Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.
Вікторія Андруша не зламалась, хоча її досі турбують флешбеки. Фото: Facebook героїні
«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»
24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.
— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.
Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.
Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.
— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.
Вікторія з батьками в будинку в селі Старий Биків. Фото Еміль Дак The New Yorker
Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.
«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»
Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.
— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».
Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...
Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.
Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.
Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.
Після звільнення Вікторія Андруша розповіла свою історію на Міжнародному форумі європейської України в Берліні. Фото: сайт форуму CivilMPlus.org
Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.
Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.
Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.
Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.
«Після полону стала боятися раптових дотиків»
Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.
— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.
Вікторія Андруша (ліворуч) разом з іншими звільненими з полону в день обміну 21 вересня 2022 року. Фото: telegram Андрія Єрмака
Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.
Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.
Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.
Росіяни сміялись: «Ти шкільний вчитель, а тепер сама мусиш складати нам іспит». Фото: приватний врхів
Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.
Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.
6 грудня під Сеймом зібрались десятки активістів, аби, як вони самі кажуть, «збудити польську владу». Рівно місяць тому польські перевізники заблокували проїзди на трьох пунктах пропуску «Рава-Руська-Гребенне», «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова». З 23 листопада страйкарі перекрили четвертий ПП — «Шегині-Медика». Уже місяць нема жодних зрушень у питанні деблокади кордону.
Організаторка акції протесту Вікторія Тріфан (праворуч). Фото: Sestry
«Сьогодні ми зібралися під Сеймом, аби польські депутати якнайшвидше вирішили питання розблокування кордону України. Це перше питання. Друге — створення умов для покращення експорту та імпорту між Україною та Польщею, створення максимальної користі для обох країн. І третє питання, на яке ми хотіли б звернути увагу, це посилення протидії російській пропаганді. Усі ці акції і протести, які виникли протягом останнього півроку, проходять не без участі нашого ворога», — заявила організаторка акції, засновниця клубу торгівлі Україна–ЄС Вікторія Тріфан.
Мітингувальники стояли з антиблокадними гаслами. Фото: Sestry
Тріфан наголосила, що від блокади страждає не лише Україна, це також шкодить й економічним інтересам Польщі. Однак крім фінансових збитків, польські депутати мають розуміти, що йдеться і про життя та здоров'я водіїв, які стали заручниками блокади.
— Мій батько далекобійник, те, що відбувається зараз, водіям дуже складно витримати через холод і мороз. Тому ми маємо привернути увагу до ситуації, — наголосив один з учасників акції Антон, який вже 8 років мешкає в Польщі.
Учасники акції підкреслювали, що у блокаді є російський слід. Фото: Sestry
— Треба збудити увагу польської влади, бо майже не було реакції з її боку. А також треба збудити українців, щоб виходили на протести проти дій перевізників на кордоні, — наголосив Василь Хомин, один із активістів.
Василь Хомин шкодує, що не вийшов раніше на мітинги. Фото: Sestry
Учасники акції передали лист на ім’я спікера Сейму Шимона Головні з проханням якомога швидше вирішити проблему.
Лист до Шимона Головні. Фото: Sestry
У листі учасники мітингу підкреслили той факт, що в умовах війни, коли повітряний простір закритий, а морські порти заблоковані Росією, єдиний шлях забезпечення України — наземний. І 90% всіх поставок йдуть через Польщу. Тож треба не лише вирішити питання нинішньої блокади, але й розробити механізми, як уникнути подібних ситуацій у майбутньому.
Мати, яка пішла воювати за загиблого сина. Це про Світлану Ворову, незламну жінку, яка одного дня вирішила — мусить продовжити справу сина, аби його смерть не була даремною.
З 2020 року Світлана у війську. Фото: приватний архів
«Грація» (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. А потім 11 місяців полону. Після пережитого жінка повертається на фронт і буде воювати до повного звільнення України від російських окупантів.
Діліться історією Світлани Ворової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.
З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.
Передвиборча арифметика
Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.
Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.
Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).
Геополітичний галоп у Скоп’є
Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».
Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.
Регіональний фактор
Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.
Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.
Вишеградська четвірка на саміті в Празі в листопаді 2023 року. Президенти Угорщини Каталін Новак, Польщі Анджей Дуда, Чехії Петр Павел та Словаччини Зузана Чапутова. Фото: twitter.com/visegrad24
Як виглядає словацький прем’єр
Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.
Потрібні зміни!
За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:
*Простягнути руку країнам «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України
*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією
*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку
*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.
*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.
25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.
Вікторія Андруша не зламалась, хоча її досі турбують флешбеки. Фото: Facebook героїні
«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»
24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.
— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.
Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.
Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.
— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.
Вікторія з батьками в будинку в селі Старий Биків. Фото Еміль Дак The New Yorker
Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.
«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»
Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.
— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».
Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...
Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.
Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.
Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.
Після звільнення Вікторія Андруша розповіла свою історію на Міжнародному форумі європейської України в Берліні. Фото: сайт форуму CivilMPlus.org
Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.
Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.
Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.
Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.
«Після полону стала боятися раптових дотиків»
Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.
— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.
Вікторія Андруша (ліворуч) разом з іншими звільненими з полону в день обміну 21 вересня 2022 року. Фото: telegram Андрія Єрмака
Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.
Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.
Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.
Росіяни сміялись: «Ти шкільний вчитель, а тепер сама мусиш складати нам іспит». Фото: приватний врхів
Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.
Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.
6 грудня під Сеймом зібрались десятки активістів, аби, як вони самі кажуть, «збудити польську владу». Рівно місяць тому польські перевізники заблокували проїзди на трьох пунктах пропуску «Рава-Руська-Гребенне», «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова». З 23 листопада страйкарі перекрили четвертий ПП — «Шегині-Медика». Уже місяць нема жодних зрушень у питанні деблокади кордону.
Організаторка акції протесту Вікторія Тріфан (праворуч). Фото: Sestry
«Сьогодні ми зібралися під Сеймом, аби польські депутати якнайшвидше вирішили питання розблокування кордону України. Це перше питання. Друге — створення умов для покращення експорту та імпорту між Україною та Польщею, створення максимальної користі для обох країн. І третє питання, на яке ми хотіли б звернути увагу, це посилення протидії російській пропаганді. Усі ці акції і протести, які виникли протягом останнього півроку, проходять не без участі нашого ворога», — заявила організаторка акції, засновниця клубу торгівлі Україна–ЄС Вікторія Тріфан.
Мітингувальники стояли з антиблокадними гаслами. Фото: Sestry
Тріфан наголосила, що від блокади страждає не лише Україна, це також шкодить й економічним інтересам Польщі. Однак крім фінансових збитків, польські депутати мають розуміти, що йдеться і про життя та здоров'я водіїв, які стали заручниками блокади.
— Мій батько далекобійник, те, що відбувається зараз, водіям дуже складно витримати через холод і мороз. Тому ми маємо привернути увагу до ситуації, — наголосив один з учасників акції Антон, який вже 8 років мешкає в Польщі.
Учасники акції підкреслювали, що у блокаді є російський слід. Фото: Sestry
— Треба збудити увагу польської влади, бо майже не було реакції з її боку. А також треба збудити українців, щоб виходили на протести проти дій перевізників на кордоні, — наголосив Василь Хомин, один із активістів.
Василь Хомин шкодує, що не вийшов раніше на мітинги. Фото: Sestry
Учасники акції передали лист на ім’я спікера Сейму Шимона Головні з проханням якомога швидше вирішити проблему.
Лист до Шимона Головні. Фото: Sestry
У листі учасники мітингу підкреслили той факт, що в умовах війни, коли повітряний простір закритий, а морські порти заблоковані Росією, єдиний шлях забезпечення України — наземний. І 90% всіх поставок йдуть через Польщу. Тож треба не лише вирішити питання нинішньої блокади, але й розробити механізми, як уникнути подібних ситуацій у майбутньому.
Мати, яка пішла воювати за загиблого сина. Це про Світлану Ворову, незламну жінку, яка одного дня вирішила — мусить продовжити справу сина, аби його смерть не була даремною.
З 2020 року Світлана у війську. Фото: приватний архів
«Грація» (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. А потім 11 місяців полону. Після пережитого жінка повертається на фронт і буде воювати до повного звільнення України від російських окупантів.
Діліться історією Світлани Ворової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.
З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.
Передвиборча арифметика
Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.
Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.
Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).
Геополітичний галоп у Скоп’є
Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».
Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.
Регіональний фактор
Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.
Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.
Вишеградська четвірка на саміті в Празі в листопаді 2023 року. Президенти Угорщини Каталін Новак, Польщі Анджей Дуда, Чехії Петр Павел та Словаччини Зузана Чапутова. Фото: twitter.com/visegrad24
Як виглядає словацький прем’єр
Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.
Потрібні зміни!
За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:
*Простягнути руку країнам «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України
*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією
*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку
*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.
*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.
25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.
Вікторія Андруша не зламалась, хоча її досі турбують флешбеки. Фото: Facebook героїні
«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»
24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.
— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.
Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.
Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.
— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.
Вікторія з батьками в будинку в селі Старий Биків. Фото Еміль Дак The New Yorker
Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.
«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»
Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.
— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».
Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...
Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.
Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.
Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.
Після звільнення Вікторія Андруша розповіла свою історію на Міжнародному форумі європейської України в Берліні. Фото: сайт форуму CivilMPlus.org
Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.
Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.
Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.
Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.
«Після полону стала боятися раптових дотиків»
Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.
— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.
Вікторія Андруша (ліворуч) разом з іншими звільненими з полону в день обміну 21 вересня 2022 року. Фото: telegram Андрія Єрмака
Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.
Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.
Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.
Росіяни сміялись: «Ти шкільний вчитель, а тепер сама мусиш складати нам іспит». Фото: приватний врхів
Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.
Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.
6 грудня під Сеймом зібрались десятки активістів, аби, як вони самі кажуть, «збудити польську владу». Рівно місяць тому польські перевізники заблокували проїзди на трьох пунктах пропуску «Рава-Руська-Гребенне», «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова». З 23 листопада страйкарі перекрили четвертий ПП — «Шегині-Медика». Уже місяць нема жодних зрушень у питанні деблокади кордону.
Організаторка акції протесту Вікторія Тріфан (праворуч). Фото: Sestry
«Сьогодні ми зібралися під Сеймом, аби польські депутати якнайшвидше вирішили питання розблокування кордону України. Це перше питання. Друге — створення умов для покращення експорту та імпорту між Україною та Польщею, створення максимальної користі для обох країн. І третє питання, на яке ми хотіли б звернути увагу, це посилення протидії російській пропаганді. Усі ці акції і протести, які виникли протягом останнього півроку, проходять не без участі нашого ворога», — заявила організаторка акції, засновниця клубу торгівлі Україна–ЄС Вікторія Тріфан.
Мітингувальники стояли з антиблокадними гаслами. Фото: Sestry
Тріфан наголосила, що від блокади страждає не лише Україна, це також шкодить й економічним інтересам Польщі. Однак крім фінансових збитків, польські депутати мають розуміти, що йдеться і про життя та здоров'я водіїв, які стали заручниками блокади.
— Мій батько далекобійник, те, що відбувається зараз, водіям дуже складно витримати через холод і мороз. Тому ми маємо привернути увагу до ситуації, — наголосив один з учасників акції Антон, який вже 8 років мешкає в Польщі.
Учасники акції підкреслювали, що у блокаді є російський слід. Фото: Sestry
— Треба збудити увагу польської влади, бо майже не було реакції з її боку. А також треба збудити українців, щоб виходили на протести проти дій перевізників на кордоні, — наголосив Василь Хомин, один із активістів.
Василь Хомин шкодує, що не вийшов раніше на мітинги. Фото: Sestry
Учасники акції передали лист на ім’я спікера Сейму Шимона Головні з проханням якомога швидше вирішити проблему.
Лист до Шимона Головні. Фото: Sestry
У листі учасники мітингу підкреслили той факт, що в умовах війни, коли повітряний простір закритий, а морські порти заблоковані Росією, єдиний шлях забезпечення України — наземний. І 90% всіх поставок йдуть через Польщу. Тож треба не лише вирішити питання нинішньої блокади, але й розробити механізми, як уникнути подібних ситуацій у майбутньому.
Мати, яка пішла воювати за загиблого сина. Це про Світлану Ворову, незламну жінку, яка одного дня вирішила — мусить продовжити справу сина, аби його смерть не була даремною.
З 2020 року Світлана у війську. Фото: приватний архів
«Грація» (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. А потім 11 місяців полону. Після пережитого жінка повертається на фронт і буде воювати до повного звільнення України від російських окупантів.
Діліться історією Світлани Ворової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.
З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.
Передвиборча арифметика
Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.
Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.
Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).
Геополітичний галоп у Скоп’є
Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».
Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.
Регіональний фактор
Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.
Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.
Вишеградська четвірка на саміті в Празі в листопаді 2023 року. Президенти Угорщини Каталін Новак, Польщі Анджей Дуда, Чехії Петр Павел та Словаччини Зузана Чапутова. Фото: twitter.com/visegrad24
Як виглядає словацький прем’єр
Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.
Потрібні зміни!
За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:
*Простягнути руку країнам «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України
*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією
*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку
*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.
*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.
25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.
Вікторія Андруша не зламалась, хоча її досі турбують флешбеки. Фото: Facebook героїні
«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»
24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.
— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.
Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.
Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.
— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.
Вікторія з батьками в будинку в селі Старий Биків. Фото Еміль Дак The New Yorker
Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.
«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»
Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.
— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».
Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...
Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.
Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.
Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.
Після звільнення Вікторія Андруша розповіла свою історію на Міжнародному форумі європейської України в Берліні. Фото: сайт форуму CivilMPlus.org
Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.
Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.
Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.
Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.
«Після полону стала боятися раптових дотиків»
Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.
— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.
Вікторія Андруша (ліворуч) разом з іншими звільненими з полону в день обміну 21 вересня 2022 року. Фото: telegram Андрія Єрмака
Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.
Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.
Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.
Росіяни сміялись: «Ти шкільний вчитель, а тепер сама мусиш складати нам іспит». Фото: приватний врхів
Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.
Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.
25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.
Вікторія Андруша не зламалась, хоча її досі турбують флешбеки. Фото: Facebook героїні
«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»
24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.
— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.
Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.
Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.
— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.
Вікторія з батьками в будинку в селі Старий Биків. Фото Еміль Дак The New Yorker
Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.
«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»
Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.
— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».
Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...
Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.
Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.
Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.
Після звільнення Вікторія Андруша розповіла свою історію на Міжнародному форумі європейської України в Берліні. Фото: сайт форуму CivilMPlus.org
Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.
Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.
Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.
Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.
«Після полону стала боятися раптових дотиків»
Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.
— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.
Вікторія Андруша (ліворуч) разом з іншими звільненими з полону в день обміну 21 вересня 2022 року. Фото: telegram Андрія Єрмака
Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.
Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.
Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.
Росіяни сміялись: «Ти шкільний вчитель, а тепер сама мусиш складати нам іспит». Фото: приватний врхів
Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.
Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.
«Вони могли спитати, скільки є заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «Хіба не дванадцять?» Змушували вчити вірш «Вибачте, дорогі росіяни» та наказували «придумати для нього душевну мелодію»
Ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр
Після того як Юлія Лелеко з двома дітьми приїхала до Варшави, стан її трирічного сина з розладом аутичного спектра сильно погіршився.
– Це був якийсь щоденний квест – дожити до вечора, – згадує Юля. – Протягом двох місяців Марко не вставав з ліжка та відмовлявся контактувати із зовнішнім світом. Ми зі старшим сином виявилися повністю залежними від настрою малого. І найстрашнішим було навіть не те, що він міг будь-де влаштувати скандал. Лякало, що син дедалі більше занурювався в себе, і з кожним днем шанси на те, що він навчиться нормально взаємодіяти з суспільством, танули на очах.
Будь-яка спроба поставити дитину на підлогу закінчувалася моторошною істерикою, разом з тим треба було ходити в магазини, забирати старшого зі школи і займатися побутом, який у новій країні був геть не налаштований.
Маркові були вкрай потрібна поведінкова терапія та спеціалізований дитячий садок, але потрапити до такого садка можна було тільки з підтвердженим польськими лікарями діагнозом. Юлії довелося шукати можливості ефективної реабілітації для свого малюка з особливими потребами. Однак ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр.
За словами Юлії Лелеко, в Україні діагноз аутизм офіційно не ставиться дитині до трьох років. Разом з тим відомо: що раніше почати займатися, то кращих результатів у корекції можна досягти. У Польщі можливості для інклюзії значно ширші, але для цього необхідно оформити спеціальні документи. Процедура оформлення тривала для Юлі та її сина пів року.
Марко на заняттях у дитячому садочку в Польщі демонструє значний прогрес. Фото: приватний архів
– Основна проблема була в тому як знайти психіатра і отримати висновок, – згадує Юлія. – До державного спеціаліста у Варшаві швидко не потрапиш – візити розписані на місяці вперед. А приватні психіатри, як правило, відмовляли іноземцям і пропонували лише оглянути дитину та написати рекомендації, ставити ж офіційний діагноз не наважувалися. Пояснюючи це тим, що з дитиною неможливо глибоко поспілкуватися через мовні бар’єри. Також у Варшаві є мережа клінік, в яких пропонують тестування ADOS (шкала спостереження для діагностики аутизму) і видають усі необхідні документи для оформлення інвалідності, але коштує це 2500 злотих. Сума величезна. Отож, я продовжувала пошуки, аж доки нарешті не знайшла польського психіатра, який поставив діагноз за один візит і взяв за консультацію 200 злотих.
Сьогодні Марко ходить до терапевтичного дитячого садка, займається з логопедом та спеціалістом сенсорної інтеграції, відвідує безліч занять. Дитина показує величезний прогрес, більше не боїться контактувати зі світом, і хоча попереду ще багато праці, в Юлі з’явився час, робота і надія на те, що її син «впишеться» в соціум.
Особливу дитину можна віддати навіть до приватного садочка – заклади отримують дотації
– Перше, що треба зробити після переїзду до Польщі з особливою дитиною – прийти до poradnia psychologiczno-pedagogiczna (психолого-педагогічного консультаційного центру) вашого району, – пояснює педагог-дефектолог Дар’я Харкова. – Адресу установи можна знайти в Google. У таких установах дедалі частіше працюють україномовні перекладачі, які допомагають поспілкуватися зі спеціалістами. Самих українських документів для підтвердження діагнозу в Польщі замало. У порадні можуть попросити пройти додаткові обстеження і принести присяжний (тобто завірений офіційно) переклад українських документів. А якщо діагноз ще ніколи не ставили, вам детально розкажуть як це зробити з нуля. У будь-якому разі доведеться полювати на висновок польського психіатра. Мета відвідування порадні – отримати orzeczenie o potrzebie kształcenia specjalnego (акт про необхідність спецнавчання), з яким можна влаштувати дитину в садок чи школу, а також отримувати необхідні додаткові заняття.
Дарина займається з Марком. Фото: приватний архів
До речі, в Польщі дорослі не обговорюють проблеми дитини в її присутності. Вважається, що це може ії образити, тому перша зустріч у порадні найчастіше відбувається лише з батьками. Вони приходять з документами, розповідають про проблему, і тільки після цього фахівці працюють з малечею.
Сама Дарина переїхала до Варшави вісім років тому, пройшла тут додаткове навчання і тепер займається з дітьми, які мають особливості розвитку різного ступеня важкості. За словами дефектолога, зараз Польща має вражаючі можливості для реабілітації дітей з аутизмом. Але оформлення діагнозу за всіма правилами – процес для терплячих.
– Найпростіший і безкоштовний спосіб – записатися до психіатра по медичній страховці NFZ, але в цьому випадку чекати на консультацію можна і пів року ( у маленьких містечках трапляються виняткові випадки, коли черг немає). Саме тому більшість мам обирає варіант записатися до приватної клініки. Врахуйте, що психіатр скоріше за все не поставить діагноз “аутизм” за один візит. Уточнюйте заздалегідь, скільки часу знадобиться для встановлення діагнозу, аби це не влетіло вам у копійку, – радить Дар’я.
Психіатр видає дві довідки: для порадні та для оформлення інвалідності. Другий документ дійсний лише місяць. У Варшаві інвалідність оформлюється на вулиці Generala Andersa, 5 у міському відділі до справ інвалідів (Miejski Zespół ds. Orzekania o Niepełnosprawności), такі відділи існують у кожному місті, гміні. Механізм оформлення дуже подібний всюди, в деяких відділах додатково попросять завірені переклади документів, додаткові обстедення, в деяких – ні. Приносите набір документів, працівник закладу заповнює папери. Далі чекаєте, коли вас викличуть на комісію. Адже саме від рішення комісії залежить, чи призначать виплати на дитину (комісія визначає рівень самостійності особи з інвалідністю і від цього залежить, чи опікун отримуватиме виплати), чи можна буде оформити низку інших пільг. Виплата на дитини з інвалідністю в Польщі становить дві тисячі злотих на місяць. Її може оформити один із батьків за умови, що він не працює і не має інших джерел доходу.
Після отримання висновку психолого-психіатричного консультаційного центру (навіть не чекаючи оформлення інвалідності в Польщі) можна записувати малечу до спеціального садочка чи школи. Список спецзакладів освіти видають також у порадні. Але, звичайно, є можливість підшукати щось самій. Завдяки тому, що садок отримує субвенцію (грошова допомога з держбюджету) на дітей з інвалідністю, навіть приватні інклюзивні садочки Польщі можуть коштувати в межах 500-800 злотих на місяць.
Оформлення діагнозу за правилами допомагає економити щомісяця до тисячі злотих
І навіть якщо родина не має коштів на терапію дитини, в Польщі існують безкоштовні програми й інклюзивні дитсадки.
– Я була приємно вражена, коли моя донька пішла до безкоштовного садка, а різні приватні центри запропонували нам до десяти занять на місяць безкоштовно. Таке можливо завдяки дотаціям від ЄС, – радіє Тетяна Леуш, мати семирічної Вероніки із синдромом Дауна.
Вартість приватних занять з логопедом, спеціалістом сенсорної інтеграції або поведінкової терапії – від 80 до 170 злотих на годину. Заняття можна відвідувати навіть без офіційного діагнозу. Разом з тим саме документи, оформлені за процедурою, допомагають значно знизити витрати на терапію, адже дитині з особливими потребами рекомендують щонайменше три заняття на тиждень.
***
В Польщі існує досить багато громадських організацій та ініціатив, які допомагають батькам дітей з аутизмом. Як знайти підтримку, якщо виховуєте дитину з аутизмом дивіться тут.
Варто занотувати і телефони медичної допомоги при аутизмі, особливо під час кризових ситуацій, як наприклад, переїзд до іншої країни, тож дивіться корисні контакти тут.
Ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр
Після того як Юлія Лелеко з двома дітьми приїхала до Варшави, стан її трирічного сина з розладом аутичного спектра сильно погіршився.
– Це був якийсь щоденний квест – дожити до вечора, – згадує Юля. – Протягом двох місяців Марко не вставав з ліжка та відмовлявся контактувати із зовнішнім світом. Ми зі старшим сином виявилися повністю залежними від настрою малого. І найстрашнішим було навіть не те, що він міг будь-де влаштувати скандал. Лякало, що син дедалі більше занурювався в себе, і з кожним днем шанси на те, що він навчиться нормально взаємодіяти з суспільством, танули на очах.
Будь-яка спроба поставити дитину на підлогу закінчувалася моторошною істерикою, разом з тим треба було ходити в магазини, забирати старшого зі школи і займатися побутом, який у новій країні був геть не налаштований.
Маркові були вкрай потрібна поведінкова терапія та спеціалізований дитячий садок, але потрапити до такого садка можна було тільки з підтвердженим польськими лікарями діагнозом. Юлії довелося шукати можливості ефективної реабілітації для свого малюка з особливими потребами. Однак ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр.
За словами Юлії Лелеко, в Україні діагноз аутизм офіційно не ставиться дитині до трьох років. Разом з тим відомо: що раніше почати займатися, то кращих результатів у корекції можна досягти. У Польщі можливості для інклюзії значно ширші, але для цього необхідно оформити спеціальні документи. Процедура оформлення тривала для Юлі та її сина пів року.
Марко на заняттях у дитячому садочку в Польщі демонструє значний прогрес. Фото: приватний архів
– Основна проблема була в тому як знайти психіатра і отримати висновок, – згадує Юлія. – До державного спеціаліста у Варшаві швидко не потрапиш – візити розписані на місяці вперед. А приватні психіатри, як правило, відмовляли іноземцям і пропонували лише оглянути дитину та написати рекомендації, ставити ж офіційний діагноз не наважувалися. Пояснюючи це тим, що з дитиною неможливо глибоко поспілкуватися через мовні бар’єри. Також у Варшаві є мережа клінік, в яких пропонують тестування ADOS (шкала спостереження для діагностики аутизму) і видають усі необхідні документи для оформлення інвалідності, але коштує це 2500 злотих. Сума величезна. Отож, я продовжувала пошуки, аж доки нарешті не знайшла польського психіатра, який поставив діагноз за один візит і взяв за консультацію 200 злотих.
Сьогодні Марко ходить до терапевтичного дитячого садка, займається з логопедом та спеціалістом сенсорної інтеграції, відвідує безліч занять. Дитина показує величезний прогрес, більше не боїться контактувати зі світом, і хоча попереду ще багато праці, в Юлі з’явився час, робота і надія на те, що її син «впишеться» в соціум.
Особливу дитину можна віддати навіть до приватного садочка – заклади отримують дотації
– Перше, що треба зробити після переїзду до Польщі з особливою дитиною – прийти до poradnia psychologiczno-pedagogiczna (психолого-педагогічного консультаційного центру) вашого району, – пояснює педагог-дефектолог Дар’я Харкова. – Адресу установи можна знайти в Google. У таких установах дедалі частіше працюють україномовні перекладачі, які допомагають поспілкуватися зі спеціалістами. Самих українських документів для підтвердження діагнозу в Польщі замало. У порадні можуть попросити пройти додаткові обстеження і принести присяжний (тобто завірений офіційно) переклад українських документів. А якщо діагноз ще ніколи не ставили, вам детально розкажуть як це зробити з нуля. У будь-якому разі доведеться полювати на висновок польського психіатра. Мета відвідування порадні – отримати orzeczenie o potrzebie kształcenia specjalnego (акт про необхідність спецнавчання), з яким можна влаштувати дитину в садок чи школу, а також отримувати необхідні додаткові заняття.
Дарина займається з Марком. Фото: приватний архів
До речі, в Польщі дорослі не обговорюють проблеми дитини в її присутності. Вважається, що це може ії образити, тому перша зустріч у порадні найчастіше відбувається лише з батьками. Вони приходять з документами, розповідають про проблему, і тільки після цього фахівці працюють з малечею.
Сама Дарина переїхала до Варшави вісім років тому, пройшла тут додаткове навчання і тепер займається з дітьми, які мають особливості розвитку різного ступеня важкості. За словами дефектолога, зараз Польща має вражаючі можливості для реабілітації дітей з аутизмом. Але оформлення діагнозу за всіма правилами – процес для терплячих.
– Найпростіший і безкоштовний спосіб – записатися до психіатра по медичній страховці NFZ, але в цьому випадку чекати на консультацію можна і пів року ( у маленьких містечках трапляються виняткові випадки, коли черг немає). Саме тому більшість мам обирає варіант записатися до приватної клініки. Врахуйте, що психіатр скоріше за все не поставить діагноз “аутизм” за один візит. Уточнюйте заздалегідь, скільки часу знадобиться для встановлення діагнозу, аби це не влетіло вам у копійку, – радить Дар’я.
Психіатр видає дві довідки: для порадні та для оформлення інвалідності. Другий документ дійсний лише місяць. У Варшаві інвалідність оформлюється на вулиці Generala Andersa, 5 у міському відділі до справ інвалідів (Miejski Zespół ds. Orzekania o Niepełnosprawności), такі відділи існують у кожному місті, гміні. Механізм оформлення дуже подібний всюди, в деяких відділах додатково попросять завірені переклади документів, додаткові обстедення, в деяких – ні. Приносите набір документів, працівник закладу заповнює папери. Далі чекаєте, коли вас викличуть на комісію. Адже саме від рішення комісії залежить, чи призначать виплати на дитину (комісія визначає рівень самостійності особи з інвалідністю і від цього залежить, чи опікун отримуватиме виплати), чи можна буде оформити низку інших пільг. Виплата на дитини з інвалідністю в Польщі становить дві тисячі злотих на місяць. Її може оформити один із батьків за умови, що він не працює і не має інших джерел доходу.
Після отримання висновку психолого-психіатричного консультаційного центру (навіть не чекаючи оформлення інвалідності в Польщі) можна записувати малечу до спеціального садочка чи школи. Список спецзакладів освіти видають також у порадні. Але, звичайно, є можливість підшукати щось самій. Завдяки тому, що садок отримує субвенцію (грошова допомога з держбюджету) на дітей з інвалідністю, навіть приватні інклюзивні садочки Польщі можуть коштувати в межах 500-800 злотих на місяць.
Оформлення діагнозу за правилами допомагає економити щомісяця до тисячі злотих
І навіть якщо родина не має коштів на терапію дитини, в Польщі існують безкоштовні програми й інклюзивні дитсадки.
– Я була приємно вражена, коли моя донька пішла до безкоштовного садка, а різні приватні центри запропонували нам до десяти занять на місяць безкоштовно. Таке можливо завдяки дотаціям від ЄС, – радіє Тетяна Леуш, мати семирічної Вероніки із синдромом Дауна.
Вартість приватних занять з логопедом, спеціалістом сенсорної інтеграції або поведінкової терапії – від 80 до 170 злотих на годину. Заняття можна відвідувати навіть без офіційного діагнозу. Разом з тим саме документи, оформлені за процедурою, допомагають значно знизити витрати на терапію, адже дитині з особливими потребами рекомендують щонайменше три заняття на тиждень.
***
В Польщі існує досить багато громадських організацій та ініціатив, які допомагають батькам дітей з аутизмом. Як знайти підтримку, якщо виховуєте дитину з аутизмом дивіться тут.
Варто занотувати і телефони медичної допомоги при аутизмі, особливо під час кризових ситуацій, як наприклад, переїзд до іншої країни, тож дивіться корисні контакти тут.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»
Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.
В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.
Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.
Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.
Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.
Анна Самойленко. Фото: приватний архів
Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».
Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.
Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».
Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».
А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.
Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»
Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.
Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.
Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.
Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.
Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.
Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків. Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.
І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.
А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.
Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.
Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.
Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.
Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.
До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.
Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»
Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.
У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.
Регіна Гусейнова-Чекурда. Фото: приватний архів
У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.
Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.
Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.
Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.
Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.
Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.
Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.
Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.
У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.
В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.
Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.
Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.
Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.
Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?
А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?
Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?
Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі.
Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.
Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.
Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»
Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.
Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала, не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.
І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.
Юлія Квасниця. Фото: приватний архів
Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.
Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.
Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.
Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.
Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.
Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.
Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.
Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.
Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»
Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.
Марина Мазурак. Фото: приватний архів
І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».
Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.
Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.
Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.
Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.
Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.
У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».
Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»
Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.
В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.
Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.
Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.
Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.
Анна Самойленко. Фото: приватний архів
Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».
Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.
Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».
Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».
А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.
Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»
Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.
Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.
Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.
Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.
Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.
Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків. Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.
І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.
А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.
Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.
Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.
Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.
Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.
До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.
Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»
Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.
У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.
Регіна Гусейнова-Чекурда. Фото: приватний архів
У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.
Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.
Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.
Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.
Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.
Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.
Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.
Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.
У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.
В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.
Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.
Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.
Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.
Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?
А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?
Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?
Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі.
Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.
Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.
Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»
Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.
Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала, не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.
І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.
Юлія Квасниця. Фото: приватний архів
Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.
Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.
Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.
Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.
Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.
Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.
Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.
Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.
Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»
Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.
Марина Мазурак. Фото: приватний архів
І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».
Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.
Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.
Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.
Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.
Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.
У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».
Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.
Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry
«Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»
— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.
Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.
Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris
Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.
Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.
Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.
Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.
«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»
Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.
Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris
Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.
— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!
Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.
Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.
«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»
Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.
— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт. Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.
Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:
— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.
«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»
Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.
57% французів підтримують Україну (дані Eurobarometer). Ейфелева вежа 24 серпня 2023 року. Фото: Karim Ait/ Adjedjou/ABACAPRESS.COM/East News
Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.
— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.
Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.
«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»
Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»
Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.
Рятуючи свого улюбленця на кордоні, Лєра загубила сумку з речами. Фото з Instagram @lera_in_paris
Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.
— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.
Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.
Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.
Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.
Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.
Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.
Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry
«Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»
— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.
Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.
Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris
Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.
Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.
Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.
Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.
«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»
Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.
Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris
Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.
— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!
Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.
Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.
«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»
Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.
— Спочатку друг запропонував мені просто походити до їхнього офісу й ознайомитись з тим, як у них працюють комунікації, — пояснює Лєра. — Наступні два місяці я ходила до його компанії, спілкувалася з колегами, вивчала французький ринок та аудиторію. Після чого запропонувала власникам свою комунікаційну стратегію. Пояснила, як можу покращити роботу компанії, як це вплине на прибуток — і таким чином отримала свій перший контракт. Я реалізувала заплановане. Клієнти залишилися задоволені результатом, перший млинець виявився не комом і став для мене гарним стартом. Далі все розвивалося за законами нетворкінгу: партнери компанії помітили, що фірма почала краще вести комунікації і теж захотіли стати моїми клієнтами. Згодом звернулися їхні конкуренти. Так поступово я отримала стільки замовлень, що відчула впевненість.
Зараз клієнти Лєри — це французькі IT та консалтинг компанії. Розповідаючи про те, що за ці півтора роки було найскладнішим, Лєра каже:
— Якщо не згадувати про пов'язану з відкриттям та діяльністю агенції бюрократією, складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я. Я погано уявляла, як зі своєю французькою зможу працювати в комунікаціях, де мова — це, по суті, головний інструмент. Коли я почала працювати зі своїм першим клієнтом, ми з викладачем французької ретельно пропрацювали необхідну мені лексику. Сьогодні мовного бар'єру я не відчуваю. Однак про всяк випадок після кожної зустрічі записую все, про що ми з клієнтом домовилися, уточнюючи в нього, чи правильно я зрозуміла деталі.
«Мої перші кілька зарплат майже повністю пішли на навчання»
Щоб максимально нівелювати свою неідеальну французьку, я пройшла курс зйомки й монтажу, вивчала таргетинг і заглибилась у візуальний контент — тепер я можу створити макети для публікації, постери, презентації сама й на високому рівні. Мої перші кілька зарплат практично повністю пішли на навчання. Але це принесло результат. Зараз у мене набагато більше навичок, і це дає мені конкурентну перевагу. Умовно кажучи замість того, щоб наймати відразу чотирьох фахівців (одного на зйомку, другого на монтаж, третього на тексти, а четвертого на дизайн), фірма укладає контракт тільки з агенцією.
57% французів підтримують Україну (дані Eurobarometer). Ейфелева вежа 24 серпня 2023 року. Фото: Karim Ait/ Adjedjou/ABACAPRESS.COM/East News
Коли клієнтів побільшало і фінансове становище покращилось, Лєра орендувала власну квартиру.
— У Парижі із довгостроковою орендою житла все дуже непросто, — розповідає Лєра. — Аби тебе в принципі розглядали як орендаря, орендна плата має становити не більше 30 відсотків від твоєї зарплати (середня вартість квартири розміром 29-35 квадратних метрів у безпечному районі Парижа становить приблизно 1100 євро. Якщо квартира мебльована — 1500-2000 євро). Власника нерухомості не цікавить, скільки грошей у тебе на рахунку — йому потрібне підтвердження того, що ти маєш стабільний дохід. І хоча на момент пошуку квартири стабільний дохід у мене вже був, мені все одно знадобився гарант. Адже французькі власники житла не дуже люблять приватних підприємців. Навіть якщо я справді багато заробляю, в очах власника нерухомості надійніше виглядає найманий співробітник — нехай з меншим, але стабільним і надійним доходом.
Квартиру я шукала, як і роботу, близько пів року. Коли зрештою пощастило знайти, сама зробила ремонт — перефарбувала стіни, докупила деякі меблі. Я була першою, хто провів у будинок швидкісний WI-FI — як не дивно, до мене він тут нікому не був потрібен. Моїх сусідів цілком влаштовував дротовий інтернет. До речі, я помітила, що більшість французів абсолютно невибагливі до послуг — чи то швидкість інтернету, чи обслуговування в ресторані. Так, нещодавно в дуже недешевому ресторані в центрі міста я побачила мишу. Мене це шокувало, але ні адміністрація, ні інші відвідувачі не побачили в цьому нічого страшного. Безумовно, у Франції теж є люксовий сервіс, і впевнена, що в ресторані Мішлен миші не бігають. Але в середньому сегменті тут зовсім не так, як ми звикли бачити в Києві.
«Французи були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Адже вони обідають повноцінні півтори години»
Французи легше дивляться на життя, і мабуть, в цьому є шарм. Мені подобається їхнє вміння зупинятися, насолоджуватися життям. Це те, що я ніколи не вміла робити. Коли я прийшла до офісу своїх перших клієнтів, вони були шоковані тим, що мій обід тривав десять хвилин. Тоді як їхній — півтори години. За старою звичкою, я швидко їла та бігла працювати. Якось, побачивши, що я сиджу за роботою о восьмій годині вечора, до мене підійшла французька колега (вона залишалася в офісі, бо вони зі співробітниками грали в настільний теніс) і стурбовано запитала, чи не експлуатують мене. Коли я відповіла, що працюю допізна добровільно, вона була шокована: «Але хіба ти не втомлюєшся? Ти не повинна втомлюватись на роботі!»
Зараз я вже так не роблю. Франція та французи навчили мене цінувати свій час та свій ресурс. Тепер мій обід теж триває півтори години. Я зрозуміла, що це не забирає час, а навпаки — після гарного відпочинку продуктивність зростає, я працюю швидше та ефективніше. Тепер я навіть іноді можу взяти вихідний серед тижня — аби відпочити, а потім показати найкращий результат. Вміння вчасно зупинитись рятує від вигоряння.
Рятуючи свого улюбленця на кордоні, Лєра загубила сумку з речами. Фото з Instagram @lera_in_paris
Це одна з небагатьох подібностей між реальним Парижем та містом в серіалі «Емілі в Парижі», зазначає Лєра.
— Друзі й колеги часто жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі. Напевно, певна схожість і справді є — як от сфера, в якій я працюю. Але 90 відсотків реального життя ви в серіалі не побачите. Париж дуже різний — тут теж є небезпечні райони, де дівчині краще не з'являтися. За кадром залишаються, наприклад, страйки, через які часто не працює транспорт, а на вулицях скупчуються гори сміття.
Щодо колег, то, думаю, мені пощастило з ними більше, ніж Емілі. Мої клієнти — це співробітники IT та діджитал компаній, серед яких дуже багато іноземців. Є колеги з Британії, США, Колумбії, В'єтнаму та багатьох інших країн. Через це колектив відкритий до іноземців: усі намагаються знайти не те, що нас відрізняє, а навпаки те, що поєднує. За весь час я тут жодного разу не відчула себе чужою. З боку французів ставлення теж хороше. Вони не розуміють іммігрантів, які не хочуть вивчати мову й не інтегруються. Але якщо вони бачать, що ти навчаєшся, працюєш, прагнеш, то цінують і допомагають.
Попри те, що я, як і Емілі, працюю у сфері маркетингу, у моєму житті практично немає гламуру. Немає показаних у серіалі вечірок, на які приходиш у дизайнерській сукні та з червоною помадою.
Тут навіть якщо це корпоратив у шато (замок), всі одягнені дуже просто: джинси, футболки, в'єтнамки. Дівчата влітку можуть прийти з мокрою головою. Ніхто не намагається вразити оточуючих своїм зовнішнім виглядом.
Якось на одному з корпоративних семінарів колегам з компаній, що були моїми клієнтами, запропонували розповісти, яким вони бачать розвиток бізнесу наступного року. Всі співробітники відзначили, наскільки, виявляється, важливо правильно будувати комунікації, представляти компанію в соцмережах та медіа, як позитивно це впливає на прибуток та на розвиток бізнесу в цілому. І це найкраще, що я могла почути. В цей момент я нарешті на всі сто відчула, що моя робота ефетивна і це помічають інші.
«Я працювала о восьмій вечора, коли до мене підійшла французька колега й стурбовано спитала: “Тебе часом не експлуатують? Ти не повинна втомлюватись на роботі!» — розповідає героїня статті
Бездіяльність, що загрожує українсько-польським відносинам. Так Дональд Туск, який вже незабаром може очолити уряд, описав дії чинної польської влади щодо блокування пропускних пунктів. У Києві прямим текстом говорять, що за правління Моравецького не варто чекати деблокади, всі сподівання — на нового прем'єр-міністра Польщі. Протест, який триває фактично місяць, занадто дорого обходиться не лише політично, але й фінансово. За оцінками Європейської Бізнес Асоціації, в середньому день простою через блокаду завдає одній українській компанії близько мільйона гривень втрат. Загальні збитки української економіки від початку листопада вже сягнули понад 400 мільйонів євро. Які справжні причини протесту, які шляхи вирішення блокадної проблеми та які ризики для подальших українсько-польських взаємин — про це в матеріалі Sestry.
Водії на межі
Більше 2500 українських фур перебувають у блокадній пастці на польській території. Найбільше — на пункті пропуску «Рава-Руська-Гребенне». Його, як і ще два ПП — «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова» — польські перевізники блокують майже місяць — від 6 листопада. А з 23 листопада — ще й «Шегині-Медика». До протестувальників на фурах також приєднались фермери з ініціативи «Ошукане село». Блокадники не пускають українські вантажівки на тих напрямках, де кордон можуть перетинати фури вагою більше 7,5 тонн.
Польські перевізники блокують чотири пропускні пункти на польсько-українському кордоні. Фото: Sestry
«Водії, які сотні годин чекають в заторах, вже на межі», — розповідає Sestry про ситуацію на кордоні голова Міжнародної транспортної асоціації України Руслан Паращич:
— Вже є такі випадки, що хлопці (водії) залишають свої вантажівки і йдуть пішки до кордону. Це мало би спонукати польську владу, якось вирішувати це питання, бо саме їм надалі треба буде щось робити з цими машинами.
1 грудня українські водії біля пункту «Краківець-Корчова» оголосили голодування. Далекобійники кажуть, що в них закінчилися харчі та паливо. Вони відчувають себе заручниками. Українські водії вимагали, аби польські перевізники пропускали 14 вантажівок за годину. Дійшли компромісу: 7 автівок на годину, а гуманітарні та військові вантажі — поза чергою. Того ж дня, 1 грудня, українці припинили голодування. Але наголосили: тимчасово. Якщо ж польські перевізники не дотримаються слова, українські далекобійники готові офіційно оголосити голодування.
Що не подобається польським перевізникам?
До того, як Україна отримала так званий «транспортний безвіз» — тобто українським перевізникам скасували необхідні раніше дозволи на в’їзд в ЄС — польські компанії фактично панували на ринку загальноєвропейських перевезень. За останні роки на останніх припадало майже 50% всього ринку. Нині ситуація кардинально змінилась.
У польських перевізників є низка вимог до української влади. Фото: Michal Wawer/X
Вже цього року обсяги перевезень зросли в рази. Для порівняння, якщо у 2021-му в Польщу заїхали понад 160 тисяч вантажівок з України, то нині йдеться вже про понад півмільйона. До того ж українські компанії пропонують нижчі тарифи, ніж польські. Відтак послугами українців активно користуються компанії з різних країн ЄС.
Після російського вторгнення в Україну Євросоюз створив так звані коридори солідарності, щоб спростити вантажні перевезення між країнами ЄС та Україною. Насамперед йшлося про гуманітарну та військову допомогу, а згодом — експорт зерна.
У підсумку це повністю змінило ринок. Якщо раніше українські компанії виконували 60% транскордонних рейсів, а польські — 40%, то тепер співвідношення становить 90% до 10% — на користь українців.
«За таких умов, протест польських перевізників цілком зрозумілий», — каже Томаш Вальчак, політичний журналіст видання Super Express:
— Ці транспортні фірми — національна гордість Польщі. Вони, можна сказати, завоювали майже всі ринки Європи. Ясно і зрозуміло, що нині вони бояться конкуренції з українцями, які платять своїм водіям значно менше.
Перший тривожний дзвіночок продзвенів ще у травні цього року. Польські перевізники тоді влаштували масштабний протест біля пункту пропуску «Дорогуськ-Ягодин». Вимагали повернути дозвільну систему для українських компаній.
Тоді Київ пішов на поступки — для всіх польських перевізників, звідки б вони не везли вантажі, скасували дозволи на в‘їзд в Україну. Такого компромісу вистачило на півроку. Те, що протести поновились саме зараз, — не випадковість, — вважає голова Міжнародної транспортної асоціації України Руслан Паращич:
— Так звані страйкарі скористались ситуацією виборчого процесу у Польщі: нова влада ще не сформувала уряд після виборів і не зовсім активно реагує на ситуацію. Зараз немає дуже з ким говорити. Страйкарі ведуть себе приблизно так, як колись себе поводили приїжджі тітушки в Маріїнському парку: «Чого ви сюди приїхали?» — «Не знаємо». «Які ваші вимоги?» — «Не знаємо». «А що ви тут стоїте?» — «А візьміть телефон, у нас є страйковий комітет, він вам там все пояснить». Тобто вони чітко не можуть сформулювати ні чого вони там стоять, ні чого вони хочуть, ні хто вони такі. Це люди, яким за це стояння платять кошти.
Українські прикордонники показали пустий пункт пропуску в Ягодині, де традиційно все мало б бути заповнене фурами. Фото: з Фейсбуку Волинської митниці
Крім повернення дозвільної системи, яку, як уже заявили у Брюсселі, не скасують до 30 червня 2024 року, польські перевізники мають ще низку вимог:
— посилити для іноземних перевізників правила перевезень за ЄКМТ (Європейська Конференція Міністрів Транспорту);
— заборонити реєстрацію компанії в Польщі, якщо її фінанси перебувають за межами ЄС;
— створити окрему чергу для польських перевізників на єврономерах в «єЧерзі»;
— створити окрему чергу для порожніх фур;
— надати польським перевізникам доступ до системи «Шлях».
«Конфедерація» шукає всіх таких — невдоволених
Одним з організаторів протесту польських перевізників є політична сила «Конфедерація» і безпосередньо очільник Люблінського осередку Рафал Меклер. Ця партія здавна відома своїми антиукраїнськими гаслами. А сам Меклер — ще й власник компанії «Рафал Меклер Транспорт», яка, попри російську агресію, продовжує возити вантажі до Білорусі та Росії. Політик і бізнесмен свого часу брав участь в акціях, ключова вимога яких була скасувати антиросійські санкції. Його підтримують й інші політики «Конфедерації». Зокрема на кордон приїжджали депутати Кшиштоф Босак, Вітольд Туманович і Ґжеґож Браун. Останній, до речі, був єдиним депутатом Сейму, який після Бучі не підтримав резолюцію на засудження російської агресії, а також є автором гасла: «Зупинимо українізацію Польщі».
15 листопада Ґжеґож Браун прибув до польських страйкарів. Фото: Michal Wawer/X
Можна зрозуміти, чому українці схильні шукати політичний підтекст в блокуванні кордону з огляду на роль «Конфедерації» в цих протестах, каже журналіст видання Super Express Томаш Вальчак. Однак, переконаний, не варто зводити ситуацію на кордоні лише до політики:
— «Конфедерація» шукає всіх таких – невдоволених. А також ситуації, де є напруга між Польщею та Україною. З самого початку війни, коли українці почали приїжджати до Польщі, конфедерати голосно говорили, що для країни — це лихо. І вони використовували будь-яку ситуацію, щоб підкреслити, що поляки і українці не можуть разом жити. Спершу — були етнічні причини. Зараз — економічні, вони себе вважають захисниками польського бізнесу. Але інші партії не надто охоче до цього підходять. Особливо для нової влади важливішими будуть стосунки з Україною як з державою.
Об’єднання перевізників у Польщі значно впливовіші за будь-яку політичну силу, — наголошує колишній міністр праці Польщі Пьотр Кульпа. Попри те, що, на його думку, причини протестів лежать виключно в економічній площині, негативні наслідки будуть і в політиці:
— Найцінніше для польського і українського народу — це ставлення, це повага одне до одного. Бо саме в такі моменти вороги хороших стосунків між Польщею та Україною намагаються виливати свою ненависть. Як у Польщі проти України, так і в Україні проти Польщі.
Українські водії стоять майже місяць у довгих чергах на кордоні. Дорогуськ, 29 листопада. Фото: Jakub Orzechowski/Agencja Wyborcza.pl
Бездіяльність чинної польської влади — головна причина тієї ситуації, яка склалась на польсько-українському кордоні. Про це заявив Дональд Туск, який уже незабаром може очолити польський уряд.
На його думку, нинішня польська влада невдало розіграла українську карту. Політик переконаний — таку бездіяльність не можна вибачити, адже вона загрожує польсько-українським відносинам, і це не про захист польських інтересів.
У Києві підкреслюють, що блокування кордону є відголосом запеклої політичної боротьби на парламентських виборах Польщі. Вихід із ситуації може бути лише тоді, коли сформується коаліційний уряд на чолі із Туском.
— Оскільки тимчасовий уряд, який очолює Матеуш Моравецький, не активно працює по деблокаді й навряд чи розв'язуватиме проблему, — заявив радник керівника Офісу Президента Михайло Подоляк.
Однак, коли уряд Туска почне вирішувати питання, пов'язані з ринком перевезень, він насамперед дбатиме про добробут польських компаній, — прогнозує журналіст видання Super Express Томаш Вальчак:
— Я думаю, українці не будуть задоволені рішеннями, які ухвалюватиме нова влада. Але можна очікувати, що принаймні закінчиться страйк на кордоні — і товари без перешкод будуть доправлятись в обидва боки. Однак ще багато часу може пройти перш, ніж ця ситуація вирішиться.
Тим часом Михайло Подоляк наголошує: «Конфедерація» має повне право на протест. Однак він має бути не на українському кордоні, а в серці Європи — у Брюсселі:
— Ми ж говоримо про єдиний економічний європейський простір, де є відповідна конкуренція. Український перевізник — це конкурент польського перевізника, який свого часу був конкурентом для інших перевізників, зокрема, французьких та німецьких. Тому, якщо ви, польські перевізники, організовані партією «Конфедерація», хочете довести, що маєте право отримати ексклюзивні можливості працювати на ринку перевезень чи винищити конкуренцію, то йдіть, будь ласка, до Брюсселя і проводьте там протестні заходи.
27 листопада, вперше від початку протестів на кордоні, уже колишній польський міністр інфраструктури Анджей Адамчик надіслав листа українському віцепрем’єрові Олександрові Кубракову. У повідомленні закликав Київ виконати вимоги польських протестувальників. Принаймні скасувати обов’язкову реєстрацію в системі «єЧерга» транспортних засобів, які повертаються з України до ЄС, хоча б на прикордонних переходах «Зосін – Устилуг» та «Нижанковичі – Мальховіце».
Баланс інтересів: Україна може виконати частину вимог поляків
Україна може частково виконати вимоги польських перевізників, заявила заступниця голови Комітету Верховної ради з питань транспорту та інфраструктури Юлія Клименко. Зокрема, з її слів, українська сторона може погодитись пускати порожні європейські фури без черги, а також відкрити доступ до системи «Шлях».
Єдина вимога, яка не може бути виконана, наголосила Юлія Клименко, — це скасування «транспортного безвізу» Євросоюзу для України та повернення до системи дозволів на автоперевезення:
— Для нас зараз це — основний шлях. Якщо ми повернемо дозволи, які були до війни, а це лише близько 200 тисяч на рік — фактично зменшимо у три рази вантажоперевезення в Україні, і відповідно у три рази менше товарів, необхідних для українців, буде поставлено в Україну.
Українська влада сподівається, що кризу на кордоні зможе вирішити новий коаліційний уряд. Медика, 27 листопада. Фото: Omar Marques/Anadolu/East News
29 листопада прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, який очолює тимчасовий уряд, заявив, що домагатиметься відновлення дозволів для українських транспортних компаній на в’їзд до Євросоюзу, як того вимагають польські перевізники. Цю вимогу планує висунути на зустрічі міністрів транспорту ЄС у Брюсселі, яка запланована на 4 грудня.
Тьмяне світло в кінці тунелю з’явилось 1 грудня. Того дня у Варшаві відбулася зустріч заступника міністра розвитку громад, територій та інфраструктури України Сергія Деркача та держсекретаря міністерства інфраструктури Польщі Рафала Вебера під головуванням Ядвіги Емілевич, урядової уповноваженої з питань польсько-української співпраці у галузі розвитку та за участю Міністерства фінансів та Міністерств Польща. Сторони домовилися про три конкретні кроки:
1) відкриття пункту пропуску «Угринів-Долгобичув» для проїзду порожніх вантажівок;
2) створення в «єЧерзі» слотів для порожніх фур на ПП «Ягодин-Дорогуськ» і «Краковець-Корчова». На цих ПП є фізичні смуги для порожнього транспорту безпосередньо у пункті пропуску на обох боках кордону;
3) запуск пілотного проєкту з реєстрацією в «єЧерзі» безпосередньо перед перетином кордону на пункті пропуску «Нижанковичі – Мальховіце» терміном в один місяць.
Європі доведеться субсидувати тих, хто скаржиться
Єврокомісія провела вже кілька малорезультативних раундів перемов з посадовцями з України, Польщі та представниками польських перевізників.
30 листопада єврокомісарка з питань транспорту Адіна Велян пригрозила польській владі штрафними санкціями за блокування переходів на українсько-польському кордоні і обурилась тим, що Варшава не намагається вплинути на ситуацію:
— Немає доброї волі в пошуку рішення. Це моя сьогоднішня оцінка, і це майже повна відсутність участі польської влади. Кажу це тому, що польська влада має стежити за дотриманням закону на цьому кордоні. Я підтримую право людей на протести в усьому ЄС, але Україна, яка зараз перебуває у стані війни, не може стати заручницею блокади наших зовнішніх кордонів.
Блокада українського кордону польськими перевізниками може призвести до дефіциту та подорожчання імпортних продовольчих товарів. Адже за відсутності авіасполучення та російської блокади українських портів, автомобільні перевезення залишаються єдиним транспортним коридором з та в Україну.
Найефективніший інструмент Єврокомісії, який допоможе знизити градус напруги, — субсидії галузі протестувальників, вважає експерт UkraineAlert Service в Atlantic Council Пітер Дікінсон:
— Європа завжди так робить, їм доведеться субсидувати тих, хто скаржиться, — поляків, і обмежувати тих, хто конкурує, — українців. Тож Україна матиме нові обмеження, накладені на них, на їхніх вантажоперевізників. А польські та інші східноєвропейські компанії отримають субсидії Європейського Союзу.
Подібні ситуації ближчими роками будуть виникати постійно, продовжує Пітер Дікінсон. Протести польських перевізників, на його думку, — це лише початок:
— Україна інтегрується в ЄС. Тож країни, які збиткують від цього, будуть дуже сильно боротися за фінансування Євросоюзу. По суті, вони борються не проти України, а проти Брюсселя. І уже прямо кажуть: нам потрібні гроші.
Багатокілометрові черги з українських вантажівок, які блокують польські підприємці, тижнями не можуть потрапити до України. Співорганізаторами протестів виступила партія «Конфедерація», відома в Польщі своїми антиукраїнськими гаслами. Заблоковані всі основні пропускні пункти на кордоні. Український уряд запропонував провести переговори з польськими колегами. Українські водії, заблоковані на виїзді з Польщі, вже декілька тижнів перебувають поблизу кордону без елементарних умов для життя. Вони планують розпочати голодування, якщо ситуація не покращиться.
Українська сторона розпочала підготовку до евакуації водіїв із заблокованих пунктів пропуску на території Польщі. Також є ініціатива зі створення Штабу допомоги українцям на кордоні, аби забезпечити водіїв продуктами харчування, водою, медикаментами, пальним.
Sestry запитали у лідерок громадської думки в Польщі та Україні: про що свідчить ця ситуація на кордоні і як її можна вирішити?
Це перші отримані нами відповіді. Матеріал буде оновлюватися.
«Новий уряд РП знайде компроміс з перевізниками, але наслідки некомпетентності попередників ще побачимо»
Марта Лемпарт Фото: Paweł Wodzyński/East News
Марта Лемпарт, відома громадська діячка Польщі, лідерка потужного руху «Жіночий страйк»:
– Ситуація на польсько-українському кордоні є однією з тих пасток, які нинішня влада Польщі залишає для своїх наступників (у Польщі найближчим часом Сейм має проголосувати за новий уряд, який, найвірогідніше сформує опозиція на чолі з Дональдом Туском – ред.). У попередньої влади не було політики, яка мала би сенс, і ми зараз спостерігаємо наслідки цього. Безумовно, можна було передбачити і попередити конфлікт між перевізниками, тоді як на нинішньому етапі ескалації буде набагато складніше вирішити проблему.
Попередній уряд був некомпетентний і не впроваджував жодних довготермінових передбачуваних рішень. Зокрема, ми бачимо й відсутність виваженої соціальної політики, доступу до ринку праці та житла для біженців тощо. Попередній уряд Польщі прагнув усі проблеми в державі списати на те, що у цьому винна війна Росії в Україні і використовував це у виборчій кампанії.
Для нового уряду Польщі вирішення проблеми протестів перевізників буде значним викликом, оскільки ми бачимо на сьогодні високий рівень ескалації цієї ситуації. Дуже складно буде переконати обидві сторони – польських та українських перевізників – до компромісних рішень. Наслідки некомпетентності чи зумисного створення напруги в різних сферах з боку попереднього уряду Польщі ми, на жаль, ще побачимо, бо це значною мірою відіб’ється на людях, суспільстві. Але новий уряд буде значно компетентнішим, він матиме серйозні підходи до зобов’язань Польщі як члена Європейського Союзу, на відміну від попередників. І тому є всі шанси випрацювати компромісне рішення. Шкода, що нинішній уряд затягує час і не бажає піти гідно, тому ситуація є «підвішеною» вже протягом місяця.
«Через блокаду на кордоні страждають не лише українці, але й польські експортери»
Леся Вакулюк. Фото: приватний архів
Леся Вакулюк, українська журналістка:
– Лише невелика частина українців з холодним розумом спостерігає за ситуацією на кордоні між Польщею та Україною і вважає, що те, що там відбувається, – тільки на руку Росії, якщо й не самою Росією інспіровано. Адже добрі відносини між поляками і українцями точно не в інтересах Путіна.
Усе частіше, на жаль, можна почути цитату з «Тараса Бульби» Миколи Гоголя: «Ну, що, синку, помогли тобі твої ляхи?!». Це, звісно, прикро, зважаючи на те, яку величезну допомогу Польща надавала і надає Україні та українським біженцям. Але українці, які не надто розуміються на польській політиці й на теперішній тамтешній політичній ситуації, сприймають кризу на кордоні ледь не як зраду. «Тоді чому польські перевізники і фермери зараз блокують кордон? Війна ж Росією ще не закінчилася?» – Ображено запитують мої співвітчизники. Зрозумілих виважених пояснень від блокувальників в українському медіапросторі не чути. Окрім того, ніхто з польської влади теж не комунікує те, чому так відбувається і що далі.
Ну, а тим часом, страждають не лише українські перевізники, а й польські експортери. Адже за час повномасштабного вторгнення експорт з Польщі в Україну значно зріс. Зараз же через блокаду в українських магазинах уже помітний дефіцит деяких товарів.
«Блокада кордону є чудовою підкормкою для російської агентури»
Бʼянка Залевська. Фото: приватний архів
Бʼянка Залевська, відома польська журналістка, нагороджена президентом України орденом княгині Ольги ІІ ступеня
– Блокада українсько-польського кордону, як і будь-яке непорозуміння між нашими країнами, є чудовою підкормкою для російської агентури. Відсутність узгодженої позиції і навіть інформація, що має ознаки маніпуляції надходить з кордону, є прекрасною нагодою для Росії, щоб роз’єднати наші держави. Проте від блокади програють обидві країни – Україна та Польща. На жаль, польський уряд, який міг би вирішити цю проблему, не втручається на достатньому рівні. Хоча нарешті відбулися переговори на між учасниками акції протесту з прикордонного переходу в Медиці та новим міністром сільського господарства Польщі. Ці переговори відбулися під Варшавою. На кордоні зʼявляються українські політики, щоб порозмовляти, протестувальники скаржаться, що не бачили нікого з польських політиків.
Нинішній уряд Польщі, який називають «тимчасовим» або «двотижневим», піднімає цю тему тільки під тиском. Міністри, які пішли з уряду, «ховають голову в пісок», а нові, ймовірно, скинуть це на наступний уряд, який оберуть у грудні. У цій ситуації є велика загроза того, що протест може тривати до лютого, як заявляють протестувальники.
«Проблема на кордоні вимагає негайного вирішення»
Ганна Гопко. Фото: приватний архів
Ганна Гопко українська громадська діячка, експертка з адвокації, колишня голова Комітету Верховної Ради із закордонних справ
– Я наголошую на всіх міжнародних зустрічах, що блокування польськими перевізниками транспортних перевезень, вантажу України – це порушення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, порушення свободи вантажних перевезень. І взагалі порушення принципів і політики: коли українці віддають свої життя за безпеку Європи, то хотілося б бачити відповідне ставлення і повагу. Хотілося б, щоб ЄС якнайшвидше виконав свої зобов’язання по відношенню до України і, відповідно, до Угоди про асоціацію. Це абсолютно неприйнятно: коли Росія вбиває українців, то так само це блокування теж вбиває і теж створює загрозу гуманітарної катастрофи. Проблема вимагає негайного вирішення, а не очікування на зміну польського уряду
«Ситуація є критичною, це загроза економічній і національній безпеці України»
Наталія Форсюк, координаторка проєкту «Відновлюємо Україну разом» громадської організації «Мережа Захисту Національних Інтересів «АНТС»:
– Це виглядає як боротьба за майбутній ринок після війни. І використання повної залежності нашої держави від коридорів солідарності з ЄС, поставок необхідних для виживання країни. Що виглядає, на жаль, відверто цинічно і не дуже далекоглядно. Адже Росія в якості нового сусіда по кордону Польщі точно не потрібна.
Ситуація є критичною, це загроза економічній і національній безпеці України. Не може бути повернення до системи обміну дозволами (на здійснення перевезень компаніями з України до Польщі та ЄС – ред.). Обмін дозволами означав би для нас практично повну зупинку поставок гуманітарної допомоги, пального, медикаментів та банкрутство підприємств, які навіть в таких умовах продовжують заробляти валюту для держави і платити податки в Україні. Потрібно продовжити Угоду про лібералізацію перевезень між Україною та ЄС, як мінімум, до кінця війни з Росією.
«Головне, шукаючи правди в сусідських війнах, не втратити життя, коли справжні вороги підпалюють ваш дім»
Марія Гурська. Фото: приватний архів
Марія Гурська, журналістка, головна редакторка онлайн-журналу Sestry:
– Будь-яке сусідство є незручним. Співіснуючи, сваряться навіть у великій родині (ми, українці, знаємо про це найліпше і навіть оспівали ці сварки в літературі і кіно – чого варта хоча б «Кайдашева сім'я» Івана Нечуй-Левицького).
Та коли на порозі вашого спільного будинку (Європи) опиняється група злочинців зі зброєю, ви кличете на допомогу саме сусіда. А уявімо, що поки сусід боронить вашу браму і сам на сам б'ється з озброєними негідниками, які хочуть вас вбити і зайняти ваші оселі, ви встановлюєте грати між поверхами, і починаєте збирати підписи за те, щоб сусід не користувався ліфтом, бо позавчора наступив вам на ногу?
Ділитися простором, ідеями, матеріальними здобутками – це завжди означає поступатися власними інтересами. Якщо така ситуація триває довго, а ви до неї неготові, це може звести з розуму. Головне, шукаючи правди в сусідських війнах і бігаючи між поверхами, не втратити життя, коли справжні вороги підпалюють ваш дім.
«Мусимо вчитися працювати за стандартами ЄС»
Олена Бондаренко. Фото: приватний архів
Олена Бондаренко, українська журналістка:
– Та ситуація, яку ми бачимо на кордоні, це вже наслідки. Причина ж полягає у тому, що ми мусимо навчитися працювати за стандартами Європейського Союзу. Я вважаю, що вирішення проблеми знаходиться по українській стороні, треба усувати порушення, уніфікувати правила роботи на ринку перевезень. Українська влада мусила би здійснити певні кроки щодо цього і проводити переговори з польськими перевізниками. Це не приватна справа і не справа транспортної галузі, питання є значно ширшим. Із зерном ситуація була дуже подібною.
Свого часу польські перевізники також були змушені розпочати працювати на ринку перевезень за європейськими нормами.
Водночас, про причини ситуації, яка виникла на кордоні, зараз не вигідно говорити нинішньому польському уряду. І новий польський уряд, швидше за все, не швидко візьметься за це питання, бо він матиме багато інших проблем.
«Для українського бізнесу сьогодні дороги до Євросоюзу – це артерії життя!»
Катерина Сухомлинова. Фото: приватний архів
Катерина Сухомлинова, координаторка Центру ім. Лемкіна у Варшаві, рятувальниця з Маріуполя:
– Проблеми, якщо їх не вирішувати, створюють кризу у відносинах, що дає можливість не лише тішитись нашому спільному ворогу – Росії, а й вдало «підливати масла у вогонь». Україну і Польщу об'єднує спільна боротьба і розуміння того, що наша країна сьогодні платить своїми життями не лише за свою незалежність, а за Демократії усього світу, за ті самі принципи «рівних – серед рівних».
Через політичну ситуацію в Польщі ще триває процес створення нового уряду. Проблема перевізників на кордоні між нашими країнами щодня добиває економіку України, руйнує логістичні зв'язки, які і без того страждають в часі агресивної війни, розв'язаної Росією. Швидкого вирішення без прямих переговорних ініціатив від української влади не буде. Для українського бізнесу сьогодні дороги до Євросоюзу, без перебільшення – це артерії життя! Обов'язок президента України, який запевняє, що завжди може просто подзвонити і поговорити з сусідами, терміново втрутитись. Зволікання діє вбивче на економіку України.
Ситуація сприяє задуму російського окупанта, який добивається виснаження України і узгодження неприйнятних для нас умов агресора. Та не діждуться. Я вірю – Україна Переможе! Але кожна країна може зменшити ціну війни для українців, яку ми платимо щодня. Економіка – це теж невід'ємна сторона фронту, того реального – військового. Кров українців – на совісті кожного, хто свідомо чи ні підіграє Росії.
Я закликаю керівників і уряди обох країн до прямого діалогу і якнайшвидшого розв'язання цього питання, яке вартує людських життів, не лише тих, хто може і надалі помирати у черзі на кордоні.
***
Друзі, ви маєте свою думку про ситуацію на українсько-польському кордоні? Надсилайте вашу позицію на пошту редакції: redakcja@sestry.eu
Марія Гурська: Більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. Польські медіа з посиланням на організаторів протесту говорять, що глибинні причини полягають у корупції на кордоні з українського боку, яка, власне, призвела до дискримінації польських водіїв у чергах на пунктах пропуску. Чи це відповідає це дійсності?
Микола Княжицький: Розмови про те, що причиною блокування кордонів стала корупція з українського боку, не відповідають дійсності. Якщо вона існує, її можна перемогти — для цього в Україні існують антикорупційні органи і прокуратура, так само, як і в Польщі. Польська й українська прокуратури ефективно співпрацюють. Якби були б заяви про те, що на кордоні нібито існує корупція, очевидно, слідчі органи з цим би розібралися.
МГ: Але що тоді мотивує польських перевізників блокувати кордон?
МК: Передусім це політичне питання. Криза на кордоні ініційована проросійським блоком «Конфедерація» [на останніх парламентських виборах партія набрала 7,16% голосів і стала п’ятою, яка подолала п’ятивідсотковий бар’єр і пройшла до Сейму. — Ред.]. І, на жаль, ця політична сила не звертається до чинної влади, а очікує приходу майбутнього уряду Дональда Туска, який зможе почати свою роботу не раніше середини грудня. Поки він сформується, поки минуть усі свята — на розблокування кордону потрібен буде час. За цей час українці залишаться без необхідного їм скрапленого газу, а Україна, до слова, отримує через Польщу 25% необхідного їй скрапленого газу і входить до п'ятірки країн, які є найбільшими його споживачами. Усе це призводить до підвищення цін на паливо. Очевидно, така ситуація вигідна росіянам, які готують масові обстріли української енергетичної структури. Так звані протестувальники також стежать за тим, які саме військові вантажі надходять до України з Польщі. Деякі з них вони пропускають. А деякі, наприклад, комплектуючі для українських підприємств-виробників зброї, і далі стоять у чергах.
МГ: Все більше лунає заяв про блокаду як про операцію спецслужб РФ. Що вказує на те, що до дій перевізників на кордоні причетні росіяни?
МК: У мене немає жодних сумнівів, що це спецоперація Російської Федерації. Росіяни лише потирають руки. Це абсолютно вигідно російській розвідці. Кремль зацікавлений у тому, щоб блокада відбувалася.
Українські водії гріються біля вогнищ. Корчова, 27 листопада. Фото: Omar Marques / Anadolu/East News
МГ: Хто стоїть за блокадою?
МК: За блокадою на кордоні стоять якісь невеликі групи людей — на кожному з пунктів пропуску по 5-6 осіб. Загалом у протесті беруть участь не більше шістдесяти перевізників. При бажанні польська поліція могла б навести лад буквально за п'ятнадцять хвилин. Однак українські водії розповідають, що коли вони під'їжджають до кордону, то саме польська поліція їх зупиняє і направляє до протестувальників. Тобто замість того, щоб завадити діям перевізників, правоохоронці сприяють їм.
МГ: До перевізників приєднались аграрії, які обіцяють стояти на кордоні до початку січня. Чому польська влада на чолі з Моравецьким мовчить?
МК: Аграрії, які приєдналися до перевізників, взагалі не мають жодних підстав протестувати. Після своїх останніх акцій вони отримали дотації і з європейського, і з польського урядів. Українське збіжжя не продається на території Польщі, сільськогосподарська продукція становить не більше 10% — в основному, все це йде транзитом. Тому це все ще раз вказує на політичний підтекст цієї блокади. Чому мовчить нинішній уряд? Бо польська влада на чолі з Моравецьким сподівається перекласти всю відповідальність на майбутній уряд Дональда Туска, який замість того, щоб почати роботу із позитивних речей, буде займатись розблокуванням кордону.
МГ: Хто страждає від цієї блокади найбільше — Україна чи Польща? Хто виграє від дій протестувальників?
МК: Від того, що відбувається на кордоні, страждають передусім польсько-українські відносини. Польща була найближчим другом України. Зараз завдається дуже сильний удар по цій дружбі. Очевидно, страждають прості люди — водії, які стоять на кордоні, польські експортери, українські отримувачі газу, українська енергетична сфера, малі і середні підприємства, які банкрутують через те, що не можуть отримати товари.
Україна, звичайно, повинна була б більше робити для того, щоб розблокувати кордон. Я особисто звернувся з листом і до міністра закордонних справ Кулеби, і до міністра інфраструктури Кубракова, де намагаюся уточнити наступне:
— чого саме вимагають польські перевізники?
— чи були проведені переговори?
— чи були задоволені потреби протестувальників?
— чи українські перевізники якимось чином порушують правило Європейського Союзу про лібералізацію автомобільних перевезень (так званий транспортний безвіз) для того, щоб вивозити продукцію з України та завозити до країни?
— чи оскаржувала Польща це рішення Брюсселю?
За моєю інформацією, нічого такого не відбувається.
Українські водії більше трьох тижнів стоять на кордоні. Фото: Patryk Ogorzałek/Agencja Wyborcza.pl
МГ: Як ви оцінюєте дії польської влади щодо подолання кризи?
МК: Цих дій нема, тож їх не можна оцінити. І, з моєї точки зору, для стратегічних відносин між Україною і Польщею — це дуже велика помилка. Незалежно від того, яка саме партія зараз при владі у сусідній країні. Я маю велику надію на польських політиків, на те, що новий уряд зможе розблокувати цю ситуацію. Але я все ж таки очікую більш активної позиції як від українського уряду, так і від нашого президента.
МГ: Серед ваших друзів є багато польських політиків. Що вони кажуть off the record про блокаду кордону?
МК: Я спілкувався з Павлом Ковалем, депутатом Сейму та головою комітету із закордонних справ, який приїжджав до Києва на роковини Голодомору. Під час свого візиту він мав низку зустрічей — і з президентом Зеленським, і з керівником ОП Єрмаком, і з міністром інфраструктури Кубраковим, і зі спікером Верховної Ради Стефанчуком. Я вірю, що на подібних зустрічах буде розроблено план розблокування кордону. Володимир Зеленський після зустрічі з Ковалем сказав, що треба трошки почекати. Мені здається, що чекати нічого не треба — люди страждають щодня. Українська влада мала б ініціювати швидше розв'язання цієї ситуації.
У таких умовах українські водії перебувають уже більше 3-х тижнів. Фото: Omar Marques/Anadolu/East News
МГ: У 2024-му році у Польщі пройдуть місцеві вибори. Яку роль блокада грає у передвиборчій кампанії тієї самої «Конфедерації»?
МК: Складно про це сьогодні говорити. Я не є польським політиком, але я бачу, що польське суспільство, яке підтримало українців після початку повномасштабного вторгнення, зберегло цю підтримку. Партії, які виступали з антиукраїнськими гаслами, зокрема «Конфедерація», отримали набагато меншу кількість голосів виборців, ніж планували.
МГ: У листопаді Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати з Україною переговори про вступ. Яка роль Польщі у цьому процесі?
МК: Знаю Дональда Туска як політика, який мислить стратегічними категоріями, який обіцяв зробити все для нашої інтеграції до Європейського Союзу, і вірю, що він це зробить.
МГ: Що буде з відключеними опозиційними Еспресо, 5 каналом і Прямим [4 квітня 2022 року представники Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення вимкнули мовлення телеканалів Еспресо, Прямий та 5 каналу в цифровій мережі Т2]?
МК: У звіті Європейської комісії прямо сказано, що з українського ефіру виключені телеканали Еспресо, 5 канал і Прямий. Те, що вони згадуються у цьому документі, говорить про обмеження свободи слова в Україні. Я вірю в те, що коли в нас будуть предметні переговори про членство, Україна зробить все, щоб ці три телеканали, незаконно вимкнені з ефіру, повернулися.
МГ: Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроєкт, який на території нашої країни забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із РФ. В опозиції був свій варіант відповідного документу, автор якого ви. Які кроки потрібні, щоб припинити діяльність російської церкви в Україні?
МК: Російська церква — це церква, очолювана патріархом Гундяєвим, проти якого запроваджені санкції в Україні і в багатьох європейських країнах, а також пов'язані із ним структури. Ми вимагаємо заборони їхньої діяльності, бо вони шкодять національній безпеці. Єврокомісія не може виступати проти цього закону, оскільки це повністю відповідає Конвенції про захист прав людини і практиці Європейського суду з прав людини. На жаль, український парламент затягує з ухваленням цього закону у цілому. Україна, як і будь-яка європейська країна, має дбати про захист своєї національної безпеки, жодним чином не обмежуючи релігійні права віруючих. Урядовий закон пропонує дуже складний механізм, де кожна з громад (а їх більше десяти тисяч) має пройти перевірку. Її робить якась експертна рада, яка ніде законодавчо не закріплена. У випадку, якщо вона побачить зв'язок з російською церквою, готує приписи, які можуть бути оскаржені в суді. Процес заборони російської церкви може зайняти дуже багато років. Це дозволить їй кричати про утиски прав вірних в Україні. Ми пам'ятаємо, як Комуністична партія, заборонена в 2014-му році, судилася аж до 2022-го року. Лише після того, як її лідер Симоненко втік до Росії, ця партія в судовий спосіб була заборонена. І це була одна організація, а тут ми будемо мати десять тисяч організацій. Тому я роблю все, щоб найефективніші норми з мого законопроєкту були перенесені в урядовий закон до другого читання. І мені приємно, що їх уже підтримали як представники влади, так і опозиції. Вірю, що документ буде ухвалений. Якщо ні, ми будемо наполягати на голосування за наш закон.
МГ: Щоб безперешкодно прямувати до ЄС, Україна має виконати рекомендації Венеційської комісії щодо законодавства про права національних меншин, зокрема, щодо мови, освіти та медіа. Представники владної команди в коментарях нашому та іншим медіа стверджують, що проблема з Угорщиною полягає у недосконалості закону про мову. Як автор закону про мову у чому ви тут вбачаєте проблему?
МК: Урядова ініціатива зі змін закону про мову пропонує повернути його у той період, коли він існував в редакції Ківалова-Колесніченка [закон «Про засади державної мовної політики» був ухвалений 3 липня 2012 року. Він передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. — Ред.]. Це фактичне скасування вже ухваленого закону про законодавче забезпечення української мови. Це абсолютно злочинна ініціатива. На жаль, Україна неефективно працювала з Венеційською комісією. В її висновках дуже багато суперечностей. Вони не є обов'язковими для початку прийняття України до Європейського Союзу. І Київ займав дуже пасивну позицію, коли Венеційська комісія під впливом різноманітних, в тому числі й антиукраїнських факторів, готувала свій висновок. Закон про мову і закон про освіту схвалені Конституційним Судом України. Це означає, що вони прирівнюються до Конституції. Ніхто не зобов'язує Україну змінювати свій основний закон або конституційні норми в угоду проросійським силам. Тому ми зробимо все для того, щоб, з одного боку, Україна врахувала певні побажання, які стосуються національних меншин, але щоб цілісність і ефективність закону про мову була абсолютно збережена. ЄС, як правило, знаходить вплив на Угорщину, і думаю, що і цього разу цей вплив буде ефективним.
МГ: Уже 4 грудня у Конгресі США може відбутись голосування щодо мільярдної допомоги для України та Ізраїлю. Наскільки воно, на вашу думку, буде успішним? Що може та повинна робити сама Україна, щоб переконати партнерів надавати підтримку?
МК: Я вірю в те, що ми будемо мати двопартійну підтримку у Сполучених Штатах Америки попри те, що певна група республіканців виступає проти надання допомоги. Але те, що закон, поданий у Конгрес, де йдеться про бажання одночасно підтримати й Ізраїль, і Україну, для нас дуже важливо. Вірю, що буде знайдено компроміс, й Україна буде отримувати підтримку від Сполучених Штатів Америки, оскільки її обстоюють і демократи, і значна частина республіканців.
МГ: Чого очікувати від грудневого саміту ЄС? Що може зашкодити початку перемовин про вступ України до Євросоюзу?
МК: Я вірю, що на грудневому саміті ЄС, буде ухвалено рішення про початок перемовин про вступ до Євросоюзу. Маємо докласти всіх зусиль, виступаючи в єдності, щоб Україна була запрошена до цих переговорів. А вже далі, очевидно, маємо зробити дуже велику роботу, яку багато хто в Україні навіть недооцінює. Тому що для того, щоб привести наше законодавство у відповідність до законодавства Європейського Союзу, для того, щоб захистити наше сільське господарство, місцеве самоврядування, нашу економіку, треба буде провести величезну роботу.
МГ: Ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен пропонує прийняти Україну до Альянсу на ювілейному саміті, який має відбутися наступного року у Вашингтоні. Наскільки реальний такий сценарій?
МК: Я б цього хотів, але дуже складно дати відповідь на це питання. Я вважаю, що прийняття України до НАТО — це єдине, що може зупинити цю війну. У мене нема сумнівів, що на цьому саміті будуть зроблені критично важливі кроки для такого рішення.
МГ: Чи можуть Україні надати реальні гарантії безпеки для тих територій, де нема російських військ?
МК: Ми бачимо, що багато країн, які готувалися вступити до НАТО, наприклад, Швеція чи Фінляндія, отримували відповідні гарантії. І логічно було б надати такі гарантії й Україні.
МГ: Яка вірогідність того, що в Україні у 2024-му році можуть відбутись вибори — як парламентські, так і президентські?
МК: Ми не можемо проводити вибори в умовах воєнного стану, тому що це суперечить Конституції, тому що ми не можемо забезпечити голосування військових, які перебувають на фронті, ми не можемо забезпечити голосування величезної кількості тимчасово переміщених осіб як в Україні, так і за її межами. Хоча, очевидно, влада готувала ці вибори, бо бачить, що підтримка Володимира Зеленського падає. Пов'язано це з величезними очікуваннями, які були обіцяні громадянам чинною владою щодо звільнення всіх територій, щодо нашої перемоги в короткий час. Але ці обіцянки значною мірою були політичними. Люди розчаровуються, втомлюються від війни і менше вірять політикам. Особливо коли бачать, як чинна влада починає конфлікт з військовими, як деякі її представники ображають представників військового командування, представників Генерального штабу. Це впливає на рейтинг Володимира Зеленського. Демократичні вибори під час війни в тій ситуації, в якій є зараз Україна, організувати неможливо. Є різні стадії війни і різні форми війни. Зараз у нас йде гаряча стадія. Попри те, що на фронті нема особливого просування ані з боку агресора, ані з українського боку, це не означає, що бої не відбуваються. Вони відбуваються постійно. Ворог шукає слабкі місця в нашій обороні. Ми не отримуємо вчасно військову техніку, яку нам обіцяє Захід. У таких умовах, звичайно, проводити вибори фактично є неможливим і антиконституційним.
МГ: Таймс пише, що Путін підсилює мережу своїх агентів для дестабілізації України і Європи. РНБО попереджає про сценарій дестабілізації перед Новим роком — наскільки високі ризики, як маємо діяти?
МК: В Україні завжди долю майданів, долю революції вирішує український народ. Жодна інша країна не може на це вплинути. Всі майдани відбуваються лише тоді, коли є загроза українській незалежності. Зараз це проявляється у дестабілізації всередині українського суспільства. Тому українське суспільство є демократично налаштованим і виступає як проти виборів, так і будь-яких збурень, майданів чи революцій. Але це суспільство, безумовно, хоче контролювати владу, перемогти корупцію і зробити все, щоб між військовим і політичним командуванням була спільна позиція, а не чвари. Так само, як і між представниками різних політичних сил.
Українські біженці чекають на перетин кордону. 26 лютого 2022 року. Фото: Shutterstock
МГ: 6 мільйонів українців виїхало після початку повномасштабного вторгнення. Як це вплинуло й продовжує впливати на економіку країни?
МК: Дуже прикро, що така велика кількість людей виїхала з України. Український уряд має робити все, щоб вони якомога швидше поверталися. Багатьом насправді немає куди повернутися, тому що їхні будинки знаходяться на окупованій території або зруйновані. Але якщо Україна буде будувати демократичний лад, якщо люди будуть бачити, що у нашої країни є майбутнє, якщо буде надаватися справжня підтримка всім, хто постраждав від цієї агресії, особливо тимчасово переміщеним особам, то, очевидно, бажання повернутися в людей буде. Попри те, що багато хто хоче лишитися за межами нашої України, величезна кількість людей мріє про повернення додому.
Довідка: Микола Княжицький — журналіст, народний депутат України. До обрання у Верховну Раду працював журналістом, продюсером, медіаменеджером — пройшов шлях від кореспондента до керівника національної телекомпанії. Працюючи у журналістиці, створював демократичні проукраїнські медіа, боровся проти наступів на свободу слова. Створював телевізійні канали СТБ, Тоніс, ТВі. У 2013-му році заснував «Еспресо» — телеканал Майдану, який з перших днів цілодобово висвітлював події Революції Гідності. До парламенту вперше був обраний у 2012-му році. Як народний депутат України та член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації зосередив свою законотворчу роботу на професійних питаннях — регулюванні медіапростору. Очолює українську частину Парламентського комітету Асоціації Україна-ЄС та є співголовою депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Республікою Польща.
Мирослава Керик – історикиня, соціологиня, відома українка, яка багато років мешкає у Польщі. Вона є головою правління фундації «Український дім», діяльність якого спрямована на допомогу українцям у Польщі. За розбудову добрих взаємин між поляками та українцями у Польщі пані Мирослава нагороджена відзнаками «Золоте віяло» та «Пам’ять справедливих». У 2019 року балотувалася до Сейму Польщі. Була номінована на премію «Варшав’янка року» у 2022 році.
Дні пані Мирослави розписані погодинно. Як змінилася діяльність «Українського дому» від початку війни? З якими проблемами стикаються українці в Польщі? Які суспільні виклики нас чекають? Про це Sestry розпитали Мирославу Керик в ексклюзивному інтервʼю.
Оксана Щирба: Відколи живете у такому шаленому ритмі? Коли почалось повномасштабне вторгнення, пригадайте, будь ласка, ваші дії?
МК: Це був дуже важкий період. За кілька днів до цього померла мама. Все якось одразу в один момент. Це було важко.
В шаленому ритмі я живу давно. Після повномасштабного вторгнення стало значно більше роботи: у 2022 році я нікуди не їздила, а цьогоріч постійно в роз’їздах, намагаюся бути українським голосом у міжнародних дискусіях про війну, про потребу підтримки українських біженців. Під час конференцій наголошую, що люди, які отримали тимчасовий захист, постійно чекають його продовження. Для нормального психічного здоров’я людини потрібна ясність та тривала перспектива. Ми розповідаємо як важливо співпрацювати з місцевими організаціями, котрі найкраще знають свою спільноту. Треба давати їм дотації, щоб вони допомагали біженцям.
Ми знаємо, яка допомога потрібна, і самі можемо допомагати. Наш голос дуже важливий.
Нещодавно я відвідала Європейський форум діаспор, де теж про це говорила: як не бути на маргінесі, як бути включеними у планування політики в державах Європи, бути частиною суспільства.
В Польщі є чимало українців, які приїхали багато років тому і часто не мають свого голосу у соціумі, не мають політичного представництва, виборчих прав. Вони живуть тут, платять податки і є частиною суспільства, тому їм важливо бути включеними в планування політики цих країн.
ОЩ: Що потрібно зробити для того, щоб українці отримали політичне представництво?
МК: Потрібні відповідні дії і з української сторони, і зі сторони держав, де живуть українці. Наприклад, в Україні не врегульоване питання подвійного громадянства, досі точаться гострі дискусії. Від початку великої війни українці стукають в усі можливі двері, мотивують, організовують допомогу на різних рівнях. Якщо вони матимуть подвійне громадянство, то зможуть балотуватись на виборах і стануть мостом між країнами, амбасадорами України за кордоном. Вони можуть бути в місцевих органах влади, кандидатами до парламентів тих чи інших держав – таким чином українці отримають власне представництво.
Якщо громадяни України отримуватимуть польське громадянство, політики вивчатимуть їх проблеми. Це важливий важіль впливу.
Потрібні зміни в українському законодавстві, щоб відкрити можливість для українців за кордоном бути активними – на громадянському та політичному рівнях.
ОЩ: Пані Мирославо, з якими проблемами зараз звертаються українці і наскільки змінилися запити від початку повномасштабного вторгнення?
МК: Як «Український дім» з 24 лютого 2022 року ми фактично стали кризовим центром. Ми надавали інформацію, де знайти нічліг, як отримати гуманітарну допомогу, PESEL. З часом кількість питань розширилася – це і праця, і допомога для дітей, як оформити різні документи. Наприклад, українці почали стикатися з ситуацією, коли їм скасовували статус UKR і виплати на дітей 500+. Повернути PESEL легше, а виплату 500+, значно важче і довше. Для багатьох родин з дітьми це дуже важлива допомога, бо ціни на оренду житла та харчування досить високі. Нині це одна з найчастіших проблем, з якою звертаються українці.
Пані Мирослава пише український радіодиктант разом з іншими учасниками. Фото: приватний архів
Ми працюємо зараз в двох напрямках. Перший – Центр підтримки, де надаємо консультації (працює інфолінія), допомагаємо з поселенням. А другий – інтеграційні та культурні заходи, можливість спілкування та об’єднання в групах підтримки. Усе це дає змогу утримувати психологічну стабільність. Адже культурні заходи мають позитивний терапевтичний вплив на людину.
Інше важливе питання – ситуація з дітьми, зокрема підлітками. Діти, які навчаються онлайн в Україні, не змушені перебувати в польській системі освіти, що має негативні аспекти. Діти, які четвертий рік поспіль перебувають в системі онлайн (до війни онлайн навчання було запроваджено через епідемію COVID – ред.), втрачають навички праці в групі, навички комунікації. І це виклик насамперед для української сторони – як контролювати процес і працювати з польською стороною, щоб відкрити навчальні курси, які дозволять учням наздогнати навчальну програму. Або просто погодитись на те, що діти повинні бути в польській системі освіти.
Чому, наприклад, батьки не хочуть віддавати своїх дітей до польських шкіл? Крім мовного бар'єру, іншої навчальної програми, є побоювання про конфлікти на національній основі. З іншого боку, маємо дітей, які пішли до польських шкіл. Перший рік їм було важко, зараз вони адаптувалися і знайшли своє місце у класі.
ОЩ: Серед поляків активна допомага зменшилася, порівняно з початком війни, коли чи не кожен був готовий прихистити у себе вдома українців. Чому?
МК: Це нормально. Люди втомилися. У кожного є свої проблеми. Своє життя. Війна триває і не всі до кінця розуміють, як це важко. Протягом передвиборчої кампанії в Польщі були розпалювання антагонізму, для політичної вигоди. Звідти була зернова криза, вона, на жаль, погано вплинула на наше ставлення до поляків, які були і є до нас прихильними.
Поляки відчули, що Україна наче невдячна. Але це дуже складне питання. Як бути? Як показати вдячність, коли вона просто є? Як зробити, щоби не було відчуття, що українці не вдячні за ту допомогу, яку отримали від Польщі?
Перед виборами (у Польщі у жовтні ц.р. відбулись парламентські вибори – ред.) спостерігалося розпалювання негативного ставлення до біженців.
ОЩ: Звідки цей негатив?
МК: Це абсолютна політична вигода. Правляча партія (правоконсервативна партія «Право і справедливість» – ред.), яка зараз закінчує своє правління, ще в 2015 році виграла виборчу кампанію, розпалюючи антагонізм і роблячи ворога з біженців із Сирії. Вони вирішили знову використати цю політично маніпулятивну практику для власної вигоди. Проте на парламентських виборах в Польщі восени 2023 року антиукраїнські настрої не спрацювали. Політики, на жаль, не думають довгостроково, що ми сусіди і що у нас є спільний ворог, Росія. І нам треба ставати вище таких тимчасових політичних інтересів. Але на жаль, в правлячої партії немає такого мислення. Йде війна і треба бути спільним фронтом в цій боротьбі.
ОЩ: Важливий напрям Вашої діяльності – інтеграція українського й польського суспільства. Наскільки вдається це робити і з якими основними труднощами стикаєтеся?
МК: Від початку створеннями хотіли інформувати українців про їх права і обов'язки, щоб вони знали, що мають тут права і можуть користуватися ними. Коли українці приїжджають, то стикаються з багатьма юридичними питаннями. Наприклад, коли якісь документи написані польською мовою з використанням складної термінології. Людині потрібно надати доступ до інформації зрозумілою мовою. Офіційна польська мова, скажімо, незрозуміла навіть для самих поляків, бо є дуже складною. Якщо йдеться про інтеграцію, важливо, аби був доступ до культури. В «Українському домі» ми постійно проводимо зустрічі з письменниками, артистами, організовуємо виставки. Ми залучаємо та інформуємо й польське суспільство. Проводимо курси польської мови, які користуються великою популярністю серед українців: у цьому році було майже 100 груп.
Потрібно зберігати українську культуру, ідентичність. Фото: приватний архів
Плануємо розвивати курси української мови; також маємо курси для державних службовців – вони самі зголосились. Крім того, разом з польською організацією Клуб Католицької інтелігенції створили українську школу. Це загальноосвітня українська школа від першого до одинадцятого класу. Ми зробили порівняння польської та української програм. Наші діти навчаються за подвійною програмою – польською та українською. Закінчуючи школу, вони матимуть польські та українські свідоцтва. Це дуже важливо. Якщо захочуть повернутися в Україну, то зможуть там продовжити навчання. Якщо залишаться в Польщі, не зіткнуться з проблемою, що не знають навчального матеріалу і продовжать освіту. Це все важливо для інтеграції. З 2016 року в нас працює суботня школа, куди ходять діти українців, які не мають польського громадянства.
Ми створили суботню школу з метою інтеграції і водночас збереження української ідентичності. Навчаємо мові, культурі, історії, географії. Такі ініціативі досить важливі, якщо йдеться про Україну, яка прагне не втратити цілий потенціал дітей, молоді. Важливо підтримувати та розбудовувати програму суботніх шкіл за кордоном. Досить важливими в діяльності «Українському дому» є клуби українських жінок. Ми почали їх проводити в 2014 році, а після повномасштабного вторгнення зрозуміли, що це дуже важливий проєкт.
Наша мета – надати жінкам психологічну підтримку, спілкування, можливість знайти друзів, отримати своєрідну терапію на різних заняттях. Більше тисячі українок бере участь в цих клубах. Для нас важливо, аби жінки повернулися до нормального психічного стану і могли далі працювати, розвиватися, радіти життю.
ОЩ: Які основні джерела фінансування цих проєктів?
МК: Основне фінансування ми отримуємо від міжнародних організацій, які прийшли до Польщі після повномасштабного вторгнення. Частково маємо кошти зі збірок, які були минулого року, намагаємося заощадливо їх використовувати. Це виклик – знайти подальше фінансування, щоби ми й надалі реалізовували наші програми. Бо якщо їх не буде, боюсь, що українкам і українцям буде важко знайти себе в Польщі, відчувати себе безпечно – в сенсі, коли вони мають доступ до інформації, до організацій, які підтримують їх у скрутній ситуації.
ОЩ: Українці сплачують набагато більше податків, ніж отримують соціальних виплат у Польщі, піднімають місцеву економіку. Чи Польща докладає зусиль, щоб українці залишалися тут якомога довше?
МК: Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Діти пішли в школу, хтось знайшов роботу, житло. Складно знову все залишати, їхати і починати все спочатку.
Польща не буде нас асимілювати. Бо асиміляція означає, що ми маємо зректися своєї культури, ідентичності і бути поляками. Ми все робимо, щоб протидіяти цьому. Наша українська школа, і заходи, які проводимо, – все для того, щоб зберігати українську ідентичність.
З іншого боку, допомагаємо інтегруватись, вчити польську мову, знати польську культуру і відчувати себе в Польщі частиною суспільства. Нині майже всі українські біженці працевлаштовані, але, на жаль, найчастіше нижче своєї кваліфікації. Звичайно, є люди, які отримують 500+, але якщо додати, скільки вони платять податків і скільки роботодавець платить податків за працівника, то надходження до польського бюджету є більшими, ніж українці отримують допомоги. Звісно, Польща зацікавлена в українцях, які тут мешкають, якщо говорити про ринок праці. Зараз в країні найнижчий рівень безробіття за останні тридцять років. Але і Україна зацікавлена повернути українців – для відбудови країни.
ОЩ: На Вашу думку, зараз Польща краще підготовлена до прийому біженців, ніж рік тому?
МК: Дуже велика частина цієї допомоги ґрунтувалася на тому, що ціле суспільство мобілізувалося, величезна допомога надходила від звичайних громадян та громадських організацій.
Польща хвалиться тим, що не має таборів для біженців. Але це завдяки великій мобілізації громадянського суспільства. І якби, не дай Боже, ситуація 24 лютого повторилася, то такого руху, ентузіазму, як на початку, ймовірно, вже не було би.
Я не впевнена, що державні структури мають фінансові засоби, аби знову допомогти на такому ж рівні. Мабуть, знову підключились би звичайні люди та громадські організації. Дуже важливо, щоб держава мала план на такі ситуації. Я не знаю, чи є такий план, чи є опрацьовані механізми.
ОЩ: Сьогодні Ви для багатьох є мотиватором. Адже двадцять років тому переїхали з України до Польщі, почали з нуля. Яким був Ваш досвід міграції?
МК: Я приїхала до Польщі в аспірантуру Польської академії наук. Тоді ж отримала запрошення на навчання Варшаву. Навіть думала займатися науковою кар'єрою. А потім відбулася Помаранчева революція. Польща дуже підтримала Україну. Для багатьох стало відкриттям, що українці мають такі демократичні цінності, що для них важливі право вибору і свобода вибору.
Варшава вважає, що українки є мешканками міста і така номінація як «Варшав'янкароку» є дуже важливою. Фото: приватний архів
Я була в Києві на Майдані, і після цього було важко повертатися до попереднього способу життя. Для мене і групи однодумців було важливо продовжити діяти. Ми діяли як громадська ініціатива «Наш вибір-Україна». Протягом наступних п’яти років трохи змінювався склад команди. Тоді ми створили організацію «Наш вибір», яка тепер називається фундація «Український дім». Фактично з 2004 року я зрозуміла, що це моє життя, що я погано себе почуватиму, якщо не буду корисною суспільству. Маю важливу місію – бути українським голосом. Ми з командою намагаємося робити все можливе для допомоги українцям. До нас можуть також приходити люди з інших ініціатив та організовувати заходи. Тобто, «Український дім» (Про Фонд - Ukraiński Dom (ukrainskidom.pl) – це відкритий дім для нових ідей. Кожен може завітати до нас, а ми чим зможемо – допоможемо.
ОЩ: За час війни фундація допомогла тисячам українців знайти притулок та отримати допомогу в Польщі. Для ЗСУ та на різні гуманітарні проєкти також збирали кошти…
МК: Так,ми зібрали приблизно п'ять мільйонів злотих. Передали в Україну медикаменти, респіратори, генератори, аптечки. Продовжуємо відправляти допомогу, на регулярній основі.
ОЩ: Як Вам вдалося завоювати любов і українців, і поляків?
МК: Я не знаю, чи мене люблять. Нічого спеціально не робила для цього. Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно. Мій пріоритет – бути корисною і допомагати людям. Це не завжди легка праця. Йдеться про дуже активну діяльність, знайомства, створення мережі підтримки з різними організаціями та конкретними людьми. Якщо не маєш багато друзів, організацій як партнерів, то складно щось робити. Тому я і моя команда досить активні в напрямку комунікації. І це, звісно, допомагає.
ОЩ: Що плануєте в найближчі півроку?
МК: Ми продовжимо надавати ті послуги, які зараз доступні. Надалі діятимемо як Центр підтримки і як культурний центр, пропонуватимемо курси польської та української мов. Фактично все, що ми робимо зараз, плануємо розвивати. Звісно, є певні обмеження у фінансуванні, але я вірю, що ми дамо раду і знайдемо вихід. Є дуже багато людей, які потребують нашої підтримки: пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, яким дуже важко водночас працювати і займатися дітьми. Важливо, щоб були ті, хто зможе простягнути руку допомоги цим людям.
ОЩ: Ви бачите себе в політиці? Наскільки номінація на отримання звання «Варшав'янка року» була важливою для Вас?
МК: Щодо політики – пізніше. Може, через чотири роки.
Відносно премії важливо, що Варшава вважає, що українки є мешканками міста. У цьому сенсі для мене така номінація дуже важлива.
ОЩ: Що вас мотивує, робить щасливою? І навпаки, що найбільше розчаровує?
МК: Я щаслива, по-перше, коли моя дитина здорова, добре вчиться і дає собі раду у складних ситуаціях. По-друге – коли ми добре виконуємо свою роботу як «Український дім». І по-третє – коли я бачу, що моя робота має сенс, і вона приносить позитивні результати.
Демотивує, коли б’єшся у якісь двері, а вони не відкриваються. І нечесні люди, які роблять цинічні погані речі для політичної чи власної вигоди.
Загалом допомагає віра, наполегливість та важка праця. Якщо є якісь помилки – отримувати урок, йти далі й шукати нову ціль. Важливо не розчаровуватись від кожної речі, яка не вдалася.
Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).
Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради
Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.
Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.
Урсула фон дер Ляєн під час зустрічі з Володимиром Зеленським, Київ, 4 листопада 2023. Фото: AFP/East News
Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.
Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.
Чи могло вдатися краще на цьому етапі?
Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?
На мою думку – так.
Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.
На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.
Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...
Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.
Українські студенти на мітингу в Києві на підтримку євроінтеграції, 28 листопада 2013 року. Фото: AP/East News
По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.
По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.
Україна має визначити пріоритети для переговорної команди
Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.
Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.
Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.
Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.
Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство.
Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.
Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.
Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.
Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).
Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради
Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.
Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.
Урсула фон дер Ляєн під час зустрічі з Володимиром Зеленським, Київ, 4 листопада 2023. Фото: AFP/East News
Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.
Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.
Чи могло вдатися краще на цьому етапі?
Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?
На мою думку – так.
Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.
На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.
Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...
Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.
Українські студенти на мітингу в Києві на підтримку євроінтеграції, 28 листопада 2013 року. Фото: AP/East News
По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.
По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.
Україна має визначити пріоритети для переговорної команди
Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.
Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.
Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.
Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.
Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство.
Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.
Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.
Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.
У грудні 1922 після вбивства першого президента відновленої Польської держави Габрієля Нарутовича приголомшена новинами письменниця Марія Конопницька писала у щоденнику про дві Польщі, які не можуть знайти порозуміння між собою. Приголомшеною виявилася тоді не тільки Конопницька, але й соратники і друзі вбитого президента. Згодом маршал Юзеф Пілсудський організує переворот і створить у країні гібридний режим «санації». До реальної демократії відновлена після Другої Світової війни Польща зможе повернутися тільки влітку 1989 року. Але у своїх коментарях щодо парламентських чи президентських виборів у країні я все одно буду всі ці демократичні десятиріччя звертатися до образу двох Польщ з щоденників Конопницької.
Юзеф Пілсудський разом із Габрієлем Нарутовичем. Фото з колекції Mariusza Kolmasiaka/East News
Тепер, майже через сто років після вбивства Нарутовича, я починаю розуміти, що раніше перебільшував значення цього образу. От зараз під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах. Але те, що дійсно відрізнятиме ситуацію 1922 року від ситуації 2023-го — так це те, що перемагає не санація, а демократія. Й сам цей факт вже сам по собі демонструє історичний прогрес.
Звісно, глибокий розкол у польському суспільстві нікуди не зникає й, ніде правди діти, він існував завжди. Це абсолютно природний розкол між тими, хто вважає себе спадкоємцями «старої» Речі Посполитої з її широким поглядом на світ, здатністю інтегрувати різні народи й традиції у «польський світ», готовністю до співпраці й конкуренції з сусідами по Європі й тими, хто став спадкоємцями колоніального минулого польських земель, хто й досі розглядає польськість як етнічний і релігійний проєкт і з недовірою ставиться до оточуючого світу. І, ніде правди діти, і той, й інший погляд — частина польської історії й національного виживання.
Картина «Люблінська унія» Яна Матейка (з вільних джерел)
Єдиною запорукою співіснування цих двох Польщ в одній є демократія. Однак у табору «Права і справедливості» із цим є серйозні проблеми. Спроби демонтажу незалежної судової системи, зусилля по деградації суспільних медіа, неповага до позиції великої частини суспільства, «орбанізація» і європейська ізоляція Польщі — все це було не про конкуренцію поглядів і позицій, абсолютно нормальну для демократичного суспільства. Все це було про узурпацію влади.
Саме тому тепер, коли час правління партії Ярослава Качинського добігає кінця, ми маємо говорити насамперед про одужання польської демократії, про її оздоровлення, про повернення взаємоповаги — це саме те, що переможці повинні продемонструвати переможеним. Не стільки політикам — популісти, як правило, не здатні вчитися на своїх помилках, скільки виборцям «Права і справедливості», які мають почати власну подорож від підтримки правого популізму, безвідповідального й самозакоханого, до голосування за солідні державницькі консервативні проєкти. Тоді знову можна буде на певний час забути про дві Польщі й говорити про конкуренцію консерваторів і лібералів, правих, центристів і лівих. Здатних домовлятися й співіснувати, а не ворогувати.
Для України це також було б прекрасним результатом цих виборів. Адже те, що відбувалося у наших двосторонніх стосунках до великого вторгнення Росії в Україну, — це руйнація атмосфери. Саме атмосфери взаємоповаги й співіснування двох близьких країн, які вже створювали спільний світ. Свідоме перенесення акцентів з майбутнього на минуле — що, звісно, є прямим наслідком комплексу колоніального мислення у таборі «Права і справедливості» й було стратегічною помилкою. І я сподівався, що це стане очевидним, коли почалася війна. Але ж ні!
Передвиборча кампанія перекреслила й це розуміння, й бачення необхідності нашого спільного виживання, й усвідомлення тієї особливої геополітичної ролі, яку відіграє тепер Польща на континенті. Виявилося, що можна було спаплюжити все, навіть власну політичну спадщину, заради спроби збереження влади. Й мені залишається тільки сподіватися, що із закінченням виборів ця непотрібна нікому у Польщі й Україні штучна конфронтація розвіється, як дим. Але для того, щоб цей дим ніколи вже не отруював наші легені, нам всім потрібна демократична Польща.
Під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах
У грудні 1922 після вбивства першого президента відновленої Польської держави Габрієля Нарутовича приголомшена новинами письменниця Марія Конопницька писала у щоденнику про дві Польщі, які не можуть знайти порозуміння між собою. Приголомшеною виявилася тоді не тільки Конопницька, але й соратники і друзі вбитого президента. Згодом маршал Юзеф Пілсудський організує переворот і створить у країні гібридний режим «санації». До реальної демократії відновлена після Другої Світової війни Польща зможе повернутися тільки влітку 1989 року. Але у своїх коментарях щодо парламентських чи президентських виборів у країні я все одно буду всі ці демократичні десятиріччя звертатися до образу двох Польщ з щоденників Конопницької.
Юзеф Пілсудський разом із Габрієлем Нарутовичем. Фото з колекції Mariusza Kolmasiaka/East News
Тепер, майже через сто років після вбивства Нарутовича, я починаю розуміти, що раніше перебільшував значення цього образу. От зараз під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах. Але те, що дійсно відрізнятиме ситуацію 1922 року від ситуації 2023-го — так це те, що перемагає не санація, а демократія. Й сам цей факт вже сам по собі демонструє історичний прогрес.
Звісно, глибокий розкол у польському суспільстві нікуди не зникає й, ніде правди діти, він існував завжди. Це абсолютно природний розкол між тими, хто вважає себе спадкоємцями «старої» Речі Посполитої з її широким поглядом на світ, здатністю інтегрувати різні народи й традиції у «польський світ», готовністю до співпраці й конкуренції з сусідами по Європі й тими, хто став спадкоємцями колоніального минулого польських земель, хто й досі розглядає польськість як етнічний і релігійний проєкт і з недовірою ставиться до оточуючого світу. І, ніде правди діти, і той, й інший погляд — частина польської історії й національного виживання.
Картина «Люблінська унія» Яна Матейка (з вільних джерел)
Єдиною запорукою співіснування цих двох Польщ в одній є демократія. Однак у табору «Права і справедливості» із цим є серйозні проблеми. Спроби демонтажу незалежної судової системи, зусилля по деградації суспільних медіа, неповага до позиції великої частини суспільства, «орбанізація» і європейська ізоляція Польщі — все це було не про конкуренцію поглядів і позицій, абсолютно нормальну для демократичного суспільства. Все це було про узурпацію влади.
Саме тому тепер, коли час правління партії Ярослава Качинського добігає кінця, ми маємо говорити насамперед про одужання польської демократії, про її оздоровлення, про повернення взаємоповаги — це саме те, що переможці повинні продемонструвати переможеним. Не стільки політикам — популісти, як правило, не здатні вчитися на своїх помилках, скільки виборцям «Права і справедливості», які мають почати власну подорож від підтримки правого популізму, безвідповідального й самозакоханого, до голосування за солідні державницькі консервативні проєкти. Тоді знову можна буде на певний час забути про дві Польщі й говорити про конкуренцію консерваторів і лібералів, правих, центристів і лівих. Здатних домовлятися й співіснувати, а не ворогувати.
Для України це також було б прекрасним результатом цих виборів. Адже те, що відбувалося у наших двосторонніх стосунках до великого вторгнення Росії в Україну, — це руйнація атмосфери. Саме атмосфери взаємоповаги й співіснування двох близьких країн, які вже створювали спільний світ. Свідоме перенесення акцентів з майбутнього на минуле — що, звісно, є прямим наслідком комплексу колоніального мислення у таборі «Права і справедливості» й було стратегічною помилкою. І я сподівався, що це стане очевидним, коли почалася війна. Але ж ні!
Передвиборча кампанія перекреслила й це розуміння, й бачення необхідності нашого спільного виживання, й усвідомлення тієї особливої геополітичної ролі, яку відіграє тепер Польща на континенті. Виявилося, що можна було спаплюжити все, навіть власну політичну спадщину, заради спроби збереження влади. Й мені залишається тільки сподіватися, що із закінченням виборів ця непотрібна нікому у Польщі й Україні штучна конфронтація розвіється, як дим. Але для того, щоб цей дим ніколи вже не отруював наші легені, нам всім потрібна демократична Польща.
Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.
Фото: Vadim Ghirda/AP/East News
Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?
І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?
Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.
Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток
Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.
Суфражистки в Нью-Йорку 1912 року на параді за права жінок. Фото: Wikipedia
Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.
Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.
Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів
Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.
Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.
Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.
Під час Другої світової війни теж неможливо було обійтися без червоної губнички. Фото: AKG Images/East News
Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами
На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.
У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».
Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.
Журналістка Наталя Вальох і її улюблена червона помада. Фото: Приватний архів
Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.
Фото: Vadim Ghirda/AP/East News
Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?
І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?
Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.
Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток
Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.
Суфражистки в Нью-Йорку 1912 року на параді за права жінок. Фото: Wikipedia
Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.
Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.
Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів
Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.
Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.
Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.
Під час Другої світової війни теж неможливо було обійтися без червоної губнички. Фото: AKG Images/East News
Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами
На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.
У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».
Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.
Журналістка Наталя Вальох і її улюблена червона помада. Фото: Приватний архів
Багато українок в Польщі займаються рукоділлям, надають послуги графічного дизайну, ліплять вареники та млинці на продаж, беруть участь у ярмарках чи продають товари в інтернеті. Чи потрібно з суми продажу платити податки та реєструвати підприємницьку діяльність? Sestry довідались як це робити правильно, щоб не отримати неприємностей від податкових органів.
Рахуємо дохід і визначаємо, чи реєструвати діяльність
До такого виду зайнятості належить невелика комерційна діяльність фізичних осіб, яка не потребує реєстрації підприємства.
Під господарською діяльністю мається на увазі справа, якою ви займається організовано, з метою отримання прибутку, безперервно, від свого імені.
Умовно кажучи, якщо ви свідомо купили борошно та зробили начинку, організували процес ліпки пельменів, продажу готових виробів, отримуєте за це прибуток та проводите продажі — ви займаєтеся господарською діяльністю.
А от реєструвати чи не реєструвати її, платити регулярно податки чи ні, це залежить від кількох факторів. Можна не реєструвати, якщо:
дохід не перевищує 75% мінімальної заробітної плати в місяць. З липня 2023 року поріг доходу, нижче якого не потрібно реєструвати бізнес, становить 2700 злотих на місяць (перевірити це можна тут).
ви не вели підприємницької діяльності на території Польщі, або призупинили її, протягом останніх 60 місяців.
Щодо розрахунку доходів, то є кілька нюансів. До ліміту доходів входять всі грошові надходження щомісяця, які ви отримали на руки, або ж видали документ продажу (рахунок чи інвойс), але клієнт ще не заплатив вам. Звісно, всі отримані кошти не є вашим доходом, бо є видатки на сировину, можливо, вам щось повернули з товару. Ці видатки ви відраховуєте від усіх отриманих коштів і ось ця сума становить ваш дохід. Якщо він не перевищує 2700 злотих, ви можете вести бізнес без реєстрації.
Чому медсестра не може працювати без реєстрації?
Попри те, що ви ведете незареєстровану діяльність, на вас все одно покладаються зобов'язання перед державою та споживачами.
Ви повинні:
вести спрощений облік продажів (Журнал реєстрації продажів) у зручному форматі — паперовий зошит, або електронна таблиця Excel. Право Польщі не регламентує, які елементи має містити спрощений облік продажів. Зазвичай це: порядковий номер, дата продажу, вартість, сумарна вартість. Вносити продажі потрібно в день, коли ви їх здійснили, фіксувати «заднім числом» не можна. Якщо облік ведеться недостовірно або не ведеться, а на підставі документації неможливо визначити вартість продажу, податковий орган зробить це самостійно. І тоді ставка оподаткування може бути на рівні 22%.
розрахувати дохід від незареєстрованої діяльності у річній декларації PIT-36 відповідно до податкової шкали, там є спеціальна графа «незареєстрована господарська діяльність».
виставляти рахунки на вимогу покупця (ви не зобов’язані завжди виставляти рахунки-фактури, однак повинні виставити такий документ на вимогу клієнта. Запит може бути поданий клієнтом протягом 3 місяців після закінчення місяця, в якому ви доставили товари чи послуги або отримали повний чи частковий платіж). Рахунок-фактура має містити: дату виставлення; імена та прізвища або назви продавця та отримувача товару (послуги) та їхні адреси; назву (вид) товару чи послуги; розмір і кількість доставлених товарів або обсяг наданих послуг; ціну за одиницю товару або послуги; загальну суму.
поважати права споживача, включаючи право відмовитися від товару чи послуги протягом 14 днів, виконувати зобов’язання, пов’язані зі скаргами, поверненням або ремонтом проданого товару.
Якщо ви перевищили ліміт доходу, то зобов’язані протягом 7 днів зареєструвати свій бізнес у спеціальному реєстрі CEIDG та починати працювати, як підприємець з усіма вимогами до нього.
Не вся діяльність може здійснюватися без реєстрації. У разі, якщо вам потрібен дозвіл, ліцензія, запис у реєстрі регульованої діяльності, то потрібно звертатися спочатку за виготовленням цих документів. Йдеться про напрямки, які вимагають спеціальної освіти, кваліфікації (медсестри, детективи), а також про діяльність, яка вимагає обов’язкової сплати ПДВ (у Польщі це податок VAT). Більше про це можна прочитати тут.
Якщо маєте сумніви, чи підходить ваша діяльність під ту, яку можна не реєструвати, краще звернутися за порадою до урядового консультанта. Це можна зробити тут (лист потрібно написати польською мовою). Або ж зверніться за телефоном: 801 055 088 чи 22 765 67 32. Можна скористатися Live Chat. Гаряча лінія працює в робочі дні з 7:00 до 17:00, окрім святкових днів.
Незареєстрована діяльність дозволяє протестувати ідею бізнесу
Одна з героїнь наших попередніх публікацій, Олена Бондаренко, менеджерка за професією в Україні, виїхала з Київщини на початку повномасштабної війни без жодних заощаджень.
У Польщі почала ліпити вареники на продаж. Завдяки незареєстрованій господарській діяльності заробила кошти на здійснення мрії — оплатила курси з дизайну інтер'єрів та зараз розвивається в цій сфері.
Ще одна українка, Ірина Данько, завдяки цьому змогла протестувати свою бізнес-ідею та зараз оформила підприємництво. Ірина завжди була самозайнятою. У Києві мала магазин дитячих речей та іграшок, планувала відкрити ще один в Ірпені. Війна змінила плани — через кілька днів після російської агресії їй з молодшим сином та літніми батьками довелося тікати з міста.
Ірина Данько. Фото: приватний архів
Отримавши дозвіл власників орендованої квартири у Польщі, вона почала вирощувати мікрозелень на продаж. З допомогою рідних змонтувала систему для вирощування, а продавала мікрозелень на ринку органічної продукції у місті Глівіце.
— Іноді продаю все, іноді щось залишається. Принаймні в моєму холодильнику завжди є свіжа зелень, — каже Ірина, — відколи ми почали їсти мікрозелень, у сина майже припинилися напади астми, ми всі стали значно здоровішими. Попит є. Побачила обсяги, замовлення, налагодила точки збуту. Порахувала, що можу стати на ноги та оформити підприємництво. Планів багато. Хочу вирощувати їстівні квіти та збільшувати обсяги вирощування зелені. Можливо, напишу бізнес-план на якісь проєкти та програми дофінансування бізнесу. Буквально за пару днів до війни ми планували відкрити ще один магазин, вклали багато коштів у товар. Від усього пережитого стресу мій мозок не сприймав польську мову. Торгівля на ринку почала додавати польські слова сама собою. Найлегше запамʼятовую назви рослин, які вирощую: червона мізуна, кольрабі, кервель. Раніше я їх не знала навіть українською.
Привітання від ведмедика. Якось його замовив воїн з фронту для коханої в Польщі
Катерина Черната надає послугу — привітання у костюмі ведмедика. Коли приїхала до Польщі у 2022 році, то працювала з українськими дітьми в центрі психологічної підтримки у Глівіцах. Адже за освітою — вихователька.
— Через деякий час фінансування проєкту закінчилося, — розповідає Катерина, — я мала думати про утримання трьох дітей, тому знайшла іншу роботу — опікункою для старших людей у спеціалізованому закладі, а також помічницею вихователя у дитячому закладі. Працюю за змінами, маю змогу поєднувати роботи, навіть залишається трохи вільного часу. Однак моя душа потребує творчості. У Вінниці, звідки приїхала, я була організаторкою зустрічей для мам, щоб вони могли присвятити кілька годин собі. У Польщі мені бракувало можливостей реалізувати творчий потенціал.
Жінка звернула увагу, що у Польщі трохи інший підхід до культури святкування, ніж в України, а українців — багато. І вони шукали звичного формату.
У Вінниці в жінки залишилися костюми двох ведмедів, які використовували на різноманітних святах та заходах. Ось ідея, за яку вона вхопилася.
Катерина розмістила оголошення в соціальних мережах про послугу.
— У костюмі працює моя старша донька, якій 14 років, — розповідає Катерина, — звісно, ми завжди разом, тож я можу брати ті замовлення, які вписуються в мій робочій графік. Дохід — кишенькові гроші для доньки. Велику платню ми не ставимо. Наші клієнти, переважно, українці, у них не так багато грошей на розваги. Але які це емоції! Українці пережили глибокі травми, змушені з камінчиків відбудовувати зруйноване життя — ми даємо трохи радості та щастя.
Якось хлопець замовив привітання для своєї дівчини. Він захищає Україну в ЗСУ. Дівчина працює у Польщі. Вітали її на робочому місці, у кафе. На вулицю вийшли всі колеги. Плакав хлопець, вони вели трансляцію для нього просто в окопи, плакала дівчина, плакали перехожі. Але це були сльози зняття напруги.
Катерина каже, що їхній ведмедик нагадує людям, що всі вони в душі — діти. Було привітання з 50-річчям, яке замовила для чоловіка-поляка його дружина-українка. Він при серйозній посаді, суворий та сконцентрований, як і колеги. Але коли побачили ведмедика, то розтанули, веселилися, наче діти. Був випадок, коли вітали дитину, а поруч гуляла літня жінка-полька, яка попросила сфотографувати її з великою іграшкою, телефонувала рідним та увімкнула трансляцію. Її очі сяяли від радості. Було таке, що родина замовила іншого ведмедика на День народження дитини, але в останній момент відмовили через форс-мажор, довелося їхати, виручати.
Вітальний ведмедик Катерини Чернати. Фото: приватний архів
— Дорога не близька, ми приїхали ближче до півночі, всі на нас чекали, люди спраглі до гарних емоцій, — впевнена Катерина.
Замовлень на ведмедика небагато. Послуга сезонна. В теплу пору року замовлень більше, у холодну — менше.
— Нам заважають розвиватися відстані, — каже жінка. Сілезія — один великий організм з міст та містечок. Це нормально, що люди з Рибника чи Бельсько-Бялої просять нас приїхати до них з Глівіце, але без машини це вкрай важко. На дорогу потягом чи автобусом потрібно 3-4 години. Це підштовхнуло мене піти на курси водіння. Вартість курсів майже 3000 злотих. Однак вирішила, що в моїй ситуації з трьома дітьми, з бажанням розвиватися, мушу отримати права та навчитися водити машину. Коли, як не зараз?
Катерина так само веде діяльність без реєстрації та сподівається, що колись хобі дасть поштовх для відкриття бізнесу у сфері розваг.
Насправді, для багатьох воєнних біженок така незареєстрована діяльність дозволяє спробувати себе, свої сили без ризику отримати втрати, а не дохід.
В Німеччині вступили в силу зміни до трудового законодавства. Так, якщо раніше іноземка не могла влаштуватися в Німеччині медсестрою чи навіть санітаркою без німецької медичної освіти, то тепер зможе. Доступ на ринок праці для ІТ-фахівців теж став простішим: професійний стаж скорочено до двох років, а вища освіта та знання німецької мови для оформлення на роботу стали непотрібні. Спрощено також дозвіл Федерального агентства зайнятості на працевлаштування професійних водіїв з третіх країн. Для науковців та кваліфікованих спеціалістів теж є новина — знижено вимоги для отримання Блакитної карти ЄС, яка підтверджує право перебування в країнах Євросоюзу іноземців з метою зайнятості. Для бюрократичної Німеччини подібні зміни — це революція.
Чи зможуть скористатися цими можливостями українські біженці, яких в Німеччині вже понад мільйон осіб? Які професії тут найбільше затребувані? І чому більшість українців ще офіційно не працевлаштовані або продовжують працювати за мінімальну зарплату на підсобних роботах?
«Окупанти вкрали мій комп’ютер. Мама сказала, що якщо я влаштуюсь на роботу тут, в Німеччині, то зможу купити собі новий. Це спрацювало»
22-річна Надія Гриненко, донька моєї подруги, яка під обстрілами вивозила трьох дітей з Бучі й опинилася в Берліні, влаштувалася в місцеву IT-компанію без знання німецької мови. Нові німецькі друзі родини розгледіли в дівчині потенціал і зробили пропозицію. Від ідеї влаштувати Надію на роботу до її реалізації пройшло десять місяців, протягом яких дівчина не тільки склала держіспити в рідному українському університеті «Київська політехніка» та захистила диплом з кібербезпеки, але й паралельно навчалася на додаткових IT-курсах, які оплачувала для біженців берлінська громадська організація.
— Я досить довго перебувала в депресії через те, що нам з мамою, сестричкою та братиком довелося виїхати з України, а тато залишився вдома сам, — розповідає Надя. — Та найбільше мене ятрило те, що окупанти вдерлися в нашу квартиру й вкрали мій комп’ютер, який я зібрала власними руками та коштом. Мені здавалося, що життя закінчилося, але мама сказала, що якщо я в Берліні влаштуюся на роботу, то зможу зібрати гроші на новий, кращій комп’ютер. Це спрацювало і стало для мене стимулом.
Зараз роботодавець оплачує Надії вивчення німецької мови, адже вона вже перейшла з рівня стажера в розряд співробітників. Надя не тільки відкладає частину зароблених грошей на новий комп’ютер, а й частково оплачує дорогу берлінську квартиру для всієї родини.
Мовні знання дуже важливі, але вони не повинні бути досконалими. Фото:Christoph Reichwein/dpa/AFP/East News
Не менш вдало складається німецька доля киянки Лізавети Толчеєвої. Вдома вона працювала перукаркою в популярному серед мистецької богеми салоні. Війна змусила змінити Київ на Кельн, але професію Ліза змінювати не стала. Вправних перукарів в Німеччині бракує, а українська б'юті-індустрія в світі котується високо.
— Після отримання тимчасового захисту і дозволу на роботу я одразу почала шукати салон краси, — розповідає про свій шлях Ліза Толчеєва. — Побачила серед знайомих дівчину з гарною стрижкою і спитала її, де вона стрижеться. Взяла контакт перукарки та записалася до неї, бо мені на той час самій треба було підстригтися. Перукарка Сара виявилася дуже привітною, надала мені послугу безкоштовно, похвалила мої роботи в Instagram та сказала, що хотіла б допомогти ще якось. На моє прохання Сара надіслала мені список перукарень, рівень яких вона сама вважає високим. З них я вже обирала. Написала власнику, ми одразу домовилися про зустріч. Він попросив мене підстригти трьох людей, після чого взяв на роботу. Оформлення документів тривало півтора місяці. Англійської вистачало на початку для того, щоб розумітися з колегами та клієнтами. Поступово я стала вивчати німецьку, і зараз вже спілкуюся на роботі двома мовами. Хоча німецькою складно дотепер.
Фото: приватний архів Лізи Толчеєвої
Нові часи народили новий жарт: «Ідеальна пара на ринку праці — перукарка й айтішник. Вже хто-хто, а вони знайдуть собі роботу хоч би де». На жаль, більшість переселенських історій далеко не такі красиві, і частіше українкам навіть з кількома вищими освітами доводиться працювати покоївками в готелях чи простими робітницями на сезонних роботах.
Тетяна Носова з Чернігівщини до війни була юристом у великій компанії. Після того як російський танк зруйнував її будинок, вона виїхала в Німеччину і в свої 57 років пішла на завод, вперше в житті встала за станок — робити з пластику рамки під ролети. Були й понаднормові, і робота без вихідних. Отримує приблизно 1200 євро. Зранку працює першу зміну, а ввечері біжить на курси вчити німецьку мову. Ще й переживає за 13-річну доньку Діану, бо дівчина не може знайти собі друзів в німецькій школі. Чоловік залишився вдома, жив у родичів, ревнував, вимагав розлучення. Через стреси жінка «завалила» іспит з німецької та пішла на додаткові 300 годин повтору матеріалу.
— Коли прийшла в нову групу на курсах, викладачка спитала мене, для чого я вчу німецьку мову, і я автоматично відповіла, що хочу навчатися тут на податківця, адже ці фахівці дефіцитні, — розповіла Тетяна Носова. — Казала так, але сама собі не вірила. В Німеччині український диплом юриста недійсний, а щоб перекваліфікуватися на податкового консультанта, треба йти на навчання, для якого рівень німецької має бути, як у носія мови. Мені вже 57 років, хто мене тут відправить на навчання? Але мову я все одно вчу, бо тільки з нею зможу знайти собі легшу роботу.
Медики, електрики, водії та інженери: вузькі місця на німецькому ринку праці
Канцлер Федеративної Республіки Німеччина Олаф Шольц під час шостого українсько-німецького бізнес форуму в Берліні відкрито закликав роботодавців брати на роботу українців: «Скористайтеся цим величезним потенціалом, інтегруйте українців, які тут і з нами, у свої компанії». Олаф Шольц підкреслив, що перша хвиля українських біженців вже закінчує мовні курси й готова трудитися. А міністр праці ФРН Губертус Гайль зазначив, що «українці мають хорошу кваліфікацію і хочуть працювати». І що «мовні знання важливі, але вони не повинні бути досконалими».
Меседж політиків до бізнесу простий: користуйтеся нагодою, не чекайте, чим закінчиться війна, залучайте працьовитих українців до роботи, а ми вам допоможемо. Деякі великі компанії вже зорієнтувалися і власним коштом навчають біженців, переважно спеціальній робочій лексиці, яку не викладають на звичайних мовних курсах, також заплющують очі на певні бюрократичні перепони як-от визнання дипломів.
«Україна — це країна, де живуть мільйони добре освічених громадян, країна, з якою ми пов’язані тісніше, ніж будь-коли раніше», — вважає канцлер ФРН Олаф Шольц. Фото: Markus Schreiber/AP/East News
Але чому німці так прагнуть залучити українців до свого ринку праці, що ладні навіть змінити для цього звичні правила? Тому що в Німеччині катастрофічний дефіцит робочих рук та голів.
Дефіцит кадрів в Німеччині виник через демографічну асиметрію: нація старіє, а молодь не поспішає на робітничі спеціальності. До того ж «діти» визначаються з майбутньою професією до 26-30 років. Опитування великих компаній Мюнхенським Інститутом досліджень ринку праці та професійної підготовки (IFO) показало, що країні щороку (!) потрібно до 500 тисяч іноземців. «Дедалі більше компаній змушені обмежувати свій бізнес через те, що вони не можуть знайти достатню кількість кваліфікованого персоналу», — сказав експерт IFO з ринку праці Штефан Зауер.
На практиці це означає, що в країні з високорозвиненою промисловістю виробляють менше автівок та високотехнологічних товарів, не можуть будувати більше сучасного житла, не відкривають нові садочки та не мають з ким лишити школярів після уроків на додаткові заняття. Ба більше, через нестачу водіїв автобусів, особливо в провінції, транспорт став ходити нерегулярно. Німецька залізниця Deutsche Bahn вже зажила дурної слави через те, що регулярно скасовує рейси швидкісних потягів (або вони запізнюються), а все через те, що компанії бракує машиністів та ремонтних робочих.
IFO підрахував, що у сфері послуг брак фахівців становить 54,2%, а в промисловості — 44,5%. Німеччині вкрай не вистачає сезонних робітників, юридичних та податкових консультантів, робітників на заводи і фабрики, лікарів та медичних працівників, вчителів в школи та викладачів у виші, вихователів в дитячі садочки й соціальних працівників.
Дірк Вернер з Німецького економічного інституту (IW) вважає, що найбільше нестача кваліфікованих інженерів та працівників відчувається у сферах будівельної електротехніки та сантехніки, опалення і кондиціонуванні повітря, встановлення сонячних батарей та в автомобільній промисловості. До речі, на побутовому рівні це теж помітно: на сантехніка чи електрика в Німеччині доводиться чекати місяцями.
На тлі міграційної кризи Бундестаг заявив також про створення програми Job turbo, за якою біженців без ідеальних знань німецької мають швидко працевлаштувати.
Буквально це означає, що біженці, які мають сертифікати володіння німецькою мовою на рівні В1, мають вийти на роботу. І вже зараз на запити відвідування мовних курсів рівня B2 українці почали отримувати відмови від Центрів праці (Jobcenter). Слід зазначити, що навіть ті, хто має сертифікат В1, здебільшого німецькою на цьому рівні не володіє. Хіба можна за такий короткий період навчитися розмовляти такою складною мовою? Отже, людей ставлять в умови, за яких доведеться погодитись на роботи, де мало говорять і багато працюють руками.
93% українських біженців мають намір працювати. Бар’єром є мова і невизнані дипломи
Більшості іноземців складно влаштуватися в країні через мовний бар’єр, неймовірно неповоротку бюрократію та високі податки. Але ситуація почала змінюватися, коли ФРН прихистила через війну понад мільйон українців.
На відміну від інших біженців, українці одразу отримали дозвіл на роботу, чим вже скористалася частина переселенців, які прагнуть не залежати від соціальних виплат. І все ж більшість втікачів від російської навали — жінки з маленькими дітьми, і їм знадобилося чимало часу для банального облаштування побуту.
За даними Центрального реєстру іноземців у Німеччині, станом на 30 вересня 2023 року в Німеччині зареєстровано 1 млн 99 тис 905 українських біженців: близько 66% з них — жінки.
Цікаво, що 72% українських біженців вважаються «висококваліфікованими», мають кращий рівень освіти — як у порівнянні з іншими біженцями, так і в порівнянні з населенням ФРН. Німців справді надихає, що велика кількість українок до війни працювала в академічних, технічних чи медичних професіях — тобто в сферах, де в Німеччині відчувається велика нестача кадрів.
Українські біженці прибувають з Варшави до Берліна. Весна 2022 року. Фото: IMAGO/Christian Thiel/Imago Stock and People/East News
На сьогоднішній день офіційно влаштувалися на роботу лише двадцять відсотків українських біженців працездатного віку (згідно з доповіддю Інституту досліджень ринку праці Німеччини). Це 120 тисяч українців. У сусідніх Польщі та Чехії цей показник значно більший — приблизно 65%. Аналітики припускають, що значну роль відіграє те, що в цих країнах біженці отримують символічну соцдопомогу, тоді як в ФРН на соцвиплати можна жити.
І все ж головною перешкодою для працевлаштування менеджери з персоналу називають незнання мови та необхідність офіційного підтвердження дипломів і кваліфікацій українців. Згідно здослідженнями IFO, 93% опитаних переселенців з України висловили бажання вийти на роботу. І оскільки три чверті українців в Німеччині вже відвідують або навіть закінчили мовні курси, а німці зі свого боку пішли назустріч і спрощують умови працевлаштування, то не поспішаємо вірити улюбленим пісням російської пропаганди про лінивих українців, бо наші співвітчизники ще себе покажуть. Базу для цього вже закладено.
Вони не перший день шукають роботу. Певний час не працювали. На їхні електронні листи ніхто не відповідає, і вони почуваються самотніми. Вони — це польські та українські жінки. Біженки, матері після довгих декретних відпусток. Їх об'єднує одна спільна риса: вони не вірять у себе. Програма Grow UP створена задля того, аби розкрити потенціал цих жінок і скерувати до мети, тобто підвищити кваліфікацію та знайти роботу, яка відповідає їхнім потребам.
Понад шість років Анна не працювала. Вона опікувалася дітьми. Була впевнена, що перерва зашкодила їй у професійному плані. До вагітності працювала маркетологом. Вона хотіла перекваліфікуватися на IT, але її англійська була на рівні А2. До того ж Анна не мала необхідних навичок і відчувала, що «випала з ринку». Що вказати в резюме? Як пояснити пробіл тривалістю шість років? Зрештою вона потрапила під крило експерток програми Grow UP фонду Mamo Pracuj. І зрозуміла, що навички догляду за дитиною на вагу золота. Адже в декреті вона навчилась емпатії, гнучкості, вести домашнє господарство та працювати в умовах дефіциту часу. У проєкті також були уроки з англійської мови, тож вона змогла покращити свій рівень. «Я отримала корисні знання і насамперед психологічну підтримку, завдяки якій повірила в себе та свої сили. Я більше не здаюся», — каже Анна, яка нещодавно отримала позитивну відповідь при прийомі на роботу в міжнародну компанію.
Важливо зрозуміти роль психіки в процесі пошуку роботи та навчитися справлятися зі складними ситуаціями. Фото: Scutterstock
Вудка замість риби
Проект Grow UP орієнтований на людей, які хочуть змін у своєму професійному житті. Для кожного це може означати щось своє. Учасницями програми Grow UP є польські жінки та біженки, які опинилися в Польщі після початку війни в Україні.
«Програма має три етапи. Перший — експертні вебінари з ринку праці, наприклад, як написати гарне резюме, як підготуватися до співбесіди, англійська. У вебінарах вже взяли участь майже 600 осіб, — розповідає Христина Скрицька, ком’юніті-менеджерка Grow UP. — Друга фаза — індивідуальний супровід 60 жінок з проєкту. Він передбачає бесіди з експертами, наприклад, кадровиком, юристом чи психологом. Заключний етап — допомога в центрах тимчасового розміщення, розташованих у Малопольському воєводстві».
В чому секрет ефективного пошуку роботи? «Окрім фахових знань важливо вивчення мов та розуміння механізмів ринку праці, а також група підтримки, — пояснює Маржена Мілановська, керівник проєкту Grow UP. — Програма забезпечує всебічну підтримку та допомагає “вписатися” в ринок праці людям з різними культурами та походженням».
Побачте свої можливості
Інна приїхала до Польщі одразу після повномасштабного російського вторгнення в Україну. На батьківщині вона перебувала в декретній відпустці. Вона — мама двох чудових дітей, сина та доньки. Півтора роки Інна шукала себе і своє місце на польському ринку праці.
«Коли почалася війна, я зрозуміла, що сильно змінилась і потребую чогось нового, іншого. Зараз я інтенсивно вивчаю польську та англійську мови. Закінчила онлайн курси з маркетингу та управління проєктами. І це тільки початок,» — усміхається Інна.
Grow UP демонструє, що багато біженців на батьківщині здобули вищу освіту та великий професійний досвід, але після прибуття до Польщі не можуть знайти роботу. «Це пов’язано з відмінностями на польському й українському ринках праці та незнанням польської мови», – каже Христина. Тому в програмі можна обрати мовний шлях: польська чи англійська значно полегшують професійний розвиток. До того ж учасниці підтримують і мотивують одна одну. У групі рости легше, вона дає орієнтири. Відчуття самотності відступає.
Дивіться ширше та не судіть
Проєкт Grow UP є міжнародним, до нього входять польські та українські жінки, а насамперед матері з тривалою перервою на ринку праці. Їхні потреби та бажання схожі — вони стикаються з великою невпевненістю щодо своїх компетенцій. Окрім навчання, їм потрібна також психологічна підтримка. Біженки борються з травмою війни, вони багато або все втратили та починають з початку. Водночас польські жінки борються з важким досвідом у родині, де, наприклад, чоловікові не подобається, що його дружина хоче працювати. В таких випадках важко знайти роботу чи навіть добре себе презентувати. «Ось чому в Grow UP ми пропонуємо підтримку в чотирьох напрямках: CV, “Бесіда”, “Договір” та “Голова”, — пояснює Христина. — Напрямок CV вчить, як правильно написати резюме. “Бесіда” готує до зустрічі з роботодавцем. “Договір” пояснює формальності, а “Голова” допомагає підтримувати душевну рівновагу й нормалізує психічні кризи». Важливо зрозуміти роль психіки в процесі пошуку роботи та навчитися справлятися зі складними ситуаціями.
Хочете дізнатися більше?
Проєкт Grow UP реалізує Фонд Mamo Pracuj. Протягом 12 років організація підтримує польських жінок і матерів, які зосереджені на своєму професійному та особистісному розвитку. Вже багато місяців Mamo Pracuj також допомагає жінкам, які з початком війни приїхали до Польщі з України. Фонд зміцнює компетенцію та агентивність жінок незалежно від національності. Програма Grow UP фінансується Американським Червоним Хрестом у партнерстві з Корпусом Милосердя.
33-річна українка Віта Луцишин переїхала в Польщу з Одеси після початку повномасштабної війни. Юристка за освітою та фахівчиня з тендерних закупівель, розіслала резюме до різних фірм та установ. Їй пощастило отримати роботу у відділі для мігрантів в місцевій адміністрації. І хоч це була найкраща робота в житті, стабільна, гарно оплачувана, у прекрасному колективі, залишила її свідомо. Отримала грант на відкриття власної справи.
Найкраща праця в житті
— Як і тисячі наших жінок, я приїхала з двома дітьми та думками, що це на тиждень-два, — згадує Віта перші дні у Польщі, — але час йшов, було зрозуміло, що потрібно шукати роботу, вчити мову. В Україні я працювала юристкою, тож тут вирішила шукати роботу за фахом. Написала, як знала та відчувала, резюме, переклала його польською через перекладач та відправила повсюди, де бачила вакансії.
Отримала запрошення на співбесіду до фірми, яка планувала виходити на український ринок та зацікавилася Вітою як фахівчинею з тендерних закупівель. Однак війна тривала, це змінило плани фірми.
Віта Луцишин презентує себе на заході у Катовіце
— Вони допомогли мені переписати резюме відповідно до вимог польського ринку праці, — розповідає Віта, — і потім мене запросили на роботу до адміністрації воєводства у відділ роботи з мігрантами. Це була найкраща робота в моєму житті: гарний колектив, привітні колеги, керівництво виявляло розуміння. Спочатку я допомагала з оформленням документів для українців, потім консультувала польськомовних мігрантів. Зробила собі шаблони, переклала через перекладач, а колеги допомогли виправити помилки.
Старанність та відповідальність оцінили, запропонували вигідніші умови. Мала відчуття захищеності, стабільності та перспективи подальшого росту.
Водночас у локальних групах для українців на Фейсбуку з’явилося оголошення про грант для українок-підприємниць або тих, хто хотів почати свій бізнес у Польщі.
Йшлося про грантову програму «Rebuilding Ukrainian Business — Entrepreneurial Women», яка реалізувалася фондом Impact у партнерстві з Mastercard Center for Inclusive Growth. Це оголошення Віті надіслали кілька людей, навіть чоловік, який знаходиться в Україні. Вирішила, що це знак. Зрештою, про власну справу мріяла ще в Україні.
Перша перемога
— Подумала: раптом це шанс, який не можна упустити? Тим більше, що заявку можна було подати українською мовою. Я написала бізнес-план, розповіла про себе, про свою діяльність в Україні, зайнятість в Польщі: вчилася вже у польській післяліцейній школі (szkoła policealna) на напрямку адміністрування, маю плани навчатися на відділенні «податки» в польському навчальному закладі післядипломної освіти.
З 1500 заявок обрали 80 переможниць. Це був перший грант та перша перемога Віти Луцишин. Окрім грошової частини гранту у 4000 доларів, вона отримала комплекс експертної допомоги. Гроші згідно з бізнес-планом витратила на придбання техніки для організації домашнього офісу з надання правових консультацій — ноутбука, телефона, копіювального пристрою тощо.
Її заявку обрали з 1500 претендентів
Найскладніше було піти зі стабільної роботи, але Віта не жалкує: тепер вона більше заробляє, є незалежною, розвивається. Зараз співпрацює з кількома фундаціями, де консультує мігрантів щодо легалізації в Польщі, відкриття бізнесу, готує договори, запити, надає інші правові послуги. Має багато приватних звернень за рекомендаціями своїх попередніх клієнтів.
Підводні камені
Втім, не всі історії такі райдужні. Кілька учасниць різноманітних грантових програм поділилися, що не отримали очікуваних результатів, відчувають себе ошуканими. Наприклад, моя знайома виграла грант на 30000 злотих, в рамках цього гранту їй було обіцяно можливість закупівлі техніки, а також — відвідування міст Польщі, щоб вивчити досвід польських підприємців. А потім їй повідомили, що всі кошти пішли на організацію консультацій та подорожі. Виявляється, можливість такого використання була передбачена грантовою угодою.
Віта як юристка радить уважно перечитувати текст угоди. В своєму проєкті вона разом ще з однією колегою-юристкою попросила змінити деякі пункти.
— Був пункт, що учасниці проєкту не мають права залишати Польщу до завершення проєкту. Зрозуміло, що ми можемо виїхати у будь-який момент, бо вся родина залишилась вдома, в Україні — каже Віта, — ми обґрунтували зауваження, спірні пункти змінили до підписання угоди.
Віта радить не відмовлятися теж від навчання та допомоги експертів. Це приносить багато користі, як і контакти, що зав’язуються під час навчання, обміну досвідом, подорожей на тренінги.
Крім коштів, вона отримала певні години консультування з бухгалтером, юристом, маркетологом. Саме завдяки знанням, які отримала від них, самостійно пройшла всі етапи реєстрації фірми, обрала відповідну для себе систему оподаткування.
Де українкам шукати гранти для відкриття бізнесу?
Зараз Віта Луцишин бере участь ще в одній грантовій програмі. Знайшла вона її методом аналізу сторінок відомих громадських організацій, які працюють з працевлаштуванням українок.
— Це організація «Крок до праці», вона має представництво у Познані та в Катовицях, — розповідає Віта. — Запитала, чи не будуть вони зацікавлені у співпраці зі мною як юристкою. Такої потреби не було, але дізналася, що вони відкривають програму саме для надання бізнес-грантів. Тепер беру участь та готуюся захищати ще один бізнес-план.
Джерелом інформації, де українкам варто шукати грантові програми, є сторінки відомих фундацій, неурядових організацій, які часто є субгрантерами та надають гранти у співпраці з комерційними структурами, урядами різних європейських країн.
Традиційно варто шукати на порталі для неурядових організацій Польщі. Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції, зокрема на запуск соціального підприємництва: ngo.pl,
Часто конкурси для бізнесу (ймовірно, для подання заявки на участь доведеться шукати партнера з Польщі) оголошує Eudajmonia Foundation.
AVSI Polska провела вже кілька конкурсних турів з відбору пропозицій від українок на навчання та отримання коштів на запуск бізнесу.
Проєкт «Cześć Dziewczyny» від Польсько-Українського Сестринства Фундації Кульчика, який час від часу оголошує грантові програми.
Варто час від часу шукати через Гугл інформацію з такою фразою польською мовою: «Dotacje na rozpoczęcie działalności gospodarczej» і вказати назву місцевості, в якій мешкаєте у Польщі. Оберіть розділ «новини», щоб отримати найсвіжішу інформацію. Наприклад, у Кракові та Познані це може бути фундація «Крок до праці», яка зараз проводить відбір бізнес-планів на відкриття або масштабування бізнесу. Можна також звʼязатися з локальними пунктами з обслуговування підприємців у будь-якому місті, як, наприклад, у Кракові.
Якщо відчуваєте в собі впевненість, готові самостійно підготувати бізнес-план, то варто звернутися до урядових чи регіональних програм.
Субсидія від служби зайнятості
Щоб отримати таке фінансування на відкриття бізнесу, потрібно перебувати на обліку як безробітна особа. Інформація для українців, зокрема про гранти, доступна на порталі Служби зайнятості. Максимальний розмір субсидії — 6 розмірів середньої заробітної плати. У 2023 році можна отримати до 38 тисяч злотих.
Інформацію про гранти можна отримати й у державних структурах. Фото: pexels
Кошти на відкриття та розвиток бізнесу, які можна отримати в службі зайнятості, не повертаються. Вони перераховуються на банківський рахунок підприємця після схвалення заявки та можуть бути використані для комерційних цілей. Заявка на отримання фінансування подається до служби зайнятості за місцем проживання або місцем перебування. Детальний посібник з отримання гранту від центру зайнятості у Польщі знайдете тут.
Ця програма має визначені напрями, за якими можна отримати грант: розвиток експорту, екоінновацій, екологічного бізнесу, діджиталізація бізнесу тощо.
У ній є чітко визначені критерії та конкурси, затверджені на найближчий час. Однак тут вам доречно буде шукати партнерства з польською стороною.
Моя співрозмовниця Віта каже, що підприємництво — це завжди ризик. Тому варто дуже ретельно продумати, чи готові ви до нього. Єдине, про що вона сама шкодує — чому не розпочала власну справу раніше, ще в Україні. Дуже вдячна Польщі, яка дала їй поштовх та віру в свої сили.
Справді, як можна спокійно спати, якщо часто чуєш повітряну тривогу, відчуваєш загрозу? За кордоном ми теж прокидаємось серед ночі, бо хвилюємось через близьких та друзів, які залишились в Україні. У нашому житті зараз надто багато стресу. Що ж робити? По-перше, старайтесь дотримуватись чіткого графіку сну, створіть собі комфортні умови – затемнене прохолодне приміщення, тепла ковдра, зручне ліжко.
Але головне – практика розслаблення м’язів тіла та очищення мозку від думок. І спокійний сон настане за кілька хвилин. Ця практика американських військових підходить усім, розповідає психолог Юлія Квасниця:
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від польської читачки, а також відповідь психолога.
«Щодня шукаю нормальності, але її не буде, доки мій чоловік, живий і неушкоджений, не повернеться додому»
Я вийшла заміж за українця. Ми з Дімою познайомилися через спільних друзів. Він приїхав до Польщі шість років тому. Він дбає про мене, про дім. Батьки та друзі прийняли його одразу. На початку 2022 року ми намагалися зачати дитину, але все завалилося 24 лютого, коли почалася війна. Діма довго не вагався — вирішив поїхати до Києва і приєднатися до боротьби з російськими загарбниками. Мовляв, не міг винести думки, що його друзі воюють на фронті, а він комфортно живе в Польщі.
— Я б не зміг дивитися на себе в дзеркало, — сказав він.
Я так хотіла його втримати. Коли він сказав, що йде на війну, я хотіла його шантажувати: нехай вибирає мене або йде на фронт. Але я цього не зробила.
Діма дуже чесний і не передумає. та й від думки, що я тут одна й мені погано, йому буде ще важче. Я не хотіла сильніше його напружувати. Скоро буде півтора року, як він пішов. Я знаю, що він живий, він не постраждав. Ми дуже сумуємо одне за одним. Мої думки весь час з ним. Не можу відірватися від телефону, весь час читаю новини з війни.
Я намагаюся жити нормальним життям, але це дуже важко. Іноді в мене немає сил встати на роботу вранці. Страх за чоловіка — це єдине почуття, яке зараз є в моєму житті. Воно панує і домінує над усіма іншими. Я брала участь у різноманітних акціях допомоги нужденним в Україні. Принаймні так старалась допомогти. Щодня шукаю нормальності, але знаю, що нормальності не буде, доки мій чоловік, живий і неушкоджений, знову не буде зі мною в Польщі. Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. Бувають дні, коли я плачу від злості та безсилля і не можу заспокоїтися. Боюся, що більше не витримаю.
Александра Янечек, клінічний психолог на Avigon.pl:
Воєнний стан — одне з найбільш травматичних і руйнівних переживань, які тільки може пережити людина. Драматичні події впливають на долі сімей, на шлюби та на дітей. Невід'ємні елементи війни — розлука, невпевненість, страх і туга.
Мені дуже прикро, що ви опинилися в такій болючій ситуації. Постійний страх і невпевненість дають велике навантаження на нервову систему і можуть негативно на неї вплинути. Якщо у вас проблеми зі сном, погіршення апетиту, труднощі з концентрацією, я закликаю вас звернутися за допомогою. Війна з усіма її наслідками — це тривалий стрес, який часто виснажує наш організм і психіку.
Незважаючи на таку складну та незвичайну ситуацію, важливо говорити про свої потреби та емоції
Погодитися з рішенням чоловіка поїхати в Україну та вступити в боротьбу є виявом вашої великої любові й поваги до рішень партнера. Я розумію, що це було нелегке рішення, адже пов'язане з втратою, тугою, зміною звичного трибу життя чи планів. І я закликаю вас говорити про свої почуття та емоції. Незважаючи на таку складну й незвичну ситуацію, вам з чоловіком важливо спілкуватися одне з одним, прислухаючись до потреб та емоцій партнера.
Одним із способів впоратися з тугою може бути написання чоловікові листів. Ви можете писати їх “в стіл”, залишаючи в себе, або принагідно віддати їх своєму партнерові. Виливаючи свої почуття на папір, розповідаючи про повсякденні події, ви відчуєте полегшення, «відпустите» зайві емоції, систематизуєте думки. Ми не завжди можемо висловити те, що відчуваємо або що нам потрібно, отож, писати листи чи вести щоденник емоцій – корисний інструмент.
Почуття туги показує нам, що для нас важливо
Я закликаю вас знайти групу підтримки. Це може бути група жінок, які перебувають у подібній ситуації або група людей, які відчувають тугу та втрату, пов’язані з війною. Відчуття причетності та присутність людей, які відверто співчувають і розуміють ваші ситуацію та почуття, можуть виявитись дуже корисним. Обмін важким досвідом зближує людей, це також можливість заводити нових друзів. Коли ми відчуваємо такі сильні та важкі емоції, важливо відчувати підтримку і мати людей, з якими нам добре, яким ми довіряємо, які дарують нам почуття безпеки.
Почуття туги показує нам, що для нас важливо, без чого ми не уявляємо свого повсякденного життя. Варто придивитися до цієї туги, чого саме ми прагнемо, чого хочемо найбільше, чого нам бракує, що насправді є суттєвим.
Ви маєте повне право відчувати сум, злість і навіть депресію
Ваше життя кардинально змінилося за одну ніч, це дуже складна ситуація. Цілком природно почуватися розгубленою, відчувати труднощі з адаптацією або прийняттям нового стану речей.
Це процес та індивідуальна справа, скільки часу вам знадобиться, щоб повернутися до нормального стану.
Подумайте, що може бути для вас корисним, розширте свої ресурси підтримки, проводьте час зі своїми близькими та займайтеся справами, які дарують радість і щастя. І що дуже важливо — не забувайте про себе та свої потреби.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
«Знаю, що можу говорити, але не хочу. Мабуть, це мій бунт»
Відколи почалася війна, я практично перестала розмовляти. Говорю, точніше відповідаю, лише на поставлені питання й те не на всі. Мені вдається сказати пару слів на роботі. На щастя, я стою на конвеєрі, тому моя робота не потребує розмов. Вибираю тільки магазини самообслуговування, з іншими українцями не зустрічаюся — взагалі ні з ким не зустрічаюся. Я не розмовляю, але кожен свій день описую в своїх блокнотах. Кого зустріла, яка була погода, про що думаю, що мене дратує, про що мрію. Розмова постійно точиться в моїх думках. Ось чому мені так легко написати цього листа.
Я розумію, що це ненормальна ситуація. Але коли почали падати перші бомби, спочатку були розгубленість і недовіра, а потім паніка. Я зціпила зуби, і так і залишаюсь мовчазною дотепер. Ми з мамою приїхали до Польщі, але мені більше не хотілося говорити. Я знаю, що можу, але не хочу. Мабуть, це мій бунт. Тому що мені досі незрозуміло, як в XXI столітті одна країна починає бомбити і вбивати громадян іншої країни, а весь світ за цим спостерігає.
Всі ці перегляди репортажів по телевізору та в соціальних мережах… Це триває вже майже два роки, багатьом уже набридло, багато хто забув, що нас десь вбивають. Скільки ще це буде тривати?
Я мрію, щоб закінчилася війна, щоб моя родина, розкидана по світу, знову була разом, щоб мені ніколи більше не довелося покидати Україну. Мама розмовляє зі мною, вона знає, що я її слухаю. Вона навіть звикла і сама відповідає на свої запитання. Я не відчуваю себе винною за те, що не говорю з нею.
Коли я на роботі, вона доглядає за домом, зустрічається з друзями та має хороші контакти з іншими людьми. Вона знає, що я переживаю цю війну, і не тисне на мене. Коли ми повернемося додому, я все їй компенсую. Тоді я буду говорити без перерви, поки вона не попросить мене припинити.
На жаль, зараз у мені забагато болю та злості. Я вважаю за краще викласти це на папері, ніж мучити цим інших людей. Мені справді важко зрозуміти і сприйняти те, що сталося з нашою нацією, що сталося зі мною та багатьма моїми друзями. Мій мозок цього не витримує.
Аґнєшка Петржик-Домб, психотерапевт на Avigon.pl:
Особистий досвід наслідків війни надзвичайно болючий для кожного. Людина може відчувати багато важких емоцій, і кожен намагається впоратися з ними, як може.
Ви, ваша родина та всі українці пережили одне з найважчих переживань, яке тільки може статися. У психології є таке поняття, як травма, а також травма війни. За цими термінами ховається спосіб психологічної, емоційної та тілесної реакції в результаті цих серйозних подій.
Дайте собі можливість висловити сум, страх і гнів.
Ви не хочете говорити або налагоджувати стосунки з іншими людьми, і це ваш спосіб впоратися та пережити цей особливий та важкий етап у вашому житті. Дуже важливо, щоб ви продовжували писати в блокноті, адже це допомагає розкрити свої почуття. Мати, яка поруч з вами, напевно цінує, що ви разом у безпеці. Ви допомагаєте мамі своєю присутністю і тим, що слухаєте її.
Що ви можете зробити в цій ситуації, так це дати собі можливість висловити смуток, безпорадність, страх і гнів будь-яким можливим способом. Комусь потрібна розмова і багато людей навколо, а комусь потрібно мовчати і зосереджуватися на кожному дні, на завданнях, на роботі.
Добре навіть мовчати, сидіти нічого не кажучи, але поряд з іншими людьми.
Спробуйте також шукати те, що є для вас ресурсом і додає сили в цих важких обставинах.
Будь ласка, запитайте себе: чи важлива для мене робота? Вона мені подобається?
Чи є люди, з якими мені хоч трохи краще, ніж на самоті? Чи країна, в якій я зараз перебуваю, забезпечує мені хороші умови життя? Чи потрібна я мамі?
Дуже раджу вам також пошукати організації, які надають психологічну підтримку людям з України, часто така допомога безкоштовна, і там дійсно працюють дуже хороші психологи. Багато з них родом з України і розмовляють українською. Перевіряйте у своєму регіоні — ви можете на цих зустрічах навіть сидіти мовчки, головне щоб з іншими людьми.
Спробуйте також повірити, що багато людей у світі відчувають велику симпатію до українців і не миряться з існуючою ситуацією.
Фундація CARE International в Польщі у співпраці з Центром соціально-економічних досліджень (CASE) підготувала звіт «У тіні. Українські домашні працівниці в Польщі». Прибиранням будинків або доглядом за літніми людьми заробляють на життя близько 100 тисяч українців та українок у Польщі, переважно жінки. Часто ця робота належить до тіньової економіки, пов'язана з експлуатацією працівниць та порушенням їхніх прав.
61% жінок, які взяли участь в опитуванні CARE, стикалися з нерівним ставленням, дискримінацією, домаганнями або зловживаннями на роботі. 51% були змушені працювати під час хвороби, а 46% повідомили, що роботодавці переконували їх працювати занадто довго або відмовляли у належному відпочинку та перервах, йдеться у висновках дослідження, опублікованого на сайті www.pulshr.pl.
До 30% респонденток зізналися, що зазнавали фізичного або психологічного насильства з боку роботодавця. Дискримінації та навіть насильству піддаються також жінки, які працюють в інших професіях. Катажина Патикевич, психолог з польського міста Більсько-Бяла, нагадує, що близько 7 мільйонів осіб вже втекли від російської агресії.
— Значна частина тих, хто прибуває до Польщі та інших країн, несуть тягар воєнних травм, багато з них зазнали шкоди, як психологічної, так і фізичної, ще до приїзду. Не всі, хто шукає у нас притулку, знають свої права. Крім того, існує мовний бар'єр для звернення за допомогою, — розповідає Катажина Патикєвич.
— Дехто з тих, хто до нас звертаються, втратили роботу і майно. Іноді вони стають жертвами трудової експлуатації, їм несправедливо платять, буває, що вони стають жертвами насильства на роботі. В особливій ситуації можуть опинитися люди, які не тільки працюють на когось, але й живуть з цими особами під одним дахом, наприклад, доглядають за дітьми чи літніми людьми. Трапляються ситуації експлуатації такої залежності, таких людей трактують майже як власність, — розповідає Малгожата Маліновська, керівник Підбескидського центру кризового втручання в Бєльсько-Бялій.
Як реагувати на небажані ситуації? Куди можна звернутися за допомогою?
Заборона дискримінації на роботі
У Польщі працевлаштування без укладення трудового договору та сплати податків і страхових внесків, тягне низку наслідків як для роботодавця, так і для працівника. Роботодавцю загрожують фінансові санкції і навіть обмеження волі, якщо його визнають винним у податковому правопорушенні. Працівник не несе кримінальної відповідальності, але робота в тіньовій економіці означає відсутність медичного страхування та захисту від необґрунтованого звільнення.
Трудовий кодекс Польщі встановлює правила, пов'язані з поняттям працевлаштування, описує обов'язки роботодавця і працівника. До них відносяться заборона дискримінації, рівність працівників і необхідність поважати їхню гідність.
На яку поведінку на роботі слід звернути увагу? Міжнародна організація праці визначає термін «булінг» як «образливу поведінку через мстиві, жорстокі, злісні або принизливі спроби завдати шкоди окремій особі або групі працівників». Це можуть бути образливі жести, висміювання, необґрунтована критика, приниження, використання ненормативної лексики, заборона робити перерви на роботі під загрозою втрати праці, примушування залишатися після закінчення робочого дня. Це, звичайно, й фізичне насильство або переслідування.
ПРИКЛАД: На Ірину, українку з Києва, на роботі поклали більше обов'язків, ніж на поляка на тій самій посаді. Коли вона запротестувала, менеджер відповів, що вона гостя в Польщі, і якщо не подобається, вона може повернутися додому.
Жертва мобінгу повинна в першу чергу повідомити про це свого роботодавця. У великих польських компаніях часто існують спеціальні телефони або електронні скриньки, які дозволяють працівникам анонімно повідомляти про проблеми, що виникають в їхніх компаніях. Будь-який працівник, навіть анонімно, може повідомити Державну інспекцію праці (PIP) про мобінг на конкретному місці роботи. Інспектори повинні перевірити компанію на предмет можливої недбалості.
— Останнім кроком є звернення до суду з позовом до роботодавця. Саме на цьому етапі буде вкрай важливо представити неспростовні докази, що такі дії мали ознаки мобінгу, і що сама компанія не протидіяла цій практиці, — читаємо на сайті юридичної фірми Sobota Jachira з Вроцлава.
Можна звернутися до однієї з організацій, які надають безкоштовні юридичні консультації. У Варшаві, наприклад, є Центр допомоги іноземцям — місце, де щороку тисячі людей з десятків країн світу отримують безкоштовну допомогу. Ним керує фундація Ocalenie.
Інформаційний пункт для іноземців у Кракові діє як частина Мультикультурного центру.
— Тут кожен іноземець може отримати інформацію, що стосується, зокрема, умов легального перебування в Польщі, процедури отримання захисту, правил отримання соціального та медичного страхування. Ми також пропонуємо юридичні консультації, психологічну підтримку, професійну підтримку, а також допомогу в проходженні процедур, пов'язаних з освітою дітей та молоді, — інформує установа.
У Гданську діє Центр рівного ставлення.
Що таке мова ворожнечі?
З мовою ворожнечі можна зіткнутися і на роботі. Згідно з визначенням Ради Європи, це «мова, яка поширює, заохочує і виправдовує расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші форми нетерпимості, що підриває демократичну безпеку, культурну згуртованість і плюралізм». Польський фонд «Людяність в дії» повідомляє, що однією з особливо вразливих груп є саме українська меншина. Мова ворожнечі на робочому місці також є формою булінгу.
ПРИКЛАД: На одному робочому місці керівник стверджує, що кожен росіянин і українець, вбитий під час війни в Україні, — це благо, тому що світ стане кращим без цих двох націй.
Мова ворожнечі на робочому місці, як і будь-який вид булінгу загалом, є підставою для розірвання трудових відносин з вини роботодавця. Мова ворожнечі є злочином у Польщі. Відповідно до закону: «Той, хто публічно пропагує фашистський або інший тоталітарний державний лад або підбурює до ненависті на ґрунті національних, етнічних, расових відмінностей або на релігійному ґрунті, підлягає штрафу, покаранню у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на строк до 2 років». Про такі випадки варто повідомляти в поліцію або прокуратуру. Про інші злочини, такі як фізичне насильство або сексуальні домагання, також необхідно повідомляти, незалежно від того, чи є винуватцем начальник або колега.
Сексистська поведінка на роботі
Сексизм, тобто дискримінація за ознакою статі, — ще одне явище, з яким можуть зіткнутися працівниці з України під час роботи в Польщі. На щастя, все рідше під час співбесіди на роботу молоду жінку запитують про її особисті плани, наприклад, чи планує вона завагітніти в найближчому майбутньому.
Однак різні небажані ситуації все ще трапляються, наприклад, надання переваги чоловікам під час просування по службі, ігнорування думки жінок на важливих зустрічах, використання їхніх зменшувальних імен, таких як Аня чи Катя.
Ці ситуації також потребують вирішення. У таких ситуаціях, як відмова у просуванні по службі за ознакою статі, можна звернутися до Національної інспекції праці та відстоювати свої права в суді з трудових спорів як особа, що зазнала дискримінації. Ви також можете звернутися за допомогою до однієї з неурядових організацій, що захищають права жінок.
Карта поляка – хто з українців може подати документи на її отримання? Які переваги вона надає? І що таке сталий побут (постійне проживання) та як воно відрізняється від карти поляка?
Юристка Регіна Гусейнова-Чекурда пояснює аспекти легалізації в Польщі за різними процедурами: