Ексклюзив
20
хв

Яке майбутнє чекає на молодь у Польщі?

Крайні праві сили в Польщі популярні здебільшого серед молодих чоловіків. Водночас чимало освічених молодих жінок, які закінчують найкращі університети світу, обирають комфорт і спокій замість політичної активності. Пишучи цей текст, я намагаюся висловити свою фрустрацію. Яка виникає через реакцію молодих людей на політику. Бо відомо: навіть якщо тебе не цікавить політика, політика завжди буде цікавитися тобою

Меланія Крих

Фото: Karol Makurat/REPORTER

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

З моменту оголошення результатів виборів я маю враження, що найпоширенішою реакцією на них серед молодих людей є... випивка. Можливо, це стереотипне ставлення, характерне для поляків, але саме так виглядала реальність у моєму оточенні. Сидячи з пивом у руці, юнаки й дівчата кажуть: «Я вже змирився з тим, що Польща — це друга Білорусь», «Ніколи сюди не повернуся», «Я залишаюсь і буду боротися за свою країну». І хоча ці думки діаметрально протилежні, всі вони випливають з одного: страху за майбутнє і спроб впоратися з невизначеністю.

Саме ця різноманітність поглядів мене зачаровує. Кожен з нас, молодих людей, намагається якось реагувати на політичні події, які безпосередньо впливають на наше життя. Одне висловлювання особливо запам'яталося. Один з моїх знайомих сказав, що сенс політики в тому, щоб «залишатися в ній особливо тоді, коли все погано». І з цим не можна не погодитися.

Я розумію людей, які хочуть виїхати — особливо жінок, представників культурних меншин або ЛГБТК+ спільноти, які не почуваються в безпеці в Польщі. Як можна вимагати від людини, яка постійно зазнає нападів з боку більшості суспільства, залишатися в країні, яка відмовляє їй у гідності та безпеці?

Незважаючи на все, після останніх виборів я відчуваю в собі ще більшу мотивацію до дії. Треба усвідомити, що сказати «я тікаю, бо це мене не стосується» — це привілей. Багато людей не мають ані можливості, ані коштів, щоб виїхати. Не всі можуть дозволити собі ескапізм.

І тут виникає наступне питання: куди взагалі можна втекти? Крайні праві набирають ваги не тільки в Польщі, але й в усьому світі: в Європі, США і навіть у країнах, які вважаються «безпечними», як-от Австралія чи Нова Зеландія. Тож чи не краще залишитися і боротися за цінності, які для нас важливі тут, у наших місцевих громадах? Я обираю друге

Я бачу велику проблему: багато молодих людей виїжджають на навчання за кордон, але після повернення не роблять спроб змінити реальність. Навпаки. Вони намагаються асимілюватися із системою, яку вже знають. Вони закінчують престижні університети, як-от Кембридж чи Оксфорд, а потім повертаються до Польщі і влаштовуються на роботу в ті самі безпечні консалтингові компанії. Де мотивація до дії? До побудови чогось нового? Чи ми вже вигоріли? Чи так сильно боїмося ризику? А може, наші моральні цінності зміщуються в бік консерватизму, як і серед старших поколінь?

Статистика показує, що крайні праві сили здебільшого популярні серед молодих чоловіків. Водночас чимало освічених молодих жінок, які закінчують найкращі університети світу, обирають комфорт і спокій замість політичної активності. Пишучи цей текст, я намагаюся висловити свою фрустрацію. Яка виникає через реакцію молодих людей на політику. Бо відомо: навіть якщо тебе не цікавить політика, політика рано чи пізно обов'язково зацікавиться тобою.

Польська молодь на марші Славоміра Менцена, Вроцлав 2025. Фото: Krzysztof Kaniewski/REPORTER

Нам потрібно більше людей, які організовуються. Нам потрібні спільноти, які будуть вести відкриті, продуктивні розмови про майбутнє, про справедливість, про цінності. Інакше ми будемо повторювати схеми, які функціонують вже протягом поколінь.

Історія має таку властивість, що вона замикається в колі, але в якийсь момент це коло потрібно зупинити.

Я маю враження, що в світлі результатів цих виборів і паралізуючого страху перед поверненням PiS до влади, я дедалі частіше кажу людям мого віку: не здавайтеся, боріться. Але як саме ми маємо боротися із цією системою, перш ніж буде запізно? Протестами? Діяльністю в інституціях? Створенням і підтримкою громадських організацій? Усі ці форми опору мають спільну рису: історично вони завжди починалися з невеликих, рішучих груп молодих людей. Саме такі групи часто були початком кардинальних змін. І саме вони повинні бути для нас натхненням не тільки до дії, але й до віри, що дія взагалі має сенс.

Ми не можемо сидіти склавши руки і чекати, поки політики «дадуть нам» право на аборт, рівність шлюбів, житло, яке ми можемо собі дозволити, або доступ до якісної освіти.

Якби вони хотіли це зробити, ми б уже це мали. А оскільки вони цього не роблять — незважаючи на багаторічні обіцянки, — ми не можемо розраховувати, що щось зміниться само собою. Тому сьогодні я запитую молодих людей, які це читають: яке майбутнє ви бачите для Польщі? І що ви збираєтеся зробити, щоб його змінити? Бо кожен може щось зробити. Аби потім не шкодувати про втрачені можливості.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Режисерка, креативна продюсерка та асистентка режисера. Завершує навчання у Tisch School Нью-Йоркського університету, де навчається на програмі «Кіно і телебачення». Під час навчання в Нью-Йоркському університеті зняла кілька фільмів, присвячених соціальним змінам. Багато з фільмів, над якими вона працювала, були відібрані для участі у відомих кінофестивалях. Вважає, що сторітелінг завжди має бути наповнений правдою та слугувати мотиватором для змін у суспільстві.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.

Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:

— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.

Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.

— Тримайтеся, — сказав я.

Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:

— Дякую вам.

Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.

У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.

«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.

Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.

Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.

Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.

Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.

Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити

Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.

Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».

На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.

‍Текст опубліковано з дозволу автора. Джерело

20
хв

Панове, так не мало бути

Адам Вайрак

Отже, під час війни з «русскім міром» молоді українці не йдуть добровольцями на фронт, а тікають в іншу країну, де стають частиною цього «русского міра». Вони ходять на російські концерти, спілкуються російською, для епатажу чи заради провокації розмахують червоно-чорним прапором з псевдоісторичною символікою (історики помітили, що такого прапору в дійсності не було).

Поляки підтримують тих українців, які воюють з «русскім міром», а не тих, які є його частиною і приносять його до них додому

Звідки там чевоно-чорний прапор? Танцювати з ним на російськомовних концертах — все одно,що нести на параді на красній площі перед колоною ФСБ. Адже  такі прапори не лише символ українсько-польського протистояння для поляків, а й один з символів протистояння українців російським загарбникам. Очевидно, що підняття такого прапора у Польщі образить почуття багатьох поляків, підтримка яких нам під час війни життєво необхідна. Але його підняття на руськомірському концерті так само образить почуття тих українців, які під таким прапором зараз воюють з російським окупантом.  

«Русскій мір» у культурі використовується ворогом.

Українці, які стають його частиною, і самі є ментально окупованими росіянами, але несуть цю ментальність без емпатії і смаку європейцям. «Русскій мір» — це як інфекція, якою намаються заразити світ, такий собі духовно-культурний ковід, який вбиває.

Саме ним підживлюють антиукраїнські ультраправі настрої у Польщі й інших європейських країнах.

Джерело

20
хв

Інфекцією «русского міра» намагаються заразити світ

Микола Княжицький

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Список Навроцького: актуальний must have для польсько-українських відносин

Ексклюзив
20
хв

Щоб розпочати війну, не потрібні бомби. Все, що вам потрібно, це вдалий фейк

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress