Блоги

Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Польща першою визнала цю декларацію, а сьогодні належить до держав, що послідовно підтримують східного сусіда у боротьбі з російською агресією. Адже Росія, по суті, ніколи не приймала суверенітету української держави. Коли Революція гідності зруйнувала кремлівські розрахунки на збереження політичного впливу в Києві та стримування євроатлантичних прагнень українського суспільства, у березні 2014 року анексія Криму Росією виявилася першим актом війни, що триває вже одинадцятий рік.

Українське суспільство святкує 34 річницю незалежності, обороняючись проти російської агресії. І хоча дипломатична наступальна ініціатива Сполучених Штатів, Європейського Союзу й держав, що підтримують Україну, дала шанс на припинення збройних сутичок, сталий мир залишається дуже віддаленою перспективою.

Росія не збирається відмовлятися від реалізації своїх стратегічних цілей, причому найважливішим серед них є аж ніяк не підкорення України, а ревізія світового ладу, і ліквідація українського суверенітету є ключовим засобом для досягнення цієї мети. Українці не хочуть відмовлятися від суверенітету, переконані, що здатні захистити незалежність своєї держави та реалізувати власну стратегію — інтеграцію до структур євроатлантичного геостратегічного простору.

Ефективний опір

У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, мало хто вірив, що Україна зможе захиститися. Однак українцям вдалося ефективно чинити опір і залучити на свій бік коаліцію держав широко зрозумілого «Заходу», готових підтримувати Київ фінансово, політично, постачанням озброєння та іншими формами військової допомоги. Ця допомога є незамінною, проте була б неефективною без здатності українського суспільства підтримувати мобілізацію та дух опору, а також без спроможності держави не лише організовувати оборонні зусилля, але й забезпечувати безперебійний доступ до соціальних послуг й інфраструктури.

Пунктуальність далекобійних поїздів у внутрішньому сполученні досягла в першому півріччі 2025 року 95%, а державне підприємство «Укрзалізниця» стало символом не лише якості сервісу, але й міцності сучасної держави. У 2022 році поїзди української залізниці евакуювали понад 4 мільйони осіб та 120 тисяч домашніх тварин. Сьогодні вони перевозять пасажирів і вантажі. Інфраструктура, що руйнується під час бомбардувань, відновлюється в режимі реального часу, а рухомий склад модернізується. З початку поточного року введено в експлуатацію 36 нових вагонів, вироблених в Україні. Триває виробництво ще ста. Цю статистику доповнюють інші військові цифри — за час війни загинуло понад 900 залізничників, 2700 отримали поранення.

Залізниця не є винятком, аналогічно працюють інші служби. Багато читачів, певно, пам'ятають осінні повідомлення про масштаби руйнувань енергетичної інфраструктури й попередження, що відсутність доступу до електроенергії та тепла в Україні може призвести до вимушеної міграції сотень тисяч людей через холод.

Натомість остання статистика повідомляє, що в червні й липні 2025 року Україна експортувала більше електроенергії, ніж була змушена закупити, а поставки електроенергії є стабільними, що забезпечує безперебійну роботу промисловості

Макроекономічна стабільність

Незважаючи на величезні витрати на ведення війни — вони сягають 35% ВВП — інфляція утримується під контролем і становить 14,1%. Чимала цифра, але в безпечних межах, що дозволяє зберегти макрофінансову стабільність. Важливим її гарантом є фінансова підтримка з-за кордону — зовнішні кошти фінансують усі цивільні витрати державного бюджету України (половина бюджетних видатків), власні доходи цілком направляються на військові дії. Для покриття цивільних зобов'язань Україні цього року потрібно 38,4 мільярди доларів, і вона має повне покриття потреб за деклараціями партнерів, а додатковим стабілізатором є валютний резерв на рівні 41,5 мільярдів доларів.

Безробіття в липні 2025 року знизилося до 11,2% — це найнижчий рівень з початку повномасштабної агресії, а ситуація на ринку праці оцінюється експертами як стабільна. Насправді статистичну картину псує явище ухилення від офіційного працевлаштування чоловіків призовного віку. Багато хто з них боїться, що якщо вони офіційно влаштуються на роботу, стануть мішенню для військкоматів, тому надають перевагу пошуку роботи «в чорну». Незважаючи на це, економічна ситуація — як на воєнний час — є стабільною, про що свідчить як покращення споживчих настроїв (хоча й у межах негативних очікувань), так і зменшення рівня бідності (частка осіб, які заявляють, що змушені економити на їжі) до рівня 21,6%, хоча, на жаль, це лише місячна позитивна флуктуація (випадкове відхилення величини від її середнього значення — Ред.).

Голос ринку

Опитування варто доповнити ринковими даними, оскільки вони краще віддзеркалюють реальні настрої. В інформації з України домінують повідомлення про щоденні повітряні атаки на міста й цивільну інфраструктуру. Інтенсивність цих атак зростає, збільшується кількість жертв. Навіть центри на заході країни не захищені від загрози. Незважаючи на це, ринок нерухомості активно розвивається, а кількість розпочатих у 2025 році житлових інвестицій зросла на 35% порівняно з минулим роком (і на 52%, якщо вимірювати метражем). Київ знову став найдорожчим містом в Україні — за однокімнатну квартиру там в середньому потрібно заплатити 65 тисяч доларів, за оренду — 18 тисяч гривень на місяць.

В Україні триває жорстока війна, про що свідчать трагічні статистичні дані щодо солдатів, цивільних службовців і звичайних цивільних, які гинуть щодня внаслідок агресивних атак на житлові райони й цивільну інфраструктуру. Однак воля до життя й прагнення свободи сильніші за жах смерті, і їхній сенс виражається не лише в готовності боротися й підтримувати збройні сили, але й у практикуванні хорошого життя попри всі існуючі труднощі: участі в культурних подіях, турботі про спільний простір, залученні до політичних дебатів. Саме тому київський книжковий фестиваль «Арсенал» у червні відвідали десятки тисяч глядачів, а в липні тисячі українок і українців вийшли на вулиці Києва та шістнадцяти інших міст, щоб протестувати проти закону, що обмежує незалежність ключових антикорупційних інституцій.

Мир, але не за будь-яку ціну

На четвертому, а по суті одинадцятому році війни, яку Україна веде з Росією, українці, безсумнівно, відчувають втому і мріють про мир. Однак, не за будь-яку ціну. Вони усвідомлюють, що майбутнє вирішать не лише бойові дії, а й перемовини. І вони знають, що в України зараз недостатньо сил, щоб відбити території, вже захоплені росіянами — а це близько 20% площі країни. Тому, згідно з результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (опитування проведено на межі липня й серпня 2025 року), найбільшу підтримку суспільства має сценарій, згідно з яким Україна де-факто визнає окупацію захоплених територій, але не приймає цього де-юре. Натомість вона отримає від європейських держав і Сполучених Штатів гарантії безпеки та продовжить процес євроінтеграції. Цей варіант готові прийняти 54% респондентів, для 35% він є неприйнятним. Умови Росії, що по суті означають капітуляцію, не приймають 76% опитаних. Українці не мають наміру приймати також різні варіації американських пропозицій, що розцінюються як різновид очікувань Росії.

У такій ситуації сталого миру, можливо, доведеться чекати ще довго, важко навіть уявити собі його подобу у формі довготривалого перемир'я. Воно мало б сенс, якби держави, що підтримують Україну, запропонували дійсно міцні гарантії безпеки. Під час зустрічі президентів Дональда Трампа й Володимира Зеленського, в якій взяли участь також лідери європейських держав, пролунав заклик до гарантій на кшталт статті 5 Договору про Північноатлантичний альянс. Але що на практиці мали б означати такі гарантії? Папір витримає все, в чому українці переконалися після підписання в 1994 році Будапештського меморандуму. Його підписанти — Сполучені Штати, Велика Британія та Росія — гарантували збереження територіальної цілісності України в обмін на відмову країни від ядерного арсеналу. Чимало українців сьогодні вважають це рішення найбільшою помилкою, скоєною тоді молодою республікою.

Які гарантії?

Чи забезпечать такі гарантії солдати західних держав, відправлені в Україну в межах миротворчої місії? Ця тема викликає більше емоцій, ніж конкретики, оскільки поки що, очевидно, виконує функцію фішки в переговорній грі. В обіг її запустив президент Франції Еммануель Макрон, підвищуючи ставки, що спочатку лідери інших держав сприйняли з роздратуванням. Однак цей крок виявився ефективним, оскільки став своєрідним «чекуючим» ходом щодо реальних намірів учасників «коаліції рішучих». 

Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відмовився від залучення польських солдатів, аргументуючи це тим, що їхнє завдання — захищати східний фланг НАТО на території Речі Посполитої. Насправді в нашій країні переважна більшість суспільства — 64% за даними дослідження Ibris, Defence24 та Фонду «Stand with Ukraine» — виступає проти відправлення військ, і лише 15% приймає таке рішення.

Українці усвідомлюють, що через наростання популізму рішення у зовнішній політиці дедалі більше випливають з логіки внутрішньої політики й стають функцією суспільних настроїв, а не глибокого стратегічного осмислення

Вони переконалися в цьому на власному досвіді у 2023 році, коли мали чекати понад пів року на подолання патової ситуації в Конгресі Сполучених Штатів, який заблокував просування законопроєкту про військову допомогу. Тоді ж виявилося, що в Польщі ні уряд Матеуша Моравецького, ні новий уряд Дональда Туска не змогли вирішити проблему блокади польсько-українського кордону фермерами. На свої аргументи про те, що блокада прямо завдає шкоди оборонним зусиллям, українці могли почути, що мають зрозуміти логіку виборчої кампанії, що тривала в Польщі.

Українці, звісно, беруть участь у всіх форматах зустрічей, борючись насамперед за одне — стабільність фінансової та військової допомоги. Саме тому важливим гаслом, що пролунало у Вашингтоні, стала декларація про закупівлю Україною американської зброї майже за 100 млрд доларів, кошти на яку мають надати європейські держави. А також угода із США про спільне виробництво дронів на 50 мільярдів доларів. Дональд Трамп зможе похвалитися, що — відповідно до принципу «America First» — уклав чергову вигідну угоду. Володимир Зеленський, зі свого боку, отримає нові поставки матеріально-технічних засобів, що допоможуть стабілізувати ситуацію на фронті.

Самостійність

Однак насправді Україна від початку війни послідовно реалізує стратегію максимальної стратегічної автономії, наслідком якої має бути власне виробництво якомога більшої кількості ключових для бойових дій озброєнь і військових матеріалів. Елементом цієї стратегії є також активне формування реальності поля бою таким чином, щоб нівелювати очевидну асиметрію сил між Росією та Україною.

Росія має більші людські й матеріальні ресурси. Українці зробили ставку на вирівнювання шансів шляхом технологічних інновацій, які дозволяють змінити характер бойових дій

Яскравим виявом ефективності цієї стратегії стало відкриття в другій половині 2023 року судноплавного каналу в Чорному морі. Розблокування порту в Одесі дозволило обслуговувати експорт морським шляхом. Але як це вдалося державі, яка де-факто не має військового флоту? Відповіддю виявилися морські дрони, які створюються в екосистемах розвитку технологічних інновацій, підпорядкованих Службі безпеки України й Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Розроблені в цих екосистемах конструкції Sea Baby і Magura стали зброєю, яка пошкодила й відправила на дно третину російського Чорноморського флоту, змусивши решту кораблів залишити акваторію.

Надводні й повітряні дрони стали основним інструментом ведення війни, і в гонці за розвиток технологій дронів українці підтримують якісний і кількісний паритет. Ба більше, вони вводять на озброєння автоматизовані бойові системи, що дозволяють обмежити залучення людської сили. Як наслідок, незважаючи на номінальну перевагу росіян, останні не можуть досягти не лише стратегічного прориву, але навіть оперативного. Тактичні успіхи супрводжуються гігантськими людськими й матеріальними втратами, проте вони запобігають прориву, який міг би змусити Україну капітулювати.

Воєнні основи майбутнього

Українці усвідомлюють, що за стабільної допомоги західних партнерів здатні ще довго вести оборонні дії. З іншого боку, щоб якнайменше залежати від можливої нестабільності, вони систематично розвивають виробничі потужності оборонної промисловості, яка зараз забезпечує близько 40% необхідного військового постачання. Фактично в таких ключових сферах, як дрони й системи електронної боротьби, Україна є практично самодостатньою. Водночас вона дедалі менше залежить від поставок артилерійських систем і снарядів. Як зауважив тижневик «The Economist», Україна, розвиваючи в умовах війни виробництво таких складних систем, як самохідні гаубиці «Богдана», бойові ракети чи морські дрони, також створює основи для промисловості майбутнього, яка базуватиметься на розподіленому виробництві в системі мережевих вузлів, що використовують, зокрема, передові 3D-принтери.

‍У цьому твердженні криється глибша правда — українцям вдалося в умовах війни активізувати потенціал креативності й інноваційності та інституціалізувати його таким чином, що він став ключовим елементом системи оборони й — ширше — системи стійкості держави й суспільства

Йдеться не лише про виробництво озброєнь, тактичних інновацій чи використання креативних методів маркетингу для залучення рекрутів військовими підрозділами. Це також розвиток соціальних послуг на основі цифрових мереж, інтегрованих у систему «Дія», та моделей співпраці структур публічної влади, інституцій, бізнесу й організацій громадянського суспільства. Прикладом є позиція України у розвитку онлайн-послуг — у рейтингу, підготовленому ООН в межах «Огляду електронного самоврядування», країна посіла в 2024 році п'яте місце, піднявшись до рівня світової еліти з 32 місця у 2022 році. Польща знаходиться в цьому рейтингу ближче до п'ятої десятки.

Усі ці досягнення вирішили те, що Україна не піддалася російському тиску і все ще здатна вести війну. Однак, ці досягнення не можуть затьмарювати численні дисфункції та патології української держави.

Боротьба з патологіями

Найбільшими проблемами є стан політичних еліт і принципи функціонування політичної системи. Володимир Зеленський, безсумнівно, є безперечним лідером і символом української єдності в час історичного випробування. Водночас опір українців викликає стиль його правління, що полягає в концентрації влади в Адміністрації президента. Роль уряду обмежується адмініструванням країною, тоді як ключові політичні й стратегічні рішення у внутрішньому, зовнішньому й військовому вимірах приймаються особисто Зеленським та довіреними працівниками Офісу під керівництвом Андрія Єрмака.

Політична опозиція маргіналізована, Верховна Рада відіграє роль машини для голосування, покликаної реалізовувати наміри, сформовані в оточенні президента. Яскравим прикладом цього виявилася робота над законом, що обмежує автономію Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Робота над законопроєктом тривала один день — 22 липня — і цього вистачило, щоб проєкт пройшов через відповідну парламентську комісію, був прийнятий голосуванням і підписаний президентом. Майже ніхто, крім самих авторів, не мав часу ознайомитися зі змістом документу, що просувався. Тиждень потому, під час позачергового засідання Ради 31 липня, в такому ж режимі було прийнято ще один закон, що відновив незалежність НАБУ і САП.

Причиною такого швидкого виправлення законодавчої «помилки» стали масові громадянські протести, яких не передбачили ні сам Володимир Зеленський, ні його оточення. Так само вони не передбачили рішучого спротиву з боку Європейської Комісії і лідерів європейських держав. Попри швидку реакцію, найбільша політична криза Володимира Зеленського з початку війни, а можливо, і з початку президентства, безумовно, матиме наслідки. Вона виявила не лише патологію системи влади, але й показала силу громадянського суспільства, етос якого формували дві революції: Помаранчева 2004 року й Революція гідності на межі 2013-2014 років. 

Наслідком Революції гідності є своєрідний суспільний договір, що мета українського суспільства, підтримана всіма його частинами й елітами, полягає у реалізації євроатлантичних прагнень, що виражаються у вступі до Європейського Союзу і НАТО

Саме ці прагнення намагається знищити Володимир Путін, тому не може бути згоди на те, щоб їм загрожувала політика українського президента.

Українські пріоритети

Що саме вивело українців на вулиці, щоб протестувати проти невдалого закону? Достатньо вчитатися в дослідження, опубліковане в червні агентствами Janus, Socis і проєктом «Барометр». На питання про те, що найбільш негативно впливає на ситуацію в країні, на першому місці 48,5% опитаних вказали високий рівень корупції на державному рівні. На другому місці, з 41,7% відповідей, опинилися постійні повітряні атаки, і тільки на четвертому — 34,9% — побоювання нових територіальних захоплень з боку Росії. Не слід поспішати з інтерпретацією цих результатів. 

Так, в України є проблема з корупцією, але її рівень за останні роки знизився. Просто різко зросла антикорупційна свідомість суспільства. Непогодження з корупцією стало масовим після початку війни — саме тому її сприймають як найважливішу проблему

Важливішу за війну та її наслідки? Тут знову можна запропонувати досить незвичайне пояснення. Українці дійсно довіряють Збройним Силам і переконані, що вони контролюють ситуацію на фронті та найкращим чином захищають міста від російських повітряних атак. Опіка армії робить війну обтяжливим, але контрольованим аспектом повсякденності. Завдяки цій опіці можна хвилюватися через корупцію, але також працювати, відпочивати й вірити в майбутнє. Бо хоча частка тих, хто вважає, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, переважає за частку тих, хто думає навпаки, понад половина, тобто 53% опитаних, переконані, що Україна протягом десяти років стане квітучою державою-членом Європейського Союзу. Протилежної думки дотримуються 40% респондентів.

Як же українці сприймають себе напередодні 34-ї річниці незалежності?

Часткову відповідь дає опитування групи «Рейтинг», опубліковане в середині серпня. Цілих 94% опитаних вважають очевидним, що найважливішим орієнтиром, що визначає ідентичність, є громадянство України, а 95% без вагань проголосували б сьогодні позитивно на референдумі про незалежність. Від чого залежатиме незалежність України? На першому місці (57%) опитані вказують перемогу у війні, на другому (35%) — викорінення корупції.

Війна консолідувала українське суспільство, увінчавши розпочатий під час Революції гідності процес будівництва сучасної політичної нації, об'єднаної навколо ідеї власної, незалежної держави. Держави, сильної суб'єктністю своїх громадян і завдяки цій силі здатної захистити суверенітет.

Текст опубліковано за згодою автора

Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.  

Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:  

— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!  

Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.  

Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!». 

Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.  

Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.  

Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.  

Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.  

Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.  

‍Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків

У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.  

Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.  

Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?  

«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».  

Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.  

А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.  

Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».  

Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.  

Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?  

Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».  

Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.  

Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?  

‍Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям

Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.  

Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.

‍

Дивіться також подкаст:

— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.

Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:

— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.

Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.

— Тримайтеся, — сказав я.

Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:

— Дякую вам.

Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.

У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.

«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.

Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.

Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.

Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.

Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.

Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити

Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.

Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».

На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.

‍Текст опубліковано з дозволу автора. Джерело

Отже, під час війни з «русскім міром» молоді українці не йдуть добровольцями на фронт, а тікають в іншу країну, де стають частиною цього «русского міра». Вони ходять на російські концерти, спілкуються російською, для епатажу чи заради провокації розмахують червоно-чорним прапором з псевдоісторичною символікою (історики помітили, що такого прапору в дійсності не було).

Поляки підтримують тих українців, які воюють з «русскім міром», а не тих, які є його частиною і приносять його до них додому

Звідки там чевоно-чорний прапор? Танцювати з ним на російськомовних концертах — все одно,що нести на параді на красній площі перед колоною ФСБ. Адже  такі прапори не лише символ українсько-польського протистояння для поляків, а й один з символів протистояння українців російським загарбникам. Очевидно, що підняття такого прапора у Польщі образить почуття багатьох поляків, підтримка яких нам під час війни життєво необхідна. Але його підняття на руськомірському концерті так само образить почуття тих українців, які під таким прапором зараз воюють з російським окупантом.  

«Русскій мір» у культурі використовується ворогом.

Українці, які стають його частиною, і самі є ментально окупованими росіянами, але несуть цю ментальність без емпатії і смаку європейцям. «Русскій мір» — це як інфекція, якою намаються заразити світ, такий собі духовно-культурний ковід, який вбиває.

Саме ним підживлюють антиукраїнські ультраправі настрої у Польщі й інших європейських країнах.

Джерело

Пишу у зв’язку з праворадикальними виступами, призначеними на суботу, 19 липня (у цьому контексті слово «демонстрації» звучить надто м’яко). Як і багатьох інших, мене обурює той факт, що в країні, яка найбільше постраждала як від німецького фашизму, так і від російського ярма — від часів поділів Речі Посполитої до переломного 1989 року — сьогодні піднімають голову фашизовані угрупування крайніх правих, а також антизахідна й антидемократична російська пропаганда. Просто не можу збагнути, як можна вважати себе поляком і при цьому поширювати риторику обох цих сил. На мою думку, це свідчить про разючу обмеженість мислення.

Але хотів би сказати не про це, а про мігрантів. Я не буду заглиблюватися в тему незаконної міграції з країн Півдня — я з цим не стикався. Натомість хочу написати кілька слів про людей з України, які знайшли в нашій країні притулок від війни. У минулому й поляки були в подібному становищі, тому ми маємо поставитися до цього з розумінням і емпатією. Спочатку так і було — я з радістю спостерігав приклади доброзичливості й безкорисливої допомоги біженцям. Мене зворушували слова подяки, які я читав у медіа або чув особисто (всупереч огидній брехні, яку нині поширює праворадикальна пропаганда «Конфедерації» та «ПіСу»). Українці не шкодували слів вдячності. Я сподівався, що перед обличчям спільного ворога нам вдасться залишити історичні суперечки історикам і зосередитися на теперішньому. Але ситуація почала змінюватися.

Допомога людям, змушеним залишити власні домівки, — це безсумнівно правильний і моральний вчинок. Рішення польського уряду (на той час — уряду «ПіСу») надати українцям частину прав, що прирівнюють їх до громадян Польщі (так, до речі, зробили й інші європейські країни), заслуговує на схвалення. Тим більше мене здивувало, коли дедалі частіше почали лунати заклики скасувати соціальну підтримку для українців — переважно з боку прихильників тієї ж політичної сили.

У суспільну свідомість ніяк не можуть пробитися офіційні дані польських установ (наприклад, ZUS і NBP), які свідчать, що більшість українців — працевлаштовані (70%, що навіть більше, ніж серед поляків) і чесно сплачують податки, повертаючи до бюджету кожну отриману злотувку, та ще й додаючи чотири зверху.

Вони поповнюють держбюджет на суму, яка дорівнює витратам на дотації до вже збиткової вугільної галузі. Своєю працею вони підтримують польську економіку, що страждає від нестачі кадрів. То хто кому має бути вдячний? Домовмося чесно, що це — симбіоз.

Уже майже три роки я беру участь у роботі українсько-польської волонтерської групи, створеної українкою і сформованої переважно з українців. Я особисто познайомився з кількома десятками українців. Ми бачимося практично щодня, разом плетемо маскувальні сітки для української армії, багато розмовляємо, краще пізнаємо одне одного. І я просто не розумію, як їхня присутність може комусь заважати. Я не розумію расизму загалом, але коли йдеться про українців, моє несприйняття ворожості, яку особливо демонструють праві (маскуючи це псевдопатріотизмом), досягає межі. Нас розділяє так мало, навіть наші мови схожі, і якщо з обох сторін є хоч крихта доброї волі — ми дуже швидко починаємо розумітися.

Разом із дружиною ми особливо подружилися з родиною засновниці нашої групи — ми навідуємо одне одного, коли тільки можемо, вболіваємо за успіхи її 12-річної доньки, яка ходить до польської школи й паралельно навчається онлайн в українській. Ми не знаємо, що принесе майбутнє, але точно знаємо, що в наших родинах не буде розлуки. Ми називаємо одне одного "наша українська родина" і "наша польська родина" — і це не порожні слова, а справжні почуття.

Наші народи ще не втратили шансу на взаємне зближення і дружбу. Адже справжні друзі пізнаються у біді.

Але польська правиця останнім часом докладає всіх зусиль, щоб нас посварити. І це працює на користь Росії. Хотів би вірити, що це просто опортуністична дурість (хоч і не вірю). Якщо ми остаточно відвернемо українців від Польщі — втратимо історичний шанс. А ще гірше: як і століття тому, нас знову може об’єднати лише спільний ворог.

Фашизм — це зло, яке викликає в мене інстинктивну відразу.
Закликаю тих, хто ще не втратив розум, — не йдіть дорогою, що веде у прірву.

Лист став відповіддю на заклик Романа Імельського — першого заступника головного редактора «Газети Виборчої».

З моменту оголошення результатів виборів я маю враження, що найпоширенішою реакцією на них серед молодих людей є... випивка. Можливо, це стереотипне ставлення, характерне для поляків, але саме так виглядала реальність у моєму оточенні. Сидячи з пивом у руці, юнаки й дівчата кажуть: «Я вже змирився з тим, що Польща — це друга Білорусь», «Ніколи сюди не повернуся», «Я залишаюсь і буду боротися за свою країну». І хоча ці думки діаметрально протилежні, всі вони випливають з одного: страху за майбутнє і спроб впоратися з невизначеністю.

Саме ця різноманітність поглядів мене зачаровує. Кожен з нас, молодих людей, намагається якось реагувати на політичні події, які безпосередньо впливають на наше життя. Одне висловлювання особливо запам'яталося. Один з моїх знайомих сказав, що сенс політики в тому, щоб «залишатися в ній особливо тоді, коли все погано». І з цим не можна не погодитися.

Я розумію людей, які хочуть виїхати — особливо жінок, представників культурних меншин або ЛГБТК+ спільноти, які не почуваються в безпеці в Польщі. Як можна вимагати від людини, яка постійно зазнає нападів з боку більшості суспільства, залишатися в країні, яка відмовляє їй у гідності та безпеці?

Незважаючи на все, після останніх виборів я відчуваю в собі ще більшу мотивацію до дії. Треба усвідомити, що сказати «я тікаю, бо це мене не стосується» — це привілей. Багато людей не мають ані можливості, ані коштів, щоб виїхати. Не всі можуть дозволити собі ескапізм.

І тут виникає наступне питання: куди взагалі можна втекти? Крайні праві набирають ваги не тільки в Польщі, але й в усьому світі: в Європі, США і навіть у країнах, які вважаються «безпечними», як-от Австралія чи Нова Зеландія. Тож чи не краще залишитися і боротися за цінності, які для нас важливі тут, у наших місцевих громадах? Я обираю друге

Я бачу велику проблему: багато молодих людей виїжджають на навчання за кордон, але після повернення не роблять спроб змінити реальність. Навпаки. Вони намагаються асимілюватися із системою, яку вже знають. Вони закінчують престижні університети, як-от Кембридж чи Оксфорд, а потім повертаються до Польщі і влаштовуються на роботу в ті самі безпечні консалтингові компанії. Де мотивація до дії? До побудови чогось нового? Чи ми вже вигоріли? Чи так сильно боїмося ризику? А може, наші моральні цінності зміщуються в бік консерватизму, як і серед старших поколінь?

Статистика показує, що крайні праві сили здебільшого популярні серед молодих чоловіків. Водночас чимало освічених молодих жінок, які закінчують найкращі університети світу, обирають комфорт і спокій замість політичної активності. Пишучи цей текст, я намагаюся висловити свою фрустрацію. Яка виникає через реакцію молодих людей на політику. Бо відомо: навіть якщо тебе не цікавить політика, політика рано чи пізно обов'язково зацікавиться тобою.

Нам потрібно більше людей, які організовуються. Нам потрібні спільноти, які будуть вести відкриті, продуктивні розмови про майбутнє, про справедливість, про цінності. Інакше ми будемо повторювати схеми, які функціонують вже протягом поколінь.

Історія має таку властивість, що вона замикається в колі, але в якийсь момент це коло потрібно зупинити.

Я маю враження, що в світлі результатів цих виборів і паралізуючого страху перед поверненням PiS до влади, я дедалі частіше кажу людям мого віку: не здавайтеся, боріться. Але як саме ми маємо боротися із цією системою, перш ніж буде запізно? Протестами? Діяльністю в інституціях? Створенням і підтримкою громадських організацій? Усі ці форми опору мають спільну рису: історично вони завжди починалися з невеликих, рішучих груп молодих людей. Саме такі групи часто були початком кардинальних змін. І саме вони повинні бути для нас натхненням не тільки до дії, але й до віри, що дія взагалі має сенс.

Ми не можемо сидіти склавши руки і чекати, поки політики «дадуть нам» право на аборт, рівність шлюбів, житло, яке ми можемо собі дозволити, або доступ до якісної освіти.

Якби вони хотіли це зробити, ми б уже це мали. А оскільки вони цього не роблять — незважаючи на багаторічні обіцянки, — ми не можемо розраховувати, що щось зміниться само собою. Тому сьогодні я запитую молодих людей, які це читають: яке майбутнє ви бачите для Польщі? І що ви збираєтеся зробити, щоб його змінити? Бо кожен може щось зробити. Аби потім не шкодувати про втрачені можливості.

Найважче почати. Як запитати: «Як справи?», щоб це не прозвучало безглуздо? Як запитати, знаючи, що росіяни щоночі б'ють по сплячому/несплячому Києву всім, що мають, з дедалі більшою люттю? Як запитати: «Як ти, Віталію, чи все у тебе гаразд?»

Чи взагалі існують відповідні слова, коли ти знаєш, яке пекло там відбувається, коли бачиш і чуєш, як Україна кличе на допомогу ще один рік, місяць, день, ніч? Коли ти спостерігаєш, як західний світ — і навіть твоя власна країна, в якій ти живеш у безпеці, — розраховує, чи допомагати, скільки, за скільки, і скільки можна заробити на відбудові, а скільки втратити в опитуваннях.

Я тут, він там. Тягарем, який завжди зі мною, є безсилля. Чого-чого, а його я маю вдосталь.

Багато разів на день я стежу за новинами, дивлюся жахливі фотографії з України. Ця країна і її люди з багатьох причин стали мені близькими — як родина, друзі, колеги, просто так. Я знаю їхні імена, прізвища, обличчя, знаю, хто вони, чим займаються, як виглядають їхні квартири. Я знаю їхніх близьких: дружин, чоловіків, дітей. Кожного разу, коли до мене доходить повідомлення про черговий напад, чергове жахливе повідомлення про кількість дронів, які Путін відправив вночі на Київ, Львів, Одесу і куди тільки забажав, назви перестають бути незнайомими звуками. Вони стають іменами моїх близьких.

У безпеці, за сотні кілометрів від їхнього щоденного пекла, страху, страждань, втоми й виснаження, я перевіряю їхній статус у месенджерах. Якщо він зелений/активний, це означає, що вони живі. Ну, скоріше за все — живі.

Одним з тих, чий зелений статус у месенджері я завжди перевіряю, є Віталій. Головний редактор, видавець, керівник сервісу NV.ua, Нові Голоси — портал, журнал, радіостанція. Це важливе і чудово зроблене ЗМІ. Я досі дивуюся, як вони це роблять: укриття під редакцією, навколо будівлі якісь окопи, генератори, 40 журналістів з команди в 200 людей — на фронті.

Якщо журналістика шукає шлях, місію, сенс, то нехай запитає їх: вони знають, навіщо вони журналісти.

Найважливіші знайомства і дружби трапляються самі, ненавмисно, поза нашим вибором. І деякі з них стають близькими, незалежно від кілометрів, що вас розділяють. Як буває, що найближчі фізично стають чужими. Як буває, що деякі стають близькими на мить — і зникають. Це як хвиля: приходить і відходить, природний ритм.

Десь колись я прочитав, що на війні частіше, ніж у мирний час, ми зустрічаємо надзвичайних людей. Що війна, хоча і є злом, іноді виявляє в нас найкраще — і найгірше. Це не є дивно, але щоразу ця правда вражає мене з новою силою

У світі, де слова так мало значать, я намагаюсь бодай для себе зберегти їхню вагу, значення, кордони, форму і напрямок. Одним із таких слів, що перебуває під особливим захистом, є «дружба». Друзі, дружити. Усі форми, відмінки, грані — прикметник, дієслово, іменник.

Вже деякий час ми обмінюємося текстами, розмовляємо на різні теми, про спільні ідеї. По обидва боки кордону двох світів — нічні розмови про тексти, авторів, прокляті польсько-українські страхи і гнів, про порятунок змарнованих шансів. Такі собі польсько-українські чати, здебільшого нічні. 

Зараз, здається, за чверть до півночі за київським часом. Бачу, що Віталій щось пише в чаті. Все, що я можу зробити в цю мить, це поговорити з ним. А точніше, спробувати.

Дзвоню і ставлю це безглузде питання: «Як ти?». А це ще один день, коли шахеди прилітають з Москви цілими зграями. Київ не знає спокою п'яту чи шосту ніч поспіль. Люди дивом сплять по три години, ніч у ніч, а вранці ті, хто вижив, йдуть на роботу, до школи, лікарні, у відомства. Місто має жити, тож воно і живе. Невідомо, чи сьогодні знову ударять дрони. І як близько до твого дому. І скільки людей через них знову загине.

— Як справи? Що тут розповідати, зараз покажу, чекай.

Віталій вмикає камеру і виходить на балкон зі своєї спальні в київській багатоповерхівці:

— Дивись, Юрку, як у мене справи.

На маленькому екрані смартфона ніч освітлюють вибухи, чути виття сирен, видно дим. Недалеко.

— І отак, — каже Віталій, — щодня. Але почекай ще, — він проходить спальнею, і я бачу на екрані меблі, якісь картини, квіти, а за мить за стіною, у коридорі, на підлозі, як у підземному сховищі, якісь силуети, менші та більші, загорнуті в спальні мішки. Навколо — пляшки з водою, які здаються іграшками.

— Це моя дружина і діти. Вони так сплять, бо якщо щось вибухне, то дві стіни їх врятують.

І що ти можеш сказати після того, що побачив? Над головою твоєї родини в цей час — спокійне нічне небо Варшави, і лише легкий дощ порушує тишу.

Життя не здається

Наступного вечора, трохи за 22:00, бачу, що Віталій щось надсилає у чат, і ось — одна за одною з'являються фотографії. Це світлини з його прогулянки містом після обстрілу, зображення спокійного міста, великого пляжу біля річки, людей, які грають у футбол. Хтось на лавці бриньчить на гітарі, — напевно, тужливу мелодію. А ось — освітлений міст, обриси будівель, закохана пара, обіймаючись, дивиться перед собою. І тиша. Дивна тиша і спокій…

[10/07/2025, 10:25:20 PM] Jerzy Wojcik: Це Київ?

[10/07/2025, 10:25:46 PM] Vitaly Sych: Так, зараз у мене на Оболоні. Після важкої ночі всі живуть повним життям.

‍

Фотографії: Віталій Сич

Бах, Бабабах, БАБАХ, віувіувіу, тах-тах-тах, Бах!

Так зараз звучать українські ночі. Майже всі. У кращі дні буває баз «бабаху» — це означає без прильотів, точніше, прилітає десь не у нас. У гірші дні я лежу на голій долівці в коридорі горілиць і подумки читаю напамʼять «Intermezzo» Коцюбинського: «Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне». Це надає моєму коридорному нічному існуванню бодай якогось сенсу.

Під гуркіт, бахкання і торохкотіння кулемету я все ж засинаю, бо вранці мені на роботу.

За дві години, о 6:30 прокидаюсь, все ще триває тривога, досі десь щось збивають. Але мені потрібно працювати. Мотивація проста — жодні вибухи не скасовують обов’язків, які ти взяв на себе. Їх скасовує тільки смерть, але цього разу я жива, мені пощастило. 

Отже, встаю, кривлюся від болю в спині. Йду в холодний душ, бо гарячу воду відключили. Одягаю красиву сукню, завиваю волосся, пʼю гірку каву, сподіваючись прокинутися настільки, щоб можна було сісти за кермо. Фарбую губи в червоне.

У Другу світову війну британське міністерство оборони запровадило стратегічний засіб захисту Victory Red — так називався відтінок червоної помади, на яку покладалося збереження бойового духу. Його носили військовослужбовиці збройних сил Великобританії. Я не військовослужбовиця. Я — цивільна. Я мама, волонтерка, менеджерка проєктів. Жінка. І мій Victory red не регламентований збройними силами України. Він регламентований особисто мною — це мій спосіб сказати собі «Я жива».

Вибухи ніби вщухли. Але телефон кричить: «Підвищений рівень небезпеки, пройдіть в найближче укриття». Це означає, що в небі десь щось іще летить. Ракета або безпілотник, начинений вибухівкою. Я боюся дивитися новини. Там точно напишуть, що цієї ночі в результаті ракетної атаки росіян було зруйновано чийсь будинок, чиєсь житло, чиєсь життя. Я боюся, але дивлюся, — бо це нова ранкова рутина — подивитися в новинах, де були прильоти й прокласти маршрут, оминаючи ці райони, щоб не стати в заторі, не заважати проїзду рятувальників і парамедиків, не бачити чиєсь горе так близько, бо від цього так боляче. 

Я живу в районі, в який прилітає як за розкладом. Ще й тому важливо дивитися, якою вулицею в разі чого обʼїжджати. Надворі такий красивий типовий київський ранок. Наша двірничка вже зрання, ще коли добряче гупало, почала мести двір. Я вітаюся з нею, дякую за чистоту і в якомусь дикому пориві вдячності обіймаю. В носі свербить, на очі навертаються сльози. Вона спантеличено каже, що лише робить свою роботу і дякує мені за вдячність. Співають пташки — ніби в Інтермеццо. От тільки в мене «рука города» не залізна й болюча, як в тому есеї, вона якась дбайлива і ніжна до тих, хто  пережив ніч.

— А шо, цей раз не в нас прилітало?

— Не в нас.

— Тю, странно.

Місцеві дивуються, що цієї ночі наш район взяло й оминуло. 

Люди виходять і йдуть у своїх справах. З їхніх кишень і сумок хором кричить «підвищений рівень небезпеки». Ніхто вже не зважає. Війна і вибухи не відміняють обовʼязків, які вони взяли на себе. 

У кавʼярні неподалік такі ж сонні люди, як і я, беруть каву.

‍«Люда запізниться на 10 хвилин, у неї поряд прилетіло. Угу… Вікна, двері — все в хлам. Вона жива, її собака теж. Тому зараз завезе комусь собаку і — на роботу»

За годину телефон скаже «відбій». Я стоятиму біля станції метро й дивитимусь, як люди звично входитимуть і виходитимуть зі станції.

Ніби нічого й не було. Ніби немає ніякої війни. Ну хіба червоні очі й втома на обличчі видають, що сну знову було мало. За кавою стає мовчазна і сонна черга. Хтось купує квіти. Хтось біжить до тролейбуса. Чоловік у військовій формі підставляє сонцю обличчя, посміхається сам собі й так смачно палить цигарку. 

Так, ніби нічого й не було. 

Під час однієї із зустрічей в Німеччині мені з ледь вловимим докором сказали, що українці здебільшого байдужі до війни, що у нас у Києві немає війни, та навіть в Харкові її немає як такої. Як же ж мене це обурило, як розізлило! 

Бо ось же вона — сука-війна в оцій довбаній червоній помаді, в смолтоках із сусідами, в ранкових пташках після обстрілів, в оцих ось позаземних красивезних жінках, які, струсивши із себе всі нічні бабахи, йдуть, їдуть, живуть. Поспішають працювати, творити. Бо в кожного з нас — обовʼязки, яких не скасовує ніщо, крім смерті. Бо кортизол з адреналіном дітей не прогодують

Бо треба з чогось донатити на те ж ППО, дрони й такмед. Бо треба жити. Адже це тільки сьогодні «не в нас», а що буде завтра, знає хіба що росіянин, який задає координати для ракет і шахедів, та й там вже — як карта ляже. Бо цілити він може в завод, а потрапить в дитячу кімнату з рожевими фіранками. 

Зараз я вже не серджусь. Я прийняла, що це неможливо пояснити людям, які в цьому не живуть. І я навіть не хочу, щоб вони знали таке життя. Хай ліпше зверхньо засуджують нас, ніж знають, як вібрує тіло під час прильоту, як від дзижчання дрону стискаються нутрощі, як слід закривати дітям вуха, аби вони спросоння не злякалися вибухів.

Міста живуть так, ніби немає війни. Так ніби не було жахливої ночі з чотирма-п’ятьма сотнями вбивчих дронів. І це добре. Ми маємо жити далі. Ми вижили. Принаймні цієї ночі. А завтра буде нова повітряна тривога, і ті, для кого настане завтра, так само стануть у втомлену безсонням чергу за кавою. Так само підуть працювати й жити. 

Хочу замалювати в своїй памʼяті крихітний епізод:

красива дівчина у легкій повітряній сукні купує квіти у жінки, яка сидить біля стін розваленого попередніми ударами базару. Над жінкою з квітами чорні випалені віконні отвори, а трошки вище, над обпаленими рештками даху, — небо. Таке красиве, таке наповнене і таке неосяжне, як в «Інтермецо» Коцюбинського.

«Повітряна тривога, пройдіть в найближче укриття»…

Я, здається, нарешті зрозуміла, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.

Цілий ранок проговоривши з своїми європейськими друзями, яких схарапудили чергові моторошні кадри наших нічних пожеж (ніщо не виглядає так апокаліптично, як заграва над нічним містом!), — я, здається, нарешті збагнула, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.

Ні, не в тому, щоб менше публікувати жаских фото-відео з руїнами, пожежами й кривавими тілами на ношах (всі ж пам’ятають недавні дискусії про те, чи «треба, бо це має бачити весь світ» чи «не треба, бо воно вже не діє», і фотографи, як наркозалежні, збільшують дозу так званого «чутливого контенту»?). То правда, що психологічну втому від таких зображень ми й самі, чого гріха таїти, відчуваємо, і я, наприклад, давно покинула тут писати після кожної нічної трагедії, як мені «болить», — після 20-го разу це вже, по-моєму, непристойно: мало як тобі болить, це ще не привід всіх про це оповіщати й дурно-пусто множити скорб… 

Але мене однаково бісять (ну ок, майже однаково!) — як, з одного боку, американець, що приїздить знімати на Хрещатику дорогі авто й елеґантні вітрини, оснащуючи це все написом: «Американці, ось на що йдуть ваші податки!» (а що для американців узагалі, як справедливо завважив був іще Ремарк, війна — це «чисто літературна категорія», і вони навіть гадки не мають, як вона виглядає в реалі, то можна не сумніватись, що принаймні частина його ЦА це кремлівське ІПСО проковтне й не скривиться), — так і, з другого боку, самозациклений ізраїльтянин, який пише в своїй тамтешній статті — мовляв, ну ми ж не хочемо, щоб з Тель-Авівом сталось те, що з Києвом! — вочевидь так і уявляючи собі за отими регулярними «новинами чутливого контенту», що Київ тут лежить в руїнах, як Алеппо: всі «ньюс фром Юкрейн», сукупно, інсталюють в голови західному обивателю саме такий образ.

Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим

Я вже писала, ще позаторік, чому «Україна — не Сирія», і навіть до «Нашої Європи» цей текст уключила. А сьогодні нарешті втямила, чого в усіх цих misrepresentations хронічно бракує, що тільки й може виправити перекособочену картину — що з одного, що з другого боку: нас із вами бракує. Українців. Головної дійової (саме так!) особи.

Ми пишемо, скільки нам чого вночі прилетіло, і запрошуємо цілий світ разом з нами оплакати наших загиблих та побідкатись над нашими дітками, змушеними ночувати в метро. Але ми не кричимо на цілий світ — а мали б, після кожної такої ночі, як минула — хвалу і славу українським електрикам, які вже до 9.00 відновили майже всі тролейбусні маршрути (а дротів чимало цієї ночі було порвало в місті), українським комунальникам, які за дві години лагодять розвалений шахедом водогін і вертають воду нам в оселі (у понеділок було), українським бізнесменам, які відчиняють кав’ярні о 5-й ранку, щоб люди, які ночували в метро й виповзають із нього додому митися, могли випити дорогою кави, — і сміттярам, і залізничникам, і службам порятунку тварин, і всім, всім, дай їм Боже здоров’я, скромним службовцям великої й прекрасної Української Держави, хто четвертий рік тихо й непомітно, без журналістських камер і вдячних оплесків, робить перманентне чудо: по-мурашиному вперто перетворює щоніч руйновану скаженою Росією Україну — знову на нормальну, придатну до життя європейську країну: таку, в яку, приїхавши на кілька днів між обстрілами, можна й «не помітити» війни — якщо тільки не наближатись до прифронтової зони.

Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим: травма Голодомору, плюс купа ретравматизацій потому. Нещодавно Олександра Матвійчук писала, що Україна, мовляв, не вписується для Заходу в образ ідеальної жертви.

Маємо зробити ще один крок, і ще одне над собою зусилля — і сказати собі вголос, що ми за 30 років навіть і не бозна-якої ще, кривої-кульгавої напівнезалежности зуміли побудувати на диво ефективну державу — назвіть мені другу, яка на нашому місці б так упоралась

І репортажі після наших нічних обстрілів, де о 4-й ранку в небі можна фільмувати Об’явлення Івана Богослова, а вже о 10-й того самого ранку знову, за класиком, «кращого немає/нічого в Бога, як Дніпро /та наша славная Вкраїна», — мають щоразу демонструвати цілому світові не тільки тих, хто руйнує (творить зло), а й тих, хто відбудовує (відчакловує від зла): наших громадян десятків і десятків наймирніших у світі професій, колективне обличчя Української Держави (Захід його вже бачив за минулі 20 років на двох Майданах), — чиїм трудом країна на четвертий рік Великої війни досі втримується від колапсу. Хай би західний обиватель після «ньюс фром Юкрейн» щоразу замислювавсь — «а чи ми, на їхньому місці, так змогли б?»

А хто хоче бачити failed state і найжахливішу в світі корупцію — хай переведе очі на Москву і колапс в її аеропортах: і це ще, прошу завважити, в них нічого всерйоз не поціляло — як той казав, «ми ще не починали»…

Текст опубліковано з дозволу авторки

Оригінал‍

Нагадаю, що кластери — це тематичні розділи переговорів, які об’єднують між собою різні сфери політики. Відкриття кластеру «Основи», який включає питання правосуддя, свободи й безпеки, державних закупівель та статистики і фінансового контролю для ЄС, є пріоритетним. Україна є однією з найбільших за площею країн континенту, і перспектива її приєднання до Європейського Союзу далеко не всіма членами цього об’єднання сприймається з оптимізмом. ЄС, за великим рахунком, не до кінця завершив процес інтеграції Румунії, Болгарії та Хорватії, тому швидке приєднання України можливе, судячи з усього, лише в мріях. 

Хоча саміт Європейської Ради, який пройшов у Брюсселі 26-27 червня 2025 року, висловив ритуальну підтримку Україні, він не став місцем початку переговорів про вступ до ЄС Молдови й України. Але під час саміту Молдова — ЄС 4 липня господарка події отримала декларацію про відкриті двері. Україна ж, на жаль, зупинилася перед широко закритими дверима, де у ролі невблаганного Цербера виступає угорський прем’єр Віктор Орбан. Разом з тим проблема не лише у цьому досвідченому популісті. 

Доволі гучне повідомлення президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про підтримку Комісією початку переговорів про вступ України до ЄС стало лише спробою підсолодити гірку пігулку. Дипломати з дружніх Україні європейських держав відзначають, що не варто абсолютизувати роль Віктора Орбана як гальма європейської інтеграції нашої держави. Вони наголошують, що низка країн так званої Старої Європи може стати для України дуже суворим екзаменатором, і очікування офіційного Києва про здійснення інтеграції до ЄС протягом двох років виглядають щонайменше наївно.

Головна причина гальмування євроінтеграції України — повномасштабна агресія Росії проти нашої держави, яка триває вже понад 40 місяців. Росія послідовно намагається зруйнувати і Україну, і її європейську перспективу, добре розуміючи значення нашої держави для спільного інтеграційного проєкту Європи. Напередодні червневого саміту Європейської Ради з Москви голосом Дмітрія Медведєва заговорили про неприпустимість вступу України до ЄС. Медведєв — той ще геополітичний вар’ят, однак, до голосу Кремля у Старому Світі є чимало охочих прислухатися.

Віктор Орбан — мабуть, перший серед публічних європейських путінферштеєрів, який при цьому зберігає добрі відносини з Дональдом Трампом. Він готується до прийдешніх навесні 2026 року парламентських виборів, від результату яких залежить продовження його контракту з Угорщиною. Орбану за пів року буде непросто, і він це усвідомлює. Тому обирає собі політичних спаринг-партнерів вже зараз — Володимир Зеленський і Україна, Урсула фон дер Ляєн і Європейська Комісія. Все заради Угорщини, як він наголошує своїм прихильникам. Україна в його грі відіграє роль цапа-відбувайла. 

У ситуації, що склалася, Україні потрібно бути абсолютною відмінницею у питанні підготовки до вступу до ЄС. Чи можливо це в умовах широкомасштабного вторгнення Росії? Питання вочевидь риторичне, хоча ЄС політично підтримує нашу державу у цьому протистоянні з перших днів агресії

Проблема, на жаль, носить персоналізований характер: профільна віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина перебуває на посаді вже 5(!) років. До того ж у вересні минулого року вона додала до своїх повноважень портфель міністерки юстиції. Разом з тим вона не зуміла добитися прориву на шляху євроінтеграції України. Якою буде політична відповідальність «головної євроінтеграторки»? Це питання на фоні чуток про переформатування уряду стрімко набирає актуальності. Спроба піарників Мін’юсту продемонструвати обожнювання підлеглими виявилась невдалою і спричинила зворотній ефект у суспільстві.

Агенція Bloomberg повідомила, що Володимир Зеленський розглядає Ольгу Стефанішину як можливу кандидатуру на роль посла України в США. По суті, йдеться про відставку зі збереженням обличчя, адже Стефанішина не спроможна покращити відносини з ЄС. Персональна відповідальність має бути пов’язана зі зміною підходів до вступу до ЄС. Завищені суспільні очікування щодо темпів і змісту євроінтеграції, відсутність успіхів у діалозі з Будапештом, наростання україноскепсису в інших країнах Вишеградської четвірки — гострі і актуальні проблеми. Тут і падіння емпатії до українських біженців, і загострення економічних проблем у країнах регіону, яке спричинило скасування торговельного безвізу з ЄС, і недостатня прозорість України для партнерів. 

Зрозуміло, що наші партнери бачать і численні корупційні прояви всередині української влади, і «превентивні» санкції, проблеми з державними закупівлями в умовах війни. Відмова уряду підтримати рішення конкурсної комісії стосовно голови Бюро економічної безпеки (БЕБ) виглядає плювком в обличчя західним партнерам, для яких БЕБ — інструмент оптимізації економічної політики держави. 

Претендуючи на членство в ЄС, необхідно бути готовим до гри не у кластери, а за європейськими правилами. Це непросто, але ефективно. Відтак потрібні не просто політичні показові виступи, а робота над помилками з персональними висновками. На порядку денному — побудова прозорої політики на основі принципів функціонування ЄС та реальне зміцнення державних інституцій.

Як жінки ми мусимо покладатися на себе й близьких, яким дійсно можемо довіряти. Розриваюча серце історія 25-річної Лізи, жорстоко зґвалтованої та вбитої у Варшаві, нагадала нам, жінкам, що наші крики й наше «ні» ніколи не будуть до кінця зрозумілими чоловікам. Читання новин і досвід життя жінкою спонукали мене шукати способи, як я можу себе захистити.

Заняття із самооборони, перцевий балончик, таксі замість добирання пішки чи громадським транспортом у темну пору — все це ефективно. Але мене дуже дратує, що «безпека» означає, що я мушу витрачати більше грошей, а головне — віддавати ці гроші компаніям, що належать чоловікам. Тому я вирішила перевірити, як можу профінансувати ідеї жінок.

Так я натрапила на застосунок SafeMe, створений і перевірений молодими жінками, які — як і я — шукали рішення, яке допоможе себе захистити. На мій подив, коментарі під рекламою додатка були жахливими, а чимало чоловіків висміювали жінок за те, що вони хочуть почуватися безпечніше, ще й поширювали расизм. Це спонукало мене детальніше дослідити застосунок.

SafeMe має два режими: «Замовити спостереження» і «Викликати допомогу». Якщо ви виберете «Замовити спостереження», асистент безпеки SafeMe буде стежити за вашою поїздкою, перевіряючи, чи ви рухаєтеся правильним маршрутом — і в разі небезпеки повідомить про це відповідні служби порядку. Достатньо вказати вид транспорту і вибрати пункт призначення в додатку, і програма буде стежити за вашою безпекою.

У режимі «Викликати допомогу» читаємо: «У разі небезпеки або відчуття загрози скористайтеся додатком і викличте допомогу. Одним натисканням кнопки ви сповістите асистента безпеки SafeMe, який направить відповідні служби до вашого місцезнаходження».

Завдяки цьому вам не потрібно дзвонити в поліцію і повідомляти своє місцезнаходження або пояснювати, в якій ви ситуації, — додаток вже відстежує це. Я вирішила встановити його і користуюся дотепер (щомісячна абонентська плата становить 12,49 злотих). На ринку доступні також інші додатки, як-от HomeGirl, Uber Women або Bolt Women, якими я часто користуюся, повертаючись додому.

Я знаю, що застосунок не є рішенням у разі відсутності почуття безпеки, яке ми, жінки, відчуваємо. Однак, втішним є усвідомлення, що існує спільнота жінок, які піклуються одна про одну, щоб створити простори (навіть в інтернеті), де ми можемо почуватися в безпеці.

Його можна умовно назвати «список Навроцького». Так, Польща — парламентсько-президентська республіка, де повноваження глави держави не вражають обсягами. Проте заяви Кароля Навроцького під час президентських перегонів потребують від України радикальних змін підходів до діалогу з Варшавою. Нинішній президент-елект виступає каталізатором потрібних змін у відносинах Польщі й України, тому «список Навроцького» необхідно формувати вже зараз.

1. Новий договір про дружбу та співробітництво. Нагадаю, що Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між Україною та Республікою Польща був підписаний і ратифікований ще у 1992 році. Це було логічно з огляду на першість Польщі у питанні визнання незалежності України, але сьогодні актуальним кроком є ухвалення нової версії Договору. Варшава і Київ почали вести відповідні консультації у розквіті повноважень президента Анджея Дуди, і завершення цього процесу дозволило б перекинути логічний місток від одного президента до іншого. 

2. Рішення про продовження ексгумації жертв Волині. Рішення про проведення ексгумації у Пужниках (Тернопільська область) дозволило нейтралізувати негативний ефект від чергового акту вандалізму над похованням воїнів УПА на горі Монастир. І продовження ексгумації — бодай з огляду на місце роботи Навроцького, який очолював Інститут національної пам’яті, є логічним. Цей крок дозволить мінімізувати негативні наслідки очікуваної участі Кароля Навроцького у заходах з агресивного вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії у липні. 

3. Залучення Польщі як посередника до переговорного процесу з Росією. Для Варшави є характерними небезпідставні дипломатичні амбіції. Хоча президент Польщі не призначає міністрів оборони й закордонних справ (як його український колега), впливати на зовнішню та оборонну політику він точно намагатиметься. Відтак більш активне посередництво Польщі в російсько-українському діалозі може виявитися корисним і для Києва, і для Варшави. 

4. Участь у відзначенні п’ятої річниці створення Люблінського трикутника. Цьогоріч цій геополітичній конструкції в Балто-Чорноморському регіоні виповнюється п’ять років. Хоч останніми місяцями у зовнішньополітичній риториці Польщі більш помітним є Веймарський (Німеччина — Польща — Франція) трикутник, проте саме Люблінський трикутник, як і створена в Любліні десять років тому Польсько-литовсько-українська бригада імені князя Костянтина Острозького, можуть сприяти зміцненню регіональної безпеки. Це варто «продавати» Каролю Навроцькому й членам його команди. 

5. Активізація участі України у проєкті Тримор’я. Ініційований президентами Польщі й Хорватії проєкт розвитку країн між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями повинен політично пережити своїх засновників — Анджея Дуду й Колінду Грабар-Кітарович. Для Кароля Навроцького це може стати елементом власної зовнішньополітичної активності, а для України — шансом на збільшення зовнішньополітичної суб’єктності. До того ж Україна має розгалужену ГТС, яку необхідно використовувати для транзиту природного газу. 

6. Відновлення діалогу про участь Польщі у процесі відновлення України. Представники польського бізнесу понад два роки намагаються отримати від України відповідь на питання щодо власної участі у процесі відбудови України. Вони небезпідставно припускають, що представники різноманітних транснаціональних корпорацій можуть в останній момент їх відтіснити. Тут доцільно згадати обіцянку Навроцького під час теледебатів «відправляти в Україну не польських солдатів, а польських бізнесменів» — та підіграти їй. 

7. Просування «нового прометеїзму». Спираючись на публічний образ новообраного президента Польщі, Україна могла б запропонувати йому «новий прометеїзм» — концепцію спільної протидії Росії та її впливу у Балто-Чорноморському регіоні. Творчо переосмисливши спадщину Юзефа Пілсудського, українське керівництво могло б спробувати створити атмосферу довіри у відносинах з Варшавою. 

Замість післямови. Україна має два місяці на формування політики щодо Навроцького й Польщі, яку він очолить у серпні. Зараз м’яч — на українському боці поля, а шанси порозумітися з політиком з «новим обличчям» є високими.