтримка. Через рік після загибелі Івана я втратила батька. Це сталося 25 березня 2023-го. Вони були у сірій зоні, неподалік від Бахмута. Потрапили під артилерійський обстріл. Уламок влучив йому в голову і спину. 

Мені 24, але ментально всі 40 

Мій позивний «Blast» — у перекладі «Вибух». Так само в Instagram був підписаний мій Іван. Я не знаю, чому він обрав такий нікнейм. До речі, у свідоцтві про смерть у нього як причина записано «вибух». Така іронія. Дивні речі бувають у житті. 

Хоча мені зараз 24, ментально почуваюся на всі 40. Як сказав мені один священик на сповіді: «Чого ви тримаєтесь за це життя, якщо Бог для нас підготував не його?». І я тепер ставлюся до життя як до місця, в якому нас випробовують, перевіряють різними, навіть страшними ситуаціями. Я вирішила  жити і воювати за двох.

До свого прізвища «Чучман» додала його — «Миньо». Навіть якщо я колись все ж таки вийду заміж, то прізвище не зміню. Воно мені дісталося від двох прекрасних чоловіків, які сформували мене. Від батька, який дав мені не лише свою зовнішність, а й сталевий характер, і від Івана, який зробив мене доброю людиною. Сподіваюсь, що все ж таки ця війна закінчиться. Але, на жаль, то буде не скоро. У нас катастрофічно не вистачає людей. Нам немає ким замінювати тих, хто загинув, у полоні, зник безвісти чи поранений. Я пів року збирала собі команду з 14-ти людей. Треба бути реалістами. Не закривати очі на те, що відбувається.

Люди вчаться жити з війною. На жаль, наші діти будуть закінчувати цю війну

Перемир'я — це не перемога

Для мене перемога — це коли кожна сім'я говоритиме українською. Коли у нас не буде зрадників у країні, коли всі усвідомлюватимуть скільки людей загинуло, аби ми з вами жили у вільній країні. І чесно, раніше коли був період АТО, я сама говорила про те, що можна віддати ту землю на Донбасі, аби не гинуло стільки людей. Я не усвідомлювала, з яким ворогом ми воюємо, що він не зупиниться і піде далі. Тепер, коли на тій землі загинуло стільки людей, зокрема і мої найрідніші, віддати її — дуже важко. Тому нам треба боротися.

А ще у мене є бажання завжди залишатися доброю людиною. Дуже переживаю втратити себе. Я хочу, щоб мій тато й Іван, які зараз на небі, мною пишалися. І я буду робити все на цій землі, щоб мати право потрапити до раю і зустрітися з ними. Я прошу у Бога витримки і сили. А ще у мене є дуже велика мрія всиновити трьох дітей. Зараз дуже багато сиріт, які втратили дім і батьків під час повномасштабного наступу. І неважливо, аби мене вони називали мамою. Я можу бути для них подругою, сестрою. Головне — дати напрямок у житті.

Я хочу, щоб в Україні поважали військових, бо зараз це ще досі не так

І щоб українці трішки змінили свій менталітет, бо він десь класний, а десь не дуже. Хочу, щоб ми були одне за одного горою, щоб  всі стали на захист України і аби не звучали фрази на зразок: «я ненароджений для війни». Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором. Не для цього ми гинемо. Я планувала жити в Чехії, Канаді чи Італії. Я знала, що знайду себе у будь-якій країні. Колись у мене було бажання виїхати за кордон, а зараз я зрозуміла, що мої найкращі люди тут, вони віддали своє життя за Україну. Тому де-інде я себе не бачу. Зараз потрібно робити все для того, щоб пришвидшити перемогу. Аби ця країна росла і розвивалася.

Ореста Бріт — волонтерка із понад десятирічним стажем, голова Благодійного фонду БОН, колишня радниця Валерія Залужного. До 2014-го навчалася в Сорбонні та працювала моделлю на подіумах Парижа. З початком революції Гідності повернулася до України. Має 4 вищі освіти, знає англійську та французьку мови, тому щоразу, за можливості, розповідає іноземцям всю правду про криваву війну в Україні. Займалася кризовим менеджментом та залученням іноземних інвестицій до України. З початком повномасштабної війни залишила бізнес і повністю присвятила себе допомозі ЗСУ.  

Наталія Жуковська: Оресто, ви волонтерите вже понад 10 років. Про що найчастіше просять військові? Чого найбільше потребує фронт сьогодні?

Ореста Бріт: Якщо загалом конкретизувати мою діяльність за останні 10 років, то з 2014 по 2016 роки я була сфокусована виключно на допомозі Збройним Силам України. Далі запитів від них було менше, бо держава включилася у процес забезпечення військових. Ну і, звісно, супутні потреби цивільного населення також бралися нами до уваги. Взагалі благодійний фонд для мене був хобі у вільний від роботи і бізнесу час. З 2014-го ми, волонтери, стали гнучкими до змін, викликів і навіть навчилися передбачати потреби. Загалом ми працюємо за багатьма напрямками, які з початком великої війни нам довелося активізувати одночасно.

Ми усіляко намагаємося підтримувати державу у важкі для неї часи. Закриваємо «дірки» та потреби, допоки усі відповідні державні інституції не стануть на військові рейки і не запрацюють як годинник

Однак ця благодійна діяльність не має доходити до межі, коли держава відверто паразитує на цьому. Адже стати на військові рейки ми мали вже давно. Єдине, що заважає це зробити — корупція і нездорова конкуренція. Щодо потреб, то найбільша частина видатків йде на закупівлю засобів радіоелектронної боротьби та мікросхем для FPV дронів. Це те, що рятує наших військових на передовій. Постійно є запити на автівки — це розхідники. Варто визнати, що російська армія у промислових масштабах запускає те, що ми робимо на колінах. І в цьому ми дійсно програємо.  

Якою є ціль та місія, заснованого вами благодійного фонду БОН?  

На сьогоднішній день ми допомагаємо як армії так і цивільному населенню. Місія нашого фонду — пришвидшити перемогу України та розпочати культурну й просвітницьку діяльність по всьому світу. Знаєте, Благодійне об'єднання нації (БОН) — це як ком'юніті. Це не фонд однієї людини. Кожен волонтер відчуває свою відповідальність, знає сферу повноважень.

Ми даємо багато інтерв'ю іноземним ЗМІ англійською та французькою мовами. Намагаємося прививати правильні наративи закордоном. Показуємо, що цей геноцид триває не 11-й рік, а сотні років, і методологія винищення українського народу мало чим відрізняється. Просто цього разу нам пощастило, що світ глобалізується і ми маємо можливість висвітлювати це, зокрема й через Інтернет. 

Такі поняття як «втома», «вигорання» знайомі багатьом волонтерам. Чи вдається вам цього уникати?

Фізична і моральна втома, вигорання — це все присутнє, але не можу собі дозволити зупинитися, бо роблю те, що надихає і заряджає. Благодійність — це найкраща ніша, яку можна було зайняти у сучасній Україні, особливо впродовж останніх років. Щодо фізіологічного вигорання то воно може бути. Тому у нас є програма, у рамках якої ми відправляємо волонтерів обстежувати здоров’я. Але така потреба у цивільних є і під час мирного життя.

Поки ми маємо адреналін, то тримаємося. Щойно фаза загострення спаде, нам дійсно буде дуже важко

Чи часто вам доводиться їздити на передову?

Зараз мої поїздки на фронт передбачають вирішення кризових питань або доставки того, що не приймає пошта. Я їжджу особисто, без супроводу. Лише я знаю, куди їду і коли.

Була ситуація у 2022-му, коли ви мало не загинули під час поїздки на фронт. Це було неподалік Бахмута. Що тоді сталося?

Поки я їхала до військових, на тій ділянці фронту почали прориватися росіяни. Щойно я дісталася місця призначення, розпочався ближній бій — танковий і стрілецький. Мене дивом не розстріляли не лише росіяни, а й свої ж військові. Я бачила як наші хлопці вздовж дороги відстрілювалися. Я питаю: «Куди вистрибувати із машини?». А вони кричать: «Яке вистрибувати? Давай їдь звідси». Це були штурмовики за промкою Бахмута. До міста я поверталася 20 хвилин під обстрілами. А потім ще 40 хвилини під обстрілами їхала до Костянтинівки.

Чи змінила ця ситуація бажання їздити на передову?

Мені досі страшно згадувати про ту історію. Питання не їхати на передову у мене виникає щоразу. Якщо немає потреби, то я туди не їду. 

Які історії під час поїздок на лінію фронту вам запам’яталися найбільше?  

Чесно, мене вже нічого не дивує і не вражає. Організм включив режим самозбереження. Я втратила стільки побратимів і посестер, що я просто радію всьому, чому можна там радіти. Я радію кожній зустрічі, розуміючи, що вона може бути останньою.

Мій організм реагує лише на радість і позитив. Це якась захисна функція

Якщо ви подивитеся мої соцмережі, то побачите, що я не розказую там сумних історій. Я вам зізнаюся, що на деокуповані території, там де немає інтенсивних боїв, їдуть мої волонтери. Я не пускаю їх на передову, але ось туди гуманітарну допомогу везуть саме вони. Я відгородила себе від такої практики, бо знаю, що тим постраждалим людям не буду корисною. Я просто плакатиму і нервуватиму. 

Як родина реагує на ваші  поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?

У мене від моїх рідних є абсолютна підтримка. Вони терплячі і поважають все, що я роблю. Опору немає. Моя перша поїздка на фронт була у липні 2014-го року. Мама не знала, що я поїхала. Я й сама, чесно кажучи, не дуже розуміла, куди їду. Моїм завданням було завезти гуманітарну допомогу підрозділу Айдар та 12-му батальйону. Мені ніхто не сказав, що це війна. Я все зрозуміла коли доїхала у Луганську область. Трішки злякалася, але було вже пізно.  

Свого часу ви навчалися у Парижі й планували повʼязати своє життя із подіумом, однак обрали волонтерство. Що вплинуло на таке рішення кардинально змінити життя?

Одразу скажу — ніяких жертв. Я прекрасно відмарширувала по подіуму з 14 до 22 років. Працювала для дуже солідних агентств у Парижі. Однак у 22 роки обрала все ж таки навчання, бо здобувати освіту у Сорбонні (державний університет у Парижі. — Авт.)  і працювати моделлю — непосильне поєднання. Дякуючи своїм батькам, я навчилася правильно розставляти пріоритети.

Більше того, я ніколи не планувала ставати француженкою або залишатися жити у Франції. Знаєте, у моєму житті все відбувається дуже вчасно. Навчання за кордоном дало мені якісну освіту, контакти, які зараз є дуже корисними. Я кризовий менеджер. Мій профіль — зв'язки з громадськістю та медіація. Зараз отримані знання я успішно реалізую для боротьби з агресором.

Про повернення до України я ніколи не шкодувала. За ці роки здобула нове чудове хобі, під назвою «благодійність»

Всі дивувалися, чому я повернулася, і ніхто не усвідомлював, наскільки прекрасна ця країна, наскільки чудовий у нас побут і різнобарвні регіони. Що можна не виїжджаючи із України поїхати як у гори, так і на море. 

Ви часто спілкуєтеся з іноземцями. Що намагаєтеся розповісти і донести їм? Як вони реагують на почуте?

Ми досі програємо в інформаційній війні. Спілкуючись з іноземним бізнесом, на дипломатичному рівні, я намагаюся донести їм той масштаб трагедії, який ми переживаємо. Щоб не просто всі знали, яка Україна героїчна, а розуміли на нашому досвіді, як уникнути цієї трагедії на своїй землі. Тому що ця гангрена під назвою Росія тільки поширюватиметься, якщо її не ампутувати вже зараз, на цих етапах.

Всі мають зрозуміти, що війна поруч, а не десь там, далеко. Саме українці захищають сьогодні світ від великого зла і терору

І це саме той меседж, який мені вдається доносити від Вашингтона до Нідерландів та Франції. Мене часто запрошують на різноманітні французькі канали. Все тому, що французи хочуть почути думку не заангажованої українки, яка не належить до жодної політичної партії. 

Чи передбачали ви повномасштабну війну в середині Європи? Де вона вас застала?

24 лютого мене застало у Литві, я реєструвала наш фонд. Одразу придбала автомобіль для Збройних сил і поїхала у бік України. Ми точно не розуміли, коли це почнеться, але чітко усвідомлювали, що щось буде. І те ж саме я відчуваю зараз, усвідомлюючи катастрофу, яка може статися в Європі. Бо насправді ж в Україні немає війни, у нас є особливий стан. От такий же особливий стан я пророкую Європі. Йдеться не про вторгнення, а про дистанційне ведення бойових дій, зокрема й про ракетні атаки. 

Ви були радницею колишнього Головнокомандувача України Валерія Залужного. Як, не будучи військовою, ви йому допомагали?

Я людина, яка далека від тактики ведення війни, але досить давно і тісно комунікую з армією. За всі ці роки склалася безпрецедентна довіра до мене серед військових. У наш час це на вагу золота. Саме міжнародний адмінресурс і безпрецедентна довіра армії призвели тоді ще головнокомандувача Збройних сил до думки, що, мабуть, варто мене взяти радником. Але по факту, це не були поради з моєї сторони. Я дуже рідко з ним спілкувалася, бо розуміла рівень зайнятості. Але на початку повномасштабного вторгнення він зробив дуже правильну річ — звів мене із відповідальними особами за різні напрямки. І саме з ними, пліч-о-пліч, впродовж двох років, ми тримали руку на пульсі, звіряли годинники, вирішували гострі питання. Як результат, я доповідала про наші досягнення, поїздки на фронт, якісь слабкі місця головнокомандувачу. Тобто, я більше була як доповідачка. Якщо ж рівень проблеми, яка потребувала вирішення, був нижче Главкома, ми з цим кейсом до нього не доходили. Якщо потрібна була його допомога, то звісно, що я йшла до нього.

Чи підтримуєте з Валерієм Залужним зв'язок зараз? 

Так, звісно. Я ж дружила з Валерієм Федоровичем, а не з головнокомандувачем. Я знайома з його дружиною і з великою повагою та симпатією ставлюся до їхньої пари. Олена — дуже достойна жінка із почуттям гідності. Вона пліч-о-пліч з чоловіком всю повномасштабну війну. Це справжня дружина генерала. І те, що вони пережили за весь цей час я б нікому не побажала. Той рівень відповідальності, навантаження як психологічного так і фізичного не кожен витримає.  

Як вас змінила війна?

Я б не сказала, що війна мене змінила. Можливо вона проявила мою витривалість. Я не можу сказати, що я розквітла за ці два роки. Війна точно вдарила фізично і психологічно по всім нам. На відміну від себе, я співчуваю тим, хто прозрів, кому довелося зламати себе в один ранок. Хто раніше любив русню, а зараз її яро ненавидить. Тому що ненависть — це почуття, яке руйнує. Я ніколи не порівнювала українців і росіян. Вони для мене завжди були абсолютно чужим народом.

Я  народилася у 1990-му році і моє свідоме життя пройшло у цілісній, незалежній Україні. Я не готова щось міняти  

До чого на вашу думку, нам слід готуватись? Наскільки затягнеться війна?

Знаєте, нам притаманне забуття. Ми почнемо забувати те, що відбувається сьогодні — і цього не можна допустити. Сьогоднішні події варто викарбувати у пам’яті на багато поколінь. Ми маємо правильно писати історію. Відстежувати і не допускати, аби героїзм присвоювали тим, хто його не заслужив. Ми маємо робити все, аби у росіян на генетичному рівні заклалося, що Україна — це табуйована територія, її краще не чіпати. Закінчити цю війну маємо ми. Я не хочу щоб мої діти та внуки переживали подібне.

Я не хочу жити у постійному очікуванні, що наш сусід знову на нас нападе. Ми маємо це змінити

Чи думали ви над майбутнім? Плануєте жити за кордоном — там, де успішно реалізувалися свого часу, чи в Україні?

Я можу жити, де завгодно. Мені головне, щоб в Україні був порядок. На сьогодні я не можу довго перебувати поза межами України. Мій максимум — два тижні. Торік я їздила на море, щоб просто виспатися та за два тижні буквально бігла назад. Я хочу, щоб мої діти побачили світ і відчували себе скрізь, як вдома. Тому я не думаю, що буду обмежуватися лише Україною. У мене досить інтернаціональна родина, і там, де буде тепленько і гарненько, там буду і я. Але все це буде лише після нашої перемоги.

Якою б ви хотіли бачити Україну після закінчення війни?

Україну я би хотіла бачити з ідеєю, самоідентифікацією, з відсутністю комплексу меншовартості. Я би хотіла, аби вона була україномовна, з достойним рівнем освіти. Не жертвою популізму. Тобто, щоб ми, як в усіх цивілізованих країнах, уявлення не мали, хто у нас міністр чогось там і де він відпочиває. Я реально хочу бачити Україну цивілізованою, реалізованою. У нас дуже багаті ресурси, і мені хотілося б їх реалізувати. І щоб це право реалізації було за українцями, а не за тими, хто зараз, у такі важкі часи, намагається зайти і захопити монополію. Я впевнена, що більшість українців повернуться додому, і Україна знов стане процвітаючою, мирною державою. Але це буде з часом. Сьогодні ж ми маємо об’єднатися і допомогти країні не лише вистояти, а й перемогти.

Шура Рязанцева до повномасштабної війни входила до п’ятірки найкрутіших стилістів України. Співпрацювала зі Студією Квартал 95, особисто вдягала Володимира Зеленського. Та 24 лютого 22-го року її життя змінилося назавжди. На початку великої війни «Ялта» долучилася до лав Територіальної оборони, а нещодавно приєдналася до нового підрозділу у складі Десантно-штурмових військ. 11 червня стало відомо про смерть військової. Шура Рязанцева померла від серцевої недостатності в лікарні Житомира. Цей матеріал ми підготували кілька місяців тому. «Ялта» розповіла нам про своє життя до повномасштабного вторгнення — про те, як була активісткою на Майдані, як вдягала українських зірок, а також про свою службу та післявоєнні мрії.

Я не можу бути осторонь

Моє життя до повномасштабної війни було насиченим та цікавим. Понад 15 років я працювала у сфері кіно та шоу-бізнесу, була художницею з костюмів. Створювала образи. Перед початком повномасштабного вторгнення мій графік був розписаний щонайменше на чотири проєкти вперед. Один із них — для Каннського кінофестивалю. Жодних тривожних валізок я не збирала. Однак за тиждень до великої війни я вже шукала форму та зручне взуття, бо знала, що відразу піду до військкомату. Спеціальної підготовки я не мала. Посилено спортом не займалася. Щоправда ще у 2015-му проходила вишкіл для себе. Ще тоді думала йти служити, але так склалося, що залишилася волонтерити. Мною весь час керував поклик серця і ненависть до цих кацапів. Я розуміла, що карлик Путін спробує напасти на всю Україну. Завжди говорила, що вони нам заздрять. А це — один з найгірших гріхів, як на мене. Українці — відкриті люди, іноді навіть занадто. У нас великі серця. Росіянам ніколи не бути такими, як ми. 

Напередодні вторгнення у мене були дивні відчуття. У ніч на 24 лютого я зовсім не могла заснути. І з самого ранку відчула, як трясеться земля під ногами. Вже літали ракети. На той момент я орендувала квартиру на Шулявці біля кіностудії Довженка. Там же ж була моя костюмерна. Я одразу зателефонувала своїй помічниці Аліні і сказала, щоб позаклеювали вікна. Того ж дня пішла до військкомату. Мене дуже підтримала сестра. Тато просто сказав: знав, що так буде. Мама мені повторювала, як вона мною пишається. На жаль, у липні вона померла. Навіть на похоронах я була у військовій формі, то було останнє її бажання. Насправді, я не могла лишатися осторонь, бо народилася  у родині військових. Мої бабуся і дідусь, на честь яких мене назвали Шурочкою, — фронтовики, мій тато — військовий льотчик, полковник, він пройшов Афганістан та Нагірний Карабах. Я — татова донька. Він мене всьому навчив. Я навіть на вертольоті вмію літати. У свої 68 років він теж хотів на війну. Я його зупинила. Пам’ятаю, як він мені сказав, що ніколи не думав, що його діти побачать війну. 

Росіяни оголювали статеві органи й мастурбували 

У 2014 році під час окупації Криму я потрапила у полон. Тоді я була активісткою Автомайдану під час Революції Гідності. Нас здали після зустрічі з активістами Євромайдану Херсонщини. Ми їхали до Криму на машині з місцевими номерами, я мала паспорт з кримською пропискою. Нас взяли у полон просто на кордоні. Я встигла подзвонити татові. Мене вдарили прикладом в спину, телефон упав в салон. Тато чув все те, що далі з нами відбувалося, бо дзвінок продовжувався. У полоні нас піддавали тортурам. Мене хотіли пустити «по колу». Рвали одяг. Росіяни оголювали свої статеві органи. Мастурбували.  Згодом виявилося, що один із так званих зелених чоловічків служив з моїм татом в Афганістані. Коли він дізнався, чия я донька, то сказав іншим, щоб мене не чіпали і що я під його захистом. У полоні я пробула 5 днів. 

У день звільнення нас вивели з приміщення на вулицю. Більшість окупантів були в балаклавах. Лише два ФСБ-шника та офіцер морської піхоти не приховували свого обличчя. Нам сказали, що є наказ доставити нас на КПП «Армянськ», де нас взяли у полон. Ми їхали з Севастополя і на кожному блокпості нас зупиняли і перевіряли. Було моторошно. Коли ми приїхали до місця призначення, офіцер морської піхоти пішов домовлятися за наші автівки. У них  виникли якісь розбірки, я чула стрілянину. Потім він сказав нам швидко йти. Я пам’ятаю, як на автоматі сіла в автівку і швидко поїхала. Пощастило, що там було пальне. Доїхавши до нашого КПП і вийшовши з машини, я цілувала асфальт і обіймала наших хлопців. За нами приїхала машина від херсонської адміністрації — і нас забрали. Що таке «руський мір», я зрозуміла відразу — після перших трьох годин перебування у неволі.  Я ніколи їм  цього не пробачу.

Від гламуру — до фронту: я була звичайним солдафоном

З військкомату мене одразу відправили у Гостомель. Однак того ж дня я повернулась до Києва. Патрулювала метро і допомагала ловити тих, хто ставив мітки для ураження ракетами. 9 березня мені подзвонили і запросили в Шевченківське ТРО. Ми працювали на Київщині, далі був білоруський кордон. А у лютому-березні 2023 року — Бахмут. Понад рік я прослужила там, де тривали активні бойові дії.  

Я була звичайним солдафоном, як і всі хлопці. Якось справлялася. Всі люди, які пішли в тероборону, апріорі не були готові ані морально, ані фізично до війни. Але в них було бажання захищати свою рідну землю, своїх дітей, свої родини.

Нині я не піхота і не штурмовик. Я своє відштурмувала. Кацапи у своїх телеграм-каналах називали мене снайперкою. Розповідали, що я каструвала кадирівців. І, як виявилося, я є в їхніх списках. Тому, коли ми йшли у дві останні ходки, я просила у командира гранату смертника. Бо в полон більше не піду. Знаю, що  він буде іншим. Вони мене розірвуть на шматки. Я просто знаю, що там відбувається.

Зараз я несу службу в більш-менш безпечному місці — 78-му  полку «Ґерць». Я — оператор безпілотників та водій.  

Найстрашніше ховати побратимів

Умови на фронті однакові як для чоловіків, так і для жінок. Часто — сон на підлозі, в окопах чи бліндажах. Душ і туалет — в польових умовах. Немає жодних гендерних особливостей. На фронті насправді чоловіки дуже оберігають жінок. Ми — родина. Як би дивно не звучало, але бойові побратими стають ріднішими за власну сім’ю. Мене часто запитують, чи не страшно на війні? Звичайно, що страшно. Найстрашніше ховати побратимів. Також страшно не встигнути вчасно одягнутися, взяти в руки автомат, зарядити магазин і прийняти бій або зайняти бойову позицію. 

Війна дуже сильно змінила особисте життя. Його тут немає, я не хочу брати на себе відповідальність за когось. Може так статись, що тебе не стане в одну мить. Це дуже важко. Я зі своїм коханим розійшлася перед війною. Він теж пішов служити. Зараз боюся заводити нові відносини Я не хочу потім вмирати  емоційно, якщо його не стане.

Змінилися на 100% життєві принципи та цінності. Ти починаєш більше цінувати миті життя. Менше стала їсти, бо завжди ділюся із побратимами і посестрами.  У моєму житті відбувся  дуже жорсткий контраст. Раніше я мала хорошу роботу, добре заробляла. Потім різко все змінилось. Коли ти бачиш жахіття війни — обгорілі, зґвалтовані тіла — розумієш, що це і є реальність. Щойно ти розмовляв з побратимом, пив каву зі згущенкою, а тут раз і його на дві частини розірвало. І його досі не можуть забрати з поля бою. Я говорю конкретно про свого командира взводу. Він мав бізнес, займався медіаіндустрією, забезпечував звуком музичний фестиваль «Атлас вікенд». І таких людей багато — крутезні айтішники, банкіри, медики. Вони пішли на війну не підготовлені. Йшли за покликом серця. І роблять все, що можливо.

До роботи стилістом не повернуся

У мене в планах — підписання контракту в армії. Хочу і надалі продовжувати кар’єру військовослужбовиці. До роботи стилістом не повернуся. Наразі хочу продати свій бізнес. У мене є власна костюмерна, де зібрані речі з усього світу. Життя вже ніколи не буде тим, що було.

Після перемоги я насамперед поїду в Крим. Там моя рідна земля. Я єдина зі своєї родини, хто не змінив прописку у своєму паспорті. Я знаю, що туди повернуся і буду відбудовувати свій Крим.  Можливо, ще й балотуватимусь у мери Ялти. Україну після нашої перемоги я бачу квітучою. Майорить прапор, жінки та діти плачуть від щастя, а на кордоні зростає паркан від цієї москальської нечисті. Хрещатиком йде парад. Всі полонені повернулися додому. Такою бачу перемогу нашої незламної, вільної і могутньої держави, про яку дізнався весь світ.

Російський напад і окупація

Відчуття того, що щось має трапитися, у мене було за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Хоча я й не вірила, що Росія нападе. Весь час заспокоювала своїх вчителів, що все буде добре. Хоча й застерігала, що за будь-яких непередбачуваних ситуацій, головне — не піддаватися паніці. 24 лютого, попри вибухи, я пішла на роботу — ліцей поруч із домом. Зателефонувала керівнику відділу освіти у місто Куп’янськ. Вона розпорядилася перевести дітей на дистанційне навчання. Того ж дня ми зібралися разом з вчителями, аби обговорити подальші наші дії. Але, на жаль, трапилося так, що вже за два дні місто Куп'янськ було окуповано. Росіяни одразу почали наводити свої порядки, зокрема, й формувати ворожу адміністрацію. До нас у село Лісна стінка, яке за 45 кілометрів від Куп'янська, вони прийшли не одразу.

Місцеві жителі всіляко намагалися завадити росіянам — демонтували таблички із назвами сіл, зафарбовували будь-які вказівники на їхньому шляху

Але однаково окупанти до нас потрапили. Щоправда, під кінець березня. Дистанційно ми навіть встигли закінчити навчальний рік, виписати дітям документи. Працювали до останнього. Та окупанти усіляко схиляли людей на співпрацю з Росією. Розповідали про нові правила ведення бізнесу, сплати податків. Звісно, що не лишили поза увагою й наш ліцей.   

Вчителі-зрадники

На початку червня 2022 року староста села приніс мені якусь записку, віддав чоловікові і хутко зник. У ній було написано, що я, як керівник закладу, мушу приїхати до міста Куп'янська, у відділ освіти, привезти списки працівників, які працюватимуть на Росію. За це вони отримають винагороду по 10 000 російських рублів. Також я повинна була привезти всю документацію, яка стосувалась навчального закладу. І все це мені треба було зробити вже наступного дня. Я одразу зібрала колектив і розповіла про ситуацію. Свою позицію окреслила чітко — на співпрацю із росіянами не піду — і всіх закликала так зробити. У той момент людей було не впізнати. Деякі дивились на мене розгублено, а у декого, як мені здалося, була радість в очах.

Я очікувала, що весь колектив скаже: «Лариса Володимирівна, не хвилюйтеся, ми з вами». Але побачила відчуження. Мені було боляче і образливо

Вони по одному заходили до мого кабінету і озвучували рішення. Із 17 вчителів, які працювали у ліцеї, 9 пішли на співпрацю із росіянами. Серед них вчителька, яка пропрацювала дуже багато років у ліцеї. Має грамоти від міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей у закладі. Коли грав гімн України, у неї завжди сльози котилися по обличчю. Вона тримала руку на серці і вдавала з себе патріота. Але того дня, з порогу сказала: «Я піду на співпрацю». Я думала над тим, що керувало цими людьми при ухваленні такого рішення. Частина із них, звісно, повірили у те, що їм платитимуть величезні гроші. Дехто просто є пристосуванцями. Списки у відділ освіти я відвезла, однак документацію не віддала.  

ФСБ на порозі

Ті вчителі, які погодилися працювати на Росію, написали на мене наклеп у ворожу адміністрацію. Там йшлося про те, що у мене проукраїнська позиція, мені треба відрізати світло і потримати вниз головою, аби я подумала над своєю поведінкою. Через тиждень до мого будинку під'їхав чорний джип з буквою «Z». Із нього вийшли троє озброєних чоловіків. Представилися співробітниками ФСБ. Розмовляли російською: «У нас до вас великі претензії.  Ви що не розумієте, що Росія тут назавжди? України не буде. І нас дуже турбує ваша позиція». Я стояла перед ними і просто мовчала, не знала що говорити. Вони продовжували: «Це ж добре, що ми до вас приїхали, а можуть завітати інші, й ми не знаємо що з вами буде. Вам не страшно? Якщо ви нас так ненавидите, то чому не виїхали?». І тоді я заговорила: «А чому я мушу виїжджати? Я тут народилася, це моя земля, я — директор цього ліцею. А хто ви?». На що вони відповіли: «Ми радимо вам подумати. Сподіваємося, що ви зробите правильні висновки».

Коли вони поїхали  мені стало моторошно. Ми вже чули випадки, коли людей забирали «на підвал», вбивали

Наступні дні не раз староста села, який уже працював на РФ, намагався схилити мене до співпраці. Звісно, що свого рішення я не змінила. І за декілька днів до мого подвір’я під’їхала машина вже із шістьма озброєними чоловіками. Вони голосно закричали: «Це тут українка проживає?». Я кажу: «Так, тут». І мені одразу скрутили руки і затягнули у будинок. У цей час на обід із роботи прийшов мій чоловік, якраз дивився українські новини. Почувши це рашисти схопили його і витягли у коридор. Почали проводити обшук. Розкидали всі речі. Один боляче штовхнув мене автоматом у бік. Я закричала: «Вбивай мене тут. Я нікуди з вами не піду». А вони мені кажуть: «Якщо ми зараз знайдемо щось, що ви щось від нас приховуєте, — застрелимо». Я кажу: «Нічого не приховую. Ось лежать синьо-жовтні стрічки із дзвоника, підручники, шкільні ноутбуки, які не встигли забрати вчителі для дистанційного навчання».  

Вони вилучили всі мої телефони, забрали ноутбуки, знайшли багато української символіки. Сказали мені збиратися. Одягли мішок на голову, руки у кайданки і заштовхали всередину машини

Було спекотно, важко дихати. Мене везли близько двох годин. І так я опинилася у Куп’янському ізоляторі при поліції. Мене завели у невеличку кімнату, яка нагадувала душову, підлога була слизькою. Зняли мішок, кайданки і почали обшук. Це робила жінка у присутності охоронців. Вона зняла з мене бюстгальтер, витягла з нього  «кісточки». Забрали шнурки із взуття, на джинсах зняли булавку і відвели до камери.

Життя у камері розміром 2,5 на 1,5 

В ізоляторі було 14 камер. Жіноча — одна. У камері на двох я була шостою. Час від часу нас було 12-ро. Частину кімнати займав туалет зі зламаним бачком. Вікна майже не було. Серед жінок була волонтерка, керівниця громади у Куп'янському районі, фермерка, вчителька з Луганська. Спали на підлозі, бо нар було лише двоє. Нас жодного разу не виводили на вулицю. Дихати було нічим. Перші два дні я лягала на підлогу і шукала шпаринку, аби вдихнути повітря. Рашисти так з нас знущалися, що навіть закривали отвори, так звані, «кормушки» у дверях, звідкіля хоч трохи повітря заходило до камери.

Воду пили технічну, яка бігла з-під крана. Помитись було ніяк

Щоправда, у деяких дівчат, які довго сиділи, навіть мило було і туалетний папір. Вони ділилися з нами. Коли чоловік мій дізнався, де я, він мене знайшов. Стояв у кілометровій черзі для того, щоб у прийомний день передати мені передачку. Вже у камері мені розказали, що якщо потрібний туалетний папір, треба у контейнер з-під їжі, який з дому передали, класти його шматочок. Це як натяк про те, що мені треба. Якщо хотіли чай, то клали використаний чайний пакетик. Всі посилки ретельно перевіряли. Якщо це котлета, то вона була порізана 20 разів, булочка — розірвана. До того ж охоронці часто крали те, що нам передавали рідні. Наприклад, мій чоловік постійно передавав банани, але я їх отримала лише раз. Годували нас двічі на день. Посуду не було. Їли із пластикової тари із-під соленої риби. Зранку і ввечері — 2-3 ложки відвареної вермішелі і два шматочки хліба. Мені не дуже хотілося їсти. Найбільше мріяла, аби відпустили.  

Допити — намагання зламати

Найстрашніше було, як допитували людей. Нам у камерах було чути, як знущаються переважно із чоловіків. Допити росіяни проводили вночі. Люди кричали не своїм голосом. Пам’ятаю як били одного чоловіка, він кричав: «Я — українець, я однаково українець». А вони кажуть: «Зараз ми привеземо твою жінку й дитину сюди». І він почав просити, щоб вбили його і не чіпали родину.

У мене просто бігли сльози. Ми сиділи у камері і затикали вуха пальцями, аби того не чути

Мене теж водили на допити, але не били. Можливо, пощастило. Перший раз викликали на третій день після затримання. Напроти мене сиділо двоє у військовій формі. Перше, шо запитали, чи всі ключі від ліцею я віддала. На моє питання, як довго тут триматимуть, почула відповідь: «Можливо ви не вийдете звідси». Розмова була недовгою. Другий допит проводили у камері, де піддавали людей тортурам. Посередині стояв залізний стіл. На стінах і підлозі — сліди крові. Мені й того разу пощастило, бо у того хто проводив допит, задзвонив телефон. Його напарник теж майже одразу вибіг із кімнати. Мене відвели у камеру — й аж до звільнення жодного разу не викликали на допит. Чого не скажеш про інших дівчат. Одного разу до нас потрапила 25-річна жінка. Вона була бліда. Ми пропонували їй присісти. А вона каже: «Я не можу сісти. Подивіться, як мене побили». Зняла блузку, штани, а там жах. Її так побили, що вона могла лише стояти. Причому били жінки, які проводили допит.

На щастя, нам пощастило вижити. Бо в Ізюмі усіх, кого тримали в таких самих умовах як нас, розстріляли

Звільнення

Це було з 7 на 8 вересня 2022 року. За два дні до цього ракета влучила у приміщення, де перебували рашисти. Дуже багато було постраждалих. А ще нам було чути гуркіт техніки, як летіли гелікоптери. Ми з надією сподівалися, що то наші йдуть. Того дня нам не давали їсти. У нас залишилась булка з маком, яку мені якось передавав чоловік. Вона була запасним трофеєм на випадок відсутності їжі. На той момент нас було шестеро, і ми розділили булку на шість частин. Була ніч і дуже дивна тиша. Ми почули, як хтось стукає чи то у двері, чи у стіну. Згодом нам розказали, що хлопці із сусідньої камери змогли відбити решітки, й один з них проліз через те мале віконце угорі. Зайшов із головного входу, знайшов ключі і почав відкривати камери. Це було о першій годині ночі. З одного боку ми раділи, а з іншого — не розуміли, що відбувається. Думали, а раптом вийдемо з того відділку і нас розстріляють.

Всі кинулися до кімнати, де були речі ув’язнених. Вони лежали у підписаних пакетах. Я не могла знайти свої. Найбільше переживала за паспорт, адже як я без нього піду? І тут забігає Юля, з якою ми сиділи у камері, й тримає у руках мій документ. Коли вийшли на подвір’я, не знали, що робити далі. Нас було десятеро, разом пішли у напрямку церкви, яка була за 200 метрів від відділку поліції. Нам треба було десь заховатися, хоча б до ранку. Залізна висока брама була закрита. Я не знаю, звідки ми взяли сили, але всі перелазили через той паркан. Підійшли до сторожки.

Ми ж не могли представитися ув’язненими, які втекли. Тож вигадали історію, ніби ми біженці з Донбасу

Можливо охоронець справді повірив, а може пожалів. Він дозволив нам бути до 6-ї ранку. Навіть напоїв чаєм. Вже від самого ранку летіли ракети, навколо усе горіло. На перехресті стояли ворожі БТРи і перевіряли у перехожих документи. Я подумала, що все, кінець. Побачила автобус із водієм, якого знала. Заскочила всередину, ми рушили. Але майже одразу нам перегородив дорогу БТР, росіяни сказали, що виїзду із Куп’янська немає. Тож я вирішила йти пішки і знову натрапила на військових, які перевіряли документи. Я просто йшла і читала про себе молитву « Отче наш». У той момент вони були зайняті документами якогось чоловіка, я вирішила не зупинятися, а просто йти вперед. Мене дивом знову ніхто не зупинив.

Дійшовши до автобусної зупинки, я побачила жінку, яка махала мені руками. То була Анжела, з якою ми сиділи у камері. Вона з Куп'янська. Втікаючи тієї ж ночі, що й я, вона сховалася у своїй крамниці, а зранку вийшла до зупинки. Каже: «Я тобі допоможу». Якраз проїжджали старі жигулі, зі знаком «таксі». Ми зупинили машину, Анжела дістала гроші і каже водієві: «Відвезіть жінку до Лісної стінки». А він: «Та ви що, я лише по місту їзджу». І тут я помічаю, що знаю цього чоловіка. Кажу: «Миколо, відвези мене будь-ласка, додому». Він погодився хоч трішки підвезти, але зрештою завіз аж під саму хату. Була 7-ма година ранку. Чоловік порався по господарству. Варив суп, засмажка пахла на всю кухню. Коли він мене побачив — не повірив очам. Обійняв, нагодував. А я йому кажу: «Ти знаєш, за мною можуть прийти, бо я втекла». А він: «Ні, ні, ні, я тепер тебе нікому не віддам». 

На той момент рашисти ще були у селі. Але вже наступного дня наші війська звільнили село

Моя віра в Україну непохитна

За ті 45 діб в ізоляторі я схудла на 12 кілограмів. Я трималась, бо вірила в Україну, в нашу армію, у те, що Росія тут не надовго. Зараз я у російському розшуку — мовляв, нацистка, підтримую київський режим. Думаю, що це справа рук тих вчителів-зрадників та добродіїв-односельців, які досі хочуть мене знищити. Щодо зрадників, то є ті, хто досі живуть у селі, немов нічого й не сталося. Дехто виїхав у Харків і працює у приватному навчальному закладі. Одна вчителька втекла до Росії. Іншу, яка була директором ліцею при рашистах, взяли під варту лише у січні цього року. При тому, що доказів більш ніж достатньо.

Якщо брати до уваги наше село то більша частина мешканців є так званими «ждунами». На мене дивляться, як на білу ворону

Досі триває суд і над старостою села. Я не розумію, чому так повільно ведеться слідство. Зрадників треба покарати. Вони скільки горя зробили, скільки людей загинуло через них, скільки дітей психологічно постраждали. Зокрема, й через тиск та примус навчатися за російською програмою. Адже батьків залякували, погрожуючи відібрати дітей і позбавити батьківських прав.

Зараз я повернулася до обов’язків директорки ліцею. Всіх зрадників я, звісно, звільнила. Навчання у нас дистанційне. Я оновила колектив. У нас працюють вчителі з усіх куточків України — із Києва, Краматорська, Дружківки, Сумщини. Звісно, що всі переживаємо, аби знову не опинитися в окупації. Бо навряд чи вдруге я вийду звідти живою. Мрію жити в Україні без зрадників. Дуже хочеться, аби тут жили справжні українці, готові за будь-яких обставин захищати свій рідний дім. Матимуть чітку і непохитну проукраїнську позицію.

Патріотизм — це не носити вишиванку чи махати синьо-жовтим прапором. Патріотизм — це бути українцем із середини, відчувати серцем

Володимир Золкін — український відеоблогер, який від початку повномасштабної війни записує інтерв'ю з російськими військовополоненими. На початку 2022-го його YouTube-канал мав понад 13 тисяч підписників. Зараз — більше 2-х мільйонів. Впродовж півтори-дві години щоразу Володимир намагається достукатися до свідомості полоненого. Ставить запитання, які б змусили замислюватися, здавалося би, над простими речами. Про менталітет ворога, контингент полонених та «хороших росіян» Володимир Золкін розповів виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Володимире, як і коли ви отримали доступ до російських полонених? З ким були перші розмови?

Володимир Золкін: До повномасштабного вторгнення я не цікавився тим, як живуть росіяни. Знав лише, що у них роками процвітає пропаганда. І навіть коли на Київщині були бої і гинуло чимало їхніх військових, у Росії масово писали, що нічого не відбувається. Я зрозумів, що потрібно щось з цим робити, показувати правду, те, що коїться в Україні. Так сталося, що одного дня Ірина Верещук (віцепрем'єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово-окупованих територій України. — Авт.) заявила про тисячі російських трупів, які нібито були на нашій території. Я особисто знав міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського. Просив і неодноразово звертався, аби мені дали можливість показати тіла російських військових, їхні документи. А згодом, коли з’явилися військові полонені, то просив, аби мене пустили у СІЗО. Коли все вибухало навколо Києва, то особливо про бюрократію ніхто не думав. Перші інтерв'ю були записані 18 березня. За день я провів одразу п'ять розмов. Спочатку їх публікував у своєму YouTube-каналі, щодня по два. Згодом — по одному в день, далі — через день. Перше інтерв'ю викликало резонанс, багато переглядів і відгук від аудиторії. І саме у той момент всі зрозуміли, що це потрібно робити — й далі мені вже було простіше. Перші полонені були звичайними російськими контрактниками, зокрема й строковиками. Я вже й не дуже пам’ятаю ті розмови, бо нині йдеться про тисячі інтерв'ю

Чи великою є ваша команда і хто ці люди?

Спочатку я сам монтував відео. Нічого складного. Потрібно було лише накласти логотипи. Та згодом ми зрозуміли, що було б добре до відеоматеріалу готувати описи. І зрештою, це все почала робити одна людина, яка й досі цим займається. Команда у нас невелика. Я, мій колега Дмитро, який також проводить розмови із полоненими, адміністраторка Надія. Є також людина, яка займається YouTube-сторінкою, але бажає лишатися невідомою.  

Як впливають інтерв'ю з полоненими на процеси обміну?

Коли російські полонені телефонують рідним, ми їм пояснюємо, що насправді відбувається в Україні. Наші розмови мають просвітницький характер. Зокрема, розповідаємо росіянам куди потрібно звернутись, аби обміни полоненими відбувалися частіше. Ми пояснюємо, що блокування процесу йде саме з російського боку.

Щоразу показуємо в яких умовах утримуємо військових полонених — дозволяємо дзвінки, посилки, є нормальне харчування. Іноді це спрацьовує — і рідні полонених намагаються пришвидшувати обміни

Це така певна комунікація. Знаєте, я читаю, наприклад, канал Шамсаїла Саралієва (перший заступник голови Комітету Державної Думи з міжнародних справ. — Авт.). Це людина, яка у Росії займається обміном полонених. Він пише, що вони готові обміняти зараз 500 на 500. Але зазначають, що віддадуть тільки тих, кого вони вирішать обміняти. Тих, хто нібито вчинив злочини, кого вони засудили, точно не обміняють. У мене виникає питання: «А що нам заважає засудити російських полонених і не міняти? До чого цей цирк?». Також, коли йдеться про азовців, я також ставлю питання — а чому на Медведчука (колишній український проросійський політик, який має тісні зв'язки з президентом Росії Путіним. — Авт.) ви могли їх міняти, а на своїх військових не можете? Відповіді на ці питання немає.

Що у поведінці російських полонених вас найбільше шокувало?

Якщо ви зрозумієте, що люди, з якими ви спілкуєтесь, насправді не люди в класичному розумінні цього слова, вас буде щось шокувати? Думаю, ні.

У них немає волі, вони змирилися з відсутністю права вибору

На кожне моє запитання, як правило, вони відповідають: «Всієї правди не знаю, політикою не цікавлюсь». Це те саме, що «думати я не збираюсь». Насправді, мене це шокувало досить довго, поки я не зрозумів, що готовий до таких відповідей і вони дійсно такі. Тобто вони не придурюються під час цих розмов.  

Чи пояснюють свої звірства в Україні серед цивільного населення? Зокрема, ґвалтування та катування людей.  

Ніхто із них не визнає, що вони знущаються з цивільних. Взагалі відповідь стандартна — це фейк. І та ж таки «Буча» — теж, за їхньою версією, вигадана історія. Хоча зараз я опублікував у своєму резервному каналі відео, де росіян ґвалтують швабрами в їхніх же тюрмах. Мені його передав Володимир Осєчкін (російський правозахисник. — Авт.). І коли вони мені кажуть, що це неправда, то я їм відповідаю: «Який же це фейк, якщо ви одне одного в своїх же тюрмах ґвалтуєте швабрами! Ви думаєте, що прийдете до нас у країну і будете тут зайчиками пухнастими?». Інколи ставлю їм запитання: «Мародерили? Убивали?». Вони всі відповідають майже однаково: «По хатах лазили, але шукали що поїсти. І все». Почути від них відповідь, що «так, стріляв по цивільних», — це майже не реально.

Ви долучаєте до розмов рідних полоненого. Як вони реагують на те, що їхній батько, син чи чоловік у полоні? Чи підтримують їх? 

Знаєте, у нас є розуміння, що потрібно вбивати ворога. А у ментальності росіян є розуміння, що за країну потрібно вмирати. І так було ще при Радянському Союзі. Якщо ви усвідомите відмінність цих ментальностей, то зрозумієте в принципі все. Їм країна сказала — вмирати. Це ключове. Не вбивати, не перемагати, не захищати, а просто вмирати. Йдеться про те, що їх можна взяти в один момент — сто тисяч, мільйон, десять мільйонів — і просто кинути на смерть. Так робили у радянській армії під час Другої світової війни. І так росіяни воюють зараз. Ці люди позбавлені волі і права вибору. І навіть не бажають якось замислюватись над цим.

Їхні дружини і мами такі ж самі. Вони теж дотримуються правила — як сказав нам цар-батюшка чи фюрер, як я його називаю, так і треба робити

Якщо говорити про мотивацію, чому вони йдуть на нашу землю, то тут є три речі — гроші, примус і можливість вийти із в’язниці. Їм пропонують 200 тисяч рублів, плюс премії. При цьому жорстоко обманюють. Кажуть, що воювати не будете, у нас спєци воюють. Стоятимете на третій лінії оборони, возитимете гуманітарну допомогу, щось охоронятимете. Також накачують інформацією про те, що вони роблять добру справу. Їм це роками вливають у вуха російські пропагандисти, на кшталт, Скабєєвої, Соловйова чи Симоньян. Їхній телевізор постійно розповідає про те, що українці — нацисти. І це все вливалося у вуха українців, які жили на сході, з так званих ЛНР, ДНР. З моїх інтерв’ю ви чуєте, як вони не можуть чітко викласти і обґрунтувати жодної думки. Однак, вони впевнені, що українці погані.

Ще є одна категорія — колаборанти. З ними теж доводилося спілкуватися. На відміну від попередніх категорій — це люди, які жили в українському інформаційному просторі, мали доступ до всього того, що маємо ми з вами. От вони є найгіршими серед усіх. Тому що добровільно, з головою, кинулися у пропаганду, маючи вибір. Свідомо пішли шукати лайно. В принципі, що сказати? Я віддаю належне російській пропаганді, тому що ми не зробили нічого для того, щоб якось переконати їх у зворотному. Я щойно повернувся з Донбасу, з Харківщини. У нас досі на прикордонних територіях працює російське радіо  

А чи не просять побачення з рідними російські жінки чи батьки військовополонених?

Ми навіть запрошували їх на початку. Однак приїжджала лише одна росіянка Ірина Криніна, цивільна дружина полоненого. Знаю, що вона наразі із дітьми живе в Україні. Їй дали прихисток. Щоправда, я її жодного разу не бачив. Чоловік — у таборі для полонених. Другий епізод був, коли жінка-українка з окупованої території приїхала до свого чоловіка. Виявилося, що він відмовився воювати проти України і добровільно здався. Він досі перебуває у таборі для військовополонених. Йому нічого не загрожує, його не віддадуть на обмін. Мене обурює той факт, що у нас досі немає юридичної процедури, що робити з такими людьми? На третьому році повномасштабної війни досі не розроблено системи, за якою можна було б їх звільняти. Йдеться про українців, яких змушували росіяни воювати на їхньому боці, але ті здалися у полон аби цього не робити. 

Скільки з російських полонених справді жалкують, що пішли воювати в Україну? 

Майже всі жалкують про це, потрапивши у полон. Вони сподівалися заробити купу грошей без жодних ризиків для життя. І після всього ще й повернутися додому героями і вирішити всі життєві питання — від тюрми до кредитів. Чи жалкують вони? Так, бо тут бачать зовсім іншу картину — смерті, обвуглені і розірвані тіла. Вони бачать справжню війну, а не охорону чогось там, десь там.  

Як ви себе тримаєте в руках під час спілкування з військовими полоненими? 

Останнім часом я перестаю себе стримувати. Тривалий час тримався на тому факторі, що сподівався все ж таки почути якесь обґрунтування чи зрозуміти елементарну логіку. Але розумію, що вже не побачу її, тож часом можу псіхувати. Бо коли людина з інтелектом інфузорії туфельки, яка не знає населення країни, в якій живе, день її Незалежності, не розуміє елементарних речей, про які мають знати діти, починає розказувати мені щось про геополітику, то важко стриматися. В мене іноді складається враження, що вони знають більше про нас, ніж про себе. Але при цьому не розуміють, навіщо їм ця інформація. 

Чи змінився контингент полонених від початку повномасштабної війни?

Так, змінився. Спочатку це були кадрові військові, а потім пішли так звані «мобіки». Спочатку вони говорили, що їдуть на навчання, а потім стали говорити, що їдуть за гроші. Регіони особливо не змінилися. Єдине — бурятів і тувінців стало менше. За перше півріччя війни саме вони були лідерами з втрат. Їх дуже багато загинуло. Нещодавно я писав інтерв'ю з бурятом. Він був першим за всю історію моїх інтерв’ю, який взагалі мені щось розповів. Тобто, бурят, який вміє розмовляти, формувати думки у певні фрази. Це інтерв'ю слід подивитись, щоб побачити, наскільки у них депресивний регіон, а люди — повністю керована маса. По-друге, вони майже всі постійно п'яні. Там стовідсотковий алкоголізм.

Зараз на фронті стало більше військових із великих міст, з того ж Пітера, з Москви. Ви думаєте, це щось змінило? Я б не сказав

‍Часто під час інтерв’ю можна почути досить дивакуваті відповіді. Чи траплялися серед російських полонених адекватні, з ознаками інтелекту?

З цим все досить складно. Під час останніх записів розмов я дещо ускладнив спілкування. Почав їх питати, коли в Росії День Конституції, День Незалежності, День прапора. Вони навіть не знають, що є такі свята. Вони справді неосвічені. Олексій Ануля (військовий з Чернігова, який з 10 березня по 31 грудня 2022 року був у російському полоні. — Авт.), пройшовши російський полон розповідав, що коли писав деякі пояснення ФСБшникам, ставивши розділові знаки, то ті здивовано вигукували: «Що ти ставиш? Ти американський шпигун?». Вони знати не знають, що таке коми, дефіси.

Це абсолютно безграмотний народ. Справедливості заради, може, 5-10 освічених росіян за весь час були. Але це із тисячі розмов  

Які почуття і емоції у вас виникають під час спілкування з російськими військовополоненими? 

Під час спілкування з ними мене вже нічого не шокує і ніяких емоцій особливо не викликає. Єдина емоція — гидливість.

А чи є «хороші росіяни»?

Звісно, що є. Ті, які підривають колії і потяги на території Росії, — безумовно, дуже хороші. Вони є у російському добровольчому корпусі (РДК), Легіоні «Свобода Росії» та батальйоні «Сибір».  

Чи є люди, які не хочуть повертатися до Росії, відмовляються від обміну? 

Є дуже багато людей, які не хочуть повертатися. Великий відсоток тих, хто хоче воювати на боці України. Це ідейні люди. Але знову ж таки — немає жодного механізму, що робити із цією категорією бранців. Наразі ситуація виглядає так — якщо росіянин потрапив у полон у полі і одразу перейшов, наприклад до Легіону «Свобода Росії», то він може продовжувати воювати. А якщо він офіційно зареєстрований у нас як військовополонений, то немає механізму, як зробити з нього рекрута.

А чому досі немає цього механізму? Хто мав би його прописати?

Це мав би зробити уряд. Натомість він розробив наказ про те, щоб давати військовополоненим можливість телефонувати додому із таборів по IP-телефонії. Родичі наших військовополонених навіть петицію писали про те, що потрібно заборонити їм ці зв'язки, тому що це непаритетні умови утримання. Нашим у Росії не дають такої можливості, а росіянам — будь-ласка. Те, що росіяни телефонують додому, не допомагає нам в інформаційній боротьбі. Це не наші дзвінки. Коли ми дзвонимо, то хоча б намагаємося їм щось пояснити. А ось коли вони дзвонять, то їхні родичі розповідають, що Скабєєва сказала по телевізору. Виходить, що у полоні ми тримаємо людей, яким забезпечили комунікацію з російським телевізором. Ми просили в нашого уряду одне: «Забороніть їм хоча б ці дзвінки». Однак, поки що нас не чують. Знаєте, якщо ми через свої інтерв'ю зробимо 20-30 таких дзвінків, то це потрібні дзвінки. Якщо наші військові, взявши у полон росіян, зателефонують до рідних — це теж потрібний дзвінок. Тому що ми робимо просту річ — говоримо, що їхня людина у полоні, заберіть його. Можемо ще запитати, чому прийшов на нашу землю. Тобто наш дзвінок це дійсно інформаційна робота.

Володимире, вам погрожували?

Мені погрожують щодня. Іноді я це навіть публікую у себе у телеграмі. Погрози стандартні — вбивство моє та родини, розчленування  і так далі. Я до цього ставлюсь як людина, яка вірить, що не в їхній владі зробити те, чим вони погрожують. Не вони це вирішують.

Чим буде займатися Володимир Золкін після закінчення російсько-української війни?

Для початку хотілося, аби ця війна закінчилася, звісно, нашою перемогою. А де я себе бачу? У мене є YouTube-канал на понад два мільйони підписників — і я себе бачу однозначно там. Звичайно, що буде інша тематика для розмов. У будь-якому випадку мені хотілося б говорити про Україну і українців українською мовою, а не робити те, що я роблю зараз. Наразі мій канал заточений виключно на контрпропаганду. І це швидше контент для росіян, ніж для українців. Це ні для кого не секрет. А В. Переконаний, що із переформатуванням проблем не буде.  

‍Що чекатиме Україну після закінчення війни?

Не хочеться перетворюватися на якогось популіста. Головне, щоб коли закінчилась війна, у нас почали працювати державні інституції, які до цього просто існували. Аби почали робитися реформи, які до цього не робилися. Наприклад, судова, реформа прокуратури, правоохоронних органів. Потрібно не лише видавати нову форму патрульним поліцейським. Це працює тільки на картинку. По факту нічого не змінює. Тому що коли слідчий фальсифікує кримінальну справу, направляючи її у прокуратуру, а далі у суд, то я не вірю у таке правосуддя. Воно має бути із судом присяжних. Там, де звичайні українці вирішуватимуть, хто винен, а хто ні. Я дуже сподіваюся, що після закінчення війни будуть зміни у цьому напрямку. У будь-якому випадку у нас дуже багато роботи всередині України. Потрібно проводити якісну інформаційну політику. Останнім часом наші інформаційні рупори завернули трішки не туди. У нас все більше сіється зради у суспільстві, менше залишається запалу, який був на самому початку повномасштабного вторгнення росіян. Саме за рахунок нього ми, власне, і вистояли.

Тому нам всім однозначно потрібно об’єднуватися, аби допомагати нашим військовим вигризати таку омріяну перемогу у доволі потужного ворога

Вперше на високому рівні — у Відні в офісі ОБСЄ говорили про зниклих безвісти українців. Громадська організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) закликала світову спільноту тиснути на Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), аби той виконував покладені на нього гуманітарні функції. А саме — відвідував місця утримання бранців, перевіряв їхній фізичний стан, умови утримання. А ще  — був гарантом збереження життя і здоров’я полонених. Адже часто з неволі росіяни повертають українців хворими, кволими, а іноді й закатованими. Та й не про всіх, кого утримують вони говорять. Правозахисники і рідні зниклих безвісти сподіваються, що зустріч у Відні — це був лише перший крок на шляху до взаємного пошуку зниклих безвісти українців. 

Людмила Самборська: «Сподіваємося, що мій брат живий. Саме тому й шукаємо його 10-й рік поспіль»

Мій брат, Олександр Яремчук, є кадровим військовим із 2010-го року. Служив у 3-му окремому полку ССО. Зник на Савур-Могилі під час вивезення поранених військовослужбовців іншого підрозділу. Це сталося ще у 2014-му під час перших місяців російсько-української війни. Їхній автомобіль потрапив під артобстріл і перекинувся. Мій брат, фактично, єдиний, хто мав на той момент зброю, почав відстрілюватися, аби решта групи могли спокійно відступити. На той момент ми не знали, ані куди звертатися, ані що робити. Пошукову бригаду на місце зникнення брата не відправляли. 

Нам казали, що територія окупована — і туди ніхто не піде. Моя мама вирішила, що єдине правильне рішення, щоб не втрачати час, — поїхати туди самостійно

Звісно, що це був неабиякий ризик. Та їй вдалося поспілкуватися з очевидцями. Місцеві розповіли, що бачили колони з ворожою технікою і чули від росіян, що військових, яких брали у полон, відправляли у Чечню або Дагестан. Росія жодним чином не коментує цієї інформації. Що вони робили з цими хлопцями? Ми можемо тільки уявити, це була торгівля органами чи рабство. По поверненню мама здала ДНК-тест. Прийшла відповідь: «Збіг одразу із двома тілами». 

Коли почали задавати питання: «А чому два тіла, син же один?». Нам сказали: «Оберіть будь-яке»

Згодом документація про друге тіло зникла. Однак копії документів у мами лишилися. Не збігалася і зубна карта тієї людини, котру нам видавали за нашого Сашка. Звісно, що тіло без жодних доказів ми не забирали. Нас звинувачували у тому, що ми просто не хочемо визнавати факт загибелі. Ми розуміємо, що це війна. Проте, хочемо мати стовідсоткове підтвердження того, що то є наша близька людина, а не просто місцевий житель чи взагалі загарбник. Це тіло, яке нам нав’язують, підіймали на ексгумацію тричі, але дослідження робила одна й та сама лабораторія. Про яку об'єктивну думку може йти мова? Вони просто розкопували, закопували, а заключення давали те ж саме. 

Тому тут важливо, аби до ДНК-тестів були залучені абсолютно незалежні міжнародні фахівці, з якісним обладнанням, без зацікавленості у отриманні швидкого і будь-якого результату

Ми сподіваємося, що наш Сашко живий. Саме тому й шукаємо його. 

Олеся Ауліна: «Тіл не виявили. Є ймовірність, що мій чоловік та інші моряки живі»

Мій чоловік, капітан-лейтенант Військово-морських сил, командир патрульного катера «Слов'янськ», Дамир Аулін. Щойно почалась повномасштабна війна, вони одними із перших боронили Україну на Чорному морі.  

Третього березня 2022-го о 2-й годині ночі їхній катер вийшов у район Кінбурнської коси на розвідку і охорону портів Одеса, Чорноморськ і Південний. Під час чергування у нього влучила протикорабельна ракета класу «повітря-земля», випущена російським літаком. В результаті удару катер затонув. Із 19 членів екіпажу врятувалося лише 8. 

11-ро людей, серед яких мій чоловік, зникли безвісти. Офіційної інформації про їхнє місцезнаходження немає

Вже понад два роки ми боремося за те, щоб у нас була можливість хоча б з'ясувати — живі вони чи ні. Можливо, їх підібрали російські військові. Чи, на жаль, вони загинули. Але щоб це з’ясувати, потрібно підняти катери, зробити ретельний огляд, відеофіксацію, допустити на місце затоплення пошуково-рятувальні групи. Для цього потрібна техніка і, звісно, період «тиші». Тому що Чорне море по сьогоднішній день є дуже небезпечною зоною, яку Росія контролює із повітря. Нам потрібна підтримка міжнародних країн щодо цього. 

Було б добре, аби вони виступили гарантами проведення цієї гуманітарної місії з підняття та знаходження тіл

Невідомість і невизначеність — найтяжче. Тому що на сьогодні тіл не виявлено, є ймовірність, що мій чоловік, як і інші моряки, живі. 

Олена Бєлячкова, координаторка МІПЛ: «80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно»

Те, що Росія приховує інформацію про людей, яких тримає у полоні, свідчить той факт, що при кожному обміні полонених обов'язково є відсоток тих, хто значиться у нас як зниклий безвісті або мав статус загиблих. 

Наприклад, 3 січня 2024 року був обмін 230 чоловік. Із них 48 — були ті, хто значилися зниклими безвісти 

Чому Росія приховує дані? Бо вони звикли до безкарності і, не підтверджуючи наявність військовополоненого, тим самим уникають вимог щодо виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Коли Росія повертає тіла загиблих з полону, то більшість із них у жахливому стані. Не можливо чітко встановити причинно-наслідковий зв'язок смерті. 

Є випадок, коли у 18-му році вони повернули тіло полоненого без внутрішніх органів. Тобто Росія вчиняє все, щоб приховати свої злочини

Той же приклад теракту в Оленівці. Росія вчинила цілеспрямовану страту, масове вбивство азовців. Тоді загинуло майже 50 людей. І навіть за тих умов Росія не надала правдиві списки — скільки загиблих, хто ті люди, що з пораненими? З часом декого вдалося обміняти, але доля багатьох досі невідома. 

Вони стали, так би мовити, зниклими полоненими. При тому, що факт виходу у полон був зафіксований Міжнародним Комітетом Червоного Хреста

Дехто бачив своїх рідних у лікарнях із російських репортажів. Треба розуміти, що в Україні 80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно. Через телеграм-канали, фото, відео і звісно зі свідчення звільнених полонених.

Тому ми продовжуємо свою роботу далі. Зокрема, вимагаємо від Міжнародного Комітету Червоного Хреста результативності і ефективності, щоб вони виконували свої гуманітарні функції. Ми очікуємо, що Росія надасть інформацію про кількість утримуваних як цивільних так і військовослужбовців. Це б зменшило чисельність людей із статусом зниклий безвісті.  

Є проблема із ДНК-експертизою. Україна й тут потребує міжнародної допомоги, зокрема, у навчанні наших спеціалістів та створенні сучасних лабораторій. Ще однією проблемою у пошуку зниклих безвісти є те, що Росія не гарантує безпечних умов для роботи пошукових груп. Йдеться як про деокуповані території, так і «сірі зони». Вони під постійними обстрілами з боку окупантів.

<add-frame>Що робити, якщо близька вам людина зникла безвісти? Алгоритм дій<add-frame>:

1. <add-frame>Подавати заяву до поліції про зникнення рідної людини; 
2. Здати ДНК-зразки. Якщо у зниклого є живі батьки, то це роблять батько і мати;
3. Подати заяву у Національне інформаційне бюро. Його дані використовують перемовні групи для процесу обміну, який організовує і проводить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це можливо зробити в електронному режимі або ж за телефоном «1648»; 
4. Подати заяву про зниклого військовослужбовця до Об’єднаного центру Служби безпеки України з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ;
5. Подати заяву до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. <add-frame>  

А ось чого не бажано робити — так це публікувати оголошення про пошук рідних, вказуючи посаду і звання військового. А ще — лишати особисті номери телефонів у соцмережах. Цим часто користуються шахраї. 

Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.

Я не прагнула бути військовою

У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні,  батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.

Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни

Переважно це була фізична підготовка і  поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ,  а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу.  А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії. 

Не хотіли бути під командуванням «баби»

Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.

Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»

Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції  —  весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати,  прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.

Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося

Хаос у військкоматі

Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.

За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги

Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх,  у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА.  У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків. 

Дрони — очі війни

Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче  спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.

Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити

Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все  немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це  все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.

Історії з війни

Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через  постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з  іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.

А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.

Воювати будуть всі

Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.

Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію

Зізнаюся, що у перший рік  повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх  був  під час повномасштабного наступу  —  це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.

І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян

Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». 

Росія не зупиниться

Що для нас є перемогою?  Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз,  революції, голодомори, Друга світова війна.

І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе 

Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо  прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.

Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати

Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.  

Шлях з Росії до України

Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України. 

Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості

Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому. Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують  та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін. 

У мене ж завжди була своя думка. Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України

Добровольчий батальйон

Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та  медицині.  Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині. 

Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових

У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали.  Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.   

Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень

Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком. 

Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала  його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною». 

Війна — здебільшого про біль 

Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам  розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві. 

Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро

До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.

Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти  нічого не можеш зробити. 

Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо

Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки. 

Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися

І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.  

Побут і сексизм на фронті

У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути  раз на чотири дні, тому що води  не вистачало. Нам її привозили у  вантажівках  в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку. 

Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше 

Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося  чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і  допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.

Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання 

Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і  не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки. 

Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття 

Українське громадянство — поки місія нездійсненна

Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля. 

Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою

Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає  мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який  прожив із нами всю ротацію.

Перемога — розвал Росії

У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути  ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну. 

За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей

У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення. Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо  для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.

За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується.   А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні. 

«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»

Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:  

— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.

До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:  

— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я  не відпущу свого. А чого він не звільниться?  Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»

На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду  — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.

— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася 

Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок: 

— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.

Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені 

«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»

Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:

— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.

Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже  одразу, доєднавшись,  почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:

— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.

Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються

На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання. 

«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»  

Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.    

Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.

І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися

У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали  меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має  сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час   вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості,  забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.  

Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який  розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо. 

Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.   

Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки. 

У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.

У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син

Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює. 

Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.

Моніка Андрушевська — волонтерка та польська воєнна кореспондентка. В Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. Активно висвітлювала ситуацію в Україні й писала репортажі з фронту. 2019-го Моніка отримала нагороду Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із Центром Лемкіна (Варшава, Польща) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України. 

Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.

Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.  

З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну

Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.

Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.

З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну

Ви співпрацюєте з Центром Лемкіна, який з квітня 2022 року збирає свідчення воєнних злочинів Росії. З чого розпочалась ваша з ними  співпраця?

Центр Лемкіна діє при Інституті Пілецького, який є частиною Міністерства культури Польщі. Його відкрила професор Магдалена Гавін. Інститут Пілецького багато років документував злочини тоталітаризму. Те, що відбувається в Україні — це продовження того ж самого тоталітаризму, який нищив східну Європу впродовж багатьох років. Магдалена Гавін запропонувала мені співпрацю, я погодилась. Насамперед тому, що ідеологія Центру збігається з моїм поглядом на справу. По-друге, це можливість документування злочинів на польському державному рівні. Я сформувала групу, яка працює в Україні і збирає свідчення. У нашій команді, окрім мене, є Ірина Довгань, яку ще у 2014-му році у Донецьку катували росіяни, вона працює разом з чоловіком. З нами також працює Вікторія Годік з Ірпеня. Ми збираємо свідчення про всі воєнні злочини. У травні представлятимемо звіт про розстріл росіянами мирної колони людей на Київщині. Ми вкотре хочемо показати світу, що таке Росія. Донести інформацію про те, що ситуація на фронті є катастрофічною. Не вистачає зброї, снарядів.

Україна потребує допомоги західного світу. Тому що насправді, на даний момент, ЗСУ — єдиний гарант безпеки не лише для України, а й усієї Європи

Я полька, але живу в Україні. Треба всім показати, яка загроза йде зі сходу на нас всіх. 

Скільки на сьогодні вдалось зібрати свідчень жертв воєнних злочинів РФ?

Варшавський офіс Центру Лемкіна, який збирав докази від біженців з України, має майже тисячу свідчень. А ми, працюючи на деокупованих територіях і лінії фронту, вже зібрали біля 700 свідчень жертв воєнних злочинів РФ. І тут важко назвати точну цифру, тому що ми перебуваємо у постійному процесі збору свідчень. Навіть зараз ми не дорахували свідчення з останніх поїздок на Херсонщину. Єдине можу сказати, що цифра постійно збільшується. 

Як і де ви знаходите свідків воєнних злочинів?

Ми працюємо біля лінії фронту та на деокупованих територіях. Іноді хтось нам каже, що в якомусь селі щось відбулося, і ми просто приїжджаємо до сільської ради. У них зазвичай є списки людей, які постраждали. Інколи їдемо до будинків культури, до місцевих фельдшерів, які далі нас скеровують до потрібних нам людей. Часом трапляється так, що під час розмови з людиною, яка пережила полон, вона ділиться з нами контактами людей, з якими перебувала в ув’язненні. Ми намагаємося охопити всі регіони України, які постраждали від російської агресії.

Наша мета — створити карту війни, показати, що всюди, де ступала нога російського військового, відбуваються однакові злочини

На жаль, багато місць, в яких ми працювали, вже перебувають не під контролем України. Наприклад, деякі села під Авдіївкою, Бахмут. Деякі місцевості перебувають прямісінько на лінії фронту. Так, ми не можемо перевірити, що сталося з людьми, які нам давали свідчення про воєнні злочини під Вугледаром. Ми не знаємо чи вони живі. Адже Росія просто стирає із землі населені пункти. Деякі з наших свідків не мали можливості виїхати і не уявляли життя в іншому місці. Особливо це стосується старших людей. У польській мові є такий вислів «Старі дерева не пересаджують в інше місце» — і ці люди вибирали місце смерті.  Це насправді дуже сумно.  

Що вам дається найскладніше під час роботи? До чого звикнути досі неможливо?

Коли ми документуємо свідчення постраждалих, ми не маємо говорити і показувати те, що відчуваємо самі. Це неправильно. Ми маємо говорити про людей, про те, які вони відважні, бо інколи розмовляємо за три кілометри від росіян. Ці люди, ризикуючи власним життям і розуміючи що російські військові будь-якої миті можуть піти знову вперед, однаково говорять про злочини. Найскладнішим є те, що ми працюємо на території, яку постійно атакує Росія. В Україні немає зараз безпечних місць, але є місця особливо небезпечні. Росія весь час атакує деокуповані території, прикордонну зону. Намагається знищити все, що там рухається, у тому числі і нас. До того ж деокупована територія є дуже замінованою. Щойно сходиш з асфальту і вже ризик, що всюди можуть бути міни. До того ж Росія скидає різні форми протипіхотних мін з дронів.  

Моніка, ви також активно підтримуєте родини, рідні яких у полоні. Чим саме допомагаєте?

Я займаюся темою полонених і зниклих безвісти із 2014-го року. Саме тоді перший підрозділ, який я добре знала, батальйон «Донбас», потрапив в Іловайській котел — і дуже багато моїх друзів потрапили у полон. З того моменту я активно займаюся військовополоненими та зниклими безвісти. Підтримка  різна. У мене була нагода допомагати фінансово, також робити різні проєкти, наприклад, за підтримки МЗС Польщі і польського посольства. Також ми робили різні курси для родин полонених, купували телефони, ноутбуки. Але головне у випадку полонених — це інформаційна підтримка. Особливо це важливо для цивільних бранців, яких росіяни захопили ще на початку АТО під вигаданими звинуваченнями. Наприклад, у 2016 році Донецьке МГБ заарештувало 18-річного Богдана Ковальчука, суд ДНР засудив його на 10 років. У нього є лише бабуся і дідусь, він абсолютно немедійна особа. І таким, як він, інформаційна підтримка єдине, що може врятувати.

Чи, наприклад, Олена Пєх, мистецтвознавиця і наукова співробітниця художнього музею у Горлівці. Її арештували у 2018-му, досі вона перебуває у в’язниці. Цю жінку катували, ґвалтували,  доводили до того, що вона різала свої вени у полоні. Її стан здоров’я катастрофічний. Дуже сумно, що навіть в Україні, якщо запитати, кого люди знають із полонених, вони скажуть про «Азовсталь» і все. Ще раніше — Сенцов. Але з вересня 2014 року, наприклад, у полоні перебуває  політв’язень Валентин Вигівський, якого Росія арештувала у Криму і звинуватила у шпигуванні. Він вже 10 років у полоні. Не тільки в Європі, а навіть в Україні ніхто не назве нам ці прізвища, окрім тих, хто так би мовити у темі. Люди просто про них не знають. Тому має бути медійний розголос. Це те, що може врятувати їхні життя. Вони не потраплять на обміни. Те, що ми можемо робити, — це всюди кричати що вони живі і їх треба врятувати. 

2014-го разом із добровольцями ви поїхали на схід України. Як ухвалили таке рішення? Чи не було сумнівів та страху?

Ще студенткою я поїхала на Майдан. Після завершення революції Гідності всі люди, яких я знала, почали їздити на схід. Вже в той момент мені було зрозуміло, що Майдан не закінчився. Його продовження відбувається на Сході. Я не сумнівалася у своєму рішенні. Хоча 10 років по тому я розумію, що в мене не було розуміння на той період, що то є точкою неповернення. На той час я не думала, що залишуся в Україні так надовго, і моє життя проходитиме тут. Коли кажу «тут», то маю на увазі не Україну, а війну. 

Ви досить тривалий час працювали саме воєнною журналісткою. Звідки з’явилося  бажання бути там, де щодня ризик?

Я завжди хотіла бути журналісткою і тому пішла на факультет польської філології. А щодо воєнної журналістики, то вийшло само собою. В 2014-му році після Іловайська я почала писати дописи на Фейсбуці і їх побачив редактор одного польського видання і запропонував писати матеріали про війну для них. Воєнкором мене зробила війна.

Які матеріали для вас є найціннішими?

Я не можу конкретно сказати, що якийсь матеріал є найціннішим. Для мене було цінним те, що я мала можливість писати про українське підпілля у Донецьку, про донецьких патріотів, які залишалися у місті, які корегували вогонь, вели блоги в окупації. Для мене є цінним, що я мала довіру цих людей. І я цим пишаюся. Для мене не є цінним сам матеріал, є цінним те, коли він щось дає. Наприклад, допомогає закрити збір грошей на потреби ЗСУ. Якось я писала про психічну лікарню у Сватовому на Луганщині. У результаті до психлікарні надійшла допомога — і ми хоч на якийсь момент зробили світ цих пацієнтів кращим. І коли Сватове опинилося під окупацією, росіяни викрали наших пацієнтів до Росії. Це було дуже прикро, бо ми здружилися з тими людьми. Деякі польки писали до пацієнтів психлікарні листи. І ті люди думали, що у них є сім’я у Польщі. Для мене є цінним, коли вдається щось змінити на краще.

Я вважаю, що журналістика потрібна для того аби змінювати реальність. Інакше навіщо вона?

Моніко, в який момент до вас прийшло бажання та усвідомлення змінити журналістику на волонтерство? 

Ніколи у мене не було такого бажання. Я почала волонтерити від самого початку. Робила це одночасно із журналістикою. Якщо журналістика не допомагає у вирішенні якоїсь проблеми, якщо репортажі не сприяють допомозі для героїв матеріалу, не допомагають змінити ситуацію, то навіщо така журналістика? Я ж людина, а не гієна.  

У березні 2022-го, ризикуючи життям, ви врятували 30 українців, яких вивезли під обстрілами з Ірпеня на Київщині. Хто ті, врятовані вами, люди?

Цю подію, яка була у моєму житті, я принципово не коментую. Я вважаю, що моя поведінка в той момент не була надзвичайною. І не хочу, щоб говорили, що Моніка Андрушевська є героєм, бо допомогла людям виїхати із небезпечної території. Це знову про журналістику. Там були мої колеги, які просто знімали репортажі, але нічого не зробили, аби допомогти тим людям. Це виглядало так: біжить бабця з важкими торбами, починається обстріл, вона падає на землю. У цей момент підбігають журналісти, вона думає, що вони допоможуть їй хоча б піднятися, а вони просто її фотографують. Це страшно виглядало. Моя поведінка є поведінкою звичайної, а не надзвичайної людини. А ось за своїх колег було соромно, бо вони насамперед вели себе не по-людськи. Хто ті врятовані мною  люди, я теж не знаю. Вони були з різних місць. Там були навіть люди з Гостомеля, які йшли багато кілометрів пішки під обстрілами, щоб втекти з-під окупації. Більшість, звісно, що були із Ірпеня та Бучі.

Чи підтримуєте з ними зв'язок?

Там не було умов для того, щоб обмінятися контактами і потім підтримувати зв'язок. Єдина людина, з якою я обмінялася даними, це дівчинка Вікторія, вона йшла з двома псами і котом, не маючи жодних особистих речей. Після того, як ми опинилися на українському блокпості, ми обмінялися контактами у Фейсбуці. Мене вразило, що вона не забрала особистих речей, робила все можливе, аби врятувати своїх чотирилапих друзів. Ще у машині вона мені розповіла, що є ветеринаркою. Вже тоді я подумала, що не погано мати знайомого ветеринара у Києві. Бо ми часом вивозили тварин, які опинилися під обстрілами, і я не знала, що з ними робити. Тож ми привозили їх до ветклініки, де була Вікторія. Так ми і здружилися. І, до речі, вона працює зі мною у Центрі Лемкіна, ми разом їздимо прифронтовими і деокупованими зонами. Вона є членом нашої команди. 

Як рідні реагують на вашу роботу? Не вмовляють повернутися додому?

Всі мої друзі, з якими я спілкуюся в Україні, це люди, які дотичні до боротьби з Росією. Всі чоловіки, з якими я товаришую, це військові. Вся моя тусовка — це ветерансько-патріотичне середовище. Тому всі прекрасно розуміють, що з ворогом потрібно боротися, бо Москва сама по собі не зникне. Ніхто з моїх друзів ніколи мене не питав: «Чи я не хочу повернутися до Польщі?». Для всіх моя позиція є зрозумілою. А ось серед мого польського оточення тема повернення звучить часто. У мене є лише одиниці друзів у Польщі, які розуміють, що я не повернуся. Досить часто я чула фрази накштал «це війна і не справжнє життя, треба повертатися і жити справжнім життям. Жити комфортно у Варшаві, пити лате із соєвим молоком і ходити на роботу».  

Можливо, я не сильно розбираюся, де справжнє життя, але я бачила справжні смерті. І дуже прикро, що для деяких людей як в Україні, так і в Європі, тільки поява російських танків на сусідній вулиці дасть усвідомлення того, що насправді відбувається

І тільки тоді лусне та бульбашка, в якій живуть ці ілюзії, і люди почнуть бачити, якою катастрофічною є насправді ситуація. Це є війна за виживання, від якої залежить існування не лише України, а й Європи.  Щодо моїх рідних, то моя мама 10 років живе з тим, що вона не знає, чи я жива, поки я їй не напишу. Це не просто, але вона мене виховала як самостійну і свідому людину, яка сама ухвалює рішення. Мої рідні ніколи не намагалися мене в чомусь переконати. Вони розуміють, що я роблю і для чого. 

Коли востаннє були у відпустці? Як проводите вільний час?

Я морезалежна людина. Завжди, коли є така можливість, намагаюся туди виїхати. Море — це моя єдина психотерапія, яку я маю. І тому я зацікавлена у звільненні українського Криму, щоб гарне і тепле море було поближче. 

Чи думали про те чим будете займатися, коли закінчиться війна?

Війна не закінчиться, доки існує Російська Федерація. Може відбутися замороження конфлікту, який однаково згодом повернеться в активні фази війни. Доки існує Росія, вона у різні способи буде пробувати знищити Україну й інші країни, в яких зацікавлена. Бойові дії можуть ставати тихішими на якийсь момент, але згодом повертатимуться. Є такий вислів «Тільки мертві побачили кінець війни». Так і є. Ця війна залишається в нас. Ми однаково будемо нею жити. Тому що ми втратили своїх друзів, коханих, рідних. Та й країна дуже  замінована. Це розмінування на десятки років. Навіть якщо війна матиме заморожену фазу, то однаково будуть втрати серед людей. Бо вони підриватимуться  на мінах.

Також чимало людей буде зламаних психологічно. Ті, які втратили своїх рідних, полонені, за яких їхні родини будуть боротися ще багато років.  Може зрости кількість суїцидів

Повернути зниклих безвісти — це теж складнощі, з якими стикатимуться рідні ще довго. Навіть зараз у нас є матері, які чекають своїх синів із полону 10 років і нічого про них не знають. І після повномасштабного вторгнення таких мам буде десятки тисяч. Це страшно, але це все триватиме довго. Про що я писатиму? Є багато тем, які будуть тривати роками. Я взагалі не думаю про те, коли закінчиться війна. Я не дозволяю собі такі думки. Зараз головне концентрувати свої сили, аби вистояти. Думати про те, що буде після закінчення війни, — маячня. Я навіть не знаю, чи я доживу до її кінця. Але я завжди була і є впевнена, що Україна переможе. Питання — чи доживемо ми до цього моменту. Дуже сподіваюся, що так. І це, до речі, дуже залежить від підтримки ЗСУ — тут і зараз. 

«Крім борделів, ніде не побачите»: як скандал у Швеції згуртував українокСкандал трапився у березні. В ефірі гумористичної програми «IFS – invandrare för svenskar» («Іммігранти для шведів») суспільного телеканалу SVT журналістка Елаф Алі назвала біженок з України повіями. Відповідаючи на питання ведучого про те, яка група іммігрантів отримала найбільше дозволів на проживання у Швеції у 2022-му?, жінка відповіла, що це українки: 

— Вони блондинки і зливаються з натовпом, тому ви не помічаєте їхньої присутності, крім як у борделях. 

 Коментар журналістки викликав шквал обурення у соцмережах. Христина Гевчук — одна з перших відреагувала на скандальну репліку Елаф Алі: 

— Звісно, я розумію, що це гумористична програма і ця репліка мала би бути смішною. Але мільйони українок змушені були покинути свої будинки не в пошуку «легкої роботи», а рятуючи своє життя, своїх дітей та рідних. Чоловіки багатьох українських біженок залишаються в Україні, воюють, віддають життя за нашу можливість жити. Думаєте їм приємно чути такі слова щодо своїх жінок, дочок, племінниць, похресниць?

Христина Гевчук є активісткою громадської організації «RefugeeHope. UA&SE», яка підтримує українців у Швеції. Жінка перебуває у країні від початку повномасштабного вторгнення. Розповідає у коментарі Sestry, що за цей час чимало українських біженок стикнулися з пропозиціями до проституції, багато з них стали жертвами зґвалтувань:

— Кожна третя українка, з якою я спілкувалася, хоча би раз за свій час проживання у Швеції, отримувала пропозицію бути коханкою, працювати «екстра». І це не ок. Так, правда така, що жителі Швеції користуються важкою ситуацією українок з дітьми, які змушені виживати на 37-71 крону (приблизно 135-260 гривень) в день, не знають мови, суспільства.

Жінки, які зіштовхнулися з подібними ситуаціями, бояться про це говорити вголос — хтось через суспільний осуд, хтось не знає, до кого звернутися за допомогою. Христина  визнає, що і сама стикалася із подібними принизливими пропозиціями:

— Іноді можна почути: «Ой, а ти з України. Я чув, що  українські жінки сплять за гроші…». Бути коханками пропонують під час влаштування на роботу або ж коли пропонують житло.

Я зустрічалася з таким особисто, коли кажуть, що можеш приїхати і жити певний час, але паралельно вимагають сексуального контакту. І так не має бути, бо допомога повинна бути безкорисною

«Українські жінки — легковажні». Ні дня без стереотипів

Цей стереотип укорінився за кордоном ще за радянських часів. Після розпаду СРСР чимало жінок насамперед через бідність виїжджали на заробітки до європейських країн. Аби покращити скрутне фінансове становище, бралися за будь-яку роботу. 

— Поширювати подібні стереотипи й надалі у суспільстві неправильно. Тим більше, говорити про це на телебаченні. Бо, знаєте, якщо тобі кажуть з екрану телевізора: «українки сплять за гроші», то, звичайно, наступного дня ти підеш, знайдеш українку і запитаєш, чи переспить  вона з тобою. І з цим потрібно щось робити. Насамперед  — говорити про це, — зауважує Христина Гевчук.  

Такої ж думки і художниця Соня Карлссон. Жінка має шведське громадянство. Зізнається, свого часу обрала Швецію для життя через її демократичні цінності  та взаємоповагу між національностями. Це країна, де кожен має можливість вільно висловлювати свої ідеї та творити, відчуваючи підтримку та розуміння від оточуючих. Тож, подібні випадки на державному телеканалі засмучують, наголошує Соня Карлсон:

— Знаєте, іноді письменники і журналісти, шукаючи способи підвищення свого рейтингу, використовують тему війни в Україні та увагу до українських жінок. Шляхом створення негативних наративів про українок, як об'єктів проституції або сексуальної експлуатації, вони сприяють утворенню стереотипів, що може шкодити не лише репутації цих жінок, але й поширювати такі уявлення серед чоловіків у Швеції.

Враховуючи російські наративи та підкупність преси, можна зрозуміти, що такі вислови можуть бути частиною загальної кампанії дискредитації України, а українські жінки стають об’єктом цього негативного впливу

Швеція — країна з рівноправ’ям та захистом жінок

Психологиня Наталя Касим живе у Швеції чотири місяці. Себе називає  феміністкою і не розуміє, як хтось може жартувати над жінками, які стали жертвами торгівлі людьми у Швеції:  

— У Швеції, за законом, клієнти, які купують секс за гроші, є кримінальними злочинцями. І у мене виникає питання: якщо злочинцем вважається не людина, яка вимушено продає своє тіло, а та, яка його купує, то що смішного у жарті про те, що тут дотепер є підпільні борделі і в них є жінки, які страждають від торгівлі людьми? В якому місці сміятися з цього жарту? Це сумно. І для мене це означає, що суспільство не може захистити жінок у вразливій ситуації. Навіть у країнах, де їхні права захищаються чи не найкраще. 

Наталя обрала Швецію для проживання через її лідируюче у світі місце серед країн, де громадяни поважають цінності гендерної рівності. А саме — ідею про те, що чоловіки та жінки мають рівний доступ до влади, гідних заробітних плат та впливу у суспільстві. У країні навіть існує державна агенція з питань гендерної рівності, наголошує психологиня:

— Чому у Швеції найбільший відсоток заяв про зґвалтування по всій Європі? Тому що тут законодавство дозволяє жінці подати у поліцію заяву, навіть якщо це секс без згоди у шлюбі. Тобто права жінок тут дуже добре захищені. Разом з тим, у мене виникає питання до шведського суспільства.

У вас є класні закони, які допомагають у багатьох випадках захистити жінок, але чомусь не завжди вони працюють. Мало того, ваше суспільство сміється із тих жінок, які постраждали від насильства та торгівлі людьми

На думку психологині, засудження журналістки Елаф Алі, яка у дитинстві сама мала досвід міграції, переїхавши з батьками, до Європи з Ірану, не дасть потрібного результату. Необхідно говорити із телеканалом та державними органами. Як виявилося, це не перша ситуація, коли у телевізійних сюжетах на шведському ТБ навіть ненав’язливо згадують українців у негативному ключі. 

— Я бачила сюжети, в яких йшлося про борделі, проституцію і поряд із цим про українок. Такими маніпулятивними методами створювалися асоціації. Ми чудово знаємо, як працює російська пропаганда. І мені виглядає, що це і є якась її частина. Мені здається, що тут важливо комунікувати з телеканалом і говорити: «Дивіться, ось так працює пропаганда. Ми це знаємо. Ця пропаганда розколює суспільство. Ми в одному човнику». Головне — говорити і не замовчувати. І про пропаганду, і про те, чому закони не працюють, і про те, що ви називаєте жартами, — це не жарти, — наголошує Наталя Касим.

Що робити і як себе захистити

У великих містах Швеції існують консультативні центри, куди можуть звернутися постраждалі жінки. Там на них чекатиме безкоштовна та анонімна психотерапія. Є також спеціальні центри з реабілітації, де жінки, яким загрожує переслідування, можуть отримати прихисток та допомогу.  

— Коли я сюди приїхала і жила у міграційному гуртожитку, то у всіх туалетах були розвішані оголошення на різних  мовах: «Якщо вас примушують до чогось, якщо вас залякують, якщо за вами постійно стежать, то, будь-ласка, ось номер телефону, звертайтеся». Тобто тут за потреби можна знайти необхідну допомогу,— розповідає психологиня Наталя Касим.

До того ж, варто не мовчати. Після інциденту на шведському телебаченні серед українок, які проживають у Швеції, активно поширюється флешмоб з хештегом «Українські жінки». У своїх соцмережах вони публікують фото, ким є і де працюють. 

— Цим флешмобом ми хочемо наголосити, що ми не працюємо у борделях. Ми працюємо у школах, лікарнях та інших установах. Ми високоосвічені, тому руйнуватимемо стереотипи про українських жінок, сформовані роками. Для цього, зокрема, ми мамо зробити так, аби всі, хто висловлюватимуться подібним чином, як шведська журналістка, понесли відповідальність. Ми вже написали на неї заяву до поліції, а також до телеканалу, де стався ганебний інцидент та у шведське управління ЗМІ, — наголосила активістка Христина Гевчук. 

Та й посольство України у Швеції мало б вдосконалити співпрацю з внутрішніми та громадськими організаціями, аби забезпечити не лише притулок, але й психологічну та економічну підтримку українським жінкам-біженкам. 

— Важливо надати їм можливість навчання мови та професійного розвитку для успішної інтеграції у нове суспільство. Такий підхід сприятиме їхній самостійності та стабільності, щоб вони могли знаходити своє місце в новому житті, — переконана Соня Карлссон.

Варто згадати, що подібні «жарти» щодо українок з вуст публічних іноземок звучать не вперше і не лише у Швеції. Зокрема, у лютому американська акторка Меган Фокс опублікувала на своїй сторінці в Instagram фото, зроблене на вечірці у Лас-Вегасі. Фанатів здивував зовнішній вигляд 37-річної акторки, яка на світлині здавалася не схожою на себе. Дехто навіть припустив, що вона зробила пластичну операцію. Коментуючи невдалий ракурс на світлині, Фокс написала, що виглядає, як «українська надувна лялька».

— Виявляється, це була всього лише тіньова фотографія з мобільного телефону, де я виглядала як українська надувна лялька. Насправді я виглядаю, як одна з тих супердорогих силіконових секс-ляльок, які можна купити тільки в Японії, — йшлося в дописі акторки

У коментарях акторку звинуватили у ксенофобії, бо такі слова ображають не лише українських жінок.

Катерина Приймак — українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka». Разом зі своїми посестрами вже понад вісім років успішно бореться за гендерну рівність у війську. Працювала у команді, що займалася створенням адвокаційного правозахисного проєкту «Невидимий батальйон». На війну потрапила у 21-річному віці. Пройшла Майдан і восени 2014-го доєдналася до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» — до батальйону «Госпітальєри». Разом з ними брала участь у боях за Піски біля Донецького аеропорту та шахти «Бутівка». 

‍Наталія Жуковська: Катю, разом із посестрами ви є співзасновницею жіночого руху «Veteranka», який уже 8 років займається захистом прав жінок у збройних силах і добровольчих батальйонах. Чим для вас особисто є жіночий ветеранський рух?

Катерина Приймак: Це справа мого життя. Я бачу в цьому величезний потенціал спільноти, яка може змінити країну. Наше завдання — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували. Насправді питання жінок в армії набагато глибше, ніж ми про це думаємо. Я вважаю, що світ й армію зокрема потрібно переформатувати на жіночий формат.  Жінки у політиці й у війську можуть багато чого змінити на краще. У нашій спільноті зараз до тисячі жінок. Серед них двісті, які потужно включені в адвокаційну роботу. Так, це невелика команда, але люди, які хочуть щось зробити, здатні впровадити зміни й таким складом. Насправді, ми відкриті до того, щоб масштабуватися. Наразі ми працюємо переважно у Києві, але у регіонах теж є дуже багато роботи. Ми відкриваємо осередки по областям України. І нам дуже там потрібні жінки, які можуть взяти на себе відповідальність і працювати разом з нами. 

Які зміни відбуваються? Про що сьогодні можна говорити? 

По факту зміни почалися лише у 2018 році. Відкрилися бойові посади для жінок — і це наше досягнення. Але весь сектор безпеки та оборони поступово потрібно робити придатним для жінок. Є зміни й у матеріально-технічному забезпеченні. З моменту повномасштабного вторгнення з’явилася жіноча форма, але щоправда, поки що лише літня. Прийняли на забезпечення білизну.

Однак, на мою думку, краще жінкам давати так звані ваучери, аби вони самі обирали, що їм носити. Ми вийшли на партнерство з одним відомим брендом, які виробляють дуже якісну білизну. Будемо її відправляти жінкам і тестувати

Серед наших досягнень — законодавчо описуються умови декрету для чоловіків і жінок. На жаль, поки що не просто з медичною допомогою жінкам на фронті. Дуже ускладнений доступ до медичних закладів, бо вони розташовані далеко від лінії фронту. Це те, за що ми боремося. Щодо забезпечення жінок,  наприклад, прокладками і тампонами, це теж проблема. Йдеться про тих дівчат, які перебувають безпосередньо на «нулі» і не можуть поїхати купити ці засоби до магазину. Це питання закривають волонтери. Що не вдалось ніяк змінити — це бюрократію. Армія сама себе цим знищує. Всі чули легенди про українську паперову армію. Це потрібно негайно змінювати. Як і механізми кар'єрного зростання та принципи рекрутингу.  

Що треба зробити, аби нарешті поняття «сексизм» зникло в армії?

Не всі жінки та чоловіки призначені для служби. Це факт. Однак зараз така ситуація, що для служби призначені всі. І всі мають зрозуміти, що немає куди діватися, ми маємо робити все для перемоги. Будь-який професійний відбір здатен зруйнувати гендерні маніпуляції. Якщо тобі дають працювати і ти демонструєш свій професіоналізм, то це нівелює будь-які питання щодо того, що ти жінка і що ти тут робиш.

Проблема у тому, що чоловіки ще не зовсім здатні сприймати тих жінок, які мають більші  за них досягнення

Один із напрямків діяльності жіночого руху «Veteranka» — адвокація прав військовополонених. Що найскладніше у цьому питанні? 

По-перше, ми не можемо охопити все одразу. Звичайно, ми взаємодіємо з організаціями-партнерами — Центром громадянських свобод або   Координаційною радою, яка займається обмінами. Ми воюємо з країною, яка не дотримується жодних міжнародних норм і конвенцій. Серед полонених багато жінок, які не мали б взагалі там бути, бо не є комбатантами. Наприклад, ті ж медики, які працюють без зброї. Або цивільні, які взагалі не можуть бути полоненими. Але людей викрадають, утримують у жахливих умовах з тортурами. Тож у цьому випадку дуже складно говорити про якусь адвокацію. У нас просто зв’язані руки.

Ми виходимо на міжнародний рівень. Кричимо про це де тільки можемо, адже головне — не мовчати

Щодо проблем після повернення з полону, то їх багато. Часто цим людям не має куди повертатися. Їхньою реабілітацією на державному рівні мало займаються. У держави критично не вистачає ресурсу зробити їм вчасні виплати, надати якісні медичні послуги. Більшість тих, хто повертаються з війни, — люди, які втратили мобільність, здоров'я і мають інвалідність. Ми маємо усвідомити, що наше життя вже навряд чи буде таким простим, яким було до повномасштабки. Кожному з нас на своєму місці потрібно докладати чимало зусиль аби  ветерани, повернувшись  з війни, мали гідні умови праці, доступ до освіти.  А зараз, на жаль ситуація виглядає так, що вони не завжди можуть вийти з дому, тому що  за порогом — не інклюзивний простір.  

У вас чимало волонтерських програм з допомоги військовим, реалізація яких потребує чималих грошей, оренди приміщень, працівників.  Якими є джерела надходження коштів на проєкти жіночого руху«Veteranka»? 

Волонтерський штаб  — це волонтерський штаб. Ми тільки нещодавно взяли фінансування у міжнародного фонду «Відродження». Нам дали гроші на  півроку роботи штабу. Те, що ми збираємо на ЗСУ, ми не витрачаємо на команду. Ми звертаємося до міжнародних організацій, які підтримують нашу діяльність, — наприклад, «ООН Жінки-Україна». Із українських нас підтримує Український ветеранський фонд.  

Катю, попри те, що законодавство створює рівні умови служби для чоловіків та жінок у ЗСУ, лише невелика кількість військовослужбовиць отримують офіцерські звання, і ще менша — вище офіцерське звання. Найвищі посади в армії досі не для жінок?

Чим більше стає жінок в армії, тим більше їх в офіцерському складі. Однак зазвичай є скляна стеля та велика нерівність. Жінці набагато важче йти кар'єрними сходинками. Багато наших посестер чекають на звання роками, маючи при цьому величезний бойовий досвід. До того ж варто розуміти, що жінки самі іноді ставлять собі бар'єри у лідерстві. Відмовляються від посади і підвищень, побоюючись брати на себе відповідальність.

Насправді жінки — величезний потенціал армії, бо вони йдуть туди добровільно. Проте часто сама ж система створює їм перешкоди. Та жінки є дуже мотивованими, їх потрібно ставити хоча б на середнє командування

Торік у березні ви були у складі офіційної делегації України і виступали на 67-й сесії комісії ООН зі становища жінок. Що насамперед намагалися донести західним партнерам та як сприймали ваш виступ?

Я говорила про історії жінок, жіноче лідерство в армії, яке здатне бути рушійною силою тих змін, які так необхідні. За непідтвердженою гіпотезою, чим більше жінок були б дотичні до ухвалення рішень, тим менше було б зайвих смертей.  Було б більше простору для діалогу. Ми не говоримо про діалог з ворогом, ми говоримо про діалог всередині суспільства. Для нас гендерна рівність — це не самоціль, це лише індикатор. Армія — це не тільки бій, це, зокрема логістика, менеджмент. І саме жінки здатні вирівняти Soft skills, про важливість яких говорять в усьому світі. В армії їх немає. Жінки можуть це змінити. 

Як гадаєте, чи всі будуть воювати — і чоловіки, і жінки пройдуть через Збройні сили?

Я не знаю, як буде, але так чи інакше, війна торкнеться абсолютно кожного. Це 100%. Я не знаю, скільки горя нам ще судилося пережити. Я не можу навіть уявити, але воно торкнеться кожного. 

Понад третину свого життя ви у війні. Які почуття виникають від усвідомлення цього факту?

Насправді мої роки проходять досить цікаво. Я не можу сказати, що чогось позбавлена як людина. Єдине, ми всі позбавлені мирного життя. Моя робота пов'язана з горем, втратами, проблемами після війни. Мені дуже шкода цих молодих років і тому я йду далі, бо розумію, що вони не можуть бути викинуті даремно. Ми маємо дійти до якогось логічного кінця. 

Що спонукало вас, випускницю Педагогічного університету імені Драгоманова, у 21 рік піти на війну?

Насамперед — Майдан, революція Гідності. По-друге, відчуття чогось великого, за що ми стоїмо. Знаєте, коли ви дивитеся на це по телевізору, вам набагато страшніше. А так ти щось робиш. Переживати це всередині подій легше. Звісно, було страшно. Але це нормально. Страх є у всіх. Боялася як медик, що не витримаю побачених жахливих речей. Був страх померти. В один момент у мене сталося велике вигорання — і я ухвалила рішення йти з війська. Але не можу стверджувати, що ця участь знову мене не наздожене.

Як вас на той момент сприймали чоловіки на війні? 

Я була у Добровольчому українському корпусі. Я досить швидко знайшла спільну мову з чоловіками. Але були й такі, хто сміявся і казав: «Ти така легковажна». Одного разу, коли я була командиром групи, прийшов новий стрілок у вогневу підтримку. Він намагався мене лишити на позиції, не їхати за пораненим, тому що там небезпечно. Я над цим посміялася. Можу сказати, що я стикалася і з побутовим «сексизмом» і, навпаки, з підтримкою. Мені завжди приносили якісь смаколики, бо ти — дівчинка.

Ми маємо використовувати сильні сторони та потенціал кожного. А для того, щоб його використовувати, треба цінувати людей. Прийшла людина на службу — чоловік чи жінка — подякуйте їй

Мобілізація: чи є користь від тих людей, яких примусово забирають на вулицях і відправляють на полігони?

Я знаю історії, коли такі люди ставали потужними воїнами. Знаю й інші історії. Треба розуміти, що люди різні. З особовим складом потрібно працювати, особливо над їхньою психологічною підготовкою. На жаль, у нас більшість психологів в армії не професійні. Вони роблять купу паперової роботи замість того, щоб працювати з людьми. Я проти того, щоб людей забирали  «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини.

Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім

На жаль, армія не спілкується з людьми. Тому вони й бояться. Потрібно розповідати, що крім «нуля» є ще й перша, друга, третя лінії оборони. Є паперова, айтішна робота, розвідка. Є чим займатися і без зброї в руках. Однак цього людям не пояснюють. Натомість, ми щодня бачимо новини про ТЦК, як людей забирають силою. Треба зрозуміти, що від таких дій мобілізаційний потенціал буде падати. 

Щоб ви сказали тим, хто боїться мобілізації?

Не бійтеся. Від долі не втечеш. 

Катю, а як ви ставитесь до того, що люди втомились від війни?

Ті, хто так говорять, не уявляють, як втомилися ті, хто сидять в окопах уже два роки. Ми у ситуації, де суспільство у повній дупі несправедливості. Де ніхто не хоче, щоб їхні близькі гинули, але ті, хто туди вже пішов, в їхніх близьких немає вибору. Чому ці дорожчі, ніж ті? Чому моє життя дорожче, ніж його чи її життя? Багато хто говорить, що вони не створені для війни. Але ж  фактично ніхто не створений для цього. Ми всі створені для життя. Ми ж не знаємо, хто з тих, хто не у війську, є волонтером, наприклад. Коли був наступ на Київ, тоді кожен ним був. Але це дуже швидко закінчилося — і люди далі живуть своїм життям. Але це не правильно. Не можна забувати, що війна триває.  Якщо ти підприємець, подумай, як можеш переформатувати своє виробництво на ВПК і залучити людей. Якщо ти вчитель, більше закладай на майбутнє захисних ідей дітям під час навчання.  Кожен з нас має  робити більше. 

Час від часу лунають думки про перемовини з ворогом, бо війна затягується, немає чим воювати, люди закінчуються….  Як ви реагуєте на такі тези?

Я не можу назвати себе експертом у геополітиці, але  знаю,  що перемовини і перемир'я — це все фікція і профанація. Росія використає цей час для підготовки до нової війни. Але і нам потрібен час. Питання в тому — як ми його використовуємо? 8 років ми дивилися, як у нас по черзі вибухають склади з боєприпасами. Цікаво, чому це ставалося? Хтось скаже про зрадників в армії.  Так, вони досі там є. Людям потрібно об'єднуватися, щоб подолати це все. При тому, що я критикую армію, я знаю дуже багато випадків, де люди у війську служать на своїх місцях, створюючи команди, бережучи своїх людей, налагоджуючи комунікації з іншими.

Нам потрібно всім  різко подорослішати, зрозуміти, що будь-які перемовини, будь-яка здача наших позицій, означає те, що ми втратимо ще більше

Чи змінився характер війни, якщо порівняти 2014-й рік і зараз? 

У 2022-му році у мене було понад два тижні ротації на Херсонщині. В один день там відбувалося все, що у мене було сумарно за рік на шахті «Бутівка» й у районі Донецького аеропорту. Ви собі не можете уявити інтенсивність цих бойових дій, героїзм людей, які там весь час перебувають. Ти заходиш в абсолютно іншу реальність випаленого лісу, де навкруги багато  людських останків, які не встигли позбирати. Мій загиблий друг збирав в наплічник залишки своїх побратимів. Інший — допивав у цьому лісі воду, яка лишилася від мертвої русні. Щодо техніки, то в тебе одна машина, яка для  забезпечення, вивезення поранених і для особового складу. Те, що я розказую, — це досвід десантно штурмової бригади, яка перебуває на передовій.     

А як вдається справлятися з стресом і побаченими на війні жахіттями?

Хороша команда людей, яким довіряєш, й антидепресанти. Зараз я в терапії. Потрібно давати собі можливість відпочивати й відновлюватись. Моя найбільша проблема — постійний потік інформації. Коли здається, що твій комп'ютер вже перевантажений, а ти кожну хвилину комусь відповідаєш, відписуєш або про щось домовляєшся. Для мене це найважче. 

Що потрібно для того, щоб ми перемогли ворога, який нас перевищує і в зброї,  і в людській силі? 

Нам потрібно міцніше триматися за ідею. Змінювати принципи, де ми можемо протистояти силі. Так чи інакше питання не тільки у перемозі, а ще й в довгостроковому подальшому захисті. У нас немає стратегічних планів, тому що ми як нація не встигаємо стратегувати. Нас постійно душать війною. Раз на 50 років, а то й частіше. Особисто я просто чекаю, поки весь світ захлинеться у крові одне одного. І тоді ми всі будемо вже не у гібридній, а реальній 3-й  світовій, після якої архітектура світу перебудується і з'являться нові сенси.

Нам потрібно забезпечити якісне економічне зростання. Насамперед — розвивати військово промисловий комплекс

Якою мрієте побачити Україну?

Хотілося би побачити її хоча б відбудованою. Щоб ветерани повернулися до звичного життя. Стали знову лікарями, вчителями, айтішниками, фермерами. Ми всі зараз дуже хворі на війну. Її наслідки нам ще довго доведеться розгрібати.  Хотілося би просто пожити людьми.

Чи буде легше після перемоги? 

Так, буде легше, тому що ми будемо менше помирати і менше горя буде у родинах. Але буде дуже багато роботи щодо відновлення та відбудови країни. Криза мине — і ми у спокійному темпі це все теж подолаємо. 

Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?

Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули  зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.

У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.

Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.  

Що стало поштовхом до  написання книги?

Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити  «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.

Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.

Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі

Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?

Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.

Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина. 

Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала  зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.

Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?

З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.

На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»

Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?

Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують  українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.

Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?  

Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала  його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.

Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?

На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі.  Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.

Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може  виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово

Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ»  очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота. 

Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали  шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го  я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ». 

У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?

«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.

Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити

У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки.  Яке основне завдання стрічки?

Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.

Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30  років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була  ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.

Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо 

Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?

Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними. 

«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати? 

На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права. 

Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?

Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.

Олю, а як особисто вас змінила війна?

Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент —  документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого  себе.     

Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?

Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби  дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.

Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни

Олена Толкачова майже 10 років очолює патронатну службу Азову. Її аналогів не має ані у державних структурах, ані в інших добровольчих формуваннях. Під керівництво Олени Толкачової патронатна служба займається лікуванням та реабілітацією хворих воїнів, похованням військових, підтримкою родин загиблих. 

‍Наталія Жуковська: Лише торік разом із командою ви поставили на ноги 4,5 тисячі поранених військових. Як виглядає ситуація з державною реабілітацією воїнів?

Олена Толкачова: Масштабних змін досі не відбулося. Щодо лікування питань немає, а от щодо реабілітації — проблема існує. Існують реабілітаційні центри, які відкриваються, розвиваються, але це не державні установи. На жаль, системного державного підходу до якості реабілітації досі не існує. Тому ми змушені використовувати той ресурс та потенціал, який є у приватному секторі медицини. А це коштує чималих грошей.

НЖ: Чому, на вашу думку, реабілітація військових в Україні доступна не всім?

ОТ: Я вважаю, що це велика прогалина Міністерства охорони здоров'я. Так, вони робили реформи, але більше уваги приділяли цивільному сектору. Враховуючи те, що ми у стані війни вже 10-й рік, за цей час точно можна було б подумати і про військових. Не навантажувати лише профільні шпиталі Міністерства оборони, а переводити на військові рейки всю медицину. Бо від цього напрямку залежить обороноздатність нашої держави. Але чомусь Міністерство охорони здоров'я взагалі про це не думає.

Немає системного підходу, нормального менеджменту, який міг би це все у державі систематизувати та почати розвивати. Що маємо зараз? Черги з поранених військових, які місяцями чекають на відновлення

НЖ: Що  передусім треба змінити у системі реабілітації військових державою?

ОТ: Хоча б тимчасово, але потрібно запровадити спеціальні реабілітаційні пакети для військових та ветеранів у Національній службі здоров'я України (НСЗУ). Це платні послуги, за які сплачує держава. На сьогодні ми маємо тільки два різновиди пакетів, які покриває НСЗУ. Це оплата за лікування або реабілітацію дорослих та дітей. Національна служба здоров'я категорично проти того, щоб виділяти окремі пакети для військових.

Справа у тому, що реабілітація для військовослужбовців потребує набагато більше часу, ніж це закладено для цивільних. Йдеться про 14-21 днів. Цього недостатньо. Реабілітація у військових має тривати 48-90 днів. Тому зазвичай виникає питання, де брати гроші на подальше відновлення? Так, правильно — у волонтерів, простих людей, іноземних донорів. Хоча держава може вибудувати цю систему. 

НЖ: Які є механізми двосторонньої співпраці між патронатною службою азовців та державою? Наприклад, щодо надання меддопомоги у державних лікарнях?

ОТ: З лікарнями нам простіше працювати. Особливо з військовими шпиталями.   З ними у нас ніколи немає проблем. Там завжди є необхідні ліки, крісла колісні, милиці, памперси та непогане харчування. А ось до деяких цивільних медзакладів маємо питання. Зокрема, до того ж таки харчування. Наприклад, на день передбачено всього 50 гривень, а у військовому шпиталі — сума втричі більша — 150 гривень на добу. Прикро, що керівництво цих цивільних медичних закладів нічого не робить, аби якось все це змінити.  

НЖ: А як щодо соціалізації та психологічної підтримки військових, зокрема й тих, хто повернувся з полону? З якими проблемами стикаєтеся? Чи вистачає спеціалістів?

ОТ: У нас є  проблема з відсутністю уніфікованих протоколів з лікуванню та реабілітації тих, хто повернувся з полону. Хоча Координаційний штаб з питань поводження з полоненими їх давно розробив і передав до Міністерства охорони здоров'я та Кабінету Міністрів. Ще одна проблема — у нас катастрофічно не вистачає психологів та психіатрів. Ці спеціалісти потрібні не тільки для тих, хто повернувся з полону. Їх потребують і поранені військові, і навіть ті, які йдуть у відпустку. Адже ми маємо дуже важку і страшну війну.

Я не зустрічала зі штурмовиків тих, у кого б не було контузії. У довгостроковій перспективі це дуже впливатиме на стан психічного здоров'я

Можливо, ви бачили в інтернеті відео, де на підлозі у столичній підземці лежить боєць, в якого було загострення контузії. Поруч стояли лікарі швидкої допомоги, які не знали, що з ним робити.  Вони викликали психіатричну бригаду і просто спостерігали осторонь. За ці два роки повномасштабної війни вони повинні були б навчитися допомагати таким людям. Ви взагалі розумієте, що нас всіх очікує? Що буде, коли приїде цілий потяг демобілізованих військових? А їх буде десятки тисяч. І хто їм надаватиме допомогу? Ця історія про військового у підземці якраз повністю описує стан нашої медицини зараз. Потрібно формувати  групи допомоги серед населення, постійно відправляти лікарів на підвищення кваліфікації. 

НЖ: У якому фізичному та психологічному стані, як правило перебувають хлопці та дівчата, які повертаються з полону?

ОТ: Крім важкого депресивного стану, є багато специфічних хвороб і травм. Наприклад, неправильно зрощені переломи, можуть бути наслідки від поранень під час бойових дій або ж катувань. У багатьох є проблеми з нирками. Дуже багато інфекційних хвороб, проблем з репродуктивною системою, особливо у дівчат. Через стреси, неправильне харчування і катування деякі жінки більше не зможуть мати дітей. Насправді цей перелік нескінченний. У нас був один хлопець, який після 4-річного полону повернувся з майже повністю втраченими зубами. Його катували, виривали зуби щипцями. Але ті знущання, які ворог здійснює над людьми зараз, викликає ще більший жах. Є стани, з якими ми не стикалися ніколи.

НЖ: Скільки часу йде на відновлення і який відсоток тих, кому допомогли, повертаються у стрій?

ОТ: Приблизно 80% повертаються назад у стрій. Турбота та хороша реабілітація не відбиває у військових бажання воювати знову. Це їх дуже мотивує. Є, звісно,  складні випадки, коли військові можуть лікуватися понад рік — особливо у випадках подвійної чи навіть потрійної ампутації. У нас є хлопці, які досі лікуються ще з часів оборони Києва. Але загалом від моменту поранення до повної реабілітації йде кілька  місяців. 

НЖ: Лікувати, відновлювати, ховати побратимів та підтримувати їхні родини — це витратно. Який щомісячний бюджет патронатної служби? Хто вам допомагає фінансово? 

ОТ: Спочатку повномасштабного вторгнення і до літа 2023-го основні наші доходи — це донати від простих українців. А потім декілька бізнесменів стали допомагати нам на постійній основі. Один взагалі щомісяця міг перерахувати від 5 до 10 мільйонів гривень. Поки що така можливість вичерпана. Трішки впали донати, і ми почали звертатися до державних структур.

Зараз нам й «Укрнафта» допомагає, й Міністерство енергетики. Це все в рамках державних субвенцій. Щодо вартості реабілітації, то у кожного вона індивідуальна. Це може бути 10 тисяч гривень, але були випадки, коли на одного пораненого йшло понад  мільйон. Ми його з того світу витягали. Щодо лікування, то неважкий поранений у середньому обходиться від 30 до 60 тисяч гривень за 21 день перебування у шпиталі. 

НЖ: Вам на сьогодні вистачає грошей?

ОТ: Цього місяця вистачає, а що буде у наступному — не відомо. Ми шукаємо спонсорів, гранти. До того ж ми хотіли б розширюватися. Хочемо допомагати не тільки 3-й Окремій штурмовій бригаді ЗСУ та 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України. Ми б хотіли взяти під опіку ще якусь бригаду, яка стоїть на лінії фронту. Я знаю, що є такі, які два роки взагалі не виходять з передової. І, звичайно, їм для відновлення було б непогано мати патронатну службу, яка б повертала у стрій поранених.

Ми спілкуємося з Генеральним штабом і Міністерством оборони щодо того, щоб запровадити в усіх Збройних силах таку патронатну службу, яка б брала на себе саме питання опіки і вирішувала проблеми з реабілітацією

НЖ: Патронатна служба «Азову» — дуже масштабна організація, яка допомагає відновлюватися бійцям, підтримує родини загиблих. Олено, як з офіційним визнанням вас як військової структури, яка несе службу у ЗСУ? Чи є якісь зрушення у цьому напрямку?

ОТ: Зрушення є, але поки що документально це ніяк не оформлено. Але я знаю, що міністерство почало працювати в цьому напрямку. Ми, в свою чергу, вже розробили штатний розпис, положення про службу. Таке визнання дало б нам можливість залучати іноземних донорів. Вони б більше розуміли, на що і кому дають гроші. Коли вони бачать, що це не структурний підрозділ армії, у них можуть виникати сумніви. Тож, якби нас визнали військовою структурою ЗСУ, нам було б набагато легше працювати і вирішувати внутрішні питання у війську. 

НЖ: Проблеми з ВЛК — та тема, яку часто піднімають військові і волонтери. Як, на вашу думку, її вирішити, аби люди з інвалідністю не проходили усі кола пекла, щоб отримати статус та пільги?

ОТ: Коли ти лежиш у військовому шпиталі, там все зрозуміло. На якомусь етапі лікування до тебе прийде військово-лікарська комісія. І так повинно бути. ВЛК має сама приходити до військового. А ті, кому треба пройти військово-лікарську комісію після лікування, мають прийти, взяти талончик чи записатись заздалегідь — і без черг все це проходити. Так мало б бути в ідеалі. А насправді військовим, аби пройти комісію, доводиться бігати по різних медзакладах міста. Є випадки, коли ти прийшов до невропатолога, він хоче зробити додаткове обстеження, а потрібного обладнання немає, наприклад, МРТ. І людина повинна десь його шукати — так не повинно бути в армії.  

НЖ: Як змінилася ваша робота з початком повномасштабної війни? Які нові виклики постали перед вами?  

ОТ: Масштаби стали колосальними. У нас ніколи не було стільки загиблих та  поранених одночасно. Ми, наприклад, ніколи не стикалися з репатрійованими  тілами. Це було, коли зустрічали великі вантажівки з тілами із Маріуполя, з донецького напрямку. Нам доводилося разом з моргом організовувати прийом цих загиблих. Це потрібно було робити швидко. Уявіть, прийшла фура, там 152 тіла. Їх треба розвантажити, оглянути. Аби не доводити до генетичної експертизи, спробувати упізнати хоч когось. Ми шукали особисті речі, татуювання. До речі, ми склали свою базу татуювань. Дійшло до того, що у моргах просто не було місця для зберігання тіл. Ми знайшли дві великі фури-рефрижератори. Вони працювали на дизелі, холодили постійно. З часом ці машини почали ламатися. Ми шукали вагони для зберігання на залізниці. Це все було дуже не просто. 

НЖ: Ваша робота, зокрема, полягає в тому, щоб повідомляти родинам  про загибель військового. З чого взагалі починається розмова? Чи є правила, які варто враховувати іншим, хто стикається з подібним?

ОТ: Я розповім про наш досвід. Про загиблих ми системно сповіщали  з 2014-го року і допоки тривали військові дії на «Азовсталі». Далі ми підключили військкомати. Бо так має бути за законом. Сповіщати рідних про загибель військового має особисто воєнком. Разом з ним  обов’язково має їхати  бригада лікарів і капелан. Бо, звісно, що з людиною може статися що завгодно — і потрібно одразу надати першу медичну допомогу.

З чого починати розмову? Та ні з чого. Неможливо донести цю інформацію так, щоб людина не горювала. Немає такого набору слів. Ефект буде однаковий. Це страшне горе. Головне — дати одразу зрозуміти, що ви будете на зв'язку, що на вас можна розраховувати

Звісно, коли сповіщаю такі неприємні новини телефоном, то в  першу чергу завжди запитую прізвище, ім'я, по батькові загиблого. А ще — одразу озвучую новину. Бо це знущання, коли ти починаєш підбирати слова, відтягувати час.  Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому я дзвонила або з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі я не можу забути. Складно, коли у морзі ти зустрічаєш батьків загиблого військового, ви йдете на впізнання. Важко емоційно, бо неможливо бути байдужим. 

НЖ: Спілкування з рідними загиблих, розшук тіл — дуже великий стрес. Як особисто ви справляєтеся з цим психологічним навантаженням?  

ОТ:  Така робота, звісно, — це важкий стрес, але з часом звикаєш. Якби я почала цим займатися у 2022 році, то моя психіка б не витримала. Але спершу була Революція Гідності, а потім у 2014 році війна, у мене був час адаптуватися. Я — людина, звісно, мені буває дуже важко, але я чітко знаю, заради кого і чого я все це роблю. У нас у службі працюють дівчата, чиї чоловіки загинули, чиї брати пройшли полон, чиї сини вже ветерани —  я не маю права бути слабкою чи давати волю емоціям, коли поруч такі сталеві люди.

У мене зять також працює у  нашій патронатній службі. Він на передовій, на точці евакуації тіл. Завжди старається зробити так, щоб всі хлопці поїхали додому обізнані, навіть якщо майже немає чого впізнавати. Бо знає, який це тривалий процес — від здачі ДНК-матеріалів родичів й до очікування результатів. Чи важко йому? Дуже. Але нам всім в Україні зараз дуже важко, бо ми воюємо. І така ціна нашого майбутнього та миру. 

НЖ: Скільки людей працює у патронатці? Хто вони?

ОТ: Зараз у нас працює майже 60 людей. Крім жінок загиблих військових, у команді також є поранені бійці, які не змогли повернутися у бойовий підрозділ. Працюють батьки загиблих, студенти. У нас всі ідейні, знають, чому вони тут.

НЖ: Як потрапили в «Азов»? Звідки взялося бажання створити саме  патронатну службу?

ОТ: В «Азов» я прийшла з Майдану. Це було навесні 14-го. Разом з друзями, з якими познайомилися під час Революції Гідності, приїхали у штаб «Азову» і запропонували свої послуги. У нас була машина, ми волонтерили.  Хлопці, які були зі мною, пішли у бойові підрозділи. А я почала займатися медичним направленням. І коли в нас з'явилися перші поранені, вся інформація стікалася до мене — і так само собою сталося, що я почала цим займатися. Перше, що я почала робити, розшукувала, де перебувають наші поранені, куди їх евакуювали, з’ясовувала, що їм потрібно. Знаходила волонтерів, які відвідували лікарні Харкова чи Дніпра. Отак почала займатися допомогою пораненим.

Потім у нас були перші загиблі, стало зрозуміло, що наш обов'язок — сповіщати, перевозити, організовувати поховання. Робити все, аби батьки не робили це самостійно. Це є нашим безпосереднім обов'язком. У нас в «Азові» так склалося, що соціальна складова на дуже високому рівні через ставлення командира до бійців. Ми досі на зв'язку з усіма батьками, в яких загинули сини та доньки з 2014-го року. Допомагаємо всім, чим потрібно. Лікуємо батьків, влаштовуємо дітей у садочки, допомагаємо знайти роботу. Не залишаємо наодинці.

 НЖ: Якою бачите перемогу?

ОТ: Я бачу, що після перемоги суспільство об'єднається, і всі почнуть працювати над відновленням країни. Будемо будувати, як би це банально не звучало, нове світле майбутнє для наших дітей.

Дуже сподіваюся, що люди зрозуміють, якою ціною нам дісталася свобода — і що цей іспит ми не провалимо

НЖ: Про яку Україну мрієте?

ОТ: Я бачу Україну житницею всієї Європи. Я думаю, що в нас буде доволі технологічна розвинена країна. Маю надію, що ми не проґавимо момент і залучатимемо інвестиції. Будуватимемо інноваційні, з сучасними технологіями підприємства та заводи. Впевнена, що ми все подолаємо. Українському народу — все під силу.

Від початку повномасштабної війни реабілітаційний центр «НЕЗЛАМНІ» став місцем, куди доправляють найважчих пацієнтів з усієї України. І тепер, окрім протезування, там допомагають повернути красу жінкам, які внаслідок осколкових, вогневих, мінно-вибухових поранень, мають шрами на своїх тілах та обличчях. Проєкт «Не До краси» — це про  комплексну допомогу, яка включає  в собі естетичну медицину, пластичну хірургію та психологічну допомогу. 63-річна Наталія Аполькова — одна з перших учасниць проєкту. Своєю історією вона поділилася з «Sestry». 

Ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники

Я — родом із Хмельниччини, але майже все життя прожила на Луганщині у Рубіжному. До повномасштабного вторгнення Росії там проживало майже 70 тисяч людей. У нас все було для комфортного життя. Я працювала інженером-конструктором на хімічному заводі «Барвник», а мій покійний чоловік — головним енергетиком підприємства. У Рубіжному у нас був приватний будинок і квартира. Маю двох дорослих синів. Один на момент вторгнення росіян був у Києві, інший — у Рівному. Моя старенька мама жила разом з сестрою неподалік від нас. Від самого початку ми трималися разом.

Оборона Рубіжного була страшною. Українські військові билися за кожний будинок. Росія перла, як саранча. Події розвивалися дуже швидко. Нас обстрілювали і вдень, і вночі. Військові рахували, що у годину було до 470 снарядів.  Це був шквальний вогонь. Працювало все – гради, міномети. Я ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники, — і це при великому морозі і вологості. 8-го березня у місті не стало світла та води. Уявіть, на вулиці мінус 12. Ми гріли великі каструлі з водою і розставляли по хаті. Таким чином хоч якось підтримували температуру. Коли не стало води, збирали сніг. Тепер я знаю, щоб  отримати відро технічної води потрібно назбирати п'ять відер снігу. 

Захлиналась у власній крові

Наші військові стояли неподалік, ми вірили, що вони проженуть ворога з міста. Тому і не втікали. 24 березня плани змінилися. На той момент ми вже жили у сусідів — нашого будинку не було. Його розбили російські снаряди. Ми щойно встали із-за столу, як у кімнату прилетіла міна. Я її добре роздивилася. Вона була сірого кольору, форми буряка із нібито чотирма «рогами», начинена різнокаліберними осколками, які розкручувалися по спіралі і летіли  у різні боки.  Ані болю, ані ударної хвилі я не відчула. Єдине  — зрозуміла, що з рукою щось не так. Навколо потемніло, я почала захлинатися у власній крові. Сестру відкинуло в іншу частину кімнати.

Я вже з усіма прощалася. Казала: «Біжіть до наших хлопців, якщо вони допоможуть, то буде шанс на життя». І вони допомогли. Мене посадили у старі Жигулі без задніх сидінь. Дорога була всіяна вказівниками «Міни». Ми молили бога, аби доїхати до лікарні на іншому кінці міста. До нас вийшов хірург. Антисептиком обробив  руки, поставив крапельницю, сказав: «Жінка обпечена. З рукою геть зовсім нічого не зроблю. Якщо хочете, щоб залишилася живою — тікайте  у напрямку Старобільська, але і там не затримуйтеся».  І  тут виникло інше питання — на чому  ж тікати?  

‍Я виглядала немов із фільму жахів

Машина кума моєї сестри стояла на сусідній вулиці. Сам він напередодні поїхав до Польщі до сина. Мікроавтобус був заправлений, одне бокове скло було вибито через обстріли, але машина повністю була на ходу. Сусід був за водія. Так і дісталися до Старобільська. Коли мене побачив головний хірург лікарні, він злякався. Я вже потім зрозуміла його реакцію. Я виглядала немов із  фільму жахів. Обличчя не було зовсім. Права рука теліпалася. Який вигляд у людини, в якої нема щелепи? Є очі і вуха. Решта все знесено на правий бік. І, до того ж, все попечене.

З мене зрізали всю одежу. Мене одразу забрали у перев’язочну, як могли діставали осколки. Один із них — з руки — був розміром у 3,5 сантиметри. Хірург сказав, що мені потрібна серйозна операція, яку вони не в змозі зробити — це була звичайна районна лікарня. Мене поклали у палату. За деякий час у лікарні з’явилися російські військові та їхні лікарі. Вони робили обхід разом з нашими медиками.  Коли підійшли до мене, російський лікар не повірив, що я можу ходити при таких травмах. Каже: «Встаньте і пройдіть». І я це зробила. А близько 4-ї ранку росіяни пригнали машини швидкої допомоги і на ношах викидали людей з лікарні. Їх вивозили у табори Луганська. Я тікала звідти, в чому була. Мені пощастило, що на той момент ще був зв'язок, я змогла зателефонувати сестрі. Ми сіли в той же мікроавтобус сусіда і почали тікати. 

Порятунок з пекла

Ми втікали через дачі та об’їзні вулички. Коли звернули в одну з посадок —   нарвалися на  блокпост кадирівців. У машинію, крім водія, була моя сестра, старенька мама і молода жінка з дитиною, яких ми підібрали по дорозі. Кадирівці довго вирішували, що з нами робити. Нам пощастило — проїзд дозволили. А вже після нас вони розстрілювали машини цивільних.  

Відчуття, коли  ти з  пекла потрапляєш на вільні від ворога території, не забуду ніколи. Українські військові, побачивши мій стан, буквально мене врятували. Вони зв’язувались по рації з іншими  блокпостами — і нам всюди давали «зелене світло». Так ми доїхали до Дніпра, де мене забрав син і повіз у Рівне. Дорога, якою зазвичай їдеш години п’ять, розтягнулася на всі дванадцять. У лікарні на мене чекали, зробили першу операцію. Це  була 7-ма доба після поранення. Не треба бути лікарем, аби розуміти, які вже почались процеси на місці поранення. Але, дякувати богу і лікарям, руку мені врятували. Працювали зі мною і хірурги щелепно-лицевої хірургії.  Перші два тижні  мене  щодня брали в операційну і під наркозом робили необхідні процедури. Я навіть не скажу скільки разів це було.  

Не хотіла лякати онуків своїм обличчям

Одного вечора по телевізору я почула інформацію про те, що  у реабілітаційному центрі «НЕЗЛАМНІ» з’явився соціальний проєкт допомоги жінкам, які постраждали від війни. Мене запросили на консультацію до Львова. Лікарі мені сказали: «Ваш вік є критичним. І якщо ви зараз відмовитеся від операції, то потім навряд чи хтось візьметься вам допомагати». І я вирішила ризикнути. Весь цей період від моменту поранення я уникала людних місць,  фотографувань, просила, щоб онуки не приходили і не налякалися мого вигляду.

Знаєте, навіть у свої 63 роки мені хочеться бути гарною, як і будь-якій жінці. Щоправда у моєму випадку йдеться не лише про естетичний вигляд, а насамперед про функціональність. Мені виправлятимуть ніс, аби він добре дихав. У мене не до кінця  відновилася губа, вона перекошена. Хірургам є над цим працювати. Однак я  вірю, що вони мені допоможуть. 

Ірина Заславець, керівниця проєкту «НЕЗЛАМНІ»: «Попри війну, зараз до краси»

У людей є стереотип: вижила, ну і слава Богу. Про красу навіть не йдеться. Насправді ми говоримо не про те, щоби ти просто собі подобалася у дзеркалі, а про можливість впевнено себе почувати, вийти на вулицю, не ховати обличчя, погляд, проводити шкільний урок із увімкненою камерою, а не так, як робить одна із наших пацієнток, яка соромиться себе показати. Це про можливість повернутися до максимально повноцінного життя. Шрами на обличчі та рубці  часто є перепоною до цього. 

Ми  говоримо про те, що попри війну, зараз до краси. Зовнішність — важлива. І кожна жінка, яка постраждала від війни, може розраховувати на допомогу у межах цього проекту «Не До краси».На сьогодні у терапії перебуває 15 пацієнтів. Опрацьовано понад 70 заявок. До нас звертаються люди з різними дефектами. Переважно ті, які мають мінно вибухові травми, осколкові та вогнепальні поранення. В однієї жінки пошматоване обличчя, її покусав пес під час ракетної атаки. Тварина так злякалася, що накинулася на господарку. Ніби опосередкований вплив війни, але тут він абсолютно простежується. Тому такі заявки ми теж схвалюємо.

Також є жінка, яка потрапила під обстріл, коли росіяни підірвали Каховське водосховище. Вона отримала поранення у праву ногу, втратила око, має деформовану частину обличчя. Їй надали допомогу у Дніпрі, але у нас вона  проходитиме лікування у декілька етапів.  Цей проєкт тільки розпочався — і ми не можемо сказати, що у когось він вже закінчився. У нас немає пацієнтів, які  пролікувалися два тижні і пішли. Майже у всіх є цикли й етапи лікування. Є пацієнти, які тимчасово живуть у Львові і приходять тільки на шліфування рубців. Є складніші випадки, людям потрібні реконструктивні операції. Це довготривала історія.  

На даному етапі компанія L’Oréal Україна виділила на проєкт два  мільйони гривень, у межах цієї суми ми і допомагаємо пацієнтам. Учасницею цього проєкту може стати кожна жінка, яка постраждала внаслідок війни і має на своєму тілі дефекти чи рубці. Для цього потрібно заповнити заявку. Вся допомога у межах проєкту є безоплатною, включаючи проїзд і проживання. З кожною жінкою, окрім пластичних та опікових хірургів, косметологів, обов'язково працюватимуть  фахівці із ментального здоров'я.

Буквально по крихтах рідним доводиться збирати інформацію про своїх близьких, яких утримують в ув’язненні. Доступу до російських в’язниць не мають ані представники України, ані міжнародні правозахисні організації. Держава теж не має  єдиного механізму щодо звільнення цивільних полонених. Росія, у свою чергу, заперечує факт утримання мирних громадян у полоні. Про боротьбу за своїх рідних, який незаконно утримує країна-агресор, — Sestry поспілкувалися із близькими цивільних бранців. 

Ізабелла Пєх: «Моїй мамі — 52 роки, майже шість з яких вона є заручницею у росіян»

Моя мама, Олена Пєх, працювала у художньому музеї старшим науковим співробітником у Горлівці на Донеччині. Проводила екскурсії, відкривала виставки, брала участь у конференціях, писала наукові статті. Ми жили добре, поки 10 років тому на наші землі не прийшла Росія. Під час окупації ми з мамою одразу ухвалили рішення — їхати жити на підконтрольну Україні територію. І вже у червні 2014-го оселилися в Одесі. 

Однак інші наші родичі, у тому числі бабуся, залишилися на окупованій території. У 2016 році вона пережила інсульт. Мама повністю взяла на себе оплату лікування та реабілітації. Час від часу їздила на окуповану частину Донеччини, аби допомогти своїй матері. Дорогою проходила блокпости окупантів. 

Поїздка у серпні 2018-го стала фатальною. Маму затримали у Горлівці. Під час обшуків у квартирі знайшли антиросійську літературу, зокрема і книги про Бандеру. Сказали: «Все, у тебе проблеми». Одягли  мішок на голову,  заштовхали у машину і вивезли у Донецьк — на територію однієї з військових частин. 

Її одразу посадили в одиночну камеру, де протримали понад два з половиною місяці. Життя мами перетворилося на справжнє пекло. З неї вибивали покази і зізнання.

Допити тривали кожні три дні впродовж двох з половиною місяців. Катували щонайменше по 5-7 годин 

Бувало таке, що в кімнаті для допитів перебувало до 15 кремезних чоловіків. Вони були у балаклавах і зі зброєю. Частина з них — місцеві, так звані ДНРівці. А керував процесом росіянин. Ці люди садисти, які отримували  від тортур насолоду. Вони чітко знали, коли зупинитися. Не раз говорили тому, хто катував: «Зупинись, бо здохне». 

Тортури кожного разу були іншими. Маму душили, били, тягали по підлозі, спускали зі сходів. Їй вкручували шурупи у коліна. Як наслідок — вона майже не може ходити.  Про медичну допомогу не йшлося. Неодноразово маму ґвалтували. Як наслідок — у неї часто відкривалася сильна кровотеча. Подробиць не розповідала, але не раз наголошувала, що їй дуже потрібний гінеколог.

Жінки, які виходили із полону розповідали про садистські методи зґвалтувань. Серед іншого — бойовики часто користувалися кийками

З мами довго знущалися, змушуючи підписати зізнання у шпигунстві на користь України. Погрожували вбити. Довели до спроби самогубства. Для того, щоб просто припинити свої муки, вона знайшла у камері іржавий, тупий предмет і ним буквально рвала собі вени на зап'ястку. Її знайшли у калюжі крові. Викликали «швидку», але на територію військової частини медиків пе пустили. Обмотали руки ганчірками руки — і все. Їй дивом вдалося вижити. 

Після спроби самогубства маму деякий час не чіпали. Та одного дня її вивезли у поле і вкотре змушували підписати зізнання. Погрожували вбити. Під тиском мама зробила це. Так звані слідчі дії тривали 8 місяців. Жодної доказової бази так і не було. Її звинуватили у зраді батьківщині. Маму засудили до 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання у жіночій виправній колонії №127 у місті Сніжному на Донеччині. Вона досі там перебуває. Відсиділа майже 6 років. Зв'язку з нею немає. 

Мені про неї розповідали ті, хто сидів у тій самій колонії. Всі говорили: «Яка у тебе сильна мама. Вона так мріє з тобою побачитися і возз'єднатися. Тримається лише заради тебе». Її стан здоров'я жахливий. Має епілепсію, при цьому не отримує жодних медикаментів.

Від нестерпного болю мама спить по 2-3 години на добу

Щоб ви ви розуміли, я єдина людина з усієї нашої родини, яка не відвернулася від неї. Вони всі підтримують Росію. Я понад 5 років борюся за звільнення мами. На жаль, різноманітні публічні акції, зустрічі із представниками влади, публікації у ЗМІ, розмови з дипломатами досі не дали результату. Я у відчаї. Розумієте, для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку. Куди ще звертатися, аби її врятувати? Не знаю. Я дуже боюся її втратити.

Тетяна Матюшенко: «Мого чоловіка засудили  до 10 років позбавлення волі» 

Ми родом із невеличкого містечка Кальміуське на Донеччині (колишній Комсомольськ. — Авт.). Росіяни окупували його одним з перших. Тоді, у  2014-му, облаштували закрите військове поселення. Туди не було доступу ані Червоному Хресту, ані жодній іншій міжнародній правозахисній організації. І досі ситуація не змінна. Від початку російської окупації ми не приховували, що підтримуємо Україну. Не соромилися і не боялися висловлюватися. Через це і постраждали. 

15 липня 2017 року мого чоловіка, Валерія Матюшенка, посеред білого дня схопили співробітники так званого міністерства державної безпеки ДНР. Одягли на голову мішок, заштовхали у машину. Через 3 дні після його арешту до нас додому  прийшли з обшуком. Вилучили техніку. Показали мені постанову, в якій йшлось, що він затриманий і нібито зізнався у співпраці з СБУ. Тобто його звинуватили у шпигунстві на користь України.

Лише через кілька днів я дізналася, що він перебуває в «Ізоляції» (це російська катівня, яка була утворена у 2014 році у Донецьку, відома своїми тортурами до полонених. — Авт.). Там Валерій 10 місяців.

За цей час його постійно піддавали тортурам. Він пройшов усі можливі знущання 

Хлопці, які вийшли на волю  розповідали, що його навіть саджали в «стакан». І це не про посуд. Це такий різновид тортур. Це кімната, розміром метр на метр, де все просякнуте кров'ю. У ній — пляшка з рідиною. Люди намагаються її не пити, бо наслідки для організму жахливі. У таких умовах тримають кілька днів. Ти взагалі не розумієш, де ти і скільки пройшло часу. Там ти і в туалет ходиш.

Його били, зламали ребра. Катували струмом, «спалили» всі нутрощі йому. Він майже не дихав 

Для всіх тортури ідентичні. Єдине — декого ще й ґвалтували. Мій чоловік дивом вижив. Був весь переламаний, майже не дихав. Через 10 місяців його засудили до 10 років позбавлення волі. Шість з них він перебуває у 32-й Макіївській колонії. Після його арешту, мене попередили: «Ну що, тепер твоя черга. Готуйся». 

Я знала, що за мною стежать, боялася виходити з дому. Одного дня одягла чоловічий одяг і завдяки знайомим змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. Відтоді у Кальміуське я не поверталася. Боротьбу за чоловіка продовжую на відстані.

Ми сподівалися, що його віддадуть ще у грудні 2017-го (тоді Україна передала так званим ЛНР/ДНР 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей. — Авт.). Тоді нам навіть дзвонили з СБУ — запитували, хто зустрічатиме чоловіка, де він збирається проживати. А напередодні обміну сказали, що його не заберуть, але включать до другого етапу, який планується на 2018 рік. 

Але чоловіка знову не забрали. Його не виявилося у списках. Він відноситься до категорії — цивільний заручник. Нам багато років говорять, що питання звільнення піднімається, але результату немає досі. Нашим питанням займається ГУР, СБУ та уповноважений з прав людини. Ми навіть до президента зверталися. Нас постійно заспокоюють і кажуть: «Почекайте».

Знаю, що чоловік вже у важкому стані. У свої 59 років він важить 50 кг, має проблеми зі щитовидною залозою, випадає грижа, є підозра онкологію. А ще має синдром Туретта — генетично зумовлений розлад нервової системи.

Що робити далі — ми не знаємо. Будемо ходити на акції, аби про цивільних заручників не забували 

Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини: «Досі нема механізму повернення цивільних полонених»

Якщо говорити про тих осіб, яких ми, Медійна ініціатива за права людини, обліковуємо після 24 лютого 2022 року, то у нас зараз 1332 цивільних полонених. Але це не точна цифра. Це ті, про яких ми знаємо або маємо свідчення звільнених. За нашими підрахунками, цифра може бути у 3-4 рази більшою. 

На жаль, у держави немає навіть дуже орієнтовного списку цих людей. Бо досі по багатьох з них відсутня інформація, де вони, що з ними? Якщо говорити про Київську область, де окупація тривала місяць, то зниклі люди були розділені на такі умовні категорії: заручники; вивезені на територію РФ; зниклі безвісти і  загиблі. Також, попри те, що деякі території деокуповані давно, вони досі не всі обстежені. Тому є випадки, коли зниклих знаходять загиблими. А що говорити про області, в яких досі триває окупація? До того ж, затримання там продовжуються постійно. 

Щодо тих, хто потрапив у полон після 2014-го, то на момент повномасштабного вторгнення їх було орієнтовно 300. Це громадяни України, які були затримані на території Донецької і Луганської областей. Є певна кількість людей, яких за ці два роки повномасштабної війни відпустили. Деяких  під підписку про невиїзд, а комусь  просто змінили міру запобіжного заходу. 

До 24 лютого 2022-го були спроби обмінів цивільного населення, зокрема у 2017 і 2019 роках. Знаєте, з військовополоненими все зрозуміло. Є Женевська конвенція, координаційний штаб, облік.

А ось з цивільними — проблема. Ними ніхто не займався. Немає  єдиної інстанції, яка б ними переймалася

Досі у держави немає єдиного механізму щодо звільнення цивільних бранців. Женевська конвенція передбачає, що під час збройного конфлікту сторони мають право брати у полон лише військовослужбовців. І Росія, і Україна можуть тримати військових полонених хоч до кінця війни, а потім міняти всіх на всіх. Але має бути допуск  Міжнародного Червоного Хреста до бранців. Насамперед для того, щоб всі військовослужбовці, які є у полоні, були обліковані. 

Але в компетенцію цих структур не входять цивільні. Та і затримувати їх жодна зі сторін не може. Хіба що вони скоїли якісь кримінальні злочини. Наприклад, крадіжку чи вбивство.

Що робить Російська Федерація? Вона продовжує практику затримання цивільного населення. Цим самим скоює воєнний злочин 

Думаю, що на початку повномасштабного вторгнення Росія побоювалася, що їй не вистачатиме обмінного фонду і тому затримували і військових, і цивільних. А на кого і як їх міняти? У нас немає цивільних росіян у полоні. Ми беремо лише військових.

У нас немає механізму, як їх повертати. Тільки зараз починають працювати над тим, щоб якимось чином впорядкувати інформацію і мати хоча б якісь списки

У мене часто запитують що робити тим, чиї рідні у полоні? Я б радила  насамперед одразу звертатися до правоохоронних органів. Давати покази, отримувати статус потерпілого. І тоді буде легше довести  факт полону. Бо реєстр потерпілих все ж таки невдовзі сформують  — і тим самим не потрібно буде доводити у майбутньому факт перебування у полоні рідної людини. 

І звісно — не мовчати. Однак треба діяти конструктивно, без образ та істерик. Бо іноді це може навіть нашкодити.  А ще — не ділити на тих, хто був затриманий раніше, а хто пізніше. Це неправильно мірятися термінами. Потрібно всіх повертати додому.

Марчін Банасяк є волонтером польського фонду «Be a Hero». Про харківський Інститут загальної та невідкладної хірургії знає не з чуток. Чоловік вже майже рік живе у місті, як оператор та режисер фільмує російські злочини, з’ясовує потреби військових і цивільних та доставляє необхідне.

«Цього разу ми хочемо допомогти лікарні, яка працювала і працює безперервно. Я мав можливість поспілкуватися з головним анестезіологом інституту Олексієм Ткачуком. Переді мною сидів не просто лікар у білому халаті, а справжній герой. Людина, яка опинившись у дуже складній ситуації, дивовижно з нею впоралася», — розповідає Марчін.

До війни навантаження на медзаклад також було чималим, пригадує завідувач відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії Олексій Ткачук. Хірургічні бригади були сформовані у повному складі, медикаментів та обладнання вистачало. А потім настало 24 лютого 2022-го року.

«Ми приїхали в Інститут вранці і залишились там на три місяці. На жаль, не всі члени нашої команди змогли того дня доїхати до роботи. На початок великої війни частина з них опинилися в окупації і змушені були шукати шляхи аби виїхати звідти. Деяким довелося подолати важку дорогу через Росію, Білорусь, Балтійські країни, Польщу. Люди не залишилися за кордоном, а повернулися назад, в Харків, аби далі рятувати пацієнтів. І це неабияк мотивує. Ми пишаємось тим, що маємо таких працівників», — розповідає Олексій Ткачук. 

Незважаючи на постійні обстріли, лікарня працювала цілодобово. До закладу привозили як цивільних, так і військових поранених: 

«Одного разу авіаційна бомба поцілила у школу поруч. Воронка була метрів 15. У нас повибивало двері і вікна. Загалом через активні бойові дії у нас вибито майже 40% вікон. Ми їх забивали дошками та поліетиленом. Це були лютий-березень, було достатньо холодно. А у нас були хворі, тож ми робили так, щоб люди були у теплі. Зараз ми працюємо на 90%  від того обсягу роботи, який був у нас до початку повномасштабної війни», — розповідає лікар-анестезіолог. 

Аби заклад знову запрацював на повну лабораторія відділу мікробіології потребує фінансування. Насамперед, необхідно придбати спеціалізоване обладнання у вигляді автоматичного аналізатора для мікробіології. Завдяки такому аналізу матеріалу можна уникнути інфекційних післяопераційних ускладнень. Також необхідно відновити весь харчоблок, зруйнований у результаті обстрілів.

Допомогти Інституту вирішили волонтери польського фонду «Be a Hero». Вони  допомагають Україні від перших днів повномасштабного вторгнення Росії.    Лише торік відправили 108 конвоїв  з допомогою. А в 2024-му вже зробили 9 поїздок до України і передали автомобіль швидкої, причіп, квадроцикл, машини для військових та дрони. Але окрім допомоги бійцям фонд активно підтримує цивільне населення та лікарні.

«Ми вирішили, що друга річниця початку повномасштабної війни в Україні  — момент, коли ми повинні ще раз нагадати собі, що ця страшна і кривава війна не закінчилася. Нагадати про те, що в Україні є люди, які вирішили залишитися і боронити не лише свій край, але й безпеку Польщі. І ми маємо допомогти Україні.  Коли ми думали про те, яку лікарню ми хотіли б підтримати і чому, ми на 100% покладалися на рекомендації нашого волонтера Марчіна. Тож, з 22 лютого ми відкриваємо великий збір, який триватиме впродовж місяця. У нас є завдання, яке ми повинні виконати», — наголошує Марта Малецька, засновниця фонду.

Завдання мінімум — зібрати 100 тисяч злотих. Але волонтери вірять, що сума не буде меншою ніж торік, коли був збір на електрогенератори і зарядні станції   для   дитячих будинків та переселенців. Тоді вдалося зібрати 350 тисяч злотих. 

«Війна триває, і вона триватиме, на жаль, ще довго. Я завжди кажу, що героєм може стати кожний. Навіть якщо ви скинете 5 злотих, це теж допомога. Ви долучитеся до команди цих людей. І вже через  півтора місяці ця лікарня отримає необхідне обладнання. І це реально», — наголошує волонтерка.

Читайте також: Польська волонтерка Марта Малецька: «Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати»

Тим часом лікар-анестезіолог Олексій Ткачук вже дякує всім небайдужим за допомогу і підтримку. Він переконаний, що лише об’єднавшись можна здолати такого потужного ворога, як Росія:

«Те що роблять росіяни — фашизм. Люди гинуть цілими родинами, з маленькими дітьми.  Я можу тільки подякувати Польщі і всім, хто з початку війни допомагав, допомагає і не втрачає оптимізму. Слів не вистачає для того, щоб сказати, наскільки ми вам вдячні. Разом до перемоги».