Суспільство

Не допомогли ні довідки зі школи, ні медстраховка

Насправді ситуація з документами не врегульована від початку повномасштабного вторгнення. Коли тисячі українських жінок разом з дітьми переїхали до Франції, на законодавчому рівні було прийнято рішення про надання статусу тимчасового захисту. Але рішення стосувалося лише дорослих. Діти, які не досягли повноліття (18 років), у Франції не мають жодного офіційного документу, якій підтверджує, що вони перебувають у країні під тимчасовим захистом. Єдине, де це відзначено, це страховка батьків. До липня цього року польські прикордонники просто заплющували на це очі. Адже термін перебування на території ЄС по безвізу минув. І от у липні 2025 Польща зненацька посилила заходи безпеки при перетині кордону з Україною. Українці стали ділитися своїм негативним досвідом.

Так, Олена Кутас пише на сторінці «Рука допомоги в адміністративних питаннях українців в Франції» у фейсбуці:

— 17.07 я, мої дві доньки (30 та 16 років), онучка 3.8 років і наш собака прибули на пункт пропуску польського кордону Шегині — Медика. Ми швидко пройшли український пункт пропуску… Я і старша донька маємо АПС (тимчасовий захист), наші діти 16 та 3.8 років — ні. Відповідно мене, старшу доньку й онучку поляки пропустили, а мою 16 річну доньку — ні.

Відразу поясню, чому пропустили онуку — бо вона не протермінувала безвіз. А моя донька, звісно, протермінувала — вона більше року не була в Україні: навчалася у французькому ліцеї, українських школах, постійно проживала у Парижі. Отже, 16-річну доньку наполегливо попросили пройти у відповідну кімнату для з’ясування обставин.

До нас прийшли керівники митниці, яким ми наполегливо пояснювали, надавали всі документи, які були в моєї дитини (зі школи, медичне страхування). Ба більше: в моєї дитини був документ, виданий посольством Франції, в якому надана вся інформація про перебування, навчання моєї доньки у Парижі.

Вивчивши цей додатковий документ, польский керівник ПП відповів: «Документ хороший, але ви порушили закон (термін перебування в Шенгенській зоні), тому повертайтеся в Україну». І ні сльози, ні благання, вмовляння на них не подіяли.

І що мене вразило найбільше — це ситуація ще однієї мами особливої дитини. Хлопчик лежав на спеціальному ліжку для дітей з інвалідністю. Біля нього стояла квадратної форми валіза, повна медпрепаратів. Мама десять хвилин щось йому з неї давала. Боляче було дивитися на це, але я не знала, чим їм допомогти. Вони, до речі, поверталися в Німеччину.

І їх, і нас відправили в Україну. У паспорті доньці поставили штамп F (означає, що термін перебування у Шенгенській зоні в межах безвізового режиму було перевищено — Ред.). Моя донька зі сльозами повернулася в Україну. Ми виготовили новий паспорт, знайшли перевізника через румунський кордон і безперешкодно дісталися Парижу.

Інша мама українка — Бурик Ліза з Ліону, пішла іншим шляхом. Після свого негативного досвіду на кордоні вона стала збирати свідчення батьків і надсилати листи у відповідні французькі й українські інстанції:

— Кордон Україна — Польща. Літо 2025 року. Те, що зараз відбувається з українськими жінками та дітьми на польському кордоні — це стрес, безсилля і приниження. Ці жінки не їхали в Україну на курорти. Вони їхали на:

— похорон близької людини;
— лікування хворих батьків;
— оновлення українських документів;
— просто побачити родичів, яких не бачили понад 2 роки через війну.

Це — не відпустка, а болючі обов’язки.

Багато з них їхали з дітьми, тому що залишити дитину у Франції просто нема з ким:

— бабусі залишились в Україні;
— чоловіки воюють або працюють без вихідних;
— французьких родин поруч немає.

І от зараз, повертаючись назад до Франції, їх не пропускають через польський кордон, бо у дитини немає окремого документу.

Що робити жінці з дитиною на руках без необхідних документів, без ночівлі, без підтримки?

Я надіслала понад 30 листів до різних інстанцій. З них приблизно 6 відповіли з корисною інформацією або рекомендаціями, 3 листи повернулися через технічні причини, а решта — поки без відповіді.

Оформляйте візу на повернення або їдьте через інші країни

У посольствах України у Франції, а також Франції в Україні прокоментували ситуацію так: дітям радять оформляти візу на повернення (яку можна зробити в консульстві у Києві). Або просто перетинати кордон, оминаючи Польшу.

Зокрема, у посольстві України у Франції заявили:

«Посольство України у Франції протягом останніх днів отримало десятки звернень від українських асоціацій і громадян, які проживають за тимчасовим захистом в різних регіонах Франції, з проханням допомогти вирішити ситуацію, яка має сталий невипадковий характер в пунктах пропуску при в’їзді з України в Польщу.

Повідомляється, що всім неповнолітнім громадянам України менше 18 років, які подорожують з чинними ПГУВК у супроводі своїх батьків/законних представників, польські прикордонники відмовляють у перетині кордону для в’їзду до Польщі та подальшого прямування до Франції, посилаючись на нещодавні внутрішні рішення та інструкції, а також мотивуючи це відсутністю французьких дозволів на проживання, виходячи за межі перебування на території країн Шенгенської зони в межах безвізового режиму до 90 днів.

У зв’язку з цим Посольство звернулась до МЄЗС Франції щодо зазначеної ситуації з проханням поінформувати МВС Польщі або прийняти інші заходи та надати роз’яснення з приводу вирішення цієї ситуації. До того ж Посольство України в Польщі вживає заходів для отримання офіційних роз’яснень від польської сторони.

До отримання роз’яснень від французької та польської сторін Посольство України рекомендує під час подорожей з Франції замість польських обирати інші пункти пропуску прикордонного контролю для в’ізду до України та у зворотному напрямку».

Зі свого боку посольство Франції в Україні зазначило:

«Неповнолітні, чиї сім’ї користуються тимчасовим захистом у Франції, не мають права на отримання DCEM у префектурі за місцем проживання. З огляду на нещодавні труднощі, що виникли під час перетину кордонів, рекомендується повертатися до Франції з країн з прямим повітряним сполученням, зокрема з країн поза межами Шенгенської зони.

Нагадуємо, що в’їзд до країни є виключною компетенцією відповідної країни, а прийняття пасажирів — виключною відповідальністю обраної авіакомпанії.

В разі заборони перетину кордону при в’їзді до країн Шенгенської зони вам необхідно звернутись за оформленням заявки на візу на повернення — visa retour — до візового відділу посольства Франції в Києві за процедурою, описаною на нашому сайті.

Видача такого типу візи підпорядкована дозволу територіально вповноваженої префектури й тому може призвести до додаткового часу обробки візової заявки. Звертаємо вашу увагу на те, що візовий відділ не надає консультацій телефоном та просимо ознайомитись з процедурою оформленні візової заявки на сайті посольства».

Хто відреагував на ситуацію швидко, так це автобусні перевізники — збільшивши кількість маршрутів через румунський та угорський кордон, де наразі до неповнолітніх українців претензій немає. Які обхідні шляхи доведеться шукати далі, не зрозуміло. Це системна проблема, яку необхідно вирішувати на міждержавному рівні. Разом з тим у посольствах обох країн це вважають «тимчасовими складнощами».

Сподіваємось, вони дійсно тимчасові, і французькі та польські посадовці відреагують оперативно — а саме відрегулюють процедуру повернення українських родин, які знаходяться під тимчасовим захистом європейських держав, з України до країн ЄС. 

Вони приїхали до Польщі з дипломами по вищу освіту, серйозним досвідом, надіями. Не в пошуках кращого життя, адже у кожної за плечима – роки навчання, кар’єра, вміння, напрацьовані зв’язки. Але після переїзду все довелося починати з нуля.

Для багатьох українок першим кроком стало прибирання. Для інших — кухня чи нічні зміни на складі. Хтось не зумів вийти за межі фізичної праці. А хтось перелаштувався і навчився жити інакше: опанував польську, перекваліфікувався — і повернувся до своєї професії.

За даними UNHCR та Deloitte, у 2024 році українські біженці забезпечили 2,7% ВВП Польщі. Близько 69% працездатних українців влаштувались на роботу, майже не відстаючи від громадян Польщі (72%). А це ж переважно жінки. Але за оцінками експертів ринку праці, лише 30% українців працюють за своєю кваліфікацією. Решта змушена погоджуватись на позиції, які не відповідають ані досвіду, ані освіті.

Чому так стається? Чому навіть досвідченим фахівчиням з дипломами іноді роками не вдається повернутись у професію? Чому частина з них залишається у низькокваліфікованій праці й чи завжди це про безвихідь?

Ми поспілкувалися з українками, які працюють у Польщі, розпитали про їхній професійний шлях, про те, що краще спрацьовує: гарне резюме, нетворкінг чи просто впертість. А ще попросили експертку з кар’єрного розвитку пояснити: що насправді заважає жінкам будувати кар’єру за кордоном і як це змінити.

Нижче — три історії, три дуже різні досвіди. Але кожна з історій — про пошуки себе в новому світі, віру в себе і реальність, яка не завжди збігається з очікуваннями.

«Нізащо не повертатися до прибирання»

Ім’я героїні змінене на її прохання. Вона зізнається, що й уявити не могла, як довго триватиме її пошук роботи, і через це відчуває сором. Та насправді її наполегливість і витримка заслуговують на повагу більше, ніж будь-який рядок у резюме.

Катерина приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу на початку повномасштабної війни. В Україні вона мала стабільну кар’єру — за освітою економістка, працювала менеджеркою проєктів у приватній компанії. Її день був розписаний до хвилини: зустрічі, плани, відповідальність. Усе змінилось за одну ніч, коли довелось тікати. У перші місяці вона не шукала нічого «за фахом» — потрібно було просто знайти дохід, щоб вижити. Катерина взялася за прибирання.

«Півтора року на прибираннях. Це було важко не фізично, а внутрішньо. Ніби вийшла із себе самої. Але тоді я вирішила: немає нічого ганебного в праці. Я просто мала годувати свою дитину. І цим пишаюсь».

Проте виснаження прийшло швидше, ніж очікувалось. Катерина вигоріла, зрозуміла, що довго так не витримає:

Я страшенно боялась застрягнути. Усі казали: “Поки є робота — тримайся”. Але я відчувала, що мені потрібне інше. Що я зникну, якщо не зміню щось терміново

Вона пішла в поліцеальну школу, щоб стати гігієністом-стоматологом. Навчання закінчила успішно. Але з’ясувалося: без досвіду тебе ніде не чекають:

«Вислала купу резюме. У відповідь — тиша. Казали, що шукають з досвідом. А звідки ж той досвід, як тебе ніхто не бере?»

Зрештою Катерина влаштувалась асистенткою стоматолога. Але робота виявилась нестабільною — годин було мало, а керівниця, як каже Катерина, не дуже її підтримувала.

«Коли ти і так несеш на собі все — від житла до школи для дитини, — дуже важливо, щоб на роботі була безпека. А коли цього немає, ти просто виснажуєшся вдвічі швидше».

Катерина знову вдалася до пошуків. Цього разу — у сфері обслуговування клієнтів. Польську мову вже знає на високому рівні й вважає, що це головний інструмент інтеграції:

‍Мова — це все. Без неї навіть не візьмуть резюме до рук. Я знаю польську добре — і це моя опора. Але тільки мови теж замало

Зараз Катерина щодня розсилає резюме, адаптуючи кожне під конкретну вакансію. Нетворкінгом не користується — каже, що не має у Польщі багато знайомих.

«Вважаю, що резюме має чимось виділятись, чіпляти, тільки тоді є шанс, що його помітять. За моїми підрахунками, на 30 відправлених CV може прийти одна відповідь. Чому? У сфері обслуговування клієнтів велика конкуренція, на одне місце може претендувати 100 кандидатів. Але я намагаюсь не сприймати відмови або мовчання як оцінку мене. Не взяли — це не я погана, просто це не моя вакансія».

Катерина не дозволяє собі зневіритись. Пам’ятає, як довго працювала на прибираннях — і не хоче повертатися туди знову. Її головний принцип — не грати жертву і вірити в себе:

Треба поводитись, як зірка. Якщо ти сама не повіриш в себе, то й ніхто інший не повірить

«Я не прикидаюсь. Просто нагадую собі: я вже витримала більше, ніж здається. І заслуговую ще більшого».

«Я просто заходила в аптеку і казала, що шукаю роботу»

За плечима Юлії Асташенюк з Одеси — диплом медичного університету й понад десять років досвіду в аптеці. Вона працювала провізоркою на «першому столі» — спілкувалася з пацієнтами, відпускала ліки, відповідала за точність і безпеку. Робота вимагала фаху, уваги й емпатії, і Юлія завжди любила цю справу.

«Це не просто “продати пігулки”. Ти маєш зрозуміти людину, підтримати її, пояснити варіанти, допомогти. І звичайно, глибоко знати препарати. Для мене це завжди було більшим, ніж робота. Це моє покликання».

Коли почалася повномасштабна війна, Юлія певний час залишалася в Одесі. Але постійні обстріли й відчуття небезпеки змусили її залишити місто. Рік тому вона переїхала до Польщі. Тут усе почалося — як і в більшості — з чистого аркуша: без знання мови, без знайомих, без розуміння, як працює місцевий ринок праці. Але з твердим наміром — залишитися у професії.

«Я знала: хочу повернутися в аптеку. Не могла собі дозволити здатися — це було б зрадою собі».

Юлія самотужки склала резюме польською — як уміла. І пішла вулицями Варшави, з папкою в руках, від аптеки до аптеки:

«Я заходила й говорила: “Добрий день, я з України, шукаю роботу”. Зі страхом, ламаною мовою, без офіційного дозволу працювати провізором. Але я вірила, що хтось дасть мені шанс».

Тижні минали — і нічого. Хтось чемно відмовляв, хтось не мав часу навіть поговорити, дехто взагалі не переглядав резюме. Юлія поверталась додому розчарована, але вже наступного ранку знову вирушала в новий похід:

Я щоразу нагадувала собі: кожна спроба — крок до “так”. Просто треба йти. Поки не відчиняться двері

Зрештою вони таки відчинились. В одній з аптек власниця запропонувала поговорити. Після короткої бесіди Юлію взяли — на посаду аптечної помічниці (pomoc apteczna). Це було далеко від тієї відповідальності, яку вона несла в Україні. Але вона була вдячна за шанс.

«Моя робота — прийом товару, розкладка по полицях, прибирання. Це не провізор і навіть не технік. Але я щаслива, що знову в аптеці. Я дихаю знайомим повітрям. Це вже прорив».

Звісно, не обійшлося без факапів. Система, до якої вона звикла в Україні, тут не працює: якщо вдома ліки сортують за діючими речовинами, то в Польщі — за алфавітом. Помилитись легко, тож треба бути уважною.

«Було кілька моментів, коли я щось поставила не туди — мені вказали. І так, це вдаряло. Ти все життя була спеціалістом, а тепер навчаєшся знову з елементарного. Це буває боляче».

Юлія зізнається: іноді гірко. Особливо коли бачить, що її не сприймають як фахівчиню, що вона — на нижньому щаблі.

«Я дипломована спеціалістка, я вмію консультувати, відповідати за серйозні рішення. А тут я — “принеси-подай”. Скажу щиро, ніколи в житті я стільки не прибирала. Іноді це просто морально виснажує. А часом і фізично буває справді важко. Але я не дозволяю собі опустити руки».

‍Колектив її поважає, навіть звертаються «пані магістр», хоча юридично вона не має права відпускати ліки. Інколи колеги телефонують у неробочий час — дізнатися, де що лежить, або уточнити якусь дрібницю. Бо знають: вона досвідчена, розуміє, як усе влаштовано

«Це трохи напружує. Але водночас приємно — значить, довіряють, визнають, навіть якщо формально я лише помічниця».

Юля каже, що культура аптечної справи в Польщі відрізняється. Тут провізори не тиснуть на продажі, як це було в Україні. Всі рецептурні ліки — лише за рецептом. І це, на думку Юлії, — правильно.

«В Україні ти мав план продажів — і викручувався, як міг. Не знаю, як у польських мережевих аптеках, але в моїй невеликій аптеці зарплата не залежить від того, скільки і на яку суму ти продав. Тут ти — фахівець, а не продавець. Колежанки читають профільні новини, діляться, обговорюють зміни в законодавстві. Це надихає».

Зараз Юлія всерйоз розмірковує над нострифікацією — визнанням свого диплому в Польщі. Вона розуміє: шлях буде непростий. Іспити, бюрократичні процедури, додаткові курси. Багато хто на цьому етапі зупиняється. Але вона налаштована йти далі.

«Я вже стільки всього пройшла, що повертатися назад — точно не варіант. Так, це довго, виснажливо й потребує грошей. Але я знаю, навіщо мені це. Я хочу знову працювати провізоркою. В аптеку я прийшла не випадково. І залишусь у ній — наскільки б це не було складно».

«Айті — не лише для геніїв. А й для тих, хто не боїться змін»

Вікторія Лаврик приїхала до Польщі разом з чоловіком ще у 2017 році — задовго до повномасштабної війни. У Черкасах закінчила школу, а вищу освіту здобула в Києві у Національному університеті харчових технологій, де вивчала готельно-ресторанну справу. Її перші кроки на новому місці були нібито логічним продовженням спеціальності — але в зовсім інших реаліях.

«Я пішла працювати офіціанткою в готельний ресторан. Нічого романтичного — нелегка фізична робота: постійно на ногах, важкі таці, посуд, втома. Було непросто й емоційно. Ти маєш вищу освіту, прагнеш розвитку, а починаєш з найнижчої сходинки. І дуже хочеться її якнайшвидше подолати».

Згодом її перевели на рецепцію. Здавалося б, кар'єрне зростання. Але реальність швидко розставила акценти.

«Це був шалений стрес. Робота в нічні зміни, іноді — геть сама на всю зміну. Втома, відповідальність, форс-мажори з клієнтами, які могли вибухнути агресією на рівному місці. І ще — постійне відчуття, що ти чужа. Ти “українка” — а отже, апріорі мусиш доводити, що вартуєш довіри. Було чимало упередженого ставлення. Навіть коли все робиш правильно, цього може бути недостатньо».

Після року у готельній сфері Вікторія вирішила: досить. На той момент вона вже більш-менш володіла польською мовою і почала активно шукати інші варіанти. Допомогли знайомі — порекомендували її до польської компанії, що займалась продажем питної води. Так вона отримала роботу менеджерки з продажу.

«Цей досвід багато дав: я навчилась спілкуватися з клієнтами, будувати відносини, краще розуміти бізнес-процеси, підтягнула письмову польську. Але стало відчутно “тісно” — захотілося більшої динаміки, розвитку, середовища, де в людей є амбіції. Я зрозуміла, що хочу змінити ситуацію».

І тоді Вікторія звернула увагу… на ІТ. Попри те, що технічної освіти вона не мала, записалася на онлайн-курси — після роботи, самостійно. Починала з баз: що таке e-commerce, як працює сайт, як управляти цифровими проєктами.

«Багато хто думає, що ІТ — це для програмістів і “ботаніків з математикою”. Але насправді є багато позицій, де головне — аналітичне мислення, структурність, вміння спілкуватись і організовувати процеси. Якщо вмієш користуватись комп’ютером і тримати мишку — можна вчитись».

Знову ж таки через знайомих вона потрапила на співбесіду до міжнародної компанії. Сьогодні Вікторія працює як E-commerce Project Manager: відповідає за роботу сайту, координує онлайн-продукти, команди розробників і дизайнерів, спілкується з клієнтами та підрядниками.

Вона не приховує, що на початку соромилась говорити знайомим, що шукає роботу. Здавалося, це прояв слабкості. Але тепер каже: саме нетворкінг став поворотною точкою.

«Я колись боялась “набридати” людям, щось просити, говорити про себе. Але ми всі в одному човні. Треба вчитись себе “продавати”, розповідати про свої сильні сторони. Бо інакше про тебе просто ніхто не дізнається».

‍Найбільше Вікторія цінує зміну ставлення: у новому середовищі її вже не судять за національність чи акцент

«Що більш освічені та відкриті люди навколо, то менше дискримінації. В моєму колі важливо не “звідки ти”, а що ти вмієш і як працюєш. І це дуже підтримує».

Вікторія не ідеалізує шлях, який пройшла. Вона знає, що їй було легше, ніж багатьом — вона приїхала ще до повномасштабної війни, була молода, без дітей, розуміла, на що йде. Але водночас переконана: у будь-яких умовах важливо не втрачати віру в себе.

«Треба говорити, питати, вчитись, шукати. Ніхто не принесе вам ідеальну роботу на таці. Але якщо самі повірите, що здатні — шлях з’явиться. Я не ідеальна. Я просто вперта і не здалась».

Вона ділиться своєю історією, бо хоче підбадьорити інших українок — особливо тих, хто приїхав до Польщі після 2022 року. Каже: так, їм важче. Але навіть з найнижчої точки можна піднятись. Головне — йти і не зупинятися.

Головна складність — це мова. Але вона не єдина

Ми попросили Анну Черниш, кар’єрну радницю з понад 15-річним досвідом у сфері HR та рекрутингу, прокоментувати типові труднощі українок, які шукають роботу в Польщі.

Анна вже десять років мешкає в Польщі. Має дві вищі освіти — педагогічну та економічну. Після переїзду пройшла навчання з коучингу й кар’єрного консультування. Працює у благодійних організаціях і приватно допомагає українкам: консультує з пошуку роботи, адаптації резюме, підготовки до співбесід.

Про головні бар’єри для українок на польському ринку праці

Головна складність — це мова. Без польської знайти кваліфіковану роботу майже неможливо. Тим паче, якщо кандидат претендує на комунікативні посади (управління персоналом, маркетолог, вчитель, секретар) — в цьому випадку вимоги до мови стоять в списку на першому місці. А для багатьох посад, особливо в міжнародних компаніях, також потрібна англійська на рівні не нижче B2. Часто людям бракує базових «офісних» навичок — наприклад, роботи з Excel.

Окрім мови, великий бар’єр — це потреба переучуватись, нострифікувати диплом, будувати кар’єру практично з нуля. Люди бояться конкуренції з місцевими спеціалістами, бояться проходити співбесіди. Часто просто не вірять, що зможуть. Це дуже поширено. І саме тут важливі підтримка, планування і фахова допомога.

Чому українок «затягує» в низькокваліфіковану працю

Часто жінки застрягають у таких роботах не тому, що хочуть, а тому що просто не мають ресурсу на інше: немає часу, сил і підтримки, щоб вчити мову, перекваліфіковуватись чи шукати щось краще.

Інколи ж навпаки — отримавши стабільний дохід, люди бояться ризикувати. Вони звикають і залишаються там, де комфортніше, навіть якщо ця робота не розкриває їхній потенціал.

Про адаптацію резюме та підготовку до співбесіди

Не існує «українського» чи «польського» формату резюме. Є різні стилі, і важливо обрати той, що найкраще підходить саме до вакансії. Часто навіть фахівці не орієнтуються в цьому достатньо. Тому я раджу бодай раз проконсультуватися з професіоналом — це допоможе уникнути типових помилок.

Щодо співбесіди, то типова помилка номер один: не готуватись. А треба — за власним резюме, під конкретну вакансію. Я проводжу тренінги-співбесіди саме з цього. Ще одна поширена помилка — надмірне хвилювання. Якщо надто сильно хочеться цю роботу, це створює внутрішній тиск. Тут допомагають дихальні практики, фізична активність, зниження «важливості».

Також люди часто не розуміють специфіки польської культури спілкування: потрібно бути ввічливими, стриманими, знати типові питання на співбесіді. Наприклад — «розкажіть про свій успіх» або «чому саме ви?».

Як ефективно шукати роботу

З мого досвіду, роботу найчастіше знаходить той, хто шукає активно і цілеспрямовано. Тут важливий комплексний підхід. Варто використовувати всі канали: професійні сайти, спеціалізовані Facebook-групи, LinkedIn (для офісних вакансій), знайомства, рекрутерів, ярмарки вакансій.

Але важливо шукати там, де є сенс. Наприклад, прибиральниць не шукають через LinkedIn. А от бухгалтерів чи менеджерів — так.

З чого почати жінці, яка має диплом, але працює не за фахом

Почніть з мови. Польська — обов’язково, англійська — дуже бажано. Рівень B2 — це вже хороший старт. Далі потрібно чітко вирішити: повертатись до своєї спеціальності чи змінювати напрям. Зважити плюси і мінуси, час, витрати. Якщо складно визначитись самостійно, зверніться до кар’єрного радника. Іноді одна консультація може зекономити місяці непевності.

Фотографії з приватних архівів героїнь

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

У середині липня по всій Польщі пройшли демонстрації проти нелегальної імміграції. Своєю чергою партія "Право і справедливість" оголосила про черговий марш 11 жовтня, закликаючи всі патріотичні сили" взяти в ньому участь.

Посилена увага до нелегальної міграції стала однією з центральних політичних тем у країні і мобілізувала численні соціальні групи на вуличні протести. Це викликало занепокоєння не лише серед іноземців, які прибули до країни легально, але й серед польських громадян різного етнічного походження.

Соціолог з Університету Адама Міцкевича в Познані, професор Кшиштоф Подемський зазначає, що хоча міграція є глобальним викликом, мігранти в Польщі все ще становлять відносно невелику частину суспільства – максимум 6-7%.

На його думку, такі цифри і масштаб проблем не виправдовують радикальної політичної риторики.

"Міграція може означати як можливості, так і виклики. Однак масштаб цих викликів, з якими ми стикаємося в Польщі, є дещо перебільшеним", – зазначив академік.

Відповідаючи на запитання про труднощі, пов'язані з приїжджими, Подемський оцінив, що присутність мігрантів може викликати певну напруженість, особливо на ринку праці та у сфері міжособистісних відносин, особливо подружніх, яким часто не приділяється достатньо уваги.

"Тим не менш, мігранти, з одного боку, збагачують соціальне і культурне життя в Польщі у багатьох сферах, а з іншого боку, часто рятують ринок праці. Внесок українців – найбільшої групи іммігрантів у Польщі – у такі галузі, як догляд та гостинність, є неоціненним", – каже соціолог.

"Натомість праві політичні сили в Польщі часто проектують на Польщу ситуацію, знайому нам із Західної Європи, граючи на страхах людей. У соціології це називається “сіяти моральну паніку”" – пояснює Подемський. "Вони демонструють Польщу як “острівець безпеки”, одночасно поширюючи міф про лихо етнічної злочинності, який не підтверджується статистикою Міністерства внутрішніх справ і адміністрації", – додає він.

Міністерство внутрішніх справ і адміністрації Польщі опублікувало дані, які показують, що частка іноземців, котрі скоїли важкі злочини – такі як вбивства і зґвалтування – знижується: у 2023 році було 565 вбивств і 40 підозрюваних іноземців, у 2024 році – 503 вбивства і 32 підозрюваних іноземців, а у 2025 році – 272 вбивства і 13 підозрюваних іноземців.

На противагу цьому, дані поліції за перші шість місяців 2025 року свідчать про незначне зростання кількості злочинів на ґрунті расової, етнічної, релігійної чи гомофобної ненависті порівняно з минулим роком. Як повідомила PAP підкомісарка Івона Кійовська з Головного управління поліції, загалом у 2024 році було виявлено 761 такий злочин, тоді як у першому півріччі цього року (до кінця червня) було зафіксовано 469.

Соціолог також звертає увагу на термінологічні неточності у використанні термінів "мігрант" і "біженець" у публічних дебатах та їх все більш негативну конотацію у ЗМІ. Подемський вважає, що частина політичного класу також відіграє свою роль у нагнітанні антиімміграційної істерії.

"Нас лякають нелегальними мігрантами, але майже ніхто не згадує про те, що дії так званих “патрулів” і “загонів”, які свавільно охороняють вулиці і переходи, також є незаконними", – додає він.

На думку соціолога, антиіммігрантський патруль (рух громадської самооборони – PAP) підвищує рівень соціальної напруженості, знижує довіру до державних інституцій і сприяє радикалізації міграційної політики.

Подемський вважає, що погіршення ставлення поляків до іноземців може призвести до зниження привабливості Польщі як місця для життя і роботи, що в довгостроковій перспективі матиме негативний вплив на рівень інновацій та економічного розвитку країни.

Представники ромської та в'єтнамської громад вже висловили своє занепокоєння антиіммігрантською риторикою. Вони звернулися до прем'єр-міністра Дональда Туска з проханням надіслати владі чіткий сигнал, що дискримінація, расизм чи ксенофобія не будуть виправдані в Польщі.

За день до липневих протестів правих кіл представництво українського омбудсмена в Польщі закликало громадян України утриматися від участі в масових зібраннях. Посольства Сполучених Штатів, а також Японії в Польщі звернулися до своїх співробітників з аналогічним закликом.

Наталя, українка, яка приїхала до Польщі шість років тому на академічну стипендію, розповіла PAP, що помітила зміни у ставленні поляків до українців. "Від стриманості, через солідарний ентузіазм, до, на жаль, вкрай негативної реакції. Тепер я вважаю за краще не розмовляти українською в громадському транспорті і не писати проукраїнські коментарі в ЗМІ. Не тому, що боюся, а щоб зберегти свої емоційні сили", – розповіла жінка.

Дослідження компанії Deloitte, проведене на замовлення Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), показало, що присутність біженців з України у 2024 році згенерувала 2,7% ВВП Польщі. Це стало можливим завдяки тому, що, за даними УВКБ ООН, рівень зайнятості серед біженців війни становить 69%, що трохи нижче, ніж серед польських громадян (75%). Однак позитивна інформація про мігрантів у Польщі не доходить до всіх і все частіше поступається місцем розповідям про зловживання і невдячність, особливо з боку українців, а також про серйозні злочини, скоєні вихідцями з країн з іншою культурою.

"На жаль, я сама відчула на собі, як діють стереотипи і як нас, українців, усіх згрібають до одного мішка", – розповіла PAP Наталя з України. "Іноді здається, наприклад, що ставлення власника квартири, яку я винаймаю, змінюється не через наші розмови, а через зміну меседжів про українців на телебаченні або погіршення відносин між країнами", – додала вона.

Вікторія, ще одна українка, яка приїхала до Польщі після лютого 2022 року і тепер працює тут і платить податки, скаржиться, що її почуття безпеки іноді перебуває під загрозою. "Одного разу у міському транспорті на моїх очах чоловік і жінка кидалися з образами на матір з дітьми", – розповіла дівчина.

"На щастя, ксенофобія в інтернеті ще не відображає реального рівня сприйняття українців. У багатьох людей є польські друзі чи партнери. Однак я бачу, що ситуація погіршується з кожним днем. Я переконана, що без мігрантів багато компаній просто розвалилися б, що призвело б до зменшення попиту і робочих місць. Тому я не думаю, що Польща без мігрантів була б привабливо", – підсумувала Вікторія.

Ihor Usatenko (PAP)

Опр. Roman Havryshchak

Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?

Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?

«Почуття провини є і зараз»

41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».

До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.

Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:

— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.

Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати. 

— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.

Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях: 

— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.

На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:

— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.

З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду. 

‍— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому

На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс: 

— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.

«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»

47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:

— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.

Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.

— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст. 

Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього 

До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.

Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:

— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.

Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:

— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся. 

‍Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась

Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:

— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.

За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.

— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую... 

Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить

«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»

До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.

Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:

— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.

Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:

— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.

Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі: 

— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.

Повернулась у форму — і це додало мені сили

Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище: 

— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.

Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:

— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.

Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу: 

— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.

Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:

— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.

«Догляд — це тепер моя професія»

33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу. 

— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.

Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.

Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:

— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.

Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити

Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:

— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!

Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує: 

— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті. 

Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money. 

‍Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення

Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.

Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.

«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»

— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.

— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити. 

Психологиня радить:

• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові;
• дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі;
• нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.

‍Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові

Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…

"Вусата картоплина" або хижак у масці доброго господаря 

Альдона Гартвіньська: Що таке вусата картоплина?

Марцін Стшижевський: Вусата картоплина — це так званий президент Білорусі Олександр Лукашенко. Один із найспритніших і найефективніших диктаторів сучасної Європи. Нагадаю: він керує Білоруссю ще довше, ніж Путін — Росією, тобто понад 30 років. Багато моїх білоруських знайомих просто не пам’ятають іншого часу — вони народилися вже після приходу Лукашенка до влади. Лукашенко — хитрий, ефективний і, на жаль, хижий. Ми часто бачимо його в образі такого собі "сільського дурника" чи директора радянського колгоспу: простого, «свого» чоловіка, який нібито міцно тримає країну в руках. Це навмисно створений імідж доброзичливої, простої людини. Але за цим образом — монстр. Людина, яка не зупиниться ні перед чим, щоб здобути, утримати, а ще краще — розширити свою владу.

У моїй книзі — бо, мабуть, саме звідти ти й узяла фразу про «вусату картоплину» — є ще гостріші, образливіші вирази. Я щиро вірю: Лукашенка потрібно висміювати. Його варто ображати. Бо він — справді небезпечний персонаж.

— У своїй книзі «Білорусь. Картопляна диктатура» ти наводиш маловідому інформацію, що сам Лукашенко міг бути суперником Путіна на шляху до Кремля. Чи справді Лукашенко мав такі амбіції?

— Цей чоловік мав і, як мені здається, досі має дуже великі амбіції. За часів, коли в Росії правив Єльцин, Лукашенко, ймовірно, хотів стати його наступником. Очолити якийсь відновлений Радянський Союз. З нашої точки зору це може здаватися абсурдним, але давайте подивимося на це трохи інакше. 

Для нас розпад Радянського Союзу — це факт. Це сталося, і ми рушили далі. Але є люди — насамперед я маю на увазі Путіна — які вважають, що процес розпаду ще не завершено. Події в Чечні могли лише зміцнити їхню впевненість: імперія тріщить, і ця тріщина росте. Те, що сьогодні називається «спеціальною військовою операцією», супроводжується пропагандистськими меседжами на кшталт: «Якщо ми не переможемо у цій війні, якщо не зупинимо страшного європейсько-американсько-українського ворога — Росія загине. Вона розпадеться. Її хочуть розділити зовнішні сили».

Цілком очевидно, що для них розпад імперії — не завершена історія. А якщо процес ще триває, то його, на їхню думку, можна не лише зупинити й відкотити назад, а й — у разі поразки — мимоволі пришвидшити.

Тож я припускаю, що Лукашенко, висуваючи амбітні плани у другій половині 90-х, цілком міг уявляти собі повернення до радянських часів. Людина з Білорусі на чолі цієї великої союзної держави не була б чимось екзотичним. Брежнєв народився на території сучасної України. Хрущов — на російсько-українському прикордонні (з російського боку), але більшу частину життя провів в Україні. І, звісно ж, Йосип Сталін — уродженець Грузії. На цьому тлі Лукашенко на московському «троні» виглядав би цілком органічно — принаймні у його власному уявленні про світ. І саме тому, на мою думку, його амбіції були цілком логічними з його точки зору.

— Хоч ці грандіозні плани так і не стали реальністю, він не відступив.

— Багато з його амбіцій залишилися нездійсненими, але він просто не може дозволити собі відступити. Як і більшість диктаторів, Лукашенко вже скоїв занадто багато злочинів, нажив занадто багато ворогів. Єдине, що наразі захищає його самого, його родину, майно та найближче оточення, — це влада. На цьому етапі він просто не може її віддати без катастрофічних для себе наслідків.

— Я навмисно згадала цю «вусату картоплину», адже образ Лукашенка здебільшого формується через меми. Але про саму Білорусь ми насправді знаємо дуже мало. Чому нас так мало цікавлять білоруси? Чому ми не сприймаємо Білорусь як зростаючу загрозу або як приклад, з якого слід робити висновки? 

— Насамперед, я не хотів би нікого звинувачувати в нестачі зацікавлення. Людська увага влаштована певним чином — ми не можемо цікавитися всім водночас. І цілком природно, що у свідомості багатьох східний напрямок об’єднується в єдиний простір. У цьому трикутнику східнослов’янських держав Білорусь — найменш помітна. Маємо Росію — багату, велику, непередбачувану. Вона завжди привертала увагу, і це зрозуміло: було б дивно не цікавитися настільки сильним і небезпечним сусідом. Другою є Україна — держава, в якій політичне життя динамічне, події бурхливі, зміни помітні. Особливо після 2014 року увага прикута до війни, трансформацій, руху до Європи. А Білорусь? Вона залишалася осторонь. Здавалася тихою, стабільною, «спокійною». І саме ця уявна тиша зробила її для багатьох невидимою.

Хоча в Білорусі й відбувалися серйозні порушення — і раніше були протести, політичні в’язні, зникнення людей — усе це залишалося ніби на периферії уваги. До 2020 року білоруське суспільство, по суті, перебувало в стані сплячки. Мої знайомі білоруси не раз розповідали: вони мали бізнес, роботу, спокійно займалися своїми справами — доти, поки не виступали проти влади. Інакше кажучи, система дозволяла існувати відносно спокійно, поки ти не ставив під сумнів її правила. Але справжнім переломним моментом став COVID. Держава продемонструвала повну некомпетентність. Лукашенко заперечував сам факт загрози, зневажливо говорив про пандемію й радив лікуватися, їздячи на тракторах.

— Чи знаємо ми взагалі, скільки жертв ковіду в Білорусі? 

— У своїй книзі я намагався розібратися в цій темі — розмовляв із білоруськими лікарями, намагався зібрати факти. Але, відверто кажучи, ми досі дуже мало знаємо про ситуацію в Білорусі. Навіть точна кількість населення — предмет припущень, а не фактів. Усе доводиться лише оцінювати приблизно.

Проте тут важлива не сама статистика. Суть у тому, що країна зіткнулася з реальною кризою, а держава не просто не змогла впоратися з нею — вона свідомо робила вигляд, що нічого не відбувається. Влада намагалася приховати проблему, сфальсифікувати реальність. І така поведінка викликала у людей цілком логічне обурення. Бо вперше за довгий час вони зіткнулися з тією самою державною машиною — холодною, байдужою, жорсткою та абсолютно бездушною.

— Був COVID, потім — сфальсифіковані президентські вибори і вибух масових протестів. Чому ж у 2020 році не вдалося усунути Лукашенка від влади? 

— Дехто з моїх білоруських знайомих вважає, що тоді Лукашенко був дуже близький до втечі з країни. Подейкують, що частина його родини була евакуйована, а сам він, імовірно, кілька днів перебував за межами Білорусі. Мовляв, лише коли він зрозумів, що може втримати ситуацію під контролем, то повернувся і почав з’являтися перед камерами. Але варто підкреслити: усе це — лише чутки.

— Але був такий момент, коли здавалося, що навіть армія стане на бік народу.

— Я чув у приватній розмові, що деякі військові підрозділи чекали наказ нової президентки, щоб стати на бік протестувальників, але цей наказ не надійшов. Я не буду це оцінювати, бо насправді не знаю, чи так було. До того ж не знаю, що б я зробив на місці такого політика. Цей наказ одночасно став би початком громадянської війни, яка, ймовірно, закінчилася б інтервенцією російських військ, які на той час ще не були задіяні у повномасштабній війні в Україніі. Російська армія тоді була більшою (за деякими джерелами, нині кількість загиблих із російського боку перевищує мільйон — Авт.), а також уявлення про потужність Росії було зовсім іншим. Тож я розумію, чому вони цього боялися. 

Протести 2020 року, по суті, докорінно змінили життя кожного білоруса, з яким я мав нагоду спілкуватися.

Хоча, варто зазначити — це були люди, які виїхали з Білорусі. Ймовірно, якби поговорити з тими, хто залишився, особливо в менших містах і селищах, багато хто міг би сказати, що для них нічого особливо не змінилося. 

Важливі люди без облич.

— Хто ці білоруси, які зараз перебувають в Україні? Це переважно емігранти й біженці після 2020 року, чи люди, які виїхали вже після початку повномасштабної війни?

— Це дуже різні люди з різним життєвим досвідом. Безумовно, частина тих, хто сьогодні воює за Україну, — це білоруси, які приїхали ще задовго до 2020 року. Деякі з них брали участь у бойових діях на Донбасі ще в період АТО. Тоді вони приходили до командирів українських підрозділів і казали: «Добрий день, ми — білоруси, хочемо отримати автомати». На них дивилися з подивом — мало хто тоді розумів, чого вони прагнуть і чому. 

— Чи це не якісь шпигуни…

— Так, адже вже у 2014 році було зрозуміло, що Білорусь як держава стоїть на боці Росії і Путіна. Важливо розрізняти — не все білоруське суспільство, а саме офіційна держава.

Тож серед тих, хто зараз воює, є добровольці, які брали участь у війні на Донбасі і є найбільш досвідченими. Є також люди, які втекли після подій 2020 року — ця група досить численна. У книзі я розповідаю про своїх друзів, які виїхали після побиття, залякувань чи навіть тортур. Але є й ті, хто в 2022 році просто сказав: «Війна почалася — я маю бути там».

Отже, це дуже різні люди, але їх усіх об’єднує одна свідома позиція. Вони розуміють, що зараз перемогти Лукашенка в Білорусі неможливо. Вони пробували, але не вийшло. Існує багато теорій, чому це сталося. Спроба організувати ще одне повстання зараз була б ще складнішою, принаймні через те, що найактивніші люди вже виїхали.

— А з іншого боку, загроза російської інтервенції у випадку нових протестів у Білорусі вже значно зменшилася…

— Чим слабшою стає Росія, тим вища ймовірність того, що режим у Білорусі також похитнеться. Страх, що Росія зрештою анексує або поглине Білорусь, все ще існує. Але водночас — чим слабшою є Росія, тим менше шансів, що вона зможе реалізувати цей сценарій. Тому ослаблення Росії грає на користь Білорусі.

Проте є ще один не менш важливий аспект: зараз Білорусь поступово здобуває потенційного сильного союзника.

Якщо уявити, що в Росії через війну розгортається глибока політична криза (а я вважаю, що інакше ця війна не завершиться; якщо така криза не станеться, то конфлікт просто заморозиться), якщо в країні закінчаться гроші, люди вийдуть на вулиці, а у владі почнуться внутрішні суперечки, — і якщо у цей момент білоруси отримають підтримку України, тоді з'явиться реальний шанс.

Шанс на реалізацію, скажімо, «сирійського сценарію» — тобто блискавичної, короткої, але ефективної акції, підтриманої населенням, яка могла б призвести до створення нової білоруської держави. І ця держава, за задумом багатьох із тих, хто сьогодні бореться, має бути демократичною, проєвропейською та, що дуже важливо, прихильною до Польщі.

— Білоруси люблять поляків? 

— Білоруси пам'ятають, що Велике Литовське Князівство було державою, яка значною мірою була білоруською за етнічним і мовним складом. Що ми були однією державою. Вони згадують це з теплом. Я часто чую від білорусів добрі слова про Польщу — як у контексті спільної історії, так і сучасності. Завдяки культурній та мовній близькості, адже білоруська мова навіть ближча до польської, ніж українська, білорусам дуже легко приїжджати сюди — вчитися, працювати, просто жити. 

Щиро  кажучи, іноді мене це навіть шокує. Наприклад, один білорус розповідав, як вони з другом гуляли Варшавою, і той сказав: «Якби мені ще п’ять років тому сказали, що я ось так вільно ходитиму Варшавою, я б не повірив». Варшава — гарне місто, але погодьмося: це не Токіо, не якась екзотична мрія, не щось неймовірне. Але для них Польща — це вже символ можливостей, відчуття свободи. Для багатьох — це просто новий дім.

Цікаво, що в самій Польщі ця зміна сприйняття майже не помітна. Але у незалежних ЗМІ Білорусі, України та навіть Росії Польща часто подається як приклад держави, якій вдалося. Її трансформація сприймається як успішна модель. Часто звучить: дивіться, їм вдалося, от що вони зробили правильно, а ми — ні.

— Білоруси борються з Росією, слабка Росія — це сильніша Білорусь. Ти сказав, що вони будують союз, але більшість білорусів, які воюють в Україні, є анонімними. Як будувати союз на основі анонімності?

— Коли я говорю про створення союзу, для мене не має великого значення, чи знає суспільство імена цих людей або бачить їхні обличчя. Важливо, щоб про те, що вони зробили для України, знали генерали, президент і парламент України. Адже саме ці люди у якийсь момент повинні будуть ухвалювати рішення про відкриті чи таємні дії, про підтримку.

Разом з тим варто сказати, що є люди — мої близькі друзі — які приховують свої обличчя, але потім їхні фото з’являються в репортажах білоруського державного телебачення. Часто це пов’язано з тим, що вони брали участь в опозиційній діяльності ще в Білорусі. Не можна заперечувати, що служби Лукашенка намагаються інфільтрувати ці структури, і такі спроби, можливо, були успішними.

Насправді навіть родини білорусів, які борються, часто не знають, що відбувається з їхніми близькими.

Це режим жорстокий, брутальний і позбавлений будь-яких людських почуттів. Якщо вони вирішать когось вбити, катувати, переслідувати чи просто ускладнити життя — не давати працювати, відкривати бізнес, чи навчатися дітям — вони це зроблять. Навряд чи є межа їхній жорстокості.

Люди звертаються і розповідають, що до їхніх батьків приходить КДБ. Порадити їм, що робити, щоб білоруський КДБ відчепився, я не можу публічно — це частина постійної гри, яку вони ведуть. Для сімей білорусів на фронті це велика загроза. Ми говоримо про режим, який не вагається вбивати людей.

— І ніколи не знаєш, як далеко вони можуть зайти. Це ми бачимо і з російського боку. Коли сталася Буча, здавалося, гірше вже не буває. Але потім з’явилися масові поховання в Ізюмі, розстріли полонених, застосування білого фосфору та бомбардування дитячих лікарень. 

— Мені здається, що Білорусь була на кілька кроків попереду — на два-три роки випереджала Росію у тому, що могли собі дозволити. І цілком можливо, що Путін і Росія сприймали їх як свого роду полігон: «Що суспільство зможе витримати? Якщо там витримають — дозволимо собі те саме».

— Чи бачить режим Лукашенка загрозу в участі білорусів у цій війні?

— Оскільки з’являються такі репортажі, про які я говорив, тобто активні спроби дискредитувати конкретних людей, я припускаю, що так. Крім того, вони намагаються подати ці події у своїх ЗМІ у набагато більш загрозливому світлі. Створюють образ скоординованих дій білоруської опозиції та Польщі, розповідають про тренувальні табори в Польщі, про натовпи білоруських мігрантів, які начебто готуються до вторгнення в Білорусь.

Особисто я не був би проти такого роду активних дій. Адже якщо можна зупинити людину, яка катує і мучить людей, позбавляє їх життя і тримає у бідності, краде і при цьому співпрацює з російською машиною геноциду, то я хотів би жити у державі, яка діятиме проти такого режиму значно активніше й агресивніше.

Якщо Лукашенко боявся політичних конкурентів, як-от відеоблогера Тихановського чи його дружину, то тим більше він боїться людей, які літають на дронах чи бомблять російські танки.

Війна, як чума, заражає ненавистю

— Ти ще поїдеш до Росії?

— Коли я починав навчання на філологічному факультеті, думав, що відкрию для себе цікаву частину світу, адже російська мова — це не лише Росія. Це Україна, Білорусь, Казахстан, Кавказ і Центральна Азія. Я міг порозумітися з людьми у різних куточках цього великого простору. Мріяв подорожувати з рюкзаком і дійсно трохи помандрував.

Для мене це було цікавіше, ніж поїздка, наприклад, до Франції. Раніше в школі я вивчав французьку — Франція цікава країна, але порівняно з Росією здається дещо нудною. Там не так багато несподіванок: ти їдеш і захоплюєшся соборами. У Західній Європі важко знайти таку пригоду, як спакувати рюкзак і відправитися поїздом у невідоме.

— Тридцять годин до наступної станції.     

— У мене є правило: якщо поїздка триває понад 24 години, варто переодягнутися у спортивні штани. Мій рекорд — 100 годин у поїзді Москва — Іркутськ.

Доки в Росії не відбудеться потужна економічна та політична криза, ця війна не закінчиться. Неважливо, чи це буде Путін особисто, чи хтось із нинішнього уряду — слід припустити, що війна або вибухне знову, або триватиме. Там має відбутися перебудова всієї системи, і це буде дуже болісний і тривалий процес із абсолютно непередбачуваними наслідками. Не можна сказати напевно, що Росія, яка постане після цього, не буде агресивною. Можливо, й буде, але є велика ймовірність, що просто визнають — війни не приносять їм користі.

Я щиро вірю, що така соціальна зміна можлива. Адже всі суспільства, які нині є демократичними, повними любові до людини і ставлять права людини на перше місце, колись були жорстокими, агресивними. Франція була країною насильства, Польща — теж. Ці зміни — природний процес.

Росія має серйозну проблему: протягом останніх 100 років усіх, хто прагнув жити інакше, усували.

Ти запитала, чи поїду я до Росії. Після цієї війни залишаться десятки, а може, й сотні тисяч людей, які особисто пережили її або втратили близьких. Хтось загинув, хтось втратив дім через удари дронів. Війна — це чума, що заражає ненавистю.

Людина, яка раніше не мала нічого проти українців, які їй нічого поганого не зробили, але дрон влучив у голову її брата, сина, батька чи друга, почне їх ненавидіти. Вона буде ненавидіти й усіх, хто допомагав Україні. На жаль, в Росії цього не вирішать — там не допомогли ветеранам Другої світової чи Афганістану, і більшість втечуть у традиційний спосіб боротьби з травмою — в алкоголь, що лише посилюватиме агресію і патології.

Під час подорожі по Росії ми натрапимо на таких людей. Швидко стане зрозуміло, що ми — іноземці, а ще швидше — що ми з Польщі, союзної країни України. Це викличе найгірші асоціації.

Така людина може бути п’яною, мати ніж і не мати проблем з тим, щоб ним скористатися. У неї можуть бути друзі, які підтримають, а місцева поліція — закриє на це очі. Ми не уявляємо, якою буде майбутня Росія.

— I таких людей, які повернулися з фронту, буде дуже багато. 

— Світ величезний і дуже красивий. Є чимало місць, куди можна поїхати без зайвих побоювань. Тож я налаштований, що коли ця війна закінчиться, поїду на Чорне море — десь між Миколаєвом і Херсоном. Піднімуся на Говерлу. Ти ж розумієш, якщо ми зможемо сидіти в цих місцях і дивитися, як у небі пролітає пасажирський літак, це буде надзвичайно приємне відчуття. Особливо з огляду на те, що ми теж зробили свій внесок у цю перемогу. 

В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.

Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.

Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія

— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин  —  у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.

До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.

— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.

Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.

Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.

— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).

Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей  — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.

Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.

Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.

Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини

Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.

—  Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. —  Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.

Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.

Зараз я вже змінила роботу  —  знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.

Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).

Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.

В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.

Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася

Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.

Представник ельфів у парламенті

Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.

В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.

У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі  довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.

Працювати на рибальських суднах українців не пускають

Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.

У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.

В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.

В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.

Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема

В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.

Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає

Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.

— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).

Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.

Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.

Мінімум стресу в усіх процесах

— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.

Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.

Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.

Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.

Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.

Театр New Day у Кракові: коли сцена стає мостом між культурами 

— В 2021 році я була у декреті. На той час тут було зовсім мало українських осередків, — розповідає Sestry Юлія Заболотна, засновниця дитячого театру New day, яка приїхала до Кракова й відкрила свій дитячий театр ще до повномасштабного вторгнення. — Старший син почав розмовляти польською більше, ніж українською, і мені захотілося створити місце, завдяки якому моя дитина не втратить зв'язок з Україною. Так я створила театр. Діти вчили українську літературу, історію й основи акторської і сценічної майстерності. Шукаючи локацію для нашого театру, я познайомилася із засновницею БФ «Зустріч». Ми стали співпрацювати. 

Перший наш виступ відбувся на День незалежності України на сцені головної площі Кракова. Нам тоді було 2 місяці. 

Спочатку до нашого театру ходили п’ятеро чи семеро дітей. Коли ж почалася велика війна і до Польщі приїхали тисячі українських дітей, кількість учнів сильно зросла. Крім театру, ми робили різні майстеркласи, аби дати дітям можливість більше спілкуватися. ‍

Діти, які вже у нас навчалися, допомагали новачкам, які приїхали від війни, — з уроками, вивченням польської мови тощо. Це був інтеграційний період, який виявився дуже важливим

Зараз ми продовжуємо допомагати дітям з адаптацією, бо українці продовжують виїжджати з України. Війна триває. Але ми не тільки адаптуємо дітей, інтегруємо їх у польське середовище, але й будуємо містки між нашими країнами. 

Маємо три вистави, які підготували водночас польською й українською мовами. Наприклад, у нашому «Маленькому принці» одні герої розмовляють українською, інші — польською. У цій виставі беруть участь і українські діти, і польські. Виставу «Аліса у країні чудес» ми адаптували під ситуацію в Україні. Вона у нас теж представлена двома мовами. З нею ми їздили будинками культури, польськими містами. ‍

Була у нас одна постановка, яку ми назвали «Номер вдячності». У ній ми дякували полякам за допомогу українцям. Показували цей номер на різних заходах у Кракові. У нашому театрі ми знайомимо українців з польською культурою, а й поляків — з українською. Так, у нас є вистава про Лесю Українку, уривки її «Лісової пісні» та «Боярині»

У Кракові є символ — краківський дракон, польською «смок». То ми зробили такого дракона з тканини, взяли участь в одному з Парадів драконів, який проходить у Кракові кожного червня. Так ми розповідаємо нашим дітям про польські традиції. 

Зараз Дитячому театру New day вже 2 роки. Тут вже понад 50 вихованців у трьох вікових групах: 4-6 років, 7-10 років і 11-15 років. Нещодавно у театрі з'явилася нова група — юнаки 17-20 років. Справжня «творча родина». 

— Наш театр вже багато хто знає, — ділиться Юлія. — А наші актори вже кілька років поспіль стають лауреатами конкурсу «Шевченківські читання». Зараз ми маємо постійне приміщення, де можемо проводити репетиції, вистави, зберігати наші численні костюми. Називаємо його «нашим домом». І це дуже важливо — мати «дім», коли ти не вдома. 

KapustaBand у Вроцлаві: хор, який об’єднав і врятував 

До повномасштабного вторгнення Марія Коломієць (Маша Капуста) та Сергій Білозеров жили у Харкові, де мали свою художньо-театральну студію. Війна змусила Марію взяти трьох своїх доньок і переїхати до Вроцлава. Згодом до них долучився і Сергій. У Вроцлаві вони продовжили свою діяльність — створили дитячий хор KapustaBand.

— Я майже відразу влилася в українську спільноту у Вроцлаві, — розповідає Марія Коломієць. — Наша близька подруга, теж з Харкова, відкрила тут власну фундацію і почала влаштовувати благодійні музичні виступи. Я стала їй допомагати. Згодом з’явився запит на те, щоб зібрати українських дітей, які опинилися у Вроцлаві через війну, і об’єднати їх у хор.

Я не співачка. Я — художниця. ‍

Ніколи раніше не займалася хором, але війна багато чого змінила й відкрила в людях. Тож я прийняла цей виклик

Згадала свої музичні знання, дивилася майстеркласи на ютубі, серйозно готувалася. А далі почалися наші хорові заняття. За місяць буквально з нічого ми зібрали хор, знайшли музикантів, підготували програму. Я потребувала цієї діяльності. І відчувала, що діти теж цього потребують.

‍Хор нас об’єднав і, можна сказати, врятував. Кожного з нас. Це наш клаптик дому. Тут ми відігріваємося душею

— Моя мама побачила у фейсбуці відео концерту з інформацією про те, що хор набирає дітей. Я захотіла спробувати, — згадує те, як потрапила до хору Марія Боцановська, вокалістка хору KapustaBand. Марійці 11 років, вона зі Старокостянтинова. В Україні залишилися її бабуся, прабабуся й хрещені. У Польщі вона співала соло на виступі з DakhaBrakha.

— Я змалку мріяла співати. І тут така можливість — український дитячий хор, — продовжує Марічка. — На першій моїй репетиції було 6 чи 7 дітей (зараз нас вже понад 20). Ця перша репетиція була дивною: сильна злива, а займалися ми на вулиці. Добре, хоч було літо й не холодно. Атмосфера у хорі дружня. Вихователі з дітьми, як друзі. Взагалі весь хор — це мої друзі. Моя родина. 

Коли ми співаємо сумні пісні, як «Пливе кача» і «Каміння весни», люди плачуть. Часто підходять і дякують. Кажуть, що наш сіпв торкнувся їхньої душі. Я люблю усі наші пісні. Але «Вербова дощечка», певно, — наулюбленіша. 

Наш хор дуже потрібний. Тут українські діти знаходять собі нових друзів і можуть трохи відволіктися від війни. 

— У червні 2022 року ми виступили на вроцлавському фестивалі на Площі Ринок, — продовжує засновниця хору. — Заспівали дві пісні: українську народну і польську. Діти були в захваті. Виступили ми дуже добре. Зібрали овації. Це надихнуло. 

— Тепер хочемо зробити декілька турів, — додає Сергій Білозеров. — Насамперед — європейський тур подяки, аби віддячити європейцям за їхню допомогу. У цьому турі ми сподіваємося доїхати до Пола Маккартні й заспівати з ним нашу версію легендарної пісні The Beatles «Yellow submarine». Наша версія називається «Blue-yellow submarine».

Вже були у Литві. Мали там кілька концертів і навіть співали для президента. Нещодавно їздили до Брюсселю і виступили в конференцзалі Європарламенту. А наша мрія — це тур повернення. Дуже хочеться після перемоги України поїхати з нашою програмою усіма містечками, звідки родом кожна дитина нашого хору. Закінчитися цей тур має у нас, у Харкові. Цей наш план ми назвали Magical Ukrainian Tour. 

KapustaBand — не суто український проєкт. Ми працюємо над інтеграцією українських дітей в польське суспільство, а також знайомимо поляків з українською культурою та історією. ‍

Так, у листопаді 2024 року ми створили мюзикл «Різниця + подібність = дружба», який має на меті об’єднати три культури: українську, польську й білоруську

— У виставі взяв участь увесь наш хор, а акторами були українські, польські та білоруські діти. Вистава була поставлена трьома мовами, — розповідає Марія Коломієць. — Цим ми показали, що якщо є бажання, розуміння можна досягти — навіть маючи різні мови й культури. 

Voloshka music academy у Варшаві: діти війни ставлять мюзикли у Палаці культури

— Моєю мрією було створити місце, де діти зможуть навчатися музики щасливо й захопливо, — згадує президентка Voloshka music academy Наталія Волошко. — До війни у Харкові я була директоркою державної музичної школи, училища культури, заступницею директора навчально-методичного центру. Я створила власну програму загальномистецького напряму для дітей від 3 до 7 років. Там був і театр, і музика, і арттерапія, і танці. 

Після повномасштабного вторгнення я закрила харківську школу і виїхала до Варшави. У березні того ж року мама мого учня з фортепіано познайомила мене з Олесею Ковальчук, засновницею Харківського приватного ліцею Push school. Ми об'єдналися, щоб розвивати наших дітей.

Перший захід Мистецької школи при Educational Center Children of Ukraine був підготовлений до Дня захисту дітей 4 червня 2022 року. 

— Тоді нас підтримав Національний музей у Варшаві, — розповідає Наталія. — Це був концерт, у якому взяли участь понад 50 українських дітей з різних польських міст. Таким був початок нашої діяльності. А далі ми отримали грант і зробили проєкт «Творче літо» — це табір для українських дітей. Згодом ми знайшли будинок, де відкрили подвійну школу Push school і Voloshka music academy. Зараз вже маємо і польську ліцензію. Це дає можливість дітям  навчатися за українсько-польською програмою. Крім загального навчання, діти вчаться музиці. Маємо дівочий ансамбль бандуристок «Веселі дзвіночки». У лютому 2023 року ми також відкрили дитячий садочок на 20 дітей, з якими займаються вихователі з музичною освітою.

Згодом ми почали робити міжнародні мистецькі проєкти, концерти, виступи. Минулого року на День незалежності України наші діти грали із симфонічним концертом, який приїхав з Катовіце. Цьогоріч плануємо не менш масштабний виступ. Вже готуємося. Також постійно робимо спільні польсько-українські проєкти: співпрацюємо з польськими музичними школами, організовуємо спільні концерти. У нас інтеграція українських дітей в польське суспільство відбувається через мистецтво. 

Три останні роки мене запрошують до Карнегі холу у Нью-Йорку на воркшопи для музикантів з усього світу. У зв'язку з цією співпрацею у нашому фонді завжди чимало американських гостей. Вони приїжджають до нашої школи, проводять заняття. Так, у квітні до нас завітали дві віртуозні піаністки. Проводили міжнародні майстеркласи для українських і польських дітей. 

Зараз Фонд Educational Center Children of Ukraine має багато ініціатив у двох будівлях: дитячий садочок, молодша школа, музична школа, середня школа, школа з пансіоном. 

— У пансіоні 40 дітей проживають без батьків. Серед них чимало музично обдарованих. Для них ми постійно шукаємо стипендії від спонсорів. Ми організували кухню, педагогів, психологів, класи для навчання. Цей пансіон розрахований на дітей 7-11 класів. 

Окрема діяльність Школи мистецтв Voloshka music academy — мюзикли. 

— «I want to help», — написав мені минулоріч американський режисер Девід Пост, — згадує Наталія. — Він працює в дитячій школі мюзиклу у Каліфорнії. У нього з'явилась ідея приїхати до Варшави й поставити з нашими дітьми мюзикл «Король Лев» (він має на нього права). Вистава мала бути комерційно-благодійною. Гроші за квитки мали піти на стипендії нашим дітям, які живуть і навчаються у нашій школі. Але цього не сталося, бо виявилося, що його права на музику поширюються тільки на території США. 

Тому мюзикл ми зробили повністю благодійним. Це неймовірний досвід для наших дітей. Девід жив з ними у пансіоні, постійно розмовляв, займався музикою. Вони від нього шаленіли. Ми показали цей мюзикл у Палаці культури та науки.

Мені це здавалося неможливим, але Девід сказав: «Impossible is possible»

Після цього досвіду ми вирішили ставити мюзикли кожні пів року. 

Загалом у Школі мистецтв зараз навчається 84 дитини. Серед них двоє поляків, решта — українці, які покинули домівки через війну. Наталія вважає дуже вдалим рішенням поєднати польську й українську програми навчання: 

— У нас працюють як українські, так і польські викладачі. Діти в нашій школі говорять трьома мовами: українською, польською та англійською. У нас дуже сильна англійська. До нас постійно приїжджають волонтери із США. 

Також для об'єднання польських і українських дітей ми робимо табір «Українське літо у Варшаві». Це місце, де українські та польські діти живуть разом, спілкуються, обмінюються досвідом, створюють творчі проєкти. 

Ми намагаємося робити для наших дітей якнайкраще, аби вони мали дитинство. Це дуже велика праця. Але результати того варті

‍Фотографії з приватних архівів

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

Підвали, вибухи і втрата дому: історія родини з Харкова 

Харків’янка Наталя разом з чоловіком та двома доньками до початку повномасштабної війни проживали у вже відомому через постійні обстріли районі міста — Північній Салтівці. На той момент старшій доньці Юлії було 11 років, молодшій Олесі — 6. Жінка згадує, що про велику війну в оточенні родини майже не говорили. Дивне відчуття було лише у старшої доньки.  

— Чомусь саме 23 лютого, після прогулянки, вона прийшла заплакана й стала говорити про війну. Я подумала, що, мабуть, не хоче робити уроки. Однак, наступного дня о п’ятій ранку ми прокинулися від вибухів ракет. Протягом шести днів ми майже не виїжджали з району, бо думали, що це швидко закінчиться. 28 лютого у старшої доньки був день народження — 12 років. Ми провели його у підвалі. Купили в одному з магазинів, який працював без світла, десять цукерок і два апельсини, аби влаштувати їй бодай якесь свято, — згадує Наталя. 

Діти з бабусею спали на надувному матраці, а Наталя з чоловіком — на підлозі у підвалі. 1 березня родина піднялася до квартири, аби помитися, поснідати й трохи відпочити. У той момент у будинок влучила ворожа ракета. Постраждав поверх вище. Родині пощастило вижити.  

— Почалася пожежа. Навколо стояв дим. Будинок майже склався, але наш четвертий поверх вистояв. Тоді в нашому районі за 20 хвилин прилетіло кілька десятків ракет. До того ж не приїжджали ані швидка, ані пожежники — сказали, що поки не закінчиться обстріл, ніхто нас не врятує

Того ж дня родина ухвалила рішення виїхати з міста. Спочатку — на захід України, а згодом до Києва. Війна й стрес суттєво вплинули на психологічний стан доньок, насамперед молодшої. Вона довго пам’ятала запах згарища від будинку.  

— У неї почався нервовий тік. Напевно, я сама була у стресі й не помітила того стану своєї дитини. Вона почала часто кліпати очима. Була тривожною. І я зрозуміла це аж наприкінці 2024 року. У Києві вона зовсім не могла заснути. Щойно чула повітряну тривогу — відразу прокидалася. Не могла себе опанувати. Нам порекомендували звернутися за допомогою до спеціаліста. Саме тоді ми й знайшли фонд «Голоси дітей».  

Пережите вплинуло й на старшу доньку. Юля через переїзди та втрату рідного дому зіштовхнулася з депресією. У такому стані дівчина перебувала близько року.  

— Мені нічого не хотілося, я закривалася у кімнаті. Не хотіла ні з ким знайомитися, нічим займатися. Краще мені стало аж у вересні 2024 року — після занять із психологом, — згадує Юля.  

Сьогодні родина живе у Києві. Повертатися до Харкова нікуди. У їхній будинок було зафіксовано 20 влучань. Нині він обвалився, його готують до знесення.  

Втеча з окупації через 17 блокпостів: історія родини з Мелітополя  

15-річна Настя — донька військового. До початку повномасштабної війни родина проживала у Мелітополі поблизу військової частини, яка потрапила під масовий ракетний обстріл 24 лютого 2022 року. Тоді всі налякалися не на жарт.  

— Тато був на службі, а їхню військову частину почали виводити з міста. Ми з мамою та братом не знали, що робити. Всі були у паніці. Згодом разом із мамою та 7-річним братом виїхали за місто до друзів батьків і пробули у них протягом двох місяців, — розповідає дівчина.  

Місто було в окупації. Росіяни активно нишпорили по домівках у пошуках родин військових. Прийшли з автоматами і до них. Направляли зброю на дітей та розстрілювали підлогу на кухні, згадує їхня мама Тетяна.  

— Насильства до нас не застосували, лише залякували. Знаю, що до тих, хто лишився у місті, застосовували жорсткі репресії. Наших знайомих дівчат, які не виїхали, привозили до підвалу і змушували дзвонити чоловікам, щоб ті «кидали зброю та переходили на їхній бік». Був сильний моральний тиск. Мій чоловік завжди казав: «Вам треба вибиратися, бо ви — моя слабкість».  

За три дні після візиту росіян родина знайшла перевізника і спробувала виїхати з окупації. Попереду чекали щонайменше 17 ворожих блокпостів. На кожному — повний огляд речей та телефонів. Чоловіків змушували роздягатися, перевіряли татуювання, сліди від бронежилетів. Аби проїхати без пригод, жінка склала легенду.  

— З нами їхала жінка похилого віку. Для росіян я була її племінницею, і разом з дітьми ми їхали до лікарні у Запоріжжя. Аби не бути схожими на біженців, речей брали мало. Ми навіть капці не взяли. Росіяни лише запитали: «А де чоловік?». Відповідь: «Не знаю. Він давно з нами не живе» — їх задовольнила, — згадує Тетяна. А Настя додає:

— Пам’ятаю, як у мене в телефоні було багато цікавого — фото, додатки, друзі... Однак, мама змусила мене все видалити. Зробити це було дуже важко. Це було моє життя, яке я мусила стерти 

Із Запоріжжя родина поїхала до Львова, а далі — за кордон, до Литви, де прожили рік. Засумувавши за домівкою, повернулися в Україну. Зупинилися в Івано-Франківську. Довгий час Насті було важко знайомитися з новими друзями, молодший син боявся повітряних тривог.  

— Про свої відчуття діти довгий час не говорили. Тримали всі емоції в собі. Поставили життя на паузу. Ніколас ходить до школи, але в нього практично немає друзів. Сам у собі. Побачивши несправедливість, може відразу заплакати. Дуже чутливий до всього. А Настя після допомоги психолога знайшла друзів, навіть полюбила рожевий колір — пофарбувала ним волосся. Психолог казала, що таким чином донька намагається повернутися у дитинство, яке було безпечним, — ділиться висновком фахівця мама Насті.  

Сьогодні діти ходять до школи. Настя займається малюванням, відвідує театральну студію та вивчає англійську. Гучних звуків досі бояться, хоча навчилися опановувати страх.  

Як допомогти дітям з невидимими травмами?  

Наталія Масяк 13 років працює дитячим психіатром. Нині у фонді «Голоси дітей» разом з колегами допомагає дітям боротися з травмами, отриманими через війну. Зокрема, й «невидимими» — тими, які не мають фізичних проявів, але можуть серйозно впливати на розвиток, поведінку й загальний стан дитини. Ці травми часто залишаються непоміченими для оточення, особливо коли дитина з усіх сил намагається виглядати «нормальною».  

Наталія Жуковська: Які «невидимі» травмы найчастіше зустрічаються  у сучасних дітей?  

Наталія Масяк: Людям властиво говорити про те, що можна побачити — ампутовані кінцівки, травмовані обличчя, те, що на поверхні. Однак, якщо говорити про зміни психоемоційного стану, травматичний досвід, переживання стресу, втрати, горювання, самотність — то таких травм у сотні разів більше. У нас майже немає дітей, які б не зазнали в той чи інший спосіб негативного впливу війни. Є діти, які пережили важку евакуацію, багатоденне перебування у бомбосховищі. Є ті, які виїжджали по два тижні з окупації, кого примусово вивезли до Росії, а зараз їх вдалося повернути додому. Є й діти з умовно безпечної західної частини України, але вони все одно мають ці травми. Немає регіону України, де б не було жодного «прильоту». До того ж діти, якщо і не бачили військових особисто, можуть втратити тата, брата, дядька.  

— Якими можуть бути прояви цих травм? Як їх розпізнати?

— У дітей з травмами є складнощі в соціальній комунікації. Їм легше листуватися, відсилати меми, наліпки, але важко вести навіть простий діалог на побутові теми. Може бути зміна харчової поведінки — відмова від їжі, високий рівень тривожності, справжня депресія. Чим менша дитина, тим частіше тривога проявляється тілесними симптомами: постійно болить живіт, голова, змінюється апетит. Також варто звертати увагу на відмову дитини від того, що раніше їй дуже подобалося. Наприклад, любила ходити на музику, танці чи футбол — і раптом перестала. Натомість стала ще більш замкнутою у своїх переживаннях.  

Крім того, діти з «невидимими» травмами мають чимало тригерів, які можуть запускати негативні спогади. Це може бути і військова форма, і певний запах. Мої колеги з-за кордону кажуть, що звук потяга, автобуса чи літака часто повертає дітей у минуле — адже це частина їхнього досвіду, коли вони довго їхали або перебували серед натовпу. І тепер, навіть сідаючи в мирний поїзд у Європі, вони відчувають тривогу.  

— Як допомогти дітям?

— Насправді дорослі можуть зробити дуже багато. Перше правило: турбота про інших починається з турботи про себе. Коли мама без ресурсу, виснажена — вона не допоможе і дитині. Якщо ви бачите, що вам важко — не соромтеся просити допомоги в колег, подруг чи родичів. Іноді достатньо просто з кимось поговорити.  

Важливо також дещо перебудувати стосунки з дитиною.

Для цього можна використовувати техніку саморозкриття — поділитися, що вам теж інколи буває страшно. Але при цьому варто додати, що ви не просто боїтеся, а маєте план дій на випадок погіршення ситуації. Так дитина відчуває, що крім спільних емоцій, ви знаєте, як діяти

Більше спілкуйтеся з дитиною. Дуже часто вона відкривається саме в діалозі. Якщо бачите, що дитина не готова говорити — не страшно. Заведіть сімейну традицію: кожного вечора перед сном розмовляйте про те, як пройшов день.  

З підлітками буває складніше. Вони часто кажуть: «Мама, ти нічого не розумієш!». У таких ситуаціях використовуйте фразу: «Допоможи мені зрозуміти...» — і тоді вони радо це роблять. 

Наше завдання — допомогти тим, хто зазнав травми, вийти на посттравматичне зростання, а тих, хто не постраждав, навчити базовим навичкам дбайливого ставлення до психічного здоров’я: фізичній активності, здоровому сну, навчанню. Той, хто переживає горе, має його оплакати — і ми мусимо його підтримати.  

Якщо ж батьки бачать, що не справляються самостійно, варто звернутися до спеціалістів. У нас є безкоштовна телефонна лінія — 0800210106. Якщо ви з міста, де є один з 14 наших осередків, вам підкажуть, куди звернутися. Якщо ж ні — завжди можна отримати онлайн-консультацію психолога.  

Швейцарія готується змінити правила прийому українських біженців. Влада країни має намір перевіряти, чи справді в регіоні, з якого прибула людина, їй загрожує небезпека. І якщо це біженець із західної частини України, йому може бути відмовлено у тимчасовому захисті — оскільки державний секретаріат з міграції вважає, що «у західних регіонах немає інтенсивних бойових дій».

Швейцарське видання Der Spiegel повідомляє, що нові правила поділу українських регіонів на «безпечні» й «небезпечні» можуть набути чинності вже восени 2025 року — і будуть діяти лише для новоприбулих українців. Але нововведення готуються і для тих, хто вже знаходиться в Швейцарії. Зараз їм дозволено їздити в Україну максимум на 15 днів на квартал, але термін планують обмежити до 15 днів на півріччя. 

У такому підході швейцарська влада наслідує приклад Норвегії, де поїздки в Україну для біженців вже заборонені, а 14 регіонів визнано відносно безпечними (тож їхні мешканці, відповідно, не потребують захисту). 

Зараз у Швейцарії статус S (так називається тимчасовий захист) мають близько 69 тисяч українців. Новоприбулим українцям, які до цього вже мали захист в іншій країні або мають візи Канади чи США, — відмовляють у захисті. Sestry поговорили з двома українками, які мешкають у франко- та німецькомовних кантонах, і дізналися про особливості життя українських переселенок у найдорожчій країні Європи.

15 доларів на день — але тільки якщо пощастило з кантоном

‍Ірина Піскова з Харкова живе у франкомовному кантоні — муніципалітеті Ваад неподалік Женеви. За три роки у Швейцарії Ірині вдалося не лише вивчити французьку, а й відкрити свій власний бізнес — сироварню, де Ірина тепер уже разом з командою готує традиційний український кисломолочний сир (творіг).

— Продукт, якого немає в більшості європейських країн і якого так бракує в Європі українцям, — пояснює Ірина. — До переїзду до Швейцарії нічим подібним я не займалася, в Україні працювала у сфері маркетингу. Коли почалась війна, ми з донькою приїхали сюди, бо тут жила моя подруга дитинства. Через соцмережі я знайшла для нас тимчасове житло — кімнату в гуртожитку у невеликому містечку поряд із Женевою. 

Людей, яким не було де зупинитися, влада теж розселяла до гуртожитків, спортзалів. Мого батька, наприклад, розмістили в холі для виставок у Женеві, де біженці ночували в одному великому приміщенні — на ліжках, огороджених простирадлами й плівками. Люди жили там, доки не знаходили (або ж для них не знаходили) постійне житло. З останнім, якщо не маєш постійної роботи у Швейцарії, тут складно. І хоча державна організація може дати листа про те, що гарантує, що ти платитимеш оренду, багатьох власників житла це все одно не влаштовує — всі хочуть платоспроможного орендаря з офіційною зарплатою. Гарантом, до речі, може бути і платоспроможний швейцарець — але питання в тому, де його знайти, як про таке просити малознайому людину. 

‍Місяць оренди однокімнатної квартири в передмісті Женеви може коштувати 1 800-2 500 франків (2200-3150 доларів) на місяць. Це — за місцевими мірками — недороге житло. Разом з тим на пропозиції оренди завжди є черги — на перегляд може прийти сорок людей

І ось ти стоїш у черзі, заповнюєш анкету — і як українка зі статусом S розумієш, що шанс, що з усіх оберуть тебе, близький до нуля. Мені пощастило зустріти жінку, яка сама запропонувала стати моїм гарантом — тільки так вдалося знайти житло.

Доки людина не почне сама себе забезпечувати, держава оплачує їй оренду. Є і соціальні виплати: 12,5 швейцарських франків (15,8 доларів) на день на дорослого, 9,5 франків (12 доларів) — на дитину.

— Цього вистачить на закриття базових потреб: продукти, засоби гігієни, — каже Ірина. — Так, сім'я із трьох людей, де двоє дорослих не працюють, отримує близько тисячі франків на місяць, з яких десь 750 підуть на їжу, а решта — на оплату телебачення, інтернету, транспорту. 

При цьому ти маєш інтегруватися, ходити на мовні курси — у нашому кантоні це курси французької. Пропускати заняття можна лише з поважної причини, інакше штраф — 1000 франків. Після того, як отримав рівень А2, зазвичай відправляють у службу зайнятості — вважається, що ти вже можеш шукати роботу (хоча А2 недостатньо навіть для роботи в супермаркеті). Тобі можуть дозволити продовжити навчання до В1 (у поодиноких випадках навіть до В2), якщо покажеш чіткий план, навіщо тобі це. Наприклад, у тебе є вища освіта і тобі потрібна мова, щоб працювати за фахом. 

Мені ось дали можливість підтягнути англійську до В2, хоча англійська не є державною мовою у Швейцарії. Я пояснила її необхідність для мене роботою в маркетингу. Служба зайнятості може також запропонувати стажування за фахом — по суті, безоплатну роботу. Це шанс здобути місцевий досвід, а іноді й залишитись у компанії, в яку прийшов стажуватися.

У Швейцарії чотири державні мови, але головне — знати мову свого кантону. У Женеві вкрай рідко можна почути ту ж німецьку (хоча в школах її вивчення обов'язкове), тут все французькою. Англійську місцеві зрозуміти можуть, але з нею роботу можна знайти хіба що у міжнародних компаніях (куди вкрай складно потрапити). 

Українці — як і в інших країнах Європи — часто працюють тут руками. Манікюр, клінінг чи робота на кухні. На кухні починаєш зі стажування — здебільшого миєш посуд. Але зрештою можна отримати сертифікат, що дає право працювати на професійній кухні — і далі влаштуватися в ресторан.

Тут не почуваєшся бідним навіть без Porsche

Моя ідея з бізнесом з'явилася взимку 2023 року. Ми жили поряд із фермою — і якось я вирішила спробувати приготувати м’який сир. Близько місяця експериментувала з технологією — поки не досягла ідеального, на мій погляд, смаку. Знаючи, що я далеко не єдина українка у Швейцарії, яка сумує за кисломолочним сиром, запостила на Facebook оголошення із цінами — і відразу пішли замовлення. Далі купила обладнання, домовилася з фермером про ціну, отримала офіційний дозвіл на роботу. 

У мене було три місяці на те, щоб знайти приміщення для сироварні (тут не можна готувати їжу на продаж вдома понад три місяці). Приміщення під оренду знайшла через нетворкінг — з людьми, які захотіли допомогти, вдалося домовитись про невелику орендну плату. І ось вже два роки ми працюємо. Кажу «ми», бо зараз нас у команді вже десять, і ми в пошуку двох кухарів. Досі робили лише сир, а тепер плануємо ще й українські напівфабрикати — наприклад, сирники. 

Більшість наших клієнтів — українці. Але є і швейцарці. Фермери возять наш м’який сир на ринок — і місцеві охоче його беруть, особливо влітку. Кажуть, що порівняно з твердим сиром наш менш жирний — і їм це подобається.

За словами Ірини, відкриття бізнесу у Швейцарії — довга й непроста процедура:

— Перевіряють усе: рух за рахунками за два роки, всі грошові перекази. На час перевірок соціальні виплати ставлять на паузу. Далі соціальна допомога відновлюється — і певна її частина надходитиме доти, доки не почнеш заробляти мінімум, необхідний для життя й оплати житла. Умовно кажучи, якщо заробляєш 2500 франків на місяць, а на сім'ю потрібно 5 тисяч франків, то 2500 тисячі тобі доплатять. Система соціальної підтримки працює. Але важливо розуміти, що працює за правилами. І за найменше порушення — величезні штрафи.

Більшість швейцарців — далеко не бідні люди — не звикла демонструвати свої статки. Безумовно, тут можна побачити дорогі автівки, що ганяють гірськими дорогами. 

‍Разом з тим коли я за п'ять франків продавала комбінезон доньки, за ним приїхали люди на Porsche

Навіть для заможних швейцарців абсолютно нормальним є купувати ношені речі. При цьому без Porsche — та й взагалі без автівки — ти все одно не почуваєшся тут бідним. Ідеально чисті вулиці, чудові автобуси й потяги, транспортна розв'язка — все це дає відчуття комфорту навіть за обмеженого бюджету.

Ще мені подобається їхній підхід до виховання та навчання дітей. Тут немає пріоритетних предметів — рівна кількість годин виділяється як на математику, так і на малювання, співи, походи в ліс (зокрема вечорами), де діти з ліхтариками вивчають комах і кажанів. Процес навчання розтягнутий у часі (літні канікули лише півтора місяці), дітей не навантажують великою кількістю інформації — дають більше можливостей пізнавати світ. Деяким українцям така школа здається «слабкою», а мені дуже подобається. Донька щодня біжить до школи із задоволенням.

Швейцарія вважається максимально безпечною країною — хоча є нюанси. Якось я забула в автобусі свій макбук, і мені того ж дня його повернули. Разом з тим на парковці у нас одного разу вкрали електричні самокати, а до цього — розбили скло машини. Тож буває різне.

Порушив правило? Тебе знайдуть за відбитками пальців

 — Відчуття безпеки для мене пов'язане насамперед з тим фактом, що тут вже понад 200 років не було воєн, — каже Світлана Олейникова, яка з весни 2022 року разом із двома дітьми живе у Цюріху (німецькомовний кантон). — Країна оточена горами, на яких — установки ППО. У Цюріху багато бомбосховищ, і всі вони в ідеальному стані. Основний принцип: хочеш миру — готуйся до війни. Мені як людині, якій довелося тікати від війни вже двічі (я з Донецької області), це важливо.

Швейцарія — не соціальна країна. Наприклад, у моєму кантоні Цюріх усі соціальні виплати, які ти колись отримував, потім потрібно буде повертати (у Кантоні Женева такого правила немає. — Авт.) Тому я, маючи дохід (в Україні Світлана є керуючою партнеркою групи фандрейзингових компаній — Авт.) від всіх виплат відмовилася. 

Медицина тут не безкоштовна. Я плачу 385 франків (483 долара) на місяць за медичне страхування, але при цьому за всі прийоми у лікаря й ліки наразі сплачую окремо — і так буде доти, доки мої витрати не досягнуть 2500 франків за рік. Тільки після цього подальші медичні послуги покриватиме страховка. 

Тут дороге життя, але, безумовно, дуже комфортне. 

Ти можеш об'їхати всю Швейцарію на поїздах і автобусах з важкою валізою і тобі жодного разу не доведеться її піднімати — все максимально продумано для людей з багажем, з візками і на візках

Ще я зрозуміла, що означає швейцарська якість — якість продуктів, речей, послуг. У Швейцарії практично для будь-якої роботи потрібен сертифікат. Кожен продавець буде сертифікований, і тут у принципі не може бути, щоб тебе обслужили краще чи гірше — тебе обслужать згідно зі стандартами, куди б ти не прийшов.

У людини, яка тут не живе, може скластися враження, що багато речей не контролюються — у тих самих супермаркетах ніхто не слідкує, заплатив ти чи ні, охорона не бігатиме і не перевірятиме твої сумки. Але це тільки здається. Якщо ти щось вкрав, тебе знайдуть. Відстежать по камерах, по відбитках пальців. 

Про відбитки я зараз не жартую — вони дійсно це робитимуть, навіть якщо йдеться про якусь, здавалося б, дрібницю. 

‍Якось мої діти викинули сміття, забувши наліпити на пакет спеціальну етикетку за два франки — це важливо для подальшого сортування і переробки. Я була на заняттях з німецької, коли мені зателефонували з відповідної служби і повідомили, що моє сміття було знайдено без етикетки. На запитання, звідки вони знають, що сміття моє, мені відповіли, що на ньому мої відбитки пальців

Сказали, що на перший раз закриють на це очі, але якщо ситуація повториться, я заплачу тисячу франків (1260 доларів) штрафу. 

Повторні штрафи завжди більші. Одного разу я забула поповнити проїзний на громадський транспорт, і мене оштрафували на 90 франків. А коли вдруге, поспішаючи, залетіла в потяг з розрядженим телефоном і не встигла купити квиток — сплатила вже 140 франків штрафу.

Швейцарія — комфортна. Для тих, хто не змиває унітаз після 22.00

Швейцарців зі школи привчають до порядку. Тут є вираз, який дослівно перекладається як «Не роби стрес» — ні іншим, ні собі. Їх вчать бути пунктуальними та ввічливими — і тому вони, наприклад, не дуже люблять «гучних» іноземців, які створюють багато галасу. 

Щоб ви розуміли, змивати унітаз після десятої години вечора — це теж шум, який може турбувати сусідів, і вони мають право поскаржитися. Якщо ж ти не реагуєш на зауваження, може дійти до виселення з дому

За спостереженнями Світлани, швейцарці працюють багато — і стиль їхньої роботи відрізняється від українського:

— Їхній робочий день триває на годину довше — дев'ять годин. Прийшовши на роботу, ніхто не п'є кави — вони відразу ж беруться за справи і максимально сконцентровані на тому, що роблять. Якщо людина сіла робити якусь таблицю, вона не встане з-за столу і не заглядатиме в телефон доти, доки її не зробить.

У багатьох компаніях співробітникам заборонено користуватися телефонами — вони мають до них доступ тільки під час обідньої перерви. Вважається, що людину ніщо не повинно відволікати від роботи. Я раніше думала, що швидко виконую свою роботу. ‍

Але те, що я роблю за тиждень, швейцарці роблять за день

Разом з тим тут діють свої негласні правила, які дізнаєшся не одразу. Наприклад, «правило трьох разів»: коли тобі щось потрібно, то ні з першого, ні з другого разу твоє прохання ніхто не виконає. І тільки як попросиш втретє, вже може бути результат. Я з цим зіткнулася, коли просила мовні курси, а згодом — коли просила соцслужбу допомогти мені з пошуком житла. Я змушена була до них звертатись, бо ніхто не хотів здавати мені квартиру. Три роки була у тимчасовому житлі, яке доводилось змінювати. І лише у лютому цього року змогла орендувати постійне.

За словами Ірини й Світлани, поки що Швейцарія, як і більшість інших європейських країн, просто продовжує українцям тимчасовий захист — без жодних конкретних планів на майбутнє. Влада Швейцарії наголошує, що статус S — тимчасовий і не веде до постійного резидентства. Про якісь альтернативні імміграційні шляхи для охочих залишитися в країні поки не йдеться.

Тим часом швейцарська влада стурбована кількістю українців, які досі отримують соціальні виплати: за офіційною інформацією, дві третини українських переселенців все ще не мають стабільного доходу, що створює додаткове навантаження на систему соціального захисту. У зв'язку з цим влада анонсувала план, відповідно до якого до кінця 2025 року мають бути працевлаштовані щонайменше 50 відсотків українців зі статусом S. Кантони хочуть зобов'язати створювати спеціальні програми підтримки роботодавців, що наймають українців, спростити процедури оформлення трудових контрактів та інтенсифікувати мовні курси і кар'єрні тренінги, які мають допомогти українцям з адаптацією.

У 2022 році Польща стала символом солідарності з Україною. Але вже за три роки політична риторика помітно змінилася: українців дедалі частіше зображують як загрозу, а інтеграція поступово відходить на другий план — натомість усе більше говорять про безпеку й контроль. Про те, як і чому антимігрантська риторика стала політичним мейнстримом, говоримо з журналісткою і науковицею, дослідницею міграції Оленою Бабаковою.

Центральна тема дискусій

Діана Балинська: Які теми зараз найбільше досліджуються у сфері української міграції в Польщі?

Олена Бабакова: Міграція сьогодні — один із центральних викликів не лише для Польщі, а й для всього Європейського Союзу. За результатами цьогорічного опитування Євростату, якщо 50% європейців вважають головною загрозою війну в Україні, то 44% — міграцію.

Зараз міграційна ситуація Польщі суттєво відрізняється від тієї, що була чотири роки тому, не кажучи вже про десять. Вона — центральна тема дискусій, політики, емоцій, тривоги у людей. І саме тому міграція активно досліджується — з різних боків і різними інституціями. Умовно їх можна поділити на три основні групи: соціологічні агенції, аналітичні центри (think tanks) й академічні інституції.

Перша група — це великі соціологічні фірми на кшталт CBOS чи IBRIS. Вони проводять національні опитування з великою вибіркою: за віком, статтю, регіонами. Перед тим, як результати з'являється на публіці, проходить близько місяця. Такі дослідження часто мають форму коротких запитань із простими відповідями — «так» або «ні». Наприклад: «Чи є міграція корисною для країни?» Але тут важливо розуміти: самі формулювання іноді вже містять оціночні судження. І коли ми бачимо в результатах, що, скажімо, 48% респондентів вважають, що «міграція — це добре», то це «добре» для кожного означає щось своє. Ці дані важливі, але поверхневі — вони не дозволяють зрозуміти глибинні причини чи мотивації.

Друга група — аналітичні центри. Це організації, які створюють експертизу, орієнтовану на вироблення поточної політики. Їхня мета — дати прикладну відповідь на питання, що цікавлять професійні групи, підприємців, політиків. Такі дослідження тривають довше — зазвичай від пів року до року — й охоплюють вузькі сегменти: ставлення до міграції серед працедавців, вплив мігрантів на ринок праці, польську ідентичність тощо. Їхні результати часто стають основою для створення рекомендацій — як для політиків, так і для конкретних секторів економіки.

І нарешті — академічна спільнота: університети, дослідницькі центри, Польська академія наук. Саме вони підходять до теми міграції з найбільшою глибиною та методологічною точністю. Часто це міжнародні дослідження, які охоплюють різні аспекти. Водночас це означає, що від формулювання теми до публікації результатів може минути два, а то й три–чотири роки. Наприклад, зараз ми спостерігаємо хвилю академічних праць, присвячених реакції Польщі на міграційні виклики часів пандемії COVID-19. Тобто це знання — найґрунтовніше і найякісніше, але воно працює з певним «академічним джетлагом», тобто постійним запізненням.

— Чи використовує влада результати досліджень про міграцію у своїх рішеннях?

— На жаль, ні. Ба більше, навіть коли наукові знання проникають у політичний дискурс, це зовсім не гарантує, що така оптика працює в інтересах мігрантів чи прав людини загалом. І це стосується не лише Польщі чи України, а й розвинених демократій.

У Польщі після виборів 2023 року з’явилися сподівання на більш фахову, менш популістичну міграційну політику. Віцеміністром з питань міграції став професор Варшавського університету, знаний експерт Мацей Дущик. ‍

Але згодом стало помітно: варто науковцю перейти на урядову посаду — його публічна риторика різко змінюється

У новій стратегії міграційної політики, яку він представив, майже відсутній акцент на демографічних викликах, економічних чинниках або інтеграційних механізмах. Розділ про інтеграцію формально є, але в ньому йдеться радше про асиміляцію. Натомість у центрі — сек'юритизація (тобто сприйняття мігрантів як потенційної загрози), популістські меседжі та асиміляційний підхід до іноземців.

Рішення на кшталт обмеження допомоги українським біженкам чи відновлення прикордонного контролю з Німеччиною ухвалюються всупереч науковим рекомендаціям — просто тому, що вони добре звучать у виборчій кампанії

Отже, маємо парадокс: фахівці при владі є, але знання, якими вони володіють, рідко трансформуються в реальну політику.

— Якщо говорити про сек'юритизацію: чому змінилося ставлення поляків до українців? Це наслідок політичних маніпуляцій, російської пропаганди чи природний процес?

— Насамперед, це не стільки зовнішній, скільки внутрішній процес. Польща, на відміну від Франції чи Бельгії, не має масових проблем з неконтрольованою міграцією. 

Більшість українців у Польщі працює, інтегрується, не обтяжує соціальні системи. Але попри це рівень тривоги та істерії у публічному дискурсі часом вищий, ніж у країнах з реальною міграційною кризою

Причина в тому, що Польща дуже швидко перетворилась з країни еміграції на країну імміграції, але ніхто з політичних сил не провів із суспільством серйозної про це розмови. Особливо в менших містах люди не розуміють, хто приїхав, навіщо, і що ці люди насправді роблять. Медіа й соцмережі активно підкидають відео, де, наприклад, іноземці агресивно поводяться, але без контексту, — тож незрозуміло, чи це взагалі в Польщі відбувається. Разом з тим люди це бачать знову й знов і відчувають загрозу.

На цьому тлі політики почали розігрувати карту міграції. Риторика будується навколо меседжу: «Польща зробила для України більше, ніж будь-хто, а у відповідь — «невдячність». Спершу цю риторику просувала «Конфедерація», потім — «Право і справедливість», а тепер, на жаль, і правляча коаліція, представники якої вважають себе лібералами. Є окремі винятки, але загалом маємо консенсус: міграція — це загроза. Мовляв, так, українці приїхали і працюють, але вони — загроза для нашого способу життя, вони загроза для того, що називається «польськість». І так, цих мігрантів треба інтегрувати, але для того щоб їх інтегрувати, ми все одно нічого не зробимо. Тож маємо таке замкнене коло.

На жаль, польські політики не вміють гратися в іншу політику, ніж в політику поляризації. Російська пропаганда, звичайно, присутня, особливо через проросійських онлайн-активістів, але її роль другорядна. Абсолютна більшість антимігрантського, антиукраїнського хейту генерується в Польщі.

Є дослідження, які показують, що понад 80% мігрантів працюють, платять податки, є підтвердження, що німецькі служби не привозять на кордон з Польщею тисячі біженців. Але факти вже не мають значення. Для багатьох поляків ультраправий наратив — реальніший, ніж дійсність

І невідомо, що з цим робити.

І що викликає найбільшу тривогу — зростає побутова агресія. Люди, з якими я спілкуюся, дедалі частіше стикаються з відкритим хейтом не лише в інтернеті, а в транспорті, на роботі, просто в побуті. Це новий рівень напруги. Коли «активісти» на кшталт Роберта Бонкевича вже ходять по прикордонню, перевіряють документи й на камеру переслідують мігрантів — це небезпечно. Вчора вони переслідували грузинів, сьогодні — громадян країн глобального півдня, завтра — можливо, українців, а післязавтра почнуть з'ясовувати і у місцевих, хто з них «справжній поляк».

Інтеграція вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі

— Як реагувати пересічному українцю на хейт чи агресію в публічному просторі в Польщі?

— Універсальної поради не існує, бо взагалі не буває правильної реакції на агресію — порушення ваших особистих кордонів це ненормально. З моїх спостережень, реакція залежить не стільки від сили характеру чи впевненості, скільки від вашого ресурсу: знання мови, статусу перебування, психологічного стану.

Одна справа — коли ви добре знаєте польську, маєте постійний легальний статус, почуваєтесь впевнено — тоді ви можете вказати на порушення, викликати поліцію, зафіксувати інцидент. Інша — якщо ви воєнна біженка, не говорите польською і почуваєтесь вразливо — тоді часто простіше проігнорувати ситуацію.

Часом достатньо спокійно попередити: «Не треба зі мною так розмовляти, це неприпустимо», «Якщо це не припиниться, я буду змушена викликати поліцію». Але в багатьох випадках мовчазне ігнорування — це теж стратегія самозахисту

І все ж — це не індивідуальна проблема, яку можна вирішити особистою поведінкою. Тут відповідальність лежить на польських політиках і правоохоронцях, які часто ігнорують такі прояви нетерпимості і цим фактично заохочують кривдників.

— За вашими спостереженнями, які зараз настрої серед українських мігрантів у Польщі?

— Загалом — тривожні. Практично всі, з ким я спілкуюся, вже мали досвід або чули про випадки ворожості не лише в інтернеті, а й у фізичному просторі. Це породжує настороженість, недовіру, а подекуди — бажання обмежити контакт із польським суспільством за межами роботи.

Але реакції дуже залежать від особистої ресурсності. Люди, які вже давно тут, мають стабільну роботу, житло, паспорт можуть легше «амортизувати» цю тривогу, наприклад, через іронію чи дистанцію. Натомість для тих, хто ще почувається вразливо — особливо новоприбулі, біженці — усе це сприймається гостріше, болючіше й тривожніше.

Цікаво, що навіть ті, хто не дуже стежить за польською політикою, інтуїтивно відчувають зміни в атмосфері. Люди починають шукати більш стабільні юридичні рішення: перехід з PESEL UKR на карту побиту, отримання резидентства, уточнення правового статусу — щоб мати під ногами трохи міцніше підґрунтя.

— А як щодо розмов про переїзд далі?
— Вони є, але радше у вузьких колах — наприклад, серед людей з вищим доходом, які розмірковують про умовну Іспанію чи Португалію. Більше таких настроїв зараз я бачу навіть серед білорусів, які часто легше отримують документи через карту поляка й мають більше «маневрового простору».

Але реальних випадків масового від’їзду або повернення поки небагато. ‍

Навіть якщо некомфортно, люди вже вкоренилися, мають роботу, житло, школу для дітей, і повторне «зривання» — це дуже непросто. Навіть повернення додому — це вже не те саме, бо за цей час усе вдома змінилося

Тобто поки що — більше тривожного очікування, ніж радикальних рішень. Але подивимось, що принесуть наступні місяці. Ситуація залишається динамічною.

— Чи очікуєте ви дій від уряду щодо поліпшення інтеграції мігрантів? І чи самі ми достатньо робимо, щоб вийти зі своїх «бульбашок»?

— Від цього уряду я вже нічого не очікую... Добре було б, щоб він хоча б реалізував власні плани відкриття Центрів інтеграції іноземців та забезпечив, аби оформлення посвідки на проживання для іноземців тривало кодексні 60 днів, а не так, як зараз — майже рік.

Так, ми часто варимося у своїх соціальних колах. Але брак спілкування з поляками — це не лише про небажання. Це також про відсутність фізичного простору і можливостей для перетину з польським суспільством.

Якщо ти працюєш 12 годин на фабриці, живеш у гуртожитку з іншими іноземцями й не маєш навіть часу вийти до парку — де і коли знайомитися з поляками? Це не про «не хочуть інтегруватися», це про відсутність точок дотику.

Так, батькам маленьких дітей трохи легше — можна познайомитися в школі чи на дитячому майданчику. Але для більшості це розкіш, а не норма.

Інтеграція — це завжди двосторонній процес. Мігранти мають адаптуватися, але й суспільство повинне бути готовим до різноманіття, а не діяти за логікою: «Станьте такими, як ми — і тоді вам нічого не загрожуватиме»

— Чи можуть допомогти ініціативи на місцевому рівні?

— Так, бо інтеграція нерідко вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі. Як у великих компаніях проводять тімбілдинги чи кулінарні воркшопи, щоб люди почали спілкуватися, так само потрібно робити й у громадах: через школи, університети, муніципалітети, громадські організації.

Навіть якщо ти дуже комунікабельний, хтось має організувати простір, де люди можуть зустрітися. Бо навіть у своїй країні після 30 не так легко заводити нових друзів — а тут ще й мовний бар’єр. Фраза «просто вийди і з кимось познайомся» тут не працює.

Частково ці функції мали би виконувати центри інтеграції іноземців, які планували відкривати за підтримки ЄС. Але проти них виступила праворадикальна «Конфедерація», а керівна «Платформа» проспала момент. І тепер сама почала повторювати: «Нам не потрібні центри інтеграції, нам потрібні центри польської культури». 

Це крок назад — до асиміляції замість інтеграції

Але нас багато. І це важливо

— Які у вас очікування щодо роботи створеного в Україні Міністерства єдності? Це справді крок до повернення українців, чи радше імітація діяльності?

— Очікування дуже скромні. Хочеться просто, щоб міністр не втік через чорний вихід після першої пресконференції. Якщо серйозно — добре, що влада взагалі публічно озвучила цю тему. Але чи справді для цього потрібно нове міністерство — велике питання.

На жаль, ми вже бачили чимало випадків, коли нові структури створюються більше для «показати, що ми щось робимо», ніж для реальної роботи. Тому певний скепсис — виправданий.

— Що насправді визначатиме, чи українці масово повертатимуться?

— Тут є два ключові фактори. Перший — які схеми переходу з тимчасового захисту на нові мігрантські статуси українцям запропонують після 2026-2027 років? Чи буде ця схема радше така, як зараз в Польщі, більш-менш підйомна для більшості біженців? Чи буде ця схема, як у Британії, де вона абсолютно непідйомна для 95% осіб?

Другий фактор — рівень антимігрантських настроїв у Європі. Якщо хейт до українських біженців у Польщі, Німеччині чи інших країнах зростатиме, це стане додатковим «поштовхом» до повернення. Іронія в тому, що це навіть може працювати на користь українській державі — без жодних її зусиль.

Взагалі, у багатьох країнах — і в бідніших (як Латвія), і в багатших (як Ірландія), програми повернення емігрантів працюють дуже обмежено. Люди не повертаються на заклик міністра. Вони повертаються, коли бачать сенс і перспективу. Тому тут розвилок дуже багато. Тож подивимось, що будуть пропонувати в законодавчому плані. Чи це буде підйомно для людей з невеликими доходами.

— Що особисто вам дає надію в темі української еміграції, попри всі труднощі?

— Ну… дешевий квиток на WizzAir, щоб бодай кудись поїхати з Польщі. І може, келих вина (Сміється).

Якщо серйозніше, я не думаю про це в категоріях надії. У мене швидше приземлене бачення. Так, публічний дискурс часто хейтерський, іноді нестерпний. Але гарні люди теж є. Це факт. І це важливо не забувати. Не всі ставляться до українців з ворожістю. Є люди, які бачать у тобі людину, а не паспорт і акцент.

Є й інші речі, які тримають. Нас багато. Це важливо. Ми вже не «поодинокі мігранти», ми — видима спільнота. Маємо свої організації. Ми не в повітрі. Є навколо кого згуртуватися.

Маємо союзників. Може, не завжди в уряді, але в парламенті, в медіа, серед активістів — так.

І головне — в нас є своя країна. Нам є куди повертатися. На відміну, скажімо, від білорусів, для яких повернення — це часто загроза опинитися у в’язниці, бо ти ворог для власної держави. У нас принаймні є дім. Так, там зараз війна, біль, проблеми. Але він є.

Міфи vs реальність

Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.

Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.

Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього. 

Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати. 

Хлопці, дівчата й українці

Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.

Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі. 

Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.

«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації. 

Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше. 

Ти маєш бути не за партою, а на фронті 

Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.

«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.

Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.

Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»

Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну. 

Ми вас не просили нас рятувати

Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік  — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».

Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».

«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Юлія. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули.  Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».

Молодшій доньці Юлії адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.

«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Юля. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.

«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»

Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати

«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.

Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії. 

А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».

Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».

Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.

Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони

Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти». 

Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:

«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»

За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».

Простір без страху й осуду

Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті. 

Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду

Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.

Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.

Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.

Більше відповідальності й свободи

Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:

«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»

Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.

Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.

Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.

Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів. 

Артур Баглюк — підприємець і співзасновник християнської місіонерської організації «Слов’янська місія в Європі». З 2024 року — директор краківського представництва Польсько‑української господарчої палати. Від початку повномасштабної війни в Україні він з власної ініціативи оперативно відкрив у Кракові притулок для українських біженців. А також активно взявся за організацію гуманітарної допомоги з Польщі до України — як цивільним, так і військовим. Артур є проукраїнським активістом. І він підозрює, що саме через цю його діяльність на нього неодноразово здійснювалися замахи. Нещодавно в його автівці невідомі навмисно відкрутили болти на передніх колесах, що ледь не перетворилось на трагедію. 

«В одному з анонімних листів писали, що ми бандерівці, і тому нас буде знищено»

Наталія Жуковська: Нещодавно на вас  скоїли замах. Хто це міг бути і за що?

Артур Баглюк: Важко довести, хто це міг бути, тому що від початку повномасштабного вторгнення проти всіх проукраїнських активістів за кордоном постійно здійснюються ті чи інші неправомірні дії. Аби зашкодити, залякати й зрештою зупинити волонтерів чи навіть волонтерський рух в цілому. Комусь створюють фейкові акаунти, з яких потім розсилають провокаційні повідомлення, публікують фейкові дописи, створенні штучним інтелектом відео, комусь атакують робочу електронну пошту. Так, одному моєму знайомому її заблокували. На його мейл надійшло водночас понад вісім тисяч запитів з Хабаровська. Іншому товаришу у Вроцлаві, у якого був гуманітарний склад, підкинули заряджений ріжок від автомата Калашникова з патронами. Викликали польську службу безпеки й паралізували роботу гуманітарного складу майже на тиждень, поки тривало розслідування. 

Подібний випадок з автомобілем у мене не вперше. Раніше мені просто спускали колеса. Цього разу зірвали на них болти. Вочевидь ті, хто це робив, думали, що колеса відірвуться десь у дорозі й станеться ДТП. Я вже 10 років живу у Польщі.  Моя машина, хоч і на польських номерах, але впізнавана. З 2022 року на торпеді лежить прапор України. Я багато їжджу й паркуюсь у різних місцях. Того дня машина довго стояла у центрі міста біля нашого волонтерського штабу. Те, що щось не так з колесами, я відчув вже у дорозі, коли машину на швидкості почало кидати у різні боки. Я відразу скинув швидкість і повільно поїхав на СТО. Там мені і розповіли про скручені болти. Бо у мене навіть думки про подібне не було. 

Але це вже не перша спроба замаху…

Одна зі спроб була у березні 2022 року. Ми сиділи в ресторані готелю поруч з нашим гуманітарним штабом, який відкрили на другий день великої війни. Разом зі знайомими обговорювали поставки медицини для українських військових. Сиділи у закутку, де людей майже не було. І тут я помітив, як якийсь чоловік приховано фільмує нашу зустріч на відео. Крикнув йому: «Навіщо ти нас знімаєш?». Він став тікати. Я його наздогнав, почалася бійка. Він бив професійно — відразу в кадик. Мої знайомі теж підбігли, забрали у нього телефон, розблокували. Там були відео не лише про нас, зокрема якісь люди у балаклавах. Він прикидався, що нічого не розуміє, ми змусили його все видалити та відпустили. Тоді всі були на адреналіні й навіть не подумали про виклик поліції. Я зателефонував туди вже на наступний день, і мене поставили на контроль. Щодня вранці мені дзвонив дільничний і питав, чи все у мене добре.

Друга ситуація — підозра, що нас з дружиною намагалися отруїти. Одного дня після роботи у гуманітарному штабі, вдома нам обом стало зле. Я думав, що, можливо, це перевтома. Втім, лікарі сказали, що наші симптоми вказують на отруєння. Адже всередині горіло так сильно, що я через больовий шок навіть втратив свідомість і розбив собі голову. Схожі симптоми були й у дружини, тож ми на певний час випали з робочих волонтерських процесів, поки не оговталися й трохи не відновилися. 

Відтоді я став обережнішим —  носив із собою свою воду, намагався не їсти з волонтерами у нашому штабі, оскільки трафік людей в штабі був великий і багатьох ми могли не знати особисто. 

Ще в березні 2022 зламали наш волонтерський чат у телеграмі. Дістали всі контакти волонтерів, номери телефонів, фотографії і заблокували телефон моєму асистенту. А торік віддалено заблокували мій і дружини телефони, скоріше за все, знову через телеграм. Навіть знайомі айтішники не змогли нічого з цим зробити. 

Чи змінилася тактика загроз?

Погрози надходять перманентно. Крім того, що у фейсбуці можуть написати боти, приходять усілякі листи з погрозами. Знаєте, у нас не просто гуманітарна організація. Ми є християнською протестантською церквою, у нас місіонерська організація, при якій є гуманітарний штаб. Так от в одному з листів польською мовою йшлося про те, що ми бандерівці і нас буде знищено. Писали про Волинь, про те, що нам помстяться і все згадають. 

Про всі погрози ми повідомляємо в поліцію, де мене щоразу питають: «Як ви вважаєте, чи це загрожує вашому життю?». Я відповідаю: «У листі мого прізвища не вписано, але зазначена наша організація. А оскільки я її керівник, то це треба враховувати». Тим паче, що до нас за гуманітарною допомогою, а також просто в церкву приходять люди. Виходить, на них теж може чатувати небезпека. Не уявляю, що в мізках тих людей, які пишуть подібні листи.

Але ми не боїмося. Якщо мета — зламати або зупинити нас, то вони глибоко помилились.

Як ви вважаєте, з чим саме пов’язані ці  замахи на вас? Це реакція на вашу волонтерську діяльність, підтримку українських біженців у Польщі чи бізнес?

Бізнес — 100% ні. Тому що там у мене ні з ким немає конфліктів. Я вважаю, що це тільки моя громадська проукраїнська позиція, адже я також  один з організаторів проукраїнських мітингів в Кракові. Я проукраїнський активіст в економічному і громадському секторі, тож це однозначно пов'язане з цим. Ми ж возимо допомогу різну, зокрема й для військових. Були кейси, коли торік возили навіть броньовані автівки з Америки. На мою думку, або це роблять росіяни, або нашпиговані російською пропагандою поляки, які не можуть зрозуміти, що так робити не треба. Нас хочуть роз’єднати — через історію, страх чи злість. Але ми маємо триматися купки, потрібно консолідуватися і бути разом, тому що ворог у нас один — Росія. Дезінформація — це теж зброя. Ми повинні воювати не тільки на фронті, а й за свідомість людей як в Україні, так і за кордоном.

Українцями в Польщі відкрито понад 60 000 підприємств

Як ви, директор представництва Польсько-української економічної палати у Кракові, оцінюєте стан українського бізнесу в Польщі? Які тенденції можна окреслити?

Дуже багато позитивних сигналів, які підтверджуються різними міжнародними дослідженнями, щодо позитивного впливу українців на польську економіку. Так, цьогорічне показало, що вони у вісім разів більше додали до бюджету, ніж польська сторона видала на їхню підтримку. На сьогоднішній день українськими громадянами відкрито понад 60 000 підприємств різного формату. Українці змінюють на краще цілі сфери. Взяти хоча б б'юті індустрію! 

Також українці потужно займаються логістикою, будівництвом і  працевлаштуванням. На сьогоднішній день чимало наших людей мають досвід в оборонно-промисловому комплексі. Оскільки експорт подібної продукції з України наразі заборонений, частина підприємців намагається відкрити філії або створити виробництва дронів та іншої оборонної продукції у Польщі — з орієнтацією на світовий ринок. Я вважаю, що це важливо для обох країн з точки зору безпеки та загрози нападу Росії на європейські країни. 

Українці відкривають клінінгові компанії, заклади гастрономії, а деякі навіть пункти обміну валют і ломбарди, яких тут раніше було небагато. Я не знаю такої сфери, в якій українці б не хотіли працювати. Вони інвестують, створюють робочі місця, шукають нестандартні рішення, піднімають стандарти сервісу, сплачують податки.

А ось що стосується торгівлі між країнами, тут ситуація виглядає для України невтішно. Якщо до повномасштабного вторгнення загальний товарообіг між Польщею і Україною в середньому складав близько 10 мільярдів доларів на рік з більш-менш рівними показниками для обох сторін, то зараз картина суттєво змінилася. Після російського вторгнення український експорт до Польщі впав до майже 3 мільярдів доларів, тоді як Польща продає в Україну товарів на 13 мільярдів доларів. До того ж багато польських підприємців відкрили компанії та філії у західних областях України, переважно у Львівській. Близько 80% цих фірм займаються торгівлею, що додатково підтверджує зростання польського експорту в Україну. Фактично, це також частина польсько-українських відносин: українці підтримують польську економіку навіть з України.

З якими труднощами стикаються українці в Польщі, чим їм треба допомагати на державному та місцевому рівнях?

Підприємці, які приїхали з України до Польщі, зіштовхнулися з тим, що тут бізнес працює по-іншому. По перше — високі податки, які треба платити. Щось «порішати» не вийде, до того ж етика ведення бізнесу інша. Треба розбиратися в польському податковому законодавстві й бухгалтерії, навіть якщо вона на аутсорсингу. 

Варто розуміти, що більшість бізнесів, відкритих у Польщі, починають приносити стабільний дохід приблизно з третього року діяльності

Перші два роки зазвичай є періодом інвестування й адаптації: підприємці тестують різні маркетингові стратегії, вивчають поведінку місцевих споживачів, налагоджують логістику, обирають ефективні канали продажу та підлаштовуються під юридичні й культурні особливості польського ринку. Це нормальний і важливий етап, який формує основу для довгострокового успіху.

Що стосується допомоги на державному і місцевому рівнях, то вона не завжди і не всім є зрозумілою. І добре, що існують інституції, як Польсько-українська господарча палата, до якої можна звернутися за консультацією, поясненням і професійним супроводом у веденні бізнесу.

Як саме польсько-українська господарча палата допомагає підприємцям?

Ми маємо велику базу контактів — виробників, логістичних компаній, бухгалтерів, фінансових і юридичних консультантів, які працюють як з малим, так і з великим бізнесом. Сильна сторона нашої діяльності — розвинений нетворкінг між представниками малого, середнього та великого бізнесів. Це дозволяє учасникам палати не лише обмінюватися досвідом, а й знаходити клієнтів, партнерів чи підрядників безпосередньо всередині нашої спільноти — як у Польщі, так і в Україні. Також ми володіємо актуальною інформацією щодо програм фінансування, спрямованих на відбудову України.

Серед іншого ми активно будуємо мости між польським та українським урядами, а також між керівниками територіальних громад обох країн. Зокрема, запрошуємо представників українських громад, переважно з прифронтових регіонів, організовуємо для них ознайомчі поїздки до місцевих громад Польщі. Під час цих візитів вони мають можливість налагодити прямі контакти, обмінятися досвідом з польськими колегами й побачити, як польські громади після вступу до ЄС ефективно використовують європейські кошти й ресурси. Як вони цим керують, як розбудовують інфраструктуру і адаптують її для людей з інвалідністю… У них є такий досвід. Вони знайомляться, дивляться, надихаються, а потім із цим досвідом повертаються в Україну. 

У нас є вже домовленість з польським урядом про взаємний обмін. Тобто вони готові наших людей вчити писати проєкти на дофінансування Європою. Натомість представники українських територіальних громад передаватимуть досвід цивільної оборони, який отримали під час війни

Які основні проблеми називають українські підприємці? На що жаліються? А що навпаки їм подобається?

Жаліються на великі податки. Але це не тільки українці. Скарги можна почути і від поляків. І це не тільки про Польщу, це загалом про Європу. А ще проблема у тому, що кожна передвиборча кампанія в Польщі, на жаль, розганяє популістичні ксенофобські настрої, що також шкодить економіці країни. Ось приклад:

У 2023 році були вибори в Сейм. Виборча кампанія була побудована зокрема на антиукраїнській риториці. Як наслідок — понад 300 000 українців виїхало з Польщі. Серед них був певний відсоток підприємців, які вже були інтегровані в польську економіку, знали польську мову, інвестували гроші, створили робочі місця. Вони виїхали, продавши бізнес, до Іспанії, Португалії, Канади…

Які кроки варто зробити для полегшення підприємництва українців у Польщі?

По-перше — не тягнути історичне питання, насамперед Волині, в економічний сектор. Чи проблема існує? Існує. Чи треба її вирішувати? Треба. І вона вже вирішується. Торік, першого жовтня, після призначення пана Андрія Сибіги на пост міністра закордонних справ України ми з ним зустрічалися. Він окреслив пункти, які робитиме першочергово. Так от питання ексгумації жертв Волинської трагедії — перше в списку, і вже до кінця 2024 року були зроблені вагомі кроки у вирішенні цього питання. Займатися цим мають міністерства закордонних справ і історики. Не потрібно цим питанням ділити звичайних людей, тим самим підіграючи спільному ворогу — Росії.

«Коли відбувається масштабна трагедія, я знаю, що робити і куди бігти»

Ви активно допомагаєте українським біженцям у Польщі. Що стало для вас імпульсом почати волонтерську діяльність?

Я родом із Запорізької області. Моя родина походить із села Кінські Роздори Пологівського району, який, на жаль, зараз знаходиться під російською окупацією. Частина моєї родини вже 10 років живе під окупацією у Донецьку, а частина — в Запорізькій області. 9 червня я дізнався, що на війні загинув мій 20-річний родич, який пішов добровольцем на фронт. Через окупацію його батьки не можуть поховати сина вдома, на своїй землі. І це трагедія, яку важко пережити. 

Ще у 2022 році ми відкрили шелтер (тимчасове житло, — Авт.), в якому зараз проживає близько 40 українців. За ці роки через нього пройшло понад 3,5 тисячі українських біженців. Переважно жінки і діти. Люди у нас зупинялись, далі ми допомагали їм знаходити постійне житло або переїхати в інші країни. Ті, хто проживає у шелтері сьогодні, у нас надовго. Бо по-перше, вже немає в Польщі програм допомоги на житло, а по-друге, це переважно мешканці з окупованих територій, яким повертатись нікуди. Вони не платять за житло, оскільки підпадають під програму захисту біженців. 

Серед українських переселенців є чимало пенсіонерів, які приходять до нас за гуманітарною допомогою і кажуть: «Дайте якусь роботу, ми хочемо працювати». Після цього, коли я чую від когось, що українці не працюють, кажу: «Це неправда. Навіть пенсіонери готові працювати. Просто їх ніхто не бере на роботу»

Ми допомагаємо українцям не лише в Польщі. Надсилаємо постійну допомогу як цивільним, так і військовим в Україні. Головне, що просять, — це дрони, амуніція, тактична медицина. З початку повномасштабного вторгнення ми вже відправили понад 1100 тонн гуманітарної допомоги, а ще понад 80 000 продуктових і гігієнічних наборів видали українським біженцям у Кракові.

З якими історіями людей стикалися особисто?

Вражають історії про виїзд з окупації. Найстрашніше, що доводиться переживати людям — допити на ворожих блокпостах. Після почутого я навіть звертався до психолога, бо не міг самостійно впоратися з емоціями. Іноді сідав в автівку, виїжджав за місто і просто плакав. 

Певною мірою ми як суспільство також несемо відповідальність за ситуацію в Україні. Ми надто довго «загравали» з політиками, дозволяли їм маніпулювати нашими очікуваннями й уникати відповідальності. В Україні досі не було чіткої національної ідеї на рівні державної політики. Ідеї, яка об’єднувала б українців у мирний час так само, як зараз нас об’єднала війна. Саме в цьому була наша слабкість, яку довго й системно використовував наш ворог. І саме в цьому питанні ми можемо повчитися у поляків. Нам треба перейняти їхню патріотичну складову. 

Чи багато українців, яким ви допомагали, вже інтегровані у польське суспільство?

Дуже багато.

У квітні 2022 року українцям, яким ми допомагали, я говорив: «Не дивіться новини. Ця війна — не спринт, це марафон. І ми будемо бігти до кінця. Тому вам треба вже сьогодні думати, як ви житимете тут, хоч і тимчасово. Почніть планувати своє життя для початку на шість місяців. Так вам буде легше психологічно. За цей час ви будете вчити мову, шукати роботу. Якщо буде повернення в Україну — зібрались і поїхали, всі все зрозуміють. Коли ж ви щодня сидітимете у новинах, то лише страждатимете —ментально і фізично». 

Для кожної людини статус невизначеності — найгірший. Бо коли не знаєш, що тобі робити, не можеш рухатися вперед

Частину людей ми долучили до волонтерської діяльності. Тобто ми побудували систему так, що у нас волонтерами можуть бути самі біженці. І вони дякують нам, що є залученими, бо це їм допомагає. 

За вашими спостереженнями, що заважає і що допомагає українцям інтегруватися?

По-перше, варто чітко розмежовувати українців, які виїхали з України свідомо до великої війни, і тих, хто залишив країну вимушено, рятуючи життя. Це категорії з різними емоційними, правовими і соціальними запитами.

Серед тих, хто був змушений тікати від війни, є багато людей, яким психологічно важко прийняти свій новий статус. Для когось нестерпною є сама думка, що вони — «в приймах», що змушені шукати захист за кордоном, що не можуть жити у власному домі. Деякі просто не можуть змиритися з тим, що їх називають «біженцями» — це гнітюче відчуття принижує їхню гідність, викликає сором чи гнів.

Є й набагато складніші випадки, коли люди, не витримавши психологічного тиску, безвиході або інших обставин, вирішують повернутися навіть на тимчасово окуповані території. І хоч це виглядає нелогічно й небезпечно, кожен такий крок має глибокі особисті мотиви — розірвані сім’ї, втрачене коріння й відчуття внутрішньої порожнечі.

У нас жила жінка, чоловік якої залишився в окупації. Одного дня вона прийшла і каже: «У мене коза народжує, маю їхати… Там мій дім, моя земля. Чому я маю жити десь на чужині?». Сіла й поїхала додому. 

Розкажіть про найбільші виклики, з якими ви стикнулися, організовуючи допомогу під час кризових ситуацій — пандемії, паводків, війни…

Коли в світі відбувається масштабна трагедія, то я завжди знаю, що робити і куди бігти, — це моя особливість. Я не впадаю у шоковий стан, а навпаки, відчуваю себе як риба у воді. Дуже швидко адаптуюся до реалій. Пам'ятаю очі наших людей у церкві, коли ми зібралися ввечері 24 лютого 2022 на молитву. В їхніх очах були пустота і розгубленість. Я ж чомусь відразу знав, скільки мені потрібно волонтерів, хто і за який сектор роботи відповідатиме. Одним з головних викликів було зібрати команду. Через загальну розгубленість тієї ночі мені було складно знайти бодай сімох волонтерів. Але вже зранку охочих стало десятеро, за два дні — понад шістдесят, а ще за два тижні — стільки, що ми вже не могли їх порахувати. Серед них були як українці, так і поляки.

Які ініціативи ви плануєте реалізувати найближчим часом для підтримки українців у Польщі?

Сьогодні однією з ключових потреб є адвокація України та боротьба з російською дезінформацією, яка активно діє в обох напрямках — як проти поляків, так і проти українців. Пропаганда цілеспрямовано розпалює взаємну недовіру, провокує напруження. Саме тому зараз надзвичайно важливо вести активну роз’яснювальну роботу, формувати правильний інформаційний простір і об’єднувати суспільства, а не дозволяти зовнішньому ворогу їх роз’єднувати. 

Також, на жаль, сьогодні стало відчуватися, що деякі українці за кордоном входять в статус звикання або втоми від війни. У них виникають думки на кшталт «війна за дві тисячі кілометрів від мене, це вже мене не сильно турбує». Але це оманлива й небезпечна тенденція — пригадайте, як більшість звикла до АТО з 2016 року, і що сталося далі. 

‍Фотографії надані Артуром Баглюком