Найпопулярніше
Ситуація на полі бою створює можливість «покласти край війні» у 2025 році, — заявив Президент Володимир Зеленський під час саміту «Україна — Південно-Східна Європа», що відбувся у Хорватії 9 жовтня. Глава держави також повідомив, що у листопаді буде остаточно завершена робота над українською Формулою миру, де будуть прописані справедливі умови завершення війни.
Водночас Росія не демонструє готовності до переговорів. Й Україна начебто може пом'якшити свою позицію. Про це пише агенція Bloomberg з посиланням на власні джерела. У публікації йдеться, що Президент Зеленський лише публічно наполягає на незмінності Формули миру, але водночас начебто готовий визнати, що у війні має розпочатися ендшпіль [заключна стадія партії в шахах чи шашках, — Ред.].
У вітчизняному МЗС категорично заявили, що Україна не поступиться агресору за рахунок власного суверенітету та територіальної цілісності. То ж коли і на чиїх умовах можна очікувати мир? Про це Sestry запитали генерал-майора Збройних сил Австралії у відставці Міка Раяна.
Марина Степаненко: Володимир Зеленський заявив, що «ситуація на полі бою створює можливість покласти край війні у 2025 році». На вашу думку, які передумови має на увазі Президент? Як особисто ви оцінюєте ситуацію на полі бою зараз?
Мік Раян: Ми всі сподіваємося, що зможемо закінчити війну у 2025 році, але ситуація на полі бою зараз залежить від того, про яку ділянку ви говорите. На сході України все виглядає досить похмуро. Росіяни, схоже, продовжують просуватися вперед, навіть якщо їм це дуже дорого коштує — так само, як і Україні.
Ситуація на Курському напрямку зараз доволі статична. І хоча цей рейд є значним досягненням на полі бою, важко зрозуміти, які політичні чи стратегічні результати він дасть Україні, адже Путін не змінив свою стратегію
Він продовжує переслідувати максималістську мету — підпорядкувати собі Україну. Американці, на жаль, теж не змінили свою стратегію, не змінили свою політику щодо використання далекобійної зброї. А НАТО, схоже, просто продовжує дотримуватися свого гасла «стільки, скільки потрібно», що, на мою думку, не дуже допомагає Україні.
Тож наразі, щоб війна закінчилася у 2025 році за сприятливих для України умов, потрібні зміни в політиці США, зміни в ресурсах НАТО і Вашингтона, щоб вам надали більше обладнання, організували більше курсів з підготовки бійців, дали більше боєприпасів і дозволили використання далекобійних озброєнь.
Агенція Bloomberg з посиланням на джерела повідомляє, що українське керівництво начебто готове продемонструвати певну гнучкість задля завершення війни. Водночас нашою головною військовою метою залишається повернення усіх окупованих територій — заявили в МЗС. В теорії, як Україна може збалансувати — поєднати ці два завдання?
Врегулювання війни шляхом переговорів завжди вимагатиме певного компромісу з обох сторін. Але це не означає, що Україна повинна відмовитися від повернення всіх своїх територій, які зараз окуповані Росією на сході і півдні, включно з Кримом. Це може означати, що повернення цих земель відбуватиметься поетапно, а не одномоментно.
Тому я думаю, що ви можете поєднати і те, й інше. Питання буде лише в часовому проміжку, протягом якого це повернення відбуватиметься. І пам'ятайте, що ми також говоримо про частину російської Курської області, яку Київ намагатиметься обміняти на Донбас і Крим, щоб гарантувати, що вони врешті-решт повернуться до складу України, а громадяни, які проживають на цих територіях, звільняться від російського гніту.
Яку роль у цьому контексті може відіграти західна допомога?
Щоб переконати Путіна сісти за стіл переговорів, треба переконати його, що він не може перемогти.
Очільник Кремля має бути впевнений, що продовження війни становитиме більшу загрозу для Росії, але головним чином для нього самого, ніж продовження війни
І я думаю, що шлях до цього, по-перше, полягає в тому, щоб завдати більше поразок і знищити більше російських сил на полі бою. Це вимагатиме не лише важких зусиль з боку українських солдатів, але й набагато більше боєприпасів і обладнання від Заходу. Але це також вимагатиме продовження економічної допомоги українському уряду, продовження, якщо не посилення, економічних санкцій проти Росії і, зокрема, проти тих, хто допомагає РФ, незалежно від того, хто це може бути, — до Китаю включно. І це вимагатиме постійної дипломатії з боку Сполучених Штатів, європейських та азійських країн, які справедливо підтримують свободу України.
У листопаді Україна остаточно завершить роботу над формулою миру і опісля проведе Другий саміт миру. Чи буде там представлена РФ — наразі незрозуміло. Враховуючи це, чи наблизить цей захід нас до миру?
Хороше питання. Я думаю, що участь Росії буде ключовим фактором, який визначить, чи буде цей захід успішним, чи ні. Належить з'ясувати, чи зацікавлені росіяни в цьому. Мені здається, що Путін на даний момент відчуває, що він перебуває у найвигіднішому від початку війни становищі. І він не хотів би відмовлятися від цього, поставивши на кін здобутки останнього року. Адміністрація Зеленського, думаю, розуміє, що наразі Україна не має достатньо важелів, щоб змусити Росію до переговорів. А план перемоги, який вона сподівалася представити на зустрічі у німецькому Рамштайні, мав на меті проінформувати партнерів, яка підтримка необхідна для посилення тиску на Путіна.
Попри перенесення Рамштайну, Зеленський вже представив план перемоги США та найголовнішим європейським партнерам. Першим пунктом — є запрошення України до НАТО. Чи варто очікувати жвавіших обговорень щодо вступу та офіційного запрошення на саміті в Гаазі наступного року?
У НАТО чітко дали зрозуміти, що Україна врешті-решт стане повноцінним членом Альянсу. Незрозумілими залишаються часові рамки та умови, за яких це станеться. Поки що немає жодних доказів того, що НАТО буде швидко рухатися до цього.
Але за лаштунками можуть відбуватися речі, про які ми не знаємо
Звичайно, хотілося б сподіватися, що на наступному саміті НАТО буде набагато більше прогресу щодо умов і термінів вступу України до Альянсу. Але на даний момент незрозуміло, коли і як це може статися.
1 жовтня колишній прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте став новим генсеком НАТО. Чи може його прихід на цю посаду посприяти пришвидшенню членства України?
Наразі не схоже на це. Новий генеральний секретар, швидше за все, є спадкоємцем, а не представником змін. Він дуже чітко заявив не лише про свою рішучу підтримку України, але й про свою готовність обговорювати ті жахливі речі, які вчиняє Росія. За нового генсекретаря НАТО, думаю, ми побачимо набагато більше спадкоємності, ніж будь-яких змін. І це позитивний, а не негативний сигнал.
Ви спостерігаєте за війною в Україні від початку повномасштабного вторгнення і навіть написали книгу «Війна за Україну: Стратегія та адаптація під вогнем». Які головні висновки зробили, аналізуючи хід бойових дій? Які позитивні та негативні тенденції в українському війську бачите зараз?
На різних рівнях засвоєні різні уроки, з яких ми вже можемо зробити висновки. На політичному і стратегічному рівнях дуже важливо мати хорошу, добре продуману стратегію щодо використання своїх військових сил, економічних та дипломатичних засоби для перемоги. У Росії не було хорошої стратегії, коли вона вступала в цю війну.
Зрозуміло, що Україна намагається розробити і реалізувати власну стратегію, але вона зав'язана на підтримці Заходу. І проблема полягає в тому, що ані США, ані НАТО, схоже, не мають власної переконливої або здійсненної стратегії, яка б виходила за рамки простої підтримки України. Ми ще не бачили стратегії Сполучених Штатів або Північноатлантичного альянсу, яка б передбачала, що Росія має програти, яка б визнавала, що програш Росії у цій війні, має бути частиною українського успіху.
І я думаю, що це справжня проблема, адже Сполучені Штати, зокрема, більше стурбовані тим, що Росія програє, ніж тим, що програє Україна. І це справжній стратегічний прорахунок
Другий важливий урок полягає в тому, що обидві країни — і Росія, і Україна — багато чому навчилися і багато в чому змінилися від початку війни. Те, як діють українські Сили оборони зараз, дуже відрізняється від того, як вони діяли в лютому 2022 року. Цьому посприяли різні технології, застосування безпілотників, українці тепер загартовані в боях. Ви залучили багато нових людей через численні втрати, яких зазнали. І це свідчить про те, що сучасні збройні сили повинні мати дуже ефективні процеси навчання і обміну досвідом, щоб вони могли постійно адаптуватись і постійно генерувати нові джерела переваги над своїм ворогом.
І хоча є багато інших уроків, останній, на якому я хотів би наголосити і який є дуже важливим, — це роль хорошого лідерства, яке продемонстрував президент Зеленський, особливо в перші місяці війни, коли він об'єднав Україну, а також об'єднав підтримку Заходу. Також це хороше лідерство на полі бою від командирів взводів і рот — до командирів батальйонів і бригад в Збройних силах. Це не піддається дискусії. Це є запорукою успіху і стане важливою частиною перемоги України.
А як щодо росіян? Путін оновив ядерну доктрину РФ і вивів на бойове чергування ракетний комплекс «Ярс», який може нести ядерну зброю. Як ви оцінюєте ці дії з боку Російської Федерації?
Насправді, не так вже й сильно змінилася російська доктрина. Просто Путін зробив із цього масштабну заяву. Таким чином він продовжує маніпулювати Адміністрацією США, яка закам'яніла від заяв Росії про її ядерний потенціал. При цьому зараз Вашингтон демонструє такий рівень ескалації риторики терору, якого ви не бачили від американських адміністрацій часів холодної війни, а тоді загроза ядерної війни була набагато, набагато вищою. В історії є безліч прикладів того, як наддержави вели війни, програвали їх і не застосовували ядерну зброю. США це спіткало і в Кореї, і у В'єтнамі, і в Афганістані. Росія теж програвала в Афганістані. Отже, ми самі себе загнали в кут — і Путін це зрозумів. Він використовує подібні заяви, щоб тероризувати президента Байдена та його радників і змусити їх не надавати Україні всієї підтримки, яку вони могли б надати.
Як Заходу вийти з цього кута, оповитого страхом перед ядерною війною?
Я думаю, що ми просто повинні розкрити блеф Путіна і дуже чітко заявити, що це не війна, спрямована на захоплення Росії чи усунення його від влади. Це війна за безпеку України та її повернення до кордонів 1991 року.
Захід мав би заявити, що зробить все, що в його силах, аби повернути територіальну цілісність та суверенітет Україні, включно з розгромом усіх російських сил на українській території
Це був би значний зсув, значний політичний і стратегічний зсув, який так необхідний, щоб не допустити перемогу Росії. У цьому полягає стратегічний імператив. Існує також моральний імператив: українці страждають і вмирають щодня, поки триває ця війна, і я думаю, що на нас лежить обов'язок зробити все можливе, щоб покласти край стражданням українців.
Ви вже згадували про відсутність дозволу союзників бити по території РФ далекобійною зброєю західного виробництва. Нам також постачається обмежена кількість ракет, здатних вразити російські військові об’єкти, розташовані далеко від українсько-російського кордону. Наразі ми можемо їх застосовувати лише для ударів по об’єктах на тимчасово окупованих територіях. Чому наші союзники непохитні у цьому питанні?
Я спершу відповім на другу частину запитання, яка стосується невеликої наданої кількості далекобійних ракет. Насправді це є наслідком обмежених запасів у західних арсеналах. Це дорога зброя, і зазвичай західні країни купують її не тисячами, а сотнями.
І деякі західні країни, зокрема США, Японія та Австралія, повинні думати про власні запаси на випадок, якщо Китай щось утне, а в найближчі кілька років це досить імовірно
Отже, щодо кількості — все більш менш прозоро і зрозуміло. Але з дозволами все трохи складніше. Дуже шкода, що США не дозволили Україні атакувати законні військові цілі в глибині Росії, звідки злітають бомбардувальники і винищувачі, які запускають бомби та ракети по українських цивільних і солдатах. Це не було б ескалацією з боку України, адже Росія робить те саме з перших днів війни. Отже, надання такого дозволу стало б простим надолуженням того, що Росія робить протягом вже майже трьох років.
Оскільки Європа орієнтується на США у цьому питанні, чи можна очікувати, що після американських виборів Україна все ж отримає ствердну відповідь?
Наразі важко сказати, що це станеться, але це не означає, що цього не станеться. І, очевидно, що ми б хотіли цього. Та, на жаль, ці дебати тривають вже так довго, що росіяни мали достатньо часу, щоб перемістити цінне військове обладнання, яке могло б стати мішенню. Ця затримка, яку ми спостерігаємо, дала росіянам місяці, щоб підготуватися до можливих майбутніх ударів західною далекобійною зброєю. І це насправді жахливо.
Водночас незалежно від того, кого оберуть у Сполучених Штатах, ви, ймовірно, станете свідками перегляду політики щодо України, Близького Сходу та Китаю після приходу нової адміністрації в січні. Це може зайняти тижні або місяці. І поки цей процес не завершиться, важко очікувати значних змін у політиці Сполучених Штатів, а отже, і в політиці НАТО щодо підтримки України.
Як, на вашу думку, результати виборів у США можуть вплинути на війну в Україні? Який кандидат здатен наблизити нас до миру і чому?
Адміністрації Камали Гарріс, схоже, будуть притаманні риси спадкоємності. Вона відкрито говорила про свою підтримку Україні та інших держав, які протистоять російській агресії і намагаються дати їй відсіч. А втім, ми не знаємо, чи зможе її адміністрація надати додаткову допомогу або змінити політику США задля поразки Росії в Україні.
З адміністрацією Дональда Трампа трохи складніше. Він та Джей Ді Венс [кандидат на посаду віце-президента від Республіканської партії. — Ред.] дуже відкрито висловлювали свій скептицизм щодо підтримки України.
На жаль, ви бачили, як Трамп у своїх коментарях під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським говорив про швидке завершення війни. Я не думаю, що це реалістично, адже ви маєте переконати Україну і Росію в дотриманні певних умов, і я не впевнений, що адміністрація Трампа зможе це зробити, але побачимо.
Тому я думаю, що за адміністрації Гарріс буде більше спадкоємності, а за адміністрації Трампа — більше невизначеності
Наостанок хочу з вами обговорити Курський рейд ЗСУ. Ви згадували цю операцію кілька разів впродовж інтерв’ю. А втім, хотілося б глибше її проаналізувати. Минули 2 місяці відколи розпочався наступ. На вашу думку, чи він себе виправдав?
По-перше, я думаю, що українські військові багато чому навчилися торік і застосували ці уроки під час Курської наступальної операції. Тож це було значне тактичне і бойове досягнення. Але тактичні досягнення нічого не варті, якщо вони не можуть втілитися у стратегічні та політичні успіхи.
На даному етапі кампанії ми не бачимо жодних значних стратегічних чи політичних переваг від операції в Курську. Звісно, потенційно ця територія може стати розмінною монетою, завдяки якій Київ поверне частину своїх земель. Але, зрештою, цей наступ не змусив Путіна вивести значні сили з України.
Очевидно, що він перекинув до Курщини деякі угруповання, але не з тих місць, де він досягає найбільшого прогресу. Окрім того, рейд ЗСУ не змусив Сполучені Штати переглянути свою підтримку або стратегію щодо України. Отже, найближчим часом ми не побачимо значних політичних чи стратегічних результатів української кампанії на Курському напрямку.
Титульне фото: LIBKOS/Associated Press/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Закінчити війну у 2025 році: австралійський генерал назвав передумови
Ситуація на полі бою створює можливість «покласти край війні» у 2025 році, — заявив Президент Володимир Зеленський під час саміту «Україна — Південно-Східна Європа», що відбувся у Хорватії 9 жовтня. Глава держави також повідомив, що у листопаді буде остаточно завершена робота над українською Формулою миру, де будуть прописані справедливі умови завершення війни.
Водночас Росія не демонструє готовності до переговорів. Й Україна начебто може пом'якшити свою позицію. Про це пише агенція Bloomberg з посиланням на власні джерела. У публікації йдеться, що Президент Зеленський лише публічно наполягає на незмінності Формули миру, але водночас начебто готовий визнати, що у війні має розпочатися ендшпіль [заключна стадія партії в шахах чи шашках, — Ред.].
У вітчизняному МЗС категорично заявили, що Україна не поступиться агресору за рахунок власного суверенітету та територіальної цілісності. То ж коли і на чиїх умовах можна очікувати мир? Про це Sestry запитали генерал-майора Збройних сил Австралії у відставці Міка Раяна.
Марина Степаненко: Володимир Зеленський заявив, що «ситуація на полі бою створює можливість покласти край війні у 2025 році». На вашу думку, які передумови має на увазі Президент? Як особисто ви оцінюєте ситуацію на полі бою зараз?
Мік Раян: Ми всі сподіваємося, що зможемо закінчити війну у 2025 році, але ситуація на полі бою зараз залежить від того, про яку ділянку ви говорите. На сході України все виглядає досить похмуро. Росіяни, схоже, продовжують просуватися вперед, навіть якщо їм це дуже дорого коштує — так само, як і Україні.
Ситуація на Курському напрямку зараз доволі статична. І хоча цей рейд є значним досягненням на полі бою, важко зрозуміти, які політичні чи стратегічні результати він дасть Україні, адже Путін не змінив свою стратегію
Він продовжує переслідувати максималістську мету — підпорядкувати собі Україну. Американці, на жаль, теж не змінили свою стратегію, не змінили свою політику щодо використання далекобійної зброї. А НАТО, схоже, просто продовжує дотримуватися свого гасла «стільки, скільки потрібно», що, на мою думку, не дуже допомагає Україні.
Тож наразі, щоб війна закінчилася у 2025 році за сприятливих для України умов, потрібні зміни в політиці США, зміни в ресурсах НАТО і Вашингтона, щоб вам надали більше обладнання, організували більше курсів з підготовки бійців, дали більше боєприпасів і дозволили використання далекобійних озброєнь.
Агенція Bloomberg з посиланням на джерела повідомляє, що українське керівництво начебто готове продемонструвати певну гнучкість задля завершення війни. Водночас нашою головною військовою метою залишається повернення усіх окупованих територій — заявили в МЗС. В теорії, як Україна може збалансувати — поєднати ці два завдання?
Врегулювання війни шляхом переговорів завжди вимагатиме певного компромісу з обох сторін. Але це не означає, що Україна повинна відмовитися від повернення всіх своїх територій, які зараз окуповані Росією на сході і півдні, включно з Кримом. Це може означати, що повернення цих земель відбуватиметься поетапно, а не одномоментно.
Тому я думаю, що ви можете поєднати і те, й інше. Питання буде лише в часовому проміжку, протягом якого це повернення відбуватиметься. І пам'ятайте, що ми також говоримо про частину російської Курської області, яку Київ намагатиметься обміняти на Донбас і Крим, щоб гарантувати, що вони врешті-решт повернуться до складу України, а громадяни, які проживають на цих територіях, звільняться від російського гніту.
Яку роль у цьому контексті може відіграти західна допомога?
Щоб переконати Путіна сісти за стіл переговорів, треба переконати його, що він не може перемогти.
Очільник Кремля має бути впевнений, що продовження війни становитиме більшу загрозу для Росії, але головним чином для нього самого, ніж продовження війни
І я думаю, що шлях до цього, по-перше, полягає в тому, щоб завдати більше поразок і знищити більше російських сил на полі бою. Це вимагатиме не лише важких зусиль з боку українських солдатів, але й набагато більше боєприпасів і обладнання від Заходу. Але це також вимагатиме продовження економічної допомоги українському уряду, продовження, якщо не посилення, економічних санкцій проти Росії і, зокрема, проти тих, хто допомагає РФ, незалежно від того, хто це може бути, — до Китаю включно. І це вимагатиме постійної дипломатії з боку Сполучених Штатів, європейських та азійських країн, які справедливо підтримують свободу України.
У листопаді Україна остаточно завершить роботу над формулою миру і опісля проведе Другий саміт миру. Чи буде там представлена РФ — наразі незрозуміло. Враховуючи це, чи наблизить цей захід нас до миру?
Хороше питання. Я думаю, що участь Росії буде ключовим фактором, який визначить, чи буде цей захід успішним, чи ні. Належить з'ясувати, чи зацікавлені росіяни в цьому. Мені здається, що Путін на даний момент відчуває, що він перебуває у найвигіднішому від початку війни становищі. І він не хотів би відмовлятися від цього, поставивши на кін здобутки останнього року. Адміністрація Зеленського, думаю, розуміє, що наразі Україна не має достатньо важелів, щоб змусити Росію до переговорів. А план перемоги, який вона сподівалася представити на зустрічі у німецькому Рамштайні, мав на меті проінформувати партнерів, яка підтримка необхідна для посилення тиску на Путіна.
Попри перенесення Рамштайну, Зеленський вже представив план перемоги США та найголовнішим європейським партнерам. Першим пунктом — є запрошення України до НАТО. Чи варто очікувати жвавіших обговорень щодо вступу та офіційного запрошення на саміті в Гаазі наступного року?
У НАТО чітко дали зрозуміти, що Україна врешті-решт стане повноцінним членом Альянсу. Незрозумілими залишаються часові рамки та умови, за яких це станеться. Поки що немає жодних доказів того, що НАТО буде швидко рухатися до цього.
Але за лаштунками можуть відбуватися речі, про які ми не знаємо
Звичайно, хотілося б сподіватися, що на наступному саміті НАТО буде набагато більше прогресу щодо умов і термінів вступу України до Альянсу. Але на даний момент незрозуміло, коли і як це може статися.
1 жовтня колишній прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте став новим генсеком НАТО. Чи може його прихід на цю посаду посприяти пришвидшенню членства України?
Наразі не схоже на це. Новий генеральний секретар, швидше за все, є спадкоємцем, а не представником змін. Він дуже чітко заявив не лише про свою рішучу підтримку України, але й про свою готовність обговорювати ті жахливі речі, які вчиняє Росія. За нового генсекретаря НАТО, думаю, ми побачимо набагато більше спадкоємності, ніж будь-яких змін. І це позитивний, а не негативний сигнал.
Ви спостерігаєте за війною в Україні від початку повномасштабного вторгнення і навіть написали книгу «Війна за Україну: Стратегія та адаптація під вогнем». Які головні висновки зробили, аналізуючи хід бойових дій? Які позитивні та негативні тенденції в українському війську бачите зараз?
На різних рівнях засвоєні різні уроки, з яких ми вже можемо зробити висновки. На політичному і стратегічному рівнях дуже важливо мати хорошу, добре продуману стратегію щодо використання своїх військових сил, економічних та дипломатичних засоби для перемоги. У Росії не було хорошої стратегії, коли вона вступала в цю війну.
Зрозуміло, що Україна намагається розробити і реалізувати власну стратегію, але вона зав'язана на підтримці Заходу. І проблема полягає в тому, що ані США, ані НАТО, схоже, не мають власної переконливої або здійсненної стратегії, яка б виходила за рамки простої підтримки України. Ми ще не бачили стратегії Сполучених Штатів або Північноатлантичного альянсу, яка б передбачала, що Росія має програти, яка б визнавала, що програш Росії у цій війні, має бути частиною українського успіху.
І я думаю, що це справжня проблема, адже Сполучені Штати, зокрема, більше стурбовані тим, що Росія програє, ніж тим, що програє Україна. І це справжній стратегічний прорахунок
Другий важливий урок полягає в тому, що обидві країни — і Росія, і Україна — багато чому навчилися і багато в чому змінилися від початку війни. Те, як діють українські Сили оборони зараз, дуже відрізняється від того, як вони діяли в лютому 2022 року. Цьому посприяли різні технології, застосування безпілотників, українці тепер загартовані в боях. Ви залучили багато нових людей через численні втрати, яких зазнали. І це свідчить про те, що сучасні збройні сили повинні мати дуже ефективні процеси навчання і обміну досвідом, щоб вони могли постійно адаптуватись і постійно генерувати нові джерела переваги над своїм ворогом.
І хоча є багато інших уроків, останній, на якому я хотів би наголосити і який є дуже важливим, — це роль хорошого лідерства, яке продемонстрував президент Зеленський, особливо в перші місяці війни, коли він об'єднав Україну, а також об'єднав підтримку Заходу. Також це хороше лідерство на полі бою від командирів взводів і рот — до командирів батальйонів і бригад в Збройних силах. Це не піддається дискусії. Це є запорукою успіху і стане важливою частиною перемоги України.
А як щодо росіян? Путін оновив ядерну доктрину РФ і вивів на бойове чергування ракетний комплекс «Ярс», який може нести ядерну зброю. Як ви оцінюєте ці дії з боку Російської Федерації?
Насправді, не так вже й сильно змінилася російська доктрина. Просто Путін зробив із цього масштабну заяву. Таким чином він продовжує маніпулювати Адміністрацією США, яка закам'яніла від заяв Росії про її ядерний потенціал. При цьому зараз Вашингтон демонструє такий рівень ескалації риторики терору, якого ви не бачили від американських адміністрацій часів холодної війни, а тоді загроза ядерної війни була набагато, набагато вищою. В історії є безліч прикладів того, як наддержави вели війни, програвали їх і не застосовували ядерну зброю. США це спіткало і в Кореї, і у В'єтнамі, і в Афганістані. Росія теж програвала в Афганістані. Отже, ми самі себе загнали в кут — і Путін це зрозумів. Він використовує подібні заяви, щоб тероризувати президента Байдена та його радників і змусити їх не надавати Україні всієї підтримки, яку вони могли б надати.
Як Заходу вийти з цього кута, оповитого страхом перед ядерною війною?
Я думаю, що ми просто повинні розкрити блеф Путіна і дуже чітко заявити, що це не війна, спрямована на захоплення Росії чи усунення його від влади. Це війна за безпеку України та її повернення до кордонів 1991 року.
Захід мав би заявити, що зробить все, що в його силах, аби повернути територіальну цілісність та суверенітет Україні, включно з розгромом усіх російських сил на українській території
Це був би значний зсув, значний політичний і стратегічний зсув, який так необхідний, щоб не допустити перемогу Росії. У цьому полягає стратегічний імператив. Існує також моральний імператив: українці страждають і вмирають щодня, поки триває ця війна, і я думаю, що на нас лежить обов'язок зробити все можливе, щоб покласти край стражданням українців.
Ви вже згадували про відсутність дозволу союзників бити по території РФ далекобійною зброєю західного виробництва. Нам також постачається обмежена кількість ракет, здатних вразити російські військові об’єкти, розташовані далеко від українсько-російського кордону. Наразі ми можемо їх застосовувати лише для ударів по об’єктах на тимчасово окупованих територіях. Чому наші союзники непохитні у цьому питанні?
Я спершу відповім на другу частину запитання, яка стосується невеликої наданої кількості далекобійних ракет. Насправді це є наслідком обмежених запасів у західних арсеналах. Це дорога зброя, і зазвичай західні країни купують її не тисячами, а сотнями.
І деякі західні країни, зокрема США, Японія та Австралія, повинні думати про власні запаси на випадок, якщо Китай щось утне, а в найближчі кілька років це досить імовірно
Отже, щодо кількості — все більш менш прозоро і зрозуміло. Але з дозволами все трохи складніше. Дуже шкода, що США не дозволили Україні атакувати законні військові цілі в глибині Росії, звідки злітають бомбардувальники і винищувачі, які запускають бомби та ракети по українських цивільних і солдатах. Це не було б ескалацією з боку України, адже Росія робить те саме з перших днів війни. Отже, надання такого дозволу стало б простим надолуженням того, що Росія робить протягом вже майже трьох років.
Оскільки Європа орієнтується на США у цьому питанні, чи можна очікувати, що після американських виборів Україна все ж отримає ствердну відповідь?
Наразі важко сказати, що це станеться, але це не означає, що цього не станеться. І, очевидно, що ми б хотіли цього. Та, на жаль, ці дебати тривають вже так довго, що росіяни мали достатньо часу, щоб перемістити цінне військове обладнання, яке могло б стати мішенню. Ця затримка, яку ми спостерігаємо, дала росіянам місяці, щоб підготуватися до можливих майбутніх ударів західною далекобійною зброєю. І це насправді жахливо.
Водночас незалежно від того, кого оберуть у Сполучених Штатах, ви, ймовірно, станете свідками перегляду політики щодо України, Близького Сходу та Китаю після приходу нової адміністрації в січні. Це може зайняти тижні або місяці. І поки цей процес не завершиться, важко очікувати значних змін у політиці Сполучених Штатів, а отже, і в політиці НАТО щодо підтримки України.
Як, на вашу думку, результати виборів у США можуть вплинути на війну в Україні? Який кандидат здатен наблизити нас до миру і чому?
Адміністрації Камали Гарріс, схоже, будуть притаманні риси спадкоємності. Вона відкрито говорила про свою підтримку Україні та інших держав, які протистоять російській агресії і намагаються дати їй відсіч. А втім, ми не знаємо, чи зможе її адміністрація надати додаткову допомогу або змінити політику США задля поразки Росії в Україні.
З адміністрацією Дональда Трампа трохи складніше. Він та Джей Ді Венс [кандидат на посаду віце-президента від Республіканської партії. — Ред.] дуже відкрито висловлювали свій скептицизм щодо підтримки України.
На жаль, ви бачили, як Трамп у своїх коментарях під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським говорив про швидке завершення війни. Я не думаю, що це реалістично, адже ви маєте переконати Україну і Росію в дотриманні певних умов, і я не впевнений, що адміністрація Трампа зможе це зробити, але побачимо.
Тому я думаю, що за адміністрації Гарріс буде більше спадкоємності, а за адміністрації Трампа — більше невизначеності
Наостанок хочу з вами обговорити Курський рейд ЗСУ. Ви згадували цю операцію кілька разів впродовж інтерв’ю. А втім, хотілося б глибше її проаналізувати. Минули 2 місяці відколи розпочався наступ. На вашу думку, чи він себе виправдав?
По-перше, я думаю, що українські військові багато чому навчилися торік і застосували ці уроки під час Курської наступальної операції. Тож це було значне тактичне і бойове досягнення. Але тактичні досягнення нічого не варті, якщо вони не можуть втілитися у стратегічні та політичні успіхи.
На даному етапі кампанії ми не бачимо жодних значних стратегічних чи політичних переваг від операції в Курську. Звісно, потенційно ця територія може стати розмінною монетою, завдяки якій Київ поверне частину своїх земель. Але, зрештою, цей наступ не змусив Путіна вивести значні сили з України.
Очевидно, що він перекинув до Курщини деякі угруповання, але не з тих місць, де він досягає найбільшого прогресу. Окрім того, рейд ЗСУ не змусив Сполучені Штати переглянути свою підтримку або стратегію щодо України. Отже, найближчим часом ми не побачимо значних політичних чи стратегічних результатів української кампанії на Курському напрямку.
Титульне фото: LIBKOS/Associated Press/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Закінчити війну у 2025 році: австралійський генерал назвав передумови
«Щоб переконати Путіна сісти за стіл переговорів, ми повинні переконати його, що він не може перемогти», — генерал-майор Збройних сил Австралії у відставці Мік Раян
На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…
«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»
— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства.
Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту.
Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.
За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було.
— Як публіка сприймає українських композиторів?
— Зазвичай люди приємно шоковані.
Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів
Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.
Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.
«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»
Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.
Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика.
А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали.
Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною.
Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства.
Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…
Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.
«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»
— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?
— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові.
З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.
Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило
І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось.
Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку.
— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?
— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі.
У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.
Фотографії з приватного архіву героїні
«Через музику ми передаємо драматизм нашої війни. Щоб світ почув і відчув», — піаністка Христина Бенюк
На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…
«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»
— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства.
Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту.
Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.
За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було.
— Як публіка сприймає українських композиторів?
— Зазвичай люди приємно шоковані.
Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів
Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.
Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.
«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»
Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.
Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика.
А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали.
Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною.
Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства.
Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…
Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.
«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»
— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?
— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові.
З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.
Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило
І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось.
Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку.
— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?
— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі.
У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.
Фотографії з приватного архіву героїні
«Через музику ми передаємо драматизм нашої війни. Щоб світ почув і відчув», — піаністка Христина Бенюк
«Зараз за кордоном ми виконуємо багато української музики. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте тому, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого — такою є наша українська музика», — львівська піаністка й активна популяризаторка української класичної музики в світі
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
Пригоди українок у Тіндері: Чехія та Болгарія
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
Пригоди українок у Тіндері: Чехія та Болгарія
Зустрічатися з чехом — це як придбати Škoda: не буде вражаючого дизайну, прикрас, але якість і надійність за помірні гроші ти отримаєш. Болгари бувають різними, але незмінно обожнюють дітей.
Марія Гурська: 15 жовтня у світ вийде книга відомого журналіста Боба Вудворда «Війна». У ній автор стверджує, що після завершення свого попереднього президентства Трамп принаймні 7 разів таємно розмовляв з Путіним, а очільник Кремля погрожував Байдену ядерною зброєю під час телефонної конференції у 2021-му році. Як публікація цієї книги може вплинути на хід виборів у Сполучених Штатах і що є найважливішим для нас?
Павел Коваль: Для нас важливо дізнатися більше, чому Сполучені Штати відреагували на початок повномасштабного вторгнення так, як це було? Багато хто вважав, що ця реакція могла б бути сильнішою. І дії США могли би бути вирішальними. Після двох тижнів вагань Заходу Вашингтон включився у підтримку України. Книга Вудворда показує тло цих подій, коли Путін ще перед вторгненням погрожував ядерною зброєю. Пам'ятаємо вислів «червона лінія», який походить з часів Холодної війни. Путін спробував погратися з червоною лінією Заходу. Президент США слушно дійшов висновку, що єдиний спосіб мати справу з Путіним — це тверда, гостра і реальна політика, демонстрація, що «червоних ліній» не існує.
Джо Байден виявився сміливою та рішучою людиною. Він нагадує мені старого Мойсея, який веде демократичний світ через безлад, спричинений Путіним
Чи вплине інформація з книги Вудворда про можливу роль Трампа в зовнішніх конфліктах на процес і результати виборів?
На мою думку, ні. Це неможливо, бо електорат в США дуже консервативний. Перехід прихильників однієї партії до іншої відбувається набагато рідше, ніж у нашій частині Європи. Люди прив’язуються до політичної сили, жертвуючи гроші. У мене є знайомий, мій співвітчизник, який робить внески республіканцям — 500-600 доларів кожні три місяці. Можливо, для нього це не дуже багато, але він однаково відчуває зв’язок зі своєю партією. Це виражається також у тому, що він приймає навіть те, що до кінця не підтримує. Якщо ви його запитаєте, чи підтримує він Трампа, мабуть, він сказав би: «у питаннях безпеки я не з усім погоджуюся, але підтримую в його підході до податків».
Такий спосіб мислення американського виборця відрізняється від мислення українських та польських виборців, оскільки базується на тому факті, що якщо хтось платить, він відчуває набагато більшу лояльність.
І все ж у штабі Трампа обурилися інформацією з книги «Війна» — глава штабу назвав Вудворда «маленьким злобливим чоловічком». Можливо тому, що книга демонструє цей зв'язок: платники податків у США платять за те, щоб зупинити Путіна, а кандидат у президенти США це блокує.
Ця справа має багато різних аспектів. Насправді вона таки може зашкодити Трампу в передвиборчих гаслах, тому що наратив його кампанії приблизно такий: «Хочу швидкого миру, але я дійсно жорсткий щодо Путіна!».
А Вудворд підриває його кампанію…
Виборці можуть подумати, що різні жести, наприклад, надання Трампом тестів на COVID для використання Путіним можна трактувати як фамільярність чи прояв дружби до очільника Кремля. (сміється. — Ред.). Він дбає про його здоров'я. Це погано виглядає.
А для Путіна — це найголовніше, адже ми знаємо його одержимість темою власного здоров'я.
Може бути таке сприйняття, що Трамп в очах громадської думки в США виглядатиме як лікар або медсестра, яка стежить за тим, щоб Путін не захворів. І справді виглядає так, що експрезидент щоразу думає, як врятувати очільника Кремля. Але наскільки я знаю Америку, а я її знаю досить добре, люди там страшенно вперті. Нещодавно я мав зустріч з одним з важливих лідерів громадської думки з боку республіканців, який загалом дуже критично ставиться до Трампа. З наближенням дати виборів він на очах повертається в стрій. Він говорить те, що треба, бо не знає, чим все закінчиться. Він не знає, чи переможе Трамп у підсумку. Якщо переможе, йому доведеться шукати своє місце у цій республіканській родині. Тож не так багато республіканців, які критикують Трампа на останньому етапі.
Усі зараз в одну сопілку грають. Це Америка, там такі правила політичного життя. Треба почекати кілька тижнів
Трамп відмовився від завершальних дебатів з Камалою Гарріс 23 жовтня. Заявив, що однаково вже переміг, а демократка нічого нового не скаже.
Він просто боїться!
Яка зараз ситуація в США і чого насправді боїться Трамп?
Зараз всі говорять про Пенсільванію. Хтось додає до цього штату ще Джорджію, хтось — Північну Кароліну. Проблема в тому, що прийшов ураган, який загалом впливає на настрої, але також на фізичне місце голосування. Бо частина виборців просто втрачають можливість проголосувати. Вони пересуваються — і це також впливає на вибори. Реакція американського уряду на ураган є важливою. Це важливо в кожній країні. Якби вибори відбулися сьогодні, а я читаю детальну аналітику, як ситуація виглядає в окремих штатах, то, схоже, Гарріс перемогла б. Але сьогодні це не очевидна перемога, й усе ще можливий будь-який сценарій.
Через ураган Джо Байден був змушений скасувати свою участь на зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня. Як це пов'язано з виборами?
Байден зосереджений на тому, щоб правильно відреагувати на повінь, оскільки знає, що вона може мати дуже серйозний вплив на результати виборів, і виборці голосуватимуть, дивлячись на його дії. А це така ситуація, коли в деяких штатах кожен голос має значення, особливо у тих кількох, про які ми часто говоримо. Там важливо, щоб реакція була хорошою, тому що це допомагає Камалі Гарріс. Сьогодні Байден повинен так розкласти акценти, щоб перемогла віцепрезидентка. З точки зору української справи, краще, щоб перемогла Гарріс. Нервувати тут немає причин.
Давайте будемо чесними, внутрішні справи — це найважливіше на цьому етапі виборчої кампанії. Тема номер один, яка хвилює і команду Камали Гарріс, і Трампа, — це пошук голосів католиків у Пенсільванії. Якщо припустити, що українське питання, а власне, питання європейської безпеки, є найважливішим з нашої точки зору сьогодні, то ми повинні залишити їх в спокої і дати американським політикам зайнятися американською політикою у ті тижні, які залишилися.
Як впливає відміна Рамштайну на Україну і Польщу? Чи є шанс на ухвалення суперрішення ще перед виборами в США?
Насправді є одне принципове і невирішене питання. Українці мають право на захист своїх територій усією можливою зброєю, яку мають, у межах міжнародного права. Не повинно бути інших обмежень, українці повинні мати можливість у повній мірі атакувати військово-стратегічні цілі РФ. Якщо це виглядатиме по-іншому, ми візьмемо на себе відповідальність за те, що росіяни підсилюватимуться.
Експерти очікували, що на Рамштайні можуть бути оголошені певні рішення щодо прийняття України в НАТО. Світові медіа обговорюють модель Західної Німеччини для Києва. Що ви думаєте про цю ідею та інші можливі формати? Які думки звучать на Заході?
Протягом історії НАТО були різні ідеї. Наприклад, Рон Асмус, пов'язаний з демократами, але в стратегічних питаннях насправді не такий вже й далекий від республіканців, мав концепцію політичного розширення НАТО. Зараз звучить ідея, коли п’ята стаття діятиме лише на територіях, які повністю контролюються Україною — там, де немає російських військових. Додамо до цього факт візиту до Києва Марка Рютте, нового очільника НАТО. Захід шукає рішення, як сказати українцям, що вони будуть в Альянсі, адже вони героїчно ведуть цю війну. Українці закінчують ще один рік. Ми не можемо сказати, що це перемога, тому що очікуємо чогось більшого, щоб назвати це перемогою. Але якщо поглянути на карту, то росіяни не надто далеко зайшли. А якщо до цього додати, що українці зайшли в Курську область, то виходить трохи, як у Першу світову війну.
А це непогано для Києва, тому що це означає, що Україна здатна ефективно боронити свій кордон. Тому це має закінчитися розширенням НАТО. Тільки так — кінець і крапка
Тоді виникає два питання. Перше — коли це може статися? І друге — як провести умовний кордон для території, на яку поширюватиметься захист НАТО? Як переконати Путіна його поважати, а союзників — захищати території, підконтрольні Україні?
Мені подобається, що українці тиснуть і не здаються, прагнучи вбити український прапор усюди, тому що це відповідає природі й колективному духові української політики. Часто, коли мені хтось каже: «ці українці такі наполегливі!», — я згадую українських жінок, у тому числі Іванну Климпуш-Цинцадзе і інших представниць дипломатичної команди, коли ми поїхали до Конгресу одразу після 24 лютого 2022 року. Я пам'ятаю, як ці дівчата дивилися на американських конгресменів та сенаторів. Якби вони могли, вони б просто притиснули їх до стіни! І те, як вони з ними домовлялися, мене це вразило і лишилося в моїй пам’яті як демонстрація того, як українці, а особливо українки, можуть боротися. Зараз такий момент.
Це багатьох дратує, а деякі західні політики кажуть, що не можуть більше цього слухати. Але я на це кажу: «це війна, вони мають право так діяти»
Ми сидимо в комфортній Варшаві, а до них може прилетіти бомба або російська ракета, тому я думаю, що українці будуть тиснути, Україна буде тиснути, і, можливо, це когось роздратує, але дасть свої плоди, немає іншого способу боротися в такі часи, як дратувати когось. Також це трохи, як в Біблії, коли Христос змилувався вже не тільки через саму справу, а через те, скільки разів його просили. Непохитністю і невтомним підходом до політичного лобіювання можна когось замучити, але довести до певного політичного розв'язання. Так воно є і з Україною. І в моїх інтересах, як польського політика, зупинити російську політику та російську агресію. Одним із інструментів для цього є відкриття дверей НАТО.
7-8 жовтня відбулася велика конференція з оновлення України Common Future у Познані. Прозвучали важливі заяви і рішення щодо України. Поділіться основними результатами.
Буде багато коштів та можливостей для України, фактично скеровується кілька мільярдів євро з ЄС у вигляді різних фінансових інструментів для бізнесів з Польщі та з усієї Європи, а певною мірою й за межами Європи, які хочуть інвестувати в Україну і мати в там своїх партнерів, мають представництва або операторів в Україні. Отримати їх буде досить легко — ми над цим працюємо. На Common Future у Познані було ще одне оголошення — польська ініціатива. Є фірми — польські або розташовані в Польщі — а, може, й українські, які переїхали до Польщі, які хочуть взяти участь у відновленні. У сусідній з Україною Польщі вони можуть вести проєкти або виготовляти певну продукцію чи елементи. На це ми виділили додаткові 250 мільйонів євро. З наступного року це стане можливим. Я запросив на розмову про відбудову колег з Литви, Чехії та Словаччини. Була можливість у нашому центральноєвропейському колі попланувати дії. Одним із головних напрямків діяльності є карпатський вимір відбудови України. І це, напевно, буде зосереджено на тристоронній угоді — Словаччина, Польща, Україна. Можливо, доєднається й Румунія — побачимо, наразі там скоро вибори. Та якщо коротко, ми хочемо посилити ті речі, які стосуються кордону і пунктів пропуску. Те, на що американці кажуть «connectivity», — тобто усі речі, які пов’язані з транспортом через цю чутливу точку на карті, якою є Карпатський трикутник.
Ми виходимо з того, що в найближчі місяці потрібно бути готовими до закінчення війни
Коли це буде? Невідомо. Ми не знаємо, як це буде виглядати — чи буде кінець війни, чи перерва — але якщо почнеться відбудова, ми маємо бути готові, тому додаємо нові інструменти.
Павел Коваль: Найближчими місяцями потрібно бути готовими до закінчення війни
Марія Гурська: 15 жовтня у світ вийде книга відомого журналіста Боба Вудворда «Війна». У ній автор стверджує, що після завершення свого попереднього президентства Трамп принаймні 7 разів таємно розмовляв з Путіним, а очільник Кремля погрожував Байдену ядерною зброєю під час телефонної конференції у 2021-му році. Як публікація цієї книги може вплинути на хід виборів у Сполучених Штатах і що є найважливішим для нас?
Павел Коваль: Для нас важливо дізнатися більше, чому Сполучені Штати відреагували на початок повномасштабного вторгнення так, як це було? Багато хто вважав, що ця реакція могла б бути сильнішою. І дії США могли би бути вирішальними. Після двох тижнів вагань Заходу Вашингтон включився у підтримку України. Книга Вудворда показує тло цих подій, коли Путін ще перед вторгненням погрожував ядерною зброєю. Пам'ятаємо вислів «червона лінія», який походить з часів Холодної війни. Путін спробував погратися з червоною лінією Заходу. Президент США слушно дійшов висновку, що єдиний спосіб мати справу з Путіним — це тверда, гостра і реальна політика, демонстрація, що «червоних ліній» не існує.
Джо Байден виявився сміливою та рішучою людиною. Він нагадує мені старого Мойсея, який веде демократичний світ через безлад, спричинений Путіним
Чи вплине інформація з книги Вудворда про можливу роль Трампа в зовнішніх конфліктах на процес і результати виборів?
На мою думку, ні. Це неможливо, бо електорат в США дуже консервативний. Перехід прихильників однієї партії до іншої відбувається набагато рідше, ніж у нашій частині Європи. Люди прив’язуються до політичної сили, жертвуючи гроші. У мене є знайомий, мій співвітчизник, який робить внески республіканцям — 500-600 доларів кожні три місяці. Можливо, для нього це не дуже багато, але він однаково відчуває зв’язок зі своєю партією. Це виражається також у тому, що він приймає навіть те, що до кінця не підтримує. Якщо ви його запитаєте, чи підтримує він Трампа, мабуть, він сказав би: «у питаннях безпеки я не з усім погоджуюся, але підтримую в його підході до податків».
Такий спосіб мислення американського виборця відрізняється від мислення українських та польських виборців, оскільки базується на тому факті, що якщо хтось платить, він відчуває набагато більшу лояльність.
І все ж у штабі Трампа обурилися інформацією з книги «Війна» — глава штабу назвав Вудворда «маленьким злобливим чоловічком». Можливо тому, що книга демонструє цей зв'язок: платники податків у США платять за те, щоб зупинити Путіна, а кандидат у президенти США це блокує.
Ця справа має багато різних аспектів. Насправді вона таки може зашкодити Трампу в передвиборчих гаслах, тому що наратив його кампанії приблизно такий: «Хочу швидкого миру, але я дійсно жорсткий щодо Путіна!».
А Вудворд підриває його кампанію…
Виборці можуть подумати, що різні жести, наприклад, надання Трампом тестів на COVID для використання Путіним можна трактувати як фамільярність чи прояв дружби до очільника Кремля. (сміється. — Ред.). Він дбає про його здоров'я. Це погано виглядає.
А для Путіна — це найголовніше, адже ми знаємо його одержимість темою власного здоров'я.
Може бути таке сприйняття, що Трамп в очах громадської думки в США виглядатиме як лікар або медсестра, яка стежить за тим, щоб Путін не захворів. І справді виглядає так, що експрезидент щоразу думає, як врятувати очільника Кремля. Але наскільки я знаю Америку, а я її знаю досить добре, люди там страшенно вперті. Нещодавно я мав зустріч з одним з важливих лідерів громадської думки з боку республіканців, який загалом дуже критично ставиться до Трампа. З наближенням дати виборів він на очах повертається в стрій. Він говорить те, що треба, бо не знає, чим все закінчиться. Він не знає, чи переможе Трамп у підсумку. Якщо переможе, йому доведеться шукати своє місце у цій республіканській родині. Тож не так багато республіканців, які критикують Трампа на останньому етапі.
Усі зараз в одну сопілку грають. Це Америка, там такі правила політичного життя. Треба почекати кілька тижнів
Трамп відмовився від завершальних дебатів з Камалою Гарріс 23 жовтня. Заявив, що однаково вже переміг, а демократка нічого нового не скаже.
Він просто боїться!
Яка зараз ситуація в США і чого насправді боїться Трамп?
Зараз всі говорять про Пенсільванію. Хтось додає до цього штату ще Джорджію, хтось — Північну Кароліну. Проблема в тому, що прийшов ураган, який загалом впливає на настрої, але також на фізичне місце голосування. Бо частина виборців просто втрачають можливість проголосувати. Вони пересуваються — і це також впливає на вибори. Реакція американського уряду на ураган є важливою. Це важливо в кожній країні. Якби вибори відбулися сьогодні, а я читаю детальну аналітику, як ситуація виглядає в окремих штатах, то, схоже, Гарріс перемогла б. Але сьогодні це не очевидна перемога, й усе ще можливий будь-який сценарій.
Через ураган Джо Байден був змушений скасувати свою участь на зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня. Як це пов'язано з виборами?
Байден зосереджений на тому, щоб правильно відреагувати на повінь, оскільки знає, що вона може мати дуже серйозний вплив на результати виборів, і виборці голосуватимуть, дивлячись на його дії. А це така ситуація, коли в деяких штатах кожен голос має значення, особливо у тих кількох, про які ми часто говоримо. Там важливо, щоб реакція була хорошою, тому що це допомагає Камалі Гарріс. Сьогодні Байден повинен так розкласти акценти, щоб перемогла віцепрезидентка. З точки зору української справи, краще, щоб перемогла Гарріс. Нервувати тут немає причин.
Давайте будемо чесними, внутрішні справи — це найважливіше на цьому етапі виборчої кампанії. Тема номер один, яка хвилює і команду Камали Гарріс, і Трампа, — це пошук голосів католиків у Пенсільванії. Якщо припустити, що українське питання, а власне, питання європейської безпеки, є найважливішим з нашої точки зору сьогодні, то ми повинні залишити їх в спокої і дати американським політикам зайнятися американською політикою у ті тижні, які залишилися.
Як впливає відміна Рамштайну на Україну і Польщу? Чи є шанс на ухвалення суперрішення ще перед виборами в США?
Насправді є одне принципове і невирішене питання. Українці мають право на захист своїх територій усією можливою зброєю, яку мають, у межах міжнародного права. Не повинно бути інших обмежень, українці повинні мати можливість у повній мірі атакувати військово-стратегічні цілі РФ. Якщо це виглядатиме по-іншому, ми візьмемо на себе відповідальність за те, що росіяни підсилюватимуться.
Експерти очікували, що на Рамштайні можуть бути оголошені певні рішення щодо прийняття України в НАТО. Світові медіа обговорюють модель Західної Німеччини для Києва. Що ви думаєте про цю ідею та інші можливі формати? Які думки звучать на Заході?
Протягом історії НАТО були різні ідеї. Наприклад, Рон Асмус, пов'язаний з демократами, але в стратегічних питаннях насправді не такий вже й далекий від республіканців, мав концепцію політичного розширення НАТО. Зараз звучить ідея, коли п’ята стаття діятиме лише на територіях, які повністю контролюються Україною — там, де немає російських військових. Додамо до цього факт візиту до Києва Марка Рютте, нового очільника НАТО. Захід шукає рішення, як сказати українцям, що вони будуть в Альянсі, адже вони героїчно ведуть цю війну. Українці закінчують ще один рік. Ми не можемо сказати, що це перемога, тому що очікуємо чогось більшого, щоб назвати це перемогою. Але якщо поглянути на карту, то росіяни не надто далеко зайшли. А якщо до цього додати, що українці зайшли в Курську область, то виходить трохи, як у Першу світову війну.
А це непогано для Києва, тому що це означає, що Україна здатна ефективно боронити свій кордон. Тому це має закінчитися розширенням НАТО. Тільки так — кінець і крапка
Тоді виникає два питання. Перше — коли це може статися? І друге — як провести умовний кордон для території, на яку поширюватиметься захист НАТО? Як переконати Путіна його поважати, а союзників — захищати території, підконтрольні Україні?
Мені подобається, що українці тиснуть і не здаються, прагнучи вбити український прапор усюди, тому що це відповідає природі й колективному духові української політики. Часто, коли мені хтось каже: «ці українці такі наполегливі!», — я згадую українських жінок, у тому числі Іванну Климпуш-Цинцадзе і інших представниць дипломатичної команди, коли ми поїхали до Конгресу одразу після 24 лютого 2022 року. Я пам'ятаю, як ці дівчата дивилися на американських конгресменів та сенаторів. Якби вони могли, вони б просто притиснули їх до стіни! І те, як вони з ними домовлялися, мене це вразило і лишилося в моїй пам’яті як демонстрація того, як українці, а особливо українки, можуть боротися. Зараз такий момент.
Це багатьох дратує, а деякі західні політики кажуть, що не можуть більше цього слухати. Але я на це кажу: «це війна, вони мають право так діяти»
Ми сидимо в комфортній Варшаві, а до них може прилетіти бомба або російська ракета, тому я думаю, що українці будуть тиснути, Україна буде тиснути, і, можливо, це когось роздратує, але дасть свої плоди, немає іншого способу боротися в такі часи, як дратувати когось. Також це трохи, як в Біблії, коли Христос змилувався вже не тільки через саму справу, а через те, скільки разів його просили. Непохитністю і невтомним підходом до політичного лобіювання можна когось замучити, але довести до певного політичного розв'язання. Так воно є і з Україною. І в моїх інтересах, як польського політика, зупинити російську політику та російську агресію. Одним із інструментів для цього є відкриття дверей НАТО.
7-8 жовтня відбулася велика конференція з оновлення України Common Future у Познані. Прозвучали важливі заяви і рішення щодо України. Поділіться основними результатами.
Буде багато коштів та можливостей для України, фактично скеровується кілька мільярдів євро з ЄС у вигляді різних фінансових інструментів для бізнесів з Польщі та з усієї Європи, а певною мірою й за межами Європи, які хочуть інвестувати в Україну і мати в там своїх партнерів, мають представництва або операторів в Україні. Отримати їх буде досить легко — ми над цим працюємо. На Common Future у Познані було ще одне оголошення — польська ініціатива. Є фірми — польські або розташовані в Польщі — а, може, й українські, які переїхали до Польщі, які хочуть взяти участь у відновленні. У сусідній з Україною Польщі вони можуть вести проєкти або виготовляти певну продукцію чи елементи. На це ми виділили додаткові 250 мільйонів євро. З наступного року це стане можливим. Я запросив на розмову про відбудову колег з Литви, Чехії та Словаччини. Була можливість у нашому центральноєвропейському колі попланувати дії. Одним із головних напрямків діяльності є карпатський вимір відбудови України. І це, напевно, буде зосереджено на тристоронній угоді — Словаччина, Польща, Україна. Можливо, доєднається й Румунія — побачимо, наразі там скоро вибори. Та якщо коротко, ми хочемо посилити ті речі, які стосуються кордону і пунктів пропуску. Те, на що американці кажуть «connectivity», — тобто усі речі, які пов’язані з транспортом через цю чутливу точку на карті, якою є Карпатський трикутник.
Ми виходимо з того, що в найближчі місяці потрібно бути готовими до закінчення війни
Коли це буде? Невідомо. Ми не знаємо, як це буде виглядати — чи буде кінець війни, чи перерва — але якщо почнеться відбудова, ми маємо бути готові, тому додаємо нові інструменти.
Павел Коваль: Найближчими місяцями потрібно бути готовими до закінчення війни
Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль — про те, які сценарії завершення війни розглядають на Заході, за якою моделлю може відбутися приєднання України до НАТО та як інформація про контакти Трампа і Путіна, оприлюднена в новій книзі Боба Вудворда «Війна», вплине на вибори в США
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
Переклад: Анастасія Канарська
Потрібен другий шок?
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
Переклад: Анастасія Канарська
Потрібен другий шок?
Пол Тейлор в “The Guardian”: Якщо Захід не наважиться на такий крок, у наступній війні йому самому доведеться воювати з Путіним, тільки набагато сильнішим
Суспільство
Пригоди українок у Тіндері: Чехія та Болгарія
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
Фільм «Все має жити»: історія волонтерки, яка ламає стереотипи
Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.
Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.
Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.
У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».
Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.
Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.
Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.
Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.
До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».
<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>
Зручніше, ніж у Лас-Вегасі: як українські пари, яких розділила війна, одружуються онлайн
Україна стала першою країною у світі, де закохані можуть одружитися онлайн, без особистої присутності у спецустанові. Це нововведення дозволяє парам укладати шлюб на відстані — незалежно від того, чи їх розділяють міста, чи цілі материки. Особливо важливою ця можливість є для військових. Тепер захисники і захисниці можуть брати шлюб, навіть перебуваючи на позиціях. Для цього достатньо просто натиснути кнопку в мобільному застосунку «Дія».
Можливість одружитися онлайн стає важливою моральною та правовою підтримкою військових і їхніх родин. І в цьому плані держава дійсно гнучко реагує на потреби захисників: за два з половиною роки війни система реєстрації шлюбів еволюціонувала в сервіс, аналогів якого не існує.
Пропозицію зробив під звуки тривоги, але одружитися виявилось непросто
Першим кроком еволюційного ланцюжка стала можливість подати заяву на реєстрацію шлюбу онлайн. Вона з'явилась у лютому 2023 року в державному сервісі «Дія», українському відповіднику польської програми mObywatel.
«Формальність», як часто казали про шлюб до війни, набула нового значення. Офіційний шлюб під час війни виконує одразу декілька важливих функцій: з одного боку зміцнює зв’язок і довіру, з іншого — надає партнеру правовий статус на випадок поранення чи загибелі військового, який дозволяє жінці бути поруч з чоловіком у реанімації, ухвалювати рішення щодо його лікування, претендувати на спадщину. А ще — стає символом надії на продовження нормального життя навіть у найскладніших обставинах.
Ірина та Даниїл з міста Первомайськ Миколаївської області подали заяву через сервіс «Дія». «З нашої першої зустрічі Даниїл казав, що я буду його дружиною, — розповідає Sestry Ірина. — І коли я їхала до нього до Покровського, маленького містечка у Дніпропетровській області, відчувала, що він зробить мені пропозицію. Ми гуляли з ним тією частиною міста, яка збереглася, бо його постійно атакують росіяни, дійшли до парку — і Даня став на коліно й попросив стати його дружиною. Раптом пролунав сигнал повітряної тривоги, але ми його вже майже не чули, захоплені одне одним і радістю бути разом».
Ірина відповіла «так», але одруження довелось зачекати. Даниїла рідко відпускали з фронту. За 2,5 роки війни закохані бачилися всього п'ять разів — під час коротких відпусток військового, або ж Ірина їздила до нього у найближче прифронтове місто
Було прийняте рішення подати заяву на шлюб онлайн — така можливість саме з'явилась на сайті «Дія». Ірина заповнила бланк, а Данило, тільки-но з'явився доступ до інтернету, підтвердив заявку через електронну пошту.
Пара обрала дату церемонії в РАЦСі, заплатила 1100 гривень (близько 25 доларів) держзбору за церемонію. З-за кордону спеціально приїхала сестра нареченого. Але весілля не відбулося. Нареченого не відпустив командир. Складна ситуація на ділянці фронту, кожна людина на рахунку…
— Даниїл обіймає офіцерську посаду, має у підпорядкуванні солдатів, тож він не сперечався, — каже Ірина. — І наша перша дата «згоріла», хоча ми до останнього сподівались на диво. Тому ми подали заяву вдруге. Обрали нову дату і стали чекати. Втім — нашого шлюбу ми чекали набагато довше.
Ірина розповідає історію кохання з Даниїлом. Вони познайомились, коли їм було по 16 років (зараз — 30). І це їхня третя спроба бути разом.
— Перший раз ми були молодими й наївними, — згадує Ірина. — Потім знову зустрілися, але знову не склалося. Я була у тривалих стосунках, які не приносили мені щастя, часто згадувала Даниїла. Втретє ми побачилися два роки тому. З перших днів повномасштабної війни чоловік захищає Україну. Війна дуже його змінила. Він став таким мужнім, відповідальним, серйозним і компетентним. Він завжди був «коханням мого життя».
Відпустити Даниїла одружитися з другої спроби просив весь взвод. І зрештою йому таки дали 10-денну відпустку. Ірина каже: «У нас не було гучного святкування. Ми поїхали до Одеси, зробили там гарну весільну фотосесію, далі повернулися до Первомайська й урочисто побралися. З гостей були тільки батьки нареченого, мій брат і мама, адже мій тато також захищає Україну».
Історія Ірини й Даниїла підсвітила слабкі місця системи: стало ясно, що відпускати військових на церемонію незручно. Так у застосунку «Дія» з'явилась можливість дистанційного одруження через відеозв’язок.
Півтори тисячі шлюбів через телефон
Достатньо відправити через застосунок «Дія» заяву, партнерові — прийняти її, обрати дату церемонії — і вона відбудеться по відеозвʼязку. Співробітник РАЦСу засвідчить згоду, а наречені підпишуть актовий запис про шлюб за допомогою електронно-цифрового підпису.
За перші три місяці після запуску послугою дистанційного шлюбу скористалися майже 1500 пар, повідомила заступниця міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Валерія Коломієць. Серед них — пара з Калуша, Івано-Франківської області.
У Калуському відділі державної реєстрації актів цивільного стану розповідають: «Щоб вона не розплакалася, я м'яко обійняла її за плечі — молоду і красиву жінку, яка тримала в руках телефон і не могла відвести очей від екрана. Вона виходила заміж. Її коханий, кремезний чоловік у військовій формі, з екрана телефону говорив, що кохає її та ніколи б не подумав, що одружуватиметься через телефон».
«Під час відеореєстрації шлюбу виникають різні питання, — розповідають у пресслужбі. — Наприклад, одна з подруг нареченої запитала, чи може наречена сама надягнути каблучку, яку для неї раніше придбав коханий. Наречені дуже хочуть, щоб коханий був поруч, щоб він сам надягнув каблучку, обійняв і поцілував. Але навіть через відеозв'язок вони щасливі, що — попри обставини — все ж змогли створити сім'ю».
Часто чоловіки наважуються на такий крок, коли розуміють, що попереду на них чекає важкий бій чи складне завдання. Вони не хочуть, щоб у разі невдачі їхня кохана залишилась беззахисною і безправною. Це прояв великої любові — думати про неї, про спільних дітей у такі важкі й доленосні моменти.
Але виявилось, що в деяких випадках військовий, поліцейський, медик чи рятувальник не можуть бути присутніми на церемонії навіть по відеозв’язку. Є місця, де користуватися мобільними телефонами суворо заборонено. Тож від 9 вересня 2024 року з'явилась можливість провести онлайн всю процедуру реєстрації шлюбу через «Дію».
Ти вийдеш за мене? Де б ти не була…
Весь процес — від подання заяви до самого одруження — відбувається онлайн. Партнер чи партнерка отримують сповіщення, на яке потрібно відповісти протягом 14 днів. Ця функція доступна для всіх повнолітніх громадян України, за умови, що:
- ви маєте верифікований податковий номер;
- використовуєте ID-картку або закордонний паспорт у «Дії»;
- не перебуваєте в іншому шлюбі (або маєте запис про розлучення в реєстрі ДРАЦС).
Немає прив’язки до системи Резерв+ і оновлення даних. Але варіант не підходить для пар, в яких щонайменше одна особа є громадянином не тільки України, але й іншої держави.
У перші дні роботи нової функції в застосунку «Дія» користувачі вирішили її протестувати і виявили чимало технічних помилок. Так, деякі люди, які вже давно перебували у шлюбі, могли знову надсилати одне одному пропозиції. Один користувач відправив 19 пропозицій різним жінкам і отримав кілька позитивних відповідей. На відміну від вимушених дистанційних шлюбів для військових, цивільні поставилися до цього сервісу зі скептицизмом.
Українська правознавиця, доктор юридичних наук Наталія Савінова, навіть поділилася в Facebook цікавою історією. Її клієнтка, яка перебуває в процесі розірвання шлюбу, знайшла пропозицію свого чоловіка до іншої жінки, яку він надіслав через застосунок «Дія». Вона зробила скріншот своєї знахідки і сподівається, що він стане аргументом для суду, який якомога швидше їх розлучить і не буде давати час на примирення.
У перші дні українці подали 416 тисяч заяв на шлюб. При цьому позитивних відповідей виявилось — 49 282.
Лише за перші 24 години українці забронювали дати шлюбів на 2 місяці вперед
Ось чому застосунок «підвисав», не приймав електронно-цифрові підписи і не підвантажував документи.
Однак наполегливі пари знайшли для себе «віконечко». Одна з таких пар — Олена та Юрій з Києва, які хотіли одружитися ще навесні, але хлопцеві не давали відпустки. Пропозицію він зробив під час розмови відеозв'язком, обручку замовив та відправив кур'єром, а одружитися довелося через «Дію».
Олена пояснює: «Наш формат одруження — логічне продовження нашого знайомства. Яке почалося з того, що Юрій підписався на мій кулінарний блог в Instagram, ставив вподобайки всім моїм рецептам, і лише згодом наважився запросити мене на побачення».
Незважаючи на технічні проблеми, певну недовіру до цифрових інновацій і страх за збереження цифрових даних, новий сервіс показує, що навіть у найскладніших умовах українці знаходять спосіб бути разом, створювати й захищати сім'ї. І зараз, пояснюючи своє рішення формалізувати стосунки, пари кажуть: «Війна навчила нас цінувати кожну мить разом і бути як ніколи рішучими».
<frame>У перший рік повномасштабної війни в Україні спостерігався сплеск одружень — їхня кількість зросла в порівнянні з довоєнною на 4%. Однак у 2023 році тенденція пішла на спад — зафіксовано на 16% укладених шлюбів менше. Левова частка одружень відбувається у регіонах, що знаходяться в епіцентрі бойових дій, зокрема на Харківщині. Натомість на заході України шлюби укладали на 20% рідше, ніж в інших регіонах.<frame>
Ринок праці України: кого бракує та як жінки опановують нові професії
Вакансій більше, ніж шукачів роботи
Ключова тенденція на ринку праці України станом на вересень 2024 року — дефіцит кадрів. Серед причин цього — мобілізація, вимушена міграція за кордон, окупація територій.
Згідно з «Трекером економіки України під час війни» Центру економічної стратегії резюме на сайтах пошуку роботи менше, аніж вакансій — розрив складає до 26%.
— Ринок праці сьогодні — це, в основному, ринок шукача роботи. Інша справа, що дуже часто це вимагає від працівника або перекваліфікації, або пониження кваліфікації, особливо, коли ми говоримо про людей, які виїжджали з окупованих територій, з зони бойових дій, зі зруйнованих населених пунктів. Тому, власне, тут ситуація є досить індивідуальною, і потрібно дивитися на конкретні спеціальності, — каже виконавчий директор Центру Гліб Вишлінський.
Загалом, додає він, зараз продовжуються тенденції, які були й до повномасштабного вторгнення: насамперед йдеться про нестачу фахівців робітничих професій і про умовно «непопулярні» роботи з низькою оплатою, де велика плинність кадрів: продавці, вантажники, офіціанти, баристи, підсобні робітники, вантажник.
Компанії готові брати жінок на стереотипно чоловічі посади
В Україні жінки в середньому заробляють на понад 18% менше, ніж чоловіки. Торік український уряд розробив стратегію зменшення гендерного розриву в оплаті праці. В планах — до 2030 року скоротити розрив в оплаті праці чоловіків та жінок з 18,6% до 13,6%.
Утім під час війни гендерні стереотипи на ринку праці суттєво змінилися, каже PR-менеджерка Work.ua Вікторія Білякова:
— Все більше роботодавців в Україні готові брати жінок на ті посади, які раніше вважалися стереотипно чоловічими. Наприклад, професії далекобійниць, операторок верстатів, технічних спеціалісток у виробництві стають все більш доступними для жінок. Війна певною мірою стимулювала цей процес, оскільки гендерні бар'єри, які були на ринку праці, почали руйнуватися через нагальну потребу в кадрах. Також роботодавці вкладають кошти в автоматизацію процесів, полегшення умов праці, щоб фізична витривалість була менш ключовою у підборі до кандидата.
Ця ж тенденція стосується і найму працівників старшого віку. Попит на досвідчені кадри зростає, і вікові обмеження стають менш актуальними
Якщо до початку війни жінки становили 55% від зареєстрованих безробітних, то сьогодні частка жінок зросла до 77%, а в окремих регіонах — до 80%, інформують у Державній службі зайнятості. Тому виникають певні труднощі з укомплектуванням вакансій за професіями, які є традиційно затребуваними серед чоловіків (будівельники, зварники, слюсарі, електромонтери, водії тощо).
Щоправда, «чоловічі» та «жіночі» професії — це радше стереотипи. І роботодавці мають поштовх на те, щоб їх позбутися, розповідає виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський:
— Зараз немає такої ситуації, що ринок праці втратив купу чоловіків і не втратив жінок взагалі. Бо він втратив і тих, і тих. Зараз не та ситуація, що в США, Британії чи Союзі в 40-х роках, коли люди не мали куди подітися [під час Другої світової війни в Союзі масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов'язку. — Ред.]. Але цей час — хороший поштовх для роботодавців переосмислювати стереотипи, яких з радянських часів залишилося дуже багато.
Чому машиністи метро, потягів — лише чоловіки? Чому жінки завжди кермували трамваями, тролейбусами й не водили автобуси — загадка
Дані про те, що найбільший дефіцит кадрів спостерігається серед кваліфікованих робітників, підтвердили й у Державному центрі зайнятості на запит Sestry.eu. Зокрема, нестача кадрів відчувається за такими професіями як: швачка, електромонтер з ремонту електроустаткування, слюсар-сантехнік, слюсар-електрик, монтер колії, слюсар аварійно-відновлювальних робіт, зварник, водій навантажувача, машиніст екскаватора, токар, столяр, оператор верстатів з програмним керуванням тощо.
Поки що тут не спостерігають масової тенденції, щоб жінок працевлаштовували на умовно «чоловічі» посади. Приміром, за 9 місяців в Україні 162 жінки влаштувались на посаду верстатника деревообробних верстатів, 109 жінок — стали машиністками насосних установок, 59 жінок — слюсарками з механоскладальних робіт, 47 жінок — машиністками крана. Декілька десятків жінок в Україні стали електромонтерками, вантажницями тощо.
Нові можливості від держави
Вирівняти дисбаланс на ринку праці може перекваліфікація працівників. Як анонсувало влітку Міністерство економіки, 30 000 українців зможуть пройти навчання та опанувати нові професії завдяки освітньому проєкту ReSkill UA [проєкт реалізовують Happy Monday разом з міжнародною платформою Coursera за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та сприяння Міністерства економіки. — Ред.].
— Завдання Уряду — покращити ситуацію на ринку праці через підтримку програм навчання і перенавчання українців на більш затребувані професії та спеціальності, а також створюючи умови для повернення тих, хто виїхав з країни через війну, — пояснювала ініціативу заступниця Міністра економіки Тетяна Бережна.
Навчання зареєстрованих безробітних на замовлення роботодавця організовує служба зайнятості. Також тут вчать тих, хто хоче розпочати власну справу. З початку 2024 року таке навчання пройшли 33 тисячі безробітних українців.
Окремі категорії, зокрема, ВПО, можуть отримати ваучер на навчання — документ, що дає змогу безоплатно підвищити кваліфікацію або отримати нову професію за затвердженим Мінекономіки переліком (у ньому 155 професій і спеціальностей). Такі ваучери отримали 19 тисяч українців.
Програми від громадських організацій та іноземних партнерів
Галина Черкашина за освітою — інженер-електрик, працює в освіті. Цьогоріч вона навчалась на курсі монтажниць сонячних панелей від платформи для підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики Atmosfera Academy. Це було навчання для жінок. Головною умовою була наявна технічна освіта, оскільки студентки вже повинні були мати базові знання з основ електрики. Частина курсу була онлайн, а частина — очно, розповідає жінка:
— Ми вчились встановлювати та демонтувати сонячні модулі на висоті. Для цього з нами провели практичні заняття з промислового альпінізму. Ми одягали системи, користувались реальним обладнанням промислових альпіністів, лазили по даху. Було весело. А потім треба було не просто вилізти на дах, а затягнути туди панель та встановити її. Трошки важче, але все одно дуже цікаво.
Ми скручували електрику, щити постійного та змінного струму. Налаштовували різного типу інвертори, контролери заряду акумуляторних батарей, самі батареї
У підсумку Галина знайшла й нову роботу: тепер вона приєдналась до академії Atmosfera як викладачка. Заявок на курс монтажниць сонячних панелей надійшло близько 150, каже програмний менеджер освітньої програми Олексій Веретельник. Урешті обрали десятьох учасниць, які у серпні 2024 року пройшли онлайн теоретичне навчання та технічну практику у Києві:
— Ми й раніше навчали жінок на цьому курсі, але їх було небагато. Потім до нас звернулась компанія, яка має власні об'єкти сонячних електростанцій, з проханням підготувати спеціалістів, бо їх бракує. Ми зрозуміли, що на ринку зараз із чоловічими бригадами є деякі проблеми, і подумали, що варто акцентувати на тому, що й жінки теж можуть цю професію опанувати, тож почали міркувати як це зробити.
Партнером цієї програми став український офіс Greenpeace, який саме в цей час звернувся з аналогічною пропозицією до академії. Вже після цього курсу з’явились й інші громадські організації, які готові співпрацювати з платформою у цьому напрямку. І цьогоріч в академії Atmosfera планують сформувати ще одну таку групу.
— Також у нас будуть запускатися, курси, в яких ще більш розмитий гендер, наприклад проєктний менеджер в сонячній енергетиці. Бо якщо казати про монтажника, то там все-таки іноді треба застосовувати фізичні зусилля, коли треба переміщувати доволі важкі панелі, хоч і з застосуванням певних засобів. Загалом до нас часто відправляють компанії на навчання своїх працівників, неважливо, чоловіків чи жінок, — додає Олексій Веретельник.
Ще одну програму навчання для жінок пропонує проєкт Reskilling Ukraine. Sestry уже писали про те, як жінок навчають водінню на вантажівках, фурах, щоб вони мали можливість працювати навіть далекобійницями. Загалом з програм від Reskilling Ukraine випустилося 228 жінок, розповіла програмна координаторка Олександра Панасюк. Вони проходили перекваліфікацію на 2 спеціалізації: водійка ваговоза (програма OnTrack в партнерстві з компанією Scania Ukraine) або водійка автобуса (програма BusDrive).
Щоб зрозуміти, чи є попит, наприкінці року тут вирішили запустити ще 2 пілотні групи: водійки фур (категорія СЕ) OnTrack CE та з отримання професії машиністки екскаватора та водійки фронтального навантажувача Iron Women. Останню програму запускають разом із компанією Volvo CE.
— Це абсолютно унікальна програма, що вперше впроваджується компанією Volvo Construction Equipment. І ми разом робимо це саме в Україні. Перемовини щодо її запуску тривали майже рік і ми дуже радіємо, що дамо жінкам, які бачать себе професіоналками в оперуванні екскаваторами та навантажувачами в майбутньому, шанс на здобуття нової професії абсолютно безплатно, — розповідає Олександра Панасюк.
Отримані знання жінки можуть використати по різному. Хтось — влаштуватися на нову роботу, хтось — заснувати свій бізнес, а хтось — покращити процеси у власній справі.
Ганна Гастинщикова — власниця сімейного ранчо «Ідилія» з Київщини. У лютому 2022 року село Лісовичі, де розташоване ранчо, пережило окупацію. Тваринам не вистачало їжі, води. Евакуюватися не було змоги – всі мости були підірвані, а транспорту, яким можна було вивезти 13 коней, не було.
— Сіно та інші корми нам мали привезти 23 лютого. Але на той момент вже до нас доїхати не було можливості. Ми залишилися майже без нічого, — згадує Ганна.
Після цього визріла ідея мати власний коневіз для ранчо:
— Ми зрозуміли, що ситуації бувають різні й врятувати коней можна тільки таким чином. Можна буде привести якийсь вантаж.
Зрештою, Ганна вирішила почати з того, щоб здобути водійське посвідчення категорії С, і пішла на навчання він проєкту Reskilling Ukraine:
— Спершу ми вчили теорію онлайн, потім два тижні були практичні заняття з водіння. Для мене було складно те, що попри наявність водійського посвідчення, я не кермувала легковою автівкою до 2022 року, поки чоловік не пішов у Збройні Сили. Було страшно їздити містом, але я подолала цей страх.
Тепер зрозуміла, що коли ти за кермом вантажівки, то маєш враховувати й габарити. Зараз ми ще складаємо іспити, але з попереднього випуску дехто влаштувався вже на роботу
Наразі в Reskilling Ukraine зараз збирають дані про те, хто з випускниць програми працевлаштувався. А за умови отримання фінансування планують перекваліфікувати ще близько 1000 жінок наступного року.
Історії
За три роки боротьби з раком у чужій країні Світлана встигла знайти своєму колишньому чоловікові нову дружину, а 12-річному сину — мачуху. І навіть дати їй поради, як поводитися з ними і зі свекрухою. Світлана продовжувала консультувати як юристка, виконуючи роботу між сеансами хіміотерапії. Донатила на ЗСУ. А ще вона неочікувано… закохалась.
Участь в експерименті
Світлана хворіє понад 10 років, і на початку її лікування дало результат. Була ремісія. Але згодом стався рецидив, і в Україні шансів вже не дали. Тож подруга вирішила взяти участь в експериментальних клінічних дослідженнях нового препарату в Іспанії. Інформацію про це вона знайшла у фейсбуці, але каже, що такі дослідження проводяться постійно, треба тільки, щоб твій випадок підійшов. Завдяки цій ініціативі Світлані пощастило виграти понад три роки життя.
«Я не хотіла продавати квартиру, брати кредити, залишати дітей, чоловіка й свекруху без житла (адже ми мешкали разом), — розповідає Світлана. — Тому вирішила так: якщо мене беруть на дослідження препарату, якщо я підходжу, то поїду лікуватися. Якщо ні, просто помру вдома. Хоча мені дуже не хотілося, щоб рідні бачили мене немічною.
До того ж вже було витрачено чимало коштів на лікування, ми всі були виснажені. Відкривати збір я теж не хотіла. Але мої друзі та підписники допомогли зібрати кілька тисяч євро на квиток до Іспанії і життя там перші кілька місяців — поки знайду житло й трохи адаптуюсь».
Ті, хто бере участь у клінічних дослідженнях, нічого не платять за лікування, обстеження й аналізи. Навіть таксі, коли людині стає погано після хіміотерапії, оплачує фармкомпанія. Але харчування поза стінами лікарні та житло пацієнт оплачує сам. Препарат, який тестували на Світлані, ще не має назви — лише спеціальний номер. Але результати непогані, бо з метастазами і прогнозом максимум пів року вона прожила вже понад три.
— Скільки часу не давай, його все одно мало
— Приходить момент поставити крапку, — зізнається Світлана. — Мене бісять хештеги #ракдурак, я ніколи не слухаю порад про «бути на позитиві й боротися». Я прийняла свою ситуацію. Смерть — частина життя. Хочу, щоб на моих поминках було весело, всі згадували, якою життєрадісною я була, а ще голосно співали веселі пісні, зокрема «Калину».
Людей лякає відверта розмова про смерть
Але близькі жінки не поділяють її настрій, в їхньому погляді надто багато болю, а в словах — надії на диво, яке вже не станеться.
«Знаю, що моя донька дуже боїться побачити мене мертвою, тому не приїжджає, хоча в кожному її повідомленні «Мамо, я люблю тебе». Вона боїться відкрити месенджер і не отримати відповіді. Вирішила, що витримаю все це одна. Я сильна, я справлюсь.
Хочеться обговорити свою смерть з подругами, а вони затискають вуха руками
Кажуть: «Та тобі ж обіцяли 20 років»… Намагаюсь розповісти, що важливо для мене зараз, але мені це майже не дозволено — у нас не прийнято говорити про власну смерть з іншими людьми. Людей така відверта розмова дуже лякає».
В Іспанії побачення не проблема, навіть якщо ти помираєш
А ще Світлана любить поговорити про чоловіків. Каже, що лише в Іспанії чи не вперше відчула себе жінкою — бажаною попри все. 23 роки у шлюбі вона була подругою, мамою, надійним партнером. Ні, вона не нарікає на свій шлюб і вдячна чоловікові. Але якби не хвороба і не переїзд до Іспанії, вона б так ніколи й не відчула, що таке бути жінкою, якою захоплюються і носять на руках.
«Мені робили компліменти навіть таксисти, коли я, виснажена, їхала на хімію. Зі мною знайомились чоловіки, незважаючи на мій смертельний діагноз. В Іспанії це ніколи не було проблемою, навіть коли я говорила, що помираю. «Ну, не завтра ж», — відповідали мені й запрошували на побачення.
Пару років тому Світлана зустріла красеня Хосе. Він був старший за подругу, але в гарній фізичній формі і вельми романтичний. Його не злякали ні смертельний діагноз, ні понівечені груди.
— Якщо щиро, то з ним був кращий секс у моєму житті. Я відчувала, що він у захваті від мене.
Йому подобався кожен сантиметр мого неідеального тіла
До переїзду в Іспанію чоловік Світлани був її першим і єдиним партнером. Вони разом зі школи. Тому паралельно зі щастям, яке вона відчувала від зустрічі з Хосе, прийшло почуття провини. Вона все розповіла чоловікові, вони домовились лишитися друзями. Ба більше — Світланка запропонувала йому зареєструватися на Тіндері, аби знайти нову жінку. А коли він це зробив і познайомив колишню з теперішньою, подруга написала листа цій новій обраниці, в якому розповіла свою історію.
— Не хотілося, аби вона думала, що відбиває чоловіка у жінки, яка помирає, — пояснює Світлана
І каже, що далі у своїх листах розповіла їй максимально про звички й особливості чоловіка, важливі нюанси щодо дітей і навіть свекрухи. За словами подруги, нова жінка виявилась чудовою людиною, яка прийняла і полюбила не тільки його, але й дітей. Світлана їй дуже вдячна. На душі стало спокійніше.
«Виявляється, ніколи не пізно закохатися, — продовжує Світлана. — Хочу, щоб кожна жінка про це пам‘ятала і не карала себе нещасливими стосунками. У жінки мають горіти очі, навіть якщо вона смертельно хвора. На жаль, зараз мені час помирати і я мушу відмовитись від цих чудових відчуттів на користь лікарняного ліжка. Але коли згадую, почуваюся щасливою».
Доглядати за хворою людиною для іспанців — важлива місія
Світлана охоче розповідає про хоспіс, в якому зараз знаходиться. Говорить, іспанці дуже доброзичливі і роблять свою роботу із задоволенням. Помити, зводити в туалет, нагодувати хвору людину для них — радість і важлива місія, яку вони виконують з любов'ю. А сусідка по палаті навіть приносить їй з кафе каву й розповідає, яких гарних чоловіків бачила по дорозі.
«Мене відвідують іспанські друзі, приносять шоколад. У мене гарне знеболювальне. Я не можу скаржитися на життя і дуже вдячна людям, які зі мною. Можливо, через те, що я люблю людей, вони завжди допомагають мені. Саме друзі у фейсбуці нещодавно знов зібрали кошти на квитки моїм дітям, коли лікарі повідомили, що настав час прощатися».
Сьогодні кожен день зі Світланою — це диво, яке я боюся злякати. Боюсь відкрити месенджер і не побачити повідомлення від неї. Отримую їх дедалі рідше — через хворобу подруга вже не має сил листуватися.
Але саме вона стала для мене прикладом того, що ніколи не пізно: кохати, допомагати, робити рішучі кроки, радіти життю. Як можна на хіміотерапії в’язати речі, аби потім продати їх яскравим іспанкам і донатити на українську армію. Як можна жити на €4 в день, знаходити стильні речі в секонд-хенді, носити на поголеній голові вінок і завжди сяяти усмішкою.
P.S. Днями Світлани не стало. Одними з останніх її слів були: «Чекаю на смерть, сиджу на попі рівно». Вона відійшла у засвіти уві сні. Її донька відправить її прах до Києва, який так любила її неймовірна мама.
Фотографії з приватного архіву героїні
Борючись з раком у чужій країні, Світлана знайшла чоловікові нову дружину, дітям — мачуху, а собі — любов
У моєї подруги Світлани рак грудей. Рецедив. Цього разу метастази не залишають їй шансу на життя. Світлана знаходиться у хоспісі в Іспанії, тоді як її рідні — в Києві. Помирати вона вирішила на самоті. Але якщо ви думаєте, що ця історія про біль і сльози, то ні — ця історія про надзвичайні силу й рішучість звичайної української жінки. І про те, як останні роки життя несподівано можуть виявитись найяскравішими
За три роки боротьби з раком у чужій країні Світлана встигла знайти своєму колишньому чоловікові нову дружину, а 12-річному сину — мачуху. І навіть дати їй поради, як поводитися з ними і зі свекрухою. Світлана продовжувала консультувати як юристка, виконуючи роботу між сеансами хіміотерапії. Донатила на ЗСУ. А ще вона неочікувано… закохалась.
Участь в експерименті
Світлана хворіє понад 10 років, і на початку її лікування дало результат. Була ремісія. Але згодом стався рецидив, і в Україні шансів вже не дали. Тож подруга вирішила взяти участь в експериментальних клінічних дослідженнях нового препарату в Іспанії. Інформацію про це вона знайшла у фейсбуці, але каже, що такі дослідження проводяться постійно, треба тільки, щоб твій випадок підійшов. Завдяки цій ініціативі Світлані пощастило виграти понад три роки життя.
«Я не хотіла продавати квартиру, брати кредити, залишати дітей, чоловіка й свекруху без житла (адже ми мешкали разом), — розповідає Світлана. — Тому вирішила так: якщо мене беруть на дослідження препарату, якщо я підходжу, то поїду лікуватися. Якщо ні, просто помру вдома. Хоча мені дуже не хотілося, щоб рідні бачили мене немічною.
До того ж вже було витрачено чимало коштів на лікування, ми всі були виснажені. Відкривати збір я теж не хотіла. Але мої друзі та підписники допомогли зібрати кілька тисяч євро на квиток до Іспанії і життя там перші кілька місяців — поки знайду житло й трохи адаптуюсь».
Ті, хто бере участь у клінічних дослідженнях, нічого не платять за лікування, обстеження й аналізи. Навіть таксі, коли людині стає погано після хіміотерапії, оплачує фармкомпанія. Але харчування поза стінами лікарні та житло пацієнт оплачує сам. Препарат, який тестували на Світлані, ще не має назви — лише спеціальний номер. Але результати непогані, бо з метастазами і прогнозом максимум пів року вона прожила вже понад три.
— Скільки часу не давай, його все одно мало
— Приходить момент поставити крапку, — зізнається Світлана. — Мене бісять хештеги #ракдурак, я ніколи не слухаю порад про «бути на позитиві й боротися». Я прийняла свою ситуацію. Смерть — частина життя. Хочу, щоб на моих поминках було весело, всі згадували, якою життєрадісною я була, а ще голосно співали веселі пісні, зокрема «Калину».
Людей лякає відверта розмова про смерть
Але близькі жінки не поділяють її настрій, в їхньому погляді надто багато болю, а в словах — надії на диво, яке вже не станеться.
«Знаю, що моя донька дуже боїться побачити мене мертвою, тому не приїжджає, хоча в кожному її повідомленні «Мамо, я люблю тебе». Вона боїться відкрити месенджер і не отримати відповіді. Вирішила, що витримаю все це одна. Я сильна, я справлюсь.
Хочеться обговорити свою смерть з подругами, а вони затискають вуха руками
Кажуть: «Та тобі ж обіцяли 20 років»… Намагаюсь розповісти, що важливо для мене зараз, але мені це майже не дозволено — у нас не прийнято говорити про власну смерть з іншими людьми. Людей така відверта розмова дуже лякає».
В Іспанії побачення не проблема, навіть якщо ти помираєш
А ще Світлана любить поговорити про чоловіків. Каже, що лише в Іспанії чи не вперше відчула себе жінкою — бажаною попри все. 23 роки у шлюбі вона була подругою, мамою, надійним партнером. Ні, вона не нарікає на свій шлюб і вдячна чоловікові. Але якби не хвороба і не переїзд до Іспанії, вона б так ніколи й не відчула, що таке бути жінкою, якою захоплюються і носять на руках.
«Мені робили компліменти навіть таксисти, коли я, виснажена, їхала на хімію. Зі мною знайомились чоловіки, незважаючи на мій смертельний діагноз. В Іспанії це ніколи не було проблемою, навіть коли я говорила, що помираю. «Ну, не завтра ж», — відповідали мені й запрошували на побачення.
Пару років тому Світлана зустріла красеня Хосе. Він був старший за подругу, але в гарній фізичній формі і вельми романтичний. Його не злякали ні смертельний діагноз, ні понівечені груди.
— Якщо щиро, то з ним був кращий секс у моєму житті. Я відчувала, що він у захваті від мене.
Йому подобався кожен сантиметр мого неідеального тіла
До переїзду в Іспанію чоловік Світлани був її першим і єдиним партнером. Вони разом зі школи. Тому паралельно зі щастям, яке вона відчувала від зустрічі з Хосе, прийшло почуття провини. Вона все розповіла чоловікові, вони домовились лишитися друзями. Ба більше — Світланка запропонувала йому зареєструватися на Тіндері, аби знайти нову жінку. А коли він це зробив і познайомив колишню з теперішньою, подруга написала листа цій новій обраниці, в якому розповіла свою історію.
— Не хотілося, аби вона думала, що відбиває чоловіка у жінки, яка помирає, — пояснює Світлана
І каже, що далі у своїх листах розповіла їй максимально про звички й особливості чоловіка, важливі нюанси щодо дітей і навіть свекрухи. За словами подруги, нова жінка виявилась чудовою людиною, яка прийняла і полюбила не тільки його, але й дітей. Світлана їй дуже вдячна. На душі стало спокійніше.
«Виявляється, ніколи не пізно закохатися, — продовжує Світлана. — Хочу, щоб кожна жінка про це пам‘ятала і не карала себе нещасливими стосунками. У жінки мають горіти очі, навіть якщо вона смертельно хвора. На жаль, зараз мені час помирати і я мушу відмовитись від цих чудових відчуттів на користь лікарняного ліжка. Але коли згадую, почуваюся щасливою».
Доглядати за хворою людиною для іспанців — важлива місія
Світлана охоче розповідає про хоспіс, в якому зараз знаходиться. Говорить, іспанці дуже доброзичливі і роблять свою роботу із задоволенням. Помити, зводити в туалет, нагодувати хвору людину для них — радість і важлива місія, яку вони виконують з любов'ю. А сусідка по палаті навіть приносить їй з кафе каву й розповідає, яких гарних чоловіків бачила по дорозі.
«Мене відвідують іспанські друзі, приносять шоколад. У мене гарне знеболювальне. Я не можу скаржитися на життя і дуже вдячна людям, які зі мною. Можливо, через те, що я люблю людей, вони завжди допомагають мені. Саме друзі у фейсбуці нещодавно знов зібрали кошти на квитки моїм дітям, коли лікарі повідомили, що настав час прощатися».
Сьогодні кожен день зі Світланою — це диво, яке я боюся злякати. Боюсь відкрити месенджер і не побачити повідомлення від неї. Отримую їх дедалі рідше — через хворобу подруга вже не має сил листуватися.
Але саме вона стала для мене прикладом того, що ніколи не пізно: кохати, допомагати, робити рішучі кроки, радіти життю. Як можна на хіміотерапії в’язати речі, аби потім продати їх яскравим іспанкам і донатити на українську армію. Як можна жити на €4 в день, знаходити стильні речі в секонд-хенді, носити на поголеній голові вінок і завжди сяяти усмішкою.
P.S. Днями Світлани не стало. Одними з останніх її слів були: «Чекаю на смерть, сиджу на попі рівно». Вона відійшла у засвіти уві сні. Її донька відправить її прах до Києва, який так любила її неймовірна мама.
Фотографії з приватного архіву героїні
Борючись з раком у чужій країні, Світлана знайшла чоловікові нову дружину, дітям — мачуху, а собі — любов
Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.
«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»
Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…
Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.
Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.
У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.
— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?
— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.
Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.
І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя
Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.
«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»
— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?
— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.
Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.
Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.
— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?
— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:
— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя
Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.
Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.
Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.
— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».
— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.
— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…
— Головне щастя професії диригента — свобода.
Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед
— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?
— А хто вам сказав, що я навчилась?
Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.
Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.
Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...
Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.
«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»
— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?
— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.
Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.
— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?
— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.
— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?
— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.
Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.
— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.
— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.
Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.
Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.
— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?
— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.
Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.
Фотографії з приватного архіву
Наталія Пономарчук: «Російські культурні меседжі перестали бути культурою, це вже зброя»
Її називають однією з найвіртуозніших українських диригенток сучасності. Коли в афіші фігурує імʼя Наталії Пономарчук, квитки купують насамперед на неї, а вже потім на оркестр і програму. Ця жінка за диригентським пультом завжди натхненна й трішечки неземна. А ще здається, що поки вона диригує — війни немає
Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.
«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»
Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…
Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.
Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.
У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.
— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?
— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.
Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.
І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя
Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.
«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»
— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?
— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.
Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.
Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.
— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?
— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:
— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя
Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.
Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.
Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.
— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».
— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.
— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…
— Головне щастя професії диригента — свобода.
Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед
— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?
— А хто вам сказав, що я навчилась?
Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.
Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.
Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...
Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.
«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»
— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?
— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.
Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.
— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?
— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.
— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?
— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.
Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.
— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.
— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.
Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.
Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.
— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?
— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.
Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.
Фотографії з приватного архіву
Наталія Пономарчук: «Російські культурні меседжі перестали бути культурою, це вже зброя»
Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились.
«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».
Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.
Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».
Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.
Життя у гримерках і притулках
Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами.
Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась.
Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді.
Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту.
Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці.
Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.
Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)
Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни.
У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів.
В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами.
Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати.
Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало.
Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.
Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани
Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.
Шевченко замість проросійського телебачення
Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато.
Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили.
Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…
Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти.
Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли.
Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.
Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій.
Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові
Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.
Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.
Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.
Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури.
Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.
Фотографії з приватного архіву героїв
«В Італії нам казали, що ми привезли з війни клопів і дивувалися, що маємо вищу освіту»
«Дізнаючись, що ми в Італії, люди реагували: «Добре вам»… Насправді ми жили в жахливих умовах: клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, авто. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни», — актори київського драмтеатру Франка Анастасія і Дмитро Рибалевські про свій досвід біженства
Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились.
«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».
Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.
Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».
Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.
Життя у гримерках і притулках
Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами.
Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась.
Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді.
Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту.
Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці.
Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.
Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)
Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни.
У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів.
В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами.
Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати.
Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало.
Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.
Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани
Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.
Шевченко замість проросійського телебачення
Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато.
Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили.
Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…
Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти.
Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли.
Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.
Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій.
Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові
Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.
Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.
Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.
Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури.
Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.
Фотографії з приватного архіву героїв
«В Італії нам казали, що ми привезли з війни клопів і дивувалися, що маємо вищу освіту»
Війна в Україні
Потрібен другий шок?
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
Переклад: Анастасія Канарська
Олена Розвадовська: «Велика чи маленька війна завжди б’є по дітях»
У 2024 році Росія значно розширила мережу «таборів перевиховання» та посилила мілітаризацію та індоктринацію викрадених українських дітей. Кожна така дитина після повернення додому потребує реабілітації — отримання різного комплексу допомоги. Скільки насправді викрадених Росією українських дітей, чому їх навчають у «таборах перевиховання» та яка перспектива повернення депортованих українців додому — про в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».
Наталія Жуковська: 2 жовтня на підконтрольну Україні територію вдалось повернути сімох дітей віком від 3 до 14 років. Усі вони були з Херсонщини та Криму. Про це повідомив керівник організації Save Ukraine Микола Кулеба. А наприкінці вересня, за інформацією омбудсмена Дмитра Лубінця, додому повернулись дев’ятеро дітей. Скількох загалом українських дітей викрала Росія?
Олена Розвадовська: За даними з відкритих джерел, Росія депортувала понад 700 тисяч осіб. Офіційна цифра від української влади — близько 20 тисяч дітей. На неї ми й опираємося. Однак достеменно назвати чітку цифру неможливо. У силу того, що війна триває, сьогодні може бути одна кількість дітей, а завтра — інша. Також ми не маємо доступу на окуповані території і територію РФ.
Що відбувається з українськими дітьми у Росії?
Нещодавно ми разом з громадською спілкою «Українська мережа за права дитини», ГО «Регіональний центр прав людини» підготували звіт-дослідження з конкретних кейсів. Наша частина була присвячена психологічному супроводу, реабілітації дітей після їхнього повернення. Якщо говорити загалом про те, що відбувається, то, за свідченнями дітей, сценарії різні.
Десь це групове вивезення, розміщення їх у різні табори дитячого типу в Криму чи на території Росії та Білорусії. Відомо, що на окупованих територіях України тривають процеси позбавлення батьківських прав за російським законодавством
Дітей можуть забирати під приводом так званої загрози життю чи здоров’ю без уточнення деталей. Далі їх можуть влаштовувати у прийомні родини. Це все безумовно незаконно і є воєнним злочином, який українська сторона фіксує.
Як відбувається процес «звільнення» українських дітей?
Наш фонд «Голоси дітей» не займаються поверненням дітей. Насправді ж кожен випадок індивідуальний. Немає механізму повернення, як і з військовими полоненими. Як правило, офіційні сторони не можуть домовитися про повернення певної кількості дітей додому. Це не той випадок. Росія не визнає факту, що це викрадені чи депортовані діти. За логікою росіян, вони рятують їх від обстрілів. Для них це «гуманітарна місія». Але ми ж розуміємо, що це викрадення, примусове вивезення, депортація і русифікація нації на території РФ.
На сьогодні за дитиною, яка перебуває у Росії, їдуть її родичі. У логістиці їхнього пересування їм допомагають волонтери, які працюють у координації з Міністерством інтеграції, Офісом президента, омбудсменом і так далі. Тобто родичі самі шукають тих дітей.
У чому найбільша складність?
Найбільша складність у тому, що будь-яка людина, яка їде у Росію за цією дитиною, є у зоні ризику. Вона має шанси не повернутися разом з дитиною, тому що їх не випустять. До того ж це завжди принизливі, важкі процедури проходження фільтрації, величезна кількість усіляких перевірок. Час повернення може становити від кількох тижнів до місяців. У нашому звіті є один приклад. Бабуся готова була їхати до Росії за онучкою. Повернення дитини тривало 14 місяців. На жінку чекали 18-годинні допити на кордоні з РФ та погрози. Росія усіляко перешкоджала. Аби затримати виїзд дитини з РФ, бабусю зробили стороною кримінального провадження. Возз’єднати родину вдалося лише з другої спроби і виключно після того, як мама дівчинки розповіла про створені на шляху повернення дитини перешкоди у Раді Безпеки ООН.
Складною є також логістика. Як правило, шлях на окуповані території чи до Росії лежить через декілька європейських держав
Складність у виявленні, підтвердженні і пошуку цих дітей. Це все дуже монотонна і складна робота. За офіційною статистикою, розміщеною на сайті «Діти війни», на сьогодні вдалося повернути 388 дітей. Як бачите, йдеться навіть не про тисячу. Складність у тому, що організованого повернення умовно всього закладу інтернатного типу, який вивезли, немає. Однак найбільша складність — час, який ми втрачаємо щодня. Діти, яких вивезли в 2,5 роки, уже мають 5,5. Вони можуть і не пам'ятати про те, що з ними відбулося. До того ж, для дитини це вже травма. Чим довше вона перебуває в ізоляції й активному промиванні мізків, тим важче її повернути. А ми ж розуміємо, що Росія цим тільки і займається.
Ну, і, звісно, коли діти потрапляють у російські родини і їх усиновлюють, то це ще складніші випадки. Уявіть себе маленькою трирічною дівчинкою. Вас привезли у родину, ви адаптувалися. Тобто для такого віку дитині немає різниці, де жити, бо вона не розуміє ситуацію, в яку потрапила. Вона просто живе.
У своєму нещодавньому звіті ви заявили про понад 5500 клубів воєнно-патріотичного виховання та сотню «таборів перевиховання», які діють на території Росії та Білорусі. Як саме перевиховують там українських дітей? Як відбувається індоктринація?
Це дослідження робив Регіональний центр прав людини. Його спеціалісти описують, які уроки з патріотизму проходять діти. У навчальній програмі, затвердженій російським міністерством освіти, Україна не зображена незалежною та єдиною державою. За дослідженнями колег, пропагандистські наративи містяться не лише у навчальних посібниках, вони також насаджуються під час позакласних, але обов’язкових занять, таких як «Разговоры о важном» і «Уроки мужества». На базі навчальних закладів також діють «кадетские и казачьи классы», які мають на меті підготувати учнів до вступу у військові заклади освіти і несення військової служби.
Одним із проявів політичної індоктринації є діяльність так званих патріотичних та військово-патріотичних рухів
Також на території Росії діють так звані «табори перевиховання». На їхнє функціонування Росія не шкодує грошей. Вона дуже професійно воює на інформаційному полі. Цей маховик у них розкручений на кожному рівні. Кожен вчитель, дорослий і керівник навчального закладу знає, де брати ту «правильну» інформацію, яку треба донести дітям. І навіть якщо людина включить телевізор, то отримає підтвердження того всього, що їй вже сказали. У тих таборах діє система так званого патріотичного виховання. Вони знайомлять дітей зі своїми «героями», вчать і співають російський гімн. Тобто стирають національну самоідентичність. Завдання росіян — змусити українських дітей усвідомлювати себе частиною російського народу.
Які методи застосовує Росія до українських дітей, щоб вони буквально забули про те, що є українцями?
Ідеться насамперед про психологічний і моральний тиск. Також наша психологиня, яка працювала з одним повернутим до України хлопчиком, розповідала про те, що він переживав фізичні знущання і тортури. Знаю, що правозахисники фіксують набагато важчі і страшніші випадки. Найважче у Росії тим дітям, які відверто демонструють свою проукраїнську позицію. До них постійно застосовують методи морального тиску і залякування. У росіян був розрахунок, що діти зламаються. Їм весь час говорили: «Ви нікому не потрібні, за вами ніхто не приїде. Про вас забули. Якщо ви повернетеся, то вас визнають колабораціоністами, або тими, хто співпрацював з Росією і посадять до в’язниці». Діти ж не розуміють, чи то правда. Дехто думає: «А може дійсно там мене посадять за те, що я був в Росії?». На стресовану психіку ляже будь-яка страшилка.
Freedom House спільно зі ZMINA. Центр прав людини і Regional Center for Human Rights представили нові докази в Міжнародний суд щодо безпосередньої участі режиму Лукашенка в переміщенні, політичній індоктринації та мілітаризації освіти понад 2200 дітей з окупованих українських територій. Як ці докази можуть посприяти поверненню українських дітей?
По-перше, це фіксація фактів порушень. Справи в Гаазі можуть розглядатися десятиліттями. І навіть попри це їх хтось має фіксувати. Це також і про збільшення міжнародного тиску. Якщо про це не говорити, не фіксувати, не подавати, то може здатися, що все вирішено і ніяких проблем немає. Це має постійно бути в публічному просторі і звучати на різних рівнях.
Звичайно, нам би всім хотілося, щоб це все в один день вирішилося і Росія була виключена навіть зі складу ООН. Однак ми розуміємо, що неможливо це зробити так швидко
Я думаю, що це абсолютно правильний трек, коли і державні органи влади, і громадські організації продовжують роботу в тому, щоби фіксувати, збирати порушення і передавати їх до відповідних інстанцій. Як результат фіксованих порушень — видані ордери на арешт Путіна і Львову-Бєлову. Впевнена, що російські санкції лише посилюватимуться. Важливо не втомлюватися від цієї роботи. Кожен українець, на своєму рівні, мусить кричати про той геноцид, який творить Росія у сучасному світі посеред Європи.
Що робить Україна, аби Росія, відповідно до міжнародного права, понесла відповідальність щодо викрадення і незаконного всиновлення українських дітей?
Україна робить все від неї можливе. Створюються міжнародні коаліції за повернення дітей. Працюють міжнародні групи прокурорів, слідчих, які фіксують інформацію про порушення. Україна регулярно представлена на різноманітних міжнародних майданчиках.
Дуже широкий спектр заходів робиться для того, аби Росія понесла відповідальність за вчинені злочини — і не лише щодо дітей. Шкода, що ці процеси не є такими швидкими, як би ми того хотіли.
Ваш фонд «Голоси дітей» працює з 2015 року. Як змінилися ці «голоси» від моменту повномасштабного вторгнення Росії?
З 2015-го року я як волонтер працювала з дітьми на сході країни по всій лінії фронту, а з 2019-го ми офіційно зареєструвалися як фонд. Змін за майже 10 років багато. У 2015-му році я була одна, а зараз у нашій команді 220 людей. Змінилося те, що у 2015-му році війна була в межах двох областей, а сьогодні вона в масштабах всієї країни. Змінилося те, що станом на 2019 рік у нас під супроводом було від 50 до 100 дітей в різних локаціях лінії фронту і одна програма психологічної допомоги. Тобто це була дуже локальна і точкова робота. Ми їздили у віддалені села, куди не доїжджали автобуси. Після 24 лютого 22-го року, коли дрони і ракети почали літати по всій Україні, формат роботи докорінно змінився. Бо сьогодні лінія фронту інтенсивніша і масштабніша.
На сьогодні наші центри є у найбільших містах уздовж лінії фронту — від Чернігова до Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу та Миколаєва. Через постійні обстріли працювати там не просто. Однак дітям, які там проживають, потрібна соціалізація. У них і так навчання онлайн, вони нікуди не виходять — і наші заняття для них є маленькою віддушиною. Війна, незалежно від того, велика вона чи маленька, завжди б'є по дітях.
Чому батьки з дітьми, попри небезпеку, повертаються під обстріли?
Це важко зрозуміти, але так є. Кожна людина має свою історію. Не можна говорити, що всі люди зійшли з розуму, бо повертаються у небезпечні міста і села. Це не так! Повертаються адекватні, здорові, мислячі люди. Причини дуже різні. Багато хто просто не зміг облаштуватися на іншому місці. Люди виїжджають, витрачають всі свої гроші на оренду житла, не знаходять роботи і повертаються. І це реальність дуже багатьох сімей. Дехто лишається або повертається у небезпечні регіони, бо має лежачих батьків, яких не покинеш. Тому я ніколи не засуджую цих людей. Хоча і переконана, що неправильно бути під обстрілами, особливо із дітьми.
Як працювати із тими батьками, які відмовляються евакуюватись з дітьми із небезпечних зон?
Це непростий процес. Якщо дорослі не хочуть покидати територію, то просто підписують відмову від евакуації. Відповідальність за дітей несуть в першу чергу батьки. Часто вони відмовляються через страх. І тут є недоопрацювання держави у тому, що має бути для кожного чітке розуміння, куди ці люди їдуть. Вони повинні мати хоч якусь впевненість під час надзвичайних ситуацій. Є інший контингент батьків, які просто зловживають своїм становищем, маніпулюють дітьми. Як правило, це ті дорослі, які не дбають про своїх дітей і точно не зацікавлені у тому, щоб врятувати їхню психіку і життя. І тут мають теж працювати державні механізми.
Потрібно вилучати таких дітей. Це робота соціальних служб, але і їм зараз на лінії фронту працювати не просто. Тут наклалося багато факторів, які роблять ситуацію такою, як вона є
Я пам'ятаю одну історію, коли ми перевезли родину з трьома дітьми з прифронтового села, купили їм будинок на тиловій території. Через рік вони повернулися у своє село. І у даній ситуації ми нічого не могли зробити. Бо не маємо права вилучити дітей з родини.
В якому психологічному стані нині діти? Чи різний їхній стан, залежно від того, де вони проживають в Україні?
Різні фактори впливають на психологічний стан дітей. Безумовно, це і місце проживання. Є різниця, чи ти мешкаєш в Ужгороді, чи у Запоріжжі. Це абсолютно дві різні реальності. Очевидно, що чим небезпечніша територія проживання, тим загрозливіша ситуація для її психічного здоров'я. Однак багато що залежить і від родини. Дитина дуже відчуває тривожність дорослих. Батьки — це вікно у зовнішній світ для дітей. Не тільки ракети її лякають під час війни, але й реакція мами на них. Вплив на психічне здоров'я дитини має наявність освіти, оточення однолітків, можливість комунікації. Дуже сильно діти потерпають у Харкові та Запоріжжі. Нещодавно ми збирали мрії дітей у Запоріжжі, й одна дівчинка написала: «Я хочу, щоб цей онлайн нарешті закінчився».
Наші психологи розповідають, що сьогодні діти частіше приходять з тривожними і депресивними станами, особливо у підлітків. У деяких дітей з’являється енурез, тремор рук, зникає сон. В інших внаслідок стресу чи пережитої травматичної події можуть проявлятися розлади харчової поведінки.
Як ви вважаєте, як держава має працювати з дітьми, які зараз перебувають за кордоном, як їх повертати?
Ми розуміємо, що окрім повернення викрадених Росією дітей, повинні працювати й з тими, хто зараз є вимушеним мігрантом. Україна дуже сильно має бути зацікавлена у тому, щоб всі люди працездатного віку, і не тільки діти, повернулися. До нас, наприклад, за онлайн психологічною допомогою дуже часто звертаються батьки саме з-за кордону, бо шукають для своїх дітей україномовного фахівця. Не секрет, що для когось було мрією жити за кордоном, але для багатьох це не є казкою.
Дуже велика кількість людей мріє повернутися додому. Однак закликати їх це робити зараз — точно неправильно, бо війна триває
Аби люди поверталися, має працювати економіка, створюватися робочі місця, розвиватися освіта. Однак першочергово — війна має закінчитися нашою перемогою.
Навіть країна з найкращою економікою світу не може існувати нормально в умовах, коли на школу прилітає шахед. Це ненормально і неправильно. Сьогодні ж потрібно створювати хаби для того, щоб людина за кордоном однаково відчувала зв'язок з Україною і перебувала в українському інформаційному просторі. А ще ми маємо постійно тримати в фокусі увагу всього світу, і, звісно, говорити про те, що самотужки Україна не зможе протистояти російській пропаганді та зупинити потужного ворога.
Головне фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Світ: занепокоєння смертями в Україні
Два режисери-документалісти, франко-алжирський військовий репортер Мані Ясір Бенчела та італо-австралійський фотограф Патрік Томбола, 55 днів знімали в Харкові — протягом перших трьох місяців повномасштабного вторгнення РФ в Україну, перебуваючи під обстрілами з реальним ризиком загинути. Але як журналісти, вже працюючи 25 років в зонах бойових дій, зокрема, в Сирії, Джакарті, Єгипті, секторі Газа, Латинській Америці тощо, вони розуміли, на що наражаються, бо мали чітке розуміння своєї задачі й обраної концепції — показати величезне місто у вогні, його людей у вогні, причому людей здебільшого російськомовних, з родичами в Росії. Концепція була виправдана і надважлива, адже руйнувала нахабно-брехливий міф, створений загарбниками, — ніби вони рятують російську мову і російськомовних, а насправді ж вбивають їх в прямому та переносному сенсі. Донести цей факт до американського і загалом світового товариства — це було ціллю.
Прикметно в цьому сенсі те, що фільм у викладі багатьох світових ЗМІ та на найбільшому кіносервері світу IMDB чомусь отримав видозмінену назву, з якої видалили слово «Russia», залишивши нападника на Україну безіменним — «Ukraine: Life Under Attack», таким чином виявляючи досі існуючий страх цивілізації перед російськими варварами з ядерною дубинкою
Без вираження своєї позиції, без декларативності та маніпуляцій, за стандартами журналістики, Бенчела і Томбола показали людей під атаками цих варварів, рухаючись від героя до героя крізь полум’я руйнації та смерть людей на вулицях та в їхніх будинках. Для початку журналісти знаходять пожежника Романа, який разом з родиною живе на пожежній станції. У перервах між виїздом до чергового палаючого об’єкта, він, добре знаючи англійську, спроможний доступно пояснити, що «Путін — це фак», «життя — це життя», а він вже поховав 40 своїх друзів-пожежників.
Далі камера переходить до цих зруйнованих багатоповерхівок на сумнозвісному харківському районі Салтівка, чиї обвуглені місця від влучань снарядів, немов чорні очі мерців, мають залишитися у пам’яті всіх глядачів. Під стінами цих бетонних портретів смерті ходить наступний герой, віднайдений режисерами, беззубий Сергій. Він втратив руку (може, і зуби також) під час прильоту в його дім, був витягнутий з-під завалів пожежниками (чи парамедиками) і тепер живе в укритті разом з десятками інших — як і він, вимушених безхатьків. Іноді приходить до свого дому-скелету, піднімається на поверх-поперек, заходить в квартиру з роззявленим ротом пройомів без вікон, знаходить в купі подрібненої цегли горнятко і згадує, як пив з нього чай.
Можливо, його спасла й парамедикиня Тетяна, до якої наступним кроком переноситься камера, це вже не встановити в хаосі щоденних обстрілів і масового безпам’ятства. Тетяна їде туди, куди скажуть, і рятує тих, кого може. Іноді вона стабілізує повернутого до життя після прильоту, але в госпіталі той віддає Богу душу. Бо прохання доньки пораненого батька — «спасите отца!» — не завжди реально втілити. Російськомовних харків’ян росіяни вбивають так само безапеляційно, як і всіх решта.
Колись 1,5-мільйонний бурхливий Харків тепер завмер у своїй безлюдності доріг та вулиць. Тисячі й тисячі людей вибравши чи не вибираючи залишитися, тепер перемістилися під землю, на станції метро, що виглядає мов пекельний паноптикум
На колії — зупинений потяг з постійно відкритими дверима; на пероні — сотні ліжок, ковдр і матраців; повсюдно — термоси і банки з водою, висять рушники; палатки, клітки з папугами, відра, пси і навіть пральні машини, певно, до яких ще не встигли дотягтися руки росіян-мародерів...
86-річний стариган Віталій розважає людей грою на гітарі й російськомовними піснями про циган, а 10-річна дівчинка Віка розказує про страх, додаючи, що знає — навколо війна, але при цьому не розуміє, чому... На 11-му році війни вона не знає, чому іде війна. Їй ніхто нічого не говорив. Можливо, її батьки теж не знають. Це певним чином режисери підтверджують кадрами з іншого місця, з бомбосховища, де люди, ніби нічого не сталося, подовжують дивитися радянські фільми про війну, дивуючись війні росіян і мотивуючи свій подив фразою «так наші же деди вместе ваєвалі, абідна»...
Чи зрозуміють люди, що сталося, чому почалася війна і що треба змінити в майбутньому, аби такого не сталося знову? — режисери на це не відповідають, бо відповідати на питання не є їхньою задачею
Вони лише фіксують реальність, щоб глядач задумався. Якщо здатен задуматися. Фільм «Україна: життя під російськими атаками» — це лише фіксація Харкова навесні 22-го року, документація українців в момент їхньої життєвої катастрофи, жаху і болю.
Пізніше, через 8 місяців, режисери повернулися до своїх героїв, і зняли своєрідний епілог, коли росіян було відкинуто від Києва, а захоплення Харкова не відбулося. Люди наважилися покинути харківське метро і вийти на світ Божий. Безрукий Сергій досі ходить на руїни свого дому. Роман переїхав з родиною до Німеччини. А музикант Віталій змінив гітару на баян, продовжуючи грати російськомовні пісні в метро, вже позбавленого ліжок і людей: його мрією є забути ті спогади, які має з перших місяців війни, він хоче це забути і жити тепер з новими думками. На момент цього епілогу, на початок 23-го року, всі вони, герої фільму, ще не знали, що війна продовжуватиметься надалі, і Харків обстрілюватимуть ще страшніше, вже ракетами та КАБами.
P.S. Фільм був створений у 2022-23 роках на замовлення британського телеканалу Channel 4 Television і американської програми Служби суспільного мовлення Frontline PBS, тої самої, яка продюсувала «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки, в подальшому лауреата премії Американської кіноакадемії «Оскар» за кращий документальний фільм року.
Український легіон у Польщі розпочав набір добровольців
Олена Клепа: Кого чекаєте в лавах Українського легіону?
Олег Куць: Ми запрошуємо всіх придатних до військової служби громадян України віком від 18 до 60 років, які зараз перебувають за кордоном. Йдеться не лише про чоловіків, а й про жінок. Можна приїхати до Любліна, поспілкуватись, подивитись на роботу рекрутингового центру, дізнатись умови та вимоги, а вже тоді вирішувати, підписувати контракт чи ні.
Таким чином ми боремося з дезінформацією ворога в інформаційному просторі України і за кордоном. Ніхто і нікого без підготовки чи без належного обмундирування на фронт не відправляє.
Все прозоро, все на добровільній основі і згідно з підписаним контрактом
Спочатку будуть навчання, тренування на полігоні, які забезпечують польські партнери. Вони ж надають надають озброєння, техніку. З українського боку забезпечується форма і тилове забезпечення
Яким чином працює рекрутинговий центр?
Рекрутинговий центр при консульстві в Любліні допомагає організаційно. Цей проєкт — як перша ластівка. Ми вдячні польській стороні за можливість його реалізувати. Ми розраховуємо і очікуємо, що наші іноземні партнери теж долучаться до цієї ініціативи і за нашим прикладом будуть робити подібне в інших країнах. Більше інформації з цього приводу повідомить Міністерство оборони.
З першого жовтня йде повноцінна робота центру рекрутингу — співбесіди, медичні огляди, перевірка документів, щоб все було оформлено, згідно з чинним законодавством. Потім визначається дата, коли прибувають добровольці підписувати контракт і розпочинають навчання.
Чи можна вибрати війська, в яких хочеш служити чи конкретну бригаду?
У даному випадку в Польщі Український легіон формується як один злагоджений підрозділ — тому ні. Цим цей рекрутинг і відрізняється від того, що відбувається в Україні. Добровольці разом починають навчання як сформований один підрозділ — разом тренуються, їдуть на фронт і так само разом повертаються на ротацію до Польщі до своїх родин.
Набагато легше і спокійніше, коли знаєш і довіряєш одне одному
Якщо чоловік отримав повістку, перебуваючи за кордоном, і вчасно не повернувся, а зараз хоче підписати контракт, чи може він це зробити і не боятися, що його потім не випустять до родини за межі України?
Коли людина підписує контракт, то вона вже стає військовослужбовцем. Потім всі добровольці разом повертаються до Польщі на тренування і відпочинок.
Чи може іноземець записатися до Українському легіону?
Цей проєкт передбачений виключно для громадян України. Такою була безпекова угода, підписана під час візиту Президента України до Республіки Польща — між Володимиром Зеленським і Дональдом Туском.
Що, окрім патріотизму, може спонукати підписати контракт?
Хтось, наприклад, не може за кордоном знайти гарну роботу, щоб оплатити житло, дати гарну освіту дітям чи просто переживає за своє майбутнє. Коли чоловік чи жінка записуються до легіону і йдуть служити, то отримують достойне грошове забезпечення, їхні родини мають гарантію того, що потім ті повернуться у Польщу у відпустку чи на ротацію.
А є громадяни, які просто бояться, не знають, як повернутися, бо, наприклад, та ж повістка прострочена. І для них це досить хороша опція: і свій обов'язок виконати, і бажання здійснити.
Яку фінансову винагороду можуть отримати бажаючі вступити до легіону?
Фінансові умови для захисників України однакові. Є загальний стандартний контракт. Суми для тих, хто підписав контракт вдома, і для тих, то підпише за кордоном, подібні. У тилу менше, на передовій, де ведуться активні бойові дії, — більше. Залежно від складності бойового завдання — до 190 тисяч гривень на місяць для рядового складу. Ми не могли допустити, щоб фінансування було різне для тих наших захисників, хто в Україні записується, і хто тут. Але цього цілком достатньо, щоб забезпечувати проживання сімей навіть за кордоном.
Бонус — відпустку можна провести в будь-якій країні за вибором військовослужбовця
Для вступу до Українського легіону досвід служби у війську не обов'язковий. Ми гарантуємо навчання на базах НАТО за вашою посадою в підрозділі. Кожен доброволець обов'язково проходить 35 днів базового військового вишколу, а також злагодження у складі підрозділу. Також добровольці можуть бути ще направлені на підвищення навичок на одну з європейських баз. Це ще кілька місяців навчать.
Як долучитися до Українського легіону?
Можна подати заявку на сайті або завітати безпосередньо до Центру рекрутингу за адресоб: м. Люблін, вул. Спокойна, 2 (ul. Spokojna, 2, 20-074 Lublin, Polska).
Можна зателефонувати і запитати все, що цікавить, прийти на співбесіду. Все відбувається, згідно зі стандартами НАТО. Це можливість стати частиною чогось більшого, того, що надихає весь світ. Разом боремося за майбутнє наших дітей. Це все веде нас до тої великої перемоги, яка дозволить нам жити в кращому майбутньому для нас і наших дітей.
Майбутнє
Закінчити війну у 2025 році: австралійський генерал назвав передумови
Ситуація на полі бою створює можливість «покласти край війні» у 2025 році, — заявив Президент Володимир Зеленський під час саміту «Україна — Південно-Східна Європа», що відбувся у Хорватії 9 жовтня. Глава держави також повідомив, що у листопаді буде остаточно завершена робота над українською Формулою миру, де будуть прописані справедливі умови завершення війни.
Водночас Росія не демонструє готовності до переговорів. Й Україна начебто може пом'якшити свою позицію. Про це пише агенція Bloomberg з посиланням на власні джерела. У публікації йдеться, що Президент Зеленський лише публічно наполягає на незмінності Формули миру, але водночас начебто готовий визнати, що у війні має розпочатися ендшпіль [заключна стадія партії в шахах чи шашках, — Ред.].
У вітчизняному МЗС категорично заявили, що Україна не поступиться агресору за рахунок власного суверенітету та територіальної цілісності. То ж коли і на чиїх умовах можна очікувати мир? Про це Sestry запитали генерал-майора Збройних сил Австралії у відставці Міка Раяна.
Марина Степаненко: Володимир Зеленський заявив, що «ситуація на полі бою створює можливість покласти край війні у 2025 році». На вашу думку, які передумови має на увазі Президент? Як особисто ви оцінюєте ситуацію на полі бою зараз?
Мік Раян: Ми всі сподіваємося, що зможемо закінчити війну у 2025 році, але ситуація на полі бою зараз залежить від того, про яку ділянку ви говорите. На сході України все виглядає досить похмуро. Росіяни, схоже, продовжують просуватися вперед, навіть якщо їм це дуже дорого коштує — так само, як і Україні.
Ситуація на Курському напрямку зараз доволі статична. І хоча цей рейд є значним досягненням на полі бою, важко зрозуміти, які політичні чи стратегічні результати він дасть Україні, адже Путін не змінив свою стратегію
Він продовжує переслідувати максималістську мету — підпорядкувати собі Україну. Американці, на жаль, теж не змінили свою стратегію, не змінили свою політику щодо використання далекобійної зброї. А НАТО, схоже, просто продовжує дотримуватися свого гасла «стільки, скільки потрібно», що, на мою думку, не дуже допомагає Україні.
Тож наразі, щоб війна закінчилася у 2025 році за сприятливих для України умов, потрібні зміни в політиці США, зміни в ресурсах НАТО і Вашингтона, щоб вам надали більше обладнання, організували більше курсів з підготовки бійців, дали більше боєприпасів і дозволили використання далекобійних озброєнь.
Агенція Bloomberg з посиланням на джерела повідомляє, що українське керівництво начебто готове продемонструвати певну гнучкість задля завершення війни. Водночас нашою головною військовою метою залишається повернення усіх окупованих територій — заявили в МЗС. В теорії, як Україна може збалансувати — поєднати ці два завдання?
Врегулювання війни шляхом переговорів завжди вимагатиме певного компромісу з обох сторін. Але це не означає, що Україна повинна відмовитися від повернення всіх своїх територій, які зараз окуповані Росією на сході і півдні, включно з Кримом. Це може означати, що повернення цих земель відбуватиметься поетапно, а не одномоментно.
Тому я думаю, що ви можете поєднати і те, й інше. Питання буде лише в часовому проміжку, протягом якого це повернення відбуватиметься. І пам'ятайте, що ми також говоримо про частину російської Курської області, яку Київ намагатиметься обміняти на Донбас і Крим, щоб гарантувати, що вони врешті-решт повернуться до складу України, а громадяни, які проживають на цих територіях, звільняться від російського гніту.
Яку роль у цьому контексті може відіграти західна допомога?
Щоб переконати Путіна сісти за стіл переговорів, треба переконати його, що він не може перемогти.
Очільник Кремля має бути впевнений, що продовження війни становитиме більшу загрозу для Росії, але головним чином для нього самого, ніж продовження війни
І я думаю, що шлях до цього, по-перше, полягає в тому, щоб завдати більше поразок і знищити більше російських сил на полі бою. Це вимагатиме не лише важких зусиль з боку українських солдатів, але й набагато більше боєприпасів і обладнання від Заходу. Але це також вимагатиме продовження економічної допомоги українському уряду, продовження, якщо не посилення, економічних санкцій проти Росії і, зокрема, проти тих, хто допомагає РФ, незалежно від того, хто це може бути, — до Китаю включно. І це вимагатиме постійної дипломатії з боку Сполучених Штатів, європейських та азійських країн, які справедливо підтримують свободу України.
У листопаді Україна остаточно завершить роботу над формулою миру і опісля проведе Другий саміт миру. Чи буде там представлена РФ — наразі незрозуміло. Враховуючи це, чи наблизить цей захід нас до миру?
Хороше питання. Я думаю, що участь Росії буде ключовим фактором, який визначить, чи буде цей захід успішним, чи ні. Належить з'ясувати, чи зацікавлені росіяни в цьому. Мені здається, що Путін на даний момент відчуває, що він перебуває у найвигіднішому від початку війни становищі. І він не хотів би відмовлятися від цього, поставивши на кін здобутки останнього року. Адміністрація Зеленського, думаю, розуміє, що наразі Україна не має достатньо важелів, щоб змусити Росію до переговорів. А план перемоги, який вона сподівалася представити на зустрічі у німецькому Рамштайні, мав на меті проінформувати партнерів, яка підтримка необхідна для посилення тиску на Путіна.
Попри перенесення Рамштайну, Зеленський вже представив план перемоги США та найголовнішим європейським партнерам. Першим пунктом — є запрошення України до НАТО. Чи варто очікувати жвавіших обговорень щодо вступу та офіційного запрошення на саміті в Гаазі наступного року?
У НАТО чітко дали зрозуміти, що Україна врешті-решт стане повноцінним членом Альянсу. Незрозумілими залишаються часові рамки та умови, за яких це станеться. Поки що немає жодних доказів того, що НАТО буде швидко рухатися до цього.
Але за лаштунками можуть відбуватися речі, про які ми не знаємо
Звичайно, хотілося б сподіватися, що на наступному саміті НАТО буде набагато більше прогресу щодо умов і термінів вступу України до Альянсу. Але на даний момент незрозуміло, коли і як це може статися.
1 жовтня колишній прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте став новим генсеком НАТО. Чи може його прихід на цю посаду посприяти пришвидшенню членства України?
Наразі не схоже на це. Новий генеральний секретар, швидше за все, є спадкоємцем, а не представником змін. Він дуже чітко заявив не лише про свою рішучу підтримку України, але й про свою готовність обговорювати ті жахливі речі, які вчиняє Росія. За нового генсекретаря НАТО, думаю, ми побачимо набагато більше спадкоємності, ніж будь-яких змін. І це позитивний, а не негативний сигнал.
Ви спостерігаєте за війною в Україні від початку повномасштабного вторгнення і навіть написали книгу «Війна за Україну: Стратегія та адаптація під вогнем». Які головні висновки зробили, аналізуючи хід бойових дій? Які позитивні та негативні тенденції в українському війську бачите зараз?
На різних рівнях засвоєні різні уроки, з яких ми вже можемо зробити висновки. На політичному і стратегічному рівнях дуже важливо мати хорошу, добре продуману стратегію щодо використання своїх військових сил, економічних та дипломатичних засоби для перемоги. У Росії не було хорошої стратегії, коли вона вступала в цю війну.
Зрозуміло, що Україна намагається розробити і реалізувати власну стратегію, але вона зав'язана на підтримці Заходу. І проблема полягає в тому, що ані США, ані НАТО, схоже, не мають власної переконливої або здійсненної стратегії, яка б виходила за рамки простої підтримки України. Ми ще не бачили стратегії Сполучених Штатів або Північноатлантичного альянсу, яка б передбачала, що Росія має програти, яка б визнавала, що програш Росії у цій війні, має бути частиною українського успіху.
І я думаю, що це справжня проблема, адже Сполучені Штати, зокрема, більше стурбовані тим, що Росія програє, ніж тим, що програє Україна. І це справжній стратегічний прорахунок
Другий важливий урок полягає в тому, що обидві країни — і Росія, і Україна — багато чому навчилися і багато в чому змінилися від початку війни. Те, як діють українські Сили оборони зараз, дуже відрізняється від того, як вони діяли в лютому 2022 року. Цьому посприяли різні технології, застосування безпілотників, українці тепер загартовані в боях. Ви залучили багато нових людей через численні втрати, яких зазнали. І це свідчить про те, що сучасні збройні сили повинні мати дуже ефективні процеси навчання і обміну досвідом, щоб вони могли постійно адаптуватись і постійно генерувати нові джерела переваги над своїм ворогом.
І хоча є багато інших уроків, останній, на якому я хотів би наголосити і який є дуже важливим, — це роль хорошого лідерства, яке продемонстрував президент Зеленський, особливо в перші місяці війни, коли він об'єднав Україну, а також об'єднав підтримку Заходу. Також це хороше лідерство на полі бою від командирів взводів і рот — до командирів батальйонів і бригад в Збройних силах. Це не піддається дискусії. Це є запорукою успіху і стане важливою частиною перемоги України.
А як щодо росіян? Путін оновив ядерну доктрину РФ і вивів на бойове чергування ракетний комплекс «Ярс», який може нести ядерну зброю. Як ви оцінюєте ці дії з боку Російської Федерації?
Насправді, не так вже й сильно змінилася російська доктрина. Просто Путін зробив із цього масштабну заяву. Таким чином він продовжує маніпулювати Адміністрацією США, яка закам'яніла від заяв Росії про її ядерний потенціал. При цьому зараз Вашингтон демонструє такий рівень ескалації риторики терору, якого ви не бачили від американських адміністрацій часів холодної війни, а тоді загроза ядерної війни була набагато, набагато вищою. В історії є безліч прикладів того, як наддержави вели війни, програвали їх і не застосовували ядерну зброю. США це спіткало і в Кореї, і у В'єтнамі, і в Афганістані. Росія теж програвала в Афганістані. Отже, ми самі себе загнали в кут — і Путін це зрозумів. Він використовує подібні заяви, щоб тероризувати президента Байдена та його радників і змусити їх не надавати Україні всієї підтримки, яку вони могли б надати.
Як Заходу вийти з цього кута, оповитого страхом перед ядерною війною?
Я думаю, що ми просто повинні розкрити блеф Путіна і дуже чітко заявити, що це не війна, спрямована на захоплення Росії чи усунення його від влади. Це війна за безпеку України та її повернення до кордонів 1991 року.
Захід мав би заявити, що зробить все, що в його силах, аби повернути територіальну цілісність та суверенітет Україні, включно з розгромом усіх російських сил на українській території
Це був би значний зсув, значний політичний і стратегічний зсув, який так необхідний, щоб не допустити перемогу Росії. У цьому полягає стратегічний імператив. Існує також моральний імператив: українці страждають і вмирають щодня, поки триває ця війна, і я думаю, що на нас лежить обов'язок зробити все можливе, щоб покласти край стражданням українців.
Ви вже згадували про відсутність дозволу союзників бити по території РФ далекобійною зброєю західного виробництва. Нам також постачається обмежена кількість ракет, здатних вразити російські військові об’єкти, розташовані далеко від українсько-російського кордону. Наразі ми можемо їх застосовувати лише для ударів по об’єктах на тимчасово окупованих територіях. Чому наші союзники непохитні у цьому питанні?
Я спершу відповім на другу частину запитання, яка стосується невеликої наданої кількості далекобійних ракет. Насправді це є наслідком обмежених запасів у західних арсеналах. Це дорога зброя, і зазвичай західні країни купують її не тисячами, а сотнями.
І деякі західні країни, зокрема США, Японія та Австралія, повинні думати про власні запаси на випадок, якщо Китай щось утне, а в найближчі кілька років це досить імовірно
Отже, щодо кількості — все більш менш прозоро і зрозуміло. Але з дозволами все трохи складніше. Дуже шкода, що США не дозволили Україні атакувати законні військові цілі в глибині Росії, звідки злітають бомбардувальники і винищувачі, які запускають бомби та ракети по українських цивільних і солдатах. Це не було б ескалацією з боку України, адже Росія робить те саме з перших днів війни. Отже, надання такого дозволу стало б простим надолуженням того, що Росія робить протягом вже майже трьох років.
Оскільки Європа орієнтується на США у цьому питанні, чи можна очікувати, що після американських виборів Україна все ж отримає ствердну відповідь?
Наразі важко сказати, що це станеться, але це не означає, що цього не станеться. І, очевидно, що ми б хотіли цього. Та, на жаль, ці дебати тривають вже так довго, що росіяни мали достатньо часу, щоб перемістити цінне військове обладнання, яке могло б стати мішенню. Ця затримка, яку ми спостерігаємо, дала росіянам місяці, щоб підготуватися до можливих майбутніх ударів західною далекобійною зброєю. І це насправді жахливо.
Водночас незалежно від того, кого оберуть у Сполучених Штатах, ви, ймовірно, станете свідками перегляду політики щодо України, Близького Сходу та Китаю після приходу нової адміністрації в січні. Це може зайняти тижні або місяці. І поки цей процес не завершиться, важко очікувати значних змін у політиці Сполучених Штатів, а отже, і в політиці НАТО щодо підтримки України.
Як, на вашу думку, результати виборів у США можуть вплинути на війну в Україні? Який кандидат здатен наблизити нас до миру і чому?
Адміністрації Камали Гарріс, схоже, будуть притаманні риси спадкоємності. Вона відкрито говорила про свою підтримку Україні та інших держав, які протистоять російській агресії і намагаються дати їй відсіч. А втім, ми не знаємо, чи зможе її адміністрація надати додаткову допомогу або змінити політику США задля поразки Росії в Україні.
З адміністрацією Дональда Трампа трохи складніше. Він та Джей Ді Венс [кандидат на посаду віце-президента від Республіканської партії. — Ред.] дуже відкрито висловлювали свій скептицизм щодо підтримки України.
На жаль, ви бачили, як Трамп у своїх коментарях під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським говорив про швидке завершення війни. Я не думаю, що це реалістично, адже ви маєте переконати Україну і Росію в дотриманні певних умов, і я не впевнений, що адміністрація Трампа зможе це зробити, але побачимо.
Тому я думаю, що за адміністрації Гарріс буде більше спадкоємності, а за адміністрації Трампа — більше невизначеності
Наостанок хочу з вами обговорити Курський рейд ЗСУ. Ви згадували цю операцію кілька разів впродовж інтерв’ю. А втім, хотілося б глибше її проаналізувати. Минули 2 місяці відколи розпочався наступ. На вашу думку, чи він себе виправдав?
По-перше, я думаю, що українські військові багато чому навчилися торік і застосували ці уроки під час Курської наступальної операції. Тож це було значне тактичне і бойове досягнення. Але тактичні досягнення нічого не варті, якщо вони не можуть втілитися у стратегічні та політичні успіхи.
На даному етапі кампанії ми не бачимо жодних значних стратегічних чи політичних переваг від операції в Курську. Звісно, потенційно ця територія може стати розмінною монетою, завдяки якій Київ поверне частину своїх земель. Але, зрештою, цей наступ не змусив Путіна вивести значні сили з України.
Очевидно, що він перекинув до Курщини деякі угруповання, але не з тих місць, де він досягає найбільшого прогресу. Окрім того, рейд ЗСУ не змусив Сполучені Штати переглянути свою підтримку або стратегію щодо України. Отже, найближчим часом ми не побачимо значних політичних чи стратегічних результатів української кампанії на Курському напрямку.
Титульне фото: LIBKOS/Associated Press/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Павел Коваль: Найближчими місяцями потрібно бути готовими до закінчення війни
Марія Гурська: 15 жовтня у світ вийде книга відомого журналіста Боба Вудворда «Війна». У ній автор стверджує, що після завершення свого попереднього президентства Трамп принаймні 7 разів таємно розмовляв з Путіним, а очільник Кремля погрожував Байдену ядерною зброєю під час телефонної конференції у 2021-му році. Як публікація цієї книги може вплинути на хід виборів у Сполучених Штатах і що є найважливішим для нас?
Павел Коваль: Для нас важливо дізнатися більше, чому Сполучені Штати відреагували на початок повномасштабного вторгнення так, як це було? Багато хто вважав, що ця реакція могла б бути сильнішою. І дії США могли би бути вирішальними. Після двох тижнів вагань Заходу Вашингтон включився у підтримку України. Книга Вудворда показує тло цих подій, коли Путін ще перед вторгненням погрожував ядерною зброєю. Пам'ятаємо вислів «червона лінія», який походить з часів Холодної війни. Путін спробував погратися з червоною лінією Заходу. Президент США слушно дійшов висновку, що єдиний спосіб мати справу з Путіним — це тверда, гостра і реальна політика, демонстрація, що «червоних ліній» не існує.
Джо Байден виявився сміливою та рішучою людиною. Він нагадує мені старого Мойсея, який веде демократичний світ через безлад, спричинений Путіним
Чи вплине інформація з книги Вудворда про можливу роль Трампа в зовнішніх конфліктах на процес і результати виборів?
На мою думку, ні. Це неможливо, бо електорат в США дуже консервативний. Перехід прихильників однієї партії до іншої відбувається набагато рідше, ніж у нашій частині Європи. Люди прив’язуються до політичної сили, жертвуючи гроші. У мене є знайомий, мій співвітчизник, який робить внески республіканцям — 500-600 доларів кожні три місяці. Можливо, для нього це не дуже багато, але він однаково відчуває зв’язок зі своєю партією. Це виражається також у тому, що він приймає навіть те, що до кінця не підтримує. Якщо ви його запитаєте, чи підтримує він Трампа, мабуть, він сказав би: «у питаннях безпеки я не з усім погоджуюся, але підтримую в його підході до податків».
Такий спосіб мислення американського виборця відрізняється від мислення українських та польських виборців, оскільки базується на тому факті, що якщо хтось платить, він відчуває набагато більшу лояльність.
І все ж у штабі Трампа обурилися інформацією з книги «Війна» — глава штабу назвав Вудворда «маленьким злобливим чоловічком». Можливо тому, що книга демонструє цей зв'язок: платники податків у США платять за те, щоб зупинити Путіна, а кандидат у президенти США це блокує.
Ця справа має багато різних аспектів. Насправді вона таки може зашкодити Трампу в передвиборчих гаслах, тому що наратив його кампанії приблизно такий: «Хочу швидкого миру, але я дійсно жорсткий щодо Путіна!».
А Вудворд підриває його кампанію…
Виборці можуть подумати, що різні жести, наприклад, надання Трампом тестів на COVID для використання Путіним можна трактувати як фамільярність чи прояв дружби до очільника Кремля. (сміється. — Ред.). Він дбає про його здоров'я. Це погано виглядає.
А для Путіна — це найголовніше, адже ми знаємо його одержимість темою власного здоров'я.
Може бути таке сприйняття, що Трамп в очах громадської думки в США виглядатиме як лікар або медсестра, яка стежить за тим, щоб Путін не захворів. І справді виглядає так, що експрезидент щоразу думає, як врятувати очільника Кремля. Але наскільки я знаю Америку, а я її знаю досить добре, люди там страшенно вперті. Нещодавно я мав зустріч з одним з важливих лідерів громадської думки з боку республіканців, який загалом дуже критично ставиться до Трампа. З наближенням дати виборів він на очах повертається в стрій. Він говорить те, що треба, бо не знає, чим все закінчиться. Він не знає, чи переможе Трамп у підсумку. Якщо переможе, йому доведеться шукати своє місце у цій республіканській родині. Тож не так багато республіканців, які критикують Трампа на останньому етапі.
Усі зараз в одну сопілку грають. Це Америка, там такі правила політичного життя. Треба почекати кілька тижнів
Трамп відмовився від завершальних дебатів з Камалою Гарріс 23 жовтня. Заявив, що однаково вже переміг, а демократка нічого нового не скаже.
Він просто боїться!
Яка зараз ситуація в США і чого насправді боїться Трамп?
Зараз всі говорять про Пенсільванію. Хтось додає до цього штату ще Джорджію, хтось — Північну Кароліну. Проблема в тому, що прийшов ураган, який загалом впливає на настрої, але також на фізичне місце голосування. Бо частина виборців просто втрачають можливість проголосувати. Вони пересуваються — і це також впливає на вибори. Реакція американського уряду на ураган є важливою. Це важливо в кожній країні. Якби вибори відбулися сьогодні, а я читаю детальну аналітику, як ситуація виглядає в окремих штатах, то, схоже, Гарріс перемогла б. Але сьогодні це не очевидна перемога, й усе ще можливий будь-який сценарій.
Через ураган Джо Байден був змушений скасувати свою участь на зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня. Як це пов'язано з виборами?
Байден зосереджений на тому, щоб правильно відреагувати на повінь, оскільки знає, що вона може мати дуже серйозний вплив на результати виборів, і виборці голосуватимуть, дивлячись на його дії. А це така ситуація, коли в деяких штатах кожен голос має значення, особливо у тих кількох, про які ми часто говоримо. Там важливо, щоб реакція була хорошою, тому що це допомагає Камалі Гарріс. Сьогодні Байден повинен так розкласти акценти, щоб перемогла віцепрезидентка. З точки зору української справи, краще, щоб перемогла Гарріс. Нервувати тут немає причин.
Давайте будемо чесними, внутрішні справи — це найважливіше на цьому етапі виборчої кампанії. Тема номер один, яка хвилює і команду Камали Гарріс, і Трампа, — це пошук голосів католиків у Пенсільванії. Якщо припустити, що українське питання, а власне, питання європейської безпеки, є найважливішим з нашої точки зору сьогодні, то ми повинні залишити їх в спокої і дати американським політикам зайнятися американською політикою у ті тижні, які залишилися.
Як впливає відміна Рамштайну на Україну і Польщу? Чи є шанс на ухвалення суперрішення ще перед виборами в США?
Насправді є одне принципове і невирішене питання. Українці мають право на захист своїх територій усією можливою зброєю, яку мають, у межах міжнародного права. Не повинно бути інших обмежень, українці повинні мати можливість у повній мірі атакувати військово-стратегічні цілі РФ. Якщо це виглядатиме по-іншому, ми візьмемо на себе відповідальність за те, що росіяни підсилюватимуться.
Експерти очікували, що на Рамштайні можуть бути оголошені певні рішення щодо прийняття України в НАТО. Світові медіа обговорюють модель Західної Німеччини для Києва. Що ви думаєте про цю ідею та інші можливі формати? Які думки звучать на Заході?
Протягом історії НАТО були різні ідеї. Наприклад, Рон Асмус, пов'язаний з демократами, але в стратегічних питаннях насправді не такий вже й далекий від республіканців, мав концепцію політичного розширення НАТО. Зараз звучить ідея, коли п’ята стаття діятиме лише на територіях, які повністю контролюються Україною — там, де немає російських військових. Додамо до цього факт візиту до Києва Марка Рютте, нового очільника НАТО. Захід шукає рішення, як сказати українцям, що вони будуть в Альянсі, адже вони героїчно ведуть цю війну. Українці закінчують ще один рік. Ми не можемо сказати, що це перемога, тому що очікуємо чогось більшого, щоб назвати це перемогою. Але якщо поглянути на карту, то росіяни не надто далеко зайшли. А якщо до цього додати, що українці зайшли в Курську область, то виходить трохи, як у Першу світову війну.
А це непогано для Києва, тому що це означає, що Україна здатна ефективно боронити свій кордон. Тому це має закінчитися розширенням НАТО. Тільки так — кінець і крапка
Тоді виникає два питання. Перше — коли це може статися? І друге — як провести умовний кордон для території, на яку поширюватиметься захист НАТО? Як переконати Путіна його поважати, а союзників — захищати території, підконтрольні Україні?
Мені подобається, що українці тиснуть і не здаються, прагнучи вбити український прапор усюди, тому що це відповідає природі й колективному духові української політики. Часто, коли мені хтось каже: «ці українці такі наполегливі!», — я згадую українських жінок, у тому числі Іванну Климпуш-Цинцадзе і інших представниць дипломатичної команди, коли ми поїхали до Конгресу одразу після 24 лютого 2022 року. Я пам'ятаю, як ці дівчата дивилися на американських конгресменів та сенаторів. Якби вони могли, вони б просто притиснули їх до стіни! І те, як вони з ними домовлялися, мене це вразило і лишилося в моїй пам’яті як демонстрація того, як українці, а особливо українки, можуть боротися. Зараз такий момент.
Це багатьох дратує, а деякі західні політики кажуть, що не можуть більше цього слухати. Але я на це кажу: «це війна, вони мають право так діяти»
Ми сидимо в комфортній Варшаві, а до них може прилетіти бомба або російська ракета, тому я думаю, що українці будуть тиснути, Україна буде тиснути, і, можливо, це когось роздратує, але дасть свої плоди, немає іншого способу боротися в такі часи, як дратувати когось. Також це трохи, як в Біблії, коли Христос змилувався вже не тільки через саму справу, а через те, скільки разів його просили. Непохитністю і невтомним підходом до політичного лобіювання можна когось замучити, але довести до певного політичного розв'язання. Так воно є і з Україною. І в моїх інтересах, як польського політика, зупинити російську політику та російську агресію. Одним із інструментів для цього є відкриття дверей НАТО.
7-8 жовтня відбулася велика конференція з оновлення України Common Future у Познані. Прозвучали важливі заяви і рішення щодо України. Поділіться основними результатами.
Буде багато коштів та можливостей для України, фактично скеровується кілька мільярдів євро з ЄС у вигляді різних фінансових інструментів для бізнесів з Польщі та з усієї Європи, а певною мірою й за межами Європи, які хочуть інвестувати в Україну і мати в там своїх партнерів, мають представництва або операторів в Україні. Отримати їх буде досить легко — ми над цим працюємо. На Common Future у Познані було ще одне оголошення — польська ініціатива. Є фірми — польські або розташовані в Польщі — а, може, й українські, які переїхали до Польщі, які хочуть взяти участь у відновленні. У сусідній з Україною Польщі вони можуть вести проєкти або виготовляти певну продукцію чи елементи. На це ми виділили додаткові 250 мільйонів євро. З наступного року це стане можливим. Я запросив на розмову про відбудову колег з Литви, Чехії та Словаччини. Була можливість у нашому центральноєвропейському колі попланувати дії. Одним із головних напрямків діяльності є карпатський вимір відбудови України. І це, напевно, буде зосереджено на тристоронній угоді — Словаччина, Польща, Україна. Можливо, доєднається й Румунія — побачимо, наразі там скоро вибори. Та якщо коротко, ми хочемо посилити ті речі, які стосуються кордону і пунктів пропуску. Те, на що американці кажуть «connectivity», — тобто усі речі, які пов’язані з транспортом через цю чутливу точку на карті, якою є Карпатський трикутник.
Ми виходимо з того, що в найближчі місяці потрібно бути готовими до закінчення війни
Коли це буде? Невідомо. Ми не знаємо, як це буде виглядати — чи буде кінець війни, чи перерва — але якщо почнеться відбудова, ми маємо бути готові, тому додаємо нові інструменти.
Візит Зеленського до США: політичний скандал, План перемоги та нові виклики
Візит Володимира Зеленського у США почався 22 вересня, український президент повіз у Вашингтон так званий План перемоги — стратегію подальших українських дій, щоб обговорити її з чинним президентом США і кандидатами на цю посаду. Аж раптом Зеленський опинився в епіцентрі політичного скандалу — топові республіканці, зокрема спікер Палати представників Майк Джонсон, звинуватили українську владу у втручанні в американські вибори. Що пішло не так під час візиту Зеленського, чому Україна стала центральною мішенню передвиборчої кампанії Трампа, чи мають Україна та Європа план на випадок його президентства і чи підтримають партнери План перемоги Зеленського?
Несподіваний скандал
За дуже короткий час реакція на візит Зеленського у Сполучених Штатах змінилася кардинально. Ще на його початку й адміністрація Байдена, і передвиборчий штаб Камали Гарріс, і передвиборчий штаб Трампа в загальних рисах підтримували той план, який Президент України привіз до Америки, каже директор програми «Північна Америка» «Української призми» Олександр Краєв.
Однак візит Зеленського на завод в Скрантоні (Пенсильванія), який виробляє боєприпаси для України, спровокував демонстративне обурення Трампа і його ближнього кола. Дійшло до того, що спікер Палати представників Майк Джонсон написав листа з вимогою звільнити українського посла Оксану Маркарову, мовляв, разом з Зеленським завод в Скрантоні відвідали представники демократичної партії і жодного республіканця, а це, на думку Джонсона, вже підігрування Байдену та Гарріс і втручання в американські вибори. Очевидно, що це все елементи передвиборчої кампанії, однак це створює проблеми для України, адже ставить під питання голосування за пакет підтримки України у Палаті представників, зауважує Олександр Краєв:
— Не забуваємо, що бюджетний рік закінчується через декілька днів, і на початку жовтня мають початися бюджетні переговори. Вони, зазвичай, швидко не проходять, але, так чи інакше, в нас далі дуже і дуже складний та важливий період, який нам треба пройти, як кажуть англомовні, with flying colors [з блискучим результатом. — Ред.]. А в нас це явно не вийде в найближчій перспективі, тому що Палата представників не готова буде голосувати за будь-який проект, який стосується України. З абсолютно зрозумілих причин: тому що Джонсон після цієї заяви просто не буде ставити український законопроєкт на голосування. Бо, це точно не в його інтересах.
План перемоги
Цей план спрямований на зміцнення України, щоб змусити лідера Кремля Володимира Путіна сісти за стіл переговорів на справедливих умовах, заявив в інтерв’ю ABC News Володимир Зеленський. Водночас, з його слів, не йдеться про переговори з Росією: «Це міст до дипломатичного рішення для припинення війни. Тільки із сильною позицією, яку ми можемо просувати, зможемо підштовхнути Путіна до припинення війни дипломатичним шляхом».
Один з пунктів Плану перемоги — запрошення України до НАТО, заявив керівник Офісу президента Андрій Єрмак під час виступу в Раді з міжнародних відносин у Нью-Йорку. Загалом же в документі 4 ключові пункти: окрім запиту на гарантії безпеки, продовження вторгнення України в російську Курську область для забезпечення територіальних козирів для переговорів; список озброєнь та прохання про міжнародну фінансову допомогу — про це повідомило видання The Times, покликаючись на поінформовані джерела.
Cтарший консультант Американської ради з питань зовнішньої політики (AFPC) Стівен Бланк (Stephen Blank) має сумніви, що Зеленський отримав бажане:
— Я маю на увазі, що США збираються продовжувати допомагати Україні грошима і так далі, але я не думаю, що Україна за підсумками цього візиту отримала дозвіл на використання зброї такий, який хотіла. І безумовно, Київ не отримає гарантій НАТО від Байдена. Все це прикро. Але, і я про неодноразово писав, ця адміністрація занадто боїться Путіна, щоб зробити те, що необхідно для перемоги. Що мало б статися в ідеалі: ви отримаєте зброю, яка вам потрібна, ви отримаєте фінансування, яке потрібно, і ви отримаєте енергоносії, які потрібні Україні, щоб підтримувати внутрішню економіку та військові зусилля і бути спроможними напасти на Росію, бо вона заслуговує нападу. Крім того, я весь цей час стверджував, що Україну потрібно було прийняти до НАТО одразу після вторгнення, і все ще потрібно це зробити.
Такий крок позбавив би нас ядерної загрози з боку Росії. Росія нізащо не нападе на НАТО з ядерною зброєю, хіба що захоче покінчити життя самогубством
Одним з основних принципів підтримки України з боку західних союзників було надання українцям можливості бути господарями власної долі. Цей принцип залишається незмінним, наголошує заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Залишається незрозумілим, чи дозволять західні союзники використовувати далекобійну зброю на території Росії. Дивлячись на останні 2,5 роки з моменту повномасштабного вторгнення в Україну, ми спостерігаємо повільну, але поступову еволюцію в типі озброєння, яке Захід надає Україні. Українці продемонстрували свою рішучість, мужність і швидке оволодіння новими типами озброєнь, тим самим переконавши деяких найбільш скептично налаштованих союзників у своїй спроможності і в тому, що російська ескалаційна риторика є блефом.
Президент США Байден оголосив про новий пакет допомоги Україні, який включає в себе далекобійні боєприпаси JSOW (Joint Standoff Weapons). Це ще одна поступова зміна
Ukraine will win this war.
— President Biden (@POTUS) September 29, 2024
And the United States will continue to stand beside them every step of the way. pic.twitter.com/Sb3c08eC6s
Дійсно, збільшення військової допомоги разом із домовленістю про використання систем дальнього радіусу дії для нападу на російську територію в поєднанні з сильними гарантіями безпеки може змістити стратегічний баланс на користь України. Вирішальне значення для реалізації цього плану має позиція Сполучених Штатів, які перебувають у своєрідному часовому проміжку, в чому Володимир Зеленський переконався під час свого візиту, каже колумніст тижневика «Політика», голова правління Фонду Стефана Баторія Едвін Бендик (Edwin Bendyk):
— Виборча кампанія означає, що рішення президента Джо Байдена будуть оцінюватися не лише з геостратегічної точки зору, а й у контексті електоральних шансів Камали Гарріс.Тому несхвалення використання американського озброєння для атак вглиб Росії може бути пов'язане як з реальним побоюванням ескалації війни і застосування ядерної зброї Росією, так і з тим, що таке рішення може бути використане в політичній боротьбі. Так само і з можливою політичною ініціативою щодо вступу України до НАТО. Ситуація може змінитися після виборів, коли буде відома особа нового президента, але Джо Байден все ще буде при владі.
Чи вирішить він використати цей час для зміцнення «спадщини Байдена» і виступити зі сміливими ініціативами, наприклад, щодо України і НАТО? Сьогодні неможливо передбачити
Америку не вразив план Зеленського, статтю під таким заголовком опублікувало видання The Wall Street Journal. Джерела видання кажуть, проблема в тому, що документу бракує комплексної стратегії, і він є не більш ніж перефразованим запитом на отримання додаткової зброї та зняття обмежень на застосування ракет великої дальності.
Директора програми «Північна Америка» «Української призми» Олександра Краєва трохи здивувала реакція Білого дому, бо спочатку план Зеленського їм подобався (вони були в курсі цього плану, розуміли, як він розробляється і в яку сторону), а потім несподівано з’явилась заява, що вони не впевнені, чи воно спрацює і його треба доробляти:
— Тобто є певне розходження в думках, і ми не приділили цьому достатньо уваги, коли побачили, що є абсолютно різне трактування цього Плану перемоги зі сторони інсайдерів. Були інсайдери у Bloomberg, були інсайдери у The Times — і там йшлось про абсолютно різні плани перемоги, там навіть різний погляд на НАТО. Одна стаття каже, що там гарантії на рівні 5 статті НАТО, інша каже, що це повноцінний вступ в НАТО, причому в найближчій перспективі.
Це зовсім різні підходи і різне бачення цієї ситуації
Західні партнери України розуміють важливість нинішньої ситуації в Україні, і з часу останнього саміту НАТО було зроблено кілька кроків, спрямованих на зміцнення позицій України, зауважує заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Деякі з цих кроків включають створення у Вісбадені місії НАТО з надання допомоги Україні, що є кроком в обхід дуже поляризованої політичної динаміки в США. Понад 20 країн-членів Альянсу підписали з Україною двосторонні угоди про безпеку. Нещодавно вони підтвердили свою відданість цим домовленостям на зустрічі у Вашингтоні. Іншим прикладом є європейська прихильність до розширення ЄС. Надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС є важливим кроком на шляху наближення країни до єдиного європейського ринку та європейської сім'ї. Польське головування в ЄС планує досягти прогресу в цьому питанні, відкривши перший блок переговорів про вступ.
Фактор Трампа
України вже немає, і в цьому винні Байден, Гарріс і Зеленський, який не хоче домовлятися з Путіним, таке заявив Дональд Трамп під час передвиборчого мітингу в Північній Кароліні:
— Президент України перебуває в нашій країні. Він робить брудні маленькі випади в бік вашого улюбленого президента – мене. І ми продовжуємо надавати мільярди доларів людині, яка відмовляється укладати угоду — Зеленському.
Трамп не уточнив, що таке «брудні маленькі випади». А втім, ймовірно, йдеться про реакцію Зеленського на деталі мирного плану Дональда Трампа для України, які озвучив Джей Ді Венс. У подкасті Shawn Ryan Show він сказав, що це виглядатиме приблизно як нинішня лінія розмежування між РФ та Україною: «Це буде демілітаризована зона, яку сильно укріплять, щоб росіяни не вторглися знову. Росія хоче, щоб ця війна закінчилася. Україна хоче, щоб ця війна закінчилась. Європа, яка недофінансувала цю війну, тоді як американські платники податків були щедрими до українців, теж хоче завершити війну, оскільки вона піднімає ціни на енергоносії».
Зеленський назвав це жахливою ідеєю, якщо меседж полягає в тому, що Україна повинна бути принесена в жертву. Це повертає нас до питання про ціну і про те, хто її заплатить. Ідея про те, що світ повинен закінчити цю війну коштом України, є неприйнятною, підкреслив український лідер.
Це дуже важлива для України дилема, чи варто більше часу зараз приділити Трампу, сконцентруватися на тому, щоб відбудувати з ним певний формат відносин, а чи треба надалі працювати, як працювали, і сподіватися, що в якийсь момент буде знайдено з ним спільну думку і можна буде вийти на певний компроміс, каже директор програми «Північна Америка» «Української призми» Олександр Краєв:
— Я, скоріше, є прихильником другої парадигми, що нам не потрібно окремо для Трампа старатися, нам не потрібно окремо для Трампа намагатися щось зробити, і нам точно не треба вестися на його провокації.
Трамп, окрім того, що абсолютно непередбачуваний, він ще й поняття не має, про що говорить, і це дуже небезпечно, вважає cтарший консультант Американської ради з питань зовнішньої політики (AFPC) Стівен Бланк (Stephen Blank):
— Він каже, що йому байдуже, що відбувається з Україною і якщо Трамп переможе, на Україну чекають дуже погані часи. Я думаю, що вони намагатимуться зменшити підтримку, і вони намагатимуться змусити Україну піти на поступки Путіну, що залишить Путіну контроль над Кримом і Донбасом.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66f6d51b2d20a9605a64f665_President%20Zelensky%20in%20USA.jpg">Павел Коваль: «Дипломатична бравада Зеленського має сенс»</span>
Коментарі Дональда Трампа стосовно України викликають занепокоєння і тривогу, зокрема й серед європейських лідерів, які активно готують плани на випадок, якщо Дональд Трамп знову стане президентом США, каже заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Розглядають кілька категорій наслідків: для допомоги Україні, для НАТО, для політики щодо Росії та російського вторгнення в Україну, для відносин з Китаєм, торгівлі з Європою та посилення неліберального інтернаціоналістичного руху. Польща та інші країни Східного флангу особливо стурбовані, тому що вони розуміють загрози і важливість допомоги Україні у перемозі у війні.
Водночас надзвичайно важливо, щоб був єдиний план і всі європейці повинні реагувати в унісон
I had a very productive meeting with @realDonaldTrump. I presented him our Victory Plan, and we thoroughly reviewed the situation in Ukraine and the consequences of the war for our people. Many details were discussed. I am grateful for this meeting. A just peace is needed.
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) September 27, 2024
We… pic.twitter.com/33t0kghTle
Щоб зустрітись з Трампом Зеленський на день продовжив візит у США. Трамп спершу демонстративно відмовлявся від зустрічі, але потім передумав. Зеленський запропонував Трампу обговорити план перемоги: «Я думаю, у нас є спільний погляд на те, що війна в Україні повинна бути зупинена, і Путін не може перемогти. Україна повинна перемогти». Трамп розповів, що в нього дуже гарні стосунки із Зеленським і з Путіним. Зеленський на це зауважив: «Сподіваюся, що зі мною такі кращі».
Після двох годин переговорів Трамп та Зеленський знову повторили тези про «спільне бажання справедливо закінчити війну». «Я хочу завершення війни, пан президент Зеленський хоче завершення війни, Володимир Путін хоче завершення війни — це гарне поєднання», — заявив Дональд Трамп.
Усі заяви Дональда Трампа про Україну, зроблені під час передвиборчої кампанії, мають виключно агітаційний характер і не варто робити поспішних, надуманих висновків. Зовнішню політику Дональда Трампа як можливого президента важко передбачити, хоча варто бути готовим до будь-якого сценарію, каже колумніст тижневика «Політика», голова правління Фонду Стефана Баторія Едвін Бендик (Edwin Bendyk):
— Очевидно, що можливе скорочення або навіть припинення участі Сполучених Штатів у допомозі Україні стане викликом для Європи. У військовому плані країни Європейського Союзу не можуть замінити США. Однак відомо, що Україна стрімко нарощує виробничі потужності своєї оборонної промисловості, і все частіше постає проблема нестачі фінансових ресурсів для фінансування виробництва. Саме тут європейські країни можуть активізувати свою участь, хорошим прикладом чого є Данія, яка профінансувала виробництво 18 гаубиць «Богдана». Однак, навіть якщо це станеться, повністю замінити США не вдасться.
Крім того, в розрахунках європейських політиків може виникнути уявлення (яке, до речі, вже частково присутнє), що зміщення стратегічного балансу на користь України є неможливим
Така ситуація означала б тиск на початок мирних переговорів, незважаючи на несприятливу для України стартову позицію, продовжує Едвін Бендик (Edwin Bendyk). Зрештою, не можна говорити про європейський план, оскільки питання стратегічної безпеки аналізуються на рівні окремих держав і залежать, як і в США, як від геостратегічної оцінки, так і від внутрішнього контексту:
— Доброю ілюстрацією цього є послаблення ролі Франції на європейській та міжнародній арені після парламентських виборів, результати яких суттєво послабили позиції президента Еммануеля Макрона і не призвели до створення стабільної правлячої більшості. Польська позиція щодо підтримки України залишається незмінною, як і безпекове бачення. Вона ґрунтується на присутності в НАТО при збереженні якнайкращих відносин зі Сполученими Штатами, незалежно від нинішньої адміністрації, зміцненні регіональної співпраці у сфері безпеки та посиленні власного оборонного потенціалу. Найкращим вираженням цього є бюджет Польщі на 2025 рік, який виділяє 4,7% ВВП на оборону.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Всі будуть у безпеці тільки тоді, коли безпеку будуть мати жінки
Що таке «феміністична зовнішня політика»?
Вона походить зі Швеції. Швеція була і є світовим лідером у питаннях гендерної рівності в політичних інституціях. У їхньому парламенті жінки становлять 46%. У 2014 році шведи вирішили, що настав час діяти ширше, і стали першою країною, яка заснувала свою міжнародну діяльність на феміністичних цінностях, тобто на прагненні до гендерної рівності та посилення прав жінок у всьому світі. Сьогодні цей термін набув набагато ширшого значення і означає представництво всіх соціальних груп, які піддаються ризику дискримінації за ознаками статі, віку, кольору шкіри, сексуальної орієнтації або інвалідності. Країни, які запроваджують таку зовнішню політику, вважають її необхідною умовою для досягнення тривалого миру та сталого розвитку на Землі.
А що конкретно це означає?
Наприклад, забезпечення дотримання прав громадян чоловічої та жіночої статі в тих країнах, де цього не відбувається. Ми мали чудовий приклад цього, коли в Польщі при владі була об'єднана правиця і були посилені закони про аборти. Тоді уряди Бельгії та Нідерландів вирішили підтримати польських жінок у їхній можливості зробити аборт, незважаючи на обмежувальну заборону, введену польською владою. Таким чином, вони керувалися інтересами громадян, а не інтересами польської держави чи партії при владі.
Так само ми підтримували дівчат в Афганістані, незважаючи на угоду Дональда Трампа з Талібаном чи жіночі протести в Ірані.
Оскільки ми є частиною західного, цивілізованого світу і віримо в його цінності, такі як демократія, верховенство права і права людини, ми повинні відчувати себе зобов'язаними і шукати способи допомогти цим переслідуваним групам, чи то жінки, діти або етнічні меншини.
І саме в цьому полягає феміністична зовнішня політика.
Минуло 10 років відтоді, як про це оголосила Швеція, до якої приєдналися Канада та Франція. Зовсім недавно до них приєдналася Німеччина. Дивно, як ця консервативна країна ламає кригу задля жінок.
Саме так, Ангела Меркель — перша жінка-канцлер і найдовше перебуває на цій посаді. Урсула фон дер Ляєн була першою жінкою-міністром оборони і стала першою жінкою-головою Європейської комісії.
Наразі Європа не в найкращій формі з точки зору сили прогресивних партій. У Швеції, незважаючи на те, що вона була країною-засновницею, новий правий уряд офіційно відмовився від цієї назви. І хоча колеги зі шведського посольства запевняють, що на практиці мало що змінилося, очевидно, що назва комусь заважала. Те ж саме відбувається і в Нідерландах, де новий правий уряд також намагається відмовитися від цієї політики.
Вплив консервативних, правих партій можна побачити всюди. Вперше після десятиліть зростання ми спостерігаємо зменшення представництва жінок у Європейському парламенті: 39% у цьому скликанні проти 41% у попередньому.
Це робить стратегію Європейського Союзу щодо гендерної рівності ще більш позитивною. Дуже довго ми асоціювали зовнішню політику переважно з джентльменами, які вирішують долю світу за сигарами та віскі.
Коли Ангела Меркель пішла з посади, німці повторювали анекдот, який добре ілюструє цю зміну: маленький хлопчик запитує маму: «Мамо, а чи може чоловік бути канцлером»?
Отже, ви бачите, наскільки приклади важливі для зміни уявлень про те, що «можуть» робити жінки і що можуть робити чоловіки. Дитина знала лише жінку-канцлера, і для нього це було природно.
Так, але тих кількох імен, які ми самі собі наводимо як приклади, все одно недостатньо. Тому що реальність більше схожа на фото з Саміту G20: Ангела Меркель і море чоловічих костюмів. А в Польщі ми знаходимося в точці, де немає жодної жінки в списку кандидатів на посаду президента Польщі.
По-перше, те, хто перебуває на самому верху, залежить і від того, хто перебуває в так званій «базі». Тобто, скільки жінок є на нижчих щаблях, з яких можна «вибирати» потенційних кандидатів. Ось чому так важливо, щоб ми прагнули до рівності в нашому повсякденному житті. Тому що, чи я на зустрічі з місцевими активістками, чи з політологами з Варшавського університету, спільним знаменником таких розмов завжди є питання рівного розподілу домашніх обов'язків, передусім догляду за дітьми.
Досі так і є?
На жаль, так. За це ще треба боротися. Інакше, за прогнозами експертів, ці зміни відбудуться не раніше, ніж через 100 з гаком років. А це означає, що ніхто з нас і навіть жодна з дівчаток, народжених сьогодні, не доживе до цього часу. Ось чому ця база така важлива. Тобто те, як ми виховуємо дівчаток, а ще більше — як ми виховуємо хлопчиків.
Тому що, зрештою, поки ми не нав'язуємо стереотипних шаблонів, діти мислять категоріями рівності.
І коли йдеться про догляд за дитиною, окрім грудного вигодовування, немає жодних обмежень, щоб чоловік доглядав за дитиною так само, як і жінка. Це лише в наших головах, в культурних патернах, соціальних нормах.
Якщо ми цього не змінимо, то будемо постійно чути принизливі аргументи про те, що жінка не може бути президентом у прифронтовій країні. І чи може чоловік з медичною освітою бути міністром оборони, коли у нас вже третій рік йде війна по той бік кордону? І ми маємо такого міністра. [Міністр національної оборони Владислав Косіняк-Камиш є медиком].
І ніхто про це не думає. І жоден чоловік не мусить пояснювати іншому, що він лікар і що він міністр національної оборони у прифронтовій країні.
Цитата Ребекки Солніт підходить якнайкраще: «Роман без жінок іноді вважають книжкою про все людство, а книжку з жінками на першому плані зараховують до жіночої літератури».
Система хибна, тому що її створили чоловіки і тільки для чоловіків. І зрозуміло, що ця зміна дається нелегко тим, хто отримує вигоду від такого устрою, хто встановлює правила.
А жінка може полетіти в космос так само, як і чоловік. Вона може бути президенткою, прем'єр-міністеркою, ким завгодно, і вона може вирішувати за себе. Забезпечення рівного доступу до науки, влади, політики чи ринку праці. Створення таких умов, щоб вона могла паралельно стати матір'ю, якщо захоче.
Феміністична зовнішня політика — це не усунення чоловіків, навпаки, вона за те, щоб до всіх ставилися однаково. Саме тому одним із елементів змін є запровадження квот, паритетів, відповідно до місця та інституцій. Це шлях до нормалізації того, що ми сьогодні вважаємо революційним.
У Польщі нам, безумовно, ще багато чого треба зробити. Жінки становлять лише 30% усіх парламентарів у нашій країні, і це один з найнижчих показників у Європі. Але незалежно від країни, за винятком, можливо, Швеції, жінки платять вищу особисту ціну за політичну кар'єру, ніж чоловіки. І їх постійно запитують, як вони поєднують кар'єру і материнство.
І коли вони не мають власних дітей, як Камала Гарріс чи Ангела Меркель, це також стає звинуваченням. Жінки, які досягли вершин, платять високу ціну або вже заплатили її на цьому шляху. Прем'єр-міністр Нової Зеландії Джасінда Арндерн з особистих причин відійшла від активної політики. Урсула фон дер Ляєн розпочала свою політичну кар'єру в 40 років, після того, як «вигодувала» своїх дітей, і все одно зіткнулася з роками насмішок за те, що робить кар'єру за рахунок своїх дітей. Чоловікам у цьому не дорікають. Її критикували майже за все, «переслідували», як мало кого з політиків у Німеччині.
А кричущий приклад депутатки Магдалени Філікс? Не випадково така масована кампанія «цькування», яка призвела до самогубства її сина-підлітка, спіткала розлучену жінку, матір-одиначку. Міністерка Йоанна Муха також зізналася, що була близька до того, щоб опустити руки, коли побачила, як цькування зачіпає її дітей. Таке трапляється з жінками в політиці набагато частіше, ніж з чоловіками.
Однак у нас немає іншого виходу, як пережити це. Щоб нарешті відбулися справжні зміни. Хоча будуть моменти, коли вони будуть робити злісні коментарі, дивитися на це з поблажливістю, поки зміни не відбудуться і система не пристосується.
Створення асоціації FemGlobal — це ще один крок до збільшення присутності жінок у міжнародній політиці, а також у публічному просторі.
Очевидно, що присутність жінок у публічному просторі в якості експерток на панельних дискусіях, коментаторок на телебаченні є надзвичайно важливою для того, щоб відбулися зміни у суспільній свідомості.
За останніми доступними даними, присутність жінок-експерток у польських ЗМІ становить лише 23%. Тому в нашій асоціації ми створили базу даних жінок-експерток у сфері міжнародної політики і докладаємо всіх зусиль для того, щоб вони були присутні в ЗМІ. Так було, наприклад, коли таліби захопили Афганістан, і я дивилася, мабуть, п'яту програму на одному з телеканалів на цю тему, в якій виступали лише чоловіки. Я написала видавцю і запропонувала наших жінок-експерток. І це спрацювало. Я уважно стежу за феноменом збільшення кількості запрошень жінок на телебачення. Двічі на рік. Перший раз на 8 березня, другий раз — 20 жовтня, щоб прокоментувати рішення Конституційного суду щодо абортів. А потім це згасає, і ми повертаємося до стандарту, за яким перший вибір часто робить чоловік. Нещодавно на зустрічі в мексиканському посольстві я пояснювала, чому в Польщі досі відбуваються дебати, в яких беруть участь лише чоловіки, адже в Мексиці таких дебатів більше немає.
У звіті, який ви разом з Івоною Райхардт опублікували у 2020 році: «Чи врятують жінки світ. Феміністична зовнішня політика», ви згадали війну як загрозу для розвитку феміністичної зовнішньої політики. Оборона та безпека все ще залишаються дуже маскулінізованими сферами.
Звичайно, безпека, що розуміється в такий традиційний спосіб, як збройна дія, збройна боротьба, зазвичай вимагає витривалості, сили і асоціюється в першу чергу з чоловіками. Але це також змінюється; в українських Збройних силах, наприклад, зараз служать понад 67 тисяч жінок. У світі немає жодної іншої армії з такою кількістю жінок.
А в Ізраїлі?
В Україні на передовій воює більше активних жінок-солдатів, близько 5 тисяч жінок. Це дійсно унікальне явище, за яким спостерігає весь світ. І це досвід, з якого інші також будуть вчитися. Хоча, звичайно, це страшенно трагічно, як і будь-яка війна. Але ці жінки показують іншим жінкам, в інших місцях, в інших арміях, що це можливо. Іншим не потрібно чекати війни, щоб створити умови, кар'єрні шляхи, форму, бронежилети, які дозволять жінкам бути повноцінними військовослужбовицями. Існує порядок денний ООН «Жінки, мир і безпека», який також включає гендерну рівність у збройних силах.
Але ж питання безпеки — це не лише військові дії.
Саме так, я вважаю, що настав час розширити поняття національної безпеки і ввести феміністичну перспективу, тому що це ще більш чоловіча сфера, ніж зовнішня політика, де домінують чоловіки. І питання безпеки — це не лише купівля танків «Абрамс» чи літаків F-35. Феміністична перспектива передбачає участь жінок у прийнятті рішень, медіації, переговорах.
Водночас у конфліктних ситуаціях феміністична перспектива набуває особливого значення, адже саме тоді жінки та діти потребують особливого захисту.
Важливість цього влучно підкреслила очільниця німецької дипломатії Анналена Бербок: «Питання полягає в тому, чи можуть сім'ї, діти в центрі Європи, в центрі нашої Європи, бути в безпеці і зростати в мирі. Тільки тоді, коли жінки будуть у безпеці, всі будуть у безпеці»
Для нашої безпеки також важливо, щоб ми знали, де знаходиться найближче сховище, які ліки приготувати, як діяти в разі надзвичайної ситуації. Держава повинна виділяти ресурси, щоб озброїти нас, жінок, цими знаннями та навичками
Питання безпеки — це також забезпечення доступу до швидкого, легального та безпечного аборту. Тому що ми знаємо, що зґвалтування сьогодні розглядається як метод ведення війни.
Ти також є експерткою з міграційної політики. Це, мабуть, зараз, після війни в Україні, найбільший виклик, який стоїть перед Європейським Союзом. Я не знаю, чи феміністки врятують світ, але я боюся, що міграційна політика, а точніше її відсутність, доконає Європу.
По-перше, міграції були, є і будуть.
Але останнім часом їх стало більше.
Ну, так, тому що людей у світі стало більше. І для деяких ми стали країною призначення. Але погляньмо на наші сім'ї, на наше найближче оточення. У кожного з нас є хтось, хто виїхав за кордон.
Отже, проблема не в самій міграції, а в тому, що про неї бракує розмови. Найбільшим гріхом є саме те, що політики від центру до лівих бояться про це говорити і таким чином залишають цей простір для правих і ультраправих політиків. І вони користуються цим мовчанням, незнанням і страхом
Люди мають право боятися, вони мають право відчувати дискомфорт. І якщо ми не будемо про це говорити, не будемо розряджати, це відчуття дискомфорту переросте у ворожість.
Але що ми повинні говорити?
Перш за все, іноформувати. Показувати, що це явище, яке було, є і буде. І що ми, поляки, також виїхали і живемо в різних куточках світу.
По-друге, я вважаю, що школа повинна стати місцем інтеграції. Це простір, де зустрічаються обидві сторони. Всі діти, які перебувають у Польщі, охоплені обов'язковою освітою. Тож це може бути місцем, де можна інтегрувати та навчати відкритості. І ще одне, це також має бути місією суспільного телебачення. Освіта, боротьба зі стереотипами, соціальні кампанії. Інакше ми стаємо жертвами популістів і дезінформації.
У мене таке враження, що це вже сталося.
Можливо, все ще не так погано. Цю ворожість до незнайомців потрібно роззброювати через освіту і досвід. Тому що чим більше прямого контакту з іноземцями, тим менше ви їх боїтеся. Найбільше іммігрантів бояться у Східній Німеччині, де їх найменше. Тому що там найлегше працювати над сприйняттям, над упередженнями, підживлюваними дезінформацією.
Також бізнес має бути місцем для позитивного наративу. Бізнес потребує іноземців через брак працівників на ринку праці
А в Польщі аж 62% українців влаштувалися на роботу протягом першого року після приїзду. Це феноменальний результат на міжнародному рівні.
А яка зазвичай ситуація?
В середньому вважається, що протягом першого року близько 30% мігрантів працевлаштовуються. Ще 30% виходять на ринок протягом двох-трьох років. Їм потрібен час, щоб перекваліфікуватися, вивчити мову, адаптуватися. Решта 30% ніколи не влаштуються на роботу або тому, що раніше не працювали в своїй країні, або тому, що вони похилого віку, хворі, травматизовані, непрацездатні.
Як пояснити такий результат: відсутність соціальних програм, низькі виплати?
По-перше, раніше в Польщі була відносно велика українська громада, і вона допомагає новоприбулим вийти на ринок праці. По-друге, це питання соціальної групи. До Польщі приїхало багато людей з вищою освітою, середнього класу, із затребуваними професіями, такими як лікар чи ІТ-спеціаліст. І, звичайно, є питання мови, адже українцям, безумовно, легше вивчити польську мову, ніж німецьку чи французьку.
І саме цей наратив, про те, що українці працюють на наш ВВП, повинен прорватися до громадської думки, а не той, що вони живуть лише за рахунок пільг.
Саме так. Просто людям треба допомогти звикнути до цього, тому що це новий досвід такого масштабу, і він має право бути складним.А потім найчастіше ми шукаємо ворога, того, хто стоїть нижче на соціальній драбині. А мігранти завжди нижчі. Нижче, ніж вихідці з Польщі «Б» (вираз Польща «А» символізує частину країни з вищим рівнем розвитку, а Польща «Б» — частину з нижчим рівнем розвитку, — прим. пер.), нижче, ніж вихідці з села. Тому потрібна мудра державна політика.
Дбати про те, щоб поляки почувалися добре в Польщі, тому що це також допомагає полякам не мати проблем з тим, що хтось інший почувається добре в Польщі.
Це місце для феміністичної політики. Для рівності, інклюзивності та соціальної справедливості.
Переклад: Анастасія Канарська
Вибір редакції
«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.
В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.
Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.
Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!
Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.
У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.
Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.
Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.
До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум
В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.
«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.
Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.
Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.
А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!
Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.
Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.
Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно
Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.
Фотографії з приватного архіву авторки
Депресія та її маски
Багато сміюсь, захищаюсь маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююсь поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія стає раптом дуже складною… У психічного розладу під назвою «депресія» насправді дуже багато облич. Стадії цього захворювання різні, і усвідомлення того факту, що з тобою щось явно не так, може затягнутися. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему
«А як ви допомагаєте своїй «зозульці» від депресії?» — пише один з моїх френдів у фейсбуці й ілюструє свій пост смішним мемом з келишком лікеру. Ще нещодавно я би просто пройшла повз і навіть не спіткнулась. Але знання примножують не лише гризоти, але й відчуття відповідальності. «Не хочу бути занудою, але алкоголь не допомагає від депресії. Рівно навпаки, бо це депресант», — коментую я. Мій френд щиро здивований і вибачається, мовляв, як це дав маху, адже він сам головний редактор медіа про здоров’я, а чогось не подумав про недоречність такого жарту. І я чудово розумію: адже теж раніше була в цьому іншому човні.
В українському суспільстві тема депресії є недостатньо проговореною.
Часто так називають гнітючий настрій, чимало людей щиро вважають, що депресія найкраще лікується роботою й добрим копняком, або навпаки — мандрами, щирими розмовами з друзями, пляшечкою червоного сухого і т.д.т.п.
Візьми себе в руки, ганчірко, ну. Та ж беру, беру, ще ось цей проєкт, і ось те відрядження, і ще три роботи зверху, а потім нарешті в мене буде повноцінний відпочинок, і тоді вже видихну. Але хм, ось нарешті цей відпочинок, а чомусь ніяк не видихається. Цікаво, чому?!
Я була щиро здивована, коли раптом на прийомі в психіатрині, куди мене змусили піти мої знайомі, отримала врешті діагноз «депресія середньої тяжкості» й рецепт на антидепресанти та протитривожні препарати. «У мене депресія? Та ну. Я ж не маю суїцидальних намірів». «А ви хотіли, щоб дійшло вже до цього?» — спитала лікарка.
У психічного розладу під назвою «депресія» насправді безліч облич. І це захворювання підступне тим, що дуже поступово роз’їдає особистість, повільно підточує фундамент, аж раптом урешті-решт ти таки зізнаєшся собі, що тепер уже на дні, і ніякі зміна діяльності, відпустки абощо не можуть зарадити процесам, які відбуваються у твоєму мозку. Стадії цього захворювання різні, й усвідомлення того факту, що з тобою чи дорогою тобі людиною щось явно не так, може бути повільним. Іноді буває запізно. Тим важливіше вчасно розпізнати проблему.
Мої минулі уявлення про депресію, помножені на спостереження за деякими людьми, що мають цей діагноз, збудували в моїй голові певний стереотипний образ. І не лише в моїй. Можливо, ви знаєте картинку із зображенням сумного чоловіка в автобусі та слоганом «У Штефана депресія». Далі погляд фокусується на задньому плані, і там ми бачимо ще одного чоловіка, який говорить зі своєю супутницею і сміється. Маленький підпис поруч підказує: «Ось Штефан». Так от «Штефан» — це я.
Багато сміюся, захищаюся маскою постійної усмішки. Але разом з тим провалююся поступово в таке безсилля, коли кожна найпростіша дія зрештою стає раптом дуже складною. Помити голову, відповісти на повідомлення, зосередитися на будь-якому завданні, згадати потрібну назву — надзвичайно складно. Відкриваєш документ, який потрібно закінчити до дедлайну, але хочеться кричати від неможливості написати хоч кілька рядків. І тоді закриваєш його.
До певного моменту мої дні ніби чергувалися: ось я бігаю з висолопленим язиком і намагаюсь виконати всі свої обіцянки, їжджу в безкінечні відрядження, маю публічні виступи тощо. А ось лежу пластом, дивлюся найпримітивніші фільми, їм нездорову їжу, п’ю вино, і цей нехитрий швидкий дофамін — мій максимум
В якийсь момент я усвідомила, що в мене залишилися тільки оці другі дні. Безпросвітність, липкий морок, астенія, розфокусована свідомість, покоцана пам’ять.
«Мені здається, якби у вас не посипалася врешті когнітивка, ви б і не прийшли до мене. Лише страх репутаційних втрат змусив вас звернутись до спеціаліста», — каже лікарка. І це правда. Чомусь довгий час здавалося, що ці мої проблеми несуттєві й несправжні, особливо в порівнянні з труднощами інших. У моєму оточенні тепер багато тих, хто має тяжкі види депресії, ПТСР і інші наслідки непростих перетинів з війною. Але важливо не порівнювати власні симптоми із симптомами інших — ця порада лікарки здалася такою корисною.
Втім уже тоді, коли я отримала діагноз і план лікування, виявилося, що зовсім не порівнювати неможливо, адже наводячи по-новому фокус на людей довкола, стало ясно, що досвід депресії знайомий дуже багатьом. «Я мало не самовбився нещодавно, але мене врятувала жадібність, ахаха: згадав про депозит, про який я не повідомив свого сина», — сміється знайомий, кремезний вічно усміхнений ветеран, який більше не може бути у війську через проблеми зі здоров’ям. «О, у мене була післяпологова депресія, ледве вигребла», — між іншим розповідає знайома редакторка. «Що саме тобі виписали? Яка діюча речовина?» — діловито уточнює приятелька, а потім розповідає про те, чого мені чекати від свого організму в перші місяці лікування.
Часом виникає відчуття, що всі довкола вже мали чи мають цей досвід: хтось роками існує на антидепресантах, хтось хвалиться своєю ремісією, а хтось тільки наважується врешті піти до лікаря. Хм, якось це дивно.
А що як ярлик депресії вішають тепер на кожного другого, аби ми платили дурні гроші за ліки і психотерапію? Може, проблему перебільшують?!
Та ні, скоріше, навпаки, применшують. Офіційні дані кажуть, що в 2024 році Україна очолила список країн з найвищим рівнем захворюваності депресією. Тож нічого дивного, що, роззираючись довкола, я зустрічаю таку кількість людей із цим діагнозом. А знаєте, що особливо страшно? Все це моя бульбашка. Тоді як є ще інші — безліч українців, які з різних причин не звертаються до лікарів, особливо психіатрів, і не лікують такого роду захворювання. Я можу тільки уявити, скільки по всій Україні та серед тих вимушених переселенців ще не діагностованих захворювань різного роду, зокрема тих, що пов’язані зі психікою. Під час війни ми не стаємо здоровішими, і тому цілком логічно допомагати своїй «зозульці» і передусім вчасно звертатися до потрібних спеціалістів.
Нещодавно я поділилась у фейсбуці тим, що лікуюсь від депресії. Мене здивувало, що чимало підписників сприйняли цей пост як сміливий камінг-аут: мені дякували за те, що я «не побоялася поділитися такою інформацією». Але я не бачу причин тримати це в секреті. Годі вже стигматизувати депресію та інші розлади, ми живемо в сучасному світі з його сучасними викликами, і дуже важливо працювати з власними стереотипними уявленнями про ті чи інші речі.
Поруч гинуть хороші люди — і не лише на полі бою. Часто ці люди програють битви з чорною тінню у клітках власних квартир, а ми потім дивуємося, горюємо — і як-то не помітили, не зреагували вчасно
Тож давайте змінювати оптику, допомагати — як у літаку — спершу собі, потім іншим. І працювати всі разом над тим, аби Україна посідала перші місця у значно більш симпатичних рейтингах. Ну а я собі крокую в напрямку до світла, вчуся по-новому розраховувати свої сили, знову можу працювати, не провалювати дедлайни і часом навіть доволі щиро сміятися.
Фотографії з приватного архіву авторки
Марія Гурська: Росія щоденно атакує людей, інфраструктуру та енергетику в Україні. Як українці тримаються в постійній небезпеці, в режимі тривог і жахливих новин?
Євген Головаха: Соціологи бачать, як у людей зростають сум, почуття, яке супроводжує втрати, і тривога, пов'язана з постійним очікуванням нападу, — це ті негативні емоції, які постійно супроводжують війну. На початку повномасштабного вторгнення їх відчували 20% українців, зараз під 30%. Але також скажу вам несподівану річ. Ця соціологія — пряме свідчення високого потенціалу емоційної стійкості українців. Враховуючи всі труднощі і втрати, переважають все ж таки позитивні думки.
За ці три роки українці продемонстрували здатність зберігати впевненість у перемозі, незважаючи на проблеми і негаразди, втрати населених пунктів, обстріли міст
Коли ми питаємо про те, які емоції люди відчувають, коли думають про майбутнє України, на першому місці — надія, на другому — оптимізм. Лише на третьому місці — тривога. Віра в перемогу — це риса, яка супроводжує громадську думку всі останні роки. І це свідчить про дуже високий потенціал продовження боротьби за свободу і незалежність України.
Стійкість українців, яка сьогодні вражає світ, — це національна риса чи радше загальнолюдська здатність виживати, мобілізуватися під час воєн і криз?
З одного боку, опір перед обличчям смертельної небезпеки — це загальнолюдська риса. Але є і суто українські особливості, які мають під собою історичне підґрунтя. Чому українці вистояли в перші тижні навали? Суто завдяки самоорганізації. Пам’ятаєте цей дивовижний приклад, коли біля селища Баштанка кілька десятків фермерів, вчителів — жителів цього населеного пункту — зупинили величезну російську колону, яка прямувала на Запоріжжя і Дніпро? Люди, не чекаючи армію, стримували російську навалу. Те ж саме можна було спостерігати і на півночі України.
Як не дивно, така єдність і сила людей пояснюється тим, що в українців історично були великі проблеми зі створенням власної держави. Багато наших спроб державотворення, на жаль, закінчилися невдачами. Компенсаторним механізмом цього стала здатність до самоорганізації. Сьогодні ті українці, які не на фронті, волонтерять, а також активно донатять — і ті, хто вдома, і ті, хто виїхав в ЄС.
Українцям на відміну від росіян не потрібна сильна влада, яка б могла їх організувати, — вони самотужки демонструють високий рівень спротиву, який захоплює і дивує світ
А ось чому така різниця? Існує метафора, що українці інші, бо мають ген свободи. Як ви як соціолог розумієте цей ген свободи?
Звісно, це художній образ — ніякого гена свободи немає. Українська територія протягом тривалого часу була територією, на якій не було власної державності. Вона завжди комусь належала, при тому, що тут жив достатньо чітко оформлений етнос, зі своєю культурою, мовою, уявленнями про світ, віруваннями. Метафоричний ген свободи — це, по суті, ген організації свого життя поза сильною державою або в межах тих держав, які сприймалися, як чужі. І оскільки для українців ті держави, в які вони входили, як правило, були чужими, то вони взагалі до будь-якої влади скептично ставилися.
Чудовий приклад — Запорізька Січ. Українці самоорганізувалися, виробили свої правила поведінки, започаткували систему управління, яку можна назвати військовою демократією. Вони обирали кошового, старшину, які ними керували. І так само вони скидали їх, якщо ті не задовольняли їхніх інтересів та потреб.
У Росії все завжди будувалося на вищій владі. Спочатку було князівство, яке підкорилося Орді. Потрібно було отримувати ярлики на правління. І той, хто отримував ярлик, ставав жорстким правителем цих територій. У той час, як Україна підпала під вплив Великого Литовського Князівства, Росія стала реальною наступницею Орди після завоювання Казані. Сучасна війна — це багато в чому повторення навали, яку Київська Русь пережила в ХІІІ сторіччі.
Під час війни українці часто проявляють небувале почуття гумору. Звідки це береться?
Гумор — це така форма протистояння жаху. Люди не можуть постійно жити в горі і траурі. Сьогодні Охматдит у Києві, завтра Полтава, потім Львів — знову ракетні удари, похорони і жах. Якщо ми будемо постійно жити у цьому жаху, це призведе до швидкого руйнування психіки — депресії, апатії, нездатності до конструктивної діяльності.
Гумор — це історично сформований механізм, абсолютно необхідний елемент підтримання психічної рівноваги людей і їхньої можливості чинити спротив. І в нас він родом з тієї ж козацької доби
Козацький гумор був специфічним, ми ж знаємо, які листи вони писали своїм ворогам та як насміхалися з них. Наші польські друзі це пам'ятають з чудового фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Не кажу, що цей гумор високого польоту, але які часи, такий і гумор (сміється. — Ред.).
У країні під час війни все частіше бачимо жінок в армії, у традиційно чоловічих професіях, у вихованні дітей — самотужки за двох партнерів. Що можемо сказати про цей феномен та який його вплив на майбутнє суспільства?
Для нашої культури це не новина. Жінка в Україні завжди була дуже впливовою. Це пов'язано з тими ж традиціями самоорганізації і також простежується в нашій історії. Скажімо, в козацьких родинах головою сім'ї була жінка. Вона брала на себе все, починаючи з господарства і закінчуючи підготовкою дітей до дорослого життя. Чоловіки ж приходили тільки на певний час, а в основному були на війні. На цьому побудований український фольклор і гумористичні пісні — в нас чоловік боїться жінки, а не жінка чоловіка, чого, до речі, в культурі багатьох інших країн немає.
Тому те, що жінки зараз на себе переймають дуже багато функцій, не дивно. Це традиційний культурний феномен, для якого в сучасності знову виникли передумови
Перервою була радянська доба з її дивними і чужими нам традиціями і чоловіками на ключових ролях у житті суспільства. Ця традиція зберігалася у перші десятиліття існування незалежної України. Зараз це змінюється — і через наші власні традиції жіночого лідерства, і тому, що це відповідає тенденціям західного сучасного життя. У нас все більше жінок при владі. Віцепрем’єрки, міністерки, лідерки фракцій, парламентських груп. Я впевнений, що після війни жінки займуть визначальне, чільне місце в соціально-політичному житті України.
Після війни країна потребуватиме нових еліт і лідерів. Чи маємо розуміння, з яких середовищ будуть ці люди?
У моніторингу Інституті соціології ще з дев'яностих років було запитання: які соціальні групи виконують провідну роль в житті суспільства? До 2014 року найбільш впливовими називали дві групи: мафію (злочинний світ) і політичних лідерів, управлінців. Цього року несподівано виявилося, що тепер на перших двох місцях військові і підприємці. На третьому — з невеликим відставанням — ідуть робітники. Ось вам і лідери сьогоднішньої України — підприємці, військові і робітники — ті, хто захищають країну, і ті, хто підтримують той базис, на підставі якого можна цей спротив здійснювати.
Яку роль у відсічі українців російському вторгненню відіграють соцмережі?
Я думаю, що сьогодні сучасну українську політичну націю багато в чому формують соціальні мережі. Це гідне того, щоб це серйозно вивчати. Ті, хто в країні, допомагають людям тут. А ті, хто за кордоном, завдяки соцмережам інтегруються в життя України звідти, де вони є. Люди можуть не тільки отримувати інформацію, а й включатися в соціальне життя незалежно від свого географічного розташування. Це не абстракція, це реальна інтеграція на рівні підтримки, участі у серйозних проєктах і так далі.
Чи є в соціологів дані про те, наскільки великий розрив між тими українцями, які постійно живуть в Україні, і тими, хто поїхав за кордон під час війни? Як це вплине на наше суспільство після перемоги?
Інститут соціології цьогоріч у червні проводив опитування з відповідним блоком питань. Ми запитали: «Чи є в вас хтось із близьких людей, хто виїхав за кордон внаслідок вторгнення Росії?». Ствердно відповів 31%. Уявіть собі — серед українців, які перебувають зараз в Україні, майже в третини виїхали близькі. Далі ми запитували: «Яким, на вашу думку, є рівень конфлікту, напруженості між тими, хто під час війни виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні?». Те, що конфлікту немає або він не дуже гострий, відповіли 54% населення. Гострий і дуже гострий конфлікт побачили лише 23%. Переважна більшість українців вважають, що конфлікт не є гострим або його взагалі немає. І лише менше чверті населення фіксують в цьому напрямку певні проблеми.
Ще в нас було питання: «З якими групами людей ви готові співпрацювати, взаємодіяти?». З українцями, які під час війни виїхали за кордон, готові співпрацювати 30,5%. Не готові — 29%. Ще цікаве питання: «На вашу думку, який виклик для українського суспільства є найбільш актуальним на сьогоднішній день?». На першому місці — збереження державності, 36%. Друге місце — корупція, 29%. Третє — висока вартість життя та низькі доходи.
Проблему повернення українців з-за кордону вважають актуальною на сьогоднішній день тільки два відсотки громадян. Українці не вважають, що треба щось робити, щоб повертати тих, хто зараз перебуває за кордоном
Зараз, з їхньої точки зору, є більш актуальні проблеми. Біженці, серед яких значна кількість наших близьких, жінок з дітьми, знаходять собі місце там, де вони є, і звідти підтримують Україну.
Соціологи стурбовані питанням демографічної кризи внаслідок війни. Що прогнозуєте ви? Чи повернуться українці з-за кордону додому?
Дійсно, головним чинником втрати наявного населення України є міграція. Майже чверть українців виїхали за кордон. З Донбасу, Криму і регіонів, де були активні бойові дії, в Росію виїхало або було вивезено близько двох мільйонів людей — точні цифри невідомі. На Захід, за різними підрахунками, виїхало близько шести мільйонів. Якщо українці повернуться, ми зможемо компенсувати втрати. Історичний досвід свідчить, що люди повертаються. Скажімо, досвід балканських країн свідчить, що після війни, яка в різних частинах балканських країн точилася 5-6 років, повернулася третина тих, хто виїхав як біженці. В українців інша ситуація. Я прогнозую, що до половини тих, хто виїхав, повернеться в Україну. Це наша національна особливість. У нас є не лише політико-державний патріотизм, а й локальний патріотизм, тобто прив'язаність до місця, де ти народився і живеш. Українці на тлі інших європейців, а ми це порівнювали, найбільш прив'язані до рідних місць. Ви ж бачите, як важко українців переселяти з місць, де йдуть бойові дії. Люди не хочуть їхати, 68% заперечують навіть таку можливість.
За моїми прогнозами, якщо війна триватиме ще кілька років, повернеться десь половина. А якщо чотири мільйони повернуться і в Україні буде вище 30 мільйонів наявного населення на період відбудови, я не бачу в цьому катастрофи
А народжуваність?
Професійні демографи не прогнозують в Україні сплеску народжуваності. Та я б ставився до цього більш обережно. Вважаю, що такого катастрофічного показника, який нам пророкують, на рівні менше однієї дитини на сім'ю, не буде. Оцей природний фактор відновлення людей на місці їхнього життя повинен спрацювати. Це дозволить, щоб 28-30 мільйонів наявного населення в Україні зберігалося. А при такому населенні Україна здатна буде реалізувати завдання відновлення — і це головне.
Які шанси відкриває нам, як суспільству, повернення з-за кордону мільйонів українців з досвідом кількох років життя та роботи на Заході?
Якщо ці люди повернуться, вони стануть потужним чинником прискорення економічного розвитку України. Завдяки досвіду життя і роботи в ЄС і світі, вони принесуть з собою нові професійні та комунікаційні вміння, культуру діалогу, розуміння, як будувати нормальне життя, перспективну економіку і потужну соціальну політику. Все те, що потрібно для ефективної відбудови.
У період відбудови суспільство увійде з глибокими травмами, спричиненими війною. У чому полягають головні виклики відновлення?
Людей, травмованих війною — фізично й психологічно — вже дуже багато. Люди втрачають близьких, отримують жахливі поранення. Вирішити всі ці питання швидко ми не зможемо — тобто позбавити всіх травм і зробити так, щоб люди, які постраждали у період війни, швидко увійшли в нове життя. Це довгий і складний процес. Він вимагає державних програм. Давайте звернемося до досвіду Ізраїлю. Для людей з інвалідністю внаслідок війни розроблені спеціальні програми реабілітації, побудовані центри з потужною медичною та фізіотерапевтичною підтримкою. На додачу, після війни нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих психологів для того, щоб підтримувати людей з травматичними розладами, тривожними синдромами і депресивними проявами. Тут в мене є гарні новини — рекордна кількість українських абітурієнтів в цьому році обрали психологію. Скажімо, на соціологію було дві тисячі абітурієнтів, а на психологію — 50 тисяч. Це навіть більше, ніж на комп'ютерні науки, які відкривають перспективу високих заробітків. Суспільству потрібні психологи, які його підніматимуть.
Україна розпочала перемовини про вступ в ЄС. Та, за словами польського прем'єра Дональда Туска, проблеми в діалозі з Польщею можуть загальмувати наш шлях в Європу. Що ви думаєте про цю дискусію і про те, як нашим суспільствам зберігати здоровий глузд в темні часи?
Переважна більшість українців позитивно оцінює роль Польщі і ту підтримку, яку вона надала Україні. Та я хотів би сказати про інше. У чому проблема тієї частини людства, яку ми вважаємо цивілізованою і демократичною і на яку українці зараз рівняються? Ми бачимо, що між країнами іншого табору, там, де правлять диктатори, немає проблем. Вони обійнялися й обмінялися ракетами. Росіяни поїхали, попросили і їм все дали. Диктаторські режими в своїх інтересах вирішують проблеми оперативно і просто. А в демократичних країнах все складно.
Я б закликав демократичні країни — якщо й не брати прикладу з диктаторів, то принаймні винести «проблемні» питання за рамки на повоєнний час
Бо проблеми, які є між цивілізованими людьми, нічого не варті у порівнянні з загрозою, яка однаково небезпечна для всіх нас. Зараз саме Україна приймає удар. Та якщо Україна програє і стане частиною цього страшного монстра — імперської Росії — оце буде справжній жах! Тоді будь-які інші проблеми вже ні для кого не матимуть значення.
А що далі з Росією та її суспільством?
Чим є перемога України? Я вважаю, перемога України — це, з одного боку, остаточне утвердження її європейського вибору, а, з іншого боку, це знищення глибокого імперського комплексу Росії, який призводить до неймовірних проблем для самої ж їхньої країни. Їхнє населення — абсолютно інфантильне, безвідповідальне, пасивне, повністю залежне від пропаганди. Це не зміниться. Ви ж бачите, як це виглядає в Курській області: прийшли українці — ну, і добре. І так було добре, і так добре. Та якщо постпутінська політична еліта візьметься побудувати Росію без цього жахливого імперського комплексу і на це спрямує нові засоби пропаганди, населення піде за ними, і їм не потрібна вже буде Україна. У світі залишилась остання недозруйнована імперія, і її треба остаточно поховати.
У чому ви бачите головні ознаки трансформації українського суспільства на третій рік війни? Що саме змінилося?
В Україні відбулося прискорене формування сучасної політичної нації. Коли ми побачили, що можемо чинити спротив такій страшній, агресивній машині, як Російська імперія, це викликає захват в найбільш розвинених демократичних країн світу, ми й самі відчули гордість і повагу до своєї країни, яку українці розглядають сьогодні як цінність, на якій варто зосередити своє життя, та вірять в її перспективи.
Українське суспільство консолідоване, як ніколи. Переважна більшість людей в усіх регіонах України обрали як політичний вектор шлях до ЄС і НАТО
У нас немає іншого шляху — тільки перемога може нам дати можливість нормально жити. Ми обираємо між свободою і неволею, між незалежністю і розчиненням в Росії і боремося за одне — вільну, незалежну Україну, з власним вибором. Все інше буде просто новим рабством. Розуміння цього надає сили, як і факт того, що наш спротив підтримує найкраща, передова частина людства.
Професор Головаха: Гумор рятує українців від розпачу
Як пояснити феноменальну стійкість українців у війні з чисельнішим і більш озброєним ворогом? Чому кількість українців, яка повернеться додому, може бути більшою, ніж в багатьох інших народів з подібним досвідом? Як українці в Україні ставитимуться до своїх співвітчизників, які приїдуть в країну з-за кордону? Про все це Sestry.eu поспілкувалися з директором Інституту соціології Національної академії наук України Євгеном Головахою
Марія Гурська: Росія щоденно атакує людей, інфраструктуру та енергетику в Україні. Як українці тримаються в постійній небезпеці, в режимі тривог і жахливих новин?
Євген Головаха: Соціологи бачать, як у людей зростають сум, почуття, яке супроводжує втрати, і тривога, пов'язана з постійним очікуванням нападу, — це ті негативні емоції, які постійно супроводжують війну. На початку повномасштабного вторгнення їх відчували 20% українців, зараз під 30%. Але також скажу вам несподівану річ. Ця соціологія — пряме свідчення високого потенціалу емоційної стійкості українців. Враховуючи всі труднощі і втрати, переважають все ж таки позитивні думки.
За ці три роки українці продемонстрували здатність зберігати впевненість у перемозі, незважаючи на проблеми і негаразди, втрати населених пунктів, обстріли міст
Коли ми питаємо про те, які емоції люди відчувають, коли думають про майбутнє України, на першому місці — надія, на другому — оптимізм. Лише на третьому місці — тривога. Віра в перемогу — це риса, яка супроводжує громадську думку всі останні роки. І це свідчить про дуже високий потенціал продовження боротьби за свободу і незалежність України.
Стійкість українців, яка сьогодні вражає світ, — це національна риса чи радше загальнолюдська здатність виживати, мобілізуватися під час воєн і криз?
З одного боку, опір перед обличчям смертельної небезпеки — це загальнолюдська риса. Але є і суто українські особливості, які мають під собою історичне підґрунтя. Чому українці вистояли в перші тижні навали? Суто завдяки самоорганізації. Пам’ятаєте цей дивовижний приклад, коли біля селища Баштанка кілька десятків фермерів, вчителів — жителів цього населеного пункту — зупинили величезну російську колону, яка прямувала на Запоріжжя і Дніпро? Люди, не чекаючи армію, стримували російську навалу. Те ж саме можна було спостерігати і на півночі України.
Як не дивно, така єдність і сила людей пояснюється тим, що в українців історично були великі проблеми зі створенням власної держави. Багато наших спроб державотворення, на жаль, закінчилися невдачами. Компенсаторним механізмом цього стала здатність до самоорганізації. Сьогодні ті українці, які не на фронті, волонтерять, а також активно донатять — і ті, хто вдома, і ті, хто виїхав в ЄС.
Українцям на відміну від росіян не потрібна сильна влада, яка б могла їх організувати, — вони самотужки демонструють високий рівень спротиву, який захоплює і дивує світ
А ось чому така різниця? Існує метафора, що українці інші, бо мають ген свободи. Як ви як соціолог розумієте цей ген свободи?
Звісно, це художній образ — ніякого гена свободи немає. Українська територія протягом тривалого часу була територією, на якій не було власної державності. Вона завжди комусь належала, при тому, що тут жив достатньо чітко оформлений етнос, зі своєю культурою, мовою, уявленнями про світ, віруваннями. Метафоричний ген свободи — це, по суті, ген організації свого життя поза сильною державою або в межах тих держав, які сприймалися, як чужі. І оскільки для українців ті держави, в які вони входили, як правило, були чужими, то вони взагалі до будь-якої влади скептично ставилися.
Чудовий приклад — Запорізька Січ. Українці самоорганізувалися, виробили свої правила поведінки, започаткували систему управління, яку можна назвати військовою демократією. Вони обирали кошового, старшину, які ними керували. І так само вони скидали їх, якщо ті не задовольняли їхніх інтересів та потреб.
У Росії все завжди будувалося на вищій владі. Спочатку було князівство, яке підкорилося Орді. Потрібно було отримувати ярлики на правління. І той, хто отримував ярлик, ставав жорстким правителем цих територій. У той час, як Україна підпала під вплив Великого Литовського Князівства, Росія стала реальною наступницею Орди після завоювання Казані. Сучасна війна — це багато в чому повторення навали, яку Київська Русь пережила в ХІІІ сторіччі.
Під час війни українці часто проявляють небувале почуття гумору. Звідки це береться?
Гумор — це така форма протистояння жаху. Люди не можуть постійно жити в горі і траурі. Сьогодні Охматдит у Києві, завтра Полтава, потім Львів — знову ракетні удари, похорони і жах. Якщо ми будемо постійно жити у цьому жаху, це призведе до швидкого руйнування психіки — депресії, апатії, нездатності до конструктивної діяльності.
Гумор — це історично сформований механізм, абсолютно необхідний елемент підтримання психічної рівноваги людей і їхньої можливості чинити спротив. І в нас він родом з тієї ж козацької доби
Козацький гумор був специфічним, ми ж знаємо, які листи вони писали своїм ворогам та як насміхалися з них. Наші польські друзі це пам'ятають з чудового фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Не кажу, що цей гумор високого польоту, але які часи, такий і гумор (сміється. — Ред.).
У країні під час війни все частіше бачимо жінок в армії, у традиційно чоловічих професіях, у вихованні дітей — самотужки за двох партнерів. Що можемо сказати про цей феномен та який його вплив на майбутнє суспільства?
Для нашої культури це не новина. Жінка в Україні завжди була дуже впливовою. Це пов'язано з тими ж традиціями самоорганізації і також простежується в нашій історії. Скажімо, в козацьких родинах головою сім'ї була жінка. Вона брала на себе все, починаючи з господарства і закінчуючи підготовкою дітей до дорослого життя. Чоловіки ж приходили тільки на певний час, а в основному були на війні. На цьому побудований український фольклор і гумористичні пісні — в нас чоловік боїться жінки, а не жінка чоловіка, чого, до речі, в культурі багатьох інших країн немає.
Тому те, що жінки зараз на себе переймають дуже багато функцій, не дивно. Це традиційний культурний феномен, для якого в сучасності знову виникли передумови
Перервою була радянська доба з її дивними і чужими нам традиціями і чоловіками на ключових ролях у житті суспільства. Ця традиція зберігалася у перші десятиліття існування незалежної України. Зараз це змінюється — і через наші власні традиції жіночого лідерства, і тому, що це відповідає тенденціям західного сучасного життя. У нас все більше жінок при владі. Віцепрем’єрки, міністерки, лідерки фракцій, парламентських груп. Я впевнений, що після війни жінки займуть визначальне, чільне місце в соціально-політичному житті України.
Після війни країна потребуватиме нових еліт і лідерів. Чи маємо розуміння, з яких середовищ будуть ці люди?
У моніторингу Інституті соціології ще з дев'яностих років було запитання: які соціальні групи виконують провідну роль в житті суспільства? До 2014 року найбільш впливовими називали дві групи: мафію (злочинний світ) і політичних лідерів, управлінців. Цього року несподівано виявилося, що тепер на перших двох місцях військові і підприємці. На третьому — з невеликим відставанням — ідуть робітники. Ось вам і лідери сьогоднішньої України — підприємці, військові і робітники — ті, хто захищають країну, і ті, хто підтримують той базис, на підставі якого можна цей спротив здійснювати.
Яку роль у відсічі українців російському вторгненню відіграють соцмережі?
Я думаю, що сьогодні сучасну українську політичну націю багато в чому формують соціальні мережі. Це гідне того, щоб це серйозно вивчати. Ті, хто в країні, допомагають людям тут. А ті, хто за кордоном, завдяки соцмережам інтегруються в життя України звідти, де вони є. Люди можуть не тільки отримувати інформацію, а й включатися в соціальне життя незалежно від свого географічного розташування. Це не абстракція, це реальна інтеграція на рівні підтримки, участі у серйозних проєктах і так далі.
Чи є в соціологів дані про те, наскільки великий розрив між тими українцями, які постійно живуть в Україні, і тими, хто поїхав за кордон під час війни? Як це вплине на наше суспільство після перемоги?
Інститут соціології цьогоріч у червні проводив опитування з відповідним блоком питань. Ми запитали: «Чи є в вас хтось із близьких людей, хто виїхав за кордон внаслідок вторгнення Росії?». Ствердно відповів 31%. Уявіть собі — серед українців, які перебувають зараз в Україні, майже в третини виїхали близькі. Далі ми запитували: «Яким, на вашу думку, є рівень конфлікту, напруженості між тими, хто під час війни виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні?». Те, що конфлікту немає або він не дуже гострий, відповіли 54% населення. Гострий і дуже гострий конфлікт побачили лише 23%. Переважна більшість українців вважають, що конфлікт не є гострим або його взагалі немає. І лише менше чверті населення фіксують в цьому напрямку певні проблеми.
Ще в нас було питання: «З якими групами людей ви готові співпрацювати, взаємодіяти?». З українцями, які під час війни виїхали за кордон, готові співпрацювати 30,5%. Не готові — 29%. Ще цікаве питання: «На вашу думку, який виклик для українського суспільства є найбільш актуальним на сьогоднішній день?». На першому місці — збереження державності, 36%. Друге місце — корупція, 29%. Третє — висока вартість життя та низькі доходи.
Проблему повернення українців з-за кордону вважають актуальною на сьогоднішній день тільки два відсотки громадян. Українці не вважають, що треба щось робити, щоб повертати тих, хто зараз перебуває за кордоном
Зараз, з їхньої точки зору, є більш актуальні проблеми. Біженці, серед яких значна кількість наших близьких, жінок з дітьми, знаходять собі місце там, де вони є, і звідти підтримують Україну.
Соціологи стурбовані питанням демографічної кризи внаслідок війни. Що прогнозуєте ви? Чи повернуться українці з-за кордону додому?
Дійсно, головним чинником втрати наявного населення України є міграція. Майже чверть українців виїхали за кордон. З Донбасу, Криму і регіонів, де були активні бойові дії, в Росію виїхало або було вивезено близько двох мільйонів людей — точні цифри невідомі. На Захід, за різними підрахунками, виїхало близько шести мільйонів. Якщо українці повернуться, ми зможемо компенсувати втрати. Історичний досвід свідчить, що люди повертаються. Скажімо, досвід балканських країн свідчить, що після війни, яка в різних частинах балканських країн точилася 5-6 років, повернулася третина тих, хто виїхав як біженці. В українців інша ситуація. Я прогнозую, що до половини тих, хто виїхав, повернеться в Україну. Це наша національна особливість. У нас є не лише політико-державний патріотизм, а й локальний патріотизм, тобто прив'язаність до місця, де ти народився і живеш. Українці на тлі інших європейців, а ми це порівнювали, найбільш прив'язані до рідних місць. Ви ж бачите, як важко українців переселяти з місць, де йдуть бойові дії. Люди не хочуть їхати, 68% заперечують навіть таку можливість.
За моїми прогнозами, якщо війна триватиме ще кілька років, повернеться десь половина. А якщо чотири мільйони повернуться і в Україні буде вище 30 мільйонів наявного населення на період відбудови, я не бачу в цьому катастрофи
А народжуваність?
Професійні демографи не прогнозують в Україні сплеску народжуваності. Та я б ставився до цього більш обережно. Вважаю, що такого катастрофічного показника, який нам пророкують, на рівні менше однієї дитини на сім'ю, не буде. Оцей природний фактор відновлення людей на місці їхнього життя повинен спрацювати. Це дозволить, щоб 28-30 мільйонів наявного населення в Україні зберігалося. А при такому населенні Україна здатна буде реалізувати завдання відновлення — і це головне.
Які шанси відкриває нам, як суспільству, повернення з-за кордону мільйонів українців з досвідом кількох років життя та роботи на Заході?
Якщо ці люди повернуться, вони стануть потужним чинником прискорення економічного розвитку України. Завдяки досвіду життя і роботи в ЄС і світі, вони принесуть з собою нові професійні та комунікаційні вміння, культуру діалогу, розуміння, як будувати нормальне життя, перспективну економіку і потужну соціальну політику. Все те, що потрібно для ефективної відбудови.
У період відбудови суспільство увійде з глибокими травмами, спричиненими війною. У чому полягають головні виклики відновлення?
Людей, травмованих війною — фізично й психологічно — вже дуже багато. Люди втрачають близьких, отримують жахливі поранення. Вирішити всі ці питання швидко ми не зможемо — тобто позбавити всіх травм і зробити так, щоб люди, які постраждали у період війни, швидко увійшли в нове життя. Це довгий і складний процес. Він вимагає державних програм. Давайте звернемося до досвіду Ізраїлю. Для людей з інвалідністю внаслідок війни розроблені спеціальні програми реабілітації, побудовані центри з потужною медичною та фізіотерапевтичною підтримкою. На додачу, після війни нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих психологів для того, щоб підтримувати людей з травматичними розладами, тривожними синдромами і депресивними проявами. Тут в мене є гарні новини — рекордна кількість українських абітурієнтів в цьому році обрали психологію. Скажімо, на соціологію було дві тисячі абітурієнтів, а на психологію — 50 тисяч. Це навіть більше, ніж на комп'ютерні науки, які відкривають перспективу високих заробітків. Суспільству потрібні психологи, які його підніматимуть.
Україна розпочала перемовини про вступ в ЄС. Та, за словами польського прем'єра Дональда Туска, проблеми в діалозі з Польщею можуть загальмувати наш шлях в Європу. Що ви думаєте про цю дискусію і про те, як нашим суспільствам зберігати здоровий глузд в темні часи?
Переважна більшість українців позитивно оцінює роль Польщі і ту підтримку, яку вона надала Україні. Та я хотів би сказати про інше. У чому проблема тієї частини людства, яку ми вважаємо цивілізованою і демократичною і на яку українці зараз рівняються? Ми бачимо, що між країнами іншого табору, там, де правлять диктатори, немає проблем. Вони обійнялися й обмінялися ракетами. Росіяни поїхали, попросили і їм все дали. Диктаторські режими в своїх інтересах вирішують проблеми оперативно і просто. А в демократичних країнах все складно.
Я б закликав демократичні країни — якщо й не брати прикладу з диктаторів, то принаймні винести «проблемні» питання за рамки на повоєнний час
Бо проблеми, які є між цивілізованими людьми, нічого не варті у порівнянні з загрозою, яка однаково небезпечна для всіх нас. Зараз саме Україна приймає удар. Та якщо Україна програє і стане частиною цього страшного монстра — імперської Росії — оце буде справжній жах! Тоді будь-які інші проблеми вже ні для кого не матимуть значення.
А що далі з Росією та її суспільством?
Чим є перемога України? Я вважаю, перемога України — це, з одного боку, остаточне утвердження її європейського вибору, а, з іншого боку, це знищення глибокого імперського комплексу Росії, який призводить до неймовірних проблем для самої ж їхньої країни. Їхнє населення — абсолютно інфантильне, безвідповідальне, пасивне, повністю залежне від пропаганди. Це не зміниться. Ви ж бачите, як це виглядає в Курській області: прийшли українці — ну, і добре. І так було добре, і так добре. Та якщо постпутінська політична еліта візьметься побудувати Росію без цього жахливого імперського комплексу і на це спрямує нові засоби пропаганди, населення піде за ними, і їм не потрібна вже буде Україна. У світі залишилась остання недозруйнована імперія, і її треба остаточно поховати.
У чому ви бачите головні ознаки трансформації українського суспільства на третій рік війни? Що саме змінилося?
В Україні відбулося прискорене формування сучасної політичної нації. Коли ми побачили, що можемо чинити спротив такій страшній, агресивній машині, як Російська імперія, це викликає захват в найбільш розвинених демократичних країн світу, ми й самі відчули гордість і повагу до своєї країни, яку українці розглядають сьогодні як цінність, на якій варто зосередити своє життя, та вірять в її перспективи.
Українське суспільство консолідоване, як ніколи. Переважна більшість людей в усіх регіонах України обрали як політичний вектор шлях до ЄС і НАТО
У нас немає іншого шляху — тільки перемога може нам дати можливість нормально жити. Ми обираємо між свободою і неволею, між незалежністю і розчиненням в Росії і боремося за одне — вільну, незалежну Україну, з власним вибором. Все інше буде просто новим рабством. Розуміння цього надає сили, як і факт того, що наш спротив підтримує найкраща, передова частина людства.
Ганна Яровенко — українська журналістка та кінорежисерка. Від початку повномасштабної війни разом з матір'ю і дітьми знайшли прихисток у польському містечку Млава. Попри все, Ганна і там намагається реалізувати свої кінопроєкти. Наразі працює над документальним фільмом «Голос мами» — про досвід неймовірної дружби польської і української мам на тлі війни і психологічних криз їхніх родин.
Прокинулася у Києві — заснула у Варшаві
Повномасштабну війну я зустріла у Києві. Причому жодних тривожних валіз ми не збирали. Лише підготували документи. О 5-й ранку я прокинулася від виття машин. Мої вікна виходять на Батиєву гору. Там було багато вороння, яке кричало немов у середньовіччі. Я одразу зрозуміла — щось відбувається. Включивши телевізор все стало ясно. З екрану виступав Путін і виголошував про початок так званої спецоперації. Подзвонив кум, який розповів про падіння ракети біля його дому. Після цього я зібрала дітей, маму та документи і ми поїхали у село біля Ірпеня до батька.
Ще у 90-х роках, коли я робила програму про війну у Боснії і Герцеговині, запам’ятала один з ключових моментів — коли починаються бойові дії, треба виїжджати у село. Нібито там більше шансів вижити
Є дрова, вода з колодязя, город. Щоправда, один з постулатів звучав так — якщо у вас є діти, то ви — мертвець, бо вони в усьому вас сповільнюватимуть. Майже одразу по приїзду ми почули як йшов бій і працювала артилерія у Гостомелі — неподалік від нас. Над хатою літали винищувачі.
Розуміла, що залишатися там не можна. Тієї ночі ми спали одягнені, але заснути я не могла. Три доби не спала від моменту початку великої війни. О першій ночі почула потужний вибух. Закричала: «Вставайте! У вас є 10 хвилин, аби зібратися. Ми їдемо звідси». Дорогою у бік Києва, Варшавською трасою, їхали великі колони техніки. Спочатку подумала, що це наші, українські танки, але то були ворожі. Вже згодом дізналася, що о 6-й ранку, у Бучі, вони розстрілювали цивільні автівки. Якихось три години врятували нам життя. Мама поїхала зі мною, а батько лишився. На ранок він потрапив в окупацію.
Просто доля
У довжелезній черзі на українсько-польському кордоні ми простояли 25 годин. Я згадала про журналістку, яка колись брала у мене інтерв’ю під час показу мого фільму «Вільні люди» у Любліні на Ягелонському фестивалі. Написала їй: «Мар'яно, дуже перепрошую, але наразі разом з мамою і двома дітьми стоїмо на кордоні. Що б ви порадили мені робити у цій ситуації?». І вона через соцмережі майже одразу знайшла польську родину, котра зголосилася нас прийняти у себе вдома.
Адаптація у чужій країні видалася не простою. По-перше, ти нічого не знаєш. Таке враження, що тебе, як котеня, кинули у воду. Ти одразу спускаєшся на рівень п'ятирічної дитини
Однак найбільшим моїм здивуванням було те, до якої польської родини ми потрапили. Це були Кая і Януш Прусіновські. Коли вони показували нам свій дім, на стіні я побачила диск, який називався «Серце». І саме його я привезла зі Львова у 15-му році. Ми заслуховували цей диск з колишнім чоловіком буквально до дір. І, уявіть, минає 5 років, і я зустрічаюся з автором тих творів вживу. Я все своє життя займалася етнографією, робила фільми про етно-музикантів — і ось зараз за таких обставин потрапляю саме до цієї родини, найвідоміших етно-музикантів Польші.
У поляків є дуже гарне слово «los». Відповідник нашому — доля, те що невідворотнє. І оце був той «los», який стався у нашому житті. Вже наступного дня після приїзду ми разом з Каєю пішли до місцевої школи. Оресту на той момент було 13, а Мальві — 5. Сина одразу прийняли у 7-ий клас, а доньку — до дитячого садочку. У будинку Прусіновських ми прожили впродовж трьох місяців. І саме там народилася ідея зробити черговий документальний фільм. Цього разу автобіографічний. До реалізації задуму підштовхнула сестра Лариса. Вона ж допомогла і фінансами.
«Голос мами»
Відзнятий фільм — історія від мого імені про життя у польській сім'ї. Це про жіночу силу, взаємодопомогу. Про те, як донька Мальва сумує за своїм батьком, як син Орест змушений дорослішати. У фільмі — декілька ліній. Є про жіночу силу, взаємовідносини батька з донькою, сум за одне одним і неможливість зустрітися. Є також сцени з моїми батьками. Насправді маю багато матеріалу, який пішов наразі у кошик. З відзнятих сцен можна робити серіал з 4-х частин. Кожна сцена щось промовляє глядачеві.
Найфілософська, коли ми сидимо з Каєю біля озера рано вранці. Після операції на горлі мій голос став грубуватим, ніби я все життя палю. Хотілося біля озера поговорити саме про голос. Чи можна якось його відродити? Кая давала мені поради. Робила зі мною голосову гімнастику, ми співали. Це був дивний стан. Галявина, озеро залите сонцем і ми, тримаючись за руки, співаємо пісню про сонце. Режисури не було, ми не домовлялися ні про що. А потім Кая насвистіла якусь пісеньку і каже: «Ти чуєш, як кумкають жаби?». Кажу: «Так. Все живе має свій голос, але я відчуваю себе напівживою». Саме з цієї сцени я взяла назву фільму «Голос мами». Також цікавою є сцена з лялькою-мотанкою. Я навчала Каю, як її робити. Під час процесу ми говорили про життя, дітей, хто як виходив заміж і плавно перейшли на тему війни і постаті Путіна. Я кажу: «Давай зробимо ляльку-мотанку Путіна, заговоримо і спалимо». Це був своєрідний наш протест. Я замовляла ляльку, щоб вона забрала з собою Путіна. Це все було спонтанно. Із жодними відьмами чи ворожками я не консультувалася. Все йшло імпульсивно, але від щирого серця. Найважче, мабуть, було дивитися на себе з екрану.
Це чисто психологічний момент, бо ти не бачиш себе об'єктивно, помічаєш лише всі свої недоліки. З цим довелось поборотися. Знаєте, двічі я мала онкологію. До хвороби була зовсім іншою жінкою. Захворювання дуже сильно погіршило фізичний стан
Загалом концепція фільму була показати вдячність Польщі за те, що вона прийняла мою сім'ю і чотири мільйони інших як братів і сестер.
Цей фільм не про те, які ми бідні і нещасні. Він досліджує жіночу дружбу, базові людські цінності. Сам фільм ми почали знімати у квітні 22-го року. Останній знімальний день був 2-го січня 24-го року, коли у Києві розбомбили сусідній із нашим будинок. Тоді вибуховою хвилею вибило всі вікна й двері у моїй та батьківській квартирах. На жаль, я не знаю, що буде завтра. Тому фільм закінчую саме цією сценою і тим, що війна триває.
Найцінніше — свобода
Та не лише одним кіно я живу сьогодні. Наразі у містечку Млава, де продовжуємо проживати, завдяки Фундації Святого Миколая організували світлицю, де займаємося із українськими дітьми. На жаль, дуже багато з них досі російськомовні і саме на моїх заняттях вони чують українську. А ще — діляться проблемами. Серед іншого я організувала історичний напрямок у світлиці. Час від часу проводжу екскурсії по музеях, аби діти вивчали історію країни. Бо для мене було відкриттям, що вони не знали що таке Річ Посполита, особливо старша група. За однією із їхніх версій це був вид сосисок. За іншою — назва ліків. Окрім того, є заняття з хендмейду. Ми ліпимо, малюємо, шиємо. Нас у світлиці наразі лишилося троє — я, українка, яка викладає англійську, і психологиня. Вона допомагає дітям після 8-го класу пройти тестування і визначитися з професією у майбутньому.
До України, звісно, хочемо повернутися, але лише коли закінчиться війна
Окрім всього іншого, я ж маю проблеми зі здоров’ям. Є залежною від ліків на все життя. Боюся, що в Україні необхідних медикаментів може не бути. Зараз я під наглядом у варшавській онколікарні. Час від часу проходжу обстеження. Знаєте, перші пів року, перебуваючи у Польщі, я не переживала жодних емоцій. Я не могла ані плакати, ані сміятися. Я була немов мій улюблений герой із фільму про Джека Горобця. Не знаю, чому, але часом почуваюсь саме ним. Адже він із кожної важкої ситуації завжди знаходив вихід.
Так і я. Іноді задумуюся над тим, якою буде післявоєнна Україна? Мені хотілося щоб наші сусіди стали окремими князівствами. Щоб Росія розпалася. Хочу, аби Україна стала членом НАТО і Євросоюзу і щоб всі перестали брехати. Не знаю, наскільки це реально. Я сильно злюся, що ця війна і росіяни забрали можливість спілкування з батьком, а внуків із дідом. Це ті миті, яких вже не буде. Мене бісить, що руйнуються вікна моєї квартири, знищуються міста, села, гинуть люди. Страшно в якому світі живуть наші діти. Мене завжди дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода. Мрію і вірю, що вона в українського народу буде завжди.