Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Так, це суб’єктивний погляд з української дзвіниці. Проте це погляд людини, яка намагається зрозуміти значення польсько-українських відносин для безпеки Балто-Чорноморського регіону та Європи в цілому.
У квітні ми згадуємо Смоленську трагедію — падіння літака Ту-154 на території Росії у 2010 році, в якому перебували президент Польщі Лех Качинський з дружиною та ще дев’ять десятків представників польського істеблішменту. Вони прямували до Катині, щоб вшанувати пам’ять страчених сталінським режимом офіцерів Війська Польського. Загибель президента країни та низки його соратників стала потужним випробуванням для Польщі, проте не менш вагомий наслідок трагедії — безпрецедентна ситуація навколо самого літака, який зазнав катастрофи. Росія досі відмовляється видати Варшаві його залишки, ігноруючи норми міжнародного авіаційного законодавства.
У польському суспільстві суперечки навколо трагедії 2010 року дещо зменшили гостроту, проте не зникли остаточно. Вони і не зникнуть, адже дозволяють привертати до себе увагу. Проте для нинішнього стану відносин між Польщею та Росією важливішу роль відіграють інші чинники.
Наріжні камені загрози
Перш за все, як не парадоксально, це ревниве ставлення Путіна до ролі історії у житті польського суспільства. Російський диктатор ще наприкінці 2019 року назвав посла Польщі у нацистській Німеччині Юзефа Липського «сволотою та антисемітською свинею» та публічно натякав, що провина поляків за Голокост є навіть більшою за нацистську. Подібні маніпуляції для господаря Кремля не є чимось дивним — і вони спираються на складні сторінки історії Польщі.
Однак маємо наголосити: Путін свідомо маніпулює, змішує грішне з праведним
По-друге, Польща доволі послідовно позиціонує себе як головна союзниця США в Європі, причому робила це як за президентства Дональда Трампа (той прилітав до Варшави у 2017 році освятити старт Тримор’я), так і за правління Джозефа Байдена. Останнього у березні 2024 року відвідали президент Польщі Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск, що виглядало тріумфом національних інтересів над персональними амбіціями. Про причини такого візиту у парному форматі — трохи нижче.
По-третє, Польща претендує на лідерство у Балто-Чорноморському регіоні. Можливо, зі зміною владної команди ці амбіції стали артикулюватися менш публічно, проте потенціал країни та фінансові вливання з боку Європейського Союзу підштовхуватимуть Варшаву до більш активних дій. Спокуса завдати показового удару по Польщі є для Кремля очевидною.
По-четверте, з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Польща суттєво відкоригувала свою східну політику, перетворившись для України у надійний тил. Обсяги наданої військової техніки та своєчасність її постачання Києву були надзвичайно важливими у перші місяці вторгнення РФ, як і щира адвокація з боку президента Дуди європейської та євроатлантичної інтеграції України. Польща попри подальше розчарування власного істеблішменту в контактах з українською владою зуміла реально допомогти Україні, нагадавши про стратегічне партнерство. Його статус, до речі, формально не змінився, попри кризу з блокуванням перевезень на польсько-українському кордоні та помітне похолодання відносин між Києвом та Варшавою. І після ухвалення Конгресом США рішення про надання Україні військової допомоги транзит територією Польщі має особливе значення.
Заради справедливості зауважимо, що про проблеми з доставкою військових вантажів мова не йшла і раніше
Наголошу: Росія раз по раз випускає по Польщі отруйні пропагандистські стріли, приписуючи їй на вищому рівні прагнення захопити західноукраїнські області як компенсацію за Волинську трагедію. У цьому сенсі слова Радослава Сікорського «Львів — це Україна!», вимовлені українською під час експозе міністра закордонних справ Польщі у Сеймі, стали чіткою асиметричною відповіддю. Проте вони не зняли всіх питань.
Гримаси демократії. Польський варіант
Після парламентських виборів у Польщі атмосфера в країні залишається складною. З одного боку, представники правлячої коаліції прийшли до владних кабінетів з обіцянками посадити своїх попередників. Найгостріше це проявилося у січні 2024 року, коли двох колишніх керівників МВС, Маріуша Камінського та Мацея Вонсіка, звинувачених у перевищенні владних повноважень, затримали просто у президентському палаці. Згодом вони були помилувані Анджеєм Дудою. Нова коаліція також наводить лад у суспільному телевізійному та радіомовленні. Не варто забувати, що «Право і справедливість» отримала першість у парламентських перегонах і сьогодні має у фракції третину голосів депутатів Сейму. Відтак протистояння між соратниками Дональда Туска та Ярослава Качинського нагадує штовханину з перманентними ударами нижче поясу.
Під час парламентської кампанії Військо Польське було частково втягнутим до політичної боротьби. Невипадково начальник Генерального штабу Раймунд Анджейчак подав у відставку за тиждень до голосування на парламентських виборах. Оприлюднення планів захисту Польщі від 2011 року не допомогло міністру оборони Маріушу Блащаку зберегти свою посаду, як і його соратникам з «Права і справедливості» — залишитися біля владного стерна. Закупівлі південнокорейського озброєння, які виглядали обґрунтованими у 2022 році, швидко обросли скандальними деталями, й аналоги американської військової техніки почали нагадувати валізу без ручки.
Візит Дуди та Туска до Вашингтона мав продемонструвати наявність порозуміння у Варшаві та дозволив їм привезти кредит розміром у 2 мільярди доларів для закупівлі ударних американських гелікоптерів
Блокування перевезень на польсько-українському кордоні продемонструвало не лише вплив з боку Росії на відносини між стратегічними союзниками. Ситуація дозволила зробити чіткі висновки: уряд Дональда Туска, попри гучні заяви, не наважився у переддень місцевих виборів активно діяти проти представників «Конфедерації» — попри шкоду, завдану ними двостороннім відносинам.
Пряма загроза
Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко має відомого заручника — члена Союзу поляків Білорусі, журналіста Анджея Почобута, який понад три роки перебуває за гратами. Нещодавно йому дозволили побачення з Анжелікою Борис, яка також була жертвою репресій проти польської меншини Білорусі. Лукашенко протягом останніх років зробив низку суперечливих заяв щодо Польщі та Литви, з якими увійшов у клінч у 2021 році, під час міграційної кризи на території Білорусі. Відданий союзник Путіна тоді зробив максимум, щоб відволікти увагу від військових приготувань Москви до вторгнення в Україну, — і йому це вдалося. Лукашенко то звинувачує Польщу у агресивних намірах, то стверджує, що не має намірів воювати з нею.
Торік відбулася низка вагомих для безпеки регіону подій. 25 березня 2023 року Путін оголосив про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Лукашенко хіба не танцював публічно від цієї звістки, хоча можливість керувати ядерним арсеналом удвох — небезпечна ілюзія білоруського диктатора. Торік білоруські льотчики пройшли у Росії навчання з поводження з ядерними боєприпасами, а на озброєнні ЗС Білорусі опинився дивізіон ракетних установок «Іскандер», які можуть використовувати ядерні боєголовки. Білорусам, до речі, передали ті самі пускові установки, з яких обстрілювали територію України у 2022 році. Кремль навмисне передав озброєння, з якого вбивали українців.
Замість бліцкригу
Днями виповниться 800 днів початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україні. Попри захоплення майже 20% території найбільшої європейської держави Кремль не може похвалитися тим, що перетворив Україну на підконтрольну територію. Тому вірогідним виглядає наступний сценарій.
Інавгурація Путіна традиційно поєднується з святкуванням дня перемоги над нацизмом у Європі (це, зауважу, не заважає росіянам запозичати різноманітні практики гітлерівців, включаючи вбивства полонених та викрадення дітей). Побєдобєсіє цього разу буде підсилюватися терактом у «Крокус Сіті Холі», де вище політичне керівництво Росії проігнорувало заяви ІДІЛ та розгледіло «український слід».
Проте буде помилковим вважати, ніби Росія змінить статус «спеціальної військової операції» на повноцінну війну проти України, адже це буде означати визнання паритету двох найбільших пострадянських республік за нормами міжнародного права. На це Кремль йти напевне не збирається
Куди більш вірогідним видається спроба Кремля дати геополітичного ляпаса одній з країн НАТО. Швидше за все, використовуючи для цього територію Білорусі, адже в такому разі Путін зможе завбачливо сховатися за спиною Лукашенка. Навряд чи мета Росії розв’язати Третю світову війну. Куди більш вірогідним видається показовий прорив периметру кордону та демонстрація готовності застосувати тактичну ядерну зброю. За розрахунками Москви, це спричинить внутрішню кризу Північноатлантичного альянсу та призупинить надання допомоги Україні, що дозволить росіянам прискорити наступ.
Що у цій ситуації робити Польщі? Очевидно, підняти швидко рівень боєготовності Війська Польського буде складно, а перекидати армійські підрозділи ближче до кордону може бути пізно. Тому потрібно забезпечити консолідацію суспільства та політикуму, зрозуміти ступінь загрози та напрацювати механізм отримання допомоги від партнерів.
Передчуття війни — важкий виклик для будь-якого суспільства, однак усвідомлення загрози має допомогти підготуватися до відсічі
Так, це суб’єктивний погляд з української дзвіниці. Проте це погляд людини, яка намагається зрозуміти значення польсько-українських відносин для безпеки Балто-Чорноморського регіону та Європи в цілому.
У квітні ми згадуємо Смоленську трагедію — падіння літака Ту-154 на території Росії у 2010 році, в якому перебували президент Польщі Лех Качинський з дружиною та ще дев’ять десятків представників польського істеблішменту. Вони прямували до Катині, щоб вшанувати пам’ять страчених сталінським режимом офіцерів Війська Польського. Загибель президента країни та низки його соратників стала потужним випробуванням для Польщі, проте не менш вагомий наслідок трагедії — безпрецедентна ситуація навколо самого літака, який зазнав катастрофи. Росія досі відмовляється видати Варшаві його залишки, ігноруючи норми міжнародного авіаційного законодавства.
У польському суспільстві суперечки навколо трагедії 2010 року дещо зменшили гостроту, проте не зникли остаточно. Вони і не зникнуть, адже дозволяють привертати до себе увагу. Проте для нинішнього стану відносин між Польщею та Росією важливішу роль відіграють інші чинники.
Наріжні камені загрози
Перш за все, як не парадоксально, це ревниве ставлення Путіна до ролі історії у житті польського суспільства. Російський диктатор ще наприкінці 2019 року назвав посла Польщі у нацистській Німеччині Юзефа Липського «сволотою та антисемітською свинею» та публічно натякав, що провина поляків за Голокост є навіть більшою за нацистську. Подібні маніпуляції для господаря Кремля не є чимось дивним — і вони спираються на складні сторінки історії Польщі.
Однак маємо наголосити: Путін свідомо маніпулює, змішує грішне з праведним
По-друге, Польща доволі послідовно позиціонує себе як головна союзниця США в Європі, причому робила це як за президентства Дональда Трампа (той прилітав до Варшави у 2017 році освятити старт Тримор’я), так і за правління Джозефа Байдена. Останнього у березні 2024 року відвідали президент Польщі Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск, що виглядало тріумфом національних інтересів над персональними амбіціями. Про причини такого візиту у парному форматі — трохи нижче.
По-третє, Польща претендує на лідерство у Балто-Чорноморському регіоні. Можливо, зі зміною владної команди ці амбіції стали артикулюватися менш публічно, проте потенціал країни та фінансові вливання з боку Європейського Союзу підштовхуватимуть Варшаву до більш активних дій. Спокуса завдати показового удару по Польщі є для Кремля очевидною.
По-четверте, з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Польща суттєво відкоригувала свою східну політику, перетворившись для України у надійний тил. Обсяги наданої військової техніки та своєчасність її постачання Києву були надзвичайно важливими у перші місяці вторгнення РФ, як і щира адвокація з боку президента Дуди європейської та євроатлантичної інтеграції України. Польща попри подальше розчарування власного істеблішменту в контактах з українською владою зуміла реально допомогти Україні, нагадавши про стратегічне партнерство. Його статус, до речі, формально не змінився, попри кризу з блокуванням перевезень на польсько-українському кордоні та помітне похолодання відносин між Києвом та Варшавою. І після ухвалення Конгресом США рішення про надання Україні військової допомоги транзит територією Польщі має особливе значення.
Заради справедливості зауважимо, що про проблеми з доставкою військових вантажів мова не йшла і раніше
Наголошу: Росія раз по раз випускає по Польщі отруйні пропагандистські стріли, приписуючи їй на вищому рівні прагнення захопити західноукраїнські області як компенсацію за Волинську трагедію. У цьому сенсі слова Радослава Сікорського «Львів — це Україна!», вимовлені українською під час експозе міністра закордонних справ Польщі у Сеймі, стали чіткою асиметричною відповіддю. Проте вони не зняли всіх питань.
Гримаси демократії. Польський варіант
Після парламентських виборів у Польщі атмосфера в країні залишається складною. З одного боку, представники правлячої коаліції прийшли до владних кабінетів з обіцянками посадити своїх попередників. Найгостріше це проявилося у січні 2024 року, коли двох колишніх керівників МВС, Маріуша Камінського та Мацея Вонсіка, звинувачених у перевищенні владних повноважень, затримали просто у президентському палаці. Згодом вони були помилувані Анджеєм Дудою. Нова коаліція також наводить лад у суспільному телевізійному та радіомовленні. Не варто забувати, що «Право і справедливість» отримала першість у парламентських перегонах і сьогодні має у фракції третину голосів депутатів Сейму. Відтак протистояння між соратниками Дональда Туска та Ярослава Качинського нагадує штовханину з перманентними ударами нижче поясу.
Під час парламентської кампанії Військо Польське було частково втягнутим до політичної боротьби. Невипадково начальник Генерального штабу Раймунд Анджейчак подав у відставку за тиждень до голосування на парламентських виборах. Оприлюднення планів захисту Польщі від 2011 року не допомогло міністру оборони Маріушу Блащаку зберегти свою посаду, як і його соратникам з «Права і справедливості» — залишитися біля владного стерна. Закупівлі південнокорейського озброєння, які виглядали обґрунтованими у 2022 році, швидко обросли скандальними деталями, й аналоги американської військової техніки почали нагадувати валізу без ручки.
Візит Дуди та Туска до Вашингтона мав продемонструвати наявність порозуміння у Варшаві та дозволив їм привезти кредит розміром у 2 мільярди доларів для закупівлі ударних американських гелікоптерів
Блокування перевезень на польсько-українському кордоні продемонструвало не лише вплив з боку Росії на відносини між стратегічними союзниками. Ситуація дозволила зробити чіткі висновки: уряд Дональда Туска, попри гучні заяви, не наважився у переддень місцевих виборів активно діяти проти представників «Конфедерації» — попри шкоду, завдану ними двостороннім відносинам.
Пряма загроза
Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко має відомого заручника — члена Союзу поляків Білорусі, журналіста Анджея Почобута, який понад три роки перебуває за гратами. Нещодавно йому дозволили побачення з Анжелікою Борис, яка також була жертвою репресій проти польської меншини Білорусі. Лукашенко протягом останніх років зробив низку суперечливих заяв щодо Польщі та Литви, з якими увійшов у клінч у 2021 році, під час міграційної кризи на території Білорусі. Відданий союзник Путіна тоді зробив максимум, щоб відволікти увагу від військових приготувань Москви до вторгнення в Україну, — і йому це вдалося. Лукашенко то звинувачує Польщу у агресивних намірах, то стверджує, що не має намірів воювати з нею.
Торік відбулася низка вагомих для безпеки регіону подій. 25 березня 2023 року Путін оголосив про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Лукашенко хіба не танцював публічно від цієї звістки, хоча можливість керувати ядерним арсеналом удвох — небезпечна ілюзія білоруського диктатора. Торік білоруські льотчики пройшли у Росії навчання з поводження з ядерними боєприпасами, а на озброєнні ЗС Білорусі опинився дивізіон ракетних установок «Іскандер», які можуть використовувати ядерні боєголовки. Білорусам, до речі, передали ті самі пускові установки, з яких обстрілювали територію України у 2022 році. Кремль навмисне передав озброєння, з якого вбивали українців.
Замість бліцкригу
Днями виповниться 800 днів початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україні. Попри захоплення майже 20% території найбільшої європейської держави Кремль не може похвалитися тим, що перетворив Україну на підконтрольну територію. Тому вірогідним виглядає наступний сценарій.
Інавгурація Путіна традиційно поєднується з святкуванням дня перемоги над нацизмом у Європі (це, зауважу, не заважає росіянам запозичати різноманітні практики гітлерівців, включаючи вбивства полонених та викрадення дітей). Побєдобєсіє цього разу буде підсилюватися терактом у «Крокус Сіті Холі», де вище політичне керівництво Росії проігнорувало заяви ІДІЛ та розгледіло «український слід».
Проте буде помилковим вважати, ніби Росія змінить статус «спеціальної військової операції» на повноцінну війну проти України, адже це буде означати визнання паритету двох найбільших пострадянських республік за нормами міжнародного права. На це Кремль йти напевне не збирається
Куди більш вірогідним видається спроба Кремля дати геополітичного ляпаса одній з країн НАТО. Швидше за все, використовуючи для цього територію Білорусі, адже в такому разі Путін зможе завбачливо сховатися за спиною Лукашенка. Навряд чи мета Росії розв’язати Третю світову війну. Куди більш вірогідним видається показовий прорив периметру кордону та демонстрація готовності застосувати тактичну ядерну зброю. За розрахунками Москви, це спричинить внутрішню кризу Північноатлантичного альянсу та призупинить надання допомоги Україні, що дозволить росіянам прискорити наступ.
Що у цій ситуації робити Польщі? Очевидно, підняти швидко рівень боєготовності Війська Польського буде складно, а перекидати армійські підрозділи ближче до кордону може бути пізно. Тому потрібно забезпечити консолідацію суспільства та політикуму, зрозуміти ступінь загрози та напрацювати механізм отримання допомоги від партнерів.
Передчуття війни — важкий виклик для будь-якого суспільства, однак усвідомлення загрози має допомогти підготуватися до відсічі
Запланована на 7 травня інавгурація Володимира Путіна повинна мобілізувати польське суспільство та політикум. Причина — саме Польща може стати об’єктом військово-політичного ляпасу з боку Кремля
Наталія Ряба: Нордичний детектив: у напрузі до останньої букви
Я лише зайшла до книгарні у Києві, як відчула її. Ця книга лежала серед інших новинок, але вона єдина, хто не загубився серед інших книжок. Я не знала, чи варто її брати, чи цікава вона — це все не мало значення. Мене до неї тягнуло, як магнітом.
Я поверталась з Києва до Варшави потягом і читала іншу книгу, але рука так і тягнулась до «Рейк’явіку». Та потяг не те місце, де вона мала бути прочитана. Ви лише гляньте на її обкладинку! Я би сказала, що це суцільний секс. Ти дивишся на неї і відразу розумієш, ця книга приготувала багато естетичної насолоди. Але читати цю книжку у потязі не можна. Аж ніяк.
Похмуре небо Варшави — чи то буде злива, чи то піде сніг (ти ніколи не розумієш, що природа готує у квітні). Але небо майже такого кольору, як на обкладинці «Рейк’явіку». Час настав. Ми з собакою їдемо у ліс, де забредаємо у глибокі хащі. А там — болото і старі зламані дерева. Містичне місце — для нордичного детективу. Я його знайшла.
15-річна Лаура вирішила провести це літо на маленькому острові Відей неподалік Рейк'явіка. Здається, ідеальна робота й ідеальне місце для того, щоб пізнати себе, навчитись жити по-дорослому, без батьків, не бути під їхнім вічним контролем, а до того ж трохи підзаробити. Робота у судового юриста та його дружини здавалась просто мрією. Але тільки здавалась… На початку серпня дівчинка безслідно зникає.
«Вона не мала секретів і, здавалося, була дівчиною, з якою кожен міг би себе ототожнити»
Лаура безслідно зникає.
Стандарний сюжет будь-якого детективу. Але не цього. Ти з перших сторінок знаєш, ні, відчуваєш, тебе чекає подорож у серію заплутаних подій, де до останньої сторінки не знатимеш ім’я вбивці
Навіть якщо вперто намагатимешся вгадувати. Це що у крові у нордичних авторів (сценаристів теж)?
Поки моя собака копала чергову нору у хащах, а комарі, мешканці болота, нещадно гризли мене, я ковтала сторінку за сторінкою. А їх, на секунду, 288 дрібним шрифтом. Мені здається, що я разом із героями роману розслідувала цю справу. Спочатку страшно злилась на детектива — ну що ж він такий нерішучий? Чому він не перевірив всі версії, які були в його ж голові? 30 років він житиме таємницею загибелі (та чи загибелі? може, дівчина просто втекла і жесь живе собі в Австралії?) 15-річної Лаури. Але потім мені страшно захотілось розгадати цю загадку самій, аби лише цей лисий постарілий детектив знайшов свій спокій.
30 років хтось дуже не хотів, аби правда про зникнення Лаури стала відомою всім. З перших сторінок ти підозрюєш конкретну людину, всі аргументи на користь твоєї версії. Але далі все так переплітається, що твій підозрюваний, схоже, уже один із потерпілих. Чи можливо таке? Звичайно, це ж ісландський, вибачте, нордичний детектив.
Журналіст Валь Робертссон через 30 років після зникнення/загибелі/втечі Лаури вирішив покопатись у цій справі. Він достатньо юний, трохи безпардоний, прямий як дошка, допитливий до неможливості — одним словом, він точно мав би щось знайти. І знайшов. Але одного дня випадково потрапив під автобус. Випадково? Ну, не дуже, хтось його штовхнув у спину. Чесно, я не сподівалась на такий поворот, але маємо, що маємо. Однак справу розслідували. І нікуди Лаура не втекла. А лежала у могилі старої жінки на тому самому острові Відей. Усі 30 років. Але більше ні слова, просто купуйте і читайте. Чи візьміть у мене — залюбки поділюсь.
Я прочитала книгу на одному диханні. І жодні комарі не завадили мені. Є лише один нюанс — а що ж завтра читати, якщо практично 300 сторінок проковтнула за день? Ділиться своїми улюбленими книжками — створимо наш сестринський книжковий клуб!
Йоанна Мосєй-Сітек: Куди ти втечеш, друже з Антверпена?
Цю книгу я придбала навесні 2022 року, бо хотіла ближче познайомитися з українською літературою. Прочитати щось більше, ніж Забужко. Проте, як іноді буває, книжка швидко опинилась на полиці: колись її прочитаю.
Аж до авторської зустрічі з Оксаною Забужко, під час якої почула від відомої письменниці: «Якщо хочете зрозуміти, з чого все починалося, прочитайте «Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня).
Після такої рекомендації я схопилась за читання. Тепер я знаю, що на моїй полиці пів року лежала визначна книга.
Дебютний роман Дуди переносить нас на Донбас навесні 2014 року. Головна героїня — витончена, завзята дівчина, чию багатообіцяючу кар’єру художниці, спеціалістки з вітражного мистецтва,перериває війна. Війна, тоді ще нове слово, зветься ніби-війна (АТО), де складно було розібратися, хто наш, а хто їхній. Важко повірити, що на самому Донбасі авторка провела лише два дні, і це не біографічний роман, бо так сильно вона асоціюється з головною героїнею.
Авторка, яка два роки волонтерила на Сході України, запевняє, що кожен діалог у книзі справді мав місце. І все це написано гострою мовою з інтелігентним, майже стендапівським гумором. Окрім жорстокості війни, книга також показує, який довгий і болісний шлях пройшла Україна у боротьбі за власну ідентичність і незалежність.
Прийнято вважати, що про війну зазвичай пишуть чоловіки.
«Доця» — виняткова книга. Вона показує жіноче обличчя війни, жіночу силу, і водночас силу спільноти, де всі піклуються один про одного, бо командою легше боротися і виживати
Часто, коли я раджу друзям «Доцю», вони запитують, чи не страшно, бо їм набридли історії про війну. Тому я відповідаю: ні, це не страшно, але це змушує мене думати, що те, що сталося за нашим східним кордоном, може трапитись будь-де і будь-коли. І як запитує авторка у вступі: «Куди ти втечеш, моя подруго з Антверпена чи Мадрида, якщо це станеться з тобою?»
Сьогодні це питання більш актуальне, ніж у 2024 році.
Тамара Дуда — українська журналістка та перекладачка. У 2014-2016 роках волонтерила у зоні бойових дій на Сході України. Дебютний роман Тамари Дуди увійшов до тридцятки найважливіших прозових творів незалежної України за версією Українського інституту книги, а у 2022 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Польською «Доцю» переклав Марцін Гачковський.
Марія Гурська: «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро
Про «У пошуках чуйності» мені розповіли дівчата з польської редакції Sestry.eu. Вони були в цілковитому захваті від цієї книги авторства дочки відомого польського психотерапевта Богдана де Барбаро, Наталії де Барбаро. Цікавість до книги зросла, коли я прочитала передмову, де авторка звертається до всіх українок, в дім яких прийшла війна, зі словами солідарності та підтримки, і розповідає про те, як за два місяці до повномаштабки розірвала контракт з російським видавництвом: «Ані злотого у бюджет країни-агресорки!». Я зрозуміла, що де Барбаро — наша дівчина, і мені стало дуже цікаво, про що ж пише ця талановита психологиня, яка в одну мить стала відомою на всю Польщу, завдяки своїй книзі.
«У пошуках чуйності» — це розповідь авторки про її власний пошук себе справжньої у лабіринті кімнат величезного будинку свідомості, сформованого під тиском суспільних норм та моралі, очікувань оточуючих людей та самокритики.
Де Барбаро розповідає, як віднайти власну кімнату, в якій навіть найпрацьовитіша матиме змогу врешті відпочити, поспілкуватись з самою собою і робити те, що вона любить
Це буде нелегко, бо в процесі доведеться зустрітися з трьома сфінксами — трьома іпостасями нашого внутрішнього «Я» — Покірною, Мученицею і Сніговою Королевою. Тих, хто наважиться ближче познайомитися з монстрами всередині нас, які заважають нам жити, очікує винагорода — знайомство з Чуйною порадницею — феєю-хрещеною з «Попелюшки», білосніжною дівою з «Дівчини-безручки» Братів Гримм, дбайливою матір’ю нашого внутрішнього немовляти і старшою Сестрою, про яку з дитинства мріє кожна із нас. Книга компактна і легко читається, а після кожного розділу є місце для нотаток.
Видання, прикрашене чудовими колажами авторства Анети Клейновської, не дає усіх відповідей, але показує шлях і є стимулом до подальшої внутрішньої роботи. З підказками, отриманими від авторки, в одній команді з Чуйною порадницею, робити це буде легко і цікаво!
Анастасія Канарська: «Пряжа. В пошуках внутрішньої свободи» Наталії де Барбаро та «Naku*wiam zen» Марії Пешек
Польську версію, згадуваної нашою головною редакторкою Марією Гурською, книги «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро я подарувала собі на день народження восени 2021-го року. Здається, що видання українського перекладу цієї книжки Галиною Крук в 2022-му є напрочуд чуйним сестринським даром для читачок з України і відчувається невипадковість, адже психологиня Наталія де Барбаро проводить майстер-класи для жінок, творячи широке коло сестер, які можуть не знати про існування одна одної, але бути об’єднаними прагненням прислухатися до своїх внутрішніх потреб, дозволяти собі бути собою. Її книги теж творять своєрідний ланцюжок, за законами якого, мій прочитаний серцем подарунок у свій час перейшов до іншої читачки, якій саме треба було цю мапу на шляху до розуміння себе. Я спочатку позичила, а потім подарувала приятельці цю книжку.
Наступне видання цієї ж авторки, яке теж пораджу (наразі тільки польською мовою) прийшло вже до мене від іншої подруги.
А було так: я обирала між двома свіжими виданнями — «Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро (Wydawnictwo Agora, 2023) і «Naku*wiam zen» Марії Пешек (Wydawnictwo Marginesy) і зрозуміла, що з внутрішньою свободою в мене не так вже й погано, а ось варто було би зловити дзен
Звісно, це я дещо іронізую, але в той момент мені справді була потрібна ця жива, без гриму розмова акторки з актором, доньки з батьком, Марії Пешек з Яном Пешеком. Ця книжка буде особливо близькою творчим людям, батькам, чи дітям з мистецьких середовищ. В ній переплітаються роздуми про театр, мистецтво, зі спогадами дитинства, проговорюванням травматичних досвідів. Чи можна бути водночас геніальною/-им на сцені й у материнстві та батьківстві? Однозначної відповіді не буде, як і рецепту отримання дзену! Але… ось це несподіване зашпортування об те, що хтось переживає в цю мить таке ж, дає можливість подивитись на проблему з ширшої перспективи.
Акторка і співачка Марія Пешек написала книгу-інтерв’ю зі своїм батьком, атором Яном Пешеком, після того як він пережив серцевий напад, опинившись на грані життя та смерті. Це до болю й сміху відверта розмова про особисте та професійне, в якій багато любові. Щойно в Театрі-галереї Studio у Варшаві відбулась прем’єра біографічної вистави «Серце зі скла. Мюзикл дзен» з цими чудовими акторами, батьком та донькою. Власне в цьому в театрі на переломі 90-их і 2000-их відбулись перші професійні акторські кроки Марії, а Ян ось уже 40 років співпрацює зі Studio. Лібрето до постановки Цезарія Томашевського написали Клаудія Гартунг-Вуйцяк та Марія Пешек, взявши за основу книгу «Naku*wiam zen» та… казку Ганса-Кристіана Андерсена «Снігова королева». Інтригуюче поєднання?!
Та повернімося ще на мить до «Пряжі»! Моя подруга паралельно читала «Пряжу. В пошуках внутрішньої свободи» («Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро). І потім ми з нею обмінялись книжками. Скажу, що особливе відчуття від такої міньби. Цікавим і продуктивним може стати також досвід позичання книг у біблітеках. Одна моя приятелька, здається, могла би побити якісь рекорди в кількості та швидкості прочитаного. Вона читає прогулюючись, тепер вже з дитиною, на каві, в дорозі — дослівно всюди. Наталія де Барбаро у своїй книзі порівнює життя із ткацтвом, в якому кожен день може бути інша нитка, яскравіша чи менш виразна, можна ткати швидко в захопленні, чи повільніше, поринувши у екзистенційні роздуми. Зрештою, маємо право й розпорювати попереднє та творити новий візерунок свого гобелену!
Марія Сирчина: «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні
Здавалося б, що нового можна написати про стосунки між людьми? Ірландка Саллі Руні затягує у свій світ і розповідає про те, що хвилює сучасне покоління 30+, підсаджуючи на гачки незвичного стилю, зворушливої чесності, любові до людей, розумних діалогів та великої кількості відвертих сексуальних сцен.
Чотири герої живуть, дружать, кохають, кохаються, спілкуються і листуються.
Успішна письменниця Еліс пише електронні листи своїй найкращій подрузі Ейлін, і в них дівчата діляться думками про світову кризу, релігію, політику і мистецтво. А поза листуванням намагаються просто жити і бути «нормальними». Еліс знайомиться у Тіндері з хлопцем на ім’я Фелікс, запрошує його до Риму, де відкрито закохується, але невзаємно. Фелікс бісексуальний та, як тепер кажуть, токсичний. Тим цікавіше.
Інша героїня Ейлін має друга дитинства Саймона, і вони давно і сильно люблять одне одного. Це сильні теплі почуття, але герої наче створюють бар’єри між собою і любов’ю інших. І якщо читаючи їхні непередбачувані та ідеальні діалоги хочеться скрикнути: «Та покажіть вже мені цих людей, які вміють бути настільки відвертими, наче оголені дроти!»
То те, що вони витворяють зі своїми почуттями, позбавляючи себе стосунків через безглузді непорозуміння, повертає на землю. Де насправді таке трапляється повсюдно.
Люди в книзі Руні спілкуються без агресії і настільки щирі — до крихкості, — що це обеззброює, розслабляє і має терапевтичний ефект. «У такому житті є щось тонке — наче я музичний інструмент, а світ торкається мене і вібрує в мені», — пише Саллі.
Як вона це робить? Незрозуміло. І це теж захоплює.
Беата Лижва: «13 історій війни»
Я — фоторедакторка і хочу бути в курсі подій, тому починаю день із перегляду фотографій на інформаційних вебсайтах новин найбільших друкованих видань світу. Підбираю фото для текстів в інтернет-журналі Sestry.eu, хочу знати, що відбувається в Україні. Перш ніж зайти на сторінки The New York Times, BBC або Guardian, я перевіряю, які фото з України опубліковано в профілі фотографів УАПП (@ukrainian_photographers) і дивлюся IG-звіти українських фотожурналістів. Погляд професіоналів, які працюють на місці, є неоціненним. Я спостерігаю за фотокореспондентами, які фотографують у місцях, які вони добре знали до війни, тому я їм абсолютно довіряю. Я знаю, що вони перші там, де відбувається щось важливе, вміють документувати військові злочини, і, що для мене має велике значення, вони чутливі до ситуацій, в яких опиняються окремі люди, мирні жителі, але й вони самі.
Я на секуду задумалась, кому потрібна книга воєнних фотографій «13 історій війни», видана до другої річниці повномасштабної російсько-української війни у видавництві Ukrainian Warchive? Хто повернеться до образів, від яких більшість із нас тікає під час скролення соціальних мереж? Чи потягнуться до альбому лише професіонали, автори фото та студенти фотографії? Мій погляд перекинувся на полицю із фотоальбомами, які я збираю роками. Серед них — модні альбоми, книги з портретами знаменитостей та пейзажами, але найбільше місця займають книги з фоторепортажами та документальними проєктами. І саме останні я найчастіше позичаю друзям і використовую сама, коли хочу щось пояснити дітям чи студентам журфаку. Серед багатьох таких примірників є два великі альбоми «Magnum Stories» та «Magnum Contact Sheets», які містять знакові фотографії, що документують найбільші збройні та соціально-політичні конфлікти минулого століття, включно з історіями простих людей, що відбувалися на тлі цих подій. Без більшості фотографій, представлених в обох альбомах, сьогодні важко зрозуміти сучасну історію.
Тому я переконана, що «13 історій війни» набагато важливіші для майбутніх поколінь, які більше не знайдуть усі ці зворушливі фото з України в інстасторіз, через що їм буде складніше зрозуміти, який величезний вплив мало на наше життя те, що діялося, починаючи з 2014 року, в цій європейській країні
«Я був у багатьох із згаданих місцях, але глибоко усвідомлюю, що ніде не був. Ці історії розповідають люди, які живуть там, де вони працюють, і працюють там, де вони живуть, а не тимчасовий відвідувач із зворотним квитком, заброньованим до прибуття», — написав шведський фотограф Пол Гансен у передмові до альбому.
Усі світлини, опубліковані в альбомі «13 історій війни», є частиною збірки Ukrainian Warchive — цифрового архіву, який збирає та зберігає фотографії професійних фотографів, що документують російсько-українську війну.
Книга підтримана Інститутом наук про людину у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine; Фонд Hasselblad; та Шведський інститут.
У книзі представлено 13 фотонарисів Юлії Кочетової, Яни Кононової, Євгена Малолєтки, Лізи Букреєвої, Романа Пашковського, Алени Гром, Сергія Полежаки,
Дмитро Козацького, Саші Курмаза, Олександра Глядєлова, Олі Коваль, В'ячеслава Ратинського, Романа Бордуна.
Наталія Ряба: Нордичний детектив: у напрузі до останньої букви
Я лише зайшла до книгарні у Києві, як відчула її. Ця книга лежала серед інших новинок, але вона єдина, хто не загубився серед інших книжок. Я не знала, чи варто її брати, чи цікава вона — це все не мало значення. Мене до неї тягнуло, як магнітом.
Я поверталась з Києва до Варшави потягом і читала іншу книгу, але рука так і тягнулась до «Рейк’явіку». Та потяг не те місце, де вона мала бути прочитана. Ви лише гляньте на її обкладинку! Я би сказала, що це суцільний секс. Ти дивишся на неї і відразу розумієш, ця книга приготувала багато естетичної насолоди. Але читати цю книжку у потязі не можна. Аж ніяк.
Похмуре небо Варшави — чи то буде злива, чи то піде сніг (ти ніколи не розумієш, що природа готує у квітні). Але небо майже такого кольору, як на обкладинці «Рейк’явіку». Час настав. Ми з собакою їдемо у ліс, де забредаємо у глибокі хащі. А там — болото і старі зламані дерева. Містичне місце — для нордичного детективу. Я його знайшла.
15-річна Лаура вирішила провести це літо на маленькому острові Відей неподалік Рейк'явіка. Здається, ідеальна робота й ідеальне місце для того, щоб пізнати себе, навчитись жити по-дорослому, без батьків, не бути під їхнім вічним контролем, а до того ж трохи підзаробити. Робота у судового юриста та його дружини здавалась просто мрією. Але тільки здавалась… На початку серпня дівчинка безслідно зникає.
«Вона не мала секретів і, здавалося, була дівчиною, з якою кожен міг би себе ототожнити»
Лаура безслідно зникає.
Стандарний сюжет будь-якого детективу. Але не цього. Ти з перших сторінок знаєш, ні, відчуваєш, тебе чекає подорож у серію заплутаних подій, де до останньої сторінки не знатимеш ім’я вбивці
Навіть якщо вперто намагатимешся вгадувати. Це що у крові у нордичних авторів (сценаристів теж)?
Поки моя собака копала чергову нору у хащах, а комарі, мешканці болота, нещадно гризли мене, я ковтала сторінку за сторінкою. А їх, на секунду, 288 дрібним шрифтом. Мені здається, що я разом із героями роману розслідувала цю справу. Спочатку страшно злилась на детектива — ну що ж він такий нерішучий? Чому він не перевірив всі версії, які були в його ж голові? 30 років він житиме таємницею загибелі (та чи загибелі? може, дівчина просто втекла і жесь живе собі в Австралії?) 15-річної Лаури. Але потім мені страшно захотілось розгадати цю загадку самій, аби лише цей лисий постарілий детектив знайшов свій спокій.
30 років хтось дуже не хотів, аби правда про зникнення Лаури стала відомою всім. З перших сторінок ти підозрюєш конкретну людину, всі аргументи на користь твоєї версії. Але далі все так переплітається, що твій підозрюваний, схоже, уже один із потерпілих. Чи можливо таке? Звичайно, це ж ісландський, вибачте, нордичний детектив.
Журналіст Валь Робертссон через 30 років після зникнення/загибелі/втечі Лаури вирішив покопатись у цій справі. Він достатньо юний, трохи безпардоний, прямий як дошка, допитливий до неможливості — одним словом, він точно мав би щось знайти. І знайшов. Але одного дня випадково потрапив під автобус. Випадково? Ну, не дуже, хтось його штовхнув у спину. Чесно, я не сподівалась на такий поворот, але маємо, що маємо. Однак справу розслідували. І нікуди Лаура не втекла. А лежала у могилі старої жінки на тому самому острові Відей. Усі 30 років. Але більше ні слова, просто купуйте і читайте. Чи візьміть у мене — залюбки поділюсь.
Я прочитала книгу на одному диханні. І жодні комарі не завадили мені. Є лише один нюанс — а що ж завтра читати, якщо практично 300 сторінок проковтнула за день? Ділиться своїми улюбленими книжками — створимо наш сестринський книжковий клуб!
Йоанна Мосєй-Сітек: Куди ти втечеш, друже з Антверпена?
Цю книгу я придбала навесні 2022 року, бо хотіла ближче познайомитися з українською літературою. Прочитати щось більше, ніж Забужко. Проте, як іноді буває, книжка швидко опинилась на полиці: колись її прочитаю.
Аж до авторської зустрічі з Оксаною Забужко, під час якої почула від відомої письменниці: «Якщо хочете зрозуміти, з чого все починалося, прочитайте «Доцю» Тамари Дуди (Тамари Горіха Зерня).
Після такої рекомендації я схопилась за читання. Тепер я знаю, що на моїй полиці пів року лежала визначна книга.
Дебютний роман Дуди переносить нас на Донбас навесні 2014 року. Головна героїня — витончена, завзята дівчина, чию багатообіцяючу кар’єру художниці, спеціалістки з вітражного мистецтва,перериває війна. Війна, тоді ще нове слово, зветься ніби-війна (АТО), де складно було розібратися, хто наш, а хто їхній. Важко повірити, що на самому Донбасі авторка провела лише два дні, і це не біографічний роман, бо так сильно вона асоціюється з головною героїнею.
Авторка, яка два роки волонтерила на Сході України, запевняє, що кожен діалог у книзі справді мав місце. І все це написано гострою мовою з інтелігентним, майже стендапівським гумором. Окрім жорстокості війни, книга також показує, який довгий і болісний шлях пройшла Україна у боротьбі за власну ідентичність і незалежність.
Прийнято вважати, що про війну зазвичай пишуть чоловіки.
«Доця» — виняткова книга. Вона показує жіноче обличчя війни, жіночу силу, і водночас силу спільноти, де всі піклуються один про одного, бо командою легше боротися і виживати
Часто, коли я раджу друзям «Доцю», вони запитують, чи не страшно, бо їм набридли історії про війну. Тому я відповідаю: ні, це не страшно, але це змушує мене думати, що те, що сталося за нашим східним кордоном, може трапитись будь-де і будь-коли. І як запитує авторка у вступі: «Куди ти втечеш, моя подруго з Антверпена чи Мадрида, якщо це станеться з тобою?»
Сьогодні це питання більш актуальне, ніж у 2024 році.
Тамара Дуда — українська журналістка та перекладачка. У 2014-2016 роках волонтерила у зоні бойових дій на Сході України. Дебютний роман Тамари Дуди увійшов до тридцятки найважливіших прозових творів незалежної України за версією Українського інституту книги, а у 2022 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Польською «Доцю» переклав Марцін Гачковський.
Марія Гурська: «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро
Про «У пошуках чуйності» мені розповіли дівчата з польської редакції Sestry.eu. Вони були в цілковитому захваті від цієї книги авторства дочки відомого польського психотерапевта Богдана де Барбаро, Наталії де Барбаро. Цікавість до книги зросла, коли я прочитала передмову, де авторка звертається до всіх українок, в дім яких прийшла війна, зі словами солідарності та підтримки, і розповідає про те, як за два місяці до повномаштабки розірвала контракт з російським видавництвом: «Ані злотого у бюджет країни-агресорки!». Я зрозуміла, що де Барбаро — наша дівчина, і мені стало дуже цікаво, про що ж пише ця талановита психологиня, яка в одну мить стала відомою на всю Польщу, завдяки своїй книзі.
«У пошуках чуйності» — це розповідь авторки про її власний пошук себе справжньої у лабіринті кімнат величезного будинку свідомості, сформованого під тиском суспільних норм та моралі, очікувань оточуючих людей та самокритики.
Де Барбаро розповідає, як віднайти власну кімнату, в якій навіть найпрацьовитіша матиме змогу врешті відпочити, поспілкуватись з самою собою і робити те, що вона любить
Це буде нелегко, бо в процесі доведеться зустрітися з трьома сфінксами — трьома іпостасями нашого внутрішнього «Я» — Покірною, Мученицею і Сніговою Королевою. Тих, хто наважиться ближче познайомитися з монстрами всередині нас, які заважають нам жити, очікує винагорода — знайомство з Чуйною порадницею — феєю-хрещеною з «Попелюшки», білосніжною дівою з «Дівчини-безручки» Братів Гримм, дбайливою матір’ю нашого внутрішнього немовляти і старшою Сестрою, про яку з дитинства мріє кожна із нас. Книга компактна і легко читається, а після кожного розділу є місце для нотаток.
Видання, прикрашене чудовими колажами авторства Анети Клейновської, не дає усіх відповідей, але показує шлях і є стимулом до подальшої внутрішньої роботи. З підказками, отриманими від авторки, в одній команді з Чуйною порадницею, робити це буде легко і цікаво!
Анастасія Канарська: «Пряжа. В пошуках внутрішньої свободи» Наталії де Барбаро та «Naku*wiam zen» Марії Пешек
Польську версію, згадуваної нашою головною редакторкою Марією Гурською, книги «У пошуках чуйності» Наталії де Барбаро я подарувала собі на день народження восени 2021-го року. Здається, що видання українського перекладу цієї книжки Галиною Крук в 2022-му є напрочуд чуйним сестринським даром для читачок з України і відчувається невипадковість, адже психологиня Наталія де Барбаро проводить майстер-класи для жінок, творячи широке коло сестер, які можуть не знати про існування одна одної, але бути об’єднаними прагненням прислухатися до своїх внутрішніх потреб, дозволяти собі бути собою. Її книги теж творять своєрідний ланцюжок, за законами якого, мій прочитаний серцем подарунок у свій час перейшов до іншої читачки, якій саме треба було цю мапу на шляху до розуміння себе. Я спочатку позичила, а потім подарувала приятельці цю книжку.
Наступне видання цієї ж авторки, яке теж пораджу (наразі тільки польською мовою) прийшло вже до мене від іншої подруги.
А було так: я обирала між двома свіжими виданнями — «Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро (Wydawnictwo Agora, 2023) і «Naku*wiam zen» Марії Пешек (Wydawnictwo Marginesy) і зрозуміла, що з внутрішньою свободою в мене не так вже й погано, а ось варто було би зловити дзен
Звісно, це я дещо іронізую, але в той момент мені справді була потрібна ця жива, без гриму розмова акторки з актором, доньки з батьком, Марії Пешек з Яном Пешеком. Ця книжка буде особливо близькою творчим людям, батькам, чи дітям з мистецьких середовищ. В ній переплітаються роздуми про театр, мистецтво, зі спогадами дитинства, проговорюванням травматичних досвідів. Чи можна бути водночас геніальною/-им на сцені й у материнстві та батьківстві? Однозначної відповіді не буде, як і рецепту отримання дзену! Але… ось це несподіване зашпортування об те, що хтось переживає в цю мить таке ж, дає можливість подивитись на проблему з ширшої перспективи.
Акторка і співачка Марія Пешек написала книгу-інтерв’ю зі своїм батьком, атором Яном Пешеком, після того як він пережив серцевий напад, опинившись на грані життя та смерті. Це до болю й сміху відверта розмова про особисте та професійне, в якій багато любові. Щойно в Театрі-галереї Studio у Варшаві відбулась прем’єра біографічної вистави «Серце зі скла. Мюзикл дзен» з цими чудовими акторами, батьком та донькою. Власне в цьому в театрі на переломі 90-их і 2000-их відбулись перші професійні акторські кроки Марії, а Ян ось уже 40 років співпрацює зі Studio. Лібрето до постановки Цезарія Томашевського написали Клаудія Гартунг-Вуйцяк та Марія Пешек, взявши за основу книгу «Naku*wiam zen» та… казку Ганса-Кристіана Андерсена «Снігова королева». Інтригуюче поєднання?!
Та повернімося ще на мить до «Пряжі»! Моя подруга паралельно читала «Пряжу. В пошуках внутрішньої свободи» («Przędza. W poszukiwaniu wewnętrznej wolności» Наталії де Барбаро). І потім ми з нею обмінялись книжками. Скажу, що особливе відчуття від такої міньби. Цікавим і продуктивним може стати також досвід позичання книг у біблітеках. Одна моя приятелька, здається, могла би побити якісь рекорди в кількості та швидкості прочитаного. Вона читає прогулюючись, тепер вже з дитиною, на каві, в дорозі — дослівно всюди. Наталія де Барбаро у своїй книзі порівнює життя із ткацтвом, в якому кожен день може бути інша нитка, яскравіша чи менш виразна, можна ткати швидко в захопленні, чи повільніше, поринувши у екзистенційні роздуми. Зрештою, маємо право й розпорювати попереднє та творити новий візерунок свого гобелену!
Марія Сирчина: «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні
Здавалося б, що нового можна написати про стосунки між людьми? Ірландка Саллі Руні затягує у свій світ і розповідає про те, що хвилює сучасне покоління 30+, підсаджуючи на гачки незвичного стилю, зворушливої чесності, любові до людей, розумних діалогів та великої кількості відвертих сексуальних сцен.
Чотири герої живуть, дружать, кохають, кохаються, спілкуються і листуються.
Успішна письменниця Еліс пише електронні листи своїй найкращій подрузі Ейлін, і в них дівчата діляться думками про світову кризу, релігію, політику і мистецтво. А поза листуванням намагаються просто жити і бути «нормальними». Еліс знайомиться у Тіндері з хлопцем на ім’я Фелікс, запрошує його до Риму, де відкрито закохується, але невзаємно. Фелікс бісексуальний та, як тепер кажуть, токсичний. Тим цікавіше.
Інша героїня Ейлін має друга дитинства Саймона, і вони давно і сильно люблять одне одного. Це сильні теплі почуття, але герої наче створюють бар’єри між собою і любов’ю інших. І якщо читаючи їхні непередбачувані та ідеальні діалоги хочеться скрикнути: «Та покажіть вже мені цих людей, які вміють бути настільки відвертими, наче оголені дроти!»
То те, що вони витворяють зі своїми почуттями, позбавляючи себе стосунків через безглузді непорозуміння, повертає на землю. Де насправді таке трапляється повсюдно.
Люди в книзі Руні спілкуються без агресії і настільки щирі — до крихкості, — що це обеззброює, розслабляє і має терапевтичний ефект. «У такому житті є щось тонке — наче я музичний інструмент, а світ торкається мене і вібрує в мені», — пише Саллі.
Як вона це робить? Незрозуміло. І це теж захоплює.
Беата Лижва: «13 історій війни»
Я — фоторедакторка і хочу бути в курсі подій, тому починаю день із перегляду фотографій на інформаційних вебсайтах новин найбільших друкованих видань світу. Підбираю фото для текстів в інтернет-журналі Sestry.eu, хочу знати, що відбувається в Україні. Перш ніж зайти на сторінки The New York Times, BBC або Guardian, я перевіряю, які фото з України опубліковано в профілі фотографів УАПП (@ukrainian_photographers) і дивлюся IG-звіти українських фотожурналістів. Погляд професіоналів, які працюють на місці, є неоціненним. Я спостерігаю за фотокореспондентами, які фотографують у місцях, які вони добре знали до війни, тому я їм абсолютно довіряю. Я знаю, що вони перші там, де відбувається щось важливе, вміють документувати військові злочини, і, що для мене має велике значення, вони чутливі до ситуацій, в яких опиняються окремі люди, мирні жителі, але й вони самі.
Я на секуду задумалась, кому потрібна книга воєнних фотографій «13 історій війни», видана до другої річниці повномасштабної російсько-української війни у видавництві Ukrainian Warchive? Хто повернеться до образів, від яких більшість із нас тікає під час скролення соціальних мереж? Чи потягнуться до альбому лише професіонали, автори фото та студенти фотографії? Мій погляд перекинувся на полицю із фотоальбомами, які я збираю роками. Серед них — модні альбоми, книги з портретами знаменитостей та пейзажами, але найбільше місця займають книги з фоторепортажами та документальними проєктами. І саме останні я найчастіше позичаю друзям і використовую сама, коли хочу щось пояснити дітям чи студентам журфаку. Серед багатьох таких примірників є два великі альбоми «Magnum Stories» та «Magnum Contact Sheets», які містять знакові фотографії, що документують найбільші збройні та соціально-політичні конфлікти минулого століття, включно з історіями простих людей, що відбувалися на тлі цих подій. Без більшості фотографій, представлених в обох альбомах, сьогодні важко зрозуміти сучасну історію.
Тому я переконана, що «13 історій війни» набагато важливіші для майбутніх поколінь, які більше не знайдуть усі ці зворушливі фото з України в інстасторіз, через що їм буде складніше зрозуміти, який величезний вплив мало на наше життя те, що діялося, починаючи з 2014 року, в цій європейській країні
«Я був у багатьох із згаданих місцях, але глибоко усвідомлюю, що ніде не був. Ці історії розповідають люди, які живуть там, де вони працюють, і працюють там, де вони живуть, а не тимчасовий відвідувач із зворотним квитком, заброньованим до прибуття», — написав шведський фотограф Пол Гансен у передмові до альбому.
Усі світлини, опубліковані в альбомі «13 історій війни», є частиною збірки Ukrainian Warchive — цифрового архіву, який збирає та зберігає фотографії професійних фотографів, що документують російсько-українську війну.
Книга підтримана Інститутом наук про людину у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у рамках програми Documenting Ukraine; Фонд Hasselblad; та Шведський інститут.
У книзі представлено 13 фотонарисів Юлії Кочетової, Яни Кононової, Євгена Малолєтки, Лізи Букреєвої, Романа Пашковського, Алени Гром, Сергія Полежаки,
Дмитро Козацького, Саші Курмаза, Олександра Глядєлова, Олі Коваль, В'ячеслава Ратинського, Романа Бордуна.
Ми любимо читати! Діти часто надають перевагу цукеркам, а не книжкам у подарунок. А дорослі освічені дівчата вже хочуть дарувати їх собі й близьким, радити, обговорювати. Тому Sestry не стримуються у цьому бажанні й ми вирішуємо ділитися з вами прочитаним.
Колишня уродженка села Носівка на Чернігівщині стала об'єктом критики після дружніх фото з відомою трампісткою Марджорі Тейлор-Грін та кількох правок, якими вона пропонувала прибрати частину допомоги Україні з ухваленого законопроєкту спікера Палати представників Майка Джонсона на майже 61 мільярд доларів.
У мережі Х Спартц писала, що не готова голосувати за виділення будь-якого іншого фінансування для Києва, окрім як на постачання зброї. Це звучало так, що вона не підтримує «надсилання грошей українському уряду – тільки летальну допомогу».
Урешті допомогу для України проголосували, хоча проти було аж 112 республіканців. Однак усі запамʼятали лише кейс та заяви етнічної українки.
У 2020 році Спартц, яка до заміжжя мала питомо українське прізвище Кульгейко, — тріумфально пройшла в Палату представників від одного з округів штату Індіана. Тоді українські ЗМІ масово висвітлювали історію українки, яка досягла нечуваного успіху на чужині і стала яскравою зіркою Республіканської партії.
Після повномасштабного нападу Росії на Україну Вікторія Спартц одною з перших політиків США закликала американських чиновників всіх рівнів до посиленої підтримки України на тлі російської агресії.
У промові до Конгресу за 2 березня 2022 року політикиня вперше назвала війну РФ проти України «геноцидом»:
— Я думаю, що нам потрібно зрозуміти ситуацію в Україні. Це не війна. Це геноцид українського народу божевільною людиною, яка не може зрозуміти, що український народ не хоче бути з Радянським Союзом.
Це бійня. Це вбивство українського народу. А вільний світ стоїть і дивиться. Скільки Путін уб’є? Ну, я вам скажу: він уб’є всіх, і скільки зможе, якщо ми щось з цим не зробимо
Важливий момент — саме тоді, під час цієї промови, левовий шмат Чернігівщини був в окупації — і це додавало важливої переконливості словам американської конгресвумен.
Далі Спартц була однією з перших, хто закликав Байдена передати Україні ATACМS. Вона була одним з символів боротьби за надання допомоги серед республіканців, була поряд з президентом США під час підписання ленд-лізу. А ще здійснила шість візитів разом із колегами-конгресменами на лінію фронту.
Уже тоді Офіс президента був не у захваті від того, що міські голови Дніпра та Одеси — Борис Філатов та Геннадій Труханов — особисто зустрічаються з американською політикинею і домовляються з нею про допомогу напряму. Тоді мери отримали перше попередження від вищого політичного керівництва, що краще не перебирати на себе лаври переможців війни, бо, мовляв, герой має бути один.
Однак у липні 2022 року, коли Захід почав розуміти, що російсько-українська війна всерйоз і надовго, постала мова про перші серйозні збройні пакети.
І тут стало зрозуміло, що у Спартц є особистий конфлікт із Андрієм Єрмаком
Все почалось із листа представниці Палати представників від 9 липня 2022 року, де вона вимагала у президента США Джо Байдена надати пояснення щодо процедур нагляду, пов’язаних із керівником Офісу президента України.
У цьому листі є коротка згадка про нібито наявність «різноманітної розвідувальної інформації щодо дій пана Єрмака в Україні та його імовірних зв'язків з Росією»:
— Пан Єрмак викликає багато занепокоєнь у низки людей у США і за кордоном, вважається, що про нього високої думки ваш радник із національної безпеки Джейк Салліван.
Українське МЗС, у відповідь на цю заяву, звинуватило Вікторію Спартц у спробі «підіграти російським наративам». Та, у свою чергу, не стала мовчати, навпаки — закликала Єрмака подати у відставку:
— Якби він був державним діячем, як людина з і без того сумнівною репутацією, він би подав у відставку цієї зими, запевнивши українське керівництво в тому, що жодного нападу з боку Росії не станеться, що знизило готовність України. Однак ніколи не пізно вчинити правильно.
Тодішній головний голос Банкової — Олексій Арестович — знайшов винуватих таких заява. В інтерв'ю російській ліберальній пропагандистці Юлії Латиніній — він заявив, що Спарц накрутили мер Дніпра Борис Філатов та Андрій Білецький — легендарний командир 3-ї штурмової бригади. З обома Спартц мала привітні та тісні робочі контакти.
Цей особистий конфлікт політиків став впливати на позицію Спартц щодо України. Вже згодом конгресвумен стала одним з найбільших критиків української влади і надання Києву допомоги без належної підзвітності
Утім вона критикувала Байдена за повільне надання допомоги та звинувачувала у надмірній політизації, мовляв, варто було початково іти по процедурі ленд-лізу, а не гратися в контрольовану ескалацію. Далі варто пояснити, чому деякі пункти риторики нинішньої Спартц збігаються з позицією Дональда Трампа.
В інтерв'ю за травень 2022 року вона публічно заявляла, що не підтримує позицію свого лідера щодо України. Однак тут варто нагадати, що етнічна українка не є українським депутатом, вона — американська політикиня, яка підзвітна своїм консервативним виборцям з 5-го округу штату Індіана. Її округ — заселений фермерами, які займаються кукурудзою та свинарством, вважається найбагатшим в цьому штаті за середнім доходом мешканців.
Останні 30 років на виборах в Палату представників тут перемагають республіканці, а вибори президента у 2016 та 2020 роках тріумфально вигравав Дональд Трамп
І тут починається найцікавіше. У лютому 2023 року Вікторія Спартц раптово заявила, що не балотуватиметься в Конгрес на виборах в листопаді 2024 року. Пояснила вона це тим, що хоче більше уваги приділяти родині, дочкам, приватному бізнесу. Однак згодом вона передумала і заявила, що йде на вибори, бо «роботу ще не завершено».
Це стало шоком восьми інших кандидатів-республіканців від п'ятого округу Індіани, які почали вкладати кошти у виборчі кампанії. Також вони готувалися по партійних праймеріз без Спартц, а після її повернення в гру довелось змінювати свої передвиборчі кампанії, бо чинний конгресмен — дуже серйозний суперник зі зв'язками та медійністю.
Головний конкурент Вікторії Спартц — Чак Гудріч, місцевий підприємець і президент компанії Gaylor Electric. Кандидат почав нищівну кампанію проти конкурентки під загальним лозунгом «Для Спартц Україна важливіша за США». Та відповіла інформаційною кампанією, у якій звинуватила Гудріча у зв'язках із Китаєм. Стратеги Республіканської партії поки що не підтримали ані Гудріча, ані Спартц.
Адже на окрузі, де населення дуже прихильне до Дональда Трампа, важливим буде фактор саме близькості до нього та його лозунгів
Фотографії з Марджорі Тейлор-Грін, радикальною трампісткою та поправки проти частини допомоги Україні в Конгресі — саме і є тим елементом виборчої гри, які хоче використати Спартц для перемоги на власних виборах.
То ж чи варто її різко записувати у вороги України і «канселити» всі звʼязки? Очевидно те, що треба розділяти особистий конфлікт конгресвумен з Банковою. А ще розуміти, що політики можуть змінюватися і тут, і там, а горизонтальні звʼязки мають лишатися.
Кейс Спартц може стати інструкцією, як на майбутнє працювати з українською діаспорою, яка з часом може стати або потужним інструментом впливу, або перепоною нашому інтересу. За якісь 5-10 років парламенти та уряди західних країн можуть наповнитись новими обличчями з українськими прізвищами.
Однак, це уже буде не українець, який зобов'язаний топити за український інтерес. Це буде польський, чеський чи німецький політик українського походження, який ставитиме в пріоритет власний округ та свого виборця
Тому нинішню Вікторію Спартц треба сприймати, як хижака на полюванні. Політик в період виборів — слабкий на конструктив, багатий на популізм та емоції, які допоможуть зібрати голоси. Прикро, що тема уваги до України теж стала об'єктом на окрузі Спартц, але такі реалії політики і від них нікуди не подітися.
Колишній посол України в США Валерій Чалий вважає, що Спартц має гарні перспективи на переобрання до Конгресу і варто пошукати з нею дипломатичного діалогу. Адже в умовах нинішньої війни нам точно не потрібні нові вороги, тим паче етнічні українці.
Також варто пам'ятати, що президенти і їхні секретарки змінюються, а зайва американська допомога грошима та зброєю нам потрібна буде завжди
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Колишня уродженка села Носівка на Чернігівщині стала об'єктом критики після дружніх фото з відомою трампісткою Марджорі Тейлор-Грін та кількох правок, якими вона пропонувала прибрати частину допомоги Україні з ухваленого законопроєкту спікера Палати представників Майка Джонсона на майже 61 мільярд доларів.
У мережі Х Спартц писала, що не готова голосувати за виділення будь-якого іншого фінансування для Києва, окрім як на постачання зброї. Це звучало так, що вона не підтримує «надсилання грошей українському уряду – тільки летальну допомогу».
Урешті допомогу для України проголосували, хоча проти було аж 112 республіканців. Однак усі запамʼятали лише кейс та заяви етнічної українки.
У 2020 році Спартц, яка до заміжжя мала питомо українське прізвище Кульгейко, — тріумфально пройшла в Палату представників від одного з округів штату Індіана. Тоді українські ЗМІ масово висвітлювали історію українки, яка досягла нечуваного успіху на чужині і стала яскравою зіркою Республіканської партії.
Після повномасштабного нападу Росії на Україну Вікторія Спартц одною з перших політиків США закликала американських чиновників всіх рівнів до посиленої підтримки України на тлі російської агресії.
У промові до Конгресу за 2 березня 2022 року політикиня вперше назвала війну РФ проти України «геноцидом»:
— Я думаю, що нам потрібно зрозуміти ситуацію в Україні. Це не війна. Це геноцид українського народу божевільною людиною, яка не може зрозуміти, що український народ не хоче бути з Радянським Союзом.
Це бійня. Це вбивство українського народу. А вільний світ стоїть і дивиться. Скільки Путін уб’є? Ну, я вам скажу: він уб’є всіх, і скільки зможе, якщо ми щось з цим не зробимо
Важливий момент — саме тоді, під час цієї промови, левовий шмат Чернігівщини був в окупації — і це додавало важливої переконливості словам американської конгресвумен.
Далі Спартц була однією з перших, хто закликав Байдена передати Україні ATACМS. Вона була одним з символів боротьби за надання допомоги серед республіканців, була поряд з президентом США під час підписання ленд-лізу. А ще здійснила шість візитів разом із колегами-конгресменами на лінію фронту.
Уже тоді Офіс президента був не у захваті від того, що міські голови Дніпра та Одеси — Борис Філатов та Геннадій Труханов — особисто зустрічаються з американською політикинею і домовляються з нею про допомогу напряму. Тоді мери отримали перше попередження від вищого політичного керівництва, що краще не перебирати на себе лаври переможців війни, бо, мовляв, герой має бути один.
Однак у липні 2022 року, коли Захід почав розуміти, що російсько-українська війна всерйоз і надовго, постала мова про перші серйозні збройні пакети.
І тут стало зрозуміло, що у Спартц є особистий конфлікт із Андрієм Єрмаком
Все почалось із листа представниці Палати представників від 9 липня 2022 року, де вона вимагала у президента США Джо Байдена надати пояснення щодо процедур нагляду, пов’язаних із керівником Офісу президента України.
У цьому листі є коротка згадка про нібито наявність «різноманітної розвідувальної інформації щодо дій пана Єрмака в Україні та його імовірних зв'язків з Росією»:
— Пан Єрмак викликає багато занепокоєнь у низки людей у США і за кордоном, вважається, що про нього високої думки ваш радник із національної безпеки Джейк Салліван.
Українське МЗС, у відповідь на цю заяву, звинуватило Вікторію Спартц у спробі «підіграти російським наративам». Та, у свою чергу, не стала мовчати, навпаки — закликала Єрмака подати у відставку:
— Якби він був державним діячем, як людина з і без того сумнівною репутацією, він би подав у відставку цієї зими, запевнивши українське керівництво в тому, що жодного нападу з боку Росії не станеться, що знизило готовність України. Однак ніколи не пізно вчинити правильно.
Тодішній головний голос Банкової — Олексій Арестович — знайшов винуватих таких заява. В інтерв'ю російській ліберальній пропагандистці Юлії Латиніній — він заявив, що Спарц накрутили мер Дніпра Борис Філатов та Андрій Білецький — легендарний командир 3-ї штурмової бригади. З обома Спартц мала привітні та тісні робочі контакти.
Цей особистий конфлікт політиків став впливати на позицію Спартц щодо України. Вже згодом конгресвумен стала одним з найбільших критиків української влади і надання Києву допомоги без належної підзвітності
Утім вона критикувала Байдена за повільне надання допомоги та звинувачувала у надмірній політизації, мовляв, варто було початково іти по процедурі ленд-лізу, а не гратися в контрольовану ескалацію. Далі варто пояснити, чому деякі пункти риторики нинішньої Спартц збігаються з позицією Дональда Трампа.
В інтерв'ю за травень 2022 року вона публічно заявляла, що не підтримує позицію свого лідера щодо України. Однак тут варто нагадати, що етнічна українка не є українським депутатом, вона — американська політикиня, яка підзвітна своїм консервативним виборцям з 5-го округу штату Індіана. Її округ — заселений фермерами, які займаються кукурудзою та свинарством, вважається найбагатшим в цьому штаті за середнім доходом мешканців.
Останні 30 років на виборах в Палату представників тут перемагають республіканці, а вибори президента у 2016 та 2020 роках тріумфально вигравав Дональд Трамп
І тут починається найцікавіше. У лютому 2023 року Вікторія Спартц раптово заявила, що не балотуватиметься в Конгрес на виборах в листопаді 2024 року. Пояснила вона це тим, що хоче більше уваги приділяти родині, дочкам, приватному бізнесу. Однак згодом вона передумала і заявила, що йде на вибори, бо «роботу ще не завершено».
Це стало шоком восьми інших кандидатів-республіканців від п'ятого округу Індіани, які почали вкладати кошти у виборчі кампанії. Також вони готувалися по партійних праймеріз без Спартц, а після її повернення в гру довелось змінювати свої передвиборчі кампанії, бо чинний конгресмен — дуже серйозний суперник зі зв'язками та медійністю.
Головний конкурент Вікторії Спартц — Чак Гудріч, місцевий підприємець і президент компанії Gaylor Electric. Кандидат почав нищівну кампанію проти конкурентки під загальним лозунгом «Для Спартц Україна важливіша за США». Та відповіла інформаційною кампанією, у якій звинуватила Гудріча у зв'язках із Китаєм. Стратеги Республіканської партії поки що не підтримали ані Гудріча, ані Спартц.
Адже на окрузі, де населення дуже прихильне до Дональда Трампа, важливим буде фактор саме близькості до нього та його лозунгів
Фотографії з Марджорі Тейлор-Грін, радикальною трампісткою та поправки проти частини допомоги Україні в Конгресі — саме і є тим елементом виборчої гри, які хоче використати Спартц для перемоги на власних виборах.
То ж чи варто її різко записувати у вороги України і «канселити» всі звʼязки? Очевидно те, що треба розділяти особистий конфлікт конгресвумен з Банковою. А ще розуміти, що політики можуть змінюватися і тут, і там, а горизонтальні звʼязки мають лишатися.
Кейс Спартц може стати інструкцією, як на майбутнє працювати з українською діаспорою, яка з часом може стати або потужним інструментом впливу, або перепоною нашому інтересу. За якісь 5-10 років парламенти та уряди західних країн можуть наповнитись новими обличчями з українськими прізвищами.
Однак, це уже буде не українець, який зобов'язаний топити за український інтерес. Це буде польський, чеський чи німецький політик українського походження, який ставитиме в пріоритет власний округ та свого виборця
Тому нинішню Вікторію Спартц треба сприймати, як хижака на полюванні. Політик в період виборів — слабкий на конструктив, багатий на популізм та емоції, які допоможуть зібрати голоси. Прикро, що тема уваги до України теж стала об'єктом на окрузі Спартц, але такі реалії політики і від них нікуди не подітися.
Колишній посол України в США Валерій Чалий вважає, що Спартц має гарні перспективи на переобрання до Конгресу і варто пошукати з нею дипломатичного діалогу. Адже в умовах нинішньої війни нам точно не потрібні нові вороги, тим паче етнічні українці.
Також варто пам'ятати, що президенти і їхні секретарки змінюються, а зайва американська допомога грошима та зброєю нам потрібна буде завжди
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Вікторія Спартц — українка за походженням і конгресменка США від штату Індіана. Як за час повномасштабної війни вона перетворилась із друга на ворога України? І чи, власне, варто записувати її у «вороги України» та підозрювати у роботі на Кремль?
Марина Степаненко: Ви презентували свій альбом QIRIM у вініловому форматі. Про що ця збірка особисто для вас?
JAMALA: Про що альбом QIRIM? Це дійсно історія, яка розкриває український Крим. Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар через музику, через пісні, через теми, які піднімаються в цих піснях: від кохання до самотності, туги і так далі. Тобто через народні пісні ми насправді можемо більше дізнатися про себе. Це як відкрити якусь книжку по психології і дізнатися, що, от, я зрозумів, чому мені так було погано, тому що я не знав певних речей. Те саме з піснями. Коли я їх відкривала, то дізнавалася ще більше про якісь свої моменти в житті.
До речі, альбом QIRIM випущений з Universal Music Polska [польське представництво найбільшої музичної компанії у світі Universal Music Group. — Ред.]. Це дійсно класна колаборація. Що б не відбувалося, Польща — це сусід, який відкрив нам двері. Я буду завжди вдячна за все те добро, яке ми отримали, і за нашу співпрацю.
Дай Боже, щоб ніяка російська нога не завадила нам і далі бути друзями
Ви є одним з найгучніших голосів, які виступали проти анексії Криму Росією. Як змінилася ваша батьківщина за ці 10 років окупації?
Мені важко відповісти на це питання, бо я ж тут, у Києві. Я вже давно киянка, я поїхала з Криму ще в 2000-му році. Відповісти на питання «як там в Криму?», коли ти там не був вже десять років, — це така зухвала історія. Ти можеш відчувати щось, казати, але на сто відсотків ти не можеш знати.
Ми тільки приблизно можемо розуміти, через що проходять люди, які перебувають на окупованих територіях, але повністю ми не можемо відчути їхній біль
Я, звичайно, спілкуюся з людьми з Криму, але на сто відсотків не знаю, що там. Їм важко. Однозначно, це не може бути у кайф, коли ти окупований. Це зрозуміло.
Серцем в Україні, але тимчасово ви перебували з дітьми в Польщі. Яким є ваш досвід біженства?
Маю пояснити. Мої діти були в Польщі. І то не весь час. Спочатку півроку вони були в Стамбулі, в сестри. Потім мене запросили на «Танці з зірками», це був благодійний проєкт вперше в історії польського телеканалу Polsat [восени 2022 року JAMALA взяла участь у 30-му сезоні танцювальному шоу у Польщі. — Ред.]. І під час наших виступів з Яцеком Єшковим вперше в історії «Танців з зірками» всіх міжнародних форматів відкрили збір для дітей. І це було вау! Я дуже оцінила такий крок з польського боку.
І важливо зазначити, що я, на жаль, залишала дітей у Варшаві з батьками чоловіка. Сама я була в Києві, їздила по різних країнах. Тому я не можу відповісти, як це бути біженкою, тому що я ніколи нею не була. Мої діти були. Мені безпечніше було пересуватися світом, коли я знала, що вони у Польщі ходять собі в садочок. Перша мова, якою заговорив молодший син — польська.
Зараз ми всі уже давно в Києві. Мені було важливо народжувати вдома, бути вдома, тому що я не знаю, як буде далі, я не зможу поїхати до них, тому що вже не зможу пересуватися навіть автівкою і потягом, а вони мають бути зі мною. Це важливо для мене. Так що ми всі зараз в Києві.
Для всіх іноземних партнерів, з якими я співпрацюю, моє рішення про те, що я точно буду народжувати в Києві, що я повернула дітей, звучить дещо незрозуміло. З одного боку, як співачка, активіст — як громадянка доношу їм щоденно, що війна триває, летять бомби, захоплюються території, помирає величезна кількість людей, але, попри все — ми вибрали не боятися, а боротися.
Україна отримала пакет допомоги від США, але головна наша битва за перемогу попереду. Що дає вам надію і змушує вірити, що Росія не виграє цю війну?
Наша сила в тому, що ми, попри все, живемо, випускаємо музику, боремося за нашу культуру, не даємо шансу забути про нас будь-яким шляхом. Від платівки QIRIM, яка зараз перебуває в міжнародних чартах, до Оскара, який нещодавно отримала стрічка «20 днів у Маріуполі», спорту, де дівчата завойовують медалі… Ви скажете, як це все стосується війни? Напряму. Тому що це все — є Україна, ми показуємо себе з різних сторін.
Ми показуємо, що неважливе етнічне походження, віросповідання, сексуальна орієнтація — ми всі є українцями
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Марина Степаненко: Ви презентували свій альбом QIRIM у вініловому форматі. Про що ця збірка особисто для вас?
JAMALA: Про що альбом QIRIM? Це дійсно історія, яка розкриває український Крим. Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар через музику, через пісні, через теми, які піднімаються в цих піснях: від кохання до самотності, туги і так далі. Тобто через народні пісні ми насправді можемо більше дізнатися про себе. Це як відкрити якусь книжку по психології і дізнатися, що, от, я зрозумів, чому мені так було погано, тому що я не знав певних речей. Те саме з піснями. Коли я їх відкривала, то дізнавалася ще більше про якісь свої моменти в житті.
До речі, альбом QIRIM випущений з Universal Music Polska [польське представництво найбільшої музичної компанії у світі Universal Music Group. — Ред.]. Це дійсно класна колаборація. Що б не відбувалося, Польща — це сусід, який відкрив нам двері. Я буду завжди вдячна за все те добро, яке ми отримали, і за нашу співпрацю.
Дай Боже, щоб ніяка російська нога не завадила нам і далі бути друзями
Ви є одним з найгучніших голосів, які виступали проти анексії Криму Росією. Як змінилася ваша батьківщина за ці 10 років окупації?
Мені важко відповісти на це питання, бо я ж тут, у Києві. Я вже давно киянка, я поїхала з Криму ще в 2000-му році. Відповісти на питання «як там в Криму?», коли ти там не був вже десять років, — це така зухвала історія. Ти можеш відчувати щось, казати, але на сто відсотків ти не можеш знати.
Ми тільки приблизно можемо розуміти, через що проходять люди, які перебувають на окупованих територіях, але повністю ми не можемо відчути їхній біль
Я, звичайно, спілкуюся з людьми з Криму, але на сто відсотків не знаю, що там. Їм важко. Однозначно, це не може бути у кайф, коли ти окупований. Це зрозуміло.
Серцем в Україні, але тимчасово ви перебували з дітьми в Польщі. Яким є ваш досвід біженства?
Маю пояснити. Мої діти були в Польщі. І то не весь час. Спочатку півроку вони були в Стамбулі, в сестри. Потім мене запросили на «Танці з зірками», це був благодійний проєкт вперше в історії польського телеканалу Polsat [восени 2022 року JAMALA взяла участь у 30-му сезоні танцювальному шоу у Польщі. — Ред.]. І під час наших виступів з Яцеком Єшковим вперше в історії «Танців з зірками» всіх міжнародних форматів відкрили збір для дітей. І це було вау! Я дуже оцінила такий крок з польського боку.
І важливо зазначити, що я, на жаль, залишала дітей у Варшаві з батьками чоловіка. Сама я була в Києві, їздила по різних країнах. Тому я не можу відповісти, як це бути біженкою, тому що я ніколи нею не була. Мої діти були. Мені безпечніше було пересуватися світом, коли я знала, що вони у Польщі ходять собі в садочок. Перша мова, якою заговорив молодший син — польська.
Зараз ми всі уже давно в Києві. Мені було важливо народжувати вдома, бути вдома, тому що я не знаю, як буде далі, я не зможу поїхати до них, тому що вже не зможу пересуватися навіть автівкою і потягом, а вони мають бути зі мною. Це важливо для мене. Так що ми всі зараз в Києві.
Для всіх іноземних партнерів, з якими я співпрацюю, моє рішення про те, що я точно буду народжувати в Києві, що я повернула дітей, звучить дещо незрозуміло. З одного боку, як співачка, активіст — як громадянка доношу їм щоденно, що війна триває, летять бомби, захоплюються території, помирає величезна кількість людей, але, попри все — ми вибрали не боятися, а боротися.
Україна отримала пакет допомоги від США, але головна наша битва за перемогу попереду. Що дає вам надію і змушує вірити, що Росія не виграє цю війну?
Наша сила в тому, що ми, попри все, живемо, випускаємо музику, боремося за нашу культуру, не даємо шансу забути про нас будь-яким шляхом. Від платівки QIRIM, яка зараз перебуває в міжнародних чартах, до Оскара, який нещодавно отримала стрічка «20 днів у Маріуполі», спорту, де дівчата завойовують медалі… Ви скажете, як це все стосується війни? Напряму. Тому що це все — є Україна, ми показуємо себе з різних сторін.
Ми показуємо, що неважливе етнічне походження, віросповідання, сексуальна орієнтація — ми всі є українцями
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
JAMALA стала речницею від України на 68-му пісенному конкурсі «Євробачення», який 7 травня розпочнеться у Швеції. А перед тим співачка презентувала вінілову платівку альбому QIRIM (українською «Крим») — першого кримськотатарського симфонічно-етнічного альбому в історії України. Про творчість, перебування за кордоном та перемогу України — в ексклюзивному інтерв’ю переможниці «Євробачення-2016» та лауреатки премії Шевченка
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
«Ми не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну», — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі Василь Зварич в ексклюзивному інтерв’ю головній редакторці Sestry Марії Гурській
Нещодавно міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що українські консульства призупинять консульське обслуговування чоловіків мобілізаційного віку. Адвокат і експерт з питань легалізації осіб з країн, що не входять до ЄС, Пшемислав Ліс-Маркевич у розмові з PAP зазначив, що обмеження доступу громадян України до консульських послуг не змусить їх повернутися у свою країну:
— Мої клієнти після закінчення терміну дії або втрати водійського посвідчення воліють зробити польський документ з нуля, аби не повертатися додому. Паспорт рідної країни є дуже корисним під час перебування у Польщі, але він не є основним. Якщо найголовніший документ громадянина України не дійсний, він може подати заяву на отримання так званого польського проїзного документа для іноземців.
З ним можна виїжджати за кордон. Щоправда, його недоліком є те, що він дійсний лише один рік
Ліс-Маркевич також зазначив, що якщо громадянин України має польський документ, наприклад, карту перебування, водійське посвідчення, але не має дійсного українського паспорта, він може подати заяву на отримання статусу довгострокового резидента Європейського Союзу. Тоді, за словами експерта, єдині труднощі, які можуть виникнути, будуть пов'язані з успадкуванням чогось на батьківщині, реєстрацією актів цивільного стану чи іншими ускладненнями в Україні:
— На практиці людина без дійсного паспорта може зіткнутися з проблемами, але найголовніше, що, напевно, ніхто не буде виганяти громадян України з Польщі, ніхто не буде змушувати їх виїжджати.
Опитані PAP громадяни України не здивовані рішенням щодо консульських послуг.
— Ухвалення такого рішення було очікуваним, особливо після того, як Верховна Рада ухвалила закон про мобілізацію, — зазначив Назар, 33-річний громадянин України, який живе в Польщі вже вісім років. Чи є ці обмеження правильними з моральної та конституційного погляду — це вже інше питання. З одного боку, можна зрозуміти бажання України забезпечити відносну справедливість у питанні мобілізації, але з іншого боку, чи правильно накладати обмеження на громадян України за кордоном?
Чоловік не виключає, що слід очікувати, що будуть прийняті якісь закони, які так чи інакше обмежуватимуть права громадян:
Труднощі, з якими стикаються українці за кордоном, ніщо в порівнянні з тим, що переживають українці в Україні та українські військові в окопах, тому я не маю жодних моральних підстав скаржитися.
25-річний Орест, який перебуває в Польщі вже 10 років, також вважає, що рішення про призупинення консульських послуг за кордоном або можливі паспортні труднощі висіло в повітрі вже кілька місяців:
— Обмеження, запроваджені Міністерством закордонних справ України, стосуються, зокрема, тих, хто виїхав з країни нелегально і не встиг подати заяву на отримання дозволу на проживання, продовження терміну дії паспорта тощо. Я був би стурбований цими обмеженнями, якби найближчим часом закінчувався термін дії моїх документів.
28-річний Андрій, який живе в Польщі вже шість років, не переймається обмеженнями:
— Україна хоче себе захистити та залучити якомога більше людського ресурсу, своїх громадян, які перебувають у різних куточках світу. Ці люди самі мають вирішити, чи хочуть вони якимось чином легалізувати своє перебування за кордоном, чи дадуть відповідь на виклик держави та вирішать повернутися.
Не потрібно робити з цього велику проблему, це нормально
Марина Степаненко: Ви презентували свій альбом QIRIM у вініловому форматі. Про що ця збірка особисто для вас?
JAMALA: Про що альбом QIRIM? Це дійсно історія, яка розкриває український Крим. Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар через музику, через пісні, через теми, які піднімаються в цих піснях: від кохання до самотності, туги і так далі. Тобто через народні пісні ми насправді можемо більше дізнатися про себе. Це як відкрити якусь книжку по психології і дізнатися, що, от, я зрозумів, чому мені так було погано, тому що я не знав певних речей. Те саме з піснями. Коли я їх відкривала, то дізнавалася ще більше про якісь свої моменти в житті.
До речі, альбом QIRIM випущений з Universal Music Polska [польське представництво найбільшої музичної компанії у світі Universal Music Group. — Ред.]. Це дійсно класна колаборація. Що б не відбувалося, Польща — це сусід, який відкрив нам двері. Я буду завжди вдячна за все те добро, яке ми отримали, і за нашу співпрацю.
Дай Боже, щоб ніяка російська нога не завадила нам і далі бути друзями
Ви є одним з найгучніших голосів, які виступали проти анексії Криму Росією. Як змінилася ваша батьківщина за ці 10 років окупації?
Мені важко відповісти на це питання, бо я ж тут, у Києві. Я вже давно киянка, я поїхала з Криму ще в 2000-му році. Відповісти на питання «як там в Криму?», коли ти там не був вже десять років, — це така зухвала історія. Ти можеш відчувати щось, казати, але на сто відсотків ти не можеш знати.
Ми тільки приблизно можемо розуміти, через що проходять люди, які перебувають на окупованих територіях, але повністю ми не можемо відчути їхній біль
Я, звичайно, спілкуюся з людьми з Криму, але на сто відсотків не знаю, що там. Їм важко. Однозначно, це не може бути у кайф, коли ти окупований. Це зрозуміло.
Серцем в Україні, але тимчасово ви перебували з дітьми в Польщі. Яким є ваш досвід біженства?
Маю пояснити. Мої діти були в Польщі. І то не весь час. Спочатку півроку вони були в Стамбулі, в сестри. Потім мене запросили на «Танці з зірками», це був благодійний проєкт вперше в історії польського телеканалу Polsat [восени 2022 року JAMALA взяла участь у 30-му сезоні танцювальному шоу у Польщі. — Ред.]. І під час наших виступів з Яцеком Єшковим вперше в історії «Танців з зірками» всіх міжнародних форматів відкрили збір для дітей. І це було вау! Я дуже оцінила такий крок з польського боку.
І важливо зазначити, що я, на жаль, залишала дітей у Варшаві з батьками чоловіка. Сама я була в Києві, їздила по різних країнах. Тому я не можу відповісти, як це бути біженкою, тому що я ніколи нею не була. Мої діти були. Мені безпечніше було пересуватися світом, коли я знала, що вони у Польщі ходять собі в садочок. Перша мова, якою заговорив молодший син — польська.
Зараз ми всі уже давно в Києві. Мені було важливо народжувати вдома, бути вдома, тому що я не знаю, як буде далі, я не зможу поїхати до них, тому що вже не зможу пересуватися навіть автівкою і потягом, а вони мають бути зі мною. Це важливо для мене. Так що ми всі зараз в Києві.
Для всіх іноземних партнерів, з якими я співпрацюю, моє рішення про те, що я точно буду народжувати в Києві, що я повернула дітей, звучить дещо незрозуміло. З одного боку, як співачка, активіст — як громадянка доношу їм щоденно, що війна триває, летять бомби, захоплюються території, помирає величезна кількість людей, але, попри все — ми вибрали не боятися, а боротися.
Україна отримала пакет допомоги від США, але головна наша битва за перемогу попереду. Що дає вам надію і змушує вірити, що Росія не виграє цю війну?
Наша сила в тому, що ми, попри все, живемо, випускаємо музику, боремося за нашу культуру, не даємо шансу забути про нас будь-яким шляхом. Від платівки QIRIM, яка зараз перебуває в міжнародних чартах, до Оскара, який нещодавно отримала стрічка «20 днів у Маріуполі», спорту, де дівчата завойовують медалі… Ви скажете, як це все стосується війни? Напряму. Тому що це все — є Україна, ми показуємо себе з різних сторін.
Ми показуємо, що неважливе етнічне походження, віросповідання, сексуальна орієнтація — ми всі є українцями
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Українці зі статусом UKR зможуть за спрощеною процедурою податися на карту побиту терміном на три роки. Для цього до реєстру Pesel навіть додано новий тип статуса — CUKR.
Також продовжено до 30 вересня 2025 року термін дії польських віз та карт побиту, виданих українцям.
Податися на карту побиту зможуть громадяни України, які подадуть електронну заяву до воєводи, мають активний станом на 4.03.2024 статус UKR та матимуть його також у день подання заявки. Статус UKR має бути безперервним щонайменше протягом року.
Усіх без виключення українців, які подадуть заявки на карту побиту, перевірять поліція, прикордонна служба та Агентство внутрішньої безпеки. Обов’язок здати відбитки пальців для бази Pesel UKR тепер мають діти з 6 років.
Зверніть увагу, що єдиним документом, на основі якого роблять Pesel UKR, відтепер є дійсний закордонний паспорт.
Зміни у питанні соцвиплат
800+ і "Добрий старт"
Новий закон пов’язує виплату допомоги 800+ і "Добрий старт" з обов'язковим навчанням дітей у Польщі. Тобто 800 і 300 злотих будуть виплачуватися тим, хто проживає з дитиною на території Республіки Польща, якщо дитина відвідує польський садок або школу.
Це зроблено, аби пільгами не користувались ті, хто проживає насправді в Україні, а в Польщу приїжджає за виплатами.
У польських садках і школах зараз навчається близько 180 тисяч українських дітей, які мають Pesel UKR.
Виплати 40+ скасовуються
Водночас з’явилось положення, яке дозволяє воєводам укладати договори з громадськими організаціями, які існують не менше ніж 24 місяці, якщо ці організації надають прихисток людям похилого віку, людям з інвалідністю тощо.
Правила оплати проживання і харчування в колективних центрах розміщення українських біженців також змінено. Ті, хто отримує допомогу на дітей 800+, будуть оплачувати проживання з цим коштів. Винятки — особи з інвалідністю та батьки/опікуни дітей з інвалідністю.
Скасовується одноразова грошова допомога в 300 злотих тим, хто тільки-но приїхав до Польщі з України в пошуках захисту.
На думку авторів законопроєкту, зараз ця допомога втратила свою основну функцію, адже переселенці можуть отримувати підтримку (одяг, їжу тощо) в колективних закладах розміщення.
Зміни щодо працевлаштування та навчання
Період, протягом якого учні з України можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови, продовжено з 24 до 36 місяців. Але тільки для тих, хто почав вчитися рік або два тому.
Скасовано вимогу документального підтвердження знання польської мови тим, хто влаштовується працювати помічником вчителя.
Відновлено можливість надання психологічних послуг громадянам України психологами з України, які перебувають у Польщі і мають відповідну освіту, отриману в Україні.
Продовжено до 30 вересня 2025 року дозвіл на працевлаштування в Польщі лікарям, стоматологам, медсестрам та акушерам з України за фахом за спрощенною процедурою.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660d41b14d673205fbafc4bb_%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%81%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D0%B1%D1%96%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2%20%D1%83%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96-p-800.jpg">«Читайте також: П'ять змін до Закону про допомогу українцям у Польщі, які готує польський уряд»</span>
Як повідомив Букінгемський палац, метою візиту герцогині Единбурзької Софі було «продемонструвати солідарність з жінками, чоловіками та дітьми, які постраждали від війни». Візит став продовженням роботи принцеси Софі на благо тих, хто став жертвою сексуального насильства, пов'язаного зі збройним конфліктом в Україні.
Герцогиня зустрілася з президентом України Володимиром Зеленським та першою леді Оленою Зеленською. Вона також відвідала Національний заповідник «Софія Київська» та місто Бучу, де вшанувала пам'ять похованих там жертв російської окупації. У посольстві Великої Британії в Києві вона поспілкувалася з жертвами сексуального насильства з боку російських військових.
Президентське подружжя подякувало герцогині за приїзд.
«Ми дуже цінуємо підтримку народу Великої Британії, зокрема, вдячні за притулок для наших біженців із перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Також дуже вдячні за всі пакети військової допомоги вашого уряду та прем’єр-міністрів. Це надзвичайно важливо для наших військових», — наголосив Володимир Зеленський, — читаємо на Офіційній сторінці Президента України.
Оксані 32, і вона — чемпіонка світу та Європи з пауерліфтингу. До повномасштабної війни її життя було наповнене спортом, подорожами, походами в гори і коханням. Чоловік Оксани — Павло Ведмідь — був її тренером та наставником. Він загинув на війні у листопаді 2022 року. А вже за кілька місяців на фронт пішла сама Оксана.
Я досі чекаю тебе, хоча знаю правду Просто не можу все наше лишити позаду Моє життя давно не моє, воно лиш наше І щоб не сталося, я не зможу жити інакше
Це уривок вірша, який Оксана написала після загибелі чоловіка. Вона складала вірші й до цього, і всі вони були присвячені Павлові.
— У мене їх ціла книжка, — розповідає Sestry Оксана Ведмідь. — Ми були разом п'ять років. Павло був спортсменом, займався бодібілдингом. Коли ми познайомилися (а це сталося задовго до того, як ми почали зустрічатися), і я, і він мали інші стосунки. Коли ми вже були вільними, я прийшла до його зали оновити знання з кросфіту. Далі він запросив мене в кіно, куди ми довго не могли потрапити через нашу зайнятість. Спілкування швидко переросло у сильні почуття.
«Павло навчив мене жити на повну»
До нього я була сконцентрована виключно на спорті, тренуваннях. Він показав мені, що нічого страшного не станеться, якщо трохи більше відпочивати. Разом ми почали мандрувати, ходити в походи, гори. Коли почалася повномасштабна війна, ми були на вершині Говерли. Одразу ж спустилися до найближчого села, купили квитки на потяг і поїхали додому до Дніпра.
— Хоча більшість людей тоді навпаки евакуювалися зі східних та центральних регіонів до західних…
— Я була готова їхати на війну, але Павло був проти. Сам натомість пішов до місцевої тероборони. Та його не взяли — у перші місяці повномасштабного вторгнення було надто багато охочих. Він зайнявся волонтерством, а я продовжила підготовку до чемпіонату світу з пауерліфтингу.
— Ви тоді стали чемпіонкою світу. У соцмережах є відео, як ви на нагородженні піднімаєте український прапор і плачете…
— Для мене ця подія була знаковою насамперед тому, що хотілося, щоб світ почув наш крик про допомогу. Попри те, що я стала чемпіонкою, на той момент це були геть не сльози радості.
Влітку чоловік отримав повістку. Я пішла у військкомат разом з ним — сподіваючись, що візьмуть і мене. Не взяли. А Павлу навіть дали відстрочку, аби він допоміг мені підготуватися до чемпіонату Європи. Допомагаючи, він не гаяв часу: повністю змінив свої тренування, зробив акцент на витривалість — готувався до служби. І після того, як я стала чемпіонкою Європи, він таки поїхав на війну.
— Він брав участь у визволенні Харківщини?
— А саме Ізюма. Чоловік щодня виходив на зв'язок, а в ті дні (як я потім дізналася перед контрнаступом) попередив: «З'явлюся, коли з'явлюся. Такі обставини». Згодом я побачила відео, як вони з хлопцями підіймають в Ізюмі український прапор.
Павло загинув у листопаді. Це сталося на Харківщині, на самому кордоні з Росією. Він був на завданні як розвідник. Ворог завдав удару по їхній машині, не вижив ніхто... Уявіть, у ті дні Павлу саме хотіли дати відпустку, але він відмовився. Сказав, що зовсім нещодавно був удома і не хоче часто їздити туди й назад. Тільки тепер я його повністю зрозуміла: перемикатися з обстановки війни на обстановку миру справді складно.
Ще зранку ми з чоловіком розмовляли. А потім — дзвінок від його побратима. Я була на вулиці. Почувши, що Павло загинув, ледь не знепритомніла…
«Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі»
Ми не одразу змогли його поховати — процедура ДНК-експертизи зайняла чотири місяці. Пам'ятаю цей дивний стан, коли ти і віриш у те, що сталося, і не віриш. Намагаєшся відгородитись невидимою стіною, вмовляєш себе, що нічого не змінилося, що він поряд.
Після початку повномасштабної війни ми з чоловіком часто розмовляли про смерть. Він переконував: «Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі». Заспокоював мене, що душа перероджується, і що від того, наскільки хороша була людина, залежить, ким вона буде в наступному житті. Якщо це правда, то за нього я спокійна.
— Як ви пішли на фронт?
— Спочатку захотіла опанувати першу медичну допомогу та навчитися хоча б тримати автомат. Мені потрібно було чимось себе зайняти, поки ми чекали на результати ДНК-тестів. Я пішла на одні курси, потім на інші. Пройшла чотири курси молодого бійця, заслужила шеврон. Це відволікало, приносило полегшення.
Рішення йти на війну я ухвалила не тому, що хотіла помсти. Я збиралася на фронт і раніше.
Павло сказав мені: «Можеш іти воювати лише якщо я помру». Виходить, тепер я маю його дозвіл
Збираючись на війну, я одночасно готувалася до чергових змагань, виступила. Встигла навіть сходити у гори. Сама, нашим із Павлом маршрутом. Думала, що мені там стане легше. Аж де там — стало тільки гірше, і я швидко повернулася назад. Через знайомих потрапила на співбесіду до батальйону «Айдар», і вони мене взяли. Свій позивний — «Бантік» — я запропонувала командиру сама. Мене в університеті називали «Ксюша Бантік», бо заколювала чубчик бантом.
«Тут, на фронті, мені легше»
Опановуючи спеціальність оператора БПЛА, я пройшла відповідні курси, але спочатку мені доручили прослуховування радіостанцій. Це робота не «на нулі» і зовсім не те, чого я хотіла. Я робила це три місяці, постійно нагадуючи командиру, що хочу на передову. І зрештою мене почули.
— Як це — стати оператором БПЛА, не маючи жодного досвіду у цій сфері? Що входить до ваших обов'язків?
— Це непросто, особливо якщо раніше нічим таким не цікавився. Я, наприклад, нічого не знала про радіоантени та інше обладнання. Перші курси з дронів стали для мене справжнім випробуванням, я заучувала напам'ять інформацію, сотні разів переглядала необхідні відео.
Але найкраще це вивчається на практиці. На передовій є нюанси, про які не розкажуть інструктори. РПВ, «мавіки», «літачки», «кажани» — у моїй роботі бажано знати специфіку кожного з цих апаратів.
Мої обов'язки — це і перевірка обладнання перед виїздом, і виїзд на позиції, де ми працюємо в парах: один за пультом, інший виносить дрон, разом з яким відправляємо окупантам подарунки. Через 4-6 годин нас змінює інша пара. Далі — три дні відпочинку, але там своя рутина. І тренування, без яких не можеш добре літати та потрапляти в ціль.
Витримувати все це мені допомагає спортивне минуле і самодисципліна. Швидко звикнути до побуту на війні допоміг досвід наших із чоловіком походів. На фронті довго може не бути можливості помитися, але й до цього звикаєш.
Я не з тих, хто робить мільйон масок для обличчя — маю один шампунь на всі випадки життя
Пам'ятаю свій розпач, коли в критичній ситуації бігла по багнюці з рюкзаком з обладнанням, і мені ніяк не виходило застрибнути на машину. Зі своїми метр п'ятдесят чотири рази падала в багнюку, поки нарешті не застрибнула. Потім довго через це переживала, бо від швидкості моїх дій залежали життя побратимів.
— Які моменти ніколи не забудуться?
— Один із них трапився нещодавно — ми втратили побратима. Бігли з ношами, щоб урятувати пораненого водія, почався обстріл — ворог постійно веде обстріли по евакуаціям. Загинув хлопець, який сам захотів з нами поїхати. Сказав, що хоче бути корисним. Таке не забувається. Як і моменти, коли тебе будять зі словами, що на нас їде колона російських танків. Ще завжди пам'ятатиму день, коли ми підбили ворожий танк.
— Відчуваєте страх?
— Мені вдається зберігати спокій. Одного разу стало дуже страшно, коли дізналася, що до сусіднього лісу зайшла ворожа ДРГ і вирізала нашу точку. Після цього цілий день тримала біля себе автомат. Коли йшла у військо, намагалася уявити, що відчував мій чоловік у свої останні секунди. Що відчуватиму я, якщо зі мною станеться те саме? Я працюю з дронами, і тому зараз найбільше боюся саме ворожих дронів. Знаю, наскільки це точна штука, і коли чую характерний звук, стає не по собі.
— А коли чуєте цей звук у Дніпрі, у відпустці чи на ротації?
— Під час повітряних тривог я і вдома досить обережна. Якщо знаю, що літають дрони чи ракети, беру кота та йду з ним за дві стіни. Проте відсутність повітряних тривог хвилює мене ще більше.
Коли звучить сигнал тривоги, це вже якось звично. Затишшя ж здається чимось дійсно небезпечним
Коли приїжджаю додому, перший день не розумію, що робити. Допомагають прийти до тями нормальний душ і чистий одяг. Я дуже люблю Дніпро, це моє рідне місто, мій дім. Ми з чоловіком об'їздили багато країн і щоразу переконувалися в тому, що ніде не може бути так добре, як вдома. Тут усе своє, ти «у своїй тарілці». Це одна з причин, чому я зараз на фронті — я захищаю дім, де мені добре.
— Що ще серед причин?
— Я прагну продовжити те, що почав мій чоловік. Здобути перемогу, якої він так хотів. А ще мені як жінці, яка втратила кохану людину, хочеться, щоб якнайменше людей через це проходили.
Я йду вулицею і бачу в очах інших жінок біль, страждання. Хтось втратив чоловіка, хтось сина, брата. Я хочу, щоби це припинилося. Ще одна причина, чому я воюю — тут на фронті мені легше. Вдома мене з'їдали б власні думки. А тут я просто не маю на них часу.
— Ви якось сказали, що вже ніколи не зможете відчути перемогу, бо втратили найдорожче.
— Для мене саме слово «перемога» — це коли все вдалося. А тут вже не вдалося, бо надто багато горя, надто багато втрат. Тут не буде ейфорії. Буде лише полегшення, що все це нарешті закінчилось...
«Після деокупації Харківщини, в якій брав участь Павло, він неодноразово повторював, що хоче поїхати на Бахмутський напрямок, щоб допомогти там нашим хлопцям. Сам він туди так і не доїхав — загинув на фронті. Але в певному сенсі під Бахмут він все ж потрапив. Адже зараз тут воюю я. А він завжди зі мною», — каже операторка БПЛА на фронті, чемпіонка світу та Європи з пауерліфтингу Оксана Ведмідь із позивним «Бантік»
Оксані 32, і вона — чемпіонка світу та Європи з пауерліфтингу. До повномасштабної війни її життя було наповнене спортом, подорожами, походами в гори і коханням. Чоловік Оксани — Павло Ведмідь — був її тренером та наставником. Він загинув на війні у листопаді 2022 року. А вже за кілька місяців на фронт пішла сама Оксана.
Я досі чекаю тебе, хоча знаю правду Просто не можу все наше лишити позаду Моє життя давно не моє, воно лиш наше І щоб не сталося, я не зможу жити інакше
Це уривок вірша, який Оксана написала після загибелі чоловіка. Вона складала вірші й до цього, і всі вони були присвячені Павлові.
— У мене їх ціла книжка, — розповідає Sestry Оксана Ведмідь. — Ми були разом п'ять років. Павло був спортсменом, займався бодібілдингом. Коли ми познайомилися (а це сталося задовго до того, як ми почали зустрічатися), і я, і він мали інші стосунки. Коли ми вже були вільними, я прийшла до його зали оновити знання з кросфіту. Далі він запросив мене в кіно, куди ми довго не могли потрапити через нашу зайнятість. Спілкування швидко переросло у сильні почуття.
«Павло навчив мене жити на повну»
До нього я була сконцентрована виключно на спорті, тренуваннях. Він показав мені, що нічого страшного не станеться, якщо трохи більше відпочивати. Разом ми почали мандрувати, ходити в походи, гори. Коли почалася повномасштабна війна, ми були на вершині Говерли. Одразу ж спустилися до найближчого села, купили квитки на потяг і поїхали додому до Дніпра.
— Хоча більшість людей тоді навпаки евакуювалися зі східних та центральних регіонів до західних…
— Я була готова їхати на війну, але Павло був проти. Сам натомість пішов до місцевої тероборони. Та його не взяли — у перші місяці повномасштабного вторгнення було надто багато охочих. Він зайнявся волонтерством, а я продовжила підготовку до чемпіонату світу з пауерліфтингу.
— Ви тоді стали чемпіонкою світу. У соцмережах є відео, як ви на нагородженні піднімаєте український прапор і плачете…
— Для мене ця подія була знаковою насамперед тому, що хотілося, щоб світ почув наш крик про допомогу. Попри те, що я стала чемпіонкою, на той момент це були геть не сльози радості.
Влітку чоловік отримав повістку. Я пішла у військкомат разом з ним — сподіваючись, що візьмуть і мене. Не взяли. А Павлу навіть дали відстрочку, аби він допоміг мені підготуватися до чемпіонату Європи. Допомагаючи, він не гаяв часу: повністю змінив свої тренування, зробив акцент на витривалість — готувався до служби. І після того, як я стала чемпіонкою Європи, він таки поїхав на війну.
— Він брав участь у визволенні Харківщини?
— А саме Ізюма. Чоловік щодня виходив на зв'язок, а в ті дні (як я потім дізналася перед контрнаступом) попередив: «З'явлюся, коли з'явлюся. Такі обставини». Згодом я побачила відео, як вони з хлопцями підіймають в Ізюмі український прапор.
Павло загинув у листопаді. Це сталося на Харківщині, на самому кордоні з Росією. Він був на завданні як розвідник. Ворог завдав удару по їхній машині, не вижив ніхто... Уявіть, у ті дні Павлу саме хотіли дати відпустку, але він відмовився. Сказав, що зовсім нещодавно був удома і не хоче часто їздити туди й назад. Тільки тепер я його повністю зрозуміла: перемикатися з обстановки війни на обстановку миру справді складно.
Ще зранку ми з чоловіком розмовляли. А потім — дзвінок від його побратима. Я була на вулиці. Почувши, що Павло загинув, ледь не знепритомніла…
«Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі»
Ми не одразу змогли його поховати — процедура ДНК-експертизи зайняла чотири місяці. Пам'ятаю цей дивний стан, коли ти і віриш у те, що сталося, і не віриш. Намагаєшся відгородитись невидимою стіною, вмовляєш себе, що нічого не змінилося, що він поряд.
Після початку повномасштабної війни ми з чоловіком часто розмовляли про смерть. Він переконував: «Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі». Заспокоював мене, що душа перероджується, і що від того, наскільки хороша була людина, залежить, ким вона буде в наступному житті. Якщо це правда, то за нього я спокійна.
— Як ви пішли на фронт?
— Спочатку захотіла опанувати першу медичну допомогу та навчитися хоча б тримати автомат. Мені потрібно було чимось себе зайняти, поки ми чекали на результати ДНК-тестів. Я пішла на одні курси, потім на інші. Пройшла чотири курси молодого бійця, заслужила шеврон. Це відволікало, приносило полегшення.
Рішення йти на війну я ухвалила не тому, що хотіла помсти. Я збиралася на фронт і раніше.
Павло сказав мені: «Можеш іти воювати лише якщо я помру». Виходить, тепер я маю його дозвіл
Збираючись на війну, я одночасно готувалася до чергових змагань, виступила. Встигла навіть сходити у гори. Сама, нашим із Павлом маршрутом. Думала, що мені там стане легше. Аж де там — стало тільки гірше, і я швидко повернулася назад. Через знайомих потрапила на співбесіду до батальйону «Айдар», і вони мене взяли. Свій позивний — «Бантік» — я запропонувала командиру сама. Мене в університеті називали «Ксюша Бантік», бо заколювала чубчик бантом.
«Тут, на фронті, мені легше»
Опановуючи спеціальність оператора БПЛА, я пройшла відповідні курси, але спочатку мені доручили прослуховування радіостанцій. Це робота не «на нулі» і зовсім не те, чого я хотіла. Я робила це три місяці, постійно нагадуючи командиру, що хочу на передову. І зрештою мене почули.
— Як це — стати оператором БПЛА, не маючи жодного досвіду у цій сфері? Що входить до ваших обов'язків?
— Це непросто, особливо якщо раніше нічим таким не цікавився. Я, наприклад, нічого не знала про радіоантени та інше обладнання. Перші курси з дронів стали для мене справжнім випробуванням, я заучувала напам'ять інформацію, сотні разів переглядала необхідні відео.
Але найкраще це вивчається на практиці. На передовій є нюанси, про які не розкажуть інструктори. РПВ, «мавіки», «літачки», «кажани» — у моїй роботі бажано знати специфіку кожного з цих апаратів.
Мої обов'язки — це і перевірка обладнання перед виїздом, і виїзд на позиції, де ми працюємо в парах: один за пультом, інший виносить дрон, разом з яким відправляємо окупантам подарунки. Через 4-6 годин нас змінює інша пара. Далі — три дні відпочинку, але там своя рутина. І тренування, без яких не можеш добре літати та потрапляти в ціль.
Витримувати все це мені допомагає спортивне минуле і самодисципліна. Швидко звикнути до побуту на війні допоміг досвід наших із чоловіком походів. На фронті довго може не бути можливості помитися, але й до цього звикаєш.
Я не з тих, хто робить мільйон масок для обличчя — маю один шампунь на всі випадки життя
Пам'ятаю свій розпач, коли в критичній ситуації бігла по багнюці з рюкзаком з обладнанням, і мені ніяк не виходило застрибнути на машину. Зі своїми метр п'ятдесят чотири рази падала в багнюку, поки нарешті не застрибнула. Потім довго через це переживала, бо від швидкості моїх дій залежали життя побратимів.
— Які моменти ніколи не забудуться?
— Один із них трапився нещодавно — ми втратили побратима. Бігли з ношами, щоб урятувати пораненого водія, почався обстріл — ворог постійно веде обстріли по евакуаціям. Загинув хлопець, який сам захотів з нами поїхати. Сказав, що хоче бути корисним. Таке не забувається. Як і моменти, коли тебе будять зі словами, що на нас їде колона російських танків. Ще завжди пам'ятатиму день, коли ми підбили ворожий танк.
— Відчуваєте страх?
— Мені вдається зберігати спокій. Одного разу стало дуже страшно, коли дізналася, що до сусіднього лісу зайшла ворожа ДРГ і вирізала нашу точку. Після цього цілий день тримала біля себе автомат. Коли йшла у військо, намагалася уявити, що відчував мій чоловік у свої останні секунди. Що відчуватиму я, якщо зі мною станеться те саме? Я працюю з дронами, і тому зараз найбільше боюся саме ворожих дронів. Знаю, наскільки це точна штука, і коли чую характерний звук, стає не по собі.
— А коли чуєте цей звук у Дніпрі, у відпустці чи на ротації?
— Під час повітряних тривог я і вдома досить обережна. Якщо знаю, що літають дрони чи ракети, беру кота та йду з ним за дві стіни. Проте відсутність повітряних тривог хвилює мене ще більше.
Коли звучить сигнал тривоги, це вже якось звично. Затишшя ж здається чимось дійсно небезпечним
Коли приїжджаю додому, перший день не розумію, що робити. Допомагають прийти до тями нормальний душ і чистий одяг. Я дуже люблю Дніпро, це моє рідне місто, мій дім. Ми з чоловіком об'їздили багато країн і щоразу переконувалися в тому, що ніде не може бути так добре, як вдома. Тут усе своє, ти «у своїй тарілці». Це одна з причин, чому я зараз на фронті — я захищаю дім, де мені добре.
— Що ще серед причин?
— Я прагну продовжити те, що почав мій чоловік. Здобути перемогу, якої він так хотів. А ще мені як жінці, яка втратила кохану людину, хочеться, щоб якнайменше людей через це проходили.
Я йду вулицею і бачу в очах інших жінок біль, страждання. Хтось втратив чоловіка, хтось сина, брата. Я хочу, щоби це припинилося. Ще одна причина, чому я воюю — тут на фронті мені легше. Вдома мене з'їдали б власні думки. А тут я просто не маю на них часу.
— Ви якось сказали, що вже ніколи не зможете відчути перемогу, бо втратили найдорожче.
— Для мене саме слово «перемога» — це коли все вдалося. А тут вже не вдалося, бо надто багато горя, надто багато втрат. Тут не буде ейфорії. Буде лише полегшення, що все це нарешті закінчилось...
«Я — не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я — кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових праць і художніх книг. Бо мені це подобається і навіть виходить.
Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда перетворить нас на фарш. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ — ми мокрі, коли болото — ми брудні, як чорти (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що наступного місяця випаде така нагода). А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и. При цьому ми є пріоритетною ціллю для ворога. І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент», — такими словами почав свій допис на сторінці Facebook Нараз Розлуцький, і його слова поширили сотні людей, переклали різними мовами…
«Тобі страшно і… хочеться ще»
Назар ніколи не збирався воювати. Все змінила окупація Росією Криму у 2014 році — тоді, не маючи жодного військового досвіду, він сам прийшов у військкомат, а за рік був мобілізований.
Зараз Назар — артилерист. Який навіть на передовій знаходить час на читання, а про набутий у 2015–2016 роках військовий досвід написав книгу «Нотатник мобілізованого».
— Я робив для себе у зоні бойових дій так звані польові нотатки, а потім після демобілізації (це було у 2016 році) за три тижні написав книгу, — розповідає Sestry Назар Розлуцький. — Причому у свої нотатки майже не заглядав — писав переважно по пам'яті. Описував побут на війні, емоції, які відчуваєш, коли вперше потрапляєш на фронт.
— Одна з цих емоцій — страх?
— Страх теж був. Він є й досі, і в певні моменти на війні він дуже доречний. Головне, аби він не заважав виконувати роботу. Я добре пам'ятаю свій страх у 2015 році, коли тільки отримав повістку та усвідомив, що йду на війну. Хоча за рік до цього, у 2014-му, сам прийшов до військкомату.
— Не взяли?
— Не взяли. Це було в березні, коли Росія розпочала анексію Криму. Коли Держдума дала Путіну формальний дозвіл на введення військ в Україну з метою відновити конституційний порядок (тобто повернути Януковича), у мене з'явилося відчуття, що ось-ось може початися повномасштабна війна. Я розумів, що в такому випадку армії будуть потрібні люди, насамперед здорові чоловіки. Як тут можна було сидіти і нічого не робити? Тож став на військовий облік, пройшов медкомісію. Але оскільки військового досвіду не мав, мені сказали чекати своєї черги. Вона прийшла лише через рік, коли й отримав повістку.
Я тоді дійсно нічого не знав про військову справу. Працював у музеї в Івано-Франківську, займався науковою діяльністю. Ніколи не тримав у руках зброю. Після півтора місяця на полігоні та ще тижня бойового злагодження у частині потрапив на фронт.
Спочатку був звичайним номером розрахунку (розрахунок — це група військовослужбовців, які обслуговують артилерійську систему), заряджаючим. Потім був радіотелефоністом, пізніше командиром відділення управління вогнем. Якийсь час виконував функції розвідника. Під час повномасштабної війни знову пішов до артилерії, де є і зараз.
Мені спочатку було непросто насамперед через побутові моменти. Літо, спека. Декілька днів намагаєшся облаштувати свій побут. Потім тобі змінюють напрямок — і на новому місці починаєш все наново…
Так зване бойове хрещення було 4 серпня 2015 року. Ми виїхали на бойове чергування, надійшла команда вразити ціль. Пам'ятаю, їдемо з «гіацинтами», кожна гармата випускає по два снаряди. І раптом ти розумієш, що це вже не полігон, що зараз від ворога може прилетіти відповідь. Тобі страшно і… хочеться ще.
Тоді я відслужив майже рік. За цей час у нас було лише три втрати — і ті не бойові, а пов'язані із вживанням солдатами алкоголю. У ті роки в армії такого, на жаль, вистачало. Зараз все зовсім інакше. Тепер наші втрати — бойові. А побратимів втрачати дуже важко. Особливо тим, кого знав особисто.
Один із моїх приятелів, які загинули — Юра Джус, теж історик, ми з ним разом навчалися в університеті. Він загинув у квітні 2023 року на Луганщині… Спочатку мене накрило щось, схоже на депресію. Потім охопила злість. Але поки ти сам живий — збираєшся і продовжуєш виконувати свою роботу.
Я не одноразово думав про власну смерть, але так і не знайшов відповіді, чи боюсь. Жоден страх не повинен брати наді мною гору. Було кілька моментів, коли мені б, напевно, знадобилася допомога психолога, але я так ні до кого не звернувся і зрештою впорався сам.
Допомогти собі самому вийшло і після повернення до цивільного життя 2016-го року.
Я дуже чекав на демобілізацію, хотів додому. А коли нарешті повернувся, думки мої були лише про те, чи правильно я вчинив. Чи треба було залишитись на війні? Ходив містом, розглядав обличчя людей, будинки і намагався зрозуміти, чи це мій світ.
Але поступово адаптувався. Переїхав до Києва, де почав працювати у Музеї української діаспори.
— Що відчуваєте до цивільних, які стільки років воліли не помічати війну?
— До 2022 року на фронті не було потреби у дуже великій кількості людей, тому тоді ставився нормально. Зараз, коли ситуація сильно змінилася, вже інші думки... Але, приїжджаючи у відпустку, намагаюся абстрагуватися, переключатися, адже для того й приїхав.
Але якщо думки поки що вдається контролювати, то деякі реакції — ні. Наприклад, якщо чую різкий звук, миттєво повертаю голову у його напрямку. На підсвідомому рівні знаю, що різкий звук є джерелом небезпеки.
— У перші місяці повномасштабного вторгнення мільйони людей виїжджали за кордон, а ви, навпаки, з-за кордону повернулися…
— Я був в Ізраїлі. Як історик я давно розумів неминучість великої війни з Росією, це було лише питання часу. Але, щиро кажучи, не думав, що це станеться у лютому 2022 — на той момент дії Путіна більше нагадували демонстрацію. Мені здавалося, що коли супротивник дійсно хоче атакувати, він свої наміри приховує, щоб потім раптово завдати нищівного удару. Але я був неправий.
Ворог сподівався, що ця демонстрація нас деморалізує, а вийшло з точністю до навпаки. Я заздалегідь зв'язався з хлопцями, з якими служив раніше, і для мене знайшлося місце у моїй старій бригаді. Тому вже за два тижні після повернення в Україну я був на фронті.
«Це тривало два тижні без перерви»
— Можете розповісти про знаковий для вас момент на полі бою?
— Напевно, це бої за населений пункт Павлівка на Вугледарському напрямку у жовтні 2022 року. До того кілька днів на наших позиціях нічого не відбувалося, йшов дощ, усі були навіть трохи розслаблені. Вранці 29 жовтня прийшла команда відкрити вогонь — і це тривало два тижні, практично без перерви. Ти стріляєш, перезавантажуєш боєприпаси, знову стріляєш — і так, здається, безкінечно. З боку противника були дві бригади морської піхоти, які мали намір йти до Курахового і мали окупувати всю південно-західну частину Донецької області. Але нам вдалося зробити так, що далі Павлівки вони не дійшли.
Мені більше запам'ятовуються не бої, а те, що я бачу довкола. Ландшафти, зміна пір року. Навіть перебуваючи на фронті, можна помічати красу навколо. Це заспокоює, допомагає не вигорати. Допомагають і дрібні радощі — наприклад, коли вдається відіспатися чи з'їсти щось смачне. Коли поговорив з близькими, коли просто видався погожий день.
— Зараз продовжуєте робити польові нотатки?
– Ні. Пишу лише пости у Facebook. Не впевнений, що цього разу захочу писати книгу. Але мені хочеться читати — знаходжу на цей час, де б не був. Електронна книга, куди постійно завантажую нові книги, завжди зі мною. Твори різні, але більшість з них — з історії.
Ще під час служби у 2015 році я організував на фронті польову бібліотеку. Книги, які на моє прохання мені надсилали на фронт друзі, склав у ящик з-під артилерійського заряду, написав на ньому «Бібліотека», і побратими часто щось звідти брали почитати.
— Побратими ставлять вам питання з історії?
— Так, регулярно. Найчастіше просять розповісти про відносини України та Росії у різні періоди. Багато питань ставлять хлопці зі східних областей, яким протягом усього їхнього життя подавали ці події у спотвореному і викривленому вигляді. Вони розпитують про це в деталях, і кажуть, що до повномасштабної війни їхня картина світу була зовсім іншою. Говоримо ми і про нинішню ситуацію.
— Ваш пост у Facebook, у якому ви пояснюєте, чому від західних партнерів Україні потрібні не заклики до перемир'я, а допомога зброєю та грошима, зібрав сотні тисяч перепостів та був перекладений різними мовами. Ви неодноразово наголошували, що мирні переговори, до яких Україну й досі закликають певні політики, не вирішать, а лише погіршать ситуацію.
— Тому що Росія готова до переговорів лише на умовах повної капітуляції України. Навіть якщо це буде не повна окупація, це буде відмова від західного вектору розвитку, повернення проросійських сил до політики. Відмова від тих частин областей, які ми ще утримуємо і які Росія вже вважає своїми.
У нашому випадку неможливий так званий корейський сценарій, за якого Росія залишить собі частину вже захоплених українських земель, а вільна частина України буде собі розвиватися у напрямку, в якому їй хочеться. Цього не буде тому, що поряд залишається Росія, яка на це ніколи не погодиться.
Якщо хтось з європейських політиків досі не зрозумів, що в Україні Путін не зупиниться, він погано вчив історію. Гітлер теж свого часу обіцяв, що задовольниться Судетською областю і не окупуватиме всю Чехословаччину. Він порушив цю угоду через п'ять місяців після того, як її підписав, а після окупації Чехословаччини пішов на Польщу. Історія повторюється, і якщо Україна впаде, нашим партнерам вже доведеться воювати за одну з країн НАТО. Інвестувавши зараз відносно невелику частину свого бюджету в допомогу Україні, наші партнери мають можливість уникнути такого сценарію, виснаживши військовий потенціал Росії. Те, що ми просимо — це невелика частка того, що мають західні країни. Але для нас ця допомога може відіграти вирішальну роль.
Наразі ситуація на фронті складна: багато зразків зброї не постачається, до інших немає боєприпасів чи запасних частин. Але ми продовжуємо боротьбу, бо іншого виходу не маємо.
— Що допомагає вам справлятися і продовжувати?
— Розуміння, що я роблю те, що повинен. Підтримка близьких: моєї нареченої, мами. У складні моменти завжди говорю собі, що могло б бути і гірше — і це допомагає. А ще допомагають думки про те, що колись я повернуся до цивільного життя, своєї роботи, наукової діяльності. Буду займатися тим, що люблю, і це буде в незалежній Україні, а не в російській колонії.
Ось чому я на фронті. В якомусь сенсі я зараз як солдат захищаю своє право науковця об'єктивно писати про історію України. Я не хочу, щоб хтось прийшов і наказував мені, що писати та як жити. І зроблю все для того, щоб цього не допустити.
«Побратими регулярно розпитують мене про нашу історію. Найчастіше просять розповісти про відносини України та Росії у різні періоди. Чимало питань ставлять хлопці зі східних областей, яким протягом усього їхнього життя подавали ці події у спотвореному і викривленому вигляді. Вони прагнуть дізнатися про це в деталях і кажуть, що до повномасштабної війни їхня картина світу була зовсім іншою»
«Я — не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я — кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових праць і художніх книг. Бо мені це подобається і навіть виходить.
Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда перетворить нас на фарш. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ — ми мокрі, коли болото — ми брудні, як чорти (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що наступного місяця випаде така нагода). А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и. При цьому ми є пріоритетною ціллю для ворога. І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент», — такими словами почав свій допис на сторінці Facebook Нараз Розлуцький, і його слова поширили сотні людей, переклали різними мовами…
«Тобі страшно і… хочеться ще»
Назар ніколи не збирався воювати. Все змінила окупація Росією Криму у 2014 році — тоді, не маючи жодного військового досвіду, він сам прийшов у військкомат, а за рік був мобілізований.
Зараз Назар — артилерист. Який навіть на передовій знаходить час на читання, а про набутий у 2015–2016 роках військовий досвід написав книгу «Нотатник мобілізованого».
— Я робив для себе у зоні бойових дій так звані польові нотатки, а потім після демобілізації (це було у 2016 році) за три тижні написав книгу, — розповідає Sestry Назар Розлуцький. — Причому у свої нотатки майже не заглядав — писав переважно по пам'яті. Описував побут на війні, емоції, які відчуваєш, коли вперше потрапляєш на фронт.
— Одна з цих емоцій — страх?
— Страх теж був. Він є й досі, і в певні моменти на війні він дуже доречний. Головне, аби він не заважав виконувати роботу. Я добре пам'ятаю свій страх у 2015 році, коли тільки отримав повістку та усвідомив, що йду на війну. Хоча за рік до цього, у 2014-му, сам прийшов до військкомату.
— Не взяли?
— Не взяли. Це було в березні, коли Росія розпочала анексію Криму. Коли Держдума дала Путіну формальний дозвіл на введення військ в Україну з метою відновити конституційний порядок (тобто повернути Януковича), у мене з'явилося відчуття, що ось-ось може початися повномасштабна війна. Я розумів, що в такому випадку армії будуть потрібні люди, насамперед здорові чоловіки. Як тут можна було сидіти і нічого не робити? Тож став на військовий облік, пройшов медкомісію. Але оскільки військового досвіду не мав, мені сказали чекати своєї черги. Вона прийшла лише через рік, коли й отримав повістку.
Я тоді дійсно нічого не знав про військову справу. Працював у музеї в Івано-Франківську, займався науковою діяльністю. Ніколи не тримав у руках зброю. Після півтора місяця на полігоні та ще тижня бойового злагодження у частині потрапив на фронт.
Спочатку був звичайним номером розрахунку (розрахунок — це група військовослужбовців, які обслуговують артилерійську систему), заряджаючим. Потім був радіотелефоністом, пізніше командиром відділення управління вогнем. Якийсь час виконував функції розвідника. Під час повномасштабної війни знову пішов до артилерії, де є і зараз.
Мені спочатку було непросто насамперед через побутові моменти. Літо, спека. Декілька днів намагаєшся облаштувати свій побут. Потім тобі змінюють напрямок — і на новому місці починаєш все наново…
Так зване бойове хрещення було 4 серпня 2015 року. Ми виїхали на бойове чергування, надійшла команда вразити ціль. Пам'ятаю, їдемо з «гіацинтами», кожна гармата випускає по два снаряди. І раптом ти розумієш, що це вже не полігон, що зараз від ворога може прилетіти відповідь. Тобі страшно і… хочеться ще.
Тоді я відслужив майже рік. За цей час у нас було лише три втрати — і ті не бойові, а пов'язані із вживанням солдатами алкоголю. У ті роки в армії такого, на жаль, вистачало. Зараз все зовсім інакше. Тепер наші втрати — бойові. А побратимів втрачати дуже важко. Особливо тим, кого знав особисто.
Один із моїх приятелів, які загинули — Юра Джус, теж історик, ми з ним разом навчалися в університеті. Він загинув у квітні 2023 року на Луганщині… Спочатку мене накрило щось, схоже на депресію. Потім охопила злість. Але поки ти сам живий — збираєшся і продовжуєш виконувати свою роботу.
Я не одноразово думав про власну смерть, але так і не знайшов відповіді, чи боюсь. Жоден страх не повинен брати наді мною гору. Було кілька моментів, коли мені б, напевно, знадобилася допомога психолога, але я так ні до кого не звернувся і зрештою впорався сам.
Допомогти собі самому вийшло і після повернення до цивільного життя 2016-го року.
Я дуже чекав на демобілізацію, хотів додому. А коли нарешті повернувся, думки мої були лише про те, чи правильно я вчинив. Чи треба було залишитись на війні? Ходив містом, розглядав обличчя людей, будинки і намагався зрозуміти, чи це мій світ.
Але поступово адаптувався. Переїхав до Києва, де почав працювати у Музеї української діаспори.
— Що відчуваєте до цивільних, які стільки років воліли не помічати війну?
— До 2022 року на фронті не було потреби у дуже великій кількості людей, тому тоді ставився нормально. Зараз, коли ситуація сильно змінилася, вже інші думки... Але, приїжджаючи у відпустку, намагаюся абстрагуватися, переключатися, адже для того й приїхав.
Але якщо думки поки що вдається контролювати, то деякі реакції — ні. Наприклад, якщо чую різкий звук, миттєво повертаю голову у його напрямку. На підсвідомому рівні знаю, що різкий звук є джерелом небезпеки.
— У перші місяці повномасштабного вторгнення мільйони людей виїжджали за кордон, а ви, навпаки, з-за кордону повернулися…
— Я був в Ізраїлі. Як історик я давно розумів неминучість великої війни з Росією, це було лише питання часу. Але, щиро кажучи, не думав, що це станеться у лютому 2022 — на той момент дії Путіна більше нагадували демонстрацію. Мені здавалося, що коли супротивник дійсно хоче атакувати, він свої наміри приховує, щоб потім раптово завдати нищівного удару. Але я був неправий.
Ворог сподівався, що ця демонстрація нас деморалізує, а вийшло з точністю до навпаки. Я заздалегідь зв'язався з хлопцями, з якими служив раніше, і для мене знайшлося місце у моїй старій бригаді. Тому вже за два тижні після повернення в Україну я був на фронті.
«Це тривало два тижні без перерви»
— Можете розповісти про знаковий для вас момент на полі бою?
— Напевно, це бої за населений пункт Павлівка на Вугледарському напрямку у жовтні 2022 року. До того кілька днів на наших позиціях нічого не відбувалося, йшов дощ, усі були навіть трохи розслаблені. Вранці 29 жовтня прийшла команда відкрити вогонь — і це тривало два тижні, практично без перерви. Ти стріляєш, перезавантажуєш боєприпаси, знову стріляєш — і так, здається, безкінечно. З боку противника були дві бригади морської піхоти, які мали намір йти до Курахового і мали окупувати всю південно-західну частину Донецької області. Але нам вдалося зробити так, що далі Павлівки вони не дійшли.
Мені більше запам'ятовуються не бої, а те, що я бачу довкола. Ландшафти, зміна пір року. Навіть перебуваючи на фронті, можна помічати красу навколо. Це заспокоює, допомагає не вигорати. Допомагають і дрібні радощі — наприклад, коли вдається відіспатися чи з'їсти щось смачне. Коли поговорив з близькими, коли просто видався погожий день.
— Зараз продовжуєте робити польові нотатки?
– Ні. Пишу лише пости у Facebook. Не впевнений, що цього разу захочу писати книгу. Але мені хочеться читати — знаходжу на цей час, де б не був. Електронна книга, куди постійно завантажую нові книги, завжди зі мною. Твори різні, але більшість з них — з історії.
Ще під час служби у 2015 році я організував на фронті польову бібліотеку. Книги, які на моє прохання мені надсилали на фронт друзі, склав у ящик з-під артилерійського заряду, написав на ньому «Бібліотека», і побратими часто щось звідти брали почитати.
— Побратими ставлять вам питання з історії?
— Так, регулярно. Найчастіше просять розповісти про відносини України та Росії у різні періоди. Багато питань ставлять хлопці зі східних областей, яким протягом усього їхнього життя подавали ці події у спотвореному і викривленому вигляді. Вони розпитують про це в деталях, і кажуть, що до повномасштабної війни їхня картина світу була зовсім іншою. Говоримо ми і про нинішню ситуацію.
— Ваш пост у Facebook, у якому ви пояснюєте, чому від західних партнерів Україні потрібні не заклики до перемир'я, а допомога зброєю та грошима, зібрав сотні тисяч перепостів та був перекладений різними мовами. Ви неодноразово наголошували, що мирні переговори, до яких Україну й досі закликають певні політики, не вирішать, а лише погіршать ситуацію.
— Тому що Росія готова до переговорів лише на умовах повної капітуляції України. Навіть якщо це буде не повна окупація, це буде відмова від західного вектору розвитку, повернення проросійських сил до політики. Відмова від тих частин областей, які ми ще утримуємо і які Росія вже вважає своїми.
У нашому випадку неможливий так званий корейський сценарій, за якого Росія залишить собі частину вже захоплених українських земель, а вільна частина України буде собі розвиватися у напрямку, в якому їй хочеться. Цього не буде тому, що поряд залишається Росія, яка на це ніколи не погодиться.
Якщо хтось з європейських політиків досі не зрозумів, що в Україні Путін не зупиниться, він погано вчив історію. Гітлер теж свого часу обіцяв, що задовольниться Судетською областю і не окупуватиме всю Чехословаччину. Він порушив цю угоду через п'ять місяців після того, як її підписав, а після окупації Чехословаччини пішов на Польщу. Історія повторюється, і якщо Україна впаде, нашим партнерам вже доведеться воювати за одну з країн НАТО. Інвестувавши зараз відносно невелику частину свого бюджету в допомогу Україні, наші партнери мають можливість уникнути такого сценарію, виснаживши військовий потенціал Росії. Те, що ми просимо — це невелика частка того, що мають західні країни. Але для нас ця допомога може відіграти вирішальну роль.
Наразі ситуація на фронті складна: багато зразків зброї не постачається, до інших немає боєприпасів чи запасних частин. Але ми продовжуємо боротьбу, бо іншого виходу не маємо.
— Що допомагає вам справлятися і продовжувати?
— Розуміння, що я роблю те, що повинен. Підтримка близьких: моєї нареченої, мами. У складні моменти завжди говорю собі, що могло б бути і гірше — і це допомагає. А ще допомагають думки про те, що колись я повернуся до цивільного життя, своєї роботи, наукової діяльності. Буду займатися тим, що люблю, і це буде в незалежній Україні, а не в російській колонії.
Ось чому я на фронті. В якомусь сенсі я зараз як солдат захищаю своє право науковця об'єктивно писати про історію України. Я не хочу, щоб хтось прийшов і наказував мені, що писати та як жити. І зроблю все для того, щоб цього не допустити.
За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується. А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні.
«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»
Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:
— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.
До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:
— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я не відпущу свого. А чого він не звільниться? Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»
На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.
— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася
Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок:
— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.
Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені
«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»
Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:
— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.
Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже одразу, доєднавшись, почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:
— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.
Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються
На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання.
«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова,керівниця проєкту «Я.Є.»
Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.
Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.
І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися
У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості, забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.
Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо.
Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.
Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки.
У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.
У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син
Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює.
Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.
«Я.Є.» — простір підтримки жінок, де всі свої. Цей проєкт став місцем, де дружини військовослужбовців — вагітні чи з дітьми — можуть поділитися досвідом, думками та емоціями, а також отримати необхідну допомогу
За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується. А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні.
«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»
Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:
— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.
До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:
— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я не відпущу свого. А чого він не звільниться? Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»
На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.
— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася
Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок:
— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.
Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені
«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»
Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:
— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.
Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже одразу, доєднавшись, почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:
— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.
Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються
На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання.
«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова,керівниця проєкту «Я.Є.»
Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.
Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.
І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися
У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості, забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.
Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо.
Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.
Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки.
У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.
У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син
Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює.
Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.
Ввечері 1 травня росіяни знову атакували місто балістикою. Агресор бив по цивільній інфраструктурі і мирному населенню. В результаті постраждало 14 людей, а також згорів сортувальний центр “Нової пошти”, горіли будівлі поруч.
Внаслідок удару по Харківщині 1 травня загинули та постраждали мирні люди. Це сталося у селищі Золочів Богодухівського району та двох районах самого Харкова.
Також росіяни обстріляли місто Гірник Донецької області — внаслідок удару загинуло 2 і поранено 6 людей.
"Дуже важливо, щоб такі удари не перетворювались на рутину для світу", — сказав Президент України Володимир Зеленський.
І додав: "Щоб терористи програли, солідарність лідерів у захисті від терору має працювати 24/7, так само як і люди, які ліквідовують наслідки ударів, як і наші воїни, які щодня і щоночі роблять усе, щоб тими силами, які є в Україні, зробити якнайбільше".
Щирі співчуття родинам загиблих.
Фото ДСНС України, Одещини, Миколаївщини, Дніпропетровщини
У результаті сьогоднішньої атаки росіян на Харків відомо про одного загиблого та семеро поранених, повідомив мер Харкова Ігор Терехов.
Укрзалізниця повідомила, що від атаки загинув її працівник — монтер колії Олександр Кот. Ще одна працівниця залізниці поранена.
Окупанти вдарили по Холодногірському та Київському районах Харкова. Пошкоджені цивільні та адмінбудівлі, понад 40 гаражів, 10 автівок.
Одеса і касетні боєприпаси
В Одесі кількість загиблих від вчорашньої російської атаки зросла до шести людей — три жінки, три чоловіка. А ще — пес. Лікарні надають допомогу 23 постраждалим, з яких двоє — діти. Четверо перебувають у край важкому стані, серед них — чотирирічна дівчинка. Усього постраждало 63 особи.
Удар прийшовся на набережну моря, трасу здоров’я і цивільну інфраструктуру. Снаряд влучив зокрема в палац студентів "Одеської юридичої академії", яку називають замком Гаррі Поттера. Дах будівлі згорів.
Вдарили по Одесі балістичними ракетами, одна з яких розкрилася в повітрі та випустила касетні боєприпаси. Про це розповів речник Української добровольчої армії Сергій Братчук у своєму Telegram-каналі.
Касетні суббоєприпаси підриваються на висоті від 6 до 10 метрів над землею. Один касетний боєприпас дорівнює кільком чи навіть кільком десяткам звичайних. Особливо ефективні такі снаряди в боротьбі з ворогом в окопах, але Росія, як бачимо, використовує їх проти мирного населення. Нагадаємо, що саме касетними боєприпасами росіяни завдали сотні ударів по Україні, найбільший з яких — по Краматорську у квітні 2022 року.
Небезпека касетних боєприпасів в тому, що вони покривають велику площу і не завжди розриваються. Тобто певна кількість суббоєприпасів може залишатися на місці прильоту місяцями або навіть роками і нести загрозу населенню, зокрема дітям.
Людмила Васковська — лікарка-анестезіологиня Маріупольської лікарні № 2, одна із героїнь «20 днів у Маріуполі» — документального фільму-лауреата цьогорічного Оскара. У перші три тижні повномасштабного вторгнення вона залишалася на роботі й рятувала людські життя. Згодом виїхала з міста, змінила кілька місць тимчасового проживання, після чого перебралася з чоловіком до Києва. Сьогодні Людмила працює на двох роботах і продовжує віддано служити своїй професії. Про життя в Маріуполі в перші дні великої війни, долі пацієнтів, зйомки фільму та про плани після Перемоги Людмила Васковська розповіла у відвертому інтерв’ю для Sestry.
Як виглядає Ваш сьогоднішній день у Києві?
Кожен день відрізняється. Зрозуміло, що я працюю, але повітряна тривога та обстріли постійно втручаються у звичний графік. Тому ти ніколи не знаєш, як розпочнеться твій день. Якщо вранці обстріли, то поїхати одразу на роботу я не можу. Вона починається і закінчується пізніше. Планувати дуже складно. Якщо в нормальному довоєнному житті ми жили й планували на пів року наперед, то зараз насправді нічого не можна спланувати на наступний день. Зараз я працюю на двох роботах — в Маріупольській лікарні і ще в приватній клініці.
На жаль, зарплати в бюджетній клініці на життя в Києві не вистачає, тому доводиться шукати щось додатково.
У мене п'ятиденний робочий тиждень, але, крім цього є нічні чергування на основному місці роботи та додаткові. Це непросто. Бути лікарем — це гарна професія, бо ми допомагаємо людям, але дуже маленька зарплатня. Думаю, зі мною погодяться всі лікарі. Це в нашій державі треба змінювати.
24 лютого Вам зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ви тоді працювали в реанімаційній. Згодом на роботу приїхав також Ваш чоловік. Яким для Вас був лютий 2022 року?
На початку лютого 2022 року у мене було багато планів та сподівань. Ми з чоловіком планували одружитись в тому році. Але війна кардинально змінила наше життя, як і життя мільйонів українців. Сама я народилася в Донецьку, потім жила в Маріуполі.
Я дуже довго не могла наважитися на переїзд. Коли жила в Донецьку, не було навіть думки, що хтось кудись переїде. Я тут виросла, навчалась, у мене багато друзів
Але в Донецьку почалась війна. Я розумію, як батькам було важко зважитися на цей переїзд, тому що вони все своє свідоме життя не планували змінювати місця проживання, будували будинок, навчали нас. Коли почалася війна, зрозуміли, що там не буде нормального життя, тому прийняли рішення, що треба переїжджати.
Мені було дуже складно залишати рідний дім, уявляти, що я більше туди не повернусь. В якийсь момент ти думаєш, що все буде як раніше, звільнять території. Але я розуміла, що шляху назад немає. Російська пропаганда працює вже з народження дітей. Я бачила, як змінюються люди, як змінюється моє оточення. І я розуміла, що вже точно не буде як було. Це абсолютно інше оточення, яке я не хочу бачити. І тоді я теж приїхала в Маріуполь. Чому саме це місто? З шостого курсу саме в Маріуполі відкрили філіал університету, який був у Краматорську.
Що у Вашій роботі як лікаря в перші дні повномасштабного вторгнення було найскладнішим?
У роботі лікаря під час повномасштабного вторгнення було нелегко. Якщо у тебе вистачає психологічних і фізичних сил, то ти виконуєш свою роботу. На жаль, не всі лікарі змогли зібратись і прийти на роботу. Декому було складно психологічно. І це цілком нормально. Ми всі працювали гуртом, і хто що вмів, той робив на автоматі свою роботу. Тоді не було часу вирішувати логічні задачі й думати, що робитимеш далі. Це як конвеєр. Ти робиш, робиш, робиш, а потім, можливо, якщо в тебе буде вільна хвилинка, запитаєш себе: чи правильно усе зроблено? Ми зовсім не були готові до того, що відбувалося. До кількості смертей, до такого напруження та навантаження. З часом, вже маючи досвід, стає легше. Зараз лікарів навчають, як правильно себе поводити при обстрілах і як працювати в таких умовах.
Чи був готовий медичний персонал Маріупольської лікарні працювати в цілком нових умовах? Як взагалі була організована медична допомога?
У Маріуполі лікарі не були готові: ні психологічно, ні професійно. Матеріальна база теж не була готова: починаючи з бинтів, закінчуючи медикаментами та обладнанням. Думаю, до цього було важко підготуватися. Хто з нас міг уявити, що може бути таке вторгнення? Місто було заблоковане з усіх сторін і не було звідки привезти допомогу. На це не розраховував ніхто в країні. А нас, лікарів, не готували до цього, ми не вчилися, ми не знали, як себе поводити при масових поступленнях пацієнтів.
Організуватися було складно. Ми не проводили п'ятихвилинки, як в цивільний час, чи якісь збори. Ми взагалі не могли планувати розпорядок дня. Я працювала у відділенні нейрореанімації. Так як багато лікарів не змогли приїхати на роботу після початку вторгнення, або приїхали, а потім поїхали, то в деяких відділеннях їх не вистачало.
Хірурги постійно надавали допомогу, вони бігали між приймальним відділенням та хірургією. І я там також опинилася. На початку кожен виконував роботу по своїй профільній спеціалізації, а потім все, що було потрібно — і зашивали, і рани обробляли, і джгути накладали. Тоді потрібно було розбиратися у всьому, бо рук бракувало.
До нас привозили людей з різними пораненнями — осколкові, після вибухових травм, також польові, але менше, обширні рвані рани.
Усі пацієнти в лікарні були закріплені за своїми відділеннями — на вісім поверхів.
Згодом, коли почалися обстріли, пацієнтів з верхніх поверхів переводили на нижні три верхні поверхи. Багато цивільних людей лежали просто в коридорах — зрештою, скрізь, де було місце
Потім відбулися прямі попадання в нашу лікарню, і було прийнято рішення, що всіх поранених, особливо тих осіб, які не можуть самі пересуватися, потрібно перемістити в підвал. На жаль, він не був пристосований не тільки для поранених, а й взагалі для перебування там будь-кого. Умови жахливі. Це були складські кімнати, куди зносили непотрібні речі. Але головне в той час було перебувати в безпеці.
Щодо запасів медикаментів — використовували те, що було. Коли ж ліки закінчилися, то люди грабували аптеки і приносили нам медикаменти. Дехто приносив з дому.
Ви казали, що Вам складно пригадати зараз дати, дні, бо все злилося в один великий день. Але чи є історії пацієнтів, які не можете забути?
Мене негативно вражали всі історії. Було дуже багато діток. Їх приносять в ковдрі, ти дивишся на дитину і не бачиш жодних поранень. Все ціле, а дитина мертва. І тоді знаходиш за вушком маленьку ранку, яку дуже складно помітити. А це є осколок, який попав по життєво важливих центрах головного мозку і дитина миттєво загинула. Були пацієнти без голови, яких привозили родичі. І в фільмі «20 днів в Маріуполі» є епізод, коли батько плаче над накритим тілом сина. Це дуже моторошна історія. Я не знаю, як цей батько емоційно пережив таке горе. Хлопці грали у футбол біля школи. Я так і не зрозуміла, що вони там робили. Начебто вийшли пограти, тому що було більш-менш тихо. Підлітків теж можна зрозуміти, адже їм важко постійно знаходитись в закритому приміщенні. Але саме в це місце прилетіла ракета чи снаряд. Батько одного із них одразу привіз трьох хлопців до нас в лікарню. На той час вже не було зв'язку. Не можна було викликати швидку допомогу.
Двоє хлопців ще були живі, з пораненнями. В одного — дуже важке поранення грудної клітки, а в іншого ампутували кінцівку і ще були поранення живота. Але вони вижили. А третій хлопчик, син цього чоловіка — ні.
Коли батько діставав з багажника тіло сина, то там вже були частини. Але він все одно сподівався, що ми ще зможемо врятувати хлопця
Ми, лікарі, звісно, одразу вибігли на вулицю, щоб перекласти хворих. Стоїмо, дивимося і не знаємо, чи везти хлопця в хірургічне відділення, в операційну одразу, чи надавати допомогу на місці. Але на жаль… В такі моменти дуже важко взагалі усвідомити, що все це відбувається насправді, що це не страшний сон, не фільм. Це складно забути. І таких історій дуже багато. Дуже важка і жахлива доля всіх людей Маріуполя.
Щодня Ви бачили величезну кількість загиблих. До цього звикнути неможливо. Що допомагало триматися психологічно?
У той час не було просто. Але тоді не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо, це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. На окремі роздуми часу не було. Це, мабуть, і врятувало. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що відбувалося навкруги, не було можливості.
Як Ви виїжджали з Маріуполя?
Сам виїзд був для мене несподіваний. Коли росіяни зайшли в лікарню, у нас почали з'являтись думки, що ми не зможемо тут знаходитися разом з ними. Це неможливо. Вони встановлюють свої правила. Нам треба їх лікувати. Тоді почали міркувати, як звідси вибратися. Хтось із колег сказав, що вдалося домовитися з кимось з російської сторони і можна виїхати. У нас миттєво в голові з'явився якийсь план. У стресових умовах, напевно, і мозок по-іншому працює. Зібралися і на наступний ранок, о сьомій, чи восьмій ранку, ми вийшли з лікарні — хто в чому: просто в одязі, в хірургічних костюмах.
Треба було швидко подивитися, чи ціла автівка. Бо були прямі попадання в лікарні і горіли машини. Усі, хто був готовий їхати на той час, максимально вмістилися і поїхали. Ми виїжджали з території лікарні кілька хвилин, але здавалося, що це просто вічність, тому що на кожному повороті стояли озброєні росіяни. Якось ми таки виїхали. Далі все було чорне, навкруги все горіло, людей майже не було.
Було питання, по якій дорозі їхати, тому що без зв'язку ми не знали, де були зелені коридори. В результаті нам була відкрита лише одна дорога, по якій ми поїхали. Потім з'ясувалось, що вона замінована.
Вже по дорозі ми бачили, що дорога в мінах і треба було акуратно їх проїжджати. Згодом — блокпости російські
Я думаю, що нам дуже пощастило, бо ті, хто стояв на цих блокпостах, не знали, що їм треба робити, що треба перевіряти якісь документи і взагалі на що звертати увагу. Ми не знали, по якій дорозі ми їдемо і коли буде останній блокпост. Не було кому передати цю інформацію, не маючи зв'язку. І ось ми під’їхали, пам’ятаю, ближче і побачили український прапор. Лише тоді з полегшенням видихнули.
Ми приїхали в Запоріжжя, тому що тільки через це місто була дорога. Приїхали пізно ввечері і переночували. Наступного дня подалися в Дніпро, тому що там на той час були батьки.
У Дніпрі ми декілька днів шукали роботу. Але, на жаль, не знайшли. Нам здавалося, що лікарі скрізь потрібні і що нас приймуть в будь-яку лікарню. Та виявилось не так, як нам здавалося. Ми ніде не знадобились. Тому треба було вирішувати, що робити далі. В той же час знайомий запросив в Луцьк. Сказав, що є сім'я, яка виїхала за кордон, і вони можуть нам дати свою квартиру безкоштовно. І ми вирішили, що поїдемо туди. Нам пощастило, що на нашому шляху зустрілися такі добрі люди.
В Луцьку також виникли труднощі з роботою. Тоді нам запропонували працювати в районній лікарні в Нововолинську. Це невелике містечко у Волинській області. І ми поїхали туди. Але психологічно було важко там знаходитись. Не можу назвати точну причину цього. Наче і прийняли нас добре, і всі умови були. Але в психологічному плані ставало важче і важче з кожним днем.
У нас з чоловіком почали виникати думки, що ми не розвиваємось. Щоб не заглиблюватися в депресію далі, вирішили переїхати в Київ
Наша Маріупольська лікарня ще тоді не була відкрита. Чоловік знайшов роботу в приватній клініці, а я пішла працювати в клініку по оголошенню в інтернеті. Робота була непогана, в офтальмологічній клініці.
На мою думку, нам теж дуже пощастило. Ми приїхали в столицю, одразу змогли знайти роботу — і не найгіршу. Я розуміла, що загалом в офтальмології непогано, але для анестезіолога це недостатня робота. Я не розвивалася як лікар. Тоді якраз уже відкрилася наша Маріупольська обласна лікарня і я перейшла туди працювати.
Як змінилася робота Маріупольської лікарні, коли вона переїхала в Київ? Кого вона обслуговує тепер?
Дуже змінилася. Це повністю інша робота та інші напрями. В Маріуполі у кожного було своє відділення і завідувачі окремими відділеннями, а тут такого немає. У нас немає спільного ординатора на всі відділення. І ми, як маленька команда, намагаємося змінювати ту роботу, яка була раніше. На початку обслуговували тільки переселенців з Маріуполя. А потім почали приїжджати переселенці з півдня України. А ще пізніше з'явилися пацієнти з Києва. Коли відкрилась лікарня, нам вдалося знайти одне із найсучасніших обладнань в Києві. Новий гарний ремонт, невелика територія і сервіс надання послуг достатньо високий. До нас часто приїжджають обстежуватися, або на операції українці з-за кордону.
Чи сумуєте за Маріуполем сьогодні?
Сумую за тими часами, але не за містами. У Маріуполі зараз багато іноземців з російських територій, там панує зовсім інша культура. Змінився соціум. Тому за цим я зовсім не сумую. Я не знаю, чи коли-небудь там щось зміниться. Це важко — викоренити звідти все російське. Там щохвилини працює російська пропаганда. Я не знаю, які механізми вони використовують, але для наших людей це вже як норма. Вони продовжують там жити, спілкуватись.
Чи багато з Ваших колег раділи приходу «русского міра»?
Так вийшло, що більшість моїх друзів, також виїхали. Знайомі по роботі, з якими ми не так часто перетиналися, в групах передали інформацію, переслали фотографії, відео, що деякі лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії та портрет Путіна. Вони записували відео, як вітають його з днем народження, співали тематичних пісень. За це вони отримали посади. Наприклад, лікар, який двадцять років не міг нічого зробити, раптом став завідуючим відділення. У нього є свій кабінет, і він може собі дозволити повісити табличку зі своїм прізвищем. І все в нього добре. Якщо в людини була така ціль, то вона отримала те, що хотіла.
На жаль, війна негативно впливає на всі сфери життя людини, зокрема й на особисті стосунки. На фоні стресу частішають конфлікти, що призводить навіть до розлучення. Наскільки війна вплинула на Ваші стосунки з чоловіком?
Я не знаю, як би було без війни, але зараз ми обоє знаємо, що можемо покластися один на одного у важкій ситуації. Ми багато пройшли разом. Це найважливіше, коли поряд з тобою є людина, яка в найважчі часи підтримає тебе. Мій чоловік — дуже гарна людина. Те, як він відноситься до роботи та до пацієнтів, вразило мене найбільше, коли ми познайомилися, а це було на роботі. Він повністю і безкорисливо віддається людям.
Ви — головна героїня фільму «20 днів в Маріуполі», який отримав Оскар. Ви були присутні на різних показах фільму. Про що Вас зазвичай питають люди?
Було багато питань про те, яке зараз життя в Маріуполі, як воно змінилося, що там відбувається, яка обстановка тощо. На ці питання в мене ніколи немає конкретної відповіді, тому що я ні з ким не спілкуюсь, хто зараз перебуває в Маріуполі. Багато питали про те, як маріупольці ставилися до приходу Росії. Тобто, навіть у фільмі є цитати, коли українці кажуть, що українські літаки нас бомблять, у всьому винні українці, а росіяни приходять з миром. Я не можу сказати, що в голові тих людей і чому вони так думають. Це треба в них питати. Інколи ми дискутували на ці теми. Також цікавилися долею пацієнтів, які потрапили в кадр.
Фільм «20 днів в Маріуполі» не легкий психологічно. Чому Ви би порадили людям подивитися цю стрічку?
Точно не для того, щоб просто подивитись, як все було погано.
Ця стрічка не залишить байдужим жодного, хто її переглянув. Кожна людина, дивлячись цей фільм, переживає якусь свою трагедію, особливо, якщо це люди з Маріуполя або з інших міст, які зазнали схожих руйнувань. Кожен робить свої висновки.
Я би, напевно, зробила собі висновки на майбутнє, а особливо для тих людей, які в Європі. Те, що ми зараз бачимо, відбувається всередині Європи у ХХІ столітті, коли після ІІ Світової війни всі думали, що такого більше не повториться. Але це відбувається. І, на жаль, ніхто ніяк не може на це вплинути.
Світ повинен бути свідомим. Ми повинні розуміти, що навіть якщо війна далеко, вона може бути в будь-якому місці, незважаючи ні на що
Важливо завжди бути людиною і в складний момент допомогти діткам і жінкам, які залишились самі.
Були ситуації, коли під час зйомок фільму, пацієнти та лікарі влаштовували скандали, бо не хотіли, щоб їх знімали?
Багато хто з медичного персоналу виступав проти зйомок, виганяли, матом крили. Але всім треба було зрозуміти, що це важливі докази. І тепер весь світ побачив це. Може, на той час люди не усвідомлювали цього. Думали, зараз все це закінчиться, тому навіщо це потрібно? Але це послужило в першу чергу доказами російських злочинів проти України.
Що для Вас особисто означає те, що Ви стали героїнею цієї стрічки?
Взагалі нічого не означає. Було набагато більше матеріалу зі мною й інтерв'ю записували. Але ж у цей фільм треба було помістити всі можливі кадри. Ми з журналістами жили в одному коридорі, всі були поруч і ділились чим могли. Комусь важко було щось згадувати, розповідати.
Я ж вважаю, що це мій обов'язок — донести до людей правду. Щоб кожен зрозумів, навіщо взагалі знімався цей фільм і навіщо його показувати
Як би мені важко не було, я ділилася правдою.
Які Ваші основні цінності як лікаря? Що найважливіше у цій професії?
Зберегти життя людей. Навіть не врятувати, а саме вберегти. Наша задача — не допустити того, щоб потім рятувати людей — і фізично, і психологічно.
Мене часто запитують, чому я обрала фах лікаря. Батьки закінчили ВНЗ технічних спеціальностей, старший брат — теж. У моїй сім’ї всі — інженери. До середини одинадцятого класу я планувала бути або перекладачкою, або юристкою. А потім раптом подумала: «А чому б мені не стати лікаркою? Це досить цікаво. Це та сфера, яка постійно розвивається. І ти будеш мати змогу все життя вчитись». Спершу я мріяла бути дитячим хірургом. Але на шостому році навчання зрозуміла, що цей напрям — не моє. Працюючи в операційній, коли поруч завжди є анестезіолог, я зрозуміла, що ця галузь мені більш цікава.
Чи вдається сьогодні будувати плани на майбутнє?
У нинішніх умовах дуже важко щось планувати. Ти не знаєш, що буде завтра. Я можу собі запланувати, що завтра треба сходити в магазин, але якщо буде тривога, я туди не піду. Це дуже примітивні речі, але з них складається життя. Щось глобально спланувати — якийсь відпочинок, поїздку на конференцію, навчання — складно. Якщо в тебе є така можливість, то це дуже круто. Наприклад, відвідати захід в Києві. Але іноді це буває теж небезпечно і заходи відміняють. Багато людей мають плани після нашої Перемоги. Тому я думаю, що ось закінчиться війна, і я запланую відпустку, почну збирати кошти на житло.
Вже би й хотілося планувати народження дитини. Але для мене це неможливо
Деякі люди планують, звісно, але я розумію, що якщо говорити про дітей, то це небезпека в першу чергу для них. Знаючи, як було в Маріуполі та як страждали там діти, поки я не можу переступити через цей бар'єр. Можливо, з часом щось зміниться.
Дякую, що піднімаєте у Ваших матеріалах тему виховання, зокрема, пишете про те, як розмовляти з дітьми про війну. Думаю і про власну проблему, яка існує у моїй родині, і хочу поділитися з Вами.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/661fc871a74ca63b5c9e427e_prawda-ukr-poziom.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>
Я виїхала в Європу через 5 місяців після початку війни з 6 річною дочкою. Ми з Києва. З лютого і до літа 2022 ми жили в знайомих у Львові — чекали, що війна скоро закінчиться. Та ракети долітали і на Західну Україну, і я вирішила, що безпечніше для дитини буде, якщо ми почекаємо на Перемогу в Польщі. Під Варшавою в нас були знайомі і ми зважилися на тимчасовий переїзд. В Києві дочка вивчала польську мову, тому коли з вересня вона пішла в другий клас у польській школі, то швидко адаптувалася і знайшла нових подруг. Наша невеличка орендована квартира з маленьким садком також дуже їй сподобалася. Звісно, ми сумуємо за домом, за рідними, і чекаємо,коли зможемо повернутися до рідного дому і звичного життя. Та тут я спокійна, що дитина може спокійно вчитися і не повинна переживати і ховатися через тривоги.
Хоч ми зараз і за кордоном, та все ж встигли відчути на собі травму війни. Двічі пережили втрату дому (спочатку в Києві, і потім у Львові), провели багато годин у бомбосховищах, і звісно, були шоковані жахливими новинами про звірства російської армії на тимчасово окупованих територіях, вбивства мирних українців російськими ракетами. Якщо дорослий в стані винести все це, проаналізувати, то дитина на мою думку не здатна, та й не повинна нести такий інформаційний тягар. З перших днів війни я весь час намагалася захищати дочку від зайвої інформації. Коли летіли російські ракети, я казала, що це навчання наших військових, новини дивилася у ванній із замкненими дверима і увімкненою водою, а читаючи про події у смартфоні, не показувала, що схвильована, і ховала сльози.
Звісно, я пояснила дитині, що йде війна і на нас напали росіяни, але весь час наголошувала, що наші військові переможуть злого Путіна, і вже скоро йому настане кінець, а Україна переможе
У Польщі дочка весь час сумує за домом і рідними, та я обіцяю їй, що ми скоро повернемося. Місточком з домом для нас є спілкування з моїми батьками, з якими ми часто зідзвонюємося у вайбері.
І отут, дорога редакціє, починається моя проблема.
Мій батько не хоче і чути моїх аргументів про те, що дитину потрібно берегти. Він навпаки вважає, що правда, почута в дитинстві, є найкращим щепленням від нещасть у дорослому житті
Коли ми зідзвонюємося, він кличе дочку до телефону, і після кількох хвилин розмови, найчастіше, коли я не чую, бо, наприклад, готую вечерю, починає розповідати їй про обстріли Чернігова, Одеси, Дніпра, про знайдених під завалами немовлят, про жахливі втрати, каліцтва військових і цивільних, про те, як сумують за своїми татусями, загиблими на фронті, українські малюки, про сотні прапорів, які майоріють над могилами наших військових… Дитина прибігає до мене в сльозах після кожної такої розмови, і потім довго не може заснути, розпитує мене про деталі. Уся несправедливість цієї війни раптом падає на неї після такої розмови з моїм батьком, і вся моя праця над її спокійним дитинством іде нанівець.
У такі моменти мені здається, що переді мною не моя маленька дівчинка, а незнайома мені дитина, значно старша за мою. Не дзвонити батькам — не варіант, бо ми дуже любимо дідуся і бабусю. Мої розмови і прохання до батька також нічого не дають. Та кожен його дзвінок для дитини — величезний стрес. Часом я думаю, що, можливо, мені варто почати самій говорити з дочкою про війну, щоб вона трохи загартовувалася. Але як це робити, щоб не зранити її ще більше? Адже з іншого боку, коли ми повернемося додому, на неї також чекає зовсім інша країна, яку нам ще належить відбудовувати..
Читачка Sestry.eu, А.Н., Київ-Варшава
В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65b79168e3c2b53043bb1625_shutterstock_2277775453.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>
Литва, Латвія та Естонія стали членами ЄС 1 травня 2004 року разом з Польщею та шістьма іншими країнами. Це було найбільше одномоментне розширення Євросоюзу в історії. Через 20 років після вступу до ЄС більшість жителів країн Балтії заявляють, що задоволені своїм членством у Спільноті та єврозоні.
Естонія першою прийняла євро (2011 рік), за нею йдуть Латвія (2014 рік) і Литва (2015 рік). Опитування Євробарометра, проведене в жовтні 2023 року, показало, що 63 відсотки латвійців вважають, що євро — це добре для їхньої країни, 14 відсотків мають протилежну думку. У Литві це співвідношення становить 68 відсотків до 21 відсотка, а в Естонії — 84 відсотки до 8 відсотків.
PAP звернувся до міністерств закордонних справ Литви, Латвії та Естонії з питанням про основні переваги для їхніх країн від вступу до ЄС.
Зміцнення безпеки та свободи, економічний розвиток, процвітання населення і приналежність до системи, заснованої на верховенстві права, — серед основних переваг членства Латвії в Європейському союзі. Латвійське міністерство закордонних справ повідомило, що за 20 років прямі інвестиції в країну зросли майже в десять разів, а кількість експертів у сфері товарів і послуг збільшилася в шість разів. Середня заробітна плата, тим часом, зросла більш ніж у п'ять разів.
Міністерство закордонних справ у Вільнюсі оцінило, що членство в ЄС «докорінно змінило історичні та геополітичні умови, які визначали долю Литви протягом століть». 20 років членства в ЄС стали для країни часом зростання, стабільності, безпеки. Литовська економіка розвивалася як ніколи раніше. За даними міністерства, рівень добробуту в Литві в кілька разів вищий, ніж 20 років тому, а ВВП на душу населення — в 4,6 раза. Прямі іноземні інвестиції з 2004 року зросли в шість разів.
У Міністерстві закордонних справ у Таллінні зазначили, що Естонія стала більш значущою країною на міжнародній арені:
Сьогодні ми використовуємо наш досвід, щоб допомогти країнам, які прагнуть вступити до НАТО і ЄС, в тому числі й Україні, на їхньому шляху
PAP також запитав міністерства, серед іншого, про виклики, з якими, на їхню думку, ЄС зіткнеться в найближчому майбутньому.
В МЗС Естонії найбільшим викликом для ЄС назвали протистояння російській агресії проти України та продовження допомоги Києву на шляху до перемоги у війні.
Збереження максимальної підтримки України також було названо серед головних завдань ЄС латвійським МЗС
Серед інших викликів — підготовка до розширення Спільноти, зміцнення економіки ЄС, досягнення кліматичних цілей або підвищення енергетичної безпеки.
Про війну, що триває, у Вільнюсі також наголосили у Міністерстві закордонних справ Литви:
— Війна Росії проти України нагадує нам, що мир в Європі не дається раз і назавжди. Хоча НАТО залишається наріжним каменем нашої колективної оборони та безпеки, водночас необхідні додаткові дії між НАТО і ЄС для зміцнення архітектури безпеки в Європі.
Литва також назвала розширення Спільноти викликом, що стоїть перед ЄС:
— Наша недавня історія показує, що тільки розширення пропонує довгострокову безпеку і стабільність.
Литва підтримує всі країни, які прагнуть до європейської інтеграції, на їхньому шляху до досягнення повноправного членства в ЄС
Українські, американські та європейські посадовці, американці українського походження, нобелівські лауреати, науковці, солдатські матері, євангельські лідери та чимало інших долучилися до багатомісячної лобістської кампанії, аби подолати обструкцію законопроєкту про допомогу Україні з боку крайніх правих республіканців. Вони діяли, об'єднані страхом, що Україна може зазнати поразки у своїй екзистенціальній битві проти Росії. Ця кампанія не завжди була скоординованою, але вона була сфокусована на тому, щоб провести закон через Конгрес.
Краплі моря точать скелі
«Я беру таксі до аеропорту у Вашингтоні з почуттям полегшення», — написала у соцмережах після голосування в Палаті представників правозахисниця Олександра Матвійчук. Минулого тижня Матвійчук, співлауреатка Нобелівської премії миру 2022 року, зустрілася з членами Конгресу, щоб розповісти про злочини, які російські окупаційні війська чинять в Україні. А також мала низку зустрічей з лідерами думок.
«Українське громадянське суспільство використовує підхід, який називається «кожен з нас — крапля в морі», що означає, що всі ми, всі наші зусилля є скромними, ми — не боги, ми — люди. Але разом ми можемо змінити реальність на краще».
«Ми намагались діяти на всіх рівнях»
На Капітолійський пагорб Матвійчук привела українсько-американська правозахисна група Razom, яка допомагає координувати лобістські зусилля неурядових організацій.
Саме Razom організувала для членів Конгресу зустрічі з американськими матерями, чиї сини загинули, воюючи в Україні. І з українськими дітьми, які були депортовані до Росії і ціною великих зусиль повернені, а також з десятками інших людей, які могли розповісти про війну з перших вуст. У рідному окрузі спікера Палати представників США Майка Джонсона в штаті Луїзіана представники організації влаштували виставку ― за допомогою спеціальних окулярів віртуальної реальності відвідувачі могли подорожувати зруйнованими війною українськими містами.
На рівні країни Razom запустила інформаційну кампанію на радіо, телебаченні та білбордах, повідомляючи про сотні зруйнованих церков і вбитих християнських пасторів, намагаючись схилити на бік України консервативну аудиторію. Один із таких білбордів поставили прямо навпроти церкви, куди ходить молитися Джонсон, коли буває у своєму окрузі.
«Ми намагалися діяти на всіх рівнях, ― каже один з директорів Razom Микола Мурський. ― Зокрема, привозили до США уламки російських снарядів, що атакували Україну, приходили (до можновладців) і казали: «Ось, подивіться, з чим ми щодня маємо справу! Це влетіло в український будинок, а тепер це у вашому офісі».
Наприкінці січня організація пережила «момент осяяння», адже прийшло усвідомлення, що закон про допомогу може провалитися.
«Ми зрозуміли, що повинні зробити все, що в наших силах», — згадує Мурський і додає, що «десятки організацій і сотні, якщо не тисячі людей, наполегливо працювали» над тим, щоб закон був прийнятий.
Спільна молитва за Україну
У центрі зусиль опинилась спроба переконати Майка Джонсона поставити законопроєкт на голосування.
Razom допомогла організувати розмову Володимира Зеленського з Майком Джонсоном ― і це, як запевняють джерела The Washington Post, відчутно вплинуло на американського політика. Поступово спікер став союзником України. Київ же ухвалив найкраще, як пише медіа, на той момент рішення ― не тиснути на американську сторону й не звинувачувати республіканців у зраді, а просто дати їм, і зокрема Джонсону, час і простір для роботи над питанням.
За словами учасників процесу, для Джонсона, південного баптиста, особливо важливими були аргументи інших членів євангельської спільноти. Спікер зустрічався з численними групами релігійних лідерів із США та України, які повільно, але впевнено підштовхували його до прийняття законопроєкту про допомогу.
Американські євангелісти допомогли розвіяти поширену в консервативних ЗМІ тезу про те, що Україна переслідує християнські громади, вказуючи на те, що насправді це Росія обмежує релігійну свободу.
Джонсон також зустрівся з групами українських євангелістів.
За тиждень до голосування Джонсон розмовляв з євангелістом Сергієм Гайдаржи, чия дружина Анна і 4-місячний син Тимофій загинули в березні в результаті удару безпілотника по їхньому житловому будинку в Одесі.
Сам Сергій та його маленька донька Ліза вижили. Під час зустрічі з Джонсоном Гайдаржи показав спікерові світлини безпілотника. «Того самого іранського безпілотника, який атакував Ізраїль лише кілька днів до цього», — описав його Павло Унгурян, колишній український нардеп, який допоміг організувати знайомство. «Це була дуже емоційна зустріч», — резюмував Унгурян.
Унгурян знає Джонсона понад рік. За його словами, у них «глибокі стосунки». У січні він відвідав «день молитви і покаяння» в Музеї Біблії у Вашингтоні, де Джонсон був головним гостем, а Унгуряна запросили виголосити молитву за Україну.
За його словами, Унгурян і Джонсон встигли лише потиснути один одному руки і обійнятися. «Я попросив усіх, зокрема конгресменів, помолитися за Україну».
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
Через два роки після початку повномасштабного вторгнення Росії спостерігається посилення песимізму щодо можливості України до захисту. Контрнаступ України, розпочатий минулого літа, не досягнув заявлених цілей через постійні затримки із постачанням західного озброєння, а тим часом Росія збільшила військове виробництво і досягнула невеликих територіальних успіхів. Як наслідок, почали лунати заяви, чи не настав час для України та її союзників переосмислити цілі та подумати про регулювання на перемовинах.
В історії Європи вже таке було. Аналогічне питання піднімалось у 1941 році — через два роки після вторгнення у Польщу і початку імперіалістичних захоплень нацистської Німеччини. Серед знаних діячів, які агітували проти вступу США у Другу світову війну, був Чарльз Ліндберг, який стверджував, що жодних шансів на успіх нема, і що буде краще, якщо війна в Європі «закінчиться без остаточної перемоги».
Такі роздуми виглядають дуже схожими на ті пораженські розмови, які лунають щодо перспектив України. Утім, є одна відмінність: у 1941 році ситуація була похмурішою. До кінця 1941 року нацистська Німеччина окупувала Францію, Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди і значну частину Східної Європи, а у червні того ж року напала на СРСР. Країни «вісі» — Німеччина, Італія, Японія — здавались непереможними.
Крім того, перші два роки Другої світової війни завдали величезної шкоди цивільному населенню. Через масовані атаки міст загинули тисячі людей і нанесено суттєвих економічних збитків. Євреїв зі всієї Європи гнали у гетто і відправляли у концтабори. Експлуатація, силові репресії, геноцид — все це темною тінню огортало значну частину територій, які перебували під німецьким контролем.
Нацистська Німеччина брала сили із фізичних ресурсів і людського капіталу окупованих територій. До 1941 року 37% ВВП Франції направлялось — у вигляді платежів окупантам — на потреби німецької військової машини. А після того, як у червні 1941 року нацисти віришили розірвати пакт Молотова-Ріббентропа, СРСР втратив половину промислових потужностей і частину найкращих аграрних земель.
Ця жорстока система експлуатації різко відрізняється від невдалих спроб Росії поставити під контроль українські ресурси. Наприклад, завдяки «гуманітарному коридору» Україна успішно прорвала російську морську блокаду її чорноморських портів. Як наслідок, у грудні об’єми експорту зерна з України перевищили максимальний місячний об'єм, встановлений у рамках домовленостей із Росією за сприяння ООН.
Крім того, мобілізація в Україні протягом останніх двох років, хоча й була серйозною, виявилась набагато м’якшою, ніж, наприклад, у Великій Британії під час Другої світової війни. У вересні 1939 року Велика Британія оголосила загальну мобілізацію чоловіків віком від 18 до 41 року. До кінця 1941 року різні види мобілізації застосовувались до незаміжніх жінок віком від 20 до 30 років і чоловіків молодше 60 років, притому чоловіки до 51 року призивались на військову службу. Колишні британські колонії, які входили до складу Співдружності (наприклад, Австралія, Канада, Нова Зеландія, ПАР), направляли свої війська для підтримки союзників, хоча на них не було прямих атак.
Що стосується мобілізації матеріальних ресурсів, то тут Євросоюз має проблеми з постачанням Україні обіцяного мільйона артилерійських снарядів. А ось Велика Британія через два роки після початку Другої світової війни витрачала 53%національного доходу на військові потреби, а Америка заснувала історично важливу програму ленд-лізу і переорієнтувала весь свій промисловий потенціал на потреби оборони. Така підтримка стала ключем до зміни ходу війни, що дозволило союзникам звільнити Європу від тиранії і продовжити шлях до нової епохи миру і співробітництва на континенті.
Амбіційні плани президента Росії Володимира Путіна виглядають сьогодні явно приреченими на відміну від планів Адольфа Гітлера в 1941 році. Російська армія зазнала поразки під час первісної атаки на Київ, її відтіснили від Харкова і Херсона, вона не зробила жодних суттєвих проривів, хоча її втрати рахуються сотнями тисяч, при цьому знищена вже майже третина військово-морського флоту РФ. Розміри російської економіки, пронизаної корупцією і непотизмом, нікчемні порівняно з об'єднаною економічною міццю союзників України: ВВП Росії приблизно дорівнює ВВП штату Техас.
У порівнянні з Європою 1941 року, сучасний Євросоюз має можливості для супротиву російській агресії. Однак перемога ніколи не буває гарантованою. Для перемоги треба, щоб Захід (й особливо США) відклав у бік внутрішньополітичні суперечки й проявив політичну волю, надавши Україні постійну й надійну військову й фінансову допомогу. Будь-які нові затримки з фінансуванням загрожують поставити країну у вкрай вразливе становище. Євросоюз, зі свого боку, має мобілізувати економічні ресурси для розширення оборонного виробництва. Жертви, які треба приносити сьогодні, бліднуть порівняно з жертвами часів Другої світової війни, тоді як дивіденди довгострокового миру будуть не менш цінними.
Через два роки після початку Другої світової війни нацистська Німеччина окупувала 33% європейського континенту, а інші країни «вісі» терироризували решту світу. Утім союзники, єдині у своєму рішучому настрої перемогти і у своїй готовності мобілізувати ресурси, відмовилися здаватися. На цьому етапі імперіалістичної агресії Росія контролює лише 18% територї України, і вже більше року вона не може добитись будь-яких суттєвих успіхів. Якщо з'ясується, що Росію занадто важко перемогти, причиною буде не відсутність ресурсів, а кричуща відсутність лідерства.
Автори:
Тетяна Дерюгіна — асоційований професор фінансів в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні.
Анастасія Федик — асистентка-професорка фінансів у Каліфорнійському університеті в Берклі.
Я живу у Києві неподалік гори Щекавиця. Це один зі столичних пагорбів, названий за іменем одного із братів-засновників міста — Щека. Якщо вірити літописам і місцевим переказам, то саме на цій горі похований Віщий Олег, князь київський. Зараз тут ландшафтний парк (ну, як парк — трава по пояс, дерева), мечеть, цвинтар старообрядників. Колись, за часів холодної війни, тут стояла глушилка.
Можливо, люди б і не знали про цю гору, але восени 2022 року Путін дістав зі своїх куцих штанів головку, даруйте, ядерну боєголовку — і почав нею вимахувати на весь світ, погрожуючи завдати ядерного удару по центрам «прінятія рєшеній» в Києві. Тоді відразу почався ажіотаж щодо закупівлі препаратів йоду, протигазів. А в соціальних мережах і ЗМІ писали, що робити у разі ядерного вибуху.
Проте у світі немає нічого, абсолютно нічого, що українці не могли б перетворити у смішне. Запам'ятайте це. Все, що з нами стається, — ми перетворюємо у смішне. Плачемо, горюємо і регочемо. Це наш спосіб виживання такий. Смійся, поки живеш, і живи, поки смієшся
Так от, на тій першій путінській головці, даруйте, ядерній путінській боєголовці, народився перший чудовий мем — оргія на Щекавиці. Кияни і киянки, гості міста і навіть мешканці інших міст і сіл збиралися у випадку ядерного вибуху влаштувати оргію на Щекавиці. Масову й яскраву. Ми тоді ще з подругою досить серйозно обговорювали, до кого доєднаємося, — до учасників чи до критиків і консультантів. Адже балкон нашої подруги виходить прямо на те місце, де мала б бути оргія, — можна взяти мегафон і керувати процесом. Мені здається, в умовах ядерному вибуху у мене дуже добре вийшло б волати з балкону: «Шо ж ти робиш, дівчинці неудобно».
Ще одна моя приятелька, науковиця, започаткувала традицію — на кожне діставання Путіним тієї гол… ядерної боєголовки писати «йод іще не пити».
І що я мушу вам сказати, що Путін і росіяни уже скільки разів діставали ту ядерну боєголовку як всратого аргумента у цій війні, що якби ми всерйоз реагували на ті погрози, якби не навчилися з цього сміятися, то вже б, певно, передохли всі від смутку, туги і журби
Нещодавно зʼявилися повідомлення, що наші дрони дістали радіолокаційну станцію далекого стеження аж у Мордовії. Для українців ця новина пройшла із реакцією: «А, клас, може, менше ті скоти літатимуть і бомбитимуть, може легше буде діставати їхні виробництва ракет і шахедів. А куди іще наші дрони можуть дістати?». Аж ось, відреагували наші американські партнери: «Українці перетнули червону лінію — і от уже скоро, прямо щас». Тобто виходить, що цього разу ядерну боєголовку у Путіна дістали вже американці. А що українці?
Ми сміємося. Йод ще не пити. Уточнюємо час збору і дрескод на Щекавицю. Домовляємося, де паркуватися, що із собою нести. Ті, хто живуть далеченько, просять у мене місця зайняти і захопити закуски. Я й по собі зрозуміла, що страху немає. Їбане — так їбане.
Їбане — так їбане…
Це фактично наш повсякденний лозунг. Їдемо на роботу, тривога. Моніторингові канали пишуть, що ракети над Києвом. А ти їдеш і думаєш: їбане — так їбане, а на роботу треба. Росіяни через ботів і корисних полудурків розганяють, що знову Київ за три дня, а ти п’єш ранкову гірку каву, згадуєш ту страшну дорогу в евакуацію і подумки така: «їбане — так їбане, я вже нікуди не поїду».
Ми за ці 10 років війни, так часто приміряли на себе смерть, що вже не страшно
Мій товариш у 2014 жив в Алчевську (Луганщина), місто захопили російські військові і місцеві, так би мовити, сепаратисти, підігріті російською владою. І от товариша здав його ж друг. Забрали його на допит, довго возили з мішком на голові, привезли десь у поле на «розстріл». І він розказує: на першому розстрілі було дуже страшно, на другому — вже однаково, на третьому — сміявся. Не істерично, просто тому, що оця вся катавасія стала смішною. А сам він вже приміряв на себе свою смерть ще тоді — на першому розстрілі. Змирився з нею, прийняв її, зробив її подружкою.
Ми вже міряли-переміряли ту смерть під час обстрілів міст. Та в кожного, здається, вже був шанс поміряти її й не один раз. І ми вже сміємося їй в обличчя. У цьому є певний фаталізм — прийняти те, що відбувається, приміряти різні сценарії. А тоді читати про «червоні лінії» в американській пресі і сміятися про «йод іще не пити», про «їбане — так їбане, а я піду помию голову», рахувати усі озвучені Росією і партнерами червоні лінії. Сміятися.
Іноземці чомусь дивуються нашому сміху, розмаїттю мемів і жартів на кожен привід. Вважають це якоюсь легковажністю. Насправді це наш спосіб виживання. Коли ми сміємося, будьте певні — ми тримаємось
А от коли ми перестанемо сміятися, отоді вже бійтесь. Це значить все — ми здалися. А вірогідніше — померли. І, повірте, останній помираючий реготатиме найгучніше за всіх.
Тому шановні іноземні читачі, не дивуйтеся з того, що українці сміються. Ми сміємося, бо а що іще робити, коли в українців стільки різноманітних способів померти, що одним більше, одним менше — уже однаково. Кожен новий спосіб лиш породжує нові меми, нові жарти і сміх.
То що ліпше вдягти на Щекавицю у квітні, якщо таки їбане? Що там нині в моді на випадок ядерки?
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/661fc871a74ca63b5c9e427e_prawda-ukr-poziom.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>
Іноземці чомусь дивуються нашому сміху, розмаїттю мемів і жартів на кожен привід. Вважають це якоюсь легковажністю. Насправді це наш спосіб виживання. Коли ми сміємося, будьте певні — ми тримаємось
Я живу у Києві неподалік гори Щекавиця. Це один зі столичних пагорбів, названий за іменем одного із братів-засновників міста — Щека. Якщо вірити літописам і місцевим переказам, то саме на цій горі похований Віщий Олег, князь київський. Зараз тут ландшафтний парк (ну, як парк — трава по пояс, дерева), мечеть, цвинтар старообрядників. Колись, за часів холодної війни, тут стояла глушилка.
Можливо, люди б і не знали про цю гору, але восени 2022 року Путін дістав зі своїх куцих штанів головку, даруйте, ядерну боєголовку — і почав нею вимахувати на весь світ, погрожуючи завдати ядерного удару по центрам «прінятія рєшеній» в Києві. Тоді відразу почався ажіотаж щодо закупівлі препаратів йоду, протигазів. А в соціальних мережах і ЗМІ писали, що робити у разі ядерного вибуху.
Проте у світі немає нічого, абсолютно нічого, що українці не могли б перетворити у смішне. Запам'ятайте це. Все, що з нами стається, — ми перетворюємо у смішне. Плачемо, горюємо і регочемо. Це наш спосіб виживання такий. Смійся, поки живеш, і живи, поки смієшся
Так от, на тій першій путінській головці, даруйте, ядерній путінській боєголовці, народився перший чудовий мем — оргія на Щекавиці. Кияни і киянки, гості міста і навіть мешканці інших міст і сіл збиралися у випадку ядерного вибуху влаштувати оргію на Щекавиці. Масову й яскраву. Ми тоді ще з подругою досить серйозно обговорювали, до кого доєднаємося, — до учасників чи до критиків і консультантів. Адже балкон нашої подруги виходить прямо на те місце, де мала б бути оргія, — можна взяти мегафон і керувати процесом. Мені здається, в умовах ядерному вибуху у мене дуже добре вийшло б волати з балкону: «Шо ж ти робиш, дівчинці неудобно».
Ще одна моя приятелька, науковиця, започаткувала традицію — на кожне діставання Путіним тієї гол… ядерної боєголовки писати «йод іще не пити».
І що я мушу вам сказати, що Путін і росіяни уже скільки разів діставали ту ядерну боєголовку як всратого аргумента у цій війні, що якби ми всерйоз реагували на ті погрози, якби не навчилися з цього сміятися, то вже б, певно, передохли всі від смутку, туги і журби
Нещодавно зʼявилися повідомлення, що наші дрони дістали радіолокаційну станцію далекого стеження аж у Мордовії. Для українців ця новина пройшла із реакцією: «А, клас, може, менше ті скоти літатимуть і бомбитимуть, може легше буде діставати їхні виробництва ракет і шахедів. А куди іще наші дрони можуть дістати?». Аж ось, відреагували наші американські партнери: «Українці перетнули червону лінію — і от уже скоро, прямо щас». Тобто виходить, що цього разу ядерну боєголовку у Путіна дістали вже американці. А що українці?
Ми сміємося. Йод ще не пити. Уточнюємо час збору і дрескод на Щекавицю. Домовляємося, де паркуватися, що із собою нести. Ті, хто живуть далеченько, просять у мене місця зайняти і захопити закуски. Я й по собі зрозуміла, що страху немає. Їбане — так їбане.
Їбане — так їбане…
Це фактично наш повсякденний лозунг. Їдемо на роботу, тривога. Моніторингові канали пишуть, що ракети над Києвом. А ти їдеш і думаєш: їбане — так їбане, а на роботу треба. Росіяни через ботів і корисних полудурків розганяють, що знову Київ за три дня, а ти п’єш ранкову гірку каву, згадуєш ту страшну дорогу в евакуацію і подумки така: «їбане — так їбане, я вже нікуди не поїду».
Ми за ці 10 років війни, так часто приміряли на себе смерть, що вже не страшно
Мій товариш у 2014 жив в Алчевську (Луганщина), місто захопили російські військові і місцеві, так би мовити, сепаратисти, підігріті російською владою. І от товариша здав його ж друг. Забрали його на допит, довго возили з мішком на голові, привезли десь у поле на «розстріл». І він розказує: на першому розстрілі було дуже страшно, на другому — вже однаково, на третьому — сміявся. Не істерично, просто тому, що оця вся катавасія стала смішною. А сам він вже приміряв на себе свою смерть ще тоді — на першому розстрілі. Змирився з нею, прийняв її, зробив її подружкою.
Ми вже міряли-переміряли ту смерть під час обстрілів міст. Та в кожного, здається, вже був шанс поміряти її й не один раз. І ми вже сміємося їй в обличчя. У цьому є певний фаталізм — прийняти те, що відбувається, приміряти різні сценарії. А тоді читати про «червоні лінії» в американській пресі і сміятися про «йод іще не пити», про «їбане — так їбане, а я піду помию голову», рахувати усі озвучені Росією і партнерами червоні лінії. Сміятися.
Іноземці чомусь дивуються нашому сміху, розмаїттю мемів і жартів на кожен привід. Вважають це якоюсь легковажністю. Насправді це наш спосіб виживання. Коли ми сміємося, будьте певні — ми тримаємось
А от коли ми перестанемо сміятися, отоді вже бійтесь. Це значить все — ми здалися. А вірогідніше — померли. І, повірте, останній помираючий реготатиме найгучніше за всіх.
Тому шановні іноземні читачі, не дивуйтеся з того, що українці сміються. Ми сміємося, бо а що іще робити, коли в українців стільки різноманітних способів померти, що одним більше, одним менше — уже однаково. Кожен новий спосіб лиш породжує нові меми, нові жарти і сміх.
То що ліпше вдягти на Щекавицю у квітні, якщо таки їбане? Що там нині в моді на випадок ядерки?
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/661fc871a74ca63b5c9e427e_prawda-ukr-poziom.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>
Обстановка на Східному фронті істотно загострилася від початку квітня, повідомив головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський. Бойові дії активізуються ще більше у травні-червні, прогнозує голова ГУР Кирило Буданов. А поки росіяни посилюють наступальні операції, українським військовим дуже бракує озброєння, про це йдеться вже у звіті Інституту вивчення війни. Як на хід бойових дій вплине американська допомога, чи стане сил у ЗСУ на ще один контрнаступ і де найперше готуються атакувати росіяни, Sestry проаналізували з українськими та європейськими експертами.
Час «Ч»
«Росія хоче до 1 червня мобілізувати 300 тисяч бійців. Ми до цього готуємось. До 9 травня Росія розраховує на сході України зайняти Часів Яр. Я розраховую, що ми вистоїмо, що надійде зброя вчасно, і ми зможемо відбити ворога, а потім розбити плани РФ щодо повномасштабних контрнаступальних дій в червні», — сказав Володимир Зеленський в інтерв’ю NBC News.
Російська влада любить символічні дати, тож, аби Путіну було чим хизуватись в день своєї п’ятої інавгурації — 7 травня і в день перемоги — 9 травня, вони не рахуватимуться з жодними втратами, прогнозує аналітик Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла (GCMC) Грем Герд. Водночас він підкреслює, Росія і не припиняла атакувати:
— Російський наступ триває. Я б не говорив про якесь нове раптове оголошення наступу. Росія, по суті, веде війну на виснаження, поступово просуваючись на кілометр тут, на півкілометра там, на 200 метрів тут — і так практично на більшості ділянок фронту. Але якщо говорити про наступ інших масштабів, на Донеччині, зокрема, там багато надзвичайно добре укріплених міст. До 9 травня залишається два тижні і просування там — дуже складне завдання з військової точки зору. Хоча з політичної — вони не зважають на величезні втрати.
І, скажімо, бажання ще раз спробувати захопити Харків — це теж політичний аспект, бо Путін вважає його російським містом і досі не може зрозуміти, чому він чинить опір ще з 2022-го року
Наприкінці березня Володимир Путін підписав указ про весняний призов, за яким до російської армії мають набрати 150 тисяч осіб. На початку квітня російське міноборони відрапортувало, що від початку року їхні лави поповнились понад сотнею тисяч нових контрактників.
Вже на початку літа росіяни можуть спробувати захопити нові території, зокрема, у межах Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запорізької області, — пише британська газета Financial Times.
Російські збройні сили значною мірою відновили особовий склад за рахунок призову та військовий потенціал за допомогою іноземної підтримки, зокрема, з боку Північної Кореї і Китаю, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень у Гаазі Девіс Еллісон:
— Основні зусилля, схоже, зосереджені на сході, щоб захопити всю Луганську область і створити загрозу для Харкова. Допоміжні зусилля, схоже, зосереджені на півдні, поблизу Криму, з метою відволікти українські війська від головної осі.
Найскладніша ділянка є і буде Донецька область, каже військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Петро Черник:
— Путін дуже принциповий у тих цілях, котрі він перед собою ставить. Ми вже тричі зірвали їм плани по захопленню Донецької області. Але для того, щоб наступ там був успішним, їм треба додати плюс сорок тисяч, це мінімум. Не замістити, а додати. Поки що не видно ознак, що ці сорок тисяч вже в них є. Плюс ці сорок тисяч потребують вісімсот танків, дві з половиною тисячі броньованих машин і тисячу артилерійських стволів.
Не Армагеддон, але проблеми будуть
Міністр закордонних справ Сергій Лавров став першим російським високопосадовцем, який прямо назвав Харків ціллю наступу. Це відзначив у своєму звіті американський Інститут вивчення війни: «19 квітня 2024 року Лавров заявив під час радіоінтерв’ю з кількома відомими російськими державними пропагандистами, що Харків «відіграє важливу роль» в ідеї президента Росії Володимира Путіна про створення демілітаризованої «санітарної зони» в Україні для захисту російських прикордонних населених пунктів від українських ударів. Відповідаючи на запитання про те, куди підуть російські війська після створення «санітарної зони», Лавров заявив, що російська влада «повністю впевнена» в необхідності продовження війни проти України».
«Путін, звичайно, хотів забрати Харків, тому що місто був однією зі столиць України і має велике символічне значення», — сказав в інтерв’ю німецькому виданню Bild Володимир Зеленський. Водночас він наголосив: Україна зробить все можливе, щоб цього не сталось.
Зараз у росіян спроможностей наступати на Харків немає, пояснює військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Петро Черник, але вони намагатимуться набрати достатню кількість ресурсу упродовж найближчих місяців:
— Чи будуть піднімати коефіцієнти ракетних і шахедних ударів? Так. Але, щоб дійти до Харкова, треба ще пройти сорок кілометрів перетятої місцевості. Вони в районі Бахмута і Авдіївки за добу просуваються на кількадесят метрів. Щоб проходити більше, треба нарощувати сили, як мінімум корпус зі 150 тисяч.
Швидкими темпами вони його не нарощують, але на осінь будуть намагатися вийти на такі показники. Але планові показники в росіян і реальність в росіян — це не одне і те саме
Суто технічно Росія хоче захопити якомога більше територій у регіонах, які вона вже частково окупувала. Щоб оцінити ефективність цього наступу, треба дати відповідь на фундаментальне питання: яка його основна мета? Таке питання ставить колишній керівник служби зовнішньої розвідки Польщі Гжегож Малецький (Grzegorz Małecki):
— Швидше за все, Путін зацікавлений в тому, щоб поліпшити свою переговорну позицію за рахунок захоплення територій. Ці території, хай і в менших масштабах, ніж було в планах два роки тому, дозволять продемонструвати себе переможцем, який досяг певних цілей. Але ж, як ми знаємо, його політика спрямована не лише на захоплення якоїсь конкретної території України.
Натепер, за оцінкою Гжегожа Малецького, немає ефективних міжнародних важелів впливу, які б змусили Росію відмовитись від своїх військових планів.
«Очевидно, що божевілля в Кремлі досі сильне, окупант спробує посилити штурмові дії, наступальні. Будемо відповідати», — заявив Володимир Зеленський після доповідей керівників зовнішньої та військової розвідок. Керівник ГУР Кирило Буданов прогнозує ускладнення ситуації на фронті:
— Армагеддон не відбудеться, як багато хто зараз починає казати. Але проблеми від середини травня будуть.
Буданов наголошує, плани росіян пов’язані з американськими виборами і вони хочуть загарбати всього по максимуму до інавгурації президента США.
Довгоочікувана допомога
В останні місяці росіяни вистрілюють у 5-6 разів більше артилерійських снарядів, ніж українські військові, та вже за кілька тижнів ця диспропорція може становити 10 до 1 на користь Росії. Про це на комітетських слуханнях в Палаті представників попередив головнокомандувач Об'єднаних сил НАТО в Європі, генерал Крістофер Каволі: «Без подальшої американської підтримки в Україні досить швидко закінчаться артилерійські снаряди і ракети до ППО. Сторона, яка не може стріляти у відповідь — програє».
Про очікування американської допомоги в інтерв’ю телеканалу PBS говорив Володимир Зеленський: «Я кажу вам відверто, без цієї допомоги шансів у нас перемогти не буде».
20 квітня Палата представників після багатомісячного блокування схвалила законопроєкт про надання Україні допомоги на 60,8 мільярда доларів до кінця вересня 2025 року. Для Києва передбачено 13,8 мільярда доларів на закупівлю озброєнь та обладнання, ще 13,4 мільярда для заміни та ремонту вже переданого озброєння та навчання українських військових. Ще 23,2 мільярда доларів із цієї суми підуть на фінансування поповнення американських арсеналів. До того ж документ закликає президента США якнайшвидше передати Україні далекобійні ракети ATACMS.
Це великі гроші і потужна підтримка, каже аналітик Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла (GCMC) Грем Герд:
— Це означає доставлення Україні необхідних озброєнь. На тактичному рівні це можуть бути артилерійські снаряди і більша вогнева міць, щоб послабити російську логістику. Можливо, високоточна далекобійна зброя, щоб атакувати командні пункти, склади боєприпасів і тому подібні речі. Таким чином, це погіршує тактичні можливості Росії.
І в оперативному плані, якщо 61 мільярд доларів піде на довгоочікувані F-16, озброєні високоточними бомбами і ракетами, то це завдасть ще глибших ударів по російських військах в Україні
«Це брехня, Еммануель це знає»
Оголосити всесвітнє перемир’я, в Україні зокрема, на час літньої Олімпіади в Парижі запропонував французький президент. І в цій ініціативі Еммануель Макрон сподівається на підтримку Китаю: «Лідер Китаю через кілька тижнів приїде до Парижа. Я його попросив допомогти. У 2022 році перед нами теж стояло таке завдання перед зимовими Олімпійськими іграми, які приймав Китай. Тож це може стати дипломатичним моментом задля миру».
Цього не буде, певен колишній керівник служби зовнішньої розвідки Польщі Гжегож Малецький:
— Можливо, тут ідея полягає і в тому, що Макрон має на меті спробувати запобігти цьому наступу, який Росія запланувала на травень і червень, апелюючи до певної традиції. Однак, пам'ятаючи про подібні ситуації в минулому, наприклад, війну в Грузії у 2008, мені це не видається реалістичним.
Крім того, я маю сумніви, чи буде це в інтересах України, бо де-факто перемир'я Росія може використати для свого зміцнення
Кремль ніколи не дотримується обіцянок про припинення вогню, наголосив Володимир Зеленський:
— Я не вірю в будь-який формат перемир’я з Росією. Це брехня, Еммануель це знає, він сам свідок цього. Ми разом були у Нормандському форматі, ми разом проходили Мінський процес. Франція, Німеччина, Україна — ми всі є живими свідками, що замороженого конфлікту з Росією не буває.
Український контрнаступ
Отримавши американську допомогу, Україна може продовжувати воювати до 2025 року. Головне питання для Києва — це людські ресурси, каже аналітик Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла (GCMC) Грем Герд:
— А для Росії питання полягає в тому, що, маючи населення в чотири рази більше, ніж в Україні, і економіку в десять разів більшу, ніж в Україні, вони можуть грати в довгу гру, у війну на виснаження, хоча й з величезним втратами. Це ситуація, коли програють обидва, і один втрачає більше, але кишені має глибші. Я думаю, це і є російський менталітет. З прагматичної військової довгострокової перспективи вони будуть продовжувати виснаження по всьому фронту і намагатимуться розтягнути українські сили так, щоб жодна позиція не могла бути дійсно добре захищеною, щоб забезпечити собі поступове просування вперед.
За низки сприятливих обставин Україна може в цьому році перейти в контрнаступ, це абсолютно реалістичний сценарій, вважає військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Петро Черник:
— Ми ж були в режимі контрнаступу минулого року — з травня по вересень ми наступали. Менша армія чисельно, менша по кількості зброї, але ми зуміли прорубати плацдарм на Запоріжжі — це факт. При тому, що ми не мали переваги у повітрі, а уявіть собі, що у нас буде перевагу у повітрі.
Ми показали, що ми все можемо робити, але за однієї умови — достатня кількість зброї
Значна частина американської зброї для України вже перебуває на складах Німеччини та Польщі. Після підписання законопроєкту президентом Джо Байденом озброєння негайно піде на фронт. Найперше передадуть артилерійські боєприпаси. Тим часом поблизу Часового Яру, який нині є одним з найскладніших відрізків фронту на Донеччині, росіяни зосередили до 25 тисяч військових. Втім місто залишається під контролем України
Обстановка на Східному фронті істотно загострилася від початку квітня, повідомив головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський. Бойові дії активізуються ще більше у травні-червні, прогнозує голова ГУР Кирило Буданов. А поки росіяни посилюють наступальні операції, українським військовим дуже бракує озброєння, про це йдеться вже у звіті Інституту вивчення війни. Як на хід бойових дій вплине американська допомога, чи стане сил у ЗСУ на ще один контрнаступ і де найперше готуються атакувати росіяни, Sestry проаналізували з українськими та європейськими експертами.
Час «Ч»
«Росія хоче до 1 червня мобілізувати 300 тисяч бійців. Ми до цього готуємось. До 9 травня Росія розраховує на сході України зайняти Часів Яр. Я розраховую, що ми вистоїмо, що надійде зброя вчасно, і ми зможемо відбити ворога, а потім розбити плани РФ щодо повномасштабних контрнаступальних дій в червні», — сказав Володимир Зеленський в інтерв’ю NBC News.
Російська влада любить символічні дати, тож, аби Путіну було чим хизуватись в день своєї п’ятої інавгурації — 7 травня і в день перемоги — 9 травня, вони не рахуватимуться з жодними втратами, прогнозує аналітик Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла (GCMC) Грем Герд. Водночас він підкреслює, Росія і не припиняла атакувати:
— Російський наступ триває. Я б не говорив про якесь нове раптове оголошення наступу. Росія, по суті, веде війну на виснаження, поступово просуваючись на кілометр тут, на півкілометра там, на 200 метрів тут — і так практично на більшості ділянок фронту. Але якщо говорити про наступ інших масштабів, на Донеччині, зокрема, там багато надзвичайно добре укріплених міст. До 9 травня залишається два тижні і просування там — дуже складне завдання з військової точки зору. Хоча з політичної — вони не зважають на величезні втрати.
І, скажімо, бажання ще раз спробувати захопити Харків — це теж політичний аспект, бо Путін вважає його російським містом і досі не може зрозуміти, чому він чинить опір ще з 2022-го року
Наприкінці березня Володимир Путін підписав указ про весняний призов, за яким до російської армії мають набрати 150 тисяч осіб. На початку квітня російське міноборони відрапортувало, що від початку року їхні лави поповнились понад сотнею тисяч нових контрактників.
Вже на початку літа росіяни можуть спробувати захопити нові території, зокрема, у межах Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запорізької області, — пише британська газета Financial Times.
Російські збройні сили значною мірою відновили особовий склад за рахунок призову та військовий потенціал за допомогою іноземної підтримки, зокрема, з боку Північної Кореї і Китаю, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень у Гаазі Девіс Еллісон:
— Основні зусилля, схоже, зосереджені на сході, щоб захопити всю Луганську область і створити загрозу для Харкова. Допоміжні зусилля, схоже, зосереджені на півдні, поблизу Криму, з метою відволікти українські війська від головної осі.
Найскладніша ділянка є і буде Донецька область, каже військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Петро Черник:
— Путін дуже принциповий у тих цілях, котрі він перед собою ставить. Ми вже тричі зірвали їм плани по захопленню Донецької області. Але для того, щоб наступ там був успішним, їм треба додати плюс сорок тисяч, це мінімум. Не замістити, а додати. Поки що не видно ознак, що ці сорок тисяч вже в них є. Плюс ці сорок тисяч потребують вісімсот танків, дві з половиною тисячі броньованих машин і тисячу артилерійських стволів.
Не Армагеддон, але проблеми будуть
Міністр закордонних справ Сергій Лавров став першим російським високопосадовцем, який прямо назвав Харків ціллю наступу. Це відзначив у своєму звіті американський Інститут вивчення війни: «19 квітня 2024 року Лавров заявив під час радіоінтерв’ю з кількома відомими російськими державними пропагандистами, що Харків «відіграє важливу роль» в ідеї президента Росії Володимира Путіна про створення демілітаризованої «санітарної зони» в Україні для захисту російських прикордонних населених пунктів від українських ударів. Відповідаючи на запитання про те, куди підуть російські війська після створення «санітарної зони», Лавров заявив, що російська влада «повністю впевнена» в необхідності продовження війни проти України».
«Путін, звичайно, хотів забрати Харків, тому що місто був однією зі столиць України і має велике символічне значення», — сказав в інтерв’ю німецькому виданню Bild Володимир Зеленський. Водночас він наголосив: Україна зробить все можливе, щоб цього не сталось.
Зараз у росіян спроможностей наступати на Харків немає, пояснює військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Петро Черник, але вони намагатимуться набрати достатню кількість ресурсу упродовж найближчих місяців:
— Чи будуть піднімати коефіцієнти ракетних і шахедних ударів? Так. Але, щоб дійти до Харкова, треба ще пройти сорок кілометрів перетятої місцевості. Вони в районі Бахмута і Авдіївки за добу просуваються на кількадесят метрів. Щоб проходити більше, треба нарощувати сили, як мінімум корпус зі 150 тисяч.
Швидкими темпами вони його не нарощують, але на осінь будуть намагатися вийти на такі показники. Але планові показники в росіян і реальність в росіян — це не одне і те саме
Суто технічно Росія хоче захопити якомога більше територій у регіонах, які вона вже частково окупувала. Щоб оцінити ефективність цього наступу, треба дати відповідь на фундаментальне питання: яка його основна мета? Таке питання ставить колишній керівник служби зовнішньої розвідки Польщі Гжегож Малецький (Grzegorz Małecki):
— Швидше за все, Путін зацікавлений в тому, щоб поліпшити свою переговорну позицію за рахунок захоплення територій. Ці території, хай і в менших масштабах, ніж було в планах два роки тому, дозволять продемонструвати себе переможцем, який досяг певних цілей. Але ж, як ми знаємо, його політика спрямована не лише на захоплення якоїсь конкретної території України.
Натепер, за оцінкою Гжегожа Малецького, немає ефективних міжнародних важелів впливу, які б змусили Росію відмовитись від своїх військових планів.
«Очевидно, що божевілля в Кремлі досі сильне, окупант спробує посилити штурмові дії, наступальні. Будемо відповідати», — заявив Володимир Зеленський після доповідей керівників зовнішньої та військової розвідок. Керівник ГУР Кирило Буданов прогнозує ускладнення ситуації на фронті:
— Армагеддон не відбудеться, як багато хто зараз починає казати. Але проблеми від середини травня будуть.
Буданов наголошує, плани росіян пов’язані з американськими виборами і вони хочуть загарбати всього по максимуму до інавгурації президента США.
Довгоочікувана допомога
В останні місяці росіяни вистрілюють у 5-6 разів більше артилерійських снарядів, ніж українські військові, та вже за кілька тижнів ця диспропорція може становити 10 до 1 на користь Росії. Про це на комітетських слуханнях в Палаті представників попередив головнокомандувач Об'єднаних сил НАТО в Європі, генерал Крістофер Каволі: «Без подальшої американської підтримки в Україні досить швидко закінчаться артилерійські снаряди і ракети до ППО. Сторона, яка не може стріляти у відповідь — програє».
Про очікування американської допомоги в інтерв’ю телеканалу PBS говорив Володимир Зеленський: «Я кажу вам відверто, без цієї допомоги шансів у нас перемогти не буде».
20 квітня Палата представників після багатомісячного блокування схвалила законопроєкт про надання Україні допомоги на 60,8 мільярда доларів до кінця вересня 2025 року. Для Києва передбачено 13,8 мільярда доларів на закупівлю озброєнь та обладнання, ще 13,4 мільярда для заміни та ремонту вже переданого озброєння та навчання українських військових. Ще 23,2 мільярда доларів із цієї суми підуть на фінансування поповнення американських арсеналів. До того ж документ закликає президента США якнайшвидше передати Україні далекобійні ракети ATACMS.
Це великі гроші і потужна підтримка, каже аналітик Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла (GCMC) Грем Герд:
— Це означає доставлення Україні необхідних озброєнь. На тактичному рівні це можуть бути артилерійські снаряди і більша вогнева міць, щоб послабити російську логістику. Можливо, високоточна далекобійна зброя, щоб атакувати командні пункти, склади боєприпасів і тому подібні речі. Таким чином, це погіршує тактичні можливості Росії.
І в оперативному плані, якщо 61 мільярд доларів піде на довгоочікувані F-16, озброєні високоточними бомбами і ракетами, то це завдасть ще глибших ударів по російських військах в Україні
«Це брехня, Еммануель це знає»
Оголосити всесвітнє перемир’я, в Україні зокрема, на час літньої Олімпіади в Парижі запропонував французький президент. І в цій ініціативі Еммануель Макрон сподівається на підтримку Китаю: «Лідер Китаю через кілька тижнів приїде до Парижа. Я його попросив допомогти. У 2022 році перед нами теж стояло таке завдання перед зимовими Олімпійськими іграми, які приймав Китай. Тож це може стати дипломатичним моментом задля миру».
Цього не буде, певен колишній керівник служби зовнішньої розвідки Польщі Гжегож Малецький:
— Можливо, тут ідея полягає і в тому, що Макрон має на меті спробувати запобігти цьому наступу, який Росія запланувала на травень і червень, апелюючи до певної традиції. Однак, пам'ятаючи про подібні ситуації в минулому, наприклад, війну в Грузії у 2008, мені це не видається реалістичним.
Крім того, я маю сумніви, чи буде це в інтересах України, бо де-факто перемир'я Росія може використати для свого зміцнення
Кремль ніколи не дотримується обіцянок про припинення вогню, наголосив Володимир Зеленський:
— Я не вірю в будь-який формат перемир’я з Росією. Це брехня, Еммануель це знає, він сам свідок цього. Ми разом були у Нормандському форматі, ми разом проходили Мінський процес. Франція, Німеччина, Україна — ми всі є живими свідками, що замороженого конфлікту з Росією не буває.
Український контрнаступ
Отримавши американську допомогу, Україна може продовжувати воювати до 2025 року. Головне питання для Києва — це людські ресурси, каже аналітик Європейського центру досліджень безпеки імені Джорджа Маршалла (GCMC) Грем Герд:
— А для Росії питання полягає в тому, що, маючи населення в чотири рази більше, ніж в Україні, і економіку в десять разів більшу, ніж в Україні, вони можуть грати в довгу гру, у війну на виснаження, хоча й з величезним втратами. Це ситуація, коли програють обидва, і один втрачає більше, але кишені має глибші. Я думаю, це і є російський менталітет. З прагматичної військової довгострокової перспективи вони будуть продовжувати виснаження по всьому фронту і намагатимуться розтягнути українські сили так, щоб жодна позиція не могла бути дійсно добре захищеною, щоб забезпечити собі поступове просування вперед.
За низки сприятливих обставин Україна може в цьому році перейти в контрнаступ, це абсолютно реалістичний сценарій, вважає військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Петро Черник:
— Ми ж були в режимі контрнаступу минулого року — з травня по вересень ми наступали. Менша армія чисельно, менша по кількості зброї, але ми зуміли прорубати плацдарм на Запоріжжі — це факт. При тому, що ми не мали переваги у повітрі, а уявіть собі, що у нас буде перевагу у повітрі.
Ми показали, що ми все можемо робити, але за однієї умови — достатня кількість зброї
У 2013 році продюсер і режисер-документаліст Мацєк Гамела поїхав в Україну із наміром провести там лише 3 дні, проте залишився на 3 місяці, впродовж яких знімав документальний фільм про учасників Революції гідності. В 2022-му вже у перші дні повномасштабної війни Росії в Україні купив фургон і почав евакуювати людей, бо відчував, що не може залишатися осторонь. Це був порив серця і тоді він навіть не думав про те, що зніматиме документальний фільм. Ця ідея прийшла згодом і її блискуча реалізація додала ще більшої сили зусиллям з надання допомоги та нагадуванню світу про те, що війна все ще триває, а сам фільм і його творці отримали величезну кількість нагород, починаючи з «Найкращого польського фільму» на 20 Фестивалі Millennium Docs Against Gravity, де відбулася польська прем'єра «Звідки куди». Потім фільм був представлений на 76-му Каннському фестивалі в секції ACID, потрапивши до кінотеатрів Франції як перший фільм про війну в Україні з 2022 року. Одна з останніх нагород фільму — за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі.
За цим делікатним, наче пошепки промовленим, документом стоїть величезна праця. Тут нема акцентованої емоційності, він є тихим спокійним голосом, в який віриш, що в результаті вслухаються. Ми майже не бачимо в кадрі режисера титулованого фільму Мацєя Гамелу, який весь час є водієм цього символічного фургона, що нагадує Ноїв ковчег, але коли ви розмовляєте з ним, то відчуваєте, наскільки наратив «Звідки куди» перегукується із тим, як говорить він: спокійно, тихо, але переконливо.
Музика до цього важливого документального фільму, написана композитором Антонієм Комасою-Лазаркевичем, також заслуговує на особливу увагу. Окрім оригінального саундтреку, лейтмотивом фільму є класичний твір «Крила» для струнного квартету та Хору українських артистів, інтерпретація однойменного вірша Ліни Костенко. Тішимось, що незабаром з'явиться компакт-диск із записом цього прекрасного і зворушливого твору.
У 2013 році Ти був на Майдані в Києві, знімаючи документальний фільм про учасників Революції ґідності. Головний герой фільму приєднався до батальйону «Азов», щоб захищати Маріуполь, і у 2014 році потрапив у російський полон. Ти кілька років безрезультатно намагався його знайти і фільм в результаті не вийшов. Чи могло не бути «Звідки куди»?
Звичайно, адже я не поїхав туди з камерою. Я їхав без камери і не припускав, що з цього вийде фільм. Його могло взагалі не бути. Він мав на це право, й іноді так буває, коли дуже хочеш, а не виходить. А коли ми робимо щось зовсім з інших мотивів і потреб, це відбувається трохи мимохідь, саме по собі. І це саме той фільм, який з'явився сам по собі.
Чи було коли-небудь страшно? Боявся загинути?
Треба прийняти ймовірність смерті, щоб їхати туди.
Ти повністю віддав право голосу пасажирам-героям фільму та глядачам, які проживають з вами в залі кожен кілометр цього шляху.
Це було свідомим рішенням знімати таким чином, і велика монтажна робота, яка тривала рік. Ідея полягала в тому, щоб максимально викреслити мою присутність із фільму, а дати місце історіям, які розповідають герої, до яких треба дуже уважно прислухатися. Важливим було не перевантажувати їх додатковим наративом, нічого не нав’язувати. Тому ми вирішили прибрати все зайве. Хоча неможливо було мене повністю вирізати.
Справа в тому, що це не фільм про роботу волонтерів. Це десь на задньому плані, як дуже тонкий контекст, а сам фільм просто не про це.
Абсолютно неможливо після перегляду не думати про корову Красуню (одна із пасажирок зі сльозами на очах розповідає, що покинула її — ред.), чи побачать ті діти море... Мене теж дуже зворушила дитяча розмова про те, що означає «переживати».
Діти займають важливе місце в цьому фільмі. Завдяки тому, що вони говорять прямо, можна побачити, як війна просто відбивається в їхньому житті, як у дзеркалі, змінюючи їхній світогляд. Це і є головні герої фільму. Діти: Валя, про яку ти говориш, Софійка, Саша, Саня... Є кілька таких історій.
Чи можеш трохи розповісти про новий проєкт з The Reckoning Project? Кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини щодо катування росіянами мирного жителя України в одному з окупованих ними міст є сьогодні дуже важливим прецедентом для України.
Я поки не можу розкривати деталі цього проєкту. Прошу про терплячість.
Прем’єра Твого фільму про війну в Україні відбулася в рамках каннської секції ACID. Як це прозвучало серед червоних доріжок, знаменитостей, краси, як його сприйняли?
Це, безумовно, певний когнітивний дисонанс, коли ти привозиш туди документальний фільм про війну і страждання. Але треба сказати, що Канни — це також дуже багатошарова подія. На поверхні — гламур, яхти, гроші, і цей образ складають люди, які взагалі дуже рідко ходять у кіно. Вони там із зовсім з іншою метою.
Але Канни — це ще й кінофільський фестиваль, сотні тисяч людей з усієї Франції приїжджають туди дивитися фільми. Вони встають о сьомій ранку, щоб о восьмій бути на кінопоказі. У нас був дуже ранній перший сеанс, на якому був аншлаг, і це був повний зал людей, які не мали нічого спільного зі світом, про який Ти говориш. Це були вчителі, історики, журналісти. І саме для таких людей варто показувати ці фільми.
Фестиваль дає неймовірну рекламу і ці покази дали нам можливість знайти французького дистриб’ютора. Завдяки цьому цей фільм з’явився у кінотеатрах Франції, як перший фільм про війну в Україні з 2022 року
У нас була величезна кількість показів і співпраця з майже 100 неурядовими організаціями. В результаті з'явилися різні можливості збору коштів, що було б неможливим, якби цей фільм не показали на Каннському кінофестивалі.
Ти вивчав французьку літературу в Сорбонні. Чи не було ідеї екранізувати якийсь літературний твір? Чи погодишся з тим, що часто кіноадаптації програють першоджерелу?
Я орієнтуюся насамперед на документалістику. Вона не є адаптацією літератури. Іноді можуть вплітатись якісь сюжетні лінії. Тому про якусь літературну екранізацію мені складно говорити. Французька література, безумовно, була важливою частиною мого життя. Потім я відразу пішов вчитися в кіношколу. Тоді я писав багато сценаріїв повнометражних фільмів, але з якогось часу зосередився лише на документальних. Процес написання документалістики — це зовсім інша кіномова.
Що такого в документалістиці, що почуваєш себе як риба у воді?
Мені подобається з нею працювати. Склалося враження, яке не завжди відповідає дійсності, що з відносно невеликою командою можна знімати фільми, які мають якийсь вплив на світ, якимось чином можуть вплинути на нього. Як нам, безсумнівно, вдалося зробити із «Звідки куди», а також з попередніми фільмами, які я продюсував. Я був продюсером польсько-російської копродукції "Convictions" режисерки Татьяни Чистової, про молодих хлопців, яких призивають до армії, а вони на військових комісіях кажуть, що не хочуть їхати служити в Україні, відмовляються від військової служби. Це був важливий документальний фільм. Багато людей його подивилися.
Я думаю, що передусім це пов'язане з моїми інтересами і тим, що я люблю працювати в невеликих командах. Не залежати від 50 різних людей, а буквально від кількох. Тоді я просто продуктивніше та ефективніше працюю.
Що скажеш про cancelling російської культури?
Останнім часом це питання мені часто задають. Я вважаю, що росіяни, навіть ті, хто не підтримує нинішню владу, повинні набратися терпіння і зрозуміти, що йдеться не лише про відміну російської культури, а більше про європейську солідарність з українськими митцями. Я це дуже часто повторюю. Російські актори, звукорежисери і оператори все ще отримують гроші і можуть творити. Українці повинні боротися або шукати інші професії, тому що кіноіндустрія повнометражного кіно розвалилася, і я вважаю, що зараз не час, щоб ми в Європі дискутували, хто з Росії має право показувати свої фільми на європейських фестивалях, хто не має, хто справжній, хто в опозиції, а хто ні. На мою думку, прийде час, коли нам доведеться відкритися і шукати в цьому суспільстві якусь надію.
Я вважаю, що коли йдеться про документальне кіно, треба допускати певні голоси, але лише ті, які не оминають теми війни, а безпосередньо її торкаються і виступають проти політики диктатури Путіна. А такі фільми зараз в Росії не знімаються, тому їх просто дуже мало й мова йде про людей, яким довелося покинути країну.
Загалом зараз просто не час давати голос російській культурі, яка має гроші на самофінансування, а українська культура бореться за своє виживання. Йдеться не про скасування, а більше про солідарність. І справа не тільки в культурі. Це ми бачимо і в спорті. І я це абсолютно підтримую
Що знаєш із сучасного українського кіно?
Я дивився фільм «Палісіада». Дуже хороша, цікава робота. Взагалі є багато талановитих українських митців, яким зараз важко отримати фінансування. Треба подбати про це, а не кого з Росії показувати, а кого ні.
Наприклад, творці «Памфіра», або Тоня Нояброва. Але зараз проблема в тому, що художнє кіно в Україні просто не знімають. Іноземні кінематографісти намагаються приїхати в Україну і мені здається, що недостатньо підтримки, коли йдеться про підтримку саме українського кіно. На щастя, знімаються важливі документальні фільми. «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Гарне кіно. Не знаю, чи Ти бачила? Це моя подруга. Зараз виходить фільм Андрія Литвиненка. Буде ще один хороший документ.
А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскара». Чи вважаєш, що завдяки цьому світ дізнається більше про те, що відбувається в Україні?
Я дуже радий. Я не стежив за прийомом в Україні, пропустив обговорення цієї скороченої версії, тому знаю тільки, що її відновили, але не думаю, що хтось навмисно коротив. Я більше переконаний, що люди в Америці не живуть цією війною. Крім того, світ Оскарів такий далекий, і документи в ньому так мало значать.
Я неймовірно вболівав за Мстислава. Чудесна людина, і те, що він зробив, просто неймовірне. Я думаю, що буде дуже корисним, що, принаймні протягом півтори години, дивлячись фільм, глядачі пройдуть через ці страждання із героями
Був дуже складний конкурс, в якому брали участь такі блискучі стрічки як «Бобі Вайн: голос опозиції», «Вічна пам’ять» чи «Чотири дочки». Тому ця перемога є ще більш важливою і цінною.
Ти якось сказав, що сьогодні ми вичерпали запаси співчуття, а це війна за майбутнє всього нашого регіону, тож ще треба вигрібати із запасів цього співчуття.
Я думаю, що важко повертатися до того, що було раніше, тому що зараз і в Україні всі настільки звикли до того, що відбувається. Я не думаю, що хтось коли-небудь знову сяде в машину з незнайомцем, не знаючи, куди саме вони їдуть. Просто зараз трохи інакше, після війни світ змінився. Ми дещо вдаємо і ніби не усвідомлюємо, що він уже не такий. Багато речей, які здавалися неймовірними, раптом стали явними, і цей фільм більше про це, ніж про повстання солідарності, яке було в Польщі і, звичайно, вичерпало себе значною мірою, хоча й не повністю. Я думаю, що це менше, ніж ми думаємо, або менше, ніж говорять ЗМІ. Це правда, що багато з цих заходів допомоги відбуваються поза камерами та журналістами, і це така кропітка робота. Я роблю це весь час і знаю, як це втомливо. Зараз разом із фільмом ми збираємо гроші на евакуаційну машину для організації «Атака» в Запоріжжі, яку я постійно підтримую. Зараз у нас є збір на фургон з підйомником для людей з обмеженими можливостями.
Я сподіваюся, що цей фільм допоможе показати, через що пройшли ці люди, які потрапили сюди, до Польщі, а також до інших країн Європи, і їхній шлях часто був дуже, дуже важким, про що вони так відкрито і відразу не розповідають. І цей шлях також змінює людей, і іноді вам потрібно мати додаткові запаси співчуття до них.
Проте в Польщі ми любимо повстання та революції. Війну з такою країною, як Росія, неможливо виграти семимильними кроками. Про це також свідчить історія. Наші повстання XIX століття ніколи не мали успіху, вони відбувалися без достатньої підготовки. Вони були битвою з вітряками. А війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн, які мають об’єднатися. І це відбувається зараз, але, звичайно, занадто пізно. На жаль, це коштувало багатьох, багатьох життів.
І кожен день коштує.
Кожен день коштує, і це те, що зараз відбувається. Я сподіваюся, що нарешті буде ухвалено направити на допомогу Україні конфісковані російські активи, які знаходяться в Європі. Це неймовірно тривалий процес і, на жаль, він також показує слабкість європейської бюрократії, яка, звичайно, має свої переваги, але в такі моменти вона просто працює надто повільно і мляво. І тому відповідальність часто лягає на громадян, особливо в перші тижні, і вони першими реагують. Ось чому я хотів би, щоб зараз ці функції допомоги взяли на себе держави, тому що це їхня роль — допомагати. Ми обираємо представників та уряди, щоб вони також відповідали за безпеку країни та європейської спільноти. І ні в кого немає сумнівів, що це війна за безпеку всієї європейської спільноти, тому знадобилося два роки, щоб це усвідомили політичні еліти деяких країн. Я сподіваюся, що нам більше не доведеться так особисто брати участь у цьому, що грошей з наших податків буде достатньо, тому що це дійсно гроші, витрачені недаремно.
Звідки…? Куди прямуємо? Цей фургон і всі ми.
Ну, туди й назад. А куди ми йдемо? Я думаю, що іноді добре навіть не думати про це, тому що зараз новини не оптимістичні. Важливо мати відчуття, що це місце, куди ми можемо дійти. У безпечне місце, звідки легко дістатися додому.
Знаєш, завершення фільму з порожніми автомобільними сидіннями дуже зачіпає. Настільки точно. Як порожні місця по тих, кого вже з нами немає, а також символ того, наскільки важлива кожна допомога... Бо тільки 5 місць, а скільки людських доль, життів!
Мацєй Гамела — продюсер і кінорежисер. Випускник Університету Сорбонна та Кіношколи EICAR у Парижі. Його багаторазово нагороджений фільм «Звідки куди» (Skąd dokąd) став результатом гуманітарної діяльності та вже поштовхом для наступних документальних проєктів, пов’язаних з Україною, зокрема спільного з The Reckoning Project про кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини справи щодо катування росіянами цивільного українця.
У 2013 році продюсер і режисер-документаліст Мацєк Гамела поїхав в Україну із наміром провести там лише 3 дні, проте залишився на 3 місяці, впродовж яких знімав документальний фільм про учасників Революції гідності. В 2022-му вже у перші дні повномасштабної війни Росії в Україні купив фургон і почав евакуювати людей, бо відчував, що не може залишатися осторонь. Це був порив серця і тоді він навіть не думав про те, що зніматиме документальний фільм. Ця ідея прийшла згодом і її блискуча реалізація додала ще більшої сили зусиллям з надання допомоги та нагадуванню світу про те, що війна все ще триває, а сам фільм і його творці отримали величезну кількість нагород, починаючи з «Найкращого польського фільму» на 20 Фестивалі Millennium Docs Against Gravity, де відбулася польська прем'єра «Звідки куди». Потім фільм був представлений на 76-му Каннському фестивалі в секції ACID, потрапивши до кінотеатрів Франції як перший фільм про війну в Україні з 2022 року. Одна з останніх нагород фільму — за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі.
За цим делікатним, наче пошепки промовленим, документом стоїть величезна праця. Тут нема акцентованої емоційності, він є тихим спокійним голосом, в який віриш, що в результаті вслухаються. Ми майже не бачимо в кадрі режисера титулованого фільму Мацєя Гамелу, який весь час є водієм цього символічного фургона, що нагадує Ноїв ковчег, але коли ви розмовляєте з ним, то відчуваєте, наскільки наратив «Звідки куди» перегукується із тим, як говорить він: спокійно, тихо, але переконливо.
Музика до цього важливого документального фільму, написана композитором Антонієм Комасою-Лазаркевичем, також заслуговує на особливу увагу. Окрім оригінального саундтреку, лейтмотивом фільму є класичний твір «Крила» для струнного квартету та Хору українських артистів, інтерпретація однойменного вірша Ліни Костенко. Тішимось, що незабаром з'явиться компакт-диск із записом цього прекрасного і зворушливого твору.
У 2013 році Ти був на Майдані в Києві, знімаючи документальний фільм про учасників Революції ґідності. Головний герой фільму приєднався до батальйону «Азов», щоб захищати Маріуполь, і у 2014 році потрапив у російський полон. Ти кілька років безрезультатно намагався його знайти і фільм в результаті не вийшов. Чи могло не бути «Звідки куди»?
Звичайно, адже я не поїхав туди з камерою. Я їхав без камери і не припускав, що з цього вийде фільм. Його могло взагалі не бути. Він мав на це право, й іноді так буває, коли дуже хочеш, а не виходить. А коли ми робимо щось зовсім з інших мотивів і потреб, це відбувається трохи мимохідь, саме по собі. І це саме той фільм, який з'явився сам по собі.
Чи було коли-небудь страшно? Боявся загинути?
Треба прийняти ймовірність смерті, щоб їхати туди.
Ти повністю віддав право голосу пасажирам-героям фільму та глядачам, які проживають з вами в залі кожен кілометр цього шляху.
Це було свідомим рішенням знімати таким чином, і велика монтажна робота, яка тривала рік. Ідея полягала в тому, щоб максимально викреслити мою присутність із фільму, а дати місце історіям, які розповідають герої, до яких треба дуже уважно прислухатися. Важливим було не перевантажувати їх додатковим наративом, нічого не нав’язувати. Тому ми вирішили прибрати все зайве. Хоча неможливо було мене повністю вирізати.
Справа в тому, що це не фільм про роботу волонтерів. Це десь на задньому плані, як дуже тонкий контекст, а сам фільм просто не про це.
Абсолютно неможливо після перегляду не думати про корову Красуню (одна із пасажирок зі сльозами на очах розповідає, що покинула її — ред.), чи побачать ті діти море... Мене теж дуже зворушила дитяча розмова про те, що означає «переживати».
Діти займають важливе місце в цьому фільмі. Завдяки тому, що вони говорять прямо, можна побачити, як війна просто відбивається в їхньому житті, як у дзеркалі, змінюючи їхній світогляд. Це і є головні герої фільму. Діти: Валя, про яку ти говориш, Софійка, Саша, Саня... Є кілька таких історій.
Чи можеш трохи розповісти про новий проєкт з The Reckoning Project? Кримінальне провадження у Федеральному суді Аргентини щодо катування росіянами мирного жителя України в одному з окупованих ними міст є сьогодні дуже важливим прецедентом для України.
Я поки не можу розкривати деталі цього проєкту. Прошу про терплячість.
Прем’єра Твого фільму про війну в Україні відбулася в рамках каннської секції ACID. Як це прозвучало серед червоних доріжок, знаменитостей, краси, як його сприйняли?
Це, безумовно, певний когнітивний дисонанс, коли ти привозиш туди документальний фільм про війну і страждання. Але треба сказати, що Канни — це також дуже багатошарова подія. На поверхні — гламур, яхти, гроші, і цей образ складають люди, які взагалі дуже рідко ходять у кіно. Вони там із зовсім з іншою метою.
Але Канни — це ще й кінофільський фестиваль, сотні тисяч людей з усієї Франції приїжджають туди дивитися фільми. Вони встають о сьомій ранку, щоб о восьмій бути на кінопоказі. У нас був дуже ранній перший сеанс, на якому був аншлаг, і це був повний зал людей, які не мали нічого спільного зі світом, про який Ти говориш. Це були вчителі, історики, журналісти. І саме для таких людей варто показувати ці фільми.
Фестиваль дає неймовірну рекламу і ці покази дали нам можливість знайти французького дистриб’ютора. Завдяки цьому цей фільм з’явився у кінотеатрах Франції, як перший фільм про війну в Україні з 2022 року
У нас була величезна кількість показів і співпраця з майже 100 неурядовими організаціями. В результаті з'явилися різні можливості збору коштів, що було б неможливим, якби цей фільм не показали на Каннському кінофестивалі.
Ти вивчав французьку літературу в Сорбонні. Чи не було ідеї екранізувати якийсь літературний твір? Чи погодишся з тим, що часто кіноадаптації програють першоджерелу?
Я орієнтуюся насамперед на документалістику. Вона не є адаптацією літератури. Іноді можуть вплітатись якісь сюжетні лінії. Тому про якусь літературну екранізацію мені складно говорити. Французька література, безумовно, була важливою частиною мого життя. Потім я відразу пішов вчитися в кіношколу. Тоді я писав багато сценаріїв повнометражних фільмів, але з якогось часу зосередився лише на документальних. Процес написання документалістики — це зовсім інша кіномова.
Що такого в документалістиці, що почуваєш себе як риба у воді?
Мені подобається з нею працювати. Склалося враження, яке не завжди відповідає дійсності, що з відносно невеликою командою можна знімати фільми, які мають якийсь вплив на світ, якимось чином можуть вплинути на нього. Як нам, безсумнівно, вдалося зробити із «Звідки куди», а також з попередніми фільмами, які я продюсував. Я був продюсером польсько-російської копродукції "Convictions" режисерки Татьяни Чистової, про молодих хлопців, яких призивають до армії, а вони на військових комісіях кажуть, що не хочуть їхати служити в Україні, відмовляються від військової служби. Це був важливий документальний фільм. Багато людей його подивилися.
Я думаю, що передусім це пов'язане з моїми інтересами і тим, що я люблю працювати в невеликих командах. Не залежати від 50 різних людей, а буквально від кількох. Тоді я просто продуктивніше та ефективніше працюю.
Що скажеш про cancelling російської культури?
Останнім часом це питання мені часто задають. Я вважаю, що росіяни, навіть ті, хто не підтримує нинішню владу, повинні набратися терпіння і зрозуміти, що йдеться не лише про відміну російської культури, а більше про європейську солідарність з українськими митцями. Я це дуже часто повторюю. Російські актори, звукорежисери і оператори все ще отримують гроші і можуть творити. Українці повинні боротися або шукати інші професії, тому що кіноіндустрія повнометражного кіно розвалилася, і я вважаю, що зараз не час, щоб ми в Європі дискутували, хто з Росії має право показувати свої фільми на європейських фестивалях, хто не має, хто справжній, хто в опозиції, а хто ні. На мою думку, прийде час, коли нам доведеться відкритися і шукати в цьому суспільстві якусь надію.
Я вважаю, що коли йдеться про документальне кіно, треба допускати певні голоси, але лише ті, які не оминають теми війни, а безпосередньо її торкаються і виступають проти політики диктатури Путіна. А такі фільми зараз в Росії не знімаються, тому їх просто дуже мало й мова йде про людей, яким довелося покинути країну.
Загалом зараз просто не час давати голос російській культурі, яка має гроші на самофінансування, а українська культура бореться за своє виживання. Йдеться не про скасування, а більше про солідарність. І справа не тільки в культурі. Це ми бачимо і в спорті. І я це абсолютно підтримую
Що знаєш із сучасного українського кіно?
Я дивився фільм «Палісіада». Дуже хороша, цікава робота. Взагалі є багато талановитих українських митців, яким зараз важко отримати фінансування. Треба подбати про це, а не кого з Росії показувати, а кого ні.
Наприклад, творці «Памфіра», або Тоня Нояброва. Але зараз проблема в тому, що художнє кіно в Україні просто не знімають. Іноземні кінематографісти намагаються приїхати в Україну і мені здається, що недостатньо підтримки, коли йдеться про підтримку саме українського кіно. На щастя, знімаються важливі документальні фільми. «Фото на пам’ять» Ольги Черних. Гарне кіно. Не знаю, чи Ти бачила? Це моя подруга. Зараз виходить фільм Андрія Литвиненка. Буде ще один хороший документ.
А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскара». Чи вважаєш, що завдяки цьому світ дізнається більше про те, що відбувається в Україні?
Я дуже радий. Я не стежив за прийомом в Україні, пропустив обговорення цієї скороченої версії, тому знаю тільки, що її відновили, але не думаю, що хтось навмисно коротив. Я більше переконаний, що люди в Америці не живуть цією війною. Крім того, світ Оскарів такий далекий, і документи в ньому так мало значать.
Я неймовірно вболівав за Мстислава. Чудесна людина, і те, що він зробив, просто неймовірне. Я думаю, що буде дуже корисним, що, принаймні протягом півтори години, дивлячись фільм, глядачі пройдуть через ці страждання із героями
Був дуже складний конкурс, в якому брали участь такі блискучі стрічки як «Бобі Вайн: голос опозиції», «Вічна пам’ять» чи «Чотири дочки». Тому ця перемога є ще більш важливою і цінною.
Ти якось сказав, що сьогодні ми вичерпали запаси співчуття, а це війна за майбутнє всього нашого регіону, тож ще треба вигрібати із запасів цього співчуття.
Я думаю, що важко повертатися до того, що було раніше, тому що зараз і в Україні всі настільки звикли до того, що відбувається. Я не думаю, що хтось коли-небудь знову сяде в машину з незнайомцем, не знаючи, куди саме вони їдуть. Просто зараз трохи інакше, після війни світ змінився. Ми дещо вдаємо і ніби не усвідомлюємо, що він уже не такий. Багато речей, які здавалися неймовірними, раптом стали явними, і цей фільм більше про це, ніж про повстання солідарності, яке було в Польщі і, звичайно, вичерпало себе значною мірою, хоча й не повністю. Я думаю, що це менше, ніж ми думаємо, або менше, ніж говорять ЗМІ. Це правда, що багато з цих заходів допомоги відбуваються поза камерами та журналістами, і це така кропітка робота. Я роблю це весь час і знаю, як це втомливо. Зараз разом із фільмом ми збираємо гроші на евакуаційну машину для організації «Атака» в Запоріжжі, яку я постійно підтримую. Зараз у нас є збір на фургон з підйомником для людей з обмеженими можливостями.
Я сподіваюся, що цей фільм допоможе показати, через що пройшли ці люди, які потрапили сюди, до Польщі, а також до інших країн Європи, і їхній шлях часто був дуже, дуже важким, про що вони так відкрито і відразу не розповідають. І цей шлях також змінює людей, і іноді вам потрібно мати додаткові запаси співчуття до них.
Проте в Польщі ми любимо повстання та революції. Війну з такою країною, як Росія, неможливо виграти семимильними кроками. Про це також свідчить історія. Наші повстання XIX століття ніколи не мали успіху, вони відбувалися без достатньої підготовки. Вони були битвою з вітряками. А війна з Росією вимагає дуже системної та кропіткої співпраці всіх європейських країн, які мають об’єднатися. І це відбувається зараз, але, звичайно, занадто пізно. На жаль, це коштувало багатьох, багатьох життів.
І кожен день коштує.
Кожен день коштує, і це те, що зараз відбувається. Я сподіваюся, що нарешті буде ухвалено направити на допомогу Україні конфісковані російські активи, які знаходяться в Європі. Це неймовірно тривалий процес і, на жаль, він також показує слабкість європейської бюрократії, яка, звичайно, має свої переваги, але в такі моменти вона просто працює надто повільно і мляво. І тому відповідальність часто лягає на громадян, особливо в перші тижні, і вони першими реагують. Ось чому я хотів би, щоб зараз ці функції допомоги взяли на себе держави, тому що це їхня роль — допомагати. Ми обираємо представників та уряди, щоб вони також відповідали за безпеку країни та європейської спільноти. І ні в кого немає сумнівів, що це війна за безпеку всієї європейської спільноти, тому знадобилося два роки, щоб це усвідомили політичні еліти деяких країн. Я сподіваюся, що нам більше не доведеться так особисто брати участь у цьому, що грошей з наших податків буде достатньо, тому що це дійсно гроші, витрачені недаремно.
Звідки…? Куди прямуємо? Цей фургон і всі ми.
Ну, туди й назад. А куди ми йдемо? Я думаю, що іноді добре навіть не думати про це, тому що зараз новини не оптимістичні. Важливо мати відчуття, що це місце, куди ми можемо дійти. У безпечне місце, звідки легко дістатися додому.
Знаєш, завершення фільму з порожніми автомобільними сидіннями дуже зачіпає. Настільки точно. Як порожні місця по тих, кого вже з нами немає, а також символ того, наскільки важлива кожна допомога... Бо тільки 5 місць, а скільки людських доль, життів!
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно.
Перший заклад відкрили після окупації
Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.
Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка:
— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».
У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):
— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).
На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.
— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди.
У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували самостійно, ділиться Ганна Ощепкова:
— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.
Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності
Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.
У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався.
Лінія фронту наближалась дуже швидко
— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.
Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета
Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась.
— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.
Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:
— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».
Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки
Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів
Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:
— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.
На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками
План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття.
— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи, я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки. Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.
Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну
Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.
— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни.
У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:
— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати.
Переїзд стимулював розширення мережі
У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику.
До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.
Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:
— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.
А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново
Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки
Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:
— Ми ту колекцію забрали, сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє.
Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:
— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити.
Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.
Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити
Кожен день Ганни Довженко розпочинається о 6:30 ранку. Жінка годує перепілок, збирає яйця, сортує, пакує, відправляє, готує корм, прибирає — і так до вечора. Ганна Довженко — родом з Харкова, але мешкає нині у Пустомитах на Львівщині, куди переїхала після лютого 2022 року. Вибрала це місце не випадково — була знайома з цим регіоном раніше, бо працювала у Львові.
Усе життя присвятила роботі у сфері фінансів — цифри, звіти, бухгалтерія, кризовий менеджмент. Але понад рік тому з нуля відкрила перепелину ферму, яку назвала «Чудова перепілка», виграла два гранти, подалась на третій і планує розширювати свій бізнес та збільшувати асортимент.
Повертатися нікуди
— Останні роки ми з сім'єю жили, так би мовити, на два міста. Поки діти вчилися в школі, то мешкали у Львові, а на літо переїжджали у Харків. У 2022 році навіть планували зовсім повернутися до рідного міста, але тепер нам нема куди їхати. Квартира є, будинок стоїть, але там постійні обстріли. У нашому домі вже пішли тріщини, був частково пошкоджений дах, рік тому там ще й прорвали труби і затопило будинок. Одним словом, повертатися немає куди, — розповідає Ганна Довженко.
Родина Довженків орендували будинок у Пустомитах. Після 24 лютого жінці знадобилось півроку, аби оговтатися та вийти зі стресового стану. Родина Ганни на власні очі бачила, як ворог руйнує їхнє місто, знищує будинки, вбиває людей.
Крім постійного страху за своє життя у зв'язку з постійними ракетними обстрілами, додалися розмови про небезпеку радіації, захоплення Запорізької АЕС, ділиться Ганна:
— Я почала вивчати, як захистити родину від радіації. Почитала, що перепелині яйця в Японії використовувалися для виведення радіації з організму, дехто розповідав, що після аварії на Чорнобильській АЕС вживав перепелині яйця — і так позбувся шкідливого впливу. А м'ясо перепілок дуже цінувалось в древньому Єгипті й Китаї. Тож вирішила, що ми будемо вирощувати перепілок.
Більш того, перепелині яйця дуже корисні для організму, містять необхідні нашому організму мікроелементи, амінокислоти, покращують самопочуття, гіпоалергенні
А ще, додає жінка, перепілки — емпати, вони дуже відчувають настрій людини і самі дарують спокій та позитивні емоції. Тож таким чином в родини зʼявився і домашній антистрес. А за щоденними клопотами часу дивитися новини взагалі не залишилось.
Почати все з нуля
Підприємиця зізнається: раніше перепілок бачила хіба що на картинці. Вперше вживу «познайомилась» з цими пташками, коли вони вилупилися у неї. У жовтні 2022 року Ганна придбала 200 яєць, помістила їх в інкубатор. Із двох сотень вилупилось 170 перепілок. Нині ж жінка вирощує більше 1800 особин:
— Десь у січні 2023-го року, через три місяці після початку своєї справи, в мене вже було щодня по 40-50 яєць. Тоді ж я подала заявку на грант від посольства США і виграла професійний інкубатор. Потім я ще подавала заявки, постійно вчилась, цікавилась новими можливостями, новою інформацією. Я загалом дуже швидко вчуся, люблю пізнавати нове.
Завдяки другому виграному гранту придбали ще обладнання. Все розмістили на території обійстя, де мешкають. Зараз Ганна Довженко вчиться робити копчені яйця, для чого освоїла роботу на коптильні. А ще жінка тестує рецепти маринованих яєць і переконує: це дуже смачно і незвично. Загалом така страва популярна в Британії. Яйця заливають маринадом, до якого додають оцет, іноді — сік з буряка. Після того, як мине процес ферментації, оригінальна закуска готова до споживання.
Перепелина ферма — сімейний бізнес, до якого залучені всі члени родини. Самостійно виготовляли клітки, встановлювали вентиляцію. Що не знали — читали чи дивились в інтернеті. Сама ж Ганна багато читала додаткової літератури, заглиблювалась в наукові монографії і вивела найоптимальніший корм, до якого не додає жодної хімії, антибіотиків:
— У мене абсолютно чистий продукт без всього шкідливого. І мені б дуже хотілося змінити культуру споживання. Бо зараз для нас перепелині яйця це якась «святкова» страва. Це має бути в раціоні кожного українця. Бо крім радіації, цей продукт виводить важкі метали, що, своєю чергою, добре впливає на серцево-судинну систему, імунітет, нервову систему.
Тому я свій продукт позиціоную як «капсулу здоровʼя»
Хочеш вижити — вмій працювати руками
Нині на продукцію ферми сформувалась навіть черга. Тож Ганна міркує про збільшення поголів'я, однак, якщо сильно розширюватися, то треба напрацювати надійні канали збуту на ці обсяги. 10-15% своєї продукції з ферми щомісяця передають вимушеним переселенцям і до дитячого будинку, розповідає жінка:
— І в мене такі принципи, і я вчу дітей цьому, і друзі мої живуть за принципом: «Якщо ти хочеш щось отримати в цьому житті, то треба щось віддати». Наприклад, якщо ти хочеш, щоб тебе любили, треба інших любити.
А якщо я хочу, щоб в життя щось прийшло, — треба щось віддати. Тим більше є люди, яким потрібна допомога, і які не можуть собі щось дозволити
Починати все з нуля, ще й в агробізнесі — непросто. Адже крім започаткування нової справи, доводилось шукати точки збуту. Спершу продавали самі свою продукцію на Краківському ринку у Львові. Потім познайомились з продавчинею, яка торгувала курячими яйцями і була готова реалізовувати їхню продукцію. Тепер же ця продавчиня торгує виключно перепелиними яйцями з ферми Ганни. Паралельно родина Довженків домовилася ще з кількома торговими точками про співпрацю.
— З супермаркетом поки не хочу співпрацювати, тому що там працює інша схема: ти віддаєш на реалізацію і тобі дають гроші тоді, коли це продається. Цей варіант нам зараз не підходить, ми ж всі виручені кошти пускаємо далі в розвиток, купуємо постійно корм, за перепілками треба постійно доглядати, лікувати їх. Тому я шукаю шляхи продажу продукції, щоб отримати гроші вже. Наприклад, сьогодні їздили на ярмарок, куди запросили крафтових виробників. Ми трошки пізніше приїхали, і, знаєте, було приємно, коли нам сказали, що про нас уже запитували, цікавились, чи ми будемо, — розповідає фермерка.
Дехто з клієнтів замовляє яйця поштою. Загалом за день реалізовують більше тисячі штук. Тож продукція не залежується.
Наразі Ганна планує зареєструвати власну торгову марку, адже це тривалий процес, і рухатися в напрямку розвитку. З літа 2023 року вона розширила свій бізнес — почала продавати не лише перепелині яйця, а й м’ясо перепілок. Нині в асортименті є і копчене, і свіже. Продає його теж в основному через соцмережі та тим, хто постійно купує у неї яйця. Наразі на місяць вдається реалізовувати близько 35 кілограмів перепелиного м’яса.
— Я наполягаю на тому, що люди мають вміти працювати руками. Зараз багато бухгалтерів, коучів, юристів. Але коли йдеться про виживання, маєш вміти працювати фізично, — наголошує жінка.
Серед українських біженок у Польщі є чимало жінок, які створюють прикраси, варять унікальне мило, вишивають, в’яжуть гачком, роблять вироби з дерева, шкіри. У вимушеній міграції вони відклали ці заняття, повертаються до нього лише зрідка, коли хочуть зробити для когось сувенір, чи взяти участь у локальних ярмарках. Однак є й ті, хто хотів би розвивати й масштабувати справу. Одна з можливостей — відкрити магазин на Etsy. Офіційно доступ до платформи для українських продавців відкрився лише у 2023 році. До цього українки працювали там через посередників. Sestry поспілкувалися з досвідченими продавчинями та підготували інструкцію, як працювати з платформою без стресу.
Що треба знати про Etsy
Для українських виробників Etsy — це доступ до покупців з Азії, ЄС та Америки. Це великий магазин, де ви «берете в оренду» одну з вітрин, «викладаєте» туди свій товар у вигляді фото, робите опис, прописуєте ключові слова та продаєте їх по всьому світу. Основна різниця між продажами у соціальних мережах полягає в тому, що спільнота активних покупців Etsy налічує більше 90 мільйонів людей, щомісячна кількість унікальних візитів — понад 400 млн. Люди приходять на Etsy вже з розумінням, що вони шукають унікальний товар, і він коштуватиме дорожче за речі з мас-маркету.
Як почати працювати на Etsy
Своїми спостереженнями поділилася майстриня Поліна Штерн. У неї є досвід відкриття магазинів на платформі Etsy в двох країнах — в Німеччині та в Україні, вона уважно стежить за всіма змінами, бо не лише сама продає тематичні прикраси, а й тривалий час займалася просуванням магазинів інших майстринь.
– Я починала працювати на платформі у 2018 році, зараз вона працює зовсім за іншими алгоритмами, і весь час змінюється, це теж треба брати до уваги, — розповідає Поліна, — свій перший магазин я відкривала у Німеччині, бо там тоді проживала. Я написала для себе бізнес-план. Моє рукоділля — це прикраси, але нішеві, фентезі, готичні. Я вивчила свою аудиторію, побачила, що більшість моїх замовників із середовища тих, хто цікавиться реконструкціями, історичними танцями, рольовими іграми. Виходячи з цього, почала будувати свій малий бізнес.
Перше, що варто зробити перед запуском магазину, це прочитати правила саме для вашої країни перебування, радить майстриня. Для Польщі ключовими є такі засади: дотримання стандартів платформи (уникнення мови ненависті в оголошеннях, продаж власних дизайнерських виробів), конфіденційність даних клієнтів та спілкування з підтримкою платформи (ви, наприклад, не маєте права в соціальних мережах опублікувати скрін повного листування із клієнтом, службою підтримки мережі тощо), чесність, прозорість, повага до інших продавців. Ви маєте прозоро вести бізнес та поважати авторські права, цьому присвячений окремий розділ правил, зокрема, не можна рекламувати товар, використовуючи фото з фотобанків, тільки власні роботи.
З правил можна дізнатися всі фінансові моменти співпраці, врахуйте їх, коли будете формувати ціну за товар, за доставку.
– Відкривайте магазин, коли ви зробите всю підготовчу роботу, — радить експертка, — підготуйте фото, описи, вивчіть ринок. У вас має бути все під рукою, лише потім варто сідати за реєстрацію магазину.
Важливий нюанс для майстринь-біженок
Якщо ви оформлюєте магазин в країні-перебування, але плануєте повернутися в Україну, вам вже на цьому етапі потрібно подумати про локалізацію. Бо правила відкриття магазину відрізняються для кожної країни.
У Польщі та інших країнах ЄС, платіжна система налаштовується через місцеві банківські системи.
– Власне мені довелося закрити «німецький магазин», який мав сотні продажів, і почати все спочатку, коли повернулася в Україну, — ділиться досвідом Поліна Штерн, — тепер я теж початківець, проходжу всю процедуру з нуля.
Українки раніше працювали через посередників, які відкривали для них магазини в Європі, США, а перераховували оплату через різні платіжні системи.
З 31 січня 2024 року магазини з локалізацією в Україні повинні зареєструватися в Payoneer. Співпраця з Payoneer відкриває для українських продавців переваги Etsy Payments, включаючи Програму захисту покупок. Коли ви продаєте товар, оплата надходить на платіжний рахунок Etsy. Доступні кошти переводяться у ваш обліковий запис Payoneer щопонеділка. Кошти, що надійшли в аккаунт Payoneer, можна вивести на свій банківський рахунок або використовувати для платежів через Payoneer. Переказ коштів у банківський рахунок зазвичай займає від 2 до 5 робочих днів. Детальніше про це тут.
Що робити у випадку, коли ви за кордоном, але плануєте повернутися в Україну? Можливо, є сенс створити один магазин з українською локалізацією, а інший — в країні тимчасового перебування?
– Платформа забороняє продавати однаковий товар в двох різних магазинах, але можна створити два з різним позиціонуванням товару, — пояснює експертка, — тоді відкрити два магазини з різною локалізацією та розвивати їх паралельно.
Наприклад, ви в’яжете іграшки. Один магазин може бути присвячений дитячим іграшкам, а інший — тематичним, або в’язаним копіям дорослих людей в різних образах.
– Головне, ви повинні вказати у кожному профілі, що ви є власником ще одного магазину, оскільки політика платформи — максимальна відкритість та прозорість, — наголошує Поліна.
Як щодо податків?
У Польщі не обов’язково одразу реєструвати діяльність. Нагадаємо, що Sestry раніше писали детальну інструкцію про незареєстровану господарську діяльність, яка дозволяє без стресу перевірити, чи піде у вас справа. В Україні немає таких послаблень. Хоча, звісно, багато хто на свій страх та ризик торгує товарами та приймає гроші на приватні картки.
«Якщо дохід є регулярним, складає більше принаймні 1000 доларів, то це може стати причиною пильної уваги до вас з боку податкової та проведення фінансового моніторингу, — говорить фахівчиня, — доведеться сплатити з суми 19,5% податків. Тому краще оформити ФОП 3-ої групи, відповідний КВЕД, гроші з платформи заходять як за інформаційні послуги, платити свої 5% — і не переживати».
Варто врахувати, що зараз під час відкриття магазину, людина має надати інформацію щодо своєї повної ідентифікації — зокрема, фото з паспортом.
Також відкриття магазину тепер платне — коштує 15 доларів.
– Бувають випадки блокування магазину на старті, платформа зараз дуже ретельно відбирає продавців, — каже експертка, — я наче говорю про якісь лише труднощі, щоб майстри зважували, чи хочуть вони пройти цим шляхом. Але, повірте, воно того варте, коли ви виходите на міжнародний рівень, отримуєте доходи в доларах та євро за те, що просто любите робити.
Особливості відправлення товарів
Ще одна складність, з якою стикаються продавчині на Etsy — поштові вимоги до відправлення товарів. Найпростіше, пояснюють вони, працювати з США, оскільки платформа орієнтована на цей ринок, і сама бере на себе створення всіх супровідних документів.
З країнами ЄС все складніше, оскільки в багатьох є свої національні законодавчі нюанси, окрім загальноєвропейських вимог.
– Скажу відверто, тут не можна написати якось єдиного алгоритму, як відправити посилку у Францію, Іспанію, Німеччину, Ірландію, — визнає Поліна, — інколи ти наче все зробила правильно, додала всі супровідні документи, а посилка місяць лежить на пошті, а з тебе вимагають все нові та нові документи. Найважче торгувати з Іспанією, труднощі бувають з Ірландією. Що можу порадити, це користуватися послугами служб доставок, просто оберіть ту, яка візьме на себе всі проблеми з документами. Однак це коштує дорожче, ніж національні поштові оператори. Ще можу порадити уважно вивчати вимоги на сайтах національних поштових операторів, щоб уникнути, наприклад, додаткового оподаткування, непотрібного митного збору тощо.
Експертка наполегливо радить підписатися на локальні спільноти продавців Etsy. Проблеми з поштовими відправленнями є всюди. Через пошук, чи пряме запитання можна дізнатись, які документи додати, щоб посилка приїхала вчасно та без додаткових витрат для вас та замовника.
Ось тут можна знайти спільноту продавців Etsy в Польщі, світова спільнота спілкується тут. Однак не варто беззастережно довіряти порадам. Завжди перепровіряйте їх.
Довідник порад для тих, хто хоче продавати своє рукоділля на Etsy
Згідно з даними сервісу Koalanda, у 2022 році на Etsy активно працювали 24 500 українських магазинів. Переважно, це товари з українською символікою, дизайнерський одяг, вишиванки, картини, етно прикраси тощо. Найбільшим попитом українські товари користувалися в США, Канаді, Британії, Австралії та Японії. Sestry розпитали кількох власниць магазинів, які б поради вони дали початківцям. Ми узагальнили їх у FAQ-довідник.
Як сформувати ціну на товар на Etsy
Перше, що варто зробити, подивитися на аналогічні товари вашої категорії, і намагатися триматися середньої ціни, щоб не демпінгувати на ринку, але й не залишитися у збитках. Якщо товар буде користуватися попитом, то можна буде ще переглядати ціну покроково. Не знецінюйте свій труд, намагаючись поставити найнижчу ціну.
Що продавати?
Здавалося б, питання не дуже коректне. Ви вже щось виготовляєте, і хочете це продати. Подивіться спочатку, скільки вже є пропозицій у вашій ніші. Якщо вона перенасичена, то варто змінити фокус, підхід, подачу. Інколи буває з товаром все ідеально, але через перенасиченість ніші, більш високі рейтинги досвідчених продавців, вам просто не вдасться дійти до покупця, він не побачить ваш товар. За допомогою платформ eRank, Koalanda та Marmalead можна отримати аналітичні дані щодо попиту на конкретний товар на Etsy, враховуючи вплив сезонності та середній чек у відповідній ніші, розповіла експертка Катерина Вітковська під час вебінару, проведеного «Укрпоштою».
Де шукати тренди?
Тут все просто. Google та Pinterest. Окрім того, кожного сезону Etsy публікує власний огляд трендів, відомий як Etsy Marketplace Insights. У цьому звіті компанія аналізує збільшення або зменшення кількості пошукових запитів, що вказує на зростання або зменшення інтересу до певних продуктів в конкретний момент часу.
Як себе подати
На Etsy покупці йдуть не просто за речами, а за атмосферою, за емоцією, які несуть в собі вироби ручної роботи. Тому потрібно ще до старту подумати, якою буде концепція вашої сторінки, що саме ви хочете розповісти про себе, про своє рукоділля. Ви повинні ретельно заповнити всі елементи на сторінці, бо алгоритм платформи працює таким чином, що може знижувати ваш магазин у пошуку, якщо буде вважати, що якихось елементів там бракує.
Фото товару
Клієнти обирають очима. Фото повинні бути професійні, зроблені за гарного освітлення, на гарному фоні. Якщо ви бачите, що товар у вас хороший, але ‹не зайшов», варто перезняти його в іншому сюжеті. «У мене була ситуація, коли річ на одній моделі не продавалася, а на іншій у мене не було відбою від клієнтів, хоча обидві дівчини дуже гарні, - поділилася одна із співрозмовниць».
Для початку роботи на маркетплейсі продавцю потрібно мати наступний набір візуальних матеріалів:
Банер для магазину: мінімальний розмір — 1200х200 пікселів.
Іконка магазину: використовується для ідентифікації вашого магазину на платформі.
П'ять фотографій для історії бренду: зображення вашої продукції, процесу виробництва, фото засновників чи команди, ваші приміщення тощо. Це допомагає створити у покупців уявлення про ваш бренд та його цінності.
Відео для історії бренду: короткий ролик, який розповідає про ваш бренд, його історію, цінності та унікальність.
Візуальні матеріали до товарів: для кожного товару потрібно мати не менше десяти фотографій. Ці фотографії мають яскраво та привабливо демонструвати товар з різних кутів, в різних сценаріях використання, дозволяючи покупцеві краще зрозуміти його характеристики та переваги
Опис та ключові слова
Якщо ви не знаєте англійської, це не проблема. Є два інструменти, які стануть вам у пригоді. Онлайн-перекладач, наприклад, Deep.Translator, після перекладу можна попросити штучний інтелект «виправити помилки та додати в текст ключові слова (3-5 слів, які описують ваш товар)».
Потрібно конкретно перерахувати, який у вас продукт, його основні характеристики. Це має бути, умовно, не просто «парасолька», а «червона парасолька з малюнком, що імітує осінній листопад».
З сео-оптимізацією вам допоможуть також сторонні сервіси. Наприклад, Etsyrank.com, це аналітична служба безпосередньо на платформі Etsy.
Можна створити кілька описів для серії товарів та попросити перевірити тексти когось, хто гарно володіє англійською.
Подбайте про маркетинг
«Мої найбільші продажі принесла сукня, яка була зображена у вигляді ескізу, навіть не готового товару, — розповіла одна із спірозмовниць. Намалювала ескіз, щоб клієнтам простіше було уявити готову сукню, сфотографувала різні деталі з інших суконь: ось таке буде плече, а така спинка, а низ такий. Поки замовлень на таку сукню не було, я вирішила викласти галерею — ескіз та деталі. Замовлення посипалися одне за одним. Ця сукня була відтворена вже кілька разів».
Cтежте за оновленнями платформи
Наприклад, до свят платформа робить промоакцію, можна так само запропонувати знижку на якийсь товар. Якщо ви готуєте набори до Різдва, то в магазині вони повинні з’явитися одразу після Хелловіна. 31 жовтня з полиць зникають товари з цим святом, з’являються різдвяні. Маєте так само працювати на випередження.
Закликайте залишати позитивні відгуки
Через деякий час після покупки запитайте, чи сподобався замовникам товар. Попросіть залишити відгук, запропонуйте клієнту знижку на наступну покупку — формуйте лояльність. Пам’ятайте, що чим більше позитивних відгуків, тим краще платформа буде просувати ваш магазин.
Якщо Etsy має вибирати між подібними товарами, він переважно покаже товар від місцевого бізнесу. Для американських покупців Etsy переважно відображатиме товари з США. Однак, якщо порівнювати два аналогічних товари, один від американського продавця, а інший — від українського, і український статистично продається краще, то Etsy підніме його вище у результатах пошуку.
«В Etsy переважає конверсія над локацією», — пояснює спеціалістка з Etsy-просування Тетяна Бондар.
Потрібно мати асортимент
Дуже часто майстрині «прогорають» на тому, що виготовляють одну-дві одиниці продукції. Не викладайте всі товари одразу, час від часу оновлюйте вітрину. Якщо у вас не великий асортимент, краще зробити кілька дублів аналогічного товару, але в іншому кольорі, на іншому фоні, в інших варіаціях. Одразу варто робити фото одного чи подібного товару в ‹різних сценах».
Використовуйте рекламу, коли ваш магазин буде мати продажі
На Etsy є рекламний інструмент просування, але він працює не так, як в інших соціальних мережах. Якщо магазин не розвинений і немає продажів, то навіть великі бюджети на рекламу йому не допоможуть. Однак є сенс ставити товар на рекламу, якщо його щойно купили, якщо є багато переглядів.
Ніхто вам не забороняє рекламувати товар зі свого магазину на інших майданчиках, замовити контекстну рекламу у Google, написати про знижку та зробити пост про це в Instagram, на Facebook, можна вести Pinterest.
Ефективним інструментом є платформа YouTube, можна створити контент, присвячений розпаковці та оглядам товарів, при цьому в описі відео дати посилання на відповідний маркетплейс. При розробці стратегії просування та залучення зовнішнього трафіку важливо враховувати, в яких соціальних мережах знаходяться ваші клієнти.
Ви краще за інших знаєте свій товар
Дуже багато розчарованих у продажах розповідають, що довірилися найнятим фахівцям з маркетингу, але замість продажів, понесли лише збитки. Інша людина не знає ваш товар настільки добре, як ви. Перед тим, як намагатися масштабувати свій бізнес, попрацюйте з ним самостійно. Нехай це будуть 2-3 продажі на місяць, але ви зрозумієте алгоритми роботи, це допоможе уникнути помилок та зайвих витрат.
Комунікація з клієнтами
«Є такі, що купують після першого діалогу, є такі, які ставлять 150 уточнюючих запитань, всіх треба приймати однаково ввічливо та позитивно», – говорять співрозмовниці”. Відповідайте, коментуйте, дякуйте, робіть гарне пакування, це неодмінно окупиться.
Аналітика платформи говорить, що у 2022 році середній місячний дохід одного українського магазину становив понад $1000. Найпопулярнішими категоріями міжнародних замовлень з України є художні мистецькі твори, декор для дому, крафтові аксесуари, ювелірні вироби, одяг та взуття, товари весільної тематики, аксесуари для електроніки, косметика, товари для тварин.
Якщо це ваша ніша, можливо, час спробувати продавати свої вироби на міжнародному ринку?
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Найважливіше — зрозуміти причини, аби не нашкодити
«Читаю листи, які пишуть вам мої землячки. Особливо цікаво читати про проблеми тих, хто має дітей. У мене теж є питання, яке потребує розв'язання.
Я приїхала до Польщі разом з 12-річним сином на початку війни. Чоловік покинув нас, коли синові було три роки. Мій хлопчик добре вчиться у польській школі, вже дуже добре розмовляє польською — краще за мене, хоча моїх перших польських слів навчила мене ще моя прабабуся.
Проблема виникла у вересні, з початком нового навчального року. Я помітила, що з мого гаманця зникає дріб’язок — монети в 2 чи 5 злотих. Спочатку я не звернула на це особливої уваги. Думала, що, може, поклала дрібні гроші до кишені чи витратила їх на квиток і забула. Але ситуація стала повторюватися.
Тоді до мене дійшло, що це робить мій син. І — аби пересвідчитися — одного вечора я навмисне залишила в сумочці гаманець взагалі без готівки — тільки з карткою. Вранці до мене прийшов мій син і запитав, чи можу я дати йому 10 злотих, тому що після школи він з друзями ходить їсти хот-доги. Я дала йому гроші. І зрозуміла, що зникнення грошей — таки справа його рук, а не моя розсіяність.
Я розумію, що у 12-річної дитини є свої потреби, зокрема фінансові. Даю синові 100 злотих кишенькових грошей на місяць, але, як бачите, йому цього замало. І зараз я просто можу не тримати готівку в своєму гаманці, і тоді він буде просити у мене підтримки, але, на мій погляд, в основі сімейних стосунків має лежати довіра.
Ми одне в одного єдині на цілому світі. І я хочу, аби він був зі мною чесним і знав, що завжди може на мене розраховувати. Мій син — хороша дитина. Він добре вчиться, допомагає мені вдома, поважає мене. Але це захоплення моєю готівкою мене дуже турбує.
Мені потрібно з ним поговорити, але я не знаю, як почати, щоб не зіпсувати зв’язок між нами. Крадіжка є крадіжка. Навіть якщо це лише кілька злотих із маминого гаманця. Будь ласка, допоможіть».
Тетяна Ричко, лайф-коуч на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію стурбованість тим, що ваш син забирає дрібні гроші з вашого гаманця. Дійсно дуже важливо поговорити з ним про це.
Невідомо, чи пов'язана така поведінка з дорослішанням хлопчика і його підвищеними потребами, чи, може, щось недобре відбувається в його оточенні і син «мусить» красти гроші, але він не хоче або соромиться про це розповідати.
Навіть неприродний рух голови або очей може бути сигналом для вас, що щось відбувається
Розумію, чому ви не хочете починати розмову ні з того ні з сього, тому варто підлаштувати ситуацію. Ви можете залишити кілька монет у місці, яке не викличе підозр у вашого сина — наприклад, поруч з ключами чи іншими дрібницями в коридорі. Якщо бодай одна з монет зникне (ймовірно, не всі, щоб ви не помітили), це і стане приводом почати розмову.
Запитайте свого сина, чи знає він, що сталося з грошима, які ви підготували для сусіда (наприклад). І далі уважно спостерігайте, як він відреагує. Ви його добре знаєте, тому навіть неприродний рух вашої голови або очей може бути сигналом, що щось відбувається.
Така розмова буде важливою для хлопця, адже він побачить вашу підтримку
Якщо ваш син стане заперечувати, що причетний до зникнення грошей — шукайте іншу можливість. Не засуджуйте його, адже невідомо, що стало причиною його поведінки. Варто поставитися до нього ніжно, але серйозно. Ви можете розповісти йому, як важко заробляти гроші на повсякденні потреби, пояснити, що людина не може собі все дозволити, але ви докладаєте максимум зусиль, щоб забезпечити його гідним життям.
Є сенс звернути увагу на цінність грошей. Що інколи треба вміти сказати друзям, що у вас немає грошей — і це не соромно. Така розмова, безумовно, буде важливою для хлопця, тому що він побачить вашу підтримку і водночас дізнається, що ви не згодні на його зраду. Якщо ж раптом виявиться, що проблема глибша, у вас принаймні вже буде підстава для подальших дій.
Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
У стосунках з батьками чоловіка головне — повага, а не любов
«Шановні Sestry, насамперед я хочу подякувати вам за те, що ви є! Адже завдяки вам я можу читати про життя моїх співвітчизниць у Польщі. Це шматочок світу, куди ви запрошуєте разом нас і наших польських сестер (хоча також і братів). Мені подобається читати листи, які ви отримуєте, і відповіді психологів, які — наче цілющий пластир для наших травмованих життів.
Тепер я знаю, що це було попередження
Я теж маю проблему, якою хочу поділитися. Я переїхала до Польщі давно — за три роки до війни. Тут я познайомилася з місцевим хлопцем, і три роки тому ми одружилися.
Це була любов з першого погляду. Він працював на рецепції в компанії, куди я прийшла на співбесіду. Коли після зустрічі я виходила, він попросив мій номер телефону на випадок, якщо я раптом не отримаю цю роботу. На щастя, мене прийняли, і відтоді ми нерозлучні.
Марек із багатодітної родини. У нього є троє братів і три сестри. Вони мають близькі стосунки, часто зустрічаються і допомагають у біді. Мене дуже швидко познайомили з родиною. Його батькам уже за 70. Мама народила Марка, коли їй було за 40. Він завжди був для неї дорогим, як зіниця ока. Я почула це від його братів і сестер, коли ми вперше зустрілися. Тоді не звернула на це уваги, але тепер розумію, що це було попередженням.
У мене враження, що свекруха мене просто терпить. Перший приклад. Благословення батьків перед походом до церкви на вінчання. Мама благословляла тільки його, наче мене й не було, наче я не стояла біля нього на колінах. Так само під час кожного сімейного заходу. Вона вітається тільки з Марком, питає його, чи подобається йому те, що вона приготувала. Я ж для неї не існую.
Я хотіла їй якось догодити і під час однієї зустрічі почала допомагати їй на кухні, носити тарілки і подавати на стіл. І їй сподобалось. Вона з усіма сиділа за столом і наказувала мені, що робити. Звела мене до ролі офіціантки, і, мабуть, це єдина роль, яку вона знає у своїй родині.
Я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене
Коли я поскаржилася Марку, він сказав, що поговорить зі своєю мамою. І, мабуть, він це зробив, тому що під час наступної зустрічі вона вже не бажала моєї допомоги, але її ставлення до мене не змінилося. На щастя, ми живемо окремо.
Я рада, що у мене є люблячий чоловік, який навіть запропонував перестати відвідувати своїх батьків разом, якщо мені це незручно. Я знаю, що сім'я для нього дуже важлива, і знаю, як багато для нього означає такий жест. Я не хочу, щоб він почувався погано, але я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене.
Не маю сміливості поговорити з нею сама, бо паралізована страхом. Я боюся, що почую слова, які розділять нас назавжди. Що я можу зробити, щоб переконати її? Я впевнена, що будь-яка інша жінка на моєму місці поводилася б так само. Мені здається, що через стільки часу моя свекруха вже має зрозуміти, що Марек налагодив своє життя і щасливий зі мною. Що з нею не так? Чи, може, я забагато прошу?»
Яна Малицька, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, що таке шлюб?
Союз між двома особами протилежної статі, укладений відповідно до чинного законодавства, що передбачає певні взаємні права та обов'язки, встановлені правилами та звичаями. Повторюсь — «між двома», без мами, тата, тільки ви і він.
Не можна налаштовувати чоловіка проти матері
З ваших слів я бачу, що сварки між вами з чоловіком немає, у вас все гаразд. У сім'ї панує любов. Це найголовніше. Ще одна дуже важлива перевага — ви живете окремо, вам не потрібно зустрічатися щодня у побуті.
Ви пишете, що вашій свекрусі вже за 70. Людину такого віку важко переконати змінити свою точку зору. Справа не тільки в тому, що ваш чоловік — улюблений син вашої свекрухи, але також в тому, що він з нею поряд вже понад 30 років.
Якщо ви хочете, щоб у вашій родині все було добре, не можна негативно налаштовувати чоловіка на його матір. Намагайтеся на сімейних зустрічах завжди показувати себе з кращого боку. Тільки так ви зможете бути найкращою невісткою і найкращою дружиною для свого чоловіка.
Натомість тільки-но ви почнете негативно говорити про свою свекруху, все може обернутися проти вас. Це може змусити вашого чоловіка задуматися про ваші стосунки. У цій ситуації потрібно діяти тільки з любов'ю, тільки з добрими словами і намірами. Тоді правда буде на вашому боці. Ви маєте бути мудрою, аби зберегти свою сім'ю.
Свекруха не зобов'язана любити всіх навколо
Що з нею не так? На таке запитання немає відповіді. У кожного з нас є свої переваги і недоліки. Вона любить своїх дітей більше за життя і не зобов'язана любити всіх навколо.
Те саме можна сказати про вас. Ви дуже любите свого чоловіка, але не зобов'язані любити його матір. З вашого боку має бути тільки повага до його матері, адже вона його народила, виховала і тепер у вас такий чудовий чоловік. Людину неможливо змусити поважати когось, як неможливо нав'язати їй інші почуття. Ким би ця людина не була.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Секс як перешкода в стосунках
Мої батьки загинули в аварії, я не маю братів і сестер, тож мене нічого не тримало, коли я переїхала до Польщі.
Коли почалася війна, я дистанціювалася. Майже не читала новин і уникала цієї теми. Згодом зрозуміла, що з тих пір як я втратила батьків, моя психіка ніби відштовхує погані новини, заперечує їх. Можливо, це недобре, але мені так легше справлятися з життям.
Тут я зустріла хлопця, з яким вже понад рік. Спочатку все між нами було чудово.
Ми були зачаровані одне одним, відчували метеликів у животі. Мій партнер довгий час уникав статевого акту, а для мене секс важливий. Тому вперше все відбулося з моєї ініціативи. І минуло швидко й коротко...
Я була трохи розчарована, але пояснила собі, що перший раз через стрес може бути всяке. Ми ще не знали потреб одне одного, перехвилювалися. На жаль, вдруге все теж трапилось з моєї ініціативи і теж блискавично.
Він дуже добре ставиться до мене, допомагає, і взагалі він файний. Романтичний, ніжний, уважний — приміром, може принести без приводу квіти. Але секс з ним не приносить задоволення. З уривків розмов про його минуле та про двох його колишніх партнерок (я — третя), я можу зробити висновок, що ці дівчини пішли від нього, і що секс ніколи не був для нього на важливому місці.
Його попередні подруги розійшлися з ним приблизно через рік стосунків. Цікаво, скільки витримаю я. Я намагаюся бути активною в ліжку, а не лежати, як колода. Завжди ношу сексуальну білизну, створюю приємну атмосферу, але для нього цього виявляється недостатньо. Іноді мені доводиться багато працювати, щоб досягти його «бойової готовності», але наш статевий акт закінчується за кілька секунд.
Я дедалі більше переконуюсь, що у нього проблеми з ерекцією, але уникаю цієї теми. Після сексу він іде до ванни, ніби нічого особливого не сталося. Немає ні обіймів, ні поцілунків, наче він хоче якнайшвидше про це забути. Мені здається, що він відчуває моє розчарування, але уникає розмови зі мною. Чесно кажучи, я не знаю, як порушити цю тему. Як ми можемо допомогти йому і нам?
Дорота Костжева, психолог на платформі Avigon.pl:
Шановна читачко, мені дуже шкода ваших батьків. Я розумію, що тема війни дуже важка, адже може викликати спогади про нещасний випадок і смерть ваших батьків.
Але повернімося до ваших стосунків, тому що це те, про що, в основному, ваш лист. Ви пишете, що для вас секс важливий, тому яким би хорошим, романтичним і ніжним не був ваш партнер, це повною мірою не замінить вам сексуальну сферу. Не дивно, що ви стурбовані ситуацією.
Ви запитуєте, як грамотно підняти з ним цю тему. Адже питання, безумовно, потребує вирішення. І відкрита, чесна розмова, заснована на безумовній повазі, прийнятті та розумінні, є ключем до вирішення ситуації. До такої розмови варто заздалегідь добре підготуватися:
Виберіть правильний момент
Справа не в очікуванні ідеального моменту, а в його створенні. Оберіть час, коли ви обидва можете поговорити неспішно та наодинці, коли ніхто вас не перебиває.
Цінуйте свого партнера
Перед розмовою варто подумати, що ви цінуєте у своєму партнері, за що ним захоплюєтеся, що вам у ньому подобається, чому для вас важливі стосунки з ним, і з цього почати розмову.
Поділіться своїми проблемами
Тут варто згадати про свої занепокоєння. Наприклад, про те, що ви написали в листі, що ви не зовсім знаєте, як підняти цю тему, що вам некомфортно, що ви боїтеся реакції партнера, але ви вирішили це зробити. У будь-якому випадку поруште це питання, тому що ваше сексуальне життя важливе для вас. Висловлюйте свої потреби, не звинувачуючи та не пояснюючи невдачі вашого партнера за нього.
Далі важливо, щоб ви говорили про свої сексуальні потреби, не звинувачуючи та не засуджуючи свого партнера. Наприклад: мені потрібні поцілунки та обійми після статевого акту, тому що тоді я відчуваю себе коханою, мені подобаються певні види пестощів, це приносить мені задоволення тощо.
На цьому етапі замість того, щоб формулювати свої думки та інтерпретації щодо причин невдач вашого партнера, було б гарною ідеєю поставити йому відкрите запитання. Наприклад: що тобі подобається в нашому сексуальному житті? Що я можу зробити по-іншому, щоб тобі це сподобалося? Розкажіть про свої потреби тощо.
Речення, які я написала, є лише прикладами, щоб проілюструвати тон, в якому така розмова може відбуватися.
Співчуття, розуміння і терпіння
У такій розмові дуже важливо продемонструвати емпатію, відкритість до різних точок зору, терпіння та бажання пізнати одне одного. Варто пам'ятати, що ваш партнер також може почуватися незручно в цій розмові.
Чому терпіння таке важливе? Тому що одна розмова може не зробити ваше сексуальне життя задовільним із завтрашнього дня. Зміни можуть зайняти час. Також може виявитися, що вашому партнеру знадобиться час, і він не зможе поговорити про це відкрито, коли ви вперше спробуєте порушити тему. Може виявитися, що варто звернутися до спеціаліста, наприклад, до сексолога, або подумати про терапію пари, якщо всі розмови закінчаться невдачею.
Серед ознак і симптомів стресу — дратівливість, м'язова напруга в області плечей і шиї, зниження концентрації та працездатності, гіпертривожність, нудота, підвищення артеріального тиску та набір ваги. Як позбутися стресу під час війни?
«Не хотілося б починати з порад випити чашку заспокійливого чаю або зробити кілька глибоких вдихів — таких допоміжних методів чимало, але вони не розраховані на довгострокову допомогу, це — допомога швидка, — розповідає Sestry психологиня Марина Леонова.
— Пам'ятаєте дитячу гру «Ну, постривай!», де з різною швидкістю на вовка падають яйця і він повинен їх зловити? Що робити у такій ситуації? Зупинитись і зрозуміти: я — не вовк, у мене ще безліч ролей у житті, і вони теж вимагають моєї уваги. Я — мама, дружина, хороший фахівець і так далі, а ця ситуація, яка викликає у мене негативні емоції, дана мені виключно для того, щоб знайти всередині себе особливу силу».
Які причини стресу? На думку психологині, панічні атаки та сильний стрес накривають людину тоді, коли вона розуміє, що ситуація перевищує її можливості вирішити проблему. Якщо надати своєму внутрішньому Я більше сили та впевненості, то й погляд на те, що відбувається, зміниться. Але як допомогти собі при стресі та зняти напругу? Важливо підійти до питання комплексно.
10 способів, як боротися зі стресом та тривогою:
1. Зосередьтеся на максимальній турботі про себе
Намагайтеся правильно та повноцінно харчуватися, користуйтеся гаджетами, які зменшать час готування та прибирання. Не відмовляйтеся від допомоги. Виділіть час, який ви можете присвятити виключно собі.
2. Спіть щонайменше 8 годин на добу
Сон вважається якісним, якщо він починається з 22:00 і триває мінімум до 6:00. Саме в цей час організм виробляє мелатонін — гормон, що допомагає тілу вивести накопичені токсини і відновитися.
3. Фільтруйте своє інфополе
Щоб організм впорався зі стресовою ситуацією, убезпечте себе від негативної інформації, що шкодить. Зараз це складно зробити, але принаймні не прив’язуйте себе до стрічки новин.
Зменшуйте кількість звукових подразників навколо: вимикайте телевізор, комп'ютер та телефон. Використовуйте беруші, зменшіть зорове навантаження: рідше гортайте соціальні мережі, вимкніть миготливе світло, спіть у темряві. І, звичайно, фільтруйте контент, який ви читаєте, дивитесь та слухаєте.
4. Оточуйте себе приємними людьми, які мотивують та надихають
Спілкування з тими, хто близький за духом і мотивує, допомагає швидше подолати негативну ситуацію. Не варто заглиблюватися у свої переживання і шукати тих, у кого так само все погано чи ще гірше. Якщо людини, з якою ви відпочиваєте та перемикаєтесь, немає поруч фізично — листуйтесь.
5. Займайтеся спортом і будьте фізично активними
Тіло першим реагує на стрес — виникають м'язові затискання і психосоматичні болі. Вчені довели, що через тіло можна безпосередньо впливати на психологічний стан людини. Розслабляючи м’язові затиски та спазми, ви автоматично “розслабляєте мозок”. Тож давайте собі фізичне навантаження. І це не обов'язково спортзал. Підійдуть довгі піші прогулянки на свіжому повітрі, йога.
6. Робіть масаж
Загальний масаж завжди ефективно впливає на самопочуття, заспокоює нервову систему та вирівнює серцевий ритм, а також розслаблює м'язи, знижує рівень адреналіну та кортизолу — гормонів стресу. Якщо опанувати техніки самомасажу голови, шиї та стоп, то можна надавати собі швидку допомогу практично за будь-якої ситуації.
7. Виділіть час для хобі
Малюйте, адже це перемикає мозок. Пишіть, адже разом зі словами на папір виходить напруга. Зв’яжіть близькій людині шарф, адже це заспокоює. Яким би не був ритм вашого життя, знайдіть в ньому місце для занять, які приносять задоволення. Кулінарія, скрапбукінг, читання, спів — прості заняття відволікають і дозволяють психіці відпочити. Кажете, що на це немає часу? Дозвольте собі це, знайдіть дітям няню або залучіть їх до участі у вашому хобі.
8. Придумайте заняття, що створює відчуття стабільності
Це може бути похід в басейн по середах або на ринок по суботах. Кава о десятій ранку щодня або прогулянка з псом до ріки щовечора. Головне, щоб на підсвідомому рівні закріпилося відчуття, що у світі ще залишилися речі, які не порушити обставинами.
9. Опануйте дихальні практики
Вони допомагають заспокоїтись і не втратити контроль над емоціями, коли відбувається щось раптове та жахливе. Наприклад, якщо ви прочитали погану новину та відчуваєте, як усередині піднімаються паніка та страх, що серце починає швидше битися, а дихання стає уривчастим та поверховим. Зробіть глибокий вдих на п'ять рахунків, потім видих на стільки ж, рахуйте про себе. Рахунок можна замінити на назву предметів навколо вас.
Якщо потрібно швидко заспокоїтись, робіть глибокий вдих на шість рахунків та видих на три (але не більше п'яти циклів дихання). Якщо треба підбадьоритися, то навпаки — вдих на три рахунки, видих на шість.
10. Медитуйте
Використовуйте мобільний додаток для медитацій. Але щоб отримати результат, потрібні регулярність та дисципліна. Створіть собі приємні умови: поставте заспокійливу музику, аромалампу. Коли опануєте медитацію, будете здивовані, як ви раніше жили без такої ефективної техніки подолання стресу.
Як протікає це небезпечне захворювання, я знаю не з чуток — мій п'ятирічний син важко перехворів на кір у квітні. Що робити, якщо дитина захворіла на кір, щоб якнайшвидше отримати допомогу в Польщі? Розповідаю про свій досвід.
Як починається кір
Початок кору нагадує дуже сильне ГРВІ, де всі симптоми гостріші, ніж зазвичай. У нас все почалося з різкого підйому температури до 39,5-40C, сильної закладеності носа і надсадного кашлю. Температура збивається погано, дитина відчуває занепад сил. Тест не підтвердив ковід, а лікарі порадили збивати температуру і більше пити, поставивши діагноз "вірусна інфекція".
Загальний аналіз крові та с-реактивний білок при цьому говорив про відсутність бактеріальних ускладнень і був практично в нормі. Але дитині ставало дедалі гірше. І коли на п'ятий день хвороби син вже фактично не міг встати з ліжка, не пив, не їв, а температура не падала, ми знову звернулися до лікаря. Я звернулася в приватну клініку до україномовного педіатра в надії, що вона зможе якнайшвидше з'ясувати, що це за вірус.
"Зараз так усі хворіють, вірус такий ходить. Заспокойтеся і йдіть додому спати, скоро стане легше", — сказала лікарка на консультації за 190 злотих, призначивши аналізи ще на 100 злотих і виписавши ліків на 255 злотих. Тоді як ліків від кору не існує.
На той час дитина була геть безсила і лежала у візочку або на руках. Я не впізнавала сина. Навіть аналіз крові з вени він сприйняв без протесту. Консультація була зранку, і по приїзду додому син спав до 15:00. Прокинувся з високою температурою, подивився на мене і знову заплющив очі. Це було страшно. Сон був явно не схожий на відновлювальний, а більше нагадував стан марення.
Симптоми кору: плями у роті і висип на шкірі
Як розпізнати кір? Ми приїхали в шпиталь на Коперника, синові виміряли температуру і видали жарознижувальне, наказавши чекати лікаря кілька годин. Буквально за годину я помітила на тілі своєї дитини висип. Він був блідий і починався за вухами, опускаючись на грудну клітину і живіт. Я повідомила про це медсестрі. Слово "висип" подіяло, і лікар прийняв нас негайно. Довго оглядав шкіру, питав про щеплення від кору і відправив на рентген перевірити легені.
На початку висип може виглядати не так, як на картинках в інтернеті. Але ще до появи висипу в дитини в роті починають з'являтися специфічні білясті плями Бєльського-Копліка, і саме це дає можливість запідозрити початок кору.
Мій син має аутизм, і обстежити йому рот фактично неможливо. Тим часом аналізи крові на електроліти вже показали зневоднення, температура зростала, тому було ухвалено рішення поставити крапельницю і залишити нас у стаціонарі. Прокинувшись, я побачила свого сина з потрісканими закривавленими губами, набряклими повіками і геть обсипаного.
Висипка була вже не делікатною блідо-рожевою, а дуже яскравою. У сина не було сил навіть відкрити очі. Я побігла за лікарями, розуміючи, що дитина не реагує навіть на мене. Першою до палати прийшла медсестра, глянула на сина і швидко вийшла. За хвилину в палаті вже було понад десять людей на чолі з професоркою. Вона оглянула дитину, примудрившись, зазирнути їй у рота і відразу винесла вердикт: «Це кір. Тримайтеся».
Мене попросили більше не виходити з палати і чекати на перевезення до інфекційної лікарні, бо в педіатрії кір не лікують — це одна з найзаразніших хвороб. За статистикою, 9 із 10 контактуючих хворіють.
Далі все розвивалося стрімко. За 10 хвилин у нашій палаті були представникі Санепіда. Вони записали адресу садка і всіх, з ким ми контактували останні два тижні. За 10 хвилин ми вже мчали під крапельницею на швидкій до інфекційної лікарні.
Кір — це вірус, на який краще ніколи не хворіти
У нещеплених хвороба протікає особливо важко і без електролітних крапельниць та специфічного догляду дитячому організму важко з нею впоратися. Не можу передати, наскільки страшно безперервно сидіти біля ліжка своєї дитини і молитися, щоб вона відкрила очі. Нескінченні аналізи, щогодини знеболювальні, лікарі, які приходять до палати та коригують призначення, адже попередні не дали бажаного ефекту. Епізоди кашлю по 40 хвилин без перерви, які не знімаються нічим, а невелике полегшення дає лише інгаляція з гормоном. І сон. Тяжкий сон. Коли ти розумієш, що навіть уві сні твоїй дитині — боляче.
Як лікують кір. Ускладнення
"Dziecko prześpi odrę", — весь час повторювала мені лікарка. Вона розповіла, що теж хворіла в дитинстві на кір і постійно спала. Лікарі були дуже уважні та дуже мені співчували.
Хворий на кір знаходиться в окремому інфекційному боксі зі своїм коридором і душовою. Виходити за межі боксу не можна, відвідування заборонено. Усі виходи закриті і відкрити їх може лише медперсонал. Бокси в інфекційному відділенні скляні, щоб медперсоналу було простіше контролювати стан хворих та у разі потреби оперативно надати допомогу. У випадку з кором регулярно проводять моніторинг тиску і рівня кисню в крові, оскільки це захворювання характеризується ускладненнями для дихальної системи.
Лікування для українців зі статусом UKR у лікарнях NFZ безкоштовне, також надаються медикаменти, а в інфекційному відділенні — також їжа для мами та дитини. Навіть якщо вас ніхто не відвідує, їжі достатньо. Крім нас у відділенні було ще кілька дітей з кором. Один із них отримав ускладнення у вигляді пневмонії.
«Зараз у Варшаві спалах кору. Ще минулого року такого не було. У нас тут перша лінія фронту, бо хворих дітей везуть до нас. Тому я рекомендую тим, хто не зробив щеплення дитині, обов'язково його зараз зробити, це безкоштовно та ефективно», — сказав наш лікар в інфекційній лікарні на Вольській Jacub Niestępski.
Коли син виходив із відділення на своїх ногах, лікарі раділи за нас, як за рідних. А одна з лікарок навіть заплакала. В цей момент я зрозуміла, що, незважаючи на всі проблеми в суспільстві, поляки продовжують приходити до нас на допомогу та рятувати найдорожче.
Що потрібно знати, якщо є підозри на кір у Польщі?
• Якщо був контакт з хворим на кір, у вас є 72 години, щоб зробити профілактичне щеплення або укол імуноглобуліну. У Варшаві це можна зробити безкоштовно, надіславши запит до Санепідемстанції на електронну пошту sekretariat.psse.warszawa@sanepid.gov.pl
Такі установи є в кожному місті (Wojewódzka Stacja Sanitarno-Epidemiologiczna), і у випадку кору з вами зв'яжуться оперативно. Також тут ви можете отримати необхідну інформацію про перебіг захворювання та тривожні симптоми.
•Якщо ви впевнені, що ви або ваша дитина захворіли на кір і потребуєте медичної допомоги, не слід звертатися на SOR до звичайної лікарні. Лікуванням кору займаються тільки в інфекційній лікарні (szpital zakaźny). Як правило, при інфекційних лікарнях є свій SOR. У Варшаві можна звертатися за адресою Wolska, 37 Wojewódzki Szpital Zakaźny w Warszawie, який працює цілодобово.
•У разі підтвердження кору, потрібно надати всі дані, з ким зустрічався і спілкувався хворий останні два тижні. Інспектори з Санепідемстанції запишуть адреси школи, садка та телефони людей, які контактували з хворим, оперативно зв'яжуться в ними. Не треба боятися надавати таку інформацію лікарям — це робиться для того, щоб запобігти розвитку епідемії.
•Після появи висипу стан хворого різко погіршується. На четвертий день висипання починає зменшуватися і на п'ятий день з моменту перших висипань людина не вважається заразною.
•Після перенесеного захворювання організму потрібно багато часу, щоб відновитись. Протягом року можливі різноманітні ускладнення.
Вакцинація від кору: коли, де, як відбувається
Вакцинація проти кору — це одне з обов'язкових (безкоштовних) щеплень, що проводяться у Польщі у віці 13-15 місяців та 6 років. Ефективність вакцинації після введення 2-х доз вакцини становить 98-99% і зберігається все життя. Якщо з якихось причин щеплення не було зроблено, починати вакцинацію можна в будь-якому віці. Навіть одноразова доза вакцини дає до 90% захисту від зараження. І навіть якщо людина захворіє, то захворювання тоді пройде у легкій формі.
Зробити щеплення можна в поліклініці за місцем проживання. Питання термінової вакцинації після контакту з хворим або у випадку епідемії вирішується з міською санепідемслужбою.
Після вакцинації можуть виникнути місцеві реакції: біль у місці ін'єкції, почервоніння, набряк. У дітей можуть спостерігатися легке збільшення лімфатичних вузлів, висока температура та висипання. Дорослі люди можуть відчувати біль у суглобах. Якщо ви не пам'ятаєте. чи були щеплені від кору, в будь-якій лабораторії можна здати аналіз на визначення антитіл до кору і вирішити з лікарем питання доцільності щеплення.
Щеплення протипоказано вагітним жінкам. Також не можна вагітніти протягом місяця після введення вакцини.
Чому потрібно замінити водійські права в Польщі громадянам із тимчасовим захистом і як це правильно зробити?
Щоб здійснити заміну українського посвідчення водія на європейське, потрібно звернутися за місцем офіційної реєстрації у відділ комунікації ужонду міста (Wydział Komunikacji Urzędu Miasta), староства (Starostwo Powiatowe) або району (Urzęd dzielnicy). Зверніть увагу, що органи влади приймають заяву лише якщо іноземець у них зареєстрований або має мельдунек (прописку).
Пакет документів для заміни посвідчення водія: • Заява. Заповнюється на місці в день подачі • Фотографія 35x45 мм. Фото має бути зроблене не більше місяця тому•Присяжний переклад посвідчення водія на польську мову • Нотаріально засвідчена копія водійських прав • Медична довідка, якщо у посвідчення закінчується термін дії • Квитанція про сплату держмита (гербовий збір)
Українським чоловікам тепер необхідна довідка з Консульства
Після ухвалення закону про мобілізацію після 23 квітня 2024 року ситуація із заміною водійського посвідчення для чоловіків змінилася.
«Відтепер щоб замінити посвідчення водія, українець призовного віку має надати ужонду довідку про те, що його водійські права дійсні на території України. Це можна зробити, звернувшись до Посольства України у Варшаві», — розповіла Sestry фахівчиня із легалізації IQ Group Юлія Колодей.
Пані Колодей стверджує, що випадки, коли українців зі статусом UKR оштрафували за те, що вони не замінили права на польські, їй не відомі. Проте відомі прецеденти, що у випадку ДТП страхова компанія відмовлялася платити компенсацію, якщо винен водій, який не замінив посвідчення водія на польське. Такі справи неоднаразово доходили до суду, але суд приймав сторону страхової компанії.
Тому для безпечної роботи в таксі або кур'єром, а ще якщо ви маєте водійські права старого зразка (ламіновані, а не пластикові), краще замінити посвідчення водія. Заміна прав здійснюється протягом 1-2 місяців.
Зверніть увагу, якщо у ваших прав закінчується термін дії, ви маєте взяти медичну довідку для водія у Польщі та отримати польські права з продовженим терміном дії на декілька років.
«Віддай мені паспорт або поверни гроші! Сама їдь в свою Україну! За кого воювати — за таку, як ти?». Так кричала у Варшавському представництві ДП «Документ» жінка, якій відмовили у видачі паспорта чоловіка...
Консульства України за кордоном припинили видачу закордонних паспортів чоловікам призовного віку, і це спричинило шквал емоцій у соцмережах.
Постановою Кабміну від 23 квітня 2024 р. № 443 забороняється пересилання закордонного паспорту громадянам України чоловічої статі від 18 до 60 років до відокремленого підрозділу або закордонної дипломатичної установи України для їх видачі. Відтепер чоловіки зможуть отримати закордонний паспорт лише у територіальному органі Державної Міграційної Служби на території України.
Чоловіки, які мають законні підстави для відстрочки від мобілізації, й надалі зможуть отримувати документи за кордоном. А саме:
особи з інвалідністю;
чоловіки, що супроводжують за кордон дружину, своїх батьків або батьків дружини з інвалідністю;
чоловіки, що супроводжують за кордон осіб з інвалідністю I-II групи, які забезпечують їм постійний догляд;
батьки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років;
батьки дітей, хворих на важкі хвороби, що засвідчується довідкою ЛКК;
батьки, на утриманні яких перебуває повнолітня дитина, яка є особою з інвалідністю I чи II групи;
діди, повнолітні брати, вітчими, які супроводжують дітей з інвалідністю для виїзду за межі України, що у разі їх приналежності до категорії осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації;
особи, які потребують постійного догляду та їхній супроводжуючий член сім’ї першого ступеня споріднення;
особи, які потребують постійного догляду та їхній супроводжуючий за наявності документів про отримання компенсації на догляд або акту встановлення факту здійснення догляду;
опікуни осіб з інвалідністю, визнаних судом недієздатними, які супроводжують таких осіб для виїзду за межі України;
працівники закладів догляду за особами з інвалідністю при їх супроводі за кордон;
представники дітей-сиріт при супроводі їх за кордон;
військовослужбовці, що направляються на лікування за кордон.
Для отримання документів, зокрема закордонного паспорту, їм треба буде пред’явити ті ж документи, що і при перетині кордону.
Тепер про тих чоловіків, які не зможуть отримати закордонні паспорти.
У Польщі, якщо вона не прийме окремого законодавчого або нормативного акту, іноземці без закордонних паспортів опиняться поза захистом і стануть фактично нелегалами. Адже статус UKR надається особам, які мають чинний закордонний паспорт.
Український паспорт потрібно пред’являти для влаштування на роботу, подальшої легалізації, зокрема для отримання карти часового побиту, для заміни водійського посвідчення чи його отримання. Тому чоловіки без чинного паспорту не зможуть претендувати на легалізацію у Польщі.
І якщо поліцейський попросить їх показати документи, а термін дії їхнього паспорта закінчився, можуть виникнути серйозні неприємності. Адже в такому випадку людина незаконно перебуває на території Польщі. Далі можуть відбутися суд і депортація.
Але останніми днями я говорила з багатьма польськими адвокатами. Вони висловлюють сподівання, що уряд Польщі швидко ухвалить рішення, яке врегулює цю ситуацію. І кожен з них має великі сумніви, що дійсно відбуватиметься депортація людей до країни, в якій триває війна.
Як буде далі — залежить від українського і польського урядів.
Просити когось про допомогу не означає, що ви слабкі. Це означає, що ви не самі і можете розраховувати на підтримку. Нашою глобальною метою є створення мережі кореспонденток від Варшави до Лісабона, від Торонто до Вашингтона, щоб всі жінки, вигнані війною з України, мали правдиву інформацію в будь-якому куточку світу. Підтримайте нас і станьте частиною нашої спільної місії. Нам потрібні ви, наші патрони, читачі, автори, герої, сестри!