Війна в Україні

Фотографія не померла — вона змінилася‍

Альдона Гартвіньська: Вам не здається, що професія фотографа, особливо в контексті війни, стала набагато складнішою через те, що у вільному доступі є безліч аматорських фотографій, які люди викладають в інтернет? На місці події найчастіше опиняються звичайні люди. І чи не кожен з них зараз має хорошу камеру на смартфоні. Яке в цьому всьому відведено місце для професійної фотографії, особливо під час війни?

‍Мацей Зигмунт: Деякі мої знайомі фотографи-академіки стверджують, що фотографія померла. Саме через надлишок знімків, якими ми щодня завалені — головним чином в соцмережах. 

‍Вони кажуть, що фотографія знецінилася, що «всі ми фотографи», бо кожен має свій телефон, і мистецтво вже не таке важливе

На мою ж думку, довгострокові документальні проєкти зараз переживають розквіт. Видаються фотоальбоми, втілюються ідеї на межі мистецтва і документалістики або такі, що виконуються аналоговими методами, наприклад, робота Олівера Чанаріна і Адама Бромберга, які освітлювали фотопапір у місцях, де солдати ISAF [Міжнародні сили підтримки безпеки — оперативні війська, сформовані переважно збройними силами країн-членів НАТО, що займаються підтриманням миру в Афганістані — Ред.] натрапили на імпровізовані вибухові пристрої.

У цьому потоці аматорських фотографій, відео, коротких форм, роликів досі, — а може, навіть особливо зараз — є місце для довгострокових проєктів, пов'язаних з тим, що ти як фотограф довго перебуваєш у певному місці. Ми не дивимося тільки на саму подію, яку документуємо, бо це може зробити кожен за допомогою смартфона або камери GoPro. А за короткий час не так легко встановити ближчі стосунки з людиною, яку докуменуєш, яка є героєм репортажу.

‍— Що ви маєте на увазі, кажучи, що саме зараз з'явилося місце для таких проєктів? Фотографи мають більше завдань такого типу?

— Бажаючих поїхати на війну немало, але разом з тим нелегко знайти когось, хто розуміє серйозність ситуації та потреби аудиторії. Будь-хто може створити якийсь випадковий контент. Завдання — знайти когось, кому ми можемо довіряти, що він привезе матеріал, зроблений з дотриманням усіх етичних норм. Тому дуже часто, коли до мене звертаються медіаагенції, НУО чи ЗМІ, вони самі хочуть обговорити етичні аспекти. Наприклад, як я знаходжу своїх героїв. Вони хочуть знати, наскільки правдивим може бути матеріал, який я доставлю.

‍— Пошуки такого героя, особливо в небезпечному місці, викликають сильні емоції. Після закінчення зйомок ви продовжуєте шукати своїх героїв? Чи траплялося вам повертатися, щоб показати їхню подальшу долю? Чи просто перегортаєте сторінку й рухаєтеся далі?

— Коли я починаю документувати якусь історію, так звану human story героя, я відразу маю на увазі, що хочу повернутися до цієї теми або спробувати розширити не тільки особисту історію, але й, наприклад, зв'язатися із сім'єю героя, його знайомими чи людьми, які якимось чином пов'язані з ним, але знаходяться в іншому місці.

Таким прикладом є проєкт, який розпочався на початку повномасштабної війни. Я зв'язався з однією з волонтерок, з якою провів інтерв'ю. В результаті з'явилося кілька зворушливих портретів з часів, коли Київ був геть знелюднений. Потім я потрапив до її чоловіка, який є військовим капеланом, активно переміщається по фронту, виконуючи свою службу в дуже небезпечних місцях. Документуючи його роботу і роблячи фотографії й відео за його участі, я намагався, щоб це було цілісним матеріалом, незважаючи на те, що кожна фотографія віддалена від іншої як територіально, так і часово. Я досі підтримую контакт з цією родиною і хотів би продовжити цю історію під час наступних поїздок.

‍— Але, працюючи в таких умовах, ви, мабуть, усвідомлюєте, що ваші зустрічі можуть бути останніми. Чи не є це трохи гнітючим?

— Іноді вони і є останніми. Усі ми в певному сенсі навчилися жити з усвідомленням, що така ситуація може трапитися. До того ж кожна моя поїздка — навіть начебто безпечна — може закінчитися погано, бо ніколи не знаєш, що раптом звідки впаде. У місце, де ти був десять разів, на одинадцятий раз може прилетіти дрон, впасти ракета, а по дорозі може статися ще безліч речей. Це загроза життю, близькість смерті в нашій роботі є постійною, тому ми звикаємо до цього й не думаємо про це щодня. Підсвідомо ми витісняємо цю неминучість реалій війни з наших думок.

‍— Добре, але у тебе є сім'я. Припускаю, що ти не можеш приховати від них свою професійну діяльність, коли їдеш на фронт. Як поєднати сімейне життя і фотографування війни? Адже здається, що фотографи повинні бути самотниками, щоб нікого не наражати на передчасну жалобу.

— Це той самий механізм. Живучи в умовах війни або поблизу, ми якось звикли до цього. Коли я виїжджав на свої перші проєкти на схід і перед від'їздом заїжджав до рідного дому, не всі були задоволені, коли дізнавалися, що за завдання стоїть переді мною. Тільки для мене це — місія. Я хочу бути з людьми в цих складних ситуаціях і документувати їхнє життя, бо це важливо.

Я вже багато років співпрацюю з НУО і не завжди фотографую красиві речі — зазвичай це складні й проблемні ситуації. Тому, коли почалася російська інвазія в Україну, я знав, що настав той момент, коли я потрібен саме тут. Незалежно від того, чи заробиш на цьому гроші, чи ні, ти просто відчуваєш, що твоя робота може принести якісь зміни, хай навіть незначні.

А повертаючись до моєї родини, спочатку всі дуже переймалися і під час моїх перших поїздок завжди хвилювалися за мене. Зараз маю враження, що вони звикли. При зустрічі вже не питають: «Навіщо?», а лише: «Коли знову їдеш?». Для них моя робота в певному сенсі стала нормою.

Раніше моя бабуся плакала, дочка теж. Зараз усі змирилися і розуміють мої рішення

‍— Але ви не відразу поїхали на передову. Межі розмивалися дуже непомітно.

— Так, все відбувалося поступово, без раптового стрибка у вир подій. Почалося з того, що війна прийшла до Кракова, міста, в якому я живу, у вигляді біженців на вокзалі. Я пішов туди з фотоапаратом і почав їх знімати. Потім працював для мережі неурядових організацій, які займалися управлінням приймальними центрами. Вони шукали фотографа, який би з повагою до людської гідності документував усе, що тоді відбувалося.

Пізніше разом із знайомими фотографами я вирушив у бік Перемишля, до кордону. Потім був Львів, а потім далі на схід: Київ, Ірпінь, Чернігів, Харків… Зрештою я опинився так далеко, наскільки це було можливо.

‍— Бо далі вже були російські позиції. Як тоді ви справляєтеся зі страхом? Бо я не вірю, що страху немає. Він вас мотивує чи блокує? Ви знаєте свої межі, коли потрібно відступити?

— Ніколи не знаєш, коли тебе охоплять страх чи тривога. Мені здається, що коли подорожуєш у великій групі або навіть удвох, то легше. Бо ви підтримуєте одне одного, а рішення приймають кілька людей. Ти не вирішуєш сам, чи їхати в місце, де дуже спекотно. Тоді ти відчуваєш, що більше голів працює над твоєю безпекою. Я маю набагато більше сумнівів, коли подорожую сам — таке теж траплялося. Наприклад, я сам потрапив на Запорізький фронт, в околиці села Роботине. Тоді я мусив боротися з власним розумом, самостійно приймати рішення і брати на себе повну відповідальність. 

Найбільшим твоїм ворогом є думка, що фотографа ж не вб’ють. Бо тоді мусиш собі пояснювати, що ти не є незнищенним. Втім, війна в Україні показала, що журналісти гинуть, а іноді навіть стають ціллю атак.

Під кайфом адреналіну ти здатний витримати набагато більше і легше впоратися з сумнівами. Особливо під час раптового обстрілу, коли потрібно швидко приймати рішення: в який бік бігти, де ховатися, де твої друзі, чи кликати їх і шукати, чи зараз потрібно дбати тільки про себе... Мені здається, що такі рішення я приймаю досить швидко й ефективно. Зрештою, я все ще тут.

‍— Тобто страх мотивує, а не паралізує?

По-різному, але загалом я маю враження, що межа між паралічем і мотивацією завжди є тонкою. Я боюся, що мотивація виявиться ілюзорною і приведе мене в оману або в місце, де я не повинен опинитися. 

Етика на фронті

‍— Після прем'єри «20 днів у Маріуполі» люди трохи краще зрозуміли, в чому полягає робота репортера, журналіста, фотографа. І що іноді ми показуємо речі, на які вони навіть не хочуть дивитися, але ми мусимо їх показати, щоб світ знав. Чи є у тебе якась моральна, людська межа, яку ти не переступиш? Є щось, чого ти б не показав?

— Мабуть, так, але я намагаюся документувати, фотографувати те, що відбувається в даний момент. Навіть якщо це дуже травматичний момент або щось, чого наші очі не хочуть бачити, я все одно натисну кнопку затвора. Однак, рішення про те, чи буде така фотографія опублікована, чи буде надіслана конкретному отримувачу, не обов'язково належить мені.

Часто, як ти сама кажеш, такі моменти є несподіваними – і раптом ти залишаєшся з цим кадром, з цим зображенням, якого не очікував. І з'являється якийсь страх, удар емоцій, коли твої руки можуть тремтіти, а ти намагаєшся записати інтерв'ю з людиною, яка дуже сильно постраждала, яка отримала травми. Я пам'ятаю історію, коли я знімав людину, яка була важко поранена після обстрілу. Цей чоловік дуже страждав, але вирішив поговорити зі мною. І от він говорить про біль, а я повинен в цей час тримати камеру стабільно і знімати до кінця. Для фотографа це дуже важко, а для цієї людини — парадоксально — це полегшення. Бо для цієї людини важливо: ось журналіст, свідок моєї історії, він мене слухає, і йому я можу розповісти про цей важкий момент.

— Але, напевно, перед тим, як відправити фото, ви також аналізуєте, чи може це фото, наприклад, комусь зашкодити. Коли ви їдете на війну, там є багато інших аспектів, не тільки моральних. Це не тільки питання показати відірвану ногу, але там є багато інших нюансів.

— Це те, про що журналісти часто забувають, що всі матеріали повинні бути узгоджені та затверджені, адже випадкова фотографія може коштувати комусь життя. 

Наприклад, якщо я працюю з якоюсь військовою частиною, волонтерами чи медиками... або коли я знімаю матеріал у лікарні, то часто ці люди не бажають, щоб, наприклад, показували їхні обличчя. Також часто категорично не можна показувати інформацію про те, де був знятий матеріал або де відбулася подія, яку ми описуємо в цій історії. Після публікації неакредитованого матеріалу через тиждень-два там можуть просто впасти ракети. Ми можемо ненавмисно дати росіянам підказку, що це важливе місце або важливі люди. 

Це має особливе значення в контексті роботи з військовими, тому що дуже легко виказати розташування їхніх позицій або баз. Я завжди мушу надсилати знімки і на всяк випадок запитувати, чи можна такі речі публікувати

Деякі фотографії іноді потрібно розмити — чиєсь обличчя або лінії обрію. Інші можна опублікувати з певною затримкою, бо, наприклад, через тиждень після зйомки вони вже покинуть це місце і публікація вже не зашкодить. Це дуже делікатні питання, про які люди часто забувають.

‍— Багато разів траплялося так, що насправді саме волонтери чи журналісти наражали людей на небезпеку. Вони публікували те, що не слід публікувати. Як ви навчилися цим воєнним правилам? Звідки знали, що можна, а що не можна робити?

— Більшість речей виконувалась у процесі, в бою. Траплялось, піднімаєш камеру, а хтось починає кричати на тебе, щоб ти негайно її сховав. Але також багато разів, ще до від'їзду, я консультувався з досвідченими людьми, зокрема з військовими, що може бути важливим, особливо з точки зору логістики, доріг, місць, де можна безпечно зупинитися.

Коли я вже на місці, коли я потрапляю до якоїсь частини, то дуже уважно стежу за тим, що роблю. Я завжди питаю, щоб не накоїти дурниць і не зашкодити своїми фотографіями чи відеоматеріалами. Зараз взагалі стало необхідно офіційно співпрацювати із пресслужбою, і майже кожен підрозділ має свого пресофіцера. Зміни були введені саме для того, щоб уникнути небезпечних ситуацій.

‍— Чи це взагалі робота для будь-кого, чи радше ні? І що ти міг би сказати фотографам, які також хотіли б поїхати? До мене часто звертаються фотографи, кажуть, що хочуть поїхати, і я не знаю, що їм відповісти. Що б ти сказав? Як їм до цього підготуватися? 

— Я також часто отримую такі запитання на зустрічах, дебатах, дискусіях. Іноді люди пишуть мені в інстаграм чи месенджер, запитують, як почати, як офіційно туди поїхати, як отримати акредитацію. Але я намагаюсь їх попередити, що це може бути їхня остання поїздка. Або що вони можуть повернутися, але зі значно пошкодженим здоров'ям, тобто інвалідністю. А ще цікаво, що звертаються до мене здебільшого жінки. А взагалі з кожним роком війни таких питань стає дедалі менше. 

Я не можу брати із собою кого забажаю, тому що у нас вже сформована команда. З людей, яким я довіряю і з якими вже працював. Однак, якщо хтось запитує, я намагаюся допомогти, а далі вже кожна людина сама вирішує, чи їхати далі. Як правило, не всі мають достатньо рішучості. А може, просто спрацьовує інстинкт самозбереження, і зрештою більшість все ж відмовляється їхати. Я це поважаю.

А декілька людей, яких я консультував, поїхали і навіть досі працюють в Україні. Вони так само, як я, мають потребу розповідати ці історії, хоча світ дедалі менше хоче їх слухати.

‍— Але ж ви не збираєтеся здаватися?

— Я дотримуюся визначеного курсу і, коли тільки маю можливість, роблю все, щоб знову долучитися до справи і поїхати. І весь час намагаюся створювати нові можливості для наступних проєктів в Україні.

Фотографії: Мацей Зигмунт

Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.  

«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?

Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.  

«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».  

Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.  

‍Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.  

«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».  

До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.  

Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?

Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації. 

З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.  

Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).   

Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби. 

‍Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ

«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.  

І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.  

«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер. 

Наближається новий трагічний поворот в історії України

Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці Facebook Юрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:  

«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.

У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.

Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.

Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.

Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».

America First чи Путін first?

Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь —  окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.  

Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.

Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:  

«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».  

За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.  

‍«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко

«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.

Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».  

Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами. 

Камера тремтить, дротики дрижать — дрон пікірує на землю.Там стоїть велика військова вантажівка. Коли дрон вражає її, запис обривається. На цьому записі від 16 червня 2025 року український FPV-безпілотник влучає у ворожу батарею «Град» десь у Донецькій області. З іншої камери дрона, який завис у повітрі, видно кілька повторних вибухів, вогонь і великий стовп диму. У перехопленій радіорозмові чутно, як росіяни в паніці тікають і кричать, що треба терміново одягнути протигази, бо підбита ракетна установка була «заряджена хімією». 

За даними міністра закордонних справ Андрія Сибіги, у період з лютого 2023 року російські війська використали проти українців понад 9388 боєприпасів з небезпечними хімічними речовинами. І йдеться тільки про задокументовані випадки — в реальності їх набагато більше.

Побратими згорають зсередини

В одній з моїх розмов з Мартою, бойовою медикинею 10-ї гірсько-штурмової бригади, питаю про їхні потреби на фронті, куди готуюсь вирушити: «Ми маємо трохи грошей завдяки збору, незабаром будемо — що вам потрібно? Може, гроші на ремонт машини?». 

«До біса ці машини, нам потрібні протигази, бо наших пілотів щодня вбивають хімією в окопах»

Це був не перший раз, коли я чула подібне. Пам'ятаю, ще навесні 2024 року я отримала повідомлення від колеги, медика з 67-ї бригади, що під Часовим Яром на них кидають гранати, які викликають опіки дихальних шляхів. Вони не знали, що це за субстанція, але біль був настільки сильним, ніби їх розривало зсередини. Жахливо було також те, що медики не мали нічого, що могло б полегшити їхній стан. Вони просто дивилися, як їхні побратими згорають ізсередини. Кількома днями пізніше я зустрілася з хлопцями у Костянтинівці, щоб передати бійцям протигази. Тоді це ще було шоком, частина людей взагалі не хотіла в це вірити — бо як можливо, що в XXI столітті хтось застосовує хімічну зброю?

— Вперше я зіткнувся з цим під час боїв під Кремінною», — розповідає Бур, польський доброволець і бойовий медик, який служить у 67-й бригаді. — Це було в листопаді або грудні 2023 року. Росіяни сильно атакували наші позиції. Вони підходили дедалі ближче й поводились агресивніше. Працювала артилерія, вони били по нас усім, що мали, але все одно не змогли нас відігнати. А ми були так близько, що могли стріляти по них з ручної зброї. 

Не маючи можливості зайняти українські бойові позиції, росіяни почали скидати з дронів гранати зі сльозогінним газом. Бліндажі на першій лінії фронту невеликі, це просто тісна яма в землі, яка має захищати від вибухів снарядів на поверхні. Коли така граната потрапляла у бліндаж, розпилюючи густий, білий газ дратівливої дії, солдати були змушені вибігати на поверхню — стаючи легкою мішенню для розстрілу росіянами. 

— Сам газ не завдає великої шкоди. Люди потрапили до лікарні в Лимані із сильним головним болем або блювотою, — продовжує Бур. — Але дії росіян виявилися надзвичайно ефективними, бо вони елімінували всю позицію. Пряме влучання танка в нашу позицію не завдало стільки шкоди, скільки цей газ.

За два роки після цих подій їхні методи  лише посилилися. Один з американських добровольців, який воює як бойовий медик в елітній штурмовій бригаді, підтверджує слова Бура. «До мене часто потрапляють постраждалі, які кілька разів зазнали впливу газу, — каже він. — Росіяни кидають гранати з газом, доки ми не вийдемо з укриття. Потім атакують дронами FPV і обстрілюють. Найчастішими симптомами є сильний кашель і задуха». 

Взимку цей медик надавав допомогу постраждалим від отруйних газів кілька разів на тиждень. Тоді їхні позиції дуже агресивно штурмовалися. Американець підозрює, що в російській армії можуть бути підрозділи, які спеціалізуються на газових атаках. «Коли вони знаходяться на вашому відрізку, ви просто це знаєте. Бо вони пускають газ із такою люттю, що у нас десятки постраждалих».

(Не)легальна зброя масового ураження

Пасат, боєць 58-ї бригади, сидить в окопі, аж раптом чує, як наближається дрон. Він завмирає, прислухаючись. Мавік обтяжений. Невідомо, що він несе: якщо вибухівку, то Пасат у серйозній небезпеці… Скид падає, дрон відлітає, настає тиша. 

«І за хвилину я бачу, як у мій бік повзе окопом сивий, густий дим, — розповідає Пасат. — Я знаю, що не можу тікати, бо вони почнуть на мене полювання. Єдине, що я мав із собою, — це зброя, дрон і пляшка води. Я змочив водою шапку і накрив нею обличчя. Коли дим мене охопив, очі почали пекти. Я відчував, ніби щось випалює їх живим вогнем, а сльози текли шалено. За мить у мене з'явилися блювотні спазми. Я сховав обличчя в землю, намагаючись закопатися». 

Пасат знає, що не може вийти з окопу, бо його моментально уразить FPV-дрон. Він знає, що просто має витримати. І що коли атака газом припиниться, відразу ж прилетить новий дрон і скине в окопи листівки: 

«Здавайтеся! Зніміть шоломи, викиньте зброю з окопу і вийдіть з піднятими руками. Ви оточені. За мить ми захопимо ваші позиції». Якщо військові не здадуться, росіяни знову почнуть застосовувати газ. Потім листівки. І так доти, доки не досягнуть результату

Одну з травневих пресконференцій Генеральний штаб Збройних сил України присвятив темі використання хімічної зброї російською армією. Заступник начальника управління військової охорони від радіації, хімічної та біологічної зброї Командування сил підтримки ЗСУ полковник Сергій Пахомов зазначив, що Російська Федерація використовує спеціальні бойові засоби, наповнені небезпечними хімічними речовинами, у поєднанні з конвенційними засобами ураження. Дуже часто використовуються ті хімічні засоби, які зазвичай застосовуються для придушення масових заворушень, як-от сльозогінні гази CS і CN. Формально обидві субстанції не визнаються хімічною зброєю відповідно до Конвенції про заборону досліджень, виробництва, зберігання і застосування хімічної зброї та знищення її запасів. Метою Конвенції є повна ліквідація хімічної зброї як зброї масового знищення. Згідно з документом, обидва засоби належать до «хімічних засобів проти заворушень». У пункті 7 статті II визначено: «Хімічний засіб для боротьби із заворушеннями» означає будь-яку хімічну субстанцію, не включену до списків, яка може швидко викликати в організмі людини подразнення органів чуття або фізичні розлади, які проходять незабаром після закінчення дії. Російське командування добре усвідомлює наслідки застосування таких хімічних речовин, оскільки є членом Організації із заборони хімічної зброї.

Занижені офіційні дані

За даними Генерального штабу ЗСУ, тільки в травні 2025 року групи радіологічної, хімічної і біологічної розвідки зафіксували й задокументували 888 випадків використання росіянами боєприпасів, що містять хімічні сполуки. Загалом у період з 15 лютого 2023 року по 29 травня 2025 року було зафіксовано 9167 таких випадків. Росіяни отруюють українських військових переважно за допомогою скидів з дронів, що несуть гранати. Деякі з них містять хлорпікрин — речовину, яка була розроблена як бойовий газ під час Першої світової війни. Генштаб також повідомив, що станом на 29 травня 2025 року Російська Федерація ще жодного разу не застосовувала бойові токсичні речовини, що мають летальний ефект.

За словами Емана, волонтера й представника групи WildBees у Польщі, дані, що надходять від Штабу, не завжди і повністю реальні — цифри й статистичні дані з фронту є заниженими:

«Штаб не має реального уявлення про ситуацію на передовій, бо фронт весь час тримають волонтери. Кількість спорядження — дронів, камер, оптики — неможливо підрахувати». Як в Україні, так і в Польщі та інших країнах Європи, незважаючи на те, що війна триває вже стільки років, люди досі продовжують збирати гроші на підтримку української армії. Є волонтери, як Еман, які спеціалізуються в конкретній сфері: група WildBees друкує десятки тонн деталей на 3D-принтерах. Але те, що роблять волонтери на благо України, роблять і російські волонтери для російських військових. Основна різниця полягає в тому, що в Росії проживає 140 мільйонів людей, а в Україні — до 35 мільйонів. Еман оцінює, що статистично російських волонтерів може бути в 3-4 рази більше. 

«Протягом трьох років я спостерігаю за найважливішими, часто закритими каналами для російських волонтерів, деякі з них мають по 30 тисяч підписників. Там вони роблять те саме, що й українські волонтери, а іноді навіть випереджають їх на крок. А я відразу надсилаю всю інформацію нашим. Це гонка озброєнь за технологіями, тільки в ній беруть участь волонтери. 

Я маю доступ до найновіших файлів, рішень. Наприклад, одна група російських волонтерів вже кілька місяців працює над дешевими друкованими ракетами, які вже пройшли перші випробування. Інша група займається оптоволокном. Вони навіть відправили кількох росіян до Китаю, на завод волоконно-оптичних кабелів і координують все на місці. Вони отримують інформацію з передової і вносять корективи ще на китайському заводі

На основі цієї інформації ми можемо зробити висновок, що виробничі потужності можуть становити навіть кілька десятків тисяч котушок на місяць, завдяки чому Росія значно випереджає Україну. Росіяни можуть отримати з Китаю все, що їм потрібно, протягом декількох днів». 

Еман щодня переглядає близько 2000 повідомлень з російських каналів. Переважна частина — це розмови, обмін ідеями, але трапляються й файли, які можна відразу надіслати солдатам або команді WildBees з різних країн. «Якось росіяни опублікували важливий проєкт друкованого дрона для збивання інших дронів. Повні плани. Звичайно, я розіслав проєкт своїм. 

Найгірше те, що Європа насправді не має уявлення про те, що відбувається на фронті, а наша армія часто не хоче слухати й працювати з волонтерами, які отримують інформацію з фронту в режимі реального часу

В Росії вже проводиться навчання наймолодших. У підручниках для початкової школи вже є розділи про створення дронів. А на одному з російських каналів я бачив, як діти в класі складають роздруківки для дронів».

Смерть під феєрверками

На записі відео чути лише крики. Будинок горить, медики намагаються врятувати машину для евакуації поранених, що стоїть поруч. На небі — феєрверки. Срібні ланцюги, ніби мільйони падаючих зірок, повільно, немов у сповільненій зйомці, летять на землю, створюючи світлове шоу. Хочеться зупинитися й подивитися. Але від фосфору, яким росіяни засипають українських солдатів, майже немає порятунку. Відео з околиць Бахмута ілюструє один з випадків, коли польські бойові медики з фонду «W międzyczasie» зіткнулися із цією смертельною субстанцією. 

«Для бойових медиків, як і для самих бійців, рани від фосфору є смертельною загрозою», — каже Даміан Дуда, президент фонду. «При контакті з тканинами він проникає глибоко, викликаючи важко виліковні опіки. Часто це призводить до опіків тканин, зокрема сухожиль, м'язів, суглобів і кісток». Даміан Дуда пояснює, що фосфор, особливо білий, викликає глибокі опіки з чорною твердою скоринкою, які супроводжуються опіками другого ступеня. Фосфор потрапляє в тканини, що ускладнює загоєння ран і може призвести до пошкодження глибших структур. Рани загоюються важко через постійне горіння фосфору в тканинах. І це не єдина проблема. 

Фосфор, особливо під час горіння, виділяє токсичний дим, який пошкоджує дихальні шляхи. У мережі можна знайти безліч відео зі скиданням фосфору, і одним з найвідоміших зображень є покриття майже всієї поверхні комбінату «Азовсталь» під час оборони Маріуполя. Згідно з Женевською конвенцією, використання зброї, що містить білий фосфор, категорично заборонено. Але для росіян їхня божевільна мета виправдовує засоби.

‍

Дивіться також:

У своїх репортажах у книзі Том Мутч розповідає про найвідоміші битви російської війни проти України, як-от бій за Київ, облога Маріуполя. А ще — історії, які ще майже ніхто не чув — про оборону 1-ї танкової бригади в Чернігові та боротьбу цивільної партизанської армії в Сумах. Том був у Херсоні після підриву Каховської ГЕС, в Ізюмі, Бучі, Чернігові, Сумах, в містах «на нулі». Всі фото у книжці зроблені ним. Всі історії — результат спілкування з сотнями українців. 

Том заглиблюється у події, намагаючись відповісти на важливі питання: чи міг російський план захоплення Києва стати успішним? Чи припустилася Україна помилки, так довго тримаючи оборону Бахмута? І чи могла б Україна за більшої підтримки Заходу вже виграти цю війну? 

«Ця війна — це, мабуть, найважливіша подія XXI століття»

— Моя книга має назву «The Dogs of Mariupol» («Собаки Маріуполя») — і це не випадково, — розповідає Sestry Том Мутч. — Десь за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі. Навмисно туди поїхав. Світові медіа писали, що от-от має початися війна. І мені було цікаво, як сприймають це місцеві. Я говорив з людьми, питав «Чи готуєтеся ви до війни?». Вони казали: «Ні, бо нічого не буде». Я ходив до лікарень цікавився, чи готові вони в разі чого приймати поранених, чи мають вони необхідні ліки й матеріали. І там мені теж відповідали «Ні, і нічого не буде». Здавалося, люди не читають новин. Люди не готувалися до війни, не вірили в неї і не відчували, що вона наближається. Але були ті, хто відчував. Собаки! Вони цілодобово гавкали, ставали дедалі агресивнішими, наче показилися. Вони знали, що станеться щось страшне. І це страшне сталося. 

Взагалі я був в Україні кілька разів. Вперше у 2017 році як турист, а через два роки — вже по роботі — поїхав у Торецьк. Це був мій перший візит на Донбас, де я працював як журналіст. У 2022 я вирішив знову поїхати в Україну, щоб подивитись, як вона живе у такий напружений час. І коли почалося вторгнення, я перебував у Києві. 

Прокинувся зранку від звуків вибухів. Спочатку подумав, що це жарт, але коли взяв телефон і почитав новини, мене затрясло. Вікна мого житла виходили на Хрещатик. На ньому не було ні душі. Місто наче вимерло. Це виглядало, як постапокаліпсис. Тоді багато хто виїжджав з міста, тож центр був пустим. 

З початком війни я поїхав до Львова. Збирав на кордоні з Польщею історії про тих, хто виїжджав. І там зрозумів, що не хочу покидати Україну. Вирішив залишитися. 

По-перше, як журналіст я прагнув розповідати світові про війну в Україні. Адже це, ймовірно, найважливіша подія XXI століття. Я не міг від такого відмовитися. Це не перша війна, яку я бачив. Був у Нагірному Карабасі, в Афганістані. Але це не те. Війна в Україні — справжня. 

По-друге, я не міг поїхати, бо відчував би себе зрадником. З моїх українських друзів хтось пішов на війну, хтось залишився працювати в Україні. Тож незабаром після Львова я повернувся до Києва. І досі там живу. 

Перші дні були найстрашнішими. Зараз я вже звик — часто навіть не чую сирен, не спускаюсь у сховище. Місто наче не змінилося, все працює. Але настрій у людей геть інший. Люди змінилися, це відчувається. Майже у кожного є той, хто служить, в окупації або загинув. У кожного є своя страшна історія. Люди втомлені й пригнічені. Але незламні. Українці — дуже сильна нація. 

«Найголовніше у моїй книжці — історії людей»

— Наприклад, до повномасштабного вторгнення я познайомився з жінкою, яка з початком війни пішла волонтерити. Через півтора роки ми знову побачились — в Бахмуті. Там вона зустріла хлопця — пілота дронів, вони заручилися. Згодом його вбили у Курську. Я описав її історію. 

Або про те, як я був у клініці для людей з ампутаціями у Львові. Мене вразив хлопець, якому відірвало на фронті обидві ноги. У нього немає майже половини тіла. При цьому він займався спортом: відтискався, підтягувався, качав прес. Щоразу, коли я не хочу йти до спортзали, згадую його. Як я можу скаржитися на відсутність мотивації чи взагалі на щось, якщо він не скаржиться?

Історій у мене багато. Я намагався говорити з моїми героями щонайменше двічі — на початку великої війни і за деякий час. Питаю у них, як змінилося їхнє життя, як їх змінила війна, як змінився їхній світогляд. А деяких, на жаль, вже немає серед живих. 

Траплялися моменти, коли я не знав, як далі продовжувати роботу над книжкою. Прокидався вранці і не розумів, що робити далі. А потім зустрічав нових людей, і вони надихали. Військові, цивільні, лікарі, працівники залізниці... 

Хотів би, щоб цю книжку прочитали люди, не дотичні до війни в Україні. Щоб вони дізналися реальну історію України й зрозуміли, як війна впливає на весь світ, на геополітику, на міжнародні стосунки — на все. Я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна — війна всього світу. Вона неодмінно вплине на кожного. 

Вже зараз бачу, що моя робота не даремна. Якось був у Вільнюсі у ортодонта. Він каже: «А я замовив вашу книжку. Слідкую за вами онлайн». 

А ще я думаю, що моя книга буде хорошим посібником для вивчення історії. Бо там правда. 

‍На питання «Чи вийде книжка українською?» Том відповів: «Неодмінно. І вже дуже скоро». ‍

Фотографії Тома Мутча

Точка перша: нуль

Лиман, червень 2024 року

Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.

Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.

— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко

Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.

— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.

Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок

Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти. 

Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.

Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…

Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри. 

Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.

Точка друга: евакуація

Сіверськ, серпень 2024 року

Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.

Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:

— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.

— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.

— Один! Ні, два!

Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук. 

— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.

Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:

— У нас три рази триста! 

У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових: 

— Ми ледь втекли від дрона.

У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.

Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…

Точка третя: прифронтовий шпиталь

Прифронтове місто

Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.

Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами

Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.

Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.

‍Фотографії Альдони Гартвінської, Sestry

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

‍Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

‍Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

‍— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍

‍Переклад: Анастасія Канарська

Вадим Кодачигов — екскомандир окремого підрозділу 36-ї бригади морської піхоти, оборонець Києва у перші найважчі місяці після повномасштабного вторгнення. А з 2015 року й дотепер — генеральний директор військової компанії «KOPT», яка виготовляє оборонні й радіоелектронні технології. Sestry говорять з Вадимом Кодачиговим про війну технологій, зброю майбутнього, співпрацю з Польщею й зміни у веденні війни.

Мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі»

Оксана Щирба: Ви пройшли Майдан, пережили втрату бізнесу й арешт рахунків у Криму, переїзд, потім стали на захист України...

Вадим Кодачигов: Так, до 2014 року я вів успішний бізнес у Криму. Але після Революції гідності, до якої долучився за переконаннями, мій бізнес у Криму в мене забрали. Я відмовився від російського громадянства. І після анексії росіянами півострова втратив усе: майно, справу, дім. Це був болючий удар, але я не зламався. Переїхав до Києва, став волонтерити, допомагав переселенцям і військовим. Потім створив  компанію і став займатися розподілом зброї, контрактами, бронетранспортерами, РЕБами. А в 2022 році пішов воювати. Був командиром комендантської роти 112-ї бригади тероборони, командиром протитанкового відділення Першого сектору оборони Києва — це Ірпінь-Буча. Потім воював у Миколаєві, Херсоні. А далі демобілізувався, щоб  займатися виробництвом зброї. 

Взагалі підстав для демобілізації у мене чимало: у мене троє дітей, дружина — з інвалідністю першої групи, я  — директор військової компанії. Я став займатися розробкою нових технологій прямо в складі бойової бригади. І коли показав ці свої розробки у Міністерстві оборони, мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі».

— Що стало для вас найбільшим особистим потрясінням за ці роки?

— Мене  вже давно нічого не потрясає. Втратити бізнес у Криму виявилось так просто. Приїхав до Києва, все почав з нуля. Нормально. Є речі в житті, які ми не можемо змінити. І треба це сприйняти і жити далі. Тоді не буде потрясінь. Я спокійний, бо звик ухвалювати рішення у кризових ситуаціях. Я керую людьми, несу відповідальність за багато процесів. Якщо панікувати — нічого доброго не буде. Тому завжди виважено аналізую ситуацію, думаю про рішення, ставлю завдання і рухаюсь вперед.

— У 2023 році ви запустили проєкт «Крила помсти» — виготовлення літаків без державного фінансування… 

— Проєкт «Крила помсти» — безпрецедентний і своєчасний крок назустріч нашій впевненості, його завдання — забезпечити українську армію необхідними технологіями, які допоможуть бійцям здобувати перемоги на фронті та зберігати життя наших захисників і захисниць.

Наші літальні апарати високої якості українського виробництва — єдині такі у світі.  Зокрема, це високотехнологічні безпілотні бомбардувальники «Хантер-Кілер» («ХаКі-20»), які постачаються у трьох різних комплектаціях, кожна з яких має своє призначення та свого належного користувача.

ХаКі АК-1000 — автономний камікадзе, здатний знищувати стратегічні об’єкти ворога на відстані до 1000 км. ХаКі АБ-500 — автономний бомбардувальник, який вражає бази розміщення техніки та живої сили орків в радіусі 500 км. ХаКі УБ-50 — перші у світі ескадрильї тактичних бомбардувальників поля бою, які виконують завдання у найгарячіших зонах, знаходячись у повітрі до 6 годин безперервно, миттєво вражаючи будь-яку ворожу техніку та живу силу згідно вказівок оператора, який знаходиться за 50 км від зони бомбардування. 

Зараз проєкт перейшов у нову фазу розвитку через військову компанію, і це вже інший формат роботи.

— Ви виготовляєте дрони власним коштом, без державного замовлення. Чому не подали заявку на держзакупівлю?

— Ми подавали заявки, але цей процес доволі складний і тривалий. Щоб пройти всі етапи, треба було чекати місяцями: оформити конструкторську документацію, техпроцеси, електросхеми, пройти випробування. Ми все це зробили і сподіваємося, що цьогоріч отримаємо державне фінансування.

— Ви на власний ризик фінансували розробки?

— Так. Я вкладав свої прибутки в ці проєкти. Бізнес фінансував виробництво літаків для окремих підрозділів. Так, були компанії та підприємці, які купували дрони для військових власним коштом. Але сьогодні практично всі вже вичерпали свої ресурси. Люди не можуть постійно самотужки фінансувати війну.

— Чим конкретно займаєтесь зараз? 

— Ми, звісно, не можемо все розголошувати. Виготовляємо різні безпілотники й маленькі літаки на користь українській армії.

Сьогодні ми також просуваємо свої розробки в Європу. У нас є філії компанії «KOPT» у Лодзі й у Варшаві — це спільні підприємства з поляками. Польські партнери допомагають нам впроваджувати стандарти НАТО, змінювати підходи до сучасного ведення війни в країнах Альянсу. З ними ми розвиваємо новітні технології безпілотної авіації в Європі. Зараз чекаємо, поки польська група приїде на навчання з виробничих процесів — ми їх тренуватимемо, показуватимемо збірку.

Після навчання стартує виробництво в Польщі. А далі наші безпілотники підуть на продаж — для польської армії та інших країн Європи.

— Чи будуть відрізнятися ціни?

Звичайно, ціни для інших країн будуть вищими, ніж для України.

«Вигадали нову фішку — через три місяці вже треба створювати нову»

— Чи можемо ми конкурувати з росіянами й китайцями в технологіях БпЛА, враховуючи їхній бюджет і систему?

— Ми вже давно конкуруємо. Зараз Європа заявила, що готова витратити 800 мільярдів євро на переоснащення армій. Базою для цього мають стати безпілотні системи й засоби протидії БпЛА. І реальні технології в цій сфері сьогодні мають лише три країни — Росія, Україна і Китай. Китай — тому що він масово виробляє і водночас використовує чужі технології, акумулює досвід як українських, так і російських розробок. Європа ж нічого серйозного у сфері безпілотників не створила. 

Ми тепер уникаємо поставок компонентів через Китай, щоб не допустити розповсюдження наших технологій. Виробляємо все в Україні. Так, це дорожче, але воно того варте

— Що б ви назвали головною технологічною перевагою України сьогодні?

— Технології у безпілотній авіації дуже швидко старіють. Відбувається постійна гонка: вигадали нову фішку — через три місяці треба створювати нову, більш сучасну. Щодо нашої переваги, то ми розробили систему управління дронами через оптоволокно. Це дротове управління, яке неможливо заглушити засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ). Поки противник намагається знайти способи придушити оптоволоконний зв’язок, ми вже працюємо над новими системами. І так по колу — постійна технологічна гонка.

— А що з Європою?

— Європа чухає потилицю. Вони досі вірять у танки. Танк стріляє на 12 кілометрів, а мій дрон летить на 30. Все. Вони не встигають навіть підвести танк до лінії фронту, як ми вже його знищуємо. Танки на полі бою вже не працюють. Все змінилося. Тим часом Польща має не переживати, а активніше співпрацювати з Україною.

Європейці повинні вчитися у нас бойового досвіду, надсилати свої підрозділи на навчання. Бо по телевізору воювати не навчишся. Ніколи

— Що ми можемо протиставити російським дронам на фронті, а також шахедам, які вбивають мирних людей, ракетам? 

— Основну проблему сьогодні створюють ракети. Щоб ефективно захищатися від ракет, нам потрібно створювати систему ППО. Ми можемо це зробити — але на це підуть роки. Тому зараз критично важливо отримувати системи ППО від США, Франції, Німеччини. Ми могли б допомогти їм ці системи доопрацювати. Але вони так довго розмірковують: «А чи давати?», «А може, зачекаємо?», «А раптом Путіна розізлимо?»… Треба розуміти: Путіна ніщо не стримає. Крім зброї. Він розуміє тільки одне — коли починає горіти дупа.

— А ми самі можемо виробляти ППО?

— Можемо. Але це займе щонайменше 2-3 роки. Раніше в нас не було власної ракетної програми — її закрили. Ми покладалися на «чесний світ», вірили обіцянкам. 

А світ виявився зграєю брехливих покидьків. Тому тепер ми самі собі будемо створювати зброю

Після війни ми більше ніколи не довіримо свою безпеку іншим. Зробимо так, щоб у нас було все своє: від безпілотників до систем ППО. 

Раніше ми були занадто довірливими, а зараз розуміємо, що в сучасному світі виживає тільки той, хто має силу і технології

Світ — це нечесна гра. Це постійна боротьба інтересів. Ми вже маємо унікальний бойовий досвід, якого немає ні в кого в Європі. І ми маємо технології, які реально змінюють правила гри на полі бою. Ми зробимо все, щоб бути сильними. І не дозволимо себе нищити.

— Якось ви зазначили, що тепер дрон — це боєць. Чим принципово відрізняється війна 2014 та 2022 років від війни 2024–2025?

— Так, це правда. Сьогодні електроніка, оператори дронів, системи радіоелектронної боротьби вирішують все на полі бою.

Автомат, звісно, потрібний, але це вже далеко не головна зброя. Він залишається актуальним під час зачисток або локальних заходів, а в масштабних штурмах головну роль відіграють авіація, безпілотники й розвідка.

— Безпілотники майбутнього — які вони?

— Такі самі, як зараз, тільки ще більш інтегровані зі штучним інтелектом. Технології стрімко вдосконалюються. Якщо війна закінчиться, процес розвитку сповільниться, бо прийде «мирний європейський підхід»: спочатку креслення, документи, сертифікації, випробування, купа перевірок техніки безпеки… Тобто буде багато бюрократії. Технології насправді розвиваються тільки під час війни, коли вони потрібні тут і зараз. 

За останні два роки ми пройшли шлях, на який Європа в мирний час витратила б двадцять років

Європа витрачає мільярди на розробки, але за кілька років створює в кращому випадку один новий мотор чи контролер. А ми вже сьогодні самі виробляємо двигуни, рами, польотні контролери, системи зв’язку — бо нам це потрібно для виживання. Саме Україна сьогодні є носієм новітніх технологій для НАТО, не США.  

Американці добре вміють робити ракети й кораблі. Ми ж створюємо системи, які можуть швидко знищувати і ракети, і кораблі. Якби нам не заважали і дали належне фінансування, ми б зробили набагато більше. Бо ті, хто не воює, просто не можуть зрозуміти реальні потреби війни.

— Україна — полігон новітніх розробок. Як бачите роль приватних виробників у сучасній війні?

— Приватні виробники відіграють ключову роль. Якщо Європа зрозуміє, що Україна — єдиний реальний власник технологій сьогодні, і якщо ми домовимося про спільне виробництво, тоді наша країна за рік-два може  стати світовим лідером у виробництві зброї. І це буде високотехнологічна тактична зброя, що реально змінює поле бою.

У 2016–2017 роках, коли я був президентом Асоціації виробників, Україна могла виготовляти зброю на 3 мільярди доларів на рік. Зараз ця цифра офіційно виросла до 30 мільярдів, а з правильними реформами ми можемо довести обсяги до 100 мільярдів.

І якщо ми разом з Європою грамотно використаємо ті 800 мільярдів, які вони планують витратити на переозброєння, то в Європи реально з’явиться шанс протистояти як Росії, так і Китаю

«Ми не можемо воювати повністю без зовнішньої допомоги»

— Якщо росіяни продовжать воювати, а вони явно готуються воювати довго, треба мати план дій. Як ви бачите модель розвитку нашого суспільства, якщо війна затягнеться? Що ми маємо змінити в суспільстві, бізнесі, щоб розвиватися і протистояти без допомоги іноземних партнерів? 

— Ми не зможемо воювати повністю без зовнішньої допомоги, бо виробництво зброї потребує грошей. В Україні багато зброї, але мало коштів, щоб її закуповувати. Саме тому я лобіюю відкриття європейських ринків для української зброї: щоб продавати зброю в Європу, заробляти валюту і витрачати її на закупівлю нової зброї для себе.

Плюс основний акцент має бути на розвитку технологій, особливо штучного інтелекту, який дозволить мінімізувати втрати серед особового складу.

— Якою має бути ваша ідеальна модель співпраці між державою, армією та приватними виробниками?

— Це три окремі елементи: перший — армія визначає свої потреби. Другий — Міністерство оборони знаходить гроші і закуповує необхідне. Третій — промисловість виготовляє те, що потрібно.

Проблема в тому, що наше керівництво здебільшого не вміє заробляти гроші. Там сидять не бізнесмени, а політики, які не вміють створювати. Натомість бізнес працює так: якщо є попит — розширюємо виробництво, а не відмовляємося від замовлень.

— Чому Україна досі не має централізованої системи експорту озброєння? Що може змінити ситуацію?

Єдина причина — це відсутність розуміння у вищого керівництва держави.

Щоб усе змінилося, потрібне насамперед особисте рішення президента.

Тому що сьогодні довкола президента багато людей, які не розуміють ні економіки, ні ринку озброєння, ні як працює бізнес. Поки замість професіоналів при владі будуть політики й чиновники, які все життя тільки «освоювали бюджети», нічого не зміниться. Вони не знають, як заробляти гроші, тому бояться відкриття експорту — бо бояться втратити контроль.

Рішенням було б чітке:

• дозволити приватним виробникам виходити на міжнародний ринок;
• створити прозору систему ліцензування;
• укласти партнерства з європейськими компаніями.

Це дозволило б Україні стати реальним світовим гравцем в оборонній індустрії. А без цього ми постійно будемо просити допомогу замість того, щоб самостійно фінансувати свою перемогу.

«Хочу бачити український прапор над Севастополем»

— Як вважаєте, чи повинні люди в тилу мати право на зброю і носити її, щоб захистити себе? 

— Вважаю, що право на зброю повинно бути. Але водночас має бути чітка реєстрація, жорсткі правила користування. Кожен власник зброї має пройти навчання, скласти іспити, зареєструвати свою зброю. Інакше буде хаос. Зараз в Україні і так багато зброї на руках. Але вона не облікована, а отже, її використання важко контролювати. Проблема тут така ж, як і з проституцією: поки її не визнають юридично, нею неможливо керувати або боротися з її наслідками. Легалізація — це не про вседозволеність, а про контроль і безпеку.

— Як вам, кримчанину, те, що на нас зараз з усіх боків тиснуть, щоб ми здали свої території, уступили їх в обмін на мир? Що про це думаєте?

— Це зрада. Якщо ми поступимося, ворог прийде за новими територіями. Історія з Гітлером показала: компроміси із загарбниками не працюють. Ми маємо стати сильними: будувати власне виробництво, працювати з Європою, озброювати союзників. Тільки сила зупинить агресора.

— Сумуєте за домом, за Кримом?

— Звісно, сумую. Уже понад десять років я не був вдома. Більшість моїх рідних залишилася там. Багато хто прив’язаний до землі, не зміг, як я, залишити рідну домівку. Моя мама зараз там, їй уже 84 роки. 

Я не втрачаю віри в Україну. Ми обов’язково переможемо, звільнимо свої землі, зміцнимо свою армію і станемо сильним гравцем на світовій арені. Але для цього потрібні рішучість, сміливість і швидкі реальні дії — не розмови.

‍Фотографії з приватного архіву

Альдона Гарвінська: Їздиш на фронт не лише з матеріальною допомогою для армії. Ти також привозиш зі собою певні навички з військово-польової медицини. І це те, що відрізняє таких людей, як ти, від інших волонтерів в Україні. Розкажеш про це? 

Ігор Трач: Різниця в знаннях між солдатами армії, яка за три роки повномасштабної війни раптово зросла з двохсот тисяч до понад мільйона, величезна. З одного боку, у нас є чудові фахівці, підготовлені, з фронтовим досвідом, який вони здобули своїм життям. Але є й такі, які нічого не знають про польову медицину. Ми працювали з різними підрозділами. 

Іноді з навчанням ми потрапляємо туди, де є загальна потреба. Тоді ми створюємо таку собі спільну майстерню. У нашій команді є інструктори з військово-польової медицини, а також з тактики польових операцій, військової тактики. Ми обмінюємося знаннями, досвідом, ідеями та інформацією про методи роботи. Але буває так, що ми потрапляємо в підрозділ, який є повністю «зеленим». 

Зелений, але бореться.

Він бореться. Одного разу ми приїхали в околицю другої лінії окопів, приблизно за вісімсот метрів від росіян. Перша лінія була вдвічі ближче, близько чотирьохсот метрів. Солдати якраз готувалися йти на розвідку, до нульової лінії — хоча зараз важко сказати, де ця лінія, бо через безпілотники та артилерію все значно розтягнулося. 

Так чи інакше, вони повинні були йти ближче до російських позицій. Дивлюся на одного: каска, бушлат, автомат і більше нічого. Питаю його: «А де у тебе джгут?». — «Ну... десь є», — каже. Шукає, шукає, шукає... Нарешті знаходить його в кишені штанів, ще в оригінальній упаковці, загорнутий у фольгу. Тобто — непідготовлений до швидкого використання. Бо розпаковування потребує часу, якого після поранення просто немає. І коли я запитую, де в нього аптечка, він відповідає, що вона у медика. І справді: їхній бойовий медик мав із собою шість таких аптечок, бо більше не міг вмістити. І солдати не знали, що з ними робити.

Між тим, ідея особистої аптечки полягає в тому, щоб вона завжди була з тобою. Щоб у будь-який момент хтось інший міг скористатися нею і допомогти вам

З початком повномасштабної війни ти бачиш, як українці вчаться, тренуються. Чи стають їхні знання дедалі глибшими?

Так, звичайно, але це навчання купується кров'ю. Солдати вчаться на своїх помилках, і ці помилки коштують найвищої ціни — життя. Я маю на увазі не лише військово-польову медицину, а взагалі будь-який рівень науки чи підготовки. Ви побачите колосальну різницю, якщо порівняєте це з підготовкою солдатів у системі НАТО.

Тому що система НАТО ставить захист життя солдата на перше місце?

Так. У солдатів, які пройшли підготовку за натовською системою, вищий відсоток виживання на полі бою. А командири, які володіють знаннями ще з часів Варшавського договору, мають найбільше дурних ідей, приймають найбільше дурних рішень і мають найбільше вбивств у своїх командах. 

Найвищі показники виживання мають ті підрозділи, які пройшли навчання на Заході. Вони мислять настільки гнучко, що здатні швидко вчитися і адаптувати свої знання до сучасного поля бою.

Чого ви навчаєте солдатів?

Перш за все, ми робимо базові речі, діємо за стандартами НАТО. Ми маємо справу з найбільшим вбивцею на полі бою, яким є масивна кровотеча. Ми вчимо солдатів правильно накладати джгути, а також апроксимації та конверсії, тобто коли цей джгут потрібно перевірити, через який час, а коли зняти, якщо потрібно. Дуже часто джгути накладають в умовах стресу, паніки — і часто без потреби. Хоча, слово «без потреби» не зовсім коректне. Адже краще накласти пов'язку на рану, яка цього не потребує, ніж не накласти її тоді, коли це дійсно необхідно. Тому що при наявності знань і навичок, накладену без потреби пов'язку можна потім зняти. 

Правило просте: якщо солдат поранений вогнепальним пораненням, пов'язку треба накладати високо і туго. Пораненого потрібно перемістити в жовту зону, більш безпечну, і там перевірити, чи дійсно пов'язка необхідна. Бо може виявитися, що рана незначна і пов'язка не потрібна.

Однак непідготовлені солдати не мають цих знань і часто сидять з цими бинтами не кілька годин, а навіть день чи два, коли немає можливості евакуюватися. За цей час у них зупиняється кровообіг, і коли вони нарешті добираються до медичного пункту, виявляється, що рана була невелика, але через ішемію кінцівку доводиться ампутувати. 

Дуже часто буває так, що лише досвідчений бойовий медик знає, як правильно накласти пов'язку. Між тим, це базові знання кожного солдата, підготовленого за стандартами НАТО, який працює за протоколом MARCHE — найважливішим протоколом у військовій медицині.

Коли ти отримав той перший імпульс, який підштовхнув тебе піти на фронт?

Я з самого початку знав, що поїду туди, просто треба було до цього підготуватися. Треба було вивчити правила безпеки, навчитися працювати в режимі постійної загрози

Крім того, звуки війни досить заплутані для непідготовленого вуха. Щось бахнуло, щось стукнуло, і ти думаєш, що це дуже небезпечно, хоча насправді небезпека дуже далеко. З іншого боку, той факт, що небезпека дуже велика, іноді взагалі не помітний. 

Я зрозумів це, заходячи все далі і далі, опиняючись все ближче і ближче до фронту. Звичайно, не сам, завжди з солдатами, з кимось, від кого я міг би черпати знання. 

Ти від самого початку знав, що на це здатний?

Під час перших двох-трьох поїздок у перший рік війни я взагалі не думав про подальші ескапади. Я думав, що все закінчиться в одну мить, що ця війна не може тривати довго. Коли я поїхав у Львівську область, мене лякала навіть зенітна тривога, я не міг спати. І незабаром я зрозумів, що це не скоро закінчиться, тому треба більше допомагати, бажано безпосередньо на фронті.

Багато хто не розуміє, навіщо ризикувати життям, щоб вийти «на нуль». Але іноді інакше не можна.

Тільки так ми можемо допомогти ефективно. По-перше, ми впевнені, що допомога дійшла до тих, кому вона потрібна. Нічого не загубиться по дорозі, ніхто не звинуватить тебе у тому, що ти не знаєш, кому ти це передав, адже передаєш у власні руки. По-друге, привозиш не просто обладнання, а надію для цих людей. Їм до біса важливо, щоб ви з ними зустрілися, познайомилися. Це відносини, які не можна купити. По-третє, перебуваючи в зоні небезпеки, ми вчимося. Дивовижно, що ми можемо вчитися, звикати до всього цього і отримувати знання, яке у нас недоступне. Ми привозимо тонну натуральної допомоги, а забираємо кілька тонн знань.

Ти знаєш цих людей, проводиш з ними час, ви прив'язуєтеся. Чи не думаєш собі, коли треба повертатися, що це може бути ваша остання зустріч?

Багато людей, з якими я зустрічався, вже загинули, але ніхто з близьких. Я намагаюся позитивно думати про наступний день, наступний місяць. Я намагаюся все це пережити. Ніби ця війна, те, що вони там вбивають один одного, є чимось природним, звичайним.

Нормалізувати те, що не є нормальним?

Це адаптація. Треба пристосовуватися до того, що відбувається. Я сам не борюся, але бачу, як це роблять інші. Нещодавно мені спало на думку, що адаптація можлива лише тоді, коли ти розумієш, чому це відбувається. Вони борються за свою землю, за свою незалежність. Я б, напевно, збожеволів, якби хтось із них сказав мені: «Давай, підемо вб'ємо росіян, буде весело». Ні, вони роблять це, бо мусять. Тому що тамтешні люди вбиватимуть їх, їхні сім'ї, їхніх дітей.

Українські солдати говорять про себе, що вони «працюють». Чи ти звернув увагу, як часто вони вживають це слово? 

Так, вони ходять на роботу. Іноді, коли я їх запитую: «Як у вас з моральним духом?», вони відповідають: «Ми про це не думаємо. Це робота, яку ми повинні робити».

Чого тебе навчила Україна? Чи змінила вона тебе?

Так, я думаю, що вона мене дуже змінила. Мені важко судити про себе, але я завжди знав, що я впертий — і я підтвердив це тут. Я був впертим у спорті, тому я такий і тут. Я робив різні речі в своєму житті, іноді екстремальні. Але це щось зовсім нове. Я не знав, як я знайду себе в цьому. Люди швидко адаптуються, тільки якщо у них є мета і конкретна мотивація.

Протягом багатьох років я уявляв собі кожну гонку, кожну можливу перешкоду, яку мені доведеться подолати — але я ніколи не уявляв собі можливу аварію. Тільки позитивні речі. Так само і тут. Я візуалізую небезпеки, але не для того, щоб потрапити в них, а для того, щоб проаналізувати, як їх уникнути.

Крім того, є ще постановка завдань. Я беру на себе певні завдання в колоні — як на перегонах. Щоб виграти змагання, я маю зробити це, це і це. І це процес. І тут, щоб забезпечити конвой і безпечно дістатися додому, мені також доводиться виконувати різні завдання. 

Звісно. Маєш багато звань і нагород. Люди, які сидять в українських темах, часто навіть не усвідомлюють, з ким вони мають справу. А чи впливає твоя діяльність в Україні на те, яким спортсменом ти є? Чи впливає це на зменшення частоти тренувань? Чи впливає на те, що цих медалей буде менше?

Так, звичайно. З іншого боку, той факт, що я спортсмен, допомагає мені функціонувати в Україні. Але те, що я в Україні, заважає мені перемагати і ставати кращим. Тому що я менше тренуюся, рідше виступаю на змаганнях. Я просто віддаю більше енергії Україні. У певному сенсі, це перешкода на шляху до моїх старих цілей. Але це був мій вибір. Пріоритети трохи змінилися, і деякі люди ненавидять мене за це, але мені байдуже. Тому що те, що відбувається там, важливіше. Для нашого майбутнього також.

Що б ти сказав тим людям, які звинувачують тебе у тому, що ти прийняв неправильне рішення і марнуєш свою кар'єру спортсмена в Україні?

Я не відмовився від кар'єри спортсмена. Я роблю це для того, щоб у майбутньому тренуватися більше. Спокійно і стабільно. Я дивлюся на кілька років вперед. Щоб через тиждень я міг тренуватися в повному спокої, і, можливо, ця крапля, в цьому морі потреб з мого боку, здатна щось змінити. Крім того, якщо Росія виграє цю війну і вони підуть далі в нашому напрямку, я вже буду певною мірою підготовлений до того, що може статися тут.

Я хотів би, щоб це прозвучало. Ми, поляки, повинні готуватися до найгіршого. Всі мудрі про це говорять, і я не додам нічого нового — допомагаючи Україні, ми даємо собі час

Те, що українці воюють з росіянами, дає нам заспокоєння, що не ми мусимо воювати з ними. Ми допомагаємо їм боротися за нас, але не нашими руками.

Не поляки там гинуть. У нас є час, щоб краще підготуватися. І весь цей час Україна послаблює Росію і сильно задіює її. Україна виграє нам час. Я не кажу, що є впевненість, що через п'ять років російські війська будуть штурмувати Варшаву. Але такий напад з боку Росії може бути, і ймовірність цього в сто разів більша, ніж, наприклад, що на нас нападуть, не знаю, чехи чи італійці. 

А загроза з боку Москви дуже реальна. Я багато разів чув, часто від українських розвідників, що дуже ймовірно, що найближчим часом, протягом наступного року, відбудеться вторгнення в якусь європейську країну. Наприклад, в Польщу з боку з боку Білорусі. І росіяни зроблять це лише для того, щоб знову випробувати терпіння світу, подивитися, як далеко вони можуть відсунути кордони, як багато вони можуть собі дозволити. Чи не відреагує світ знову і не дозволить їм анексувати більше території ще в одній країні.

Ти якось розповідав мені, що зустрічався з росіянами на змаганнях, з деякими з них товаришував, а потім вони намагалися пояснити тобі, що Путін має рацію. Що ти їм скажеш, якщо колись знову зустрінешся з ними на змаганнях?

Я розсміюся їм в обличчя і покажу відео, яке знімав у цей час. Наші контакти обірвалися, я не знаю, що вони роблять і де вони. Є також кілька росіян, з якими я досі підтримую контакти. Обмежено, але контактую. У них дещо інша думка про Путіна, ніж у більшості росіян.

Я багато років їздив до Росії, тренувався з ними. Російський міністр спорту хотів дати мені російський паспорт у 2014 році. Він запитав, що вони повинні зробити, щоб я прийняв цей паспорт і виступав за кольори Росії. Я, звісно, відповів, що маю свій, польський і мені його вистачає. Хоча мені там було добре. І платили мені добре. Ніяких внутрішніх конфліктів. Нічого, нуль. Тільки це було між 2011 і 2014 роками, до війни. Зараз все було б інакше.

Можеш сказати, як тобі допомогти? У вас є скринька, але на що насправді йдуть гроші? На що жертвують люди? 

Ми все ще вчимося отримувати якомога більше коштів безготівково. Ми веземо не тільки спорядження для військових, яке ми організовуємо завдяки нашій угоді з Міністерством оборони Великобританії, але ми також веземо допомогу для тварин, допомогу для лікарень, медичну допомогу. З іншого боку, ми здійснюємо в середньому дві колони на місяць, дуже часто на Донбас. Деякі колони мають маршрути по 5-6 тисяч кілометрів. Їздимо на власних автомобілях, до яких причеплюємо причепи. На даний момент у нас чотири машини, і більша частина грошей, які нам вдається зібрати, йде на ремонт цих машин і на паливо. Тому що одна машина, з важким причепом і вантажем, на такому маршруті спалює приблизно більш-менш 5 тисяч злотих. Ми їздимо на двох машинах, тож загалом 10, а якщо двічі на місяць, то виходить 20 тисяч тільки на пальне. Плюс ремонти. Нещодавно ми замінили коробку передач, двигуни в машинах. Я вже навіть не хочу перераховувати. 

Тобто, якщо хтось жертвує на ваші виїзди, це просто дає вам можливість продовжувати працювати?

Саме так. У нас є чим заправляти, є чим лагодити машини. Але знаєш, як це буває, дуже часто це відбувається з наших особистих грошей, тому що просто за поїздку ми не збираємо стільки, скільки нам потрібно на місці. Знаєш це зі своїх конвоїв. Зі збірками ніколи невідомо. Вони стоять на місці два-три тижні, потім хтось пише статтю або робить подкаст, потім вони знову рухаються на кілька днів, потім знову стоять на місці. Навіть у перші роки війни були компанії, які хотіли зробити свій внесок і, наприклад, спонсорували колону. Зараз це вже не так райдужно. Але на війні, як і в спорті, треба боротися до кінця. Поки Україна не переможе. 

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

‍Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

‍Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

‍Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають. ‍

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

27 лютого 2022 року

«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого. 

До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи. 

Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися». 

Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:

«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами. 

Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно. 

Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови. ‍

Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро

Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище,  свіже, ще палаюче. ‍

Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»

5 березня 2022 року

«У цей день до нас прийшли. 

Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».

За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого... 

«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.

5 березня під вечір стало на диво тихо. 

Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло. 

Страшне розуміння прийшло не одразу. 

Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого. 

Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано. 

Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві. 

Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!» 

Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»

Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?» 

Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці

Окупація 

За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води: 

«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати. 

Ми боялися недаремно. 

Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли. Але стукали.

Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов

Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам». 

На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент. 

Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».

До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників: 

«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили, — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть. 

Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти. 

Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».

Йшов третій день окупації. 

У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше. 

Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки. 

Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються. 

Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…

10 березня. Евакуація. Початок

Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.

«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною. 

Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі. 

На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).

На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».

Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі. ‍

Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми

Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».

Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. 

Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».

Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:

«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя. 

Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла. 

Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.

Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.

Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. 

Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу. 

Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили». 

11 березня. Евакуація. Завершення

«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.

О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.

Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. 

Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.

Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо

Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».

Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.

Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було. 

Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.

Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.

У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… 

І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.

Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.

Але нам пощастило.

Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди

Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».

«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»

Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер. 

«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого. 

Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».

Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті  мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення. ‍