Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швейцарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Про Швейцарію співрозмовниці Sestry.eu говорить як про країну максимально безпечну для жінок. Втім оголошення, в яких шукають виключно українок для побачень, рекомендують оминати. Часто за ними приховується бажання чоловіка знайти залежну жінку: вона не буде висувати таких вимог як швейцарки, або жінки з сусідніх європейських країн.
Любов по-швейцарськи
Співрозмовниці Sestry.eu розділилися на дві групи. Одна стверджувала, що швейцарці дуже відкриті до стосунків з еміґрантками/еміґрантами. І це, власне, підтверджує статистика. У 2019 році 36 % всіх офіційних шлюбів швейцарців були укладені з іноземними громадянами. Ймовірно, йдеться про великі міста, де люди більш мультикультурні, багато хто знає англійську мову, яка полегшує комунікацію.
Разом з тим, інша частина говорить про протилежне. Нібито швейцарці «налякані» історіями про користолюбність «слов'янських жінок». Що вони дуже закриті та наші жінки можуть розраховувати на побачення з такими ж еміґрантами. Тут криються інші небезпеки. Хоча українки походять з досить ще патріархального суспільства, уклад життя еміґрантів зі східних країн, з мусульманської культури, може бути абсолютно їм неприйнятним.
— На сайті знайомств мене обирали, переважно, африканці, албанці, інколи італійці, — розповіла одна зі співрозмовниць Sestry.eu, яка попросила її не називати,— швейцарці дуже важко сходяться з людьми іншої культури. Та й загалом, вони дуже обережні, тривалий час приглядаються до людини, вони не з тих, хто кинеться у стосунки з головою. Будуть дуже повільно зближуватися. Бояться відмови, тому можуть тривалий час спілкуватися, і не запрошувати на зустрічі. Однак якщо вже наважаться, то це буде максимально приємне спілкування. Бо вони все ж досить консервативні, хочуть робити перший крок самостійно.
Варто оминати оголошення на сайтах, де в описі пишеться про те, що чоловік шукає «дружину-українку». Часто за ним приховується бажання знайти собі залежну жінку, якою можна буде легко маніпулювати через її статус біженки
Це стосується, загалом, всіх країн. Швейцарки тривалий час боролися за рівноправ'я, вони хочуть до себе рівного ставлення, поваги, розподілу обов’язків. Українок часто змальовують як більш домашніх, невибагливих, покірних жінок. Ці якості в ціні у місцевих чоловіків, які з різних причин не доросли для рівноправних стосунків з партнеркою.
Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що часто зустрічаються з упередженнями щодо українок,їх сприймають як людей з «третього світу», в якому не знають, що таке антипригарна сковорідка, міксер чи посудомийна машина. Цими спостереженнями ділилися жінки, які жили, переважно, у невеликих населених пунктах.
Фото: Shutterstock
Повага до особистих кордонів
Українки, які через війну опинилися у Швейцарії, кажуть про повагу до особистого простору людини. Якщо ти в басейні, то ніхто не буде розглядати твоє тіло, це непристойно.
На вулиці тобі не будуть відпускати слизьких компліментів, як би гарно ти не виглядала, але й на побачення навряд чи запросять. Бо це може бути розцінене як домагання, порушення кордонів іншої людини.
Багато пар все ще знайомляться традиційним способом — в компаніях, на роботі, через активності, у школі, в університеті, на вечірках. Втім додатки для знайомств набирають популярності, особливо у великих містах
Українки попереджають, що варто уважно читати описи на сторінках чоловіків. Якщо там написано, що чоловіка цікавить тільки формат на ніч, він не бреше. Разом з тим, про серйозність намірів теж відверто артикулюють.
— Власне мене це дуже підкуповує тут, — каже українка Юлія, яка у Швейцарії будує стосунки з місцевим чоловіком, — люди будують дорослі, серйозні стосунки, про все говорять на старті. Немає такого, що ти розраховуєш на партнерство, на вірність, тобі це обіцяють заради того, щоб затягнути у ліжко, а потім зникають. Тут і чоловіки, і жінки досить відверто говорять про свої очікування від стосунків.
Фото: Shutterstock
Юлія — класична красуня. Однак в Україні тривалий час була самотня, сама виховувала сина.
— Якось подруга зареєструвала мене на сайті для знайомств в Україні. У неї схожа ситуація. На сайті я побула якийсь час і швидко видалилася, оскільки мене просто завалили непристойними фото, пропозиціями сексуального характеру. Моя подруга в Україні на різних сайтах роками шукає партнера, але до цього часу одна.
В Швейцарії жінка наважилася на розміщення анкети, бо захотіла, щоб її просто обійняла якась жива людина.
— Я працювала у дві зміни: зранку в школі, ввечері за барною стійкою. Вдома у мене був «колючий» син-підліток, хвора на онкологію близька родичка. За три місяці від переляку я вивчила німецьку мову, англійську знала дуже добре до того, валилася з ніг від перевтоми. Життя в Швейцарії дуже дороге. Бачила, як вечорами в бар приходять наші дівчата, проводять час, спілкуються. Було трохи заздрісно. Мої думки, мабуть, прочитав фейсбук, який показав мені рекламу місцевого сайту знайомств. Він платний, як для жінок, так і для чоловіків, але я наважилася зареєструватися.
В анкеті вона чесно написала, що шукає спілкування, спільного проведення часу, пізнання один одного, а лише потім, можливо, тривалих стосунків. Юля каже, що важко звикала до місцевих традицій.
В українській культурі на початковій стадії стосунків у жінок є очікування, що чоловік буде тебе «завойовувати»: дарувати квіти, водити в ресторан, купувати якісь подарунки, вирішувати якісь проблеми. Тут це можливо, переважно, коли люди вже визначилися, що вони будують пару разом.
Фото: Shutterstock
— Багато жінок тут заробляють на рівні з чоловіками. Пропозиція поділити рахунок — чесна, якщо ви на початковій стадії стосунків. Місцеві жінки мені радили завжди пропонувати розділити рахунок, але жоден чоловік не прийняв цієї пропозиції. Щодо квітів, подарунків, знаків уваги — та ж історія. Якщо це етап знайомства, залицяння, ви чужі один одному люди, то чому він повинен щось для вас робити? У стосунках буде все: і квіти, і увага, і спільні подорожі. Наші жінки часто ображаються, що швейцарці не вкладаються на початковому етапі, але у них своя логіка. На етапі залицяння вони не сприймають, що зобов'язані цій, чужій по суті, жінці чимось. Коли ви в парі, то ставляться вже по-іншому, так як українці на етапі залицяння. Однак ця турбота нікуди не зникає.
Юлія каже, що для тривалих стосунків швейцарці, якщо це зріла людина, шукають собі не домогосподарку, а партнерку, цікаву особистість, з якою приємно буде ділити життя
— Прибрати вдома, приготувати вечерю вони можуть й самі, — каже жінка, — власне я шукала людину, з якою мені буде максимально комфортно. Тому зараз з чоловіком виховуємо разом його трьох дітей та мого сина. У мене було багато різних варіантів, але до серця припав саме він.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, наступні країни — Італія та Іспанія.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швейцарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Про Швейцарію співрозмовниці Sestry.eu говорить як про країну максимально безпечну для жінок. Втім оголошення, в яких шукають виключно українок для побачень, рекомендують оминати. Часто за ними приховується бажання чоловіка знайти залежну жінку: вона не буде висувати таких вимог як швейцарки, або жінки з сусідніх європейських країн.
Любов по-швейцарськи
Співрозмовниці Sestry.eu розділилися на дві групи. Одна стверджувала, що швейцарці дуже відкриті до стосунків з еміґрантками/еміґрантами. І це, власне, підтверджує статистика. У 2019 році 36 % всіх офіційних шлюбів швейцарців були укладені з іноземними громадянами. Ймовірно, йдеться про великі міста, де люди більш мультикультурні, багато хто знає англійську мову, яка полегшує комунікацію.
Разом з тим, інша частина говорить про протилежне. Нібито швейцарці «налякані» історіями про користолюбність «слов'янських жінок». Що вони дуже закриті та наші жінки можуть розраховувати на побачення з такими ж еміґрантами. Тут криються інші небезпеки. Хоча українки походять з досить ще патріархального суспільства, уклад життя еміґрантів зі східних країн, з мусульманської культури, може бути абсолютно їм неприйнятним.
— На сайті знайомств мене обирали, переважно, африканці, албанці, інколи італійці, — розповіла одна зі співрозмовниць Sestry.eu, яка попросила її не називати,— швейцарці дуже важко сходяться з людьми іншої культури. Та й загалом, вони дуже обережні, тривалий час приглядаються до людини, вони не з тих, хто кинеться у стосунки з головою. Будуть дуже повільно зближуватися. Бояться відмови, тому можуть тривалий час спілкуватися, і не запрошувати на зустрічі. Однак якщо вже наважаться, то це буде максимально приємне спілкування. Бо вони все ж досить консервативні, хочуть робити перший крок самостійно.
Варто оминати оголошення на сайтах, де в описі пишеться про те, що чоловік шукає «дружину-українку». Часто за ним приховується бажання знайти собі залежну жінку, якою можна буде легко маніпулювати через її статус біженки
Це стосується, загалом, всіх країн. Швейцарки тривалий час боролися за рівноправ'я, вони хочуть до себе рівного ставлення, поваги, розподілу обов’язків. Українок часто змальовують як більш домашніх, невибагливих, покірних жінок. Ці якості в ціні у місцевих чоловіків, які з різних причин не доросли для рівноправних стосунків з партнеркою.
Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що часто зустрічаються з упередженнями щодо українок,їх сприймають як людей з «третього світу», в якому не знають, що таке антипригарна сковорідка, міксер чи посудомийна машина. Цими спостереженнями ділилися жінки, які жили, переважно, у невеликих населених пунктах.
Фото: Shutterstock
Повага до особистих кордонів
Українки, які через війну опинилися у Швейцарії, кажуть про повагу до особистого простору людини. Якщо ти в басейні, то ніхто не буде розглядати твоє тіло, це непристойно.
На вулиці тобі не будуть відпускати слизьких компліментів, як би гарно ти не виглядала, але й на побачення навряд чи запросять. Бо це може бути розцінене як домагання, порушення кордонів іншої людини.
Багато пар все ще знайомляться традиційним способом — в компаніях, на роботі, через активності, у школі, в університеті, на вечірках. Втім додатки для знайомств набирають популярності, особливо у великих містах
Українки попереджають, що варто уважно читати описи на сторінках чоловіків. Якщо там написано, що чоловіка цікавить тільки формат на ніч, він не бреше. Разом з тим, про серйозність намірів теж відверто артикулюють.
— Власне мене це дуже підкуповує тут, — каже українка Юлія, яка у Швейцарії будує стосунки з місцевим чоловіком, — люди будують дорослі, серйозні стосунки, про все говорять на старті. Немає такого, що ти розраховуєш на партнерство, на вірність, тобі це обіцяють заради того, щоб затягнути у ліжко, а потім зникають. Тут і чоловіки, і жінки досить відверто говорять про свої очікування від стосунків.
Фото: Shutterstock
Юлія — класична красуня. Однак в Україні тривалий час була самотня, сама виховувала сина.
— Якось подруга зареєструвала мене на сайті для знайомств в Україні. У неї схожа ситуація. На сайті я побула якийсь час і швидко видалилася, оскільки мене просто завалили непристойними фото, пропозиціями сексуального характеру. Моя подруга в Україні на різних сайтах роками шукає партнера, але до цього часу одна.
В Швейцарії жінка наважилася на розміщення анкети, бо захотіла, щоб її просто обійняла якась жива людина.
— Я працювала у дві зміни: зранку в школі, ввечері за барною стійкою. Вдома у мене був «колючий» син-підліток, хвора на онкологію близька родичка. За три місяці від переляку я вивчила німецьку мову, англійську знала дуже добре до того, валилася з ніг від перевтоми. Життя в Швейцарії дуже дороге. Бачила, як вечорами в бар приходять наші дівчата, проводять час, спілкуються. Було трохи заздрісно. Мої думки, мабуть, прочитав фейсбук, який показав мені рекламу місцевого сайту знайомств. Він платний, як для жінок, так і для чоловіків, але я наважилася зареєструватися.
В анкеті вона чесно написала, що шукає спілкування, спільного проведення часу, пізнання один одного, а лише потім, можливо, тривалих стосунків. Юля каже, що важко звикала до місцевих традицій.
В українській культурі на початковій стадії стосунків у жінок є очікування, що чоловік буде тебе «завойовувати»: дарувати квіти, водити в ресторан, купувати якісь подарунки, вирішувати якісь проблеми. Тут це можливо, переважно, коли люди вже визначилися, що вони будують пару разом.
Фото: Shutterstock
— Багато жінок тут заробляють на рівні з чоловіками. Пропозиція поділити рахунок — чесна, якщо ви на початковій стадії стосунків. Місцеві жінки мені радили завжди пропонувати розділити рахунок, але жоден чоловік не прийняв цієї пропозиції. Щодо квітів, подарунків, знаків уваги — та ж історія. Якщо це етап знайомства, залицяння, ви чужі один одному люди, то чому він повинен щось для вас робити? У стосунках буде все: і квіти, і увага, і спільні подорожі. Наші жінки часто ображаються, що швейцарці не вкладаються на початковому етапі, але у них своя логіка. На етапі залицяння вони не сприймають, що зобов'язані цій, чужій по суті, жінці чимось. Коли ви в парі, то ставляться вже по-іншому, так як українці на етапі залицяння. Однак ця турбота нікуди не зникає.
Юлія каже, що для тривалих стосунків швейцарці, якщо це зріла людина, шукають собі не домогосподарку, а партнерку, цікаву особистість, з якою приємно буде ділити життя
— Прибрати вдома, приготувати вечерю вони можуть й самі, — каже жінка, — власне я шукала людину, з якою мені буде максимально комфортно. Тому зараз з чоловіком виховуємо разом його трьох дітей та мого сина. У мене було багато різних варіантів, але до серця припав саме він.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, наступні країни — Італія та Іспанія.
<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Я реабілітувала дітей, а вони — мене
Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано.
У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.
Так почалась моя модельна історія.
Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа.
Одеський кінофестиваль 2017
У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.
Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.
Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене.
У ролі польської княжни Гризельди Вишневецької у фільмі «Богдан Зіновій Хмельницький»
Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.
Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити.
Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.
Та сама Power Woman
У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди.
З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.
Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.
Ельвіра Нєвєра
На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок.
Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.
Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.
Турбота з великої літери
У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять.
У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою.
Літо 2022 у Баварії
Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом — 20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери.
Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід.
Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.
Пам'ятаю, як з нами стався театр.
До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.
Наш театр. Літо 2023
З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник.
Але найголовніше — вони були щасливими.
Дій, як жінка
Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон.
Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?»
Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.
Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час
Найважче — відпускати дітей додому
За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.
Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати.
Ельвіра Нєвєра, Лілія Кузнєцова і Роза Саркісян
Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.
Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.
А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади.
23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців.
І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА!
<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Я реабілітувала дітей, а вони — мене
Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано.
У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.
Так почалась моя модельна історія.
Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа.
Одеський кінофестиваль 2017
У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.
Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.
Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене.
У ролі польської княжни Гризельди Вишневецької у фільмі «Богдан Зіновій Хмельницький»
Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.
Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити.
Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.
Та сама Power Woman
У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди.
З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.
Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.
Ельвіра Нєвєра
На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок.
Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.
Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.
Турбота з великої літери
У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять.
У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою.
Літо 2022 у Баварії
Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом — 20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери.
Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід.
Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.
Пам'ятаю, як з нами стався театр.
До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.
Наш театр. Літо 2023
З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник.
Але найголовніше — вони були щасливими.
Дій, як жінка
Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон.
Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?»
Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.
Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час
Найважче — відпускати дітей додому
За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.
Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати.
Ельвіра Нєвєра, Лілія Кузнєцова і Роза Саркісян
Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.
Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.
А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади.
23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців.
І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА!
Марія Гурська: 1 липня Україна почала переговори про вступ до ЄС. Унікальний випадок — країна, яка дає відсіч агресору, одночасно йде в ЄС. Як ви, як експертка Європейської Комісії у 2000-х, а в 1990-х — співробітниця Комітету з питань європейської інтеграції Польщі, бачите цей момент в історії України і Польщі?
Малґожата Боніковська: Це, безумовно, прецедент. В Євросоюзі такої ситуації ще не траплялося. Жодна країна-кандидат не була у стані відкритої війни.Єдиним випадком вступу країни з прикордонними проблемами була Республіка Кіпр.
Але саме війна призвела до того, що ЄС, як союз двадцяти сімох, прийняв рішення, важливі для його історії. Не лише однозначно засудив Росію та підтримав країну, яка зазнала нападу і жорстокого вторгнення. Але він також ухвалив більше десятка пакетів санкцій проти Росії та запровадив спільні механізми фінансової та військової допомоги Україні.
Це також прецедент в Євросоюзі — спільні закупівлі зброї зі спільного бюджету, т. зв. „European Peace Facility”. ЄС ніколи раніше цим не займався.
Ця війна викликала величезний шок у структурах Європейського Союзу. У відповідь на це були були зроблені конкретні кроки, які увінчуються рішенням про розширення і швидким початком переговорів з Україною та Молдовою
Розпочались процеси, яких не було можливості зрушити з місця роками, якщо не десятиліттями, зараз відбуваються.
Які основні завдання стоять перед Україною під час переговорів?
Якщо війна в Україні є абсолютно екстраординарною ситуацією, то процес переговорів вступу в ЄС є стандартною процедурою.
Польща, як і інші країни, які вступили до ЄС, це проходила. Ідеться про те, що країна, яка хоче приєднатися до Європейського Союзу, домовляється про прийняття усієї законодавчої бази та головних принципів функціонування ЄС. Отже, це переговори, в яких позиція країни-учасника переговорів є слабкою, тому що, як правило, зрештою ця країна все одно має все прийняти.
Питання лише в тому, як швидко і в якій мірі. Переговори відбуваються на основі чітко визначених засад. Є 35 переговорних розділів, і вони стосуються окремих сфер функціонування держави, таких як сільське господарство, охорона навколишнього середовища, освіта, економіка, охорона здоров'я. Переговори стосуються того, як швидко та якою мірою країна, яка хоче приєднатися до ЄС, адаптуватиметься до законодавства та внутрішніх правил ЄС.
Можливі перехідні періоди, тобто більш повільна адаптація. У виняткових випадках можливі виключення, тобто т. зв. дерогації від правил ЄС. Наприклад, Мальта має додаткові гарантії проти купівлі власності громадянами інших країн.
Робочий візит Президента України до Брюсселя. Фото: www.president.ua
Де криються найбільші проблеми в випадку України?
Перш за все, це корупція — величезна проблема. Ідеться про функціонування всієї держави за звичками, які сформувалися ще в радянські часи.
Організація держави великою мірою спирається на домовленостях і олігархії, а суспільство призвичаїлось до цього. Корупція, звісно, усюди є в якомусь невеликому відсотку, також в ЄС, але такі випадки стигматизовані. Є апарат притягнення до відповідальності за такі ситуації.
Однак це абсолютні винятки і вони однозначно засуджуються. Вступаючи до ЄС, Україна повинна буде скоригувати функціонування держави, опертись на сильні інституції та прозорі процедури.
Скільки може тривати інтеграція України, і чи реально зміни впроваджувати під час війни одночасно з обороною?
ЄС усвідомлює, що війна — це додатковий виклик, який лягає величезним тягарем на українську державу.
Але водночас Україна отримує значну військову та фінансову допомогу. Тому важливо, щоб не було жодного сумніву, куди ця допомога йде, щоб вона не була підвладна корупційним механізмам. Коли ми говоримо про план відбудови України після війни, ми думаємо не тільки про те, де взяти кошти, в якому масштабі і як модернізувати країну, а й як забезпечити ці кошти, щоб вони не витікали «на бік» у приватні руки.
Це важливо, і я вважаю, що одним із методів є тісна співпраця з іноземними радниками з країн ЄС, у тому числі з Польщі.
Напередодні старту переговорів, Президент України затвердив делегацію для участі у переговорах про вступ із ЄС, в яку увійшли урядовці, дипломати і експерти. Наскільки важливий склад цієї групи, які вміння повинні мати ці люди?
Переговорна група – це формальна структура, створена урядом країни, яка вступає в ЄС.
Кожну переговорну сферу очолює один віцеміністр, який координує роботу цілої групи. До її складу входять особи, які мають суттєві знання про обговорювані сфери. Найчастіше це люди, призначені відповідними міністерствами — працівники міністерства, або і зовнішні експерти. Саме ці люди, послуговуючись своїми професійними знаннями, повинні оцінити наслідки імплементації норм ЄС в Україні та їхній вплив на окремі сфери. Їхня роль полягає в тому, щоб проаналізувати, чи потрібні уповільнення або навіть відхилення від правил ЄС, і якщо так, то в якій мірі, а також як підготувати правову базу у вашій країні для внесення необхідних змін.
Україна підлягає процесу скринінгу, тобто аналізу всієї правової ситуації на предмет розбіжностей, дірок в законодавстві, відсутності регуляцій і необхідності напрацювання нових. Команда перемовників даватиме рекомендації щодо створення нормативно-правових документів, які повинні будуть потрапити до українського парламенту. В результаті переговорів правова ситуація України повинна максимально наблизитися до правового порядку ЄС, щоб в момент вступу не було розбіжностей.
Ідеться про т. зв. “Acquis communautaire”, тобто всі правові норми, вказівки, стандарти, яких держава-член повинна дотримуватися. Однак, водночас, кожна країна має право домовитися про триваліший термін запровадження цих правил у складних для неї сферах. У випадку Польщі, наприклад, це було екологічне законодавство, тому що воно ставило перед нами занадто високі вимоги на тому етапі розвитку країни. Ми вступили до ЄС у 2004 році, і перехідний період тривав до 2017 року, тому що ми розуміли, що не зможемо швидше впровадити всі стандарти ЄС у цій сфері.
Українська сторона разом з ЄС має знайти такі питання, що становлять очевидну складність, і домовитися про подовжений період для запровадження норм ЄС у цій сфері.
За оцінками експертів, переговори з ЄС — це в середньому 5-7 років. Але водночас, війна в Україні сприяє турбошвидкості шляху України на Захід. Скільки може тривати процес переговорів і входження в ЄС в нашому випадку?
Війна і вступ — це дві різні речі. Війна ускладнює переговори для України, але вона не прискорить їх, а скоріше сповільнить
А все тому, що ЄС і так є досить складною організацією, до якої входять аж 27 країн зі значними відмінностями між собою, в тому числі і з точки зору політичного устрою. І вступ кожної нової країни означає додаткові виклики. Тому ЄС намагається підготувати і себе, і країну, що вступає, до цього моменту, мінімізувати відмінності. Бо чим більші відмінності, тим більші внутрішні проблеми для ЄС в цілому.
Ми не можемо допустити ситуації, коли розширення підриває всю структуру зсередини.
З боку ЄС багато занепокоєнь в контексті наступного розширення. Не хочемо ослаблення, а тільки зміцнення нашої спільноти. Саме тому переговори з Україною будуть тривалими і складними. У випадку Польщі вони тривали п’ять років, а у випадку Іспанії — майже вісім, коротшими були у Греції (чотири роки і п'ять місяців, — ред.).
Україна є великою і людною країною. А велика країна — це великі проблеми. Подивіться хоча б на ситуацію в сільському господарстві та на конфлікт між Польщею та Україною через зерно.Таких ситуацій буде більше в багатьох інших сферах. Навіть без війни між Україною і ЄС є багато викликів, тому переговори не відбуватимуться легко, а момент вступу України до ЄС буде складним для для обох сторін.
Запорізька область, Україна, 29 червня 2024 р. Чоловік розкидає озиму пшеницю у вантажівці під час жнив на полі. Фото: Dmytro Smolienko/Ukrinform/East News
Які хороші новини для України?
Хороша новина полягає в тому, що є чітка воля вести переговори, що Україна є не лише країною-кандидатом, але й вже розпочала шлях, і всі двадцять сім країн-членів ЄС переконані, що Україна є європейською країною, яка мусить бути колись членом Європейського Союзу.
Це дуже гарна новина для України. Ще кілька років тому такої перспективи не було. Сьогодні це реальність, яка матеріалізується в нас на очах.
Якими будуть вимоги Польщі у переговорах з Україною? Що переможе — партнерство чи конкуренція?
Україна веде переговори не з окремими країнами, а з Єврокомісією.
За процес відповідає Європейська комісія і Генеральний директорат з питань розширення, який веде переговори від імені всіх держав-членів. Головна ідея — ЄС хоче розширюватися і хоче колись прийняти Україну.
Втім, підходи країн ЄС до конкретних питань, пов'язаних зі вступом України до ЄС, різняться залежно від їхньої власної ситуації. Є країни, в яких сільське господарство є дуже важливою частиною економіки і сильним, як, наприклад, Польща, Франція та Італія, а є такі, де сільське господарство має марґінальне значення, наприклад, Люксембург.
Тож виклики, які українське сільське господарство ставить перед ЄС, для одних країн є ключовим, а для інших — менш важливе. Схоже і з іншими сферами.
Кожна країна-член аналізує це через свою власну ситуацію і надає Європейській Комісії певні коментарі і пропозиції щодо своїх переваг чи застережень. Ідеться про збереження інтересів і становища певних секторів і груп — підприємців, фермерів, фінансової індустрії, автомобільної промисловості — і в ЄС, і в Україні. Отже, це процес узгодження дуже вузьких деталей, дуже конкретних технічних питань.
Де в чому переговорний процес здаватиметься Україні кроком назад. Ідеться про те, що через війну Україна раптом стала частиною європейського ринку прискореними темпами, адже Євросоюз вирішив допомогти українській економіці, знявши торговельні бар’єри. Але це було тимчасове рішення, вимушене російським вторгненням і бажанням забезпечити Україні можливість виживання.
Тим часом війна затягується, і ми маємо прецедент, коли країна, яка не є в ЄС, де-факто отримала в деяких питаннях такі самі прерогативи, як мають країни-члени
Це стосується також дозволів на роботу, вільного руху людей. Свого часу під час переговорів з ЄС Польща про це особливо довго домовлялася, і нам таки не вдалося отримати можливість вільно діяти на європейському ринку праці з першого дня членства.
Єдиними двома країнами, які дали нам тоді таку можливість, були Велика Британія (яка тоді була в ЄС), та Ірландія. Усі інші країни з боку ЄС запровадили семирічний перехідний період, що означало, що поляки не могли працювати в країнах ЄС без додаткових дозволів та процедур, пов'язаних з їх працевлаштуванням.
Українці через війну отримали можливість вільного переміщення та праці. В Польщі отримали номер PESEL, що означає, що вони можуть легально виконувати роботу, платити податки і, головне, не повинні отримувати жодних інших дозволів.
Цього б не було, якби не війна.
Саміт НАТО. Фото: www.president.ua
У чому Польща може допомогти Україні під час переговорів?
Я вважаю, що Польща може зробити для України дві речі. По-перше, ми фактично пройшли через подібний процес, тож у нас є свіжий практичний досвід, яким ми можемо поділитися. Ми вели переговори про вступ до ЄС у 1998-2003 роках. Люди, які були залученими до цього процесу, активні і сьогодні. Їх можуть попросити про консультації, наприклад, в якості радників українського уряду, щоб зробити процес максимально професійним і ефективним.
По-друге, Польща, однозначно зацікавлена у вступі України до ЄС, може бути містком для України. Не всі країни ЄС мають таке чітке бачення майбутнього ЄС з Україною всередині. Звісно, є воля , але деякі країни мають дуже великі застереження щодо того, як функціонує Україна і що вона насправді дає.
Наприклад, Німеччина має багато сумнівів. Тож Польща сьогодні може відігравати роль мосту, який також поєднає культурну та історичну близькість наших народів. Можемо виконати схожу роль, яку Німеччина зіграла для Польщі наприкінці 1990-х років.
Вони хотіли розширення, і допомогли Західній Європі не тільки визнати, що це неминуче, але й побачити переваги. Сьогодні Польща може зробити те саме для України.
Які головні уроки чи поради Ви б дали Україні, виходячи з польського досвіду?
Перш за все, Україна має зрозуміти, що всі їй співчувають щодо війни. Війна — це страшна річ. Але переговори — це щось інше. Попри те, що Україна дає відсіч Росії, вона не отримає особливого пільгового трактування в переговорах. Має стати членом ЄС і мусить приймати правила функціонування цієї організації.
Українці стали дуже вимогливими. Вони відчувають, що заслуговують на все, бо воюють. Такий стиль мислення дуже не бажаний у переговорах. Україна повинна зрозуміти — вона входить в пул країн, які домовилися про певну форму функціонування, і зайвий тиск і відсутність компромісів призведе лише до одного — до затягування переговорів.
Короткий шлях до перемоги України — це вступ до НАТО. Проте останній саміт показав, що країни НАТО не готові запропонувати Україні членства зараз. Які наші дії, і які перспективи?
По-перше, продовжуйте боротися. Україна має вистояти. Ніхто не знає, скільки — рік, два — скільки буде потрібно. Поки війна в Україні триватиме, НАТО не прийме Україну, тому що Альянс сам опиниться в стані війни.
Після завершення війни становище України зміниться — українська армія буде дуже досвідченою в бою і зможе сама навчати армії країн-союзниць. Вступ в НАТО неодмінно стане кроком, який посилить Альянс
Не знаємо, як розвиватимуться події у Сполучених Штатах і хто виграє вибори. Але, безумовно, важливою частиною роздумів про майбутнє України будуть роздуми про закінчення війни.
Поки Україна бореться, Європа має ремілітаризуватися прискореними темпами, щоб давати Україні посилену допомогу. Всі тут борються з часом, але не тільки ми — Росія теж. Подивіться на роботу санкцій — вона вже призвела до того, що «Газпром» має негативні фінансові результати, а значить, в Росії повільно закінчуються фінансові ресурси для ведення війни. Чим швидше їхня економіка піде в занепад, чим менше грошей буде в Путіна для фінансування війни, і тим швидше вона завершиться.
В якийсь момент Росія відчує, що вона не виграє цю війну, і сяде за стіл переговорів. Інакше переговори зводитимуться до вимог збереження Росією захоплених територій і визнання України буферною територією між Росією і НАТО.
Це неприйнятна ситуація ні для України, ні для Заходу.
Робочий візит Президента України до Британії. Фото: www.president.ua
Країни з так званої осі зла і разом з ними деякі країни глобального Півдня, допомагають Росії вижити, попри санкції. Як з цим бути?
Це питання масштабу західної дипломатії, але тут в нас не такі вже й погані новини. Погляньте, у нашому таборі — Австралія, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея.
Щодо інших країн — ми повинні домовлятися і співпрацювати. Дійсно, Росія не одна, і має своїх друзів, союзників і країни, з якими вона спілкується. Але це не завжди ворожі до Заходу країни. Це часто нейтральні країни, або навіть партнери Заходу, як от, наприклад, Індія.
Нещодавно ми бачили фотографії прем'єр-міністра Нарендри Моді, який поїхав у гості до Путіна. З точки зору Індії, ця зустріч була бажаною, Захід сприйняв її негативно. Європа і США мусять бути дуже активними у країнах глобального Півдня. Не тільки транзитувати наш наратив і наше бачення війни, а й викладати на стіл конкретні пропозиції, привабливі для цих країн, ніж те, що надходить від Росії.
Росія не має багато, чого запропонувати, лише дешеві енергоносії та зброю. Ми можемо мати кращу пропозицію.
В якій Європі ми будемо жити через 5-10 років?
Це залежить від нас і наших рішень а також від того, чи будемо ми прогинатися під тиском, під яким живемо. Європейці не звикли до життя в умовах постійної загрози.
Після Другої світової війни Європа, не маючи війни на своїй території, звикла до того, що економічні питання є найважливішими і інших загроз немає.
Зараз європейці живуть у постійному стресі — економічна нерівність розчаровує людей, міжнародна ситуація викликає страх. Раптом виявилося, що зовсім поруч — Росія, яка здавалася нормальною країною, а виявилося, що так не є. Все це є своєрідним підґрунтям для тривоги, розчарування, протестів, анархічної поведінки, і все це означає, що ми можемо бути внутрішньо дестабілізованими.
Європа опинилася між двома полюсами. Один — внутрішня тривога й розчарування через внутрішню та зовнішню нестабільність. А другий — бажання об’єднуватися і діяти разом
Який шлях переможе, і від чого це залежить, поки Європа усе ще на перехресті?
Я думаю, люди не захочуть повертатися в минуле і жити гірше. Наш світ формують цінності, але також спосіб життя і певні звички, які ми маємо — наприклад, вільно пересуватися, жити безпечним, заможним життям, бути разом і співпрацювати в ситуаціях підвищеної загрози.
Ми переживаємо важкі часи, і вони вимагають запровадження механізмів співпраці в рамках ЄС і на всьому європейському континенті.
Тут багато залежить від лідерів. Я бачу надію в тому, що в демократіях не одна, три чи п'ять голів, а багато, багато людей, які мають гарні ідеї. Це набагато потужніше, ніж принцип дії авторитарних систем, де все вирішує лідер і його воля.
Ми можемо розраховувати на багато мудрих голів і багато мудрих концепцій. Ми вже це робимо, і все тому, що війна в Україні прискорила певні процеси. Ми бачимо великі внутрішні зміни в Європейському Союзі. Триває розширення НАТО, почався процес розширення ЄС, посилено координацію воєнної промисловості ЄС, призначено комісара з оборони.
Україна — наш каталізатор змін на краще. Європейці завжди виходили з криз сильнішими.
Марія Гурська: 1 липня Україна почала переговори про вступ до ЄС. Унікальний випадок — країна, яка дає відсіч агресору, одночасно йде в ЄС. Як ви, як експертка Європейської Комісії у 2000-х, а в 1990-х — співробітниця Комітету з питань європейської інтеграції Польщі, бачите цей момент в історії України і Польщі?
Малґожата Боніковська: Це, безумовно, прецедент. В Євросоюзі такої ситуації ще не траплялося. Жодна країна-кандидат не була у стані відкритої війни.Єдиним випадком вступу країни з прикордонними проблемами була Республіка Кіпр.
Але саме війна призвела до того, що ЄС, як союз двадцяти сімох, прийняв рішення, важливі для його історії. Не лише однозначно засудив Росію та підтримав країну, яка зазнала нападу і жорстокого вторгнення. Але він також ухвалив більше десятка пакетів санкцій проти Росії та запровадив спільні механізми фінансової та військової допомоги Україні.
Це також прецедент в Євросоюзі — спільні закупівлі зброї зі спільного бюджету, т. зв. „European Peace Facility”. ЄС ніколи раніше цим не займався.
Ця війна викликала величезний шок у структурах Європейського Союзу. У відповідь на це були були зроблені конкретні кроки, які увінчуються рішенням про розширення і швидким початком переговорів з Україною та Молдовою
Розпочались процеси, яких не було можливості зрушити з місця роками, якщо не десятиліттями, зараз відбуваються.
Які основні завдання стоять перед Україною під час переговорів?
Якщо війна в Україні є абсолютно екстраординарною ситуацією, то процес переговорів вступу в ЄС є стандартною процедурою.
Польща, як і інші країни, які вступили до ЄС, це проходила. Ідеться про те, що країна, яка хоче приєднатися до Європейського Союзу, домовляється про прийняття усієї законодавчої бази та головних принципів функціонування ЄС. Отже, це переговори, в яких позиція країни-учасника переговорів є слабкою, тому що, як правило, зрештою ця країна все одно має все прийняти.
Питання лише в тому, як швидко і в якій мірі. Переговори відбуваються на основі чітко визначених засад. Є 35 переговорних розділів, і вони стосуються окремих сфер функціонування держави, таких як сільське господарство, охорона навколишнього середовища, освіта, економіка, охорона здоров'я. Переговори стосуються того, як швидко та якою мірою країна, яка хоче приєднатися до ЄС, адаптуватиметься до законодавства та внутрішніх правил ЄС.
Можливі перехідні періоди, тобто більш повільна адаптація. У виняткових випадках можливі виключення, тобто т. зв. дерогації від правил ЄС. Наприклад, Мальта має додаткові гарантії проти купівлі власності громадянами інших країн.
Робочий візит Президента України до Брюсселя. Фото: www.president.ua
Де криються найбільші проблеми в випадку України?
Перш за все, це корупція — величезна проблема. Ідеться про функціонування всієї держави за звичками, які сформувалися ще в радянські часи.
Організація держави великою мірою спирається на домовленостях і олігархії, а суспільство призвичаїлось до цього. Корупція, звісно, усюди є в якомусь невеликому відсотку, також в ЄС, але такі випадки стигматизовані. Є апарат притягнення до відповідальності за такі ситуації.
Однак це абсолютні винятки і вони однозначно засуджуються. Вступаючи до ЄС, Україна повинна буде скоригувати функціонування держави, опертись на сильні інституції та прозорі процедури.
Скільки може тривати інтеграція України, і чи реально зміни впроваджувати під час війни одночасно з обороною?
ЄС усвідомлює, що війна — це додатковий виклик, який лягає величезним тягарем на українську державу.
Але водночас Україна отримує значну військову та фінансову допомогу. Тому важливо, щоб не було жодного сумніву, куди ця допомога йде, щоб вона не була підвладна корупційним механізмам. Коли ми говоримо про план відбудови України після війни, ми думаємо не тільки про те, де взяти кошти, в якому масштабі і як модернізувати країну, а й як забезпечити ці кошти, щоб вони не витікали «на бік» у приватні руки.
Це важливо, і я вважаю, що одним із методів є тісна співпраця з іноземними радниками з країн ЄС, у тому числі з Польщі.
Напередодні старту переговорів, Президент України затвердив делегацію для участі у переговорах про вступ із ЄС, в яку увійшли урядовці, дипломати і експерти. Наскільки важливий склад цієї групи, які вміння повинні мати ці люди?
Переговорна група – це формальна структура, створена урядом країни, яка вступає в ЄС.
Кожну переговорну сферу очолює один віцеміністр, який координує роботу цілої групи. До її складу входять особи, які мають суттєві знання про обговорювані сфери. Найчастіше це люди, призначені відповідними міністерствами — працівники міністерства, або і зовнішні експерти. Саме ці люди, послуговуючись своїми професійними знаннями, повинні оцінити наслідки імплементації норм ЄС в Україні та їхній вплив на окремі сфери. Їхня роль полягає в тому, щоб проаналізувати, чи потрібні уповільнення або навіть відхилення від правил ЄС, і якщо так, то в якій мірі, а також як підготувати правову базу у вашій країні для внесення необхідних змін.
Україна підлягає процесу скринінгу, тобто аналізу всієї правової ситуації на предмет розбіжностей, дірок в законодавстві, відсутності регуляцій і необхідності напрацювання нових. Команда перемовників даватиме рекомендації щодо створення нормативно-правових документів, які повинні будуть потрапити до українського парламенту. В результаті переговорів правова ситуація України повинна максимально наблизитися до правового порядку ЄС, щоб в момент вступу не було розбіжностей.
Ідеться про т. зв. “Acquis communautaire”, тобто всі правові норми, вказівки, стандарти, яких держава-член повинна дотримуватися. Однак, водночас, кожна країна має право домовитися про триваліший термін запровадження цих правил у складних для неї сферах. У випадку Польщі, наприклад, це було екологічне законодавство, тому що воно ставило перед нами занадто високі вимоги на тому етапі розвитку країни. Ми вступили до ЄС у 2004 році, і перехідний період тривав до 2017 року, тому що ми розуміли, що не зможемо швидше впровадити всі стандарти ЄС у цій сфері.
Українська сторона разом з ЄС має знайти такі питання, що становлять очевидну складність, і домовитися про подовжений період для запровадження норм ЄС у цій сфері.
За оцінками експертів, переговори з ЄС — це в середньому 5-7 років. Але водночас, війна в Україні сприяє турбошвидкості шляху України на Захід. Скільки може тривати процес переговорів і входження в ЄС в нашому випадку?
Війна і вступ — це дві різні речі. Війна ускладнює переговори для України, але вона не прискорить їх, а скоріше сповільнить
А все тому, що ЄС і так є досить складною організацією, до якої входять аж 27 країн зі значними відмінностями між собою, в тому числі і з точки зору політичного устрою. І вступ кожної нової країни означає додаткові виклики. Тому ЄС намагається підготувати і себе, і країну, що вступає, до цього моменту, мінімізувати відмінності. Бо чим більші відмінності, тим більші внутрішні проблеми для ЄС в цілому.
Ми не можемо допустити ситуації, коли розширення підриває всю структуру зсередини.
З боку ЄС багато занепокоєнь в контексті наступного розширення. Не хочемо ослаблення, а тільки зміцнення нашої спільноти. Саме тому переговори з Україною будуть тривалими і складними. У випадку Польщі вони тривали п’ять років, а у випадку Іспанії — майже вісім, коротшими були у Греції (чотири роки і п'ять місяців, — ред.).
Україна є великою і людною країною. А велика країна — це великі проблеми. Подивіться хоча б на ситуацію в сільському господарстві та на конфлікт між Польщею та Україною через зерно.Таких ситуацій буде більше в багатьох інших сферах. Навіть без війни між Україною і ЄС є багато викликів, тому переговори не відбуватимуться легко, а момент вступу України до ЄС буде складним для для обох сторін.
Запорізька область, Україна, 29 червня 2024 р. Чоловік розкидає озиму пшеницю у вантажівці під час жнив на полі. Фото: Dmytro Smolienko/Ukrinform/East News
Які хороші новини для України?
Хороша новина полягає в тому, що є чітка воля вести переговори, що Україна є не лише країною-кандидатом, але й вже розпочала шлях, і всі двадцять сім країн-членів ЄС переконані, що Україна є європейською країною, яка мусить бути колись членом Європейського Союзу.
Це дуже гарна новина для України. Ще кілька років тому такої перспективи не було. Сьогодні це реальність, яка матеріалізується в нас на очах.
Якими будуть вимоги Польщі у переговорах з Україною? Що переможе — партнерство чи конкуренція?
Україна веде переговори не з окремими країнами, а з Єврокомісією.
За процес відповідає Європейська комісія і Генеральний директорат з питань розширення, який веде переговори від імені всіх держав-членів. Головна ідея — ЄС хоче розширюватися і хоче колись прийняти Україну.
Втім, підходи країн ЄС до конкретних питань, пов'язаних зі вступом України до ЄС, різняться залежно від їхньої власної ситуації. Є країни, в яких сільське господарство є дуже важливою частиною економіки і сильним, як, наприклад, Польща, Франція та Італія, а є такі, де сільське господарство має марґінальне значення, наприклад, Люксембург.
Тож виклики, які українське сільське господарство ставить перед ЄС, для одних країн є ключовим, а для інших — менш важливе. Схоже і з іншими сферами.
Кожна країна-член аналізує це через свою власну ситуацію і надає Європейській Комісії певні коментарі і пропозиції щодо своїх переваг чи застережень. Ідеться про збереження інтересів і становища певних секторів і груп — підприємців, фермерів, фінансової індустрії, автомобільної промисловості — і в ЄС, і в Україні. Отже, це процес узгодження дуже вузьких деталей, дуже конкретних технічних питань.
Де в чому переговорний процес здаватиметься Україні кроком назад. Ідеться про те, що через війну Україна раптом стала частиною європейського ринку прискореними темпами, адже Євросоюз вирішив допомогти українській економіці, знявши торговельні бар’єри. Але це було тимчасове рішення, вимушене російським вторгненням і бажанням забезпечити Україні можливість виживання.
Тим часом війна затягується, і ми маємо прецедент, коли країна, яка не є в ЄС, де-факто отримала в деяких питаннях такі самі прерогативи, як мають країни-члени
Це стосується також дозволів на роботу, вільного руху людей. Свого часу під час переговорів з ЄС Польща про це особливо довго домовлялася, і нам таки не вдалося отримати можливість вільно діяти на європейському ринку праці з першого дня членства.
Єдиними двома країнами, які дали нам тоді таку можливість, були Велика Британія (яка тоді була в ЄС), та Ірландія. Усі інші країни з боку ЄС запровадили семирічний перехідний період, що означало, що поляки не могли працювати в країнах ЄС без додаткових дозволів та процедур, пов'язаних з їх працевлаштуванням.
Українці через війну отримали можливість вільного переміщення та праці. В Польщі отримали номер PESEL, що означає, що вони можуть легально виконувати роботу, платити податки і, головне, не повинні отримувати жодних інших дозволів.
Цього б не було, якби не війна.
Саміт НАТО. Фото: www.president.ua
У чому Польща може допомогти Україні під час переговорів?
Я вважаю, що Польща може зробити для України дві речі. По-перше, ми фактично пройшли через подібний процес, тож у нас є свіжий практичний досвід, яким ми можемо поділитися. Ми вели переговори про вступ до ЄС у 1998-2003 роках. Люди, які були залученими до цього процесу, активні і сьогодні. Їх можуть попросити про консультації, наприклад, в якості радників українського уряду, щоб зробити процес максимально професійним і ефективним.
По-друге, Польща, однозначно зацікавлена у вступі України до ЄС, може бути містком для України. Не всі країни ЄС мають таке чітке бачення майбутнього ЄС з Україною всередині. Звісно, є воля , але деякі країни мають дуже великі застереження щодо того, як функціонує Україна і що вона насправді дає.
Наприклад, Німеччина має багато сумнівів. Тож Польща сьогодні може відігравати роль мосту, який також поєднає культурну та історичну близькість наших народів. Можемо виконати схожу роль, яку Німеччина зіграла для Польщі наприкінці 1990-х років.
Вони хотіли розширення, і допомогли Західній Європі не тільки визнати, що це неминуче, але й побачити переваги. Сьогодні Польща може зробити те саме для України.
Які головні уроки чи поради Ви б дали Україні, виходячи з польського досвіду?
Перш за все, Україна має зрозуміти, що всі їй співчувають щодо війни. Війна — це страшна річ. Але переговори — це щось інше. Попри те, що Україна дає відсіч Росії, вона не отримає особливого пільгового трактування в переговорах. Має стати членом ЄС і мусить приймати правила функціонування цієї організації.
Українці стали дуже вимогливими. Вони відчувають, що заслуговують на все, бо воюють. Такий стиль мислення дуже не бажаний у переговорах. Україна повинна зрозуміти — вона входить в пул країн, які домовилися про певну форму функціонування, і зайвий тиск і відсутність компромісів призведе лише до одного — до затягування переговорів.
Короткий шлях до перемоги України — це вступ до НАТО. Проте останній саміт показав, що країни НАТО не готові запропонувати Україні членства зараз. Які наші дії, і які перспективи?
По-перше, продовжуйте боротися. Україна має вистояти. Ніхто не знає, скільки — рік, два — скільки буде потрібно. Поки війна в Україні триватиме, НАТО не прийме Україну, тому що Альянс сам опиниться в стані війни.
Після завершення війни становище України зміниться — українська армія буде дуже досвідченою в бою і зможе сама навчати армії країн-союзниць. Вступ в НАТО неодмінно стане кроком, який посилить Альянс
Не знаємо, як розвиватимуться події у Сполучених Штатах і хто виграє вибори. Але, безумовно, важливою частиною роздумів про майбутнє України будуть роздуми про закінчення війни.
Поки Україна бореться, Європа має ремілітаризуватися прискореними темпами, щоб давати Україні посилену допомогу. Всі тут борються з часом, але не тільки ми — Росія теж. Подивіться на роботу санкцій — вона вже призвела до того, що «Газпром» має негативні фінансові результати, а значить, в Росії повільно закінчуються фінансові ресурси для ведення війни. Чим швидше їхня економіка піде в занепад, чим менше грошей буде в Путіна для фінансування війни, і тим швидше вона завершиться.
В якийсь момент Росія відчує, що вона не виграє цю війну, і сяде за стіл переговорів. Інакше переговори зводитимуться до вимог збереження Росією захоплених територій і визнання України буферною територією між Росією і НАТО.
Це неприйнятна ситуація ні для України, ні для Заходу.
Робочий візит Президента України до Британії. Фото: www.president.ua
Країни з так званої осі зла і разом з ними деякі країни глобального Півдня, допомагають Росії вижити, попри санкції. Як з цим бути?
Це питання масштабу західної дипломатії, але тут в нас не такі вже й погані новини. Погляньте, у нашому таборі — Австралія, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея.
Щодо інших країн — ми повинні домовлятися і співпрацювати. Дійсно, Росія не одна, і має своїх друзів, союзників і країни, з якими вона спілкується. Але це не завжди ворожі до Заходу країни. Це часто нейтральні країни, або навіть партнери Заходу, як от, наприклад, Індія.
Нещодавно ми бачили фотографії прем'єр-міністра Нарендри Моді, який поїхав у гості до Путіна. З точки зору Індії, ця зустріч була бажаною, Захід сприйняв її негативно. Європа і США мусять бути дуже активними у країнах глобального Півдня. Не тільки транзитувати наш наратив і наше бачення війни, а й викладати на стіл конкретні пропозиції, привабливі для цих країн, ніж те, що надходить від Росії.
Росія не має багато, чого запропонувати, лише дешеві енергоносії та зброю. Ми можемо мати кращу пропозицію.
В якій Європі ми будемо жити через 5-10 років?
Це залежить від нас і наших рішень а також від того, чи будемо ми прогинатися під тиском, під яким живемо. Європейці не звикли до життя в умовах постійної загрози.
Після Другої світової війни Європа, не маючи війни на своїй території, звикла до того, що економічні питання є найважливішими і інших загроз немає.
Зараз європейці живуть у постійному стресі — економічна нерівність розчаровує людей, міжнародна ситуація викликає страх. Раптом виявилося, що зовсім поруч — Росія, яка здавалася нормальною країною, а виявилося, що так не є. Все це є своєрідним підґрунтям для тривоги, розчарування, протестів, анархічної поведінки, і все це означає, що ми можемо бути внутрішньо дестабілізованими.
Європа опинилася між двома полюсами. Один — внутрішня тривога й розчарування через внутрішню та зовнішню нестабільність. А другий — бажання об’єднуватися і діяти разом
Який шлях переможе, і від чого це залежить, поки Європа усе ще на перехресті?
Я думаю, люди не захочуть повертатися в минуле і жити гірше. Наш світ формують цінності, але також спосіб життя і певні звички, які ми маємо — наприклад, вільно пересуватися, жити безпечним, заможним життям, бути разом і співпрацювати в ситуаціях підвищеної загрози.
Ми переживаємо важкі часи, і вони вимагають запровадження механізмів співпраці в рамках ЄС і на всьому європейському континенті.
Тут багато залежить від лідерів. Я бачу надію в тому, що в демократіях не одна, три чи п'ять голів, а багато, багато людей, які мають гарні ідеї. Це набагато потужніше, ніж принцип дії авторитарних систем, де все вирішує лідер і його воля.
Ми можемо розраховувати на багато мудрих голів і багато мудрих концепцій. Ми вже це робимо, і все тому, що війна в Україні прискорила певні процеси. Ми бачимо великі внутрішні зміни в Європейському Союзі. Триває розширення НАТО, почався процес розширення ЄС, посилено координацію воєнної промисловості ЄС, призначено комісара з оборони.
Україна — наш каталізатор змін на краще. Європейці завжди виходили з криз сильнішими.
Хороша новина для України? Є чітка воля вести переговори, Україна є не лише країною-кандидатом, але й вже розпочала шлях, є європейською країною, місце якої в ЄС, — говорить Малґожата Боніковська, політологиня, докторка наук, президентка Центру міжнародних відносин, доцентка Європейського центру Варшавського університету.
В умовах російсько-української війни складно вимірювати ефективність двосторонніх відносин виключно економічними показниками. Польща надала військово-технічну допомогу Україні у перші, найважчі місяці російського вторгнення, і про це не можна забувати. Проте очікування польського істеблішменту не виправдалися, хоча ідеї конфедерації Польщі та України звучали в діалозі.
У Польщі завершилася тривала виборча кампанія, під час якої парламентські вибори перетекли у вибори до місцевих органів влади, а ті — у голосування на виборах до Європейського Парламенту. Боротьба була запеклою, її відлуння чути навіть сьогодні.
Президентські вибори пройдуть аж наступного року, і є час розпочати процес реанімації двосторонніх відносин, підважених спалахами популізму, провокаціями навколо українського зерна та блокуванням польсько-українського кордону.
Заміна біля стерна державного управління Матеуша Моравецького на Дональда Туска, на жаль, поки не стала потужним імпульсом для потепління польсько-українських відносин. Проте Туск навряд чи стане балотуватися у президенти, і цей факт може стати сприятливим для стабілізації відносин — з огляду на його політичний досвід та вагу в європейській політиці.
Володимир Зеленський і Дональд Туск у Варшаві 8 липня 2024 року. Фото: president.gov.ua
8 липня у Варшаві Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали безпекову угоду. Це не лише черговий документ з низки спроб України юридично закріпити гарантії безпеки. У ній передбачено можливість військово-технічної співпраці та створення «Українського легіону» з числа громадян України, які перебувають на території Польщі. Функціонування цього підрозділу є поки, швидше, декларацією про наміри. Однак спільне виробництво боєприпасів, дронів, пошук можливостей для реалізації ракетної програми є необхідною запорукою стратегічного партнерства.
У двосторонньому діалозі є чимало складних питань, серед яких Волинська трагедія посідає ключове місце. Цього року вшанування пам’яті її жертв у Польщі минуло без надмірного ентузіазму, але міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україна не стане членом ЄС без вирішення Волинського питання. Хоча очільник польського оборонного відомства часто робить заяви з питань, лише опосередковано дотичних до сфери його професійної компетенції, ігнорувати її не варто. Навпаки — треба відновити дискусію, виходячи з нинішніх реалій.
Кілька років тому було здійснено невдалу спробу створити польсько-українську відзнаку «Праведника Волині», і актуальність її не зникла. І довірчі відносини президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського могли б допомогти політикам стати почесними патронами цієї відзнаки.
Ще один момент: лише проведення ексгумації тіл жертв Волині допоможе встановити масштаб трагедії, мінімізувати спекуляції про кількість її жертв. Щоправда, маємо усвідомлювати політичну чутливість цього питання для офіційного Києва та відповідний емоційний фон у Варшаві.
Президенти України та Польщі Володимир Зеленський і Анджей Дуда вшанували пам’ять жертв Волинської трагедії у Луцьку. 9.07.2023. Фото: Укрінформ
Озвучена Дональдом Туском 8 липня ініціатива щодо виробництва електроенергії для України коштом польського вугілля могла б стати одним з компонентів двосторонньої співпраці. Втрати у сфері енергетики для України є значною проблемою, і вирішувати їх напередодні опалювального сезону потрібно, використовуючи креативні, несподівані для Росії кроки. І якщо вони допоможуть польським шахтарям, це теж сприятиме покращенню відносин між країнами.
Польща для Кремля є одним з головних об’єктів інформаційно-психологічного тиску, на її території російські спецслужби намагаються здійснити низку «активних заходів» задля дестабілізації ситуації
Блокування польсько-українського кордону проходило під патронатом «Конфедерації» та, зрештою, принесло їй політичні дивіденди на виборах до Європарламенту, тоді як з диверсіями та підпалами на польській території місцеві правоохоронці борються більш успішно. Тамтешні медіа неодноразово повідомляли про затримання українців та білорусів, які шпигували на користь Росії. Проте знайти тих, хто написав під трафарет «Нам потрібні вибори» на стіні Українського дому у Варшаві поліція та спецслужби Польщі поки так і не зуміли.
Низка рішень уряду Туска стимулюватиме відтік українських мігрантів з території Польщі до інших країн ЄС — насамперед до Німеччини. Німецька масштабна економіка може прийняти нових тимчасових переселенців. Проте варварські обстріли українських населених пунктів, навмисне знищення енергетичних об’єктів може вже ближчим часом спричинити нову хвилю міграції, і саме Польща буде головним шлюзом для громадян України.
Тому на порядку денному постають спільна протидія російській пропаганді (мігранти у цьому питанні є дуже чутливою категорією) та захист української ідентичності для українців у Польщі. Вони вже сьогодні фактично відновили етнічний візерунок міжвоєнної Другої Речі Посполитої, розмивши моноетнічний характер, притаманний Польщі після Другої світової війни.
Повертаючись до теми українського зерна, яка стала болісною для двосторонніх відносин, хочу зауважити, що відновлення роботи чорноморських портів суттєво зменшило її вплив на ці відносини. Українське збіжжя знову транспортується до країн Азії та Африки, і польська дипломатія могла б сприяти розширенню ареолу його постачання. Звісно, на вигідних для обох держав умовах.
Польща в цілому могла б стати одним з провайдерів інтересів України в світі, хоча, ніде правди діти, прагнення польського бізнесу отримати преференції у питанні відновлення України поки не знаходять розуміння в Києві.
Зараз в ЄС головує Угорщина, і це півріччя складно буде занести до сприятливого періоду євроінтеграції України. Проте у січні 2025 року головування перейде до Польщі, і сьогодні завданням Києва та Варшави є формування спільного амбітного плану дій
Перенесення кордону ЄС та НАТО далі на схід відповідає національним інтересам Польщі, цим і була обумовлена масштабна підтримка України у її протистоянні з Росією.
Польща й Україна мають 525 кілометрів спільного кордону, на якому сьогодні критично бракує пунктів пропуску (це окрема болісна тема двосторонніх відносин). Проте ми не повинні, перебуваючи на плато спільних інтересів, відмовлятися від пошуку точок дотику і маємо навчитися говорити одне одному не лише правду, але й компліменти.
В умовах російсько-української війни складно вимірювати ефективність двосторонніх відносин виключно економічними показниками. Польща надала військово-технічну допомогу Україні у перші, найважчі місяці російського вторгнення, і про це не можна забувати. Проте очікування польського істеблішменту не виправдалися, хоча ідеї конфедерації Польщі та України звучали в діалозі.
У Польщі завершилася тривала виборча кампанія, під час якої парламентські вибори перетекли у вибори до місцевих органів влади, а ті — у голосування на виборах до Європейського Парламенту. Боротьба була запеклою, її відлуння чути навіть сьогодні.
Президентські вибори пройдуть аж наступного року, і є час розпочати процес реанімації двосторонніх відносин, підважених спалахами популізму, провокаціями навколо українського зерна та блокуванням польсько-українського кордону.
Заміна біля стерна державного управління Матеуша Моравецького на Дональда Туска, на жаль, поки не стала потужним імпульсом для потепління польсько-українських відносин. Проте Туск навряд чи стане балотуватися у президенти, і цей факт може стати сприятливим для стабілізації відносин — з огляду на його політичний досвід та вагу в європейській політиці.
Володимир Зеленський і Дональд Туск у Варшаві 8 липня 2024 року. Фото: president.gov.ua
8 липня у Варшаві Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали безпекову угоду. Це не лише черговий документ з низки спроб України юридично закріпити гарантії безпеки. У ній передбачено можливість військово-технічної співпраці та створення «Українського легіону» з числа громадян України, які перебувають на території Польщі. Функціонування цього підрозділу є поки, швидше, декларацією про наміри. Однак спільне виробництво боєприпасів, дронів, пошук можливостей для реалізації ракетної програми є необхідною запорукою стратегічного партнерства.
У двосторонньому діалозі є чимало складних питань, серед яких Волинська трагедія посідає ключове місце. Цього року вшанування пам’яті її жертв у Польщі минуло без надмірного ентузіазму, але міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україна не стане членом ЄС без вирішення Волинського питання. Хоча очільник польського оборонного відомства часто робить заяви з питань, лише опосередковано дотичних до сфери його професійної компетенції, ігнорувати її не варто. Навпаки — треба відновити дискусію, виходячи з нинішніх реалій.
Кілька років тому було здійснено невдалу спробу створити польсько-українську відзнаку «Праведника Волині», і актуальність її не зникла. І довірчі відносини президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського могли б допомогти політикам стати почесними патронами цієї відзнаки.
Ще один момент: лише проведення ексгумації тіл жертв Волині допоможе встановити масштаб трагедії, мінімізувати спекуляції про кількість її жертв. Щоправда, маємо усвідомлювати політичну чутливість цього питання для офіційного Києва та відповідний емоційний фон у Варшаві.
Президенти України та Польщі Володимир Зеленський і Анджей Дуда вшанували пам’ять жертв Волинської трагедії у Луцьку. 9.07.2023. Фото: Укрінформ
Озвучена Дональдом Туском 8 липня ініціатива щодо виробництва електроенергії для України коштом польського вугілля могла б стати одним з компонентів двосторонньої співпраці. Втрати у сфері енергетики для України є значною проблемою, і вирішувати їх напередодні опалювального сезону потрібно, використовуючи креативні, несподівані для Росії кроки. І якщо вони допоможуть польським шахтарям, це теж сприятиме покращенню відносин між країнами.
Польща для Кремля є одним з головних об’єктів інформаційно-психологічного тиску, на її території російські спецслужби намагаються здійснити низку «активних заходів» задля дестабілізації ситуації
Блокування польсько-українського кордону проходило під патронатом «Конфедерації» та, зрештою, принесло їй політичні дивіденди на виборах до Європарламенту, тоді як з диверсіями та підпалами на польській території місцеві правоохоронці борються більш успішно. Тамтешні медіа неодноразово повідомляли про затримання українців та білорусів, які шпигували на користь Росії. Проте знайти тих, хто написав під трафарет «Нам потрібні вибори» на стіні Українського дому у Варшаві поліція та спецслужби Польщі поки так і не зуміли.
Низка рішень уряду Туска стимулюватиме відтік українських мігрантів з території Польщі до інших країн ЄС — насамперед до Німеччини. Німецька масштабна економіка може прийняти нових тимчасових переселенців. Проте варварські обстріли українських населених пунктів, навмисне знищення енергетичних об’єктів може вже ближчим часом спричинити нову хвилю міграції, і саме Польща буде головним шлюзом для громадян України.
Тому на порядку денному постають спільна протидія російській пропаганді (мігранти у цьому питанні є дуже чутливою категорією) та захист української ідентичності для українців у Польщі. Вони вже сьогодні фактично відновили етнічний візерунок міжвоєнної Другої Речі Посполитої, розмивши моноетнічний характер, притаманний Польщі після Другої світової війни.
Повертаючись до теми українського зерна, яка стала болісною для двосторонніх відносин, хочу зауважити, що відновлення роботи чорноморських портів суттєво зменшило її вплив на ці відносини. Українське збіжжя знову транспортується до країн Азії та Африки, і польська дипломатія могла б сприяти розширенню ареолу його постачання. Звісно, на вигідних для обох держав умовах.
Польща в цілому могла б стати одним з провайдерів інтересів України в світі, хоча, ніде правди діти, прагнення польського бізнесу отримати преференції у питанні відновлення України поки не знаходять розуміння в Києві.
Зараз в ЄС головує Угорщина, і це півріччя складно буде занести до сприятливого періоду євроінтеграції України. Проте у січні 2025 року головування перейде до Польщі, і сьогодні завданням Києва та Варшави є формування спільного амбітного плану дій
Перенесення кордону ЄС та НАТО далі на схід відповідає національним інтересам Польщі, цим і була обумовлена масштабна підтримка України у її протистоянні з Росією.
Польща й Україна мають 525 кілометрів спільного кордону, на якому сьогодні критично бракує пунктів пропуску (це окрема болісна тема двосторонніх відносин). Проте ми не повинні, перебуваючи на плато спільних інтересів, відмовлятися від пошуку точок дотику і маємо навчитися говорити одне одному не лише правду, але й компліменти.
Минулого року та у першій половині 2024-го польсько-українські відносини стрімко спустилися з вершини порозуміння на плато можливостей. А отже, обом країнам та нашим суспільствам необхідно працювати над тим, щоб співпраця не опинилася в глибокому яру непорозуміння. Яке дорого коштуватиме і Варшаві, і Києву. Маємо облаштовувати плато спільних інтересів
Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.
Фото: Катерина Козінська
Достукатися до військкомату
— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.
Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).
Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.
Жінкам тут не місце
— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.
— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?
— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.
У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.
Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»
Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.
За статевою ознакою
— Як вважаєте, у чому причина сексизму?
— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.
— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?
— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.
Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.
Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.
Я навіть проводила серед побратимів опитування — що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.
Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці
Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.
Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.
Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.
Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.
Чого хочуть жінки
— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...
— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.
Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.
Фото: Illya Bel
— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.
Не час помирати
— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?
— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.
Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).
У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…
— Що допомагає справлятися?
— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.
— Як ви можете її сформулювати?
— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.
Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.
Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність
І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.
Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.
Фото: Катерина Козінська
Достукатися до військкомату
— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.
Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).
Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.
Жінкам тут не місце
— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.
— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?
— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.
У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.
Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»
Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.
За статевою ознакою
— Як вважаєте, у чому причина сексизму?
— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.
— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?
— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.
Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.
Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.
Я навіть проводила серед побратимів опитування — що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.
Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці
Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.
Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.
Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.
Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.
Чого хочуть жінки
— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...
— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.
Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.
Фото: Illya Bel
— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.
Не час помирати
— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?
— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.
Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).
У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…
— Що допомагає справлятися?
— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.
— Як ви можете її сформулювати?
— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.
Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.
Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність
І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.
«Тут, на війні, у мене найкраща роль. Тільки на відміну від своїх попередніх ролей, цю я граю не на сцені, а проживаю в реальності. Попри труднощі й несправедливість, з якими часто стикаюсь, я залишаюся на фронті, бо маю тут бути. Складно передати свої почуття, коли кидають в обличчя: «Ми жінок на передок не беремо!», тоді як хлопці з моєї роти гинуть через брак людей. Але я продовжую боротися — за країну і за своє право її захищати»
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швейцарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Про Швейцарію співрозмовниці Sestry.eu говорить як про країну максимально безпечну для жінок. Втім оголошення, в яких шукають виключно українок для побачень, рекомендують оминати. Часто за ними приховується бажання чоловіка знайти залежну жінку: вона не буде висувати таких вимог як швейцарки, або жінки з сусідніх європейських країн.
Любов по-швейцарськи
Співрозмовниці Sestry.eu розділилися на дві групи. Одна стверджувала, що швейцарці дуже відкриті до стосунків з еміґрантками/еміґрантами. І це, власне, підтверджує статистика. У 2019 році 36 % всіх офіційних шлюбів швейцарців були укладені з іноземними громадянами. Ймовірно, йдеться про великі міста, де люди більш мультикультурні, багато хто знає англійську мову, яка полегшує комунікацію.
Разом з тим, інша частина говорить про протилежне. Нібито швейцарці «налякані» історіями про користолюбність «слов'янських жінок». Що вони дуже закриті та наші жінки можуть розраховувати на побачення з такими ж еміґрантами. Тут криються інші небезпеки. Хоча українки походять з досить ще патріархального суспільства, уклад життя еміґрантів зі східних країн, з мусульманської культури, може бути абсолютно їм неприйнятним.
— На сайті знайомств мене обирали, переважно, африканці, албанці, інколи італійці, — розповіла одна зі співрозмовниць Sestry.eu, яка попросила її не називати,— швейцарці дуже важко сходяться з людьми іншої культури. Та й загалом, вони дуже обережні, тривалий час приглядаються до людини, вони не з тих, хто кинеться у стосунки з головою. Будуть дуже повільно зближуватися. Бояться відмови, тому можуть тривалий час спілкуватися, і не запрошувати на зустрічі. Однак якщо вже наважаться, то це буде максимально приємне спілкування. Бо вони все ж досить консервативні, хочуть робити перший крок самостійно.
Варто оминати оголошення на сайтах, де в описі пишеться про те, що чоловік шукає «дружину-українку». Часто за ним приховується бажання знайти собі залежну жінку, якою можна буде легко маніпулювати через її статус біженки
Це стосується, загалом, всіх країн. Швейцарки тривалий час боролися за рівноправ'я, вони хочуть до себе рівного ставлення, поваги, розподілу обов’язків. Українок часто змальовують як більш домашніх, невибагливих, покірних жінок. Ці якості в ціні у місцевих чоловіків, які з різних причин не доросли для рівноправних стосунків з партнеркою.
Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що часто зустрічаються з упередженнями щодо українок,їх сприймають як людей з «третього світу», в якому не знають, що таке антипригарна сковорідка, міксер чи посудомийна машина. Цими спостереженнями ділилися жінки, які жили, переважно, у невеликих населених пунктах.
Фото: Shutterstock
Повага до особистих кордонів
Українки, які через війну опинилися у Швейцарії, кажуть про повагу до особистого простору людини. Якщо ти в басейні, то ніхто не буде розглядати твоє тіло, це непристойно.
На вулиці тобі не будуть відпускати слизьких компліментів, як би гарно ти не виглядала, але й на побачення навряд чи запросять. Бо це може бути розцінене як домагання, порушення кордонів іншої людини.
Багато пар все ще знайомляться традиційним способом — в компаніях, на роботі, через активності, у школі, в університеті, на вечірках. Втім додатки для знайомств набирають популярності, особливо у великих містах
Українки попереджають, що варто уважно читати описи на сторінках чоловіків. Якщо там написано, що чоловіка цікавить тільки формат на ніч, він не бреше. Разом з тим, про серйозність намірів теж відверто артикулюють.
— Власне мене це дуже підкуповує тут, — каже українка Юлія, яка у Швейцарії будує стосунки з місцевим чоловіком, — люди будують дорослі, серйозні стосунки, про все говорять на старті. Немає такого, що ти розраховуєш на партнерство, на вірність, тобі це обіцяють заради того, щоб затягнути у ліжко, а потім зникають. Тут і чоловіки, і жінки досить відверто говорять про свої очікування від стосунків.
Фото: Shutterstock
Юлія — класична красуня. Однак в Україні тривалий час була самотня, сама виховувала сина.
— Якось подруга зареєструвала мене на сайті для знайомств в Україні. У неї схожа ситуація. На сайті я побула якийсь час і швидко видалилася, оскільки мене просто завалили непристойними фото, пропозиціями сексуального характеру. Моя подруга в Україні на різних сайтах роками шукає партнера, але до цього часу одна.
В Швейцарії жінка наважилася на розміщення анкети, бо захотіла, щоб її просто обійняла якась жива людина.
— Я працювала у дві зміни: зранку в школі, ввечері за барною стійкою. Вдома у мене був «колючий» син-підліток, хвора на онкологію близька родичка. За три місяці від переляку я вивчила німецьку мову, англійську знала дуже добре до того, валилася з ніг від перевтоми. Життя в Швейцарії дуже дороге. Бачила, як вечорами в бар приходять наші дівчата, проводять час, спілкуються. Було трохи заздрісно. Мої думки, мабуть, прочитав фейсбук, який показав мені рекламу місцевого сайту знайомств. Він платний, як для жінок, так і для чоловіків, але я наважилася зареєструватися.
В анкеті вона чесно написала, що шукає спілкування, спільного проведення часу, пізнання один одного, а лише потім, можливо, тривалих стосунків. Юля каже, що важко звикала до місцевих традицій.
В українській культурі на початковій стадії стосунків у жінок є очікування, що чоловік буде тебе «завойовувати»: дарувати квіти, водити в ресторан, купувати якісь подарунки, вирішувати якісь проблеми. Тут це можливо, переважно, коли люди вже визначилися, що вони будують пару разом.
Фото: Shutterstock
— Багато жінок тут заробляють на рівні з чоловіками. Пропозиція поділити рахунок — чесна, якщо ви на початковій стадії стосунків. Місцеві жінки мені радили завжди пропонувати розділити рахунок, але жоден чоловік не прийняв цієї пропозиції. Щодо квітів, подарунків, знаків уваги — та ж історія. Якщо це етап знайомства, залицяння, ви чужі один одному люди, то чому він повинен щось для вас робити? У стосунках буде все: і квіти, і увага, і спільні подорожі. Наші жінки часто ображаються, що швейцарці не вкладаються на початковому етапі, але у них своя логіка. На етапі залицяння вони не сприймають, що зобов'язані цій, чужій по суті, жінці чимось. Коли ви в парі, то ставляться вже по-іншому, так як українці на етапі залицяння. Однак ця турбота нікуди не зникає.
Юлія каже, що для тривалих стосунків швейцарці, якщо це зріла людина, шукають собі не домогосподарку, а партнерку, цікаву особистість, з якою приємно буде ділити життя
— Прибрати вдома, приготувати вечерю вони можуть й самі, — каже жінка, — власне я шукала людину, з якою мені буде максимально комфортно. Тому зараз з чоловіком виховуємо разом його трьох дітей та мого сина. У мене було багато різних варіантів, але до серця припав саме він.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, наступні країни — Італія та Іспанія.
«Україну та український прапор буде видно в Парижі. Участь в Іграх у нашій ситуації — це вже перемога», — наголосив Вадим Гутцайт, президент НОК України та ексміністр молоді та спорту.
Вадим Гутцайт, колишній шабліст і олімпійський чемпіон у складі збірної на Іграх в Барселоні (1992), підкреслив труднощі, з якими стикаються українські спортсмени, зокрема часті перебої в електропостачанні та постійні напади з боку Росії.
«Проблемою також є відсутність належної інфраструктури, яка б дозволяла спортсменам тренуватися», — зазначив він.
Чиновник повідомив, що в результаті дій російської армії з 24 лютого 2022 року було зруйновано понад 500 українських спортивних об'єктів.
— Українські спортсмени стикаються з тими ж проблемами, що і будь-який громадянин — втрачають свої домівки, близьких та змушені переїжджати через окупацію
Гутцайт зазначив, що деякі з них «заплатили найвищу ціну».
«Внаслідок російської агресії проти України загинуло 488 українських спортсменів», — повідомив Гутцайт і додав, що за кілька днів до початку Ігор у Парижі відбувся марш пам'яті вбитих спортсменів, організований Союзом українців у Франції та Світовим конгресом українців, в якому взяли участь понад тисячу людей.
Підкреслюючи роль спортсменів як амбасадорів країни, Гутцайт сказав:
— На міжнародних заходах і змаганнях представники України говорять правду про війну, піднімають український прапор і нагадують про необхідність підтримки. Україна захищає свою цілісність, незалежність та державні інтереси
У зв'язку з російською агресією Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дозволив російським і білоруським спортсменам брати участь в Іграх лише під нейтральним прапором, без національної символіки та кольорів і за спеціальним запрошенням, яке могло відбутися після виконання всіх вимог нейтралітету. За цією формулою на старт Ігор, ймовірно, вийдуть 16 білоруських і 15 російських спортсменів.Така невелика кількість запрошених спортсменів з двох країн-агресорів пов'язана, серед іншого, з тим, що Україна, підкреслив Гутцайт, надала докази приналежності російських і білоруських спортсменів до лав зьройних сил або засвідчила їхню підтримки режимів у своїх країнах.
НОК України та Міністерство молоді та спорту України, за його словами, видало відповідні рекомендації збірній, як уникнути конфронтацій з представниками цих країн.
«Для України найголовніше — це безпека наших спортсменів. Ми подбали про те, щоб олімпійці уникали контактів зі спортсменами з Росії та Білорусі», — визнав колишній міністр. Він також висловив переконання, що Росія не зможе використати Ігри в пропагандистських цілях через обмежену кількість спортсменів і відсутність прапора та гімну.
Олімпійські ігри в Парижі розпочнуться у п'ятницю. Це вже втретє, коли Париж приймає ці престижні змагання. Цього року 10 500 спортсменів змагатимуться у 32 дисциплінах за 329 комплектів медалей.
«Я два роки в Польщі, але складається враження, що чим більше я вчу польську, тим гірше мене розуміють, а я інших», — часто можна почути від українських біженок. Польська їм видається складнішою за математику.
Якщо ви впізнали себе в цій фразі, то не дивно. За даними соцопитування, проведеного КМІС у 2022-2023 роках, лише 22 % українців, що мають статус біженців у Польщі, вивчили польську мову, більшість із них — поверхово. І лише 10 % українців можуть спілкуватися польською вільно. Основними бар’єрами, які заважають опанувати мову, респонденти називають брак часу (38 %) та фінансів (33 %).
Ви теж робили якісь спроби заговорити польською: навчалися у мовних школах, відвідували інтеграційні курси, дивилися фільми та телевізійні програми, втім все ще не почуваєтеся з мовою вільно? Чи, навпаки, досить непогано розмовляєте, розумієте польську, однак акцент вас видає? Хочете говорити польською більш природно? Чи тільки почали вивчати польську, але навчання гальмує щільний графік та брак фінансів? В усіх цих випадках в нагоді стануть подкасти, і це доведено науково.
Фото: Shutterstock
В яких випадках подкасти допоможуть у вивченні мови?
Дослідження вчених-когнітологів стверджує, що для швидкого опанування мови потрібно робити це якомога регулярніше, але короткими систематичними сесіями. Тобто, щоденне прослуховування подкастів, повторення почутих слів, фраз, може бути значно корисніше, ніж двохгодинна лекція з викладачем раз на тиждень.
Ще одне дослідження вчених з університету в Торонто доводить, що для успішного опанування мови, необхідно «занурення в мовне середовище»: буквально оточити себе мовою.
Слухання подкастів дуже легко вписати в щоденне життя. Подкасти можна слухати у навушниках дорогою на роботу, на прогулянці, вдома на кухні, на дитячому майданчику, в ліжку перед сном. Замініть мову соціальних мереж, телефона на польську, — і самі незчуєтеся, як крига скресне.
Для кращого вивчення нових слів потрібно вчити їх у контексті вживання, — говорять експерти з психолінгвістики Берлінського університету Гумбольдта. Цей ефект можуть забезпечити подкасти, адже там лексику вивчаєш у контексті якогось повідомлення, тексту, розповіді.
Багато досліджень доводять, що дорослим учням слід спочатку зосередитися на вимові, навчитися розпізнавати звуки, інтонацію, акценти нової мови, а лише потім приступати для вивчення лексики та граматики. Це навчить мозок розпізнавати незнайомі тони нової мови та, зрештою, допоможе їх відтворити.
Ну і, найкраща порада, яку вам колись могли б дати щодо вивчення іноземної мови, — робіть це в задоволення. Це теж підтверджене дослідженнями, які провели у Великобританії щодо читання. Коли люди робили це заради розваги, без примусу, вони суттєво покращили свої мовні та навіть математичні навички. Подкасти можуть бути для вас просто розвагою, але за допомогою якої ви набагато швидше опануєте польську.
<add-big-frame>Що необхідне для прослуховування подкастів?
Пристрій для прослуховування. Це може бути смартфон, планшет, комп'ютер або навіть спеціальний пристрій для прослуховування подкастів.
Інтернет-з'єднання. Більшість подкастів доступні для прослуховування онлайн, тому вам знадобиться стабільне Інтернет-з'єднання. У місцях, де немає Інтернету, ви можете відтворювати подкасти в автономному режимі. Просто завчасно завантажте їх як файл mp3 і відтворюйте.
Подкаст-додаток або програма. Краще, щоб це був спеціальний додаток: Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts, Stitcher або Pocket Casts. Переважно, додатки платні, але дають вам доступ до розширеного функціоналу різних платформ. Можна їх змінювати, в залежності від прогресу вивчення мови. В Польщі найбільш популярним додатком є Spotify, де знайдете багато безкоштовних для себе подкастів. Вартість Spotify в Польщі за місяць — 23,99 zł, перший місяць — безкоштовно.
Навушники.<add-big-frame>
Фото: Shutterstock
Подкасти для вивчення польської: рівень початківців
Кожен з цих подкастів має уроки, як для початківців, так і для більш просунутого рівня володіння мовою. Більшість подкастів відчинять вам двері не лише у світ польської мови, а й культури, традицій, польського способу життя. Допоможуть підготуватися для складання мовних іспитів, іспиту на карту поляка.
Ведуча цього подкасту подає матеріал просто, цікаво, зрозуміло та весело. Її уроки пропонують навчальний матеріал разом з веселим інтерактивним підходом до вивчення мови.
Безкоштовний подкаст для початківців. Автор розповідає про різні побутові ситуації, зосереджуючись на тому, щоб слухачі засвоїли найуживаніші фрази та вирази польською мовою.
Ці подкасти базуються на розмовах, які дозволяють швидко і легко вивчити, як спілкуватися в різних побутових ситуаціях. До кожного запису додаються вправи та текст розмови. Це дозволяє вам швидко перевірити, які слова або вирази викликають найбільше нерозуміння. Така собі екскурсія у залаштунки польського життя.
Безкоштовний подкаст для вивчення польської мови як іноземної з безкоштовною транскрипцією. Завдяки безкоштовній транскрипції ви не лише дізнаєтесь більше про зміст епізоду, але й зможете простежити за правильною вимовою носія польської мови. Автори обіцяють, що ви заговорите автоматично без зусиль, якщо будете слухати подкаст регулярно.
Цей подкаст пропонує короткі аудіоуроки з основними фразами, словами та виразами польської мови, цикл цікавих лекцій про життя в Польщі, які розповідаються спрощеною мовою. Більшість подкастів доступні безкоштовно, однак конверсійні теми, наприклад, як поляки ставляться до релігії, емігрантів, які пестливі слова використовують в інтимному життя, доступ до розмовного клубу, навчальних матеріалів — платні.
Це досить хороший польський подкаст для початківців або тих, хто хоче оновити свою пам'ять щодо ключових граматичних моментів. Бібліотека невелика і більше не оновлюється, але вона дозволить вам працювати над основними навичками польської мови.
Це платформа для вивчення польської мови, створена професійними викладачами. У розділі подкастів вчителі намагаються говорити повільно і чітко, щоб слухачі все зрозуміли. Ви також можете скористатися платною підпискою, яка дасть доступ до ширшого спектру матеріалів і підтримки вчителів. Кілька років поспіль цей подкаст визнавався кращим в Польщі для вивчення мови іноземцями.
Цей подкаст пропонує аудіоуроки з польської мови для різних рівнів вивчення. Він охоплює різноманітні теми, від базових фраз до більш складних розмовних ситуацій. З особливостей — у ведучого подкасту дуже приємний голос, і багато милих порад, наприклад, слухати подкасти тільки під час прогулянок, щоб не заснути. Подкаст навчає правила вимови, фрази і вирази, а також там багато корисної інформації, наприклад про легалізацію перебування в Польщі.
Хочете знати, що напружує поляків? Чому вони купують пончики у Масний Четвер? Як запрошують дівчину на побачення? То вам сюди. Подкасти записують просто на вулиці, ставлячи перехожим питання з життя поляків. Це допоможе вам говорити польською максимально природно, бути в курсі різних культурних особливостей.
Фото: Shutterstock
Як максимально ефективно вчити мову за допомогою подкастів?
Активне слухання. Активно зосередьтеся на тому, що ви чуєте. Записуйте нові слова та вирази, перевіряйте значення слів, які ви не розумієте.
Використання структурованих подкастів. Віддайте перевагу структурованим, доступним та регулярно оновлюваним подкастам.
Повторення. Прослуховуйте складні частини подкастів декілька разів. При потребі ставте на паузу, перемотуйте запис для кращого розуміння.
Налаштування швидкості відтворення. Регулюйте швидкість аудіозапису. Це допоможе вам налаштувати оптимальне занурення в навчання, особливо якщо розмова вам здається або швидкою, або занадто повільною.
Використання транскрипцій. Якщо ви маєте труднощі з розумінням, скористайтеся транскрипціями, які дозволять вам читати текст, слухаючи аудіо. Така комбінація допоможе вам краще розібратися з новим матеріалом та покращити ваші навички розуміння.
Фото: Shutterstock
Подкасти для просунутого рівня володіння польською: слухаємо та інтегруємося
На цьому рівні важко радити подкасти виключно про граматику. Цей список присвячений тим, хто хоче бути максимально глибоко зануреним у мовне та культурне середовище країни. На цьому рівні можна слухати подкасти, які вас можуть зацікавити тематично, в залежності від ваших уподобань. Однак ми підібрали декілька, які наблизять вас до максимально глибокого розуміння польської.
Це подкаст про те, як вивчити іноземну мову (будь-яку) на високому рівні. Один подкаст присвячений тому, що ранок треба присвятити тому, що для вас зараз є пріоритетом у житті. Якщо це навчання мові, то після чищення зубів та вмивання обличчя, присвятіть якийсь час навчанню. Бо протягом дня енергії буде менше, тож ефект від навчання буде вже не такий сильний. Це, для речі, стверджує ведучий, стосується будь-якої пріоритетної для вас справи. Перші години після прокидання присвятіть найважливішому в житті.
Цей подкаст створювався у допомогу учням та навіть викладачам, щоб полегшити підготовку до іспиту з польської мови. Багато обговорень різних літературних творів, характерів героїв, сюжетів.
Цей подкаст про польську мову за кордоном, однак багато тем присвячені тому, як говорити польською максимально близько до носіїв мови, як уникати мовних помилок в письмі та у вимові, про фразеологічні звороти тощо.
Подкаст присвячений різноманітним темам, які пов’язані з іноземцями в Польщі: конфлікти, кризи, історії успіху тощо. Цікаво почути, як виглядають іноземці через призму сприйняття поляків. Загалом, на Radio TOK FM ви знайдете десятки тематичних подкастів: про здоров'я, медицину, політику, кіно, музику, подорожі.
Подкаст охоплює різні аспекти повсякденного життя та особистого досвіду авторки, і є дуже популярними серед польської аудиторії. Тут про знайомства та соціальні зв'язки, про старіння, про старше покоління, про інтуїцію та її роль в житті тощо. Загалом, польський погляд на життя у світі.
Цей подкаст корисний не лише для вивчення мови, а й для розваги. Основні теми — кохання, стосунки та побачення. Любов і пов'язані з нею питання: слухаємо, як роман, і вчимо мову.
Це відомий подкаст, який спрямований на популяризацію психології. Він охоплює цікаві теми, пов’язані з психічним здоров’ям, і може допомогти людям вирішити їхні життєві проблеми. Для біженців тут є чимало цікавих тем, наприклад, про булінг в школі, як підтримати дитину, як вибудовувати комунікацію з підлітками тощо. .
Цей подкаст призначений для польських еміґрантів, але він може бути корисним для українців також. Ви будете слухати розмови з цікавими особистостями, які можуть полегшити адаптацію до нової реальності та зменшити тугу за батьківщиною.
Як здогадалися із заголовку, це подкасти з історію Польщі. Вони охоплюють основні події та постаті, розповідають про ключові події, які варто знати, щоб бути в контексті польського суспільно-політичного життя.
Діапазон тем досить широкий і обертається навколо особистих фінансів, заробітку грошей, заощаджень і підприємництва. Тут можна послухати про іпотечні кредити, ринок нерухомості, нетворкінг, застерегтися від багатьох помилок, розпочинаючи бізнес в Польщі.
Інтерв’ю на найцікавіші теми з висококласними фахівцями з польських університетів та наукових установ. Багато цікавої пізнавальної інформації зі світу науки та технологій.
На цьому порталі ви знайдете книжки польської шкільної програми, а також тисячі інших книг — безкоштовно та без реєстрації. Крім того, є серія подкастів про поезію, письменників, культуру, філософію.
Сподіваємося, що цей список стане вам в нагоді для вивчення польської мови. Не забувайте тільки, що у вивченні мови головне відразу використовувати почуте на практиці.
Показники працевлаштування серед українців в Іспанії поки що не найкращі — станом на 2023 рік лише 15 відсотків українських біженців знайшли роботу. Основними перешкодами в цьому питанні українці називають мовний бар'єр та складну процедуру підтвердження дипломів. Приклад українок в Іспанії, з якими поговорили Sestry, доводять, що обидві проблеми можна вирішити. Віоліна з Одеси, яка зараз проживає в Барселоні, і Наталя з Ірпеня, яка з початком війни переїхала до Севільї, розповіли про плюси і мінуси життя українських мігранток в Іспанії.
«У пошуках роботи обійшла 15 клінік — безрезультатно»
— До повномасштабної війни я працювала гінекологом в Одесі, — розповідає Віоліна Волкова. — До Іспанії вирішила їхати, бо незадовго до початку війни відправила в цю країну свої документи для написання кандидатської дисертації. Планувала працювати лікарем в Україні і займатися науковою діяльністю в Європі.
На третьому році життя в Іспанії лікарка Віоліна Волкова ще не має права оперувати, але вже надає консультації в місцевій клініці. Фото з приватного архіву
Іспанську мову почала вивчати лише за пів року до цих подій, тому, коли приїхала до Барселони, мої знання не дотягували навіть до рівня А2. Виручала англійська. Барселона — туристичне місто, тут англійську багато хто розуміє (у Мадриді та Валенсії з цим вже складніше), хоча для роботи знань самої лише англійської недостатньо. Я стала активно вчити іспанську. Займалася онлайн з українською викладачкою, дивилася спеціальні програми, намагалася максимально оточити себе цією мовою.
За словами Віоліни, у питаннях житла більшість українців в Іспанії розраховують самі на себе:
— Я приїхала з друзями, і спочатку ми зупинилися у квартирі, яку орендували подобово на Airbnb. Сподівалися швидко знайти житло для довгострокової оренди, але виявилося, що без іспанського робочого контракту та підтвердження стабільного щомісячного доходу це практично неможливо.
У Барселоні є центр прийому біженців, де українцям допомагають з оформленням документів. Там мені пропонували житло за сто кілометрів від Барселони, але побачивши величезну кількість мам з маленькими дітьми, яким не було де спати, я подумала, що їм це потрібніше. Поки займалася пошуками житла, мене ще й пограбували — розбили машину та вкрали валізу з речами. Для Барселони в цьому немає нічого дивного.
Тут часто трапляються крадіжки і багато криміналу. І місцеві в ресторані ніколи не підуть до вбиральні, залишивши сумку
Через місяць пошуків Віоліні все ж таки вдалося орендувати маленьку квартиру в Барселоні за 900 євро — здати житло українці без кредитної історії та роботи погодилася подруга власниці її першої подобової квартири.
— Виплат від держави я не оформлювала — одразу активно взялася за пошук роботи, — продовжує Віоліна. — Роздрукувала резюме, заходила у всіх клініки в окрузі, говорила, що добре розмовляю англійською, німецькою, українською, російською та трохи іспанською й запитувала, чи є у них робота. Розуміла, що з непідтвердженим в Іспанії дипломом лікарем мене ніхто не візьме, але сподівалася, що вийде влаштуватися, наприклад, адміністраторкою на ресепшн. Так обійшла до п'ятнадцяти клінік, але безрезультатно. А потім випадково познайомилася з дівчиною, яка працювала у приватній клініці репродуктивної медицини. Вона поговорила з керівництвом клініки, мене запросили на співбесіду — і я отримала свою першу роботу асистенткою лікаря.
У мої обов'язки входило заповнювати історії хвороби, спрямовувати пацієнтів на обстеження, а також виконувати функції перекладача для україно- та російськомовних пацієнтів — перекладати якщо не іспанською, то хоча б англійською. Серед пацієнток тоді було багато українок, які через війну змушені були перервати репродуктивне лікування вдома і продовжували його вже за кордоном.
Дуже допомагали колеги. Іспанці — неймовірно відкриті та добрі люди. Пам'ятаю, якось прийшла на роботу в пригніченому стані (мене саме «наздогнав» стрес від пережитого) і розридалася, як дитина, через те, що не змогла сказати щось іспанською. Медсестра на ім'я Монсерат обійняла мене, довго заспокоювала… Зараз ми вже працюємо в різних клініках, але досі спілкуємося.
Поширену думку про те, що на підтвердження диплома лікаря в Європі може піти до десяти років, Віоліна спростовує. Одну зі своїх кваліфікацій вона вже підтвердила:
— В Іспанії спочатку потрібно підтвердити диплом лікаря загальної практики (що я вже зробила), а вже потім спеціалізацію (у моєму випадку це гінекологія). На першому етапі потрібно було скласти лише іспит з іспанської мови. А ось для підтвердження спеціалізації вже перераховуватимуть українські навчальні години, після чого, можливо, знадобиться довчитися і скласти іспити за фахом.
Диплом лікаря загальної практики дав мені право займатися терапевтичною гінекологією. Я не можу, наприклад, оперувати, але можу приймати пацієнтів, направляти їх на аналізи, робити призначення. Зараз маю свою лікарську практику в одній з приватних клінік.
Мовного бар'єру вже немає, я добре говорю іспанською. Розумію і каталонську, яку в Барселоні можна почути всюди. Більшість моїх пацієнток — українки. Відсотків 60 — з України, ще 30 — з таких країн, як Естонія, Литва, Грузія, Вірменія. І решта — іспанці, латино-американці.
Оскільки Віоліна працює в приватній клініці, прийому до неї пацієнтам не потрібно чекати місяцями:
— До мене можна потрапити і за тиждень після запису. У держсекторі все інакше — на прийом (особливо у вузького фахівця) можна чекати пів року.
В Іспанії дуже хороша ургентна медицина. Як часто жартують мої пацієнти, померти тобі не дадуть: допомогу нададуть швидко та на високому рівні
А от якщо йдеться про щось нетермінове, то ні за день, ні за тиждень тебе ніхто не прийме. В Іспанії система національної охорони здоров'я фінансується виключно податками громадян. Як і в багатьох інших європейських країнах система перевантажена, бракує фахівців. Люди, які мають можливість заплатити, йдуть у приватні клініки. Де середня ціна прийому у гінеколога з базовими аналізами — близько 300 євро (мінімальна зарплата Іспанії — близько 1400 євро). І це не єдине, що дивує українців.
Одна з найпоширеніших скарг, які чую від своїх пацієнток з України — «Мені тут не призначають УЗД!»
Як доказовий лікар можу сказати, що далеко не всім, хто хоче УЗД, воно насправді потрібне. В Україні часто зловживають гіпердіагностикою — коли, наприклад, пацієнта без певних показань направляють на сотні дорогих аналізів, а потім лікують не хворобу, а результати цих аналізів (наприклад, лейкоцити у мазку). Такий підхід може лише нашкодити.
В Іспанії лікарі діють виключно за протоколами, що здебільшого виправдано. Але також бувають нюанси. Наприклад, у мене була пацієнтка з ранньою менопаузою, якій іспанські лікарі за протоколом призначили гормонотерапію, що не покращило, а лише погіршило її стан. Ба більше, виявилося, що її анамнез обтяжений щодо онкології — а в цьому випадку гормони можуть зашкодити. Я підібрала іншу терапію, і стан жінки покращився. І в іспанському, і в українському підходах є свої плюси й мінуси. Особисто я за доказову «протокольну» медицину, але все ж з індивідуальним підходом до пацієнтів.
Ставлення до роботи (а особливо до балансу «робота-дім»), за словами Віолини, в Іспанії відрізняється від українського:
— Більшість іспанців розслаблені, ніхто не любить напружуватись і важко працювати. Якщо робочий день до шостої, то о 6:05 людини на робочому місці немає.
Українців іспанці називають «trabajador», що означає «працюючий, працьовитий». Самі вони нікуди не біжать, здебільшого не прагнуть карколомної кар'єри чи великих заробітків. Для них набагато важливіше дбати про себе і отримувати від життя задоволення. Ще вони дуже відкриті. Для іспанців не є проблемою заговорити на вулиці з незнайомою людиною. Ось іде незнайома жінка, починає розмову — і вже за десять хвилин розмовляє з тобою, як зі своєю найкращою подругою.
Через мовний бар'єр втратила клієнтів
Про відкритість іспанців говорить і українка Наталія з Ірпеня під Києвом, яка з початком повномасштабної війни приїхала до Севільї. В Україні Наталія мала свій бізнес — магазин чаю. А в Іспанії стала тренером з танцю бачата.
— В Україні танці були моїм хобі, — зізнається Наталія. — Тут теж усе починалося як захоплення — спочатку танцювала для себе, потім запросила інших українок потанцювати просто неба у парку. Це був спосіб відволіктися, обмінятися енергією. Стала проводити такі івенти на регулярній основі.
Наталія в Іспаніїї вчить українок танцювати бачату. Фото з приватного архіву
У Севілью — місто на півдні Іспанії — Наталія приїхала навесні 2022 року. Спочатку з житлом допомогла держава.
— Тут є три фази, через які проходять новоприбулі українці: нульова, перша та друга, — розповідає Наталія. — На нульовій людей селять до хостелів чи готелів. Мене поселили в готель у центрі Севільї. Проживання та харчування були безкоштовними. Я жила в готелі місяць, але дехто там затримувався і до 10 місяців.
На першій фазі українців розподіляють по групах та селять уже до квартир. Найчастіше кілька сімей в одну квартиру. Я так жила у квартирі з однією українською родиною, і це також було тимчасово. А вже друга (остання) фаза — це коли переїжджаєш у постійне житло, яке орендуєш. Хтось знаходить житло сам, комусь допомагає держава чи благодійні організації. Якщо українець подавався на соціальну програму і вважається безробітним, він має право на певну допомогу з оплатою оренди.
Крім допомоги з орендою, українці, які не працюють, можуть отримувати на проживання близько 450 євро на особу (сума може змінюватись в залежності від складу сім'ї та інших обставин). Коли людина виходить на роботу (до чого зараз українців активно спонукає місцева влада), виплати припиняються. Наталія знайшла свою першу роботу швидко — консультанткою в магазині:
— В Іспанії дуже розвинений нетворкінг, і роботу швидше знайдеш за знайомством, аніж через розсилку резюме
— Я людина дуже товариська і попри погану іспанську швидко обзавелася знайомствами. І так, через знайомого, влаштувалася в магазин.
Не можу назвати цей досвід дуже вдалим — через незнання іспанської я багато чого не розуміла, і це позначалося на продажах. Хоча ця робота, безумовно, допомогла мені покращити рівень мови. Паралельно вивчала іспанську спочатку на безкоштовних курсах, потім брала приватні уроки.
Щодо житла, то зараз винаймаю кімнату в центрі Севільї за 350 євро на місяць. Квартира в цьому місці може коштувати близько 1300 євро. Кажуть, деякі українці отримують соціальне житло, оренда якого дешевша. Наприклад, знайома винаймає соціальну квартиру всього за 400 євро — правда, на околиці Севільї.
Заняття бачатою, як я вже говорила, розпочалися із зустрічей українок, яким хотілося потанцювати просто неба. Потім дівчатка стали просити мене навчити їх танцювати, і так дійшло до тренувань. Колись багато років тому я, до речі, працювала фітнес-тренером, тож невеликий досвід викладання у мене був.
Бачата — популярний в Іспанії танець, але відмінність моїх занять у тому, що ми танцюємо Bachata lady style — без партнерів-чоловіків. В Іспанії це рідкість. Зараз серед моїх учениць є вже не лише українки. Через групи у Facebook знайшла охочих серед мігранток з таких країн як Польща, Казахстан. Іспанка поки що була лише одна.
З іспанського боку величезний інтерес до наших занять виявляють чоловіки (сміється).
Іспанці постійно питають, чи можна приєднатися. Декілька чоловіків навіть пробували приходити, надягаючи перуки чи хіджаб
Але оскільки це саме жіноча бачата, ми їм відмовляємо. Вони не ображаються — люди справді дуже відкриті та доброзичливі. Обійми та поцілунки навіть з незнайомими людьми тут норма. Знайомлячись з кимось, я раніше стримано подавала руку. І чула у відповідь: «Natalia, dos besos!» — тобто «Наталя, два поцілунки!»
Більшість іспанців дивляться на життя легко. У мене тут вже був досвід стосунків з місцевими і можу сказати, що чимало іспанських чоловіків віком до сорока років дійсно живуть з батьками. Вони розслаблені, не думають про те, як би швидше розпочати самостійне життя.
Можливо, цій розслабленості сприяє клімат. На півдні Іспанії влітку спека сягає 50 градусів. За такої температури складно в принципі думати про роботу. Люди все роблять повільно, чекають сієсти чи можливості розслабитися за келихом вина.
У Севільї дуже смачна кухня — переважно це морепродукти. Дуже смачні анчоуси, креветки у клярі. Гаспачо (холодний томатний суп) тут п'ють як сік. Ще дуже популярне сальморехо — щось на кшталт гаспачо, але зі шматочками хамону, вареним яйцем та часником. Ресторанів, до яких ми звикли у Києві — з унікальними інтер'єрами та інстаграм-локаціями, тут немає. В Іспанії популярні місця, які виглядають як звичайні кафе, але кухня там неймовірна.
Севілья — цікаве та автентичне місто. Одні тільки ярмарки чого варті! До речі, тут досі є корида, але зараз це вже просто вистави за участю биків — без насильства та вбивств.
У травні цього року в Іспанії було відзначено зростання числа новоприбулих українців. Нову хвилю біженців іспанське видання Aleteia пов'язує з обстрілами українських міст, що почастішали, — і цитує тривожну заяву благодійної організації The Madrina Foundation про те, що деякі новоприбулі українці, не отримуючи належної допомоги з житлом, «змушені спати на вулиці, зокрема з маленькими дітьми».
Організація закликала владу, а також готелі та іспанські сім'ї звернути увагу на проблему та по можливості допомагати українцям — як це було у 2022 році.
Фотографії: FB Barcelona info, e_t_ennelin, farinasfoto, elpapelon/seville food
Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.
Фото: Катерина Козінська
Достукатися до військкомату
— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.
Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).
Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.
Жінкам тут не місце
— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.
— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?
— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.
У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.
Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»
Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.
За статевою ознакою
— Як вважаєте, у чому причина сексизму?
— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.
— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?
— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.
Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.
Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.
Я навіть проводила серед побратимів опитування — що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.
Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці
Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.
Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.
Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.
Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.
Чого хочуть жінки
— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...
— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.
Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.
Фото: Illya Bel
— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.
Не час помирати
— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?
— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.
Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).
У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…
— Що допомагає справлятися?
— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.
— Як ви можете її сформулювати?
— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.
Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.
Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність
І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.
«Тут, на війні, у мене найкраща роль. Тільки на відміну від своїх попередніх ролей, цю я граю не на сцені, а проживаю в реальності. Попри труднощі й несправедливість, з якими часто стикаюсь, я залишаюся на фронті, бо маю тут бути. Складно передати свої почуття, коли кидають в обличчя: «Ми жінок на передок не беремо!», тоді як хлопці з моєї роти гинуть через брак людей. Але я продовжую боротися — за країну і за своє право її захищати»
Тетяна Бондаренко — акторка. До повномасштабного вторгнення грала у київському Театрі на Михайлівській, знімалася в епізодичних ролях у кіно, займалася перекладами англомовного контенту для українських телеканалів, працювала лаборантом НДЛ археології Університету ім. Бориса Грінченка. 24 лютого 2022 року її життя, як і життя мільйонів українців, повністю змінилося. У той час, коли багато хто вже залишав Київ, Тетяна прийшла у військкомат із твердим наміром вступити до ТРО. З осені 2022 року вона на війні. Спочатку стрілець у піхоті, зараз — операторка БПЛА. Про своє життя на війні, мотивацію та боротьбу з сексизмом на фронті Тетяна з позивним «Бонд» розповіла Sestry.
Фото: Катерина Козінська
Достукатися до військкомату
— Намір вступити до лав збройних сил України насправді з'явився ще до повномасштабної війни, — розповідає Тетяна. — У 2014 році, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, я прийшла до готелю «Козацький» на Хрещатику, де тоді набирали добровольців на війну, і сказала, що хочу приєднатися до одного з батальйонів. Чоловік, який приймав заявки, глянув на мене з неприхованим скептицизмом: «А ви хто? Медик? Кухар?» «Актриса» — відповіла я.
Мені здається, він викинув мою заяву тієї ж миті, коли я вийшла з готелю. З того часу мене часто переслідували думки, що я нічого не роблю, поки хтось захищає країну. А на початку 2022-го я вже не сумнівалася, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і тому у січні вирішила подати заявку на вступ до тероборони. Подумала, що це хороший спосіб, по-перше, підготуватися до війни, а по-друге — навчитися володіти зброєю, що мені знадобилося б у акторській кар'єрі (завжди хотілося грати ролі сильних і войовничих жінок).
Повномасштабна війна почалася у той момент, коли я вже зібрала всі необхідні для ТРО документи — залишалося лише написати коротку автобіографію. Почувши перші вибухи за вікном, відразу кинулася її писати — і вже о дев’ятій ранку була на місці з усіма зібраними довідками.
Жінкам тут не місце
— Мене часто питають, коли мені на війні було по-справжньому страшно. Так от думаю, у той момент, коли мені вперше видали зброю, а я ще поняття не мала, як нею користуватися. Дуже боялася зробити щось не так… Наші перші стрільби проходили 8 березня. Для мене як для феміністки це важлива дата — день боротьби жінок за свої права. Перебуваючи цього дня на полігоні зі зброєю в руках, я відчувала, що роблю саме те, що мушу.
— Коли ви потрапили безпосередньо на фронт?
— Це сталося не одразу. Спочатку стояла на блокпості під Києвом. Всю весну нам проводили навчання з тактики ведення бою, вибухової справи та іншого. Згодом ми поїхали до зони бойових дій, але досить довго перебували в резерві, за 3-4 кілометри від лінії бойового зіткнення. Безпосередньо на передову нашу роту направили наприкінці жовтня 2022 року. Тоді сталася ситуація, яка стала для мене великим розчаруванням.
У роті було лише дві жінки: я і бойова медикиня. І ми були єдиними, кого останньої миті не пустили «на нуль». Командир підрозділу, до якого нас тоді прикріпили, категорично заявив: «Ми жінок на передок не беремо!» А у нас половина чоловіків у роті відсіялася ще на етапі риття окопів у резерві: у теробороні було багато людей віку 40+, і у когось через фізичні навантаження схопило спину, у когось «повилазили» проблеми із суглобами, тиском. У результаті на лінію, яку мали «тримати» 70 людей, змогли виїхати лише 35. А нас з дівчиною-медиком — підготовлених, мотивованих — не взяли, бо ми — жінки.
Наш взводний переконував ротного десантно-штурмових військ, що ми з посестрою можемо воювати, але ротний заявив: «Гаразд, беріть їх. Але якщо наступного дня вони почнуть плакати, самі будете винні»
Але нас так і не взяли. Коли ми написали рапорт на ім'я комбата, він відправив мою посестру до стабілізаційного пункту, а мене — до іншої роти, де ділянка фронту була легша. Сказав, що спочатку я маю побути там, і потім, якщо впораюся, за кілька тижнів зможу приєднатися до своєї роти. Але моя рота, на жаль, мене не дочекалася — ворог їх буквально розкатав, вціліли троє людей. Решта — всі «трьохсоті» та кілька «двохсотих». Я тоді сказала мамі, що мене на цій війні вб'є не ворожа куля, а сексизм, що доходить до абсурду, і дурість з боку своїх.
За статевою ознакою
— Як вважаєте, у чому причина сексизму?
— На жаль, це наша культура. Армія на 90 відсотків складається з людей, які ще вчора були цивільними. Це такий зріз, дзеркало суспільства, у якому відсотків 70 чоловіків категорично відмовляються бачити у жінці рівню. Вони мислять прищепленими їм з дитинства стереотипами із серії «Чоловік — захисник, жінка — берегиня». Думаю, якщо вони визнають, що жінка — сильна, розумна і може виконувати ті ж задачі, що й вони, їхню картину світу буде зруйновано. Якщо жінка — хороший воїн, то виходить, чоловік у своєму героїзмі вже не ексклюзивний.
— Які методи ефективні у боротьбі із сексизмом?
— Я часто бачу, як деякі дівчатка намагаються бути ніжними та лагідними в надії, що це допоможе налагодити стосунки з побратимами. Мовляв, якщо буду дівчинкою, вони рано чи пізно стануть джентльменами. Жодного разу не бачила, щоб така стратегія працювала.
Особисто я різко реагую на будь-які прояви сексизму. Не боюся, що мене ненавидітимуть. Принаймні мене чутимуть. І з більшістю побратимів у нас, до речі, гарні стосунки. На щастя, є адекватні люди.
Сексизм проявляється по-різному, зазвичай це некоректні коментарі чи жарти стосовно жінок. І часто, на мою думку, чоловіки недооцінюють роль жінки у цивільному житті під час війни, коли саме на жінок лягає турбота про старих і дітей — і за це немає жодних медалей, нагород і виплат.
Я навіть проводила серед побратимів опитування — що б вони обрали: залишитися самому вдома з дітьми, як їхні дружини, чи піти воювати. Переважна більшість обрала друге.
Якось дружина одного з моїх побратимів подякувала мені — сказала, що після спілкування зі мною її чоловік став з більшим розумінням ставитись до її «невидимої» домашньої праці
Що ж до боротьби із сексизмом, який йде від керівництва, то можна, наприклад, писати рапорти, що я й роблю. Але це не завжди ефективно, бо такі накази як «Жінок на передову не беремо» ніхто не фіксує на папері. Їх видають в усній формі і довести, що причиною того, що тебе кудись не взяли, став саме сексизм, складно.
Зараз я вже не солдат піхоти, я оператор БПЛА — у цій сфері сексизму значно менше. Тут мене без питань пускають на всі виїзди, але знаю, наприклад, дівчину оператора БПЛА, яку ще взимку не пускали на бойові виїзди. Багато залежить від того, на яке потрапиш керівництво. Що є справжнім абсурдом, адже в армії катастрофічно бракує людей.
Але командири все одно продовжують ділити людей за статевою ознакою. Для мене це все одно що ділити людей, наприклад, за кольором очей: «Блакитнооких на передок не відправляємо, бо вони ніжні». Не знаю жодного завдання на війні, з яким не могла б впоратись жінка.
Кулемет — досить важка зброя, але всі ми вже знаємо успішних дівчат-кулеметниць. Моя посестра, бойовий медик, отримала позивний «Мураха» тому, що сама витягувала з поля бою поранених в рази більших за неї. Різниця між чоловіком та жінкою на війні лише в тому, що жінка не має права на помилку. Якщо помиляється чоловік — це нормально, з ким не буває. А от якщо помилилася жінка, вона одразу почує, що їй на війні не місце.
Чого хочуть жінки
— Дівчата на фронті розповідають про проблеми з жіночою військовою формою...
— У моєму батальйоні про жіночу форму і не чули. У мене фігура більш-менш хлопчача, невеликі груди, що дозволяє носити чоловічу форму, кітелі, футболки. У нас у підрозділі була дівчина з пишними формами, для якої чоловічий броник став справжньою проблемою. І їй при цьому казали, що вона просто не вміє його носити.
Реалії такі, що дівчатам доводиться купувати жіночу форму самостійно. Білизну теж видають лише чоловічу. ЗСУшні штани не розраховані на жіночі стегна, в них незручно на бойових. Тому ще в 2022 я купила собі форму «британку» — там штани шароварчиками, і жіночу плитоноску з жіночими плитами теж купувала сама.
Фото: Illya Bel
— Побут жінки на війні пов'язаний і з іншими складнощами — наприклад, болючі менструації. Як ви вирішуєте цю проблему?
— Мені в цьому сенсі знову ж таки пощастило, бо все відбувається відносно безболісно. Знаю дівчат, які переносять це складніше, але вони виконують свої завдання і не скаржаться. А засоби гігієни можна міняти і в бліндажі на передовій — достатньо попросити побратимів відвернутися. Коли ситуація така, що люди кілька днів не можуть вийти з окопу, вони і нужду змушені справляти в банки чи пакети, і це вже стосується і жінок, і чоловіків.
Не час помирати
— Ви буквально рветеся в бій, на передову. Не страшно?
— Звичайно, страх є. Я рвуся в бій, але це не означає, що я буду бігати під кулями і спеціально наражати себе на небезпеку. Торік я три дні була на самій передовій, коли ворог був за 200 метрів від нас і кулі дійсно свистіли над головою вдень і вночі. Ти сидиш у бліндажі, вдивляєшся у темряву і розумієш, що ворожа граната може прилетіти швидше, ніж ти побачиш ворога. У такі моменти дієш на адреналіні — і цей адреналін не відпускає тебе ще якийсь час після повернення у відносно безпечне місце.
Ти виснажений і збуджений водночас, тому що розумієш: ти пройшов пекло та вижив. Бувають моменти, коли справді дивом залишаєшся живим. Згадую ситуацію, коли ворог крив нас артилерією, а наші спостережні позиції були в ущелині, на схилі одного з пагорбів. Ми ховались там у норах, виритих ще москалями (копати бліндажі не було можливості через повсюдність ворожих дронів).
У мене тоді була маленька індивідуальна нора. Імовірність прильоту по нашим норам була невелика — потрапити туди було досить складно. І от у мене стався конфлікт з ротним, і він відправив мене «в заслання» на контрольний спостережний пункт (КСП) — місце між передовою та пунктом постійної дислокації. А замість мене на позиції вийшов інший боєць. І ось я сиджу на КСП і чую в рації, що танчик розстрілює наші позиції. А наступне повідомлення — один «двухсотий». Виявилося, що влучання біля моєї нори, уламок пробив стелю і побратим, який був у моїй норі, загинув на місці…
— Що допомагає справлятися?
— Спілкування з мамою та подругами. Важливо, коли є люди, з якими можеш поділитися тим, що в тебе на душі. А гострий стрес допомагають зняти сигари. Не цигарки, а саме сигари, курити сигари мене навчили вже в ТрО. Цього року я звернулась по допомогу до психолога і вже відчуваю позитивний ефект. Допомагає триматись також мотивація.
— Як ви можете її сформулювати?
— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у мене було відчуття, що мені дали ляпаса. Мою країну, мій Київ так нахабно і підло вдарили. Захотілося раз і назавжди дати відсіч тому, хто насмілився це зробити. Саме цим я зараз і займаюсь.
Попри всі труднощі, з якими стикаюся, я захищатиму цю країну, бо вона моя. Вже перебуваючи на війні, відкрила для себе схід України — неймовірно красиві, і вже такі рідні для мене місця.
Як феміністка я звикла відстоювати власні кордони, захищати свої права. Так і тут — захищаю своє право бути собою у своїй країні, захищаю свою та її незалежність
І тому навіть якщо зі мною щось трапиться, я спокійна, адже я боролася за благородну мету.
Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…
«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»
Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.
Кевін Кеннер
— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.
— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці
Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.
Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).
Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.
— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…
Юлія й Кевін у Київській філармонії, 2024
У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина, польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.
— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.
Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись — як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.
— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.
15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…
Юлія читає вірші у бомбосховищі під час обстрілів у Бучі, 2022
Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.
І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.
Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?
І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»
І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.
Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.
Кевін Кеннер і його дружина Катаржина Чешлік у вишиванках
Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.
— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.
Дві родини в Україні
Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.
Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу
Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.
Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.
— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.
Кевін Кеннер під час екскурсії про Лятошинського у Ворзелі, Україна
Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.
Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.
«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»
Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.
— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку, як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.
Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.
— Кевін та Кася дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.
Один з квартирників у краківській квартирі — з директором Польського інституту літератури Юзефом Рушаром
Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.
Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:
— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?
У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.
Перший спільний з Кеннером концерт у Супраслі
У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:
— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»
В гостях у Юлії в Бучі
За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.
— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.
Тільки через пів року Кевін Кеннер, один з найчуттєвіших виконавців творів Шопена у світі, та його дружина познайомилися з жінкою, яка весь цей час рятувалася від війни в їхній квартирі в Кракові. І це знайомство мало великий вплив на американського музиканта. Він відмовився від виконання музики російських композиторів, став грати музику українців в усьому світі, а ще — приїхав до Бучі. Для чого саме, розповідають Sestry
Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…
«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»
Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.
Кевін Кеннер
— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.
— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці
Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.
Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).
Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.
— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…
Юлія й Кевін у Київській філармонії, 2024
У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина, польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.
— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.
Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись — як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.
— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.
15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…
Юлія читає вірші у бомбосховищі під час обстрілів у Бучі, 2022
Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.
І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.
Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?
І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»
І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.
Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.
Кевін Кеннер і його дружина Катаржина Чешлік у вишиванках
Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.
— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.
Дві родини в Україні
Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.
Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу
Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.
Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.
— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.
Кевін Кеннер під час екскурсії про Лятошинського у Ворзелі, Україна
Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.
Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.
«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»
Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.
— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку, як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.
Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.
— Кевін та Кася дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.
Один з квартирників у краківській квартирі — з директором Польського інституту літератури Юзефом Рушаром
Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.
Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:
— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?
У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.
Перший спільний з Кеннером концерт у Супраслі
У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:
— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»
В гостях у Юлії в Бучі
За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.
— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.
<frame> Міхал Пшедляцький — репортер, журналіст, фотограф. Понад 18 років працює у гарячих точках світу, які постраждали від воєн та катастроф. Співпрацював з Al Jazeera English, CNN. З 2014-го співпрацює з польським телеканалом TVN — програмою Superwizjer. Від початку повномасштабного вторгнення документував жахіття, які в Україні творить Росія. Більшість часу провів не у тилу, а з військовими на передовій — зробив серію з 15 півгодинних репортажів з війни в Україні.<frame>
Я завжди там, де йде війна
Я бачив цунамі у Шрі-Ланці, працював у Бірмі, Пакистані, Сомалі й в Афганістані. Їздив туди після захоплення країни талібами. Бував у так званому Ісламському Еміраті Афганістану. Це країна, яку я добре знаю. Провів там понад чотири роки, вивчив місцевий діалект «дарі». Подорожував країною, документуючи події. Саме такою журналістикою я займаюся вже понад 18 років. Безперервно і постійно. Впродовж цього періоду до Польщі приїздив максимум на два тижні щороку, аби відвідати рідних.
У багатьох місцях, де я був, стикався саме з російським слідом
Бачив, що росіяни робили у Чечні. Був там наприкінці Другої російсько-чеченської війни. Майже рік жив у Грозному. Бачив місто, яке росіяни перетворили на попіл. Вони стерли його з лиця землі. Так само я бачив, що робили російські військово-повітряні сили і снайпери у Сирії. Там провів майже рік. Половину часу в окупованому Алеппо. Російські пілоти свідомо скидали авіабомби на житлові будинки, знищуючи цивільних. Це було те саме, з чим ми маємо справу в Україні.
Пам’ятаю 2014-й. Саме тоді я вперше зіткнувся із російською агресією в Україні. На той час так звані «зелені чоловічки» з десантної бригади міста Псков потрапили на територію незалежної України і підтримували сепаратистів. Це був час, коли ми як журналісти, працювали по обидва боки лінії розмежування.
На Донеччині
У той же час, мушу сказати, що мати польський паспорт для в'їзду на територію, підконтрольну сепаратистам, було ризиковано. Тому що ті були переконані, що на українському боці воюють тисячі поляків. Вони так думали, бо не могли розпізнати акцент, який часом чули по рації під час розмов українських військових, родом із Західної України. Як результат — при одному лише погляді на польський паспорт вони помітно нервували. Тоді, попри ризик, я об'їхав практично всю територію, підконтрольну сепаратистам на Донеччині і Луганщині. Цивільні, з якими я спілкувався на окупованих територіях, були просякнуті російською пропагандою, яка на кожному кроці кричала про велич Росії. Російські пропагандисти розповідали, як Москва дбає про місцевих. Насправді ж вона дбає лише про інтереси своїх правителів і диктаторів.
На війні працюю один
На жаль, під час будь-якої війни найбільше страждає цивільне населення. Жодні правила ведення війни для Росії не писані — і це ми побачили в Чечні, Сирії, Україні. Росіяни просто знищують людей. Це не війна, це масове вбивство. І головний вбивця у вигляді так званої російської армії гострить свої зуби на Європу.
Результат війни в Україні матиме величезний вплив на Європу, зокрема на Польщу
З моєї точки зору як журналіста — немає нічого важливішого за те, що відбувається в Україні. Саме тому вважаю своїм журналістським обов'язком інформувати про це суспільство. Тож беру камеру, сідаю у машину і їду. Можливо, небагато людей знають про це, але я працюю один.
Під час запису інтерв'ю
Таким чином я нікого не наражаю на небезпеку. Та й з практичних причин журналістській телевізійній команді у великому складі дуже важко приєднатися до підрозділу, який перебуває на передовій або виходить на «нуль». Журналістська група — це щонайменше одна машина додатково. Це війна, де всі все бачать. Щастя репортера зводиться до того, щоб бути непоміченим. Не стати мішенню. На полі бою цих мішеней багато і, власне, якщо їде колона, то вона автоматично стає мішенню. Якщо їде одна машина — більше шансів, що російські безпілотники, які її побачать, віддадуть перевагу іншим цілям.
Бутерброди для біженців
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я закінчував монтаж репортажу, відзнятого в Афганістані. Те, що Росія піде у наступ, розумів й очікував. Однак думав, що війна розпочнеться ще до 30 грудня 2021-го.
На початку я не вірив у те, що Україна зможе витримати потужний російський наступ. Варто просто подивитися на карту і порівняти розмір двох країн, населення, підготовку... Тож я намагався якнайшвидше закінчити те, над чим працював, і вирушити до України. Шокуючим моментом для мене було побачене одразу після перетину польсько-українського кордону. Нескінченна черга з людей. Передусім жінки з дітьми, які йшли у бік Польщі. Автобуси з людьми. Їх було так багато, що через вікна я бачив лише риси обличчя. Це все досі стоїть перед моїми очима і просто хапає за горло. Я їхав у машині, нашвидкоруч запакованій гуманітарною допомогою. Серед іншого, там було 200 свіжих бутербродів. Час від часу я зупинявся і роздавав їх людям.
«Залишаючи Ірпінь»
Далі був Ірпінь. Саме звідти я зробив свій перший репортаж з великої війни — «Залишаючи Ірпінь». Його, до речі, було показано у 20 країнах світу. Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема, й те, що міг потрапити в окупацію росіян.
Були моменти, коли над головою пролітали кулі. Тоді я включав камеру. Хотів, аби вона про всяк випадок записувала хоча б звук, аби задокументувати таким чином те, що могло статися зі мною
Пам’ятаю, як 4 березня почалася евакуація людей з міста, а наступного дня росіяни пішли у потужний наступ. Міст, який вів до Ірпеня, вже був підірваний. Приїхавши туди побачив чергу з покинутих автомобілів і людей, які бігли під міст, намагаючись сховатися від обстрілів.
«Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема й те, що міг потрапити в окупацію росіян»
Того дня туди дісталася родина із Ворзеля — чоловік, дружина, донька і син. Вони їхали на звичайному цивільному авто, по якому росіяни відкрили вогонь. 15-річна дівчинка своїм тілом накрила молодшого брата. Снаряди влучили в їхню машину. Поранило маму, дитина перебувала у критичному стані. Їх врятувало лише те, що, батько не втратив самовладання. Росіяни обстріляли авто, та кулі не пошкодили двигун машини. У такому стані вони доїхали до мосту. Там була лише одна військова машина швидкої допомоги. На той момент я їздив великою автівкою «Форд Транзит». Дівчинку віднесли до швидкої, а її маму на інших ношах поклали в мою машину. Ми рушили до військового шпиталю у Києві. Порожніми дорогами міста їхали зі швидкістю 140 км. Кожна хвилина була цінною. Швидка з увімкненою сиреною, а фельдшер з неї махав рукою бійцям територіальної оборони, аби нас ніхто не зупиняв на блокпостах.
Дорогою я постійно намагався розмовляти із жінкою. Вона була слабкою, сірою, немов папір. Я чув її слабкі відповіді. На щастя, ми встигли їх довезти, й обидві на той момент були живими. Про їхню подальшу долю я дізнався після виходу мого репортажу «Залишаючи Ірпінь». Один із глядачів написав мені у Твіттер: «Я впізнав тата дівчинки. Вони живі». І прислав фото, де президент Зеленський відвідує 15-річну дівчинку в лікарні з букетом квітів, а біля її ліжка стоїть тато. Це був чоловік з бородою — і саме він запам'ятався глядачеві найбільше. Я побачив цю фотографію й у мене аж серце защеміло. Я зрадів, що вони живі.
У кожному матеріалі — людська історія
Мої репортажі складаються з людських історій. Пам'ятаю, у Сирії у самісінькому центрі міста був вузький прохід територією, яку контролювали повстанці. Така собі снайперська алея 21-го століття. Навпроти — два мінарети, з яких працювали російські снайпери. Вони навіть вивісили свій триколор на одній з будівель. І щодня на цьому переході вбивали близько 10 людей, які пересувалися між двома районами. Переважно то були постріли у горло, груди, область серця або голову. Це були люди, які виїжджали із зони, підконтрольної режиму Асада, який руками російських снайперів мстився їм. Також серед загиблих були покупці, які ходили на базар у місті, аби щось купити для своїх родин.
«У моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон»
Чимало є історій, пов'язаних з Україною. Варто згадати Охтирку, що на Сумщині. Це місто, на яке росіяни скинули все, окрім атомної бомби. Це були страшні моменти. Важко було дивитися і розуміти, що сталося із цивільними, чий світ зруйнувався однієї миті.
Доглянуті будинки, плани на майбутнє, буденні турботи і радощі дітей — все це зруйнувалося в одну мить. Тому світ має розуміти, що якщо Росія піде далі, то у багатьох європейців цей світ зруйнується так само
Беж жодного попередження — в одну мить. Звісно, у моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон. Звичайно, я міг все просто фільмувати, але тоді виникає питання: «Хто ти?». Так було й у Куп’янську на Харківщині. Коли ми приїхали до міста, мала бути евакуація. Люди вже стояли з речами. Однак через потужні обстріли машини не приїхали. Тож я зміг вивезти своїм авто 15-ро людей. Відзняв лише щемливий момент, коли літня жінка, яка сиділа поруч зі мною, попросила телефон і подзвонила комусь із членів своєї родини. Повідомила, що жива. Рідні майже пів року не знали, що з нею, бо територія була під окупацією. Найстрашніше — бачити небезпеку і тваринний страх в очах дітей, які не можуть контролювати своє тіло від цих емоцій.
Працюючи з військовими, головне — не заважати
Контрнаступ на Запоріжжі був під інформаційним ембарго. Та завдяки моїм попереднім репортажам і довірі військових, я отримав дозвіл на документування історичних подій. Звичайно, що однією з умов був випуск матеріалу через півтора-два місяці після зйомок. Все заради того, аби росіяни із мого репортажу не взяли для себе важливої інформації, яка могла б зашкодити українцям. Те, що ми робимо, не є новинами. Ми передаємо історію у довшій формі — у формі телевізійного репортажу. Я приїхав до 68-ї бригади у Благодатне. Провів там декілька днів. Зворушливою для мене була історія командира ударних безпілотників так званих «Шершнів Довбуша» Андрія Оністрата. Це відомий в Україні бізнесмен та банкір. До війни вів популярний канал на YouTube про банківську справу. За кілька днів до нашого знайомства він втратив сина, який служив з ним. Вразило те, що в один момент став ніби «безсмертним». В огорнутому боями та вогнем Благодатному він був єдиним, хто їздив на неброньованому пікапі.
Під час зйомок на фронті
Звісно, під час зйомок на позиціях я намагаюся не заважати військовим. Перш, ніж кудись йти, потрібно хоча б трохи орієнтуватися на місцевості, аби у разі чого знати, куди бігти і де ховатися. До того ж маєш бути постійно готовим до обстрілів.
Іноді доводиться зціплювати зуби і переборювати власний страх. Особливо, коли ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію
Наприклад, коли їдеш на броньованій машині, розуміючи, що тебе бачать росіяни. На щастя, страх не має на мене паралізуючого впливу. Я вірю в удачу, бо без неї на війні неможливо вижити.
За понад два роки я підготував 15 півгодинних репортажів з охопленої війною України. Це сім з половиною годин ефіру на телебаченні. Причому, активного, телевізійного репортажу, без балакучих голів у кадрі. 13 з них вже презентовані аудиторії, а два будуть показані восени. Один з них — про жінок, які взяли до рук зброю і пішли воювати проти росіян. А інший — про поляків, які заплатили найвищу ціну воюючи з ворогом — віддали свої життя.
Вдячний долі, що живий
Сьогодні, на жаль, я не в Україні. Наприкінці березня потрапив у серйозну автомобільну аварію. Винуватець на великій швидкості влетів у мою машину, немов ракета. Я проходжу реабілітацію. На даний момент не ходжу. В інвалідному візку вже понад три місяці, але вірю, що зможу знову ходити. Хочу повернутися до України, щоб зробити більше репортажів.
Знаєте, мене завжди супроводжувала удача. Розумію, те, що трапилося зі мною, — невипадково. Доля мене нарешті наздогнала, але вдячний їй, що живий
Тому що то був нещасний випадок, після яких не виживають. Я чув від кількох лікарів, що мені дуже пощастило. Мене врятувала низка обставин. Пощастило, що пожежна бригада була за 500 метрів від місця події, що дуже швидко прилетів гелікоптер, що керівник лікарні, хірург, який був не на роботі, погодився провести дуже складну операцію. Але найголовніше, що не постраждав серйозним чином мій син, який їхав зі мною. Знаєте, свою родину я завжди намагаюся заспокоїти, не розповідаю їм сумні і страшні історії. А ще — між нами є довіра. І мені з цим точно пощастило.
Світ має вчитися в українців воювати
В Європі та, мабуть, і в світі зараз немає армії, подібної до української — настільки досвідченої і підготовленої. Весь світ повинен вчитися воювати в українців. Адже стримувати гігантську країну-агресорку з практично необмеженими ресурсами майже не реально. Однак українські військові це роблять. Так, світ дає зброю, але вона не воює сама по собі. І тут українці проявили велику мужність на полі бою. За ці 18 років я не бачив сильнішої за українців нації, яка прийняла виклик росіян і знищує ворога.
Якщо Росія досягне кордонів Європейського Союзу — він розвалиться. Це станеться не одразу. Москва сповнена рішучості рухатися вперед
Якщо майбутнє наших дітей для нас важливе — ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою і не зупиниться на Україні. Якщо вона зможе завоювати її, то однозначно нападе на країни Балтії. Це Європейський Союз, частина НАТО. Росія хоче розширити свою територію, показати світові, що є сильнішою. Ворог, з яким маємо справу, хоче нашу територію, наш світ і наше майбутнє.
З українськими військовими на фронті
Звісно, що світ втомлюється від будь-якої війни. Це ще й тому, що ми живемо в середовищі відносної безпеки. І більшість населення не вірить, що ця війна може дійти до наших кордонів. Світ має зупинити Росію в Україні. Має вчасно надавати всю необхідну зброю. Адже постійне зволікання коштує життя тисячам українських військових і цивільних.
Ми затягуємо цю війну, тому що політикам, які стоять на чолі Європейських держав, часом бракує сміливості
Вони орієнтуються на тимчасове. На утриманні електорату ще на чотири роки. Хоча горизонті є більш цінний приз — мир, на щонайменше, наступні 40 років.
Можливо Україна й не збереже кожен квадратний кілометр своєї території, але однозначно матиме достатню підтримку світу і зможе самостійно висувати умови. Мир, який задовольнить насамперед Україну, буде великою перемогою. Але це має бути мир, який українці приймають і хочуть, а не нав'язаний якоюсь геополітичною подачкою, бо саме в цьому полягає суверенітет іншої держави. І якщо ми його підтримуємо — повинні робити це до кінця.
«Ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою й вона не зупиниться на Україні», — Міхал Пшедляцький про війну, волонтерство й майбутнє світу
<frame> Міхал Пшедляцький — репортер, журналіст, фотограф. Понад 18 років працює у гарячих точках світу, які постраждали від воєн та катастроф. Співпрацював з Al Jazeera English, CNN. З 2014-го співпрацює з польським телеканалом TVN — програмою Superwizjer. Від початку повномасштабного вторгнення документував жахіття, які в Україні творить Росія. Більшість часу провів не у тилу, а з військовими на передовій — зробив серію з 15 півгодинних репортажів з війни в Україні.<frame>
Я завжди там, де йде війна
Я бачив цунамі у Шрі-Ланці, працював у Бірмі, Пакистані, Сомалі й в Афганістані. Їздив туди після захоплення країни талібами. Бував у так званому Ісламському Еміраті Афганістану. Це країна, яку я добре знаю. Провів там понад чотири роки, вивчив місцевий діалект «дарі». Подорожував країною, документуючи події. Саме такою журналістикою я займаюся вже понад 18 років. Безперервно і постійно. Впродовж цього періоду до Польщі приїздив максимум на два тижні щороку, аби відвідати рідних.
У багатьох місцях, де я був, стикався саме з російським слідом
Бачив, що росіяни робили у Чечні. Був там наприкінці Другої російсько-чеченської війни. Майже рік жив у Грозному. Бачив місто, яке росіяни перетворили на попіл. Вони стерли його з лиця землі. Так само я бачив, що робили російські військово-повітряні сили і снайпери у Сирії. Там провів майже рік. Половину часу в окупованому Алеппо. Російські пілоти свідомо скидали авіабомби на житлові будинки, знищуючи цивільних. Це було те саме, з чим ми маємо справу в Україні.
Пам’ятаю 2014-й. Саме тоді я вперше зіткнувся із російською агресією в Україні. На той час так звані «зелені чоловічки» з десантної бригади міста Псков потрапили на територію незалежної України і підтримували сепаратистів. Це був час, коли ми як журналісти, працювали по обидва боки лінії розмежування.
На Донеччині
У той же час, мушу сказати, що мати польський паспорт для в'їзду на територію, підконтрольну сепаратистам, було ризиковано. Тому що ті були переконані, що на українському боці воюють тисячі поляків. Вони так думали, бо не могли розпізнати акцент, який часом чули по рації під час розмов українських військових, родом із Західної України. Як результат — при одному лише погляді на польський паспорт вони помітно нервували. Тоді, попри ризик, я об'їхав практично всю територію, підконтрольну сепаратистам на Донеччині і Луганщині. Цивільні, з якими я спілкувався на окупованих територіях, були просякнуті російською пропагандою, яка на кожному кроці кричала про велич Росії. Російські пропагандисти розповідали, як Москва дбає про місцевих. Насправді ж вона дбає лише про інтереси своїх правителів і диктаторів.
На війні працюю один
На жаль, під час будь-якої війни найбільше страждає цивільне населення. Жодні правила ведення війни для Росії не писані — і це ми побачили в Чечні, Сирії, Україні. Росіяни просто знищують людей. Це не війна, це масове вбивство. І головний вбивця у вигляді так званої російської армії гострить свої зуби на Європу.
Результат війни в Україні матиме величезний вплив на Європу, зокрема на Польщу
З моєї точки зору як журналіста — немає нічого важливішого за те, що відбувається в Україні. Саме тому вважаю своїм журналістським обов'язком інформувати про це суспільство. Тож беру камеру, сідаю у машину і їду. Можливо, небагато людей знають про це, але я працюю один.
Під час запису інтерв'ю
Таким чином я нікого не наражаю на небезпеку. Та й з практичних причин журналістській телевізійній команді у великому складі дуже важко приєднатися до підрозділу, який перебуває на передовій або виходить на «нуль». Журналістська група — це щонайменше одна машина додатково. Це війна, де всі все бачать. Щастя репортера зводиться до того, щоб бути непоміченим. Не стати мішенню. На полі бою цих мішеней багато і, власне, якщо їде колона, то вона автоматично стає мішенню. Якщо їде одна машина — більше шансів, що російські безпілотники, які її побачать, віддадуть перевагу іншим цілям.
Бутерброди для біженців
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я закінчував монтаж репортажу, відзнятого в Афганістані. Те, що Росія піде у наступ, розумів й очікував. Однак думав, що війна розпочнеться ще до 30 грудня 2021-го.
На початку я не вірив у те, що Україна зможе витримати потужний російський наступ. Варто просто подивитися на карту і порівняти розмір двох країн, населення, підготовку... Тож я намагався якнайшвидше закінчити те, над чим працював, і вирушити до України. Шокуючим моментом для мене було побачене одразу після перетину польсько-українського кордону. Нескінченна черга з людей. Передусім жінки з дітьми, які йшли у бік Польщі. Автобуси з людьми. Їх було так багато, що через вікна я бачив лише риси обличчя. Це все досі стоїть перед моїми очима і просто хапає за горло. Я їхав у машині, нашвидкоруч запакованій гуманітарною допомогою. Серед іншого, там було 200 свіжих бутербродів. Час від часу я зупинявся і роздавав їх людям.
«Залишаючи Ірпінь»
Далі був Ірпінь. Саме звідти я зробив свій перший репортаж з великої війни — «Залишаючи Ірпінь». Його, до речі, було показано у 20 країнах світу. Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема, й те, що міг потрапити в окупацію росіян.
Були моменти, коли над головою пролітали кулі. Тоді я включав камеру. Хотів, аби вона про всяк випадок записувала хоча б звук, аби задокументувати таким чином те, що могло статися зі мною
Пам’ятаю, як 4 березня почалася евакуація людей з міста, а наступного дня росіяни пішли у потужний наступ. Міст, який вів до Ірпеня, вже був підірваний. Приїхавши туди побачив чергу з покинутих автомобілів і людей, які бігли під міст, намагаючись сховатися від обстрілів.
«Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема й те, що міг потрапити в окупацію росіян»
Того дня туди дісталася родина із Ворзеля — чоловік, дружина, донька і син. Вони їхали на звичайному цивільному авто, по якому росіяни відкрили вогонь. 15-річна дівчинка своїм тілом накрила молодшого брата. Снаряди влучили в їхню машину. Поранило маму, дитина перебувала у критичному стані. Їх врятувало лише те, що, батько не втратив самовладання. Росіяни обстріляли авто, та кулі не пошкодили двигун машини. У такому стані вони доїхали до мосту. Там була лише одна військова машина швидкої допомоги. На той момент я їздив великою автівкою «Форд Транзит». Дівчинку віднесли до швидкої, а її маму на інших ношах поклали в мою машину. Ми рушили до військового шпиталю у Києві. Порожніми дорогами міста їхали зі швидкістю 140 км. Кожна хвилина була цінною. Швидка з увімкненою сиреною, а фельдшер з неї махав рукою бійцям територіальної оборони, аби нас ніхто не зупиняв на блокпостах.
Дорогою я постійно намагався розмовляти із жінкою. Вона була слабкою, сірою, немов папір. Я чув її слабкі відповіді. На щастя, ми встигли їх довезти, й обидві на той момент були живими. Про їхню подальшу долю я дізнався після виходу мого репортажу «Залишаючи Ірпінь». Один із глядачів написав мені у Твіттер: «Я впізнав тата дівчинки. Вони живі». І прислав фото, де президент Зеленський відвідує 15-річну дівчинку в лікарні з букетом квітів, а біля її ліжка стоїть тато. Це був чоловік з бородою — і саме він запам'ятався глядачеві найбільше. Я побачив цю фотографію й у мене аж серце защеміло. Я зрадів, що вони живі.
У кожному матеріалі — людська історія
Мої репортажі складаються з людських історій. Пам'ятаю, у Сирії у самісінькому центрі міста був вузький прохід територією, яку контролювали повстанці. Така собі снайперська алея 21-го століття. Навпроти — два мінарети, з яких працювали російські снайпери. Вони навіть вивісили свій триколор на одній з будівель. І щодня на цьому переході вбивали близько 10 людей, які пересувалися між двома районами. Переважно то були постріли у горло, груди, область серця або голову. Це були люди, які виїжджали із зони, підконтрольної режиму Асада, який руками російських снайперів мстився їм. Також серед загиблих були покупці, які ходили на базар у місті, аби щось купити для своїх родин.
«У моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон»
Чимало є історій, пов'язаних з Україною. Варто згадати Охтирку, що на Сумщині. Це місто, на яке росіяни скинули все, окрім атомної бомби. Це були страшні моменти. Важко було дивитися і розуміти, що сталося із цивільними, чий світ зруйнувався однієї миті.
Доглянуті будинки, плани на майбутнє, буденні турботи і радощі дітей — все це зруйнувалося в одну мить. Тому світ має розуміти, що якщо Росія піде далі, то у багатьох європейців цей світ зруйнується так само
Беж жодного попередження — в одну мить. Звісно, у моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон. Звичайно, я міг все просто фільмувати, але тоді виникає питання: «Хто ти?». Так було й у Куп’янську на Харківщині. Коли ми приїхали до міста, мала бути евакуація. Люди вже стояли з речами. Однак через потужні обстріли машини не приїхали. Тож я зміг вивезти своїм авто 15-ро людей. Відзняв лише щемливий момент, коли літня жінка, яка сиділа поруч зі мною, попросила телефон і подзвонила комусь із членів своєї родини. Повідомила, що жива. Рідні майже пів року не знали, що з нею, бо територія була під окупацією. Найстрашніше — бачити небезпеку і тваринний страх в очах дітей, які не можуть контролювати своє тіло від цих емоцій.
Працюючи з військовими, головне — не заважати
Контрнаступ на Запоріжжі був під інформаційним ембарго. Та завдяки моїм попереднім репортажам і довірі військових, я отримав дозвіл на документування історичних подій. Звичайно, що однією з умов був випуск матеріалу через півтора-два місяці після зйомок. Все заради того, аби росіяни із мого репортажу не взяли для себе важливої інформації, яка могла б зашкодити українцям. Те, що ми робимо, не є новинами. Ми передаємо історію у довшій формі — у формі телевізійного репортажу. Я приїхав до 68-ї бригади у Благодатне. Провів там декілька днів. Зворушливою для мене була історія командира ударних безпілотників так званих «Шершнів Довбуша» Андрія Оністрата. Це відомий в Україні бізнесмен та банкір. До війни вів популярний канал на YouTube про банківську справу. За кілька днів до нашого знайомства він втратив сина, який служив з ним. Вразило те, що в один момент став ніби «безсмертним». В огорнутому боями та вогнем Благодатному він був єдиним, хто їздив на неброньованому пікапі.
Під час зйомок на фронті
Звісно, під час зйомок на позиціях я намагаюся не заважати військовим. Перш, ніж кудись йти, потрібно хоча б трохи орієнтуватися на місцевості, аби у разі чого знати, куди бігти і де ховатися. До того ж маєш бути постійно готовим до обстрілів.
Іноді доводиться зціплювати зуби і переборювати власний страх. Особливо, коли ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію
Наприклад, коли їдеш на броньованій машині, розуміючи, що тебе бачать росіяни. На щастя, страх не має на мене паралізуючого впливу. Я вірю в удачу, бо без неї на війні неможливо вижити.
За понад два роки я підготував 15 півгодинних репортажів з охопленої війною України. Це сім з половиною годин ефіру на телебаченні. Причому, активного, телевізійного репортажу, без балакучих голів у кадрі. 13 з них вже презентовані аудиторії, а два будуть показані восени. Один з них — про жінок, які взяли до рук зброю і пішли воювати проти росіян. А інший — про поляків, які заплатили найвищу ціну воюючи з ворогом — віддали свої життя.
Вдячний долі, що живий
Сьогодні, на жаль, я не в Україні. Наприкінці березня потрапив у серйозну автомобільну аварію. Винуватець на великій швидкості влетів у мою машину, немов ракета. Я проходжу реабілітацію. На даний момент не ходжу. В інвалідному візку вже понад три місяці, але вірю, що зможу знову ходити. Хочу повернутися до України, щоб зробити більше репортажів.
Знаєте, мене завжди супроводжувала удача. Розумію, те, що трапилося зі мною, — невипадково. Доля мене нарешті наздогнала, але вдячний їй, що живий
Тому що то був нещасний випадок, після яких не виживають. Я чув від кількох лікарів, що мені дуже пощастило. Мене врятувала низка обставин. Пощастило, що пожежна бригада була за 500 метрів від місця події, що дуже швидко прилетів гелікоптер, що керівник лікарні, хірург, який був не на роботі, погодився провести дуже складну операцію. Але найголовніше, що не постраждав серйозним чином мій син, який їхав зі мною. Знаєте, свою родину я завжди намагаюся заспокоїти, не розповідаю їм сумні і страшні історії. А ще — між нами є довіра. І мені з цим точно пощастило.
Світ має вчитися в українців воювати
В Європі та, мабуть, і в світі зараз немає армії, подібної до української — настільки досвідченої і підготовленої. Весь світ повинен вчитися воювати в українців. Адже стримувати гігантську країну-агресорку з практично необмеженими ресурсами майже не реально. Однак українські військові це роблять. Так, світ дає зброю, але вона не воює сама по собі. І тут українці проявили велику мужність на полі бою. За ці 18 років я не бачив сильнішої за українців нації, яка прийняла виклик росіян і знищує ворога.
Якщо Росія досягне кордонів Європейського Союзу — він розвалиться. Це станеться не одразу. Москва сповнена рішучості рухатися вперед
Якщо майбутнє наших дітей для нас важливе — ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою і не зупиниться на Україні. Якщо вона зможе завоювати її, то однозначно нападе на країни Балтії. Це Європейський Союз, частина НАТО. Росія хоче розширити свою територію, показати світові, що є сильнішою. Ворог, з яким маємо справу, хоче нашу територію, наш світ і наше майбутнє.
З українськими військовими на фронті
Звісно, що світ втомлюється від будь-якої війни. Це ще й тому, що ми живемо в середовищі відносної безпеки. І більшість населення не вірить, що ця війна може дійти до наших кордонів. Світ має зупинити Росію в Україні. Має вчасно надавати всю необхідну зброю. Адже постійне зволікання коштує життя тисячам українських військових і цивільних.
Ми затягуємо цю війну, тому що політикам, які стоять на чолі Європейських держав, часом бракує сміливості
Вони орієнтуються на тимчасове. На утриманні електорату ще на чотири роки. Хоча горизонті є більш цінний приз — мир, на щонайменше, наступні 40 років.
Можливо Україна й не збереже кожен квадратний кілометр своєї території, але однозначно матиме достатню підтримку світу і зможе самостійно висувати умови. Мир, який задовольнить насамперед Україну, буде великою перемогою. Але це має бути мир, який українці приймають і хочуть, а не нав'язаний якоюсь геополітичною подачкою, бо саме в цьому полягає суверенітет іншої держави. І якщо ми його підтримуємо — повинні робити це до кінця.
Не випадково кожне висловлювання відомого ізраїльського історика, автора супербестселерів "Sapiens" і "Homo deus", який вважається одним із провідних інтелектуалів сучасності, піддається жвавому аналізу і коментуванню. Не дивно, що його тексти з'являються у найсерйозніших світових медіа. Адже спостереження Юваля Ноя Харарі не лише несподівані, неочевидні та блискучі, але й свідчать про унікальну здатність зазирати за горизонт безпосереднього. Вони поміщають те, що ми спостерігаємо, в контекст цивілізаційних явищ, що охоплюють тисячі років.
Так відбувається і зараз, коли Харарі розглядає війну в Україні та реакцію світу на російське вторгнення. Адже результат цього конфлікту, на думку ізраїльського історика, матиме вирішальний вплив на майбутнє світу. Цілого світу.
Юваль Ной Харарі 11.05.2022 року на конференції Impact в Познані. Фото: Łukasz Gdak/East News
Забута парадигма
Найціннішою зміною внаслідок перемоги союзників над країнами Осі (Рим — Берлін — Токіо) та їхніми союзниками став відхід від імперської парадигми, яка визначала світові порядки з давніх часів. До 1945 року великі держави розвивалися шляхом завоювання менших сусідніх держав і перетворення їх на свої провінції. Так було, наприклад, зі Стародавнім Римом, так було з Британією, так було з Росією. Після Другої світової війни, хоча по всьому світу спалахнуло багато кровопролитних воєн, жодна імперія не напала на іншу країну, щоб поглинути її. Так, Радянський Союз вторгся в Угорщину, Чехословаччину і Чечню, але для захисту/встановлення там васальних режимів, не для створення провінцій «совєтів». Так, США вели війни в Кореї, В'єтнамі та Іраку, але не для того, щоб створити там нові американські держави.
Імперіалізм був табуйований, принцип непорушності кордонів поважався повсюдно, а агресивні нахили різних держав переслідувалися міжнародними угодами.
Найбільше роззброєння
Саме в такому світі Україна, щойно звільнившись від радянського ярма, погодилася в 1994 році здати весь свій ядерний арсенал в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії та Росії в Будапештському меморандумі.
Цей «один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії», як називає його Харарі, був результатом довіри українців до міжнародних домовленостей, особливо з огляду на те, що за ними стояли дві наддержави
20 років потому Путін, захоплений постімперською ностальгією, порушив слово, яке його країна дала українцям і всьому світу. У старому імперському стилі він спочатку захопив Крим, а потім частини Луганської та Донецької областей. А в лютому 2022 року, ні на кого не зважаючи, вирішив підкорити решту України. Він виправдовував це нібито загрозою для Росії з боку експансивного Заходу, але це стара пісня всіх імперій протягом тисячоліть: чим більшими і загарбницькими вони були, тим гучніше виправдовували свої чергові завоювання уявною загрозою з боку своїх майбутніх жертв.
Парадокс військових альянсів
Таким чином, світ опинився на порозі реальності, до якої вже ніколи не повернутися, реальності, в якій інтереси сильних безкарно задовольняються за рахунок слабких, а гарантії безпеки не варті паперу, на якому вони написані.
Світ, якому загрожує агресія сильного, закономірно стане світом зростаючих військових альянсів. Проблема в тому, що ці альянси мають два серйозні недоліки. По-перше, вони посилюють нерівність, причому в двох напрямках. Слабкі та бідні держави, які не приєднуються до них, стають потенційно легкою здобиччю для сильних держав-агресорів. Крім того, розширення військових блоків паралізує або, принаймні, зменшує прохідність глобальних торговельних шляхів, що найболючіше б'є по бідних.
Другий недолік альянсів парадоксальним чином пов'язаний з тим, що є їхньою найбільшою перевагою: питанням довіри.
Жоден альянс не буде тривалим, якщо його члени не впевнені у взаємних гарантіях
А оскільки впевненості в цих гарантіях можуть загрожувати виклики різного масштабу в очах різних держав, то незначна, на перший погляд, подія в якійсь незначній частині світу може стати спусковим гачком для Третьої світової війни.
Саме так втілюється в життя старий принцип, відкритий понад дві тисячі років тому Фукідідом і Сунь-цзи, про який зараз згадує Харарі, що у світі беззаконня прагнення до безпеки зменшує безпеку для всіх.
Українські вчені та екоактивісти збирають воду та донні відкладення з річки Інгулець у селі Снігурівка, Миколаївська область, Україна 2 листопада 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynski / Abaca/East News
Катастрофи відкладаються
Як це працює на практиці? Харарі справедливо попереджає, що збільшення витрат на озброєння не лише зашкодить освіті, охороні здоров'я та соціальному забезпеченню, але й відсуне на другий план вирішення двох найбільших проблем, що стоять перед людством сьогодні: потепління клімату та неконтрольований розвиток штучного інтелекту.
Те, що ми спостерігаємо в Україні вже більше двох років, повністю підтверджує справедливість побоювань ізраїльського інтелектуала. Підриваючи Каховську ГЕС, росіяни добре знали, що завдадуть величезної, можливо, незворотної шкоди екосистемі й тим більше прагнули цього.
Жодна жертва не є надто великою, коли Росія веде свою священну імперську війну
І другий момент. В умовах гонки озброєнь, яка завжди була відповіддю на зростаючу загрозу війни, обмеження штучного інтелекту буде розглядатися багатьма державами як обмеження їхнього власного військового потенціалу. Війна в Україні все більше стає війною інтелектуальних смертельних технологій. «(...) світ незабаром може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в українському небі та вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані незгодою», — пише Харарі.
Індонезійський казус
І саме тому те, що відбувається зараз, на його думку, є потенційно більш небезпечним, ніж ситуація 1939 чи 1965 року. Небезпечним не лише для Заходу, але й для країн Африки, Далекого Сходу чи Південної Америки, які досі ставляться до війни в Україні як до не пов'язаного з ними екзотичного конфлікту десь на кінці світу. Недалекоглядно.
Харарі не випадково обирає дати 1939 і 1965 років, адже перша з них знаменує початок найбільшої війни в історії людства, а друга — розпал холодної війни. Тут важливий неочевидний контекст. Адже обидві події особливо відчутно вдарили по країні, яка не мала жодного відношення до цих воєн безпосередньо і яка, до того ж, знаходиться на краю світу: Індонезії.
Друга світова війна запустила ланцюгову реакцію, в якій 3,5-4 мільйони індонезійців, або 5 відсотків населення Голландської Ост-Індії, як тоді називалася Індонезія, померли від голоду або примусової праці. На противагу цьому, від 500 тисяч до 1 мільйона індонезійців загинули під час масових убивств, спричинених напруженням між комуністами та антикомуністами в 1965-1966 роках.
Який висновок? Жодна війна не може бути достатньо далекою, особливо якщо в неї втручаються наддержави
Снайпер 1-ї бригади Національної гвардії «Буревій» використовує дрон, щоб перевірити постріл свого товариша по команді під час військових навчань у Донецькій області, Україна, 9 липня 2024 року. Фото: Pablo Miranzo / Abaca/East News
Щоб уникнути повторення
Харарі стверджує, що з цього випливають два уроки. Один для Європи, а інший — для країн за межами глобального Заходу, які протягом останніх двох років дистанціювалися від того, що відбувається в Україні.
Європа повинна надіслати Україні, Росії та світу недвозначний і остаточний сигнал про те, що в цій війні не буде ніякої гри на випередження, тому що її допомога Україні буде безперервною, адекватною потребам і не залежатиме від післявиборчої ситуації у Сполучених Штатах
Лише усвідомлення Путіним того, що іншого шляху не буде, може відкрити шлях до мирної угоди на справедливих і рівноправних умовах.
Висновок для неєвропейських країн інший. Час для гри в дистанцію, історичного надування губ і нейтралітету минув, — стверджує Харарі. Опір цій війні рано чи пізно помститься не західним монархіям/державам. Йдеться не про збереження позицій багатих країн, з якими країни Глобального Півдня мають давній не зведений рахунок. Йдеться про те, щоб не допустити повторення Індонезії.
Люди відпочивають біля річки Дніпро після того, як вода відійшла внаслідок підриву російськими окупантами Каховської дамби, 6 червня 2023 року, Запоріжжя, південний схід України. Фото: Albert Kosheliev/Ukrinform/East News
Не на умовах Росії
Саме тому весь цивілізований світ повинен забезпечити мир, тільки не на умовах Росії. Тому що мир на умовах Росії означатиме кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, праві, непорушності договорів і непорушності кордонів. І в такому новому світі «що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану або Ірану завоювати Об'єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан?», — риторично запитує Харарі.
І як уявити майбутнє африканських країн, чиї кордони, довільно і в більшості випадків «намальовані від руки» колоніальними державами, все ще досить ефективно розділяють народи континенту саме тому, що їх поважають?
Україна потребує гарантій безпеки, тільки набагато надійніших, ніж Будапештський меморандум чи Мінські угоди 2014-2015 років, — наголошує Харарі. А для того, щоб вони були справді міцними, необхідне повернення до світу права і принципів. Повернення, яке може очолити Захід і не західні держави, а не Росія з її примітивним і анахронічним уявленням про світовий порядок.
Дитячу лікарню у самому центрі Варшави організатори акції — «Євромайдан-Варшава» — обрали невипадково. Це символічне місце. Кожна людина у світі має зрозуміти, які жахливі злочини коїть Росія. Особливо відносно українських дітей.
Ці свічки у пам'ять про всіх загиблих в Україні дітей
Ця інсталяція символізує українських дітей, які щодня стають жертвами російської агресії
Сотні людей прийшли із українськими прапорами та плакатами — «Росія вбиває українських дітей», «Путін — вбивця», «Україна має стати членом НАТО».
Редакція онлай-журналу Sestry.eu на акції протесту
Учасниці акції протесту принесли символічні закривавлені дитячі речі
— Дитячий шпиталь є місцем болю, де щодня триває битва за життя. І саме в таке місце поцілила російська ракета, — наголошує лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталя Панченко.
Наталя Панченко під час акції протесту
До учасників акції протесту емоційно звернулась Дорота Лобода, депутатка Сейму Польщі, коментуючи обстріл дитячої лікарні у Києва 8 липня:
— Важко зрозуміти, що ще має статись, аби світ прокинувся. Хто зараз не є на боці України, того треба називати поплічником Путіна.
«Прокиньтесь. Росіяни вбивають українських дітей», «Зупиніть вбивство українських дітей» — про це плакати у руках українських жінок
Тим часом лідерка громадської думки Марта Лемпарт нагадала, що за ситуації, яка зараз відбувається в Україні, ніхто з росіян не має право голосу:
— Поки триває війна Росії проти України, нема так званих хороших руських.
Після дитячої лікарні сотні людей вирушили до представництва Єврокомісії в Україні. Поліція перекрила рух центральною дорогою, аби всі учасники протесту безпечно дійшли до місця призначення.
Такий своєрідний меморіал влаштували перед представництво Єврокомісії у Варшаві
Свічки, які учасники акції залишили перед представництвом Єврокомісії, мають нагадувати про всіх вбитих і постраждалих українських дітей. Україна досі не є членом Євросоюзу та НАТО, і саме тому Росія продовжує вбивати маленьких українців, бо не має відчуття страху.
Українці приносили свічки та дитячі іграшки
— Нема жодної гарантії, що завтра ракета не впаде десь тут, у Польщі, чи в іншій країні ЄС. Ми не є у безпеці, навіть якщо перебуваємо в Євросоюзі. Якщо Росія переможе Україну, то вона піде далі. Ворог розуміє лише мову сили. Якщо не дати в морду РФ, то росіяни підуть далі, — наголосив Євген Клімакін, волонтер, головний редактор «Нової Польщі».
Євген Клімакін та Наталя Панченко
Головна редакторка Sestry.eu Марія Гурська, яка теж виступила на акції протесту, розповіла про свою героїчну знайому лікарку з «Охматдиту», яка допомагала постраждалим:
— Дають надію несамовиті люди, які мешкають в Україні. 8 липня я подзвонила лікарці своїх дітей, щоб дізнатись, як вона. А вона мені відповіла, що не має ані секунди вільного часу, бо разом з іншими людьми розбирала завали і подавала воду. Вже ввечері вона мені передзвонила і заспокоїла: все відбудуємо, все буде добре.
Тиждень в Україні почався з масштабної масованої атаки. Напередодні саміту НАТО російські терористи атакували різні українські міста: Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Словʼянськ, Краматорськ. Випустили 38 ракет різних типів, зокрема «кинджали». 30 зних було збито силами ППО.
Пошкоджено понад 50 цивільних об'єктів, житлові будинки, інфраструктура та дві лікарні. Уламки ракет попадали у шести районах столиці — в Солом’янському, Дніпровському, Дарницькому, Деснянському, Шевченківському та Голосіївському. Є пошкодження дитсадка, офісної будівлі, багатоповерхівки та низки інших обʼєктів. Повністю зруйновано або частково пошкоджено у Києві три трансформаторні підстанції. Задіяно по Україні 619 рятувальників і 132 одиниці техніки. Також допомогти як волонтери прийшли сотні людей на місцях.
Сильно постраждав від прямого влучання ракетою X-101 корпус дитячої лікарні «Охматдит», де діти отримували очищення крові (діаліз) при нирковій недостатності. Загинуло двоє дорослих, 16 поранених, зокрема семеро дітей. Ця лікарня є однією з найважливіших не тільки в Україні, а й у всій Європі. Лікарі тут щодня рятують сотні життів дітей з усієї України, а росіяни навпаки — руйнують і вбивають.
Удари по медичній інфраструктурі — тактика, відпрацьована у Чечні і Сирії, де за 8 років було зафіксовано 583 атаки на лікарні. За даними Physicians for Human Rights, з лютого 2022 року росіяни здійснили понад 1440 (!) атак на українські медичні заклади. І ці злочини не були покарані.
Значні руйнування також навколо станції метро «Лукʼянівська». Загалом у Києві 33 загиблихі 96 постраждалих.
У Кривомі Розі одразу декілька ракетних влучань. Попередньо — 10 загиблих, 47 поранений, зокрема 9 тяжких. У Дніпрі також 1 людина загинулаі 12 потерпілих.
За кілька годин столицю було атаковано повторно. Одночасно пролунало декілька вибухів. Уламки ракет, зокрема, впали на медцентр «Адоніс» в Дніпровському районі міста. Відомо про 7 загиблих і трьох травмованих. Також у Києві було зруйновано житловий будинок у Шевченківському районі, де під завалами загинули 12 осіб.
На Заході вже назвали напад «найжахливішим за всю війну». 9 липня у Києві оголошено Днем жалоби.
Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан запропонував Україні домовитись з Росією про припинення вогню, а після того сісти за стіл перемовин:
— Мир — це важливе питання. Війна, в якій ви зараз живете, дуже інтенсивно впливає і на безпеку Європи. Ми високо цінуємо усі ініціативи Зеленського заради досягнення миру. Але вони потребують багато часу через правила міжнародної дипломатії. Тому я попросив пана президента подумати про те, чи не можна вчинити трошки інакше: зупинити вогонь, а потім вести перемовини з Росією, адже припинення вогню пришвидшило б темпи цих перемовин.
Володимир Зеленський під час зустрічі з Віктором Орбаном. Фото: ОПУ
Президент Зеленський у своєму виступі уникнув теми припинення вогню та потенційних перемовин. Водночас підкреслив, що Будапешт підтримав мирні ініціативи України на саміті у Швейцарії:
— Угорщина взяла участь у першому Саміті миру і підтримала комюніке саміту. Це говорить про готовність Угорщини бути ефективною заради повернення реальної довготривалої безпеки. Ми предметно обговорили, як надалі Угорщина може проявити своє лідерство в підготовці другого Саміту миру.
Ми бачимо можливість організувати другий Саміт миру вже в цьому році, ми б дуже хотіли цього, і всю підготовчу роботу для цього можемо зробити за найближчі місяці
Також, за словами Орбана, Угорщина бажає підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною і брати участь у модернізації її економіки:
— Ми намагаємося закрити всі попередні суперечки і сконцентрувати увагу на майбутнє. Ми бажаємо налагодити відносини між нашими країнами.
Ми бажаємо підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною, подібну до тих угод, які в нас діють з іншими нашими сусідніми країнами
Український Президент наголосив, що команди продовжать спільну роботу над цим документом:
— Зміст нашого діалогу може стати основою для майбутнього двостороннього документа між державами, який регулюватиме всі наші взаємовідносини та може бути заснований на дзеркальному підході до двосторонніх відносин.
Угорщина та Україна домовились підписати глобальну угоду про співробітництво. Фото: ОПУ
Також, серед іншого, узгодили питання відкриття першої української школи в Угорщині.
— З паном прем’єр-міністром Орбаном ми обговорили усі найбільш принципові питання наших сусідських відносин: торгівлю, транскордонну співпрацю, енергетичні питання, говорили сьогодні про гуманітарну сферу, все те, що стосується життя наших людей і в Україні, і в Угорщині. Зокрема, обговорили відкриття першої української школи в Угорщині. Пан прем’єр-міністр запевнив у підтримці такого проєкту. Дякую, Вікторе, — зазначив Зеленський.
Фінансування цієї школи Угорська держава візьме на себе, наголосив Орбан:
— Буде відкрито стільки українських шкіл, скільки буде потрібно. Для нас важливо, щоб українці почувалися в Угорщині як вдома
Перший візит Орбана до Україна від початку великої війни. Фото: ОПУ
Востаннє Віктор Орбан був в Україні 12 років — у 2012-му —за каденції Віктора Януковича. Примітно, що нинішній візит угорського прем'єра відбувається на другий день від початку голосування Угорщини в Раді ЄС.
Марія Гурська: 1 липня Україна почала переговори про вступ до ЄС. Унікальний випадок — країна, яка дає відсіч агресору, одночасно йде в ЄС. Як ви, як експертка Європейської Комісії у 2000-х, а в 1990-х — співробітниця Комітету з питань європейської інтеграції Польщі, бачите цей момент в історії України і Польщі?
Малґожата Боніковська: Це, безумовно, прецедент. В Євросоюзі такої ситуації ще не траплялося. Жодна країна-кандидат не була у стані відкритої війни.Єдиним випадком вступу країни з прикордонними проблемами була Республіка Кіпр.
Але саме війна призвела до того, що ЄС, як союз двадцяти сімох, прийняв рішення, важливі для його історії. Не лише однозначно засудив Росію та підтримав країну, яка зазнала нападу і жорстокого вторгнення. Але він також ухвалив більше десятка пакетів санкцій проти Росії та запровадив спільні механізми фінансової та військової допомоги Україні.
Це також прецедент в Євросоюзі — спільні закупівлі зброї зі спільного бюджету, т. зв. „European Peace Facility”. ЄС ніколи раніше цим не займався.
Ця війна викликала величезний шок у структурах Європейського Союзу. У відповідь на це були були зроблені конкретні кроки, які увінчуються рішенням про розширення і швидким початком переговорів з Україною та Молдовою
Розпочались процеси, яких не було можливості зрушити з місця роками, якщо не десятиліттями, зараз відбуваються.
Які основні завдання стоять перед Україною під час переговорів?
Якщо війна в Україні є абсолютно екстраординарною ситуацією, то процес переговорів вступу в ЄС є стандартною процедурою.
Польща, як і інші країни, які вступили до ЄС, це проходила. Ідеться про те, що країна, яка хоче приєднатися до Європейського Союзу, домовляється про прийняття усієї законодавчої бази та головних принципів функціонування ЄС. Отже, це переговори, в яких позиція країни-учасника переговорів є слабкою, тому що, як правило, зрештою ця країна все одно має все прийняти.
Питання лише в тому, як швидко і в якій мірі. Переговори відбуваються на основі чітко визначених засад. Є 35 переговорних розділів, і вони стосуються окремих сфер функціонування держави, таких як сільське господарство, охорона навколишнього середовища, освіта, економіка, охорона здоров'я. Переговори стосуються того, як швидко та якою мірою країна, яка хоче приєднатися до ЄС, адаптуватиметься до законодавства та внутрішніх правил ЄС.
Можливі перехідні періоди, тобто більш повільна адаптація. У виняткових випадках можливі виключення, тобто т. зв. дерогації від правил ЄС. Наприклад, Мальта має додаткові гарантії проти купівлі власності громадянами інших країн.
Робочий візит Президента України до Брюсселя. Фото: www.president.ua
Де криються найбільші проблеми в випадку України?
Перш за все, це корупція — величезна проблема. Ідеться про функціонування всієї держави за звичками, які сформувалися ще в радянські часи.
Організація держави великою мірою спирається на домовленостях і олігархії, а суспільство призвичаїлось до цього. Корупція, звісно, усюди є в якомусь невеликому відсотку, також в ЄС, але такі випадки стигматизовані. Є апарат притягнення до відповідальності за такі ситуації.
Однак це абсолютні винятки і вони однозначно засуджуються. Вступаючи до ЄС, Україна повинна буде скоригувати функціонування держави, опертись на сильні інституції та прозорі процедури.
Скільки може тривати інтеграція України, і чи реально зміни впроваджувати під час війни одночасно з обороною?
ЄС усвідомлює, що війна — це додатковий виклик, який лягає величезним тягарем на українську державу.
Але водночас Україна отримує значну військову та фінансову допомогу. Тому важливо, щоб не було жодного сумніву, куди ця допомога йде, щоб вона не була підвладна корупційним механізмам. Коли ми говоримо про план відбудови України після війни, ми думаємо не тільки про те, де взяти кошти, в якому масштабі і як модернізувати країну, а й як забезпечити ці кошти, щоб вони не витікали «на бік» у приватні руки.
Це важливо, і я вважаю, що одним із методів є тісна співпраця з іноземними радниками з країн ЄС, у тому числі з Польщі.
Напередодні старту переговорів, Президент України затвердив делегацію для участі у переговорах про вступ із ЄС, в яку увійшли урядовці, дипломати і експерти. Наскільки важливий склад цієї групи, які вміння повинні мати ці люди?
Переговорна група – це формальна структура, створена урядом країни, яка вступає в ЄС.
Кожну переговорну сферу очолює один віцеміністр, який координує роботу цілої групи. До її складу входять особи, які мають суттєві знання про обговорювані сфери. Найчастіше це люди, призначені відповідними міністерствами — працівники міністерства, або і зовнішні експерти. Саме ці люди, послуговуючись своїми професійними знаннями, повинні оцінити наслідки імплементації норм ЄС в Україні та їхній вплив на окремі сфери. Їхня роль полягає в тому, щоб проаналізувати, чи потрібні уповільнення або навіть відхилення від правил ЄС, і якщо так, то в якій мірі, а також як підготувати правову базу у вашій країні для внесення необхідних змін.
Україна підлягає процесу скринінгу, тобто аналізу всієї правової ситуації на предмет розбіжностей, дірок в законодавстві, відсутності регуляцій і необхідності напрацювання нових. Команда перемовників даватиме рекомендації щодо створення нормативно-правових документів, які повинні будуть потрапити до українського парламенту. В результаті переговорів правова ситуація України повинна максимально наблизитися до правового порядку ЄС, щоб в момент вступу не було розбіжностей.
Ідеться про т. зв. “Acquis communautaire”, тобто всі правові норми, вказівки, стандарти, яких держава-член повинна дотримуватися. Однак, водночас, кожна країна має право домовитися про триваліший термін запровадження цих правил у складних для неї сферах. У випадку Польщі, наприклад, це було екологічне законодавство, тому що воно ставило перед нами занадто високі вимоги на тому етапі розвитку країни. Ми вступили до ЄС у 2004 році, і перехідний період тривав до 2017 року, тому що ми розуміли, що не зможемо швидше впровадити всі стандарти ЄС у цій сфері.
Українська сторона разом з ЄС має знайти такі питання, що становлять очевидну складність, і домовитися про подовжений період для запровадження норм ЄС у цій сфері.
За оцінками експертів, переговори з ЄС — це в середньому 5-7 років. Але водночас, війна в Україні сприяє турбошвидкості шляху України на Захід. Скільки може тривати процес переговорів і входження в ЄС в нашому випадку?
Війна і вступ — це дві різні речі. Війна ускладнює переговори для України, але вона не прискорить їх, а скоріше сповільнить
А все тому, що ЄС і так є досить складною організацією, до якої входять аж 27 країн зі значними відмінностями між собою, в тому числі і з точки зору політичного устрою. І вступ кожної нової країни означає додаткові виклики. Тому ЄС намагається підготувати і себе, і країну, що вступає, до цього моменту, мінімізувати відмінності. Бо чим більші відмінності, тим більші внутрішні проблеми для ЄС в цілому.
Ми не можемо допустити ситуації, коли розширення підриває всю структуру зсередини.
З боку ЄС багато занепокоєнь в контексті наступного розширення. Не хочемо ослаблення, а тільки зміцнення нашої спільноти. Саме тому переговори з Україною будуть тривалими і складними. У випадку Польщі вони тривали п’ять років, а у випадку Іспанії — майже вісім, коротшими були у Греції (чотири роки і п'ять місяців, — ред.).
Україна є великою і людною країною. А велика країна — це великі проблеми. Подивіться хоча б на ситуацію в сільському господарстві та на конфлікт між Польщею та Україною через зерно.Таких ситуацій буде більше в багатьох інших сферах. Навіть без війни між Україною і ЄС є багато викликів, тому переговори не відбуватимуться легко, а момент вступу України до ЄС буде складним для для обох сторін.
Запорізька область, Україна, 29 червня 2024 р. Чоловік розкидає озиму пшеницю у вантажівці під час жнив на полі. Фото: Dmytro Smolienko/Ukrinform/East News
Які хороші новини для України?
Хороша новина полягає в тому, що є чітка воля вести переговори, що Україна є не лише країною-кандидатом, але й вже розпочала шлях, і всі двадцять сім країн-членів ЄС переконані, що Україна є європейською країною, яка мусить бути колись членом Європейського Союзу.
Це дуже гарна новина для України. Ще кілька років тому такої перспективи не було. Сьогодні це реальність, яка матеріалізується в нас на очах.
Якими будуть вимоги Польщі у переговорах з Україною? Що переможе — партнерство чи конкуренція?
Україна веде переговори не з окремими країнами, а з Єврокомісією.
За процес відповідає Європейська комісія і Генеральний директорат з питань розширення, який веде переговори від імені всіх держав-членів. Головна ідея — ЄС хоче розширюватися і хоче колись прийняти Україну.
Втім, підходи країн ЄС до конкретних питань, пов'язаних зі вступом України до ЄС, різняться залежно від їхньої власної ситуації. Є країни, в яких сільське господарство є дуже важливою частиною економіки і сильним, як, наприклад, Польща, Франція та Італія, а є такі, де сільське господарство має марґінальне значення, наприклад, Люксембург.
Тож виклики, які українське сільське господарство ставить перед ЄС, для одних країн є ключовим, а для інших — менш важливе. Схоже і з іншими сферами.
Кожна країна-член аналізує це через свою власну ситуацію і надає Європейській Комісії певні коментарі і пропозиції щодо своїх переваг чи застережень. Ідеться про збереження інтересів і становища певних секторів і груп — підприємців, фермерів, фінансової індустрії, автомобільної промисловості — і в ЄС, і в Україні. Отже, це процес узгодження дуже вузьких деталей, дуже конкретних технічних питань.
Де в чому переговорний процес здаватиметься Україні кроком назад. Ідеться про те, що через війну Україна раптом стала частиною європейського ринку прискореними темпами, адже Євросоюз вирішив допомогти українській економіці, знявши торговельні бар’єри. Але це було тимчасове рішення, вимушене російським вторгненням і бажанням забезпечити Україні можливість виживання.
Тим часом війна затягується, і ми маємо прецедент, коли країна, яка не є в ЄС, де-факто отримала в деяких питаннях такі самі прерогативи, як мають країни-члени
Це стосується також дозволів на роботу, вільного руху людей. Свого часу під час переговорів з ЄС Польща про це особливо довго домовлялася, і нам таки не вдалося отримати можливість вільно діяти на європейському ринку праці з першого дня членства.
Єдиними двома країнами, які дали нам тоді таку можливість, були Велика Британія (яка тоді була в ЄС), та Ірландія. Усі інші країни з боку ЄС запровадили семирічний перехідний період, що означало, що поляки не могли працювати в країнах ЄС без додаткових дозволів та процедур, пов'язаних з їх працевлаштуванням.
Українці через війну отримали можливість вільного переміщення та праці. В Польщі отримали номер PESEL, що означає, що вони можуть легально виконувати роботу, платити податки і, головне, не повинні отримувати жодних інших дозволів.
Цього б не було, якби не війна.
Саміт НАТО. Фото: www.president.ua
У чому Польща може допомогти Україні під час переговорів?
Я вважаю, що Польща може зробити для України дві речі. По-перше, ми фактично пройшли через подібний процес, тож у нас є свіжий практичний досвід, яким ми можемо поділитися. Ми вели переговори про вступ до ЄС у 1998-2003 роках. Люди, які були залученими до цього процесу, активні і сьогодні. Їх можуть попросити про консультації, наприклад, в якості радників українського уряду, щоб зробити процес максимально професійним і ефективним.
По-друге, Польща, однозначно зацікавлена у вступі України до ЄС, може бути містком для України. Не всі країни ЄС мають таке чітке бачення майбутнього ЄС з Україною всередині. Звісно, є воля , але деякі країни мають дуже великі застереження щодо того, як функціонує Україна і що вона насправді дає.
Наприклад, Німеччина має багато сумнівів. Тож Польща сьогодні може відігравати роль мосту, який також поєднає культурну та історичну близькість наших народів. Можемо виконати схожу роль, яку Німеччина зіграла для Польщі наприкінці 1990-х років.
Вони хотіли розширення, і допомогли Західній Європі не тільки визнати, що це неминуче, але й побачити переваги. Сьогодні Польща може зробити те саме для України.
Які головні уроки чи поради Ви б дали Україні, виходячи з польського досвіду?
Перш за все, Україна має зрозуміти, що всі їй співчувають щодо війни. Війна — це страшна річ. Але переговори — це щось інше. Попри те, що Україна дає відсіч Росії, вона не отримає особливого пільгового трактування в переговорах. Має стати членом ЄС і мусить приймати правила функціонування цієї організації.
Українці стали дуже вимогливими. Вони відчувають, що заслуговують на все, бо воюють. Такий стиль мислення дуже не бажаний у переговорах. Україна повинна зрозуміти — вона входить в пул країн, які домовилися про певну форму функціонування, і зайвий тиск і відсутність компромісів призведе лише до одного — до затягування переговорів.
Короткий шлях до перемоги України — це вступ до НАТО. Проте останній саміт показав, що країни НАТО не готові запропонувати Україні членства зараз. Які наші дії, і які перспективи?
По-перше, продовжуйте боротися. Україна має вистояти. Ніхто не знає, скільки — рік, два — скільки буде потрібно. Поки війна в Україні триватиме, НАТО не прийме Україну, тому що Альянс сам опиниться в стані війни.
Після завершення війни становище України зміниться — українська армія буде дуже досвідченою в бою і зможе сама навчати армії країн-союзниць. Вступ в НАТО неодмінно стане кроком, який посилить Альянс
Не знаємо, як розвиватимуться події у Сполучених Штатах і хто виграє вибори. Але, безумовно, важливою частиною роздумів про майбутнє України будуть роздуми про закінчення війни.
Поки Україна бореться, Європа має ремілітаризуватися прискореними темпами, щоб давати Україні посилену допомогу. Всі тут борються з часом, але не тільки ми — Росія теж. Подивіться на роботу санкцій — вона вже призвела до того, що «Газпром» має негативні фінансові результати, а значить, в Росії повільно закінчуються фінансові ресурси для ведення війни. Чим швидше їхня економіка піде в занепад, чим менше грошей буде в Путіна для фінансування війни, і тим швидше вона завершиться.
В якийсь момент Росія відчує, що вона не виграє цю війну, і сяде за стіл переговорів. Інакше переговори зводитимуться до вимог збереження Росією захоплених територій і визнання України буферною територією між Росією і НАТО.
Це неприйнятна ситуація ні для України, ні для Заходу.
Робочий візит Президента України до Британії. Фото: www.president.ua
Країни з так званої осі зла і разом з ними деякі країни глобального Півдня, допомагають Росії вижити, попри санкції. Як з цим бути?
Це питання масштабу західної дипломатії, але тут в нас не такі вже й погані новини. Погляньте, у нашому таборі — Австралія, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея.
Щодо інших країн — ми повинні домовлятися і співпрацювати. Дійсно, Росія не одна, і має своїх друзів, союзників і країни, з якими вона спілкується. Але це не завжди ворожі до Заходу країни. Це часто нейтральні країни, або навіть партнери Заходу, як от, наприклад, Індія.
Нещодавно ми бачили фотографії прем'єр-міністра Нарендри Моді, який поїхав у гості до Путіна. З точки зору Індії, ця зустріч була бажаною, Захід сприйняв її негативно. Європа і США мусять бути дуже активними у країнах глобального Півдня. Не тільки транзитувати наш наратив і наше бачення війни, а й викладати на стіл конкретні пропозиції, привабливі для цих країн, ніж те, що надходить від Росії.
Росія не має багато, чого запропонувати, лише дешеві енергоносії та зброю. Ми можемо мати кращу пропозицію.
В якій Європі ми будемо жити через 5-10 років?
Це залежить від нас і наших рішень а також від того, чи будемо ми прогинатися під тиском, під яким живемо. Європейці не звикли до життя в умовах постійної загрози.
Після Другої світової війни Європа, не маючи війни на своїй території, звикла до того, що економічні питання є найважливішими і інших загроз немає.
Зараз європейці живуть у постійному стресі — економічна нерівність розчаровує людей, міжнародна ситуація викликає страх. Раптом виявилося, що зовсім поруч — Росія, яка здавалася нормальною країною, а виявилося, що так не є. Все це є своєрідним підґрунтям для тривоги, розчарування, протестів, анархічної поведінки, і все це означає, що ми можемо бути внутрішньо дестабілізованими.
Європа опинилася між двома полюсами. Один — внутрішня тривога й розчарування через внутрішню та зовнішню нестабільність. А другий — бажання об’єднуватися і діяти разом
Який шлях переможе, і від чого це залежить, поки Європа усе ще на перехресті?
Я думаю, люди не захочуть повертатися в минуле і жити гірше. Наш світ формують цінності, але також спосіб життя і певні звички, які ми маємо — наприклад, вільно пересуватися, жити безпечним, заможним життям, бути разом і співпрацювати в ситуаціях підвищеної загрози.
Ми переживаємо важкі часи, і вони вимагають запровадження механізмів співпраці в рамках ЄС і на всьому європейському континенті.
Тут багато залежить від лідерів. Я бачу надію в тому, що в демократіях не одна, три чи п'ять голів, а багато, багато людей, які мають гарні ідеї. Це набагато потужніше, ніж принцип дії авторитарних систем, де все вирішує лідер і його воля.
Ми можемо розраховувати на багато мудрих голів і багато мудрих концепцій. Ми вже це робимо, і все тому, що війна в Україні прискорила певні процеси. Ми бачимо великі внутрішні зміни в Європейському Союзі. Триває розширення НАТО, почався процес розширення ЄС, посилено координацію воєнної промисловості ЄС, призначено комісара з оборони.
Україна — наш каталізатор змін на краще. Європейці завжди виходили з криз сильнішими.
Про своє рішення Джо Байден оголосив на своїй сторінці X. Чинний президент США заявив, що не балотується на другий термін у Білому домі.
«Для мене було найбільшою честю в моєму житті служити вам як президент. Хоча я мав намір балотуватися на переобрання, я вважаю, що в інтересах моєї партії та країни я повинен відмовитися від висування і зосередитися виключно на виконанні своїх обов’язків президента протягом терміну, що залишився», – заявив Джо Байден.
А також написав, що хоче запропонувати Камалу Гарріс, віцепрезидентку США, як кандидатку від Демократичної партії. Якщо партія підтримає її кандидатуру на початку серпня і вона переможе, то стане першою в історії США жінкою-президентом.
My fellow Democrats, I have decided not to accept the nomination and to focus all my energies on my duties as President for the remainder of my term. My very first decision as the party nominee in 2020 was to pick Kamala Harris as my Vice President. And it’s been the best… pic.twitter.com/x8DnvuImJV
Раніше Байден пояснив, що за час свого правління зроблено великий прогрес в Америці. І оголосив, що на цьому тижні звернеться до нації щодо свого рішення.
Камала Гарріс також відреагувала на заяву Байдена:
«Для мене велика честь отримати підтримку президента, і я маю намір заслужити та виграти цю номінацію. У нас залишилося 107 днів до дня виборів».
Камалу вже офіційно підтримали Білл і Гілларі Клінтон. Натомість інший кандидат у президенти США Дональд Трамп заявив, що легко переможе Камалу Гарріс.
За призначення фон дер Ляєн проголосував 401 депутат Європарламенту, проти — 284, 15 депутатів утримались, а ще сім голосів визнали недійсними. Для переобрання головою Єврокомісії вона мала набрати мінімум 361 голос. Голосування завершило напружені переговори з різними силами за закритими дверима. Воно було таємним, тому до останнього не було відомо, чи вдасться Урсулі фон дер Ляєн отримати достатньо голосів.
Програма Урсули фон дер Ляєн на наступні 5 років на посаді президентки Єврокомісії така: створити новий фонд для стимулювання європейської промисловості, послабити правила конкуренції, щоб дозволити укладати більше угод між компаніями, створити спільний оборонний союз, посаду комісара з питань оборони та потроїти кількість прикордонників в ЄС. Фон дер Ляєн також наголосила, що інтеграція України, Молдови та Західних Балкан до ЄС стане пріоритетом її другого терміну.
— Найкраща інвестиція в європейську безпеку — це інвестиція в безпеку України, — запевнила фон дер Ляєн
І додала: «Фінансова, політична та військова підтримка України з боку Європи має тривати стільки, скільки буде потрібно. Ми будемо використовувати всі інструменти, які є в нашому розпорядженні, зокрема через Європейський фонд миру, працюючи над усіма питаннями — від нагальних потреб до майбутніх зусиль з відновлення через Ukraine Facility».
На посту президентки Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн відповідає за збереження консенсусу між 27 очільниками держав, які представляють населення чисельністю 450 мільйонів. Великі кроки в ЄС вимагають широкомасштабної співпраці й уміння домовлятися, і фон дер Ляєн знову це вдається. Згадаємо її успіхи, невдачі та сильні кроки за минулої каденції.
Урсула фон дер Ляєн проголошує передвиборчу промову, Страсбург, 18.07.2024. Фото: Wojciech Olkusnik/East News
В обороні Європи
Урсула фон дер Ляєн провела Євросоюз крізь дві найсерйозніші кризи за останні десятиліття — пандемію коронавірусу та енергетичну. Саме на посаді президентки Єврокомісії вона показала себе ефективною кризовою менеджеркою, за що в 2022 році очолила рейтинг найвпливовіших жінок світу від Forbes і продовжує входити до списків найвпливовіших від інших світових видань дотепер.
«Криза у сфері охорони здоров'я, спричинена пандемією COVID-19, та війна в Україні з енергетичною кризою, спричиненою Росією, могли перетворитися на драматичну економічну та соціальну кризи. Але цього не сталося завдяки великій стійкості Європи, а також тому, що ми прийняли правильні рішення. Ми пережили величезні труднощі, але багато в чому вийшли сильнішими», — зазначила голова Європейської комісії на виступі в Європарламенті.
Під час пандемії європейські лідери були розгублені, шукали спільних рішень і за сприяння фон дер Ляєн домовилися про спільну закупівлю вакцин й узгодили чималі фінансові вливання у постраждалу економіку, а з лютого 2022 року прийняли мільйони українських біженців, посилили спільну безпеку й прикордонний контроль і запустили спільні поставки енергії.
«Вона обирає позицію попереду групи і ніби встановлює флагшток, а потім чекає, поки за нею підтягнеться група, — розповідає Ребекка Крісті з брюссельського аналітичного центру Bruegel. — Якщо ні, вона переміщує свій флагшток в інше місце, але воно в будь-якому разі попереду».
Кар’єрний шлях Урсули фон дер Ляєн такий: депутатка Бундестагу — міністр у справах сім'ї, людей похилого віку, жінок та молоді Німеччини в уряді Ангели Меркель — міністр оборони ФРН — президентка Єврокомісії. Видання The Guardian пише, що фон дер Ляєн керує комісією, як військовою операцією. Спить у невеликому приміщенні поряд з офісом і не тільки сама весь час працює, але й регулярно просить про це своїх співробітників.
Урсула фон дер Ляєн з чоловіком і сімома своїми дітьми. В 2005 році вона тільки починала політичну кар'єру. Фото: Jochen Luebke/AFP/East News
Разом з тим голова Єврокомісії визнала, що кризові явища негативно вплинули на конкурентоспроможність європейської економіки, яку зараз необхідно відновлювати. Це має бути в центрі економічного порядку денного ЄС на найближчі кілька років.
У грудні 2019 року новообрана Європейська комісія на чолі з Урсулою фон дер Ляєн запропонувала широкомасштабний план законодавчих змін та інвестицій під назвою European Green Deal («Європейський Зелений Курс») — зменшення викидів парникових газів у Євросоюзі вдвічі до 2030 року та досягнення повної кліматичної нейтральності до 2050. Для чого, звичайно, країнам Європи необхідно змінити законодавство й інвестувати в зелені технології шалені суми. Але це висока мета і «момент європейської людини на Місяці».
Програма передбачала 150-мільярдні компенсації: пільги, субсидії, інвестиції та пряму фінансову допомогу, аби допомогти країнам пережити перехід до кліматичної нейтральності безболісно. Тим не менш Європою прокотилася хвиля фермерських протестів проти зменшення кількості використовуваних пестицидів, добрив та антибіотиків, а також збільшення площ землі під органічне виробництво. І Єврокомісія зробила крок назад: критичні для фермерів формулювання були викреслені повністю або переписані.
У передвиборчій промові 18 липня було кілька прямих посилань на кліматичні дії і «Зелену угоду», з чого можна зробити висновок про домовленості із «зеленими». Гра триває.
У Брюссельському AI Xperience Center, лютий 2020. Фото: Shutterstock
Урсула фон дер Ляєн і Україна
У питанні України президентка Єврокомісії демонструє чітку послідовність.
У квітні 2022 року, в розпал російського вторгнення в Україну, Урсула фон дер Ляєн приїхала до Києва, аби підтримати Володимира Зеленського й українців. Після поїздки до Бучі вона написала у себе в X: «Моє послання українському народу: винні у звірствах будуть притягнуті до відповідальності. Ваша боротьба — наша боротьба». І пообіцяла, що працюватиме над приєднанням України до Євросоюзу.
З того часу вона відвідала воєнну Україну щонайменше 7 разів.
З Володимиром Зеленським у Києві в листопаді 2023. Фото: ОПУ
Вже у травні 2022 року фон дер Ляєн оголосила про намір «заборонити весь імпорт російської сирої нафти та нафтопродуктів» і стати незалежними від російських нафти, газу і вугілля, але наразі санкції не заборонили, а обмежили імпорт російської нафти.
Також очільниця Єврокомісії зіграла одну з ключових ролей в наданні 23 червня 2022 року Україні статусу кандидата на вступ в члени Євросоюзу.
Одне з рішень фон дер Ляєн — заморозити 10 мільярдів євро європейського фінансування Угорщини через порушення країною вимог верховенства права. Однак наприкінці грудня 2023 сума була розблокована як компроміс на шляху до погодження Будапештом переговорів про вступ України до Євросоюзу. Зрештою 25 червня 2024 року Євросоюз офіційно почав переговори з Україною про вступ.
Її промови часто викликають сильні емоції:
«Сьогодні сміливість має ім'я — і це ім’я Україна. Сьогодні сміливість має обличчя — і це обличчя українських чоловіків та жінок, які виступають проти російської агресії» або «Ми знаємо, що українці готові померти за європейську перспективу. Ми хочемо, щоб вони жили з нами європейською мрією».
У день свого переобрання, 18 липня 2024, Урсула фон дер Ляєн також говорила про Україну та обов'язок Європи їй допомагати. А також різко розкритикувала дипломатичну поїздку до Росії та Китаю премʼєр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який з 1 липня розпочав своє шестимісячне головування в ЄС.
«Ця так звана мирна місія була нічим іншим, як місією умиротворення, — заявила під оплески депутатів Європарламенту фон дер Ляєн, яка вирішила бойкотувати головування Угорщини. — Європа не може контролювати диктаторів і демагогів у всьому світі, але вона може вибрати захист власної демократії». І додала:
— Росія робить ставку на те, що Європа і Захід стануть мʼякими, і дехто в Європі підіграє їй. Але Європа буде з Україною стільки, скільки буде потрібно
Марія Гурська: Дональд Трамп офіційно став кандидатом у президенти від Республіканської партії США. Це сталося після замаху на експрезидента під час його передвиборчого виступу. Що в постаті Трампа викликає такі екстремальні емоції у людей в цей момент історії світу та Сполучених Штатів?
Павел Коваль: У таборі Трампа, всередині Республіканської партії, точиться запекла дискусія. Люди чомусь вважають, що Трамп — найрадикальніший з усіх, але це не так. У широкому таборі Республіканської партії є чимало по-справжньому радикальних політиків, і вони сильно критикували оточення Трампа.
І в цей момент Трамп стає кандидатом у президенти. В нього стріляв його прихильник, прихильник Республіканської партії, який, мабуть, був більш радикальним, ніж сам Трамп. Крайні праві, яких, ймовірно, представляв нападник, вважають, що Трамп занадто тяжіє до центру, що він надто пов'язаний з істеблішментом, що навколо Трампа вже почали обертатися республіканські політики з істеблішменту, які зрозуміли, що без Трампа немає республіканської політики.
Експрезидент Трамп після замаху з охороною Секретної служби США. 13 липня 2024 року, штат Пенсільванія. Фото: Evan Vucci/AP/East News
Гра в радикалізми всередині республіканського табору в США вплинула на обрання кандидатури віцепрезидента-ізоляціоніста. Трамп так відреагував на події. Він обрав політика, який, як і сам Трамп, проти втручання США у зовнішні справи, зокрема проти допомоги у війні.Венс — це відповідь на постріли в Пенсильванії.
Як саме призначеня сенатора Джей Ді Венса повязане із замахом і як це може вплинути на виборчу кампанію?
Це радикал, який захищає Трампа з правого боку. Трампу потрібно захиститись від критики правого крила в його таборі, яке побоюється, що після приходу Трампа до влади в країні знову буде правити Глибинна держава. Трамп хоче показати протилежне.
І ще одна важлива річ. На тлі геронтократії, яка сьогодні панує в США, Трамп обирає перспективного 39-річного сенатора від Огайо, сенатора з геніальною біографією, адже він не відноситься до істеблішменту. Це — 39-річний політик, різноплановий, з великим досвідом у нижчих верствах суспільства. Це політик, в якого був специфічний досвід з його батьком, який його покинув. Він дуже важко це пережив, а потім мав ще проблеми з матір’ю. А далі піднявся із соціальних низів і, попри негаразди у своїй родині, закінчив Єль. Для США це чудова історія.
Венс пише книжки, які продаються — навіть у Польщі їх перекладали і вони добре продавалися. Він створює фільми. Тільки уявіть, як це виглядає на тлі, скажімо так, достойного, поважного в плані віку демократичного середовища. От у чому справжні причини, як на мене.
Українські експерти вважають, що обрання сенатора Венса ймовірним віцепрезидентом підкреслює неприхильність Дональда Трампа до України, адже це був найбільш антиукраїнський кандидат.
Я так не думаю. А в Польщі скажуть, що обрання сенатора Венса можливим віцепрезидентом підкреслює неприязнь Трампа до Дональда Туска. Венс сильно критикував і польських політиків, офіційно атакує уряд Польщі, бо він категорично проти допомоги Україні.
Але знову ж таки, йдеться не стільки про Україну, скільки про суть американської політики, яка просто повертається до ізоляціонізму. Все інше другочергово, і для нас це дуже погані знаки. Якщо ми уявімо, що республіканці в Америці можуть бути розділені між супер-Рейганівським підходом «ми пильнуємо ситуацію в світі, тому що це добре для США і нашої безпеки, бо ми завжди змушені платити, якщо не встежимо» та позиції «ми не втручаємося, бо це не наша справа», то Венс — на другому боці.
За мить така команда може отримати владу в США. Що це означає для нас, як будемо діяти?
Ми будемо займатися політикою, вести її в таких умовах, в яких доведеться. Так і треба ставитися до політики.
Ні ви в Україні, ні ми в Польщі не маємо жодного впливу на те, хто буде президентом США
Хіба що в США є етнічні українці чи поляки, які голосують. Але боюся, чимало поляків у США все одно проголосують за Трампа.
Тож які наші завдання та запобіжники, які ще можемо встановити до виборів в листопаді?
Насамперед має бути нормальна політика всередині НАТО і підтримка України. Це те, що можна зробити до листопада. Зміцнення європейської оборонної промисловості, адже в США все може різко змінитися.
Але я також порадив би не мислити про політику точечно. Ніщо не стоїть на місці. Якщо Трамп призначить віцепрезидентом ізоляціоніста, який виступає проти втручання Штатів, він, імовірно, призначить держсекретарем когось, хто буде більш відкритим і тяжітиме до центру, це ж вибори. Трамп це чудово розуміє — і його команда також.
Нагадаю, що коли йдеться про посади, пов’язані з безпекою, то є ще державний секретар і Рада національної безпеки. Це не буде так, що все піде в крайній ізоляціонізм, будуть ще інші елементи цього пазлу. І ми всі цей пазл будемо складати. Чи цей пазл найкращий для нас з можливих? Побачимо.
Світові лідери та супротивники Дональда Трампа, зокрема нинішній президент США Джо Байден, засудили насильство після замаху. Чи ця подія об’єднає американців чи, навпаки, викличе розкол? Спалаху насильства перед виборами побоюються дві третини американців, якщо подивитися на соціологію.
Думаю, через два тижні про цей замах всі забудуть
Хіба що буде далі використовуватися фотографія Трампа після замаху, якщо, звісно, не з'явиться нове, краще фото.
Чи може замах та його експлуатація командою кандидата у президенти додати Трампу відсотків чи навіть призвести до його перемоги на виборах?
Якщо подивитися на подібні події у світовій історії, можна з упевненістю сказати: те, що замах стався, не означало, що жертва-кандидат одразу перемагала. Це так не працює. Ми в Польщі тут також маємо свій політичний досвід.
Я не хочу порівнювати, говорю про схожість лише одного аспекту — емоційного. Адже після Смоленської катастрофи 10 квітня люди думали, що Ярослав Качинський точно буде президентом, але президентом став Броніслав Коморовський, до того ж з хорошою перевагою. Соціальні емоції не працюють так лінійно, як деякі уявляють. Це вимагає трохи більше аналізу. Це політика. Буде ще величезна динаміка в Сполучених Штатах, у світі.
Сьогодні здається, що Трамп є фаворитом. Ми дивимося на те, що відбувається в таборі республіканців. Але нічого ще не визначено. Я добре знаю американців і не можу уявити, що, наприклад, демократичний виборець проголосує за Трампа, тому що на Трампа був замах. Це так не працює.
Але ж є значна частина тих, хто не визначився!
Їх мало. Це незначна кількість, тому що Америка дуже розділена, йдеться про дуже маленькі групи. Штат Пенсильванія, де стався замах, є хорошим прикладом, тому що там багато виборців. І в Пенсільванії вже загалом відомо, хто як голосує, тому вибираються ті округи, де ситуація 50 на 50, і там вже проводиться виборча кампанія.
У Сполучених Штатах президентська кампанія проводиться не скрізь, а тільки в тих штатах, де чашу терезів ще можна схилити. Зазвичай таких штатів 6, 7, 10 і в них, якщо вони великі (а Пенсільванія — це великий штат), обирають такі місця і округи, де ще щось можна змінити.
І це певною мірою небезпечно, адже саме ці невеликі групи можуть мати вирішальний вплив на майбутнє.
Кандидат в президенти від республіканців Трамп з імовірним віцепрезидентом Венсом. Штат Огайо, 15 липня 2024 року. Фото:Charles Rex Arbogast/AP/East News
І все ж експерти високо оцінюють вплив цього замаху на вибори…
Експерти справді багато говорять. Може виявитися, що вони мають рацію, але на цьому етапі ми маємо справу не з експертними аналізами, а з емоціями експертів. І поки всі вони викладають те саме фото і кажуть: “Буде отак!”, я налаштований скептично, тому що у моїй природі намагатися мислити критично. Ніколи невідомо, що буде далі.
Як, на вашу думку, події в США зараз впливають на плани Кремля?
У Москві також буде багато чого відбуватись. Там теж є своя динаміка. Звісно, перша реакція Росії сьогодні говорить про те, що ця низка подій вигідна Москві. Але ще будуть рішення на Капітолійському пагорбі, у Палаті представників, у Сенаті, рішення будуть ухвалюватись в парламенті — в Палаті і в Сенаті, як це було минулого разу. Ця гра складніша. У Сполучених Штатах президент не є королем, а віцепрезидент — особливо.
Замах на Трампа відвернув увагу від іншої важливої новини кінця минулого тижня, а саме: невдалого виступу Джо Байдена на закритті саміту НАТО у Вашингтоні. Байден виглядав втомленим і розгубленим, назвав віцепрезидентку Гарріс — Трампом, а президента України Зеленського — Путіним. Чи очікувати на зміну кандидата від демократів і хто це міг би бути?
Я припускаю, що президент насправді хворий, та система така, що це має бути виключно його рішення. Воно залежить також від його родини і близьких. Безумовно, ситуація з Трампом дає демократам можливість якогось нового старту. Та я не знаю, чи це станеться. Судячи з усього, Байден дещо загнаний в кут своєю хворобою.
Поєднання прізвищ Трамп і Венс — виклик для демократів
Сила Венса не в тому, що він критично ставиться до нас або не хоче ангажуватись в українські проблеми, а в тому, що він походить із соціальних низів, всебічно освічений, дуже талановитий і ефективний. І я думаю, що це неодмінно викличе реакцію з боку демократів. За логікою.
На саміті НАТО кілька разів піднімалося питання: що буде з НАТО, якщо до влади в США прийде Трамп? Як ви відповіли б на це питання?
Я б щиро сказав, що це залежить від низки факторів. Не виключаю сценарію, що Трамп стане більш радикальним, тому що політику Байдена також критикували не лише з точки зору Трампа, а й зокрема з таких позицій, як це робив Каспаров — за надто малу або запізнілу участь, за крапельну допомогу або за те, що допомога завжди приходила тоді, коли ситуація на фронті була критичною, що особливо видно цієї весни.
Можна уявити, що будуть обставини, за яких Трамп, наприклад, вирішить, що йому потрібно продемонструвати силу і змінить підхід. Ми неодноразово бачили такі речі в політиці. І Венс, між іншим, — це також діяч, який ще кілька років тому сильно критикував Трампа, а тепер його прихильник. Тому вважаю, що зараз є сенс не заламувати руки, а прораховувати сценарії.
Вікторія Гончарук працювала в одному з найбільших американських банків, у неї були мегаамбітні плани у сфері бізнесу. Однак з початком повномасштабної війни вона лишила за океаном все, над чим працювала, і повернулася до України. У свої 23 роки вона сьогодні — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри». Щодня рятує поранених військових. Дівчина на позивний «Торі» зізнається: до приїзду в Україну готувала себе морально. Та очікування і реальність виявилися різними.
Підкорити Америку
Я з невеликого містечка Баранівка, що на Житомирщині. Зростала у звичайній родині, де мама вчителька, а батько — різноробочий. Ще у 13 років вирішила, що вивчатиму англійську. Навчалася з репетиторами, дивилася різноманітні курси й одного разу почула про можливість отримати грантове навчання за кордоном впродовж року. Щойно мені виповнилося 15, я поїхала до Техасу у рамках програми культурного обміну FLEX. Згодом повернулася до України, закінчила школу екстерном і рік навчалася в одному з університетів Європи. Та я розуміла, що світ не стоїть на одному місці і знову ж таки здійснила свою невеличку мрію — вступила до Minerva University у Каліфорнії.
Вікторія Гончарук — випускниця Minerva University у Каліфорнії
Мене зацікавив незвичний принцип навчання — кожного семестру ми подорожували як студенти до нової країни. Все заради того, аби окрім знань, здобувати навички адаптації і роботи у різних країнах. Я встигла пожити у Німеччині, Великій Британії, Індії… Отримала дві спеціальності. Одна — програмування, інша — фінанси. Після навчання мене запросили на роботу в один з найбільших інвестиційних банків Америки.
Я працювала в Нью Йорку на Волл-стріт. У моїй голові була чітко вибудована кар'єра на наступні десять років. Я мріяла працювати в інвестиційному банкінгу
Потрапити туди не просто. Претендентів дуже багато. Тому це було для мене великим досягненням у житті. Я планувала, набравшись трішки досвіду, приїхати в Україну і створити венчурний фонд для допомоги перспективним українським стартапам. Розуміла, через які випробування вони приходять, щоб отримати гроші на успішні проекти. Багато хто або відмовляється від своєї мрії, або переїжджає до іншої країни. Так от я хотіла, аби талановиті і перспективні лишалися саме в Україні. Ось такі у мене були грандіозні плани, які війна поставила поки що на довгу паузу.
Життя на дві країни
Коли 24 лютого почалась війна, я була у коворкінгу у Сан-Франциско. У нас був день 23-го лютого, у мене був робочий дзвінок. В якийсь момент одне за іншим мені почали надходити повідомлення: «Київ бомблять. Як твої? Чи ти дзвонила батькам?». Я не розуміла, що відбувається і сказала присутнім: «Вибачте, але, здається, сталося щось дуже серйозне». Перша моя думка — одразу їхати додому. Та після розмови з батьками змінила рішення. Мені потрібно було закінчити університет, ось-ось мав бути захист дипломної. До того ж я працювала на двох роботах. Мої батьки на той момент нічого не заробляли, бо пішли служити. Мама — у тероборону, тато — у ЗСУ, старша сестра — доброволицею у батальйон «Азов». Одразу почали з’являтися певні потреби для військових. Тож я сфокусувалася на цьому. Купувала необхідне для підрозділів моїх рідних і надсилала до України. І так було перші півроку повномасштабної війни. Я волонтерила і відчувала себе корисною. А коли війна увійшла у більш-менш стабільне русло, зрозуміла — час їхати додому.
Я не відчувала, що в Америці живу своє життя. І це попри те, що воно на той момент було ідеальним
Я працювала з клієнтами, про яких навіть не мріяла, з потужними технологічними компаніями. Жила на Мангеттені. Це було життя немов з фільму.
У міжнародному банківському холдингу в Нью-Йорку
Але було велике «але» — війна у моїй країні. І я не розуміла, як можна було б сидіти і насолоджуватися цим всім, поки ворог розгулює вдома. З одного боку, рішення було логічним, але з іншого — все до чого я йшла всі ці роки зійшло нанівець. Я закрила всі свої справи у США і наприкінці грудня 2022-го повернулася до України. Звичайно, мама мене дуже відмовляла. На початку я їй говорила, що приїхала лише на свята, але з часом вона зрозуміла що це далеко не так.
З Мангеттена — на фронт
Я доброволиця, не отримую зарплати, служу у медичному батальйоні «Госпітальєри». Ще перебуваючи в Америці розуміла, що хочу саме до них. Для цього мені потрібно було пройти кілька курсів з тактичної медицини. Вже згодом госпітальєри запросили на свій вишкіл. Було не складно. Я взагалі завжди готуюся до найгіршого і тоді на шляху буде простіше.Окрім медицини була фізпідготовка та стрес-тести. Наприклад, ми спимо й о третій ночі раптом прокидаємося від криків: «У вас є дві хвилини на збір, повна бойова готовність!». Вас везуть десь у поле. Там — феєрверки, петарди, страйкбольні гранати. Ви мусите повзти кількасот метрів до поранених, шукати їх, тягнути. І це все робиться в атмосфері крику і приниження. І ти маєш не розгубитися, не покинути пораненого. Але, звісно, основному ти вчишся під час реальних виїздів.
Я працюю на евакуації. Свій перший день на службі не пам’ятаю. Він не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими
Я сильно не хвилювалася. Мені добре запам’ятався випадок, який стався рік тому. Ми їхали у машині, де було 4-ро поранених. Вони вже були стабілізовані. Дорогою я мала дати їм уколи. Їхали вночі. Напередодні кілька днів не спали, були на нервах. По нас з обох боків працювала артилерія. Багато вибухів було навколо. І тут один поранений, в якого вже була ампутована рука, побачивши шприц з голкою, почав кричати, що дуже боїться уколів і не треба його колоти. Інший в цей момент щось шукав у своєму наплічнику. Все це мене роздратувало і я кажу: «Так, оголяйте мені свої руки- ноги. Я буду давати укол і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в цей момент чоловік, який копирсався у рюкзаку, протягує мені шоколадку. Це було так мило.
Під час надання медичної допомоги пораненим військовослужбовцям
Вражає, що в таких ситуаціях військові зберігають людяність та неймовірну доброту. Тоді я ледь не заплакала. При тому, що я завжди намагаюся триматися. Фокусуюся на роботі. Щоправда, це не завжди вдається. Одного разу до мене у машину сів 18-річний хлопець. У нього вже 15 годин стояв турнікет на руці, максимально високо. Він, дивлячись на мене, починає плакати і говорити: «Мені ж руку не відріжуть, правда?». Але там, на жаль нічого не можна вже було зробити. Ми не є чарівниками.
Смерті та ампутації, яких можна було б уникнути
Перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі — перевірили аптечки військових. Ми жахнулися. На той момент у 100% людей не було жодного якісного турнікету. Лише китайські. Ті аптечки були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. Ми за свій кошт замінили їх військовим. У нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це, адже на карті життя бійця.
В евакуаційному медичному автомобілі
Були також випадки, коли з поля бою евакуйовували тіла людей з китайськими турнікетами, які, швидше за все, не спрацювали, не зупинили кровотечу, і через які людина загинула. Інших поранень більше не було. Це не поодинокі випадки. Вони трапляються і зараз. Іноді друзі присилають фотографії тіл, які вони забирали з поля бою, — і там теж китайські турнікети.
Ще однією болючою темою є відсутність бойового медика на позиціях. Людини, яка має з собою медичний наплічник. У більшості підрозділів цього просто немає
Чому ампутації є частими? Перша причина — не правильно накладений турнікет. Друга — через те, що він стояв велику кількість часу. Третя причина — інколи військовий не орієнтується, чи потрібний йому взагалі той турнікет. Люди бачать кров на руці, ставлять турнікет, проходить 10 годин — і руку чи ногу ампутують.
Війна змінює все
За цей час змінилися пріоритети і цінності. Ти розумієш, що не має нічого важливішого за людське життя. Всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Особливо гостро це відчувається, коли йдуть з цього життя близькі тобі люди. Про свій вибір і рішення я не пошкодувала жодного разу.
У мене немає часу сумувати за тим життям. Я б ніколи не змогла ним насолоджуватися у той час, коли у моїй країні триває кривава війна
Думаю, що кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися до то життя, яке ми мали до повномасштабки. Як мінімум морально. Знаєте, ми всі маємо згуртувалися і працювати на перемогу.
З побратимами на фронті
Бо як би там не було, але пити лавандовий латте у Львові — це не є вклад у нашу перемогу. І жити своїм життям, ніби війни немає, це теж дещо інше. Прикро, але у мене іноді таке враження, що у країні немає війни. Вона є тільки в мене, моїх побратимів і посестер. Думаю, що Росія тільки цього й добивається, щоб цивільні люди все більше і більше абстрагувалися від війни. На жаль, деякі люди не розуміють, що якщо реально нам не допомагати, — кілька годин і танки будуть у Дніпрі. Передова дуже близько. Харків досі в зоні ризику. Зараз я не люблю говорити про плани на майбутнє. Вони будуть після війни, якщо «після війни» настане для нас усіх і для мене у тому числі. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну.
«Я жила на Мангеттені, працювала на Волл-стріт. Моє життя було немов з фільму, якби не одне дуже велике «але» — війна у моїй країні», — історія парамедикині, яка повернулася з США щоб піти на війну
Вікторія Гончарук працювала в одному з найбільших американських банків, у неї були мегаамбітні плани у сфері бізнесу. Однак з початком повномасштабної війни вона лишила за океаном все, над чим працювала, і повернулася до України. У свої 23 роки вона сьогодні — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри». Щодня рятує поранених військових. Дівчина на позивний «Торі» зізнається: до приїзду в Україну готувала себе морально. Та очікування і реальність виявилися різними.
Підкорити Америку
Я з невеликого містечка Баранівка, що на Житомирщині. Зростала у звичайній родині, де мама вчителька, а батько — різноробочий. Ще у 13 років вирішила, що вивчатиму англійську. Навчалася з репетиторами, дивилася різноманітні курси й одного разу почула про можливість отримати грантове навчання за кордоном впродовж року. Щойно мені виповнилося 15, я поїхала до Техасу у рамках програми культурного обміну FLEX. Згодом повернулася до України, закінчила школу екстерном і рік навчалася в одному з університетів Європи. Та я розуміла, що світ не стоїть на одному місці і знову ж таки здійснила свою невеличку мрію — вступила до Minerva University у Каліфорнії.
Вікторія Гончарук — випускниця Minerva University у Каліфорнії
Мене зацікавив незвичний принцип навчання — кожного семестру ми подорожували як студенти до нової країни. Все заради того, аби окрім знань, здобувати навички адаптації і роботи у різних країнах. Я встигла пожити у Німеччині, Великій Британії, Індії… Отримала дві спеціальності. Одна — програмування, інша — фінанси. Після навчання мене запросили на роботу в один з найбільших інвестиційних банків Америки.
Я працювала в Нью Йорку на Волл-стріт. У моїй голові була чітко вибудована кар'єра на наступні десять років. Я мріяла працювати в інвестиційному банкінгу
Потрапити туди не просто. Претендентів дуже багато. Тому це було для мене великим досягненням у житті. Я планувала, набравшись трішки досвіду, приїхати в Україну і створити венчурний фонд для допомоги перспективним українським стартапам. Розуміла, через які випробування вони приходять, щоб отримати гроші на успішні проекти. Багато хто або відмовляється від своєї мрії, або переїжджає до іншої країни. Так от я хотіла, аби талановиті і перспективні лишалися саме в Україні. Ось такі у мене були грандіозні плани, які війна поставила поки що на довгу паузу.
Життя на дві країни
Коли 24 лютого почалась війна, я була у коворкінгу у Сан-Франциско. У нас був день 23-го лютого, у мене був робочий дзвінок. В якийсь момент одне за іншим мені почали надходити повідомлення: «Київ бомблять. Як твої? Чи ти дзвонила батькам?». Я не розуміла, що відбувається і сказала присутнім: «Вибачте, але, здається, сталося щось дуже серйозне». Перша моя думка — одразу їхати додому. Та після розмови з батьками змінила рішення. Мені потрібно було закінчити університет, ось-ось мав бути захист дипломної. До того ж я працювала на двох роботах. Мої батьки на той момент нічого не заробляли, бо пішли служити. Мама — у тероборону, тато — у ЗСУ, старша сестра — доброволицею у батальйон «Азов». Одразу почали з’являтися певні потреби для військових. Тож я сфокусувалася на цьому. Купувала необхідне для підрозділів моїх рідних і надсилала до України. І так було перші півроку повномасштабної війни. Я волонтерила і відчувала себе корисною. А коли війна увійшла у більш-менш стабільне русло, зрозуміла — час їхати додому.
Я не відчувала, що в Америці живу своє життя. І це попри те, що воно на той момент було ідеальним
Я працювала з клієнтами, про яких навіть не мріяла, з потужними технологічними компаніями. Жила на Мангеттені. Це було життя немов з фільму.
У міжнародному банківському холдингу в Нью-Йорку
Але було велике «але» — війна у моїй країні. І я не розуміла, як можна було б сидіти і насолоджуватися цим всім, поки ворог розгулює вдома. З одного боку, рішення було логічним, але з іншого — все до чого я йшла всі ці роки зійшло нанівець. Я закрила всі свої справи у США і наприкінці грудня 2022-го повернулася до України. Звичайно, мама мене дуже відмовляла. На початку я їй говорила, що приїхала лише на свята, але з часом вона зрозуміла що це далеко не так.
З Мангеттена — на фронт
Я доброволиця, не отримую зарплати, служу у медичному батальйоні «Госпітальєри». Ще перебуваючи в Америці розуміла, що хочу саме до них. Для цього мені потрібно було пройти кілька курсів з тактичної медицини. Вже згодом госпітальєри запросили на свій вишкіл. Було не складно. Я взагалі завжди готуюся до найгіршого і тоді на шляху буде простіше.Окрім медицини була фізпідготовка та стрес-тести. Наприклад, ми спимо й о третій ночі раптом прокидаємося від криків: «У вас є дві хвилини на збір, повна бойова готовність!». Вас везуть десь у поле. Там — феєрверки, петарди, страйкбольні гранати. Ви мусите повзти кількасот метрів до поранених, шукати їх, тягнути. І це все робиться в атмосфері крику і приниження. І ти маєш не розгубитися, не покинути пораненого. Але, звісно, основному ти вчишся під час реальних виїздів.
Я працюю на евакуації. Свій перший день на службі не пам’ятаю. Він не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими
Я сильно не хвилювалася. Мені добре запам’ятався випадок, який стався рік тому. Ми їхали у машині, де було 4-ро поранених. Вони вже були стабілізовані. Дорогою я мала дати їм уколи. Їхали вночі. Напередодні кілька днів не спали, були на нервах. По нас з обох боків працювала артилерія. Багато вибухів було навколо. І тут один поранений, в якого вже була ампутована рука, побачивши шприц з голкою, почав кричати, що дуже боїться уколів і не треба його колоти. Інший в цей момент щось шукав у своєму наплічнику. Все це мене роздратувало і я кажу: «Так, оголяйте мені свої руки- ноги. Я буду давати укол і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в цей момент чоловік, який копирсався у рюкзаку, протягує мені шоколадку. Це було так мило.
Під час надання медичної допомоги пораненим військовослужбовцям
Вражає, що в таких ситуаціях військові зберігають людяність та неймовірну доброту. Тоді я ледь не заплакала. При тому, що я завжди намагаюся триматися. Фокусуюся на роботі. Щоправда, це не завжди вдається. Одного разу до мене у машину сів 18-річний хлопець. У нього вже 15 годин стояв турнікет на руці, максимально високо. Він, дивлячись на мене, починає плакати і говорити: «Мені ж руку не відріжуть, правда?». Але там, на жаль нічого не можна вже було зробити. Ми не є чарівниками.
Смерті та ампутації, яких можна було б уникнути
Перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі — перевірили аптечки військових. Ми жахнулися. На той момент у 100% людей не було жодного якісного турнікету. Лише китайські. Ті аптечки були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. Ми за свій кошт замінили їх військовим. У нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це, адже на карті життя бійця.
В евакуаційному медичному автомобілі
Були також випадки, коли з поля бою евакуйовували тіла людей з китайськими турнікетами, які, швидше за все, не спрацювали, не зупинили кровотечу, і через які людина загинула. Інших поранень більше не було. Це не поодинокі випадки. Вони трапляються і зараз. Іноді друзі присилають фотографії тіл, які вони забирали з поля бою, — і там теж китайські турнікети.
Ще однією болючою темою є відсутність бойового медика на позиціях. Людини, яка має з собою медичний наплічник. У більшості підрозділів цього просто немає
Чому ампутації є частими? Перша причина — не правильно накладений турнікет. Друга — через те, що він стояв велику кількість часу. Третя причина — інколи військовий не орієнтується, чи потрібний йому взагалі той турнікет. Люди бачать кров на руці, ставлять турнікет, проходить 10 годин — і руку чи ногу ампутують.
Війна змінює все
За цей час змінилися пріоритети і цінності. Ти розумієш, що не має нічого важливішого за людське життя. Всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Особливо гостро це відчувається, коли йдуть з цього життя близькі тобі люди. Про свій вибір і рішення я не пошкодувала жодного разу.
У мене немає часу сумувати за тим життям. Я б ніколи не змогла ним насолоджуватися у той час, коли у моїй країні триває кривава війна
Думаю, що кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися до то життя, яке ми мали до повномасштабки. Як мінімум морально. Знаєте, ми всі маємо згуртувалися і працювати на перемогу.
З побратимами на фронті
Бо як би там не було, але пити лавандовий латте у Львові — це не є вклад у нашу перемогу. І жити своїм життям, ніби війни немає, це теж дещо інше. Прикро, але у мене іноді таке враження, що у країні немає війни. Вона є тільки в мене, моїх побратимів і посестер. Думаю, що Росія тільки цього й добивається, щоб цивільні люди все більше і більше абстрагувалися від війни. На жаль, деякі люди не розуміють, що якщо реально нам не допомагати, — кілька годин і танки будуть у Дніпрі. Передова дуже близько. Харків досі в зоні ризику. Зараз я не люблю говорити про плани на майбутнє. Вони будуть після війни, якщо «після війни» настане для нас усіх і для мене у тому числі. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну.
Рішення президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена відмовитися від участі у передвиборчій кампанії за кілька тижнів до форуму демократів, на якому він мав бути затвердженим кандидатом на посаду очільника держави, нагадало про історичність подій, свідками яких ми є під час перегонів 2024 року.
Вперше претенденти на посаду президента США проводять дебати до рішення партійних зʼїздів, що затверджують їхні кандидатури. Вперше за багато десятиріч стріляли у кандидата на посаду президента США. Вперше за багато десятиріч чинний очільник держави відмовляється від балотування на другий термін. І вперше претендент, який переміг на праймеріз власної партії, виходить з гонки й створює можливості для висунення нової кандидатури.
Але якщо подивитися на ситуацію не з історичної, а з прагматичної точки зору, це рішення Байдена небагато що змінює. Тому що останні президентські вибори у Сполучених Штатах були ще у далекому 2016 році, коли республіканець Дональд Трамп несподівано для багатьох вирвав перемогу з рук демократки Гілларі Клінтон — згадайте, тоді колишня очільниця держдепартаменту здавалася буквально приреченою на перемогу, бо ніхто не хотів вірити, що може перемогти Трамп!
А далі вже відбуваються не вибори, а плебісцити, головним питанням яких є, чи бажає виборець бачити Дональда Трампа у Білому домі. Тому насправді і вибори 2020 року були насамперед не «виборами Байдена», а «виборами Трампа». І вибори 2024 року є не виборами Байдена, а виборами –– чи не виборами Трампа. І з цієї точки зору вже були виборами без Байдена ще до рішення чинного президента США.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або ж готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
І оскільки більшість виборців Трампа керується ірраціональним підходом, сформульованим саме в цих словах — «голосую, бо це ж Трамп», а більшість тих, хто голосує проти, керується невимовним жахом — «голосую, бо хто завгодно, тільки не Трамп» — все буде вирішено голосами невеликої кількості людей у кількох стратегічно важливих штатах. Людей, які поки що не знають, чи є важливим для них цей плебісцит взагалі
Звісно, так було і у 2016 році, коли Трамп провів вдалу компанію у цих штатах і виграв. І у 2020 році, коли Трамп втратив ці штати на користь Байдена і не міг в це повірити. Так буде й зараз. Демократам потрібно тільки переконати виборців, що той чи та, кого вони запропонують Америці, здатний ефективно керувати країною, насамперед фізично. Це, звичайно, не гарантує їм перемоги, але залишає шанси на цю перемогу на такому ж рівні, якими вони були до знаменитих дебатів і рішення Джозефа Байдена.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
Рішення президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена відмовитися від участі у передвиборчій кампанії за кілька тижнів до форуму демократів, на якому він мав бути затвердженим кандидатом на посаду очільника держави, нагадало про історичність подій, свідками яких ми є під час перегонів 2024 року.
Вперше претенденти на посаду президента США проводять дебати до рішення партійних зʼїздів, що затверджують їхні кандидатури. Вперше за багато десятиріч стріляли у кандидата на посаду президента США. Вперше за багато десятиріч чинний очільник держави відмовляється від балотування на другий термін. І вперше претендент, який переміг на праймеріз власної партії, виходить з гонки й створює можливості для висунення нової кандидатури.
Але якщо подивитися на ситуацію не з історичної, а з прагматичної точки зору, це рішення Байдена небагато що змінює. Тому що останні президентські вибори у Сполучених Штатах були ще у далекому 2016 році, коли республіканець Дональд Трамп несподівано для багатьох вирвав перемогу з рук демократки Гілларі Клінтон — згадайте, тоді колишня очільниця держдепартаменту здавалася буквально приреченою на перемогу, бо ніхто не хотів вірити, що може перемогти Трамп!
А далі вже відбуваються не вибори, а плебісцити, головним питанням яких є, чи бажає виборець бачити Дональда Трампа у Білому домі. Тому насправді і вибори 2020 року були насамперед не «виборами Байдена», а «виборами Трампа». І вибори 2024 року є не виборами Байдена, а виборами –– чи не виборами Трампа. І з цієї точки зору вже були виборами без Байдена ще до рішення чинного президента США.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або ж готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
І оскільки більшість виборців Трампа керується ірраціональним підходом, сформульованим саме в цих словах — «голосую, бо це ж Трамп», а більшість тих, хто голосує проти, керується невимовним жахом — «голосую, бо хто завгодно, тільки не Трамп» — все буде вирішено голосами невеликої кількості людей у кількох стратегічно важливих штатах. Людей, які поки що не знають, чи є важливим для них цей плебісцит взагалі
Звісно, так було і у 2016 році, коли Трамп провів вдалу компанію у цих штатах і виграв. І у 2020 році, коли Трамп втратив ці штати на користь Байдена і не міг в це повірити. Так буде й зараз. Демократам потрібно тільки переконати виборців, що той чи та, кого вони запропонують Америці, здатний ефективно керувати країною, насамперед фізично. Це, звичайно, не гарантує їм перемоги, але залишає шанси на цю перемогу на такому ж рівні, якими вони були до знаменитих дебатів і рішення Джозефа Байдена.
Єнджей Дудкевич: Як Варшава справляється з допомогою людям, які приїжджають до нас від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?
Адріана Поровська: З огляду на масштаб виклику, завдяки громадській підтримці на різних рівнях — як фінансовому, так і організаційному — дуже добре. Адже не було ніякого плану, ніякої стратегії, був величезний хаос. Насправді можна сказати, що впоралася блискуче, тому що тільки геній здатен діяти в хаосі. Водночас я б не хотіла, щоб щось подібне коли-небудь повторилося. Це урок не лише для Варшави, але й для всієї країни. Ми повинні передбачати подібні ситуації і мати різні речі напоготові, в тому числі інструкції для волонтерок і волонтерів.
Серед моїх знайомих багато активісток і активістів, які об'єдналися в більші групи, сформували мережі, що зробило допомогу більш ефективною. Громадські організації, неформальні ініціативи та місцева влада розуміють, що якщо приїжджатиме більше жінок з дітьми, необхідними будуть житло, школи, фінансова допомога, мовна підтримка та допомога у пошуках праці.
Що, на твою думку, вдалося, а що ще потребує вдосконалення?
Відповім як громадянка. На початку було багато ура-оптимізму, всі були раді щось робити і якось допомагати. На даний момент ми стикаємося з усе більш відкритою хвилею обурення щодо людей з України, наприклад, у школах. Це величезний виклик, особливо з огляду на те, що значна частина дітей навчалася дистанційно, і незабаром це зміниться. Ми будемо перевіряти, скільки дітей приєднається до польської системи освіти, оскільки це передбачено зміненим законом про допомогу особам з України.
У нас також залишається не до кінця вирішеним питання вивчення польської мови, особливо серед дорослих. Дослідження показують, що значна частина цих людей не повернеться в Україну — вони залишаться в Польщі, а коли війна закінчиться, до жінок приєднаються їхні чоловіки. Існує також інша проблема: з одного боку, нам доведеться підвищувати кваліфікацію одних людей, а з іншого — підтверджувати кваліфікацію інших.
Дуже важливо, щоб ніхто не працював нижче своєї компетенції, щоб учитель був учителем, а медсестра — медсестрою
Це досить складний виклик, який має вирішити не лише місцева влада.
Адріана Поровська. Фото: пресматеріали
З набуттям чинності поправки до закону про допомогу особам з України ще більше людей шукатимуть житло, багато хто шукатиме собі місце в колективних помешканнях. Чи буде це проблемою для Варшави?
Я отримую звіти про те, що відбувається в місцях колективного проживання, кілька разів на тиждень. Співробітники Управління допомоги та соціальних проєктів міста Варшави перебувають у постійному контакті з людьми воєводи, і хоча іноді буває складно швидко дізнатися, чи змінив хтось місце перебування, ситуація під контролем. Ми знаємо, хто перебуває в цих місцях, чи діти вже ходять до польської школи, чи навчаються дистанційно і потребують додаткової допомоги, щоб дістатися до державної установи.
Ті, хто перебуває поза місцями колективного проживання, перебувають у набагато складнішій ситуації, адже вони часто не знають, до кого звернутися за інформацією та допомогою. Вони не мають швидкого доступу до спеціалізованого персоналу, який за ці два роки вже розуміє, як працює система, що вона може запропонувати і може спілкуватися обома мовами. Люди, які перебувають поза системою, мають проблеми з акліматизацією. Дуже часто це підлітки.
Чи не буде найбільшим викликом саме те, що у змінах до закону виплата допомоги 800+ та «Доброго старту» пов'язана з обов'язковим навчанням у школі? Адже є багато українських дітей поза системою освіти, які можуть захотіти вступити до неї в найближчому майбутньому, і це створить великий тиск на школи. Що ви плануєте з цим робити?
Ніхто точно не знає, скільки українських дітей навчається дистанційно і скільки з них захоче навчатися у варшавських школах.
Ми, безумовно, хочемо створити для них таку можливість, щоб вони могли розмовляти польською мовою, мати польських друзів і колег, а через кілька років могли вступати до польських вищих навчальних закладів, потім працювати і добре почуватися в нашій країні
Замикати дітей вдома — це не дуже добре для їхнього розвитку та психіки.
На мою думку, ці зміни були необхідні. Я сама знаю кількох дітей, чиї соціальні навички явно знизилися в результаті дистанційного навчання. Це жахливо. Ми говоримо про те, що сталося з польськими дітьми під час пандемії, але погляньмо на дітей України: спочатку вони пережили пандемію, а тепер мають досвід війни і суцільної кризи. Вони дуже потребують нашої допомоги, тому ми зробимо все, щоб вони мали шанс на нормальний розвиток у Варшаві.
Адріана Поровська на Західному вокзалі у Варшаві. Фото: з приватного архіву
Чи буде більше грошей, щоб працевлаштовувати, наприклад, вчительок і вчителів польської мови як іноземної? Чи більше осіб, які можуть надавати психологічну підтримку?
Це більше питання до заступниці мера Ренати Казновської, яка курує управління освіти, але поправка до закону навіть передбачає необхідність працевлаштування культурного асистента, який би контактував з дітьми, які вступатимуть до системи освіти. Тут ми дуже розраховуємо на експертну допомогу громадських організацій.
Про конкретні цифри ми зможемо говорити лише тоді, коли знатимемо, скільки дітей буде влаштовано до польських шкіл. Те саме стосується позашкільних занять, розширення існуючих програм підтримки інтеграції тощо, якими також опікуються громадські організації. Я контактую з ними, знаю, що вони готові, тож думаю, що ми впораємося разом.
Чи є у вас ідеї, як боротися з суспільними страхами, пов'язаними, наприклад, з тим, що класи в польських школах можуть бути ще більш переповненими? Або з голосами на кшталт: «Українці забирають наші робочі місця»?
Ми дуже стурбовані стигматизацією не лише людей з України, але й тих, хто приїжджає до нас з інших місць. Цього не можна заперечувати: Європа побуріла, і європейці все більше бояться іммігрантів. Тому нам потрібно докладати багато зусиль, щоб показати, що нема чого боятися, що вони такі ж люди, як і ми. У Варшаві існує багато проєктів, спрямованих на інтеграцію польської та української громад. Їх варто розвивати і створювати нові.
Нам також потрібно розробляти державну політику таким чином, щоб вона не виокремлювала, якій групі ми допомагаємо. Зараз ми маємо справу із законом, який стосується особливої групи людей, що перебувають в особливій ситуації, тому бюджет на заходи для них виділений окремо. У майбутньому було б ідеально, якби мати, яка бореться, наприклад, з проблемами виховання дитини, могла отримувати однакову допомогу незалежно від того, де вона народилася — в Польщі, Україні чи Грузії. Звичайно, необхідне певне знання мови, але з цим може впоратися хтось, хто допоможе з перекладом.
Коли до всіх ставляться однаково, зникає наратив про якісь «особливі привілеї», а це призводить до соціальної інтеграції
Офіс на Західному вокзалі у Варшаві. Фото: з приватного архіву
Чи готова Варшава до приїзду ще більшої кількості людей з України, якщо ситуація на фронті погіршиться?
І так, і ні. Так, тому що ми багато чому навчилися за останні два роки, ми побачили, що можна побудувати великий центр підтримки за кілька днів. Ми відрепетирували багато речей, коли йдеться про кризовий менеджмент, ми знаємо, що і де потрібно для того, щоб це працювало належним чином. Ми також маємо набагато більше досвіду у створенні міждисциплінарних команд.
Ні, тому що у місцевої влади може не вистачити грошей, щоб впоратися з усім. Якби те, про що ви говорите, сталося, нам би знадобилася сильна підтримка не лише з боку уряду, але й Європи в цілому. Як Польща, ми найближчі до України, країни, яка фактично захищає наші кордони. Україна потребує військової підтримки, а Польща — допомоги у задоволенні потреб тих, хто втік до неї із зони бойових дій.
Адріана Поровська — багаторічна президентка Каміліанської місії соціального забезпечення, членкиня правління Стратегії 2050. Як заступниця мера Варшави відповідає за соціальні питання, соціальну комунікацію та співпрацю з неурядовими організаціями. Номінантка на премію «"Портрети сестринства» Sestry.eu
Ми говоримо про те, що сталося з польськими дітьми під час пандемії. Але погляньмо на дітей з України: спочатку вони пережили пандемію, а тепер мають досвід війни і суцільної кризи. Вони дуже потребують нашої допомоги, тому ми зробимо все, щоб вони мали шанс на нормальний розвиток у Варшаві, — каже Адріана Поровська, заступниця мера Варшави з питань соціальної політики.
Єнджей Дудкевич: Як Варшава справляється з допомогою людям, які приїжджають до нас від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?
Адріана Поровська: З огляду на масштаб виклику, завдяки громадській підтримці на різних рівнях — як фінансовому, так і організаційному — дуже добре. Адже не було ніякого плану, ніякої стратегії, був величезний хаос. Насправді можна сказати, що впоралася блискуче, тому що тільки геній здатен діяти в хаосі. Водночас я б не хотіла, щоб щось подібне коли-небудь повторилося. Це урок не лише для Варшави, але й для всієї країни. Ми повинні передбачати подібні ситуації і мати різні речі напоготові, в тому числі інструкції для волонтерок і волонтерів.
Серед моїх знайомих багато активісток і активістів, які об'єдналися в більші групи, сформували мережі, що зробило допомогу більш ефективною. Громадські організації, неформальні ініціативи та місцева влада розуміють, що якщо приїжджатиме більше жінок з дітьми, необхідними будуть житло, школи, фінансова допомога, мовна підтримка та допомога у пошуках праці.
Що, на твою думку, вдалося, а що ще потребує вдосконалення?
Відповім як громадянка. На початку було багато ура-оптимізму, всі були раді щось робити і якось допомагати. На даний момент ми стикаємося з усе більш відкритою хвилею обурення щодо людей з України, наприклад, у школах. Це величезний виклик, особливо з огляду на те, що значна частина дітей навчалася дистанційно, і незабаром це зміниться. Ми будемо перевіряти, скільки дітей приєднається до польської системи освіти, оскільки це передбачено зміненим законом про допомогу особам з України.
У нас також залишається не до кінця вирішеним питання вивчення польської мови, особливо серед дорослих. Дослідження показують, що значна частина цих людей не повернеться в Україну — вони залишаться в Польщі, а коли війна закінчиться, до жінок приєднаються їхні чоловіки. Існує також інша проблема: з одного боку, нам доведеться підвищувати кваліфікацію одних людей, а з іншого — підтверджувати кваліфікацію інших.
Дуже важливо, щоб ніхто не працював нижче своєї компетенції, щоб учитель був учителем, а медсестра — медсестрою
Це досить складний виклик, який має вирішити не лише місцева влада.
Адріана Поровська. Фото: пресматеріали
З набуттям чинності поправки до закону про допомогу особам з України ще більше людей шукатимуть житло, багато хто шукатиме собі місце в колективних помешканнях. Чи буде це проблемою для Варшави?
Я отримую звіти про те, що відбувається в місцях колективного проживання, кілька разів на тиждень. Співробітники Управління допомоги та соціальних проєктів міста Варшави перебувають у постійному контакті з людьми воєводи, і хоча іноді буває складно швидко дізнатися, чи змінив хтось місце перебування, ситуація під контролем. Ми знаємо, хто перебуває в цих місцях, чи діти вже ходять до польської школи, чи навчаються дистанційно і потребують додаткової допомоги, щоб дістатися до державної установи.
Ті, хто перебуває поза місцями колективного проживання, перебувають у набагато складнішій ситуації, адже вони часто не знають, до кого звернутися за інформацією та допомогою. Вони не мають швидкого доступу до спеціалізованого персоналу, який за ці два роки вже розуміє, як працює система, що вона може запропонувати і може спілкуватися обома мовами. Люди, які перебувають поза системою, мають проблеми з акліматизацією. Дуже часто це підлітки.
Чи не буде найбільшим викликом саме те, що у змінах до закону виплата допомоги 800+ та «Доброго старту» пов'язана з обов'язковим навчанням у школі? Адже є багато українських дітей поза системою освіти, які можуть захотіти вступити до неї в найближчому майбутньому, і це створить великий тиск на школи. Що ви плануєте з цим робити?
Ніхто точно не знає, скільки українських дітей навчається дистанційно і скільки з них захоче навчатися у варшавських школах.
Ми, безумовно, хочемо створити для них таку можливість, щоб вони могли розмовляти польською мовою, мати польських друзів і колег, а через кілька років могли вступати до польських вищих навчальних закладів, потім працювати і добре почуватися в нашій країні
Замикати дітей вдома — це не дуже добре для їхнього розвитку та психіки.
На мою думку, ці зміни були необхідні. Я сама знаю кількох дітей, чиї соціальні навички явно знизилися в результаті дистанційного навчання. Це жахливо. Ми говоримо про те, що сталося з польськими дітьми під час пандемії, але погляньмо на дітей України: спочатку вони пережили пандемію, а тепер мають досвід війни і суцільної кризи. Вони дуже потребують нашої допомоги, тому ми зробимо все, щоб вони мали шанс на нормальний розвиток у Варшаві.
Адріана Поровська на Західному вокзалі у Варшаві. Фото: з приватного архіву
Чи буде більше грошей, щоб працевлаштовувати, наприклад, вчительок і вчителів польської мови як іноземної? Чи більше осіб, які можуть надавати психологічну підтримку?
Це більше питання до заступниці мера Ренати Казновської, яка курує управління освіти, але поправка до закону навіть передбачає необхідність працевлаштування культурного асистента, який би контактував з дітьми, які вступатимуть до системи освіти. Тут ми дуже розраховуємо на експертну допомогу громадських організацій.
Про конкретні цифри ми зможемо говорити лише тоді, коли знатимемо, скільки дітей буде влаштовано до польських шкіл. Те саме стосується позашкільних занять, розширення існуючих програм підтримки інтеграції тощо, якими також опікуються громадські організації. Я контактую з ними, знаю, що вони готові, тож думаю, що ми впораємося разом.
Чи є у вас ідеї, як боротися з суспільними страхами, пов'язаними, наприклад, з тим, що класи в польських школах можуть бути ще більш переповненими? Або з голосами на кшталт: «Українці забирають наші робочі місця»?
Ми дуже стурбовані стигматизацією не лише людей з України, але й тих, хто приїжджає до нас з інших місць. Цього не можна заперечувати: Європа побуріла, і європейці все більше бояться іммігрантів. Тому нам потрібно докладати багато зусиль, щоб показати, що нема чого боятися, що вони такі ж люди, як і ми. У Варшаві існує багато проєктів, спрямованих на інтеграцію польської та української громад. Їх варто розвивати і створювати нові.
Нам також потрібно розробляти державну політику таким чином, щоб вона не виокремлювала, якій групі ми допомагаємо. Зараз ми маємо справу із законом, який стосується особливої групи людей, що перебувають в особливій ситуації, тому бюджет на заходи для них виділений окремо. У майбутньому було б ідеально, якби мати, яка бореться, наприклад, з проблемами виховання дитини, могла отримувати однакову допомогу незалежно від того, де вона народилася — в Польщі, Україні чи Грузії. Звичайно, необхідне певне знання мови, але з цим може впоратися хтось, хто допоможе з перекладом.
Коли до всіх ставляться однаково, зникає наратив про якісь «особливі привілеї», а це призводить до соціальної інтеграції
Офіс на Західному вокзалі у Варшаві. Фото: з приватного архіву
Чи готова Варшава до приїзду ще більшої кількості людей з України, якщо ситуація на фронті погіршиться?
І так, і ні. Так, тому що ми багато чому навчилися за останні два роки, ми побачили, що можна побудувати великий центр підтримки за кілька днів. Ми відрепетирували багато речей, коли йдеться про кризовий менеджмент, ми знаємо, що і де потрібно для того, щоб це працювало належним чином. Ми також маємо набагато більше досвіду у створенні міждисциплінарних команд.
Ні, тому що у місцевої влади може не вистачити грошей, щоб впоратися з усім. Якби те, про що ви говорите, сталося, нам би знадобилася сильна підтримка не лише з боку уряду, але й Європи в цілому. Як Польща, ми найближчі до України, країни, яка фактично захищає наші кордони. Україна потребує військової підтримки, а Польща — допомоги у задоволенні потреб тих, хто втік до неї із зони бойових дій.
Адріана Поровська — багаторічна президентка Каміліанської місії соціального забезпечення, членкиня правління Стратегії 2050. Як заступниця мера Варшави відповідає за соціальні питання, соціальну комунікацію та співпрацю з неурядовими організаціями. Номінантка на премію «"Портрети сестринства» Sestry.eu
Спілка українських підприємців (СУП) — одна з найбільших бізнес-асоціацій України — 17 червня відкрила свій перший європейський офіс зі штаб-квартирою у Варшаві. Це знакова подія і для України, і для Європи: вона маніфестує не лише стійкість та амбітність українського бізнесу у часи глибокої кризи, але й готовність до інтеграції в європейське співтовариство. Серед основних завдань, які перед собою ставить представництво — адвокація і підтримка українського бізнесу в Європі, налагодження зв'язків з міжнародними партнерами і залучення інвестицій в українську економіку.
Катерина Глазкова Фото: Спілка українських підприємців
Виконавча директорка організації Катерина Глазкова у Польщі буває часто, не лише з робочих питань: тут вже більше року живуть її діти — 16-річний Павло та 5-річний Марк. Як зізнається, вона дуже тривожна мама, якби сини перебували у постійній небезпеці в Україні — не змогла б сконцентруватись на робочих цілях. «Я розумію однаково наскільки важко тим, хто залишився, і тим, хто виїхав, бо кожні два тижні "міняю капелюх": то в Україні, то за кордоном. Зараз я набагато ефективніша в роботі, коли впевнена, що мої діти в безпеці», — ділиться моя співрозмовниця.
Ми зустрічаємось в одному з українських ресторанів поруч із посольством України у Варшаві, який кілька років тому потрапив до рейтингу найкращих закладів польської столиці.
Ірена Тимотієвич: Пані Катерино, досить показово, що у цей час, під час повномасштабної війни, саме ви представляєте значну частину українського бізнесу в Європі. Мені здається, роль української жінки, а особливо жінки в бізнесі, зараз набуває зовсім іншого значення.
Катерина Глазкова: Колосального значення. В часи війни на плечі жінки лягає додаткова відповідальність. Жінки освоюють чоловічі професії, жінок більш охоче беруть на роботу, бо ризик мобілізації менший. Через те, що ми в буквальному сенсі втрачаємо чоловіків — дедалі більше жінок будуть займати ключові позиції і відігравати важливу роль не лише в країні, але й в рамках міжнародних відносин.
З іншого боку, це може дати певний поштовх. Дуже часто ми, жінки, себе недооцінюємо, не віримо у власні сили. Наприклад, коли наша організація у 2020 році намагалися зрозуміти «портрет» українського підприємця і зробила відповідне дослідження, виявилось, що власники великих українських компаній — це переважно чоловіки. А жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку. Зараз той момент, коли є і можливість, і необхідність розправити крила. Тим більше, що в Україні й за кордоном є безліч програм підтримки, освітніх програм, ґрантів для жінок-підприємиць. Варто цим скористатись.
Жінки, як правило, керують невеликою власною справою, яка часто має «скляну стелю» у розвитку Фото: Shutterstock
Ви пов’язані зі сферою підприємництва вже багато років. Як воно — бути жінкою в українському бізнесі?
Особисто мені — досить комфортно, хоч український бізнес дуже «чоловічий». Можливо, мені просто пощастило, або ж це питання характеру. Я наповнююсь енергією підприємців. У них інше мислення, вони не впадають у стан зневіри: немає проблем — є задачі. Для мене не існує слова «неможливо», — це те, чому від них навчилась. Може бути «дуже складно», може бути «ми сто разів спробували і не вийшло», але «неможливо» — варіант не мій і не моєї команди. Якби ми, українці, жили категоріями, що щось є неможливим, ми би не протрималися у цій боротьбі так довго.
Без економіки війну не виграти
Питання, яке спантеличує усю міжнародну спільноту, коли йдеться про український бізнес сьогодні — як це можливо, що на третій рік повномасштабного вторгнення він не лише функціонує, а й демонструє хорошу позитивну динаміку: виходить на нові ринки, впроваджує інноваційні рішення?
У нас просто немає іншого виходу. Український бізнес має безпрецедентну життєстійкість (resilience). Дуже важко пояснити людям, які ніколи не жили під час війни, що це означає на практиці.
За 10 років війни і понад 2 роки повномасштабного вторгнення наші підприємці навчились досить успішно працювати навіть попри постійні обстріли, блекаути, блокуваннями кордонів і мобілізацію працівників. І я впевнена, що кейси українських компаній скоро будуть вивчати в міжнародних бізнес-школах.
Тільки члени Спілки українських підприємців за два роки великої війни інвестували в Україні 630 млн євро у розвиток бізнесу: відбудову зруйнованих виробництв, складів, запуск нових продуктів, вихід на міжнародні ринки, впровадження технологій
Це наша країна, ми в неї віримо.
Як наші захисники та захісниці відстоюють кордони країни на передовій, так і кожен з нас на своєму місці має робити для перемоги все, що від нього залежить і навіть більше. Український бізнес теж робить свою роботу. Бо без економіки — війну не виграти.
Примітно, що незадовго до широкомасштабного вторгнення, у 2021-році, аналітичний центр СУП зробив велике дослідження щодо ставлення різних верств суспільства до стейкхолдерів: уряду, президента, бізнесу, бізнес-організацій, олігархів. Рівень довіри до малого та середнього бізнесу в України був найвищий після Збройних Сил — понад 80%. А якщо порахувати разом ще й великий бізнес та бізнес-асоціації — це безпрецедентний для України відсоток. Для порівняння, уряд тоді займав лише 8-ме місце за рівнем довіри.
З чим це пов’язано?
В найскладніші часи для країни саме підприємці були першими, хто приходив на допомогу. У часи Майдану бізнес збирав загони хлопців, допомагав їжею, грошима. У часи пандемії купував обладнання для лікарень, організовував штаби, розвозив їжу літнім людям, яким не можна було виходити з дому.
А коли сталось повномасштабне вторгнення — евакуював, надавав житло, вивозив з окупованих територій, годував. Підприємці віддавали продукти зі своїх складів хлопцям та дівчатам в ЗСУ, інколи навіть ризикуючи життям. Наразі єдине джерело фінансування армії в Україні — це власне податки, і кожен з нас, хто їх сплачує — допомагає виграти цю війну.
Ми не робили аналогічного дослідження зараз, але бізнес виправдав довіру суспільства.
Ми говоримо зараз про малий та середній бізнес?
Про будь-який бізнес. І про великий також.
СУП — це теж відображення стану бізнесу. Наша організація працює з 2016-го року. Серед її засновників були і маленькі, і великі компанії, як, наприклад, Нова пошта, Rozetka, UBC Group. Зараз Спілка об’єднує понад 1200 компаній з усіх регіонів України. Функціонуємо за рахунок членських внесків, які залежать від розміру компанії.
Відділення Нової Пошти (Nova Post) в Німеччині Фото: матеріали преси
У лютому 2022-го з очевидних причин був провал на майже у два місяці, нуль надходжень: членство у Спілці у такі часи — точно не платіж першого пріоритету. Члени нашого колективу також у перші дні займались безпекою власних родин. А потім обдзвонювали членів організації, щоб допомагати одне одному. Сформулювали нові пріоритети і реагували на нові запити. Я пишаюся своєю командою.
Коли в квітні 2022-го ми отримали перший річний членський внесок від однієї невеличкої компанії, подумали: «Ну нарешті, серед нас з’явились нові оптимісти». Ті 5 тисяч гривень [приблизно 120 доларів США, — Ред.] стали певним символом довіри і надії, що все буде добре. І за останні 2,5 роки ми не лише відновились, але й виросли. Маємо 35% приросту нових учасників, щотижня є нові заявки.
Український бізнес — це про високий рівень креативності. З одного боку є стратегія, а з іншого — треба завжди бути готовим до змін, якщо з’явився черговий виклик
Немає проблем — є задачі
Щодо викликів. З чим зараз живе український бізнес і як з цим дає собі раду?
По-перше — звісно, безпекові питання. Безпека працівників, обладнання, виробництв. Більші компанії інвестують у це шалені кошти. Наприклад, після того, як ворог зруйнував термінал Нової Пошти у Харківській області — компанія повністю його відновила, з урахуванням покращеної системи безпеки. Це коштувало понад 34,5 млн грн.
Харків, 8 червня 2024 р. Фото: Vyacheslav Madiyevskyy/Ukrinform/East News
По-друге — зниження купівельної спроможності в Україні. Український ринок став занадто малим. І через це компанії змушені виходити на міжнародні ринки, навіть якщо цього не планували.
Водночас певні галузі зростають. Це, передусім, оборонна галузь, перевезення вантажів, медицина, постачальники електро/газового обладнання, яке забезпечує автономність енергоспоживання, видобувна промисловість (наприклад, станом на травень 2024 року «Укргазвидобування» збільшило видобуток природного газу на 10%) та постачання енергоресурсів, онлайн-торгівля, продаж агропродукції. Якщо подивитись на зростання по видам діяльності через надходження в Державний бюджет України за травень 2024-го — бачимо, що ростуть оптова та роздрібна торгівля, ремонт автотранспортних засобів, добувна промисловість i розроблення кар'єрів, переробка, транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність.
Третій виклик — нестача людей. Колосальна проблема з персоналом була й до широкомасштабного вторгнення, а під час війни — це глибока криза, яку бізнес навіть не в змозі самостійно вирішити. Мобілізація, міграція, шалене падіння народжуваності і втрата працездатного населення, — тут дієва стратегія необхідна на рівні держави.
Гроші. Вони завжди потрібні для розвитку. А зараз вони потрібні просто для виживання. Загалом підтримка є, багато ґрантових програм від наших партнерів, за що ми вдячні. Але черга на отримання доступних коштів набагато більша.
Як щодо питання інклюзивності? З останніх оголошених даних, за два роки повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні збільшилась на 300 тисяч осіб. Як компанії пристосовуються у цих реаліях?
Це новий виклик, який нас ще не наздогнав, але вже з’являється. Ми усі лише на початку шляху. Наприклад, СУП зараз шукає в команду юриста — фахівця, який буде працювати саме із запитами ветеранів. Щоб працівники повернулись на свої робочі місця, потрібно пройти усі необхідні процедури, оформити документ учасника бойових дій тощо. Хочемо спростити ці процеси.
А от мережа лабораторій компанії CSD Lab, яка є нашим учасником, працює над тим, щоб зробити кожен свій сервіс доступним для людей з вадами руху — і для працівників, і для клієнтів. Окремі локації планують переоснастити, нові лабораторії будують вже за новими стандартами.
Таких прикладів багато.
Підприємці дуже швидко реагують на всі зміни, впроваджують інноваційні рішення.
Україна вже стає конкурентом і постачальником інноваційних рішень для багатьох розвинених країн. Зокрема, галузь військово-технічних рішень зросла в рази, а Мінцифри визначило цей напрямок як пріоритетний на найближчі роки. Як компанії проявляють себе у цій сфері?
До прикладу, двоє наших учасників — IT-компанії STFalcon і Ajax на початку березня 2022 року створили й запустили мобільний застосунок Air Alert. Він попереджає про ракетну небезпеку в різних регіонах України. Зараз в Україні цей застосунок завантажили 6 мільйонів людей. І я в тому числі. Цьогоріч компанія Ajax також почала виробляти камери відеоспостереження. Це можливість зайняти нішу, де завжди домінували китайські виробники, але зараз ринок змінюється через введені проти певних компаній Китаю санкції.
Продукція інших наших учасники K.tex, виробника нетканих матеріалів, зараз використовується для пошиття одягу для військових, і навіть для укріплення оборонних рубежів та критичних об’єктів інфраструктури. Інший приклад — Milliform, у 2022 компанія релокувала виробництво з Харкова до Львівської області, а вже в 2023 році запустила власне виробництво косметичної тари з інвестиціями близько 600 тисяч доларів.
Власне це теж відповідь на запитання, яке мені часто ставлять за кордоном: Чому потрібно інвестувати в Україну вже зараз, попри високі ризики? Бо український бізнес не чекає закінчення війни. Повітряні тривоги й обстріли сприймаються вже як погода, на яку не маєш впливу.
Я завжди кажу холоднокровною бізнес-мовою: хто перший прийшов — той і заробив. Думайте вже зараз, шукайте партнерів серед українських компаній вже зараз
За словами президента Зеленського, Росія знищила 80% теплової та третину гідрогенерації електрики України. Як плануєте вирішувати проблему з енергопостачанням?
Проблеми з енергопостачанням не нові, ми запаслися обладнанням, і, здавалось, до чергової зими готові. Однак ми не очікували, що руйнування будуть настільки масштабні.
Для безперебійної роботи виробництва деякі великі компанії почали імпортувати енергію з ЄС. Та ж група Nova (до якої входить «Нова пошта») заснувала власну компанію з виробництва електроенергіі. СУП в Україні наразі лобіює зміни до законодавства, які дозволять лібералізувати ринок генерації та постачання електроенергії, що сприятиме розвитку малої генерації. Сотні тисяч малих станцій зруйнувати важче, аніж одну велику, від якої залежить значна кількість споживачів і критична інфраструктура.
Ми вбачаємо стратегічний шлях у розвитку розподіленої генерації на основі природного газу, відновлюваних джерел енергії з використанням сучасних мобільних систем зберігання енергії та інтелектуальних мереж.
Розподілена генерація сприятлива для інвестицій, їх вартість відносно мала. А для запуску в експлуатацію потрібно менше часу
Гра за новими правилами
Один з факторів, який зупиняє інвесторів на шляху до України — поширене сприйняття українського бізнесу як олігархічного. Наскільки сильний вплив олігархічної системи на економіку і бізнес в Україні зараз?
Україна почала грати за новимии правилами. Еліти теж змінюються. Вплив тодішніх олігархів на політичні інститути і на конкретних політиків сильно знизився. У сільському господарстві олігархи дуже умовні. Є питання до походження капіталу, але зараз це ринкові компанії, які торгуються на міжнародних біржах.
Водночас вплив приватного неолігархічного сектору значно зростає. СУП — організація, яка принципово не приймає до свого складу бізнеси, пов’язані з олігархічним капіталом. Після початку війни ми почали також перевіряти на зв’язки з бенефіціарами РФ, Білорусії. Беремо до уваги рішення суду, якщо є питання до окремих компаній. В Україні у зв’язку з війною деякі дані закриті, але в цілому кількість відкритих даних у нашій країні — один із передових прикладів у Європі.
"В зоні нашої постійної уваги податкова система, митне регулювання, регулювання міжнародної торгівлі, державні закупівлі, трудове законодавство, діджиталізація державних послуг"
У мене немає ілюзій, що всі олігархи зникли з радарів, точно ні. Але представники нашої асоціації — засновники, члени ради директорів — зараз входять в багато навколодержавних інституцій і мають вплив на прийняття рішень. Це люди, які заробили свої гроші власними силами, працею, ідеями
Наприклад, є Рада підтримки бізнесу у військовий час при Президентові України. Це 7 осіб, 6 з яких — підприємці з СУПу.
Є побоювання, що під час війни в Україні може сформуватись нова каста олігархів. Чи є такі ризики?
Ризики завжди є. Жодна країна не ідеальна, наша тим більше. Тут має бути величезна роль медіа, громадянського суспільства, приватного сектору: зробити все, щоб цього не сталося. У медіа просторі зараз багато гучних історій про корупційні скандали в Україні, але тут є й позитивний сигнал: це ознака того, що з корупцією ведеться боротьба. У тиші корупція була більшою. І якби прогресу не було — з нами не розпочали б переговори про вступ до ЄС, оскільки це був один з трьох основних пунктів для початку переговорів.
Власне коли 25 червня стартували офіційні переговори України до ЄС, ви написали на своїй сторінці у фейсбуці: «Сподіваюсь, що в процесі цих перемовин ми не будемо поступатися нашими інтересами, і думка українського бізнесу матиме велику вагу». Про які інтереси йдеться і яку роль хоче відігравати ваша бізнес-асоціація у цьому процесі?
Для бізнес-сектору вступ до ЄС — колосальний стрес, особливо для МСБ [малого та середнього бізнесу, — Ред.], оскільки компанії мають відповідати певним нормам і стандартам: від екологічних норм до мінімальної заробітної плати. Але виробництва не можуть змінитись в один день. У переговорних процесах на рівні урядів, окрім умов торгівлі, мають бути закладені перехідні періоди. Аби не сталась прикра ситуація, коли ми погодились на все й одразу, щоб швидко вступити до ЄС, а потім не змогли вчасно реалізувати зобов’язання.
Наш бізнес конкурентний, але є багато компаній, яким потрібно допомогти такими стати. Наприклад, фармацевтам потрібно переобладнатися. Великі компанії можуть витратити на це кошти, а малі — не можуть. Тоді це ще й питання фінансової підтримки. В рамках єдиного європейського ринку якась французька компанія з величезним досвідом, з підтримкою, з розвитком всі ці роки і без війни — без усього, що переживає зараз український бізнес — точно буде більш конкурентоспроможна, ніж українська.
Ці моменти потрібно враховувати, щоб не «вбити» український бізнес. І в цьому я бачу нашу важливу роль. А з іншого боку — будемо сприяти залученню інвестицій міжнародних компаній в Україну. Без інвестицій ми не впораємось.
Одне з найбільш болючих питань у економічному діалозі між Польщею і Україною — сільське господарство. На вашу думку, як український бізнес повинен будувати діалог, аби уникнути ситуації з протестами фермерів, яку ми спостерігали на польсько-українському кордоні?
У нас в СУП немає великих агрокомпаній, оскільки в більшості вони не проходять наші критерії. Але чому це питання до бізнесу, а не до політиків? Бізнес просто виконує свою роботу. Якщо він робить гарну, конкурентну продукцію — покупець є. І в Польщі теж хтось це купує, такий ринок. Якщо підприємець робить поганий продукт, або завозить його нелегально — для цього є правоохоронні, митні органи, є рішення суду і підприємець несе покарання.
Історії, які відбувались на кордоні — поза межею бізнес-логіки, це більшою мірою політична історія.
В той час, коли польські фермери виступають проти української продукції, висипають те зерно, яке люди часто збирають ризикуючи життям — у Польщу потоком йде зерно з Росії і Білорусі. СУП із колегами з провідних польських асоціацій Левіатан та Україно-Польська торгова палата піднімали це питання на рівні ЄС, звертались у Брюссель. Росія тут торгує зерном, яке вкрала в Україні
Мені б дуже хотілось донести це до польського суспільства.
З точки ж зору економічних відносин Польщі і України — не секрет, що минулого року цифра експорту товарів з Польщі в Україну була рекордно високою — 51,6 млрд злотих (12 млрд євро). Позитивне сальдо Польщі в торгових відносинах з Україною досягло 6,8 млрд євро. Це історичний рекорд. Водночас імпорт з України в Польщу дуже впав, особливо після накладеного ембарґо на сільськогосподарську продукцію.
Що стосується питань до бізнесу — давайте подивимось, що зробила частина українських компаній, коли стався транспортний колапс. Підприємці порахували і вирішили, що стояти на польському кордоні дорожче, ніж перекинути логістику на Румунію. І там порт Констанца спокійно все приймав. Це теж показова ситуація.
Фото: Спілка українських підприємців
За останньою статистикою, у Польщі кожен 10й бізнес — український. З моїх спостережень, складається враження, що українські підприємці часто виходять не стільки на польські ринки, скільки на «українські ринки» у Польщі. Частина учасників СУП вже мають тут бізнеси, як проходить інтеграція?
Співпраця між українцями дійсно проходить краще. Знайти польського клієнта, стати постачальником для польської компанії — дуже непросто. Присутній певний скепсис і наративи в медіа, що «це ненадовго», «війна закінчиться і українці повернуться додому». Що українці «ненадійні партнери», які працюють за «низькими стандартами». Попри безліч прикладів, які доводять зворотнє. Ми відкрили тут офіс, оскільки зрозуміли, що маємо будувати тісніші зв’язки. Проводимо просвітницьку роботу з обох сторін, щоб напрацьовувати персональні знайомства серед підприємців і вибудовувати довіру.
В цьому контексті теж варто згадати нещодавні результати дослідження від Deloitte, згідно з якими українці, які приїхали після 24 лютого 2022-го року, додали до польської економіки 0,7-1,1% ВВП (в абсолютних цифрах — це 6-9 млрд доларів). У довгостроковій перспективі цей ефект зросте до 0,9-1,35%.
Я переконана, що частка українського бізнесу буде збільшуватись, а конкуренція з ним — зростатиме.
12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу.
Війна, яка зруйнували все життя
Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років. Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.
Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна
24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.
Вибухи у Чорнобаївці. Фото: приватний архів
Життя в окупації
Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, — жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.
Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки
Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го.
Замінована дорога
Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?
Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.
9 місяців не вдома
Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.
Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло. Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.
Грант на розвиток
Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.
Юлія Рощенко під час роботи. Фото: приватний архів
З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.
Друкована продукція родини Рощенків. Фото: приватний архів
Цього разу ми все ж отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100% виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі.
Після перемоги — на море
Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.
Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від загарбників
Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо. Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.
Менше клієнтів, ріст цін, оновлення персоналу через міграцію, незаплановані витрати через постійні відключення світла (як от купівля генератора чи списання зіпсованих продуктів через неробочі холодильники) — це мінімальний набір проблем, які доводиться вирішувати власникам кав’ярні Дар’ї та Михайлу Лазарєвим:
— Багато людей через неспокійні обставини виїхали, тож це позначилось на кількості клієнтів. З погляду бізнесу це звичайно складно, бо у нас є оренда, є зобов'язання перед колективом, людям треба платити зарплату. А люди виїхали, відповідно — менше гостей, менші доходи.
Йдеться не про прибуток, а банально про те, щоб закрити витрати
Так виглядає фасад кав'ярні. Фото: приватний архів
Провадити якусь діяльність сьогодні без позитивного мислення — складно, тому в «ЛяТюШо» часто проводять різні заходи — майстер-класи, міні-ярмарки — де збирають донати на потреби підрозділів, які воюють на харківському напрямі, а також на потреби притулків для тварин. Також для відвідувачів, які підписані на сторінки кав’ярні у соцмережах, організували онлайн-консультації з психологом.
Перший приліт поруч був навесні 2022 року. Великі панорамні вікна вибило вибуховою хвилею, їх так і не засклили. Там досі стоять дошки фанери.
Історія «ЛяТюШо» починалась з магазину сувенірів. Дар’я Лазарєва розповідає: в місті було мало місць, де можна було б придбати сувенірну продукцію. Тож облаштували крамничку, де продавались листівки, значки, чашки, футболки, шопери та інші усілякі дрібнички. Потім вирішили тут організувати й кав’ярню, щоб сюди приходили не лише туристи, а й місцеві мешканці. Але сувеніри тут теж залишились:
— Ми знайшли приміщення і побачили, що там можна ще й облаштувати затишну кав’ярню. Хотіли, щоб і харків'яни приходили до нас.
Коли міркували про назву, то хотіли теж щось своє, харківське. «Ля», «Тю» та «Шо» — популярні вигуки серед мешканців Слобожанщини.
— Наша філософія — це розвиток внутрішнього туризму. Ми розташовані в історичному центрі міста, тож хотіли, щоб у нас люди могли дізнатись щось про місто, придбати сувеніри, отримати гайд Харковом. І ця ідея нас запалює досі. Останнім часом в місті навіть побільшало туристів. Зараз тут багато преси, іноземців, от тільки вони приїжджають не тому, що хочуть насолодитися нашим містом. Але ця ідея — показати Харків — нас і досі запалює, — розповідає Дар’я Лазарєва.
Всередині кав'ярні фото Харкова. Фото: приватний архів
Та щоб вести бізнес в таких умовах, в яких зараз перебуває Харків, треба бути гнучким, наголошує Дар’я:
— Ти маєш оперативно адаптовуватися, вчасно реагувати на все. Торік ми купили генератор, але після тієї зими ми вже думали, що все налагодиться і проблем вже не буде. Та, на жаль, все не так, вже понад місяць у Харкові — постійні відключення, і часом не за графіком. І нічого не можна спланувати. Відсутність електрики впливає буквально на всі процеси: від того, що люди не можуть вчасно дістатися на роботу, бо не працює електротранспорт до постійного списання зіпсованих продуктів через те, що вночі немає світла і холодильники не працюють. Фінансово це звичайно дуже важко. І емоційно — теж.
Для мене харків’яни — це найсильніші й незламні люди емоційно і фізично
Дар’я додає: доводиться часто «вимикати начальника», бо коли в місті лунають вибухи, то геть недоречно питати, чому в закладі менша каса, адже всі розуміють, в якому контексті працюють і живуть.
Ситуація в місті постійно змінюється. Багато сімей змушені були виїхати через збільшення кількості обстрілів. Та ціни в закладі утримували, максимально, скільки могли, й підняли їх відносно недавно. Рятує те, що «ЛяТюШо» працює з українськими виробниками:
— Працювати з українськими виробниками лежить в нашій філософії підтримки та створення екосередовища. Ми не купуємо продуктів за кордоном.
А коли 6 травня 2024 року росіяни обстріляли у Харкові кав’ярні Kofein — ми закликали їх підтримати й самі купували там зерно. Так намагаємось підтримати колег
З початком повномасштабного вторгнення через вимушений виїзд працівників оновилося 70% колективу. Ті, хто залишився у Харкові, тепер адаптовуються до нових умов, тож навіть “корпоративи” тепер тематичні. Наприклад, уся команда вчилась накладати турнікети та надавати першу медичну допомогу.
Тут можна не лише посмакувати кавою, але й придбати сувеніри. Фото: приватний архів
Будувати якісь бізнес-плани у Харкові нині — невдячна справа, бо передбачити нічого неможливо, зізнається бізнесвумен:
— Звичайно, всі показники впали, це відчувається. Зараз складно щось планувати. За ці всі три роки війни статистика буде взагалі максимально різною. У перший рік після повномасштабного вторгнення взагалі не було людей, все впало. А якщо взяти осінь 2023 року, то тоді був неймовірний сплеск повернення людей. Та загалом, ти робиш кожен місяць якісь плани за доходами й витратами, але це все просто «пальцем в небо», бо після кожного вибуху розумієш, що людей буде менше.
Та попри це «ЛяТюШо» щомісяця донатить частину прибутку на потреби військових, постраждалих від війни. У закладі є послуга «підвішеної кави» для військових (хтось купує каву, але її не випиває, а «підвішує», щоб пригостити якогось військового).
Почали власну справу, коли чоловік повернувся з АТО
До того, як почати власну справу, Анна Степнова працювала на швейній фабриці в некомфортних умовах: взимку — без опалення, влітку — спека. Її чоловік Михайло — вчитель фізики, спершу працював репетитором, а у 2016 році пішов до війська, коли в Україні тривала антитерористична операція:
— Я відчував, що повинен це зробити. За станом здоров’я я був непридатним. Та мене це не зупинило. Друзі здавали за мене аналізи — і так я туди потрапив. Пів року був на «нулі», хоча на той момент там була зовсім інша ситуація, ніж зараз.
Через проблеми зі здоров’ям у 2020-му демобілізувався. Працював вчителем фізики, але через брак грошей мусив після школи сідати за кермо і підробляти таксистом. Дружина теж заробляла небагато, тому займалась хендмейдом — шила і продавала дитячі прикраси й вела сторінку в інстаграмі. А у 2020 році вирішили спробувати зробити щось своє — почали шити вігвами.
Кроїли на підлозі в одній із вільних кімнат в орендованій квартирі. Щоб стартувати, вклали свої заощадження — 500 доларів.Так з’явилось підприємство «Жужик»
Перші клієнти прийшли з соцмереж, їм дуже полюбилися наші вироби. Два роки підприємство розвивалось. З квартири переїхали до цеху. Взяли найманих працівників на роботу. Але після повномасштабного вторгнення все змінилося.
Окупація — еміграція — дім
Коли в Миколаєві пролунали перші вибухи, Анна з донькою виїхали з міста в село Добре — за 60 кілометрів від міста. Сам же Михайло залишився, думав займатись замовленнями. Але Нова пошта вже працювала лише на видачу — відправити заплановані замовлення не вдалось. Декому із замовників повернули гроші, дехто погодився почекати. Щоб не сидіти склавши руки, Михайло допомагав з укріпленням міста: возив мішки з піском, допомагав волонтерам, бо у центрі комплектування йому відмовили — він визнаний непридатним.
У цеху у Миколаєві довелось заклеїти війна після початку вторгнення. Фото: приватний архів
Заспокоювало те, що родина перебуває в безпеці. Але тут чоловік помилився: росіяни не змогли захопити Миколаїв, тож намагалися взяти місто в кільце — і навколишні села опинились під окупацією. У тому числі, й те, де перебували донька та дружина:
— Чесно кажучи, нам просто пощастило, що в селі, де була дружина з донькою, не стояли безпосередньо війська, а проїжджали далі. А у тих селах, де вони зупинялися, — дійсно була біда: пограбування, вбивства, зґвалтування. Дуже тяжко було тестеві: в нього в хаті була моя дружина з донькою, інша дочка з дітьми, а він сам робив вилазки й доповідав про ворожі війська баштанській територіальній обороні.
У середині березня 2022-го село Добре деокупували. Та Миколаїв був під постійним вогнем ворога. Тож Анна з дитиною виїхала до Польщі, де у неї є родичі.
Через кілька тижнів після вторгнення почали з’являтися замовлення — і це викликало справжнє здивування у подружжя:
— Як це так, зараз же війна? Але потім ми зрозуміли, що попри все, люди хотіли подарувати дітям якісь емоції, відволікти їх від стресу, який вони переживають.
Яскраві вігвами для дітей. Фото: приватний архів
Замовлень було не дуже багато, але вони були. Щоб зберегти працівників, ті виходили на роботу на пів дня
Михайло знову таксував, щоб мати можливість заплатити тим робітникам, хто залишився. А дружина тим часом вигадувала нові ідеї, пересилала викрійки, малюнки в Україну.
Вже за кілька місяців Анна сказала: «Годі, хочу повернутися додому, я так більше не можу. Я люблю свій дім, Міша, я хочу в Україну. Що ми тут будемо робити?».
Влітку 2022 року Анна з донькою повернулися в Україну. Але оскільки в Миколаєві ще було небезпечно, то донька з бабусею поїхали жити в Первомайськ — за 160 кілометрів від міста. А Михайло з Анною залишились вдома й на вихідні їздили до доньки.
Пошук безпечнішого місця
Сім’ї довелося переїхати в район, який менше обстрілювався. Та далі так тривати не могло — кожна поїздка до цеху могла стати останньою. Одне авто сім’ї було пошкоджене внаслідок вибуху. А влітку 2022 року був приліт зовсім близько від цеху:
— Одного ранку їдемо на роботу і бачимо, що в тому районі, де наш цех — дим. Раніше теж були обстріли, але не так близько. Цього разу приліт був вже поруч — метрів за 100. У цеху вибило всі вікна, які ми не так давно замінили. Нам ще пощастило, бо ми працюємо з 9 години й нікого в цей момент не було в цеху. А під нами хлопці взуття шили, у тому числі й військовим, вони на 8.00 приходили, то у декого було посічене обличчя, в декого — контузії. Вся наша майстерня була всипана уламками скла. На щастя, тканини не постраждали — вони були загорнуті в щільну плівку. А знаєте, чому так? Бо коли постало питання найму прибиральниці, моя мама виступила проти. Щоразу вона загортала рулони в плівку, це того дня й врятувало наше маленьке виробництво, бо грошей на нову тканину не було.
Друзі допомогли відремонтувати вікна. Деякі просто скручували, щоб тримались рами. Після того, як цех прибрали, поновили виробництво.
Але про переїзд тоді Степнови замислились по-справжньому. Розглядали для релокації декілька міст — Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Івано-Франківськ. Лише в останньому вдалося знайти й житло, і новий цех за прийнятною ціною:
— Ми зібрали наших працівників і повідомили їм. У нас усі вони офіційно оформлені, тож треба було вирішувати, що робити. Дехто планував теж виїжджати, а дехто лишався у місті. Ми ж запропонували тим, хто лишається, працювати й далі в цьому приміщенні.
Так воно зараз і працює: у Франківську ми шиємо різний дитячий текстиль (піжами, іграшки), а ось вігвами — повністю в Миколаєві
Новий цех в Івано-Франківську. Фото: приватний архів
З вересня 2022 року основні потужності виробництва перевезли до Івано-Франківська, але в Миколаєві залишився цех. Нині двоє швачок працюють у Миколаєві, а троє людей — у майстерні в Івано-Франківську. Допомогло стати на ноги те, що родина виграла грант для учасників бойових дій на 250 тисяч гривень за програмою «єРобота» (державна програма для відновлення, створення власної справи з нуля. — Авт.) і змогли придбати нове обладнання. Потім виграли ще 100 тисяч на створення сайту.
Після релокації розширили асортимент, тепер шиють бортики для дитячих ліжечок, піжами. Щоправда, довелося вирішувати й інші питання. Через ріст курсу долара від початку вторгнення подорожчала собівартість виробів, зросла вартість реклами в соцмережах. А ось купівельна спроможність клієнтів — знизилась. За підрахунками Степнових, попит знизився приблизно удвічі, ніж до початку великої війни. Крім того. впливало і блокування кордонів на бізнес. Але, попри все, вони не здаються:
— Якось в один момент навалились усі проблеми, я сказав дружині, що нема натхнення. А вона мені сказала слова, які я досі згадую: «Міша, ти в теплі, ти зараз займаєшся улюбленою справою і скаржишся на якісь труднощі. А хлопці зараз захищають нашу Батьківщину в окопах. У порівнянні з ними в нас взагалі жодних проблем».
Це дуже приводить до тями. Бо порівняно з тим, що переживає держава й українці, наші труднощі — це дрібниці
Подружжя розширило асортимент, шиють тепер дитячі піжами та бортики для дитячих ліжечок. Фото: приватний архів
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Питання без відповідей
Я у Польщі з перших днів війни. Мій чоловік, з яким ми одружилися в жовтні 2021 року, вирішив, що нема чого чекати — мені потрібно виїхати. А сам пішов на фронт. Так війна розлучила нас на початку спільного життєвого шляху.
Я думала, війна триватиме максимум до травня, Захід дасть ефективну відповідь і ми всі зможемо повернутися в Україну.
Натомість вже майже 2,5 роки я живу в Польщі, аі мій чоловік — на війні. Замість будувати спільне життя, нас розділяють сотні кілометрів і страх за його життя. Безпека в Польщі насправді не дає полегшення, коли найближча для серця людина щодня зазнає ризику смерті чи інвалідності. Я весь час переживаю за чоловіка. Ці моменти онлайн, коли ми можемо обмінятися кількома словами, чудові, але вони ще більше розпалюють горе й тугу…
Після цих понад двох років найбільше мені бракує близькості та, мушу визнати, сексу. Я хочу обійняти його, кохатися і не вставати з ліжка тиждень.
Адже це ненормально, що в цивілізованій Європі сім’ї не можуть бути разом через те, що хворий на ненависть диктатор вирішив напасти на незалежну країну. У мені стільки злості, навіть ненависті, але понад усе — безсилля. Скільки ще нам доведеться жити в цій розлуці? Іноді я боюся, що не доживу до нашого спільного життя знову.
Я не поїду з Польщі, тому що мені нема куди повертатися в Україну. Мої свекри загинули, бо на їхній будинок впала бомба. Я виросла у дитячому будинку, і вони були моєю єдиною, першою справжньою родиною.
Мій чоловік завжди каже мені, щоб я не залишала Польщу, бо тільки так він має спокійну голову й не хвилюється, знаючи, що я тут у безпеці та про мене піклуються. Навіть якщо у нього є відпустка, він не може приїхати і бути тут зі мною.
Ми живемо в повній підвішеності. Скільки можна так жити на відстані? Це біль. Адже людині потрібні близькі люди, їхнє тепло та підтримка. Який шанс у стосунків вижити, якщо їхнім єдиним джерелом є туга?
Що, якщо один з нас не витримає цієї розлуки? Мені дуже сумно. Важко так жити. Друзі чи знайомі не замінять найближчої людини, а страх за його життя виснажує психіку.
Гжегож Міхал Мюллер, психолог на Avigon.pl:
Не наважуся давати поради. Найчесніше в цій ситуації висловити вам співчутливу повагу.
Ця ситуація дійсно є руйнівною. І те, про що ви пишете, — це застрягання Йова в абсурді війни. Ви правильно вчинили, що щиро попросили допомоги. Та вам потрібна не порада, а присутність підтримки.
Таку підтримку зможуть вам дати ті, у кого є подібний досвід. Розрада, присутність, наполегливість, хоробрість, певний повсякденний і справжній героїзм життя людей зі схожим досвідом можуть стати для вас джерелом сили в процесі подолання апокаліптичної, абсурдної та виснажливої ситуації.
Проблеми, які неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.
Я пропоную вам знайти поблизу себе групу підтримки. Це може бути група у психолога — наприклад, для складних подружніх відносин, де є любов, поранена війною. А якщо такої групи не знайдеться, давайте разом створимо її з вас, редакції та моєї скромної персони.
На щастя, у Польщі вже працює низка сильних українських психологів. І якщо поєднати добре підібрану групу і психолога, то проблему, яку неможливо розв'язати самотужки, можна суттєво полегшити в групі.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Проблеми з алкоголем — це коли він стає «ліками», а стосунки з рідними псуються
Я надто довго була наодинці із цією проблемою, і мені потрібно з кимось поділитися своїми страхами та тривогами.
Все почалося з того, що мій чоловік змінив роботу і приєднався до польсько-української команди. Мій чоловік — будівельник. Раніше він працював лише з поляками і проблем не було.
Після зміни роботи почалися проблеми з алкоголем. Раніше мій чоловік випивав тільки під час певних урочистостей, а тепер йому не потрібен привід. Кожна можливість хороша.
І триває все це майже рік. Я не працюю, бо доглядаю за трьома дітьми. Мій чоловік нас утримує. Він добре заробляє, але коли я рахую гроші, які він витрачає на алкоголь, у мене серце розривається. Я вже не знаю, як з ним говорити. Намагалася просити, благати, але він мені каже, що я перебільшую, тому що кілька келихів пива після роботи — це ні про що.
Я навіть намагалася поставити ультиматум: або я з дітьми, або випивка. Він посміявся з мене і сказав, що я нікуди не піду, бо мені нікуди йти. І він має рацію. У мене тут немає ані рідних, ані близьких, я покладаюся виключно на нього.
Нещодавно я переїхала зі спальні і сплю в дитячій. За відсутністю реакції на це чоловіка я роблю висновок, що його це зовсім не турбує.
Боюся, що якщо так буде продовжуватися, то він зрештою зазнає невдачі на роботі. І тоді почнеться справжня драма. Що я можу зробити? Як його переконати, що він шкодить собі, дітям і мені? Як з ним розмовляти, коли він майже завжди напідпитку?
Раніше він більше часу проводив з дітьми, грав з ними, приносив маленькі подарунки. Тепер навіть не запитає, чи здорові, чи їм чогось треба. Коли він приходить додому, я бачу напругу на обличчях дітей. Передчуття: він знову буде п'яним? Знову скине свій одяг і піде спати?
Я не знаю, що сталося, що змусило його почати пити. Це його реакція на стрес? Але ж алкоголь — це тимчасове розслаблення, випивка нічого не вирішує, вона лише ускладнює ситуацію. Я знаю це, але як я можу переконати його зрозуміти це теж?
Матеуш Харитон, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, коли один член сім’ї є залежним, вся родина стає співзалежною. Тому дуже добре, що ви пишете про це і шукаєте підтримки й вирішення.
Поки ваш чоловік не помітить цю «хворобу», ви нічого не зможете з цим зробити
Чим довше ваш чоловік зловживає алкоголем, тим складніше йому позбутися залежності. Що б не відбувалося в його роботі, у житті він повинен шукати здорових рішень. Рік — це довго, якщо говорити про механізм випивки. В ній вже можна і заблукати.
Насамперед потрібно дати зрозуміти своєму чоловікові, що у нього є проблема. Поки він не помітить цю свою «хворобу», ви нічого не зможете з нею вдіяти. У кожному місті є міський центр соціального захисту населення або районний центр допомоги сім'ї, туди варто звернутися і повідомити про проблему, вам обов'язково допоможуть у цьому питанні.
Якщо ваші діти ходять до школи, ви повинні повідомити про ситуацію шкільного психолога, щоб він міг зайнятися дитиною. Може бути корисним відвідати веб-сайт Державного агентства з вирішення проблем, пов’язаних з алкоголем (www.parpa.pl), де чимало статей на цю тему, а також перелік закладів для лікування залежностей та контакти спеціалістів лікування залежності.
У цей момент ви менш важливі для свого чоловіка, ніж алкоголь
Найкращий варіант — щоб чоловік ходив на індивідуальну або групову терапію (групи АА). Я вважаю, що жінці з дітьми буде добре розлучитися з чоловіком на деякий час, пожити. наприклад, у друзів. Наступний крок — знайти роботу, тому що вам потрібно стати максимально незалежною від чоловіка. Дайте йому зрозуміти, що ви впораєтеся без нього.
А далі — спостерігати, чи буде ваш чоловік старатися за вас, чи він все ще піклується про вас. Бо якщо ні, то це значить, він не захоче змінюватися, і найвигіднішим рішенням для вас і дітей буде розлучення.
Ви, напевно, запитаєте, чому такі різкі кроки? Відповідь проста: якщо в цей момент ви для чоловіка менш важливі, ніж раніше, значить, ваше місце зайняв алкоголь.
І далі буде тільки гірше, адже з часом може з'явитися агресія до вас і ваших дітей.
Наслідком залежності для дітей може стати синдром ДДA
Пам’ятайте, що алкогольна проблема є напрочуд серйозною та небезпечною не лише для того, хто п’є, але й для вас та для розвитку ваших дітей. Результатом залежності для дітей ймовірно стане синдром ДДА (доросла дитина алкоголіка): вони будуть тривожними, їм буде важко вступати в здорові романтичні стосунки, вони матимуть низьку самооцінку, відчуватимуть себе незахищеними.
Діти вчаться переважно за зразками та наслідуванням. Тому цілком ймовірно, що через залежність вашого чоловіка ваша дитина також потягнеться до алкоголю в дорослому віці (чи навіть у підлітковому) і, можливо, зловживатиме ним. Дуже важливо, щоб ви та ваші діти пішли на психотерапію та пропрацювали цю проблему, поки не пізно. Бажаю вам сил і наполегливості у боротьбі із залежністю вашого чоловіка. Будь ласка, не здавайтеся і шукайте допомоги, ви не самотні.
Війна в Україні руйнує не лише міста й села, але насамперед — людські життя. Люди змушені були покинути свої домівки та шукати прихистку в сусідніх країнах. Польща стала одним з місць, де українці відчули себе у безпеці. Втім вони стикнулись не тільки з викликами еміграції, але й з емоційними травмами.
Вимушена еміграція — складний процес, пов'язаний з багатьма труднощами. Українці стикаються з мовним бар'єром, пошуком роботи та житла, адаптацією до нового середовища.
Однак, крім цих явних практичних проблем, тимчасові мігранти з України переживають глибокі емоційні травми, пов'язані з війною:
Сильна тривога та страх за майбутнє
Люди не знають, що їх чекає далі, чи зможуть вони знайти безпечне місце, роботу, їжу. Цей страх може бути настільки сильним, що призводить до порушення фізичного та ментального самопочуття.
Стрес
Процес адаптації до нового життя, вивчення мови, пошуку роботи та житла може бути дуже виснажливим. У результаті той, хто з цим стикається, може зазнавати хронічного стресу.
Панічні атаки
Страх та невизначеність можуть викликати раптові напади тривоги, запаморочення, нудоти, відчуття нестачі повітря. Ці напади можуть бути настільки лякаючими, що люди починають уникати людних місць, і цепризводить до ізоляції, замкнутості.
Депресія та апатія
Втрата дому, близьких, звичного способу життя провокує почуття безнадії, брак інтересу до життя. Людині стає важко мотивувати себе на щось, їй здається, що все втрачено.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)
Люди, які пережили бомбардування, розстріли, інші жахливі події війни, часто страждають від ПТСР. Цей розлад проявляється у флешбеках, кошмарах, панічних атаках, емоційній онімілості. Людям з ПТСР важко зосередитися, вони відчувають себе емоційно відстороненими від інших, всюди бачать небезпеку.
Історії українців, які стикалися з сильними емоційними травмами через війну
Все це люди, з якими мені довелося зустрічатися і працювати. Усі імена змінені.
Вікторія (37 років). Переїхала з двома дітьми (11 і 13 років), тоді як чоловік пішов воювати. Відчувала сильну тривогу за життя чоловіка та майбутнє дітей. Вікторію мучили жахіття, вона не могла їсти, спати, втратила інтерес до життя. Жінка постійно моніторила новини в телеграмі, хвилювалася, коли не отримувала звісток від чоловіка. Протягом місяця проживання у Варшаві не розпаковувала валізи.
Все чекала на новину, що війна закінчилася
Вікторія зрозуміла, що сама з проблемою не впорається і звернулася за допомогою. Завдяки тривалій терапії та підтримці, жінка поступово почала одужувати від емоційного виснаження — навчилася контролювати тривогу, стала краще спати, їсти.
На одній із сесій вона зізналася, що їй принесло щастя, коли вона під час вечірньої прогулянки з дітьми побачила, як у небі летить звичайний літак.
Запис дітей до школи дав їм можливість спілкуватися з однолітками. Це також допомогло Вікторії відволіктися від своїх проблем та зосередитися на дітях. Жінка почала відвідувати онлайн-групу підтримки для дружин військових, де ділиться переживаннями та отримує розуміння від людей, які опинилися в схожій ситуації.
Софія (22 роки). Пережила трагедію: під час бомбардування втратила найдорожчу людину — маму. Переїхавши до Польщі одна, дівчина почувалася самотньою, втраченою та нікому не потрібною. Її мучили жахливі спогади про трагедію, вона не могла спати, працювати.
Втрата мами та емоційний біль призвели до того, що Софія почала завдавати собі шкоди.
Її руки та ноги були вкриті порізами, адже самопошкодження стало для неї способом впоратися з нестерпним болем
Дівчина стала шукати допомогу. Завдяки терапії та підтримці, вона поступово починає зцілюватись.
Хоча Софія ніколи не забуде свою маму, вона вчиться жити з болем втрати. Цьому болю вона не дає себе знищити. Завдяки своїй стійкості та наполегливості, Софія робить кроки до нового життя.
Сергій (45 років), багатодітний тато. Виїхав із сім'єю з окупованої території. З його слів, «через окупантів він втратив дім». Відчував сильну тривогу за майбутнє, адже потрібно було допомогти сім’ї облаштуватись, знайти роботу, вивчити мову. Також його мучили флешбеки та жахливі сни про події, які він пережив в Україні.
Дружина та старший син звернулись за допомогою, бо не могли спостерігати за його стражданнями
Завдяки терапії та підтримці, Сергій вчиться справлятися з флешбеками та кошмарами. Став емоційно стійкішим. Замість зациклюватися на травмі минулого, Сергій вчиться жити в сьогоднішньому дні та зосереджуватися на позитивних аспектах життя. Чоловік знайшов роботу. Для дітей обрав школи, в яких вони навчаються дотепер. Дружина також працює з психологом, бо відчуває тугу за близьких, які прийняли рішення залишись в окупації.
Що можна зробити, щоб допомогти собі психологічно?
Важливо розуміти, що кожна людина переживає переїзд та адаптацію до нового життя по-різному. Спираючись на свій досвід. Не соромтеся звертатися за психологічною допомогою до фахівців. Вони можуть допомогти вам впоратися з емоційними складнощами.
Спілкування з друзями — один з найкращих способів подолати емоційну травму. Фото: Shutterstock
Спілкуйтеся. Підтримуйте зв'язок з сім'єю та друзями, які залишилися в Україні. З іншими емігрантами. Діліться своїми переживаннями та шукайте підтримки.
Вивчайте мову. Вивчення мови країни перебування допомагає краще адаптуватися до нового життя. Знання мови — важлива складова відчуття свободи.
Дбайте про себе. Ведіть здоровий спосіб життя, їжте збалансовану їжу, достатньо спіть, займайтеся спортом
Робіть паузи у своїх думках. Гуляйте.
Від початку повномасштабної війни ситуація для тих, хто виїжджає до Польщі, змінилася. Зараз легко знайти інформацію, як і куди їхати, де можна отримати допомогу, до яких організацій звернутися. Дуже важливо не здаватися, вірити в те, що буде краще, шукати інформацію, яка може допомогти. Важливо, що польський уряд послідовно надає допомогу біженцям. У Польщі та інших країнах ЄС працюють міжнародні організації, групи та об’єднання українців (наприклад, Український дім у Варшаві — подібні організації є і в інших європейських містах), які мають значну кількість підтримуючих ініціатив і занять для тимчасових мігрантів у зв'язку з війною. Перший крок до подолання емоційних травм — повернення контролю і можливості планувати своє життя. Варто почати з короткострокового планування — наприклад, на найближчий тиждень, місяць.
Результат — створення безпечного середовища і подолання емоційної травми
Звісно, ніщо не здатне до кінця вирішити головну проблему: українці, які виїхали за кордон через війну, переживають велику і болісну втрату — втрату свого зв’язку з рідним домом. Але полегшити свій стан можливо.
Ігри в Україні транслює «Суспільне» — безкоштовно трансляції будуть доступні на платформі «Суспільне.Спорт» та на регіональних каналах майданчика.
Також змагання можна подивитись на медіасервісі «MEGOGO» в спортивному розділі. Також Олімпіаду транслюватиме офіційний сайт Міжнародного олімпійського комітету (МОК) — іноземними мовами.
Коли дивитися і вболівати за улюблених спортсменів?
● Артистичне плавання
9 серпня українську команду представлятимуть сестри Марина та Владислава Алексіїви. Якщо результат буде високий, то дует також виступить у фіналі 10 серпня.
● Бадмінтон
Від України буде змагатися Поліна Бугрова. З 27 липня розпочинається груповий етап у жінок.
● Бокс
27 липня виступить Олександр Хижняк, 28 липня — Айдер Абдураїмов та Дмитро Ловчинський. Боксери представлені у вагових категоріях до 57, 80, 92 кілограмів відповідно.
● Боротьба
До складу національної збірної входять як жінки, так і чоловіки. Зокрема, це спортсменки Оксана Лівач (50 кг), Аліна Грушина (57 кг), Ірина Коляденко (62 кг), Тетяна Сова (68 кг). І спортсмени Василь Михайлов (86 кг), Муразі Мчедлідзе (97 кг), Юрій Ідзінський (125 кг), Парвіз Насібов (67 кг), Жан Беленюк (87 кг).
Боротимуться українці кожен день з 5 до 10 липня включно.
● Брейкінг
Першовідкривачами у цьому вже офіційному виді спорту від України стануть троє танцюристів. Це Анна Пономаренко (Stefani) та Катерина Павленко (Kate), які виступлять 9 серпня. А також Олег Кузнєцов (Kuzya), який дебютує 10 серпня.
● Важка атлетика
Від України за медаль боротиметься Каміла Конотоп. 8 серпня вона виступатиме у ваговій категорії до 59 кілограмів.
● Академічне веслування
Атлети виступатимуть чоловічою парою: Ігор Хмара й Станіслав Ковальов. Та жіночою четвіркою: Анастасія Коженкова, Дарина Верхогляд, Катерина Дудченко та Євгенія Довгодько.
27, 28 липня відбудуться попередні запливи, а 29 липня — додаткові у всіх. Фінал у жінок планується на 31 липня, а у чоловіків — 2 серпня.
● Веслування на байдарках і каное
Національну збірну представлятимуть дев'ятеро веслувальників. Восьмеро у спринті (Павло Алтухов, Ігор Трунов, Олег Кухарик, Дмитро Даниленко, Іван Семикін, Людмила Лузан, Анастасія Рибачок, Марія Повх) та одна представниця в слаломі (Вікторія Ус).
Відповідно до цього розкладу можна підтримувати спортсменів:
Вікторія Ус виступатиме 27, 28 липня — байдарка-одиночка; 30, 31 липня — каное-одиначка; 3,4,5 серпня — байдарковий крос.
6 серпня — байдарка-четвірка (чоловіки) та каное-двійка (жінки).
Марія Повх веслуватиме 6, 10 серпня — байдарка-одиначка. Павло Алтухов та Людмила Лузан 7 серпня — каное-одиначка.
8 серпня каное-двійка (жінки) та байдарка-четвірка (чоловіки), а 9 серпня — байдарка-двійка (чоловіки).
● Велоспорт
Чотири велосипедисти змагатимуться від України. Анатолій Будяк та Юлія Бірюкова братимуть участь у груповій гонці 4 серпня та в роздільній — 27 липня та 3 серпня.
У змаганнях із маунтенбайку (гірські велосипеди) країну захищатиме Яна Беломоіна 28 липня та Олександр Гудима 29 липня.
● Спортивна гімнастика
До збірної увійшло шестеро гімнастів: Олег Верняєв, Ігор Радівілов, Назар Чепурний, Ілля Ковтун, Радомир Стельмах і Анна Лащевська.
27 і 28 липня відбудуться кваліфікаційні виступи. 29 липня — чоловічий командний фінал, а 31 липня — фінал у багатоборстві.
Анна Лащевська виступатиме 1, 3, 4, 5 серпня відповідно в таких дисциплінах, як багатоборство, опорний стрибок, різновисокі бруси, колода, вільні вправи.
Серед чоловіків також відбудуться виступи 3 серпня — вільні вправи, кінь — фінал; 4 серпня — кільця, опорний стрибок — фінал; 5 серпня — бруси, перекладина — фінал.
● Художня гімнастика
Таїсія Онофрійчук виступатиме в індивідуальних змаганнях, зокрема 8 серпня — у кваліфікації. А фінал можливий на наступний день.
А в групових змаганнях виборюватимуть перемогу Кіра Ширикіна, Діана Баєва, Валерія Перемета, Марія Височанська й Аліна Мельник. Їхній виступ планується 9 серпня, а фінал — 10.
● Дзюдо
П’ятеро бійців представлятимуть країну в різних вагових категоріях. Для всіх, окрім Білодід — це дебют на Іграх.
Виступи дзюдоїстів слід очікувати в такі дні: 27 липня — Дільшот Халматов (до 60 кг), 28 липня — Богдан Ядов (до 66 кг), 29 липня — Дар'я Білодід (до 57 кг), 31 липня — Єлизавета Литвиненко (до 78 кг), 1 серпня — Христина Гоман (понад 78 кг).
● Плавання
До складу команди з плавання увійшли також п’ятеро спортсменів, які долатимуть різні дистанції.
28 липня Олександр Желтяков, кваліфікація та 1/2 фіналу 100 метрів на спині; 29 липня Ніка Шарафутдінова, кваліфікація та 1/2 фіналу; 29 липня Михайло Романчук, кваліфікація 800 метрів вільним стилем; 30 липня Денис Кесіль, кваліфікація та 1/2 фіналу; 31 липня Олександр Желтяков, кваліфікація та 1/2 фіналу 200 метрів на спині; 1 сепня Владислав Бухов, кваліфікація та 1/2 фіналу; 3 серпня Михайло Романчук, кваліфікація 1500 метрів вільним стилем.
У разі гарних результатів фінали для українських плавців відбудуться наступного дня після кваліфікації.
● Стрибки у воду
Команда українських стрибунів у воду складається з дев’яти атлетів, а національна збірна має максимальне представництво у синхронних видах програми зі стрибків у воду.
27 липня розігруватиметься комплект нагород у синхронних стрибках з 3-метрового трампліна серед жінок, а 2 серпня — серед чоловіків.
29 липня — фінал у синхронних стрибках з 10-метрової вишки серед чоловіків, а 31 липня — серед жінок.
7 серпня розпочнуться змагання зі стрибків у воду з 3-метрового трампліна серед жінок, 5 серпня — з 10-метрової вишки серед жінок. А 9 серпня — у чоловіків.
● Спортивне скелелазіння
Відкриватимуть цю нову спортивну сторінку для України Ярослав Ткач та Євгенія Казебекова. Вони виступатимуть щодня з 5 до 9 серпня.
● Стрільба
Шестеро стрільців змогли кваліфікуватися до Олімпіади. У кульовій стрільбі Україну представлятимуть: Олена Костевич — 27, 28 липня пістолет, 10 метрів та 2, 3 серпня пістолет, 25 метрів.
Павло Коростильов — 27, 28 липня пістолет, 10 метрів. Сергій Куліш — 28, 29 липня гвинтівка, 10 метрів.
Сергій Куліш — 31 липня та 1, 2 серпня гвинтівка з трьох положень, 50 метрів.
Віктор Банькін, Максим Городинець — 4, 5 серпня, швидкісний пістолет, 25 метрів.
У стендовій стрільбі виступить лише Ірина Маловічко: 30, 31 липня — трап, кваліфікація; 2, 4 серпня — скіт, кваліфікація та фінал.
● Стрільба з лука
Українці братимуть участь в індивідуальних та змішаних змаганнях у стрільбі з лука: Михайло Усач та Вероніка Марченко — 25 липня (кваліфікація) та 2 серпня (1/8 фіналу).
● П'ятиборство
З 8 до 10 серпня триватимуть змагання із п'ятиборства. Валерія Пермикіна, Олександр Товкай та Владислав Чекан проходитимуть кваліфікацію 8 серпня.
● Теніс
До збірної України з тенісу увійшли лише жінки. Матчі відбудуться 27 і 28 липня.
В одиночному розряді гратимуть Еліна Світоліна, Марта Костюк, Ангеліна Калініна, Даяна Ястремська. У парному розряді — Даяна Ястремська і Ангеліна Калініна, Людмила та Надія Кіченок.
● Настільний теніс
Ярослав Жмуденко, Маргарита Песоцька та Соломія Братейко боротимуться за олімпійським тенісним столом. 27 липня планується старт ігор як у чоловіків, так і у жінок. Дата проведення фіналу буде відома згодом.
● Фехтування
Команда фехтувальниць представлена в індивідуальних та командних змаганнях. Це Ольга Харлан, Олена Кравацька, Юлія Бакастова, Джоан Фейбі Бажура, Влада Харькова, Аліна Комащук і Дар'я Варфоломєєва.
27 липня відбудуться індивідуальні змагання зі шпаги, а 29 липня — із шаблі. 30 липня — командні змагань зі шпаги і 3 серпня — із шаблі.
● Легка атлетика
Найбільше представників — 25 атлетів — Україна матиме саме у цьому виді спорту. Однак дехто виборюватиме медалі одразу в декількох дисциплінах. За умови вдалих виступів можливі такі раунди змагань:
1 серпня — Ігор Главан, Марія Сахарук та Олена Собчук (спортивна ходьба на 20 км).
2 серпня — змішана естафета 4х400 (кваліфікація).
4 серпня — Олександр Погорілко, Анна Рижикова та Вікторія Ткачук (біг на 400 м з бар'єрами).
5 серпня — Олександр Погорілко, Анна Рижикова та Вікторія Ткачук (біг на 400 м з бар'єрами, додаткова кваліфікація).
7 серпня — змішана марафонська естафета.
2 серпня — стрибки в висоту (жінки), кваліфікація. Вболіваємо за Ярославу Магучіх.
2 серпня — потрійний стрибок (жінки), кваліфікація.
7 серпня — стрибки в висоту (чоловіки), кваліфікація.
Список ресторанів і кафе Варшави з кімнатами та майданчиками для дітей
1. Videlec: вишукане меню з видом на дитячий майданчик
Адреса: ul. Grójecka 194
Заклад позиціонує себе як сімейний ресторан з італійським меню та великою винною картою. Тут можна скуштувати спагетті, тартар, рибу, вегетаріанські страви — помідорний авторський суп, картопля з рикоттою та авокадо, фаршировані баклажани. Середня ціна страви — 60-70 злотих, піца коштує 32-51 злотих. Але найголовніше, що цей заклад просто ідеальний для походу з дітьми. Усередині просторо, дітлахам є, де побігати, також є дитячий куточок з книжками, іграшками, розмальовками та кухнею.
Зараз працює також велика літня тераса, поряд з якою є дитячий майданчик з гіркою, будиночком та іграшковими великими кубиками. Аби не хвилюватися і бачити свою дитину, не встаючи з=за столу. Розташований заклад у провулку, далеко від дороги з машинами, що теж є приємним бонусом.
Цей ресторан на Охоті працює з 8:30 ранку, і тут великий вибір сніданків для всієї родини, смачна кава, хороший вибір холодних напоїв та коктейлів. Основне меню доступне з 14:00. Діти точно оцінять фірмові панкейки, круасани, морозиво та велику пісочницю з іграшками на вулиці.
Для зручності гостей є шезлонги, а майданчик розміщений у тіні. Всередині ресторану також обладнано дитячу зону з іграшками для малюків різного віку. У закладі часто проходять різні івенти, також можна забронювати зал для сімейного свята чи дня народження. Фішка ресторану в яскравих фарбах та кольоровому оформленні залу, що піднімає настрій і дітям, і дорослим.
3. Asia в Arkadia Westfield: шопінг та велика дитяча кімната
Адреса: al. Jana Pawła II 82
Кожен у Варшаві знає цей торговельний центр, але не всі знають, що на поверсі фудкортів є окрема зона ресторанів Asia з великою дитячою кімнатою. Великий вибір суші, китайських «пельменів» дим-сам, азіатської локшини та рису для дорослих, і велика дитяча кімната з безліччю іграшок та розваг — для дітей. Зауважимо, що такий самий ресторан є і в інших торгових центрах Варшави, але дитяча кімната — лише тут.
Така кухня точно підійде тим, хто не хоче годувати дитину картоплею фрі, а натомість вибере суп з локшиною на домашній курочці або найсмачніший
хлодник. Дітям тут справжнє роздолля — є дитячий куточок всередині ресторану та майданчик з гойдалками на вулиці. Цей заклад дуже люблять поляки і часто вибирають його для сімейних посиденьок.
Ресторан позиціонує себе як маленька Сицилія у польській столиці та має кілька локацій у Варшаві. У кожному ресторані є велика дитяча кімната, а на Górczewska 124 — просто величезна зала. Заклад часто обирають для сімейних посиденьок і свят, бо тут дійсно можна не переживати за дітей. Ціна страв — 39-98 злотих. Багато зелені, італійський шик та бездоганне сервірування зробили це місце популярним, і у вихідні тут часто зайняті всі столики. Отже, бронюйте час заздалегідь.
Розміри самого закладу, як і розміри дитячої кімнати з великою гіркою та сухим басейном, вражають. Поки кухарі готують кальмарів на грилі, гамбургери й карпаччо з восьминога, аніматори розважають дітей. Цей заклад відомий домашнім вином, елем та пивом, а також свіжими устрицями. Зараз можна повечеряти на відкритій веранді, поки діти розважаються у дитячій кімнаті. Страва коштує 40-50 злотих, і порція буде великою.
7. MiniMali: кафе з 20 видами млинців та місто професій
Адреса: Obozowa 82a
Кімната розваг у стилі Монтессорі та місто професій, де дитина може спробувати себе у ролі касира, автомеханіка, лікаря, попрацювати телефоністом, поліцейським, пожежником та просто «побути у декреті» з в облаштованій квартирі. Це окрема дитяча держава, розташована в одному приміщенні з кафе. Вхід у зону розваг платний: 35-40 злотих/год. Також можна орендувати всю ігрову зону для сімейної урочистості.
Величезний бонус для батьків у тому, що кафе знаходиться прямо біля входу в ігрову, і ви точно не пропустите, якщо ваша дитина захоче вийти. Меню кафе складається з різного виду млинців, яких тут понад 20 видів за ціною від 15 до 28 злотих, великий вибір десертів та безалкогольних напоїв.
Хороший варіант для працюючої мами, коли потрібно посидіти з ноутбуком у тиші або провести зустріч поза домом. Тиха кав'ярня із затишною ігровою зоною, де можна зайняти дитину не менше, ніж на годину. Різні іграшки, книги, пазли, розмальовки та настільні ігри — тут все це у достатній кількості. Приємний бонус для мами — столик прямо в ігровій, тож можна не переживати, що дитина втече.
У кафе понад десять видів морозива, найсмачніші пончики та десерти, гарна кава, а ще можна замовити величезний круасан, який ви могли бачити у відеоблогерів.
Місцеві люблять це місце, тому краще бронювати столик заздалегідь. Крім смачної їжі, авторських коктейлів та приємної атмосфери тут є дитячий куточок, де у вихідні працюють аніматори, а у будні можна будувати щось із конструктора, грати на дитячій кухні чи в іграшки, яких тут ytмало. До речі, дитячі зони тут аж дві!
Це місце з неймовірним варшавським колоритом і створене воно для людей, які закохані в польську столицю, її ритм та історію. Тут приємний інтер'єр, смачна польська кухня в сучасній інтерпретації, а чимало страв зберегли смак дитинства. Дитяча зона — це гігантський м'який конструктор, іноді тут проходять майстер-класи чи працюють аніматори для дітей.
Щоб отримати кредит у польському банку без карти побиту, вам потрібні наступні документи:
• підтвердження легальності перебування у країні. Це може бути статус UKR, міжнародний захист, робоча віза, дезіція про отримання карти побиту; • чинний паспорт; • PESEL; • Umowa o prace, Umowa zlecenia, Umowa o dzieło, або свідоцтво про реєстрацію індивідуального підприємця або спулки. Тобто будь-який документ, що підтверджує, що у Польщі у вас є постійне джерело доходу; • Позитивна кредитна історія. Підійдуть також виписки з кредитної картки з банку в Україні, а також погашена розстрочка на побутову техніку.
Для іпотеки потрібно працювати не менше року на одному робочому місці
Незважаючи на те, що для банку підтвердженням доходу є Umowa o prace, Umowa zlecenia та Umowa o dzieło, а також свідоцтво про реєстрацію ІП, кредит на житло доступний лише з Umowa o prace. Також банк подивиться, скільки часу ви пропрацювали на цьому місці роботи та як сплачували податки.
«У моїй практиці були позитивні рішення для українців по іпотеці, коли не було карти побиту. Але в цьому випадку успіх багато в чому залежить від банку, який видає кредит, та його внутрішньої політики. Якщо є стабільне та високе джерело доходу (не менше 6000 злотих нетто), стаж роботи більше року на одному робочому місці в Польщі, перший внесок не менше 20%, то велика ймовірність, що такий банк, як PKO, схвалить іпотеку.Але тут важливо показати банку, що у вас є достатньо підстав залишитись у Польщі надовго, тому вам потрібне своє житло і ви можете оплачувати кредит. Крім того, банк перевірить кредитну та банківську історію претендента. Потрібно буде надати всі операції за рахунком за піроку. Також показати свої податкові декларації», — розповіла Setry doradca kredytowy Ганна Пех.
На позитивне рішення про видачу кредиту, суму та термін кредитування впливають:
• освіта, посада, місце роботи та розмір компанії; • сімейний стан позичальника та дохід інших членів сім'ї; • співвідношення доходів, витрат та зобов'язань за іншими кредитами; • вік заявника.
Сьогодні у багатьох польських банках є можливість перевірити позичальника в українській базі боржників, тому якщо вдома є не закриті фінансові зобов'язання, розраховувати на позитивне рішення банку не варто.
Незважаючи на те, що формально українці без картки побиту можуть претендувати на іпотеку в Польщі, на практиці відсоток видачі кредиту таким людям невисокий — порівняно з тими, хто має постійну посвідку на проживання.
Банки, які працюють з іпотечним кредитуванням іноземців:
• ING Bank Śląski
• Millenium bank
• Pekao
• PKO
• Alior Bank
• BPS банк
• Credit Agricole
Kredyt Gotówkowy отримати простіше
Для українців без картки побиту в Польщі доступний кредит готівкою (Kredyt Gotówkowy). Його можна оформити у банку з відсотковою ставкою від 8,5% до 22% на рік. При розгляді заявки українців банки найчастіше запитують договір про працевлаштування, довідку про доходи за три місяці та довідку, що підтверджує заборгованості перед податковою.
Такий вид позики можна оформити також з Umowa zlecenia та Umowa o dzieło, але відсоток відмов у такому разі буде вищим. Втім, все залежить від політики конкретного банку, тож може намагатися взяти позику у кількох фінансових установах.
Автокредитування без картки побиту неможливе
Польські банки видають кредит на нові та вживані авто, зі ставкою нижчою, ніж за готівковим кредитом на 3-5%. Але отримати такий кредит можуть лише власники картки побиту. Враховуйте, що якщо картка закінчується через рік, то й кредит буде лише на рік, а придбаний автомобіль залишиться в заставі банку до повної виплати позики. Плюс позичальник обов'язково сплатить не лише ОС, а й автокаско. Це щодо банківського кредитування, але зараз є безліч фінансових установ, які допомагають вирішити питання автокредиту без картки побиту, але з підвищеною кредитною ставкою. Також можна скористатися варіантами лізингу.
Щоб рахунки за світло зменшилися на 25%, достатньо змінити тариф. Це особливо вигідно тим, хто часто користується кондиціонерами, системами клімат-контролю або опалює приміщення за допомогою теплових насосів, а також тим, хто споживає електроенергію переважно у проміжках 22:00 — 6:00, 13:00 — 15:00 та у вихідні дні. Таким споживачам вигідніше користуватися нічним тарифом.
G12, або як його ще називають «нічний тариф» — це коли споживання розділене на дві часові зони: денну (дорожчу) та нічну (дешевшу). Цей тариф — одна з найпоширеніших альтернатив тарифу G11. Якщо ви контролюєте використання електроенергії вдома і більшість вашого споживання припадає на нічний час, то тариф G12 буде гарною можливістю заощадити.
Змінити тариф на електроенергію можна безкоштовно, але лише раз на 12 місяців. Для цього потрібно написати заяву до поточного постачальника електроенергії та встановити двотарифний лічильник. Його заміна також відбувається безкоштовно, а весь процес займає до місяця.
2. Отримати енергетичний бон (bon energetyczny)
З липня 2024 року встановлено максимальну ціну за одну мегават-годину для домашніх господарств — 500 злотих (до цього вона була 412 злотих).
У зв'язку зі зростанням цін на електроенергію влада Польщі пропонує малозабезпеченим сім'ям отримати одноразовий грошовий ваучер (енергетичний бон). Розмір виплати залежить від складу родини та доходу, і становить від 300 до 1200 злотих. Діє пропозиція з липня до грудня 2024 року.
А ось подати заявку на отримання бону можна з 1 серпня до 30 вересня 2024 року. Термін її розгляду — 60 днів. Заявку на енергетичний бон можуть подати люди:
• з максимальним доходом до 2500 злотих — на домогосподарство, що складається з однієї особи; • з максимальним доходом до 1700 злотих на людину, якщо домогосподарство складається з кількох осіб.
У випадку, якщо дохід перевищує максимально допустимий, все одно можна подавати заявку, але суму бону буде зменшено на суму, що перевищує ліміт доходу.
На розмір енергетичного бона також впливає кількість людей у домогосподарстві, дохід та тип обігріву:
• одноосібне домогосподарство може отримати максимум 300 або 600 злотих (якщо опалюють будинок електроенергією); • дво- та триособове — 400 або 800 злотих; • чотири- та п'ятиособове — 500 або 1000 злотих; • шестиособове та більше – 600 або 1200 злотих.
Як змінити постачальника та тариф в орендованій квартирі?
Можна попросити про це орендодавців, але якщо ви хочете повністю контролювати всі платежі, змінювати тариф і бути впевненими, що оплачуєте всі рахунки правильно, то за згодою орендодавців можна переписати лічильник на нового власника. Для цього з актом приймання-передачі лічильника, договором оренди, паспортом слід звернутися до поточного постачальника електроенергії та написати заяву. Ви можете пройти процедуру в офісі компанії-постачальника або онлайн.
Сама процедура не складна. Якщо йдеться про найбільших операторів, таких як Enea, PGNiG, innogy (раніше RWE) або PGE. Для цього власнику потрібно зайдіть на сайт постачальника, завантажити акт прийому-передачі та заповнити його даними орендаря та показаннями лічильників. Також необхідно буде підписати цей документ та отримати підпис орендаря. Після цього потрібно відповіти відсканований протокол постачальнику, який пересилає договір енергопостачання вже орендарю квартири на його електронну адресу. І наступні рахунки вже одержує та оплачує орендар квартири.
Передача лічильників орендареві і має безліч переваг для господаря квартири, але має один серйозний ризик: якщо орендар довго не оплачує рахунки за електроенергію або газ, постачальник може демонтувати лічильник і його нова установка вже буде платною для господаря квартири.
Але в такому випадку передбачена застава або розписка про те, що всі витрати у такому разі орендар бере на себе.
Коли ви станете власником лічильника, то можете укласти нову, вигіднішу угоду з іншим постачальником електроенергії або змінити тариф.
3. Зміна постачальника електроенергії
Можна змінити не лише тариф, а й постачальника електроенергії. У Польщі рахунки за електроенергію виставляють дві компанії: постачальник, який продає електроенергію, та посередник, який відповідає за розподіл її до кінцевого споживача. Розподільника змінити не можна, адже, як правило, це компанія-монополіст, за якою закріплено певну територію. Але вибрати постачальника електроенергії та заощадити на цим можна самостійно. Існує понад десяток фірм, які пропонують різні тарифи та умови контракту. Але пам'ятайте, що остаточна сума рахунків включатиме як тариф постачальника, так і розподільника (посередника).
Процедура зміни постачальника не складна, але слід уважно читати умови розірвання договору з попередньою компанією, щоб уникнути штрафу.
• Для пошуку нового постачальника вам знадобляться сайти по порівнянню цін: https://www.rachuneo.pl https://optimalenergy.pl https://enerad.pl
• Для розірвання контакту з поточним постачальником електроенергії має бути подано письмову заяву. Відповідний бланк зазвичай можна знайти на сайті постачальника послуг.
• Укласти договір з новим постачальником потрібно пізніше дати закінчення терміну дії попереднього договору, щоб зберегти безперервність постачання електроенергії.
• Укладання нового договору з розподільником (посредником): його не потрібно змінювати при зміні постачальника. Але потрібно повідомити поточному розподільника про зміну постачальника на сайті або особисто в офісі. Цей обов'язок доручити і новому постачальнику.
Жінка погано розуміє польську, а поліцейські погано говорили англійською, тому вони майже на розуміли одне одного. Поліція одразу склала протокол і виписала штраф, який порушниця на місці оплатила. А ще поліція забрала у неї права. Добре, що вона їхала з колегою, який мав власні права і сів за кермо.
Поліцейський нібито обіцяв, що права повернуть через два тижні. До того ж надішлють їй додому поштою. Я засумнівалася в цьому, адже мені не відомі випадки вилучення прав на такий короткий термін і тим паче про послугу висилання прав додому порушнику — в іншу країну.
Коли адвокати розібралися, з’ясувалося, що порушницю позбавили права керувати автомобілем на три місяці. А за правами їй доведеться повертатися в Польщу саме у той населений пункт, де їх вилучили.
У моєї знайомої виникло кілька запитань:
1. Як повернути свої права, якщо найближчим часом вона не планує їхати до Польщі? 2. Чи зможе вона їздити Україною?
Юрисдикція Польщі діє в даному випадку лише на території Польщі. Проте права залишаються на визначений стражем порядку термін теж на території Польщі.
Тому щоб отримати свої права, порушниця має сама приїхати до відділку. Але, враховуючи, що порушниця — іноземка, можна надати довіреність адвокату або іншій особі на отримання своїх прав на керування транспортним засобом.
Друге питання — як їздити, поки очікуєш три місяці, по рідній Україні? Знайома збагнула:
— А якщо я в Україні просто отримаю нові права? Скажу, що старі загубила. Треба ж мені якось тут їздити. За це можуть бути якісь санкції?
Україна не є країною ЄС і не має спільної інформаційної поліцейської бази інформації з іншими країнами Європи. Тому про те, що якась людина зробила собі нові права і користується ними в Україні, в Польщі та інших країнах ЄС навряд чи дізнаються. Проте їхати з новими правами на територію ЄС, поки діють накладені на вас обмеження, я не рекомендую. В цьому питанні краще зачекати.
Просити когось про допомогу не означає, що ви слабкі. Це означає, що ви не самі і можете розраховувати на підтримку. Нашою глобальною метою є створення мережі кореспонденток від Варшави до Лісабона, від Торонто до Вашингтона, щоб всі жінки, вигнані війною з України, мали правдиву інформацію в будь-якому куточку світу. Підтримайте нас і станьте частиною нашої спільної місії. Нам потрібні ви, наші патрони, читачі, автори, герої, сестри!
.jpeg)
%20(1).webp)
