Інфекцією «русского міра» намагаються заразити світ

— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.

Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:

— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.

Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.

— Тримайтеся, — сказав я.

Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:

— Дякую вам.

Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.

У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.

«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.

Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.

Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.

Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.

Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.

Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити

Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.

Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».

На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.

‍Текст опубліковано з дозволу автора. Джерело

Пишу у зв’язку з праворадикальними виступами, призначеними на суботу, 19 липня (у цьому контексті слово «демонстрації» звучить надто м’яко). Як і багатьох інших, мене обурює той факт, що в країні, яка найбільше постраждала як від німецького фашизму, так і від російського ярма — від часів поділів Речі Посполитої до переломного 1989 року — сьогодні піднімають голову фашизовані угрупування крайніх правих, а також антизахідна й антидемократична російська пропаганда. Просто не можу збагнути, як можна вважати себе поляком і при цьому поширювати риторику обох цих сил. На мою думку, це свідчить про разючу обмеженість мислення.

Але хотів би сказати не про це, а про мігрантів. Я не буду заглиблюватися в тему незаконної міграції з країн Півдня — я з цим не стикався. Натомість хочу написати кілька слів про людей з України, які знайшли в нашій країні притулок від війни. У минулому й поляки були в подібному становищі, тому ми маємо поставитися до цього з розумінням і емпатією. Спочатку так і було — я з радістю спостерігав приклади доброзичливості й безкорисливої допомоги біженцям. Мене зворушували слова подяки, які я читав у медіа або чув особисто (всупереч огидній брехні, яку нині поширює праворадикальна пропаганда «Конфедерації» та «ПіСу»). Українці не шкодували слів вдячності. Я сподівався, що перед обличчям спільного ворога нам вдасться залишити історичні суперечки історикам і зосередитися на теперішньому. Але ситуація почала змінюватися.

Допомога людям, змушеним залишити власні домівки, — це безсумнівно правильний і моральний вчинок. Рішення польського уряду (на той час — уряду «ПіСу») надати українцям частину прав, що прирівнюють їх до громадян Польщі (так, до речі, зробили й інші європейські країни), заслуговує на схвалення. Тим більше мене здивувало, коли дедалі частіше почали лунати заклики скасувати соціальну підтримку для українців — переважно з боку прихильників тієї ж політичної сили.

У суспільну свідомість ніяк не можуть пробитися офіційні дані польських установ (наприклад, ZUS і NBP), які свідчать, що більшість українців — працевлаштовані (70%, що навіть більше, ніж серед поляків) і чесно сплачують податки, повертаючи до бюджету кожну отриману злотувку, та ще й додаючи чотири зверху.

Вони поповнюють держбюджет на суму, яка дорівнює витратам на дотації до вже збиткової вугільної галузі. Своєю працею вони підтримують польську економіку, що страждає від нестачі кадрів. То хто кому має бути вдячний? Домовмося чесно, що це — симбіоз.

Уже майже три роки я беру участь у роботі українсько-польської волонтерської групи, створеної українкою і сформованої переважно з українців. Я особисто познайомився з кількома десятками українців. Ми бачимося практично щодня, разом плетемо маскувальні сітки для української армії, багато розмовляємо, краще пізнаємо одне одного. І я просто не розумію, як їхня присутність може комусь заважати. Я не розумію расизму загалом, але коли йдеться про українців, моє несприйняття ворожості, яку особливо демонструють праві (маскуючи це псевдопатріотизмом), досягає межі. Нас розділяє так мало, навіть наші мови схожі, і якщо з обох сторін є хоч крихта доброї волі — ми дуже швидко починаємо розумітися.

Разом із дружиною ми особливо подружилися з родиною засновниці нашої групи — ми навідуємо одне одного, коли тільки можемо, вболіваємо за успіхи її 12-річної доньки, яка ходить до польської школи й паралельно навчається онлайн в українській. Ми не знаємо, що принесе майбутнє, але точно знаємо, що в наших родинах не буде розлуки. Ми називаємо одне одного "наша українська родина" і "наша польська родина" — і це не порожні слова, а справжні почуття.

Наші народи ще не втратили шансу на взаємне зближення і дружбу. Адже справжні друзі пізнаються у біді.

Але польська правиця останнім часом докладає всіх зусиль, щоб нас посварити. І це працює на користь Росії. Хотів би вірити, що це просто опортуністична дурість (хоч і не вірю). Якщо ми остаточно відвернемо українців від Польщі — втратимо історичний шанс. А ще гірше: як і століття тому, нас знову може об’єднати лише спільний ворог.

Фашизм — це зло, яке викликає в мене інстинктивну відразу.
Закликаю тих, хто ще не втратив розум, — не йдіть дорогою, що веде у прірву.

Лист став відповіддю на заклик Романа Імельського — першого заступника головного редактора «Газети Виборчої».