Наталія Жуковська
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Публікації
Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.
Я не прагнула бути військовою
У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні, батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.
Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Переважно це була фізична підготовка і поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ, а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу. А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії.
Не хотіли бути під командуванням «баби»
Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.
Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції — весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати, прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.
Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося
Хаос у військкоматі
Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.
За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги
Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх, у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА. У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків.
Дрони — очі війни
Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.
Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити
Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.
Історії з війни
Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.
А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.
Воювати будуть всі
Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.
Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Зізнаюся, що у перший рік повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх був під час повномасштабного наступу — це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.
І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян
Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!».
Росія не зупиниться
Що для нас є перемогою? Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз, революції, голодомори, Друга світова війна.
І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе
Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.
Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
«Я не розраховую на допомогу світової спільноти, бо у неї свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів», — військовослужбовиця підрозділу «Пекельні шершні» Юлія Микитенко
Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.
Шлях з Росії до України
Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України.
Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості
Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому. Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін.
У мене ж завжди була своя думка. Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України
Добровольчий батальйон
Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та медицині. Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині.
Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових
У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали. Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.
Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень
Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком.
Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною».
Війна — здебільшого про біль
Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві.
Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро
До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.
Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти нічого не можеш зробити.
Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо
Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки.
Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися
І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.
Побут і сексизм на фронті
У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути раз на чотири дні, тому що води не вистачало. Нам її привозили у вантажівках в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку.
Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше
Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.
Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання
Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки.
Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття
Українське громадянство — поки місія нездійсненна
Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля.
Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою
Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який прожив із нами всю ротацію.
Перемога — розвал Росії
У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну.
За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей
У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення. Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.
«Мій найбільший страх — потрапити додому», — росіянка Олександра Самсонова про свій шлях стрільчині-доброволиці
За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується. А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні.
«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»
Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:
— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.
До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:
— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я не відпущу свого. А чого він не звільниться? Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»
На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.
— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася
Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок:
— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.
Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені
«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»
Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:
— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.
Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже одразу, доєднавшись, почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:
— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.
Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються
На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання.
«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»
Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.
Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.
І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися
У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості, забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.
Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо.
Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.
Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки.
У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.
У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син
Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює.
Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.
«Я.Є.» — простір підтримки жінок, де всі свої. Цей проєкт став місцем, де дружини військовослужбовців — вагітні чи з дітьми — можуть поділитися досвідом, думками та емоціями, а також отримати необхідну допомогу
Моніка Андрушевська — волонтерка та польська воєнна кореспондентка. В Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. Активно висвітлювала ситуацію в Україні й писала репортажі з фронту. 2019-го Моніка отримала нагороду Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із Центром Лемкіна (Варшава, Польща) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України.
Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.
Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.
З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну
Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.
Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.
З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну
Ви співпрацюєте з Центром Лемкіна, який з квітня 2022 року збирає свідчення воєнних злочинів Росії. З чого розпочалась ваша з ними співпраця?
Центр Лемкіна діє при Інституті Пілецького, який є частиною Міністерства культури Польщі. Його відкрила професор Магдалена Гавін. Інститут Пілецького багато років документував злочини тоталітаризму. Те, що відбувається в Україні — це продовження того ж самого тоталітаризму, який нищив східну Європу впродовж багатьох років. Магдалена Гавін запропонувала мені співпрацю, я погодилась. Насамперед тому, що ідеологія Центру збігається з моїм поглядом на справу. По-друге, це можливість документування злочинів на польському державному рівні. Я сформувала групу, яка працює в Україні і збирає свідчення. У нашій команді, окрім мене, є Ірина Довгань, яку ще у 2014-му році у Донецьку катували росіяни, вона працює разом з чоловіком. З нами також працює Вікторія Годік з Ірпеня. Ми збираємо свідчення про всі воєнні злочини. У травні представлятимемо звіт про розстріл росіянами мирної колони людей на Київщині. Ми вкотре хочемо показати світу, що таке Росія. Донести інформацію про те, що ситуація на фронті є катастрофічною. Не вистачає зброї, снарядів.
Україна потребує допомоги західного світу. Тому що насправді, на даний момент, ЗСУ — єдиний гарант безпеки не лише для України, а й усієї Європи
Я полька, але живу в Україні. Треба всім показати, яка загроза йде зі сходу на нас всіх.
Скільки на сьогодні вдалось зібрати свідчень жертв воєнних злочинів РФ?
Варшавський офіс Центру Лемкіна, який збирав докази від біженців з України, має майже тисячу свідчень. А ми, працюючи на деокупованих територіях і лінії фронту, вже зібрали біля 700 свідчень жертв воєнних злочинів РФ. І тут важко назвати точну цифру, тому що ми перебуваємо у постійному процесі збору свідчень. Навіть зараз ми не дорахували свідчення з останніх поїздок на Херсонщину. Єдине можу сказати, що цифра постійно збільшується.
Як і де ви знаходите свідків воєнних злочинів?
Ми працюємо біля лінії фронту та на деокупованих територіях. Іноді хтось нам каже, що в якомусь селі щось відбулося, і ми просто приїжджаємо до сільської ради. У них зазвичай є списки людей, які постраждали. Інколи їдемо до будинків культури, до місцевих фельдшерів, які далі нас скеровують до потрібних нам людей. Часом трапляється так, що під час розмови з людиною, яка пережила полон, вона ділиться з нами контактами людей, з якими перебувала в ув’язненні. Ми намагаємося охопити всі регіони України, які постраждали від російської агресії.
Наша мета — створити карту війни, показати, що всюди, де ступала нога російського військового, відбуваються однакові злочини
На жаль, багато місць, в яких ми працювали, вже перебувають не під контролем України. Наприклад, деякі села під Авдіївкою, Бахмут. Деякі місцевості перебувають прямісінько на лінії фронту. Так, ми не можемо перевірити, що сталося з людьми, які нам давали свідчення про воєнні злочини під Вугледаром. Ми не знаємо чи вони живі. Адже Росія просто стирає із землі населені пункти. Деякі з наших свідків не мали можливості виїхати і не уявляли життя в іншому місці. Особливо це стосується старших людей. У польській мові є такий вислів «Старі дерева не пересаджують в інше місце» — і ці люди вибирали місце смерті. Це насправді дуже сумно.
Що вам дається найскладніше під час роботи? До чого звикнути досі неможливо?
Коли ми документуємо свідчення постраждалих, ми не маємо говорити і показувати те, що відчуваємо самі. Це неправильно. Ми маємо говорити про людей, про те, які вони відважні, бо інколи розмовляємо за три кілометри від росіян. Ці люди, ризикуючи власним життям і розуміючи що російські військові будь-якої миті можуть піти знову вперед, однаково говорять про злочини. Найскладнішим є те, що ми працюємо на території, яку постійно атакує Росія. В Україні немає зараз безпечних місць, але є місця особливо небезпечні. Росія весь час атакує деокуповані території, прикордонну зону. Намагається знищити все, що там рухається, у тому числі і нас. До того ж деокупована територія є дуже замінованою. Щойно сходиш з асфальту і вже ризик, що всюди можуть бути міни. До того ж Росія скидає різні форми протипіхотних мін з дронів.
Моніка, ви також активно підтримуєте родини, рідні яких у полоні. Чим саме допомагаєте?
Я займаюся темою полонених і зниклих безвісти із 2014-го року. Саме тоді перший підрозділ, який я добре знала, батальйон «Донбас», потрапив в Іловайській котел — і дуже багато моїх друзів потрапили у полон. З того моменту я активно займаюся військовополоненими та зниклими безвісти. Підтримка різна. У мене була нагода допомагати фінансово, також робити різні проєкти, наприклад, за підтримки МЗС Польщі і польського посольства. Також ми робили різні курси для родин полонених, купували телефони, ноутбуки. Але головне у випадку полонених — це інформаційна підтримка. Особливо це важливо для цивільних бранців, яких росіяни захопили ще на початку АТО під вигаданими звинуваченнями. Наприклад, у 2016 році Донецьке МГБ заарештувало 18-річного Богдана Ковальчука, суд ДНР засудив його на 10 років. У нього є лише бабуся і дідусь, він абсолютно немедійна особа. І таким, як він, інформаційна підтримка єдине, що може врятувати.
Чи, наприклад, Олена Пєх, мистецтвознавиця і наукова співробітниця художнього музею у Горлівці. Її арештували у 2018-му, досі вона перебуває у в’язниці. Цю жінку катували, ґвалтували, доводили до того, що вона різала свої вени у полоні. Її стан здоров’я катастрофічний. Дуже сумно, що навіть в Україні, якщо запитати, кого люди знають із полонених, вони скажуть про «Азовсталь» і все. Ще раніше — Сенцов. Але з вересня 2014 року, наприклад, у полоні перебуває політв’язень Валентин Вигівський, якого Росія арештувала у Криму і звинуватила у шпигуванні. Він вже 10 років у полоні. Не тільки в Європі, а навіть в Україні ніхто не назве нам ці прізвища, окрім тих, хто так би мовити у темі. Люди просто про них не знають. Тому має бути медійний розголос. Це те, що може врятувати їхні життя. Вони не потраплять на обміни. Те, що ми можемо робити, — це всюди кричати що вони живі і їх треба врятувати.
2014-го разом із добровольцями ви поїхали на схід України. Як ухвалили таке рішення? Чи не було сумнівів та страху?
Ще студенткою я поїхала на Майдан. Після завершення революції Гідності всі люди, яких я знала, почали їздити на схід. Вже в той момент мені було зрозуміло, що Майдан не закінчився. Його продовження відбувається на Сході. Я не сумнівалася у своєму рішенні. Хоча 10 років по тому я розумію, що в мене не було розуміння на той період, що то є точкою неповернення. На той час я не думала, що залишуся в Україні так надовго, і моє життя проходитиме тут. Коли кажу «тут», то маю на увазі не Україну, а війну.
Ви досить тривалий час працювали саме воєнною журналісткою. Звідки з’явилося бажання бути там, де щодня ризик?
Я завжди хотіла бути журналісткою і тому пішла на факультет польської філології. А щодо воєнної журналістики, то вийшло само собою. В 2014-му році після Іловайська я почала писати дописи на Фейсбуці і їх побачив редактор одного польського видання і запропонував писати матеріали про війну для них. Воєнкором мене зробила війна.
Які матеріали для вас є найціннішими?
Я не можу конкретно сказати, що якийсь матеріал є найціннішим. Для мене було цінним те, що я мала можливість писати про українське підпілля у Донецьку, про донецьких патріотів, які залишалися у місті, які корегували вогонь, вели блоги в окупації. Для мене є цінним, що я мала довіру цих людей. І я цим пишаюся. Для мене не є цінним сам матеріал, є цінним те, коли він щось дає. Наприклад, допомогає закрити збір грошей на потреби ЗСУ. Якось я писала про психічну лікарню у Сватовому на Луганщині. У результаті до психлікарні надійшла допомога — і ми хоч на якийсь момент зробили світ цих пацієнтів кращим. І коли Сватове опинилося під окупацією, росіяни викрали наших пацієнтів до Росії. Це було дуже прикро, бо ми здружилися з тими людьми. Деякі польки писали до пацієнтів психлікарні листи. І ті люди думали, що у них є сім’я у Польщі. Для мене є цінним, коли вдається щось змінити на краще.
Я вважаю, що журналістика потрібна для того аби змінювати реальність. Інакше навіщо вона?
Моніко, в який момент до вас прийшло бажання та усвідомлення змінити журналістику на волонтерство?
Ніколи у мене не було такого бажання. Я почала волонтерити від самого початку. Робила це одночасно із журналістикою. Якщо журналістика не допомагає у вирішенні якоїсь проблеми, якщо репортажі не сприяють допомозі для героїв матеріалу, не допомагають змінити ситуацію, то навіщо така журналістика? Я ж людина, а не гієна.
У березні 2022-го, ризикуючи життям, ви врятували 30 українців, яких вивезли під обстрілами з Ірпеня на Київщині. Хто ті, врятовані вами, люди?
Цю подію, яка була у моєму житті, я принципово не коментую. Я вважаю, що моя поведінка в той момент не була надзвичайною. І не хочу, щоб говорили, що Моніка Андрушевська є героєм, бо допомогла людям виїхати із небезпечної території. Це знову про журналістику. Там були мої колеги, які просто знімали репортажі, але нічого не зробили, аби допомогти тим людям. Це виглядало так: біжить бабця з важкими торбами, починається обстріл, вона падає на землю. У цей момент підбігають журналісти, вона думає, що вони допоможуть їй хоча б піднятися, а вони просто її фотографують. Це страшно виглядало. Моя поведінка є поведінкою звичайної, а не надзвичайної людини. А ось за своїх колег було соромно, бо вони насамперед вели себе не по-людськи. Хто ті врятовані мною люди, я теж не знаю. Вони були з різних місць. Там були навіть люди з Гостомеля, які йшли багато кілометрів пішки під обстрілами, щоб втекти з-під окупації. Більшість, звісно, що були із Ірпеня та Бучі.
Чи підтримуєте з ними зв'язок?
Там не було умов для того, щоб обмінятися контактами і потім підтримувати зв'язок. Єдина людина, з якою я обмінялася даними, це дівчинка Вікторія, вона йшла з двома псами і котом, не маючи жодних особистих речей. Після того, як ми опинилися на українському блокпості, ми обмінялися контактами у Фейсбуці. Мене вразило, що вона не забрала особистих речей, робила все можливе, аби врятувати своїх чотирилапих друзів. Ще у машині вона мені розповіла, що є ветеринаркою. Вже тоді я подумала, що не погано мати знайомого ветеринара у Києві. Бо ми часом вивозили тварин, які опинилися під обстрілами, і я не знала, що з ними робити. Тож ми привозили їх до ветклініки, де була Вікторія. Так ми і здружилися. І, до речі, вона працює зі мною у Центрі Лемкіна, ми разом їздимо прифронтовими і деокупованими зонами. Вона є членом нашої команди.
Як рідні реагують на вашу роботу? Не вмовляють повернутися додому?
Всі мої друзі, з якими я спілкуюся в Україні, це люди, які дотичні до боротьби з Росією. Всі чоловіки, з якими я товаришую, це військові. Вся моя тусовка — це ветерансько-патріотичне середовище. Тому всі прекрасно розуміють, що з ворогом потрібно боротися, бо Москва сама по собі не зникне. Ніхто з моїх друзів ніколи мене не питав: «Чи я не хочу повернутися до Польщі?». Для всіх моя позиція є зрозумілою. А ось серед мого польського оточення тема повернення звучить часто. У мене є лише одиниці друзів у Польщі, які розуміють, що я не повернуся. Досить часто я чула фрази накштал «це війна і не справжнє життя, треба повертатися і жити справжнім життям. Жити комфортно у Варшаві, пити лате із соєвим молоком і ходити на роботу».
Можливо, я не сильно розбираюся, де справжнє життя, але я бачила справжні смерті. І дуже прикро, що для деяких людей як в Україні, так і в Європі, тільки поява російських танків на сусідній вулиці дасть усвідомлення того, що насправді відбувається
І тільки тоді лусне та бульбашка, в якій живуть ці ілюзії, і люди почнуть бачити, якою катастрофічною є насправді ситуація. Це є війна за виживання, від якої залежить існування не лише України, а й Європи. Щодо моїх рідних, то моя мама 10 років живе з тим, що вона не знає, чи я жива, поки я їй не напишу. Це не просто, але вона мене виховала як самостійну і свідому людину, яка сама ухвалює рішення. Мої рідні ніколи не намагалися мене в чомусь переконати. Вони розуміють, що я роблю і для чого.
Коли востаннє були у відпустці? Як проводите вільний час?
Я морезалежна людина. Завжди, коли є така можливість, намагаюся туди виїхати. Море — це моя єдина психотерапія, яку я маю. І тому я зацікавлена у звільненні українського Криму, щоб гарне і тепле море було поближче.
Чи думали про те чим будете займатися, коли закінчиться війна?
Війна не закінчиться, доки існує Російська Федерація. Може відбутися замороження конфлікту, який однаково згодом повернеться в активні фази війни. Доки існує Росія, вона у різні способи буде пробувати знищити Україну й інші країни, в яких зацікавлена. Бойові дії можуть ставати тихішими на якийсь момент, але згодом повертатимуться. Є такий вислів «Тільки мертві побачили кінець війни». Так і є. Ця війна залишається в нас. Ми однаково будемо нею жити. Тому що ми втратили своїх друзів, коханих, рідних. Та й країна дуже замінована. Це розмінування на десятки років. Навіть якщо війна матиме заморожену фазу, то однаково будуть втрати серед людей. Бо вони підриватимуться на мінах.
Також чимало людей буде зламаних психологічно. Ті, які втратили своїх рідних, полонені, за яких їхні родини будуть боротися ще багато років. Може зрости кількість суїцидів
Повернути зниклих безвісти — це теж складнощі, з якими стикатимуться рідні ще довго. Навіть зараз у нас є матері, які чекають своїх синів із полону 10 років і нічого про них не знають. І після повномасштабного вторгнення таких мам буде десятки тисяч. Це страшно, але це все триватиме довго. Про що я писатиму? Є багато тем, які будуть тривати роками. Я взагалі не думаю про те, коли закінчиться війна. Я не дозволяю собі такі думки. Зараз головне концентрувати свої сили, аби вистояти. Думати про те, що буде після закінчення війни, — маячня. Я навіть не знаю, чи я доживу до її кінця. Але я завжди була і є впевнена, що Україна переможе. Питання — чи доживемо ми до цього моменту. Дуже сподіваюся, що так. І це, до речі, дуже залежить від підтримки ЗСУ — тут і зараз.
«Це є війна за виживання, від якої залежить існування не лише України, а й Європи», — волонтерка Моніка Андрушевська
«Крім борделів, ніде не побачите»: як скандал у Швеції згуртував українокСкандал трапився у березні. В ефірі гумористичної програми «IFS – invandrare för svenskar» («Іммігранти для шведів») суспільного телеканалу SVT журналістка Елаф Алі назвала біженок з України повіями. Відповідаючи на питання ведучого про те, яка група іммігрантів отримала найбільше дозволів на проживання у Швеції у 2022-му?, жінка відповіла, що це українки:
— Вони блондинки і зливаються з натовпом, тому ви не помічаєте їхньої присутності, крім як у борделях.
Коментар журналістки викликав шквал обурення у соцмережах. Христина Гевчук — одна з перших відреагувала на скандальну репліку Елаф Алі:
— Звісно, я розумію, що це гумористична програма і ця репліка мала би бути смішною. Але мільйони українок змушені були покинути свої будинки не в пошуку «легкої роботи», а рятуючи своє життя, своїх дітей та рідних. Чоловіки багатьох українських біженок залишаються в Україні, воюють, віддають життя за нашу можливість жити. Думаєте їм приємно чути такі слова щодо своїх жінок, дочок, племінниць, похресниць?
Христина Гевчук є активісткою громадської організації «RefugeeHope. UA&SE», яка підтримує українців у Швеції. Жінка перебуває у країні від початку повномасштабного вторгнення. Розповідає у коментарі Sestry, що за цей час чимало українських біженок стикнулися з пропозиціями до проституції, багато з них стали жертвами зґвалтувань:
— Кожна третя українка, з якою я спілкувалася, хоча би раз за свій час проживання у Швеції, отримувала пропозицію бути коханкою, працювати «екстра». І це не ок. Так, правда така, що жителі Швеції користуються важкою ситуацією українок з дітьми, які змушені виживати на 37-71 крону (приблизно 135-260 гривень) в день, не знають мови, суспільства.
Жінки, які зіштовхнулися з подібними ситуаціями, бояться про це говорити вголос — хтось через суспільний осуд, хтось не знає, до кого звернутися за допомогою. Христина визнає, що і сама стикалася із подібними принизливими пропозиціями:
— Іноді можна почути: «Ой, а ти з України. Я чув, що українські жінки сплять за гроші…». Бути коханками пропонують під час влаштування на роботу або ж коли пропонують житло.
Я зустрічалася з таким особисто, коли кажуть, що можеш приїхати і жити певний час, але паралельно вимагають сексуального контакту. І так не має бути, бо допомога повинна бути безкорисною
«Українські жінки — легковажні». Ні дня без стереотипів
Цей стереотип укорінився за кордоном ще за радянських часів. Після розпаду СРСР чимало жінок насамперед через бідність виїжджали на заробітки до європейських країн. Аби покращити скрутне фінансове становище, бралися за будь-яку роботу.
— Поширювати подібні стереотипи й надалі у суспільстві неправильно. Тим більше, говорити про це на телебаченні. Бо, знаєте, якщо тобі кажуть з екрану телевізора: «українки сплять за гроші», то, звичайно, наступного дня ти підеш, знайдеш українку і запитаєш, чи переспить вона з тобою. І з цим потрібно щось робити. Насамперед — говорити про це, — зауважує Христина Гевчук.
Такої ж думки і художниця Соня Карлссон. Жінка має шведське громадянство. Зізнається, свого часу обрала Швецію для життя через її демократичні цінності та взаємоповагу між національностями. Це країна, де кожен має можливість вільно висловлювати свої ідеї та творити, відчуваючи підтримку та розуміння від оточуючих. Тож, подібні випадки на державному телеканалі засмучують, наголошує Соня Карлсон:
— Знаєте, іноді письменники і журналісти, шукаючи способи підвищення свого рейтингу, використовують тему війни в Україні та увагу до українських жінок. Шляхом створення негативних наративів про українок, як об'єктів проституції або сексуальної експлуатації, вони сприяють утворенню стереотипів, що може шкодити не лише репутації цих жінок, але й поширювати такі уявлення серед чоловіків у Швеції.
Враховуючи російські наративи та підкупність преси, можна зрозуміти, що такі вислови можуть бути частиною загальної кампанії дискредитації України, а українські жінки стають об’єктом цього негативного впливу
Швеція — країна з рівноправ’ям та захистом жінок
Психологиня Наталя Касим живе у Швеції чотири місяці. Себе називає феміністкою і не розуміє, як хтось може жартувати над жінками, які стали жертвами торгівлі людьми у Швеції:
— У Швеції, за законом, клієнти, які купують секс за гроші, є кримінальними злочинцями. І у мене виникає питання: якщо злочинцем вважається не людина, яка вимушено продає своє тіло, а та, яка його купує, то що смішного у жарті про те, що тут дотепер є підпільні борделі і в них є жінки, які страждають від торгівлі людьми? В якому місці сміятися з цього жарту? Це сумно. І для мене це означає, що суспільство не може захистити жінок у вразливій ситуації. Навіть у країнах, де їхні права захищаються чи не найкраще.
Наталя обрала Швецію для проживання через її лідируюче у світі місце серед країн, де громадяни поважають цінності гендерної рівності. А саме — ідею про те, що чоловіки та жінки мають рівний доступ до влади, гідних заробітних плат та впливу у суспільстві. У країні навіть існує державна агенція з питань гендерної рівності, наголошує психологиня:
— Чому у Швеції найбільший відсоток заяв про зґвалтування по всій Європі? Тому що тут законодавство дозволяє жінці подати у поліцію заяву, навіть якщо це секс без згоди у шлюбі. Тобто права жінок тут дуже добре захищені. Разом з тим, у мене виникає питання до шведського суспільства.
У вас є класні закони, які допомагають у багатьох випадках захистити жінок, але чомусь не завжди вони працюють. Мало того, ваше суспільство сміється із тих жінок, які постраждали від насильства та торгівлі людьми
На думку психологині, засудження журналістки Елаф Алі, яка у дитинстві сама мала досвід міграції, переїхавши з батьками, до Європи з Ірану, не дасть потрібного результату. Необхідно говорити із телеканалом та державними органами. Як виявилося, це не перша ситуація, коли у телевізійних сюжетах на шведському ТБ навіть ненав’язливо згадують українців у негативному ключі.
— Я бачила сюжети, в яких йшлося про борделі, проституцію і поряд із цим про українок. Такими маніпулятивними методами створювалися асоціації. Ми чудово знаємо, як працює російська пропаганда. І мені виглядає, що це і є якась її частина. Мені здається, що тут важливо комунікувати з телеканалом і говорити: «Дивіться, ось так працює пропаганда. Ми це знаємо. Ця пропаганда розколює суспільство. Ми в одному човнику». Головне — говорити і не замовчувати. І про пропаганду, і про те, чому закони не працюють, і про те, що ви називаєте жартами, — це не жарти, — наголошує Наталя Касим.
Що робити і як себе захистити
У великих містах Швеції існують консультативні центри, куди можуть звернутися постраждалі жінки. Там на них чекатиме безкоштовна та анонімна психотерапія. Є також спеціальні центри з реабілітації, де жінки, яким загрожує переслідування, можуть отримати прихисток та допомогу.
— Коли я сюди приїхала і жила у міграційному гуртожитку, то у всіх туалетах були розвішані оголошення на різних мовах: «Якщо вас примушують до чогось, якщо вас залякують, якщо за вами постійно стежать, то, будь-ласка, ось номер телефону, звертайтеся». Тобто тут за потреби можна знайти необхідну допомогу,— розповідає психологиня Наталя Касим.
До того ж, варто не мовчати. Після інциденту на шведському телебаченні серед українок, які проживають у Швеції, активно поширюється флешмоб з хештегом «Українські жінки». У своїх соцмережах вони публікують фото, ким є і де працюють.
— Цим флешмобом ми хочемо наголосити, що ми не працюємо у борделях. Ми працюємо у школах, лікарнях та інших установах. Ми високоосвічені, тому руйнуватимемо стереотипи про українських жінок, сформовані роками. Для цього, зокрема, ми мамо зробити так, аби всі, хто висловлюватимуться подібним чином, як шведська журналістка, понесли відповідальність. Ми вже написали на неї заяву до поліції, а також до телеканалу, де стався ганебний інцидент та у шведське управління ЗМІ, — наголосила активістка Христина Гевчук.
Та й посольство України у Швеції мало б вдосконалити співпрацю з внутрішніми та громадськими організаціями, аби забезпечити не лише притулок, але й психологічну та економічну підтримку українським жінкам-біженкам.
— Важливо надати їм можливість навчання мови та професійного розвитку для успішної інтеграції у нове суспільство. Такий підхід сприятиме їхній самостійності та стабільності, щоб вони могли знаходити своє місце в новому житті, — переконана Соня Карлссон.
Варто згадати, що подібні «жарти» щодо українок з вуст публічних іноземок звучать не вперше і не лише у Швеції. Зокрема, у лютому американська акторка Меган Фокс опублікувала на своїй сторінці в Instagram фото, зроблене на вечірці у Лас-Вегасі. Фанатів здивував зовнішній вигляд 37-річної акторки, яка на світлині здавалася не схожою на себе. Дехто навіть припустив, що вона зробила пластичну операцію. Коментуючи невдалий ракурс на світлині, Фокс написала, що виглядає, як «українська надувна лялька».
— Виявляється, це була всього лише тіньова фотографія з мобільного телефону, де я виглядала як українська надувна лялька. Насправді я виглядаю, як одна з тих супердорогих силіконових секс-ляльок, які можна купити тільки в Японії, — йшлося в дописі акторки
У коментарях акторку звинуватили у ксенофобії, бо такі слова ображають не лише українських жінок.
Шведська журналістка Елаф Алі у прямому ефірі назвала українських біженок повіями. Жінки з України не змовчали — влаштували флешмоб, у рамках якого публікують у соцмережах фотографії, ким вони є насправді: «Ми не працюємо у борделях. Ми працюємо у школах, лікарнях — ми високоосвічені. Тому руйнуватимемо стереотипи про українських жінок, сформовані роками»
Катерина Приймак — українська ветеранка, парамедикиня, одна з лідерок жіночого руху «Veteranka». Разом зі своїми посестрами вже понад вісім років успішно бореться за гендерну рівність у війську. Працювала у команді, що займалася створенням адвокаційного правозахисного проєкту «Невидимий батальйон». На війну потрапила у 21-річному віці. Пройшла Майдан і восени 2014-го доєдналася до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» — до батальйону «Госпітальєри». Разом з ними брала участь у боях за Піски біля Донецького аеропорту та шахти «Бутівка».
Наталія Жуковська: Катю, разом із посестрами ви є співзасновницею жіночого руху «Veteranka», який уже 8 років займається захистом прав жінок у збройних силах і добровольчих батальйонах. Чим для вас особисто є жіночий ветеранський рух?
Катерина Приймак: Це справа мого життя. Я бачу в цьому величезний потенціал спільноти, яка може змінити країну. Наше завдання — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували. Насправді питання жінок в армії набагато глибше, ніж ми про це думаємо. Я вважаю, що світ й армію зокрема потрібно переформатувати на жіночий формат. Жінки у політиці й у війську можуть багато чого змінити на краще. У нашій спільноті зараз до тисячі жінок. Серед них двісті, які потужно включені в адвокаційну роботу. Так, це невелика команда, але люди, які хочуть щось зробити, здатні впровадити зміни й таким складом. Насправді, ми відкриті до того, щоб масштабуватися. Наразі ми працюємо переважно у Києві, але у регіонах теж є дуже багато роботи. Ми відкриваємо осередки по областям України. І нам дуже там потрібні жінки, які можуть взяти на себе відповідальність і працювати разом з нами.
Які зміни відбуваються? Про що сьогодні можна говорити?
По факту зміни почалися лише у 2018 році. Відкрилися бойові посади для жінок — і це наше досягнення. Але весь сектор безпеки та оборони поступово потрібно робити придатним для жінок. Є зміни й у матеріально-технічному забезпеченні. З моменту повномасштабного вторгнення з’явилася жіноча форма, але щоправда, поки що лише літня. Прийняли на забезпечення білизну.
Однак, на мою думку, краще жінкам давати так звані ваучери, аби вони самі обирали, що їм носити. Ми вийшли на партнерство з одним відомим брендом, які виробляють дуже якісну білизну. Будемо її відправляти жінкам і тестувати
Серед наших досягнень — законодавчо описуються умови декрету для чоловіків і жінок. На жаль, поки що не просто з медичною допомогою жінкам на фронті. Дуже ускладнений доступ до медичних закладів, бо вони розташовані далеко від лінії фронту. Це те, за що ми боремося. Щодо забезпечення жінок, наприклад, прокладками і тампонами, це теж проблема. Йдеться про тих дівчат, які перебувають безпосередньо на «нулі» і не можуть поїхати купити ці засоби до магазину. Це питання закривають волонтери. Що не вдалось ніяк змінити — це бюрократію. Армія сама себе цим знищує. Всі чули легенди про українську паперову армію. Це потрібно негайно змінювати. Як і механізми кар'єрного зростання та принципи рекрутингу.
Що треба зробити, аби нарешті поняття «сексизм» зникло в армії?
Не всі жінки та чоловіки призначені для служби. Це факт. Однак зараз така ситуація, що для служби призначені всі. І всі мають зрозуміти, що немає куди діватися, ми маємо робити все для перемоги. Будь-який професійний відбір здатен зруйнувати гендерні маніпуляції. Якщо тобі дають працювати і ти демонструєш свій професіоналізм, то це нівелює будь-які питання щодо того, що ти жінка і що ти тут робиш.
Проблема у тому, що чоловіки ще не зовсім здатні сприймати тих жінок, які мають більші за них досягнення
Один із напрямків діяльності жіночого руху «Veteranka» — адвокація прав військовополонених. Що найскладніше у цьому питанні?
По-перше, ми не можемо охопити все одразу. Звичайно, ми взаємодіємо з організаціями-партнерами — Центром громадянських свобод або Координаційною радою, яка займається обмінами. Ми воюємо з країною, яка не дотримується жодних міжнародних норм і конвенцій. Серед полонених багато жінок, які не мали б взагалі там бути, бо не є комбатантами. Наприклад, ті ж медики, які працюють без зброї. Або цивільні, які взагалі не можуть бути полоненими. Але людей викрадають, утримують у жахливих умовах з тортурами. Тож у цьому випадку дуже складно говорити про якусь адвокацію. У нас просто зв’язані руки.
Ми виходимо на міжнародний рівень. Кричимо про це де тільки можемо, адже головне — не мовчати
Щодо проблем після повернення з полону, то їх багато. Часто цим людям не має куди повертатися. Їхньою реабілітацією на державному рівні мало займаються. У держави критично не вистачає ресурсу зробити їм вчасні виплати, надати якісні медичні послуги. Більшість тих, хто повертаються з війни, — люди, які втратили мобільність, здоров'я і мають інвалідність. Ми маємо усвідомити, що наше життя вже навряд чи буде таким простим, яким було до повномасштабки. Кожному з нас на своєму місці потрібно докладати чимало зусиль аби ветерани, повернувшись з війни, мали гідні умови праці, доступ до освіти. А зараз, на жаль ситуація виглядає так, що вони не завжди можуть вийти з дому, тому що за порогом — не інклюзивний простір.
У вас чимало волонтерських програм з допомоги військовим, реалізація яких потребує чималих грошей, оренди приміщень, працівників. Якими є джерела надходження коштів на проєкти жіночого руху«Veteranka»?
Волонтерський штаб — це волонтерський штаб. Ми тільки нещодавно взяли фінансування у міжнародного фонду «Відродження». Нам дали гроші на півроку роботи штабу. Те, що ми збираємо на ЗСУ, ми не витрачаємо на команду. Ми звертаємося до міжнародних організацій, які підтримують нашу діяльність, — наприклад, «ООН Жінки-Україна». Із українських нас підтримує Український ветеранський фонд.
Катю, попри те, що законодавство створює рівні умови служби для чоловіків та жінок у ЗСУ, лише невелика кількість військовослужбовиць отримують офіцерські звання, і ще менша — вище офіцерське звання. Найвищі посади в армії досі не для жінок?
Чим більше стає жінок в армії, тим більше їх в офіцерському складі. Однак зазвичай є скляна стеля та велика нерівність. Жінці набагато важче йти кар'єрними сходинками. Багато наших посестер чекають на звання роками, маючи при цьому величезний бойовий досвід. До того ж варто розуміти, що жінки самі іноді ставлять собі бар'єри у лідерстві. Відмовляються від посади і підвищень, побоюючись брати на себе відповідальність.
Насправді жінки — величезний потенціал армії, бо вони йдуть туди добровільно. Проте часто сама ж система створює їм перешкоди. Та жінки є дуже мотивованими, їх потрібно ставити хоча б на середнє командування
Торік у березні ви були у складі офіційної делегації України і виступали на 67-й сесії комісії ООН зі становища жінок. Що насамперед намагалися донести західним партнерам та як сприймали ваш виступ?
Я говорила про історії жінок, жіноче лідерство в армії, яке здатне бути рушійною силою тих змін, які так необхідні. За непідтвердженою гіпотезою, чим більше жінок були б дотичні до ухвалення рішень, тим менше було б зайвих смертей. Було б більше простору для діалогу. Ми не говоримо про діалог з ворогом, ми говоримо про діалог всередині суспільства. Для нас гендерна рівність — це не самоціль, це лише індикатор. Армія — це не тільки бій, це, зокрема логістика, менеджмент. І саме жінки здатні вирівняти Soft skills, про важливість яких говорять в усьому світі. В армії їх немає. Жінки можуть це змінити.
Як гадаєте, чи всі будуть воювати — і чоловіки, і жінки пройдуть через Збройні сили?
Я не знаю, як буде, але так чи інакше, війна торкнеться абсолютно кожного. Це 100%. Я не знаю, скільки горя нам ще судилося пережити. Я не можу навіть уявити, але воно торкнеться кожного.
Понад третину свого життя ви у війні. Які почуття виникають від усвідомлення цього факту?
Насправді мої роки проходять досить цікаво. Я не можу сказати, що чогось позбавлена як людина. Єдине, ми всі позбавлені мирного життя. Моя робота пов'язана з горем, втратами, проблемами після війни. Мені дуже шкода цих молодих років і тому я йду далі, бо розумію, що вони не можуть бути викинуті даремно. Ми маємо дійти до якогось логічного кінця.
Що спонукало вас, випускницю Педагогічного університету імені Драгоманова, у 21 рік піти на війну?
Насамперед — Майдан, революція Гідності. По-друге, відчуття чогось великого, за що ми стоїмо. Знаєте, коли ви дивитеся на це по телевізору, вам набагато страшніше. А так ти щось робиш. Переживати це всередині подій легше. Звісно, було страшно. Але це нормально. Страх є у всіх. Боялася як медик, що не витримаю побачених жахливих речей. Був страх померти. В один момент у мене сталося велике вигорання — і я ухвалила рішення йти з війська. Але не можу стверджувати, що ця участь знову мене не наздожене.
Як вас на той момент сприймали чоловіки на війні?
Я була у Добровольчому українському корпусі. Я досить швидко знайшла спільну мову з чоловіками. Але були й такі, хто сміявся і казав: «Ти така легковажна». Одного разу, коли я була командиром групи, прийшов новий стрілок у вогневу підтримку. Він намагався мене лишити на позиції, не їхати за пораненим, тому що там небезпечно. Я над цим посміялася. Можу сказати, що я стикалася і з побутовим «сексизмом» і, навпаки, з підтримкою. Мені завжди приносили якісь смаколики, бо ти — дівчинка.
Ми маємо використовувати сильні сторони та потенціал кожного. А для того, щоб його використовувати, треба цінувати людей. Прийшла людина на службу — чоловік чи жінка — подякуйте їй
Мобілізація: чи є користь від тих людей, яких примусово забирають на вулицях і відправляють на полігони?
Я знаю історії, коли такі люди ставали потужними воїнами. Знаю й інші історії. Треба розуміти, що люди різні. З особовим складом потрібно працювати, особливо над їхньою психологічною підготовкою. На жаль, у нас більшість психологів в армії не професійні. Вони роблять купу паперової роботи замість того, щоб працювати з людьми. Я проти того, щоб людей забирали «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини.
Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім
На жаль, армія не спілкується з людьми. Тому вони й бояться. Потрібно розповідати, що крім «нуля» є ще й перша, друга, третя лінії оборони. Є паперова, айтішна робота, розвідка. Є чим займатися і без зброї в руках. Однак цього людям не пояснюють. Натомість, ми щодня бачимо новини про ТЦК, як людей забирають силою. Треба зрозуміти, що від таких дій мобілізаційний потенціал буде падати.
Щоб ви сказали тим, хто боїться мобілізації?
Не бійтеся. Від долі не втечеш.
Катю, а як ви ставитесь до того, що люди втомились від війни?
Ті, хто так говорять, не уявляють, як втомилися ті, хто сидять в окопах уже два роки. Ми у ситуації, де суспільство у повній дупі несправедливості. Де ніхто не хоче, щоб їхні близькі гинули, але ті, хто туди вже пішов, в їхніх близьких немає вибору. Чому ці дорожчі, ніж ті? Чому моє життя дорожче, ніж його чи її життя? Багато хто говорить, що вони не створені для війни. Але ж фактично ніхто не створений для цього. Ми всі створені для життя. Ми ж не знаємо, хто з тих, хто не у війську, є волонтером, наприклад. Коли був наступ на Київ, тоді кожен ним був. Але це дуже швидко закінчилося — і люди далі живуть своїм життям. Але це не правильно. Не можна забувати, що війна триває. Якщо ти підприємець, подумай, як можеш переформатувати своє виробництво на ВПК і залучити людей. Якщо ти вчитель, більше закладай на майбутнє захисних ідей дітям під час навчання. Кожен з нас має робити більше.
Час від часу лунають думки про перемовини з ворогом, бо війна затягується, немає чим воювати, люди закінчуються…. Як ви реагуєте на такі тези?
Я не можу назвати себе експертом у геополітиці, але знаю, що перемовини і перемир'я — це все фікція і профанація. Росія використає цей час для підготовки до нової війни. Але і нам потрібен час. Питання в тому — як ми його використовуємо? 8 років ми дивилися, як у нас по черзі вибухають склади з боєприпасами. Цікаво, чому це ставалося? Хтось скаже про зрадників в армії. Так, вони досі там є. Людям потрібно об'єднуватися, щоб подолати це все. При тому, що я критикую армію, я знаю дуже багато випадків, де люди у війську служать на своїх місцях, створюючи команди, бережучи своїх людей, налагоджуючи комунікації з іншими.
Нам потрібно всім різко подорослішати, зрозуміти, що будь-які перемовини, будь-яка здача наших позицій, означає те, що ми втратимо ще більше
Чи змінився характер війни, якщо порівняти 2014-й рік і зараз?
У 2022-му році у мене було понад два тижні ротації на Херсонщині. В один день там відбувалося все, що у мене було сумарно за рік на шахті «Бутівка» й у районі Донецького аеропорту. Ви собі не можете уявити інтенсивність цих бойових дій, героїзм людей, які там весь час перебувають. Ти заходиш в абсолютно іншу реальність випаленого лісу, де навкруги багато людських останків, які не встигли позбирати. Мій загиблий друг збирав в наплічник залишки своїх побратимів. Інший — допивав у цьому лісі воду, яка лишилася від мертвої русні. Щодо техніки, то в тебе одна машина, яка для забезпечення, вивезення поранених і для особового складу. Те, що я розказую, — це досвід десантно штурмової бригади, яка перебуває на передовій.
А як вдається справлятися з стресом і побаченими на війні жахіттями?
Хороша команда людей, яким довіряєш, й антидепресанти. Зараз я в терапії. Потрібно давати собі можливість відпочивати й відновлюватись. Моя найбільша проблема — постійний потік інформації. Коли здається, що твій комп'ютер вже перевантажений, а ти кожну хвилину комусь відповідаєш, відписуєш або про щось домовляєшся. Для мене це найважче.
Що потрібно для того, щоб ми перемогли ворога, який нас перевищує і в зброї, і в людській силі?
Нам потрібно міцніше триматися за ідею. Змінювати принципи, де ми можемо протистояти силі. Так чи інакше питання не тільки у перемозі, а ще й в довгостроковому подальшому захисті. У нас немає стратегічних планів, тому що ми як нація не встигаємо стратегувати. Нас постійно душать війною. Раз на 50 років, а то й частіше. Особисто я просто чекаю, поки весь світ захлинеться у крові одне одного. І тоді ми всі будемо вже не у гібридній, а реальній 3-й світовій, після якої архітектура світу перебудується і з'являться нові сенси.
Нам потрібно забезпечити якісне економічне зростання. Насамперед — розвивати військово промисловий комплекс
Якою мрієте побачити Україну?
Хотілося би побачити її хоча б відбудованою. Щоб ветерани повернулися до звичного життя. Стали знову лікарями, вчителями, айтішниками, фермерами. Ми всі зараз дуже хворі на війну. Її наслідки нам ще довго доведеться розгрібати. Хотілося би просто пожити людьми.
Чи буде легше після перемоги?
Так, буде легше, тому що ми будемо менше помирати і менше горя буде у родинах. Але буде дуже багато роботи щодо відновлення та відбудови країни. Криза мине — і ми у спокійному темпі це все теж подолаємо.
«Я проти того, щоб людей забирали «пачками» на вулиці, залякуючи їх. Це не про права людини. Але ми не маємо чекати, коли нас схоплять. Ми маємо йти захищати країну, бо це наш дім», — Катерина Приймак про мобілізацію та службу в армії
Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?
Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.
У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.
Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.
Що стало поштовхом до написання книги?
Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.
Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.
Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі
Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?
Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.
Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина.
Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.
Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?
З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.
На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»
Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?
Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.
Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?
Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.
Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?
На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі. Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.
Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово
Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?
З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ» очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота.
Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ».
У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?
«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.
Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити
У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки. Яке основне завдання стрічки?
Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.
Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30 років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.
Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо
Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?
Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними.
«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати?
На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права.
Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?
Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.
Олю, а як особисто вас змінила війна?
Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент — документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого себе.
Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?
Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.
Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни
Журналістка, режисерка документальних фільмів, директорка з розвитку Правозахисної групи «СІЧ» Ольга Волинська презентувала у Відні свою книгу «Як війна нас змінює». Це збірка інтерв’ю з українцями, які свідчать про воєнні злочини Росії в Україні
Олена Толкачова майже 10 років очолює патронатну службу Азову. Її аналогів не має ані у державних структурах, ані в інших добровольчих формуваннях. Під керівництво Олени Толкачової патронатна служба займається лікуванням та реабілітацією хворих воїнів, похованням військових, підтримкою родин загиблих.
Наталія Жуковська: Лише торік разом із командою ви поставили на ноги 4,5 тисячі поранених військових. Як виглядає ситуація з державною реабілітацією воїнів?
Олена Толкачова: Масштабних змін досі не відбулося. Щодо лікування питань немає, а от щодо реабілітації — проблема існує. Існують реабілітаційні центри, які відкриваються, розвиваються, але це не державні установи. На жаль, системного державного підходу до якості реабілітації досі не існує. Тому ми змушені використовувати той ресурс та потенціал, який є у приватному секторі медицини. А це коштує чималих грошей.
НЖ: Чому, на вашу думку, реабілітація військових в Україні доступна не всім?
ОТ: Я вважаю, що це велика прогалина Міністерства охорони здоров'я. Так, вони робили реформи, але більше уваги приділяли цивільному сектору. Враховуючи те, що ми у стані війни вже 10-й рік, за цей час точно можна було б подумати і про військових. Не навантажувати лише профільні шпиталі Міністерства оборони, а переводити на військові рейки всю медицину. Бо від цього напрямку залежить обороноздатність нашої держави. Але чомусь Міністерство охорони здоров'я взагалі про це не думає.
Немає системного підходу, нормального менеджменту, який міг би це все у державі систематизувати та почати розвивати. Що маємо зараз? Черги з поранених військових, які місяцями чекають на відновлення
НЖ: Що передусім треба змінити у системі реабілітації військових державою?
ОТ: Хоча б тимчасово, але потрібно запровадити спеціальні реабілітаційні пакети для військових та ветеранів у Національній службі здоров'я України (НСЗУ). Це платні послуги, за які сплачує держава. На сьогодні ми маємо тільки два різновиди пакетів, які покриває НСЗУ. Це оплата за лікування або реабілітацію дорослих та дітей. Національна служба здоров'я категорично проти того, щоб виділяти окремі пакети для військових.
Справа у тому, що реабілітація для військовослужбовців потребує набагато більше часу, ніж це закладено для цивільних. Йдеться про 14-21 днів. Цього недостатньо. Реабілітація у військових має тривати 48-90 днів. Тому зазвичай виникає питання, де брати гроші на подальше відновлення? Так, правильно — у волонтерів, простих людей, іноземних донорів. Хоча держава може вибудувати цю систему.
НЖ: Які є механізми двосторонньої співпраці між патронатною службою азовців та державою? Наприклад, щодо надання меддопомоги у державних лікарнях?
ОТ: З лікарнями нам простіше працювати. Особливо з військовими шпиталями. З ними у нас ніколи немає проблем. Там завжди є необхідні ліки, крісла колісні, милиці, памперси та непогане харчування. А ось до деяких цивільних медзакладів маємо питання. Зокрема, до того ж таки харчування. Наприклад, на день передбачено всього 50 гривень, а у військовому шпиталі — сума втричі більша — 150 гривень на добу. Прикро, що керівництво цих цивільних медичних закладів нічого не робить, аби якось все це змінити.
НЖ: А як щодо соціалізації та психологічної підтримки військових, зокрема й тих, хто повернувся з полону? З якими проблемами стикаєтеся? Чи вистачає спеціалістів?
ОТ: У нас є проблема з відсутністю уніфікованих протоколів з лікуванню та реабілітації тих, хто повернувся з полону. Хоча Координаційний штаб з питань поводження з полоненими їх давно розробив і передав до Міністерства охорони здоров'я та Кабінету Міністрів. Ще одна проблема — у нас катастрофічно не вистачає психологів та психіатрів. Ці спеціалісти потрібні не тільки для тих, хто повернувся з полону. Їх потребують і поранені військові, і навіть ті, які йдуть у відпустку. Адже ми маємо дуже важку і страшну війну.
Я не зустрічала зі штурмовиків тих, у кого б не було контузії. У довгостроковій перспективі це дуже впливатиме на стан психічного здоров'я
Можливо, ви бачили в інтернеті відео, де на підлозі у столичній підземці лежить боєць, в якого було загострення контузії. Поруч стояли лікарі швидкої допомоги, які не знали, що з ним робити. Вони викликали психіатричну бригаду і просто спостерігали осторонь. За ці два роки повномасштабної війни вони повинні були б навчитися допомагати таким людям. Ви взагалі розумієте, що нас всіх очікує? Що буде, коли приїде цілий потяг демобілізованих військових? А їх буде десятки тисяч. І хто їм надаватиме допомогу? Ця історія про військового у підземці якраз повністю описує стан нашої медицини зараз. Потрібно формувати групи допомоги серед населення, постійно відправляти лікарів на підвищення кваліфікації.
НЖ: У якому фізичному та психологічному стані, як правило перебувають хлопці та дівчата, які повертаються з полону?
ОТ: Крім важкого депресивного стану, є багато специфічних хвороб і травм. Наприклад, неправильно зрощені переломи, можуть бути наслідки від поранень під час бойових дій або ж катувань. У багатьох є проблеми з нирками. Дуже багато інфекційних хвороб, проблем з репродуктивною системою, особливо у дівчат. Через стреси, неправильне харчування і катування деякі жінки більше не зможуть мати дітей. Насправді цей перелік нескінченний. У нас був один хлопець, який після 4-річного полону повернувся з майже повністю втраченими зубами. Його катували, виривали зуби щипцями. Але ті знущання, які ворог здійснює над людьми зараз, викликає ще більший жах. Є стани, з якими ми не стикалися ніколи.
НЖ: Скільки часу йде на відновлення і який відсоток тих, кому допомогли, повертаються у стрій?
ОТ: Приблизно 80% повертаються назад у стрій. Турбота та хороша реабілітація не відбиває у військових бажання воювати знову. Це їх дуже мотивує. Є, звісно, складні випадки, коли військові можуть лікуватися понад рік — особливо у випадках подвійної чи навіть потрійної ампутації. У нас є хлопці, які досі лікуються ще з часів оборони Києва. Але загалом від моменту поранення до повної реабілітації йде кілька місяців.
НЖ: Лікувати, відновлювати, ховати побратимів та підтримувати їхні родини — це витратно. Який щомісячний бюджет патронатної служби? Хто вам допомагає фінансово?
ОТ: Спочатку повномасштабного вторгнення і до літа 2023-го основні наші доходи — це донати від простих українців. А потім декілька бізнесменів стали допомагати нам на постійній основі. Один взагалі щомісяця міг перерахувати від 5 до 10 мільйонів гривень. Поки що така можливість вичерпана. Трішки впали донати, і ми почали звертатися до державних структур.
Зараз нам й «Укрнафта» допомагає, й Міністерство енергетики. Це все в рамках державних субвенцій. Щодо вартості реабілітації, то у кожного вона індивідуальна. Це може бути 10 тисяч гривень, але були випадки, коли на одного пораненого йшло понад мільйон. Ми його з того світу витягали. Щодо лікування, то неважкий поранений у середньому обходиться від 30 до 60 тисяч гривень за 21 день перебування у шпиталі.
НЖ: Вам на сьогодні вистачає грошей?
ОТ: Цього місяця вистачає, а що буде у наступному — не відомо. Ми шукаємо спонсорів, гранти. До того ж ми хотіли б розширюватися. Хочемо допомагати не тільки 3-й Окремій штурмовій бригаді ЗСУ та 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України. Ми б хотіли взяти під опіку ще якусь бригаду, яка стоїть на лінії фронту. Я знаю, що є такі, які два роки взагалі не виходять з передової. І, звичайно, їм для відновлення було б непогано мати патронатну службу, яка б повертала у стрій поранених.
Ми спілкуємося з Генеральним штабом і Міністерством оборони щодо того, щоб запровадити в усіх Збройних силах таку патронатну службу, яка б брала на себе саме питання опіки і вирішувала проблеми з реабілітацією
НЖ: Патронатна служба «Азову» — дуже масштабна організація, яка допомагає відновлюватися бійцям, підтримує родини загиблих. Олено, як з офіційним визнанням вас як військової структури, яка несе службу у ЗСУ? Чи є якісь зрушення у цьому напрямку?
ОТ: Зрушення є, але поки що документально це ніяк не оформлено. Але я знаю, що міністерство почало працювати в цьому напрямку. Ми, в свою чергу, вже розробили штатний розпис, положення про службу. Таке визнання дало б нам можливість залучати іноземних донорів. Вони б більше розуміли, на що і кому дають гроші. Коли вони бачать, що це не структурний підрозділ армії, у них можуть виникати сумніви. Тож, якби нас визнали військовою структурою ЗСУ, нам було б набагато легше працювати і вирішувати внутрішні питання у війську.
НЖ: Проблеми з ВЛК — та тема, яку часто піднімають військові і волонтери. Як, на вашу думку, її вирішити, аби люди з інвалідністю не проходили усі кола пекла, щоб отримати статус та пільги?
ОТ: Коли ти лежиш у військовому шпиталі, там все зрозуміло. На якомусь етапі лікування до тебе прийде військово-лікарська комісія. І так повинно бути. ВЛК має сама приходити до військового. А ті, кому треба пройти військово-лікарську комісію після лікування, мають прийти, взяти талончик чи записатись заздалегідь — і без черг все це проходити. Так мало б бути в ідеалі. А насправді військовим, аби пройти комісію, доводиться бігати по різних медзакладах міста. Є випадки, коли ти прийшов до невропатолога, він хоче зробити додаткове обстеження, а потрібного обладнання немає, наприклад, МРТ. І людина повинна десь його шукати — так не повинно бути в армії.
НЖ: Як змінилася ваша робота з початком повномасштабної війни? Які нові виклики постали перед вами?
ОТ: Масштаби стали колосальними. У нас ніколи не було стільки загиблих та поранених одночасно. Ми, наприклад, ніколи не стикалися з репатрійованими тілами. Це було, коли зустрічали великі вантажівки з тілами із Маріуполя, з донецького напрямку. Нам доводилося разом з моргом організовувати прийом цих загиблих. Це потрібно було робити швидко. Уявіть, прийшла фура, там 152 тіла. Їх треба розвантажити, оглянути. Аби не доводити до генетичної експертизи, спробувати упізнати хоч когось. Ми шукали особисті речі, татуювання. До речі, ми склали свою базу татуювань. Дійшло до того, що у моргах просто не було місця для зберігання тіл. Ми знайшли дві великі фури-рефрижератори. Вони працювали на дизелі, холодили постійно. З часом ці машини почали ламатися. Ми шукали вагони для зберігання на залізниці. Це все було дуже не просто.
НЖ: Ваша робота, зокрема, полягає в тому, щоб повідомляти родинам про загибель військового. З чого взагалі починається розмова? Чи є правила, які варто враховувати іншим, хто стикається з подібним?
ОТ: Я розповім про наш досвід. Про загиблих ми системно сповіщали з 2014-го року і допоки тривали військові дії на «Азовсталі». Далі ми підключили військкомати. Бо так має бути за законом. Сповіщати рідних про загибель військового має особисто воєнком. Разом з ним обов’язково має їхати бригада лікарів і капелан. Бо, звісно, що з людиною може статися що завгодно — і потрібно одразу надати першу медичну допомогу.
З чого починати розмову? Та ні з чого. Неможливо донести цю інформацію так, щоб людина не горювала. Немає такого набору слів. Ефект буде однаковий. Це страшне горе. Головне — дати одразу зрозуміти, що ви будете на зв'язку, що на вас можна розраховувати
Звісно, коли сповіщаю такі неприємні новини телефоном, то в першу чергу завжди запитую прізвище, ім'я, по батькові загиблого. А ще — одразу озвучую новину. Бо це знущання, коли ти починаєш підбирати слова, відтягувати час. Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому я дзвонила або з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі я не можу забути. Складно, коли у морзі ти зустрічаєш батьків загиблого військового, ви йдете на впізнання. Важко емоційно, бо неможливо бути байдужим.
НЖ: Спілкування з рідними загиблих, розшук тіл — дуже великий стрес. Як особисто ви справляєтеся з цим психологічним навантаженням?
ОТ: Така робота, звісно, — це важкий стрес, але з часом звикаєш. Якби я почала цим займатися у 2022 році, то моя психіка б не витримала. Але спершу була Революція Гідності, а потім у 2014 році війна, у мене був час адаптуватися. Я — людина, звісно, мені буває дуже важко, але я чітко знаю, заради кого і чого я все це роблю. У нас у службі працюють дівчата, чиї чоловіки загинули, чиї брати пройшли полон, чиї сини вже ветерани — я не маю права бути слабкою чи давати волю емоціям, коли поруч такі сталеві люди.
У мене зять також працює у нашій патронатній службі. Він на передовій, на точці евакуації тіл. Завжди старається зробити так, щоб всі хлопці поїхали додому обізнані, навіть якщо майже немає чого впізнавати. Бо знає, який це тривалий процес — від здачі ДНК-матеріалів родичів й до очікування результатів. Чи важко йому? Дуже. Але нам всім в Україні зараз дуже важко, бо ми воюємо. І така ціна нашого майбутнього та миру.
НЖ: Скільки людей працює у патронатці? Хто вони?
ОТ: Зараз у нас працює майже 60 людей. Крім жінок загиблих військових, у команді також є поранені бійці, які не змогли повернутися у бойовий підрозділ. Працюють батьки загиблих, студенти. У нас всі ідейні, знають, чому вони тут.
НЖ: Як потрапили в «Азов»? Звідки взялося бажання створити саме патронатну службу?
ОТ: В «Азов» я прийшла з Майдану. Це було навесні 14-го. Разом з друзями, з якими познайомилися під час Революції Гідності, приїхали у штаб «Азову» і запропонували свої послуги. У нас була машина, ми волонтерили. Хлопці, які були зі мною, пішли у бойові підрозділи. А я почала займатися медичним направленням. І коли в нас з'явилися перші поранені, вся інформація стікалася до мене — і так само собою сталося, що я почала цим займатися. Перше, що я почала робити, розшукувала, де перебувають наші поранені, куди їх евакуювали, з’ясовувала, що їм потрібно. Знаходила волонтерів, які відвідували лікарні Харкова чи Дніпра. Отак почала займатися допомогою пораненим.
Потім у нас були перші загиблі, стало зрозуміло, що наш обов'язок — сповіщати, перевозити, організовувати поховання. Робити все, аби батьки не робили це самостійно. Це є нашим безпосереднім обов'язком. У нас в «Азові» так склалося, що соціальна складова на дуже високому рівні через ставлення командира до бійців. Ми досі на зв'язку з усіма батьками, в яких загинули сини та доньки з 2014-го року. Допомагаємо всім, чим потрібно. Лікуємо батьків, влаштовуємо дітей у садочки, допомагаємо знайти роботу. Не залишаємо наодинці.
НЖ: Якою бачите перемогу?
ОТ: Я бачу, що після перемоги суспільство об'єднається, і всі почнуть працювати над відновленням країни. Будемо будувати, як би це банально не звучало, нове світле майбутнє для наших дітей.
Дуже сподіваюся, що люди зрозуміють, якою ціною нам дісталася свобода — і що цей іспит ми не провалимо
НЖ: Про яку Україну мрієте?
ОТ: Я бачу Україну житницею всієї Європи. Я думаю, що в нас буде доволі технологічна розвинена країна. Маю надію, що ми не проґавимо момент і залучатимемо інвестиції. Будуватимемо інноваційні, з сучасними технологіями підприємства та заводи. Впевнена, що ми все подолаємо. Українському народу — все під силу.
«Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому дзвонила, з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі неможливо забути»
Від початку повномасштабної війни реабілітаційний центр «НЕЗЛАМНІ» став місцем, куди доправляють найважчих пацієнтів з усієї України. І тепер, окрім протезування, там допомагають повернути красу жінкам, які внаслідок осколкових, вогневих, мінно-вибухових поранень, мають шрами на своїх тілах та обличчях. Проєкт «Не До краси» — це про комплексну допомогу, яка включає в собі естетичну медицину, пластичну хірургію та психологічну допомогу. 63-річна Наталія Аполькова — одна з перших учасниць проєкту. Своєю історією вона поділилася з «Sestry».
Ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники
Я — родом із Хмельниччини, але майже все життя прожила на Луганщині у Рубіжному. До повномасштабного вторгнення Росії там проживало майже 70 тисяч людей. У нас все було для комфортного життя. Я працювала інженером-конструктором на хімічному заводі «Барвник», а мій покійний чоловік — головним енергетиком підприємства. У Рубіжному у нас був приватний будинок і квартира. Маю двох дорослих синів. Один на момент вторгнення росіян був у Києві, інший — у Рівному. Моя старенька мама жила разом з сестрою неподалік від нас. Від самого початку ми трималися разом.
Оборона Рубіжного була страшною. Українські військові билися за кожний будинок. Росія перла, як саранча. Події розвивалися дуже швидко. Нас обстрілювали і вдень, і вночі. Військові рахували, що у годину було до 470 снарядів. Це був шквальний вогонь. Працювало все – гради, міномети. Я ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники, — і це при великому морозі і вологості. 8-го березня у місті не стало світла та води. Уявіть, на вулиці мінус 12. Ми гріли великі каструлі з водою і розставляли по хаті. Таким чином хоч якось підтримували температуру. Коли не стало води, збирали сніг. Тепер я знаю, щоб отримати відро технічної води потрібно назбирати п'ять відер снігу.
Захлиналась у власній крові
Наші військові стояли неподалік, ми вірили, що вони проженуть ворога з міста. Тому і не втікали. 24 березня плани змінилися. На той момент ми вже жили у сусідів — нашого будинку не було. Його розбили російські снаряди. Ми щойно встали із-за столу, як у кімнату прилетіла міна. Я її добре роздивилася. Вона була сірого кольору, форми буряка із нібито чотирма «рогами», начинена різнокаліберними осколками, які розкручувалися по спіралі і летіли у різні боки. Ані болю, ані ударної хвилі я не відчула. Єдине — зрозуміла, що з рукою щось не так. Навколо потемніло, я почала захлинатися у власній крові. Сестру відкинуло в іншу частину кімнати.
Я вже з усіма прощалася. Казала: «Біжіть до наших хлопців, якщо вони допоможуть, то буде шанс на життя». І вони допомогли. Мене посадили у старі Жигулі без задніх сидінь. Дорога була всіяна вказівниками «Міни». Ми молили бога, аби доїхати до лікарні на іншому кінці міста. До нас вийшов хірург. Антисептиком обробив руки, поставив крапельницю, сказав: «Жінка обпечена. З рукою геть зовсім нічого не зроблю. Якщо хочете, щоб залишилася живою — тікайте у напрямку Старобільська, але і там не затримуйтеся». І тут виникло інше питання — на чому ж тікати?
Я виглядала немов із фільму жахів
Машина кума моєї сестри стояла на сусідній вулиці. Сам він напередодні поїхав до Польщі до сина. Мікроавтобус був заправлений, одне бокове скло було вибито через обстріли, але машина повністю була на ходу. Сусід був за водія. Так і дісталися до Старобільська. Коли мене побачив головний хірург лікарні, він злякався. Я вже потім зрозуміла його реакцію. Я виглядала немов із фільму жахів. Обличчя не було зовсім. Права рука теліпалася. Який вигляд у людини, в якої нема щелепи? Є очі і вуха. Решта все знесено на правий бік. І, до того ж, все попечене.
З мене зрізали всю одежу. Мене одразу забрали у перев’язочну, як могли діставали осколки. Один із них — з руки — був розміром у 3,5 сантиметри. Хірург сказав, що мені потрібна серйозна операція, яку вони не в змозі зробити — це була звичайна районна лікарня. Мене поклали у палату. За деякий час у лікарні з’явилися російські військові та їхні лікарі. Вони робили обхід разом з нашими медиками. Коли підійшли до мене, російський лікар не повірив, що я можу ходити при таких травмах. Каже: «Встаньте і пройдіть». І я це зробила. А близько 4-ї ранку росіяни пригнали машини швидкої допомоги і на ношах викидали людей з лікарні. Їх вивозили у табори Луганська. Я тікала звідти, в чому була. Мені пощастило, що на той момент ще був зв'язок, я змогла зателефонувати сестрі. Ми сіли в той же мікроавтобус сусіда і почали тікати.
Порятунок з пекла
Ми втікали через дачі та об’їзні вулички. Коли звернули в одну з посадок — нарвалися на блокпост кадирівців. У машинію, крім водія, була моя сестра, старенька мама і молода жінка з дитиною, яких ми підібрали по дорозі. Кадирівці довго вирішували, що з нами робити. Нам пощастило — проїзд дозволили. А вже після нас вони розстрілювали машини цивільних.
Відчуття, коли ти з пекла потрапляєш на вільні від ворога території, не забуду ніколи. Українські військові, побачивши мій стан, буквально мене врятували. Вони зв’язувались по рації з іншими блокпостами — і нам всюди давали «зелене світло». Так ми доїхали до Дніпра, де мене забрав син і повіз у Рівне. Дорога, якою зазвичай їдеш години п’ять, розтягнулася на всі дванадцять. У лікарні на мене чекали, зробили першу операцію. Це була 7-ма доба після поранення. Не треба бути лікарем, аби розуміти, які вже почались процеси на місці поранення. Але, дякувати богу і лікарям, руку мені врятували. Працювали зі мною і хірурги щелепно-лицевої хірургії. Перші два тижні мене щодня брали в операційну і під наркозом робили необхідні процедури. Я навіть не скажу скільки разів це було.
Не хотіла лякати онуків своїм обличчям
Одного вечора по телевізору я почула інформацію про те, що у реабілітаційному центрі «НЕЗЛАМНІ» з’явився соціальний проєкт допомоги жінкам, які постраждали від війни. Мене запросили на консультацію до Львова. Лікарі мені сказали: «Ваш вік є критичним. І якщо ви зараз відмовитеся від операції, то потім навряд чи хтось візьметься вам допомагати». І я вирішила ризикнути. Весь цей період від моменту поранення я уникала людних місць, фотографувань, просила, щоб онуки не приходили і не налякалися мого вигляду.
Знаєте, навіть у свої 63 роки мені хочеться бути гарною, як і будь-якій жінці. Щоправда у моєму випадку йдеться не лише про естетичний вигляд, а насамперед про функціональність. Мені виправлятимуть ніс, аби він добре дихав. У мене не до кінця відновилася губа, вона перекошена. Хірургам є над цим працювати. Однак я вірю, що вони мені допоможуть.
Ірина Заславець, керівниця проєкту «НЕЗЛАМНІ»: «Попри війну, зараз до краси»
У людей є стереотип: вижила, ну і слава Богу. Про красу навіть не йдеться. Насправді ми говоримо не про те, щоби ти просто собі подобалася у дзеркалі, а про можливість впевнено себе почувати, вийти на вулицю, не ховати обличчя, погляд, проводити шкільний урок із увімкненою камерою, а не так, як робить одна із наших пацієнток, яка соромиться себе показати. Це про можливість повернутися до максимально повноцінного життя. Шрами на обличчі та рубці часто є перепоною до цього.
Ми говоримо про те, що попри війну, зараз до краси. Зовнішність — важлива. І кожна жінка, яка постраждала від війни, може розраховувати на допомогу у межах цього проекту «Не До краси».На сьогодні у терапії перебуває 15 пацієнтів. Опрацьовано понад 70 заявок. До нас звертаються люди з різними дефектами. Переважно ті, які мають мінно вибухові травми, осколкові та вогнепальні поранення. В однієї жінки пошматоване обличчя, її покусав пес під час ракетної атаки. Тварина так злякалася, що накинулася на господарку. Ніби опосередкований вплив війни, але тут він абсолютно простежується. Тому такі заявки ми теж схвалюємо.
Також є жінка, яка потрапила під обстріл, коли росіяни підірвали Каховське водосховище. Вона отримала поранення у праву ногу, втратила око, має деформовану частину обличчя. Їй надали допомогу у Дніпрі, але у нас вона проходитиме лікування у декілька етапів. Цей проєкт тільки розпочався — і ми не можемо сказати, що у когось він вже закінчився. У нас немає пацієнтів, які пролікувалися два тижні і пішли. Майже у всіх є цикли й етапи лікування. Є пацієнти, які тимчасово живуть у Львові і приходять тільки на шліфування рубців. Є складніші випадки, людям потрібні реконструктивні операції. Це довготривала історія.
На даному етапі компанія L’Oréal Україна виділила на проєкт два мільйони гривень, у межах цієї суми ми і допомагаємо пацієнтам. Учасницею цього проєкту може стати кожна жінка, яка постраждала внаслідок війни і має на своєму тілі дефекти чи рубці. Для цього потрібно заповнити заявку. Вся допомога у межах проєкту є безоплатною, включаючи проїзд і проживання. З кожною жінкою, окрім пластичних та опікових хірургів, косметологів, обов'язково працюватимуть фахівці із ментального здоров'я.
Кожна жінка, яка постраждала від повномасштабного вторгнення, може позбутися слідів війни на своєму обличчі та тілі. Усе — завдяки соціальному проєкту «Не До краси», реалізованому L’Oréal Україна разом із реабілітаційним центром «НЕЗЛАМНІ» (UNBROKEN)
Буквально по крихтах рідним доводиться збирати інформацію про своїх близьких, яких утримують в ув’язненні. Доступу до російських в’язниць не мають ані представники України, ані міжнародні правозахисні організації. Держава теж не має єдиного механізму щодо звільнення цивільних полонених. Росія, у свою чергу, заперечує факт утримання мирних громадян у полоні. Про боротьбу за своїх рідних, який незаконно утримує країна-агресор, — Sestry поспілкувалися із близькими цивільних бранців.
Ізабелла Пєх: «Моїй мамі — 52 роки, майже шість з яких вона є заручницею у росіян»
Моя мама, Олена Пєх, працювала у художньому музеї старшим науковим співробітником у Горлівці на Донеччині. Проводила екскурсії, відкривала виставки, брала участь у конференціях, писала наукові статті. Ми жили добре, поки 10 років тому на наші землі не прийшла Росія. Під час окупації ми з мамою одразу ухвалили рішення — їхати жити на підконтрольну Україні територію. І вже у червні 2014-го оселилися в Одесі.
Однак інші наші родичі, у тому числі бабуся, залишилися на окупованій території. У 2016 році вона пережила інсульт. Мама повністю взяла на себе оплату лікування та реабілітації. Час від часу їздила на окуповану частину Донеччини, аби допомогти своїй матері. Дорогою проходила блокпости окупантів.
Поїздка у серпні 2018-го стала фатальною. Маму затримали у Горлівці. Під час обшуків у квартирі знайшли антиросійську літературу, зокрема і книги про Бандеру. Сказали: «Все, у тебе проблеми». Одягли мішок на голову, заштовхали у машину і вивезли у Донецьк — на територію однієї з військових частин.
Її одразу посадили в одиночну камеру, де протримали понад два з половиною місяці. Життя мами перетворилося на справжнє пекло. З неї вибивали покази і зізнання.
Допити тривали кожні три дні впродовж двох з половиною місяців. Катували щонайменше по 5-7 годин
Бувало таке, що в кімнаті для допитів перебувало до 15 кремезних чоловіків. Вони були у балаклавах і зі зброєю. Частина з них — місцеві, так звані ДНРівці. А керував процесом росіянин. Ці люди садисти, які отримували від тортур насолоду. Вони чітко знали, коли зупинитися. Не раз говорили тому, хто катував: «Зупинись, бо здохне».
Тортури кожного разу були іншими. Маму душили, били, тягали по підлозі, спускали зі сходів. Їй вкручували шурупи у коліна. Як наслідок — вона майже не може ходити. Про медичну допомогу не йшлося. Неодноразово маму ґвалтували. Як наслідок — у неї часто відкривалася сильна кровотеча. Подробиць не розповідала, але не раз наголошувала, що їй дуже потрібний гінеколог.
Жінки, які виходили із полону розповідали про садистські методи зґвалтувань. Серед іншого — бойовики часто користувалися кийками
З мами довго знущалися, змушуючи підписати зізнання у шпигунстві на користь України. Погрожували вбити. Довели до спроби самогубства. Для того, щоб просто припинити свої муки, вона знайшла у камері іржавий, тупий предмет і ним буквально рвала собі вени на зап'ястку. Її знайшли у калюжі крові. Викликали «швидку», але на територію військової частини медиків пе пустили. Обмотали руки ганчірками руки — і все. Їй дивом вдалося вижити.
Після спроби самогубства маму деякий час не чіпали. Та одного дня її вивезли у поле і вкотре змушували підписати зізнання. Погрожували вбити. Під тиском мама зробила це. Так звані слідчі дії тривали 8 місяців. Жодної доказової бази так і не було. Її звинуватили у зраді батьківщині. Маму засудили до 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання у жіночій виправній колонії №127 у місті Сніжному на Донеччині. Вона досі там перебуває. Відсиділа майже 6 років. Зв'язку з нею немає.
Мені про неї розповідали ті, хто сидів у тій самій колонії. Всі говорили: «Яка у тебе сильна мама. Вона так мріє з тобою побачитися і возз'єднатися. Тримається лише заради тебе». Її стан здоров'я жахливий. Має епілепсію, при цьому не отримує жодних медикаментів.
Від нестерпного болю мама спить по 2-3 години на добу
Щоб ви ви розуміли, я єдина людина з усієї нашої родини, яка не відвернулася від неї. Вони всі підтримують Росію. Я понад 5 років борюся за звільнення мами. На жаль, різноманітні публічні акції, зустрічі із представниками влади, публікації у ЗМІ, розмови з дипломатами досі не дали результату. Я у відчаї. Розумієте, для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку. Куди ще звертатися, аби її врятувати? Не знаю. Я дуже боюся її втратити.
Тетяна Матюшенко: «Мого чоловіка засудили до 10 років позбавлення волі»
Ми родом із невеличкого містечка Кальміуське на Донеччині (колишній Комсомольськ. — Авт.). Росіяни окупували його одним з перших. Тоді, у 2014-му, облаштували закрите військове поселення. Туди не було доступу ані Червоному Хресту, ані жодній іншій міжнародній правозахисній організації. І досі ситуація не змінна. Від початку російської окупації ми не приховували, що підтримуємо Україну. Не соромилися і не боялися висловлюватися. Через це і постраждали.
15 липня 2017 року мого чоловіка, Валерія Матюшенка, посеред білого дня схопили співробітники так званого міністерства державної безпеки ДНР. Одягли на голову мішок, заштовхали у машину. Через 3 дні після його арешту до нас додому прийшли з обшуком. Вилучили техніку. Показали мені постанову, в якій йшлось, що він затриманий і нібито зізнався у співпраці з СБУ. Тобто його звинуватили у шпигунстві на користь України.
Лише через кілька днів я дізналася, що він перебуває в «Ізоляції» (це російська катівня, яка була утворена у 2014 році у Донецьку, відома своїми тортурами до полонених. — Авт.). Там Валерій 10 місяців.
За цей час його постійно піддавали тортурам. Він пройшов усі можливі знущання
Хлопці, які вийшли на волю розповідали, що його навіть саджали в «стакан». І це не про посуд. Це такий різновид тортур. Це кімната, розміром метр на метр, де все просякнуте кров'ю. У ній — пляшка з рідиною. Люди намагаються її не пити, бо наслідки для організму жахливі. У таких умовах тримають кілька днів. Ти взагалі не розумієш, де ти і скільки пройшло часу. Там ти і в туалет ходиш.
Його били, зламали ребра. Катували струмом, «спалили» всі нутрощі йому. Він майже не дихав
Для всіх тортури ідентичні. Єдине — декого ще й ґвалтували. Мій чоловік дивом вижив. Був весь переламаний, майже не дихав. Через 10 місяців його засудили до 10 років позбавлення волі. Шість з них він перебуває у 32-й Макіївській колонії. Після його арешту, мене попередили: «Ну що, тепер твоя черга. Готуйся».
Я знала, що за мною стежать, боялася виходити з дому. Одного дня одягла чоловічий одяг і завдяки знайомим змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. Відтоді у Кальміуське я не поверталася. Боротьбу за чоловіка продовжую на відстані.
Ми сподівалися, що його віддадуть ще у грудні 2017-го (тоді Україна передала так званим ЛНР/ДНР 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей. — Авт.). Тоді нам навіть дзвонили з СБУ — запитували, хто зустрічатиме чоловіка, де він збирається проживати. А напередодні обміну сказали, що його не заберуть, але включать до другого етапу, який планується на 2018 рік.
Але чоловіка знову не забрали. Його не виявилося у списках. Він відноситься до категорії — цивільний заручник. Нам багато років говорять, що питання звільнення піднімається, але результату немає досі. Нашим питанням займається ГУР, СБУ та уповноважений з прав людини. Ми навіть до президента зверталися. Нас постійно заспокоюють і кажуть: «Почекайте».
Знаю, що чоловік вже у важкому стані. У свої 59 років він важить 50 кг, має проблеми зі щитовидною залозою, випадає грижа, є підозра онкологію. А ще має синдром Туретта — генетично зумовлений розлад нервової системи.
Що робити далі — ми не знаємо. Будемо ходити на акції, аби про цивільних заручників не забували
Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини: «Досі нема механізму повернення цивільних полонених»
Якщо говорити про тих осіб, яких ми, Медійна ініціатива за права людини, обліковуємо після 24 лютого 2022 року, то у нас зараз 1332 цивільних полонених. Але це не точна цифра. Це ті, про яких ми знаємо або маємо свідчення звільнених. За нашими підрахунками, цифра може бути у 3-4 рази більшою.
На жаль, у держави немає навіть дуже орієнтовного списку цих людей. Бо досі по багатьох з них відсутня інформація, де вони, що з ними? Якщо говорити про Київську область, де окупація тривала місяць, то зниклі люди були розділені на такі умовні категорії: заручники; вивезені на територію РФ; зниклі безвісти і загиблі. Також, попри те, що деякі території деокуповані давно, вони досі не всі обстежені. Тому є випадки, коли зниклих знаходять загиблими. А що говорити про області, в яких досі триває окупація? До того ж, затримання там продовжуються постійно.
Щодо тих, хто потрапив у полон після 2014-го, то на момент повномасштабного вторгнення їх було орієнтовно 300. Це громадяни України, які були затримані на території Донецької і Луганської областей. Є певна кількість людей, яких за ці два роки повномасштабної війни відпустили. Деяких під підписку про невиїзд, а комусь просто змінили міру запобіжного заходу.
До 24 лютого 2022-го були спроби обмінів цивільного населення, зокрема у 2017 і 2019 роках. Знаєте, з військовополоненими все зрозуміло. Є Женевська конвенція, координаційний штаб, облік.
А ось з цивільними — проблема. Ними ніхто не займався. Немає єдиної інстанції, яка б ними переймалася
Досі у держави немає єдиного механізму щодо звільнення цивільних бранців. Женевська конвенція передбачає, що під час збройного конфлікту сторони мають право брати у полон лише військовослужбовців. І Росія, і Україна можуть тримати військових полонених хоч до кінця війни, а потім міняти всіх на всіх. Але має бути допуск Міжнародного Червоного Хреста до бранців. Насамперед для того, щоб всі військовослужбовці, які є у полоні, були обліковані.
Але в компетенцію цих структур не входять цивільні. Та і затримувати їх жодна зі сторін не може. Хіба що вони скоїли якісь кримінальні злочини. Наприклад, крадіжку чи вбивство.
Що робить Російська Федерація? Вона продовжує практику затримання цивільного населення. Цим самим скоює воєнний злочин
Думаю, що на початку повномасштабного вторгнення Росія побоювалася, що їй не вистачатиме обмінного фонду і тому затримували і військових, і цивільних. А на кого і як їх міняти? У нас немає цивільних росіян у полоні. Ми беремо лише військових.
У нас немає механізму, як їх повертати. Тільки зараз починають працювати над тим, щоб якимось чином впорядкувати інформацію і мати хоча б якісь списки
У мене часто запитують що робити тим, чиї рідні у полоні? Я б радила насамперед одразу звертатися до правоохоронних органів. Давати покази, отримувати статус потерпілого. І тоді буде легше довести факт полону. Бо реєстр потерпілих все ж таки невдовзі сформують — і тим самим не потрібно буде доводити у майбутньому факт перебування у полоні рідної людини.
І звісно — не мовчати. Однак треба діяти конструктивно, без образ та істерик. Бо іноді це може навіть нашкодити. А ще — не ділити на тих, хто був затриманий раніше, а хто пізніше. Це неправильно мірятися термінами. Потрібно всіх повертати додому.
147 цивільних бранців були звільнені з російського полону. Лише від початку великої війни РФ незаконно утримує близько 28 тисяч українських громадян. З 26 лютого 2024 року запрацювала Міжнародна платформа за звільнення незаконно утримуваних Росією цивільних громадян України. Вона, за словами омбудсмена Дмитра Лубінця, стане першим кроком на шляху до звільнення таких полонених
Марчін Банасяк є волонтером польського фонду «Be a Hero». Про харківський Інститут загальної та невідкладної хірургії знає не з чуток. Чоловік вже майже рік живе у місті, як оператор та режисер фільмує російські злочини, з’ясовує потреби військових і цивільних та доставляє необхідне.
«Цього разу ми хочемо допомогти лікарні, яка працювала і працює безперервно. Я мав можливість поспілкуватися з головним анестезіологом інституту Олексієм Ткачуком. Переді мною сидів не просто лікар у білому халаті, а справжній герой. Людина, яка опинившись у дуже складній ситуації, дивовижно з нею впоралася», — розповідає Марчін.
До війни навантаження на медзаклад також було чималим, пригадує завідувач відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії Олексій Ткачук. Хірургічні бригади були сформовані у повному складі, медикаментів та обладнання вистачало. А потім настало 24 лютого 2022-го року.
«Ми приїхали в Інститут вранці і залишились там на три місяці. На жаль, не всі члени нашої команди змогли того дня доїхати до роботи. На початок великої війни частина з них опинилися в окупації і змушені були шукати шляхи аби виїхати звідти. Деяким довелося подолати важку дорогу через Росію, Білорусь, Балтійські країни, Польщу. Люди не залишилися за кордоном, а повернулися назад, в Харків, аби далі рятувати пацієнтів. І це неабияк мотивує. Ми пишаємось тим, що маємо таких працівників», — розповідає Олексій Ткачук.
Незважаючи на постійні обстріли, лікарня працювала цілодобово. До закладу привозили як цивільних, так і військових поранених:
«Одного разу авіаційна бомба поцілила у школу поруч. Воронка була метрів 15. У нас повибивало двері і вікна. Загалом через активні бойові дії у нас вибито майже 40% вікон. Ми їх забивали дошками та поліетиленом. Це були лютий-березень, було достатньо холодно. А у нас були хворі, тож ми робили так, щоб люди були у теплі. Зараз ми працюємо на 90% від того обсягу роботи, який був у нас до початку повномасштабної війни», — розповідає лікар-анестезіолог.
Аби заклад знову запрацював на повну лабораторія відділу мікробіології потребує фінансування. Насамперед, необхідно придбати спеціалізоване обладнання у вигляді автоматичного аналізатора для мікробіології. Завдяки такому аналізу матеріалу можна уникнути інфекційних післяопераційних ускладнень. Також необхідно відновити весь харчоблок, зруйнований у результаті обстрілів.
Допомогти Інституту вирішили волонтери польського фонду «Be a Hero». Вони допомагають Україні від перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Лише торік відправили 108 конвоїв з допомогою. А в 2024-му вже зробили 9 поїздок до України і передали автомобіль швидкої, причіп, квадроцикл, машини для військових та дрони. Але окрім допомоги бійцям фонд активно підтримує цивільне населення та лікарні.
«Ми вирішили, що друга річниця початку повномасштабної війни в Україні — момент, коли ми повинні ще раз нагадати собі, що ця страшна і кривава війна не закінчилася. Нагадати про те, що в Україні є люди, які вирішили залишитися і боронити не лише свій край, але й безпеку Польщі. І ми маємо допомогти Україні. Коли ми думали про те, яку лікарню ми хотіли б підтримати і чому, ми на 100% покладалися на рекомендації нашого волонтера Марчіна. Тож, з 22 лютого ми відкриваємо великий збір, який триватиме впродовж місяця. У нас є завдання, яке ми повинні виконати», — наголошує Марта Малецька, засновниця фонду.
Завдання мінімум — зібрати 100 тисяч злотих. Але волонтери вірять, що сума не буде меншою ніж торік, коли був збір на електрогенератори і зарядні станції для дитячих будинків та переселенців. Тоді вдалося зібрати 350 тисяч злотих.
«Війна триває, і вона триватиме, на жаль, ще довго. Я завжди кажу, що героєм може стати кожний. Навіть якщо ви скинете 5 злотих, це теж допомога. Ви долучитеся до команди цих людей. І вже через півтора місяці ця лікарня отримає необхідне обладнання. І це реально», — наголошує волонтерка.
Читайте також: Польська волонтерка Марта Малецька: «Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати»
Тим часом лікар-анестезіолог Олексій Ткачук вже дякує всім небайдужим за допомогу і підтримку. Він переконаний, що лише об’єднавшись можна здолати такого потужного ворога, як Росія:
«Те що роблять росіяни — фашизм. Люди гинуть цілими родинами, з маленькими дітьми. Я можу тільки подякувати Польщі і всім, хто з початку війни допомагав, допомагає і не втрачає оптимізму. Слів не вистачає для того, щоб сказати, наскільки ми вам вдячні. Разом до перемоги».
Польський фонд «Be a Hero» оголосив збір грошей на потреби харківського шпиталю — Інституту загальної та невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева. Медзакладу, в якому від початку повномасштабного вторгнення проводили операції паралельно у семи палатах, а поруч ворожі війська обстрілювали місто
До повномасштабного вторгнення вона керувала популярним баром у країні, багато подорожувала, цікавилася музикою та мистецтвом. Тата Кеплер волонтерить з 2014-го року і займається тактичною медициною, однак 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно — вона повністю присвятила себе волонтерству. За майже два роки разом із командою об’їздила понад 700 деокупованих населених пунктів. Тату Кеплер передала тонни допомоги як військовим, так і цивільним. 21 серпня 2022 року Володимир Зеленський нагородив волонтерку відзнакою «Національна легенда України», а в грудні 2023-го — нагородою «Золоте серце». А ще Тата Кеплер — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталія Жуковська: До війни ви були керівницею популярного у Києві бару, продюсеркою телеканалу, художницею, музиканткою. І от майже 2 роки займаєтеся лише волонтерством. Чому так?
Тата Кеплер: Насправді я займалась волонтерством ще з 2014-го року, але не у таких масштабах, як зараз. З 24 лютого 2022-го моя діяльність настільки розрослася, що залишити все — означало б зрадити. За ці майже 2 роки я зібрала понад 8,5 мільйонів доларів. Для людини, яка не є міжнародним фондом, не отримує грантів — це дуже велика сума. Якщо рахувати по турнікетах й аптечках — ми допомогли майже 100 тисячам військовим. Ми офіційно забезпечуємо тактичною медициною, наприклад, «Азов», 3-тю штурмову, «Вовків Да Вінчі» й багато інших бригад та підрозділів. У нас величезні запити. Для команди, яка складається з шести людей, — це великі об’єми роботи. Ми об'їхали більше семи сотень деокупованих територій. Працюємо 25/8. Рівень виснаження такий, що ти іноді навіть себе не розумієш. Я постійно намагаюсь залучати нові кошти. У мене багато приватних донаторів. Ось я нещодавно була у Відні. Приїхала, аби побачитися з одним із них. Це знайомий моєї подруги, який постійно допомагає, але ми жодного разу не бачилися. Він донатить на антибіотики. В один момент подзвонив і сказав: «Я дуже хворію, але хочу зробити щось хороше — запротезувати хлопців». Він оплатив 53 тисячі євро за дуже крутий біонічний протез 23-річному військовому. Знаєте, я дійсно сумую за своїм життям. Мені не вистачає багатьох речей із життя до повномасштабної війни, але зараз поки що так.
НЖ: Чи стала повномасштабна війна для вас несподіванкою? Що стало найбільшим шоком для вас у перші місяці великої війни?
ТК: Я думала, що буде просто загострення на Донбасі. Я не думала, що будуть бомбити міста. Це все було шоком. Після Бучі я не могла говорити. На той момент мені здавалося, що нічого страшнішого у житті я не бачила. Але потім з тобою стається Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Кухарі — і так кожне наступне село.
НЖ: Ви буваєте у найвіддаленіших прифронтових селах, зустрічаєтеся з людьми щойно після деокупації. Переживши пекло, вони діляться з вами своїми історіями. Про що розповідають?
ТК: Мене вражає кожна почута історія. Ті люди справді пережили пекло. Я чула про зґвалтування, катування. Бачила людей, які буквально на ліктях, по трупах повзли до своїх рідних.
Я зустрічала тих, хто перезахоронював своїх 10-річних дітей з двору на кладовищі. Чула історії про те, як росіяни забирали майно, як батьки переховували своїх доньок у лісі, аби їх не зґвалтували
Я зустрічала дідусів, які на руках несли наших поранених військових через блокпости і їм дивом вдавалося їх рятувати. Бачила людей, які переховували прапори, вишиванки у дворах, щоб їх не розстріляли. А ще пам’ятаю людей, які підходили і кричали: «Його звали Максим. Розкажи його ім'я світу. Його закатували в Ізюмі, підвісили на трубах». Про ці всі історії має знати світ.
НЖ: Що ви зрозуміли для себе за майже два роки повномасштабної війни?
ТК: Я зрозуміла, що у мене дуже пластична психіка. Два роки протриматися без антидепресантів та заспокійливих — це внутрішнє досягнення. Найголовніша моя зміна — я перестала сміятися. У мене був такий дзвінкий сміх, що його друзі записували на телефон. Я дуже сумую за ним. А ще мені здається, що я стала більш мовчазною всередині. Мене дуже виснажує комунікація з людьми.
НЖ: Ви заснували організацію «Птахи», яка забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для військових і цивільних. Чи вдається перекривати наявні запити?
ТК: Звісно, не завжди вдається перекривати всі потреби. От зараз у мене є заявка від однієї бригади майже на 300 медичних наплічників, а це десь пів мільйона доларів. Ми намагаємося поступово, в міру можливостей, закривати питання забезпечення. На жаль, є речі, які дуже швидко закінчуються на війні.
НЖ: Ви не раз порушували питання із вмістом аптечок та неякісних турнікетів на фронті. Як це виглядає сьогодні?
ТК: На сьогодні маємо нове командування медичних сил, воно намагається комунікувати з волонтерами. Ми їм за це вдячні. На другий рік повномасштабної війни до нас почали прислуховуватися. Це жахливо, що нам знадобилося стільки часу, скандалів, обурення, втрачених життів. Вони обіцяють зміни, але я поки що не буду ані хвалити, ані сварити їх. Наразі я бачу діалог, а там подивимось. Але добре, що ця розмова хоча б є. На щастя, наші бойові медики нарешті добилися дозволу на переливання крові на фронті. Це важливо, тому що це рятує життя. Ми маємо фокусуватися на цьому.
Тому що у нас закінчуються найкращі. І поки ми досі не воюємо засобами, а продовжуємо воювати людьми — ми маємо фокусуватися на якомога якіснішому рятуванні життів, евакуації та наданні допомоги
Вже всім давно зрозуміло, що немає ніякої, так званої «золотої години» під час порятунку військового. Хлопці часто чекають на евакуацію по 6-12 годин. Медицина дуже важлива. Якщо ми можемо врятувати одну людину — ми вже врятували цілий світ.
НЖ: Яким ви бачите майбутнє волонтерство? Чи вистачить вам та вашим колегам ресурсу працювати довготривало?
ТК: Мій напрямок — медицина. Тому я не знаю, що буде далі. Збирати гроші все важче і важче. Я не можу сказати, що держава нічого не робить. Допомога є, але її не достатньо. Підтримувати волонтерів важливо. Ми дуже завдячуємо тим, хто донатить навіть по 5 гривень. Не буває маленьких донатів. Кожен має пам’ятати, що у нас немає жодного економічного, культурного фронтів. Є тільки один — бойовий. І будь-яке моє виснаження чи суспільства ніколи не зрівняється з тією втомою, яку відчувають військові у бліндажах, під обстрілами, у багнюці чи снігу.
Ми, волонтери, — молодці, але те, що роблять наші хлопці й дівчата на передовій — це нереально. Уявіть собі, там, на фронті, є людина, яка готова за мене і за вас померти
І при цьому ні ви, ні я її не знаємо. І тому я маю боротись за них так само сильно, як вони б’ються за мене. Це моя позиція, і я хочу, щоб це розумів кожен цивільний.
НЖ: Ще один напрямок, яким ви займаєтеся, — допомога жертвам зґвалтувань. Це так званий «тихий» проєкт адресної допомоги сім’ям, постраждалим від сексуального насилля. Ви про нього майже не розповідаєте. Чому?
ТК: Я мало про це розповідаю, тому що він дуже маленький і ситуативний. Ми допомагали тим сім'ям, чиї контакти нам надавали. У нас зараз під постійною опікою лишилися 1-2 родини. Я не дуже хочу про це говорити, щоб не тригерити нікого.
НЖ: Як говорити про сексуальне насилля?
ТК: На жаль, у нас про це досі не прийнято говорити, тому що «соромно». А про це треба говорити. Головне — розповідати, що будь-яке насилля — це не правильно. Пояснювати людям, куди слід звертатися за допомогою. На щастя, у нас є дуже багато гарячих ліній, програм, які допомагають не лише жінкам. Важливо, коли є хтось, хто тебе просто вислухає.
НЖ: Щодо повернення загиблих воїнів додому: з вашої ініціативи на рефрижераторах, що перевозять тіла героїв, тепер написано не радянське «Вантаж 200», а «На щиті». Розкажіть про це.
ТК: Якось ми купляли рефрижератор для 30-ї бригади і на ньому було написано «Вантаж 200». Ми стояли з моїми друзями, й один з них сказав: «Скільки можна писати цю совкову херню. Наші хлопці не вантаж. Вони повертаються або зі щитом, або на щиті». У той момент поруч з нами була моя мама, яка є художницею, й я одразу у неї запитала: «А можеш мені отут написати «на щиті?». Мама погодилася. Вигадала шрифт, зробила трафарет і на наступний день все було готово. Фото ми виклали у соцмережу, і хтось це відправив генералу Залужному. Він подивився і сказав: «Яка хороша ідея. Тепер всі підрозділи, які займаються евакуацією полеглих офіційно називаються “на щиті”». Я отримувала багато повідомлень, на зразок: «Тата, дякую. Завдяки вам мій брат повернувся не вантажем з цифрами, а на щиті». Мені здається, що нам потрібно культивувати поважне ставлення до військових. Тому що ми живі завдяки їм.
НЖ: У січні цього року ви повернулися з Всесвітнього економічного форуму у Давосі, де впродовж 3-х днів світові політичні лідери, мислителі та активісти обговорювали ключові аспекти захисту життя і свобод українців. Які висновки з цього заходу ви зробили для себе?
ТК: Торік я була на саміті безпеки Європи у Мюнхені. Там також були різноманітні зустрічі, зокрема й за зачиненими дверима. І я пам'ятаю, що з того саміту я поверталася дуже розлюченою, бо постійно чула від відомих політиків та активістів, як вони занепокоєні війною в Україні. А у Давосі у мене було відчуття, що вони вже не просто занепокоєні, а дійсно розуміють, що це все дуже серйозно і що ми боремося за них і замість них. І це були не просто слова. Тому, загалом, я можу сказати, що я задоволена поїздкою до Давосу та зустрічами, які там були. Мені здається, що кожен із нашої делегації зміг донести щось своє особисте і важливе. Я виступала на дискусійній панелі на тему «Життя з війною». Розповідала про відчуття, що те, як живуть зараз українці, — для мене особисто це все імітація життя. Я намагалася донести думку, шо присутні на форумі навряд чи зможуть нас зрозуміти. Це важко зрозуміти, якщо не живеш під обстрілами, не є постійним свідком цих трагедій. Говорила про те, що мені здається, ніби весь світ дивиться на нас як на ТБ-шоу.
НЖ: Вони вас почули?
ТК: Я дуже емоційна, мене важко не почути. Свою промову я закінчила тим, що «якщо ми не зупинимо війну в Україні, вона прийде у ваші будинки». Вбиває не на зло, вбиває бездіяльність
НЖ: Які виклики стоять сьогодні перед Україною та її міжнародними партнерами?
ТК: Мені важко сказати. Я не політик. У мене немає політичних амбіцій. У мене є серце і відчуття. А ще, як і у всіх, — виснаження, в якому ти просто продовжуєш функціонувати.
Мені здається, що єдиний виклик всьому світу, — це росія. Ми маємо перемогти — і тут немає інших варіантів. росія не зупиниться
Вона хоче зжерти не лише нас, а й половину світу. Це жорстока імперська амбіція. І проблема не тільки у путіні. Я не вірю в історію про хороших руських. Вони вбивають людей на моїй землі.
НЖ: Корупція під час війни: чи на часі це питання? Як, на вашу думку, нам побороти цього внутрішнього ворога?
ТК: Я не знаю, як його побороти. Мені здається, що нам треба закінчувати з усім панібратством. Я не знаю, що ще має статися, щоб люди зрозуміли, що у домовини кишень немає. Іноді мені здається, що треба оголосити: 10% можна красти, а більше — ні. Звісно, взагалі нічого не можна, але... Але і це нікого не зупинить.
Я не розумію, якщо летить у твій дім, а ти при цьому крадеш мільярди гривень, що з тобою не так?
Я не розумію покладеної під час війни нової бруківки у центрі міста. Я не розумію, чому ми всі говоримо про військові рейки, але досі на них не стоїмо. Це ж про питання нашого виживання. Я не розумію, що з цим робити.
НЖ: Нещодавно у соцмережах ви написали, що маєте офіційний діагноз — вигорання, тривожно-депресивний синдром. Як із цим справляєтеся? Яким є ваш особистий рецепт?
ТК: Однозначно треба йти за допомогою до лікарів, психіатрів. Не займатися самолікуванням. У мене є психолог, з яким я працюю. Серед іншого лікарка порекомендувала повертати у життя речі, які любила до повномасштабки. Наприклад, я обожнювала читати. До вторгнення читала по 7 книжок на місяць. Вона сказала ставити будильник, і 15 хвилин щодня читати. І так робити впродовж 2-х місяців, поки це не стане постійною звичкою. А ще — про себе слід піклуватися. Мені Бог дав неймовірних друзів і близьких, які постійно відправляють мене то на масаж, то просто виспатись. Я їм дуже вдячна за це.
НЖ: Чого хоче волонтер Тата Кеплер?
ТК: Перемоги, помсти і миру.
НЖ: Що для вас є свободою та перемогою?
ТК: Колись я викладала іврит у недільній школі. Це був Песах, і я запитала у присутніх, що таке свобода? Мені відповів 5-річний хлопчик: «Свобода — це гратися у кімнаті із зачиненими вікнами. Тому що коли ти їх відчиняєш, половинки твоїх вікон потрапляють в іншу кімнату, а там вже чиясь інша свобода». Це дуже глибока думка. Свобода — це бути вільним у прояві себе. Пам'ятати — тобі все дозволено, але не все корисно. Мене так вчила мама. Людям треба говорити правду, інакше вони помруть ідіотами. Про людей треба говорити добре, навіть якщо вони ще живі. Щодо перемоги, то, на жаль, є багато тих, без яких вона не буде переможною, бо їх вже немає. Звісно, я, як і багато хто, уявляла, що у день перемоги лунатиме гімн, будуть народні гуляння на Майдані. А ще — оголошення про припинення вогню і те, що росія підписує капітуляцію. Але ми всі розуміємо, що цієї утопічної кіношної перемоги, на жаль, не буде. Але я хочу, щоб вони просто зникли. Пішли з усіх наших територій.
Мені здається, що у нас буде повна перемога, коли кожен українець здобуде у своєму серці спокій
А цього не станеться вже ніколи. Це як з Голодомором. Ця війна назавжди. Я постійно кажу, шо з війни можна прийти, але не можна повернутися.
НЖ: Якою ви бачите Україну після війни?
ТК: Хотілося б її бачити обережною до самої себе. Країною, яка береже своїх. Ми маємо розуміти, як би нам важко не було, кожен переживає свою трагедію всередині країни. На жаль, рівень агресії зараз лише зростає. Тому нам треба навчитися бути терплячими, толерантними і делікатними одне до одного. Мир теж можна програти. Нам потрібен якісний мир — і його можемо створити тільки ми. Більше ніхто. Ми всі маємо зрозуміти, що ми потрібні лише собі. Ніхто, крім нас, нашої свободи і перемоги не виборе. І дуже помилково вважати, що хлопці десь там і щось там зроблять, а я тут відсиджуся у теплі.
Відсидітися ні в кого не вийде. Кожен має щось робити. Або ти на фронті, або ти для фронту. Третього немає
«Відсидітися ні в кого не вийде. Кожен має щось робити. Або ти на фронті, або ти для фронту. Третього немає», — Тата Кеплер про війну, волонтерство та майбутнє України
Депопуляція — саме це загрожує сучасній Україні. Українців не буде вже ані 52 мільйони, як було у 1993 році, ані 40. А якщо населення України й буде 40 мільйонів, то за рахунок іммігрантів. Зі своєю культурою, релігією, світоглядом. Такий невтішний прогноз зробили в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України. Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що може змусити українців повернутись додому з європейських та інших країн, які галузі варто розвивати після війни, якою буде потреба у зовнішніх мігрантах та як війна змінить суспільство.
Наталія Жуковська: Депопуляція: про які масштаби можна говорити сьогодні? Скільки українців сьогодні проживають у країні?
Елла Лібанова: Якщо ми говоримо про підконтрольні українській владі території, то на них проживає орієнтовно 30 мільйонів людей. У межах кордонів 1991-го року, за різними оцінками, від 35,5 до 37 мільйонів. Чисельність населення України у майбутньому скорочуватиметься. За відсутності масштабної імміграції, депопуляція в Україні неминуча. І це абсолютно не залежить від того, повернемо ми чи ні своїх мігрантів. Депопуляція закладена не сьогодні і не вчора, а в 60-х роках минулого сторіччя. До речі, депопуляція спостерігалася б в усіх європейських країнах, якби не компенсація свого природного скорочення припливом іноземців.
НЖ: Скільки українців повернуться додому після майже 2-х років повномасштабної війни?
ЕЛ: Є теоретичне розуміння, але не практичне. Сьогодні за межами України проживає приблизно 6 мільйонів воєнних і 2,5-3 мільйони трудових мігрантів, які виїхали до повномасштабного вторгнення, а також орієнтовно 20 мільйонів діаспори, з якою найскладніше у питанні повернення. У переписах населення Сполучених Штатів є питання не просто щодо етнічного походження, а й про те, ким людина себе вважає. І коли ми говоримо про нашу діаспору, треба розуміти, що значна частина тих, хто виїхав з України 2-3 покоління назад, цілком ймовірно, взагалі не вважають себе українцями. Я б дуже хотіла помилятися. В ідеалі ми мріємо про їхнє повернення. Знаєте, коли люди виїжджали після повномасштабного вторгнення, то на кордоні й одразу після його перетину їх опитували соціологи. 90% людей тоді ствердно говорили: «Ми повернемося». Це були настрої перших днів війни. Зараз так вважають більше половини. Але сьогодні це більш теоретичне питання, бо під час ухвалення остаточного рішення про повернення людина враховуватиме безліч факторів. Насамперед — безпеку, наявність інфраструктури, житла та роботи. На їхнє рішення впливатимуть й обмеження соціального захисту у країнах перебування. А вони будуть. Не тому, що європейці допомагатимуть нам. Вони просто виходитимуть з власних інтересів.
Українці, які хотіли працювати, за ці 2-3 роки працевлаштуються. І вони тій країні потрібні. А ті, хто не хочуть працювати, то хай повертаються до України
НЖ: В уряді кажуть, що у найближчі 10 років потрібно 4,5 мільйони людей працездатного віку, щоб економіка показувала зростання 7% щороку. Що, крім повернення людей, може вплинути на це?
ЕЛ: По-перше, зміна структури економіки. Я розумію, що зараз це поганий приклад, але Ізраїль — малесенька країна, яка у жахливих природних умовах спромоглася збудувати одну з найпотужніших економік світу. Звісно, не за масштабами, а в розрахунку на одну людину. Ця маленька країна забезпечує овочами та фруктами, вирощеними на каміннях, не тільки себе, а й експортує їх. Країна, яка в умовах браку робочої сили, просто створила нову економіку, що не є трудомісткою. Нам треба йти таким шляхом. Ми маємо шукати нові ніші. Вочевидь, однією з них буде військово-промисловий комплекс. Перспективною є IT-галузь. Її здобутки навіть під час війни — фантастика. Те, що робить сьогодні наша цифрова галузь, наприклад «Дія», — це неймовірно. Я нещодавно заповнювала декларацію про доходи. Коли машина мені пояснює, де у мене помилки, — це ж треба було комусь зробити. Це ж не машина така розумна. Це ми маємо таких кваліфікованих айтішників. Ще одне — сьогодні ми практично втратили демографічну статистику по країні. Бо як її зібрати з окупованих територій або тих, які межують з фронтом? Та ми знайшли вихід. Ми користуємося базами даних операторів мобільного зв'язку. З їхньою допомогою з'ясовуємо фактичне населення, де воно перебуває сьогодні. Тому що я можу бути зареєстрована у Києві, а жити в Ужгороді. Звісно, це не має нічого спільного із повноцінним демографічним обліком, не йдеться й про відмову від переписів населення. Але це дає можливість з'ясувати чисельність і розміщення населення у таких жахливих умовах, в яких сьогодні перебуває Україна.
Ще одне — подивіться, що говорять у соціальних мережах наші емігранти щодо медичної допомоги за кордоном. Вони часто просто плачуть. Виявляється, що в Україні є непогана медицина. Я мрію про те, що наша країна стане потужним медичним хабом. Перед повномасштабною війною за чим їздили до України? За стоматологічними і гінекологічними послугами. Можна ж їздити й за іншими, аби було відповідне обладнання. Все решта у нас є. Чому я так чіпляюся за медицину? Тому що це класний мультиплікатор. Якщо буде медицина, будуть готелі, ресторани, туристичні бази. Люди їхатимуть до України не лише лікуватися, а й відпочивати і подорожувати. Ми маємо розвивати ці ніші економіки, які вабитимуть потужних інвесторів. Бо спитайте: «Куди прийде інвестор — у країну, де вчора злізли з пальми, чи у країну, де отака цифрова економіка?». Відповідь очевидна. І не треба розповідати, що Європа зацікавлена у нас тільки як у сировинному придатку. Це неправда.
Захід зацікавлений у тому, щоб ми були розвиненою країною, тому що тільки успішна, демократична Україна буде бар'єром на воєнному шляху Росії до Європи
НЖ: Видання Politico повідомило, що Україна веде переговори з Євросоюзом щодо майбутніх міграційних правил, щоб сприяти поверненню більшої кількості українських біженців у 2025 році. Дипломати ЄС розповіли, що українська сторона чинила «певний тиск» щодо посилення майбутніх правил для повернення людей. Як такий «тиск» може зіграти насправді? Що станеться, якщо західні країни справді почнуть «висилати» українців назад?
ЕЛ: Я про це не знаю. При всій повазі до журналістів, я не коментую матеріали, не знаючи джерел інформації і не прочитавши оригінал документу. Але дайте відповідь на питання: «Для чого їм це потрібно?». Українці, які переїхали в інші країни, є воєнними емігрантами. Вони перебувають під тимчасовим захистом тієї країни, яка їх прийняла. До того ж, Європа швидко старішає. Виникає проблема з кількістю робочої сили. А більшість мігрантів вже працевлаштовані. Ну, і скажіть мені, чому Європа висилатиме українців додому? Як гуманітарні, так й економічні важелі говорять про те, що вони мають бути зацікавлені в тому, щоб більшість наших людей залишити у себе. До того ж, приблизно 40% з тих, хто виїхали, — діти до 18 років. До Європи приїхала величезна кількість молоді, яка там навчається, вивчає мову.
Тому я бачу безліч ознак того, що Європа хоче прихистити наших мігрантів на дуже тривалий термін, якщо не назавжди. І не бачу жодної ознаки того, що нас хочуть там позбутися
НЖ: Яка роль зовнішніх мігрантів у відбудові України? Яким чином вдасться їх повернути і, власне, долучити до цього процесу?
ЕЛ: Перше і найбільш очевидне — чи хочемо ми їх повернути? Так, хочемо. Друге — тих, кого ми не зможемо повернути, ми зможемо перетворити на своїх агентів. Вони сприятимуть покращенню або просто формуванню дуже привабливого іміджу України за кордоном. До речі, ви знаєте, що в Сполучених Штатах за останнім переписом населення рівень доходів українських мігрантів був вищий за рівень доходів білих американців-протестантів. Це вже про щось говорить. Ці люди можуть тиснути на уряди тих країн та бізнес-структури, щоб ті інвестували гроші в Україну. Досі допомагали виграти війну, а після цього — відбудувати Україну. Ось такі я бачу основні шляхи допомоги мігрантів із-за кордону.
НЖ: Які у держави повинні бути важелі, щоб мігранти не через силу повертались, а добровільно?
ЕЛ: Насправді їх дуже небагато. Основні важелі є у суспільства. Розумієте, Україна була бідною державою ще до війни. Що говорити зараз, коли значна частина економіки зруйнована і руйнується надалі. Ми можемо запропонувати людям кращі можливості самореалізації. Можемо їх переконувати у тому, що вони є українцями і без них державі буде дуже погано.
І це треба робити сьогодні, не очікуючи закінчення війни. Переконувати їх не в тому, що вони мусять повертатися, а в тому, що вони хочуть повертатися
Я не знаю, хто з політиків сучасності візьме на себе сміливість запропонувати повернення сьогодні, особливо з дітьми. Бо навіть у Київ повертатися страшнувато. Ти не знаєш, де впадуть уламки якоїсь ракети чи шахеду. Що вже говорити про інші міста, наприклад, Харків. Але підтримувати зв'язок, зустрічатися з людьми, спілкуватися хоча б онлайн, це дуже потрібно. Треба пояснювати, які вигоди їм дасть повернення в Україну. Вигоди не у сенсі грошей, а в тому, що твоя дитина не буде у своїй країні людиною другого ґатунку. Давайте тверезо дивитися на речі. Іммігранти першого покоління ніколи не стають людьми першого сорту, навіть у країнах Нового світу. Що вже говорити про Європу. А от якщо ви повернетеся до України, ви будете людьми, яких поважають. Ваші дипломи цінуватимуться. Я не втомлююся повторювати цей приклад, бо він є дуже красномовним. Коли з Греції дуже багато людей виїжджали, в аеропортах висіли гасла «Повертайся, Греція чекає на тебе!». І ми маємо зробити щось подібне, але в іншому варіанті.
НЖ: А з яких країн можуть бути іммігранти?
ЕЛ: З різних. Все залежить від того, якою буде економіка України. Якщо ми залишатимемося дуже бідною країною, якою ми є сьогодні, то до нас поїдуть люди переважно з бідних країн. Але у бідності є своя перевага. Оскільки ми не можемо гарантувати прибульцям високий рівень соціального захисту, вони не будуть дуже прагнути їхати саме до України. Натомість сюди їхатимуть ті, хто захоче реалізуватися в новій країні, використати свої шанси. І якщо у нас буде пристойна заробітна плата, можливості кар'єрного зростання, то до нас поїдуть не тільки з бідніших країн, а наприклад, ті ж поляки. Скажіть, будь ласка, хто у 20-х роках будував в Радянському Союзі промисловість? Чому туди їхали американці? Не за зарплатою. Вони їхали з ідеологічних міркувань, для того, щоб там реалізуватися. Тому ми можемо і маємо використати такі самі можливості. Це важко.
Це потребує колосальних зусиль з боку влади, суспільства, судової системи, бізнесу. Але це реальне завдання, і ми маємо його перед собою поставити
НЖ: Післявоєнний бебі-бум: чого варто очікувати в Україні?
ЕЛ: Зростання народжуваності, безумовно, буде. Однак не надто значне. Для того, щоб відбувалося просте заміщення поколінь, тобто щоб покоління батьків чисельно заміщувалося поколінням дітей, — пересічна жінка за своє життя має народжувати 2,2 дитини. На 10 жінок має бути 22 дитини. У 2021-му році в Україні цей показник становив 1,2. Сьогодні він менше одиниці. Але це війна, це зрозуміло. Після її закінчення, сподіваюсь, народжуваність підвищиться. Можливо, не у перший рік, а на 3-4-й, коли буде зрозуміло, що рівень життя підвищується, житло відбудовується, для всіх є робота. От за цих умов народжуваність може зростати. І я сподіваюсь, до рівня 1,5-1,6 на одну жінку. До речі, в жодній країні Європи він не сягає позначки 2,0. Як воно буде насправді, побачимо.
НЖ: Інститут демографії озвучив розрахунки, що війна може закінчитись наприкінці 2024-го або ж у 2025-му році з виходом на кордони 1991-го. Наскільки цей прогноз реальний?
ЕЛ: Це не наші сценарії. Їх нам дають військові. На цій основі ми робимо демографічні прогнози. Нічого іншого ми робити не можемо. Власне, на основі цього варіанту можна зробити висновок, що депопуляція неминуча. Якщо не буде потужної імміграції, то на 40-й рік нас буде орієнтовно 30 мільйонів. Трагедія? Ні, це не трагедія.
Для мене трагедія, якщо буде продовжуватися війна, якщо будуть гинути люди, якщо вони житимуть недовго і погано
А якщо буде 30 мільйонів, впораємось. Будемо розвивати іншу економіку.
НЖ: На яку економіку може розраховувати Україна з такою кількістю людей?
ЕЛ: На дуже успішну економіку. Питання не у кількості людей. 30 мільйонів — це не маленька кількість. З них приблизно 15 мільйонів — робоча сила. З такою кількістю людей можна нормально працювати, аби розум був. От якщо ми почнемо відновлювати сировинну економіку, то цього буде замало. Тому що вона практично завжди потребує багато робочої сили. Там потрібні руки, а не голови. І вона дає дуже мало результату. А якщо це економіка 21-го сторіччя, яка потребує голови, розум і меншою мірою руки, — вистачить, аби люди були щасливі. Знаєте, коли мені говорять, що треба підвищувати народжуваність, я кажу: «Ні, треба знижувати смертність». Це право подружжя вирішувати, скільки дітей воно хоче народити. Але якщо дитинка вже прийшла в цей світ, вона має жити довго і щасливо. Для мене це пріоритет.
НЖ: Як на вашу думку зміниться Україна за наступні 10 років?
ЕЛ: Якщо за цей час війна закінчиться, то, звісно, зміни будуть лише у кращому напрямку. Я думаю, що на сучасному рівні той ступінь єднання суспільства ми не збережемо. Це неможливо. Але ми будемо нормальним згуртованим демократичним суспільством. Сподіваюсь, що вищого рівня набере формування української політичної нації. Думаю, що ми станемо більш толерантними до мігрантів. Тому що насправді саме міграція є дуже потужним каналом цивілізаційного розвитку. Через міграцію передаються технології, нові навички, звичаї і таке інше. І відгородитися від зовнішнього світу, безперечно, можна, але це не буде корисним для нас.
Ми маємо навчитися приймати інші звичаї й адаптувати інших людей до наших традицій
НЖ: А як українці змінились за два роки війни? Чи спостерігаєте ви досі здатність до самоорганізації та взаємної підтримки?
ЕЛ: Можливо, я б хотіла більше цього бачити, але взаємна підтримка та самоорганізація серед українців точно є. Попри те, що вже два роки війни, ми все одно допомагаємо, співчуваємо одне одному, розуміємо, що ми українська нація. Це все поки що зберігається. Утім, я не знаю, наскільки цього вистачить, тому що всім дуже важко.
НЖ: Чи бачите ви втому і, можливо, песимізм в українському суспільстві?
ЕЛ: Втома безумовно є. Було б дивно, якби її не було. Однак, це не означає, що ми готові підняти лапки і бігти здаватися. Це різні речі. Наразі дуже важко виміряти настрої суспільства. Соціологи роблять все, що можуть. Однак, можуть вони наразі небагато. Є тут є три проблеми. Перша — суто методична, яка пов'язана з тим, що ми нічого не знаємо про статево-віковий склад населення. Відтак виникає питання — як ми забезпечуємо репрезентативність вибірки? Друга проблема пов'язана з тим, що під час війни люди є не дуже щирими. Я не маю на увазі, що вони брешуть. Я про інше. Дуже часто вони самі собі не віддають звіт у тому, що вони відчувають. І нарешті третя проблема — те, що люди думають сьогодні, може абсолютно не збігатись із тим, що вони будуть думати через два дні.
НЖ: Як загалом великі війни впливають на формування суспільства та його цінностей?
ЕЛ: У нормальному суспільстві війна підвищує цінність людського життя. В архаїчному і тоталітарному — навпаки, її знижує. Я поясню. Якщо люди живуть у демократичному суспільстві, вони відчувають емпатію, яка, на мою думку, є однією з головних рис людства. Скажімо так, віримо ми в Христа чи не віримо, але 10 заповідей є дороговказом існування суспільства. Інакше не може бути. Однак існують «дикі» суспільства, для яких завоювання території інших країн є найвищим пріоритетом. Для них під час війни цінність людського життя зменшується. Їхня логіка дуже проста: що вартує життя людини порівняно з тим, що ми завоювали якийсь пагорб? Воно нічого не вартує, а ми завоювали! Це і є тим нездоланним бар'єром, який лежить між сучасними демократичними суспільствами і архаїчними тоталітарними.
НЖ: Про що ви мрієте?
ЕМ: У плані економіки я мрію про те, щоби наші зарплати дорівнювали приблизно європейському рівню. Щоб ми не розглядалися ніким у світі, як країни з дешевою робочою силою. Ми країна з кваліфікованою робочою силою. Я хочу, щоб середня очікувана тривалість життя була такою, як у Норвегії чи Італії, тобто не менше 80 років. Щоб різниця між середньою тривалістю життя чоловіків і жінок становила максимум 5 років. Я б хотіла, щоб параметри та якість освіти нашого населення не знижувалися, а навпаки зростали. Тому що освіта населення — це не про ринок праці. Освіта населення — це про розвиток людини. І, найголовніше, скажу цитатою Голди Меїр:
«Я б хотіла, щоб Україна перетворилася на країну, звідки люди хочуть виїжджати тільки у відпустку»
«Я бачу безліч ознак того, що Європа хоче прихистити наших мігрантів на дуже тривалий термін, якщо не назавжди. І не бачу жодної, що нас хочуть там позбутися», — Елла Лібанова про мігрантів, економіку та демографію
За майже 8 років Олена Ярошенко організувала понад пів сотні яскравих весіллів для закоханих військових. І все безкоштовно. Ідея робити справжні свята для захисників та захисниць прийшла 2016-го. Волонтерка із Запоріжжя хотіла, аби на війні було більше кохання та світла. Так народився її проєкт «Кохання перемагає». Разом з командою волонтерів вони допомагають військовим обрати обручки, весільну сукню, організувати церемонію розпису. Для видання Sestry Олена Ярошенко розповіла про свій шлях у весільному бізнесі, волонтерство, обрядові традиції та незабутні історії молодят.
Як все починалося…
За освітою я — управлінець-економіст, але тривалий період свого життя віддала КВН. Була у збірній команді Запоріжжя. Та, звісно, цією справою не займатимешся все життя. Поступово більшість моїх друзів з команди ставали ведучими. А мені захотілося допомагати людям організовувати весілля — робити незабутні свята для молодят. І вже майже 18 років я цим займаюся. Паралельно з весільною агенцією створила школу координаторів, організаторів та наречених. Ми мали вдячних клієнтів, бізнес розвивався. Так було до початку війни в Україні. 2014-й змінив наші життя. Після наступу на Донецьк у Запоріжжі почали з’являтися перші переселенці. Ніхто не знав, як їм допомогти. Ми знайшли приміщення і організували перший у місті Центр допомоги вимушеним переселенцям. А з вересня 14-го я вже почала їздити на фронт як волонтерка. Майже кожні два тижні. І так до 20-го. Дороги Маріупольського напрямку стали для мене рідними. Серед моїх друзів побільшало військових. Вони ділилися особистим життям. Часто чула розповіді про бажання одружитися та весілля мрії. І саме тоді я вирішила допомагати військовим одружуватися у воєнний час. У 2016-го народився наш проєкт «Кохання перемагає». Чому така назва? Коли хлопці поверталися з війни, особливо молоді чоловіки, і не мали якоря, який їх би тримав, вони зазвичай одразу поверталися на фронт. А якір — це кохання. Це кохана жінка, родина, дитина.
Адже кохання перемагає навіть війну. Коли у чоловіка є заради чого жити, він пройде вогонь та пекло. І зробить усе, аби повернутися
Спочатку я допомагала порадами, а потім до моєї команди почали доєднуватися інші волонтери — флористи, фотографи, візажисти. Місцевий салон весільних вбрань подарував нам перші 10 суконь, які ми безкоштовно даємо у прокат нареченим. На сьогодні їх вже 80. Щомісяця намагаємося оновлювати гардероб. Ті сукні, які є не дуже популярними у нас, «не вмирають». Ми їх удосконалюємо. Якщо фасон застарілий, віддаємо у дитячі садочки, театральні студії. І там вони продовжують далі жити. Нам присилають сукні навіть з-за кордону. Інколи мені пишуть військовослужбовиці, які виходять заміж або їхні рідні, і запитують, чи можемо ми чимось допомогти? Ми робимо це навіть дистанційно. Наречена відсилає нам свої параметри, і ми підбираємо кілька весільних суконь на вибір. Збираємо навіть рушники, ікони, весільні келихи. Після церемонії всі сукні повертаються. Побувавши у хімчистці, весільне вбрання служить далі.
Перші такі безкоштовні весілля були для друзів-військових. Далі — друзі друзів. А тепер звертаються з усіх куточків України. За тиждень до повномасштабного вторгнення я переїхала до Хмельницького. Там базувалася військова частина мого чоловіка. І, звісно, перевезла свій проєкт «Кохання перемагає». Відтак тепер маю дві команди, які повністю організовують і проводять весілля — у Хмельницькому та Запоріжжі.
Команда однодумців
У Хмельницькому збирати команду виявилося не просто, але цілком реально. Безкоштовно допомагати військовим погодилася дівчинка-візажистка. Є декілька фотографів та кондитерка, яка пече весільні торти молодятам. А одна з власниць місцевих кав’ярень зголосилася, за потреби, безкоштовно надавати приміщення для весілля. На жаль, у Запоріжжі деякий бізнес, який нам суттєво допомагав, постраждав від російських ракет. В один із закладів вже двічі прилетіли російські ракети.
Наш проєкт ніхто не фінансує. Він об’єднав однодумців. У кожного своя зона відповідальності. Якщо ми збираємо наречену, я її повністю одягаю, підбираю сукні. Дівчата-візажисти фарбують, перукарі роблять зачіску, а фотограф — незабутні фото. Як правило, ми намагаємося все робити із мінімальними затратами.
До повномасштабного вторгнення ми часто організовували весільні церемонії на фронті. Наприклад, якщо весілля було у Маріуполі, я виїжджала туди сама, брала все необхідне і проводила церемонію. Часто розписувала молодят просто на березі моря. Утім, зараз робити весілля на передовій набагато складніше. Бо там, де стоять хлопці, не завжди пускають наречену.
У Хмельницькому до нас звертається не багато людей. Про нас мало хто знає. Тож, аби надати розголосу, я навіть ходила до директора місцевого РАГСу, давала свої візитівки. Проте минув майже рік — і жодного дзвінка звідти не було. Місцеві якось у мене запитували: «Навіщо ви робите це безкоштовно, якщо на весіллях можна заробити гроші?». У таких випадках я одразу запитую: «У вас є хтось на фронті?». Відповідь очевидна: «Ні». Як розумієте, далі немає про що з такими людьми говорити.
Кожне весілля — унікальна історія
У мене часто питають, скільки весільних церемоній я організувала військовим? Особисто — з пів сотні точно. А тих, кому допомагаємо дистанційно, взагалі не рахую. За весь цей час було чимало різноманітних історій. Одного разу на мій день народження в офіс у Запоріжжі забігає незнайома дівчина і каже: «Мій наречений прийшов на день у відпустку, і нам у РАГСі сказали, що ви можете мене зібрати як наречену». І ми це зробили. Одна подружка прасувала фату, інша — побігла до бабусь, які у переході торгують квітами. Зібрала букет нареченої. Макіяж робили тим, що мали у косметичках. Наречену ми зібрали за дві години.
Була ще історія молодят, які познайомились у Фейсбуці, на сторінці «Атошні знайомства». Прийшли до мене розписуватися. Але була проблема — у нареченої донька від першого шлюбу не сприймала нового чоловіка мами. І у нас виник задум. Коли молодята обмінялися обітницями та обручками, я кажу: «А зараз наречений зробить пропозицію ще одній дівчині». Гості шоковані. Наречений повертається до доньки коханої, стає на одне коліно, дарує ланцюжок з сердечком і каже: «Я прошу тебе стати моєю донькою». Всі плачуть, дитина кричить: «Так, я згодна». Що після цього? У них дуже гарні стосунки. Коли він повертається у відпустку, у них є звичай: тільки вдвох вони їдуть їсти морозиво.
Я всім розказую ще одну цікаву історію. Він — український військовий, який 4 роки тому у соцмережах познайомився з дівчиною із Росії, співали онлайн у караоке. І от у 18-му році вона приїздить до нього. За два роки вони вирішили одружитися. Помпезного весілля вона не хотіла, єдине попросила, аби ми посвятили її в українки. Такого обряду не існує. Тому ми прийшли до рідновірів (релігійно-світоглядна течія, орієнтована на відродження та впровадження у сучасне повсякденне життя дохристиянських світоглядних засад і релігійних практик. — Авт.), разом почали його вигадувати. Весілля, розпис та посвяту організували у церкві на Хортиці. Вінчання провів військовий капелан. Батьки нареченої спостерігали за церемонією онлайн, але нічого не розуміли, бо все було українською мовою. Батько, колишній псковський десантник, не витримав. Встав і майже одразу пішов. Далі ми почали мазати щоки і руки нареченій святою землею Хортиці і омивати водою з нашого Дніпра. А потім я сказала: «Відрікайся від свого коріння і приймай Україну в серце. Обіцяй захищати її ціною свого життя». І вона відповіла: «Обіцяю! Слава Україні!». На жаль, у цієї пари фінал кохання не щасливий. Вони розлучилися, але дівчина залишилася жити у Запоріжжі.
Я знаю долі багатьох пар. На жаль, є й загиблі хлопці та дівчата. Якось до нас звернувся військовий, який побачив мої весільні роботи у ТікТоку. Він попросив допомогти зробити пропозицію дівчині. Їй було шістнадцять. Вона вчилася на флориста, я запросила її на майстер-клас флориста І саме там хлопець зробив їй пропозицію. Батьки дали згоду. Однак, менше ніж за місяць він загинув. Це було боляче для усіх.
І ми зрозуміли, що будемо ще більше робити таких свят, бо це єдина пам'ять, яка в них залишиться на все життя. Адже ми не знаємо, що буде завтра
70% — українські весілля
За час війни вподобання українців змінилися. Більшість молодят повертаються до давніх українських традицій. Так, чоловіки замість офіційних ділових костюмів надають перевагу військовій формі або вишиванкам. Щодо обрядових традицій, то наречена звечора пече коровай як символ лона та плодючості, а наречений як козак наступного дня пробиває його шаблею. Серед цікавинок — молодята проходять під вісьмома старовинними рушниками. Кожен — це одне побажання парі. Я також внесла трішечки свого: ми посипаємо наречених з двох сторін фарбованим рисом. Це неймовірно красиво. Перед першим поцілунком мажемо їм губи медом, щоб життя було солодким. Такі маленькі нюанси, але вони роблять реєстрацію більш душевною та родинною.
Якщо раніше найбезціннішим кадром на весіллі був момент, коли наречений бачить наречену у весільній сукні вперше, то зараз — коли чоловіки військові дають весільну обітницю. Ми її трішки змінили. Тепер вони кажуть такі слова: «Обіцяю бути у радості і в горі, у хворобі і здравії, багатстві і бідності, у мирі і війні разом!».
І, знаєте, це незабутньо. Коли у здоровенного, з виду брутального чоловіка, тремтять руки та губи, коли кожне слово обітниці він промовляє зі сльозами в очах, ти розумієш, що для нього це дуже важливо, — і це найкращі моменти в його житті.
Під час війни треба жити, не ставити життя на паузу. Обов’язково одружуватися
Бо навіть один день, який ми даруємо цим парам, може бути єдиним і найкращим в їхньому житті. До того ж це додає їм сили, окрилює. Їхня родина — пора під ногами, яка тримає.
Працювати на перемогу
Я всім кажу, що я існую у декількох світах. Люди, які мешкають тільки в мирному житті, вони не розуміють військових. Військові, які на війні, не розуміють цивільних. Мені рятує те, що ці два світи я можу поєднувати.
Мої принципи, цінності і пріоритети війна змінила ще у 14-му році, коли почали гинути перші наші друзі. На сьогодні у мене більше чверті записної книжки — це ті, хто кого немає. Знаєте, коли йдеш по Запорізькому кладовищі, вітаєшся майже з кожної могилою. Це страшно. Я ніколи не думала, що шурхіт прапорів може бути таким страшним. Ти йдеш, а воно позаду шелестить, немов крила у янголів. І ти розумієш, що цінності не у шубах, діамантах чи крутих машинах. Треба жити сьогоднішнім днем, насолоджуватись стосунками з дітьми. Я для себе зрозуміла, що через те, що я впродовж восьми років регулярно їздила на фронт, я не побачила, як виросла моя дитина. Для мене син залишився тим хлопчиком у 3-му класі. А потім бах — і переді мною вже чоловік-одинадцятикласник. Зараз я намагаюсь якомога більше з ним спілкуватися.
У нас є сьогодні, але ми не знаємо, чи буде завтра. Щоб воно було, ми повинні всі працювати на перемогу
Я дуже хочу, щоб моє рідне Запоріжжя повернулося до нормального життя. Я хочу повернутися у бізнес, який був до війни. Я дуже хочу, щоб мої друзі повернулися живими. Хочу жити у відбудованій європейській країні. Я з гордістю хотіла б сказати, що коли у мого сина був вибір — поїхати до батька у Брюссель, де той мешкає вже багато років, чи залишитися в Україні, він обрав батьківщину. А ще я хочу, щоб кожна дитина, яка втратила батьків, знайшла родину. Я сподіваюся, що закони трішки змінять, і мої друзі і я залюбки прийняли б у родину дитину, в якої війна забрала найдорожчих людей. Впевнена, що ми змогли б подарувати їй ту забуту любов. Бо кохання все ж таки перемагає і дає надію.
«Під час війни не треба ставити життя на паузу. Обов’язково треба одружуватися. Бо навіть один день, який ми даруємо цим парам, може бути найкращим в їхньому житті», — волонтерка, організаторка безкоштовних весіллів для військових
Оксана Нечипоренко — лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні, директорка найбільшої освітньої волонтерської ініціативи в Україні GoGlobal, а також співзасновниця українського фонду «Masha Fund», що проводить програми психологічної реабілітації жінок. У перші дні війни організувала і досі очолює Кризовий координаційний центр у Варшаві. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, було доставлено за допомогою Центру. А ще Оксана Нечипоренко — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала нагороду, якою хоче відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталія Жуковська: Оксано, ви неодноразово говорили про те, що завдяки своїй діяльності хочете виростити нову генерацію українців. Якою ви її бачите?
Оксана Нечипоренко: Ми вже маємо нову генерацію українців, яку називаємо кодовим словом — «покоління перемоги». Вони розвиватимуть країну після війни. У нас є велика кампанія з цією назвою, де ми говоримо про цих дітей, які так швидко подорослішали і взяли на себе відповідальність за те, що відбувається у державі. Вони відповідальні та активні. Багато з них пережили окупацію, живуть під обстрілами, але паралельно волонтерять, створюють свої проєкти, допомагають ЗСУ та переселенцям. Це прямо покоління мрії. Ми маємо надати їм всі інструменти для того, щоб вони робили те, що задумали, тому що вони більш розвинені і свідоміші за нас. Я у 10-му класі не знала, що таке благодійна організація або ж волонтерство. А вони це вже не просто знають, вони це все роблять.
Війна забрала у них дитинство — і наша задача не тільки перемогти ворога, але й дати їм всі можливості реалізуватися
НЖ: На вашу думку, як війна змінила сучасне покоління? Чим вони відрізняються від своїх однолітків у світі?
ОН: 100% вони відрізняються. Насамперед відповідальністю. Вони готові взяти на себе обов’язок за те, що відбувається з ними, з їхньою громадою, селом, селищем, містом чи навіть державою. Вони максимально включені в те, що відбувається у країні. Не забувайте, що це покоління, яке спочатку було у карантині через COVID-19, а потім вони змушені були спуститися у бомбосховище. Їм хочеться соціалізації, вони не до кінця розуміють, що їм не дуже комфортно бути в соціумі. Тому це теж виклик. До того ж вони швидко подорослішали, по-іншому дивляться на життя. Їм властива усвідомленість і розуміння, що всі потенційні проблеми у світі не є абстрактними.
НЖ: Наприкінці 2022-го року ваша освітня фундація GoGlobal оприлюднила дані дослідження про довготривалі наслідки війни і вплив на освітян. Воно показало, що 54% вчителів перебувають у стані професійного вигорання, а 75% школярів мають прояви стресу. Розкажіть детальніше, з якими проблемами стикаються як викладачі, так і діти.
ОН: По-перше, вчителі не хочуть визнавати, що перебувають у стані психічного вигорання. Якщо запитаєте у них: «Чи у вас все ок?», то, за статистикою, 50% скажуть, що в них все добре. А якщо запитаєш інакше: «А у ваших колег?», то вони скажуть, що 90% колег не ок. Але ми всі розуміємо, що вони говорять про себе. Викладачі не хочуть визнавати, що їм насправді важко. Навчання під час війни — не проста річ. Ті, хто народився за часів Радянського союзу, відчули на собі наслідки системи, де психологічна допомога була табу. Вчителі мають усвідомити, що їм також потрібно працювати зі своїм психічним здоров'ям. Це новий навик, який вони вчаться здобувати. Але коли ми запитали, яка їм потрібна допомога, то всі сказали: «Дайте нам інструменти роботи з дітьми в класі, роботи зі стресом, з травмою». Не забуваймо, що зараз всі теми стали травматичними. Раніше було інакше. Вчитель міг запитати на уроці: «Розкажи, як ти провів своє літо? Розкажи про своїх домашніх тваринок, про свій дім». А тепер всі ці теми можуть тригернути травму. Діти під час знайомства тепер запитують одне в одного не як тебе звати, а звідки ти? У кожному класі є переселенець, є дитина, яка щось втратила. Та й освітні втрати в Україні величезні. Нещодавно були оприлюднені дослідження PISA (міжнародне дослідження якості освіти, спрямоване на оцінювання здатності 15-річного учнівства застосовувати знання й уміння з читання, математики та природничо-наукових дисциплін. — Авт.). І, наприклад, з англійської мови наші учні відстають на рік. З математики — на 2 роки. Тому викликів надзвичайно багато.
Це нова реальність, в якій ми живемо. І паралельно, коли ти бачиш, що дітки не втратили віру у життя, любов, мотивацію щось робити і творити, то це не може не надихати
НЖ: За час повномасштабної війни Росія атакувала понад 3,5 тисячі закладів освіти в Україні. Половина з них — школи. Чому Росія прицільно знищує українську освіту?
ОН: Вони розуміють, що освіта — це майбутнє. Наприклад, зараз, коли українки ухвалюють рішення, повертатися в Україну чи ні, то перше питання, чи є школа, куди дитина може піти і чи є лікарня, якщо щось трапиться. Це важливо для тих, хто повертається. Ми з вами говоримо про мільйони українок і українців, які зараз за кордоном. Школа — це про наше майбутнє. Росіяни не просто прицільно знищують наші навчальні заклади, вони, окупувавши наші території, вже на другий день привозять свої підручники і змушують дітей вчитися за російською програмою. Ворог чітко розуміє, що школи — це інструмент формування психіки, менталітету і характеру. Ми з вами боремося і за виживання і за майбутнє. І чим більше вони знищать шкіл, тим більше вони розуміють, що нам буде важче відновлюватися. Ми втрачатимемо молодь, буде відтік населення з України.
НЖ: Оксано, ви також є співзасновницею “Masha Fund” — найбільшого українського фонду, що проводить програми психологічної реабілітації жінок. З якими проблемами найчастіше до вас звертаються жінки?
ОН: Наш фонд працює з жінками, які стали жертвами війни з точки зору сексуального насильства та воєнних злочинів. Ми стикаємося з страшними історіями. Може це звучатиме пафосно, але ми віримо, що допомагаємо відроджувати жінок, повертаємо їм інтерес та жагу до життя. Багато з них потрапляють до нас, коли вже не мають бажання жити, не можуть пережити те, що з ними сталося. Йдеться переважно про військовополонених, цивільних бранців, жертв воєнних злочинів, сексуального насилля і тортур.
НЖ: З якою найбільш вражаючою людською історією за період війни довелося зіткнутися вам?
ОН: Найбільше мене вражають історії дітей. Коли вони клепають елементи для дронів, танцюють вальс на руїнах своєї школи, записують відео, діляться ним і збирають гроші для ЗСУ. Коли дітки відновлюють театральну традицію у своєму навчальному закладі, тому що вірять, що це важливо. Коли жінка знаходить себе заново і їде запускати свій бізнес або знаходить себе в іншій професії. Коли діти всією школою подають петицію про збір підписів за визнання Героєм України свого односельчанина, який загинув, врятувавши 20 побратимів на фронті. Ці всі історії поступово формують тебе і ти розумієш, що не маєш права бути засмученим чи втомленим. У тебе завжди будуть сили. Ти не маєш жодного права відступати. Тим більше, якщо ти живеш у достатньо захищеному теплому Києві.
НЖ: Як витримуєте психологічно, пропускаючи щодня через себе стільки болю? Що допомогає триматися?
ОН: Фізично допомагають крапельниці. Часом ходжу до психолога, перевіряю, як у мене справи, використовую технології заспокоєння, відпочинку, дихання, медитації. Головне — усвідомити, що твоє ментальне здоров'я не так легко прокапати крапельцями. Це набагато важча робота за догляд за тілом. По-друге, шукайте натхнення. І третє — святкуйте життя, відчувайте його.
Дозволяйте собі якісь незвичні речі. Ми з вами розуміємо, що завтра може не бути. Тож будьте щасливі сьогодні
НЖ: Історія свідчить, що у складні часи саме роль жінки стає надважливою. Чи вірите ви у силу сестринства? Чи здатні жінки, об’єднавшись, змінити світ?
ОН: Моя віра щодо цього величезна. У травні 22-го року ми зібралися зі співзасновницями нашого жіночого фонду і вийшли на нашу місію — відродити жінку для того, щоб вона відродила Україну. Ми щиро віримо, що чоловіки, які нас зараз захищають, — відповідають за функцію вижити. А ми з вами будемо відповідати за функцію жити. Як ми будемо жити далі? Яка це буде якість життя? Як ми потім їх приймемо після перемоги і змінимо наш соціум для того, щоб вони відчували себе огорнутими любов’ю. Ми розуміємо, що на нас, жінок, дуже багато функцій ляже. У нас буде фізично менше чоловіків, вони будуть в іншому стані. Буде потрібна інша енергія — не війни, а розбудови миру. І це можемо зробити тільки ми. Війна показала, настільки у нас мужні чоловіки і надзвичайно сильні жінки. Від волонтерок до медиків, снайперок, лідерок величезних фундацій. Тому я вірю у жіночу силу, енергію — і надзвичайно вірю у сестринство.
НЖ: У чому сила сестринства?
ОН: Мені здається, що без жіночої енергії нам не вдасться розбудувати довготерміновий мир. Я маю на увазі не перемир'я, а те, яку Україну ми маємо побудувати. Нам потрібно буде знайти нове дихання. Українці навчилися бути героями, помирати за країну, а нам треба навчитися жити за неї щодня. Розбудовувати, платити податки, боротися з корупцією. І це більше про жіночу енергію. Це про надзвичайне сестринство, як ми вміємо об'єднуватися і допомагати один одному. І це саме те, що врятує нас, тому що разом ми сила.
НЖ: Повномасштабна війна вас застала у Варшаві. Чи були у вас думки, що Росія піде на цей крок?
ОН: Так, я розуміла, що буде велика війна. Всіх своїх я ще за кілька місяців попередила про ймовірний наступ. Говорила, аби вони продумали алгоритми виїзду із Києва, запаслися їжею, генераторами. Декілька місяців я чула, що я — псих. Однак я все ж таки вивезла свою родину в Ужгород за місяць до початку повномасштабної війни. Сама ж планувала бути у Києві. Однак мої американські друзі витягнули мене на один день на конференцію у Польщу. 23 лютого я мала прилетіти, а 24-го — повернутися назад. Утім, я не змогла повернутися до Києва ще впродовж наступних двох місяців.
НЖ: У перші дні війни ви організували Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу українцям — гуманітарну, консультаційну та комунікаційну…
ОН: На другий день повномасштабної війни я пішла у наше посольство у Варшаві і сказала: «Доброго дня, я хочу допомогти». Вже через місяць у нас було 12 логістів, які займалися всією гуманітарною допомогою. Ми зайняли перший поверх посольства України у Варшаві і назвалися «Кризовим координаційним центром». До нас телефонували і говорили: «Привіт, ми вам відправили літак, прийміть його». Згодом, перший поверх ми фактично перетворили у пресцентр України в Польщі. В якийсь момент у нас працювало до 50 людей. У нас був слоган: «Україна не спить — і ми не спимо». Ми жили у посольстві.
НЖ: Як виглядає ситуація з допомогою зараз — через два роки війни?
ОН: Кризовий координаційний центр досі є, але вже немає такої паніки, все налагоджено працює. По-друге, немає такої кількості гуманітарних вантажів. Та і потреби у нас не такі, як були на початку повномасштабної війни.
НЖ: А як ваше життя змінила війна?
ОН: Ми живемо тепер тільки війною. У нас немає довгострокових планів. Є план перемогти — і все, що ти можеш зробити для цього, ти це робиш. Ти заточив всі свої фонди, всю свою роботу на перемогу. Це як окреме життя. Зовсім інше, яке було до 24 лютого 2022-го.
НЖ: Як думаєте, чи повернуться українці з Європи після перемоги? Що для цього має зробити держава?
ОН: Держава має підготувати механізми повернення, зокрема інфраструктуру. До того ж має сказати, що ми на вас чекаємо і ви нам потрібні. Треба не розділяти суспільство на тих, хто тут, і на тих, хто там. Це неприємно. Мені здається, що надзвичайно важливо, аби ми розуміли, що ми всі українці і ми всі потрібні Україні. Точно не треба звинувачувати когось, хтось не вдома і не під обстрілами і не розуміє, що таке не спати у травні 25 днів.
Нам треба не допустити цього страшного поділу на свій-чужий. Ми всі свої. У нас чужих достатньо
НЖ: А якою б ви хотіли бачити Україну після перемоги?
ОН: За право жити у незалежній, вільній державі ми платимо занадто велику ціну. Тож ми не можемо дозволити собі залишити все, як було. Ми маємо докорінно змінити країну. У нас змінився суспільний запит на справедливість, гідність, свободу. Ми маємо перемогти у 2-х війнах: із зовнішнім ворогом, який хоче знищити нас, та із внутрішнім, який не виживе у країні демократії та верховенства права. Йдеться про перемогу над корупцією, кумівством, безвідповідальністю. А ще — ми маємо зберегти єдність та силу сестринства. Бути єдиним фронтом та тилом. Для нас давно вже немає нічого неможливого.
«Ми маємо перемогти у 2-х війнах: із зовнішнім ворогом, який хоче знищити нас, та із внутрішнім, який не виживе у країні демократії та верховенства права. Йдеться про перемогу над корупцією, кумівством, безвідповідальністю», — Оксана Нечипоренко
Її господарство навесні 2022-го опинилось під російською окупацією. За місяць ворог майже вщент знищив усе майно Ксенії Костенко. У будинок жінки влучив снаряд, а на її підприємстві з перших днів повномасштабної війни мародерили кадирівці. Зневіритися і буквально повстати з попелу їй допомогло навчання, гранти та підтримка небайдужих. Свою історію Ксенія Костенко розповіла виданню Sestry.
Людина «навпаки»
Саме так я себе іноді називаю. Після закінчення факультету кібернетики в університеті імені Шевченка я вісім років працювала в IT-галузі програмістом. Мала добрі заробітки. Я ніколи не думала, що займатимуся агробізнесом. Хоча мікрофермерство у моєму житті було присутнє завжди. Мої батьки проживали на Київщині, мали ділянку у 40 соток. Щовихідних улітку я була на городі у мами. Допомагала вирощувати городину. І ось одного дня, живучи і працюючи у Києві, я зрозуміла, що мені там не комфортно. Я знайшла земельну ділянку у Бучанському районі і почала зводити будинок. Згодом зрозуміла, що тієї території мені замало — і я викупила занедбану ферму, розташовану неподалік. Так почався мій шлях в агробізнес. Спочатку планувала вирощувати овочі для себе. Утім відмовилась від цього проєкту.
Вирішила у більших масштабах вирощувати моркву та буряк, які не потребують дорогої техніки для обробки. Продукцію оптом купували невеликі фермерські господарства. Вже тоді я зрозуміла, щоб мати добрий урожай, потрібні знання з аграрних наук. І почала глибше занурюватися у цю сферу. Багато читала, перш ніж щось купувати, радилась із фахівцями. Ну, і сарафанне радіо допомагало. Згодом у мене виникла ідея налагодити виробництво добрив. Я хотіла виготовляти такий екологічний продукт, який би не шкодив землі. На розробку і патент пішло понад два роки. Органічні добрива з використанням цеоліту з українських Карпат тестували в Національному університеті водного господарства та природокористування у Рівному. Результатом були задоволені і я, і науковці. Замовлень було багато. Ми навіть думали про експорт. Та все ж таки на той момент вирішили сконцентруватися на внутрішньому ринку. Знаєте, мабуть, у мене, як і у більшості українців життя до 24 лютого було щасливим. Хоча не всі ми це усвідомлювали. Звісно, було не просто, але ми були живі і мали життєдайні мрії.
«Араби» на виробництві
Щодо повномасштабного наступу росіян мене підвела моя самовпевненість. Я розуміла, що війна вже йде, просто її назва — АТО [ з квітня 2014 року по квітень 2018 року війну на сході України називали АТО, з 2018 року — ООС. — Ред.]. Навесні 2017-го я була у Волновасі на форумі «Роль жінки в АТО». Розуміла, наскільки це жахливо. Саме тому не могла повірити, що можливі ще більші і жахливіші масштаби війни. До речі, красиве містечко Волноваха знищене ворогом.
Я маю друзів-одногрупників по кібфаку по всьому світу. Моя подруга з Брюсселя купила для мене авіаквиток на 18 лютого. На той момент в Україні ще працювали аеропорти. Вона мені говорила: «Ксюшо, у вас буде війна!». А я вперто відповідала: «Іро, я нікуди не поїду. Яка війна у 21 столітті в Європі? Це неможливо». Авіаквиток, звісно, пропав. Перед повномасштабним наступом моя інтуїція боролася з логікою. Логіка перемогла, бо вона говорила, що цього не може бути.
24 лютого я була у Києві. Мене розбудила сестра, яка живе у військовому містечку у Василькові. Вона кричала, що їх бомблять. Після розмови з нею я одразу набрала охоронця на підприємстві, всі мої господарства були неподалік аеропорту Гостомеля. По прямій — п'ять кілометрів. Ще й за селом на пагорбі. У цьому нам не пощастило. Охоронець почав кричати, що на нас напали якісь «араби». То були чеченці. У перший же день окупанти відключили електрику та зв’язок. Ви знаєте, Господь мене любить, тому що того дня я мала бути на підприємстві. Плани змінилися останньої миті. Та й на виробництві того дня була профілактика, тож там перебувало лише троє, а не дванадцять людей. Двоє втекли одразу, а старенький сторож не встиг. Російські військові забрали у нього всі речі, навіть старий телефон. На щастя, лишили живим.
За місяць перебування на моїх підприємствах вони знищили усе. Вікон та частини даху не було. Вкрали батареї, акумулятори та навіть запчастини, які неможливо ніде використати. Поля та будинки замінували. Сировина перегоріла. Знищено майже тисяча тонн посліду. Збитків було завдано на мільйони. На підприємство я потрапила у квітні. Згодом зрозуміла, що поїхала зарано. Я бачила, як витягували військову техніку з річки, тіла військових. Люди шукали одне одного за ДНК. Після побаченого я не спала кілька днів поспіль. Мені не хотілося нічого робити, відбудовувати. Руки опускалися. Було єдине бажання — розвернутися і поїхати геть. Але були працівники, які мене підтримали. Всі заощадження вклала у ремонт приміщення. Ми все робили своїми силами. Шукали запчастини, ремонтувати обладнання. Але згодом я знову зупинилася. Виникло питання — куди рухатися далі? Сировини немає. Що робити? І тут мені пощастило. Мене запросили на навчальну програму жінок-фермерів «TalentA-2022. Антикрихкість». Її проводить міжнародна компанія Corteva Agriscience.
Повернення до життя
Саме викладачі інноваційної освітньо-грантової програми допомогли мені змінити своє ставлення та повернутися до роботи. Навчання тривало два місяці. Серед лекторів були агрономи, юристи, економісти. Вони навчали антикризовим навичкам, веденню бізнесу, управлінню персоналом. Розповідали, яку сільськогосподарську культуру обрати для отримання прибуткового врожаю навіть у складних умовах. Говорили про нові технології. На навчанні були жінки-аграрії з усієї України. Наприклад, з Харківщини, де їхня земля зараз під окупацією і вони нічого не можуть зробити. Однак вони навчались на майбутнє. Вперше за 4 роки існування програми додали психолога. Мабуть, це мені й допомогло. Були дуже прості поради. Я постійно читала новини у телефоні. Психолог порадила мені це робити дозовано. Один-два рази на день і не більше 5 хвилин. Пояснення просте — від вас ті події не залежать, ви нічого не можете змінити.
Також важливо повернути робочий режим. До повномасштабної війни у мене все було чітко розписано. Наприклад, добривами займаємося до осені. Вирощування овочів — з ранньої весни. У моїх планах навіть були вистави у театрі, які я хочу подивитися. Людям, які мають такі ж, як у мене, проблеми, я б радила одразу звертатися за допомогою до спеціалістів. Маленькими кроками я поверталася до життя.
Відбудова та гранти
Під час навчання я виграла грант на 340 тисяч гривень. Гроші пішли на відновлення підприємства. Ми відремонтували та запустили одну лінію — і цієї весни навіть зробили невелику партію добрив. Взимку наше підприємство зараз не працює — є проблема з постачанням сировини. Адже дуже багато ферм, де ми купували послід, постраждали. Ще одна проблема — працівники. У мене донедавна працювало 3-4 людини віком 60+. Інші співробітники служать в армії. Нам потрібно щонайменше 8 людей, які могли б працювати у дві зміни. Бо в одну — збитково. Щодо потужностей виробництва, то навесні ми виробили лише 30 тонн добрив за весь сезон. До війни це була денна норма. Маю надію, що все ж таки наприкінці лютого цього року ми запустимо лінію, яка зможе робити до 10 тонн добрив щоденно. Руки я точно вже не опущу. На мою продукцію є попит. Троє замовників-фермерів запропонували мені навіть підтримку. На повне відновлення, за попередніми підрахунками, нам потрібно два з половиною мільйони гривень. Всю проєктну документацію доведеться робити з нуля. А це коштує дорожче, ніж полагодити обладнання.
Щодо державних програм, то для нашого регіону вони є недієвими, бо маємо заміновані території. Торік я нічого не садила. Дуже сподіваюся, що цього року можна буде обробляти землю. А поки що це небезпечно. Були випадки коли підривалися люди на полях. Чим могла б нам допомогти держава? Мій тато був медиком, у медицині перший принцип — не нашкодь. Тож аби чиновники-бюрократи не заважали. Коли я бачу, як перекладають тротуарну плитку, моя нервова система не витримує. Держава повинна допомагати військовим бити ворога. Якщо буде вибір — дати гроші моєму виробництву чи купити зайвий квадрокоптер на фронт — я оберу останнє.
«Ми вже в Європі»
Ми досить демократична держава. Я б дуже хотіла бачити не корумповану Україну. Ми — європейці, завжди жили на території Європи. У деяких сферах ми на голову вище за інші країни. Наприклад, банківська система. У Швейцарії вона чудова, та ви не зможете швидко відкрити рахунок, в Україні це можна зробити за півгодини. Медична система: спробуйте у Чехії потрапити до окуліста, коли вам потрібно. Вас поставлять у чергу — і до лікаря ви прийдете щонайменше за два місяці. IT-сфера: наші спеціалісти найсильніші у світі. Хто був у Стіва Джобса технічним директором? Стів Возняк з Чернівців. Те ж саме і в інших компаніях. Я просто знаю, де мої одногрупники працюють і ким, тому можу впевнено сказати, що світ тримається на українських айтішниках. А ще я б дуже хотіла, аби молоді, освічені та інтелігентні люди йшли у політику і розвивали державу. Ставали мерами та президентами. Щоб радянський патерн «у владу ідуть тільки негідники» назавжди змінився у нашій країні. Найбільша мрія, як і у всіх, перемога. А у професійному плані – мрію, аби всі мої працівники, які захищають країну, повернулися живими — і ми продовжили спільну роботу. Я вірю у майбутнє України, а значить маю працювати заради його розвитку.
«До повномасштабної війни ми щодня робили до 30 тонн добрив. Нині ж – стільки, але за весь сезон», — фермерка з Київщини про бізнес під час війни
Шура Рязанцева до повномасштабної війни входила до п’ятірки найкрутіших стилістів України. Співпрацювала зі Студією Квартал 95, особисто вдягала Володимира Зеленського. Та 24 лютого 22-го року її життя змінилося назавжди. Тепер вона в ЗСУ — військова на позивний «Ялта».
Я не можу бути осторонь
Моє життя до повномасштабної війни було насиченим та цікавим. Понад 15 років я працювала у сфері кіно та шоу-бізнесу, була художницею з костюмів. Створювала образи. Перед початком повномасштабного вторгнення мій графік був розписаний щонайменше на чотири проєкти вперед. Один із них — для Каннського кінофестивалю. Жодних тривожних валізок я не збирала. Однак за тиждень до великої війни я вже шукала форму та зручне взуття, бо знала, що відразу піду до військкомату. Спеціальної підготовки я не мала. Посилено спортом не займалася. Щоправда ще у 2015-му проходила вишкіл для себе. Ще тоді думала йти служити, але так склалося, що залишилася волонтерити. Мною весь час керував поклик серця і ненависть до цих кацапів. Я розуміла, що карлик Путін спробує напасти на всю Україну. Завжди говорила, що вони нам заздрять. А це — один з найгірших гріхів, як на мене. Українці — відкриті люди, іноді навіть занадто. У нас великі серця. Росіянам ніколи не бути такими, як ми.
Напередодні вторгнення у мене були дивні відчуття. У ніч на 24 лютого я зовсім не могла заснути. І з самого ранку відчула, як трясеться земля під ногами. Вже літали ракети. На той момент я орендувала квартиру на Шулявці біля кіностудії Довженка. Там же ж була моя костюмерна. Я одразу зателефонувала своїй помічниці Аліні і сказала, щоб позаклеювали вікна. Того ж дня пішла до військкомату. Мене дуже підтримала сестра. Тато просто сказав: знав, що так буде. Мама мені повторювала, як вона мною пишається. На жаль, у липні вона померла. Навіть на похоронах я була у військовій формі, то було останнє її бажання. Насправді, я не могла лишатися осторонь, бо народилася у родині військових. Мої бабуся і дідусь, на честь яких мене назвали Шурочкою, — фронтовики, мій тато — військовий льотчик, полковник, він пройшов Афганістан та Нагірний Карабах. Я — татова донька. Він мене всьому навчив. Я навіть на вертольоті вмію літати. У свої 68 років він теж хотів на війну. Я його зупинила. Пам’ятаю, як він мені сказав, що ніколи не думав, що його діти побачать війну.
Росіяни оголювали статеві органи й мастурбували
У 2014 році під час окупації Криму я потрапила у полон. Тоді я була активісткою Автомайдану під час Революції Гідності. Нас здали після зустрічі з активістами Євромайдану Херсонщини. Ми їхали до Криму на машині з місцевими номерами, я мала паспорт з кримською пропискою. Нас взяли у полон просто на кордоні. Я встигла подзвонити татові. Мене вдарили прикладом в спину, телефон упав в салон. Тато чув все те, що далі з нами відбувалося, бо дзвінок продовжувався. У полоні нас піддавали тортурам. Мене хотіли пустити «по колу». Рвали одяг. Росіяни оголювали свої статеві органи. Мастурбували. Згодом виявилося, що один із так званих зелених чоловічків служив з моїм татом в Афганістані. Коли він дізнався, чия я донька, то сказав іншим, щоб мене не чіпали і що я під його захистом. У полоні я пробула 5 днів.
У день звільнення нас вивели з приміщення на вулицю. Більшість окупантів були в балаклавах. Лише два ФСБ-шника та офіцер морської піхоти не приховували свого обличчя. Нам сказали, що є наказ доставити нас на КПП «Армянськ», де нас взяли у полон. Ми їхали з Севастополя і на кожному блокпості нас зупиняли і перевіряли. Було моторошно. Коли ми приїхали до місця призначення, офіцер морської піхоти пішов домовлятися за наші автівки. У них виникли якісь розбірки, я чула стрілянину. Потім він сказав нам швидко йти. Я пам’ятаю, як на автоматі сіла в автівку і швидко поїхала. Пощастило, що там було пальне. Доїхавши до нашого КПП і вийшовши з машини, я цілувала асфальт і обіймала наших хлопців. За нами приїхала машина від херсонської адміністрації — і нас забрали. Що таке «руський мір», я зрозуміла відразу — після перших трьох годин перебування у неволі. Я ніколи їм цього не пробачу.
Від гламуру — до фронту: я була звичайним солдафоном
З військкомату мене одразу відправили у Гостомель. Однак того ж дня я повернулась до Києва. Патрулювала метро і допомагала ловити тих, хто ставив мітки для ураження ракетами. 9 березня мені подзвонили і запросили в Шевченківське ТРО. Ми працювали на Київщині, далі був білоруський кордон. А у лютому-березні 2023 року — Бахмут. Понад рік я прослужила там, де тривали активні бойові дії.
Я була звичайним солдафоном, як і всі хлопці. Якось справлялася. Всі люди, які пішли в тероборону, апріорі не були готові ані морально, ані фізично до війни. Але в них було бажання захищати свою рідну землю, своїх дітей, свої родини.
Нині я не піхота і не штурмовик. Я своє відштурмувала. Кацапи у своїх телеграм-каналах називали мене снайперкою. Розповідали, що я каструвала кадирівців. І, як виявилося, я є в їхніх списках. Тому, коли ми йшли у дві останні ходки, я просила у командира гранату смертника. Бо в полон більше не піду. Знаю, що він буде іншим. Вони мене розірвуть на шматки. Я просто знаю, що там відбувається.
Зараз я несу службу в більш-менш безпечному місці — 78-му полку «Ґерць». Я — оператор безпілотників та водій.
Найстрашніше ховати побратимів
Умови на фронті однакові як для чоловіків, так і для жінок. Часто — сон на підлозі, в окопах чи бліндажах. Душ і туалет — в польових умовах. Немає жодних гендерних особливостей. На фронті насправді чоловіки дуже оберігають жінок. Ми — родина. Як би дивно не звучало, але бойові побратими стають ріднішими за власну сім’ю. Мене часто запитують, чи не страшно на війні? Звичайно, що страшно. Найстрашніше ховати побратимів. Також страшно не встигнути вчасно одягнутися, взяти в руки автомат, зарядити магазин і прийняти бій або зайняти бойову позицію.
Війна дуже сильно змінила особисте життя. Його тут немає, я не хочу брати на себе відповідальність за когось. Може так статись, що тебе не стане в одну мить. Це дуже важко. Я зі своїм коханим розійшлася перед війною. Він теж пішов служити. Зараз боюся заводити нові відносини Я не хочу потім вмирати емоційно, якщо його не стане.
Змінилися на 100% життєві принципи та цінності. Ти починаєш більше цінувати миті життя. Менше стала їсти, бо завжди ділюся із побратимами і посестрами. У моєму житті відбувся дуже жорсткий контраст. Раніше я мала хорошу роботу, добре заробляла. Потім різко все змінилось. Коли ти бачиш жахіття війни — обгорілі, зґвалтовані тіла — розумієш, що це і є реальність. Щойно ти розмовляв з побратимом, пив каву зі згущенкою, а тут раз і його на дві частини розірвало. І його досі не можуть забрати з поля бою. Я говорю конкретно про свого командира взводу. Він мав бізнес, займався медіаіндустрією, забезпечував звуком музичний фестиваль «Атлас вікенд». І таких людей багато — крутезні айтішники, банкіри, медики. Вони пішли на війну не підготовлені. Йшли за покликом серця. І роблять все, що можливо.
До роботи стилістом не повернуся
У мене в планах — підписання контракту в армії. Хочу і надалі продовжувати кар’єру військовослужбовиці. До роботи стилістом не повернуся. Наразі хочу продати свій бізнес. У мене є власна костюмерна, де зібрані речі з усього світу. Життя вже ніколи не буде тим, що було.
Після перемоги я насамперед поїду в Крим. Там моя рідна земля. Я єдина зі своєї родини, хто не змінив прописку у своєму паспорті. Я знаю, що туди повернуся і буду відбудовувати свій Крим. Можливо, ще й балотуватимусь у мери Ялти. Україну після нашої перемоги я бачу квітучою. Майорить прапор, жінки та діти плачуть від щастя, а на кордоні зростає паркан від цієї москальської нечисті. Хрещатиком йде парад. Всі полонені повернулися додому. Такою бачу перемогу нашої незламної, вільної і могутньої держави, про яку дізнався весь світ.
«Коли ти бачиш жахіття війни — обгорілі, зґвалтовані тіла — розумієш, що це і є реальність», — військова на позивний «Ялта»
«Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш», — говорить народна мудрість. З року в рік більшість людей намагається зустріти його традиційно вдома з родиною. Утім, є й ті, хто прагнуть влаштувати собі справді небанальне свято. Разом з event-агенткою Мариною Садиковою журналісти онлайн-видання Sestry розкажуть про кілька ідей, як зустріти Новий рік поза власним диваном.
1. Новий рік у теплих країнах
Лагідне море, золотисті пляжі, повний релакс — і жодних буденних справ. Зустріти новий рік у купальнику — дисонанс, який має відчути кожен хоча б раз у житті. Влаштувати новорічне свято можна у будь-якій теплій країні. Серед популярних напрямків — Єгипет, Домінікана, Тайланд, Туреччина чи Кіпр. Сумувати у новорічну ніч не доведеться. Як правило, у кожного готелю є своя новорічна програма з пляжними дискотеками, шампанським, гастрономічними вечірками та концертами.
2. Новий рік у ресторані
Серед найбільших переваг такого святкування — усі турботи щодо закупівлі продуктів та приготування страв беруть на себе кухарі. До того ж не доведеться перейматися й святковим декором квартири. Про необхідну атмосферу подбає заклад. Як правило, кожен ресторан має свою шоу-програму — з ведучим, аніматорами та танцюристами. Великою популярністю користуються тематичні вечірки. Як то — ганстерська чи у стилі Великого Гетсбі.
— Зазвичай, у ресторанах у новорічну ніч збираються любителі галасного і веселого свята. Там точно наодинці ніхто не лишиться. І звісно, що зручно. Бо вам не доведеться думати про те, що приготувати, яку програму дозвілля організувати. І є ще один вагомий аргумент зустрічі Нового року не вдома — після закінчення свята не потрібно мити посуд. Все зроблять за вас, — розповідає Марина Садикова.
3. Новий рік у горах
Чимало українських відчайдухів саме 31 грудня підкорюють Говерлу. Але лише за сонячної погоди і з професійним інструктором. Помилувавшись годину-дві заходом сонця, туристи зазвичай спускаються до турбаз. Бо зустрічати сам Новий рік на горі — небезпечно. Для тих же, хто боїться високих гір, можна просто відправитися у засніжений ліс біля гірського підніжжя.
— Якщо є можливість виїхати у гори, то люди орендують, як правило, будиночок, запалюють камін. І цим самим створюють неймовірну справжню зимову казку і незабутньо зустрічають Новий рік. Мені здається, що це неймовірно заряджає. Оточити себе красою в складні часи, які ми, українці, зараз проживаємо, — це саме те, що нам потрібно. А де знайти такий концентрат краси, як не на природі?, — зауважує Марина Садикова.
4. Новий рік у незнайомій країні з місцевими традиціям
Любителі подорожувати обирають для зустрічі Нового року саме ту країну, в якій ще не бували і прагнуть зустріти свято за місцевими традиціями. У кожній — вони особливі. Приміром, у Греції на Новий рік печуть пиріг, який називається василопіта. Усередину кладуть монетку. Хто її знайде — матиме великий фінансовий успіх у новому році. В Естонії Новий рік зустрічають у сауні. Місцеві вважають, що таким чином у Новий рік увійдуть чистими й здоровими. А ось іспанці опівночі з'їдають рівно дванадцять ягід винограду — під кожен удар курантів. Якщо збився з рахунку, то наступного року може не щастити.
— Аби сповна ознайомитися і відчути всі традиції країни, в якій перебуваєш, то найкращим варіантом є потрапити у місцеву родину. Зараз є чимало інтернет-ресурсів, де люди пропонують безкоштовно у них пожити, провести час. Я впевнена, що такий спосіб святкування заряджає на весь наступний рік, — переконана event -агентка.
5. Зустріч Нового року на яхті
Відправитися у невеличкий круїз — це завжди захоплива пригода. Особливо, якщо це зробити на яхті. Серед переваг — на борту немає великого скупчення туристів. Морська подорож розрахована таким чином, щоб у пасажирів складалося враження, що вони подорожують на власному кораблі в оточенні друзів.
— Якось з друзями ми святкували Новий рік на яхті. Це було неймовірно круто. Зустріти Новий рік на воді — завжди є що згадати. Крім того, навкруги неймовірна краса. Також ви можете побувати у всіх містах, де зупиняєтесь. Це точно запам'ятається надовго, — ділиться Марина Садикова.
«Головне у Новий рік не бути на самоті. А де його зустрічати, то вибір кожного», — event-агентка
Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», яка у 2022 році отримала Нобелівську премію миру. «Центр громадянських свобод» був першою у світі правозахисною організацією, яка в 2014-му відправила своїх працівників для документування воєнних злочинів у Криму, а також у Донецькій та Луганській областях. Від моменту повномасштабного вторгнення Росії один із основних проєктів правозахисної організації — «Трибунал для Путіна», в рамках якого вже задокументовано тисячі епізодів злочинів російських військових. Коли запрацює спецтрибунал для військових злочинців, скільки українських дітей депортовані до Росії, яка ситуація із цивільними бранцями, про глобальні виклики та міжнародну систему безпеки — про це і не тільки Олександра Матвійчук розповіла виданню Sestry.
Наталія Жуковська: Більше 2400 українських дітей від 6 до 17 років незаконно вивезені до Білорусі від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Про це йдеться у дослідженні Єльського університету, оприлюдненого у листопаді 2023 року. Ми загалом було депортовано з України до Росії українських дітей?
Олександра Матвійчук: Ми не знаємо загальну кількість дітей, які були незаконно вивезені на територію Росії. Україна ідентифікувала понад 19 тисяч. Російська сторона говорить про 700 тисяч. Тут справа в тому, що мова йде про різні категорії дітей. Перша — це діти, депортовані з батьками, і їхня доля залежить від того, чи знайдуть дорослі сили й енергію якнайшвидше залишити Російську Федерацію. Інша категорія — діти з державних установ, наприклад. притулків. Їхню долю відстежити взагалі дуже складно. Якщо до першої групи правозахисники і незалежні волонтери мають доступ, то до дітей із другої групи органи державної влади Росії нікого не пускають. Третя група — це діти, яких батьки дозволили вивезти у так звані оздоровчі табори. Тоді, як довкола йшли бойові дії, вони сподівалися, що малеча зможе пересидіти у безпеці та спокої у різноманітних санаторіях на території РФ та Білорусі. Утім, коли території, де вони живуть, повернулися під контроль України, ці батьки стикнулися з проблемою, що Росія не віддає назад дітей. Є ще й четверта група — ті, батьки яких були вбиті під час російської збройної агресії або заарештовані. Росіяни готують таких дітей на усиновлення, незалежно від того, що у них є живі батьки, які знаходяться у російських тюрмах.
НЖ: Які є механізми повернення цих дітей до України?
ОМ: Немає нічого, що можна було б назвати «механізмом повернення». Коли ми говоримо про механізм, йдеться про якусь передбачуваність та повторюваність. Наразі цього всього немає. Ми маємо справу зі стороною, яка показово ігнорує правові норми і взагалі, я би сказала, давно вийшла за межі того, що ми називаємо людяністю. Україна повернула близько чотирьох сотень дітей з цих 19 тисяч. Це лише верхівка айсбергу.
НЖ: За даними Дмитра Лубінця, омбудсмана України, Росія викрала майже 25 тисяч цивільних — це лише ті, про яких є бодай якась інформація. Скільки насправді українців можуть перебувати у російському полоні?
ОМ: Ми не знаємо точної кількості. Є дані органів державної влади України. У нас в базі ініціативи «Трибунал для Путіна» зібрана інформація про понад чотири тисячі цивільних, які незаконно утримуються Росією. І ми розуміємо, що це, знову ж таки, далеко не остаточна цифра.
НЖ: Від початку великої війни з полону звільнили майже 2,6 тисяч українців, переважно військових. Цивільних, яких вдалось вирвати з російського полону, півтори сотні. Чому Росія не хоче обмінювати невійськових?
ОМ: Росія використовує воєнні злочини як метод ведення цієї війни. Коли вона окуповує території, вона фізично знищує активну меншість. Тим самим це допомагає тримати у покорі пасивну більшість і зберігати контроль над захопленим регіоном. Це також спосіб, як проводити торги за цих людей. Ми ще до повномасштабного вторгнення бачили, як Росія використовує цивільних для тиску на Україну і вимагає проведення обмінів на певні політичні поступки. Згадайте, як ще до повномасштабного вторгнення були торги навколо подачі води в Крим, амністії воєнним злочинцям, внесення змін до Конституції тощо. Тобто законне захоплення і утримання цивільних — це така технологія Російської Федерації, яку вона використовувала і в Чечні, і в Грузії, і в інших країнах світу, не тільки в Україні.
НЖ: Спеціальний доповідач ООН Еліс Джилл Едвардс заявила, що у російському полоні до цивільних застосовують тортури: їх допитують із застосуванням електричного струму, б’ють, імітують страти, ґвалтують. Де саме утримуються цивільні бранці? Які масштаби катувань?
ОМ: Звичайно, нам відомо про тортури. Це те, що ми спостерігали з 14-го року. Це надзвичайно жорстокі знущання над людьми, які повністю у твоїй владі, — як сексуального характеру так і психологічного та фізичного. Люди виходять скалічені, такими, що не можуть тривалий час відновитися і стати повноправними членами суспільства. І це така доволі жорстока, але прагматична політика, як зламати спротив, і швидше окупувати країну.
НЖ: Покарання для Путіна та Лукашенка: що треба робити, аби спеціальний трибунал запрацював найближчим часом?
ОМ: Треба створити цей спеціальний трибунал. А для цього політичні лідери мають проявити мужність і історичну відповідальність. Бо якщо ми хочемо мати мир на планеті, то треба карати авторитарних лідерів, які розв'язують агресивні війни. У нас за всю новітню історію людства був лише один прецедент — це Нюрнберзький трибунал. Всі решта — то трибунали за злочини проти людяності, воєнні злочини за геноцид, але не за злочини агресії, тобто не за конкретно лідерські рішення розпочати, ініціювати і спланувати агресивну війну. Зараз така можливість є. Потрібна сміливість, історична відповідальність політичних лідерів, щоби цей трибунал створити. Немає жодних проблем із правом. Право, навпаки, зобов'язує розслідувати цей вид злочину.
НЖ: А чому політичним лідерам не вистачає цієї сміливості? Що їх стримує?
ОМ: Розумієте, ми говоримо про російський режим, який ще не впав. Той же Нюрнберзький трибунал — це був суд переможців. Спочатку нацистську Німеччину розгромили, а потім нацистські воєнні злочинці опинилися на лаві підсудних. А тут треба проявити сміливість і застосувати право стосовно воєнних злочинців, режим яких ще тримається. Ну, і ми бачимо, що не всі політичні лідери мають цю сміливість.
НЖ: А чи вірите, що справедливе правосуддя для злочинців таки настане?
ОМ: Вірити мало. Треба докладати зусиль. І я рада відзначити, що і наша команда, і багато інших працюють над тим, щоб справедливість була здійсненна, навіть якщо відтягнута у часі. Озираючись на уроки історії, я бачу, що авторитарні режими падають, а їхні лідери, які вважали себе недоторканими, опиняються перед судом. І я переконана — так буде і цього разу.
НЖ: Ви не раз говорили про те, що відновлювати Україну потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. І, зокрема, використовувати для цього державні активи РФ, які зараз заморожені на Заході. Чи є на сьогодні відповідні механізми, як то зробити?
ОМ: Ні, таких механізмів немає, тривають дискусії. І тут, знову ж таки, це питання більше політичної волі. Тому що як юрист можу вас запевнити, що знайти правові механізми, як провести це так, щоби все було у відповідності до верховенства права, реально. Ще торік Єврокомісія зареєструвала відповідний проєкт рішення. Але процес поки не рухається, бо, зрозуміло, що цей прецедент матиме негативні наслідки. Політичні еліти Заходу побоюються відтоку грошей. Бо не лише Росія розміщує свої кошти в євро. Це одна з причин. Звісно, що не основна, але така, яка стримує винайдення правового вирішення цієї ситуації. Але я більш ніж переконана, що це має статися. Росія має платити.
НЖ: А чому, на вашу думку, відновлення України слід починати вже зараз, адже війна ще триває.
ОМ: Тому що ми не знаємо, скільки будуть тривати воєнні дії. Росія розраховує на війну у довгу. 40% бюджету наступного року вона заклала на військові видатки. Це тільки відкрита частина бюджету. І в такій ситуації, зрозуміло, Путін розраховує, що Україна зламається перша, бо потенціали країн не співмірні. До того ж Росія знайшла спосіб, як обходити санкції. Вона має можливість фінансувати свою економіку. Натомість економіка України, зруйнована російською агресією, зараз залежить від фінансової допомоги, яка заблокована симпатиками Путіна в Європі — маю на увазі прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Відновлення треба починати зараз, там, де це можливо, і готуватися виживати, створювати робочі місця і розвивати економіку в умовах, які у нас є.
НЖ: Олександро, представники вашої правозахисної організації не раз говорили про необхідність реформувати ООН. Що на вашу думку має змінитися в роботі цієї організації?
ОМ: Тут є дві речі. Перше — це проблеми з архітектурою, але працівники ООН не мають на це жодного впливу. Вся система ООН була створена після Другої світової війни країнами-переможцями. Вони заклали для себе не виправдані преференції. Я маю на увазі Раду безпеки, яка вважається найголовнішим органом. Там є п'ять країн, які мають право вето на найважливіші рішення. І серед них — Росія. Тобто сама архітектура потребує докорінного реформування. Друга проблема залежить якраз від працівників ООН. За ці десятиліття у різних структурах ООН було напрацьовано величезну кількість внутрішніх документів — і їхнє виконання стало важливішим за ту місію, заради якого ці структури створювалися. Наприклад, протоколи безпеки, якісь там правила підзвітності. Це все, напевно, гарно працює у мирний час, але абсолютно не працює під час кризи.
НЖ: Більше року тому ви отримали Нобелівську премію миру. Як цей статус допомагає вам в адвокації України, чи дає це змогу ефективніше доносити важливі меседжі про допомогу Україні і чи стали більше дослухатися до вас західні партнери?
ОМ: Насправді, ми не змінилися. Однак, оцей ореол Нобелівської премії відкриває перед нами ті двері, які раніше були закриті. Нобелівська премія миру підсвітила голос правозахисників та правозахисниць з нашого регіону, бо раніше до нас не дослухалися. Вважалося, що права людини — це щось таке несуттєве, неважливе, а от важливими є економічні інтереси, безпека, геополітичні розрахунки. Але права людини — це та ж сама безпека. Дотримання прав людини — це запорука миру в усьому нашому світі. Вони нерозривно пов'язані. Якщо не враховують права людини при ухваленні політичних рішень, а спираються тільки на економічні якісь вигоди, то навіть якщо сторони отримують зиск в найближчій перспективі, на них чекає катастрофа у довгостроковій. І все це, на жаль, стало більш очевидним після початку повномасштабного вторгнення. Знадобилася така криза, щоби країни навіть розвиненої демократії почали переглядати свою зовнішню політику. Закон людської природи простий — непокаране зло зростає. І якщо злочинці безкарно вчиняють злочини, то і їхня інтенсивність наростає, вони починають вважати, що можуть робити все, що вони захочуть.
НЖ: Які пріоритетні завдання ставите перед собою на найближчий час?
ОМ: У нас є декілька завдань як в організації. Перше — створити нові міжнародні механізми притягнення до відповідальності. Для того, щоб оці 59 тисяч задокументованих нами з партнерами епізодів воєнних злочинів не лишилися просто у наших національних архівах. Інше завдання — допомогти демократичній трансформації країни у сфері верховенства права. Для цього Україна має виконати велику кількість завдань. Це не просто зробити у мирний час і надзвичайно складно під час повномасштабного вторгнення. Третє наше завдання — ми розуміємо, що ось ця пожежа, як можна метафорично назвати російську агресію проти України, є свідченням того, що світова проводка не працює і всюди, де може іскритися, іскрить. Ми це бачимо по війні на Близькому Сході, у рішенню Венесуели окупувати частину незалежної території сусідньої країни. Тобто все більше і більше авторитарних лідерів надихаються прикладом Росії, бо розуміють, що ось ця ООНівська система миру та безпеки не працює. І якщо ми спільними зусиллями не реформуємо цю організацію, то не тільки люди в Сирії, М'янмі, Судані, Нікарагуа чи Афганістані будуть від цього потерпати, але й люди в розвинених демократіях раптом опиняться у світі, який стане небезпечний для всіх без винятку.
НЖ: Чи може світ нині покладатися на міжнародну систему безпеки та права? Чи дієва вона?
ОМ: Вона не дієва перед масштабними загрозами. Уявімо собі, що ми не змогли стримати в Україні ворога, і російська армія пішла далі. Приміром, РФ нападає на Польщу. Поляки будуть до ООН звертатися чи візьмуть у руки зброю? Тут ще питання, наскільки країни НАТО почнуть захищати Польщу і виконувати зобов'язання. Тому що всі ці роки, окрім Сполучених Штатів Америки, країни Альянсу не дуже вкладалися у розвиток свого оборонного потенціалу. Власне, тому, ми чітко розуміємо, що Україна вже великою мірою позбулася ілюзії, що хтось прийде нас захищати. Утім, вона захищає нині не тільки себе. Україна виконує місію НАТО, але з набагато меншим оборонним бюджетом. І будь-які спроби заморозити або вдарити додатково по Україні, яка бореться з російською агресією, можуть призвести до невтішних наслідків. Наприклад, те саме блокування кордонів польськими перевізниками — воно збільшує шанси цих самих блокувальників опинитися в окопах і зустрічати російських солдатів вже самотужки у себе вдома.
НЖ: Журнал TIME опублікував список найвпливовіших людей світу 2023 року. У ньому перша леді Олена Зеленська і ви. Що значить для вас таке визнання?
ОМ: Це означає, що місія, яку я і моя команда представляємо, уособлює запит мільйонів людей по всьому світу. А що може бути потужнішим за запит мільйонів?
НЖ: Наприкінці жовтня ви виступали на одній з найвідоміших конференцій у світі — TEDWomen. У своїй промові ви сказали: «Якщо Росія досягне своєї мети, і цей сценарій здійсниться, ми опинимося у світі, який буде небезпечним для всіх без винятку». Як на це відреагували присутні? Що ви насамперед намагалися донести у своєму виступі?
ОМ: Присутні реагували дуже щиро. На записі можливо не видно, але промову кілька разів перебивали аплодисментами. Та публіка, яка там була, думаюча аудиторія, вона розуміє загрозу. Я, власне, трішки не договорила у промові. Я казала, що ми опинимося у світі, який буде небезпечним для всіх без винятку. Я боюся, що ми вже в цьому світі опинилися. Єдине, що не знаю, як історики майбутнього назвуть цей період турбулентності, коли оця вся світова система миру, безпеки конає на наших очах.
НЖ: Яким ви бачите майбутнє України?
ОМ: Є кілька видів майбутнього. Є майбутнє бажане — це те, яке собі люди уявляють, лежачи на дивані. І тому воно ніколи не настає. Коли ти лежиш на дивані, про щось мрієш, не докладаючи до цього жодних зусиль, то нічого просто не відбувається. Другий вид майбутнього — прогностичне. Це те, яке будується на якійсь аналітиці, але ми вже бачили, наскільки воно не справджується. Згадайте, коли почалося повномасштабне вторгнення, не тільки Путін, але й західні аналітики вважали, що в України є лише 3-4 дні, а далі російські війська будуть у Києві. Україна впаде, і в нас немає вже потенціалу. Отак вони оцінювали протистояння такій могутній силі, як Росія. Але є ще третій вид майбутнього — проектоване. Тобто те, яке ми створюємо подіями зараз. І я прихильниця цього виду, тому що я не можу передбачити майбутнє. Я не політичний оглядач, аналітик чи футуролог. Я людина, яка бореться за те майбутнє, яке хоче мати для себе і для своїх рідних.
НЖ: А яку країну ви б хотіли бачити?
ОМ: Я хотіла б жити в такій Україні, де робота Центру громадянських свобод, принаймні у нинішньому форматі, була просто непотрібною.
«Україна вже великою мірою позбулася ілюзії, що хтось прийде нас захищати. Вона захищає нині не тільки себе. Україна виконує місію НАТО, але з набагато меншим оборонним бюджетом», — українська правозахисниця
«Війну легко почати, але потім вона закінчується «Бабиними Ярами», яких в Україні вже багато», — головний рабин України Моше Реувен Асман порівнює долі України та Ізраїлю, які мають однакових ворогів. Однак та сама війна зробила дивовижне — об'єднала людей. І тепер вони йтимуть до кінця. Моше Реувен Асман з перших днів війни волонтерив та допомагав нужденним. Пишається, що саме йому випала честь рятувати людей і бути на стороні світла. Про війну та життя у двох країнах — Україні та Ізраїлі, волонтерство та свою місію він розповів в інтерв’ю виданню Sestry.
Наталія Жуковська: Рабине, нещодавно ви повернулися з Ізраїлю, де теж триває війна. Як вона змінила суспільство?
Моше Реувен Асман: Хоча Ізраїль і звик до війн, цього разу це було неочікувано. Точно так само, як в Україні. Всі розуміли, що може бути війна, але ніхто не вірив. Завдяки тому, що український народ об’єднався, вдалося вистояти. Те саме сталося і в Ізраїлі. Відбулося величезне об’єднання народу, була неймовірна підтримка військових. Я вам скажу, що не 100%, а всі 150% євреїв-солдат повернулися додому зі всього світу. Не потрібно було ні за ким бігати чи змушувати йти в армію. Ізраїльтяни, як і українці, готові йти до кінця, ніхто не буде зупинятися. ХАМАС, а також Хезболла, мають відповісти за скоєні на території Ізраїлю звірства. Як би прикро це не звучало, війна об’єднала весь народ — як в Україні, так і в Ізраїлі.
НЖ: Яким Ізраїль виглядає зараз зсередини?
МРА: Життя триває. В Ізраїлі, як і в Україні, ніде немає безпечного місця. Хоча, звісно, є місця постійного обстрілу — зранку і до вечора, а є такі, що не кожної хвилини. Втім, ракета може прилетіти будь-куди. Та люди все розуміють. Вони готові затягнути пояси, щоб повернути заручників, помститись за смерті людей. Але головна ціль — знищити всі злочинні режими — такі, як ХАМАС і Хезболла.
НЖ: Україна та Ізраїль — далекі одна від іншої країни, але об'єднані жахливою реальністю. Житомирська траса в Україні та шосе №232 в Ізраїлі стали дорогами смерті. Чи не здається вам, що російські війська та ХАМАС діють схожими методами?
МРА: У таких терористичних організацій як ХАМАС та Хезболла жорстокість та вбивства — у крові та ідеології. Євреї прийшли на землю, яка була пустелею з камінням, і змогли побудувати процвітаючу країну. А бойовики ХАМАСу для звичайних людей нічого не роблять. Навіть коли інші держави, наприклад Катар, дають їм гроші на розвиток, вони не вкладають їх в освіту чи медицину, все йде на виробництво ракет та зброї. Так само вчиняє Росія. Замість нападу на Україну, краще б вони ті гроші вклали у свій розвиток. Могли б сказати: «А давайте ми станемо краще за Україну, у нас буде краща освіта, медицина, пенсії». Однак вони обрали інше. У Росії теж вкладають гроші у вбивства людей — як своїх, так і чужих. Це ідеологія знищення, ідеологія фашизму. Ми бачимо, що наші вороги мають один почерк. Я не міг зрозуміти, чому росіяни у Бучі та Ірпені скоїли такі звірства. А виявилося, таким чином вони насамперед хотіли залякати людей, аби ті здались. У ХАМАСа були такі ж методи в Ізраїлі. Але в обох випадках терористи домоглися протилежного ефекту. Народ піднявся — і ця боротьба світла з темрявою, переконаний, закінчиться успіхом і тут, і там.
Читайте також: Анна Уколова: «Якщо армія не знищить ХАМАС, я не впевнена, що Ізраїль зможе існувати»
НЖ: Чи доводилося вам пояснювати ізраїльтянам, що їхні вороги об’єдналися з тими, хто намагається знищити Україну?
МРА: Я давно це пояснюю. І не лише простим ізраїльтянам. Я говорив про це особисто прем’єр-міністру Беньяміну Нетаньяху перед виборами. Тричі з ним зустрічався і щоразу мав розмову на цю тему. Говорив із міністрами. Дехто стверджував, що не все так однозначно. Тепер, здебільшого, стало однозначно. Зараз уже нічого не потрібно пояснювати. Всі все розуміють. Особливо після виступу Путіна, який не висловив співчуття ізраїльтянам, а звинуватив Америку у перешкоджанні мирним переговорам з ХАМАСом. До того ж, очевидно, змінилася ключова політика Ізраїлю. Тель-Авів перестав попереджати Кремль про удари по Сирії. От нещодавно представниця російського міністерства закордонних справ Марія Захарова написала у мережі Х-: «Ми протестуємо проти Ізраїлю за те, що вони бомблять аеропорт в Дамаску. Це порушення міжнародного права. Що собі дозволяє Ізраїль?». Я написав у відповідь: «Слухайте, це верх цинізму. У перші дні повномасштабної війни в Україні ви розбомбили всі цивільні аеропорти в країні. Ізраїль бомбить летовище, бо туди поставляється іранська зброя. А ви бомбили просто, аби знищити». Так склалося, що в України і Ізраїлю зараз схожі долі. І ті ж вороги. Росія та Іран стали партнерами. А хто такий Іран? Це фашиська держава, член ООН, який відкрито і давно заявляє про бажання знищити Ізраїль та єврейський народ.
НЖ: Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України разом з тисячами людей ви евакуювали своїх онуків та дітей до Ізраїлю. І їм знову довелося чути сирени та ховатися від ракет. Як вони відреагували на військові дії там?
МРА: У мене 11-ро дітей. Частина родини живе в Україні, частина — в Ізраїлі. З великими труднощами я евакуював свою родину після початку повномасштабного вторгнення. Ми були поруч з Києвом. Російська армія вже розстрілювала машини, ми вагалися, яке краще ухвалити рішення, — лишитися під обстрілами чи виїжджати. Мої діти та онуки ховалися в саморобних сховищах. В Ізраїлі, слава Богу, бомбосховища є в кожному будинку. Найважче було чути питання від 5-річної дитини: «Тату, а нас не вб’ють?». В Ізраїлі діти зустріли те саме — повітряні тривоги й обстріли. Ви знаєте, там звук повітряних тривог такий самий, як і в Україні. Я весь час не можу зрозуміти, чому такий неприємний звук? Чому не можуть зробити красиву музику для повітряних тривог? Це сприймалося б психологічно легше.
Звичайно, війна — трагедія для кожної дитини. Це дуже впливає на психіку. Нещодавно я читав, що в Ізраїлі померла 12-річна дівчинка. У неї стався розрив серця, просто від страху. Це покоління дітей я називаю «воєнним».
НЖ: А чи не було бажання евакуювати їх до Європи?
МРА: Зараз не зрозуміло, де безпезпечніше. В Європі час від часу проходять антисемітські мітинги. Ясно, що вони проплачені. І я тут бачу одного бенефіціара — Росію. Та й не випадково напад ХАМАСу на Ізраїль стався у день народження Путіна. Співпадіння? Не думаю.
НЖ: Яким для вашої родини було 24 лютого?
МРА: Я знав, що буде напад Росії на Україну. Але водночас це було чимось нереальним. Я завжди казав, що ми виросли в Радянському Союзі, де нас навчали, що наступають німецькі танки, а тут пішли російські танки. Усе дзеркально помінялося. Було відчуття ніби уві сні, були думки «Не може цього бути», «Як так, нас же вчили, що радянський народ хороший, а німецький фашизм поганий?». Звісно, було страшно. Ти бачиш на власні очі справжню війну — не з книжки чи фільмів. Я прокинувся від вибухів. Тоді якраз бомбили Бориспіль та околиці Києва. Ми були за 14 кілометрів від Бучі, Ірпеня та Гостомеля, де тривали бої. Я почав дзвонити знайомим (навіть досі у мене мурахи по тілу від самої згадки про ті події) і коротко говорив: «Війна». Це було жахливо.
НЖ: У перші дні війни ви записали відеозвернення до росіян та євреїв Росії. Ви просили їх зупинити кровопролиття. Чи були якісь відгуки на те звернення?
МРА: Я звертався до росіян ще до 24 лютого. Це було у Бабиному Яру 27 січня, у всесвітній день пам’яті жертв Голокосту. Я говорив: «Зупиніть війну, її легко почати, а закінчується вона потім такими “Бабиними Ярами”». Я, як у воду дивився. На жаль, таких маленьких «Бабиних Ярів» в Україні багато. Потім звертався ще раз із Торою в руках. Це звернення розлетілося по всьому світу. Це був крик душі. Це був день, коли росіяни попали трьома ракетами у Бабин Яр. Ті слова потрапили у серця мільйонів людей у всьому світі. Включаючи, до речі, Росію. Мені дзвонили звідти. Я пояснював, що перебуваю в Україні, є російськомовним, народився у Росії.
Я — єврей. Я ненавиджу нацистів. Я не дозволю нікому експлуатувати тему Геноциду єврейського народу з метою вбивств інших людей. У даному випадку — українців. Я вважаю, що Росія спекулює на темі Голокосту, фашизму.
НЖ: Торік у березні у вашій синагозі жило сотні людей. Які історії вам найбільше запам’яталися?
МРА: У нашій синагозі жили не лише євреї, а й українці. Ми з Чернігова щодня евакуйовували по 300 людей. Вони були налякані, голодні і холодні. Згодом жінок з дітьми відправляли за кордон. Було дуже багато різних вражаючих історій. Розкажу символічну. У перші дні повномасштабної війни до нас евакуювали 92-річну бабцю на ім'я Рахель. У 1941 році її встигли закинули в останній потяг, який виїжджав з Києва. Якби тоді цього не зробили, вона була б у Бабиному Яру. То була її перша евакуація, вона втікала від німців. А зараз їй довелося тікати від росіян. Разом з донькою ми вивезли її в Кишинів і далі не знали її долі. А через 2-3 тижні мені прислали статтю у німецькій газеті з історією цієї жінки. Вона померла у Мюнхені. Свого часу її врятували від німців, вона втікала від росіян і померла в Німеччині. Така собі символічна історія.
НЖ: Як Ви почали займатися благодійністю?
МРА: Я робив це ще до війни. Але з початком повномасштабної почав допомагати евакуйовувати людей. Паралельно, за свої гроші, купив в Ізраїлі 15 великих медичних наплічників. У них було все для порятунку військових. Загалом ми привезли близько півтисячі наплічників. Спочатку ми передавали їх у різні військові частини. А потім я зрозумів, що потрібно давати лише тим, хто перебуває на передовій або цивільним, які постійно під обстрілами. І коли я отримав фідбек від людей, що наші медичні наплічники врятували десятки життів, зрозумів, що є щасливою людиною. Я радію з того, що причетний до порятунку людей. Адже немає нічого ціннішого. Ми багато чого робили і продовжуємо робити. Моя позиція така — роби все, у чому є потреба. Ми не робимо це для піару. Ми робимо це для порятунку більшої кількості людей. Також у мене багато часу займає спілкування із ЗМІ. Чому я з вами зараз розмовляю? Я зрозумів, наскільки важливо донести всьому світові правду. Інформаційна допомога є не менш важливою. До війни я не любив давати інтерв’ю. І зараз не люблю це робити. Але я це роблю через «не можу».
У нас у Торі є така заповідь: «Не стій на крові ближнього свого». Тобто Тора забороняє нам бути байдужими, коли когось поруч вбивають. Тож я часто намагаюся донести правду іноземцям про те, що відбувається в Україні.
НЖ: Ви неодноразово їздили на схід України з гуманітарною допомогою. Чи не було у вас страху їхати туди, де постійно стріляють?
МРА: Страшно. Я розмовляв з військовими. Немає такого солдата, який не боїться. Це нормальний стан. Але коли ти зайнятий якоюсь доброю справою, то в тебе немає часу боятися. Ми були у Херсоні, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС і була евакуація людей. Я тоді привіз джип, який плаває, і на ньому ми відправилися рятувати людей. З іншого берега Дніпра по нас почали стріляти. Поруч з нами був приліт. Нам пощастило, що була вода, й уламки нас не зачепили. Було неприємно. І я дякую Всевишньому, що вберіг нас.
Читайте також: «Ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим»: ізраїльський досвід під час війни
НЖ: Ви самі родом з Росії, народилися у тодішньому Ленінграді. Чи лишилися у вас там рідні? Чи підтримуєте з ними зв'язок?
МРА: По-перше, я не з Росії, а з Радянського Союзу. Скажімо так, з російської частини Радянського Союзу. У мене там є дуже далекі родичі. Я ні з ким не спілкуюся. У мене там похований батько, який, до речі, пережив блокаду Ленінграду.
НЖ: Чи спілкуєтеся ви з головним рабином Росії Берлом Лазарем?
МРА: Він мені жодного разу не телефонував. Я знайомий з ним. Проте, теж не дзвоню. Я завжди кажу, що в Україні можу говорити, що я хочу. Можу висловити свою думку «за» чи «проти» президента, і мені ніхто нічого не зробить. А ось в Росії — це небезпечно. Там за слово «мир» можна отримати 10 років тюрми.
НЖ: Як ви вважаєте, що може зупинити Путіна?
МРА: Я не знаю, що його може зупинити. Україна своєю єдністю, самовідданістю показала всьому світові, що можна боротися зі злом. Україна зупинила таку велику армію. Так, на жаль, дуже високою ціною, але, впевнений, Бог з Україною. Як і що його зупинить, не знаю. Але, згадайте, Радянський Союз розвалився — ніхто в це не вірив. А він розпався, як карточний будинок. Зло не може довго існувати. Головне, що ми на стороні добра і ми повинні його робити.
НЖ: Ви багато їздите світом, зокрема, зустрічалися з американськими конгресменами. Що намагалися їм донести?
МРА: Я побачив, наскільки моя думка є важливою для них. Це як погляд збоку. Я розповідав, що Україна — демократична країна, яка добре розвивалася до війни, яка має свободу слова, вільні вибори, можливість вибору релігії і в якій рівень антисемітизму нижчий, ніж в Європі та Росії. Я пояснював, що відбувається в Україн,і і говорив, що не можна втомлюватися від цієї війни. Адже це не лише наша війна. Сьогодні українці гинуть, аби захистити і ваше мирне життя. Тому, ви не маєте права сидіти спокійно, дивитися телевізор і пити каву, дивлячись, як вбивають інших. Це мій меседж, який я намагаюся передавати всюди.
НЖ: Як вони реагують? Чи є успішні результати таких спілкувань?
МРА: Так, звичайно. Я просто не можу розповісти вам подробиці, але були випадки, коли саме моє спілкування та переконання вплинуло на ухвалення дуже серйозних рішень.
НЖ: Якою ви бачите Україну після перемоги?
МРА: Маю надію, що Сингапур буде заздрити Україні. Але для цього потрібно не лише виграти війну з Росією, а й перемогти корупцію та хабарництво всередині країни. Це дуже важливо. Я — оптиміст. Я вважаю, що все буде добре, ,бо хороших людей набагато більше, ніж поганих. І, звісно, світло переможе темряву. Перемога буде. Я в це вірю!
«В Ізраїлі діти зустріли повітряні тривоги й обстріли. Звук повітряних тривог там, як і в Україні. Я не можу зрозуміти, чому такий неприємний звук? Чому не можуть зробити красиву музику?», — головний рабин України
Олена Апчел — театрознавиця, режисерка та волонтерка. У 2021-2022 роках керувала відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr», а восени 22-го переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Після трьох років життя за кордоном, маючи види на проживання в двох країнах ще на кілька років та десятки пропозицій роботи у дипломатії і мистецтві, Олена Апчел повернулася до України. Про війну довжиною у дев'ять років, життя і роботу за кордоном, творче вигорання та про те, яким бачить день перемоги — про це мисткиня розповіла Sestry.
Наталія Жуковська: Олено, чому вирішили повернутись до України, адже війна ще триває?
Олена Апчел: Моє рішення повернутися до України є дуже свідомим, виваженим та виношеним. Іноді я чую, як люди кажуть: « У нас було нормальне життя до 24 лютого 2022-го, а потім його змінила війна». Я не знаю, як до цього ставитися. Бо у мене «нормальне» життя було до 2014-го року, а потім його змінила війна. І я реально не можу оговтатися всі майже 10 років. Цей стан важко описати. В один момент ти не належиш собі, втрачаєш можливість керувати часом, простором та планами. І повернення до України зараз — це одна з формул, аби я нарешті керувала своїм життям, я не дозволяю страху забирати мою гідність і здатність. Можливо я роблю помилку і зрозумію це у майбутньому, але я хочу і можу це зробити і перевірити. Я вчуся проходити складні часи із широко відкритими очима. Я нарешті починаю розмову із моїм страхом. Пам’ятаю, як на 3-му році війни я собі говорила: «От вона закінчиться, збудуєш родину», на 5-му році: «От закінчиться війна, народиш». А вона все ніяк не закінчується. І вже триває довше, ніж Друга світова. Я з маленького містечка на Донеччині, яке вісім років було прифронтовим, а зараз окуповане. Утім, всі ці роки я не хотіла називати себе біженкою чи переселенкою, тим паче, що навчалася, а потім працювала в Харкові — це місто вже теж стало трохи рідним.
НЖ: А яким було ваше життя на Донеччині до початку війни?
ОА: Мій тато з Одещини. За родинними легендами, у мене мішана кров — румуно-греко-гагаузо-молдовсько-українська. Прізвище Апчел — мого тата. По маминій лінії у роду були козаки з гарними українськими прізвищами. Але мій дід, якого ми не бачили, був росіянином. І ці десять років перепрошивання ідентичності я часто асоціюю з випалюванням цієї чверті кацапського всередині мене. Коли почалась війна, я не була постійно на Донеччині, бо вже викладала і навчалася в аспірантурі у Харкові. Паралельно кілька років працювала головною режисеркою Центру фестивальних і конкурсних програм у Росії (до 2014-го). А ще займалася незалежним театром у Харкові. На той час це означало не заробляти, а витрачати гроші. І це виглядало так: я заробляла у Росії, а в Україні робила вистави і допомагала батькам. Коли Росія напала на Україну у 2014 році, для мене було очевидним, що треба там закінчувати. Я розірвала всі зв’язки і договори, ми дуже посварилися із на той момент колегами, бо вони щиро не розуміли своєї співвідповідальності за дії влади. Якийсь час я намагалася донести правду про події в Україні своїм колишнім російським колегам і родичам, які там жили. Десятки годин розмовляла з ними по телефону, але, на жаль, без результату. Це був час дуже жорсткого дорослішання: Київський Майдан, Харківський Майдан, Донецький Майдан, сварки у родині, перші волонтерські виїзди на фронт, захист дисертації, втрата заробітку. Моя родина опинилася на лінії фронту, виїжджати ніхто не хотів. 2014-й переламав все, кожного місяця ми ставали зрілішими на десятиліття.
НЖ: Де зараз перебуває ваша родина?
ОА: Моя мама загинула у 2016-му, а батько — в окупації в Криму. Частина братів-сестер теж були в окупації. Дехто пережив осаду Маріуполя, фільтраційні табори. Частина лишилася там, інша — виїхала. Хтось перебуває десь інкогніто. На тимчасово окупованих лише за лайк посту, де є слово «Україна» або «мир» можуть посадити на 15 років і «пришити» статтю за шпіонаж чи інформаційний тероризм.
НЖ: Олено, а що найбільше вас вразило після повернення до України?
ОА: Після початку повномасштабного вторгнення я дуже часто їздила туди-сюди, бо возила амуніцію військовим, гуманітарну допомогу, тому це не зовсім так, що я повернулася після трьох років еміграції. Але перше враження після переїзду — таке емоційне, не раціональне і може некоректне для багатьох — але у Києві мене вразило відчуття безпеки. А саме — наявність ППО і повітряних тривог. Вперше сигнал тривоги я почула у Дніпрі навесні 2022 року і ридала від щастя. Це було якесь неймовірне відчуття полегшення, коли вперше за 8 років війни хтось про тебе турбується і включає попередження про небезпеку. На Донеччині тривог не було, були постійні обстріли, без попереджень. А ще я відвикла від нашого публічного транспорту, маю на увазі маршрутки. Такого немає у жодній європейській країні.
НЖ: У Німеччині ви були співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Над чим працювали? Про що розповідали іноземцям?
ОА: Це фестиваль з дуже давньою 60-річною історією. Це продукт Berliner Festspiele, що фінансується Федеральним фондом культури Німеччини. Під його управлінням сім найбільших фестивалів різних напрямів мистецтва. Мені і моїй польській коліжанці Йоанні Нуцковській, з якою ми працювали в Новому Театрі у Варшаві, запропонували очолити цей фестиваль на п’ять років. З часом до нас доєдналися ще дві коліжанки з Німеччини. Наша програма базувалася на цінностях горизонтального, феміністичного, мультикультурного, соціально-відповідального мистецтва. Відтак одним із головних завдань минулого року було відреагувати на майже десятилітню війну в Європі. Завдяки фінансовій підтримці Федерального агентства з питань громадянської освіти нам вдалося реалізувати програму солідарності з артистами і артистками з України як частину соціально-відповідальної програми фестивалю. Ми запросили сім українських перформансів, здебільшого незалежних театрів, зробили 4 дискусії, показали 2 відеоінсталяції, а ще разом з Українським Інститутом створили виставку воєнних плакатів. Це було масштабним вторгнення у німецьку реальність. Ми намагались через незалежне мистецтво проблематизувати реальність. За той рік я усвідомила, що в інтелектуальних колах Німеччини процес розуміння і суб’єктної видимості України потребує в першу чергу сталих освітніх, а також критичних мистецьких проєктів. Там дуже складно на рівні наративів. Ми для них занадто невидимі з точки зору культури, занадто емоційні. Плюс цей фестиваль — це елітарний захід із дорогими квитками, місце, куди люди десятиліттями приходять випити шампанського і насолодилися красивими виставами. А тут ми зі своїм незалежним мистецтвом, зі складними темами, з війною.
НЖ: Чи завжди іноземці розуміли те, що відбувається в Україні? Як вдавалося це донести через мистецтво?
ОА: Публіка неоднорідна, в одних людей було більше розуміння, в інших — менше. Великий інтерес викликали дискусійні панелі. Ми говорили про деколонізацію українського мистецтва, про апропріацію російським мистецтвом українського.
На дискусію «Жінки у війні» у рамках частини фестивалю «Її історія» ми запросили Катерину Приймак, в.о. голови Жіночого ветеранського руху, Тайру (Юлія Паєвська — українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер та доброволець. — Ред.), а ще дослідницю і журналістку Deutschlandradio і авторку книги «Jenseits von Putin. Російське токсичне суспільство», щоб дати можливість німецькій аудиторії хоча б частково усвідомити феміністичний вектор змін в українському війську і його вплив на реальність. Під час перформансів реакції були різні, були навіть негативні відгуки. Наприклад, були претензії щодо недостатньої естетичності проєктів. Але були і зовсім інші глядачі, які фокусувалися на контексті. Наприклад, вистава Ніни Хижної «Лютий», створена в бомбосховищі, викликала мистецьку розмову з фокусом на те, хто ці молоді люди і як за таких умов можна говорити про війну.
НЖ: Як змінилася роль театру під час початку повномасштабної війни?
ОА: Вона змінилася, починаючи з 2014-го року. До 2022-го була пророблена колосальна робота багатьма моїми колегами над темою війни, а також над темами викликів для внутрішніх переселенців, яких за 8 років війни було понад 2 мільйони. У мене є вистава «Więzi» про бомбардування Донеччини, еміграцію, загибель мами і мій полон, яку я поставила у Гданську у 2018-му році.
Була ще вистава «Kreszany» про нашу спільну з Польщею слов’янську історію, але в якій наскрізна тема присвячена жінкам в українському війську. Або, наприклад, разом з Юлією Крівіч з Дніпра ми зробили у 2021-му році у Варшаві проєкт «Słownik» — про те, як війна і біженство змінили нашу мову, а наша мова змінює нас.
Театр часів війни — інструмент розмови про змінену ідентичність, усвідомлення того, що відбувається з пам’яттю. Це пошук розуміння того, що з цим всім ми будемо робити потім. Це спроби проживати сьогодення. Бо війна — це не тема, це вже частина нашої реальності, яка з нами назавжди. І театр може бути одним із інструментів, який ставить питання, допомагає підсвітлювати табуйоване і болюче, працювати різними методами з тим чи іншим аспектом або наслідком. Я, наприклад, не займаюся фабулярним мистецтвом, тобто не ставлю готові історії-тексти. Працюю разом з командою, з драматургами і акторами над тими чи іншими темами. Хтось реалізовує написані п’єси, хтось працює з темою війни через пластичні танцювальні вистави. Після повномасштабного вторгнення багато митців, що виїхали за кордон, отримали кредит безпрецедентної довіри і підтримки, змогли створювати різні мистецькі проєкти, з’явилося багато різних вистав. І, вертаючись до надважливого значення контексту, ні я, ні хтось інший не має права судити ці роботи — лише історія розсудить їхню якість і користь. Але мені було складно розмовляти з закордонними колегами після декількох побачених проєктів, в яких жінки у вінках, читаючи сумні монологи і співаючи сумні пісні, створювали образ України, якому не дуже хочеться допомагати. Я вважаю, що з такого роду речами треба бути дуже обережними.
НЖ: А чи було у вас творче та емоційне вигорання? Як давали раду?
ОА: Перші два роки війни я фокусувалася на волонтерстві і була в стані створювати тільки соціальні перформанси, майже не працювала у театрі. У цьому стані вперше виїхала до Польщі, бо була ілюзія, що біль еміграції повинна була перебити біль втрати дому. Потім не стало мами, і це вигорання загострилося, але трансформувалося. На третьому році війни я повернулася в Україну. Не дуже пам’ятаю, як з цим впоралась, але точно знаю, що час не лікує. Лікують люди. Напевно мені допомогло оточення — свої люди, які далі волонтерили, йшли добровольцями, верталися. З ними було легше, зрозуміліше. А коли на сьомому році війни почалася пандемія на Covid-19, ухвалила рішення займатися собою. Світ зупинився, вперше за ці роки з’явилася легітимна можливість на сум. Тоді я почала лікувати депресію. Насамперед дала собі можливість виплакатися, погорювати за загиблими, за втратою дому і ухвалила рішення лікуватися — це була щотижнева психотерапія, медикаментозна підтримка. Я спробувала зробити графік, почала харчуватися за ним, дбати про себе, описувати свої думки у щоденнику. І, звісно, дотримувалася повноцінного сну та розподіляла навантаження. Це мені дуже допомогло. А ще — багатогодинні розмови з посестрами, які проходили свої складні історії зцілення.
НЖ: Чи вистачає вам часу на творчість? Над чим працюєте?
ОА: Перші два роки війни у мене була така трохи творча пауза, потім на 5 років я якось повернулася до своєї діяльності і зараз знову трішки зависла. Мені складно зараз уявити себе під час репетицій, бо я сфокусована на допомозі армії або переселенцям. Я змогла себе вмовити поки що бути посередницею, кураторкою, за рахунок чого я робила фестиваль у Німеччині і паралельно якісь проєкти у Польщі. І я дуже вдячна своїм колегам і колежанкам, які фіксують реальність в мистецьких проєктах зараз. Також тим, хто добровільно пішов у військо і зробив паузу в мистецькій діяльності. Складний час складних виборів — і, напевно, найкращим виходом є вміння об’єднувати, комбінувати свої діяльності, перебувати одночасно в різних полях. Іноді, звісно, я теж роблю щось творче. От зараз перед виїздом із Берліна реалізувала перформативне читання п’єси Катерини Пенькової, української драматургині, яка теж комбінує творчу і волонтерську роботу, займається шелтерами для біженців у Варшаві. Ці два тижні мені було незвично знову щодня ходити на репетиції. Але розумію, що культурні меседжі — це теж зброя.
НЖ: Ви були у російському полоні? Коли і за яких умов це сталося?
ОА: Цю частину свого життя я поки що не коментую, бо вона мусить бути спочатку пропрацьована зі спеціалістами. На сьогодні я є членкинею організації «SEMA Україна», яка об’єднує жінок, що постраждали через сексуальне та гендерно-обумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України і мають активну громадянську позицію. Наша організація була створена Іриною Довгань [українська активістка та волонтерка, 24 серпня 2014 року її викрали російські військові, звинуватили в шпигунстві на користь України. Її фото прив’язаної до ліхтарного стовпа облетіло весь світ. — Ред.] у 2019 році, завдяки підтримки міжнародній організації «Фонд доктора Деніса Муквеге». Ми є частиною глобальної світової мережі SEMA NETWORK. У цій організації здебільшого жінки з тих країн, де були громадянські війни або конфлікти. Ми вчимося у них, а вони у нас. Але наша історія і війна Росії проти України дуже сильно відрізняється, бо це визвольна війна, а не громадянський конфлікт. Членкині нашої організації для мене справжні героїні України. Дехто з них незаконно роками перебував у полоні, був тортурований за проукраїнську позицію.
НЖ: Ви допомагаєте жінкам, які пережили насилля з боку росіян. З якими історіями до вас звертаються люди?
ОА: Я зовсім нещодавно вступила в організацію «SEMA Україна». Коли Ірина Довгань її створювала, то намагалася зібрати навколо себе жінок, аби насамперед підтримувати одна іншу, інформувати, фіксувати злочини, надавати юридичну підтримку, а також для того, щоб мати платформу міжнародної адвокації задля визнання СНПК [сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом. — Ред.] як злочинів проти людства, а також можливості отримання репарацій. Після повномасштабного вторгнення, на жаль, організація почала стрімко зростати. Зараз вже нараховується понад 50 жінок. Але це неспівмірно реальній кількості постраждалих. Тільки зараз у полоні у російських СІЗО, у так званих ДНР і ЛНР, у тюрмах Криму перебуває більше тисячі жінок, які засуджені на різні терміни, починаючи з 2014-го року. Кількість тих, хто постраждав від насилля, зростатиме. Історії полону дуже різні. У нас є Людмила Гусейнова, яка провела в полоні три роки і була звільнена торік. Вона була однією з небагатьох цивільних, які потрапили на обмін разом з жінками-військовими. Є історії з окупованих територій Херсонщини, Київщини, Донеччини і Луганщини. Порівнювати біль кожної неможливо. Хтось готовий публічно свідчити, а хтось — ні.
НЖ: Про що не варто запитувати у людей, які пережили сексуальне насильство і тортури?
ОА: Розмова із журналістом — це часто відчуття, що ти знову на допиті у слідчого. Тому важливо заздалегідь подбати, аби не було таких тригерних моментів. Є декілька фундаментальних правил, наприклад, людина із досвідом насильства ніколи не може бути винною чи відповідальною за те, що з нею сталося. Відповідальність завжди на насильнику. На жаль в нашому суспільстві домашнє насилля досі овіяне стереотипами і стигмою: «сама винувата», «не треба було виряжатися», «б’є, значить любить». Окремою табуйованою темою залишається насилля над чоловіками, про яке взагалі не говорять. І ці викривлені уявлення переносяться і на військове насилля. За жодних обставин жертва не може бути винна у тому, що з нею сталося. Людина на окупованій території перебуває під впливом людей, в яких є зброя. І ця територія є територією відсутності права. У нас часто буває так, що журналіст говорить з потерпілою, а на кінець питає: «Назвіть 10 методів, як уникнути ґвалтування». Або: «Що ви відчували? Чи вам було страшно? А вам не здавалося, що вам подобається?». Це непрофесійно і призводить до ретравматизації.
НЖ: Олено, як вас змінила війна?
ОА: Мені було 27 років, коли у 2014-му році почалась війна, і я вже не дуже пам’ятаю, якою я була раніше. З одного боку, я мрію, щоб інші зрозуміли цей досвід, а з іншого — я дуже хотіла би, щоб жодна людина ніколи не відчула того болю. Нікому не бажаю пережити щось подібне, але, на жаль, багато хто з нас це вже пережив, дехто декілька разів, а декого це ще чекає. І усім нам з цим треба навчитися жити, навчитися перетворювати свій травматичний досвід на травматичне зростання. Дуже дивне відчуття — ти стоїш, перед тобою ціла хата, але уламок від снаряда пошкодив двері, дах чи ворота. Ти їх відремонтував, а наступного року знову все повторилося. Три роки пройшло — і знову. Така рутинна небезпека — дуже дивне відчуття. Пам’ятаю в 2016-му, 2017-му, коли від прифронтового містечка якісь 20-30 кілометрів до Харкова, ти приїздиш, а там тиша і спокій — і всі каву п’ють. І це теж таке дивне відчуття. А з іншого боку — це прекрасно. Люди мусять жити. В ім’я цього і йде ця боротьба. Я дуже хочу не скурвитися, не стати заздрісною і травмованою, яка буде ділити свою країну на більш чи менш безпечні місця. На тих, хто довше чи менше перебуває за кордоном. Хоча мені важко вибачити тих, хто співпрацював з росіянами ці перші 8 років війни і перестав тільки зараз. Я відчуваю за собою, що часто злюся на тих людей, для яких війна триває два роки. І водночас радію, що це добре, що вони «не порубані», що в них була змога вісім років дихати вільним повітрям, спати нормально, не здригатися від феєрверків. Я ненавиділа новорічні свята саме через петарди і салюти. Зараз я собі повторюю, що кожен і кожна має пройти свій шлях і у свій час. Так, війна мене змінила. Я стала більш чутливою до несправедливостей, але добрішою до своєї безпорадності і менш вимогливою до інших. Дякуючи війни, я полюбила свій дім, свій степ — і проходжу свою особисту деколонізацію, дерусифікацію і деімперіалізацію. Це болючі процеси і довготривалі, але вони роблять мене стійкішою.
НЖ: Яким ви бачите день нашої перемоги?
ОА: Цей день мусить бути тихим, днем пам’яті і вшанування. Навіть якщо завтра ми виборемо перемогу — кількість сплаченого за це настільки велика, що я дуже хотіла би, аби ми не перетворилися на росіян і не зробили цей день святом вишиванки, танців, вінків та вареників. Я дуже цього боюся. Розумію, що перші місяці ми будемо в ейфорії, а потім настане дуже глибока суспільна депресія, можливо на довгі роки. І нам треба вже зараз готуватися до того, в який спосіб будемо підтримувати одне одного у цьому майбутньому. Це буде суспільство ветеранів і ветеранок, суспільство релокованих, іноді двічі, протезованих людей, з досвідом сексуального насилля, тортур і полону, з різними видами тривожних і посттравматичних розладів, із досвідом еміграції та вигорання. І нам треба вже зараз досліджувати механізми відновлення, формувати толерантність і терпимість, взаємодопомогу і повагу. Я бачу у дні, місяці і роки після перемоги багато роботи — і треба вже готуватися до цього. Мрію про Україну, в якій наш травматичний досвід ми перетворимо на посттравматичне зростання. Це нам допоможе стати зрілим суспільством. Вірю, що ми зможемо це зробити дуже швидко, бо нам нічого не бракує, ми вже ок. Так, на жаль, маємо кровожерливих сусідів ззовні, корупціонерів і бандитів всередині, але водночас маємо значну частину свідомого громадянського суспільства і відважне військо. Треба триматися і далі боротися, бо є заради чого.
«Війна мене змінила. Я стала більш чутливою до несправедливостей. Дякуючи війни, полюбила свій дім, свій степ — і проходжу свою особисту деколонізацію, дерусифікацію і деімперіалізацію», — розповідає мисткиня
Вона допомагає нужденним вже 18 років. Адріана Поровська — відома у Польщі соціальна працівниця, директорка Камілійської місії соцдопомоги та волонтерка. Порятунок безхатченків у Варшаві та повернення їх до нормального життя — до повномасштабного вторгнення це був один з основних напрямків роботи Поровської. Після початку великої війни волонтерка активно допомагає українцям, які від російських бомб втекли до Польщі. А ще Адріана Поровська є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталія Жуковська: У Варшаві зросла кількість безхатченків. Серед них, у тому числі, й українці. Хто ці люди? Чому обирають таке життя?
Адріана Поровська: Ніхто не обирає бути бездомним. Часто це люди, які мають психологічні проблеми. У них немає сили волі та бажання боротися за покращення своєї долі. Багатьом людям, які приїжджають до Польщі сховатися від війни, дуже важко. Вони не знають польської мови, дехто втратив майно або навіть рідних. Вони не мають відчуття безпеки. Ще донедавна таким людям надавали тимчасове житло. Утім зараз таких можливостей усе менше й менше. Ціни на оренду житла у Польщі, а особливо у Варшаві, дуже зросли. За невелику квартиру площею 40 квадратних метрів треба заплатити чотири тисячі злотих. До цієї суми додайте так званий депозит за місяць, а то й два. Тобто, щоб орендувати квартиру, людина повинна мати одразу 10 000 злотих. Для багатьох людей це дуже складно. Ще одна категорія людей, які перебувають на вулиці, — це алко- і наркозалежні. І тут ми намагаємося залучати психологічну та терапевтичну допомогу. До слова, шукаємо щоб спеціалістів, які володіють українською мовою, щоб люди мали можливість поговорити про свої проблеми рідною мовою.
НЖ: Від початку повномасштабної війни в Україні ви разом з іншими волонтерами зустрічали у Варшаві біженців з України та допомагали їм. У чому конкретно полягала ваша робота?
АП: З перших днів війни я була на Західному залізничному вокзалі і координувала роботу. Тільки уявіть, лише там ми зустрічали 8000-10000 людей щодня. Вони потребували практично всього. Ці люди сиділи на лавці чи на своїх речах і казали: «Я не знаю, що мені робити далі». Були й такі, що хотіли потрапити в іншу європейську країну до своїх родичів чи до тих, хто пропонував їм прихисток. У цьому ми теж допомагали. Та одного дня я помітила, що навколо дуже багато хаосу: всі кудись біжать, не дуже зрозуміло, хто цим керує. Так у мене народилася ідея розділити волонтерів на три типи. Найважливішими були ті, які розмовляли українською або російською мовами. Ці волонтери були у червоних жилетах. У синіх — ті, хто допомагали носити валізи, а також людям з обмеженими можливостями. Волонтери у зелених жилетах підходили пропонували допомогу на місці. У нас були листівки з картою вокзалу, де були вказані місця з безкоштовним Wi-Fi, туалетом, з місцями видачі телефонних карток, з точками з їжею та чаєм, а також зонами для відпочинку.
НЖ: Ви бачили тисячі людей, чули їхні історії. Яка з них вразила найбільше?
АП: Одного разу на автовокзалі мене зупинила літня жінка. Їй було понад 80 років. Вона ледве ходила. Бабуся схопила мене за руку і попросила допомогти їй донести багаж. Однак виявилося, що її автобуса на місці немає. Жінка подумала, що він поїхав геть. Вона почала кричати, що там діти. Щоб ви розуміли: величезний вокзал, там стояло чимало транспорту, а її автобус від’їхав. Однак, згодом з’ясувалося, що він просто перепаркувався в інше місце. Я 40 хвилин шукала його і знайшла. В автобусі на бабцю чекали онуки, старшому на вигляд було років 10. Ця родина вони їхала до Гданська. У них було багато речей, у тому числі, перев’язаний мотузкою матрац. Також пам’ятаю молоду 20-річну дівчину. Ми зустріли її на вокзалі, вона їхала до Парижа. Я запитала: «Чому саме туди?». Виявилося, що вона у соцмережах познайомилася з хлопцем. Утім, ніколи його не бачила, але він запропонував допомогу. Ми кажемо: «Послухай, хіба це гарна ідея йти до незнайомої людини? Ти не знаєш, хто він». На щастя, їй вдалося зв'язатися з батьками і поговорити. Вона прийшла до мене і сказала: «Моя мама теж вважає, що це погана ідея. А що мені робити?». І тоді ми шукали місце, де вона могла б нормально жити, продовжувати навчання. Із речей у неї був лише один маленький наплічник. І ми дали їй найнеобхідніше. Як подяку вона принесла мені українську шоколадку. Ну, як тут не плакати? Зрештою, вона поїхала до Голландії. Я й досі підтримую з нею зв'язок. І таких історій багато.
НЖ: Як нині змінилося ставлення поляків до українців?
АП: Насправді ставлення до українців не змінилося. Просто є люди, яким властиво писати якісь негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах. Коли я їх бачу, одразу пишу, що думаю. Я намагаюся відповідати і показувати, що то не є думка більшості поляків. Я зовсім не здивуюся, якщо ті хто пишуть негатив про українців, є представниками російської пропаганди. Їхня мета — сіяти паніку, ворожнечу між поляками та українцями. Вони хочуть показати, що українці використовують нас або, що поляки кривдять українців. Ми всі і так добре знаємо, що у будь-якій країні є хороші та погані люди. Так само, як і в Польщі, і в Україні.
НЖ: За останніми соцдослідженнями, майже 70% поляків підтримують прийняття біженців з України, 25 — проти. Такими є результати дослідження від CBOS. На вашу думку, як нині виглядає ситуація з підтримкою поляками українців?
АП: Ми все ще перебуваємо на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Маємо дозвіл від Мазовецького воєводи. Із початком зими може збільшитися кількість українців, які їхатимуть до Польщі. Принаймні до кінця лютого ми будемо присутні на вокзалі. Наразі інші потреби і масштаби допомоги. Загалом ми допомагаємо із вивченням польської мови, із пошуком роботи. У нас є український коворкінг. Ми організували робочі місця для дівчат з України. Орендували приміщення, тепер там працює перукар, дівчата роблять манікюр, є косметолог. Відтак, жінки можуть заробляти гроші. Коли я до них приходжу на каву, мені теж роблять манікюр. А ще у нас є можливість орендувати жінкам з дітьми квартири. Це все завдяки моєму проєкту з Тайванем. Ми — католицька організація, але подружилися з буддистами, які жертвують нам гроші на допомогу жінкам з України. У нас є кілька таких квартир. Також на вокзалі іноді ми зустрічали підлітків без супроводу дорослого. У Польщі, за законом, діти до 18 років є неповнолітніми. Тож такі діти могли б потрапити під опіку поліції. Але щоб уникнути цього іноді, я брала їх до себе додому. Згодом за ними приїздили їхні батьки.
НЖ: Чи прибувають зараз нові люди? Хто вони і звідки?
АП: Три тижні тому були. Проте не всі зараз звертаються за допомогою до волонтерів. Іноді хтось заходить випити чаю, з’їсти бутерброд чи просто перепочити, роздрукувати квиток і поспілкуватися. Іноді хтось просто приходить поміряти тиск чи випити пігулки від головного болю. Щодня приїздить десь 160 людей. Дехто навпаки повертається до України. Є також ті, хто повернулися назад з Америки до Польщі. Знаю дві такі родини. Одні повернулися через місяць. Вони зрозуміли, що в Америці їм буде однозначно складніше. Я допомогла їм знайти роботу і орендувати житло.
НЖ: Якщо проаналізувати 18 років вашої роботи, що вас мотивує продовжувати свою справу?
АП: Я почала працювати у 2006 році. Одного разу журналіст запитав мене про це, тоді я йому сказала, що насправді мого чоловіка дуже дратує постійна моя відсутність вдома. Допомагати — це просто частина мого життя. Я завжди була такою людиною, яка допомагає іншим. Я не можу стояти осторонь, коли комусь погано або відбувається несправедливість. Я просто люблю людей. Нещодавно я йшла разом зі знайомим повз вокзал і помітила на одній з лавок маму з двома дітьми та котом. Я попросила його зачекати на мене. Пішла до цих людей і поговорила. Виявилося, що вони сиділи там аж два дні. Їли якісь бутерброди, хтось приносив їм чай, але ніхто їх не питав, чи є їм куди піти. Мій знайомий тоді мені сказав: «Це неймовірно, що ти їх помітила. Ти бачиш речі, які інші люди не бачать».
НЖ: Як реагує родина на вашу діяльність?
АП: У мене є один син і чоловік. Вони звикли до такого ритму життя. Мій син практично виріс там, де я працюю. Коли він був малим, то дуже часто хворів, тож фактично був тут зі мною. Одного разу навіть був репортаж про нього. Журналісти, які приїжджали знімати матеріал про безпритульних, помітили мого сина. Вони запитали: «Чи знаєш ти, хто такий безпритульний?». Він тоді сказав, що це Юзек, Мар'ян та пан Крістофер. Він, знаючи імена всіх цих людей, не зміг як дитина дати визначення терміну «безпритульність», але він знав їхні мрії та потреби. Зараз йому 17. Він активно займається різними видами спорту, має багато друзів. Ким він стане у житті, я не знаю. Але, думаю, колись він буде робити те, що роблю я. Іноді кажу йому, щоб він був ветеринаром, бо цим котам треба допомагати, або юристом, тоді допомагатиме мені у складних справах. А, може, стане лікарем. Тоді ми разом поїдемо в Африку допомагати людям.
НЖ: Що важливо пам'ятати, допомагаючи іншим?
АП: Насамперед просто запитати: «Чим я можу вам допомогти?». Це не складно. Одного разу на вокзалі я познайомилася з парою, яка на ці питання довго не відповідала. Не говорили, куди їдуть далі. Лише згодом довірилися і сказали, що їдуть до Росії. Для них це було важке рішення, але у них там залишилося двоє синів. І вони сказали, що більше нічого і нікого не мають. Звісно, що це було їхнє рішення, я не мала права їх зупиняти. У таких випадках я просто розповідаю, які ризики можуть бути у разі ухвалення того чи іншого рішення. Але сам вибір лише за людьми.
НЖ: Чи думали ви, що у сусідній з Польшею країною вибухне така кривава війна?
АП: До початку війни мені це взагалі не спадало на думку. Я була переконана, що цього не буде. А тепер я знаю, що це може статися по всій Європі. Росія і Білорусь — величезна загроза для всіх нас. І ми повинні щось з цим робити і бути готовими до цього. Але також потрібно мати багато друзів. Я вірю, що польсько-українська дружба буде збережена, хоча й бачу, що відбувається на кордоні. Я розумію транспортників. Кожен бореться за своє. Але, на мою думку, питання блокади має бути вирішено дуже швидко нашими керівниками, українськими і польськими, щоб це все не використовувала російська пропаганда. Бо від цього сильно можуть постраждати як українці, так і поляки. Для мене це було б великою особистою поразкою, тому що я багато чим пожертвувала впродовж цих двох років. Я не працювала по 8 годин, я допомагала по 20 годин поспіль. Я пожертвувала своїм професійним та особистим життям. Але я знаю напевно — моя дружба з українцями є міцною і справжньою.
НЖ: Андріано, а про що ви мрієте?
АП: У професійному плані маю дві мрії. Перша — у нас є будівля, де я хотіла б організувати долікарняну та післялікарняну допомогу для самотніх людей. Це великий проєкт. Мені на нього потрібно 6 мільйонів злотих. І друге — я б дуже хотіла створити волонтерський центр для всього світу. Тобто я хотіла б навчати у Польщі людей, які хочуть бути волонтерами, які могли б одразу виїхати на місце гуманітарної катастрофи. А особисто? Я хотіла б, щоб мій син був хорошою, розумною, щасливою людиною. Також моя сестра у травні має народити ще одну дитину. Я б хотіла, щоб вона народилася здоровою і щоб це була дівчинка, адже поки що у нас народжуються лише хлопчики. І звісно, мрію, щоб закінчилася війна, щоб до влади у Польщі прийшли розумні люди, і ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло.
«Мрію, щоб ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло», — наголошує Адріана Поровська, номінантка першої премії «Портрети сестринства»
Рубіжанська панчішна фабрика розташовувалась на Луганщині. Вона для місцевого населення була одним із основних роботодавців. Коли Росія напала у 2014-му, фабрика не зупинила виробництво. Попри те, що того року у травні-липні йшли жорсткі бої за Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ. Не стало підприємство і за часів COVID-19. Все змінила велика війна. Російська армія знищила все. Однак команда Рубіжанської панчішної фабрики знайшла в собі сили почати все з нуля — на Львівщині. Комерційна директорка Ольга Ушакова розповідала Sestry цю історію.
Ми втратили все
Мабуть 2014-й зіграв з нами злий жарт, бо ми подумали, що зараз також буде так, як тоді, — військові відженуть ворога, і ми працюватимемо далі. Не хотілося вірити у повномасштабну війну. Водночас ми дивилися новини і припускали, що загострення на сході буде. Відтак треба щось робити. Частину виробництва ми вирішили перенести на захід України, до Львова. І 22 лютого 2022 року поїхали шукати приміщення. Утім, вже було запізно. За два дні нам подзвонили із виробництва і повідомили, що у місті чути вибухи, почалася велика війна.
Ми одразу ухвалили рішення — повністю зупинити виробництво. Це сталось вперше за 25 років існування підприємства, де робота кипіла 24/7, а в’язальний цех працював цілодобово. Працівників відпустили по домівках. Ми тримали контакт з обласною військовою адміністрацією. Коли запрацювала державна програма з релокації, яка допомагала вивозити виробництва, ми заповнили заявку, але вже 7 березня до міста не було доступу. І нам відмовили. Туди було небезпечно їхати. Ми не могли просити людей під обстрілами вивозити наше обладнання. Тому, на жаль, з Рубіжного ми не вивезли практично нічого — ані готову продукцію, ані сировину, ані обладнання.
А вже у березні були прильоти по нашому підприємству. Згорів другий поверх, впав дах. Після цих влучань вціліле почали красти. Порахувати всю шкоду, яку завдали росіяни, дуже складно. Але ми не просто втратили все, а ще й залишилися з боргами. У нас були кредити, які ми брали на розвиток. Маємо 11 мільйонів боргу. Ми втратили все. І не лише виробництво. Ми втратили 30 років свого життя, бо все, що було в Рубіжному, зокрема наші будинки, — все втрачено. Наскільки ми знаємо, то, на жаль, жодне виробництво нічого не вивезло з міста.
До Львова з півтори сотні працівників переїхали лише 17
У Львові у нас був наш друг і партнер, для якого ми виготовляли продукцію, — Dodo Socks. Вони нас дуже підтримали. Позичили нам гроші, за які ми змогли закупити першу партію обладнання. Ми були у розпачі. Коли ти втратив все в один день, ти не знаєш, що буде далі. Питань було багато. Відбудовувати чи ні? Може, слід почекати? На той момент ми думали, що треба таки почекати 2-3 тижні, як казали в новинах. Однак ти чекаєш, а потім розумієш, що життя йде, а ти нічого не робиш і якщо почекаєш ще, то можеш з часом взагалі не зібрати команду. А нам потрібно було виконувати свої зобов’язання, сплачувати борги, щось виготовляти, заробляти і повертати позичені та кредитні гроші.
Та нам не було з чого починати. Ми втратили найголовніше — в’язальне обладнання, яке найбільш дороговартісне і воно дуже довго виготовляється, до того ж не в Україні. Та й логістика порушилася. Раніше, якщо чекали на поставки з Китаю, то все йшло через Одесу, а тут треба отримувати на Румунію, а потім звідти везти в Україну. І це все затягує процес. Ми шукали вживані машини. Але на тому обладнанні, яке готові були нам продати, ми не могли виготовляти продукцію, яка була в асортименті.
Щойно ми ухвалили рішення про відновлення, одразу почали перемовини з командою. На щастя, були люди, готові на такий крок. Але зголосилися не всі. До початку великої війни у нас працювало 162 працівника. До Львова переїхало 17 робітників з родинами. Завдяки обласній адміністрації знайшли для них безкоштовне житло в гуртожитку. Також підшукали приміщення, в якому працюємо зараз. Коли ми відновлювали виробництво, у нас була одна в’язальниця. І вона навчила всіх нових, хто до нас приходив на роботу. Ми і зараз шукаємо людей на виробництво. Нам потрібні в’язальниці, формувальниці, швеї, пакувальниці, майстри з налаштування в’язального обладнання та швейних машинок. Ми зараз беремо всіх, аби було бажання вчитися і працювати. Ми їздили навіть у центр зайнятості, проводили агітацію. Шукаємо усіма можливими шляхами робітників.
Звичайно, що про довоєнні масштаби поки що не йдеться, адже в Рубіжному у нас було 98 в’язальних машин, а тут ми маємо 31. Швейних машин було понад 40, а на першому етапі відновлення — всього дві. Щодо асортименту, то ми почали відновлюватися з простого. Почали виготовляти шкарпетки і лише для дорослих. Нещодавно отримали обладнання за грантом від USAID «Економічна підтримка України» — це нові сучасні машини, зараз у нас вже є 47 в’язальних машин. Можна говорити про відновлення половини виробництва. Знаєте, ми намагаємося не думати про те, що було, а поступово відбудовуватись.
Рятівна партія бавовни
Наш бізнес починався з маленького сімейного виробництва двох братів Геннадія та Олега Місюренків. На той час був дуже великий попит на продукцію. Олег розумівся на обслуговуванні обладнання, а Геннадій зашивав миски на шкарпетках. З часом почали наймати людей. У 1994 році зареєстрували ФОП, а в 2011 відкрили ТОВ «Рубіжанська панчішна мануфактура».
Так трапилося, що в 2014 році почалася війна, наші основні ринки збуту були в Донецькій та Луганській областях. Вони дуже постраждали, і ми вирішили виходити на інші ринки. Попит був шалений, у нас не вистачало готової продукції. 2017-го ми вирішили розширюватися. Переїхали в сучасне приміщення, докупили обладнання. До великої війни ми випускали весь асортимент панчішно-шкарпеткових виробів: від продукції для новонароджених до виробів для дорослих. Виготовляли дитячі й жіночі колготки. Це та продукція, за створення якої в Україні мало хто береться.
Частина нашого товару йшла на експорт. Ми відправляли продукцію в Молдову, Чехію, Нідерланди. Почали працювати з клієнтами з Іспанії та Німеччини. На щастя, ми вже відновили співпрацю з Чехією. Раз на два тижні до нас приїздить машина і забирає замовлення. Зараз зможемо вже виготовляти шкарпетки для новонароджених. За рік до великої війни ми почали займатися розробкою професійних спортивних шкарпеток. Це мали бути справді якісні шкарпетки, технологічні, з правильною компресією та амортизаційними зонами. Кожна модель розроблялася під відповідний вид спорту. Цю продукцію тестували професійні спортсмени, ми отримували фідбек, щось покращували, а щось змінювали. Насправді в Україні жоден виробник не займається цією продукцією. Тож ми хотіли стати першими. І зараз ми отримали обладнання, на якому зможемо продовжити наш проєкт.
А ще ми унікальні тим, що у нас завжди було багато кольорів на складі. У Рубіжному ми мали в наявності сто різних кольорів! Зараз є 80. Навіть білого кольору було три відтінки — білий холодний, теплий і просто білий. І так щодо кожного кольору. Нам пощастило — до початку великої війни ми мали проплачені три контейнера бавовни. Вони повинні були прийти у Рубіжне до 24 лютого, але поставки затримувалися. Ми навіть сварилися з логістичною компанією. Однак, як бачите, все склалося насправді дуже добре для нас. Ця бавовна стала для нас також невеличким плацдармом для відновлення. Спочатку ми почали продавати сировину, отримувати обігові гроші і з того фінансувати потрохи відбудову і закривали зарплату робітникам.
Хочемо мати два виробництва — у Львові та Рубіжному
Сьогодні наше основне завдання — запустити у роботу отримане обладнання, знайти людей, сформувати команду, щоб ми могли цілодобово працювати. У планах запуск лінійки жіночих колготок. Це завдання на найближчий період. Далі поступово відновлюватимемо виробництво дитячих колготок і поступове тестування і запуск спортивної шкарпетки.
Повністю відновити виробництво, як було у Рубіжному, нереально. По-перше, немає такої фінансової можливості. Досі не вирішене питання з кредитами. Немає якогось механізму на державному рівні, що допомогло б нам вирішити це питання. Також у планах, коли трішки станемо на ноги, — власне приміщення. Велика мрія — мати два виробництва: одне — у Львові, інше — у Рубіжному. І щоб ти сам мав змогу обрати, де тобі залишитися і де ти будеш жити, а не вимушено переїжджати через такі обставини: щоб тебе не виганяли з твоєї домівки, щоб ти сам мав право вирішувати, де жити.
Я впевнена, що після перемоги — це буде європейська розвинена країна з високими стандартами якості життя. Без жодної корупції. Треба просто трішки потерпіти. Але не просто чекати, а докладати зі свого боку зусилля. Якщо ми всі хоч трішки щось будемо робити для нашої перемоги, то, я впевнена, скоро все буде дуже добре.
До війни Рубіжанська панчішна мануфактура була лідером із виробництва шкарпеток та колготок. З початком війни російські військові обстріляли фабрику, розграбували склад з продукцією, знищили обладнання
Польща на восьмому місці в Європі за кількістю хворих на коронавірус станом на 6 грудня. Найбільше ж захворювань зафіксовано у Франції. У польському Міністерстві охорони здоров’я наголошують, що хворих насправді може бути більше, ніж говорить офіційна статистика, бо не всі люди повідомляють у медичні заклади про результати тестування.
— За моїми підрахунками, у нас в Польщі щодня може з'являтися 20-30 тисяч нових пацієнтів з Covid. Я щоденно роблю близько 20 тестів і кожен третій — позитивний. Сказати, що офіційні результати занижені, — це нічого не сказати, — розповідає сімейний лікар Міхал Матящик з Лодзі газеті Wyborcza.
У Польщі, як і в інших країнах Європи, фіксують новий штам Covid — «Пірола» — відомого як JN.1. Лікарі та експерти застерігають — він є більш заразним, має безліч мутацій і може викликати важкі форми захворювання.
— Цей вид коронавірусу має найбільше мутацій спайкового білка серед усіх його попередників. Учені спостерігають за патогенами, аби переконатися, чи становить він більшу загрозу для людей за інші штами. Найбільша проблема у тому, що ви не можете контролювати те, що є настільки заразним, — заявив професор Клер Брайант в інтерв'ю Sky News.
Лікарі також наголошують, що відновлення після інфікування новим штамом Covid може зайняти більше часу, ніж раніше. І попереджають про можливе збільшення кількості хворих саме у різдвяний період. Найпоширенішими симптомами інфікування є нежить, головний біль, втома, чхання та біль у горлі, рідше — подразнення очей і висипи на тілі.
Вакцинуватися від Covid у Польщі можна від 6 грудня. Щеплення є добровільними та безкоштовними.
А що в Україні?
Зростає кількість хворих і в Україні. Через перевищення епідпорогу карантинні обмеження можуть запровадити у Тернопільській, Житомирській та Чернівецькій областях. Загалом від початку епідеміологічного сезону на коронавірусну інфекцію та грип вже перехворіло понад мільйон українців.
«Захворюваність в Україні зростає, як і було прогнозовано. Хоча пік очікували на листопад місяць. Два тижні тому у нас кількість підтверджених випадків була понад 10000 щотижня. Кілька десятків людей померло — це переважно випадки серед госпіталізованих», — розповідає імунолог Федір Лапій.
Нині в Україні циркулює понад 13 штамів Covid. Усі виявлені мутації — це відхилення від штаму «Омікрон». Йдеться, зокрема й про його підвиди — «Еріс» та «Піролу». Зросла кількість хворих серед дітей, наголошує Федір Лапій:
— Тут є раціональне пояснення — діти вчаться у школах, ходять до садочків і, звичайно, контактують між собою. І тут йдеться не лише про захворюваність на Covid, а й грип та ГРВІ. І саме через дітей вірус найчастіше потрапляє у родини.
Поради щодо профілактики захворювання:
1) Дотримуйтесь так званого «кашльового етикету»
При кашлі або чханні прикривайте ніс і рот одноразовою серветкою. У разі її відсутності — кашляйте або чхайте у лікоть або ж прикриваючись частиною свого одягу.
2) Тримайте руки у чистоті
Чимало респіраторних вірусних інфекцій передаються саме через брудні поверхні. Тож часто мийте руки з милом чи обробляйте антисептиками із вмістом спирту не менше 60%. А ще — не торкайтеся до своїх очей, носа або рота брудними руками.
3) Правильне використання медичних масок
Пам’ятайте, що медична маска захищає від вас, а респіратор захищає вас. Тобто якщо у вас є симптоми хвороби, то, аби уберегти інших людей від зараження, одягайте на себе маску. Якщо ж ви є здоровими, а поруч хворі — носіть респіратор.
— Це важливо розуміти, бо іноді одягають медичну маску на здорову людину. І це неправильно. Аби простіше зрозуміти, наведу приклад: коли хірург йде на операцію, він одягає маску, аби не заразити хірургічну рану, — роз'яснює імунолог Федір Лапій.
4) Уникайте людних місць та дотримуйтеся дистанції
Уникайте місць великого скупчення людей — концерти, спортивні заходи. Насамперед це стосується тих, хто належить до так званих груп ризику.
5) Очищуйте поверхні та предмети, до яких часто торкаєтесь
Йдеться, наприклад, про пульти телевізорів, мобільні телефони, дверні ручки. Їх бажано часто і ретельно чистити
6) Вакцинація
Медики радять не нехтувати вакцинацією. Щеплення насамперед рекомендують зробити людям, які мають ослаблений імунітет чи супутні захворювання, а також старшим людям — кому за 60. До того ж, вакцинуватися слід і від грипу. Дві вакцини можна вводити одночасно. Новий пік захворювань на Covid та грип лікарі прогнозують вже наприкінці зими–початку весни.
Якщо ще тиждень тому у Польщі було 3162 нових випадки захворювання на Covid, то вже 5 грудня — 4175. Таких цифр лікарі не бачили більше восьми місяців
Бізнесвумен і меценат. Власниця чотирьох успішних польських компаній Марта Малецька після початку російської інвазії заснувала фонд, який надає допомогу українцям. Для неї нема жодних «не можу». Якщо військовим на фронті потрібні бронежилети чи автівки — вони будуть. Якщо цивільним у тилу необхідні речі, ліки чи медичне обладнання — вони їх отримають. Марта Малецька повністю віддана своїй справі, чого б це не вартувало. Про волонтерську діяльність, про те, що мотивує не опускати руки та мрії після перемоги України — про це бізнесвумен розповіла Sestry.
Наталія Жуковська: На третій день повномасштабного вторгнення ви вже були в Україні. Чому вирішили для себе, що маєте бути по той бік кордону?
Марта Малецька: Ще до повномасштабного вторгнення ми всі бачили напругу у відносинах між Росією та Україною, у новинах показували накопичення російських військ на білорусько-українському кордоні. Але навіть мені, людині, яка дуже цікавиться політикою, важко було повірити у початок повномасштабної війни. Був шок, нерозуміння і страх. Я думала лише про те, що наш найближчий сусід був атакований. Так сталось, що 24 лютого мене не було у Польщі, я була у Португалії. Але весь час була на телефоні. Разом з братом, який координує одну з моїх компаній, ми відразу почали збір потрібних речей. 27 лютого, коли ми з чоловіком летіли додому, я йому сказала: «Коханий, я би хотіла, аби ми сьогодні поїхали до України. Як прилетимо, вигуляємо наших собак, тепло вдягнемось і поїдемо». Він погодився. Ми на власні очі хотіли побачити, чого саме потребують люди.
НЖ: Що було ключовим у тій першій поїздці?
ММ: Я думала про те, що якщо війна прийде до Польщі, я не зможу врятувати всіх. Тож у наших інтересах було допомогти людям, які воюють в Україні. Дорогою, на польському боці, ми бачили мішки з одягом, намети з теплою їжею та бутербродами. А з українського — це було жахіття: жінки з маленькими дітьми по кілька діб стояли у величезній черзі. Я вирішила так: дорогою до Львова ми роздаємо їжу, а у місті беремо жінок з дітьми і веземо до Польщі. Також для мене було важливо знайти в Україні волонтерів, щоб наша допомога була адресною — безпосередньо з рук в руки, а не лежала десь на складах. І ми знайшли таких людей і почали з ними працювати.
НЖ: Після повернення до Польщі ви створили групу у соціальних мережах під назвою «Група порятунку». Що конкретно вдається зробити завдяки їй?
ММ: Я додала туди всіх, хто, на мою думку, хотів і мав сили щось робити. Від самого початку у нас склалася хороша команда. Ми всі разом завантажуємо автомобілі, які відправляємо до України. Наші волонтери їздять по всій Україні. Нещодавно ми завезли 4 оптичних тепловізори, дрони та одяг для військових. Поїхало також дві машини. Один з пікапів — на околиці Бахмута. Крім того, передали такі потрібні військовим колеса, а також деталі до чотирьох машин, які дуже часто ламаються. А ще завезли 2 генератори і дві станції підзарядки та енергетичні напої для снайперів. Загалом того разу ми відправили товару на 150 тисяч злотих. І так щотижня. Торік ми відправили 88 конвоїв в Україну. У мене час від часу питають: «Чому ви витрачаєш свій час, гроші? Для чого їздиш до України? Чому десятки чи сотні годин присвячуєш допомозі?». Я відповідаю просто: «Не треба примушувати людей до героїчних вчинків. Кожний з нас або хоче, або не хоче певною мірою бути героєм».
НЖ: Коли і чому вирішили створити свій фонд?
ММ: Масштаби ставали занадто великими, щоб працювати на основі публічного збору коштів. Тож на початку березня 2022 року ми створили фундацію. У своїй діяльності ми керуємося принципом — давати необхідні речі тим, хто їх потребує, і тоді, коли це потрібно. Бо висилати зимовий одяг влітку — без сенсу. Я так само роблю у бізнесі — лише ті речі, які мають сенс. Бо інакше навіщо працювати? Від початку я шукала різні організації для співпраці — зверталася до багатьох фундацій не лише в Польщі, а й в Україні. Мене здивувало, що люди між собою конкурують. Я завжди говорила, що це марафон, а не спринт. Якщо війна триватиме понад два роки, то хто допомагатиме? Наш фонд «Be a Hero» допомагає тихо. Про нас мало говорять, ми не ходимо на телебачення. З іншого боку, ми доставили 180 машин для військових і 20 ультрасонографів для лікарень. Коли до нас хтось звертається, ми питаємо: «Що можемо для тебе зробити?». Ми запрошуємо всіх, ми відкриті для всіх, ми співпрацюємо з усіма, хто хоче робити добрі речі. Єдиний виняток — ми не працюємо з політиками.
НЖ: Чому фонд назвали саме «Be a Hero»?
ММ: Бо кожний може бути героєм. І для цього не потрібно робити якісь великі речі. У Херсоні є 90-річний дідусь, поляк за походженням. Він жив там і до великої війни. Аби бути корисним і зайнятим, він навчає дітей польської мови. Ми зробили оголошення про збір підручників та книжок, які б той дідусь міг використовувати під час навчання. І, виявилося, що кожен має щось вдома. Іноді навіть 5 злотих — це теж допомога. Якщо 200000 людей дадуть по 5 злотих, то матимемо мільйон. Щоб бути героєм, можна просто приїхати на наш склад у п’ятницю і допомогти завантажити автівки до України. А хтось зможе зробити канапки для чоловіків, які поїдуть з гуманітаркою. Кожен може бути героєм.
НЖ: Скільки людей працює у «Be A Hero»? Хто вони?
ММ: Кількість людей постійно змінюється. На постійній основі — до 30. Є такі, що з’являються час від часу. Маємо у групі двох людей з українським корінням — сина і батька Даніеля та Зенона Довганів. Останньому 65 років, ми його між собою називаємо «Рембо». Він механік на пенсії. Наші волонтери — це люди різних професій. Хтось робить ремонти у будинках, хтось лагодить автівки, хтось працює програмістом, маємо власників фірм — людей з великого бізнесу. Те, що нас об’єднує, — ми не маємо жодних власних інтересів з того, що робимо. Ніхто з нас немає планів йти у політику. Ми є незвичайним демократичним об’єднанням.
НЖ: Ви вже відправили до України 180 машин для військових. Де ви їх купуєте? Деякі волонтери кажуть, що зараз важко знайти хороші автівки у Польщі.
ММ: Це правда, у Польщі зараз дуже важко знайти машини не за всі гроші і у гарному стані. Іноді буває важче знайти автомобіль, ніж гроші на нього. Загалом купуємо машини або в Польщі, або за кордоном. Нещодавно шукали у Швеції. За автівками у нас їздить наш «Рембо», Зенон Довгань. Він їх оглядає, робить свій професійний висновок — і лише потім ми купуємо. Далі автівки проходять, як хтось сказав в Україні, гінекологічний огляд і сервіс. Від нас машина виїжджає не лише перефарбована, а повністю справна. Ми самі веземо автомобілі до військових, тому маємо бути впевненими, що з ними все добре. За бажанням замовника, можемо встановити додатковий листовий метал, додати позаду місце для кулеметної установки.
НЖ: Як знати, що до вас звертаються люди, які справді потребують допомоги?
ММ: Ми співпрацюємо з чудовими людьми в Україні. Ми їм довіряємо. Коли у мене є сумніви, можу перевірити інформацію, звернувшись до знайомих в Україні, які займаються боротьбою з корупцією. Я висилаю дані про ту чи іншу українську фундацію, а вони мені мені кажуть: «Так, це надійні люди. Чи, навпаки, краще не зв’язуйтеся». Завдяки цьому ми не витрачаємо час і гроші.
НЖ: Хто сьогодні допомагає з фінансуванням допомоги?
ММ: У нас нема великих труднощів зі збором грошей. У нас є спонсори, які, наприклад, минулого тижня переказали мені кошти, і ми до п’ятниці зробили закупи. Того ж вечора завантажили все у машини і відправили за маршрутом Львів-Київ-Харків-Краматорськ-Дніпро-Запоріжжя-Херсон. Наші спонсори дивуються таким швидким темпам.
НЖ: Яка ситуація з допомогою зараз? Чого найбільше потребують люди?
ММ: На початку ми допомагали всюди і всім. Потрібна допомога з тваринами — ок. Якась жінка народила і не має візочка — ок. Зараз же зосередилися на кількох напрямках. Найперше — допомога військовим. Для того, аби Україна виграла війну, потрібно постійно підтримувати і допомагати війську. Відправляємо автівки, дрони, одяг, оптику. Ми отримуємо лист з потребами від військових і починаємо працювати. Шукаємо, купуємо, комплектуємо. По-друге — допомагаємо дітям. Намагаємося підтримувати дитячі будинки. Також допомагаємо будинкам для престарілих. Дістаємо візочки, протипролежневі матраци, памперси.
НЖ: Що мотивує вас продовжувати їздити до України?
ММ: Я ніколи не змирюсь зі злом. Я знаю, що могла вибрати інший шлях. Я маю чотири фірми. Я даю гроші на допомогу, бо завдяки цьому хоч трішки можу вплинути на те, аби світ став кращим. А ще я проти того, аби одного дня Путін напав на іншу державу. Тому я допомагаю, щоб було менше зла.
НЖ: Ви є лауреатом премії Марека Едельмана. Чим ця нагорода є для вас особливою?
ММ: Доктор Марек Едельман був людиною, яка ніколи не вдавала, що світ є прекрасним, а люди добрі. Він завжди говорив, що люди є добрими і злими. Одного дня вони можуть бути добрими, а іншого — ні. І якщо мене запитують, хто для мене є авторитетом, то я назву двох людей — професора Владислава Бартошевського (польський державний і політичний діяч, дипломат, історик, публіцист. — Авт.) та доктора Марека Едельмана (польський політичний і громадський діяч єврейського походження, кардіолог, борець за звільнення Польщі від комуністичного режиму. — Авт.). Ці люди демонстрували всім: навіть якщо тобі сьогодні здається, що ти нічого не можеш зробити, то це не так. Вибір є завжди. Та нагорода не тільки для мене. Вона для всієї нашої команди. Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати. Іноді навіть лише на день. І не треба оцінювати — варто чи ні. Просто треба тішитися, що хоча на мить ви ощасливили когось.
НЖ: Ви маєте успішний бізнес і керуєте кількома компаніями. Як поєднуєте це з волонтерством?
ММ: Просто багато працюю. Немає інших магічних секретів. Я вирішила присвятити свій час, витратити свою енергію та гроші на допомогу. Тому не маю часу ходити до косметолога, не маю часу на відпочинок, але маю величезне задоволення від зробленого. Маю свої способи релаксу. У мене є три собаки, щоранку і щовечора по годину гуляю з ними у лісі. Також повернулася до занять спортом. Бо, знаєте, іноді бувають стресові моменти — і з тим потрібно щось робити. Наприклад, коли обстрілюють Запоріжжя, а Ліза, наша волонтерка, не виходить на зв'язок, я, звісно, хвилююся, чи з нею все добре. Життя — це вибір. І, можливо, моє життя є не дуже зручним, але я роблю те, що має сенс.
НЖ: Як змінюється ставлення поляків до українців?
ММ: Те, що звичайні люди відкрили свої серця та домівки, це диво. Іноді виникає така фрустрація, коли бачиш, як деякі українські родини ставляться без поваги не лише до поляків, а загалом до людей. Але то статистика. Бо в кожній країні є такі люди. Важливо, аби жінки з дітьми, які приїхали до Польщі, якнайшвидше працевлаштувалися, ставали незалежними. І, звісно, важливо пам’ятати — якщо десь ми є гостями, то і поводитись слід як гостям, які дбають про місце, куди прийшли. Повага має бути з обох сторін.
НЖ: Що ви зробите в першу чергу, коли війна в Україні закінчиться?
ММ: Не знаю, чи чули ви історію, як десь на околицях Черкас ракета влучила у винний завод. І майже всю продукцію було знищено. Лишилося кілька пляшок. Одна з них є в мене. Як закінчиться війна, то буду святкувати так, як тоді, як дізналась про перемогу польської опозиції на парламентських виборах у Польщі. Буду пити те вино. А ще — поїду подивитися, як майорить український прапор у Криму. І, звісно, дуже хочу обійняти всіх військових та волонтерів, яким ми допомагаємо.
«Я не маю часу ходити до косметолога, не маю часу на відпочинок, але маю величезне задоволення від зробленого», — від початку війни фонд Марти Малецької передав на фронт 180 автівок
Моя собака є «громадянкою» однієї з країн ЄС, тож вільно може перетинати кордон
Киянка Наталія разом з дітьми і 8-річною таксою Дозіттою переїхала до Польщі торік у березні — компанію, в якій працювала жінка, релокували з Києва до Варшави. На той момент діяв спрощений перетин кордону з тваринами — не питали навіть ветеринарних паспортів.
— Це був початок повномасштабної війни, польські прикордонники закривали очі на все. У моєї собаки були із собою і паспорт, і всі необхідні щеплення, і чип, але це все було не потрібно. Зелений вхід діяв для всіх, бо війна, — пригадує Наталія.
Через півроку жінка з дітьми і собакою вирішила поїхати на кілька днів до України, аби зустрітись із чоловіком. Перед поїздкою ознайомилась з оновленими правилами перетину кордону на сайті української міграційної служби, бо чітко розуміла: спрощена система працюватиме не завжди.
— Поїздку до України ми запланували на початок серпня, коли у молодшого сина день народження. Мій чоловік не знав, що Дозітта теж поїде, це був сюрприз для нього. Торік у липні — незадовго до поїздки — було чергове оновлення правил перетину кордону з тваринами. Я ретельно все прочитала і не побачила вимоги мати так звані титри (дослідження на визначення титру антитіл до сказу), які отримати найважче, бо дуже довго. Тож ми без будь-яких зайвих негативних думок поїхали, — розповідає жінка.
Та на зворотному шляху не вдалося уникнути проблем. На українському боці кордону все було гаразд, а ось польські митники не хотіли пропускати тварину:
— Ми їхали на машині, Дозітта завжди сидить попереду. Того вечора вона спала, закутавшись у свою ковдру. Її навіть не було видно. Паралельно зі мною стояли ще дві автівки — і в кожній була собака. До мене підійшла прикордонниця і сказала, що ми не можемо проїхати з собакою, бо не маємо євросертифіката (йдеться про сертифікат здоров’я відповідно до зразка, встановленого законодавством ЄС. — Авт.) і титрів. Я почала доводити, що для нас, українців, діють спрощені правила проїзду, бо саме такі я побачила у наших прикордонників — і показала цей допис. На що полька показала їхні правила перетину кордону, де чітко було написано про титри і євросертифікат. Прикордонниця була рішуче налаштована розвернути нас назад.
Після довготривалих розмов Наталію із псом пропустили. Однак, визнає жінка, то був радше виняток із правил. Так би мовити, крок людяності від польських прикордонників. Бо правила в обох сторін на той момент і справді були різними. Після повернення до Варшави Наталія вирішила зробити таксі польський ветеринарний паспорт:
— Тепер моя Дозітта — єдина з нашої родини «громадянка» Польщі, однієї з країн ЄС. Цей документ спрощує певною мірою перетин кордону, бо, як мінімум, не потрібен євросертифікат. А титри ми вже давно зробили. Тож тепер все має бути гаразд на кордоні. Разом із польським паспортом тварина має й український — законом це не заборонено. На різдвяні свята ми збираємось поїхати в Україну, собака вперше за час війни побуває вдома, в Києві, і я сподіваюсь, що цього разу на кордоні не буде жодних проблем.
Власникам тварин жінка радить одну просту річ — перед поїздкою завжди й уважно читати правила — як українські, так і польські. І не розраховувати на щасливий випадок. Адже, як показує досвід, — пощастити може, але це більше виключення, ніж закономірність.
Ми їхали на свій страх і ризик. Більше б я так не ризикнула
Ірина від початку повномасштабного вторгнення проживає у Варшаві. Бельгійську кішку Луну купила торік у Києві. Колишні власники тварини виїжджали за кордон і не захотіли брати із собою ще нещодавно свою улюбленицю. Ірину запевнили, що Луна має всі необхідні для перетину кордону документи. А жінка саме їхала до Києва і планувала перевезти кішку до Варшави:
— Тварину у попередніх власників забирав чоловік. Він не сильно розбирався, що там у документах. Як виявилося, не було ані необхідних щеплень, ані чипу. Навіть паспорту міжнародного зразка. Я про це дізналась, як уже приїхала до Києва. До від'їзду було максимум два тижні. На той момент на кордоні потрібні були титри.
Тож разом із кішкою жінка відразу поїхала до державної ветклініки, аби зробити міжнародний паспорт, вакцинувати тваринку та чипувати. Попри відсутність довідки про антитіла (титри), яка робиться кілька місяців, все ж таки ризикнули їхати до Польщі.
— Ми зайшли у вагон, провідник нічого не перевіряв, лише запитав, чи маємо документи. Я сказала неправду, що все є, бо титрів не було. Ми їхали на свій страх і ризик, — розповідає Ірина.
Проблеми почались під час перевірки польськими митниками. Оглянувши два паспорти — український та міжнародний — вони зажадали довідку про антитіла. Зрозумівши, що її немає, хотіли заборонити в’їзд до Польщі:
— Я почала спокійно пояснювати, що не встигла це зробити в Україні, бо тільки купила кота, а лишити його не могла. Прикордонники довго дивилися на документи, врешті сказали, щоб після приїзду до Варшави ми пішли до ветлікаря і зробили титри. І нас пропустили. Але скажу чесно, вдруге я так би не ризикнула. Але я вам скажу так — потягом їхати трохи легше ніж автобусом. У цьому випадку, знаю від багатьох переселенців, поляки не дуже чіпляються до тварин. Я не чула, щоб когось з тваринами висаджували. А ось з автобусом такі випадки бували. І, на жаль, тваринок часто просто випускали на кордоні. Якщо, наприклад, перевозив не власник, а якийсь знайомий. Зараз дуже багато оголошень у соцмережах про пошук таких звірят, переважно котів.
Зняли з потяга, бо не було титрів на сказ
А ось історія Юлії не така оптимістична. Жінка разом з дітьми та котом цьогоріч навесні їхала до Польщі. На тварину мали всі документи, крім довідки про антитіла:
— Ми не сперечалися з поляками, ми прохали, щоб дозволили проїхати. Говорили, що зробимо той аналіз в Хелмі, бо саме туди їхали потягом. Утім прикордонники на це не пристали. Сказали: як зробите, приїжджайте.
Жінку з дітьми, котом та речами висадили у Дорогуську:
— Наші паспорти забрали ще у потязі. Зійшовши на одній зі станцій, ми чекали у приміщенні прикордонної служби на машину, яка відвезла нас назад на кордон. Документи віддали лише тоді, коли один із рейсових автобусів погодився нас взяти до України. А далі ми поїхали до Києва. Вдруге заїхали до Польщі вже з тим аналізом.
Документи на тварину: що треба мати для перетину кордону
Христина Слободянюк уже 15 років займається перевезенням тварин через кордон — має свою фірму, яка допомагає із оформленням необхідних документів. Жінка знає всі тонкощі, ретельно стежить за всіма оновленнями правил. Щоб тварину можна було вивезти за кордон, насамперед потрібно мати ветеринарний паспорт міжнародного зразка з усіма щепленнями. Обов'язково мають бути титри, які, до речі, роблять лише дві лабораторії в Україні.
— Саму кров можна здати у ветеринара у будь-якій клініці чи лабораторії, а далі її відправляють на аналіз. Після видачі результатів лише через 90 днів ви можете виїхати з твариною за кордон. Чому такий період? Бо саме за цей час мають виробитися антитіла від сказу. В Європі дуже бояться цієї хвороби, тому такі жорсткі вимоги. Які, до слова, були завжди, — мовить Христина Слободянюк.
Також у тварини має бути чип. Його номер повинен бути внесений у ветеринарний паспорт та зчитуватися сканером. Перед виїздом у тварини має бути оформлена ветеринарна форма №1. Вона видається на підставі ветеринарного паспорта та лише у державних ветеринарних клініках.
— Це довідка про стан здоров’я тварини на момент виїзду тварини. Ветеринар оглядає її і, зазвичай, того ж дня роблять обробку від гельмінтів та кліщів. Варто враховувати, що дана довідка дійсна лише 5 днів. Її беруть напередодні виїзду, — пояснює експертка.
Ще одна обов’язкова вимога — наявність євросертифіката, який можна отримати на українській митниці. Ветлікар вносить дані проведених профілактик, позначку про проходження карантину та маршрут подорожі. Готовий документ засвідчується його підписом та мокрою печаткою.
— Я раджу зробити євросертифікат заздалегідь, наприклад, на митниці у Києві чи Борисполі. Чому заздалегідь? Бо такі митниці, як, наприклад, Грушів у Польщі не мають ветеринара. А поляки без цього документу не пропустять, — застерігає Христина Слободянюк.
Жінка наголошує ще на одному моменті, дуже важливому для поїздок українцями з котиками та песиками: до Польщі, Чехії, Словаччини, Молдови дрібних тварин можна перевозити в усіх потягах без викупу місць. А ось в Угорщині, Австрії та Румунії навіть для маленьких песиків і котів треба мати контейнер-переноску та купувати окремий квиток. При перевезенні собак великих порід обов’язкова умова — наявність намордника та викуп всіх місць у купе.
Спрощений режим, що діяв від початку війни, не працює. Умови ввезення домашніх тварин до Польщі — як всюди в ЄС. Які треба мати документи, щоб кота чи пса пропустили на кордоні, а не завернули назад, з’ясовували Sestry
Уже більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. З 6 листопада вони розпочали страйк на трьох пунктах пропуску — «Корчова–Краковець», «Гребенне–Рава-Руська» та «Дорогуськ–Ягодин». Однак з 23 листопада заблокували рух вантажівок й на четвертому ПП — «Медика–Шегині». Основна вимога польських перевізників — скасувати так званий транспортний безвіз, запроваджений торік Євросоюзом. Згідно із ним, українські перевізники не повинні отримувати дозволи на двосторонні та транзитні перевезення до держав ЄС. За попередніми підрахунками Федерації роботодавців України, прямі втрати економіки України від блокування пунктів пропуску на польсько-українському кордоні уже перевищили 400 мільйонів євро. Однак йдеться не лише про економічні збитки, а й про людські життя. У черзі вже померло двоє українських водіїв. Люди чекають на розблокування кордону у жахливих умовах — на морозі, без їжі та води, душу та туалету. Та й цього разу знайшлися небайдужі поляки, які кинулися на допомогу українським водіям. Один із них — Давід Дехнерт. Раніше він возив допомогу у дитячі будинки в Україні, зараз же — українцям, які заблоковані на кордоні.
Наталія Жуковська: Давіде, коли і чому ви вирішили їхати на кордон допомагати водіям?
Давід Дехнерт: Майже три тижні тому із соцмереж я дізнався про блокаду кордону. Побачив багатокілометрові черги з вантажівок, водіїв, які перебувають у важких умовах, а кульмінаційним моментом стала смерть першого водія на кордоні [11 листопада від серцевого нападу помер керманич фури, який застряг у черзі з Польщі до України. — Ред.]. У польському медіапросторі ця тема не є популярною — про блокаду мало говорять. Тож я вирішив сам поїхати і подивитися, що там відбувається і чого потребують люди. Ось так я і почав допомагати.
НЖ: Чого насамперед потребують водії?
ДД: Найбільше водії хочуть повернутись додому. Далі — прийняти душ. Деякі з них стоять на кордоні у черзі понад три тижні. Якщо говорити про матеріальні потреби, то найбільше потребують води, хліба та чогось до нього — наприклад, паштетів чи джемів. Ми якось привозили шоколад. Намагалися кожному дати по плитці. Також водії потребують готових обідів. А ще — звичайних вологих серветок, які зараз хоч трішки можуть замінити душ. Також чоловіки потребують цигарок, але їх ми не привозили. Розмова з водіями мотивувала мене допомагати і надалі. Багато хто каже: «А, це той поляк, який допомагає українцям!». Я ж завжди відповідаю: «Я не допомагаю українцям чи полякам. Я допомагаю людям».
НЖ: Чи вистачає на всіх тієї допомоги, яку ви привозите?
ДД: Під час нашої поїздки 26 листопада до пункту пропуску «Дорогуськ–Ягодин» ми проїхали повз всю чергу. Всі, хто до нас вийшов і хотів взяти допомогу, всі її отримали. Вистачило всім. І я був дуже щасливим з того. Щоправда, того разу ми мали аж чотири машини з допомогою. У розмові з водіями виявилась ще одна проблема — відсутність інтернету та поганий мобільний зв’язок. Бути відрізаними від світу дуже складно. Водії не можуть навіть зі своїми рідними поговорити. І тут ми, на жаль, не можемо допомогти.
НЖ: Звідки берете гроші на закупівлю необхідного краму для водіїв?
ДД: Я оголосив збір грошей в соціальних мережах. І люди почали скидатися. Як виявилося, 80% — це були українці, які живуть у Польщі. Зараз маємо 36 тисяч злотих для допомоги. Я спочатку думав, що зможу сам все зробити, — візьму причіп, сяду за кермо автівки і поїду. Втім одразу до мене звернулися два українці і запропонували свою допомогу. І в першу поїздку ми поїхали з ними. Один із них був медиком. І це було чудово, бо серед заблокованих водіїв було багато з хворим горлом, нежитем, шлунковими проблемами. Очевидно, що їхній стан — наслідки тих умов, в яких люди змушені перебувати. Навколо поля. Один магазин є лише біля самого кордону. Санітарні умови жахливі. Немає, де помитися, мало туалетів — деякі стоять на відстані кілометра одне від одного. Харчування незбалансоване. Звісно, це все впливає на стан здоров’я.
НЖ: Скільки вже витратили грошей на допомогу?
ДД: На сьогодні наші витрати становлять близько 20 тисяч злотих. Зараз є 36 тисяч. Наступного разу повеземо допомогу вже наступного тижня (після 4 грудня). Я ще не знаю, сам поїду чи попрошу тих волонтерів, які зголосилися допомагати.
НЖ: Скільки волонтерів вам допомагають?
ДД: Загалом п’ятеро — чотири українця, які зголосилися допомагати, і мій товариш поляк, підприємець із Катовіце. Разом зі мною він допомагає дитячим будинкам в Україні. Мій друг підтримує всі мої наміри, допоміг купити причіп, переказує чимало грошей. За це я йому дуже вдячний.
НЖ: Давіде, як часто ви їздите до кордону?
ДД: Я живу неподалік Варшави, це орієнтовно 300 кілометрів від кордону. Тому їжджу раз на тиждень. Перетинаю кордон, їду спочатку до польських водіїв, які стоять на українському боці, потім повертаюсь до Польщі і вже роздаю допомогу українським водіям.
НЖ: Яка ситуація з польськими водіями на українському боці? Скільки їх там? Про що розповідають?
ДД: Я їжджу лише на пункт пропуску «Дорогуськ–Ягодин». Польські водії на українській території перебувають в набагато кращих умовах, ніж українські на території Польщі. Хоча, звісно, стояти так довго в черзі — дискомфортно. Польські фури не стоять у полі — і це найголовніше. Там є великий паркінг, де вони, власне, зупинилися. Територія охороняється. Від нього тягнеться черга до кордону — можливо, до кілометра. Неподалік є магазини, бари. Мають інтернет. Нормальні туалети. Умови просто неможливо порівнювати. Коли ми туди поїхали, то виявилося, що нашої допомоги особливо ніхто не потребував.
НЖ: За кожною людиною — своя історія. Яка вас вразила найбільше?
ДД: Історія кожного водія зводиться до одного знаменника — всі хочуть повернутися якнайшвидше додому і до нормальних побутових умов. Ми з ними не говорили про особисте. Більше — про їхні потреби. Для мене це певною мірою така трагічна історія, коли у 21-му столітті люди мріють про душ і дорогу додому. Ми ж у Польщі, нібито маємо демократію, Конституція гарантує кожному гідність, а тут бачимо таке.
НЖ: Про що говорять блокадники? Чому вони стоять? Чого добиваються?
ДД: Коли возив допомогу, то стало цікаво поговорити із тими, хто блокує кордон. Вони мене впізнали — завдяки моєму ТікТоку. Спочатку не хотіли зі мною розмовляти. Однак згодом запросили на каву. Першим аргументом їхньої блокади є те, що польські водії на українській стороні теж чекають у чергах. Другим аргументом є те, що українці їздять до Європи на більш вигідних умовах. Я вважаю, що цей ринок має бути контрольованим, а ціни вирівняні — щоб кожний мав рівні шанси. Але то має вирішуватися на рівні країни — політиками. Звісно, що ця блокада позначиться на забезпеченні України, яка потребує постійних постачань (гуманітарної допомоги, ліків, продуктів, палива), особливо під час війни. Морські шляхи України зараз відрізані, через Білорусь і Росію, звісно, нічого не поїде. Лишаються або Польща, або Угорщина, або Словаччина. Угорська влада, як відомо, не дуже підтримує Україну. А тепер ще й словаки мають антиукраїнського прем’єр-міністра Роберта Фіцо.
НЖ: Чому, на вашу думку, польська влада так кволо реагує [на момент запису інтерв’ю стало відомо, що міністр інфраструктури Польщі Анджей Адамчик надіслав листа своєму українському колезі Олександру Кубракову та закликав виконати вимоги польських протестувальників. — Ред.]?
ДД: У польської влади зараз інші проблеми — насамперед формування нового уряду. У закордонних медіа пишуть, що уряд Моравецького є урядом «зомбі», бо вже незабаром піде. Ті політики не знайшли довіри серед людей. Опозиція виявилася сильнішою. «Конфедерація», яка стоїть за блокадою, є популістичною політичною силою. Її представники користуються тим, що прості люди потребують допомоги. Вони показово кричать: «Ось, дивіться, ми допомагаємо підприємцям!», «Дивіться, українці забирають у польських підприємців можливість заробляти гроші». Відомо, що «Конфедерація» — це партія з антиукраїнськими поглядами. Їхній голос не є голосом всіх поляків. Мало людей, які підтримують їхню діяльність. Блокада на кордоні націлена на допомогу Росії. Чим довше вона триває, тим більше шампанського відкорковують у Москві. До речі, під час розмови з водіями дехто мені говорив: «Слухай, Давіде, там серед польських протестувальників є підприємці, які переважно їздили до Росії. І я в них свого часу працював. У них там були свої інтереси. Наразі не працюю у них, бо вони не платять за роботу».
НЖ: Як вдається поєднувати роботу і волонтерство?
ДД: Я був підприємцем, але вирішив змінити своє життя. Зараз вивчаю право, на 4-му курсі, працюю в адвокатській канцелярії. У мене троє дітей. Зізнаюся, що поєднувати родину, роботу і волонтерство — непросто. Наразі думаю над тим, щоб створити якусь фундацію, аби легше було.
НЖ: Як думаєте, коли припиниться блокада кордону?
ДД: Сподіваюся, що Європейський союз відреагує на ту блокаду. Бо, на жаль, допоки новий уряд не сформується, думаю, нема шансів на врегулювання цього питання. Політики мають сісти за стіл переговорів і знайти нарешті компроміс.
«Такі дії на кордоні націлені на допомогу Росії. Чим довше блокується кордон, тим більше шампанського відкорковують у Москві», — Давід Дехнерт про блокаду польсько-українського кордону
Тетяна Шевченко на позивний «Кобзар» — депутатка Львівської міської ради — від початку повномасштабного вторгнення Росії пішла на фронт. Нині вона головна медична сестра медроти 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Про своє рішення йти на фронт, про те, як родина сприйняла це рішення, а також про роботу депутатом дистанційно — про все це Тетяна Шевченко розповіла Sestry.
Прийшла до військкомату за два тижні до початку великої війни
Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Я була в ліжку, коли отримала повідомлення від коліжанки з Києва: «Таня, у нас війна. Нас бомблять». Я піднялася, зібрала деякі речі і поїхала до військкомату.
За однією з освіт, я — медична сестра. Закінчила акушерську справу і працювала операційною сестрою у Львівській обласній клінічній лікарні. Ще 7 лютого 2022 року прийшла в штаб 103 Львівської бригади ТрО, щоб записатись у резерв, познайомилася з комбригом. Розуміла, що медичні навички згадаються, а поводженню зі зброєю та всього іншого мене навчать.
На той момент мені було 49 років. Я ніколи не була в армії, повністю цивільна людина. Я не вміла користуватися зброєю. Чому ТрО? Бо вважала, що в першу чергу йду захищати свій будинок, своїх дітей і свою громаду. До того ж, я — депутатка міської ради і рахую, що маю бути мотиватором для інших і подавати приклад.
Ми довго розмовляли з комбригом. Він намагався зрозуміти, навіщо мені все це. Зрештою мене зарахував у штат медпункту на посаду санінструктора. У військкоматі сказали йти додому і бути готовою з’явитися за дзвінком впродовж години. Я одразу написала своїм колегам-однопартійцям, які вже служили в АТО, ООС. Вони й порадили, що з собою брати на війну. Рюкзак збирали за списком. 27 лютого зранку прийшло повідомлення, щоб упродовж години бути там-то. Місце назвати, на жаль, не можу.
Джерело сили — моя сім’я
У родині мій намір піти на фронт ми обговорювали ще з 2014-го. Саме тоді для нас почалася війна. Однак молодшому сину на той момент було лише 5 років, зараз уже 14. Маю також дорослу доньку — їй 30. Чоловік не призовного віку, він працює хірургом у лікарні. Я зрозуміла, що з нашої родини на війну йду я. Найважчим це рішення було для моєї доньки. У мене рано померла мама, яка була для неї дорогою людиною. Моя дочка сказала:
— Згадай, що було з тобою, коли не стало твоєї мами? Що я буду робити, коли тебе не буде?
— Я буду, я ж не йду помирати. Йду боротися за свою країну. Все буде добре, — відповіла їй я.
А син усе тримав у собі. На мій ювілей, на 50-річчя, написав велике привітання, яке я час від часу перечитую. Там він, схоже, висловив усе, що не міг чи боявся сказати словами. Син часто розпитує про війну, але я дуже мало про це розповідаю. Я не хочу їм переказувати ті жахіття. Ділюся лише позитивними історіями. Розповідаю про своїх колег, молодих дівчат, які тут зі мною. Можу розповідати про загиблих, але лише про тих, кого знала особисто. Багато говорю про побутові речі, розповідаю про місцевих, про тутешні традиції, про наше спільне життя. Син без сумнівів пишається тим, що я тут. Дякувати Богу, у нас є зв'язок, і ми з родиною багато розмовляємо. Ми навіть створили чат «Сім’я». Зранку і ввечері пишемо: «Привіт, плюс, плюс, все добре» [«Плюс, плюс» на військовому сленгу означає «пречудово». — Ред.]. Жартуємо, обмінюємося фото, обговорюємо новини. Таке спілкування допомагає триматися на війні. Підтримка родини надважлива для кожного військового. Саме вона наш мотиватор, який надає сил та енергії.
Найважче — не встигнути допомогти
На початку служби мені присвоїли звання сержанта і дали посаду санінструктора. Та з 1 червня у нас з’явилася медична рота, і я стала головною медичною сестрою. У нас є лікувальне відділення, де ми приймаємо легких поранених і хворих. Бо хвороби нікуди не ділися. Крім сезонних, є гіпертонія, серцево-судинні, шлунково-кишкові захворювання. У нас у всіх є чергування, зазвичай добове. З приходом в армію було важко звикнути до військового режиму. А ще — навчитися стріляти. Коли вперше взяла автомат в руки, він був настільки важким, що я не розуміла, як можна з ним поводитись, але навчилася. Тепер маю короткий автомат, зручний. Та найважче було, коли в мене на руках померла людина. Я дуже переживала, що щось недоробила. Коли ти не можеш допомогти чи думаєш, що не впорався, — це найважче для кожного медика. Коли страшно, починаю молитися. Хоча я не з тих людей, хто щонеділі ходить до церкви та сповідається. Але тут, на фронті, я цього дуже потребую. На мене не наводили танк чи автомат, і, дай Бог, цього не буде. Бо я не знаю, що зі мною станеться в такий момент. Я не знаю, чи змогла би сказати «Слава Україні» окупанту в очі — і загинути в той самий момент. Хоча я така божевільна, що, можливо, і змогла б. Ще у Львові, коли я прочитала про звірства російських військових у Бучі, я вирішила: у мене в автоматі завжди має бути кілька патронів для себе. Хоча, насправді, я навіть думати про таке не хочу.
Фронтовий побут: миші бігали по нашим головам
Я живу, у порівнянні з іншими бійцями, в хороших умовах. Що це означає? Ми жили у старій хаті з вікнами та дверима, яку давно покинули господарі. Туалет був на вулиці, душу не було. І нехай на дворі мінус 15, немає світла та газу, але ми мали дах над головою. На нас не падав сніг. Тут я зрозуміла, що таке миші. Вони буквально ходили по наших головах. Побут, як можемо, налаштовуємо самі. Зараз я живу у місцевих. Коли є світло, у мене тепло. Коли ми їздили з колегами на Лиман, там не було ані світла, ані води. Нічого. Принесли воду з колодязю, хлопці запустили генератор, зварили їсти. Спали у спальниках. Людина дуже швидко адаптується. Торік взимку у моїй кімнаті було 14 градусів, максимально 18. Я однаково кожного ранку прокидалась зі словами подяки. Думаю, що мені не холодно ще й тому, що зараз є хлопці, які сидять в окопах, де мінус 16. Тож у мене «лакшері» умови порівняно з кимось іншим.
Нам катастрофічно не вистачає медиків
Раніше для мене було дуже важко нічого не робити. А тепер я радію, якщо у нас немає роботи. Коли мовчить рація, мовчить наша евакуаційна бригада. Це означає, що в нас немає ані 300-х (поранених), ані 200-х (загиблих). Однією з найбільших проблем є катастрофічна нестача медиків. Їх немає — від санітарних інструкторів та бойових медиків до лікарів. Дуже багато загиблих медпрацівників. Росіяни нехтують правилами війни. За ними, ми маємо себе ідентифікувати. На машинах мали б бути червоні хрести, але це мішень для ворога. Росіяни спеціально відстежують шляхи евакуаційних бригад. У нас в батальйоні було пряме попадання ПТКР [протитанкова керована ракета. — Ред.] під час евакуації пораненого. У результаті мала двох загиблих та одного пораненого. Тому на війні ми уникаємо яскравих кольорів. Все або зелене, або зелено-коричневе.
Щодо забезпечення, то з цим зараз простіше, ніж раніше. Усе можна знайти через фонди, волонтерів, друзів. Зараз не так, як було у перші дні, коли ми зайшли у пусті стіни. Ніхто з нас не був на війні. Ми навіть не знали, що нам може знадобитись. До речі, одна з робіт медиків — розбір гуманітарної допомоги. Дуже велика проблема для армії на сьогодні — постановка на облік і списання. А ще дивують нормативи видачі. Для мене нонсенс, що рушник видається на два роки. Не зрозуміло, як може бути лише дві футболки на військового. Жіночої білизни немає. 170 грам порошку на людину. Немає такого поняття як губка для миття посуду чи сміттєвий пакет. Ці норми мали б переглянути ще в 2014-2016 роках. Однак досі не дійшли до цього.
Чиновники мають йти на фронт і показати приклад іншим
Мені як депутатці пощастило, бо, коли є можливість, мене можуть відрядити на засідання. Обов’язковим під час поїздки додому є візит до салону краси — стрижка, зачіска, манікюр. Хочеться привести себе в порядок і бути доглянутою. Як депутатка я завжди намагаюся провести якомога більше зустрічей, зокрема й з мешканцями. Опрацювати запити, окреслити наступні кроки, що я можу ще зробити і як допомогти. Навіть перебуваючи на фронті, я спілкуюся з колегами по фракції. Часом захожу у фейсбук, де люди мене тегають, якщо є якісь проблеми. Іноді питання вирішую за дзвінком, іноді — за запитом. Займаюся цим, коли відпочиваю, коли є час.
Зараз багато обурень у суспільстві щодо розбудови інфраструктури у містах. У нас є чимало незакінчених проектів, які почалися ще у 2018-2020 роках під виборчу кампанію. Їх потрібно закінчувати. Бо розриті майданчики, незакінчені тротуари та будівництво — небезпека для громади, яка живе поруч. Інше питання, чи потрібно перекладати доріжки в парках, які досить непогані? Чи потрібно розпочинати великі нові інфраструктурні об’єкти під час війни? Напевно ні. Я би утрималася від побудови чогось нового і грандіозного. Мене інколи просто «вбивають» багатомільйонні проєкти. Щодо закупівлі непотрібних під час війни речей, то кожен виконавець, який вирішує щось робити і виставляти на тендер, має чітко розуміти, що у разі чого він понесе за це кримінальну відповідальність. Щодо депутатів, міністрів та чиновників, то, на мою думку, якщо людина не займає критично важливу для країни посаду, має йти на фронт. Ми своїм прикладом мусимо показувати іншим, що треба захищати країну. Я не є військовим аналітиком, але розумію, що ця війна завтра не закінчиться — і в Криму післязавтра нас не буде. Це повинні розуміти всі. Але якщо ми втомимось від війни, не буде України. Тому кожен має бути готовий йти захищати державу — і краще готуватися наперед.
У нас єдина ціль — перемога
Насправді війна багато чому мене навчила. Я зрозуміла, наскільки люблю Україну. Пройшла певна переоцінка. Я зрозуміла, що була дуже строгою мамою. Багато чого не встигла розказати своїм дітям, мало проводила з ними часу. Я навчилася радіти дуже простим речам і сприймати все з подякою. Я полюбила село. Побачила, наскільки гарними є Донеччина, Харківщина, яка тут родюча земля, гарне небо — прості речі, на які раніше не звертала увагу. Мої плани з початком повномасштабної війни не сильно змінилися. Я дуже хотіла і хочу внуків. Хочу подорожей. За першої можливості відвідаю Португалію і Мексику. Мрію, щоб життя дало мені можливість довести до кінця розпочате, а потім зайнятись чимось новим. Знаю, що точно могла б зробити ще щось хороше для країни. Але, швидше за все, це все буде пізніше.
Для мене перемога — це повна перемога над країною-агресором. Коли ейфорія від перемоги відійде, ми потрапимо у реалії життя — відбудова країни, каліцтва, психічні порушення, розбиті сім'ї, агресія — і з цим треба буде працювати. Ми самі маємо собі зарадити. Я хочу, щоб при владі були люди, які є патріотами країни. Кожен, хто займатиме ту чи іншу посаду, має бути готовий жертовно працювати для блага України. Я дуже розраховую на нашу молодь, бо розумію, що без них ми не побудуємо Україну. І маю надію, що вони теж переосмислять якісь поняття та бачення — і ми зможемо відбудувати вільну, успішну і переможну Україну.
«Ця війна завтра не закінчиться — і в Криму післязавтра нас не буде. Тому кожен має бути готовий йти захищати державу», — говорить Тетяна Шевченко, депутатка зі Львова, яка стала військовою
У Берліні відкрилась перша українська галерея «Серпень». Це ініціатива журналістки і продюсерки Наталки Якимович, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Перша експозиція має назву «Крізь полум'я» і об'єднала шістьох митців — Артема Волокітіна, Вікторію Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзу, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Як це говорити мовою українського мистецтва із західною аудиторією? Про це і не тільки галеристка Наталка Якимович розповіла в інтерв’ю Sestry.
Наталя Жуковська: Наталю, за професією ви — журналістка та продюсерка, а тепер ще й галеристка. Як вам цей новий статус?
Наталка Якимович: Моя подружка після відкриття галереї написала мені повідомлення: «Ну що, ти щаслива?». Я відповіла: «Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці». І на це є кілька причин. По-перше, коли я переїхала до Німеччини, мене трішки поносила недоля. Я працювала в офісі німецько-американської компанії. Через півроку влаштувалася в редакцію видання «Амаль Берлін» — медіа, яке пише для українців у Німеччині. Але це робота на пів ставки. За масштабами і викликами це не те, до чого я звикла. По-друге, давно була така внутрішня потреба працювати на себе, а не на когось. Мені здається, що в 43 роки я до цього дійшла.
НЖ: Що стало поштовхом до відкриття галереї? Як прийшли до такої ідеї?
НЯ: Коли я приїхала в Берлін, то була гостра необхідність знайти своїх людей і робити якусь активність. Але, як виявилося, тут не було жодного українського простору. У мене була ідея створити український культурний центр. Вже навіть почала шукати приміщення, але потім зрозуміла, що, мабуть, така ініціатива все ж таки має бути державною. Тому я відкинула цю ідею, але згодом стався дивний збіг обставин. Мій хлопець, скульптор, працював з галеристкою, яка йшла на пенсію. Вона запропонувала мені це приміщення. Я написала концепцію і відправила власнику галереї, але отримала відмову. Я засмутилася, але продовжила пошук приміщення. Коли я знайшла непоганий варіант поруч, власник, який мені відмовив, запропонував зустрітися. Він виявився дуже приємним чоловіком, який страшенно захоплюється мистецтвом. Для нього було принциповим, щоб в його приміщенні була галерея, тому мені довелося презентувати йому цілий концепт. Я йому показала портфоліо художників, з якими планую співпрацювати. І так склалося, що ми знайшли з ним спільну мову. Наша перша зустріч, яка тривала півгодини, закінчилася підписанням контракту. Власне так в українців нарешті з’явився свій арт-простір у Берліні.
НЖ: Хто допомагав із фінансуванням? Не було страху та сумнівів?
НЯ: Сумніви є завжди. Щодо грошей, то історія дуже проста: я продала свою машину і вклала все у галерею. Сподіваюсь, що воно себе виправдає.
НЖ: Чи був у вас бізнес-план щодо відкриття галереї?
НЯ: Не було і нема ніякого бізнес-плану. Є певне розуміння, звідки можуть бути надходження, окрім продажу картин. Буде невеличка крамниця, в якій продаватимуться українські сувеніри. До того ж приміщення знаходиться у дуже гарному районі. Тому є шанси, що його за гроші можна буде здавати під усілякі заходи. А ще можна самому щось організовувати — з платними квитками. Це три такі основні надходження, які мають закривати хоча б орендну плату.
НЖ: Чому саме «Серпень»?
НЯ: Насправді назву обирали дуже довго. Було десь пів тисячі варіантів. Я замучила всіх знайомих навколо. З усіма консультувалася. Я вже втратила надію і сон. Але коли отримала ключі від приміщення, поприбирала, вийшла на вулицю, сперлася на двері і побачила навпроти вивіску «Авґустштрассе». І в той момент мене осінило — «Серпень»! Це саме та назва, яка відповідала всім моїм вимогам. Я хотіла, щоб було дуже просте написання. Щоб на всіх мовах люди могли знайти галерею. Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше. А ще, щоб назва була мелодійною і викликала приємні асоціації. А серпень — це найщедріший місяць року. І він найтепліший — з ноткою ностальгії.
НЖ: Розкажіть будь ласка про самих митців і представлені роботи у вашій галереї?
НЯ: Зараз у нас 6 митців. Це виставка, яка робилась під концепцію. Має назву «Крізь полум’я» — вона не стільки про війну, як про її наслідки. Центральна робота «Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна, яка зроблена у формі вівтаря. Це дуже потужна й оптимістична робота, в якій я бачу народження нового світу після трагічних випробувань. З Артемом та його дружиною Тетяною Малиновською ми познайомилися у Німеччині. Це багатодітна родина з Харкова. Їхню квартиру рознесло російською ракетою. Тепер разом з п’ятьма дітьми вони живуть у Потсдамі.
Роман Михайлов — один з моїх улюблених художників. Ми знайомі багато років. Він теж з Харкова, але давно працює у Києві. Його робота «Опік реальності» з’явилася після Майдану. Це такі обсмалені шматки паперу. Ця робота про те, що весь досвід залишає сліди на нас, — і вони можуть виглядати і страшно, і прекрасно одночасно.
Ще є два художники, яких я називаю «берлінські митці з українським корінням». Це Вікторія Підуст і Воло Бевза. Вони вже 8 років у Берліні. Це хлопець і дівчина. Навесні вони були в Україні. Зняли руїни Ірпінського моста та розбомбленого ТРЦ «Ретровіль». Це стало основою робіт Воло. Спочатку він опрацьовує знімки у фоторедакторах, а далі домальовує олією. Робота Віки — фото арматури, яку львів'яни зносили для виготовлення захисних конструкцій.
У галереї також представлена відеоінсталяція Михайла Алексеєнка. Це неймовірна і потужна робота під назвою «Пил 2». Ти просто 2 хвилини дивишся, як гіпсовий будинок перетворюється у пилюку. За концепцією, це виглядає так, ніби весь світ зараз спостерігає, як Україна розсипається і нічого не можна з цим зробити.
І ще один митець — Олексій Золотар, це мій бойфренд. Він скульптор. Перша робота називається «Фіксація». Вона складається з трьох величезних дисків, діаметром у півтора метри. Але у галереї виставлений тільки один. Він такий як жорна, які ніби перемелюють всю історію і людей в ній, перетворюючи у пісок. Ще є робота про розкриті мрії. Автор змальовував вікна з цивільних об’єктів, в які влучили російські ракети
Отака виставка у нас — страшна і красива одночасно.
НЖ: Наталю, якою роботою зацікавився сам канцлер Німеччини Олаф Шольц?
НЯ: Йдеться про Артема Волокітіна. Шольц приїжджав до них в майстерню у Потсдамі. Ця робота велетенська. Якщо її повністю зібрати, то вона займає понад 5 метрів. Я думаю, що вона має висіти в урядовій будівлі в Рейхстазі. Ця робота дуже потужна, сильна і тематична. Їй прям там місце. Але я не знаю, як знайти людей, які займаються купівлею мистецтва для урядового кварталу.
НЖ: Чи були на відкритті вашої галереї німецькі чиновники та політики?
НЯ: Берлін наскільки насичене культурою і мистецтвом місто, що в день нашого відкриття паралельно відкривалося ще шість виставок. Знаєте, чим відрізняється Німеччина від України? В Україні, якщо прем’єр-міністр зайшов на виставку і йому сподобалася якась картина, то є всі шанси, що вона опиниться в його робочому кабінеті. У Німеччині все працює зовсім по-іншому. Для того, щоб картини купила якась урядова структура, мають прийти люди, які спеціально цим займаються. І я думаю, що навіть Олаф Шольц не знає, хто ці люди. Треба запрошувати цих кураторів, але виходів на них поки що в мене немає, але я над цим працюю.
НЖ: Чи будете співпрацювати з художниками-початківцями?
НЯ: Працювати з художниками-початківцями дуже цікаво. Бо таким чином ти можеш робити цілий проєкт з митцем і за менші гроші. Це може бути комерційно вигідніше. Насправді немає ніяких обмежень щодо того, що це тільки українські митці. Ні. Я готова робити міжнародні проєкти. Тож нема жодних умовностей — ні вік, ні освіта, ні гендер, ні національність. Тільки з росіянами ми не працюємо ніяк. До решти — ми відкриті.
НЖ: Скільки людей працює в галереї?
НЯ: Все роблю сама. Варю каву, прибираю. Коли це зміниться? Як тільки почнуть продаватися картини. Якщо з’являться перші колекціонери, я одразу візьму когось на роботу. Дуже хотілося би цього, бо в якийсь момент я вже сама не даю ради.
НЖ: Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Чи змінилося, на вашу думку, їхнє сприйняття за межами України?
НЯ: Буде переоцінено, коли ми скажемо, що зараз інтерес до українського мистецтва зріс. Це сталось, але не суттєво. Те, що нам готові допомагати і нам співчувають, — це не значить, що нас готові розглядати як конкурентів і платити нам за європейською ціною. Це теж велика проблема.
НЖ: Яке для вас було найскладніше рішення від початку великої війни?
НЯ: Напевно, прийняти те, що я залишаюся у Берліні. У квітні 2022-го я виїхала тимчасово через проблеми зі здоров’ям. Я була впевнена, що у вересні ми повернемося назад. Наш друг зняв нам квартиру, ми в ній жили безкоштовно півроку. Я навіть не вчила німецьку мову. Однак почали змінюватися обставини. Почали горіти мости з Україною. Йдеться, зокрема, про роботу. Тому я подумала, що тимчасово залишаюся. Ясно, якщо я зараз відкрила галерею, то це говорить про те, що найближчі 2-3 роки я тут. Це рішення, з одного боку, далося мені складно. З іншого, стало трішки легше. Бо невизначеність пригнічує. От в мене гарна квартира у центрі міста, але у ній відчуття тимчасового житла. Для мене завжди було важливо створювати затишок у помешканні. Від моменту повномасштабної війни бажання гніздуватися в мене зникло. Лише нещодавно я повісила картину з галереї, щоб хоч трішки додати затишку. Якби мене спитали два роки тому, де ти хочеш пожити, то останнім місцем на землі був би Берлін. Але зараз я вважаю, що це дуже комфортне та інтернаціональне місто.
НЖ: Як тривав процес адаптації?
НЯ: Щойно приїхавши до Німеччини, я працювала в офісі і не знала німецької. Тільки зараз вирішила піти на мовні курси. Бо якщо займатися галереєю і продавати картини, треба комунікувати з людьми, а відтак, знати мову. Добре, що у мене склалося нормальне коло спілкування тут. Саме у Берліні я вперше відчула, що таке сила сестринства. У мене завжди було багато подруг, але саме тут я відчула стільки підтримки і допомоги від просто знайомих дівчат і жінок. Це супер!
НЖ: Наталю, у чому ви бачите місію мистецтва під час війни?
НЯ: Дуже важливо давати більше інформації, достукатися до людей, до їхніх емоцій. Слід відкритися для іноземців, щоб вони побачили, що ми з ними однієї крові і на рівних. І в цьому мистецтво. Щоб вони зрозуміли, що ми такі самі люди, як вони. У нас так само болить. У нас така сама культурна спадщина, як і у них. Нам просто треба трішки допомогти. Щоб ми це все зберегли від цієї орди, яка вміє лише руйнувати і вбивати.
НЖ: А якою є місія Наталки Якимович?
НЯ: Дуже боюся пафосних заяв щодо цього. Думаю, що моя місія — на власному прикладі показувати, якими бувають українці. Тут багатьох це вражає. Коли люди з моєї попередньої роботи кажуть: «Як ти відкриваєш галерею? Скільки ти там? Рік?». Навіть німців це вражає. Їм здається, що це квантовий стрибок, якого не буває. Але для мене це природний результат проробленої роками на телебаченні роботи. Тож я не хочу називати якусь свою супермісію. Я страшно не люблю, коли починають маніпулювати поняттями «культурний фронт» і так далі. Фронт у нас один. На ньому воюють справжні герої — і у них є місія. А у мене, напевно, є завдання доповнити комерційним проєктом величезну роботу з культурної дипломатії, яку проводить дуже багато крутих, розумних і офігенних людей.
«Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці. В українців тепер є свій арт-простір у Берліні», — розповідає галеристка Наталка Якимович.
25 листопада в Україні вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років та масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. Створений сталінським режимом Голодомор 1932-1933 років став найбільшою трагедією за всю українську історію. За різними даними, голод забрав життя від 3,9 до семи мільйонів людей. На сьогодні 28 країн на державному рівні визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відповідну резолюцію торік у грудні ухвалив Європарламент, а Парламентська асамблея Ради Європи — у жовтні цього року. Історик Олександр Зінченко понад 20 років вивчає тему Голодомору. Напередодні презентував документальний проєкт «Голодомор. Літописці», в основі якого щоденники свідків тих страшних подій. Хто ці люди, які скрупульозно фіксували у своїх записах кожну деталь, чому їхні щоденники дуже довгий час були засекреченими та які уроки суспільство має винести із цієї трагедії — про це Олександр Зінченко розповів Sestry.
Наталія Жуковська: Пане Олександре, цьогоріч — 90-ті роковини Голодомору 1932-1933 років. Чи багато ще у нас «білих плям» у вивченні цієї теми?
Олександр Зінченко: Насправді складно сказати, чи залишилося щось, чого ми не знаємо. Наразі ця тема вивчена досить детально. І коли ми говоримо про те, як люди жили-виживали у тих жахливих умовах, про геноцидні плани Сталіна, про ті речі, які стосувалися колаборації з комуністичним режимом, брак реакції світу на всі ці жахливі події, мені здається, що за останні десятиліття все було дуже глибоко досліджено. Тож насправді не так вже й багато лишилося «білих плям» у цій історії.
НЖ: 22 листопада відбувся прем’єрний показ документального циклу «Голодомор. Літописці». Чим цей фільм відрізняється від інших?
ОЗ: Він відрізняється повнотою. Ми намагалися показати причини тих жахливих подій, перебіг і наслідки. Раніше для колег-документалістів було дуже важливо зібрати первісний матеріал, те, що часто називають «усною історією» людей, які були безпосередніми свідками Голодомору. Більшість документальних фільмів базувалися саме на цих надзвичайно важливих джерелах інформації. Ми ж використовуємо абсолютно унікальні джерела, які раніше були не дуже відомими і мало затребуваними документалістами. Це джерела, які відносно нещодавно з’явилися у науковому обігу, — це щоденники літописців Голодомору. На сьогодні відомо про сім таких.
НЖ: Хто вони ці літописці? На чиї дані і свідчення ви спирались при створенні проєкту «Голодомор. Літописці»?
ОЗ: Найбільш інформативні щоденники Нестора Білоуса з села Леб’яже на Харківщині, а також вчительки Олександри Радченко, яка жила у сусідньому селі Велика Бабка. Саме ці люди стають літописцями Голодомору. Вони сумлінно день за днем фіксували ту реальність. Цікаво, що Нестор Білоус вів свій щоденник з 1911 року. Це насправді фантастичний документ епохи. Олександра Радченко розпочала свою справу дещо пізніше. Окрім цих двох людей, літописцем Голодомору був також валлійський журналіст Ґарет Джонс, який приїхав на Харківщину нелегально. Він одним із перших заявив у західній пресі, що в Україні в 1932-1933 роках відбувся Голодомор. Він теж вів свій щоденник, фрагменти якого ми використали у фільмі. А ще брали інформацію з рапортів консула Італії Серджо Ґраденіґо, який кожні кілька тижнів повідомляв Рим про події в Україні. Так само літописцями Голодомору, як це не дивно звучить, виступали працівники комуністичних спецслужб. Вони фіксували, як люди реагували на ту чи іншу подію, що думали.
НЖ: З якою метою люди, які переживали Голодомор, робили свої записи?
ОЗ: Це була необхідність викричатися. Бо кому ти що скажеш? Твої сусіди переживають приблизно те ж саме. Та ж Олександра Радченко мала за кордоном сестру. Чи могла вона написати сестрі, що у них відбувається? Ні. Вона могла розказати це тільки своєму щоденнику. Це така форма сповіді. Адже ти нікому не можеш розказати про свій біль. Насамперед, бо це небезпечно. На тебе донесуть як на контрреволюційний елемент. Хоча, власне, так і сталося згодом. Хтось все ж таки розказав, що ця людина щось пише. У тоталітарному суспільстві було недостатньо славити Сталіна. Злочином був вже брак лояльності. І ось за це Олександру Радченко і Нестора Білоуса посадили до в’язниці. Вони, на щастя, отримали не такі величезні терміни, які комуністична система могла б їм виписати. Вони вийшли з в’язниці і доживали свій вік на Харківщині. Пережили Сталіна. Їхні щоденники ми отримали у спадок від комуністичної системи, з архіву КДБ.
НЖ: Чому ці щоденники так довго були засекречені?
ОЗ: Відповідь дуже проста — комуністичний режим проіснував 72 роки. Після цього знадобився час, щоб елементарно знайти ці щоденники. Записи Нестора Білоуса були знайдені одними із перших. Його зошити були в одній зі справ харківської філії СБУ. Мені ніколи не траплялося щось подібне, де селянин фіксував усе, що відбувається навколо, та ще й з політичними коментарями. Це була доволі освічена людина, як для свого часу. Ми звикли, що щоденники пишуть інтелектуали. Записи Білоуса — вікно в той світ, в те жахіття, яке переживало українське село в 1932-1933 роках. Люди, які вели щоденники, на той момент чітко розуміли причини, хто і коли ухвалював рішення, які призвели до голоду. І все це зафіксовано. А чому так довго? Бо будь-яке історичне джерело потребує часу на опрацювання.
НЖ: Чи можливо за щоденниками простежити зміни на селі — від початку колективізації і до повної трагедії?
ОЗ: Щоденники для того і пишуться, щоб фіксувати все, що відбувається навколо. Якщо коротко сказати, то такі зміни можна простежити. Як саме? Наприклад, той самий Нестор Білоус придумав своєрідний індекс БігМаку [неофіційний спосіб визначення паритету купівельної спроможності. — Ред.]. У своєму щоденнику він щороку фіксував зміну цін на кілька товарів — на коня, корову, чоботи та пуд хліба. Так от, за його записами, за перші 5 років радянської влади ціна на коня змінилася в 37 мільйонів разів. Ми собі не можемо уявити масштабів інфляції, яку переживала підрадянська Україна. Нестор Білоус пише, що в кінці 1917 року кінь коштує 800 рублів, а в 1923 році — 30 мільярдів рублів. У щоденнику він фіксує також величезну кількість різних подробиць. Зокрема, як відбувалися різноманітні хлібозаготівлі. Українці не хотіли безкоштовно віддавати своїх корів, коней та хліб. Почався спротив. У деяких місцях — інтенсивний. Цілі райони виходили з-під радянської влади, починалися повстання. Нестор Білоус у своїх записах фіксує, що в одному селі вбили голову сільради, в іншому — застрелили двох комсомольців, які приїхали з міста забирати хліб у людей. Але оскільки це були не дуже добре організовані повстання, то комуністична влада поступово їх придушила. І ця історія погано закінчилася.
По суті, Голодомор — це була плата за ці повстання з боку Сталіна.
НЖ: Чи допомагають подібні фільми актуалізувати цю тему?
ОЗ: Більш ніж допомагають. Коли ми робили презентацію першого епізоду фільму «Голодомор. Літописці», то потім багато хто ділився своїми враженнями: «Господи, як це нагадує наш сьогоднішній день!». Тобто всі ті ІПСО, всі ті інформаційні операції Кремля мало чим сьогодні відрізняються від того, що відбувалося в 1933 році. Це при тому, що ми не ставили собі якесь спеціальне завдання проводити паралелі між 1933-м і 2023-м роками. Минуло 90 років, а методи Кремля мало змінилися.
НЖ: Звідки беруться дані про Голодомор і як вони перевіряються? Наприклад, досі немає точної цифри, скільки жертв цієї страшної трагедії.
ОП: Якщо взяти село Леб’яже на Харківщині, то не лишилося жодної інформації, скільки там загинуло людей у 1932-1933 роках. За виключенням згадки у щоденнику Нестора Білоуса. Там було написано, що загинуло близько 500 людей. Це, по суті, єдине джерело, завдяки якому ми знаємо скільки селян померли у тому населеному пункті у ті дні. Коли харківські історики намагалися з’ясувати, скільки ж там загиблих, жодних альтернативних джерел не збереглося — ані записів сільрад, ані даних з рацсів. Напрошується висновок: або ніхто не вів обліку смертності, або ці матеріали були знищені чи загублені, або з ними щось сталося під час Другої світової війни, бо там чотири рази проходив фронт. 4 рази проходив.
Це вкотре підкреслює, що ми ніколи не дізнаємося ані повного списку імен загиблих під час Голодомору, ані точної їхньої кількості.
Як перевірити цю інформацію? Ніяк. Ми можемо тільки перевірити, як кажуть демографи, «надлишкову смертність». Коли йшлося про народжуваність і смертність, то деяка статистика велася. Оцінка всіх цих демографічних показників і процесів дає нам цифру, яка була зафіксована у рішенні Київського апеляційного суду, який займався судовим розслідуванням справи про Голодомор як геноцид [у січні 2010 року Апеляційний суд Києва визнав радянських керівників на чолі з Йосипом Сталіним винними в геноциді українців у 1932-33 роках Ред.]. У цьому рішенні, на основі експертних висновків, зафіксовано, що смертність, яку можна оцінити демографічними методами, складає 3 мільйони 941 тисячу. Щонайменше така кількість людей загинула під час Голодомору 32-33 років.
Водночас я хотів би застерегти тих, хто каже, що в нас загинуло 6, 10, 16 мільйонів. Такі цифри звучали навіть під час самого Голодомору. Той же консул у Харкові Серджо Ґраденіґо говорив, що за даними, які ходять у наукових середовищах, в Україні могли померти до 16 мільйонів. Це він пише в одному зі своїх рапортів в Італію диктатору Беніто Муссоліні. Вочевидь, ці цифри — це були спроби екстраполювати той досвід, не маючи повноцінної статистичної інформації. Адже були села, де вимирала половина населення, а були й такі, де не залишалось нікого живого. Та були й такі райони, де масової смертності не було. Наприклад, якщо поруч була заплава, був ліс чи поруч кордон з Румунією, то смертність там була меншою. Бо прикордонні села намагалися не сильно чіпати хлібозаготівлями. От, власне, в ті регіони, де була менша смертність, і возили французького прем’єра Едуарда Ерріо. Після цього він розповідав, що ніякого голоду в Україні не було, що було чистою брехнею.
НЖ: Чи був Голодомор у містах?
ОЗ: Усі щоденники наших містян фіксують, що у містах теж був голод. Ціни на їжу були фантастичними. Нестор Білоус, коли ще можна було пересуватися країною, наприкінці 32-го намагався втекти з села на роботу у місто. Спочатку працював на будівництві, а потім — на м’ясокомбінаті. Він заробляв 72 рублі. На їжу йшло майже два рублі на день. Велика хлібина коштувала 25 рублів. І от як людина могла прожити?
НЖ: З якими найстрашнішими документами ви працювали, що вас найбільше вразило?
ОЗ: Це фонд 32. У Міністерстві внутрішніх справ України зберігаються поклади абсолютного жахіття. Це справи засуджених за канібалізм. Їх багато. Коли ти читаєш навіть вижимки з цих справ, волосся стає дибки. Це неможливо читати. Про це не можливо говорити вголос. Це абсолютно концентроване зло з жахливими подробицями.
НЖ: Яка історія під час дослідження чи збору свідчень вас зачепила найбільше?
ОЗ: Я не можу сказати, що якась історія більше чіпляє, а якась менше. Усі свідчення є такими, які емоційно збурюють. Наприклад, коли італійський консул Серджо Ґраденіґо у своїх рапортах описує, що повз будинок посольства Італії кожну ніч проїжджають кілька машин, набитих тілами людей, зібраних на вулиці, або як на центральній вулиці Харкова жінка, яка розуміє, що не має можливості врятувати своїх дітей, просто кидається під трамвай і її рештки мітлою цілком буденно замітає двірник, то тут не можна сказати, яка історія вражає більше. Або як Нестор Білоус розповідає про активістку, яка ходила і забирала хліб під час хлібозаготівель. Її звали Параска Чорна. А потім вона сама помирає з голоду. Погодьтеся, що це не буденна історія, коли співучасник злочину водночас є жертвою свого власного злочину.
НЖ: Росія постійно веде брехливу кампанію проти Голодомору. Як тому протистояти?
ОЗ: Лише правдою. Іншого способу, як протистояти брехні, людство поки що не придумало. Так, дійсно бувають в історії темні часи, коли виглядає так, що брехня на якийсь час ніби перемогла. От, наприклад, приїжджає французький прем’єр Едуард Ерріо в Україну, йому показують прикордонні села, де немає багато смертей. Він повертається і каже, що голодомору в Україні немає.
Однак проходить 89 років, і Національні збори Франції визнають, що Голодомор є геноцидом. А це означає, що вони визнають: прем’єр-міністр Франції брехав. Іншими словами — правда перемогла.
НЖ: Майже 30 країн на державному рівні визнали Голодомор геноцидом. У жовтні цього року відповідну резолюцію ухвалила ПАРЄ. Про що це свідчить? Чому тільки зараз?
ОЗ: Про це перша серія фільму. Про те, що дуже часто геополітичні інтереси ставилися вище за поняття добра і зла. У 32-33 роках і зараз ми перебуваємо на вістрі екзистенційної боротьби між добром і злом. І тут виникає питання вибору тих чи інших політиків. А на чий бік ви встаєте? А політики — дуже часто релятивісти. В їхній системі координат треба обирати між меншим і більшим злом. От ви, умовно кажучи, на президентських виборах 2010 року обирали між меншим і більшим злом в Україні? То чого ж ви дивуєтеся, що якісь політики в 32-33 роках теж обирали між більшим і меншим злом. Бо їм, наприклад, здавалося, що Гітлер — це більше зло, а Сталін — менше зло, і з ним можна співпрацювати, щоб якось обмежувати Гітлера. Але якщо ви обираєте між злом і злом — це означає, що ви не стоїте на стороні добра. І в результаті, коли одні люди обирають між злом і злом, інші гинуть. Так працює історія.
НЖ: Війна в Україні може стати додатковим аргументом для визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом тими країнами, які цього ще не зробили?
ОЗ: Вона вже стала. Визнати Голодомор геноцидом — це стати на бік правди. То де ви стоїте? Кремль вкотре демонструє геноцидні наміри відносно українців. Для багатьох країн світу стає очевидним у цій ситуації, що вони опиняються не по той бік історії. І ми бачимо, що багато країн нарешті визнали Голодомор геноцидом. Але на це знадобилося багато часу. Для деяких країн, аби зрозуміти, що вони ризикують опинитися не по той бік історії, потрібен був напад Путіна на Україну.
НЖ: Що спільного між Голодомором та російською війною сьогодні?
ОЗ: Спільне — геноцидні наміри Росії щодо знищення українців. Чим заважала Кремлю ота дівчинка в лавандовій сукні з Вінниці? Це найбільша загроза для існування РФ? Під час цієї війни загинула величезна кількість дітей. Вони були загрозою? Вони були неонацистами, бандерівцями? Маячня. Це просто свідомий геноцид. Навіть наших дітей вони вважають загрозою для свого існування.
НЖ: Які уроки має винести суспільство з цієї трагедії?
ОЗ: Суспільство уже зробило певні висновки. Якби цього не було, то історія про «взяти Київ за три дні» була б цілком реальною. Одним з висновків є чітке розуміння, хто наш ворог. Одним з уроків є розуміння, що окрім нас самих ніхто нам не допоможе. А це означає, що треба боротися — і люди борються. І скоро цій боротьбі — російсько-українській війні — 10 років. Величезна кількість західних інтелектуалів говорять про те, що цей конфлікт визначає історію наступних десятиліть. Майбутнє ще не визначено. Західні партнери мають розуміти, що поки зло відносно маленьке і розгублене, його треба знищувати. І вони мають дати українцям можливість і засоби поставити крапку у цій історії.
Перший епізод «Столиця відчаю» з документального циклу «Голодомор. Літописці» можна подивитись тут.
«Ми ніколи не дізнаємося ані повного списку імен загиблих під час Голодомору, ані точної їхньої кількості», — історик Олександр Зінченко
Рут Дорум — ізраїльська психотерапевтка, драматерапевтка, спеціалістка у терапії травми та кризовому втручанні. Має досвід роботи в центрі допомоги для жінок, які пережили сексуальне насильство. Працює з людьми, які мають комплексну посттравму, втратили близьких, а також з тими, хто пережив Голокост. Крім іншого, Рут Дорум навчала українських фахівців, які працюють із жертвами сексуального насилля. «Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження», — наголошує психологиня. Як в Ізраїлі працюють з людьми із посттравматичним синдромом, як допомагають жертвам сексуального насилля, яка роль держави у підтримці тих, хто втратив своїх рідних на війні втрату рідних — про це Рут Дорум ексклюзивно розповіла Sestry.
Наталія Жуковська: Рут, 7 жовтня терористи з Сектора Гази не шкодували ані жінок ані дітей. Бойовики чинили безчинства на території Ізраїлю подібні до тих злочинів, які вчиняють росіяни на території України. Як зараз ситуація з психологічною допомогою тим людям, які вижили, але бачили ті жахіття?
Рут Дорум: До теперішньої війни не було війн, коли ворог заходив на нашу територію і масово вбивав людей, не шкодуючи ані жінок, ані дітей, ані літніх людей. Раніше такого не було. Тому ми і не мали випадків сексуального насилля під час війни. В Ізраїлі ця область психотерапії дуже розвинена, але не навколо війни, а навколо насилля, яке може бути де-завгодно — вдома, на вулиці, з друзями у компанії. На жаль, нині нам вже відомо про багато випадків зґвалтувань терористами. Я не думаю, що в будь-якій державі є спеціальні служби, які готові до таких подій, що є підготовлений штат спеціалістів, які просто сидять і чекають на якусь катастрофу. Зазвичай цього немає. У нас є спеціальні центри, які займаються підтримкою. Звісно, є також усілякі державні служби. Однак коли почалася війна, їм потрібен був час на організацію. Звичайно багато спеціалістів в області травми одразу поїхали надавати психологічну допомогу як волонтери. Поступово держава бере це під свій контроль. Дуже багато людей постраждало. Понад 1400 вбитих. У масштабах нашої країни, це величезна кількість. В Ізраїлі практично немає людей, які не знають когось із вбитих. Чи вистачає у нас спеціалістів? Я поки що не можу сказати. Минув лише перший місяць війни. Ми ще перебуваємо в рамках кризової допомоги. На даному етапі немає такого, що когось шукають і не можуть знайти. У нас багато спеціалістів по травмах, бо така у нас країна, яка виросла після Голокосту.
НЖ: Які історії вас вразили найбільше як психолога?
РД: Є багато речей, які відбулися під час вторгнення ХАМАСу. І жодна нормальна цивілізована людина не зможе зрозуміти. Було чимало фактів, які вразили до глибини душі. Але не варто про це зараз говорити. Я вважаю це неправильним. Навіть не рекомендую вам переглядати усілякі страшні відеоролики. Це не те, що нам допомагає. По-перше, вам вистачає своїх жахливих історій, по-друге, вони вам нічого не дадуть, крім страху. Мозок не розуміє, де саме ті події відбуваються — поруч чи далеко від вас — і ви перебуватимете у стані довготривалого стресу. Це не ефективно і найголовніше — небезпечно. З іншого боку, я можу сказати, що є багато історій — прикладів героїзму: як себе поводили звичайні люди, як вони захищали свої кібуци, як вони допомагали одне одному. Це ті історії, які надихають. Насправді біда зайшла в дім до багатьох євреїв. Я живу на півночі країни. Ті, хто постраждали від дій ХАМАСу, — у центрі та на півдні. У моєму районі немає тих, хто особисто постраждав. Водночас я близько знаю родини, в яких загинули близькі — солдати, в яких є викрадені терористами родичі. Ми особисто знаємо цих людей.
НЖ: Рут, ви вже майже 15 років допомагаєте людям, які пережили сексуальне насилля. З чим ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі?
РД: Звернення — різні, але всі історії майже подібні. Зазвичай до терапії, вдаються аби повернутися до нормального, звичного життя. Травми — це не лише сексуальне насилля. Це все те, що залишає відбиток на нашому тілі та душі. Я працюю переважно із жінками. Вони звертаються за допомогою, бо не можуть побудувати здорові стосунки, їм важко повернутися у світ і довіряти йому та людям.
Жінки часто звинувачують себе — замість того, щоб винуватити того, хто вчинив насилля. Дуже часто суспільство накладає на жінку накладається провину там, де вона зовсім не винна.
Людям, які переживають травму, важко контролювати свій настрій. Вони можуть мати, у тому числі, депресивний стан, боятися виходити із дому або повернутися на роботу. Також можуть бути проблеми із тілом і можуть різко почати хворіти.
НЖ: Як в Ізраїлі ситуація із психологічною підтримкою людей, які зазнали насилля чи були свідками жорстоких звірств? Наскільки розвинена культура звертатись за допомогою?
РД: В Ізраїлі прийнято звертатися за допомогою і йти на терапію. В останні роки звернень більшає. Зараз немає такого застарілого стереотипу: якщо ходиш на терапію, то ти божевільний. Це швидше — ознака статусу, що людина може дозволити собі терапію, може потурбуватися про себе. До війни у центрах, які допомагають жінкам, котрі пережили насилля, були черги. Не через те, що у нас в країні багато насилля. У нас так, як і у всіх. Просто жінки розуміють, що їм потрібна допомога. У нас мешканці знають, де можуть отримати допомогу. Їм про це безкінечно говорять по радіо, є багато реклами. Люди не залишаються наодинці.
НЖ: Яка роль держави в цьому?
РД: Держава насамперед фінансує, а також дозволяє розбудовувати структуру, де люди можуть отримати допомогу. У нас є соціальні служби, які супроводжують родину. Наприклад, жінка, яка втратила доньку, не залишається наодинці. У неї є я — терапевт, соціальний працівник. Зазвичай допомога надається одразу. Чим швидше — тим краще. Подальший супровід відбувається залежно від потреби. Перші тижні — точно. Людина, яка зазнала травми — трагічна втрата рідних чи насилля — отримує терапію безкоштовно впродовж кількох місяців. У нас є різні програми, більшість яких покриває страхування. Держава робить велику роботу, але й у нас не все ідеально. Зараз ми перебуваємо на самому початку великої війни. І робота з допомогою людям ще вибудовується.
НЖ: Що б ви порадили рідним та близьким постраждалих? Як розмовляти, щоб не травмувати людину? Чого категорично не варто робити?
РД: Не варто відмахуватися від людини. Не варто говорити: «То все дрібниці! З ким не буває!». Не потрібно лізти в душу зі своїми питаннями, якщо людина не готова про це говорити. Потрібно розуміти, що ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим. Ми хочемо жити і отримувати задоволення від життя. Тому якщо жінка опинилася в ситуації насилля, звісно, вона того не хотіла. І звинувачувати її в тому, що відбулося, говорити, що вона не так щось робила, категорично заборонено! Я б радила побільше слухати, підтримувати. І скерувати таку людину до спеціаліста, аби він допоміг розібратися, що відбувається з тілом і як йому пережити те що сталося.
НЖ: Що буде, якщо проігнорувати візит до спеціаліста?
РД: Порівняємо з переломом — нога зростеться неправильно. З тілом нам це зрозуміло. Травма і душа — це наш мозок — просто ми цього не бачимо. Це нервова система, яка може почати працювати так, ніби травма не закінчилася. І людина продовжує жити не так, як хотілося, може відчувати великий стрес, спалахи гніву, відчувати небезпеку, хворіти на різні хвороби. Наприклад, жінки часто мають проблеми по гінекології. Є дослідження, що травма впливає на наше фізичне здоров’я. Якщо не втрутитися вчасно, можна залишитися з симптомами травми. У подальшому можуть бути складнощі у побудові стосунків, відносин з дітьми, нездатність насолоджуватися своїм життя на повну.
НЖ: В Україні працює проєкт допомоги «Gidna» для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни. Його фахівці навчалися, зокрема, й у вас. Який саме новий досвід вони отримали?
РД: Я навчала не лише спеціалістів «Gidna». Я ще веду курс «Кризова допомога після сексуального насилля». Головна мета — попередити розвиток посттравми. Навчання проводили під егідою ізраїльської коаліції травми. Вони зробили величезну кількість курсів. Щодо «Gidna», я супроводжую їхній колектив, бо це їхня спеціалізація. Сексуальне насилля дуже розповсюджене. За статистикою, кожна 5-та жінка переживає сексуальне насилля впродовж життя в мирний час. Україна, як і Ізраїль, перебуває у стані війни. Вся допомога нині — кризова. Перше, чому я навчаю, у нашого організму є три автоматичні реакції на небезпеку: бігти, боротися або завмирати. Багато людей, які опиняються під обстрілами, не знають, що їхнє тіло діє швидше за їхній мозок. Так завжди відбувається з нами у стані небезпеки.
Дуже часто ми просто завмираємо в момент травми. Так ось якщо жінка завмерла в момент травми, це не означає, що вона згодна з тим, що відбувається. Це нормальна реакція на травму. І часто це рятує наше життя. Бо чинити опір тому, хто сильніший за нас, часто може бути небезпечно.
Але це не ми обираємо. Наш мозок вирішує за нас, як в той чи інший момент буде діяти тіло. Я пояснюю, що таке сексуальне насилля. Це коли є співвідношення «сильний — слабкий», присутнє приниження, перетворення тіла в об’єкт, яким користуються. Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження.
НЖ: Питання біженства нині актуальне, як ніколи. Ви понад 20 років тому переїхали до Ізраїлю — повернулися на батьківщину. Чи легко вам було адаптуватися? Що було найскладнішим?
РД: Я не біженка, я емігрантка. І я можу сказати, що еміграція теж може бути травмою. В еміграції є аспекти втрати, як й у біженства. Що таке травма? Це подія, яка раптово негативно вривається у наше життя. У нас є «до» і «після». Воно забирає у нас контроль. Мені під час адаптації було не просто звикнути до ментальності — вона тут інша. У нас займає чимало часу, аби відчути себе вдома. І, я думаю, це найскладніше — відчути себе в новому житті і в новому місці.
НЖ: Скільки часу знадобилося, аби відчути себе вдома, «пустити коріння» та відчути себе своєю людиною у країні?
РД: В Ізраїлі є такий традиційний поділ, за яким репатріанти є емігрантами перші 5 років. Після 10 років нас називають «старожилами». Я відчула себе вдома, коли почала вільно говорити на івриті. Це зайняло декілька років. Найтяжче в адаптації було вивчити мову. А ще — інша їжа, клімат. Треба було звикати до спеки. Коли я приїхала в Ізраїль, було багато терактів. Вибухали автобуси — аби звикнути до цього, теж пішов час. В Ізраїль переїхала з Росії. Я виросла в невеличкому містечку поруч з Санкт-Петербургом. Мій дідусь, бабуся і батько жили в Україні. Вони поховані неподалік Чернігова.
НЖ: Велика кількість людей втікали із зони активних бойових дій з одним лише наплічником, а іноді й без нього. Хтось залишився без житла. Як зуміти жити далі? Як не опустити руки?
РД: Важливо пам’ятати те, що було, і поступово будувати нове. Наш мозок так працює. Часто наш будинок — це гачки спокою, впевненості, стабільності, безпеки. На новому місці потрібний час, аби побудувати знову ці гачки, за які ми чіпляємося. Це не простий процес. Добре мати знайомих чи друзів. Головне — не бути самотніми. Бо це не просто. Важливо розуміти, що це процес. Чим старші ми, тим нам складніше це зробити. Дітям теж важливо мати підтримку — багато обіймати їх, залучити до творчості.
Також треба навчитися проявляти гнучкість. Не боятися йти на роботу, яка не є престижною. Треба вірити, що це тимчасово. Коли я приїхала в Ізраїль, мені було 21 рік. У мене вже була вища освіта, але я працювала й офіціанткою, і в магазині, і в службі підтримки клієнтів. Я завжди любила спілкуватися з людьми. Це було у той період, коли я проходила етап адаптації, а саме — вчила мову, будувала соціальні зв’язки. Важливо бути гнучким, не втрачаючи себе одночасно.
НЖ: Як ви вважаєте, чи варто жити на повну під час війни? Чи все-таки треба відмовитися від якихось благ?
РД: Є така річ, яка називається «провина того, хто вижив». Це відоме явище. Коли відбувається велике колективне горе чи просто щось поруч з нами, ми почуваємось винними через те, що у нас все добре. І далі ми можемо висловлювати солідарність із постраждалими таким чином, що ми живемо так, ніби нам зараз погано, так, ніби ми караємо себе за те, що не з нами відбулося щось погане і що ми живі.
Моя думка — треба жити життям на повну завжди. Часто ми можемо бути опорою для тих, кому важко. Можна жити повним життям і робити щось хороше. Перебуваючи у ресурсі, ми можемо більше допомогти іншим.
Це можуть бути пожертви, телефонний дзвінок до тих, кому важко. Просто вислухати — і це теж буде допомога. Багато тих, хто пережив Голокост, говорять, як важливо продовжувати жити на повну, не дивлячись ні на що. Голокост — це була велика національна трагедія, були люди, які лишилися всередині травми. Були ті, хто втратив багатьох рідних, цілі родини. А були й ті, кого Голокост обійшов стороною. Ми можемо обирати травму, а можемо обирати життя. Звісно, що варто обрати життя.
НЖ: Рут, Ви проживаєте в кібуці далеко від кордону з Сектором Гази. Яка у вас обстановка нині? Чи є військові на вулицях?
РД: У нас є військові у кібуці. Їх небагато, але стільки, щоб вони могли захистити нас у випадку небезпеки. Кібуц — це закрита територія, й військові стоять на в’їзді. До речі, деякі кібуци, які були на кордоні із Сектором Гази, змогли відстрілятися від терористів. Вони закрили ворота і захистили територію. Кібуц — як маленька фортеця.
НЖ: Як пояснюєте дитині наявність людей зі зброєю? Як краще це робити, аби не травмувати дитячу психіку?
РД: У мене четверо дітей. Найстаршому — 12, наймолодшому — 3,5 роки. Розповідаючи про війну, важливо говорити про те, що вони бачать. Я своїм дітям відповідаю у тому випадку, якщо вони щось запитують. В Ізраїлі люди зі зброєю — звична практика. У нас для всіх є обов’язковою служба в армії. Тому можу сказати, що мої діти не дуже цим поки що цікавляться. Вони знають, що наші військові нас захищають. З дітьми важливо говорити відкрито і правдиво. А ще важливо, яким тоном це зробити.
Доросла людина має вчитися контролювати свої емоції. Якщо мамі важко, вона плаче, перенесіть розмову з дитиною. Ви маєте бути спокійними.
НЖ: Рут, а як адаптувати військових до цивільного життя та як війна позначиться на їхній психіці?
РД: В Ізраїлі існуюча система допомоги з’явилася не одразу. З кожною війною ми вчимося чомусь новому. Ми вчимось на своїх помилках — від війни до війни. Кожна держава має знати, що потрібно саме їй. Головне, щоб всі, хто потребують допомоги після війни, могли її отримати. Робота з травмами сильно змінилася за останні десятиліття. Є велика різниця як це було за часів в’єтнамської війни, і зараз. Тож в Україні, аби налагодити процес допомоги, потрібний час. А ще важливо, аби самі військові розуміли, що відновлення — є важливим процесом. Насправді багато людей відновляться самі — без допомоги спеціалістів. Їм буде достатньо простої підтримки родини і друзів. Не всім буде потрібна терапія. З іншого боку, варто проводити роботу у суспільстві, аби люди знали, що таке посттравма і щоб зверталися за допомогою. Одночасно має бути налагоджена структура допомоги людям, які страждають на посттравматичний синдром. Потрібно буде багато спеціалістів з травми.
НЖ: В Ізраїлі лікування, фізична та психологічна реабілітація військовослужбовців — не просто одна з медичних галузей, а питання національної безпеки. Як у вашій країні працюють з посттравматичними синдромами військових?
РД: Ми починаємо працювати з військовими ще до посттравматичного синдрому. Така ж історія із мирним населенням. Всі можуть отримати миттєву кризову допомогу. Вона повністю безкоштовна і доступна для всіх. У військових ця система діє всередині армії. Навіть командний склад та самі солдати навчені деяким технікам, аби на полі бою допомагати одне одному, щоб не розвинути посттравму. Також в самому війську діє систему відсіву людей, які мають ризик виникнення посттравматичного синдрому. Таких людей не повертають на поле бою. Та найголовніше для нас — не допустити появи посттравми. Легше її попередити. Будь-який солдат може звернутися за психологічною допомогою. І він її отримує. У нас є військові психологи, вони намагаються заздалегідь побачити, чи все добре із солдатом.
У нашої армії нема мети загнати якомога більше людей на поле бою — це недоцільно. Буде більше постраждалих.
В Ізраїлі у кожному підрозділі є військовий психолог, який до та після кожного завдання оцінює стан психіки кожного з бійців. Сам командир теж може сказати, щоб звернули увагу на того чи іншого бійця. Та й самі військові теж можуть про це говорити.
НЖ: Рут, на вашу думку, з якими труднощами у першу чергу зіштовхнуться українці та ізраїльтяни після закінчення війни?
РД: Коли ми стикаємося з великими колективними травмами, нам важко усвідомити, як цей світ працює і як ми тепер будемо в ньому жити. Часто травма впливає на нашу довіру до світу. Нам заново доведеться її будувати. Непросто буде повертатися до звиклого життя.
«Часто травма впливає на нашу довіру до світу. Нам заново доведеться її будувати. Непросто буде повертатися до звиклого життя», — розповідає ізраїльська психологиня.
Понад місяць триває війна між Ізраїлем та ХАМАС. 7 жовтня 2023 року палестинська терористична організація випустила по ізраїльській території більше двох тисяч ракет. У той самий час із Сектора Гази зайшли бойовики, які розстрілювали на місці та забирали в полон військових та цивільних. Загалом жертвами нападу озброєних членів ХАМАСу стали понад 1400 людей, з яких 1200 загинули в один день — 7 жовтня. Близько 240 були захоплені в заручники. У Секторі Гази ж, за даними їхнього міністерства охорони здоров'я, кількість загиблих перевищила 11 тисяч внаслідок ізраїльської спецоперації у відповідь. І саме цими цифрами оперують в ООН.
Наприкінці жовтня Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) розпочала розширену наземну операцію. Всього по об’єктах терористів у Секторі Гази було завдано 4300 ударів, пише Times of Israel. Про боротьбу Ізраїлю з бойовиками, про методи і стратегію війни, повернення полонених та службу в ізраїльській армії ексклюзивно для Sestry розповіла речниця Армії оборони Ізраїлю Анна Уколова. Жінка родом з України, народилася на Харківщині, в 15 років переїхала до Ізраїлю. Анна зізналася, що в її родині були різні професії — музиканти, будівельники, лікарі. А от військова — вона перша.
Наталія Жуковська: 10 листопада прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху заявив, що сили ЦАХАЛу залишаться контролювати Сектор Гази після закінчення війни і не віддадуть смугу під міжнародним силам. Як розцінювати цю заяву?
Анна Уколова: Я не коментую заяви прем’єр-міністра. Армія — це орган, який виконує завдання, поставлені урядом. На сьогодні їх два. Перше і найголовніше — повернути всіх заручників. Йдеться про 239 людей, які, за даними нашої розвідки, перебувають на території Сектора Гази у руках бойовиків. Друге — зруйнувати всю інфраструктуру терористів і знищити ХАМАС як організацію. Це важливо, щоб подібні звірства, які вони вчинили 7 жовтня, більше ніколи не повторилися. І, звісно, є завдання, яке стоїть з моменту створення держави Ізраїль, — оборона. Наша армія перебуває у стані підвищеної бойової готовності не лише на території Сектора Гази. Весь кордон з півночі до півдня, з заходу до сходу нині під пильною охороною. Ми відбиваємо удари з різних сторін. На жаль, їх достатньо.
НЖ: Як так сталося, що терористи без перешкод увійшли на територію Ізраїлю? Що було з розвідкою? Чому не попередили? Адже Моссад — це одна із найпрофесійніших розвідок світу.
АУ: Уже була невелика перевірка того, що сталося, але поки зарано про це говорити. Через те, що з першого дня довелося розпочати серйозну війну, офіційних даних по цій ситуації поки що немає. Всі сили армії кинуті на війну. У нас був найбільший і наймасштабніший призов резервістів, який був із часів «Війни Судного Дня» [6 жовтня 1973 року Єгипет і Сирія атакували Ізраїль, розпочавши «Війну Судного Дня». Розвідка до останнього не вірила, що такий напад можливий і ігнорувала повідомлення про нього. — Ред.]. Тому зараз всі наші очі, вуха в Секторі Гази та на інших кордонах.
Армія Ізраїлю й Моссад сильні, але при тому не можна говорити, що ХАМАС — це купка ентузіастів. Вони довго готувалися до цієї операції.
У них величезна мережа тунелів, які не так просто відстежити навіть найсильнішій розвідці світу. Була добре спланована і продумана операція, яку вони довго готували. Вони почали з масованого обстрілу ракетами. Далі прорвали паркан в тих місцях, де знайшли можливість, використовуючи важку техніку. І не забувайте, від кордону Сектору Гази до перших ізраїльських поселень — 3-4 кілометри. Таку відстань можна проїхати за 10 хвилин на машині. Бойовики прорвалися на джипах — і просто поїхали. Ясно, що від моменту перших повідомлень про терористів й армія, і поліція, і прикордонники, і служба швидкої допомоги — всі організувалися. Але, знову ж таки, це займає час. Терористи встигли розійтися на досить велику територію. Кордон з Сектором Гази довгий. Вони паралельно зайшли в різних місцях, змішалися із цивільним населення. І це дуже ускладнило процес звільнення територій. Люди, які врятувалися, боялись виходити з укриттів. Казали: «Ми чули ніби чистий іврит, але однак страшно було, раптом то людина зі зброєю, яка просто переодягнулася у військову форму».
НЖ: На відео, які розлетілись соціальними мережами, було видно, як терористи бігли у цивільному одязі, хтось у капцях, без належного озброєння. То теж були представники ХАМАСу?
АУ: Розрізнити бойовиків ХАМАС і цивільне населення — не просте завдання. Ми бачили, як людина у звичайному одязі йде з протитанковою зброєю і стріляє по ізраїльським солдатам. Заручників у полон брали теж люди у цивільному одязі — і це теж є на відео. Однак говорити, що то не бойовики, а звичайні люди — не можна. В яких країнах мирні мешканці ходять з автоматами, беруть заручників, ґвалтують і б’ють жінок? Наскільки може бути мирною людина, яка бере у полон дев’ятимісячну дитину? Межа між мирним населенням і бойовикам ХАМАС дуже нечітка.
НЖ: Що сьогодні собою представляють бійці ХАМАСу?
АУ: ХАМАС існує з 80-х років. У 2005 році Ізраїль пішов з Сектору Гази, а 2006-го там відбулися так звані демократичні вибори, на яких переміг ХАМАС. З того моменту вони активно розвивали свою інфраструктуру. У них дуже великий арсенал озброєння, ракет. Вони досі мають можливість обстрілювати Ізраїль. І це після того, як наші військові, під час наземної операції, знищили чимало пускових установок, озброєння, ліквідували багатьох терористів. Це говорить про те, наскільки сильна й озброєна структура у ХАМАСу. Їхні бойовики добре навчені. Є спецназ, група, яка називається Нахба. Вони, озброєні до зубів, першими зайшли на територію Ізраїлю 7 жовтня. Було багато роликів, де спецназівці пишаються тим, що роблять, що вбивають. Я чула запис, коли один із терористів телефонував своїм батькам і говорив: «Мамо, тато, пишайтеся мною! Я зараз перебуваю в ізраїльському поселенні, я вбив своїми руками 10 євреїв». І батьки йому відповідали: «Ти — молодець, повертайся додому, ми тобою пишаємося». Це говорить про їхню мету.
Це бойовики, які вчаться не воювати, а вбивати.
НЖ: Які звірства вони вчиняли?
АУ: Вони вбивали дітей на очах у батьків і навпаки — батьків на очах у дітей. Вік для них не мав значення. Вони творили такі звірства, що, здається, жоден сценарист з Голлівуду не міг би вигадати таке для сценарію найстрашнішого фільму. Досі в Інституті медекспертизи є тіла цивільних, яких ми не ідентифікували. Більшість тіл ідентифікували лише за ДНК. Деяких впізнали тільки за знімками зубів. Бо коли ти призиваєшся до армії, обов’язково потрібно зробити знімок зубів. Через те, що в Ізраїлі майже всі пройшли військову службу, є бази даних. І це дуже сильно допомогло в процесі впізнання тіл. Нещодавно я була в одному з кібуців на кордоні з Сектором Гази, там половина будинків просто спалені до тла. Терористи спалювали будівлі разом із людьми. Якщо вони не могли вбити людину, наприклад, прорватись у захищену кімнату, то просто підпалювали дім, щоб мешканці згоріли. При цьому контролювали зі зброєю, щоб ніхто не міг втекти з палаючого будинку. Ми, на всякий випадок, попросили ізраїльських археологів пройти ще раз тими територіями, перевірити, чи є там останки людей.
НЖ: Чим атакує Ізраїль ХАМАС? Чому одні ракети падають біля Гази, а інші летять на Тель-Авів?
АУ: На сьогодні лише з сектора Гази випущено близько 9,5 тисяч ракет. У нас прекрасна система ППО, в її розвиток країна вклала дуже багато грошей. Ми маємо «Залізний купол», Patriot. І вони збивають дуже багато ракет. Уявіть, якби ті 9,5 тисяч ракет упали в Ізраїлі — країни вже не було б. І це ми говоримо лише про Сектор Гази. А ще є підтримка терористичної організації Хезболла, бойовики якої щодня запускають у бік Ізраїлю протитанкові ракети, ракети класу «земля–земля». Наша країна з усіх боків засипана ракетами. У ХАМАСа широкий арсенал ракет. Від Сектора Гази до Тель-Авіва й Єрусалима — велика відстань.
Це не ракети, які роблять з труб і на колінах. Їх виготовляють на виробництві, це ракети дальнього польоту. Бойовики ХАМАСу мають велику підтримку з боку Ірану. У них серйозний арсенал.
НЖ: А де знаходяться лідери ХАМАСу? Що про них відомо?
АУ: Я не буду багато вам розповідати, бо це дані розвідки, які не можна розголошувати. Основні духовні лідери не перебувають у Секторі Гази. Можу сказати, що один з керівників ХАМАСу — Муса Абу Марзук — нещодавно був у студії «Russia today» [пропагандистський російський медіаресурс. — Ред.] та на інших російських телеканалах. 61-річний Ісмаїл Ханія від 2019-го року живе за кордоном. Нещодавно був помічений у Катарі.
НЖ: Яка основна мета Ізраїлю у цій війні?
АУ: На даний момент ми руйнуємо інфраструктуру ХАМАСа. Ми будемо це робити стільки часу, скільки буде потрібно. На жаль, ХАМАС розбудував велику інфраструктуру, яка дуже сильно переплетена з цивільною. Солдати знаходять пускові ракети в школах, дитячих басейнах. Входи у тунелі — біля лікарень. Нещодавно наша пресслужба оприлюднила відео, де ізраїльські військові зайшли в один із будинків й одразу за дитячою кімнатою побачили місце для виробництва зброї. Знайшли інструкцію, як робити бомби. Поруч був вхід до тунелю.
ХАМАС — це військове угрупування, яке займається тероризмом. Його головна мета — вбивати, прикриваючись при цьому цивільним населенням.
НЖ: 27 жовтня Генасамблея ООН ухвалила резолюцію щодо ситуації у Секторі Гази. Документ містить заклик до «негайного постійного та стійкого припинення вогню», що веде до «припинення бойових дій». При цьому в тексті резолюції не згадується рух ХАМАС, визнаний терористичною організацією Євросоюзом, Німеччиною, США та цілою низкою інших країн. Як ізраїльські військові розцінюють подібні заяви?
АУ: Це питання не військових. Армія не вмішується у політичну роботу. Наші солдати роблять дуже багато для того, щоб цивільне населення Сектору Гази не страждало. З першого дня війни військові з літаків розповсюдили майже півтора мільйони листівок над смугою із закликом до людей піти з північної частини Сектора Гази на південь. Багато солдатів обдзвонювали мешканців, аби ті залишили свої домівки. Зроблено понад 20 тисяч телефонних дзвінків, відправлено 4,5 млн повідомлень. Наша армія має спеціальний підрозділ, мета якого зробити так, щоб якомога більше мирних людей покинули територію Гази. Навіть сьогодні, коли йдуть наземні військові дії, щодня відкриваються коридори. І ті люди, які досі не евакуювалися, мають можливість це зробити. Є дані, що під час одного з таких коридорів вийшло понад 50 тисяч людей.
НЖ: Такі паузи, зокрема і створення гуманітарних коридорів, уповільнюють наступ ЦАХАЛу?
АУ: Будь-яка наша дія, спрямована на збереження життя мешканцям Сектора Гази, дуже сильно впливає на наше просування. Втім у нас немає завдання вбивати. Є завдання — захистити наш дім. Наш уряд поки не узгоджував жодної зупинки вогню. Але, знову ж таки, ми не воюємо з цивільним населенням Сектору Гази, ми воюємо виключно з терористичним угрупуванням ХАМАС. Ми воюємо з тероризмом, який спрямований не лише на Ізраїль. В заручниках в секторі Гази є люди з інших країн. І серед загиблих є люди різних країн. Ми не воюємо з Палестиною, ми воюємо з Сектором Гази. Ми не воюємо з цивільним населенням. Ми воюємо виключно з тероризмом.
В Ізраїлю є право на захист і право на існування. Якщо сьогодні армія не зможе виконати завдання щодо знищення ХАМАСу як терористичного угрупування, я не впевнена, що Ізраїль зможе існувати.
НЖ: Відомо, що ізраїльська армія славиться гуманістичними принципами щодо своїх військових. Зокрема, коли боєць потрапляє у полон, йому дозволено розповідати про місцеположення побратимів. Життя кожного солдата важливіше за інформацію. Які ще принципи та правила діють в ЦАХАЛі?
АУ: В Ізраїлі цінне життя людини загалом. Це проявляється не лише в тих правилах потрапляння у полон, а й у тих технологічних системах, які розробляє армія, щоб мінімізувати загрозу для військових. Тобто якщо ми говоримо про ті ж танки, у них є спеціальні системи захисту, які відбивають протитанкові ракети. Якщо ви звернете увагу, то перші три тижні основний удар був з повітря. Це для того, щоб нанести максимальний удар по інфраструктурі і підготувати прохід для наземних військових частин. Навіть сьогодні, коли триває наземна операція, йде сильна підтримка з повітря. Якщо солдати — піхотинці чи протитанкові війська — бачать в якомусь місці групу терористів, вони передають інформацію про їхню локацію — і ВПС наносять удар. Якщо ми говоримо про життя солдат, то є ще евакуація з поля бою поранених військових. У нас в армії є спецназ ВПС, 669, який навчений саме на вивезення поранених. Також ми маємо підрозділ, який повідомляє і супроводжує родини загиблих військових, важкопоранених, викрадених і зниклих безвісти. Є спеціально навчені люди, які у випадку загибелі військового постукають у двері його рідних і найстрашнішу новину намагатимуться донести максимально делікатно, а спеціальні офіцери підтримуватимуть родини впродовж всього життя.
НЖ: Анно, ви прослужили в армії понад 6,5 років. Служба в армії — це громадянський обов'язок, який кожному доводиться виконувати?
АУ: За законом, в армії повинні служити всі — з 18 років. І жінки, і чоловіки. Призов за бажанням — для арабів-мусульман, арабів-християн та бедуїнів. Жінки, які за релігійними переконаннями не можуть проходити військову службу, або молодь, яка має проблеми зі здоров’ям, мають змогу добровільно працювати у лікарнях, навчальних чи ком'юніті-центрах. Таким чином вони роблять свій внесок. Насправді в Ізраїлі дуже малий відсоток тих, хто зовсім не хоче служити в армії. Це добре було зрозуміло 7 жовтня. В той момент коли Ізраїль оголосив про повномасштабну війну, явка резервістів склала понад 100%.
НЖ: Анно, чи є різниця між несенням служби чоловіком та жінкою? В які підрозділи жінки не можуть потрапити і чому?
АУ: Мені здається, що сьогодні майже не лишилося таких підрозділів, де не служать жінки. Навіть ті підрозділи, які вважались не жіночими, зараз там служать дівчата. Жінки є серед бойових льотчиць, капітанів військових кораблів, ППО, артилерії, у танковій піхоті, у бойових рятувальних військах, польовій розвідці, спецпідрозділах прикордонної поліції. Вони зобов’язані виконувати усі завдання, що й чоловіки. Жінка не зобов’язана служити в бойових частинах, але якщо вона хоче, то має пройти відбір — як і представники чоловічої статті. Сьогодні маємо чотири піхотних батальйони, які на дві третіх складаються із жінок. Є багато жінок-інструкторів в ізраїльській армії.
НЖ: А яким було ваше життя до початку великої війни?
АУ: Я в армії була за контрактом. З 2011 по 2014 роки перебувала на посаді пресофіцера ЦАХАЛа. На цю посаду потрібно було пройти відбір. Однією з вимог було знання російської мови. Я склала тест та пройшла співбесіду. Й таким чином очолила відділ з роботи з російськомовними ЗМІ. Та наприкінці 2014-го я пішла з війська. Однак лишилася у резерві. Останнім часом працювала в туристично-готельній сфері. Та нас щороку викликали на навчання, щоб ми були у формі. Вони тривали по декілька днів. І, звісно, щойно почалася війна, я повернулася в армію, на свою ж посаду.
НЖ: Як для вас розпочалося 7 жовтня? Де були і чим займалися?
АУ: Це був Шабат (в єврейському календарі — сьомий день тижня, під час якого слід утримуватися від роботи. Триває від заходу сонця в п'ятницю до заходу сонця в суботу. — Ред.). Цього дня я намагаюся десь гуляти з дитиною. Ми часто відвідуємо кінну ферму. Донька займається їздою на конях. За звичкою я прокинулася рано. Дитина ще спала. Це був звичайний день. Я вийшла на балкон випити кави. Все, як завжди. Я не дотримуюся Шабату. В якийсь момент я відкрила телефон, щоб погортати соцмережі. Це була 7 ранку і перші новини про напад. Мої родичі, які живуть у центрі країни, повідомили про обстріл. Пішла перекличка в фейсбуці, хто де і як? Це все ніби відбувалося у паралельній реальності. Я не могла повірити, що Ізраїлем роз’їжджають терористи і розстрілюють людей. І, звісно, плани провести Шабат в колі родини на виїзді були скасовані. Ми лишилися дома. Перевірили і підготували бомбосховище. Все було, як у страшному сні. Багато людей досі говорять, що хочеться прокинутися. Майже у всіх жителів країни життя розділилося до 7 жовтня і після. Коли почали з'являтися перші цифри про вбитих, відео із заручниками та загиблими, то був жах. Життя в Ізраїлі завмерло.
НЖ: Якими були ваші дії, коли дізналися про вторгнення терористів?
АУ: Я призвалася на службу не відразу, десь через 2-3 тижні. Перший час, найкритичніший, я була вдома з родиною. А потім почали потроху відкриватись школи, садочки. Паралельно із цим люди ховали своїх рідних. У мене є багато знайомих, яких торкнулася біда. В однієї знайомої син загинув у перші дні, донька інших була на музичному фестивалі і теж загинула. Думаю, немає жодної родини в Ізраїлі, яку оминула війна.
НЖ: До вас щодня звертаються люди — за інформацією, допомогою… Що для вас найскладніше у вашій роботі?
АУ: Найскладніше для мене отримати інформацію про загиблих військових. Все решта — дрібниці. Дуже складно чути історії тих , хто пережив 7 жовтня. Просто розриває на частини. Пресслужба декілька разів на день випускає інформацію про загиблих військових — це найскладніші пресрелізи, які тільки можуть бути.
НЖ: Як родина переживає вашу відсутність?
АУ: Моя мама бере участь у військових діях не менше за мене. Звісно, вона не на передовій, але зараз замінює моїй дитині родину. Через те, що в мене посада, роботу якої я добре знаю, я можу регулювати свої години. З дому до військової бази мені їхати годину-півтори. І я намагаюся повертатися ввечері додому, навіть якщо приїду опівночі. Зате зранку зможу побачити дитину, відвести в садочок і знову поїхати на службу. Тому я намагаюся суміщати все. От зараз, після нашої розмови, ми вперше від 7 жовтня поїдемо на прогулянку — кудись трохи далі від дому. З дитиною небезпечно їздити на далекі відстані, у разі ракетного обстрілу буде обмаль часу, щоб знайти безпечне місце для зупинки, відстібнути себе, дістати її з машини та лягти на землю. Я зараз перебуваю недалеко від центру Гази. Ми маємо всього 15 секунд, аби відреагувати на сигнал тривоги.
НЖ: На вашу думку, як довго триватиме війна в Ізраїлі цього разу?
АУ: Дуже важко сказати, немає зовсім ніякої можливості щось прогнозувати. Це залежатиме від багатьох факторів. У тому числі від участі Хезболли й інших терористичних організацій, наскільки активно братимуть участь. Також залежатиме від того, наскільки швидко військові зможуть просуватися. Армія і влада Ізраїлю цього разу налаштовані дуже рішуче — знищити ХАМАС. Після того, що відбулося, ми не можемо собі дозволити допустити ще раз таку трагедію.
Ми вже заплатили дуже велику ціну. Передусім маємо повернути заручників, повернути спокійне і безпечне небо для життя у нашій країні. Ми налаштовані рішуче.
НЖ: Чи можна буде розслабитися після її закінчення? Що зробите передусім?
АУ: Ми не можемо собі дозволити сильно розслаблятися, бо, крім ХАМАСу, є й інші, які прагнуть зникнення нашої країни. В Ізраїлі більша частина жінок служили. Для мене служба в армії була одним з найкращих етапів мого життя. Я розумію, що, коли моя дитина виросте і піде в армію, я буду пишатися нею. З іншого боку, коли вона народилася, я хотіла, аби не було більше війни. Хотілося, аби настав той час, коли нашим дітям не потрібно буде йти в армію. Впевнена, це думки багатьох ізраїльських батьків. Ми хочемо миру, спокійного життя, радіти тому, що маємо. Ми виховуємо своїх дітей з думками про мир. І хочеться, щоб це нарешті сталось. Але, на жаль, реалії інші — мир, мабуть, настане не скоро. Поки у світі є ненависть, поки є люди, які виховують своїх дітей з думкою про вбивство євреїв, це настане нескоро. Армія існуватиме, нам доведеться захищати наш дім і надалі. А після війни, я, мабуть, піду у відпустку і проведу час з донькою. Це головне.
«Вони вбивали дітей на очах у батьків — і навпаки. Вони творили такі звірства, що, здається, жоден сценарист з Голлівуд не міг би вигадати таке для сценарію найстрашнішого фільму», — каже прессекретарка ЦАХАЛу
Єврокомісія офіційно рекомендує почати переговори про вступ України та Молдови до ЄС. Про це йдеться у річній доповіді щодо розширення Європейського Союзу, оприлюдненій 8 листопада. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Україна виконала 90% реформ, яких від неї очікував ЄС, надаючи статус кандидата. Через місяць, 14 та 15 грудня, під час зустрічі Європейської ради можуть ухвалити рішення про відкриття переговорів про вступ України в Євросоюз. Коли Україна може розраховувати на членство в ЄС? Коли НАТО відкриє свої двері для Києва? Яким буде новий санкційний пакет та наскільки працюють чинні антиросійських обмеження? Про це все Sestry розпитали Ганну Гопко — українську громадську діячку, політикиню, експертку з адвокації, народну депутатку України VIII скликання та колишню очільницю Комітету Верховної Ради із закордонних справах, голову правління ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС», співзасновницю та членкиню правління Центру Перемоги (International Centre for Ukrainian Victory | ICUV).
Наталія Жуковська: Єврокомісія позитивно оцінила прогрес України на шляху до ЄС. Про це йдеться у щорічній доповіді Єврокомісії щодо розширення ЄС. Що буквально означає цей звіт Єврокомісії?
Ганна Гопко: Цей звіт відкриває шлях до початку справжніх перемовин. Адже є базові вимоги ЄС до вступу нових країн-членів, які були сформульовані ще в 93-му році у Копенгагені на засіданні Європейської ради. Всі їх знають як «копенгагенські критерії». Там є три комплексні вимоги — політичний, економічний і членський критерій, тобто здатність взяти на себе зобов’язання, які випливають з вступу до ЄС. А потім почнеться імплементація чітких вимог до кожної сфери державної політики — митної політики, державних закупівель, інтелектуальної власності тощо.
І тоді виникає питання інституційної спроможності й кадрового аспекту Євроінтеграції. У всіх цих процесах надалі нам треба мати сильних переговірників у кожному секторі. Ми маємо багато галузей, які конкурентні до європейських. Україна має готувати такі кадри. Цього тижня наша Мережа захисту національних інтересів АНТС відібрала 15 зі 140 людей, які перебуватимуть 7 днів у Брюсселі. Вони знайомитимуться з роботою всіх інституцій ЄС, Європарламенту, Єврокомісії. Це і представники українського уряду, і молоді фахівці. Далі на нас чекає серйозна робота. Оскільки політика наближення до ЄС вимагає цілого покоління управлінців, які будуть розуміти, як впроваджувати європейські підходи, водночас не забуваючи про власні. Бо згадаймо досвід тієї ж таки Польщі, як вони вели дебати з різних питань, коли вступили в ЄС. Наприклад, це стосується земельної реформи. Був, зокрема, мораторій на продаж землі: ніхто інший не міг її купити, поки польські фермерські господарства міцно ставали на ноги.
Тому ми маємо увійти в Євросоюз сильними, а не «буферною зоною» чи «сировинним придатком», як нас колись називали.
НЖ: Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час нещодавнього візиту до Києва заявила, що в ЄС «вражені реформами, які українська влада здійснює у розпал війни». Йдеться, зокрема, про систему правосуддя, боротьбу із впливом олігархів та з відмиванням грошей. Як би ви оцінили заяви пані фон дер Ляєн? Про що насправді цей візит був?
ГГ: Надання статусу кандидата у червні 2022-го року і, як ми сподіваємося, початок перемовин з ЄС у 2023-му році — це історичні процеси. Вони — взаємопідсилюючі, взаємовигідні як для України, так і для Європейського Союзу. Тому, очевидно, що президентка Європейської комісії так само зацікавлена у спільному успіху. Та, попри реформи, які здійснює Україна, важливо не забувати про питання реформ самого Європейського Союзу. Ми бачимо, що відбувається у двосторонніх відносинах із Польщею, — і дуже важливо нам не бути заручником внутрішньополітичних дебатів. І не забуваймо, що у 2024-му році будуть вибори до Європарламенту, багато єврокомісарів буде змінено. Урсула фон дер Ляєн підтримує Україну від самого початку повномасштабного вторгнення Росії. Вона була у Бучі, розуміє біль і трагедію українців, вона була шокована злочинами Росії. Для неї успіх України — важлива запорука власного успіху як очільниці Єврокомісії. Вона зацікавлена, щоб Україна здійснювала реформи. Останній візит Урсули фон дер Ляєн до Києва 4 листопада демонструє її особисту зацікавленість, зважаючи на ту роботу, яку вона провела. До того ж не забуваймо, що одним із головних її завдань, коли вона змагалася за посаду президента Єврокомісії, було прагнення зробити Європейський союз геополітичним гравцем.
Тому саме Україна з унікальним досвідом Збройних Сил, з її людьми, у перспективі зможе лише зміцнити ЄС.
НЖ: 2 листопада на конференції у Берліні вперше детально обговорили умови, за яких Євросоюз буде готовий до вступу нових членів, зокрема, й України. Очільниця МЗС Німеччини Анналена Бербок сказала наступне: «Ми більше не можемо дозволити собі сірі зони в Європі». Що, на вашу думку, значать ці слова?
ГГ: Після відновлення Україною незалежності ми здали третій у світі ядерний арсенал. Натомість не отримали ані грошей як компенсацію, ані безпекових гарантій. 2014-го Росія вторглась в Україну — чим грубо порушила Будапештський меморандум. На той момент ніхто серйозно нас не розглядав. Статус кандидата Україна отримала лише після повномасштабного вторгнення. Після того, як 8 років невдалих спроб політико-дипломатичних зусиль призвели до того, що Росія почала чинити проти нас геноцид. І багато країн вже це визнали. Деякі, щоправда, досі говорять, що Росія здійснює «злочини проти людяності», воєнні злочини, екоцид, акт агресії й так далі.
Ми досі не знаємо, коли Україна стане членом ЄС. Я часто чула, як про Україну, Грузію та Молдову говорили «сіра» чи «буферна зона». А ще казали «міст» або «щит». Так-от, ми не хочемо бути щитом для Європи. Нам потрібно від неї більше відповідальності. Нам треба бути повноправним членом ЄС. Не повинно бути більше буферних та сірих зон. Щодо самої конференції у Берліні за участі європейських топдипломатів — це потрібний крок до початку великого діалогу щодо реформування Європейського Союзу. Чому це важливо? Ми не повинні стати заручником всередині ЄС, ми маємо стати частиною діалогу щодо реформування. Коли говорять про розширення, то йдеться не лише про Україну, а й про Грузію, Молдову, західні Балкани. Це близько 9 держав — і це серйозне розширення.
НЖ: А як щодо термінів вступу України до ЄС? Нещодавно нова очільниця представництва Євросоюзу в Україні Катаріна Матернова заявила, що 2030 рік — це реалістичний термін. Наскільки ви з цим згодні? І наскільки ми готові до членства?
ГГ: Після позитивного висновку Єврокомісії й рішення про відкриття перемовин є план щодо формування національної програми адаптації прав і обов’язків Європейського союзу. Буде загальнодержавна програма наближення нашого законодавства до правил ЄС. Планується затвердити план заходів із реалізації цієї програми на 4 роки. Насправді ми не знаємо, коли це може статися. Коли Україні надавали статус кандидата, говорили, що ми опитувальник не заповнимо, бо зазвичай це роблять кілька років. Нам наводили приклад західних Балкан чи Туреччини. Тому все залежить від політичної волі всередині України. Не імітації реформ, а реального виконання — для того, щоб всі ці критерії виконати. Також ми повинні розуміти, що це вже буде з наступним президентом чи президентами й урядом. І так само подивимося, як відбуватимуться процеси всередині ЄС. Хто буде в наступному Європарламенті, які будуть безпекові виклики? Ми ж не знаємо, як може розгортатися ситуація. Ми всі вболіваємо за якнайшвидшу перемогу України, хоча війна триває вже 10 років. Але хто знає, чи не спровокують завтра росіяни якусь ситуацію проти країн-членів ЄС? Тому час покаже. Зараз важко спрогнозувати термін вступу. Але якщо Україна почне демонструвати швидкість виконання всіх потрібних речей, то в Брюсселі не буде причин відтягувати цей процес.
Після відкриття перемовин почнеться серйозна робота. Але це не робота на камери. Нам потрібні півтори тисячі фахівців, які можуть всім цим займатися і все це впроваджувати.
НЖ: Серед «семи кроків до ЄС», які Україна мала виконати Україна, — боротьба з корупцією. Як бути із цим?
ГГ: Крім вимог ЄС, ще є довгий американський список. Там велика надвідповідальність. Я б ширше дивилася на ці процеси. Геополітична інтеграція України — вступ в ЄС і НАТО. Воно все пов’язане. Рішення США є визначальним у просуванні в Північноатлантичний альянс. І ми подивимось, що буде на саміті НАТО у Вашингтоні 2024-го року. Щодо семи критеріїв від ЄС — вони не задовольняють інших партнерів. Американці висунули величезний список — і його треба робити. Адже ми прекрасно розуміємо взаємодію наших партнерів між собою. Корупція — це велике гальмо, це заважає нам отримувати більше підтримки, це блокує передачу Україні важливих технологій. Це те, про що говорив генерал Залужний. У позиційній війні, якщо не буде сучасних технологій, нам буде складно перемогти. Нині потрібні морські дрони, засоби РЕБ, сучасна техніка. Це не старий тип окопних воєн, як під час Першої світової чи навіть війни в Іраку. Очевидно, потрібна перевага в технологіях. А щоб мати технології, треба мати довіру. І навпаки — не потрібно мати людей із російським паспортом в Нацполіції чи інших правоохоронних органах. Треба менше вілл в Іспанії, куплених під час війни, і завезених Мазераті до Києва. Ці речі підривають довіру.
Коли почнуться перемовини з ЄС, на частину проблем закриють очі, але надалі ми повинні робити висновки. Це історичне рішення. Україна дійсно багато зробила для цього. Не можна цього заперечити. Але не можна закрити очі на ту корупцію, яка є і яка з’їдає наше майбутнє.
НЖ: Ви згадали статтю в The Economist, де Головнокомандувач Збройних сил України генерал Залужний говорить, що ситуація на фронті зайшла у глухий кут, що Україні потрібна допомога західних партнерів. Як, на вашу думку, потрібно виходити з цієї ситуації?
ГГ: Після цієї статті в одного з конгресменів були питання і до Байдена, і до Зеленського: «А яка у вас стратегія?». США хочуть виділити 60 мільярдів і мають конкретні питання: «Яка стратегія? Що за ці 60 млрд можна зробити? Яка сума вам потрібна? На що конкретно ви витратите гроші? Які будуть військові здобутки за ці гроші? А скільки вам взагалі потрібно грошей для перемоги? Хтось має такі розрахунки?». Якби ми зараз сказали, що для переможної стратегії нам потрібно, наприклад, 300 млрд доларів, тоді на Заході розуміють, що нам треба. Адже ресурси, які має ворог, неспівмірні з тим, що нам дають всі партнери разом взяті. Ми менше маємо. Нам потрібно вказувати на це і говорити. Тому Офіс Президента замість того, щоб так різко реагувати на статтю, мав би вийти і конкретно сказати, скільки потрібно грошей і які технології. Показати реальну, дієву боротьбу з корупціонерами, щоб трохи збалансувати цей негатив.
НЖ: Ситуація зі шляхом України в НАТО. Багато хто говорить що цей шлях може бути коротшим. Чи це так насправді? Чи можемо ми отримати запрошення наступного року у Вашингтоні на саміті Альянсу?
ГГ: Я дуже сподіваюся, що питання членства України в НАТО не буде предметом торгів. Зараз щось прогнозувати складно. Ми очікували отримати формальне запрошення у Вільнюсі, на цьогорічному саміті. Однак цього не сталося. Причини різні. Щоб це не повторилося, нам важливо зараз докладати надзусиль. Нам потрібні реальні успіхи й на полі бою, і в реформах — для того, щоб сказати НАТО, що Україна вже дає безпекові гарантії, статтю № 5 для країн східного флангу Альянсу, бо ми їх захищаємо. Ми давно заслужили бути в НАТО. Україна зробить Альянс глобальним гравцем з усіма механізмами стримування агресора.
НЖ: А чи стримують агресора санкції? Незабаром ЄС схвалить 12-й санкційний пакет. Наскільки антиросійські обмеження дієві? Чи Росія вже адаптувалася до реалій війни?
ГГ: Якби цей 12-й пакет санкцій був запроваджений у 2015-2016-х роках, то, можливо, ми б підкосили ресурси, спроможність російської економіки та ВПК. І тоді в них не було б можливості готуватися до повномасштабного вторгнення. А поступове впровадження санкцій, яке є зараз, дозволяє Росії адаптуватися, використовувати усі шпарини для обходу обмежень, пристосовувати економіку та банківський сектор. Вони навчилися купувати західні компоненти й продовжувати робити ракети, дрони і все решта. Санкції важливі і їх треба посилювати. Однак вони не були пекельними. Вони були комфортними. Ми досі не бачимо газових санкцій, санкцій проти «Росатому». Мій меседж полягає у тому, що санкційні обмеження зараз не виконують свою функцію. Падіння російської економіки у 2022-му році — лише на 2,2%, а прогнозували — 9%. Тому санкції не мають тієї потужності, щоб підкосити російську економіку і не дати можливість далі вести війну.
НЖ: Нещодавно в ЄС підтримали використання доходів від заморожених активів РФ на користь України. Чи є механізми, за якими Україна може отримати їх?
ГГ: Механізми опрацьовуються. Вони є. Дуже важливо, що це рішення у процесі. Є просто активи приватних осіб, а є суверенні гроші російської держави. Тому з цим трохи складніше. Ми сподіваємося на певний прорив. Є різні країни. Наприклад, Норвегія, яка отримала великі надприбутки від енергоресурсів у 2022 році. Вони самі чесно сказали, що готові нам допомагати — давати частину грошей, бо теж відчувають відповідальність. Бельгія так само. Франція, Канада, Британія мають ухвалити зміни в законодавстві. Тому у цьому напрямку в нас є глобальна адвокаційна кампанія «Make Russia Pay», ми працюємо і будемо далі працювати. Є цілий реєстр, створена комісія. Не було політичної волі у партнерів. Зараз, якщо з’явиться політична воля, будуть вже й юридичні механізми.
НЖ: Президентські вибори в Україні у 2024-му році: чи на часі вони? З'явилася інформація, що на Банковій розглядають цей сценарій. Як вибори під час широкомасштабної війни можуть сприйняти наші європейські партнери?
ГГ: Наша мережа АНТС — одна зі співініціаторів заяви понад 100 громадських організацій і представників експертних середовищ з усіма поясненнями, чому ми проти президентських чи парламентських виборів під час війни. Не тільки тому, що це антиконституційно. Це і безпекові аргументи. Хто визнає ці вибори легітимними? Для Росії це буде хороша можливість дискредитувати ці вибори. Зробити масовані ракетні обстріли. Я розумію, що є якась скоординована гра, що комусь дуже хочеться виборів, але понад 70% українців проти. Вибори ще більше розколять українське суспільство. Представники опозиції вже не будуть думати, як працювати для держави, буде загальне знищення одне одного, різних політичних таборів. Тому вибори — це гра на підтримку російського сценарію дестабілізації, можливо, навіть запуск громадянського конфлікту в країні. Це дуже небезпечно. Треба пояснювати, зокрема конгресменам в США, що проведення виборів під час війни — це не про проведення демократичних виборів.
НЖ: Ви постійно виступаєте перед відомими політиками, зокрема в ООН і ПАРЄ. Чи складно вам, як жінці, адвокатувати на міжнародній арені та доносити важливі для України речі?
ГГ: Коли ми вимагали закрити небо, говорили про жорсткіші санкції, просили більше хаймарсів, я уявляла людей, моїх колег, однодумців, друзів, які в окопах. Вони писали мені, що катастрофічно не вистачає зброї, про жахливі випадки загибелі наших людей. Під час кожних виступів в мене завжди перед очима люди, які не можуть бути присутніми на цих зустрічах, і я завжди від їхнього імені говорю про потреби військових. Ми постійно проводимо усілякі акції на підтримку України. Я постійно у відрядженнях. Лише за період повномасштабної війни я відвідала 18 країн, в деяких була по 5 разів. Я хочу якомога швидшої перемоги, щоб бути з донечкою, чоловіком та батьками. Я хочу бачити справедливість і державу вдячності всередині України. І це дуже важливо.
НЖ: Як ваша родина переживає довгі періоди розлуки з вами?
ГГ: Є багато родин, які взагалі втратили захисників. Тому, очевидно, це болісно. Боляче, коли ти бачиш власну доньку раз на півроку. Коли я була головою комітету закордонних справ ВРУ, за 5 років у мене було 80 візитів за кордон. У такому ритмі для мене це 10 років життя. Хочеться перемоги України, аби розуміти, що цими роками ти пожертвував недаремно, що ти виконав борг перед тими, хто віддав життя за батьківщину. Наше завдання у цьому марафоні — не втрачати сил. Балансувати емоційно. Бо ментальне здоров’я є також важливим. У війні на виснаження ворог розраховує також, що ми будемо втомлені, зневіримося, впадемо духом. Тому я дякую чоловіку, батькам, які зараз турбуються про доньку. Але можу зізнатися, що мені не легко. Часто це просто сльози, яких ніхто не бачить. Сльози від того, що твоє материнство пройшло з валізою. Але ми у вічному боргу і цей борг треба сплатити перемогою. А далі розбудовувати Україну і приводити її до розквіту.
НЖ: В якій би Україні Ви хотіли жити разом з родиною? Які зміни мають статися в державі?
ГГ: Я хочу жити в державі вдячності, де я бачитиму суспільство, в якому до ветеранів з інвалідністю ставляться з великою повагою, в якому вони забезпечені ресурсами для ресоціалізації, реабілітації. Де є фінансова достатня підтримка цих людей та реабілітаційних центрів. Де люди — це суспільство зрілих і дорослих, які відчувають, що всі наступні роки і покоління ми беремо на себе, і в бюджетах це чітко прописано. Це держава справедливості. Це очищення від всієї цієї замаскованої агентури, яка досі передає координати ворогу, здає позиції. Важливо також позбутися цього клятого московського патріархату, псевдоцеркви. Хочу бачити державу, де буде чітка укріплена наша ідентичність, розуміння, хто ми і куди йдемо. І дуже хочеться бачити Україну сильною державою, на яку ніхто ніколи не зможе напасти, державою розквіту. Я вірю у потенціал. Попри травми та втому. Вірю, що українці повернуться, і тут будуть всі можливості для комфортного життя. Не гірші, ніж у Польщі, Німеччині. Я бачу Україну членом Європейського Союзу та НАТО.
«Усе залежить від політичної волі всередині України. Не імітації реформ, а реального виконання», — зауважує громадська діячка та політикиня
Рятувати, протезувати й реабілітувати українців в Україні — саме такою є місія Національного реабілітаційного центру «Незламні» (Unbroken), який працює на базі Першого медичного об’єднання Львова. Це — найбільша медична установа України, куди входять дві дорослі лікарні та одна дитяча. Sestry поспілкувалися із пацієнтами та керівництвом центру про особливості реабілітації, потужності закладу та перспективи протезування й реабілітації в Україні.
«Я модернізований: нога не мерзне, не мокне»
На кожному з семи поверхів реабілітаційного центру «Незламні» — безперервний рух і робота. Пацієнти із найскладнішими травмами вчаться жити тут заново. Основні зали для реабілітації на 7-му поверсі. Тут і зустрічаємося з 20-річним військовим Єгором Олійником.
— Я підписав контракт ще до повномасштабного вторгнення — щойно став повнолітнім. Завжди знав, що захищатиму Батьківщину. На війні не так боявся загинути, як потрапити у полон. Тож торік, 30 вересня, коли підірвався на міні і втратив ногу, спершу не хотів накладати джгута, аби зупинити кров. Боротися змусила лише думка про батьків. Ще й пощастило, евакуаційний автомобіль був неподалік — не довелося лежати годинами під обстрілами в окопі. Це, мабуть, і врятувало, — зізнається хлопець.
Після ампутації впродовж двох наступних місяців Єгор лікувався у семи медичних закладах України: у Покровську, Дніпровському, Дніпрі, Умані, Вінниці та Немирові. А потім приїхав до Національного реабілітаційного центру «Незламні» до Львова. Торік у грудні хлопцю встановили протез.
— Мені пощастило, що маю так звану невисоку ампутацію. Після занять з реабілітологами вже у березні 2023 року я повернувся на фронт. Мені нормально воювати з протезом. З ним я все можу — ходжу на штурми, воюю, копаю, бігаю, стрибаю, сиджу в окопах — роблю все, що й до поранення. Бути вдома я не можу — комусь же треба захищати країну! До того ж своїм виглядом, з протезом, я підіймаю бойовий дух іншим побратимам. Вони рівняються на мене. Я повернувся на війну, бо маю помститися ворогу за втрачену ногу, — розповідає Єгор.
«Незламні — це частина великої лікарні»
Поранених до лікарень Першого медоб’єднання Львова почали везти від початку великої війни. Евакуаційні потяги часом прибували по декілька разів на тиждень, пригадує керівниця проєкту «Незламні» Ірина Заславець. Паралельно приймали пацієнтів зі швидких та допомагали переселенцям. Багато українців мали тяжкі мінно-вибухові травми, опіки та ампутації.
— Впродовж місяця ми відправляли пацієнтів на лікування за кордон, а потім зрозуміли, що виходить так само, як і з трансплантацією. Українців треба рятувати в Україні. Після обстрілу полігону в Яворові, коли до нас привезли водночас 100 поранених, ми зрозуміли, що треба перепрофілюватися, — каже Заславець.
І вже за кілька місяців презентували Національний реабілітаційний центр «Незламні». До пацієнтів тут мультидисциплінарний підхід. Це означає, що їм не доведеться їздити у різні лікарні на обстеження, операції, протезування та відновлення. Усі етапи — в одному місці. Забезпечити повний цикл лікування та реабілітації — одна з основних задач «Незламних», наголошує Заславець:
— Ми велика лікарня, яка надає всі види послуг по-максимуму. Кожна людина, в якої були проблеми зі здоров'ям, мусила звертатись до різних спеціалістів. Один лікар говорить: «Я лікую вухо, а не лікую руку». Інший каже: «Я вам допоможу, але аналізи здайте в іншому місці». Для нас важливо, аби постраждалі від війни люди, які пережили пекло, у пошуках медичної допомоги не потрапили до інших кіл пекла. Коли до нас потрапляє поранений, спеціалісти збираються навколо нього.
До роботи запрошують й іноземних лікарів. «Незламні» співпрацюють із фахівцями реконструктивної хірургії із США, Великої Британії, Ізраїлю, з тими, хто мав досвід роботи з бойовою травмою в Іраку чи Афганістані. За майже півтора роки тут вже пролікували 15 тисяч пацієнтів.
«До великої війни не було такої кількості ампутацій рук»
До великої війни на одну ампутацію руки припадало приблизно десять ампутацій ніг. Тепер цифри інші, розповідає Ірина Заславець. 30% усіх ампутацій — це руки. До такого обсягу роботи були не готові не лише українські фахівці, але й спеціалісти з Європи та США:
— Якщо ми говоримо про протезистів, які роблять ноги, їх все рівно більше ніж тих, хто робить руки. В Україні всього кілька таких людей. А тих, хто потребує такого протезування, величезна кількість. Тож ще один виклик, який стоїть перед нами, — підготовка фахівців, які будуть робити більше протезів ніг і рук. Ми над цим також працюємо — разом з іноземцями маємо заплановані навчання. Це виклик для всієї України.
Та й відновлення верхньої кінцівки є набагато складнішим процесом. Навіть біонічний протез не зможе максимально відновити функцію руки. Для військових, а також потраждалих від війни все безкоштовно — від операцій і лікування до протезування та реабілітації. За лікування частково сплачує НСЗУ. Утім, коштів не завжди вистачає. Тому в центрі залучають фінансування з різних джерел:
— Ми шукаємо спонсорів, бо розуміємо, що лікування цих людей — наша соціальна відповідальність. Є різні донори. Наприклад, уряд Польщі подарував МРТ. Допомога йде звідусіль. Німецький Фрайбург, польський Вроцлав виділили гроші на ремонти. Ікеа надала меблі. Дуже багато людей, компаній та урядів різних країн долучаються. Ми лікуємо не лише військових, а й цивільних.
Найважче бачити дітей, які стали постраждали від дій російської армії. Пригадує Ірина 8-річного Ромчика Олексіва, який торік мало не загинув внаслідок ракетного удару по Вінниці. Тоді, хлопчик втратив маму, а сам отримав 45% опіків поверхні тіла. Такі важкі пацієнти в Україні не виживають. Та завдяки спеціалістам Дитячої лікарні Святого Миколая, які в рамках проєкту «Незламні» лікують постраждалу від війни малечу, стан хлопчика вдалось стабілізувати та транспортувати його за кордон. Більше року лікування у Німеччині — і Ромчик повернувся до України. Одне з перших місць, яке відвідав удома, — лікарня Святого Миколая, де його і рятували. Тепер там діє Центр дитячої реабілітації UNBROKEN KIDS — і він саме там продовжить своє відновлення.
— Також зворушує історія родини Степаненків. Торік про них дізнався увесь світ. Родина потрапила під ракетний обстріл вокзалу Краматорська. Мама Наталя втратила одну ногу, а її донька — обидві. Неушкодженим лишився лише маленький Ярослав. Родина проходила лікування у Львові, аж поки їх не відправили до США на протезування. Не так давно вони нарешті повернулися до України і продовжують реабілітацію у нас, — розповідає Ірина Заславець.
«Ми не тільки встановлюємо, а й виготовляємо протези»
До 2022-го в Україні не було протезних майстерень при лікарнях. Виготовляли протези переважно приватні заклади. Пацієнт сам шукав виробника. У реабілітаційному центрі «Незламні» пацієнти цього не роблять. Тут на місці виготовляють протези — завдяки мобільній майстерні, подарованій Мальтійською службою за підтримки уряду Німеччини. Лише за перші півроку роботи, з вересня 2022-го, вони виготовили понад 100 протезів. А вже цьогоріч навесні відкрилася велика майстерня. У центрі ставлять велику ціль — виготовлення сотні протезів на місяць.
— Ми можемо виготовляти протези повністю: від куксоприймачів до готових виробів. Єдине, що замовляємо, — комплектацію до них, наприклад, стопи. Робимо це індивідуально під кожного пацієнта в одного з найбільших виробників у світі — німецької компанії Ottobock. Так працюють майстерні протезування по всьому світу, — розповідає Заславець.
Як отримати допомогу
Аби отримати допомогу, треба стати у чергу. Це можна зробити за номером: 0800333003. У центрі на лікуванні, протезуванні та реабілітації перебувають як військові, так і цивільні — дорослі й діти. У черзі сотні пацієнтів, додає Ірина Заславець:
— Черга рухається. У пріоритеті, звісно, ті, хто прибуває евакуаційними потягами або потребує негайного хірургічного втручання. Коли стоїть питання переведення в реабілітаційний центр, то, звісно, така людина буде переводитися першою, ніж той, хто зателефонував і записався у чергу.
У планах «Незламних» побудова нових корпусів, збільшення ліжкомісць та спеціалістів. Тут знають, що після війни роботи буде на десятиліття, — фізична та психологічна реабілітація, обслуговування протезів, нейротравми, контузії. Це те, що людину періодично супроводжуватиме все життя.
— Завдання нашого центру стати опорою для кожного постраждалого від війни — допомогти відновитися і фізично, і психологічно. Ми навіть назву обрали невипадково, бо вважаємо український народ незламним. Ми хотіли сказати, що війна може зламати тіло, але не може зламати дух. І ми допомагаємо полагодити тіло. Своїми діями наші військові доводять, що травма не має стати на заваді. Наші пацієнти щодня вчать нас бути сильними. Як би ми десь не втомлювалися на роботі, цьому зараз немає виправдання. Ми маємо працювати і всі сили вкладати у нашу перемогу, — наголошує Ірина Заславець.
«Наші пацієнти щодня вчать нас бути сильними. Як би ми не втомлювалися на роботі, цьому зараз немає виправдання. Ми маємо працювати і всі сили вкладати у нашу перемогу», — розповідає керівниця проєкту «Незламні»
Леся Ігнатик-Еріксен — голова Асоціації Українців Данії. З 2014-го року активно волонтерить та допомагає Україні. Після початку повномасштабного вторгнення організовує мітинги у Копенгагені, зокрема, на підтримку якнайшвидшого приєднання України до НАТО, адвокатує у Данії передачу літаків F-16 Україні та допомагає налагодити бізнес-співпрацю між українськими та данськими підприємцями. Про життя у Данії, волонтерство, українських біженців та роль громадських організацій у допомозі Україні — Леся Ігнатик-Еріксен в інтерв’ю Sestry.
Наталія Жуковська: У серпні 2023 року подружжя Зеленських відвідали Данію. Про що вдалось вам із ним поспілкуватись?
Леся Ігнатик-Еріксен: Їхній візит був прихованим через питання безпеки. Запрошення на пошту ми отримали від парламенту Данії, бо президент мав там виступати. Вони надіслали запрошення основним українським і данським організаціям. Воно прийшло о 6-й годині, до 8-ї ми мали його підтвердити, а в 9-й ранку бути в парламенті. Коли президент підійшов до нашого українського столика, я подала йому руку і сказала: «Пане Президенте, ми дуже раді вас вітати в Данії. Ви нам завинили цей візит, бо Данія з перших днів війни дуже допомагає Україні. Ми дякуємо, що нарешті ви це зробили». Також ми подякували йому за адвокацію F-16 і за те, що він втримався в перші три дні війни. Ми сказали, що вся українська волонтерська спільнота в Данії робить все можливе і неможливе, аби допомогти Україні вистояти.
НЖ: Данія передасть Україні 19 літаків F-16. Яка роль вашої організації і особисто ваша у цьому процесі?
ЛІЕ: F-16 — це гордість зараз усієї Данії та українців. Це єдиний випадок в історії країни, коли уряд, політичні партії, які входять до парламенту, і данський народ були єдині у своєму рішенні — передати ці винищувачі Україні. Звісно, основна заслуга — Президента Зеленського, він працював на найвищому рівні. Українське посольство в Данії та особисто Посол Михайло Видойник на своєму рівні дуже багато займалися адвокацією. Є тут внесок і наших громадських організацій. Це цікава історія. Вперше про адвокацію F-16 почула на Копенгагенському демократичному форумі у квітні, коли до нас приїхали громадські активістки Ганна Гопко разом з Дариною Каленюк і депутаткою Олександрою Устіновою. Ми там представляли Асоціацію українців у Данії. Розмовляли з активістками про те, що потрібно добитись передачі F-16 — зокрема, проводити заходи, зустрічатися з кожним політиком і переконувати данців, що це дуже потрібно Україні. І ми почали це робити.
Ми, Асоціація українців у Данії, говорили: «Допоможіть захистити українські міста, допоможіть закрити наше небо. Коли ми отримаємо F-16, буде менше цивільних жертв». І це був наш основний меседж.
Переломний момент стався у червні, коли проходив Данський фестиваль демократії та діалогу «Folkemødet» або, як його ще називають, Данський Давос. Оскільки Данія взяла шефство над відбудовою Миколаєва, тож ми вирішили запросити миколаївського міського голову Олександра Сєнкевича. Була величезна зацікавленість, і ми змогли поспілкуватися з прем’єр-міністеркою Данії Метте Фредеріксен, а також міністром оборони Данії Троельсом Люндом Поульсеном. Був важливий момент, я досі зберігаю це фото і вирізку з газети, коли ми підвели міського голову Миколаєва до глави данського оборонного відомства, познайомили, вони коротко поспілкувались. А наступного дня вперше було заявлено, що Копенгаген передає Києву F-16. Тому маленька, але якась роль наших громадських організацій, таки є.
НЖ: Лесю, яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення? Якими були ваші дії?
ЛІЕ: Чоловік щоранку приносить мені у ліжко каву. Того дня у нього трусилися руки, він був блідим. Вимовив: «Лесю, почалася війна». У мене батьки у Києві. Перед очима був туман, я не вірила до того моменту, поки не побачила новини у телефоні. У перший день у мене було 150 дзвінків. Від різних волонтерів. Всі говорили: давайте щось робити. І пам’ятаю, що в цей день сказала своєму чоловіку: «Хенінгу, зараз ти маєш бути для наших дітей і мамою, і татом». Вперше у житті я поставила своїх дітей не на перше місце. Завдяки попередньому голові Асоціації українців у Данії Андрію Кузьміну, було створено штаб кризового реагування. Наша греко-католицька церква в Копенгагені надала нам приміщення. І першого ж дня до України поїхала фура з гуманітарною допомогою. Данці дуже сильно нас підтримали. Вони самоорганізувалися: хтось забирав українців від кордону, інші — розселяли людей. Всі українці з мого оточення, а їх багато, волонтерили.
НЖ: Як саме була організована допомога для перших переселенців?
ЛІЕ: Пам’ятаю, як приїхала мама з дітьми у літніх капцях. Я питаю: «А чого ви так взуті, холодно ж?». А вони кажуть, що так втекли від війни, потрапили до Польщі і їх одразу посадили на літак до Данії. Перше, що ми зробили, — знайшли їм взуття. І я пам’ятаю, як та мама раділа йому. Такі звичайні побутові моменти дуже запам’ятовуються.
НЖ: Данія багато допомагає Україні — у відбудові міста Миколаєва, в передачі управлінського досвіду місцевим громадам та лідерам з усієї країни. Що ми можемо запозичити у данців, а що вони в нас?
ЛІЕ: Нам потрібний їхній досвід. До нас приїздили міські голови Миколаєва та Житомира. У нас дуже багато досвіду з озеленення, системи очищення, сортування і переробки відходів. У данців багато технологій, які можна використати. Звичайно, що Україна теж багато досягнула, але Данія робить це системно. Також багато нових технологій у сфері будівництва. У них є так звані «будинки, що дихають». Натомість, у нас вони можуть взяти людські цінності — українці дуже щирі, емоційні. Цієї емоційності часто не вистачає данцям. Українці урізноманітнили данську культуру. Побутової сфери тут не вистачало. Данці доволі аскетичні. Українці це змінюють — зокрема, відкрили у Данії багато перукарень, салонів краси.
НЖ: Що, на вашу думку, ми маємо робити, щоб не зменшилась підтримка з боку Європи?
ЛІЕ:. Європейцям потрібно постійно нагадувати: «Друзі, якщо Україна впаде, хто буде наступним? Польща, Балтійські країни, Молдова. Тоді весь цей жах запалає у вас. І тому вам дешевше підтримувати і допомагати Україні у себе вдома». Багато хто питає: для чого потрібні громадські організації? Дехто каже, що вони грантоїди та нічого не роблять. Але це не так. Для європейців дуже важливо чути думку громадських організацій, не тільки влади. В Європі відчувається певна втома від війни, і тут якраз наша задача відкривати третє чи десяте дихання, наголошувати, що не час зупинятися. А ще ми дуже сподіваємося, що з приходом нового міністра оборони України всі скандали зникнуть.
Дуже важко було відповідати данським політикам, чому в Україні яйця по 17 гривень. Для них це не зрозуміло.
НЖ: Як родина сприймає вашу активність?
ЛІЕ: Чоловік змирився. Він зі мною волонтерив з 2014-го, а коли почалося повномасштабне вторгнення, ми вирішили, що у сім’ї хтось має бути «нормальним». Мені пощастило з чоловіком, він розуміє, що це дуже важливо. Ти або живеш з постійним відчуттям вини, або щось робиш і тобі легше. Вдома намагаємося про війну не говорити — мені треба десь місце, де я можу переключитися. Утім не завжди виходить.
НЖ: В Україні ви працювали журналісткою та мали інвестиційні проєкти. Як ви стали данською бізнесвумен?
ЛІЕ: Я мало що розповідаю про своє особисте життя. Можна сказати, що я з категорії тих жінок, які якщо не вийшли заміж після 25 років, то далі їм то не цікаво. Я вже була самодостатньою жінкою, мала квартиру, машину, собаку та бізнес. Мене все у житті влаштовувало. Одного дня до Львова приїхав мій майбутній чоловік. Моя сестра була його перекладачкою. На той момент лише у мене була машина, і я знала англійську, тож вона попросила показати йому Карпати. Я погодилася. Повезла в Славське на Львівщину. Чоловік старший мене на 15 років, тоді я зовсім не звернула на нього уваги. А він мені сказав, що закохався, коли лише побачив моє фото у нас вдома. Після поїздки у Карпати ми дуже багато спілкувалися. Таке враження, що були на одній хвилі, незважаючи на різницю у віці. Він тоді поставив собі ціль, що доб’ється мене. Переїхав до України і оселився поруч. Він довго добивався мене, і через рік ми одружилися.
Бізнесвумен я стала не одразу. Після приїзду до Данії я стала прибиральницею. Історія прозаїчна, але я цього не соромлюся. Це теж досвід, хоча й болючий. І він мені знадобився. Коли я зараз багато спілкуюся з українцями, то кажу: бути прибиральницею — це не остання сходинка. Сприймайте це, як перший крок. З чогось треба починати. Я приїхала сюди у 33 роки, мала дві вищі освіти і ніде їх не могла застосувати. Мій чоловік розуміє: якби я знала, через що доведеться пройти, я не поїхала б з України. Але так склалося життя.
НЖ: Як вдалось впорядкувати життя у Данії?
ЛІЕ: Коли я приїхала в Данію, мені нічого взагалі не сподобалося — ані люди, ані погода, ані їжа. Дуже важка мова. Однак Данія поступово мене закохувала в себе, я її почала відкривати. Найбільшим і найпершим позитивним шоком для мене була прогулянка у парку у вихідний, коли я взагалі не побачила жінок з дітьми. З малечею гуляли лише чоловіки. Виявилося, що кожної суботи жінки у Данії у першу половину дня відпочивають. Ще вразила привітність людей. Данці вміють залишати свої проблеми вдома. Також Данія — це країна, де всі працюють.
І дуже часто можна зустріти данця, який з гордістю скаже, що платить податки. Також тут невідчутний розрив між бідними і багатими. Данія — країна для людей.
2013-го року я вперше стала мамою. Півтора роки не працювала, вивчала мову. Потім трапилася війна на Донбасі, і я була однією з перших, хто створив благодійну організацію у Данії — «Допоможіть українськими дітям». Таким чином почалась моя волонтерська діяльність. Згодом вирішила займатися тим, що добре знаю, — залучати інвестиції у бізнес між Україною і Данією. Новий посол, який тоді приїхав, підтримав мої ідеї. Я зареєструвала фірму. Далі було завдання — знайти першого клієнта. До мене через посольство звернулася данська компанія, найбільший виробник дитячих меблів. На той час вони шукали виробництво в Україні. Я надала їм список з 5 фабрик, які могли б для них підійти за ціною і розташуванням. У перший візит вони підписали контакт на 5 млн євро. І після цього пішла справа далі.
НЖ: Над якими проєктами працює Асоціація українців у Данії, яку ви очолюєте?
ЛІЕ: Асоціація українців у Данії — це організація-парасолька, яка об'єднує на даний момент 12 українських організацій по всій країні. Наша ціль — збирати українців разом та займатися адвокацією України. У нас є організація «Ластівка», яка нараховує 1000 членів, маємо «Пласт» і багато українських навчальних закладів. До речі, у Данії функціонує 12 українських суботніх шкіл. Ми постійно намагаємося сприяти тому, щоб їх все більше тут відкривалося, бо мову треба вчити і знати. Це свого роду зброя. Є Bevar Ukraine — благодійна організація, яка виникла 2014-го року, і з початком війни фактично стала флагманом рекордного збору гуманітарної допомоги для України — завдяки українським волонтерам у Данії. Тут є центр психологічної допомоги переселенцям, центр юридичної та соціальної допомоги та допомоги військовим, які перебувають на лікуванні у країні. Громадська організація «Файно» займається збором на медичні та військові потреби — дрони, машини швидкої допомоги, проводять Фестиваль борщу, ярмарки, аби зібрати гроші для України. Наша Анна Волощенко-Синчук від «Файно» реалізовує проєкт «Українська полиця« і передала вже 2000 українських книжок Королівській бібліотеці Данії для розповсюдження в комунальних бібліотеках по всій країні, аби новоприбулі українці мали доступ до українських книжок.
Для нас найважливіша задача — не дати українській темі зникнути з екранів данських телевізорів.
А ще у нас відкрився Український дім у Данії. Наталя Попович — ідейний натхненник і його директор. Тепер вона з командою займаються ще й культурною дипломатією. Ми також проводили заходити з адвокації за вступ України до НАТО, переконуємо данських політиків, що це дуже важливо. Спільно з Наталею Попович, Жанною Шевченко працюємо над важливим проектом до 90-річчя Голодомору. Данія — одна з країн, яка ще не проголосувала про визнання геноциду українців. Тож ми зустрічаємося з данськими політиками, переконуємо їх, щоб місцевий парламент проголосував за це. Також ми плануємо заходи щодо ментального здоров’я. У Данії проводили дослідження: кожен 3-й новоприбулий українець має посттравматичний синдром. Ми хочемо допомогти українцям звертатися до психологів і не боятися цього. У Данії на психічне здоров’я звертають увагу. Це таке ж само, як ти зламав коліно, і тобі треба звернутися до лікаря. У них навіть віцепрем’єр-міністр ходив у відпустку через проблеми з психологічним здоров’ям.
НЖ: Війна на Донбасі почалась у 2014-му. Як тоді вдавалось допомагати своїй країні?
ЛІЕ: У нас в Данії багато активних волонтерів, ми постійно збирали допомогу. Волонтер Альона Еванс з 2014-го року постійно збирала медикаменти та відвозила в прифронтову зону військовим медикам. І робить це зараз, хоча в неї маленька дитина. Інший волонтер Володимир Дудка з 2014-го року постійно збирає та відвозить в Україну машини швидкої допомоги. Ми у фонді «Допоможи українським дітям» сфокусувалися на медичній допомозі. Відправляли карети швидкої допомоги, інкубатори для новонароджених дітей, рентгени. Багато медичного обладнання йшло саме у прифронтові зони. Станом на 2014-й рік ми передали гуманітарної допомоги на понад 21 млн гривень. Загалом Данія за рівнем допомоги Україні на другому місці в Європі.
НЖ: Як ця війна змінить Україну і українську політику? Яким ви бачите наступний політичний цикл після перемоги?
ЛІЕ: Я не є політиком, але думаю, що українці не пробачать бізнес на крові і жодної корупції. Ми вже заплатили занадто високу ціну. Оцей процес самоочищення не зупинити. Я дуже вдячна, що українці як громадянське суспільство більш викристалізовуються. Вони не готові закривати очі на будь-які прояви корупції. Я дуже сподіваюся, що ми дійдемо до того етапу, коли буде прозоре суспільство. Наприклад, таке, як у Данії. Українці за це борються.
У нас немає вибору. Нам треба відстояти державу. Якщо ми цього не зробимо, у моїх батьків, дітей та у мене не буде майбутнього в Україні.
НЖ: На вашу думку, як взагалі будемо відбудовувати країну? Як подолаємо всі ті кризи, які у нас попереду?
ЛІЕ: Якщо бюджет не розкрадатиметься, вдасться подолати корупцію і правильно розподілити гроші, то у держави буде можливість зробити привабливі умови, аби українці поверталися і відбудовували Україну. Звичайно, треба буде запрошувати й іноземних спеціалістів. Але найперше — ефективне повернення до своїх. Також потрібно повертатися до питання освіти. Ми повинні підняти всю історію України, яку було заборонено нам знати і переписати її. Треба займатися національною самоосвітою українців. Тільки так можна зробити, аби знову не з'явилася та категорія українців, які хочуть повернення до минулого. Крім того, Україна має стати привабливою для інвесторів. І найперше я б розглядала не іноземні інвестиції, а внутрішні. Треба створити умови для розвитку українського бізнесу. Якщо він процвітатиме, то платитимуться податки. А відтак, розбудовуватиметься інфраструктура, ремонтуватимуться лікарні, садочки, будуть гроші на пенсії. І, звичайно, нам доведеться бути країною, яка повинна дбати за свою безпеку постійно.
Тут у нас вибору немає — це шлях до НАТО.
НЖ: На початку повномасштабного вторгнення влада Данії заявляла, що не має наміру інтегрувати українських біженців у данське суспільство, і всі, хто отримає прихисток, мають потім повернутися в Україну. Як ситуація виглядає сьогодні? Як українці адаптуються в Данії?
ЛІЕ: Так, Данія заявляє про те, що після закінчення війни українці мають повернутися додому. Але це не просто заяви. Це також меседж президента Зеленського, який просить не інтегрувати українців — і не лише в Данії — бо Україні потрібні будуть ресурси для відновлення. Щодо інтеграції українців, то Данія вже визнала, що шокована, як швидко у нас це виходить. Серед усіх хвиль іммігрантів-втікачів від війни, українці на першому місці за рівнем інтеграції і пошуком роботи. За останніми статистичними даними, 60% українців віком від 18 до 60 років вже працевлаштовані. Частково Данія вже окупила кошти, вкладені в українців, і частково закрила питання нестачі робочих рук.
НЖ: Лесю, якою ви бачите Україну для своїх дітей після перемоги?
ЛІЕ: По-перше, це країна з кордонами 1991-го року. Також я хотіла би бачити такий порядок, як у Данії. Це країна з відкритим громадянським суспільством, без корупції. Країна з можливостями для розвитку людини. Країна, в якій можна жити на достойну зарплату, отримувати гідну пенсію. Я би хотіла бачити країну, яка залучала би світові мізки і мала свою силіконову долину. Розвивала інноваційні бізнеси. Мені хотілося би побачити державу, яка повернеться обличчям до своїх людей, де будуть створені умови, за яких людина буде платити податки і бачити, куди вони йдуть. І, звичайно, хотілося би бачити країну без війни. І щоб молодь могла сказати: я бачу своє майбутнє тільки в цій країні — Україні.
Фотографії у галереї — Анни Бовкун.
Леся Ігнатик-Еріксен: «Я бачу Україну державою з відкритим громадянським суспільством, без корупції, з можливостями для розвитку людини. Країною, в якій можна жити на достойну зарплату, отримувати гідну пенсію»
Наталка Панченко — лідерка об’єднання українців «Євромайдан-Варшава». 2022-го року видання Wprost назвало її найвпливовішою активісткою Польщі. Торік Наталка організувала блокаду на польсько-білоруському кордоні. Близько місяця українські, польські, білоруські активісти не давали проїхати фурам із товарами для Росії. А ще Наталка разом з командою сприяла тому, щоб на російську нафту було накладено ембарго. Її протестні акції — потужні та результативні. Про волонтерство, допомогу від світу, погрози, родину та плани після перемоги — Наталка Панченко в інтерв'ю Sestry.
Наталія Жуковська: Що зараз найбільше потрібно фронтові і загалом Україні? Чим допомагає «Євромайдан-Варшава», одне з найвпливовіших об'єднань українців в ЄС?
Наталка Панченко: Фронтові потрібно дуже багато речей – дрони, автомобілі, тактична медицина тощо. Від початку повномасштабного вторгнення ми надали допомоги на понад 600 млн гривень. Купували бронежилети, каски, дрони, старлінки, тепловізори, автомобілі. Зараз ми чітко розуміємо, чим забезпечує держава, чим інші великі фонди, тому зупинилися на дронах, вони потрібні постійно. Ця війна — війна технологій. Там, де їх нема, гинуть люди. Наше завдання зробити так, щоб якомога більше людських життів було збережено. Іноді на прохання військових дістаємо тактичну медицину. Ми допомагаємо ЗСУ з 2014-го року. Просто зараз колосально збільшилися масштаби.
Що потрібно Україні? Україні потрібна віра в неї, подальша підтримка світу. Зараз буде дуже важко, ми переходимо у найскладніший етап війни. Етап зневіри, етап знесилення. Етап, коли треба переключитися на постійну прагматичну роботу на перемогу і відкинути емоції. Етап, коли світові має переключити всі стратегії із короткострокових на довгострокові. Етап, коли не видно швидкого результату. Зараз будуть важкі умови — і в них треба навчитися працювати.
НЖ: На яких основних цілях зосереджена ваша діяльність? Як саме наближаєте перемогу?
НП: Ми робимо все те, що весь час і робили. Останній потужний захід був на День незалежності України — у центрі Варшави зібралось 30 тисяч людей. Метою акції було нагадати світові, що в Україні триває війна і попросити про подальшу підтримку. Це один із напрямків нашої роботи. Ми постійно готуємо інформаційні кампанії, акції у різних країнах Європи. Це дуже важливий адвокаційний напрямок. Щоб в Україну потрапляла зброя, Європі треба щоденно про це нагадувати. Щоб Україну враховували в якихось переговорах, Європі треба щоденно про це нагадувати. Щоб нарешті утворився Міжнародний трибунал, який засудить Путіна і Лукашенка, світові про це треба нагадувати. Тому наша основна задача — тримати фокус. І це стає дедалі важче. Тому це стає викликом.
Нам вдалося досягти передачі Україні F-16. Коли ми починали наші акції, нам казали, у нас нічого не вийде. Але у нас виходить. Ми робимо набагато більше, ніж бачать люди. Зазвичай, вони бачать лише 10%.
Ще один напрямок, над яким ми працюємо, — підтримка української економіки і знищення російської. Яким чином? Аби підтримати українську економіку, ми допомагаємо нашим виробникам виходити на польські та інші ринки, підтримуймо їх інформаційно. Ми нагадуємо людям, що все, що можна купити в українського виробника, треба купувати саме в українського виробника — українській економіці потрібні гроші. Що стосується економіки РФ, ми бойкотуємо ті бізнеси, які до сьогодні не вийшли з російського ринку, бойкотуємо російські товари. Наші аналітики знайшли офіційну звітність Леруа Мерлен в Польщі і Ашан, які ми бойкотували від початку повномасштабного вторгнення. Так ось, чистий прибуток Леруа Мерлен за рік повномасштабного вторгнення спав на 66%, в Ашана — 17%. Це величезний результат — і ми досягли його лише завдяки небайдужим людям, які щодня стояли з плакатами біля входу у ці магазини. Ми пояснювали перехожим, що ці торгові марки не вийшли з Росії і надалі сплачують у російську казну шалені податки.
Ще один важливий напрямок нашої роботи — створення міжнародного трибуналу для воєнних злочинців, а також досягнення справедливості для всіх жертв війни. Наприклад, для людей, які незаконно утримуються в російському полоні. Їхні права порушуються — і ні ООН, ні ОБСЄ, ні НАТО, ні Червоний хрест не можуть їх захистити.
НЖ: У чому зараз найбільша загроза підтримки України у світі, зокрема у Польщі?
НП: Тут є кілька загроз. Перша — зовнішня. Для світових лідерів і їхніх виборців війна починає ставати фоном. Вони фокусуються на внутрішніх проблемах. Ця зовнішня загроза від нас не залежить. Просто так влаштована світова політика.
Друга загроза — внутрішня, яка відбувається в Україні і поширюється на світ. Йдеться про шалену корупцію. Про це говорять всі. Мені, як українці, яка працює на міжнародному рівні, страшно заходити у соцмережі. Кожного дня у стрічці бачу якісь викриття, корупційні схеми, чергові збагачення на війні. Корупція є величезним ворогом для українців. Те, що мало піти на фронт і не пішло, коштує наших життів. А ще дуже шкодить нашій репутації. Коли світ нас підтримує, він мусить бачити, що ми робимо 100% з можливого. Коли він бачить, що в Україні почався дерибан, то виникає питання: а чому він має нас далі підтримувати? Після кожної публікації, особливо в англомовних виданнях, партнери пишуть мені у приват: «Ми вам донатимо, а цей купив віллу в Іспанії, а той через кордон вивіз три мільйони готівкою». І я не можу їм цього пояснити.
НЖ: Українці в Європі вже 20 місяців. Яка ситуація у Польщі з адаптацією — причому з обох боків?
НП: Добре. Чимало людей, особливо діти, говорять польською. Дорослі знаходять непогані роботи, більше заробляють, відтак платять більше податків до польського бюджету. Можливо не кожен поляк розуміє, але насправді українці роблять колосальний внесок в польську економіку. Величезна кількість біженців, які приїхали, були у різному психологічному стані. Хтось міг працювати, а хтось — ні. Багато хто повернувся додому.
Звісно, можуть виникати якісь непорозуміння. А особливо, коли підключається російська пропаганда, яка активно їх розкручує. Можу розказати про останній приклад. Грузини побились із поляками. Російська пропаганда це, звісно, використала. Рознеслась інформація, що українці побили поляків. Поліція була змушена виступити з офіційною заявою про відсутність українців під час бійки. Для російської пропаганди однією з основних задач є показати цілій Європі невдячних, поганих, лінивих українців, посіяти ворожнечу між нами й іншими націями. Росія й надалі намагатиметься зіштовхнути нас лобами і налаштовувати один проти іншого.
Дуже часто поляки не розуміють, чому деякі українці не працюють. Важко пояснити, що людина може перебувати у жахливому психологічному стані. Наприклад, на очах у жінки зарізали двох дітей, її чоловік у полоні. Вона змогла виїхати з третьою дитиною. Ця жінка має зараз йти працювати? Їй точно не до роботи. Рік, а то й більше треба вона буде лікувати психіку. На реабілітації були військові, які кілька днів лежали в ямі з трупами. Вони не говорять по кілька місяців. Вони не можуть працювати. Це треба зрозуміти. Люди роблять все, що в їхніх силах.
НЖ: Яка ваша основна робота? Як ви поєднуєте професійну діяльність і громадське життя?
НП: За фахом я кінопродюсерка. Поєднувати все важко, але вдається. Моя математика така: 8 годин я працюю на своїй основній роботі, 10 годин волонтерю. Загалом — 18 годин. Від початку повномасштабної війни в Україні я ще не мала відпустки.
НЖ: Як вдається суміщати материнство і волонтерську діяльність?
НП: Моя трирічна дитина страждає найбільше. Вона дуже рідко мене бачить. Рятує лише те, що інколи я працюю з дому. Донька принаймні бачить, що я в неї є. Більшість наших акцій відбувається у вихідні, дуже часто вона ходить зі мною. У мене дуже мало часу для сім’ї, для дитини. Я звикла до такого режиму, бо живу так уже 10 років. Коли познайомилася з моїм чоловіком, то на побачення ходили у перервах між моєю роботою. Як каже стара українська приказка: «Бачили очі, що купували». Мій день розписаний з 8-ї ранку до 20-ї вечора. Я мушу багато працювати. Адже волонтерство тільки забирає гроші, але не додає.
НЖ: З якими ризиками особисто ви стикаєтесь через свою діяльність?
НП: Ризики дуже великі. Багато працедавців мені відмовляли, бо я — громадська активістка. «Євромайдан-Варшава» є офіційно зареєстрованою організацією, нам завжди відмовляли у грантах, офіційно пояснюючи, що ми підтримуємо ЗСУ і що наші акції занадто політичні. Саме тому я і всі наші волонтери мусимо мати другу роботу — аби мати незалежність, яку маємо. З одного боку, це — велика перевага, а з іншого — шалений ризик, з яким ми постійно стикаємось. Крім цього, є прямий ризик загрози моєму життю. Мені не раз погрожували. Нас можуть викрасти, вбити. Впродовж 10 років мою машину неодноразово переслідували, дзвонили мені, чоловікові, писали повідомлення, відправляли фото будинків з погрозами, що їх спалять. Ми зверталися до поліції. Я не люблю цим ділитися, це може знеохотити інших волонтерів цим займатися. Найбільше погрожували після акцій, завдяки яким російська економіка недоотримує мільярди, а також після рішення надати Україні літаки F-16. Часто пишуть погрози у соцмережах. Доводиться працювати з експертами з безпеки. Але ми не одні такі у світі. Дуже багато активістів з цим стикається.
НЖ: Як війна змінила життя вашої родини?
НП: Повністю. Мене ніхто не бачить. Змінилися пріоритети. Виклики і задачі зовсім інші, ніж були у мирний час. Але всі пристосувалися. Ми не бачимо в цьому проблеми, не робимо із себе жертв, бо так живуть всі наші знайомі. Хтось на фронті — і ми допомагаємо. Рідний чоловіків дядько на війні, ми йому теж допомагаємо. Бачимо, як важко йому, його дружині, братам і сестрам. Ми не можемо жалітись. Є люди, яким набагато важче, а вони тримаються, тягнуть і тягнуть. Ми маємо допомогти їм. Якщо вони зламаються, коли зламаються ті, хто на фронті, от тоді ми всі зрозуміємо що таке «важко».
НЖ: Яка людська історія за період повномасштабної війни в Україні вразила вас найбільше?
НП: Через мене проходить багато історій, але хочеться зосередитися на чомусь світлому. Хочу розповісти історію Каті. У 17 років вона прийшла до нас волонтерити. Разом із мамою та сестрою вдалось вирватись із блокади в Маріуполі і вижити. Вони пережили справжні жахіття. Її батько був у полоні. Він — один із захисників Азовсталі, прикордонник. У Варшаві Катя ходила на всі акції, згодом стала нашою волонтеркою. Вона дуже багато допомагала нам, бо розуміла, що передусім робить це заради батька, аби він якомога швидше повернувся з полону. Під час чергових обмінів ми питали у чаті: «Катю, чи є твій тато у списку?». Відповідь була негативною. А потім після чергового обміну написала «так» і зникла на три дні. Ми розуміли, чому вона не з’являлась. Коли люди не розуміють важливості акцій, я завжди розповідаю про Катю. Вона ходила на кожну акцію, щоразу стояла з плакатом із портретом свого батька, розповідала про нього, у неї брали коментарі сотні світових видань. Вона всюди наголошувала: «Я щодня мушу робити щось для звільнення мого тата».
НЖ: Путін веде війну на виснаження України і Європи. Що можуть і мають робити зараз українці за кордоном, щоб завадити планам Росії ?
НП: Кожна людина, де б вона не була, має вплив на те, що відбувається. У різні способи може показати, що їй не однаково. Може щоденно писати пости про те, що відбувається війна. Може щодня донатити. Може не купувати продукти, гроші від яких йдуть у російський бюджет. Можна робити івенти з користю для України. Я, наприклад, від початку повномасштабного вторгнення не зробила жодного заходу просто так. Усе, що я роблю, повинно мати користь для ЗСУ. Це моя чітка позиція. І вона суперлегка у реалізації. Куди б мене не запрошували, я питаю про можливість збору для ЗСУ? Якщо так — прихожу. Ні — не прихожу. Якщо люди не підтримують перемогу України, ми, значить, із ними з різних світів — і я не хочу, щоб цей інший світ мене використовував, я просто не маю на це часу.
НЖ: Яка кінцева мета Путіна? Чи зупиниться він на Україні?
НП: Я не знаю точно план Путіна. Я точно знаю інше — якщо він не зупиниться на Україні, то світ до цього абсолютно неготовий. Як виявилося, у світі взагалі не існує інституцій, які можуть захистити мир. У світі досі нема трибуналу, який мав би компетенцію засудити Путіна та інших воєнних злочинців. Чи закінчиться війна на самій Україні? Навряд. Так само, як вона не закінчилася лише на Криму, Донеччині і Луганщині. У мене іноді є дежавю, коли я говорю особливо з іноземними політиками. Я пам’ятаю, як ми У 2014-2015-х роках кричали їм, що Путін не зупиниться на Кримові. Вони називали нас параноїками. Я кажу «ми», бо тоді про це говорило багато правозахисників. Зараз мені також здається, що Путін не затримається лише на кордонах України. Але європейські політики так само говорять, що ми параноїки. Мені дуже хочеться, щоб нам ніколи не довелося цього перевірити — щоб ми перемогли Путіна ще в Україні, але може бути всіляке. Світ має зрозуміти, що зараз є шанс цього це не перевіряти. Треба надати Україні всю необхідну підтримку для перемоги Путіна на українській території. І тут питання — використає світ свій шанс чи змарнує.
НЖ: Наталю, що ми маємо запозичити у поляків? Чого вони навчаються в нас?
НП: Поляки точно навчаються від нас відваги. А ми на прикладі поляків маємо навчитися надавати допомогу тим, хто цього потребує. Не думаючи про вчора чи завтра. Те, як вони допомагають Україні, як вони всі включилися в допомогу, жодна інша країна світу скільки не зробила.
НЖ: Що треба для того, аби українці повернулись з Європи додому?
НП: Всі точно не повернуться. Все залежатиме від того, що Україна робитиме для їхнього повернення. Я живу в еміграції 15 років. Нажаль, Україна не робила нічого для повернення мігрантів. Треба думати, як повернути бізнес назад до України, як повернути лікарів, айтішників. Цього поки немає.
НЖ: Соціологи говорять, на країну чекає криза після війни — демографічна, фінансова, психологічна. Що дає вам віру в те, що Україна витримає?
НП: Після всіх воєн були кризи, тому тут немає нічого надзвичайного. Треба просто розуміти, що вона буде, і мати план, як її пережити. Українці точно переживуть кризу. Ми можемо переживати кризи, війни. Це у нас у генах. Головне — перемогти ворога.
НП: Які Ваші плани професійні, як активістки, і особисті після Перемоги?
НЖ: План номер один після перемоги — парад у Києві. Потім — відпочинок. Те, скільки я зараз працюю і скільки себе віддаю, це дуже багато. Тому після перемоги я хочу відпочити. Далі буде видно. Пріоритет зараз один — перемога. Про решту буду думати після цього.
НЖ: Яку країну маємо побудувати після війни?
НП: Демократичну, з абсолютною відсутністю толеранції до корупції, відкриту. Мені дуже хотілося б, аби люди нарешті почали брати відповідальність за себе, а не чекати, коли хтось за них це зробить.
«Найбільше погрожували після акцій, завдяки яким російська економіка недоотримує мільярди, а також після рішення надати Україні літаки F-16», — зізнається громадська діячка
Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина Михалюк вже 24 роки працює з нечуючими в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення вона як волонтерка ГО «Жест допомоги» почала консультувати таких українців як в Україні, так і за кордоном. До неї цілодобово телефонують з усіх континентів по допомогу. Зізнається, зусиль волонтерів не вистачає. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до початку військових дій в Україні проблеми зі слухом мали понад 2 млн людей. А тих, хто не має його взагалі, — 250 тисяч. Ці люди не чують повітряної тривоги, пострілів та вибухів, а відтак не завжди можуть вчасно відреагувати на небезпеку. Катерина Михалюк розповіла про те, як долають виклики війни найвразливіші члени нашого суспільства, яка допомога потрібна з боку держави, та куди звертатися цим людям по допомогу в Україні і за кордоном.
Вибухи, евакуація, військкомати
Коли почалась війна, для людей із вадами слуху це був справжнє пекло. І не тому, що зовсім поруч були активні військові дії. Багато нечуючих не розуміли, що відбувається. Був у нас чоловік з Маріуполя. Він бачив, як у перші дні війни люди метушилися та виїжджали із міста, але не розумів, що відбувається навколо. Ніхто не здогадався навіть на папері написати слово «війна». Він не чув сирени. Усе зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць ховався по підвалах. Коли виходив у пошуках їжі, російські військові по ньому стріляли. Однак, свисту куль він теж не чув. Просто відчував, що вони пролітають повз нього. Весь час молився. Бачив багато мертвих тіл. Одного дня йому дивом вдалося виїхати з Маріуполя – він просто побачивши колону вибіг до людей.
Людей із вадами слуху я постійно зустрічала на вокзалі у Києві. Вони приїздили без елементарних речей і документів. Пам’ятаю родину з Київщини з трьома маленькими дітьми — від двох до чотирьох років. Всі були змучені, малеча — брудна та голодна. Вони кілька днів сиділи у підвалі, не спали. Сигнали тривоги ніхто не чув. Уночі бачили лише спалахи світла і відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Їх привезли з Києва. До Ковеля родина добиралася дуже довго. Розповідали, що сиділи у підвалі декілька днів. Не спали. Сигнали тривоги вони не чули. Вночі бачили лише спалахи світла, відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Зараз родина у Польщі. Жінка народила 4-ту дитинку, хлопчика.
Більшість сімей — нечуючих — виїздили за кордон цілими родинами. Жінки відмовлялись їхати без чоловіків та синів, бо боялись загубитись в Європі. Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, у нечуючих виникли додаткові проблеми. Я ходила практично з усіма хлопцями до військкоматів. Майже у кожного немає ніякого облікового запису, відсутні військові квитки. Я проходила з ними медкомісію.
Пригадую випадок зі студентами з вадами слуху, які навчалися у спеціалізованому професійно-технічному закладі у Гостомелі. 24 лютого, коли почалось бомбардування, дехто зміг виїхати додому, але чимало хлопців лишилися у місті і декілька тижнів просиділи у підвалі. Лише згодом потягом дісталися Ковеля. На Волині з’ясувалось, що один хлопчина взагалі був без документів. Мав лише посвідчення, що він навчається у тому закладі. Тож, всіх студентів випустили за кордон, а його — ні. Почали шукати можливості їх відновити. Телефонували всюди, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з лише наявним документом. Згодом ще й з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження була помилка у прізвищі, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилювався, плакав. Всі його друзі поїхали, а він — ні. Лише коли з Києва подзвонили на кордон і домовилися, що хлопця випустять за існуючим посвідченням для нечуючих, я повезла його до Польщі. Ми дуже переживали, чи поляки нас пропустять. Але я пояснила їм ситуацію і все пройшло добре. А документи йому вже доробили в українському консульстві у Польщі.
Адаптація на чужині
За кордоном на нечуючих чекає інша проблема — жестову мову доводиться вчити майже з нуля. Іноземна жестова кардинально відрізняється від нашої української. Інші літери, інша жестикуляція. Базова жестова у колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші мови (німецька, чеська, польська) — геть інші. Є курси для нечуючих польською мовою. Але українським нечуючим важко її опанувати. Як приклад, навіть російськомовним людям важко зрозуміти українську жестову.
У нас мова різнобарвна. Багато суфіксів, префіксів, зворотів. Нечуючі майже у цьому не орієнтуються. Наприклад, слово «мати». Якщо він знає «мама», а ви напишете «матуся», він скаже, що не розуміє вас. І таких слів дуже багато. Серед глухих майже ніхто не читає, бо лише 10% розуміють написане. Загалом жестова мова — це розмова малюнками та образами. В Україні нечуючі, куди б не зайшли, можуть хоча б написати або щось намалювати на листочку — і людина зрозуміє, що їм потрібно. За кордоном, в іншій країні, вони цього не можуть зробити. Їх не зрозуміють. Тому, коли йдуть у магазин, дзвонять мені і просять, щоб я сказала продавцеві про їхні потреби. Йдуть до аптеки – знову дзвонять. Дуже багато випадків з лікарнями, школами — та навіть із поліцією. Загалом, можу сказати, люди з вадами слуху за кордоном геть безпомічні.
Допомога лише від волонтерів. Держава – осторонь
Сестра моєї бабусі від народження не мала слуху. Я хотіла її розуміти, тож в 14 років пішла на спеціальні курси. Їх відкрили для усіх охочих знати жестову мову. Згодом закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови». Однак таких спеціалістів, як я, в Україні замало, бо робота низькооплачувана. У США так робота вважається однією із найшкідливіших. Це дійсно дуже важка праця розумово, морально і психологічно. Тому що для цих людей ми — і мама, і тато, і священик. Якщо зарплати низькі, люди не мають зацікавленості працювати із нечуючими. Така робота дуже багато часу забирає. Мої діти іноді кажуть: «Мамо, ти знову з нечуючими?». Хоча мої діти постійно зі мною. Вони теж знають жестову мову на рівні спілкування.
Ситуацію треба міняти на державному рівні. Ви не уявляєте, скільки радості у цих людей, коли їх розуміють і можуть допомоги хоча б трішки. Наша організація ГО «Жест допомоги» намагається робити все, що може. Однак ми не спроможні охопити всіх. На законодавчому рівні треба змінювати цю ситуацію. Необхідно запроваджувати навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Вони мають розуміти людей із вадами слуху, бо ті нездатні звичайною мовою пояснити свою проблему чи почути голос рятувальника.
Ще вкрай важливо зробити вільний доступ до екстрених служб. Дзвонити нечуючі не можуть. Вони повинні мати можливість викликати екстрені служби за допомогою sms. Просто написати «sos». Це б значно їм спростило життя. Був у нас такий випадок. Мій друг, нечуючий, сам жив у квартирі. Йому стало недобре, і він помер. Бо не міг викликати швидку і попросити про допомогу. Ми його знайшли лише через три дні. У нього стався крововилив. Якби була така послуга sms, то він, можливо, був би живим.
Доречі, за кордоном на законодавчому рівні прописано, що не лише екстрені служби, а кожна з організацій повинна мати перекладача жестової. От, наприклад, у банк приходить людина з вадами слуху, її мають обслужити. Цей перекладач може бути не на місці, а приходити за викликом. Візит — за попереднім записом. Якби у нас так зробили, було б дуже добре.
І повинні бути УТОГи, товариства глухих. Їх зараз масово закривають. Лише на Волині з 4-х чинних залишився один. Відтак тисячі нечуючих знову ж таки залишаються беззахисними, особливо під час війни. Потрібно створити такі умови, щоб ці люди почувались повноцінними громадянами своєї країни. Війна закінчиться — і ці люди теж повернуться додому. Вони всі цього хочуть. Вони постійно плачуть, як тільки починаємо говорити за Україну. Кажуть: «За кордоном добре. Нам все дають, допомагають, люди добре ставляться. Є все, але ми хочемо додому, в Україну».
Як допомогти нечуючим?
Хотіла б порадити прості речі: не проходьте повз людину, якій потрібна допомога. Нечуючі люди дуже емоційні. Вони добре зчитують ваш настрій, помічають зміни у міміці, емоціях та очах. Тому найперше, коли зустрічаєте таких людей, будьте привітними. Треба поводитися так, щоб нечуючі почувались безпечно поруч з вами. Посміхнутися, рукою показати «спокійно-спокійно». Якщо говорити повільно, дивлячись в очі і чітко промовляючи слова, то більшість нечуючих може прочитати по губах. Слова і фрази мають бути максимально простими. Також на папері можна написати якісь короткі фрази чи слова.
Нечуючі в Україні можуть звертатися до нашої ГО «Жест допомоги». У нас є сайт з усіма контактами. Про свої потреби можна писати, відправивши емейл, або ж смс на вказані телефони. Ми можемо допомогти будь чим — їжею, одягом, тимчасовим перебуванням, оформленням документів. Організовуємо для цих людей відпочинок. Надаємо послуги перекладу.
Якщо людина з вадами слуху опинилася за кордоном і потребує допомоги, то можна скористатися послугою українських перекладачів жестової мови. Найбільше нечуючих знайшли тимчасовий прихисток у Польщі. Там одна з приватних компаній відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової мови. Цією послугою безкоштовно може скористатися кожен, хто цього потребує. На сайті організації є спеціальний знак, щоб зв'язатися із перекладачем.
Як людям з порушенням слуху чи його повною втратою вдається впоратись із викликами війни? Як адаптуються до життя за кордоном?
Дарія Боднар — перша українка, яка двічі подолала один із найскладніших у світі забігів Swiss Peaks 360. Вперше гірську трасу довжиною у 360 кілометрів жінка подолала торік у серпні — за 118 годин 7 хвилин і 27 секунд. Вдруге — цьогоріч у вересні — за 109 годин. Міжнародна асоціація трейлового бігу визнала Дарію найкращою атлеткою України. Жінка проходить дистанції у лісах, горах, на болотистій місцевості. Каже, що кайфує від цього. Спеціально для Sestry Дарія розповіла про підготовку до нових стартів та особливості перегонів. А ще про війну та друзів спортсменів, які в один день стали військовими.
Наталя Жуковська: Даріє, де вас застала повномасштабна війна?
Дарія Боднар: Перший день війни я зустріла за кордоном, куди напередодні поїхала на лижні змагання. Був страх, що не можна повернутися додому, розгубленість, злість. Насправді ми не вірили, що війна буде настільки масштабною. Особисто я, як і більшість моїх друзів, очікували, що це будуть конфлікти на межі Донецької та Луганської областей, отож спокійно зібралися і поїхали на змагання у Швецію. Щойно перетнули кордон, почули повідомлення про війну. Я досі пам’ятаю: вмикаю телефон і приходять повідомлення про вибухи у Києві, Івано-Франківську, Львові. Коли все це читаєш, то мозок малює дуже страшні картини. О п’ятій ранку я обдзвонювала своїх рідних і рвалася додому. Бо новини — це одне, а у житті — це зовсім інше. Утім наш тренер наполіг, щоб ми їхали далі на змагання, а сам того ж дня повернувся до України. До Львова я повернулася за тиждень.
НЖ: А далі? Що було після повернення?
ДБ: Львів, як виявилося, до війни готувався. На третій день я зрозуміла, що у нас все буде добре — і ми не здамося. Всі об’єдналися і добре спрацювали. Дуже багато волонтерів, які займалися логістикою, було саме серед спортсменок. Бо у нас багато друзів за кордоном, знаємо, звідки і як доставити необхідне. Всі були налаштовані войовничо, з холодною і злою впевненістю, що своє відвоюємо. У мене в квартирі постійно жили волонтери. Я також пробувала допомагати на складах. А ось в середині літа відчула втому, бо той стрес капсулювався і не проявлявся назовні.
НЖ: Чи війна якось вплинула на графіки та режим тренувань?
ДБ: Війна на всіх дуже вплинула. Весною 2022-го року взагалі про тренування ніхто не думав. То був жахливий період. До того ж всі були залучені — хто на складах, хто воює… Спорт дуже тримав морально. Після пробіжки почуваєшся легше, бо виробляються ендорфіни і стаєш спокійнішим, скидаєш негативну енергію.
До кінця весни в мене ці тренування були як частина життя: коли тобі погано, то просто викидаєш негативну енергію через спорт.
НЖ: Попри війну ви не зламалися і таки змогли підготуватися та подолати один із найскладніших у світі забігів — Swiss Peaks 360. Як вам це вдалося?
ДБ: Просто я дуже цього хотіла. Насправді до цього забігу я готувалася кілька років. Взагалі вся моя кар’єра будується на тому, що я бігаю ультрамарафони. Короткі дистанції мені не дуже подобаються. Підсвідомо всі останні роки я йшла до цього великого марафону. Моральна підготовка зайняла 5–6 років. Я знала, що колись його пробіжу-таки. Цього року було значно легше. Я знала свої помилки з попереднього забігу, який відбувся торік. Я мала рік на їхнє опрацювання та побудову стратегії для наступних змагань. Відповідно, могла краще підготуватися.
НЖ: Гірську трасу довжиною 360 кілометрів ви пробігли за 109 годин. Як на мене, для цього треба мати надлюдські можливості. Як ви готувалися до такого забігу?
ДБ: За останні роки у мене кардинально змінилося життя. Я звільнилася з фірми, працюю сама на себе. Тож маю можливість часто виїжджати у гори — майже кожні вихідні. Це можуть бути різні активності — біг, альпінізм, велосипед, просто подорож у горах. І коли ти часто й довго там буваєш, то гори стають тобі звичні. Я за фахом інженер-еколог. Мені зараз 39 років. У спорт я прийшла в 30. І вже через три роки пробігла свої перші сто кілометрів. Щодо тренувань: певна схема підготовки є для бігання по асфальту, а також для коротких чи середніх дистанцій у горах. А ось для ультразабігів на 100 і більше кілометрів — нема. В Україні навіть немає тренера, який би підказав, як готуватися до ультразабігу на 360 кілометрів. Отож все будується на власному досвіді спортсмена, відчуттях та інформації, яка накопичилася впродовж років. Щоб був результат, треба щонайменше 30 відсотків свого часу приділяти поїздкам в гори і постійно тренуватися саме там. Тоді організм до того звикатиме.
У мене, наприклад, високий рівень витривалості. Тривалий час я можу обходитись без їжі, легко долаю спуски різної технічної складності. Але я зовсім не можу підтримувати високу швидкість руху, особливо на рівних ділянках. Мені підходять протяжні гірські забіги з великим набором висоти та технічно-складним рельєфом, але на рівнинний ультрі я програю.
Цьогоріч я задоволена результатом. Я прибігла на 10 годин швидше ніж торік. Була п’ята серед жінок, друга у віковій категорії і дев’ятнадцята у загальному заліку зі 147-ми фінішерів. Це хороший результат для таких складних змагань, враховуючи, що із 254-х учасників на старті до фінішу не дійшли 108. І треба розуміти, що кожен із цих 254-х учасників — це досвідчений спортсмен який проходить попередній відбір організаторами та має досвідом вдалих фінішів.
НЖ: Розкажіть про сам маршрут. У чому полягала його складність, окрім того, що він був дуже довгим?
ДБ: Під час забігу требу було подолати понад 20 гірських вершин або 25900 метрів набору висоти (для прикладу, з бази Заросляк до Говерли всього 700 метрів набору висоти). Ми бігли і пересікали гірські хребти. Рівних ділянок немає взагалі. На трасі є шість «баз життя», на яких ми можемо повноцінно перепочити. Кожні 10-20 кілометрів — КП («контрольна точка»), де є чай чи вода, а також мінімальна їжа. Також там можна сходити у душ чи поспати за потреби. Лідери забігів не сплять взагалі. Торік під час забігу у мене були помилки зі сном. Цього разу я все добре прорахувала. Це мали бути короткі «відключки» від 20 до 40 хвилин із сумарним часом сну за забіг 5-5,5 години. І треба було визначити, де і як саме спати. Проблема в тому, що ти не завжди можеш заснути вдень. Відповідно треба було прорахувати, де я можу це зробити вночі, щоб там було тепло і затишно. Це такі змагання, де втома йде лише збільшується. На третю добу твій організм у найгіршому стані. І саме це я змогла прорахувати і відпочити.
НЖ: Чим харчуються ультрамарафонці?
ДБ: Я мала із собою спеціальні спортивні харчові гелі, періодично під’їдала горішки, сухофрукти. Але з часом довелося їсти те, що давали організатори на тих «базах життя». Там можна було напитися чаю, гарячого бульйону, з’їсти канапку. Насправді на другій частині дистанції харчування не сильно заходить: ти змучений, з’являється нудота. Тоді важливі фізичні параметри спортсмена. Я, наприклад, можу бути без їжі досить довго, майже добу. І це ніяк не вплине на силу та інші параметри.
НЖ: Ви сова чи жайворонок? Коли вам найлегше біжиться?
ДБ: Яскраво виражена сова. Мені добре біжиться пообіді і в першій половині ночі. Найгірше 4–5 ранку. У ті передсвітанкові години сильно тягне на сон, їх дуже важко пережити. Зазвичай саме в цей час сильно сповільнюєшся.
НЖ: Чи був спеціальний відбір? Важко потрапити на такі забіги?
ДБ: Обов'язково є відбір. Ти маєш зазначити у своєму резюме, що маєш досвід забігу 160 кілометрів і саме у горах. Без цього тебе не допустять до ультрамарафону.
НЖ: Але навіть з таким ретельним добором до фінішу добігає лише половина учасників. Чому не всі фінішують?
ДБ: Учасники сходять з дистанції переважно через травми. Найпоширеніші — розриви м’язів, розтяжки, у людей «вилітають» суглоби. Адже навантаження на ноги величезне, траса складна. На складних забігах нормальним показником вважається сходження до 40 відсотків людей. Також цьогоріч під час забігу була аномальна спека — плюс 30. Бігуни отримували теплові удари, тож сходили з дистанції. У мене часто йшла кров з носу, бо через пересушеність слизової пошкодився капіляр.
НЖ: Даріє, навіщо вам ці надскладні забіги?
ДБ: Мені це дає задоволення. Напевно, в кожної людини є якась підсвідома мрія, бажання прожити якусь пригоду, пишатись своїми можливостями та силою волі. Насправді перемога на змаганнях йде бонусом. Сам забіг ніби змучує, але коли вже добігаєш дистанцію, озираєшся назад і ледь не плачеш, бо не хочеш закінчувати цю пригоду.
Це як найкращі якісь співпереживання з рідними людьми, найкращий похід, найкращі краєвиди, найкращі миті, коли ти отримував задоволення і боровся.
НЖ: Щодо боротьби. Вже майже 10 років Україна воює за свою Незалежність і свої території. Багато публічних людей, зокрема спортсменів, після повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю. Серед вашого оточення є такі люди?
ДБ: Багато моїх друзів воює. Загинув мій друг Сергій Поліщук. Він з першого дня пішов воювати. Ця людина в мене асоціювалася з безпекою, захистом і піклуванням про інших людей. З ним точно нічого не мало трапитися. Але був випадковий приліт снаряду і він загинув. Ми не вірили. Насправді у жодну смерть не віримо, бо гинуть найкращі люди, які свідомо пішли на фронт. З Сергієм ми зустрілися на моїх перших змаганнях, і так сталося, що він всі роки був янголом-охоронцем, який багато мені допоміг. Перший рік він зі мною бігав змагання. Стежив, щоб я мала нормальне спорядження, безпечно ходила. У 2022-му році Сергій мріяв взяти участь в одному із найскладніших ультразабігів в Україні і мав реєстраційний номер — №1. Тепер цей номер назавжди закріплений організаторами за його ім’ям.
НЖ: Знаю, що серед ваших захоплень — вишиванки. І одну з них ви подарували саме Сергію.
ДБ: Так, я давно почала захоплюватися вишиванками, вивчати історію. Моя сім’я з Білої Церкви і Луганщини. І так сталося, що все моє оточення до 16 років було російськомовне, з російськомовною освітою. Одного разу я познайомилася з дівчатами, які змінили моє бачення справжньої української вишитої сорочки. Я побачила стародавні зразки — і це мене захопило. Вивчала техніку вишивки у тих традиціях. Сергій Поліщук мені багато чого дарував. Він був дуже ретельним, любив, щоб все було ідеальним, і раз на рік дарував мені шкіряний поясок. Був перфекціоністом. І я взялася за вишивання сорочки для нього. Я розуміла, що вона має бути ідеальною. Тому я дуже довго її вишивала — півтора року. В мене було мало вільного часу, але я дуже хотіла, щоб він її отримав перед Великоднем. На жаль, він одягнув її лише двічі. Вперше — коли отримав посилку, і вдруге — коли ми проводжали його в останню путь. Тоді спитали мого дозволу, чи можна його поховати у тій вишиванці. Вважаю, що така річ, вишита для людини, не може комусь іншому належати — і я погодилася.
НЖ: Якою є ваша найамбітніша мета та яким бачите своє майбутнє після нашої Перемоги?
ДБ: Знаю, що я ще повторю цей складний забіг. Щоправда, ще не визначилася щодо термінів. Можливо через пару років. Хоча нещодавно організатори цих змагань оприлюднили новину про нову дистанцію з наступного року — 620 кілометрів. Вперше у світі. І я себе спіймала на думці, що вже про неї думаю. Але зараз я хочу відпочити.
А щодо планів після нашої Перемоги, то, зрозуміло, хочу жити лише в Україні. У своєму рідному Львові. Я буваю у багатьох європейських країнах, у мене є можливість лишитися жити за кордоном, та щоразу повертаюся до України. Бо лише там я насправді вдома!
Дарія Боднар: «У спорт я прийшла у тридцять. І вже через три роки пробігла свої перші сто кілометрів»
Контузії, часткова або повна втрата зору, опіки, травми голови та ампутації кінцівок — такі важкі поранення нині отримують українські військові на фронті. Sestry поспілкувалися з двома військовослужбовцями, які отримали серйозні травми у боях, але не здалися. Чоловіки поділилися історіями свого поранення та реабілітації. Також дали поради побратимам — як не впасти у депресію, а цивільним — як допомогти військовому відновитися і не завдавати нових травм.
Історія Олега Симороза: «Я знав що буде велика війна. Розумів, що нам доведеться виборювати своє право на незалежність»
До великої війни київський активіст Олег Симороз боровся із незаконною забудовою столиці. З початком повномасштабного вторгнення чоловік взяв до рук зброю та став на захист країни. Спочатку обороняв Київ, а згодом вирушив на схід. Саме там отримав важке поранення.
«Коли у реанімації прийшов до тями, зрадів, що бачу хоча б на одне око. Однак зрозумів, що щось не так з ногами. Їх ампутували»
Ранок 20 жовтня 2022-го року. Мій підрозділ отримав наказ висуватися на бойові позиції. Я був за кермом. Ми їхали «сірою зоною» під Кремінною. Переднім колесом машина наїхала на протитанкову міну ТМ — це приблизно 10 кг тротилу. Автомобіль вибухнув. Головний удар прийшовся на місце водія, тобто на мене. Я залишився без обох кінцівок, їх ампутували. Також отримав складні переломи рук, двох лицьових кісток, носа. Моя щелепа була зламана, зуби — вибиті, моє тіло було в опіках. Мотор від автомобіля полетів мені в обличчя. У побратима, який сидів біля мене, — зламаний ніс, обпечене лице. Хлопці на задніх сидіннях отримали контузії, вибуховою хвилею їх викинуло з машини. Я втратив на якийсь час свідомість. Коли прийшов до тями, найстрашніше було нічого не бачити і не мати можливості ворушити руками і ногами. Також я був затиснутий мотором. Біль була нестерпна. Почав кричати і зрозумів, що маю велику проблему з ногами. Пощастило, що поруч проїжджав автомобіль сусіднього батальйону — хлопці з 81-ої бригади ДШВ. Вони забрали мене до стабілізаційного пункту, а вже звідти — на реанімобілі до Краматорська, де мені надали першу медичну допомогу. Після того евакуювали до Дніпра — у лікарню Мечникова. Там медики кілька днів боролися за моє життя. Вже згодом мене перевели до Києва — в реанімацію Центрального військового госпіталю.
«У мене особисто не було потреби в психологах. Мені пощастило з близькими людьми»
Кілька речей не дали мені впасти у депресію. Перше — це усвідомлення того, що я переміг смерть. Я був однією ногою у могилі, але ж вибрався. Я дуже сильно хотів жити, і моє бажання збулося. У шпиталі я зустріч хлопців, які мали важкі поранення мозку, хребта. Тоді я зрозумів, що просто не маю права впадати у депресію. Друге — треба чітко усвідомлювати, що на війні може статись все, що завгодно. Водночас дуже небезпечно бути на фронті без сенсу життя. Ти постійно маєш себе запитувати: «Для чого я тут?». У мене було багато планів на життя — і поранення нічого не змінило.
Якщо сенсу життя немає, його треба знайти. Із цим можуть допомогти, наприклад, психологи. Або просто запитайте у себе: «Для чого я вижив?».
Важливим чинником є підтримка. У шпиталю зі мною працював психолог, але я зрозумів, що не потребую його. Я постійно спілкувався з родичами і друзями. Мене весь час підтримувала кохана. Так, все дуже індивідуально. Люди по-різному реагують на поранення. Цивільним хотів би сказати, аби вони не порушували кордони. Це ж все відчувається. Також просив би утриматися від ідіотських питань: «Як це жити без ніг? Чи важко?». Якщо військовий захоче про це говорити, то буде. Але не треба на нього тиснути. У житті є багато цікавіших тем для розмов.
А як щодо співчуття і жалю? Все індивідуально. Я потребував цього лише у реанімації, у перші три дні, далі — ні. Не треба цього жалю, я розумів, куди йду. Людину просто варто поважати. Водночас не слід проявляти зайву турботу. Я безмежно вдячний своїм батькам, які на початку мені дуже допомогли, але буду відвертим — ми з ними багато сварилися через цю надтурботу, через ставлення до мене як до дитини, яка лежить у реанімації.
«Я маю багато планів на життя — і моє поранення їм не завадить»
Нині я проходжу реабілітацію у приватній клініці за безкоштовною програмою. Вчуся ходити на протезах. Це колосальна важка праця. Продовжуватиму громадську діяльність. Я досі військовослужбовець, але ВЛК визнала мене непридатним. Найімовірніше, звільнюся з армії, побуду вдома. Треба адаптуватися, побути у тиші. Також продовжу волонтерську діяльність. До політики повернуся, коли буде час. А далі треба працювати. Я хочу змінювати цю країну. Хочу мати родину, бачити друзів, розвиватися і бути успішним. І я доведу, що зможу це зробити.
Історія Олександра Терещенка: «Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну»
Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни, кіборг із позивним «Льон», кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний герой України». До 2014-го року працював відеооператором, з дружиною виховував дітей. 9 років тому пішов до війська добровольцем. Захищав Донецький аеропорт у складі 79-ї аеромобільної бригади. Одного дня в його руках вибухнула ворожа граната, яку Олександр намагався відкинути. Тоді чоловік повністю втратив праву руку та кисть лівої, отримав важкі травми ока. Після цього працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Сьогодні очолює управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міської ради та займається волонтерством.
«Годування з ложечки перетворює на інваліда»
Під час поранення у ДАПі весь час я був у свідомості. Розумів, що сталося щось серйозне. Пам’ятаю, як не відчував рук, говорив, щоб мене пристрелили. А у лікарні у Дніпрі благав лікарів зберегти руки. Коли прокинувся від наркозу, побачив скривавлені бинти і відсутність рук. На диво, страшної депресії у мене не було. Навпаки була впевненість, що все буде добре. Мабуть, це було під впливом знеболювальних. Одразу заспокоїв рідних. Сам зосередився на технічних моментах. Не хотів, щоб мене годували з ложечки, немов інваліда. Мені пришили до напульсника ложку, одягав його на культю і їв сам. Тоді, у 14-му році, з протезуванням у державі було геть погано. Всі розповідали, що біонічні протези заміняють 70% функцій руки і що з ними можна жити, ніби нічого не сталось. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять рук. Зараз я опанував їх на 50%. Звісно, я не можу більше грати у волейбол, більярд. Також не можу плавати з протезами, бо вони бояться вологи. За ці роки я сам собі зробив пристосування, які допомагають бути самостійним. Я можу лишатися вдома сам, подорожувати, робити базові фізіологічні потреби.
«Це як у підводному човні. Затоплений відсік, задраїти все, не жити минулим, а боротися за життя далі»
Я часто буваю у реабілітаційних центрах і зустрічаюся там з хлопцями. Говорю всім, що на цьому життя не закінчується. Розповідаю їм про себе, про те, що після поранення моє життя виявилося ще більш цікавим і насиченим, ніж до. Безперечно — це не подарунок долі, але так сталося. Тож треба сконцентруватися на тому, як жити далі у тому стані, який є, як звертатися до людей, які вже пройшли цей шлях, як вчитися користуватися протезами. Але найголовніше — як і де знайти мотивацію у себе.
Не вважайте себе хворим та безпомічним. Зараз дуже багато можливостей здобути нову професію та освіту, знайти якесь захоплення. Коли людина щось втрачає, для неї відкриваються нові можливості, про які вона навіть ніколи не підозрювала.
А ще — не ставте собі дурних запитань: «Чому це відбулося? Чому саме зі мною?».
Нещодавно було весілля хлопця, який повністю втратив зір, має поранення ноги, перебито нерв. Вони з коханою познайомилися у квітні цього року, у травні він осліпнув, тим не менш, дівчина його не кинула. Інший приклад, коли чоловіка, який втратив зір, покинула дружина. Однак він одружився з дівчиною, медичним працівником госпіталю. У них вже народилася дитина. Життя продовжується, ніколи не варто себе програмувати, що тепер я без рук чи ніг, тож нікому не потрібний.
Але й суспільство має вчитися правильно реагувати не лише на ветеранів війни. Якщо бачите людину на візочку чи з протезом, не акцентуйте на цьому увагу. Часто люди хочуть подякувати, але роблять це з поклонами, патетичними речами, зі сльозами, іноді пхають гроші, чомусь вважають, що людина з інвалідністю може бути голодна. Я завжди говорю цивільним: якщо хочете подякувати, робіть це, не привертаючи уваги, — тихенько підійшов, подякував за службу, приклав руку до серця, кивнув — і це буде приємно.
Часто люди починають хапати ветерана на візочку, перетягати через вулицю. Один військовий розповідав мені: «Я спускаюся на візочку, мені важливо зробити це самотужки, аж тут починають мене підіймати, виносити. Це напружує». Ці люди воювали, вони дуже переживають через свою безпорадність. І ось такі спроби «допомогти» лише підкреслюють цей стан.
Якщо ви бачите людину з інвалідністю, просто дайте сигнал, що готові прийти на допомогу. Можна сказати: якщо потрібна якась допомога, розраховуйте на мене. І все. Не треба самому лізти.
Також не варто розпитувати про особисті речі, наприклад, пов’язані з інтимною сферою.
Не питайте: «Як ти взагалі живеш? Он Микола без руки, а ти без двох, це ж не життя!». Це виглядає як здивування: чому до цього часу я ще не наклав на себе руки.
Не використовуйте фраз, на кшталт: «Боже, який ти молодець!», «Що ж це робиться?!». І не додавайте оце: «Кріпися!». Не ставте питань, які повертають військового до спогадів про травму і поранення. Не тисніть і не драматизуйте ситуацію. Не дивіться на нас, як на мерців, які воскресли. Саме через такі сконцентровані погляди я довго не наважувався вийти на вулицю. Після закінчення війни, на жаль, людей з інвалідністю буде дуже багато. І суспільство має вже зараз вчитися новій поведінці — як звертатись до них, щоб не нашкодити, не вбити бажання жити.
Я б дуже хотів, аби після нашої перемоги Україна стала доступною для всіх верств населення. Зокрема, аби під час відбудови враховували потреби людей з інвалідністю — облаштовували пандуси, доріжки для незрячих. І, звісно, аби людей з інвалідністю брали на роботу.
Покаліченому на війні військовому не потрібен ваш жаль, співчуття чи сльози. Йому потрібні повага, розуміння і підтримка
Він її не бачив — свою красиву наречену у білосніжній сукні. Однак відчув, коли Владислава почала наближатись. Щастя переповнювало Івана. 9 вересня 2023 року він розпочав нову сторінку свого життя — у шлюбі із коханою людиною.
2 серпня 2022 року 27-річний Іван Сорока назавжди втратив зір внаслідок російського мінометного обстрілу. Того дня поблизу Горлівки його підрозділ отримав наказ на відхід. Відступали вночі, а на світанку їх обстріляли російські військові. Осколками Івану посікло очі. Зір він втратив повністю. Ледь не позбувся ноги.
Телефон пораненого бійця вибуховою хвилею знищило вщент. Владислава не могла додзвонитися до коханого і дуже хвилювалася. Вже у лікарні медсестра допомогла Іванові відновити SIM-карту, і він зміг зв'язатися зі своєю нареченою. Через травми Сороку було важко впізнати. Владислава щовихідних провідувала Івана у лікарні у Вінниці. Пара сподівалася, що зір можна буде відновити, однак цього не сталося.
— Для мене нічого не змінилося, — каже дівчина про свої почуття до коханого.
Іван Сорока та Владислава Рябець познайомилися 6 квітня 2022 року. Хлопець, який із перших днів на війна, лежав у лікарні із запаленням легенів. У додатку для знайомств побачив фотографію дівчини і написав їй.
Після кількох тижнів спілкування він їй сказав: «Тепер ти моя!». Вона ж у відповідь відправила розмір каблучки.
Перша зустріч відбулась лише за півтора місяці після знайомства в інтернеті. Іван був у короткій відпустці, запросив Владиславу на каву.
— То де моя обручка? — жартома запитала дівчина.
— Ось тут, — відповів військовий, дістаючи неочікуваний подарунок.
Весілля молодята зіграли більше ніж через рік після знайомства. Іван плакав від щастя. Він не бачив свою прекрасну наречену, але відчував її кожною клітинкою свого тіла:
— Я бачу своїми почуттями, своїми емоціями.
Весілля влаштували за усіма українськими традиціями. Лунали народні пісні та сміх. Гості один за одним виголошували тости за молодят. Батька нареченого возили у тачці, а потім скинули у водойму. Так роблять, коли женять чи видають заміж останню дитину.
Молодята вірять, що разом здолають усі труднощі. Іван сповнений рішучості рухатися вперед — хоче знайти роботу і найбільше мріє про первістка.
«Перше, що я сказав після того, як був поранений: кому я тепер потрібен? Але мені вдалося відновити себе. Я бачу своїми почуттями, своїми емоціями», — мовить військовий Іван Сорока, який на війні втратив зір.
З вересня 2023 року змінилися деякі правила отримання безкоштовних ліків для людей похилого віку у Польщі в рамках державної програми «Leki dla seniorów 75+». Тепер ця програма поширюється також на інші категорії громадян, а саме на пенсіонерів від 65 років та дітей до 18 років.
Значно розширився і перелік найменувань безкоштовних медикаментів: було близько 2 тисяч, а тепер майже 4 тисячі. Серед них знеболювальні, протигрибкові, антибактеріальні, гормональні та багато інших засобів.
Sestry розкажуть, чи доступні вони для українців і як їх отримати.
Хто може безкоштовно отримати ліки у Польщі
Раніше програмою безкоштовних ліків могли скористатися лише люди віком понад 75 років, вагітні і породіллі. Тепер безоплатні ліки доступні також для людей, яким виповнилось 65 років та дітям до 18. Щоб отримати їх, особа повинна відповідати критеріям програми: мати діагностоване захворювання, зазначене в показаннях даного препарату; отримати рецепт від лікаря і мати державне медичне страхування. Претендувати на отримання безоплатних ліків можуть і українці, які мають тимчасовий захист у Польщі (PESEL UKR), бо у них є державне медичне страхування.
До переліку безкоштовних ліків входять медикаменти проти алергії, антибіотики, вітаміни, противірусні препарати, лікарські засоби для лікування діабету 2-го типу, препарати від гіпертонії тощо. Втім, варто враховувати, що перелік ліків, які можна придбати на пільгових умовах, змінюється щомісяця. Актуальний список станом на вересень 2023 року доступний на сайті Міністерства охорони здоров’я Польщі.
І запам’ятайте: безкоштовні медикаменти у Польщі видають лише за рецептом лікаря!
Як отримати рецепт на ліки у Польщі?
Отримати рецепт можна у лікаря, медсестри, фельдшера або ліцензованого фармацевта, які працюють за контрактом з Національним фондом здоров’я (NFZ).
Звертатися можна лише до тих аптек, що мають підписаний контракт з Національним фондом охорони здоров’я (NFZ). Такі заклади мають відповідну табличку із логотипом NFZ.
Пацієнт повинен мати при собі такі документи:
- паспорт або PESEL, в якому зазначено вік пацієнта на момент видачі рецепта;
- рецепт, паперовий або електронний, із зазначеним номером PESEL пацієнта, на рецепті має бути позначена літера «S» у полі «додатковий код авторизації»;
- медикаменти повинні входити до списку безкоштовних ліків.
Чи можна придбати ліки на пільгових умовах
Решта пацієнтів, які не потрапляють під державну програму, можуть отримати часткове відшкодування вартості медпрепаратів, за наявності відповідного рецепта від лікаря. Це стосується і українців, які мають тимчасовий захист у Польщі. Для цього їм треба мати номер PESEL та документ, що підтверджує перетин кордону після 24 лютого 2022 року. Розмір знижки може сягати до 70%.
Також для українців, які мають PESEL UKR, існує програма Health4Ukraine, вона передбачає можливість отримати 500 злотих на ліки для біженців з України. Для цього треба зареєструватися на сайті програми. На сьогодні реєстрація припинена, проте на сайті можна залишити заявку, організатори обіцяють повідомити про відновлення реєстрації.
Кожен, чию заявку до Програми буде схвалено, отримає індивідуальний код учасника. Він дозволить купувати ліки та інші продукти, доступні в аптеці, на суму до 500 злотих. Програма дозволяє отримати 350 злотих на покриття ліків за рецептом і 150 злотих на ліки без рецепту.
З питань фінансування ліків або інших медичних послуг, ви можете звертатися на україномовну гарячу лінію для пацієнтів від NFZ: 800 190 590.
Воєнні біженці мають право на пільги, але треба виконати певні умови
Кароліна Баца-Погожельська розповідає про війну, роботу і себе. Кароліна – польська журналістка, співавторка чотирьох книг про вугілля, зокрема «Чорне золото. Війни за вугілля з Донбасу», яку писала в соавторстві з Міхалом Потоцьким. Саме за цю роботу автори отримали премію Grand Press і відзнаки імені Даріюша Фікуса. Кароліна від початку повномасштабного вторгнення Росії живе і працює в Україні. Майже півтора роки пише матеріали для польського видання Wprost.
Польська журналістка розповіла виданню Sestry, заради чого ризикує життям на фронті, про що говорить по телефону зі своїми дітьми, і що робитиме після Перемоги.
Наталія Жуковська: Кароліно, ви понад півтора року робите матеріали з фронту. З початком великої війни в Україні одразу вирішили їхати до України?
Кароліна Баца-Погожельська: Їхати на війну не планувала. Я хотіла написати книгу про історичні і географічні перспективи російсько-української війни, починаючи з 2014 року. Для цього мала проїхати всією Україною, поспілкуватися з людьми і подивитися наскільки їхні думки різняться, залежно від регіону. У мене був квиток на літак на 28 лютого до Києва. Ще 23-го я домовлялася про інтерв’ю та зустрічі з друзями. А вже наступного дня була шокована – почалася повномасштабна війна. Не знала що робити. Тоді я звільнилася з роботи і починала працювати для Wprost. 10 березня поїхала до України. Спочатку до Львова. Зараз сміюся, бо я тоді була як Арестович (Арестович на початку війни публічно заспокоював українців, що війна закінчиться протягом 2-3 тижнів – ред.) – сказала, що виїжджаю на 2 – 3 тижні. Однак виїхала аж на п’ять. Зупинилася у Львові, обʼїхала захід країни: Рівне, Луцьк, Івано-Франківськ, Закарпаття і поступово рухалася на схід. Я бачила деокуповану Бучу, Гостомель, Суми, Охтирку, Тростянець. Повернулась до Польщі на 10 днів, перепакувала речі і знову була в Україні.
НЖ:А які ваші три матеріали є для вас найціннішими?
КБЦ: Я не можу сказати аж про три матеріали. Найважливішим було розслідування стосовно імпорту антрациту з окупованого Донбасу. З цього матеріалу почалася моя історія, пов’язана з Україною. У 2017 році вперше приїхала на Донбас. Разом з колегою Міхалом Потоцьким працювали над книгою «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу». Два з половиною роки тривало наше журналістське розслідування про імпорт антрациту. Писали про те як Росія крала вугілля в України і продавала як своє. Нам вдалося зустрітися з торговцем антрацитом під виглядом потенційних покупців, проаналізувати стоси митних документів. Ми написали понад 40 статей про імпорт вугілля з окупованих територій та згодом видали книгу.
НЖ: Ви 26 років у журналістиці і вже багато місяців на війні. Ви не були раніше воєнною журналісткою. Звідки таке рішення?
КБЦ: Раніше я бачила що таке війна. Допомагала людям на кордоні Туреччини і Сирії. Також була на Донбасі після 2014-го. Чому пішла у воєнну журналістику? Можливо тому, що в мене є відчуття що це також наша війна. Це дуже близько. Я живу у Варшаві, але 14 років прожила у Любліні. Це неподалік кордону з Білоруссю. Там живуть мої батьки, сестра. Може тому я розумію, що це поруч. Навіть коли була війна у Грузії, ми всі думали, що це далеко. Але ще тоді, 2008-го, наш тодішній президент Лех Качинський сказав: «Побачите, наступна буде Україна». Цілий світ сміявся з його слів, та виявилося, що він був правий.
НЖ: Як рідні сприйняли ваше рішення їхати туди, де щохвилини небезпечно? Не відмовляли?
КБЦ: Я маю двох доньок, 8 і 9 років. І саме залишити їх було найскладніше. Але знаєте, я ніколи не хотіла б, щоб мої діти бачили те, що зараз бачу я в Україні. Те, що переживає місцева малеча. Я не хотіла б, щоб вони росли у зруйнованій країні, бачили страшні руйнування. В Україні немає безпечних місць. Мої стосунки з родиною зараз дуже складні. Півтора місяці тому я розлучилася. Так сталося не через війну, це був просто наступний етап у житті. Однак, можливо, якби я залишилась у Польщі, цього не сталося б. Не знаю. Чоловік був проти того, щоб я їхала. Поки я в Україні, діти живуть з ним.
НЖ: Ви розповідаєте дітям про війну?
КБЦ: Так, я майже кожного дня розмовляю з ними по відеозв'язку. Телефоную, щойно з’являється можливість. Вони запитують: «Мамо, там де ти, є війна?». Я кажу, що в усій Україні є війна. «Мамо, а там де ти, є ракети?». Я не хочу без потреби розмовляти з ними про ці страшні речі. Як спілкуємося, то говоримо переважно про песиків, які тут живуть. Донькам я пояснила, чому виїхала. Звісно, вони хочуть, щоб мама повернулася. Це завжди проблема. Особливо, коли я маю приїхати і згодом повертатися до України.
НЖ: Що вам, як воєнному журналісту дається найважче? До чого звикнути складно?
КБЦ: Неможливо звикнути до втрат хлопців. Я з ними тут від грудня 2022-го. І, наприклад, коли вони зранку чи вночі їдуть на позиції, з ними немає зв’язку, то найскладніше звикнути до думки, що часом ти бачиш когось востаннє. Усвідомити те, що людина може не повернутися – страшно. Найважче втрачати друзів. Тут, на війні, знайомства, емоції, дружба набагато сильніші ніж у цивільному житті. Пів року можна прирівняти до п’яти років нормального життя. А ще я боюся звука літака. Двічі потрапляла під обстріл авіації ворога. Навіть коли я до Польщі приїжджаю і чую цей звук, стає моторошно.
НЖ: Кароліно, чи були якісь ситуації після яких ви думали все лишити і повернутися до мирного життя у Польщі?
КБЦ:Все що я можу сказати – я живу в Україні. Звісно, я виїжджаю до Польщі на два тижні. Рідко – на три. Більше я не можу. Завжди повертаюся сюди. Звісно, що за цей період були кризи, коли я хотіла все лишити і поїхати. Можливо через те, що я від 10 березня 2022 року ще не мала жодного вільного вихідного дня. Тож, часом відчуваю втому. Але я себе знаю, якби все кинула і повернулася в мирну Польщу, то максимум змогла б там всидіти тижнів два. І все рівно повернулась би до України. Бо думками я щоразу тут.
НЖ: Чи змінила вас війна?
КБЦ: Кардинально змінила. Я думаю, що півтора роки тут додали мені з 10 років. Я так почуваюся. У мене все змінилося. Думки і світосприйняття. Я навчалися розмежовувати, що є важливим, а що ні. На що варто витрачати час, а на що ні. Все перевернулося. Я перестала витрачати час, емоції на не потрібні речі.
НЖ: Ви живете за 12 км від лінії фронту. Близько до передової. Які умови маєте?
КБЦ: Умови проживання в мене не найгірші. Я живу у невеликому селі, в районі Куп’янська. Це кордон двох областей – Харківської та Луганської. До нас нещодавно прийшла цивілізація, бо я купила пральну машину. Вода і світло є. Туалету у будинку немає. Якщо треба тепла вода – топимо баню. Хлопцям, які є у бліндажах і окопах складніше. Особливо якщо вони «на нулі». Поруч фронт, буває неспокійно. Часто працює артилерія, зараз дуже багато російської авіації. Навіть С-300 (російська ракета – ред.) якось прилетіла. Поруч з нами живуть місцеві цивільні мешканці. Людина до всього звикає.
НЖ: Ви постійно говорите про небезпеку. Чому, на вашу думку, місцеві не покидають регіон, де є постійні обстріли?
КБЦ: Немає простої відповіді на це питання.
Раніше я жила у Краматорську і їздила Донбасом, зустрічала чимало проросійськи налаштованих людей, які думали, що в них стріляють українці. Вони не їхали звідти, бо чекали на своїх «руських». Тут, де я живу, також є такі люди. Але насправді причини, чому місцеві не виїжджають, різні.
Наприклад, мої сусіди, жінка з сином 22 років, він інвалід. Вона сама за ним доглядає, отримує від держави допомогу у 7 тисяч грн. Ви не уявляєте, скільки разів я намагалася її переконати, що можу відвезти їх з сином до Польщі. Можу допомогти з усім необхідним. Вона категорично проти, бо проживає у селі 50 років і не хоче покидати дім. Ще один сусід – дідусь з бабусею, які живуть з двома внуками. Батьки виїхали, а дітей лишили. Вони теж не хочуть нікуди їхати. Часто чую слова: «Це мій дім!». Намагаюся цих людей зрозуміти. Хоча там, де є діти, не розумію, чому їх наражають на небезпеку.
НЖ: А як щодо пропаганди. Її на сході багато?
КБЦ: Так, Харківська область – це складне місце. Слід пам’ятати що в 2014 році саме там був антимайдан, проросійських настроїв було багато. Пригадайте, щойно почалася велика війна, мер Куп’янська здав місто протягом одного дня. Але зараз поступово щось у людей таки міняється. Бо взяти навіть Харків. Коли я приїжджала у 2017-му році, неможливо було почути на вулиці українську мову. А зараз дуже багато людей починає розмовляти по-українськи. Щоправда, є й ті, хто чекає на своїх «визволителів».
НЖ: Україна поступово позбувається всього російського. Перейменовують вулиці на честь героїв, міста. Зносять радянські пам’ятники та символи. На вашу думку, це на часі?
КБЦ: Це потрібно було зробити раніше. Ще в 2014 році на Донбасі відключити російське телебачення, радіо. Цього ніхто не зробив, що було дуже великою помилкою України.
НЖ: Кароліно, ви постійно допомагаєте військовим – збираєте гроші на машини, дрони. Розкажіть про те, як волонтерите.
КБЦ: Так, але не думала що це вийде. Ще на початку травня разом з подругою ми збирали гроші для батальйону «Донбас». Там мої друзі, і я хотіла їм допомогти. Збір був на 50 тисяч злотих і ми думали, що купимо дві автівки і на тому все. Однак ні. Зараз оголошений збір на мільйон триста тисяч злотих. Маємо ціль 2 млн злотих. Ми вже купили до 40 машин, купуємо дрони Це основні статті витрат, бо часом той же дрон може працювати місяць-два, а часом – тиждень, бо його ворог збиває. Те ж саме і з машинами. Військові працюють у страшних умовах. Я все це бачу. Я їжджу з хлопцями на позиції, знаю, які там дороги.
НЖ: Ви об’їхали майже всю Україну, прифронтові зони. Що найбільше запам’яталося і, можливо, довго стояло перед очима?
КБЦ: Таких епізодів було багато. Я пам’ятаю спаленого коня у Гостомелі, масові поховання і ексгумацію 500 людей в Ізюмі. Той запах, яким було наповнене повітря, забути неможливо. Зруйнування Бахмута. Була там на початку березня. Таких руйнувань як там – я ніколи не бачила на свої очі. Будинки, міста можна відбудувати. А ось те, що люди пережили, їхню психіку і емоції – з тим буде найважче. Найстрашніше те, що війна робить із людьми.
НЖ: Що ви як журналіст намагаєтеся донести читачам?
КБЦ: Моїм головним завдання є постійно нагадувати світові, що Росія – терористична країна.
Це не нормальна війна. Якби це була війна то вона була б на фронті між військовими, в окопах. А що це за війна, коли ракета прилітає в дитячий садочок, лікарню, готель, школу? Це війна чи акт тероризму?
Це акт тероризму! І наше завдання – кожному пояснити що це тероризм, геноцид, який робить Росія з українцями. І про це треба говорити щодня.
НЖ: Що ви зробите після Перемоги України?
КБЦ: Зараз багато хто говорить про Перемогу, але на жаль, це буде не так швидко, як би того хотілося. Треба запастися терпінням. Я від самого початку сказала, що війна – це не спринт, а марафон. І не кожен може його пробігти. Треба мати терпіння. Коли ж це таки станеться, то я б дуже хотіла поїхати на канікули до Криму, на місяць. Я там ніколи не була.
Фото з архіву авторки
Я зараз в Україні, щоб мої діти не мусили проходити через те, через що проходжу я тут. І бачити те, що бачу я
Ольга Руднєва — одна з найвідоміших жінок України. Вона допомагала людям до повномасштабної війни і робить це зараз. Розпочала кар’єру у власному видавничому бізнесі, працювала в МОЗ. Впродовж 18 років очолювала Фонд Олени Пінчук ANTIAIDS. Від лютого 2022 року координаторка найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. А вже від серпня 2022 року — CEO Superhumans Center. Саме там українці, що втратили кінцівки, зможуть в одному місці отримати найкращі розв’язки для продовження повноцінного життя.
Ольга розповіла часопису Sestry про волонтерство за кордоном, навчання команди Superhumans Center, про перших пацієнтів та свою мрію.
Наталія Жуковська: Олю, де вас застала повномасштабна війна?
Ольга Руднєва: 24 лютого я прокинулася на Мадейрі. Поїхала туди напередодні, щоб забрати маму. Це була запланована подорож, в яку я вирушила з майже порожньою валізою. Зранку прокинулась, прочитала новини і зрозуміла, що у країні велика війна. Я була з тих людей, які зовсім не вірили, що це може статися. Думала: може бути війна фінансових і політичних систем, але щоб танки на вулицях — таке в голову не приходило. Була впевнена, що одразу повернуся до України, але чоловік переконав лишитися. Тож у перший тиждень ми закуповували турнікети, каски. Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук. Робила все, що знала і могла, та в один момент зрозуміла, що замало. На очі потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Я приєдналася до них і вже на початку березня була у Польщі, почала працювати на складі.
НЖ: І майже пів року ви там буквально жили.
ОР: Ми починали о 8-й ранку, а закінчували о 22-й. Перші три місяці були дуже інтенсивні. Зранку на розвантаження могло стояти до 30 фур. Причому чоловіків тоді там не було взагалі. Та й нас, жінок, замало приходило. Згодом ми переїхали на більший склад, де потрібно було чимало робочих рук.
Я написала сторіс у соцмережах, попросила про допомогу. Зранку ми вже мали 300 людей на складі.
НЖ: Як довго ви там волонтерили?
ОР: У травні повернулася до України. І почала їздити між Польщею й Україною, тоді народилася ідея побудувати центр пластичної реконструктивної хірургії та протезування. Це наш Superhumans Center. Я звільнилася з попередньої роботи, де пропрацювала 18 років. У мене була прекрасна зарплата, мене там чекали. Та коли у країні війна, я маю робити щось в контексті часу.
НЖ: Але ж ви нічого не знали про протезування, реконструктивну хірургію.
ОР: Про склади і логістику теж нічого не знала, але вибору не було. Перші два місяці була просто катастрофа. Я не могла спати, читала тони літератури, дивилася документальні фільми. Треба було за місяць зануритися у контекст. Зрозуміти, як побудувати лабораторію протезування, яке нам потрібне приміщення. Ідея створити Superhumans Center належить моєму приятелю та підприємцю Андрієві Ставніцеру. Саме він є генератором та рушійною силою проєкту. Інший наш партнер, Філіп Грушко, відповідає за фінанси, планування і стратегію. А я — хороший проджект-менеджер. Ми їздили світом і дивилися аналоги. Були у Німеччині, Австрії, Америці, в кількох українських протезувальних центрах. Проїхали десятки тисяч кілометрів. Де не могли доїхати чи долетіти, спілкувалися телефоном з відео. Просили показати центр, обладнання, ділитися досвідом. Всюди ставилися із розумінням. Ми зустрічалися з пораненими військовими, дізнавалися їхні потреби. Поступово склалася загальна картина, що і як робити. У червні ми знайшли домівку для Superhumans у Львові.
НЖ: Ви створили центр на базі лікарні. Чому не окремо?
ОР: Мінно-вибухова травма дуже складна, тому важливо мати поруч лікарню, аби наші пацієнти могли отримати послуги, яких не надає центр. Адже у них можуть бути інші проблеми зі здоров’ям. Серцевий напад, проблеми з судинами, їм просто може стати погано. Хотілося, щоб була така екосистема: ми допомагаємо лікарям, а вони нам.
НЖ: Ви не називаєте свій заклад лікарнею. Чому?
ОР: Це принципове наше рішення, бо вважаємо, що у нас немає хворих людей. Хворий одужує. У наших пацієнтів кінцівки не відростуть. Ми не вважаємо їх хворими. Вони прийшли повертати втрачені можливості.
У нас немає запаху лікарні. Ми спеціально розробили аромат для центру. Атмосфера дуже дружня, ніби у літньому таборі. Є ігри, своя гольф-команда. Військові тут відновлюються. Потрапляють до нас у візку, а виходять на своїх двох. Наше завдання — максимально їх відновити і поставити на ноги.
НЖ: На якому етапі зараз проєкт Superhumans?
ОР: Відкрилися у середині квітня. Вже встановили 120 протезів. Маємо суперскладні кейси, яким відмовили в інших місцях — з подвійною, потрійною високою ампутацією. Ми беремося за них, бо можемо допомогти. Маємо досить потужну команду, яка складається із протезиста, реабілітолога, психолога і соціального працівника. Пацієнт також є частиною команди. Ми не можемо його відновити і поставити на ноги, якщо він не працює з нами. Попереджаємо, що шлях дуже складний. Наше завдання, щоб людина вдягнула протези, пішла і ходила на них. У кожного має бути якась мета. Був пацієнт, який хотів повернутися до рибалки. І реабілітологи вчили його працювати з вудкою. Закидали спінінг з другого поверху на перший. За місяць ми отримали відео, як він із дружиною на озері спіймав свою першу рибу. Чого навчили, те отримали.
НЖ: Протезування та реабілітація для військових безкоштовні? Чи є якісь особливі правила закладу?
ОР: Всі послуги для людей, постраждалих внаслідок війни, безкоштовні. Це протезування, реконструктивна хірургія та реабілітація. Треба лише зібрати документи й подати заявку на сайті. Щодо вимог, то ми не беремо наркозалежних, заборонено вживати алкоголь. Має бути також персональна мотивація у людини. Якщо пацієнт пропускає три заняття, це привід відрахувати зі списку. Однак таких випадків не було. Сюди йдуть свідомі. У самому приміщенні жодних нагадувань про війну. Але, розумієте, вони говорять тільки про війну. Як прилетіло, як відірвало, як наступили, як били москалів. Можна вимкнути весь контент про війну, але вона у них в головах.
НЖ: Це не державний проєкт. Хто ваші донори? Як вдається їх знайти і переконати допомагати?
ОР: Загалом повноцінний запуск і перші три роки роботи Superhumans потребують фінансування у $54 млн. Найбільший донор проєкту — Говард Ґрем Баффет. Центр отримав благодійний транш у розмірі $16,3 млн від Фонду Говарда Ґрема Баффета. З них $15,3 млн скеровано на реновацію й обладнання приміщень госпіталю у Львові. Ще мільйон — на протези для перших пацієнтів. Адже це дуже дорого. Середня ціна протеза становить 20 тисяч доларів. Ми можемо взяти 50 пацієнтів на місяць — це мільйон доларів. І йдеться лише про протезні компоненти. Нам щомісяця треба знайти мінімум мільйон доларів. У нас у черзі зараз 500 людей. Тобто це майже 10 місяців роботи. Спочатку це були закордонні донори. Ми в принципі на них орієнтуємося. Наприклад, є донори, які не хочуть давати військову техніку, а щось більш гуманітарне. У нас дуже чітко прописаний проєкт, вони бачать результати. Ми побудували лікарню за 4,5 місяця. У нас все прозоро і вони це цінують. Останнім часом долучається дуже багато українських крупних фірм. Певні компанії протезують своїх працівників, які на війні втратили кінцівки.
НЖ: Чи важко було знайти необхідну кількість протезистів, реабілітологів, психологів?
ОР: Фахівців такого калібру, як ми шукали, в Україні справді немає. Їх просто не існує. Ми навчали. Брали молодих, талановитих, які мають базу. Протезистів возили в Німеччину, Італію, Францію. Реабілітологів навчали у Латвії, Польщі, Німеччині. Процес підготовки фахівців доволі складний. Брак якісних кадрів колосальний. Їх немає на ринку. Їх треба вирощувати. Це проблема для всієї України.
НЖ: Superhumans має власну лабораторію протезування, найкращу в Європі. Що це за унікальна лабораторія?
ОР: Ми завезли найновіше обладнання і чекаємо на 3D-принтери. Ця лабораторія виробляє культеприймачі — найбільш сенситивну частину протезу. Крім того, там ми збираємо самі протези. Протез складається з кількох компонентів: можна взяти ступню від одного виробника, коліно — від іншого, а вузлики — взагалі від третього. Усе залежить від потреб пацієнта та його планів на майбутнє. Знаєте, після перемоги ми будемо країною з великою кількістю інвалідів. І саме для того ми будували наш центр. Хочемо не просто ставити протези хлопцям, а робити їх естетичними. Ми їх декоруємо. Хлопці приносять малюнки дітей і ми їх переводимо на культеприймачі, робимо різні написи на них. Хочемо повертати їм татуювання. Ми хочемо, щоб вони любили свої нові кінцівки і щоб вони їм були красиві. Бо це не про протези. Це про їхню історію. Про те, що вони втратили ці ноги і руки, захищаючи країну. Ми будуємо цю естетику, де замість людей, які виглядають як жертви війни, на вулицях будуть суперлюди. І якщо діти зростатимуть в оточені цих суперлюдей, то буде геть інша траєкторія розвитку України.
НЖ: Олю, які плани на майбутнє? Про що мрієте?
ОР: Мріємо відкрити Superhumans в Маріуполі і Ялті. До того ж, маємо відкрити ще 5 центрів в Україні, щоб наблизити послугу до пацієнта.
НЖ: Ви зараз спілкуєтеся з військовими. Впевнена: щоразу чуєте якісь важкі, щемкі історії від них. Чи є такі, які особливо запали в душу?
ОР: У всіх історії унікальні. У кожного є історія евакуації. Напевно, найбільше вражає історія Олега, який втратив праву ногу вище коліна і його три години не могли евакуювати. Він ввів собі знеболювальне. Потім приїхала швидка і по дорозі йому знов ввели знеболення. Коли привезли до стабпункту, вирішили робити ампутацію і ввели морфій. Від передозу у нього зупинилося серце. Бо ніхто не спитав, скільки разів його знеболювали. 30 хвилин якийсь святий лікар робив йому прямий масаж серця. За всіма медичними законами міг зупинитися набагато раніше, але він його повернув з того світу. Багато хлопців розповідають, як їхні побратими по 10 кілометрів на руках несли, бо не завжди медики могли евакуювати.
НЖ: Як велика війна змінила ваше життя?
ОР: Кардинально. Я не живу вдома, чоловіка бачу два дні на місяць. Не ношу речі, які носила до 24 лютого. Схудла на 10 кілограмів. Мені вистачає однієї валізи. Не знаю свого графіку на найближчі два тижні. В мене змінилося коло спілкування. Коли подорожувала раніше, любила дорогі готелі, а зараз це все декорації. Мене цікавлять лише донори, гроші і протези.
НЖ: Якою ви бачите перемогу України і саму державу у майбутньому?
ОР: Безкомпромісно: кордони до 1991 року. Я виросла у Криму. Народилася у Донецьку. Я втомилася відмовлятися від свого минулого. Хочу це все назад і мати право обирати, як жити, де жити і якою мовою говорити. Тобто я вірю, що перемога буде. І що ці люди, яким зараз допомагає Superhumans, зроблять майбутнє покоління сильнішим та стійкішим. Так, ми такі: у нас купа шрамів, у нас тепер неідеальне обличчя, у нас відірвані руки і ноги, але це ціна за нашу свободу. Ми, українці, тепер, залізні не тільки всередині, а й назовні. Попереду велика робота, яку ми починаємо вже зараз.
НЖ: Де берете сили й енергію, щоб допомагати іншим?
ОР: Від них і беремо. Прийшла людина в кріслі, зневірена, після всіх державних лікарень, втомлена. Через три дні ця людина йде тобі назустріч на двох ногах, обіймає, сміється. Це дуже надихає. Ніколи в житті я так швидко не бачила результату своєї роботи. Вони всі неймовірні. У них стільки сили, жаги до життя. Це дуже надихає і стимулює робити те, що ми робимо! Додає віри, що ми на правильному шляху!
«Нам важливо, аби наші пацієнти виглядали не жертвами війни, а суперлюдьми» — Ольга Руднєва про новий центр протезування
Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих.
Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.
У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. І це при тому, що мала на руках немовля. На момент запису нашої розмови наприкінці липня Леся Литвинова була на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Ще Леся Литвинова — номінантка першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталя Жуковська: Лесю, чи очікували ви повномасштабного вторгнення? Чи стало це несподіванкою?
Леся Литвинова: Для мене це не було несподіванкою. Бо на повномасштабне вторгнення Росії, мені здається, всі розумні люди очікували, починаючи з 2014 року. Що стосується особисто мене, то я-таки помилилася: не думала, що це буде напад з боку Білорусі. Я була впевнена, що звідти ворог не піде. Однак ми розуміли, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого 2022 року я забрала всіх своїх дітей, навіть дорослих, які вже живуть самостійно, і вивезла до себе додому. Це село між Димером та Гостомелем на Київщині. На той момент мені здавалося, що там буде безпечно. Ми залишили всіх вдома, у тому числі, найменшу дитину. Їй тоді було півтора року, я її годувала ще грудьми. Це вперше вона лишилася вдома без нас, була з моїми батьками. Ми із чоловіком мусили їхати до Києва у фонд, але мали повернутися наступного дня. Утім жодного шляху вже не було. Село потрапило під окупацію. Мій чоловік родом з Донецька, тож я дуже добре знаю, що таке окупація. Зранку у нас було відчуття, що якщо й побачимо родину, то дуже нескоро. Тож єдиний розумний вихід — дочекатися, коли в офіс приїде хтось із працівників, віддати ключі і поїхати до найближчого військкомату. Ввечері ми вже були мобілізованими.
НЖ: Як закінчилася окупація для родини?
ЛЛ: Діти майже три тижні пробули під окупацією без нас. У них не було світла, бракувало продуктів, бо я там не тримала великих запасів. Часто зникав звʼязок. Поверталися вони досить важко. Місцеві домовилися з російськими військовими, що ті дадуть пройти пішки й без телефонів. Такий собі «зелений коридор» — на свій страх і ризик. Із речей дозволили взяти лише документи. Навіть тварин не дали забрати. Люди йшли через річку по воді. Росіяни відкрили вогонь по колоні. Були загиблі і поранені. На щастя, мої вийшли цілі. Це був дуже важкий для мене період. Того ж дня ми навіть змогли побачитися. Ротний відпустив мене переночувати із ними. Зранку я відправила їх до друзів на західну Україну.
НЖ: Лесю, я так розумію, що саме окупація рідних стала поштовхом до ухвалення такого рішення — йти до військкомату?
ЛЛ: У мене п’ятеро дітей. Найстаршій дочці — 26 років. У неї вже є двоє своїх малят. Так, я бабуся, хоч це звучить дивно. Ще одна донька має 23 роки. Сину — 14. Меншій дочці — 9 років. І от Соломійці, найменшій, буде 3 роки. Коли ми пішли служити, їй було лише півтора року. Розумію, що у цивільному житті від мене користі було б набагато більше (зрештою, я й далі дистанційно займаюся фондом, який працює справді ефективно), ніж від ненавченого стрільця, яким я тоді була. На той момент ми з чоловіком не бачили іншого варіанту.
Якби нині у мене був вибір, то я все-таки залишилася б у цивільному житті, а воювати пішов би тільки чоловік. Але сталося так, як сталося.
НЖ: У вас п’ятеро дітей, ви могли б виїхати за кордон. Чому не зробили цього?
ЛЛ: Ми розглядали варіант, щоб діти виїхали за кордон. У мене багато друзів у різних країнах, які були б раді бачити їх у себе у будь-якому складі — з батьками чи без. Однак старші діти категорично відмовились виїжджати, поки ми лишаємося тут. А мене з цієї країни вигнати неможливо.
НЖ: Як дітям пояснили, що мама йде воювати?
ЛЛ: Коли діти вийшли з окупації, то їхня мама вже була військовослужбовцем, який склав присягу і був мобілізований. Діти весь час питали: «Мамо, коли ти повернешся? Може досить воювати?». Вони дуже сильно за мною сумували — і я теж.
НЖ: Як часто вдавалось спілкуватись із дітьми?
ЛЛ: Майже щодня, хоч потрошечки, але завжди спілкувались. Я дуже боялася, що молодша донечка не буде розуміти, що ми — її батьки. Занадто маленька вона була. Але завдяки спілкуванню, особливо відеозвʼязку, завдяки тому, що вони всі тримаються разом як родина, вона розуміє, хто такі мама і тато. Всі іграшки, якими грається моя найменша донечка, мають пари: є лялька-мама і лялька-тато — їжачок-мама й їжачок-тато.
НЖ: Лесю, як так сталося, що ви з чоловіком стали саперами?
ЛЛ: Ми не обирали цей напрямок, просто так сталося. Здебільшого люди, які на той момент йшли до військкоматів, не мали жодних військових спеціальностей. А те, що називалося ТРО, фактично стало такою ж частиною ЗСУ, як і решта.
НЖ: Як ви навчилися цієї справи?
ЛЛ: Нескладно навчитися, коли маєш мотивацію. У нас її вистачає. Починалося все з того, що у батальйоні був старший побратим, який воював у 2014 році і розумівся на саперній справі. Він нам заклав якісь базові знання. А далі, коли ти хоч щось вмієш, то знаєш, де шукати і над чим працювати.
Пів року ми вигризали в командування дозвіл поїхати вчитися у навчальну частину, яка саме готує саперів. Таки догризли і поїхали. Крім того, мені вдалося пройти нормальні курси тактичної медицини на рівні медика.
Отож тепер у мене дві спеціальності — медика і сапера.
НЖ: А що для вас є найскладнішим на службі?
ЛЛ: Найскладніше — не думати про дітей. Розумієте, якщо весь час про них думаєш, то нічого не можеш робити. От взагалі нічого. Дивишся на це все і думаєш: «а воно того варте, що моя дитина десь плаче?». Але це емоції. Розум каже геть інше, бо якщо зараз ми це все не закінчимо, мої діти будуть наступними. А я менш за все хочу бачити своїх дітей на фронті.
НЖ: Чи можливо порівняти побут у цивільному й армійському житті? Як звикали до нового?
ЛЛ: Спокійно звикала. Де ми тільки не жили за цей час: у закинутих будівлях, в сільських хатах, у колишньому готелі, бліндажі, в автівці, в підвалі. Все це сприймається абсолютно нормально. Є деякі суто фізіологічні потреби, з якими жінці на війні трошечки важче, ніж чоловікам. Наприклад, мені проблематично, вибачте, в «кущики збігати». Бо поки роздягнешся, а ще ж треба вибрати безпечне місце, то за ці хвилини може багато чого статися. Я не знаю, як це вирішують інші дівчата, а я перед бойовими виходами добу нічого не їм і намагаюся не пити воду. Лише полоскати рота, щоб можна було добу-дві протриматися у цьому сенсі.
НЖ: А як щодо елементарної гігієни? Як жінка на фронті дає собі раду? Які ще незручності для жінок у війську?
ЛЛ: Так само, як і в цивільному житті, де не завжди є умови. Для мене не проблема жити в одному місці з чоловіками, переодягатися чи митися, бо все це втратило сенс. Це не принижує мою гідність. А от існування на моїй землі людей, яких я не хочу тут бачити, — це для мене набагато гірше. Щодо незручностей, то немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Однак кілька місяців тому штаб провів якесь опитування щодо розмірів, обʼємів. І це дає мені підставу думати, що є якийсь рух у тому напрямку. Багато хто шиє жіночу форму, її можна купити. Мені і чоловіча нормальна.
НЖ: Чи були до вас якісь «поблажки» чи все робиться нарівні з чоловіками?
ЛЛ: Ми все робимо нарівні з чоловіками. Бували незрозумілі для мене «поблажки». Сапер не займається саперною справою 24 години на добу. Ми — не як піхота, яка весь час в бою або окопі. Крім саперної справи, ми допомагаємо рити окопи. І якось я питаю командира: «А чого всі копають, а я вже третю добу борщ варю?». А він каже: «Бо ти — жінка! Мене виховали так, що не можна жінку навантажувати важкою працею». Дивно виходить: коли бігти вночі під обстрілами три кілометри з навантаженням, то всі забувають, що я жінка. Оце такі дивні штуки: коли тут ти — жінка, а тут — ні.
НЖ: На службі ви були разом із чоловіком 24 години на добу. Як війна змінила стосунки?
ЛЛ: Ми і були дуже близькі, але зараз це вийшло на якийсь інший рівень. Бо разом довелося пройти багато такого, чого неможливо пройти у цивільному житті.
За ці півтора року, які ми були разом у війську, у нас не було жодної сварки. У цивільному житті ми знаходили приводи для суперечок. Немасштабно, на побутовому рівні, як і у всіх родинах.
Знаєте, ми добре спрацювалися як саперна пара. Адже сапери, як і снайпери, працюють у парі. Нам зручно і комфортно працювати разом. Хоча у нас були великі дискусії з цього приводу із командуванням. Бо в них є з цього приводу аргумент: «яйця мають лежати в різних кошиках» — у дитини має лишитися живий хоча б один із двох батьків. А в мене на це був завжди контраргумент, що удвох шанси на виживання у нас набагато вищі, ніж окремо. Ми добре відчуваємо одне одного, страхуємо, і нам навіть говорити не треба під час бойового завдання. Ми дивимося одне на одного і знаємо, що будемо робити. Це дуже важливо. Так склалося, що ми не лише непогана подружня пара — ми непогана саперна пара.
НЖ: Ви з чоловіком одружилися на фронті. Хто ухвалив таке рішення?
ЛЛ: Так, офіційно ми одружилися на фронті. Таке рішення ухвалив командир. У нас в обох це не перший шлюб, нам і без цього було комфортно. Але командир переконав. Він говорив: «Якщо раптом з одним із вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання». Йдеться про доступ до реанімації, до справи, якщо це полон, тощо. Він нас і розписав, бо має право. Це зайняло всього 10 хвилин. Звісно, весілля не було. Ми з побратимами увечері чаю попили. І навіть тортик був.
НЖ: Цьогоріч у травні ви разом з чоловіком отримали поранення під Бахмутом. Як це сталося? В якому ви були стані?
ЛЛ: Ми як сапери йшли з нашими піхотинцями. У них було завдання зайняти посадку і закріпитися. А в нас було завдання попередньо її перевірити на небезпечність для підрозділів. Коли ми туди йшли, нам казали, що до нас там нікого не було. Поки ми туди дісталися, ситуація дуже змінилася. По нас працювало все, що тільки могло працювати. І врешті-решт нас дістало. У нас в обох була контузія, уламкові поранення, але нічого надважкого, що загрожувало б життю. Окрім тотальної дезорієнтації. Бо від моменту удару ти вже не боєць. Навіть повернутися до укриття — це важке завдання. Щодо реабілітації, то нам пощастило: ми були довго — 21 день. Це довго. Я знаю хлопців, яким давали 3–5 днів, і вони повертались. Знаю хлопців, які впродовж тижня отримали 2–4 контузії — і далі воюють, бо немає ким їх замінити.
НЖ: Лесю, ви були на реабілітації, в санаторії, який на цьому спеціалізується. Чого бракує нашій державній програмі реабілітації?
ЛЛ: Багато чого треба міняти. Мені пощастило: я опинилася там, де на цьому знаються. Утім таких місць небагато. Лікування я проходила у звичайній цивільній лікарні, бо військові шпиталі не можуть впоратися з тією кількістю поранених, яка є. Цивільні заклади менш підготовлені до прийому військових. Вони не дуже розуміють специфіку. У цих лікарнях велика проблема з супроводом, не тільки з лікуванням. От уявіть: людину привозять без нічого.
На мені були штани, які колом від крові стояли, порізана сорочка, ніж на поясі, телефон у кишені — і все.
Однак я все можу собі купити, маю гроші на картці, але в мене немає такої можливості технічно. У військових шпиталях ці питання давним-давно вирішили. У цивільних — із цим важко. Необовʼязково, щоб там лежав запас всього про всяк випадок, але хай буде кілька людей, які підійдуть і спитають, що тобі треба, і допоможуть це організувати. Це було б дуже добре.
НЖ: А був у лікарні психолог?
ЛЛ: Мені у цивільній лікарні з психологом не пощастило. Там був дуже дивний чоловік. Лише раз ним зустрілася і сказала, щоб я його ніколи поруч не бачила. Чому? По-перше, він до мене говорив російською. Я ввічливо відповіла, що я з російськомовної родини, але просила б перейти на українську. Бо так я почуваюсь у безпеці. Він сказав, що вільно володіє українською, але не вважає за потрібне це робити, бо ми всі родом з однієї країни. Також проблема, що військові перебувають в одних палатах з цивільними, які і гадки не мають, як поводитись поруч із військовими. Важко всім. Їх починає кидати з однієї крайнощі в іншу. Одна жінка просто ридала вголос і просила їй сказати, що мені треба і що я буду їсти. При цьому вона не давала мені ні секунди спокою, і врешті мені довелося її заспокоювати. Інша жінка почала знайомство із запитання: «Чи правда, що мені платять шалені гроші у війську?». І це теж не додало мені доброго настрою. Решта просто не знали, що робити, — або відводили очі, або робили вигляд, ніби мене взагалі немає. Це великий дискомфорт і для мене, і для них. Вони неготові таке бачити.
НЖ: Що потрібно зробити, щоб покращити ситуацію на фронті?
ЛЛ: Потрібне якісне навчання на всіх рівнях. Тому що неможливо цю війну виграти «мʼясом». Цю війну треба виграти вміннями. У тому числі, й технологічними рішеннями. Людським ресурсом ми її не виграємо. Тому вчитися мають усі. Вчитися не тільки якісно воювати, але й медицини. Тут величезна дірка. У нас бракує бойових медиків. Не вистачає навіть тих людей, які на найнижчому рівні навчені надавати собі допомогу. Якось я була у дружньому підрозділі у роті розвідки. І випадково подивилася, що в них в аптечках. А там — китайські турнікети. І це теж проблема. Якби вони були базово навчені і розуміли, чим відрізняється нормальний турнікет від китайського, то вони б їх не брали і піднімали ґвалт. А, може, їхнє командування гадки не має, як воно має виглядати. Тому спокійно взяли на баланс і видали бійцям.
НЖ: Чого вас навчила війна?
ЛЛ: Нічого нового мене війна не навчила. Перед повномасштабним вторгненням ми мали досвід активної участі у пандемії. Вона була приблизно як війна — тільки демоверсія. Я не памʼятаю спокійних часів у цій країні. Або революція, або економічна криза, або пандемія, або ж війна.
НЖ: Війна затягується?
ЛЛ: Це буде дуже повільний процес. Процес виведення військ буде повільний. Процес відновлення територій буде дуже повільний. Зміна влади з військової на цивільну на звільнених територіях теж буде повільною. Це все буде поетапно, важко.
З мапи країни зникнуть цілі міста, які неможливо буде відбудувати. Бахмуту фізично немає. Його неможливо відбудувати заново. Можливо, десь поруч виникне нове місто. Попереду нас чекає багато складних завдань.
НЖ: Ви говорите, що війна триватиме щонайменше п’ять років. Чому саме стільки?
ЛЛ: Не бачу, щоб це могло закінчитися раніше. Віддати частину захоплених територій, законсервувати війну дипломатичним шляхом можна хоч і завтра. Але чи це буде перемогою? Ні. Чи це буде кінцем війни? Ні. Бо вони зберуть сили і підуть знову. Війна триває майже 10 років — і ми бачимо темпи. Так, як зараз, війна не може тривати дуже довго. Гаряча фаза не може бути роками. Але бачите: всі дуже хотіли контрнаступу, але виявилися не готовими до того, що він не буде блискавичним, а кожен метр землі буде відвойовуватися, з величезними втратами.
НЖ: Що для вас є перемогою і яким бачите своє життя після неї?
ЛЛ: Це буде важко. Але ми тримаємося півтора року. Хоча ніхто не вірив, що ми протримаємося й три доби. І це дає мені надію на те, що я доживу до перемоги.
Я хочу повернення абсолютно всіх територій, включно з Кримом. Мені складно уявити, як це зробити технічно, але без цього не буде перемоги. Я хочу, аби Росія почала сплачувати репарації за все, що вона наробила. І я хочу, щоб довкола цієї країни виросла залізна завіса. Бо це дуже токсична держава в тому варіанті, в якому вона зараз існує, — їй немає місця в цивілізованому світі. Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що його вже не буде ніколи.
НЖ: Лесю, у що ви вірите і якою бачите майбутню Україну?
ЛЛ: Я вірю в людей. І воюю за людей. Не за територію. Не за кордони. За право людей жити вільно і гідно. На жаль, за свого життя я не побачу тієї країни, про яку мрію.
Після перемоги ми будемо мати заміновану, зруйновану, знекровлену країну. Будемо мати катастрофічну демографічну й екологічну ситуації. Але це — ціна незалежності, на жаль.
І її доведеться сплатити. Так, це не дуже схоже на оптимізм. Але це не заперечує того факту, що життя триває. Тут і тепер. Щомиті.
Волонтерка, благодійниця, мама пʼятьох дітей, саперка ЗСУ, номінантка першої нагороди «Портрети сестринства» — про рідних, війну та перемогу
Марія Берлінська є унікальною особистістю, можна довго перелічувати її посади та заслуги. Те, що вона зробила для аеророзвідки під час війни, надзвичайно вагомо. Вона почала навчати військових, операторів дронів з 2014 року, боролась за те, щоб бюрократична державна машина скасувала усі перепони для постачання БПЛА на фронт. А це збережені життя наших воїнів, це відбиті у ворога наші міста й села. Від дронів залежить перемога, переконана Марія. Саме про дрони і перемогу журнал Sestry поспілкувався з Марією Берлінською.
Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Про війну дронів, розвиток аеророзвідки і плани на майбутнє вона розповіла «Сестрам».
Наталя Жуковська: Маріє, для вас повномасштабний напад Росії не був сюрпризом. У своїх дописах ви часто про це попереджали. Що скажете нині?
Марія Берлінська: Про велику війну я говорила за кілька років до її початку. З 2005 року вивчаю й аналізую суспільно-політичні процеси у Росії. Глибоко вивчаю ворога, щоб розуміти, чого він прагне. Як говорив римський філософ, знання певних закономірностей позбавляє необхідності знати певні факти. Я просто намагаюся вловлювати закономірності і слідувати холодній логіці.
Якщо ми сидітимемо у теплій ванні пропаганди, то в якийсь момент зрозуміємо, що програли війну — і тоді буде вже пізно. Зараз відбувається процес руйнації імперії.
Росія розвалиться, але це відбуватиметься із сильними землетрусами і тектонічними зсувами, під цими уламками опиняться сусідні країни, у першу чергу Україна. Імперія, збудована на філософії зла та ненависті до ближнього, не здатна довго існувати. Тому вона руйнується. Спочатку був розпад СРСР, зараз триває друга частина. На жаль, ціною є життя людей. І наше завдання зробити так, щоб ця ціна була якомога меншою, щоб наші люди не гинули. Саме тому ми весь час говоримо про технології, здатні допомогти нам здобути перемогу.
НЖ: Ви людина не з військової родини, не вчились у військовій академії, але від початку війни пішли на фронт, в аеророзвідку. Самоосвіта? Чому виникло бажання займатися саме аеророзвідкою?
МБ: У 2014 році пішла добровольцем. Були потрібні фахівці з аеророзвідки. Я зайнялася цією сферою з нуля: сама «літала» на фронті до 2017 року і паралельно ми вибудовували у Києві перший в Україні навчальний волонтерський центр, де готували фахівців з аеророзвідки. Вважаю, що будь-яка освіта — це самоосвіта. Просто питання у тому, чи можете ви себе оточити професійними людьми. Плюс багато відкритої інформації та постійна робота з матеріалом, з розробниками різних технологій і так далі. Вчитися треба все життя, тим більше у такому динамічному світі, яким є наш. Якщо людина мотивована, все вийде. Немає значення, якою була попередня освіта. Має значення тільки мотивація і бажання здобути ще одну професію.
НЖ: Коли ви зрозуміли, що без дронів війни не виграти?
МБ: У 2014 році оператори дронів були на вагу золота. Ми працювали на Луганщині з різними підрозділами. Власне тоді я і побачила переваги від роботи безпілотників.
Інформацію, яку звичайні розвідники можуть збирати тиждень, ми отримуємо за пів години. До того ж головна перевага — люди. Ми маємо змогу не відправляти бійців у розвідку через мінні поля.
На війні все просто: хто швидше знайшов і вразив ціль, той лишився живим. Так це працює. Я всюди, де могла, говорила про необхідність розвитку цієї галузі, але всі ці роки посадовці у своїх кабінетах мене не чули.
НЖ: Майже від початку війни ви займаєтеся підготовкою операторів БПЛА для фронту, а також постачанням дронів до війська. Що не так із галуззю в Україні?
МБ: Все не так. Насамперед потрібно розуміти, що галузі не існує: вона тільки стає на ноги. На жаль, держава не підтримала ініціатив з розвитку галузі в 2014–2015 роках, коли почалася війна.
Як результат — на початок повномасштабного вторгнення у нас було буквально кілька виробників дронів. Їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Кожен виробник міг дати максимум 10, 20, 30 комплексів на місяць, при потребі у сотні тисяч дронів.
А ось у нашого ворога у 2014 році галузь була в значно кращому стані. Вони всі ці роки її розвивали. Плюс зараз на них активно працює і ВПК Ірану. Наприклад «Ланцети» — це російські комплекси. Вони дуже успішні: на жаль, вони вибивають нам величезну кількість техніки, а разом з технікою гинуть люди. Так, можна довго випрошувати БМП, танки чи гаубиці, які коштують сотні мільйонів доларів. Можна витратити величезну кількість грошей і сил на виготовлення цього, на логістику. Потім прилітає, наприклад, російський «Ланцет», який коштує 15–20 тисяч доларів — і за секунду знищує нам техніку на мільйони доларів. Просто тому, що ми досі не розробили своїх потужних систем, як власне безпілотних, так і радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки. В росіян це на значно вищому рівні поставлено.
НЖ: Чи змінилося щось за понад рік повномасштабної війни?
МБ: Щось змінилося, але це все ще не є галузь. Для цього треба мати принаймні надійну сотню виробників, які могли б постачати тисячі комплексів на місяць.
Нам зараз потрібно сотні тисяч комплексів. Наприклад, дронів тактичного рівня потребуємо не менше 10 тисяч на один день. Дроном тактичного рівня боєць може оглянути територію до 10–15 кілометрів.
Зараз цю роботу виконують китайські мавіки.
Варто розуміти, що це розхідний матеріал: умовно через тиждень частина дронів буде втрачена і їх треба докупити. Ви розумієте, що дрон за 500–600 доларів, може вразити техніку, яка коштує мільйони. Їх потрібно сотні тисяч. От скільки нам треба живих людей — стільки нам потрібно цих дронів. Щоб не живих людей посилати під прицільний вогонь артилерії, а виконувати ці завдання дронами. Звичайно, ситуація трішки змінилася. Є певні позитивні зрушення, але повірте: в масштабах такої війни вони не закривають і 10 відсотків потреб. Це я вам кажу дуже оптимістично.
НЖ: А що не так з державною підтримкою?
МБ: Ми з командою постійно намагаємося щось змінювати: внесли ряд змін у постанови Кабміну, у Митний і Податковий кодекс. Я вдячна тим депутатам і міністрам, які розуміють проблему і підтримують нас. Та залишається ще багато моментів для розв’язку. Я виходжу з концепції, що головна людина в країні зараз не президент, не міністр оборони і навіть не боєць на фронті.
Головна людина в країні — інженер, бо саме інженери можуть забезпечити рішення, які врятують життя десятків тисяч людей. Українські аналоги ланцетів, шахедів і орланів можуть зберегти людям життя. Держава мала б знаходити інженерів і їх стимулювати. Для них скрізь мало б бути зелене світло.
Треба завозити комплектуючі, як у Росії: ворог завозить комплектуючі фурами, інженери сидять і просто створюють безпілотники. А у нас інженер з боєм отримує ці деталі, сам змушений десь їх шукати. Немає зараз в країні нічого важливішого, ніж ця галузь. Це найбільша війна дронів в історії людства. І в кого буде більше дронів — той і переможе.
Ми не можемо собі дозволити воювати людьми. Нас у 5–6 разів менше. Це не враховуючи того, що в Росії ще є білоруси і що Росія воює також нашими людьми з окупованих територій. Якщо ж у когось є ілюзія, що Росія залишила плани зайти в Київ, то він дуже помиляється. Бо вони розуміють: якщо програють, то розваляться, а Путін і його оточення сядуть на лаву підсудних в Гаазі. Тому вони будуть іти до останнього.
НЖ: Маріє, знаю, що ви до повномасштабного вторгнення жили в США, мали роботу, але все покинули і повернулися до України. Не шкодуєте?
МБ: Я в 2014 році пішла за свій народ. Вдруге я пішла передовсім тому, що мої знання і досвід можуть бути корисними. Так, я кілька років жила в США, але не уявляю, щоб я там залишилася на своїй роботі.
Жити своїм хорошим, забезпеченим, благополучним життям, поки мій народ стікає кров’ю, сидіти в ресторані, пити дороге вино, подорожувати, дивитися на вулкан в Ісландії чи їздити в Японію медитувати, коли тут вбивають моїх людей?
Для мене це абсолютно незрозуміла річ.
Плюс те, що кажу всім своїм бійцям перед їхнім виїздом на фронт чи приїжджаючи до них: я ту саму війну воюю вдруге. Торік я зрозуміла, що війна триває для мене фактично всю мою молодість, зі студентських років. Може статися, що ця війна триватиме довше, ніж моє життя. Я смертна людина, мене в будь-який момент може не стати. Тому мені важливо мати з чим піти. Важливо піти з почуттям виконаного обов’язку, з почуттям вдячності до людей, до всього світу.
НЖ: Чи вам не страшно?
МБ: Мені було страшно, як і будь-якій людині. Загалом страх — це нормальна реакція. Всім страшно, але важливо контролювати свій страх, інакше він буде контролювати тебе. Мені і зараз так само страшно.
НЖ: Відколи Росія почала повномасштабний напад на Україну, чи маєте час на сон?
МБ: Мрію відіспатися. Періодично доводиться це робити, бо якщо недосипати тиждень чи два, все одно приходить день, коли тебе відключає і хочеш чи ні — будеш спати. Мені постійно бракує сну. Хочеться спати хоча б на кілька годин більше, але знаю, що моїм побратимам та посестрам зараз значно важче. Я можу приїхати на фронт, потім повернутися і прийняти гарячий душ, а їм треба бути там постійно. Пам’ятаю свої зими на Донбасі: як важко працювати, особливо в морози або в осінньо-весняній багнюці, коли ти голодний, весь у бруді, промерзлий. Тому я ні на що не скаржуся.
Знаю, що нашим людям зараз значно важче. Я дуже хочу їх захистити, але для цього потрібно, щоб включилася державна машина, бо одні волонтери не витягнуть.
НЖ: Що посилює вашу віру у те, що Україна вистоїть перед ворогом?
МБ: Вибачте, я до цього ставлюся математично, а математика — наука вперта.
Хай якими героїчними будуть наші зусилля, та якщо у нас не буде літаків F-16, якщо не буде достатньої кількості дронів, то в якийсь момент нам доведеться зупинитися і сідати за стіл переговорів.
Але я вірю, що якщо ми спрацюємо всі разом розумно, то зможемо принаймні зупинити цю війну для наших дітей. Щоб принаймні був якийсь час, коли наші діти не воюють. Цей ворог назавжди.
Якщо ми знову впадемо в ілюзії, що з ними можна якось миритися і підписувати черговий Мінськ, Стамбул чи Париж, то для своїх дітей залишимо міну вповільненої дії, яку для нас колись зробили Кравчук і Кучма, Будапештським меморандумом. Росіяни — єдині істоти у світі, з якими не можна домовитися. На жаль, їх понад 140 мільйонів — Україні потрібно діяти дуже розумно, асиметрично, інтелектуально і технологічно. І тоді ми обов’язково переможемо!
Довідка: Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Засновниця та керівниця Victory Drones - найбільшого в Україні навчального проєкту для військовослужбовців, який уже навчив 28 000 військовослужбовців аеророзвідці та передав декілька тисяч БПЛА на фронт. Російське вторгнення застало Берлінську у відрядженні в США. У перші тижні вона провела зустрічі з понад пів сотнею конгресменів з обох американських партій. Переконувала чиновників у необхідності підтримки України й постачанні зброї.
Фото надані героїнею публікації
Якщо матимемо їх більше, набагато більше, ніж росіяни, виграємо. Інакше доведеться сідати за стіл переговорів з Росією, а наші діти ніколи не будуть в безпеці, каже Марія Берлінська
Інна Скаржинська — педагогиня і багатодітна мама. Майже вісім років тому почала виготовляти натуральну косметику, бо не могла підібрати засоби догляду для сина, у якого діагностували атопічний дерматит. Так з’явився бренд косметики «Vesna». Його співзасновниці, Інна Скаржинська та її донька Вікторія Маслова, розповіли «Сестрам» про порятунок із Бучі, трансформацію бізнесу, знищені мрії та їх друге народження.
«Був страх, нерозуміння, чи взагалі буде країна»
Родина Інни жила неподалік Гостомельського аеропорту. Вже на світанку 24 лютого, у перший день великої війни і наступу російських загарбників, почули вибухи. Миттєво зібралися, взяли найнеобхідніше і виїхали з міста.
«Ніхто не думав тоді про бізнес. Думали як вижити. Бензин і тривожні валізи вже були. Розуміли, що російські окупанти не пожаліють нікого, вони не мають жодних моральних норм. Ми знали, що війна буде страшною»,— пригадує Інна Скаржинська.
Навіть зранку, у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну, виїхати з Бучі вже було важко. Шалені черги на заправках, відчуття сильного страху, повне нерозуміння, як жити далі.
«Поїхали на Львівщину, але і там нас застали вибухи. Ми разом з молодшими братиками поїхали закордон», — згадує Вікторія Маслова.
Спочатку до Польщі, потім — до Чехії. За кордоном були 42 дні і весь час думали над тим, як відновити справу. Не сумнівалися, що повернуться додому.
«Навіть не сподівалися, що наша лабораторія у Бучі вціліє. У нас на той час частково працював магазин у Львові та франшиза у Мукачеві. Оскільки мали певні запаси у цих двох магазинах, то купували сировину і тару. Перебуваючи в Чехії, вже щось замовляли, щоб відновити виробництво», —розповідає Вікторія Маслова.
До України повернулися відразу після деокупації Бучі.
«Після росіян усюди відчувався сморід і ненависть»
Вже 8 квітня минулого року Інна Скаржинська повернуласядо Бучі, яку не впізнавала. Заміновані узбіччя, залишки танків, снарядів, техніки, обгорілі машини. Свіжі могили у дворах.
«Було дуже боляче бачити те все, моя психіка не витримувала. Це було зовсім інше місто. Два наші приміщення пограбували, а те, що окупанти не змогли винести — знищили. Побили мікроскопи, покрали скляні колби і мензурки, навіть стільці забрали. Збитків було щонайменше на 5 мільйонів гривень. Але, знаєте, не так було шкода того вкраденого: просто огидно, бо після росіян усюди відчувався сморід і ненависть. Ми дізналися, що деякі наші клієнти загинули», — розповідає Інна Скаржинська.
Жінка зізнається: боялися зайти до лабораторії, бо невідомо, чи не заміноване приміщення. Вирішили негайно перевозити вціліле майно до Львова, туди релокували бізнес.
«Можна сказати, що я сама «розміновувала» свою лабораторію. Щоб безпечно зайти всередину, я вирішила кидати на метр вперед палку і так просуватися. Перевіряла наявність вибухівки. На щастя, її не було», — пригадує пані Інна.
«Ми почали відправляти косметику на фронт»
Переїхали до Львова, бо ще до великої війни мали там два магазини. Знайшли приміщення під лабораторію. І вже на другий день почали працювати. Спочатку робили загоювальні мазі для захисників і захисниць. Щойно переїхали, як почали писати жінки з фронту. Було літо, дівчата потребували захисту від сонячних опіків. Просили щось натуральне та дієве.
«Почали відправляти на фронт косметику для захисту шкіри від сонця та загоювальну мазь. Бо їм було боляче стріляти через мозолі. У складі мазей є інгредієнти, які допомагають швидше загоювати тріщини та рани», — розповідає Інна.
Вже надіслали на фронт, безоплатно, понад дві тисячі засобів. Взялися за відновлення і звичного асортименту.
«Рослинною косметикою почали займатися не заради бізнесу, а щоб допомогти молодшому братику і собі. У нього з місячного віку — атопічний дерматит. Рекомендації лікарів не допомагали. У мене було акне, а у мами після чотирьох пологів виникла пігментація шкіри. Спочатку вдома створювали косметичні засоби, дарували знайомим, згодом почали продавати через соцмережі», — розповідає Вікторія Маслова.
Уся косметика рослинна, виробництво залежить від якісної сировини. До повномасштабної війни трави збирали на своїй ділянці.
«Наша продукція не містить консервантів, жодної хімії. Клієнти знають, що їх треба зберігати у холодильнику. Це косметика з маленьким терміном придатності, але з приємним трав’яним запахом. Було дуже важливо знайти надійних постачальників сировини, аби відновити виробництво косметики», — розповідає Інна Скаржинська.
Зараз сімейний бізнес відроджується. Замовлення відправляють не лише по Україні, а й до Польщі, Чехії, Німеччини та навіть США. Проходять європейську сертифікацію, планують виходити на європейський ринок. У колективі 16 працівників, з них 4 працюють на виробництві. З початком повномасштабної війни більшість команди роз’їхалася, тож раді новим працівникам.
«Зараз шукаємо хіміка-технолога. Його дуже важко знайти на косметичне виробництво. Також потрібен менеджер з продажів, операційний менеджер і маркетолог», — розповідає Вікторія.
«Надихає, коли іноземці підтримують нас, нашу країну»
«До нас якось приїжджав журналіст з Австралії і казав, що слідкує за подіями в Україні, всім дарує малюнки про підтримку України і пише, щоб підтримували українців. Мене вражає, що людина, яка живе за тисячі кілометрів від війни у світі, де немає тривог, ракет, хвилюється за нашу країну. Це мотивує», — каже Інна Скаржинська.
«Допомагає триматися це чітке усвідомлення і відповіді на три базові людські питання: хто я? де я зараз? чим можу допомогти? Якщо зосереджуватися на цьому, то стає набагато легше працювати. Нещодавно ми пережили дуже важку втрату і певний час не могли працювати: на фронті під час контрнаступу загинув мій двоюрідний брат. Я розумію, що росіяни саме цього і домагаються: щоб люди перестали працювати, постійно тримати їх в напрузі, виснажувати. Зосереджуємося на тому, що можемо зробити зараз. І це не через жалість, а через повагу до бійців і вдячність їм. Ми зараз платимо велику ціну за те, що живемо у вільній Україні», — переконана Вікторія Маслова.
«Коли ми переможемо, я не піду святкувати і танцювати»
«Наші плани — пришвидшити перемогу України. Тобто ми робимо все від нас залежне. Коли ми переможемо, я точно не піду святкувати і танцювати. Бо це великий біль. У кожній сім’ї обов’язково варто згадати всіх, хто загинув за нашу незалежну країну. Я хочу, щоб діти жили у мирі — це найбільша радість для мами», — каже Інна Скаржинська.
«Мій чоловік — військовий, і я хотіла б після перемоги поїхати з ним кудись на відпочинок. Я дуже сумую за нашим мирним життям. Тож спочатку на море, а потім далі працювати на відновлення країни», — каже Вікторія Маслова.
Фото з архіву героїнь публікації
Історія як вдалося врятувати і відновити сімейну справу після знищення росіянами та вже планують вихід на європейський ринок
Олена Ягупова жила у Кам’янці-Дніпровській, на Запоріжжі. Понад 20 років працювала в райдержадміністрації, згодом - архіваріусом у медсанчастині в Енергодарі. Має трьох доньок та чоловіка, який служить в ЗСУ.
Другий день народження чоловіка
24 лютого Олену Ягупову, як і більшість українців розбудили вибухи. Вони були такої сили, що її навіть підкинуло на дивані. У місцевих чатах люди писали, що це у когось вибухнув котел. Не хотіли вірити, що почалася повномасштабна війна.
«Вже згодом з’ясувалося, що коли ракети летіли у бік Марганця, то уламок однієї впав у нас у місті, неподалік центрального ринку. Там було пошкоджено багато магазинів, житлових будинків».
Початок війни у Кам’янці-Дніпровському зустріла без родини. Діти перебували у Запоріжжі, а чоловік — на службі у Харківській області.
«Тоді я не знала, де він. Він нічого не розповідав мені, бо це було заборонено. І коли все почалося, його не було на зв’язку. Я змогла поговорити з ним лише за тиждень-другий. Як виявилося, вони потрапили в оточення і ледве вийшли. Тому він тепер каже, що 27 лютого — його другий день народження».
За два дні місто потрапило в окупацію. З боку Херсона до Кам’янки-Дніпровської йшли колони російської техніки з літерою Z.
«Я була шокована побаченим. Там було понад 300 машин. Вони одразу розмістилися вздовж центральних вулиць. Впродовж двох діб вони жили прямо у техніці. Дехто з місцевих їх навіть підгодовував, пропонували чайничок підігріти. Самі ж окупанти одразу почали наводити порядки у місті».
Донос
«Донос написали сусід та колишня однокласниця, подруга сім’ї. Йшлося про те, що я дружина військовослужбовця ЗСУ».
Зайшовши до Кам’янки-Дніпровської, окупанти одразу почали формувати військові комендатури. Туди пішли працювати знайомі, колишні колеги і друзі Олени.
«Не думала, що люди так підуть на співпрацю з ворогом. Багато хто з мого оточення пішов. Це і колишні співробітники з органів державної влади, місцевого самоврядування, поліції, податкової. Думаю, пішли ті, хто при Україні завжди були всім незадоволені, вважали, що вони недооцінені. А тут трапилася така можливість потрапити до владних кабінетів».
Зрадники допомагали складати списки неугодних і непокірних. І вже 6 жовтня 2022 року Олену арештували окупанти.
«Десь о 16-й годині до мене прийшло троє людей. Один представився співробітником ФСБ. Двоє інших, у плямистій формі, — це були деенерівці. Вони сказали, що на мене поступив донос від сусідів про те, що мій чоловік служить в ЗСУ, тому я неблагонадійна особа. Нібито можу з ним зв’язуватися, бути корегувальницею. А ще у мене може бути зброя та інше».
Будинок одразу обшукали. Нічого забороненого не знайшли, однак Олену забрали у місцевий відділок поліції. Речі, з якими вона була (сумку, гаманець, телефон, ключі від будинку), забирали ті, кого жінка знала особисто багато років. Вони ж і повели у кабінет на допит.
Росіяни били по голові, душили пакетом, приставляли пістолет до скроні
«Це був звичайний робочий кабінет. У них там все заготовлено. Спочатку мене прив’язали. Руки й ноги примотали скотчем до стільця і почали бити мене наповненою водою дволітровою пляшкою по голові».
Олену били, душили, погрожували зґвалтуванням та іншими тортурами.
«Вони хотіли дізнатися, де мій чоловік. Але ж я справді нічого не знала. Окупанти змінювали способи тортур. То били пляшкою по голові, то вдягали пакет для сміття, замотували на шиї скотчем і один із них перекривав через пакет ніс, щоб я не могла дихати. Вони душили мене проводом від чайника. Говорили, що розстріляють, гралися в “русскую рулетку” — прокручували, цілилися і зброю до скроні приставляли. Знаєте, ті, хто катують людей, від цього кайфують, їм це подобається».
Олену кинули до камери. Попри травми, розбиту голову, жодної медичної допомоги не надали. Навіть ганчірки не було, витерти кров. Після двох днів допитів жінці таки дали спокій. Свої 50 років Олена зустріла у камері. Того ж дня до неї приїхав співробітник ФСБ і змусив зніматися у пропагандистському сюжеті для «РИА Новости». На камеру її змушували визнати, що є корегувальницею вогню.
У малій камері — 15 полонених, на підлозі
«Одразу сказали, якщо я скажу щось не так — мене застрелять. Якщо скажу все правильно, то ввечері буду вдома. Вибору не було. Мене привезли в район консервного заводу. Ми бачили, як росіяни виїжджали у бік лісу, ставили свою техніку і стріляли по житлових кварталах, а потім говорили, що це ЗСУ обстрілюють. Я повинна була сказати, що корегувала вогонь. Я не могла признатися у тому, чого не робила. Але вони вирізали необхідні слова і використали у матеріалі. Зробили так, що вийшло, ніби я таки корегувальниця».
Слова свого окупанти не дотримали. Олену додому не відпустили. Ще чотири місяці вона просиділа в жіночій камері. У кімнаті, розрахованій на трьох, її утримували разом з п’ятнадцятьма жінками.
«Ми лежали на підлозі всюди, де була можливість, навіть під столом та біля туалету. Місця дуже мало. Було дуже холодно. На підлогу не мали що постелити. Стіни вкриті грибком. Там були різні особи — засуджені за вбивство, за порушення порядку, хтось вдруге сидів. Це як страшний сон».
Час від часу їх приходили бити. Приводом могло стати будь-що.
«То не так гімн Росії читали, то просто заради розваги. Я бачила чоловіків, у яких обличчя було багряного кольору, вкрите слизом. Мені здавалося, що то вже мертві люди. Але їх відкачували».
18 січня Олені вдруге довелося брати участь у кремлівських зйомках. Жінку з мішком на голові разом з іще двома заручниками привезли на блокпост під Василівкою.
«Мене поставили посередині між чоловіками і сказали марширувати з лівої ноги. Я думала, нас будуть розстрілювати, бо ззаду стояло багато солдатів зі зброєю. Насправді так розігрували сценку для російської пропаганди, що нас ніби відпускають додому».
Та й після цього жінку не відпустили, а привезли до другої лінії оборони росіян, сказавши, що прийшов час попрацювати на благо Російської Федерації». Так Олена потрапила ще й в трудове рабство.
Олена добивається статусу цивільної полоненої
За два місяці полонених знову допитали і таки відправили додому. Свій будинок Олена побачила розграбованим. А собак — розстріляними. Жити вдома боялася, нею зацікавилася окупаційна поліція. Три тижні побула у знайомих, знайшла перевізника і у березні виїхала з окупованого міста. До України діставалася через Росію, балтійські країни й Польщу.
«Я була у полоні, я є цивільною заручницею, то дайте мені цей статус. Я маю на це право».
Нині жінка проживає в орендованій квартирі у Запоріжжі. Майже п’ять місяців після звільнення ледь не щодня ходить до лікарів, бо тортури, тюрма і трудове рабство добряче підірвали здоров’я.
«Після отриманих травм у мене поглибилися проблеми із судинами голови. Я не могла місяцями лежати на голові. Потилиця пекла. Мене нудило. Хребет теж пошкоджений. Є проблема з шийним відділом. Чотири грижі, на хребті виявили дві пухлини в кістці».
Олена намагається довести, що вона є жертвою торгівлі людьми і цивільною полоненою. Єдиний статус, який жінка поки що має — документ вимушеної переселенки.
«Справа відкрита за статтею «порушення правил ведення війни», я ж домагаюся перекваліфікації — на трудове рабство. Коли збиралася комісія у нас тут, у Запорізькій райдержадміністрації з торгівлі людьми, то всі сказали, що дорогу з дому до тюрми кваліфікуватимуть як військовий злочин, а із тюрми до окопу — ще не визначились. Наш представник з торгівлі людьми сказав: може, вам ще учасника бойових дій дати? Так пожартував невдало. Не всі хочуть про це говорити. Причини мовчання різні — у когось там залишилися родичі, отож бояться їм нашкодити, хтось просто не хоче розповідати про те, що пережив у полоні. Таких людей, як я, дуже багато. Вони не знають, куди йти і що робити».
Комісія вже визнала Олену жертвою торгівлі людьми. Тепер вона очікує на рішення щодо її статусу затриманої внаслідок агресії Росії проти України. Вона також планує створити громадську організацію, яка б займалася пошуком українських цивільних заручників, що перебувають у руках окупантів.
«Треба створювати громадську організацію з розшуку цивільних полонених. Бо хтось з кимось сидів, десь був, щось бачив. Треба збирати цю інформацію. Мені дуже хочеться допомогти людям, які опинилися в такій ситуації. Насправді я борюся не за статус. Моя мета — щоб нам було з чим прийти на трибунал. Перемога буде однозначно, але з чим ми прийдемо? Злочинець має бути покараний».
Куди звертатися та що робити?
Юристка правозахисної групи «Січ» Юлія Полєхіна, яка допомагає Олені Ягуповій, каже, що коли людину звільнено у рамках офіційного обміну, отримати цей статус нескладно. Якщо ж полоненого просто відпустили або той зумів втекти, зробити це складніше.
«Цей статус дає підстави отримати виплати у розмірі 100 тисяч гривень. Якщо людину утримували понад рік, то цю виплату постраждалий отримуватиме за кожен рік перебування у полоні. Гроші може отримати сам постраждалий або його рідні. Також ці люди мають право на – лікування, психологічну допомогу, їм допомагають відновити документи. На жаль, у нас досі немає чіткого механізму звільнення цивільних полонених. Щоб отримати статус особи, затриманої внаслідок агресії РФ проти України, необхідно надати комісії певні докази затримання та звільнення».
Першочергові кроки, які має зробити звільнена з полону цивільна людина. Поради правозахисниці.
- Якщо родина не відкрила кримінальне провадження про ваше зникнення — обов’язково його відкрити. Тобто відразу після виїзду на підконтрольну українській владі територію треба звернутися до поліції. Далі треба повідомити про ваше повернення СБУ і координаційний штаб.
- Взяти у поліції документ про зняття з розшуку. Якщо рідні зверталися до правоохоронців про зникнення особи, то коли людина з’явилася — кримінальне провадження не закривається, але з розшуку її знімають. Цей документ також може бути доказом.
- Варто звернутися до місцевого самоврядування із заявою, що у них в громаді є особа, яка звільнена або втекла з полону.
- Зафіксувати нанесену полоном шкоду здоров’я, звернувшись до медичних установ.
- А ще ми радили б самій людині одразу зафіксувати всі деталі перебування та звільнення із полону, бо з часом вони можуть стертися з пам’яті.
- За правозахисною допомогою можна звертатися за посиланнями:
Олена Ягупова перебувала у російському полоні і зараз бореться за статус цивільної полоненої. Чи має вона шанси його отримати?
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.