Суспільство

Українці сьогодні ставлять собі обґрунтоване запитання: хто відбудовуватиме Україну, якщо біженці не повернуться? В умовах драматичної демографічної ситуації це питання звучить особливо болісно. Проте останні дані з Польщі хоч і можуть на перший погляд занепокоїти, насправді розповідають іншу історію — не про втрату, а про неймовірну силу та потенціал, що гартується на чужині й чекає на свій час.

Звіт компанії Deloitte про становище українських біженців у Польщі змальовує картину надзвичайної стійкості й рішучості. Пам'ятаймо, про кого ми говоримо. Це не анонімна міграція. Це насамперед українські жінки й діти. Аж 67% домогосподарств утримують самотні жінки, які в чужій країні взяли на свої плечі долю всієї родини, борючись із травмою війни та щоденною непевністю щодо долі близьких. Їхня здатність стати на ноги та знайти роботу в таких складних умовах є першим потужним доказом сили українського духу.

Доказ цінності, а не аргумент залишатися

Внесок українців у польську економіку вражає. У 2024 році вони додали до польського ВВП аж 2,7%, що відповідає сумі майже 99 мільярдів злотих доданої вартості

Завдяки сплаченим українцями податкам і внескам доходи державного бюджету зросли на 2,94%. Ці цифри не слід сприймати як втрату для України. Навпаки — це твердий доказ величезної цінності українського людського капіталу. Доказ того, що українці навіть у несприятливих умовах здатні творити, будувати й робити величезний внесок у розвиток. А отже, можна зробити висновок, що цей самий людський капітал може стати ключовим ресурсом у процесі відбудови вільної України.

Ба більше, аналіз спростовує міф про нібито конкуренцію. Дані показують, що в повітах, де частка біженців у зайнятості зросла на один відсотковий пункт, зайнятість громадян Польщі зросла на 0,5%, а безробіття знизилося на 0,3%. Виявилося, що присутність українських працівників стала для польської економіки стимулом до підвищення продуктивності й дала полякам можливість перейти на краще оплачувані та більш відповідальні посади.

Надзвичайно промовистим є також професійне зростання самих українців. Медіана їхньої заробітної плати протягом двох років зросла з 3100 злотих до 4000 злотих нетто, наблизившись до рівня 84% медіани по країні. Це доказ не лише рішучості, але й блискавичної адаптації. Не менш важливим є той факт, що біженці переважно утримують себе самі. Дослідження UNHCR за 2024 рік показують, що аж 80% доходів у їхніх домогосподарствах походять від праці. Соціальні виплати, переважно 800+ на дітей, становлять лише 14% їхніх доходів, і ця частка не зросла попри підвищення суми виплати. 

Це один з найшвидших процесів економічної інтеграції в історії сучасних міграцій у Європі

Цю картину співпраці, яка приносить користь обом сторонам, підтверджують не лише аналітики. Її можна почути й у голосах польських підприємців, які щодня бачать, як нова енергія живить їхні компанії.

«Польща перебуває в комфортній ситуації, бо вона не лише допомагає людям у потребі, а й заробляє завдяки їхній праці. Рідко трапляється, щоб у такому масштабі етика йшла пліч-о-пліч з прагматизмом», — коментує власник польської фірми, яка працевлаштовує чимало працівників з України, переважно жінок. Він просить зберегти анонімність, бо «останні голоси від нового мешканця Бельведеру вказують на інший напрямок».

Слова підприємця чудово віддзеркалюють парадокс, у якому опинилася Польща. Його прохання про анонімність не є випадковим. У періоди виборчих кампаній побоювання, пов'язані з міграцією, стають легким політичним паливом для частини політичної сцени. Гасла про нібито «відбирання робочих місць» чи «надмірне навантаження на бюджет» хоч і суперечать реальним даним, часом свідомо використовуються для мобілізації електорату. Це створює атмосферу невизначеності, в якій навіть позитивні економічні факти відсуваються на другий план гучнішим, негативним наративом.

Скарб, що чекає на розкриття — в Україні

Однак найважливіший висновок зі звіту — це величезний, досі не використаний потенціал. Аж 40% біженців працездатного віку мають вищу освіту, але лише 12% з них працюють на посадах, що вимагають таких кваліфікацій (порівняно з 37% серед поляків). Основні бар'єри:

• Мова: Лише 18% біженців заявляють про вільне володіння польською мовою.
• Регуляції: У регульованих професіях, як-от лікар чи архітектор, працюють лише 3,6% біженців (серед поляків — 10,6%).
• Громадянство: Багато професій у державному секторі (наприклад, вчитель, медсестра, медичний рятувальник) залишаються формально закритими для осіб без польського паспорта незалежно від їхньої фактичної кваліфікації.

Аналітики підрахували, що якби Польща розблокувала бодай половину цього потенціалу, її економіка отримала б щонайменше 6 мільярдів злотих на рік, з яких понад 2,5 мільярди надійшли б безпосередньо до держбюджету. Це сума, порівняна з великою податковою реформою.

Парадокс інтеграції

Сьогодні працевлаштовано 69% дорослих біженців працездатного віку, а серед жінок цей показник становить 70% — лише на 2 відсоткові пункти менше, ніж серед польок. Однак проблеми починаються у віковій групі 25-39 років, де українські матері працюють значно рідше через брак системної підтримки у догляді за малими дітьми.

Цікаво, що дані демонструють певний парадокс. З одного боку, професійна інтеграція та знаходження нормальної роботи призводять до того, що біженці рідше планують повернення в Україну. З іншого боку — доступ до освіти та державних послуг, тобто соціальна інтеграція, збільшує готовність до повернення, оскільки дає відчуття стабільності й здатність свідомо планувати майбутнє. Це означає, що, допомагаючи людям знайти себе в суспільстві, їх не обов’язково «відбирають» в України — радше дають їм сили для ухвалення свідомого рішення про повернення, коли це стане можливим.

Саме досвід, здобутий за кордоном, може стати безцінною інвестицією в майбутнє. Це знання стандартів ЄС, ділові контакти, нові навички. Це капітал, який повернеться в Україну разом з людьми — майбутніми підприємцями та лідерами відбудови.

Однак у всіх цих дебатах про відсотки ВВП та стратегії найрідше чути голос тих, кого це стосується найбільше. Їхнє почуття безпеки крихке, бо залежить не лише від економічної стабільності, а й від соціальної атмосфери. А вона в свою чергу буває отруєна політичною грою, в якій гасла на кшталт «час закінчити з преференціями» чи «захист кордонів від напливу чужинців» стають інструментом для здобуття підтримки. Це відчуття «небажаного гостя» найкраще передає допис з форуму української діаспори:

«Якщо ти біженка, яка втратила все, що нажила за життя, чоловік пішов на фронт, а ти з дітьми мусила панічно тікати за кордон і день у день живеш питанням, чи буде до чого і до кого повертатися, чи все ж залишитися в Польщі, бо тут поки що безпечно, хоча дедалі частіше відчуваєш, що ти тут небажана гостя (...) то чи почувалася б ти в безпеці?»

Ці слова нагадують, що ключем до всього є перемога та створення в Україні безпечного, справедливого і перспективного майбутнього. Це сила, яка може повернутися і в майбутньому живити Україну. Однак, ключовим буде створення умов, які дозволять цим людям безпечно жити й використовувати здобутий досвід у власній країні.

Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ.  — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити —  прим. пер.)

Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.

Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.

Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели — вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.  

‍Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?

Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.

Інцели — це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели —  це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.

Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».

Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються. 

Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?

Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.

Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до  «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»

Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом. 

Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?

Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості. 

Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?

Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому. 

‍Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було? 

Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.

Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті 

А «зети»? 

Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.

Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.

А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?

Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.

‍Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища? 

Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.

А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.

Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні. 

‍Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?

Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.

З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.

Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.

Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності

Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.

‍Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Михайло Федоров — віцепрем'єр-міністр України з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій. Міністр цифрової трансформації. Куратор проєкту «Армія дронів». У 2020 запустив застосунок «Дія», який став ключовим елементом концепції «держави в смартфоні». Під його керівництвом Україна зробила значні кроки на шляху до цифровізації державних послуг, впровадження електронного документообігу й розвитку IT-сфери.<frame>

Революція штучного інтелекту в Україні 

Наталія Жуковська: Україна — одна з найцифровізованіших держав світу. Так, у державному застосунку «Дія» регулярно з’являються нові революційні послуги, спрямовані на полегшення життя людей і зменшення корупції в державі. У чому ми випереджаємо інші країни світу?

Михайло Федоров: Україна розпочала свій шлях цифровізації у 2019 році. Ми поставили амбітну мету — побудувати найзручнішу цифрову державу у світі. У нас були чітке бачення, ефективна команда й підтримка президента. 

За шість років нам вдалося пройти шлях трансформації, на який деякі країни потребували 20 років. І більша частина цього шляху — в умовах повномасштабної війни

Ми піднялися зі 102-го місця за рівнем розвитку державних послуг на п’яте в рейтингу Оnline services Index, міжнародного дослідження E-Government Development Index. І завдяки штучному інтелекту (ШІ) через два роки ми можемо опинитися у трійці найкращих. 

Наша перевага — у швидкості рішень, гнучкості й адаптивності до нових викликів. Уже зараз «Дією» користується понад 22,5 мільйонів українців. У застосунку доступні 30 документів, понад 40 сервісів, і ще понад 130 послуг — на порталі Дія.

Ми запустили «Шлюб онлайн» у «Дії» і стали першою країною у світі, де весь цикл одруження можна пройти в застосунку

Зараз працюємо над впровадженням штучного інтелекту, щоб оптимізувати процеси, стати ще більш швидкими. 

— «Поки у світі дискутують про вплив штучного інтелекту, українці вже бачать, відчувають і використовують його», — кажуть експерти. Що мається на увазі? 

— Зараз відбувається справжня ШІ-революція, яка змінить більшість процесів у світі. Кожен бізнес стане ШІ-бізнесом, а кожен уряд — ШІ-урядом. Ми визначили місію в напрямі штучного інтелекту — до 2030 року увійти до трійки країн світу за рівнем розробки та впровадження ШI-рішень у публічний сектор. Для досягнення цієї місії створили WINWIN AI Center of Excellence. Його головне завдання — інтегрувати штучний інтелект у державний сектор, оборону, медицину, освіту та бізнес. І вже зараз ми інтегруємо ШІ в «Дію», «Мрію» (освітній застосунок), оборонні технології тощо.

— Що ШІ вже робить краще, ніж люди? 

— Штучний інтелект уже сьогодні обробляє великі обсяги даних, аналізує, порівнює, виявляє закономірності, прогнозує ризики тощо. ШІ можна делегувати чимало рутинних завдань, натомість використовуючи час для більш важливих та стратегічних. Разом з тим стрімкий розвиток ШІ не означає, що він замінить людину. Це ефективний інструмент, який підсилює наші можливості.

Безпілотники з машинним зором і рої дронів, які діють як єдиний організм

— Як ШІ допомагає в обороні? 

— На сьогодні ШІ — один з головних напрямів у розробках для фронту. Це дрони з машинним зором, які самостійно наводяться на цілі, системи, що оминають РЕБ, і навіть рої дронів, що діють як єдиний організм. Зараз в Україні понад 100 компаній, які виготовляють дрони з машинним зором. Є і високоточні українські аналоги «Ланцетів», які завдяки ШІ самі розпізнають цілі й наводять на них удар. ШІ також активно використовують у розвідці — він аналізує відео з дронів й автоматично визначає техніку чи укриття ворога. Це пришвидшує прийняття рішень і знижує навантаження на операторів.

Впровадження АІ відкриває нові можливості для військових на полі бою. Наприклад, на платформі Brave1 зареєстровано понад 200 розробок із застосуванням методів AI/ML (машинного навчання — Ред.) з різним рівнем технологічної готовності. Вже понад 70 розробок з використанням ШI та машинного зору використовують військові. Важливо розуміти, що технології штучного інтелекту можна адаптувати до нових завдань і платформ. 

Тому зараз критично не лише створювати «залізо», а й інвестувати в програмне забезпечення, яке задає йому інтелект

— Збір доказів воєнних злочинів і визначення місцезнаходження підозрюваних, розпізнавання облич, керування безпілотниками, виявлення дезінформації і пропаганди, розмінування… Де ще зараз використовують ШІ? Як саме відбувається залучення ШІ до цих процесів?

— Ми у Мінцифрі, як MVP (Minimum Viable Product — найпростіша робоча версія продукту — Авт.) для всього уряду — тобто на власному прикладі показуємо, як технології можуть оптимізувати роботу. У державному секторі багато роботи для штучного інтелекту. Він може оптимізувати процеси в службах підтримки, допомагати керівникам ухвалювати рішення на основі великої кількості даних тощо. Штучний інтелект також значно пришвидшує роботу державного апарату завдяки оптимізації рутинних завдань. Зокрема, юристи Мінцифри активно використовують ШІ для цифрової експертизи нормативно-правових актів (НПА); для аналізу й перекладу європейського законодавства. 

— Нещодавно ви розповідали, що українські розробники новітніх оборонних технологій працюють над секретним продуктом, який надасть силам оборони значну перевагу на полі бою і дозволить змінити перебіг війни. Про що йдеться і як це допоможе військовим?

— Одними з головних геймченжерів (інноваційних ідей, які змінюють правила гри — Ред.), які перевернули хід війни, стали дрони. Ми бачимо унікальні кейси, коли дрони вражають стратегічну авіацію на території ворога. Морські дрони здатні атакувати мости, нищити ворожі кораблі чи навіть літаки. При цьому FPV, коптери та інші БпЛА існували й до повномасштабного вторгнення, але їх не використовували для сучасної доктрини війни. 

Нова технологічна ідея, яка змінить правила гри, вже існує. Вона теж пов’язана з безпілотниками, і її застосування призведе до нового етапу технологічної війни

‍Щоб ворог не пройшов

— Які ключові цифрові послуги з’являться в застосунку «Дія» до кінця 2025 року?

— Зараз ми працюємо над запуском ШІ-асистента в «Дії». Він з’явиться на порталі вже найближчим часом. Також цьогоріч плануємо цифровізувати 90% послуг для водіїв. По суті, це буде революція у сфері. Окремо працюємо над профілем ветерана в «Дії». Застосунок автоматично визначатиме, що людина — ветеран, щоб адаптувати інтерфейс. У такому профілі «Дії» будуть зібрані всі сервіси для ветеранів. 

— Якими є результати запуску чатбота єВорог (куди українці можуть повідомляти, що бачили ворожу техніку чи окупантів) у «Дії»? Чи поступає неправдива інформація? Чи є від цієї ініціативи реальна допомога? 

— З початку повномасштабного вторгнення генерувалася велика кількість контенту від українців. Ми розуміли, що потрібен захищений інструмент для безпечного й швидкого передавання інформації від людей до ЗСУ. Так з’явилась ідея створити чатбот єВорог. Команда запустила його за два тижні, чим створила інструмент народної розвідки. Головна відмінність від інших ботів — авторизація через застосунок «Дія». Це потрібно, щоб диверсанти не могли спамити фейковими фото чи відео. А ми були впевнені, що заявки надсилають саме українці. Водночас кожна з них — деперсоналізована. 

За весь час чатботом «єВорог» скористалися понад 674 тисячі українців. І цей інструмент дійсно працює. Є кейси, коли одну колону російської техніки фіксували 9 населених пунктів протягом усього її шляху в 100 км

— Чи планує Україна проводити у «Дії» вибори та перепис населення? Наскільки це реалістично? 

— Команда Мінцифри над цим не працює. Запровадження електронного голосування в «Дії» і до повномасштабної війни не було серед наших пріоритетів. Сьогодні відсутні навіть необхідні законодавчі підстави для запровадження онлайн-виборів у «Дії». Для цього має бути рішення центральної виборчої комісії. Також необхідно розробити та ухвалити відповідний закон про інтернет-голосування. 

Що стосується перепису населення, то до повномасштабного вторгнення ми планували провести Всеукраїнський перепис населення у 2023 році. Працювали над проєктом, який мав зробити цей процес технологічним і цифровізованим. Але під час воєнного стану перепис населення не проводиться. 

— Після 24 лютого 2022 року Україна зазнала понад дві тисячі офіційно зафіксованих кібератак. Які головні виклики у сфері кібербезпеки стоять перед Міністерством цифрової трансформації під час війни? Як ви їм протидієте? 

— Команда Мінцифри відповідає за безпеку «Дії» і цифрових продуктів, які ми створюємо. Ми створювали застосунок у 2019-2020 роках, вже під час війни. Аналізували й прогнозували можливі кібератаки й загрози. Тому підходили до архітектури застосунку, враховуючи всі можливі ризики. Двічі проводили програму Bug Bounty, в якій етичні хакери тестували застосунок і шукали вразливості. Це були краштести «Дії», під час яких не виявили жодних критичних вразливостей. Але це ще не все. 

Важливим рішенням стало створення так званої Red Team — команди, яка спеціально «атакує» державні інформаційні системи й знаходить вразливості, щоб покращувати рівень захисту сервісів

Тож ми постійно підтверджуємо безпеку «Дії», це питання для нас у фокусі роботи. 

— Чи звертаються до вас представники європейських держав про запозичення і впровадження у своїх країнах ініціатив на зразок «Дії»? Чи отримували ви пропозиції про співпрацю?

— Так, інтерес постійно зростає. Не лише до технології, а й до нашого досвіду та підходів. Ми вважаємо, що найцінніше — це не просто «передати код», а поділитися цілісною архітектурою цифрової держави, баченням і інституційною логікою, яку ми будували під час війни. Наприклад, ми співпрацювали з Естонією над пілотним проєктом mRiik. Бета-тестування минуло успішно, і 85% користувачів залишилися задоволеними.

‍Нещодавно Естонія запустила новий державний застосунок, розроблений з використанням досвіду нашої співпраці. Ми відкрили код «Дії»

Україна вже ділиться з ЄС досвідом своїх цифрових розробок, зокрема в процесі створення Європейського гаманця цифрової ідентифікації. Також в Україні вже працює другий у світі центр технологічного управління GGTC, відкритий у партнерстві зі Світовим економічним форумом. Це платформа для співпраці, обміну технологіями, масштабування найкращих govtech-підходів. Найголовніше, що ми продовжуємо фокусуватися на тому, як зробити найзручнішу цифрову державу у світі. Це прагнення допомагає розуміти, що потрібно громадянам, як змінюється споживацька поведінка і що потрібно робити нам, щоб досягти своєї мети.

— Про досягнення якого рівня залучення ШІ та створення якого застосунку в державі ви мрієте? 

— Зараз ми перетворюємо «Дію» на ШІ-агента. Скоро на порталі «Дія» з’явиться ШІ-асистент, з яким ви зможете отримати першу послугу — довідку про доходи. У майбутньому ШІ супроводжуватиме людину впродовж отримання послуги, а також можна буде звернутися до нього голосом. Це абсолютно новий етап розвитку цифрової держави, і вже не мрія, а найближча реальність.

«Чат GPT вже давно замінив мені Google»

— Штучний інтелект стає частиною життя кожного. Чи вам особисто він допомагає? В яких випадках звертаєтеся до ШІ за допомогою?

— ChatGPT вже давно замінив мені Google. Щодня намагаюся тестувати нові сервіси на базі ШІ, продовжую використовувати ChatGPT, Claude AI, Google AI Studio. Зробив собі асистента, який навчає швидкочитання: щодня ставить мені певні завдання, які дозволяють більше читати, розбиратися в певних темах.

Я використовую ШІ щодня для різних цілей — пошуку інформації, аналізу, структурування, генерування ідей, добору книг за певними темами тощо. Також тестую ШІ-асистента, який інтегрований з поштою, календарями завдань. Це оптимізує мій час і пришвидшує роботу.

Зараз генерується така велика кількість ШІ-інструментів, що вже потрібен окремий агент, який буде систематизувати всі нові продукти зі штучним інтелектом

— Як взагалі стають спеціалістами з ШІ? Це нова, але вже затребувана професія. Чи є в Україні дійсно круті спеціалісти зі ШІ?

— Коли ми запускали WINWIN АІ Center of Excellence, то шукали в команду менеджера, який відповідатиме за розвиток штучного інтелекту. Спершу планували знайти одну людину на посаду Chief AI Officer of the Ministry of Digital Transformation. Але в процесі позиція трансформувалася, і ми обрали двох людей — керівника вищої ланки, відповідального за впровадження та розвиток штучного інтелекту в компанії (CAIO), і технічного директора, який спеціалізується на штучному інтелекті (AI CTO). 

На посаду подалося близько 100 людей. Це експерти високого рівня, круті фахівці з технологічних компаній. Що показує, що в Україні вже є сильне ШI-ком’юніті. Загалом у нашій країні вже близько 5200 спеціалістів зі штучного інтелекту (ML&AI), і їхня кількість весь час зростає

Паралельно бізнес починає вводити окремі позиції ШI-фахівців, стрімко розвивається напрям ШI-консалтингу, з’являються нові експерти, які будують власні продукти або допомагають інтегрувати ШІ в роботу компаній. 

— Чи бачите ви в штучному інтелекті небезпеку?

Штучний інтелект створює для нас нові можливості, але водночас це виклик для держави, бізнесу й суспільства.

‍Як і з будь-якою технологією, усе залежить від того, в чиїх руках опиниться цей інструмент і з якою метою його будуть використовувати

Саме тому важливо розвивати ШІ усвідомлено — з чітким регулюванням, етичними стандартами та постійним діалогом між державою, бізнесом і суспільством. Україна вже опублікувала Білу книгу з регулювання ШІ, яка описує наш підхід до розвитку інновацій — баланс між інноваціями і захистом прав людини. 

‍Фотографії з архіву Михайла Федорова

Кілька валіз з речами, стаканчики з-під кави, ковдра — все життя вмістилося на невеликій зупинці в 15 хвилинах від центру міста. Тут мешкають мама Яніна та її 35-річна донька Ліля. Жінок вже знає весь район, до них регулярно хтось підходить, зупиняються навіть машини на світлофорі — питають, яка допомога потрібна. 

«Колись я працювала в аптеці, у нас була велика квартира в Харкові, а потім всього цього не стало, — розповідає Яніна. — Історія дуже довга і почалася вона ще задовго до війни. У нас в родині було насилля, родичи знущалися над нами, бо ми не хотіли продавати приватизовану квартиру. Маленький діти бачили все це. А потім дітей у нас теж забрали, і ми з донькою не змогли цього змінити». 

За словами жінок, до такого фіналу призвела низка сумних подій: спочатку жінки стали жертвами квартирних аферистів, соцслужби забрали у Лілі дітей, а потім мати і донька намагалися просто вижити. Вони працювали в різних містах України, залишилися без документів (у жінок немає закордонних паспортів), а війну зустріли в селищі близ україно-російського кордону. І одразу після російського вторгнення опинилися в Росії, а  звідти добиралися до Польщі через кілька країн, зокрема Білорусь і Литву. 

«Ми не планували залишатися тут надовго, ми просто шукаємо тих, хто допоміг би нам вирішити нашу ситуацію й повернути дітей. Але у нас не має документів, ми боїмося підписувати ще якісь папери та приймати допомогу, бо вже нікому не довіряємо. Так, люди приходять часто, приносять їсти, нам пропонували жити в притулку, але хто  дасть гарантії, що ми не опинимося в якомусь рабстві? Нас вже стільки разів обманювали…» — каже Яніна.

Ліля стогне та просить принести чаю. Ми йдемо в найближчу «Жабку». Там жінку вже знають і пропонують чай безкоштовно. Вона обирає зелений і несе його доньці, хоча сама ледве йде. 

«Може, і вам тиск поміряти?», — питаю Яніну. Вона киває. Я йду за тонометром. 

Тиск високий у обох. Треба збивати медикаментами. Нам щастить — приїжджає швидка. Фельдшери жінок вже знають. Кажуть, що працюють на Охоті й часто їх тут бачать. Лікар дає ліки, навіть не запитуючи документи або PESEL, до того ж погоджується приїхати трохи згодом, щоб зробити ЕКГ Лілі, бо в неї болить серце. 

Поліція, соціальні служби й муніципальна варта вже намагалися надати жінкам допомогу та прихисток. Їм пропонували тимчасове житло, їжу, одяг та можливість повернутися в Україну. Проте жінки від усього відмовляються. У районному відділку поліції кажуть, що посольство України відкрите для взаємодії, готове допомогти, але потребує, щоб жінки підписали відповідні документи. Але вони відмовляюся залишати свій підпис.

Заплутана історія, в якій зрозуміло одне: у цих жінок був неймовірно травмуючий досвід, який змусив їх закритися й нікому не довіряти. 

Жінки планують жити на зупинці й далі, якщо їм не допоможуть зробити документи й пролити світло на питання повернення Лілі дітей. Очевидно, що вони потребують спеціалізованої допомоги, до них мають знайти підхід психологи, щоб далі вже допомогти з влаштуванням. 

‍

Вся Польща живе результатами президентських виборів. Кандидат від центристської Громадянської платформи отримав 49,11% голосів, а Кароль Навроцький з партії «Право і справедливість» — 50,89%. Останній переміг, хоча це найменша різниця голосів в історії Польщі. У серпні Навроцький буде приведений до присяги як президент і разом з дружиною і трьома дітьми переїде до Президентського палацу. 

Особливий інтерес викликає Марта Навроцька — майбутня перша леді, 39-річна держслужбовиця, мати трьох дітей. І лояльна дружина. Спочатку в кампанії Навроцького її не було видно. Вона долучилася — або її долучили — пізніше, але коли вона вже приєдналася до чоловіка, відразу стала помітною. Не тільки на передвиборчих зустрічах чи мітингах, а й під час ліплення вареників у клубах сільських господинь, візитів до дитячого будинку й занять спортом. Фоторепортажі про це вона публікувала в соціальних мережах. 

На відміну від Малгожати Тшасковської, супутниці життя Рафала Тшасковського, вона майже завжди була на задньому плані, на пів кроку позаду, а не поруч. Вона і не намагалася, як Тшасковська, налагодити особливі стосунки з жінками, мобілізуючи їх до голосування. Просто була при чоловіку

Класично. Традиційно. Адже саме на традиції зробили ставку як партія ПіС, так і Кароль Навроцький. А традиція в даному випадку означає дружину лояльну, консервативну, яка стоїть на крок позаду. Як символ старого порядку. 

Обрання президентом Кароля Навроцького — це, звичайно, кардинальна зміна в житті всієї його родини. Марта Навроцька вже сказала, що в родині «одного політика достатньо», що може свідчити про те, що вона не буде, як Агата Корнхаузер-Дуда, дружина президента Анджея Дуди і нинішня перша леді, залучатися до питань, які найбільше розпалюють суспільство і цікавлять виборців. Як-от репродуктивні права, зокрема право на аборт, або партнерські союзи. Як буде — покаже час. 

«Я б хотіла бути ближчою до людей», — каже Марта Навроцька в інтерв'ю правому телеканалу TV Republika, вміло ухиляючись від коментарів на гострі соціальні питання. «Я не політик. Одного політика в родині достатньо». А коли світові й польські ЗМІ висували звинувачення проти Навроцького, зокрема в захопленні квартири пенсіонера, участі в бійках, вживанні наркотичних речовин і сутенерстві, Марта відповіла так: «Кароль — хороша людина». 

У дитинстві і юності вона займалася балетом, але не пішла цим артистичним шляхом. Закінчила факультет права й адміністрації Гданського університету, а останні кільканадцять років працювала в Державній податковій службі, займаючись контролем нафтової, спиртової промисловості й незаконного грального бізнесу. «Ми заходимо в нелегальні пункти з азартними іграми, затримуємо людей, вилучаємо автомати, готівку, проводимо процесуальні дії», — розповідає Марта Навроцька в «Super Express». Про свої професійні обов'язки вона також згадала на сцені під час однієї з передвиборчих зустрічей, на якій супроводжувала чоловіка. На звинувачення її чоловіка у зв'язках зі злочинним середовищем і називання його «гангстером» відповіла: «Я ганяю гангстерів, а не виходжу за них заміж». 

Сам Навроцький про свою дружину каже, що вона є «відкриттям кампанії» — «сильна, смілива, емпатична». Вона послідовно вибудовувала його позитивний імідж і відбила чи не всі атаки. Марта Навроцька взяла відпустку на час кампанії, а рішення про участь чоловіка у виборах приймалося спільно: «Ми виклали на стіл всі «за» і «проти».

Марта розповідає: «Ми знали, що оскільки він не має досвіду в політиці, йому доведеться навчитися цих правил. Він також не був широко відомий за межами кола людей, які цікавляться історією. І тоді я сказала: “Це складне завдання, але якщо ми на це зважимося, ти виграєш ці вибори”». 

Коли журналісти запитували її, чим вона хотіла б займатися як перша леді, Навроцька відповіла, що молоддю — «особливо тією, яка має особисті й психологічні проблеми». Вона також говорила, що важливими для неї є питання людей похилого віку й людей з інвалідністю. «Я точно хочу бути людиною, яка буде близькою до людей», — заявила вона. Це важливі заяви, особливо в контексті кризи психічного здоров'я дітей та молоді, зростання кількості людей похилого віку та величезної кількості людей з інвалідністю, чиї проблеми постійно відкладаються «на потім». Час покаже, як з цим як перша леді впорається Марта Навроцька. Буде, як Агата Корнхаузер-Дуда, мовчати з найважливіших соціальних питань чи обере залучатися, як Йоланта Квасневська чи Марія Качинська. Але судячи з її активності під час кампанії, можна передбачити, що вона буде лояльно підтримувати чоловіка в усьому. Навіть якщо сама при цьому буде на крок позаду нього.

З 2022 року Польща прийняла кілька мільйонів громадян України. Жінок, дітей, людей похилого віку, цілі сім'ї — часто з однією валізою і життям, залишеним за кордоном. Хоча багато з цих людей розглядали Польщу як транзитний пункт, значна частина вирішила залишитися, влаштувавшись тут на роботу, записавши дітей до шкіл і будуючи нове життя. І саме тут починається проблема, яка, на жаль, рідко з'являється на перших шпальтах газет чи на телебаченні. Проблема, яка в довгостроковій перспективі вирішить все: психологічна безпека — необхідний стовп ширшої соціальної безпеки. Без неї не буде ні освіти, ні роботи, ні інтеграції, ні спокою в суспільстві. Тільки напруга, тиша і взаємна недовіра.

Що таке психологічна безпека

Це стан, в якому людина почувається безпечно у відносинах з іншими — прийнятою, такою, яку не оцінюють, вільною від сорому й страху. Коли їй не потрібно прикидатися, виправдовуватися, ховатися. Коли вона може бути собою і діяти — вчитися, працювати, жити. Це не розкіш. Це основна умова для розвитку і психічної рівноваги.

Для людини, яка пережила бомбардування, втечу з країни, розлуку з близькими та адаптаційний стрес, безпека стає ключовими ліками. Тільки от дуже важко її відновити в чужій країні, з чужою мовою та в незнайомій системі

Психологічна безпека — це основа інтеграції і функціонування без стигматизації. Це не тільки відсутність загроз, але й наявність позитивних спільних досвідів, тобто емпатії та солідарності. Дрібні жести з боку поляків — доброзичливість сусіда, допомога в оформленні документів, підтримка вчителя в школі чи розуміння з боку роботодавця — створюють відчуття, що новоприбулі з України почуваються «як вдома». Такі досвіди створюють психологічні мости: емоційні зв'язки й довіру, які не тільки пом'якшують наслідки воєнної травми, але й будують фундамент спільного суспільства. 

Коли мозок бореться за виживання, він не буде вивчати тригонометрію

У польських школах навчається близько 150 тисяч українських дітей. І хоча в коридорах цього не видно, чимало з них щодня ходять по мінному полю емоцій: страху, відчуття чужості, мовного бар'єру, нерозуміння, іноді тихої (або голосної) неприязні. Адже це молоді люди, які несуть досвід втечі від війни, втрати дому, а іноді й близьких.

Психологія говорить чітко: дитина, яка не почувається в безпеці, не здатна вчитися. Мозок у стресовому стані не обробляє знання — він переживає.

Режим «біжи або борись» перемагає «розв'яжи задачу з математики». І це не питання ліні чи відсутності здібностей. Це біологія

Школа — це полігон для стосунків. Вона може бути мінним полем або прекрасним садом.

На жаль, польська школа рідко готова до дітей з міграційним і воєнним досвідом. Вчителі мають добрі наміри, але часто їм бракує часу, інструментів і підтримки. Бракує культурних асистентів, інтеграційних програм, роботи з класом над емпатією та розумінням відмінностей. Адже ці діти не потребують «більше граматики» — вони потребують відчуття, що їх помічають, розуміють і що вони в безпеці.

Відторгнення, насмішки, байдужість — це рани, які не завжди кровоточать зовні, але довго болять всередині. У підлітків це може призвести до замкнутості, гніву, депресії. Молоді люди замість влитися в клас, вливаються у смартфон. І зникають з наших очей, навіть перебуваючи вдома. Це призводить до тихої відчуженості українських дітей. Це драма на індивідуальному рівні — і бомба із затримкою вибуху для всього суспільства. Адже це майбутні громадяни. Тому якщо сьогодні школа не прийме їх з відкритістю, завтра вони можуть не захотіти бути частиною спільноти.

Необхідна загальнонаціональна, реальна програма інтеграції в школах, а не лише тимчасові заходи та доброзичливість окремих осіб. Бо діти не інтегруються самі

Дорослі у стресових ситуаціях не просуваються по службі

Психологічна безпека не закінчується в шкільному коридорі. Вона стосується і дорослих — тих, хто працює, шукає роботу або намагається повернутися до своєї професії. Для багатьох українців це повернення до нульової позначки — незважаючи на освіту та досвід, вони починають з найнижчих посад, з мовними труднощами, а часто й з багажем війни.

І тут виникає проблема: хронічний стрес і відсутність почуття безпеки блокують професійний розвиток. Люди не беруться за складні завдання, бо бояться висміювання. Не відвідують курси, бо «все одно не впораються». Не просять про підвищення, бо «краще не висуватися». «У трамваї я буду говорити тихо по телефону, щоб не привертати уваги. Бо українці всюди...» Це не відсутність амбіцій. Це біологічна реакція мозку на тривалий стрес.

Якщо стресовий стан триває місяцями, наслідки серйозні: вигорання, депресія, відмова від спілкування. Держава втрачає потенціал, суспільство втрачає людей, людина втрачає себе

Неурядові організації як пожежники, що гасять людські кризи

У всій цій мозаїці найбільшу роботу часто виконують неурядові організації (НУО). Саме вони організовують психологічну підтримку, міжкультурну освіту, юридичну допомогу, групи підтримки, семінари, мовні курси. Саме НУО часто є першим притулком — вони дають місце, де можна відпочити, поговорити, відновити гідність. Важливо, що ці організації не тільки «допомагають українцям». Вони будують соціальну безпеку. З'єднують людей. Створюють простір, де поляки та українці знайомляться, вчаться один у одного, співпрацюють. Це фундамент будь-якого здорового суспільства.

Наратив має значення — і більший, ніж нам здається

Те, що ми говоримо — у ЗМІ, школах, політиці й за чашкою чаю, — формує реальність. Позитивний наратив, що показує співпрацю, успіхи, емпатію, дає людям надію і зміцнює спільноту. Негативна нарація — що «українці живуть краще», «забирають у нас» або «не хочуть інтегруватися» — ранить, розділяє і травмує людей.

Люди, які щодня чують, що вони є проблемою, зрештою почнуть у це вірити. І потім не будуть питати, як долучитися. Вони будуть думати тільки про те, як вижити

Справжня інтеграція — це не «завдання українців» чи «наш обов'язок перед ними». Це процес спільного будівництва суспільства, в якому кожен — незалежно від походження — має своє місце, сенс і вплив. Це співпраця, яка починається в міжособистісних стосунках і яка має бути системно підкріплена — школами, органами влади, громадськими організаціями та медіа. Адже саме ЗМІ — телебачення, радіо, преса, інтернет-портали, інфлюенсери — мають сьогодні величезну владу: владу над наративом. А наратив створює реальність. Якщо люди день у день чують, що мігранти «забирають пільги», «займають місця», «отримують більше», — вони починають у це вірити. З'являються гнів, заздрість, страх. З цих емоцій не народиться ані солідарність, ані спільнота, а лише фрустрація і агресія.

На надійних ЗМІ сьогодні лежить величезна відповідальність: показувати цілісну картину. Пояснювати, що війна не була вибором цих людей. Що допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій. Що ніхто нічого не забирає, якщо держава добре управляє ресурсами. Що страх перед чужим часто випливає з незнання, а не злих намірів. І що в одному класі, на одній парті можуть вчитися польська й українська дитина — і обоє від цього виграють.

Але ЗМІ також повинні дбати про почуття безпеки поляків, бо їхня тривога є реальною. Замість ігнорувати побоювання, варто пояснювати, звідки вони беруться, розвіювати їх, обґрунтовувати фактами, шукати рішення. Інтеграційна нарація — це не «тільки позитивна» нарація, це відповідальна нарація. Така, що не викликає страху, а дає відчуття впливу.

На стресі, упередженнях і почутті загрози ми не побудуємо спільного суспільства. Ми можемо побудувати його на емпатії, освіті, мудрій політиці та словах, які об'єднують, а не розділяють. Адже дах над головою — це лише початок. Без спокою ніхто не вчиться, не працює, не довіряє. Без довіри ніхто не залишається надовго. А без спільноти не буде сильної Польщі, в підсиленні якої також зацікавлені українці.

Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?

Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?

«Почуття провини є і зараз»

41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».

До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.

Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:

— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.

Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати. 

— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.

Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях: 

— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.

На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:

— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.

З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду. 

‍— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому

На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс: 

— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.

«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»

47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:

— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.

Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.

— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст. 

Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього 

До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.

Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:

— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.

Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:

— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся. 

‍Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась

Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:

— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.

За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.

— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую... 

Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить

«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»

До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.

Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:

— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.

Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:

— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.

Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі: 

— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.

Повернулась у форму — і це додало мені сили

Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище: 

— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.

Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:

— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.

Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу: 

— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.

Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:

— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.

«Догляд — це тепер моя професія»

33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу. 

— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.

Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.

Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:

— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.

Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити

Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:

— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!

Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує: 

— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті. 

Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money. 

‍Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення

Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.

Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.

«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»

— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.

— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити. 

Психологиня радить:

• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові;
• дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі;
• нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.

‍Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові

Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…

Війна розвинула в нас навички, які ми б ніколи не хотіли мати. Наприклад, блокувати емоції та жити з горем. Цей шлях щодня проходять тисячі жінок, які чекають своїх близьких з полону. Невизначена втрата — турбулентне відчуття, коли живеш з безкінечним потоком відчаю й питань: що зараз відбувається з рідною людиною, де вона взагалі, як переживе ніч, поки ти засинаєш у своєму ліжку, чи побачитеся ви знову, та як допомогти їй і… собі?

Про невідомість складно говорити

Жінка, яка переживає невизначену втрату, прокидається дуже рано, до дзвінка будильника, й відразу перевіряє соціальні мережі й групи зниклих безвісти. З моменту, коли вона почула страшні слова: «Ваш син зник безвісти», «Ваш чоловік потрапив у полон», — вона шукає будь-яку інформацію, готова зробити будь-що, аби дізнатися бодай щось про рідну людину.

«Невизначена втрата не має меж, — розповідає Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA, що надає психологічну допомогу жінкам, які переживають втрату. — Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Боляче, але зрозуміліше. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини щодня — роками.

Жінка відчуває втому, яка накриває дедалі сильніше. Вона злиться, що її надія гасне, злиться на весь світ. Вона відмовляє собі в усьому, забороняє собі радіти звичним речам, блокує всі емоції і живе лише краплею надії, що рідна людина повернеться».

Три місяці тому до програми проєкту GIDNA (напрям «Невизначена втрата») долучилася Ірина Козарєва, яка вже три роки чекає на сина з російської неволі. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року. Саме тоді вони спілкувалися востаннє. 

«Синку, у тебе є план Б?»

Ірина — мати шести прийомних синів. І кожен — як окремий всесвіт, зі своїм характером і палким бажанням боротися за своє. Ірина з усмішкою згадує, як всі шестеро прагнули піти з нею на Майдан під час Революції гідності: 

— Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли біти й кажуть: «Підемо з тобою. Якщо ми не йдемо — то й ти не йдеш».

А потім почалася війна. Ярослав, оборонець Маріуполя, тоді був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом з товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях, разом доєдналися до «Азову».

Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, а той не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто зателефонував. — Вже ввечері я писала йому: «Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він казав: «У нас є всі плани, ми озброєні й знаємо, що робимо». Далі — лише листування. 

В якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати. Ірина почала рахувати дні…

Новини про сина до Ірини прийшли раптово — від його дівчини, з якою жінка ще не була знайома. На той момент це було вже 20 днів страшної тиші. Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь отримав складну контузію, втратив слух, зір і координацію рухів. Пізніше на шпиталь, в якому лікувався Ярослав, російська армія скинула бомбу. Хлопця доправили на «Азовсталь». На 21-й день він написав матері, що живий і просто не було зв’язку.

— Я кажу: «Знаю, як у тебе все добре, мені вже розповіли». Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він усього цього вже не міг.

‍— Я писала синові, що їх тут називають спартанцями. А він голосове мені записав уночі: «Якщо мені не зраджує память, всі вони загинули. А я не хотів би тут сконати, в мене ще навіть сина немає»

Все в нього з гумором, все легко. Він намагався мене не травмувати й максимально все приховував, — розповідає Ірина.

Востаннє Ірина говорила з сином 18 травня 2022 року, коли той вимушено здався у полон. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони й зброю, тож зв’язок із сином зник. 

Ірина згадує, як уважно стежила за новинами, як просила сина під час тієї останньої розмови говорити все, що накаже ворог, аби лише його не катували, як розглядала в групах кожну фотографію й кожне відео, шукаючи Ярослава.

«Я вила, кричала й торгувалася з Богом»

Разом з іншими полоненими з «Азовсталі» Ярослава доправили в Оленівську колонію. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій Валерії. Розмова тривала 1 хвилину. А далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії. Загинуло щонайменше 53 українських захисники, понад 130 було поранено. У бараці, який підірвали, було 193 людини, зокрема Ярослав.

— Я чекала дзвінка, і тут дізнаюся про теракт. Валерія (дівчина Ярослава — Авт.) мені повідомила й відразу розридалась: «Я знаю, він там». Ми з нею плакали разом. За всіх наших людей. А на наступний день вже були списки. Мені надіслали частину списку, і Ярик у ньому був. Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку вила, кричала й торгувалася з Богом. Просила: «Боже, забери мене, тільки нехай він живе!».

Коли Ірина отримала повний список і побачила заголовок, виявилося, що це був список поранених, а не загиблих. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю й повідомила, що Ярослав живий, у нього все добре, тільки одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз, Ірина пригадує, що голос сина був такий, наче він дуже тяжко поранений. Тоді він просто сказав, що живий, спитав, як усі. І це була їхня остання розмова.

Після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі про те, як окупанти «піклуються в ДНР про нацистів».

— Він нічого не говорив. Сидів упівоберта. Мені зробили скрін з відео. Я побачила, що Ярослав дуже схуд, кілограмів на 20. Раніше був такий міцний, накачаний, займався спортом. Він готувався, щоб бути сильним, бути вправним у військовій справі. Він так цим пишався. Отак побачила його профіль — і все... З тих пір два роки — повна тиша.

Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що якщо його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився: «Я ридала й ридала, ридала й ридала… Тільки очі закриваю — бачу вибух, пожежу, як вони в цій пожежі, як люди горять, я навіть відчувала запах плоті й крові. Ніби сама там була.

Зрештою Ірина звернулася за допомогою. Психіатр встановив діагноз — ПТСР. Ірині призначили ліки, щоб вона знову могла спати. Проте найбільше допомагали не вони, а людська підтримка й спілкування: 

— Мій колега якось подивися на фото сина й сказав: «А чому ти взагалі плачеш? Рука є? Є! То подякуй Богу. Кістки є, мясо наросте». І ви знаєте, мені отак раз — і стало легше. Інколи таке просте слово знімає пелену з очей.

Ірина не мала жодних новин про сина аж до обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.

— Дівчина Ярослава, Валерія, знайшла цього чоловіка в соцмережах. Він сказав, де знаходиться Ярослав, а також те, що він здоровий. Він його не бачив, але чув постійно, бо був у сусідній камері. Сказав, що він тримається і моральний стан хороший. Але не знаю, наскільки цьому можна вірити, адже вони всі хочуть нас заспокоїти. 

«Відчувала себе надщербленим глечиком, з якого все виливається»

Два роки Ірина жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс не безкінечний. Жінка стала відчувати, що ліки вже не допомагають, сон знову зник. Зізналася, що якби не собака, вона б і не вставала з ліжка.

— Все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь з чатів оголошення про проєкт GIDNA. Мене ніби щось торкнуло. Але подумала, що є люди, яким важче, ніж мені, і вирішила нікого не турбувати. Проте за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені відразу зателефонували й дуже тепло зі мною поговорили.

Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли не маєш з ким їх розділити:

— Всі втомилися. Навіть мої старші діти й подруги вже не можуть говорити про це зі мною. Вони не можуть — і я мовчу. Але це важко, бо біль нікуди не зникає.

Щире спілкування й підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання, впевнена Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA: 

— Фрази на кшталт: «Тримайся», «Все буде добре», «Може, вже час відпустити» викликають гнів і злість, адже ніхто не знає, як буде і як важко триматися. Натомість краще запитати: «Як я можу тобі допомогти?»

Людина сама відповість, бо для когось — це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото й поринути у спогади, ще для когось — поговорити про те, як важко. 

Ірині вдалося зустріти своїх людей у проєкті GIDNA: 

— Знайшлися люди, які хочуть говорити. Так, це їхня робота. Але ці люди небайдужі. Я вже третій місяць в терапії і відчуваю суттєві зміни.

Сьогодні жінок і матерів, які чекають на своїх близьких з полону, Ірина має щиру пораду: 

— Впевнена, що якби я розповіла Ярику, як сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я отак просто його відпустила, — йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила, жила на повну. І Роберт (молодший брат Ярослава, який доєднався до ЗСУ) теж постійно каже, що треба жити. 

Радіти кожному листочку, кожній квіточці, вітру, дощу. Вони там цього всього позбавлені. А вони ж пішли туди, щоб ми жили

Ірина ділиться, що вже після другої зустрічі з психологом відчула, що в ній все ще є сила: 

— Коли я прийшла в терапію, то відчувала себе якимось надщербленим глечиком. У тріщинах, з дірками. З якого все виливається, скільки туди не налий, і я вже нічого в собі не утримувала. Ми стали працювали над цим. Аж поки я не відчула, що ще можу послужити. Важливо навчитися не заштовхувати біль глибоко всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги.

Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли переживаєш горе. Часто без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.

— Спочатку виникає спротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція, — пояснює Анна Грубая. — Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази спротиву жінка все ж знаходить сили продовжити — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту, формується хороший контакт — і це другий гарний знак. З'являється турбота й піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності й не руйнувати себе.

Ірина досі в терапії, мріє про повернення сина. Переймається, щоб від радості зустрічі не втратити свідомість: «Я знаю, що не можна на них нападати з обіймами. Що краще першою не торкатися. Багато знаю, багато читала щодо їхньої травми. Але я хочу бути біля нього. Неважливо, які в нього діагнози».

Жінка планує на першій зустрічі подарувати Ярославові Lego, яке колись в дитинстві подарувала, а потім забрала на емоціях, бо діти бешкетували й не слухалися:

— На той час я не усвідомлювала, що для дітей це найцінніша валюта. А потім, коли син був там, на «Азовсталі», я попросила в нього за це вибачення. А він сказав: «Ти що. Ти найкраща мама, яка тільки могла б у мене бути!»…

<frame>Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни Росії проти України, повернути емоційну рівновагу. У травні виповнюється рік, відколи у межах проєкту працює спеціальна програма роботи з невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію і навчилися екологічно проживати свій біль. А ще — знову почали жити з надією в серці.<frame>

«Колеги дивилися на мене, як на інопланетянку»

Киянка Ярослава Шумик виїхала з України разом з двома дітьми на початку лютого 2022 року. Її синові на той момент було три, доньці ще не виповнилося двох років. Ярослава вирішила їхати до Португалії, бо там їй запропонували роботу:

— Маю великий досвід роботи продюсером на центральних українських телеканалах. Коли почалася війна, підняла всі свої контакти — і знайомий португальський журналіст відповів, що Федерація футболу Португалії готова надати мені роботу на їхньому телеканалі та житло в Лісабоні, — розповідає Ярослава Шумик. — Їм сподобалося моє резюме, хоч там не було одного важливого нюансу — знання португальської. Я наївно думала, що на такій роботі вільної англійської мені вистачить, але першого ж дня зрозуміла, що це не так: у Португалії треба говорити португальською.

Мову вивчала в процесі роботи, і це був той ще квест. Допомагало знання спеціальності — як влаштований процес на телебаченні зсередини. Використовувала все: гугл-перекладач, мовні додатки, уточнювала нюанси у колег (хоча не всі вони могли зрозуміти англійську). 

Я навчалася на мільйоні власних помилок

Розмовляла короткими фразами, намагалася писати, а не говорити. Найскладніше було робити дзвінки гостям під час прямого ефіру. Було важко ще й тому, що багато колег дивилися на мене, як на інопланетянку, яка нічого не знає і не вміє. Щодня мені доводилося (щиро кажучи, доводиться й досі) доводити, що я — професіонал, хай і з неідеальною португальською.

Українцям були доступні безкоштовні мовні курси, але з моїм восьмигодинним робочим днем відвідувати їх неможливо. Стимулом для вивчення мови, крім роботи, стали ще й мої діти, які швидко адаптувалися в садочку й почали розмовляти вдома португальською. Мені ж треба розуміти, про що вони говорять.

За дитячий садок Ярослава не платила, бо вони з дітьми вважаються малозабезпеченою родиною.

— На дітей є невеликі виплати від держави, — продовжує Ярослава. — Спочатку я отримувала близько 300 євро на місяць на двох, а тепер, коли діти стали старшими, — 70 євро на дитину. Це зовсім небагато.

Португалія — не та країна, де люди можуть «сидіти» на соціальних виплатах

Щоправда, у деяких випадках допомога може бути не від держави, а, наприклад, від футбольного клубу, яких у Португалії сотні. На початку війни футбольні клуби брали сім'ї з дітьми, які грають у футбол, під опіку — забезпечували житлом і видавали певну суму на харчування.

У порівнянні з тією ж Німеччиною, Португалія небагата країна, тут немає високих соціальних виплат навіть для місцевих. Садки приймають дітей з чотирьох місяців, бо оплачувана декретна відпустка — лише чотири місяці. За доплату можна залишати дітей у садочку після трьох годин дня й під час канікул.

«Заощадження — атрибут культури португальців»

З поширеною думкою про те, що португальці в роботі трохи ліниві, Ярослава не згодна:

— Я не сказала б, що вони мало працюють. Але підхід справді інший. Більшість моїх колег тримається за роботу просто тому, що це невід'ємна частина «правильного» життя — зі стабільною зарплатою і пенсією у майбутньому. 

Якщо робочий день вісім годин, всі сидітимуть вісім годин, навіть якщо робота вже виконана — тому що так треба

Англійська мова в моїй сфері (звісно ж, за наявності знань португальської) відкриває додаткові можливості (наприклад, робота на рівні УЄФА і, відповідно, хороші заробітки), але далеко не всі хочуть її вивчати.

Більшість надає перевагу своєму звичному робочому місцю, нехай і з маленькою зарплатою. В Україні ми звикли вважати, що знання іноземних мов — це плюс, ставлення до носіїв тієї ж англійської у нас дуже шанобливе. У Португалії все навпаки. 

Іноземець апріорі гірший за місцевого, незалежно від того, з якої він країни і який він професіонал. Місцевий без освіти кращий за освіченого іноземця

Прямо тобі цього ніхто не скаже, але в колективі це добре відчувається.

Ще у португальців свій підхід до грошей та заощаджень. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це не скупість, а менталітет. 

Тут люди в офісі можуть довго сперечатися, хто має доплатити 20 центів за каву 

Якщо тобі позичили пару центів, яких забракло для кавового апарату, а ти наступного дня забув їх повернути, тебе не зрозуміють. 

А якщо у свій день народження приніс колегам торт вартістю понад 10 євро, це теж викликає подив — португальці не звикли до такого «марнотратства». Poupança (у перекладі з португальського — «заощадження») — невід'ємна частина культури. 

Якось моя колега змушена була заплатити 70 центів за платну автомагістраль, і це була подія дня — вона всім про це розповідала, і люди щиро співчували.

Що мені тут подобається, то це підхід до дітей. Португальці люблять дітей. Ставлення до їхнього виховання напрочуд демократичне, у садку ніхто не підвищить на дитину голос. 

День починається з того, що діти біжать до вихователя обійматися й цілуватися

Вихователька може поцілувати дитину в щоку — це норма. Португальці дуже тактильні, обійми й поцілунки навіть з малознайомими людьми — теж частина культури, до якої треба звикнути. 

По суботах мої діти ходять до української школи, бо я працюю, мені нема з ким їх залишити. Українських шкіл, де викладають українські педагоги, тут кілька, вони були започатковані ще до війни тими, хто давно мігрував. 

Школа, в яку ми ходимо зараз, мені подобається, а от у першій українській школі в Португалії наш досвід був, на жаль, негативним — моїх дітей шокував радянський підхід вчительки, яка критикувала малюнки доньки і те, що вона пише лівою рукою. Серед португальських педагогів такі речі неприпустимі.

Португальці живуть кланами

Кажуть, що в Португалії чимало українців, але я чомусь їх не бачу — можливо, через свій графік. Знаю, що багато хто працює в клінінгу або в магазинах. Є люди, яким, як і мені, вдалося працевлаштуватися завдяки роботі в Україні — великі бренди, як, наприклад, H&M, допомагали співробітникам з українських представництв знайти роботу в Португалії. Варіанти є, але головною проблемою для більшості українців був і є мовний бар'єр.

Це підтверджує також киянка Анна, яка приїхала до Португалії навесні 2022 року:

— Наприклад, мені — викладачці англійської з великим стажем, для роботи в університеті необхідна португальська на рівні не нижче В2. Без її знання можна обійтися хіба що у сфері IT — у міжнародних компаніях комунікація відбувається англійською. Щодо мови в побуті, то в Лісабоні й Порто англійську розуміють, а от у менших містечках — не факт.

Анна живе за 30 кілометрів від Порто — другого за розміром міста після Лісабона, на півночі країни. Житло після приїзду шукала сама, і це було непросто — в українцях без робочого контракту та кредитної історії власники житла рідко бачать надійних кандидатів для довгострокової оренди.

— Кажуть, місцеві навчені сумним досвідом з вихідцями з пострадянських країн у дев'яностих, коли люди орендували квартири й з'їжджали, не розплатившись. Тому, мовляв, зараз португальці перестраховуються

— Стандартні вимоги: оплата за перший та останній місяці, підтвердження регулярного доходу (країна, з якої надходить дохід, значення не має) та контакт португальця, який міг би виступити гарантом, — продовжує Анна. — Якщо такого португальця немає, іноді можна внести депозит — оплату за 3-6 місяців вперед. Ціни на оренду за останні три роки зросли. 

Якщо в 2022 році однокімнатну квартиру з окремою спальнею в Порто можна було зняти за 800 євро, то зараз вже — близько 1000 євро

Якщо ви орендуєте довгостроково, ціна в літній період не змінюється. Але багато хто здає квартири з позначкою «з вересня по квітень», і влітку виставляють житло через Booking або Airbnb, щоб додатково заробити.

Високі ціни на житло на тлі невисоких зарплат (мінімальна зарплата в Португалії — близько 850 євро на місяць) призвели до того, що португальці живуть кланами — часто по дві-три покоління в одному будинку. Люди не можуть собі дозволити винаймати окреме житло, і молоді пари живуть з батьками, бабусями й дідусями. 

Хто може потягнути оренду в Португалії, то це британські, німецькі та американські пенсіонери. Їх тут багато, і грошей у них теж немало. Вони «купують» так звані золоті візи, інвестуючи в португальську економіку. Живуть тут, а пенсії отримують у своїх країнах — і можуть ні в чому собі не відмовляти. 

Ще тут непогано почуваються люди, які працюють онлайн на ринки інших країн — тих самих США або Канади. У Португалії звикли до людей різних рас, національностей, орієнтацій — іммігрантів тут багато з давніх-давен. Багато хто приїжджає з колишніх португальських колоній: Анголи, Бразилії, Марокко. Також чимало людей з Індії. 

Дехто використовує Португалію як пункт пропуску до країн ЄС, адже тут відносно лояльне імміграційне законодавство, постійне резидентство можна отримати як через робочий контракт, так і у випадку самозайнятості. Легалізувавшись тут, деякі іммігранти їдуть далі — до Швейцарії чи Німеччини. 

На постійне резидентство вже подаються й деякі українці. Є нюанси, але головна вимога — людина має працювати в Португалії

Плюси й мінуси життя біля океану

За словами Анни, темп життя в Португалії зовсім не схожий на український. Головна відмінність у тому, що португальці нікуди не поспішають:

— Для португальця такі міста як Нью-Йорк, Берлін чи Київ — страшний сон. Навіть спокійний і розмірений Порто багатьом здається надто галасливим, тому люди переїжджають до більш віддалених міст. Коли я тільки-но приїхала до Португалії, у мене було відчуття, що тут все відбувається у сповільненій зйомці. 

Наприклад, стоїть черга на касу в супермаркеті, а касир спокійно балакає про життя з одним із покупців. Вони можуть довго розмовляти і ніхто їм слова не скаже. Ба більше, люди з черги і самі потім зупиняться поговорити. Так поводяться всі — поліцейські, вчителі мовних курсів, працівники соціальних служб. Ніхто нікуди не поспішає. Їхнє улюблене слово — Calma, що означає «спокійно». 

Машини можуть раптово зупинитися на дорозі тому, що два знайомі водії раді один одного бачити і хочуть перекинутися парою слів. Інші автомобілісти чекатимуть, ніхто навіть не посигналить

Збираючись вранці до булочної за хлібом, я вже знаю, що мені на це потрібно щонайменше 20 хвилин, — бо переді мною обов'язково будуть люди, які захочуть потеревенити з продавцем.

До речі, португальська випічка справді дуже смачна. Португальці обожнюють свіжоспечений хліб з маслом та кавою, яку вони ніколи не п'ють на ходу. Жодних take away. П'ють переважно еспресо, і це ритуал, який повторюється кілька разів на день. 

Португалець може випити улюблений еспресо об одинадцятій вечора, а потім — таблетку снодійного, бо не може заснути. 

Капучино місцеві не п'ють — його можна знайти лише у кав'ярнях, які тут вже встигли відкрити українці. До речі, цікаво, що хоч Португалія є країною, яка колись представила чай англійській королеві, самі португальці чай не п'ють. Крупнолистового тут у принципі не знайти. Місцеві п'ють інші напої: приміром, люблять залити окропом шкірки лимона й додати цукор. 

Португальці люблять м'ясо. Їдять часто — п'ять чи навіть шість разів на день. Можливо, тому вони такі спокійні — бо не голодні. 

Тут рідко можна побачити людину без ланчбоксу в сумці. Що б не відбувалося, прийом їжі португалець не пропустить

Сім'я у португальців в пріоритеті. У цьому є парадокс, тому що Португалія має один із найвищих у ЄС показників за кількістю розлучень. І все ж час із родиною тут дійсно цінується. Якщо молода сім'я живе окремо (що буває не часто), у вихідні вона обов'язково відвідує батьків обох партнерів. 

90 відсотків пар тут ходять, тримаючись за руки. І це люди зовсім різного віку

Є ще один життєвий пріоритет — футбол. Більшість дітей обох статей грають у футбол з 3-4 років, бо всі хочуть бути Кріштіану Роналду. Тут навіть у маленьких містечках по п'ять повноцінних стадіонів. Багато хто любить серфінг та велоспорт. Я не серфер, але люблю бути біля океану, дивитись на воду — це заспокоює. 

Океан і природа навколо справді неймовірні. Хоча тут часто буває вітряно, і це вітер 30-40 кілометрів за годину, який зносить усе довкола. Часто ще й з дощем: з листопада до квітня тут сезон дощів. Маленькі парасольки за такої погоди марні, підійдуть лише тростини (хоча й вони зазвичай не живуть більше року). І звичайно ж, потрібний непромокальний і непродувний одяг. Літо у Порту комфортне — температура зазвичай тримається в районі 24-25 градусів тепла. А ось в інших регіонах може сягати 40 градусів і вище.

— Разом з цим вологість тут завжди 70-90 відсотків, — додає Ярослава Шумик. — У будинках і квартирах немає опалення, тож випрані речі часто просто не сохнуть. Грибок на стінах — звичайна історія. Спека й вологість створюють ефект сауни. Я намагаюся купувати собі та дітям одяг з вологопоглинаючих матеріалів, інакше весь час будеш мокрим. 

Океан справді гарний, але холодний — температура води зазвичай не вище 16 градусів. У ньому неможливо плавати, хіба що зайти у воду й відразу назад. Я звикла називати себе людиною моря, але океан зовсім інший. Коли я тільки приїхала, він здався мені гарним, але… чужим. Це як з португальською мовою, яка довго була для мене просто білим шумом — і лише через півроку чи навіть рік я зненацька усвідомила, що нарешті розумію, про що говорять оточуючі. Так і з океаном — наші відносини розвиваються поступово. Можливо, колись і я зможу сказати, що його полюбила…

<frame>За офіційними даними, більшість українців, які перебувають у Португалії у статусі тимчасового захисту, працюють на будівництві, у сферах обслуговування, сільського господарства та в клінінгу. У публікаціях у місцевій пресі зазначається, що основною перешкодою для працевлаштування висококваліфікованих українців є португальська мова. У статтях наводяться як приклад українські лікарі, які могли б робити внесок у систему охорони здоров'я Португалії, але не можуть працевлаштуватися за фахом через мовні вимоги. Ще однією актуальною проблемою для українців у Португалії є пошук житла: як повідомляється в пресі, вимога орендарів внести заставу за житло за кілька місяців наперед неможлива для багатьох українців, які просто не мають необхідних сум. Особливо гостро житлове питання для українців стоїть у Лісабоні, де ціни на оренду найвищі.<frame>

‍Фотографії з приватного архіву героїнь

Йоанна Мосєй: Я хотіла б почати нашу розмову з історії Вашої родини, тому що на багатьох рівнях вона є метафорою наших польсько-українських відносин. Я маю на увазі ваших предків, братів Шептицьких. Роман (Андрей Шептицький — предстоятель УГКЦ, митрополит галицький, архієпископ львівський (1901—1944), — прим. пер.) змінив своє віросповідання на греко-католицьке, пішов у монастир, а потім став митрополитом. Інший брат, Станіслав, служив спочатку в австрійській армії, а після війни був генералом польської армії. Обидва були патріотами, людьми, дуже відданими країнам, яким вони служили. І вони підтримували братерський зв'язок.

‍Професор Анджей Шептицький: З п'яти братів Шептицьких двоє вважали себе українцями — митрополит Андрей Шептицький і блаженний отець Климентій —  і троє були поляками. Я маю на увазі генерала Станіслава Шептицького, а також його братів Александра та мого прадіда Леона. Митрополит Андрей і отець Климентій регулярно приїжджали у відпустку, щоб відпочити в родинному будинку в Прилбичах Яворівського району, де пізніше жив мій прадід Леон Шептицький. Незважаючи на національні відмінності, вони підтримували добрі стосунки між собою до кінця життя.

Вони дали нам доказ того, що різні національні ідентичності можуть співіснувати, не виключаючи одна одну.

Гадаю, також дуже важливим було те, що у випадку кожного з них національна ідентифікація була важливим елементом життя, але не єдиним. У випадку митрополита Андрея і отця Климентія, для них покликання, релігійний вибір були першорядними як для духовних осіб. Генерал Станіслав Шептицький, як військовий у ті часи, був спочатку в австро-угорській, а потім у польській армії і намагався добре служити своїй країні. Вони, безумовно, були патріотами — кожної нації, з якою себе ідентифікували. З іншого боку, дуже важливо, що вони точно не були націоналістами. І це дозволяло їм поважати різні погляди, залишаючись при цьому близькими один до одного.

‍Така спадщина, погранична ідентичність була цінністю чи прокляттям для вашої родини? Як вона визначає вас?

 У комуністичний період це був певний виклик, тягар. Комуністична влада негативно ставилася до представників колишньої шляхетської верстви. Однак у випадку родини Шептицьких це додатково поєднувалося з дуже сильним пропагандистським наративом, спрямованим проти українців у Польщі. І, звичайно, спрямований особисто проти митрополита Андрея, якого зображували як українського націоналіста, духовного батька УПА. У комуністичний період, і навіть у 1990-х роках, родичі досить регулярно чули, що «Шептицький — бандерівець». У наш час це практично зникло. Я сам це відчув у 2023 році, коли вів передвиборчу кампанію. Поодинокі реакції виборців на моє ім'я були загалом позитивними. І в цьому сенсі це значна зміна.

 Окрім коментарів у соціальних мережах, звісно.

Так, там мене часто називають Шептицьким — українцем, бандерівцем. І, напевно, є якась частина суспільства, яка завжди буде так реагувати. І повертаючись до того, як він це визначає: ще зі студентських років ми з кузенами досить часто подорожували Україною. 

Декому з нас вистачало однієї поїздки, а дехто залишався надовше, на все життя. Мій двоюрідний брат переїхав до Львова кілька років тому, у віці 50 років. Інший кузен створив Фундацію родини Шептицьких, яка активно долучилася до допомоги Україні після 24 лютого 2022 року.

Як ви пояснюєте цей наш вибух солідарності у 2022 році?

 Я думаю, що важливі три речі. По-перше, проста людська потреба допомагати. Альтруїзм, який проявляється, коли ми бачимо чуже страждання і реагуємо без розрахунку. 

По-друге, спільний досвід російського імперіалізму. Це те, що завжди знаходило відгук у польському суспільстві. Варто згадати реакцію поляків на війну в Чечні — прийом біженців, явні симпатії. Або 2008 рік і війну в Грузії. Польща не має сильних культурних чи географічних зв'язків з Грузією, але реакція була яскравою. Ми пам'ятаємо поїздку президента Леха Качинського до Тбілісі і його пророчі слова: сьогодні Грузія, завтра Україна, післязавтра, можливо, країни Балтії, а потім Польща. Але найважливіше — і, на мою думку, вирішальне — це те, що це все не виникло на порожньому місці. Ця солідарність не проросла раптово в пустелі, а на досить родючому ґрунті, який поляки та українці будували разом протягом останніх трьох десятиліть.

Починаючи з 1990-х років, з обох сторін було проведено велику роботу з розвитку міжлюдських контактів. У 2022 році багато поляків не допомагали «біженцям». Ми здебільшого просто допомагали друзям

Не забуваючи, що велике значення мала також попередня присутність українських біженців, які прибували до Польщі з 2014 року, економічних мігрантів з України та української меншини, передусім нащадків жертв операції «Вісла».

Звісно. Від початку війни, тобто від 2014 року, або навіть від 2004 року, українська меншина в Польщі відігравала важливу роль у допомозі Україні — збирала гроші, купувала спорядження, відправляла це спорядження на фронт. І приймаючи українських військових біженців після 24 лютого 2022 року. Безумовно, роль цієї громади неможливо переоцінити.

‍Саме так. Ви досліджуєте польсько-українські відносини протягом багатьох років. Як вони змінилися? Як змінилося сприйняття українців поляками?

Це був довгий процес. Від налагодження взаємних контактів у 1990-х роках, через Помаранчеву революцію, Революцію Гідності — аж до 2022 року. І, з іншого боку, через тривалу присутність у Польщі значної групи економічних мігрантів з України. Не забуваймо, що це було б неможливо без послідовності східної політики Польщі та спадщини думки паризької «Культури» і особисто Єжи Ґедройця. Ця віра у важливість України, важливість добрих стосунків, необхідність підтримки.

Ми були першою країною, яка визнала незалежність України.

І варто згадати дуже важливий, але маловідомий момент у польсько-українських відносинах на порозі розпаду СРСР, а саме участь польської делегації громадських комітетів у 1-му з'їзді Руху в Києві в 1989 році. Присутність представників польських громадянських комітетів, зокрема Адама Міхніка та Богдана Борусевича, була символічним жестом підтримки України з боку польської «Солідарності» в той час, коли Польща ще перебувала в Організації Варшавського договору, а Україна — в СРСР.

‍А якими були подальші віхи нашої співпраці?

Перш за все, це три ключові події останніх двох десятиліть, про які я вже згадував: Помаранчева революція, Революція Гідності та повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році. Кожна з них була зустрінута в Польщі з чітким суспільним інтересом і широкою реакцією солідарності. 

Важливу роль відіграло відчуття спільної долі, спадщина Солідарності та боротьби за незалежність. Іноді навіть проводилися аналогії: мовляв, українці у 2022 році опинилися в ситуації, схожій на ту, в якій опинилися поляки під час Другої світової війни. Виставка «Варшава — Маріуполь: міста руїн, міста боротьби, міста надії» була однією зі спроб провести цю символічну паралель: зрівняні з землею міста, страждання цивільного населення, опір. Але вона також супроводжувалася іншим, не менш важливим переконанням: що українці сьогодні стикаються з чимось, чого ми, на щастя, не переживаємо. З класичним насильницьким конфліктом з російським імперіалізмом. І ця солідарність вилилася в польську допомогу.

Що ми можемо зробити, щоб не змарнувати цю безпрецедентну солідарність, яка сталася у 2022 році? Сьогодні, окрім демонів минулого, таких як Волинь та ексгумації, існують актуальні соціальні та економічні проблеми.

По-перше, важливо усвідомити, що жоден сплеск солідарності не триває вічно. Ентузіазм щодо українців, який вибухнув після початку російського вторгнення, з часом пішов на спад — і зараз ми перебуваємо у фазі, коли починає накопичуватися напруга і втома.

Більшу частину своєї новітньої історії Польща була країною еміграції — люди виїжджали в пошуках роботи, хліба, кращого життя. Тема імміграції практично не обговорювалася в публічних дебатах. Сьогодні ситуація змінилася. У Польщі проживає близько двох мільйонів українців — як економічних мігрантів, так і людей, які втекли від війни. Це абсолютно нова соціальна реальність і виклик, на який ми повинні свідомо відповісти. Слід також брати до уваги інші виклики, в тому числі економічні.

Пандемія, війна, інфляція — все це впливає на суспільні настрої. Коли у людей починають закінчуватися гроші, їхня готовність до солідарності з «новими сусідами» може ослабнути

Тим паче, що з усіх боків на них лунає популістський наратив про те, що іммігранти відбирають у нас соціальні виплати, займають наші місця в чергах до лікарів. І про те, що Україна не погоджується на ексгумації.

 Так, саме тому польсько-українські відносини — це вже не просто питання минулого, а один з ключових викликів для майбутнього Центрально-Східної Європи. Тому важливо розряджати історичні суперечки, такі як ті, що стосуються ексгумацій. Дуже добре, що нещодавно було досягнуто згоди в цьому питанні. Навіть якщо розмови про ексгумації в короткостроковій перспективі повернуть волинське питання, в довгостроковій перспективі вони сприятимуть вирішенню цієї проблеми. Однак важливо усвідомлювати — і я досить часто кажу про це як польським, так і українським партнерам — що на даний момент важливою проблемою є не історія. Значним викликом є широкі економічні питання, пов'язані зі вступом України до Європейського Союзу.

 Ми повинні знати, що Україна не є невдалою державою, з якої приїжджають працювати до Польщі лише некваліфіковані працівники або біженці. 

Україна, незважаючи на війну, має переваги у багатьох сферах, які стануть викликом для Польщі, коли вона приєднається до спільного ринку ЄС

Звичайно, вступ України до ЄС є в стратегічних інтересах Польщі. Однак це явища, які ми повинні усвідомлювати, які ми повинні фікусувати і протидіяти конфліктам у цих сферах.  

Тому на даний момент справжнім викликом є не питання Волинської різанини, а те, як, наприклад, адаптувати спільну аграрну політику до потенціалу українського сільського господарства. Звичайно, необхідно також не допустити ескалації соціального антагонізму.

Як на цьому тлі виглядає польсько-українська академічна співпраця?

Сьогодні в польських університетах навчається близько 9% іноземних студентів, майже половина з яких — українці. Академічний світ за своєю давньою європейською традицією є багатонаціональним. Університети завжди були місцем відкритості та толерантності; сьогодні вони розробляють програми підтримки, рівності та різноманітності. Це ініціативи та відповідальність самих університетів. 

Звичайно, завжди є сфери, які можна покращити. Я думаю, наприклад, про заходи для кращої інтеграції всередині університету. Часто буває так, що у нас є дві або три студентські спільноти, які живуть окремо — студенти з Польщі, англомовні студенти та студенти зі Сходу, тобто переважно українці та білоруси. Ми працюємо над тим, щоб ці дві чи три спільноти жили ближче одна до одної.

Ви відповідаєте за міжнародну співпрацю. В Україні лунають твердження, що Польща «викачує» її інтелектуальний капітал. Це добре знане явище і тут — роками говорять про те, що найкращі польські науковці виїжджають на Захід. Як виглядає ця циркуляція між Польщею та Україною?

До 24 лютого 2022 року в польських університетах працювало близько 500 українських науковців. Після початку війни ця цифра подвоїлася. На початку були спеціальні заходи підтримки — у пошуку житла, роботи, безпечного місця — але досить швидко ми зрозуміли, що потрібна зміна перспективи.

Наша мета — не відтік мізків, а циркуляція мізків — циркуляція знань, ідей, досвіду

Саме тому сьогодні, як міністерство, ми підтримуємо проєкти, в яких беруть участь науковці та інституції з обох країн. Ті, що будують спільний дослідницький простір.

Конкретним прикладом такої співпраці є проєкт Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську, який спільно з Центром східноєвропейських досліджень відбудував довоєнну університетську обсерваторію «Білий слон» на горі Піп Іван. З руїн було створено діючу дослідницьку станцію. Зараз два університети шукають фінансування для телескопа, третього етапу проекту. Це приклад конкретної співпраці, заснованої на партнерстві, а не на асиметрії.

Інший приклад — Микуличин, село в українських Карпатах, де будується польсько-український центр зустрічей молоді. Під час мого нещодавнього візиту туди відбулася перша зустріч за участі студентів кількох українських університетів та Варшавського університету. Саме в таких місцях — у розмовах, дебатах, спільних проектах — народжується наступне покоління взаєморозуміння.

‍Існує реальний шанс, що це покоління буде пізнавати одне одного не через стереотипи, а через досвід і культуру. 

Так, але попереду ще багато роботи. Я пам'ятаю дослідження, яке проводилося, мабуть, у 2021 році. Поляків запитали, яких українських авторів вони знають, а українців запитали, яких польських авторів вони знають. Виявилося, що 95% поляків ніколи не читали жодної книжки українського автора — і навпаки. Далі було ще цікавіше. З польських авторів українці асоціювали Сенкевича та Сапковського, а поляки — Гоголя та Оксану Забужко з українських авторів. У плані пізнання один одного, в тому числі через культуру, ми маємо ще багато чого зробити. 

Але також важливо не зводити один одного до такого етнофольклору, тому що ми можемо запропонувати один одному набагато більше. Нас об'єднують спільні прагнення і надії. А спільність не завжди виникає зі схожості. Вона також виникає з бажання співіснувати, незважаючи на відмінності та рани.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Беата Лижва-Сокул: Минулий рік був для тебе дуже насиченим. Твої фоторепортажі з України регулярно публікували The New York Times та The Washington Post.

Оксана Парафенюк: Якщо бути більш конкретною, то останні півтора року були дуже інтенсивними. Я працювала фотожурналісткою ще до російського вторгнення, але тоді не було такого великого інтересу до України. Тож я поєднувала роботу фотографки з роботою продюсерки та фіксерки (фіксер — місцевий гід, перекладач та організатор, який допомагає іноземним журналістам збирати матеріал — ред.). За кілька тижнів до вторгнення мені зателефонувала знайома фоторедакторка з The Washington Post і запропонувала тіснішу співпрацю.

— Якщо ЦЕ станеться, ми хочемо, щоб ти була з нами щодня, — сказав він.

— ОК, — відповіла я, додавши, що є лише один нюанс: я на шостому місяці вагітності і не зможу працювати в дуже небезпечних місцях. Це була складна ситуація для мене: я отримую важливу професійну пропозицію, але знаю, що не можу її прийняти в даний момент.

Цікаво, що я ніколи не хотіла бути воєнною фотокореспонденткою. З іншого боку, я українка і не могла собі уявити, що не зможу документувати те, що відбувається в Україні в такий час. Тому я зробила багато матеріалів про те, що відбувається за лінією фронту. Судячи з реакції людей, які зв'язалися зі мною після публікацій, деякі з них стали дуже важливими.

Під деякими текстами зазначено, що ти не лише фотографувала, а й була співавторкою цілого матеріалу.

Коли я працюю самостійно, мені не потрібен перекладач. А якщо працюю з іноземною командою — завжди є продюсер/перекладач. Я розповідаю кореспондентові, коли чую, про що говорять герої матеріалу, якщо вони говорять щось цікаве, або коли стаю свідком ситуації, яку іноземний кореспондент може не зрозуміти, наприклад, через культурний контекст, або тому що в певній ситуації була присутня лише є. І саме тому мене іноді додають до списку осіб, які долучилися до написання статті.

Ти отримуєш конкретні замовлення на фоторепортажі чи сама пропонуєш теми?

Більшість історій, які я зробила, — це замовлення. Зазвичай я маю різні ідеї для матеріалів, але не завжди маю сміливість запропонувати їх, а потім, коли бачу, що хтось інший зробив фоторепортаж на цю тему, шкодую, що мені не вистачило впевненості. Але для мене є цікавими і важливими більшість історій, які мені пропонують зробити і я повністю поринаю в процес і завжди намагаюсь зробити історію максимально добре.  

The Washington Post опублікував великий матеріал з твоїми фото, про українських солдатів, які отримали поранення обличчя. Як довго ти працювала над цим матеріалом?

Самі зйомки тривали не так багато днів, але між ними була перерва в майже півроку. Мушу сказати, що до того я ніколи раніше не знімала хірургічні операції. Крім того, у мене не було можливості контактувати з жертвами російської агресії одразу після поранень, оскільки я не працювала на передовій. Я не бачила багато крові, навіть не була на стабілізаційному пункті, куди привозять поранених. Тому, коли я дізналася, що потраплю в операційну і що герою моєї історії будуть пересаджувати малогомілкову кістку з ноги в щелепу, щоб відновити цю щелепу, я трохи рохзвилювалась, адже не знала, як відреагую на побачене. Тим не менше, я запитала лікаря, чи можу я залишитися до кінця операції. Він був здивований. Сказав, що журналісти зазвичай заходять на п'ять хвилин, роблять кілька кадрів та виходять з палати. 

Я зайшла до палати, де оперували Миколу — чоловіка, з яким я розмовляла напередодні, — і вже не змогла вийти звідти. Це було захоплююче. Операція тривала 12 годин. Я вискочила лише на короткий час, щоб пообідати. Більшу частину часу я розмовляла з асистентом, який спостерігав за операцією і пояснював мені, що відбувається. 

Через кілька місяців я повернулася з журналістами, щоб продовжити цю історію. Тим часом я прочитала чудову книгу про реконструктивну хірургію обличчя, яка була розроблена під час Першої світової війни британським лікарем Гарольдом Ґіллісом ("The Facemaker: A Visionary Surgeon's Battle to Mend the Disfigured Soldiers of World War I" by Lindsey Fitzharris ). Виявляється, сучасна медицина в цій сфері багато в чому базується на досвіді Першої світової війни.

Під час скількох операцій ти фотографувала?

Операція Миколи була першою, потім я була ще на трьох. Дві з них проходили одночасно в один день, тому я переходила з палати в палату. 

Сьогодні я думаю, що наш матеріал був би ще потужнішим, якби ми більше часу провели з героями. Я фотографувала їх лише в лікарні, і було б цікаво знати, що сталося з ними потім, як вони адаптуються до життя.

Ти десь сказала, що раніше фотографування було для тебе лише хобі. Як і більшість, ти фотографувала квіти та знайомих. А потім був Майдан, який змінив твій підхід до фотографії. 

У 2014 році я працювала в офісі Програми імені Фулбрайта в Україні (програма обміну вченими та студентами). Вечорами ходила на Майдан з друзями. Я цікавилася політикою, але не думала про журналістику. Я приходила на Майдан з фотоапаратом, хоча не знала, як фотографувати незнайомих людей. І хоча я не могла до кінця зрозуміти, що маю робити в цій драматичній ситуації, я розуміла, що мені цікаві люди в ці складні моменти їхнього життя. Я почала допомагати іноземним фотографам як фіксерка на вихідних. Також приїхала зі Штатів моя подруга-фотожурналістка і дуже мене надихнула. Україна стала цікавою для фотожурналістів з усього світу, час від часу хтось шукав перекладача або потребував щось організувати. Коли 18, 19 і 20 лютого 2014 року на Майдані відбувались криваві сутички і загинуло багато людей, я сиділа в офісі (на той я вже мала іншу роботу в іншому офісі) і дивилася по інтернету те, що відбувалося.

Мені було страшно, і батьки дуже боялися за мене. Я хотіла піти на Майдан, але не хотіла їх хвилювати. Тому я сиділа в офісі і думала про те, як я не люблю свою роботу, і що я не відчуваю себе на своєму місці. 

Я приїхала туди 21 лютого, коли вже відбувалися похорони. Я не стала активісткою, але допомагала, чим могла. Я хотіла бути там не лише як фотографка, але і як українка. Я звільнилася з офісної роботи, почала отримувати більше завдань як фіксерка, у квітні поїхала до Харкова, а потім до Донецька. Я занурилася у світ журналістики, придивлялася, як проводяться інтерв'ю, як будуються історії. Я зрозуміла, що це дозволяє мені зрозуміти, що відбувається в моїй країні.

Більшість твоїх матеріалів — це особисті історії цивільних жертв війни. Після більш ніж 10 років війни і постійної присутності репортерів з усього світу в Україні, чи хочуть люди все ще фотографуватися і ділитися своїми історіями? Чи готові вони впускати тебе у свої домівки?

Навіть до вторгнення, коли я працювала фіксеркою на сході України, часто було важко достукатися до людей. Вони були недовірливими. Зараз вони стали більш відкритими. Я не знаю, чи це тому, що стало більше журналістів, чи тому, що інформація стала важливою частиною життя кожного, і українці зрозуміли, що їм потрібно розповідати про те, що з ними сталося. Як фотожурналістка, я хочу розповісти їхні історії якомога краще, хочу показати якомога більше їхнього реального життя. Ось чому я дбаю про те, щоб фотографувати вдома, в оточенні сім'ї, в просторі, де вони почуваються комфортно. Коли виникають сумніви, я пояснюю, що для тих, хто в іншому куточку світу побачить їхні портрети в ЗМІ, знімок, зроблений удома, буде набагато достовірнішим і правдоподібнішим, ніж той, що зроблений у кафе чи іншому випадковому місці. Читачі зможуть більше ідентифікувати себе з ними.

Я завжди сподіваюся, що герої, яких я знаходжу, почуватимуться зі мною комфортно і відкриються мені як особистості, а не лише як фотографці. Тому я нічого не вдаю, я є з ними сама собою. Якщо їм не подобається, я не тисну, не намагаюся вмовити їх сфотографуватись

Відколи я працюю з великими медіа, буває, що це не я веду переговори з героями, часто про дозвіл, і це найважча частина роботи, домовляються продюсери. Так було, наприклад, з матеріалом для The Washington Post про Ярослава Базилевича, який втратив трьох доньок і дружину під час російської атаки на Львів. 

Фотографія цієї сім'ї до нападу, з вирізаними обличчями вбитих дружини і доньок, а також портрет пораненого Ярослава, облетіли ЗМІ по всьому світу.

Ця історія шокувала всіх в Україні. Продюсер матеріалу підійшов дуже обережно. Через два тижні після трагедії ми з журналістом поїхали в гості до батьків Ярослава, його сестри з чоловіком. Ми думали, що будуть тільки вони, але  до нас приєднався сам Ярослав і був з нами протягом 3-4 годин інтерв'ю. У той момент ми всі відчували величезну відповідальність, тому намагалися бути максимально делікатними. У такі моменти ти цінуєш кожну секунду зустрічі з героєм, не відвертаєш увагу своєю присутністю. Того дня мало виповнитися сім років Емілії, наймолодшій доньці загиблого Ярослава. Родина вирішила, що всі підуть на цвинтар. Я відчула, що це має потрапити в наш матеріал. Водночас я відчувала камінь на серці, таке стиснення в грудях, і мені було важко запитати, чи можемо ми піти з ними. Але вони погодилися. Ми йшли за ними всю дорогу і зупинились на відстані від них, щоб по мінімуму втручатись в їх простір. Я бачила, як Ярослав підходив до кожного хреста. Коли він став біля хреста своєї молодшої доньки, то розплакався дуже сильно. Тоді я подумала, що, можливо, варто зробити його портрет. Але я не могла просто так стати перед ним з камерою і порушити цей момент, навіть його батьки були на відстані. 

Це дуже складна частина цієї роботи. Бо що робити у такій ситуації? Ти знаєш, що в такий момент маєш зробити лише одну або декілька світлин, тому що ти не можеш ходити навколо людини, яка страждає, і робити десятки кадрів з усіх боків. Ти маєш спробувати сфотографувати, але ти не можеш бути настирливим, не можеш переходити певні межі. Тому що ти знаєш, що це його життя, його почуття. Зазвичай, інтуїція допомагає зрозуміти, що іншій людині комфортно, і коли зупинитись.

Я пам'ятаю фотографію, яку ти тоді зробила. Ярослав стоїть перед чотирма могилами і дивиться на портрети близьких, розміщені на хрестах. Це дуже розумний, сильний кадр. 

Дякую. Я не так часто чую, що зробила добру роботу. Звісно, зазвичай мені кажуть такі речі друзі, але це інше. Я часто замислююся над тим, де етичні межі в кожній ситуації і що я повинна і не повинна знімати. Я знаю, що досить добре їх відчуваю, хоча водночас здається, що їх занадто багато, що вони іноді заважають мені працювати. Коли я роблю фотографію, мені цікаво знати, чи здасться вона комусь сильним кадром. Чи зроблю я таку фотографію, яка вплине на щось, якщо буду дотримуватися своїх кордонів? Якщо ні, чи означатиме це, що я недостатньо добре виконала свою роботу? Можливо, я зайшла надто далеко, або, можливо, була надто обережною? 

Фотографія повинна привертати увагу до цих важливих історій. Але мені теж важливо відчувати, що я не перетнула межу.

Також була дуже сильна історія сім'ї Сергія Гайдаржи з Одеси, дружина і син якого загинули в результаті атаки безпілотника. Сам Сергій та його донька вижили.

Ймовірно, Анна, дружина Сергія, загинула разом з їхнім чотиримісячним сином Тимофієм, обіймаючи його після годування грудьми. За всіма свідченнями, вони були знайдені в такому положенні під завалами. Під час інтерв'ю Сергій приніс закривавлену пустушку, яку він знайшов під завалами. Він помив її та вирішив залишити собі. Ми провели багато годин розмовляючи з родиною. Я трималася майже до кінця, але коли почала фотографувати цю пустушку, дуже розплакалася. Незадовго до цього я сама перестала годувати свого сина грудьми. 

Робота над цими двома матеріалами травмувала мене. Я думаю, що треба говорити про психічне здоров'я в контексті журналістської роботи

Тому ти шукаєш позитивні історії? Наприклад, про сходження на найвищу гору України чи про побачення?

Це не були мої ідеї матеріалів, але над ними було дуже цікаво працювати. Зараз нелегко публікувати матеріали, зроблені далеко від лінії фронту. Але я хочу показати цей контраст: що водночас в Україні відбуваються абсолютно різні речі. Деякі історії також важливі для мене на особистому рівні. Мені трохи соромно в цьому зізнаватися, але тоді я вперше піднімалася на Говерлу, як і більшість членів команди. Це була в чомусь приємна історія і можливість провести час на природі та трохи відновитись від важких історій, які ми зробили до цього. Коли ви працюєте над дуже напруженим і складним матеріалом, легка історія допомагає зблизити вас в команді. Серед людей, яких ми зустріли, піднімаючись на Говерлу, були військові й люди, у яких хтось перебуває на передовій, і групи людей з Харкова. У кожного була якась своя сильна історія. В результаті вийшла історія з війною начебто на задньому плані, але показана по-іншому, і війна присутня в кожному її елементі також. 

Ми також їздили з командою до Харкова, щоб сфотографувати перший навчальний день у підземній школі. На місці ми побачили сповнених життя семирічних дітей та їхні родини, радісних людей у вишиванках, скрізь були квіти та переодягнені в плюшеві костюми тваринок аніматори.

Я розумію, що для людей, які ніколи не були в Україні під час війни, картина такого «нормального життя» (адже діти прийшли все ж в підземну школу) може бути дивною. Але таке життя зараз в Україні, сповнене контрастів. Незважаючи на ризики та щоденні трагедії, життя продовжується в усіх його проявах. 

На жаль, є й інша сторона медалі. Коли такі позитивні зображення потрапляють у соціальні мережі, вони нерідко зустрічають критику. Адже коли йде війна, ви не можете зустрічатися з друзями в кафе.

Важливо, щоб журналісти розповідали  якомога більше різних історій, щоб читачі мали ширше уявлення про країну, яка воює. Серед людей, які сидять у барі ввечері, є і волонтери, і люди, які організовують збори на військове спорядження, і ті, хто наступного дня поїде на фронт. Я сама іноді ходжу до басейну з маленьким сином і, стоячи у воді з іншими мамами, ми говоримо про безсонну ніч через ракетний обстріл. Увечері я зустрічаюся з друзями в кафе, а через кілька годин, вкладаючи дитину спати, думаю про те, чи не загинемо ми.

Нещодавно було багато суперечок щодо зіставлення двох фотографій з України у фіналі цьогорічного конкурсу World Press Photo. Дехто стверджував, що журі поставило знак рівності між жертвами: 6-річною українською дівчинкою та російським солдатом. Інші вважали, що це показує різні грані війни. Як ти відреагувала на вердикт журі?

Найбільше мене вразило виправдання зіставлення цих образів, мовляв, це «сильне поєднання» (члени жюрі вже вибачилися за це). Така риторика призводить до ототожнення жертви з солдатом російської армії, армії-агресора, яка вбиває і катує українців та окуповує їхні землі

Я бачу візуальні зв'язки, але тут ми говоримо не про мистецтво, а про документальну фотографію. Контекст має вирішальне значення. Ми повинні бути дуже обережними в таких питаннях.

У соціальних мережах багато хто ділиться твоїми фоторепортажами, опублікованими іноземними ЗМІ. На матеріал про сексуальне насильство над українськими жінками я отримала посилання швидше, ніж натрапила на нього сама на сайті The New York Times. Видно, що фотографії та теми, яких ти торкаєшся, мають величезний вплив на людей.

Цей матеріал дуже зачепив читачів, він мав багато коментарів в Instagram. Я вважаю, що було дуже важливо опублікувати на першій сторінці газети портрет 77-річної Людмили, вчительки з Херсонської області, яку раніше побили і зґвалтували російські солдати. Подання цієї теми на прикладі конкретної людини привернуло увагу багатьох людей у світі.

Я дивлюся на фото Людмили і думаю: «Вона могла б бути моєю матір'ю». 

Герої таких історій дуже рідко погоджуються фотографуватися, показувати своє обличчя. З іншого боку, для читачів особливо важливо побачити реальну людину, а не анонімний портрет, кадр зі спини.

Чим для тебе є фотографія сьогодні?

Зараз це переважно спосіб краще зрозуміти війну. Хоча я живу тут і знаю це на особистому досвіді через фотографії я намагаюся краще пізнати людей у моїй країні і як вони переживають цей досвід війни. Я вірю, що можу зіграти свою роль, хай і невелику, у збереженні пам'яті про те, що нас торкнулося. Колись хтось захоче дослідити, що тут сталося. Я сподіваюсь, що і мої кадри будуть історичним джерелом для розуміння цієї війни, в тому числі для людей та дослідників за кордоном. Ми не повинні дозволити забути цю трагедію. 

У приватному житті для мене фотографія — це спосіб зберегти пам'ять про мою родину. Докоряю собі, що досі не відсканувала всі старі сімейні фотографії, які маю лише на папері. Якби мені раптом довелося поїхати з дому, я могла би втратити деякі з них назавжди. Коли я роблю фотографії в Україні сьогодні, я думаю, що важливо не тільки зафіксувати щоденне життя українців у часи війни, але і зберегти пам’ять про ці часи для майбутніх поколінь. 

Єнджей Дудкевич: «Фемінотека» почала надавати підтримку жінкам з України після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Скільком жінкам ви допомагаєте щороку?

Анна Циба: Важко говорити про цифри, адже все залежить від того, чого потребують жінки, які до нас звертаються. У багатьох випадках це просто коротка розмова про конкретну ситуацію, одне питання, разова психологічна підтримка. І тоді жінки, знаючи все, вже не звертаються за більшою підтримкою, тобто за консультаціями до спеціалістів. Випадків, коли це було потрібно, тобто ми також створили картки в системі, щоб відстежувати всю допомогу, яку хтось отримує, у нас було більше сотні у 2024 році.

Розкажи про те, що ви пропонуєте, коли до вас телефонують за номером 888 99 79 88.

Варто підкреслити, що дзвінок на нашу гарячу лінію ні до чого не зобов'язує. Ми ніколи не повідомляємо про випадок у поліцію чи прокуратуру без згоди жінки — це виключно її рішення. Основна пропозиція — розповісти про кризову, насильницьку ситуацію. Можна зателефонувати, розповісти про те, що сталося, і розвіяти будь-які сумніви, які можуть виникнути. Тому що іноді до нас телефонують жінки, які відчувають себе погано через інцидент, але не впевнені, чи це вже насильство, чи, наприклад, сварка у стосунках, яка не обов'язково несе серйозну небезпеку. Наші консультанти, в тому числі і я, допоможемо це оцінити. І тоді більше може нічого не статися, але можна звернутися і за більш тривалою психологічною підтримкою. Тут у нас немає ліміту — якщо жінка перебуває під нашою опікою, вона отримує стільки консультацій і терапевтичних сесій, скільки їй потрібно, за погодженням з психологом. Однак ми можемо допомогти набагато ширше. У нас є юристи, які дбають про те, щоб всілякі справи можна було вирішити. Але це справи в Польщі, тому що в Україні ми не маємо адвоката, тому, якщо щось стосується системи правосуддя там, ми перенаправляємо до відповідної організації. Ми також надаємо підтримку, пов'язану з тим, як функціонують різні справи у нашій країні.

Це може бути отримання номера PESEL, виготовлення карти міста чи навіть шопінг. У нас є асистентки, які також можуть супроводжувати вас, коли вам потрібно піти в офіс, поліцію або кудись ще

Фемінотека також керує першою в Польщі службою допомоги жінкам після зґвалтування Femka, куди ви можете звернутися, якщо ви зазнали сексуального насильства. Ви отримаєте комплексну допомогу, не лише психологічну. У нас також є «Безпечне місце» — притулок для жінок, які потребують житлової підтримки. Крім того, у нашій студії «Одне Добро» (Samo Dobro) проводяться різноманітні заходи, такі як спільні заняття йогою, керамікою чи косметичні майстер-класи. Перш за все, ми запитуємо жінок, чого вони потребують, і намагаємося бути гнучкими в цьому питанні. Наприклад, деякі з них повідомили, що хотіли б вивчати польську та англійську мови, тож ми змогли організувати для них заняття.

Деякий час тому з'явилася ще одна можливість отримати підтримку — додаток SafeYou, також доступний українською мовою.

Фемінотека є його частиною, і ми також надаємо там консультації. Однак він має багато функцій. Перш за все, ви можете додати кількох довірених людей (або організацій) до свого контакту і в екстреній ситуації натиснути кнопку SOS, яка одразу почне записувати звук і надішле цим людям повідомлення про те, де ви перебуваєте і що ви не в безпеці. Крім того, є також форум, на якому можна не лише читати інформативні пости від експертів організації, але й ставити їм запитання. Це круто, тому що не всі можуть захотіти телефонувати на гарячу лінію, тому є додаткова можливість дізнатися різні речі. Також є можливість обмінятися досвідом з іншими жінками і побачити, що ти не самотня. Додаток також може бути прихований на екрані телефону, тож про нього знатиме лише користувач.

Іншими словами, підтримка є комплексною та багатовимірною.

І, що дуже важливо, безкоштовною! А також доступна різними мовами, адже це не тільки польська та українська, а й російська або англійська. Важливо те, що все це дуже індивідуалізовано, а також змінюється з часом.

Наприклад, жінка, яка прийде до нас у кризовій ситуації, отримає юридичну та психологічну підтримку, а коли відчує себе більш впевнено, одужає і розслабиться, їй потрібно буде записатися, наприклад, на професійні курси. Ми намагаємося супроводжувати її на цьому шляху, забезпечуючи всім необхідним на кожному етапі

Можеш розповісти кілька історій жінок, які зверталися до вас за підтримкою?

Наприклад, вчора мені зателефонувала жінка, яка запитала про поведінку своєї дитини. Виявилося, що це не входить в сферу нашої підтримки, тому я перенаправила її до іншої організації, пояснивши, чим ми займаємося. Почувши це, вона попросила мене навести приклади психологічного насильства. Я розповіла про різні види маніпуляцій, нехтування, і тоді вона вирішила, що спочатку займеться покращенням ситуації своєї дитини, а потім, можливо, знову зателефонує нам щодо свого випадку. Можливо, вона просто щось відчувала, але не знала, як це назвати. Іншим разом я розмовляла з 20-річною дівчиною з України, яка приїхала до одного з польських міст на заробітки. На жаль, її зґвалтували, і вона не мала нікого, хто міг би її підтримати, тому ми організували її приїзд до Варшави, де нею опікулася психологиня, асистентка, які супроводжували її впродовж усього часу. Навіть коли вона повернулася в Україну, ми підтримували з нею зв'язок і контролювали дії системи правосуддя. У нас також було щонайменше кілька ситуацій, коли жінки з України тікали до Польщі не лише від війни, а й від насильства. Після сигналу від дружніх організацій ми забирали їх з вокзалу і одразу ж привозили до нашого притулку. 

Одна жінка отримувала від нас підтримку протягом двох років — їй потрібна була допомога з повною адаптацією до нового середовища, від покупок до облаштування дитячої кімнати та пошуку роботи. Зараз вона повністю незалежна, винаймає квартиру і навіть не намагається підтримувати з нами зв'язок.

Чи існують якісь культурні відмінності, коли йдеться про насильство, погляд на нього?

Стереотипи загалом скрізь однакові. Як жінки ми виростаємо у схожій культурі, яка диктує, що ми не говоримо про такі речі, ми зосереджуємося на домашньому житті. Скрізь точаться дискусії про те, чи обов'язковим є секс у шлюбі і що відмовлятися від нього — це ненормально. Тим часом зґвалтування у шлюбі є досить поширеним явищем, а оскільки воно табуйоване, про нього рідше повідомляють. Тому ми намагаємося більше виносити різні теми на суспільну дискусію. Я думаю, що це також допомагає багатьом жінкам, які не впевнені, чи те, що відбувається з ними, що вони переживають, що завдає їм болю і дискомфорту, є чимось, про що вони можуть повідомити як про насильство. Мені також здається, що стигми стає все менше і менше, багато чого змінюється на краще, хоч і повільно. Ми все більше і більше говоримо про різні справи, і саме тому ми часто закінчуємо наші публікації словами «ти не одна». Це не порожній звук — ми можемо надати велику підтримку. Ось чому так важливо, щоб жінки не боялися повідомляти про насильство на ранніх стадіях. Не треба і не варто чекати, поки ситуація набуде загрозливого характеру.

‍

Анна Циба — перекладачка, феміністка та фахівчиня з комунікацій з досвідом роботи у сфері захисту прав жінок, соціальної підтримки та міжкультурної співпраці фонду «Фемінотека».