Найпопулярніше
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестиваля в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
Розслаблятися рано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
«Хорошие русские мальчики» вторгаються у міжнародний кінопростір. Але українці в Канаді дають відсіч
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестиваля в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
Розслаблятися рано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
«Хорошие русские мальчики» вторгаються у міжнародний кінопростір. Але українці в Канаді дають відсіч
Чому прем'єра фільму про російських солдатів на міжнародному фестивалі — це гучний міжнародний скандал і репутаційна криза багатьох інституцій?
Дебати кандидатів в президенти в США комусь вже здаються історією. Це дещо зарано. Фахівці розберуть все на цитати і жести — це їхня робота. Навіть без цього очевидно, що підготовка команди Гарріс спрацювала майже на відмінно — стратегія на тролінг Трампа, навіть часом глузування з нього, виявилася ефективною. Виконання, може, і неідеальне, але ретельне — без проблем та помилок. Гарріс вдалося взяти на себе ініціативу й не віддати її — з таким талановитим комунікатором, як Трамп, це майже хіт.
Кажуть, щоб бути достойним викликам, потрібно їх отримати, — це точно про Камалу Гарріс. Гадаю, вона ще не один раз здивує
У США дебати нечасто радикально впливають на хід кампанії, якщо звісно один з кандидатів не робить прикрих помилок. У поляризованій американській політиці фанати Трампа залишаться його фанатами й надалі, фанати Гарріс теж її не залишать. А от так звані «незалежні» та «помірковані» можуть зробити для себе висновки — і вони не будуть на користь Трампа. Але вважати, що експрезидент «здувся», точно зарано, він ще може себе показати. Після замаху на нього він та ті, хто його підтримує, вже напевно святкували перемогу. Тепер це змінилося — драйв кампанії наразі на користь Гарріс, але до виборів ще чимало часу і чорні лебеді можуть прилітати до кожного з кандидатів.
Трамп майже на кожному мітингу розповідав про здатність завершити війну за 24 години. Він ще раз повторив свою логіку під час цих дебатів з наголосом на можливість «третьої світової», якщо не зупинити бойові дії. Так можна лякати багатьох і це працює, проблема однак у тому, що це позиція слабкості, адже поступитися РФ навіть один раз означає показати, що США вже не є лідером демократичного світу. І відсутність відповіді на запитання ведучого, чи хоче Трамп перемоги України, тільки посилило це враження.
Ідея Трампа сконтактуватись з лідерами України та РФ і штовхнути їх до переговорів ніяк не дозволить вирішити питання, що лежать в основі цієї агресивної війни
Росія не припинить свої всебічні спроби зруйнувати Україну та її державність, а західна допомога, ймовірно, кардинально зменшиться. Трамп не захоче виглядати слабким, цього американці не люблять. Рейтинги Байдена теж «посипалися» після дуже невдалого виведення американських військ з Афганістана. Водночас Трамп буде під шаленим тиском своїх обіцянок швидко «зупинити війну» без чіткої та всеохоплюючої стратегії. Це створює нові можливості, але й шалені ризики. РФ очевидно має план на випадок обрання Трампа президентом США. Такий план існує в Кремлі і на випадок обрання Гарріс, але тут буде набагато більше спадковості в американській політиці.
Гарріс не сказала нічого принципово нового порівняно з Байденом, але була достатньо чітка в своїх оцінках. І це маленька тактична перемога для України, адже раніше вона небагато говорила на тему російської агресії. Водночас вона дуже чітко відмежувалася від політики Байдена, говорячи про Україну, сказавши Трампу: «Ви змагаєтеся зі мною, а не з Байденом». Це дає їй простір для маневру у майбутньому. Ну, й звинувачення Трампа у тому, що Гарріс була начебто переговірницею із Зеленським та Путіним перед повномасштабним вторгненням і не впоралася, звучать доволі кепсько. Гарріс ніколи не грала першу скрипку у зовнішній політиці, це завжди був Байден. Але, можливо, в неї все попереду. Ми рухаємося у складні часи перезавантаження світової системи, показати себе сильним потенційним головнокомандуючим під час дебатів важливо для Гарріс і вона спробувала це зробити — не блискуче, але успішно.
Хто б не став президентом США, вона чи він зіткнеться з новими і непередбаченими викликами. Хто готовий на них креативно відповісти — ми побачимо вже скоро
Гарріс дуже вміло розіграла заготовку із закликом підтримки до численної польської громади в Пенсильванії — штаті, критичному для результатів перегонів. Для багатьох американців економічні питання, виклики злочинності та притоку іммігрантів, проблематика абортів буде визначальною для голосування. Для українців та поляків питання війни гратимуть більше значення і можуть виявитися джокером у деяких штатах — це може створити інтригу. У перспективі Україна та Польща можуть ефективно координувати політику на американському напрямку. Для цього потрібні довіра та політична воля, але ефект може бути вражаючим, адже саме ці країни є визначальними для безпеки Центральної Європи та Європи взагалі.
Новий амбітний двосторонній договір та спільні безпекові стратегії мають стати основою для нового етапу двостороннього союзництва замість партнерства
Ну, і «вишенька на торті» — Тейлор Свіфт висловила свою підтримку Гарріс у день дебатів. Трамп пропустив два удари в один день, йому не звикати, але рахунок та динаміка не на його користь. До кінця двобою ще далеко, сюрпризи точно будуть. Важко сказати, хто виграв ці дебати, але Україна їх точно не програла.
Дебати кандидатів у США = України стало «більше»
Дебати кандидатів в президенти в США комусь вже здаються історією. Це дещо зарано. Фахівці розберуть все на цитати і жести — це їхня робота. Навіть без цього очевидно, що підготовка команди Гарріс спрацювала майже на відмінно — стратегія на тролінг Трампа, навіть часом глузування з нього, виявилася ефективною. Виконання, може, і неідеальне, але ретельне — без проблем та помилок. Гарріс вдалося взяти на себе ініціативу й не віддати її — з таким талановитим комунікатором, як Трамп, це майже хіт.
Кажуть, щоб бути достойним викликам, потрібно їх отримати, — це точно про Камалу Гарріс. Гадаю, вона ще не один раз здивує
У США дебати нечасто радикально впливають на хід кампанії, якщо звісно один з кандидатів не робить прикрих помилок. У поляризованій американській політиці фанати Трампа залишаться його фанатами й надалі, фанати Гарріс теж її не залишать. А от так звані «незалежні» та «помірковані» можуть зробити для себе висновки — і вони не будуть на користь Трампа. Але вважати, що експрезидент «здувся», точно зарано, він ще може себе показати. Після замаху на нього він та ті, хто його підтримує, вже напевно святкували перемогу. Тепер це змінилося — драйв кампанії наразі на користь Гарріс, але до виборів ще чимало часу і чорні лебеді можуть прилітати до кожного з кандидатів.
Трамп майже на кожному мітингу розповідав про здатність завершити війну за 24 години. Він ще раз повторив свою логіку під час цих дебатів з наголосом на можливість «третьої світової», якщо не зупинити бойові дії. Так можна лякати багатьох і це працює, проблема однак у тому, що це позиція слабкості, адже поступитися РФ навіть один раз означає показати, що США вже не є лідером демократичного світу. І відсутність відповіді на запитання ведучого, чи хоче Трамп перемоги України, тільки посилило це враження.
Ідея Трампа сконтактуватись з лідерами України та РФ і штовхнути їх до переговорів ніяк не дозволить вирішити питання, що лежать в основі цієї агресивної війни
Росія не припинить свої всебічні спроби зруйнувати Україну та її державність, а західна допомога, ймовірно, кардинально зменшиться. Трамп не захоче виглядати слабким, цього американці не люблять. Рейтинги Байдена теж «посипалися» після дуже невдалого виведення американських військ з Афганістана. Водночас Трамп буде під шаленим тиском своїх обіцянок швидко «зупинити війну» без чіткої та всеохоплюючої стратегії. Це створює нові можливості, але й шалені ризики. РФ очевидно має план на випадок обрання Трампа президентом США. Такий план існує в Кремлі і на випадок обрання Гарріс, але тут буде набагато більше спадковості в американській політиці.
Гарріс не сказала нічого принципово нового порівняно з Байденом, але була достатньо чітка в своїх оцінках. І це маленька тактична перемога для України, адже раніше вона небагато говорила на тему російської агресії. Водночас вона дуже чітко відмежувалася від політики Байдена, говорячи про Україну, сказавши Трампу: «Ви змагаєтеся зі мною, а не з Байденом». Це дає їй простір для маневру у майбутньому. Ну, й звинувачення Трампа у тому, що Гарріс була начебто переговірницею із Зеленським та Путіним перед повномасштабним вторгненням і не впоралася, звучать доволі кепсько. Гарріс ніколи не грала першу скрипку у зовнішній політиці, це завжди був Байден. Але, можливо, в неї все попереду. Ми рухаємося у складні часи перезавантаження світової системи, показати себе сильним потенційним головнокомандуючим під час дебатів важливо для Гарріс і вона спробувала це зробити — не блискуче, але успішно.
Хто б не став президентом США, вона чи він зіткнеться з новими і непередбаченими викликами. Хто готовий на них креативно відповісти — ми побачимо вже скоро
Гарріс дуже вміло розіграла заготовку із закликом підтримки до численної польської громади в Пенсильванії — штаті, критичному для результатів перегонів. Для багатьох американців економічні питання, виклики злочинності та притоку іммігрантів, проблематика абортів буде визначальною для голосування. Для українців та поляків питання війни гратимуть більше значення і можуть виявитися джокером у деяких штатах — це може створити інтригу. У перспективі Україна та Польща можуть ефективно координувати політику на американському напрямку. Для цього потрібні довіра та політична воля, але ефект може бути вражаючим, адже саме ці країни є визначальними для безпеки Центральної Європи та Європи взагалі.
Новий амбітний двосторонній договір та спільні безпекові стратегії мають стати основою для нового етапу двостороннього союзництва замість партнерства
Ну, і «вишенька на торті» — Тейлор Свіфт висловила свою підтримку Гарріс у день дебатів. Трамп пропустив два удари в один день, йому не звикати, але рахунок та динаміка не на його користь. До кінця двобою ще далеко, сюрпризи точно будуть. Важко сказати, хто виграв ці дебати, але Україна їх точно не програла.
Дебати кандидатів у США = України стало «більше»
РФ очевидно має план на випадок обрання Трампа президентом США. Такий план існує в Кремлі і на випадок обрання Гарріс, але тут буде набагато більше спадковості в американській політиці
«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»
Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».
— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.
— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?
— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.
Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.
— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?
— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.
Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.
Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.
— Невже не було сумнівів?
— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.
На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.
Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…
— Війна вас шокувала?
— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...
«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»
— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?
— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.
Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.
Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…
— Вам буває страшно?
— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.
А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.
Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.
Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.
— Із сексизмом стикатися доводиться?
— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу
Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.
Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.
І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.
— Вас змінила війна?
— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?
Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить
У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.
Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.
Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.
«Воюю за своїх дітей»
— Вам вдається бачитися з чоловіком?
— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.
Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»
Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.
Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.
Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.
— Що для вас Україна?
— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.
Фотографії з приватного архіву героїні
«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька
«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»
Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».
— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.
— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?
— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.
Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.
— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?
— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.
Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.
Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.
— Невже не було сумнівів?
— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.
На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.
Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…
— Війна вас шокувала?
— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...
«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»
— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?
— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.
Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.
Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…
— Вам буває страшно?
— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.
А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.
Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.
Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.
— Із сексизмом стикатися доводиться?
— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу
Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.
Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.
І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.
— Вас змінила війна?
— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?
Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить
У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.
Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.
Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.
«Воюю за своїх дітей»
— Вам вдається бачитися з чоловіком?
— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.
Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»
Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.
Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.
Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.
— Що для вас Україна?
— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.
Фотографії з приватного архіву героїні
«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька
«Коли чоловік і дружина перебувають у зоні бойових дій, це їх зближує. А якщо хтось із подружжя на фронті, а хтось у тилу, між ними швидко утворюється прірва. Намагаючись захистити дружин від жахів війни, чоловіки багато чого їм не розповідають — і прірва з кожним днем росте. Коли я їхала на Донеччину, раділа — адже там був мій чоловік. І нехай ми були на різних позиціях, між нами вже було не півтори тисячі, а лише сто кілометрів»
Тема війни Росії проти України несподівано для багатьох стала однією з головних на перших і, ймовірно, останніх дебатах віцепрезидентки Камали Гарріс та колишнього президента США Дональда Трампа. Загалом українська тема явно не є провідною у цій передвиборчій кампанії. Камала Гарріс навіть обійшла її у своєму великому інтерв'ю телекомпанії CNN.
Проте у дебатах із Трампом ця тема виникла насамперед як питання цінностей й продемонструвала, наскільки різним є підхід кандидатів
Підхід Гарріс, за великим рахунком, відзеркалює ставлення до війни адміністрації Джо Байдена, черговий раз репрезентований державним секретарем Ентоні Блінкеном у Києві саме у день дебатів. Ця адміністрація може бути обережною, запізнюватися з ухваленням принципових рішень, проте її представники усвідомлюють саму сутність конфлікту, пов'язаного із порушенням територіальної цілісності й намаганням однієї країни — більшої і за територією, і за населенням і до того ж із величезним арсеналом ядерної зброї — примусити іншу країну — меншу і позбавлену «ядерки» — виконувати її забаганки, а краще просто зникнути.
Тобто мова йде про відродження імперіалізму найгіршого ґатунку у нашому сторіччі
Й саме перемозі цього імперіалізму адміністрація намагається запобігти. Й саме проти такого імперіалізму виступає Камала, сімʼя якої на власному досвіді знає, що таке імперіалізм.
У Трампа — справжнього Трампа, а не Трампа політтехнологів — інший підхід, абсолютно прагматичний, «трампівський». Йому не подобається ця війна, він прагне її завершити й примусити до цього Путіна і Зеленського, яких треба посадити за стіл перемовин.
Умови закінчення війни, гарантії безпеки, справедливість — все це не до Трампа, який прагне, щоб просто перестали стріляти, й впевнений, що зможе домовитися про це із Путіним
Й чому я кажу, що це справжній Трамп? Тому що багато хто, коли чує написані промови експрезидента США чи читає опублікований у медіа войовничий план колишнього держсекретаря Майка Помпео, вважає, що кандидат від республіканців буде дотримуватися таких підходів. Але в разі його перемоги Америкою буде керувати не Трамп політтехнологів, а самодостатній Трамп, який вірить у те, що каже. І з цим Трампом Україні і всьому світу буде дуже непросто.
Отже, справа насамперед в аргументах. Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобов'язань США
Як не дивно, додатковий аргумент нам «підкинула» сама пані Гарріс під час дебатів — коли згадала про поляків Пенсільванії, вітчизна яких опиниться у небезпеці, якщо Росія переможе в українській війні. Цікаво, що згадала саме про поляків, а не про українців — тобто дала зрозуміти, що добре усвідомлює, хто може бути наступним.
А якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його в тому, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити.
І якщо усвідомити, що Трамп для Путіна — не партнер для домовленостей, а виключно інструмент хаотизації Америки і світу, цей аргумент несподівано може спрацювати
Головне тут не переплутати співрозмовників. Не почати говорити із колишньою прокуроркою Камалою Гарріс про вигоду або із самозакоханим мільярдером Дональдом Трампом про цінності. Адже на своїх історичних дебатах вони чітко продемонстрували, який підхід їм дійсно є ближчим і яких орієнтирів у політиці вони дотримуються. І, звісно, цей підхід стосується зовсім не тільки російсько-української війни.
Два погляди на одну війну
Тема війни Росії проти України несподівано для багатьох стала однією з головних на перших і, ймовірно, останніх дебатах віцепрезидентки Камали Гарріс та колишнього президента США Дональда Трампа. Загалом українська тема явно не є провідною у цій передвиборчій кампанії. Камала Гарріс навіть обійшла її у своєму великому інтерв'ю телекомпанії CNN.
Проте у дебатах із Трампом ця тема виникла насамперед як питання цінностей й продемонструвала, наскільки різним є підхід кандидатів
Підхід Гарріс, за великим рахунком, відзеркалює ставлення до війни адміністрації Джо Байдена, черговий раз репрезентований державним секретарем Ентоні Блінкеном у Києві саме у день дебатів. Ця адміністрація може бути обережною, запізнюватися з ухваленням принципових рішень, проте її представники усвідомлюють саму сутність конфлікту, пов'язаного із порушенням територіальної цілісності й намаганням однієї країни — більшої і за територією, і за населенням і до того ж із величезним арсеналом ядерної зброї — примусити іншу країну — меншу і позбавлену «ядерки» — виконувати її забаганки, а краще просто зникнути.
Тобто мова йде про відродження імперіалізму найгіршого ґатунку у нашому сторіччі
Й саме перемозі цього імперіалізму адміністрація намагається запобігти. Й саме проти такого імперіалізму виступає Камала, сімʼя якої на власному досвіді знає, що таке імперіалізм.
У Трампа — справжнього Трампа, а не Трампа політтехнологів — інший підхід, абсолютно прагматичний, «трампівський». Йому не подобається ця війна, він прагне її завершити й примусити до цього Путіна і Зеленського, яких треба посадити за стіл перемовин.
Умови закінчення війни, гарантії безпеки, справедливість — все це не до Трампа, який прагне, щоб просто перестали стріляти, й впевнений, що зможе домовитися про це із Путіним
Й чому я кажу, що це справжній Трамп? Тому що багато хто, коли чує написані промови експрезидента США чи читає опублікований у медіа войовничий план колишнього держсекретаря Майка Помпео, вважає, що кандидат від республіканців буде дотримуватися таких підходів. Але в разі його перемоги Америкою буде керувати не Трамп політтехнологів, а самодостатній Трамп, який вірить у те, що каже. І з цим Трампом Україні і всьому світу буде дуже непросто.
Отже, справа насамперед в аргументах. Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобов'язань США
Як не дивно, додатковий аргумент нам «підкинула» сама пані Гарріс під час дебатів — коли згадала про поляків Пенсільванії, вітчизна яких опиниться у небезпеці, якщо Росія переможе в українській війні. Цікаво, що згадала саме про поляків, а не про українців — тобто дала зрозуміти, що добре усвідомлює, хто може бути наступним.
А якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його в тому, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити.
І якщо усвідомити, що Трамп для Путіна — не партнер для домовленостей, а виключно інструмент хаотизації Америки і світу, цей аргумент несподівано може спрацювати
Головне тут не переплутати співрозмовників. Не почати говорити із колишньою прокуроркою Камалою Гарріс про вигоду або із самозакоханим мільярдером Дональдом Трампом про цінності. Адже на своїх історичних дебатах вони чітко продемонстрували, який підхід їм дійсно є ближчим і яких орієнтирів у політиці вони дотримуються. І, звісно, цей підхід стосується зовсім не тільки російсько-української війни.
Два погляди на одну війну
Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобовʼязань США. Якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити
Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.
Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?
Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.
Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?
Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.
У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?
З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.
Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?
Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.
Як мама ви його відмовляли чи підтримували?
На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.
Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Яким був перший його політ?
Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.
Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас?
Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя.
24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?
Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.
Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів
З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?
Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.
Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе
Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.
Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?
Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.
У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог?
Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.
Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?
Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.
Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.
Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти
Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року. Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли.
Звідкіля з’явився позивний «Джус»?
Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».
Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться
А яким за характером був Андрій?
Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.
Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?
У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.
Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?
Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.
Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16
Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.
Що вам надає сил сьогодні?
Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей.
Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?
Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.
Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина
Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.
Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?
Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.
Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?
Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.
У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?
З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.
Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?
Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.
Як мама ви його відмовляли чи підтримували?
На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.
Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Яким був перший його політ?
Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.
Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас?
Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя.
24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?
Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.
Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів
З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?
Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.
Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе
Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.
Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?
Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.
У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог?
Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.
Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?
Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.
Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.
Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти
Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року. Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли.
Звідкіля з’явився позивний «Джус»?
Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».
Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться
А яким за характером був Андрій?
Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.
Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?
У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.
Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?
Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.
Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16
Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.
Що вам надає сил сьогодні?
Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей.
Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?
Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.
Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина
Замість сина вона піднялась на борт винищувача F-16 в Україні. Це сталось на річницю загибелі «Джуса». Лілія Авер’янова у такий спосіб здійснила мрію свого сина
Суспільство
«Хорошие русские мальчики» вторгаються у міжнародний кінопростір. Але українці в Канаді дають відсіч
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестиваля в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
Розслаблятися рано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Українці у Новій Зеландії: без фінансової підтримки від уряду, але з перспективою громадянства
Про життя українських біженців у Новій Зеландії відомо небагато. Комусь ця країна здається задалекою, інших навпаки приваблює через англійську мову та фактор віддаленості від РФ. Про нюанси життя в Новій Зеландії Sestry дізналися від українок, які з початком повномасштабного вторгнення переїхали до цієї країни або ж прийняли там своїх рідних.
В'їзд — для тих, хто має рідних у Новій Зеландії
— Імміграційна політика Нової Зеландії зараз дуже сувора, потрапити сюди непросто, — розповідає Sestry членкиня Ради української асоціації Новій Зеландії Ольга Вязенко, яка сама переїхала до війни, але після її початку прийняла у себе за спеціальною українською візою маму та свекруху.
— Коли розпочалася війна, наша асоціація просила уряд пом'якшити правила для українців — і нам пішли назустріч. Протягом двох років українські біженці могли потрапити до Нової Зеландії за спеціальною візою, основною умовою якої була наявність у цих українців родичів — резидентів Нової Зеландії.
Спочатку йшлося лише про найближчу спорідненість — чоловіки, дружини, батьки, діти, рідні брати та сестри. Пізніше список розширили, і резиденти Нової Зеландії отримали право запрошувати своїх двоюрідних братів, сестер, бабусь і дідусів. Пом'якшення імміграційних правил полягало в тому, що за привезення родичів, які рятуються від війни, не потрібно було платити (зазвичай право перевезти в Нову Зеландію навіть близького родича обходиться близько трьох тисяч новозеландських доларів (1790 доларів США).
Жодної фінансової підтримки від уряду ані біженцям, ані родичам, які їх приймають, не надають.
Перед тим, як прийняти наших мам, ми з чоловіком писали у нотаріуса заяви, гарантуючи, що спонсоруємо наших гостей і не проситимемо у держави допомоги
Йдеться про великі витрати. Лише за авіаквитки для двох ми заплатили близько 10 тисяч новозеландських доларів (6000 США). У двокімнатному будинку, який ми тут орендували (ми живемо у місті Дунедін на Південному острові ближче до Антарктиди) не було місця для гостей, тож довелося переїхати до чотирикімнатного. За оренду тепер платимо 760 новозеландських доларів (450 доларів США) на тиждень — тут беруть оплату потижнево. Тому або в самих біженців, або в їхніх родичів має бути солідний запас коштів, який дозволить забезпечити переліт та проживання.
Нова Зеландія не має інтеграційних програм з виплатами. Є лише мовні курси (для українців — безкоштовні). З вивченням мови можуть допомогти і просто небайдужі люди. Новозеландці можуть навіть приходити додому до людини, яка вивчає мову, щоб з нею розмовляти. Але для того, щоб просто сидіти і вчити мову, ти або родичі, які тебе прийняли, знову ж таки повинні мати фінансову подушку.
Якщо її немає, треба шукати роботу. Без знання англійської це може бути тільки фізична праця — прибирання, миття посуду або будівництво. До речі, навіть у цих сферах можуть виникнути труднощі — тут дуже серйозно ставляться до правил безпеки, і якщо людина не може зрозуміти інструктаж, її навряд чи приймуть на роботу.
Знаю виняток — українку, яка приїхала до Нової Зеландії без знань англійської та зараз працює у швейному ательє. У неї це вийшло, бо власниця ательє — її сестра. Вона вчить англійську, вже працюючи.
Час, протягом якого ти можеш перебувати у родича-спонсора, не лімітований — ви можете жити під одним дахом роками. Але практика показує, що не всім це до вподоби. Знаю чимало українців (серед них і моя мама), які, попри дорогий переліт та можливість отримати ПММ, повернулися до України. Людям важко залежати від родичів, а якщо не можеш знайти роботу, це неминуче.
Багато хто повертається ще й тому, що не може жити настільки далеко від дому
Білет в один кінець?
— У Новій Зеландії справді є відчуття, що ти перебуваєш на краю світу, — каже українка Олена Правило. З доньками-двійнятами вона приїхала від війни до Нової Зеландії до свого чоловіка, який до 2022 року мав у цій країні робочу візу. — Просто так не полетиш до іншої країни провідати когось з рідних — перельоти дуже дорогі. Для того, щоб ми з доньками змогли сюди прилетіти, чоловік позичав у роботодавця гроші, які ми досі віддаємо.
Ми живемо на Південному острові у місті Крайстчерч. Це переважно аграрна місцевість і ринок праці тут відповідний. Я працюю онлайн в українській компанії — через різницю в часових поясах мої робочі години випадають на пізній вечір і ніч. Зі знанням англійської тут ще можна влаштуватися вихователем у дитсадку — знаю українок та мігранток з інших країн, які пішли цим шляхом.
Попри те, що для дорослих українців у Новій Зеландії не передбачено жодної соціальної допомоги, є пільги для дітей. Наприклад, безкоштовні дитсадок, школа і навіть дантист (це великий плюс, бо стоматологічні послуги дорогі). Одній з наших доньок вже поставили дві безкоштовні пломби.
Щодо дорослих, то тут державна медицина, але за деякі послуги треба платити. Наприклад, прийом у сімейного лікаря коштує 50 новозеландських доларів (30 доларів США). Прийом у вузького фахівця вже може бути безкоштовним, але його, можливо, доведеться чекати кілька місяців. Послуги невідкладної допомоги — безкоштовні.
Загалом Нова Зеландія — комфортна для життя та неймовірно красива країна. Поруч гори, океан. Не знаю, як тут вижити без машини:
Громадський транспорт розвинений погано, ним практично ніхто не користується. Автомобілі дешеві, можна купити автівку за тисячу доларів
Рік дозволено їздити з українськими правами, після чого потрібно складати іспити та отримати права вже тут.
Нова Зеландія — екологічна країна. Жодного разу не бачила тут пластикових пакетів — люди або користуються еко сумками, або картонними коробками, в яких доносять покупки до авто. Ніхто не виставляє непотрібні речі на вулицю, як це заведено, наприклад, у Німеччині — бо на вулиці річ може зіпсуватися, і не факт, що хтось її забере. А на Маркетплейсі заберуть точно.
Тут усі, незалежно від статусу й матеріального становища, купують вживані речі
Я можу купити сковорідку в дуже заможному будинку, а люди, які мені її продали, куплять на Маркетплейсі ще щось.
Новозеландці рідко змінюють машини, а одяг так і зовсім зношують до дірок. Старими дирявими штанами та светрами тут нікого не здивуєш. Як і босими ногами навіть взимку. У магазинах може висіти вивіска з проханням знімати брудні чоботи на вході (гумові чоботи тут — найпопулярніше взуття). Люди знімають і заходять у магазин босоніж. Дітей на вулиці можна побачити взагалі без взуття — незалежно від пори року.
— Серпень — це у нас зима, — каже Ольга Вязенко. — Снігу тут не буває, максимум іній. Температура повітря найчастіше плюсова, близько 7-8 градусів. Трава завжди зелена, більшість рослин також. Влітку 20 градусів тепла вже вважаються спекою. У будинках немає опалення, люди обігріваються кондиціонерами. Часто буває пліснява. Перший рік ми дуже мерзли. Зараз я вже звикла до 15 градусів у будинку, але перед тим, як лягати спати, нагріваю постіль електропростирадлом.
Простота новозеландців — в усьому. Будинки, одяг, спосіб життя. Тут не прийнято демонструвати багатство чи статус — скільки б хто не заробляв, усі рівні. Люди доброзичливі, але цінують свою і чужу приватність. Ніхто не заявиться до будинку без запрошення. Дзвонити людині без попереднього листування вважається поганим тоном.
А якщо тобі погано, новозеландці тебе... годуватимуть. Якщо на роботі хтось із співробітників проходить через складний період, колеги складають графік, хто і коли приноситиме цій людині їжу — щоб таким чином висловити свою підтримку. Їжа, до речі, тут теж дуже проста, ніхто не проводить на кухні багато часу: купують або вже готове, або обмежуються салатом та шматком м'яса на грилі. Національної кухні як такої немає. Популярні британські fish and chips (риба в клярі зі смаженою картоплею), а також японська та індійська кухні.
У гості люди часто приходять зі своїми контейнерами з їжею — і кожен їсть своє
«Після Кривого Рогу мене вразила місцева екологія»
— Працюючи у великій новозеландській компанії, я помітила, що тут ніхто не женеться за успіхом та величезними заробітками. Люди не будуть працювати день і ніч заради кар'єри, як, наприклад, у США, — розповідає Sestry Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз живе у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Важливе значення має баланс «життя-робота»: ніхто не працює понаднормово, о пів на четверту вечора людини вже може не бути в офісі. Усі розслаблені, нікуди не поспішають.
Не знаю тут жодної людини, яка б скаржилася на «вигоряння»
Ірина Хоруженко приїхала до Нової Зеландії незабаром після початку повномасштабної війни, не маючи в цій країні жодних родичів. Приїхала за робочою візою, а роботу знайшла через інтернет, сидячи у бомбосховищі у Кривому Розі.
— Я — інженер, спеціалізація — мости та інженерні споруди, — пояснює Ірина.
— Співбесіду онлайн у новозеландській компанії я проходила, сидячи під обстрілами
Витрати за мій переліт до Нової Зеландії взяла на себе компанія. Тут це звичайна практика: компанія платить за трансфер співробітника з-за кордону з умовою, що він пропрацює більше двох років (бо якщо з якихось причин звільниться раніше, поверне всю або частину суми).
Мої витрати почалися пізніше. Наприклад, українцям, які приїхали сюди до родичів за спеціальною візою для отримання ПММ, потрібно було заплатити 1200 новозеландських доларів (700 доларів США). Мені для цього довелося сплатити 2600 доларів США.
Житло шукала сама — пощастило знайти квартиру (що вже велика рідкість) у центрі міста у п'яти хвилинах від офісу. Дуже зручно з урахуванням того, що я поки не маю машини. Ціна оренди 2-3 кімнатної квартири або будинку в центрі Фангареї коштує близько 350 доларів США на тиждень.
Оренда недешева, а купівля нерухомості взагалі здається чимось нереальним. Щоб купити навіть невеликий будинок, потрібно мати близько мільйона новозеландських доларів. Ті, хто на це зважується, беруть іпотеку на 30 років і часто здають у купленому будинку кімнати, щоб мати можливість погасити кредит.
Якщо живеш у Новій Зеландії один і орендуєш не кімнату, а квартиру чи будинок, для нормального життя на місяць потрібно близько 3000 доларів США
Кілограм курячого м'яса тут може коштувати 6-9 доларів, яловичини — 12-18 доларів США. На продукти у мене в середньому йде близько 300 доларів на місяць. Я не ходжу по ресторанах, харчуюсь вдома. Мінімальна зарплата в Новій Зеландії становить 23 новозеландські долари (13,7 доларів США) на годину. Таким чином, на «мінімалці» людина заробляє близько 3000 новозеландських доларів на місяць, що нормально, якщо в тебе є своє житло або винаймаєш кімнату. А от якщо орендуєш окреме житло, вижити буде складно.
Мені вдалося знайти хорошу роботу завдяки своїй спеціальності та знанню англійської. Якщо знаєш мову та маєш професію, тут візьмуть до уваги твої навички та досвід роботи в Україні. Нова Зеландія — це, по суті, країна іммігрантів (імміграційні обмеження запровадили не так давно), тому тут не ігнорують досвід роботи або освіту, здобуті в інших країнах. Серед тих, хто опинився тут за спеціальними українськими візами, особисто я знаю лише літніх людей, які приїжджали до своїх дітей. Наприклад, 70-річні батьки моєї подруги незабаром після приїзду знайшли роботу: мама працювала на кухні в кафе, а батько збирав овочі на фермі. Але вони вже повернулися до України.
Ірина каже, що у Новій Зеландії її приємно здивували відсутність бюрократії та екологія:
— Щоб оформитися в будь-якій інстанції, тут не потрібно збирати мільйон папірців, як це відбувається у багатьох країнах Європи. У них поки що немає «Дії», але багато процесів діджиталізовано, що полегшує життя.
Після Кривого Рогу мене вразила екологія. Неймовірно чисте повітря, океан. Тут не буває спекотно, але з сонцем потрібно бути обережним — через озонові діри багато людей страждають на рак шкіри. Краще ходити в головному уборі та з довгим рукавом.
Ще є ризики землетрусів. Більша частина Нової Зеландії знаходиться на сплячих вулканах. Тут досі згадують землетруси у місті Крайстчерч, які забрали життя сотень людей. На Північному острові землетрусів менше, але більше злив і повеней. Як інженер я беру участь у національних проектах щодо відновлення трас, які були пошкоджені внаслідок торішнього шторму «Габріель». Погода тут може змінюватися кожні десять хвилин: дощ, сонце, туман, вітер, знову дощ… Але я звикла, і мені тепер це навіть подобається.
Спеціальну українську програму вже закрито
Спеціальні українські візи до Нової Зеландії видавалися до 15 березня 2024 року. Усі, хто до цього часу встиг приїхати і не залишав країну, тепер мають можливість подати документи на ПММ. Подання заявки коштує 708 доларів США. Необхідність складати тест з англійської мови (вимогу для всіх іммігрантів, які хочуть отримати постійне резидентство) для українців скасували.
В уряді Нової Зеландії повідомили, що за два роки повномасштабної війни країна видала 1510 спеціальних українських віз. Актуальних даних про те, скільки людей, які отримали візи, заїхали в країну, і скільки вже повернулися до України, немає. Оскільки спеціальну українську програму вже закрито, українці можуть потрапити до нової Зеландії або за робочою візою (як це зробила Ірина Хоруженко), або попросивши притулку як біженці з інших країн. У Відділі статусу біженців Нової Зеландії повідомили, що на сьогоднішній день українців, які отримали притулок, «менше п'яти» і що у цих випадках отриманню притулку сприяли «виключні обставини».
Фотографії з приватних архівів героїнь
У польській лікарні померла 25-річна українка та її ненароджена дитина
Чергова смерть породіллі у лікарні у Новому Таргу
14 серпня, як стало нещодавно відомо журналістам, до лікарні в Новому Таргу, що на півдні Польщі, потрапила 25-річна вагітна українка. Під час обстеження лікарі констатували загибель плоду. Жінці провели операцію та дістали мертву дитину. Про цей випадок пишуть журналісти «Tygodnik Podhalański». Згодом саму породіллю у край важкому стані доставили до реанімації університетської лікарні у Кракові, де вона і померла. Журналісти припускають, що українка ймовірно померла від сепсису. Самі медики, посилаючись на лікарську таємницю та чинний Закон про права пацієнтів, не коментують смерть молодої жінки. Тож усі висновки у справі наразі неофіційні.
Це не перша смерть у перинатальному відділенні лікарні Нового Таргу. Торік у травні у гінекологічному відділенні померла 33-річна полька Дорота, яка була на 5-му місяці вагітності. Попри загрозу її життю, лікарі не перервали вагітність. Медики запевняли родину, що все гаразд. А після того, як у Дороти відійшли води, єдине, що порадили лікарі, — постільний режим. Коли стан жінки погіршився, вагітність вирішили-таки перервати. Але було вже пізно. Жінка померла від септичного шоку. Адвокат родини померлої зазначав, що медики допустили «грубу недбалість» як у процесі лікування, так і в наданні інформації про стан здоров'я породіллі. Після трагічного випадку у багатьох польських містах пройшли акції протесту у рамках «Загальнопольського жіночого страйку» через смерть 33-річної жінки.
У заяві організаторів протесту йшлося: «Дорота з Нового Таргу померла тому, що польський антиаборційний закон вбиває і перетворює лікарів на політичних прислужників, а не на експертів у галузі охорони здоров'я. Вона померла через те, що лікарі не виконують своїх обов'язків».
Уся проблема в законодавстві
Польський закон про аборти — один із найсуворіших в Європі. У 1993 році був ухвалений так званий «абортивний компроміс». Згідно із ним, переривання вагітності було можливе у трьох випадках: загроза життю або здоров’ю матері, вагітність внаслідок зґвалтування та невиліковна хвороба або незворотній дефект плоду. У 2016 році депутати Сейму у першому читанні ухвалили законопроєкт про повну заборону штучного переривання вагітності. Кримінальна відповідальність передбачалась як для жінок, які хотіли зробити аборт, так і для лікарів, які робили б такі операції. Тоді жінки вийшли на одну із найбільших акцій протесту у Польщі, яка стала відома на весь світ під назвою «чорний понеділок». Після цього скандальний законопроєкт відкликали.
Та вже у 2020 році руками Конституційного суду було заборонено аборти у випадку патології розвитку плоду. Вже за рік рішення Конституційного суду набуло чинності. Зараз у Польщі аборт можливий лише у разі зґвалтування або інцесту чи за умови небезпеки для життя чи здоров'я матері. У першому випадку вік плоду не має значення, у другому — аборт можливий до 12 тижнів.
Послаблення аборційного законодавства було одним з політичним гасел партії Дональда Туска перед парламентськими виборами у 2023 році. На початку 2024 року прем'єр-міністр Польщі заявляв, що уряд готовий пом'якшити обмеження на доступ до засобів екстреної контрацепції, а також послабити майже повну заборону абортів.
Однак проблема так і залишилась. Сейм в особі його маршалка Шимона Головні заблокував роботу над законопроєктами, що лібералізують законодавство про аборти. Наприкінці серпня цього року прем’єр-міністр Туск визнав, що наразі у парламенті немає достатньої кількості голосів для пом’якшення закону про заборону абортів. Та попри це уряд працює над запровадженням нових процедур для лікарень та прокуратури, щоб послабити деякі з фактичних обмежень:
— Я можу лише пообіцяти, що в межах чинного законодавства ми будемо робити все, щоб жінки менше страждали, щоб аборт був максимально безпечним і доступним, коли жінка змушена ухвалювати таке рішення. Щоб людей, які долучаються до допомоги жінці, не переслідували.
Міністерка охорони здоров’я Ізабела Лещина додала, що для проведення процедури переривання вагітності має бути достатньо однієї медичної довідки про наявність загрози здоров'ю жінки. Наприклад, це може бути довідка від психіатра.
А втім, навіть за ухвалення нового аборційного законодавства, його має підписати президент Польщі Анджей Дуда. І ось тут є проблема, адже він неодноразово заявляв, що проти цього. «Для мене аборт — це вбивство людей», — наголошує глава Польщі.
Нові протести не за горами
Новина про смерть української породіллі у Новому Таргу обурила польську активістку, кураторку руху «Жіночий страйк» Марту Лемпарт. У неї чимало запитань до лікарів, які не змогли врятувати жінку:
— Це та ж лікарня, де торік померла вагітна полька Дорота, а цього року — породілля з України. Я не знаю усієї ситуації, але однаково звинувачую лікарів. У мене питання — що вони зробили не так, що стався сепсис? Відповіді я не знаю, але вже не вірю жодному їхньому слову. Вони повинні були зробити все, аби не допустити смерті жінки. Я знаю, яким є ставлення медиків по догляду за вагітними жінками в Польщі і скільки часу вони витрачають на те, аби знайти відповідального за екстрену ситуацію, яка часом виникає.
Жоден з них не хоче бути тим, хто ухвалює рішення, а час у таких ситуаціях коштує життя
За словами Марти, ситуація, коли лікар вагається з рішенням, бо боїться відповідальності, є брехнею. Деякі медики просто зневажають жінок:
— Ми знаємо десятки випадків, коли лікарі відмовлялися робити аборти навіть у ситуаціях, які дозволені законом. Рішення пояснювали страхом бути притягнутими до кримінальної відповідальності. Та я не пам’ятаю жодного випадку, за понад 30 років заборони у Польщі абортів, щоб лікарі були покарані або притягнуті до суду за проведення легального аборту.
Разом з тим, проголошені нещодавно Міністерством охорони здоров'я рекомендації для лікарень Марта Лемпарт називає безглуздими. На її переконання, документ не відповідає настановам Всесвітньої організації охорони здоров'я:
— Ми б хотіли, аби міністерка охорони здоров'я дослухалася до спеціалістів з абортів, а також почула думки вагітних щодо цього вразливого питання. Це потрібно зробити негайно. До того ж, легалізація абортів — це рекомендація комітету ООН, який прямо закликає Польщу легалізувати їх і негайно ввести мораторій на покарання у разі їхнього проведення. Уряд має змінити законодавство.
Декриміналізація абортів має бути їхнім флагманським законопроєктом. Дональд Туск не подбав про те, щоб партнери по коаліції проголосували так, як треба. Тому відповідальність лежить на польському уряді
Через складну ситуацію з доступом до екстреної контрацепції та забороною абортів польські жінки змушені шукати інші шляхи переривання вагітності, зокрема у тих країнах, де це дозволено. Допомагають у цьому найбільші жіночі некомерційні організації — «Аборти без кордонів» та «Абортний Дрім Тім», розповідає Марта Лемпарт:
— Лише за даними «Аборту без кордонів», на рік маємо орієнтовно 50 тисяч абортів. Це третина від загального запиту. Жінки повинні мати право на переривання вагітності тоді, коли їм це потрібно. При цьому жоден лікар не має їм це забороняти. А тим паче у випадках загрози їхньому життю. Так само люди, які допомагають робити ці операції, мають бути захищені законом.
Будь-яка жінка, яка потребує такої допомоги, може звернутися до організації «Аборти без кордонів» за телефоном: 22 29 22 597. Активістка каже, що це третій за популярністю номер у Польщі, після поліції та пожежної охорони. Разом із тим Марта Лемпарт анонсувала нову хвилю протестів у Польщі:
Ми вже готуємося до протестів і громадських акцій щоб захистити права жінок. Ми не зупинимося, поки не буде так, як повинно бути
Тільки жінка вирішує, бажана чи небажана вагітність
«Мартинка» — феміністична організація, яка підтримує й захищає українських біженок у Польщі від початку російсько-української війни. Її засновниця Настя Подорожня вже 10 років проживає у Польщі. Розповідає, що в Європі є поодинокі країни, наприклад Ватикан, де діють такі ж жорсткі законодавчі обмеження на проведення абортів та доступу до екстренної контрацепції, що і у Польщі:
— Дія пігулок екстреної контрацепції є ефективною лише впродовж п’яти днів від моменту незахищеного статевого акту. Однак польські гінекологи не завжди виписують на них рецепт. На жаль, дуже багато польських лікарів мають комплекс «Бога». Знаю, що це звучить різко, але у моїй роботі був випадок, коли молода 18-річна дівчина, яку зґвалтували, звернулася до поліції. Ті відвезли до гінеколога, який відмовив їй у рецепті на екстрену контрацепцію.
Просто сказав: «На все воля Божа», і що вона занадто молода, щоб приймати такі таблетки
Чимало польських лікарів бояться робити аборти, дозволені законодавством. Одна з причин — страх відповідальності, наголошує Настя. І наводить випадок, який стався з гінекологинею зі Щецина. Лікарка відома тим, що не боялася робити легальні аборти, бо не вчиняла жодних протиправних дій:
— Утім торік до неї прийшло Антикорупційне бюро. Під час обшуку у кабінеті вилучили телефон, комп'ютер, документацію всіх її пацієнток. Подейкують, що саме так тисли на неї. Разом із тим поліція отримала доступ до дуже інтимних фотографій її пацієнток.
Жінки, які звертаються за допомогою до «Мартинки», прагнуть перервати вагітність не від хорошого життя, розповідає засновниця організації. На сьогодні відомі випадки так званих воєнних зґвалтувань. Змушувати жінку виношувати таку вагітність Анастасія Подорожня називає справжніми тортурами:
— До нас зверталися за допомогою зґвалтовані жінки. Насамперед ми надавали їм психологічну допомогу. Це дуже табуйована тема. Рідко хто з них зізнається про те, що вагітність настала саме від зґвалтування ворогом. Та навіть якби вони захотіли позбутися майбутньої дитини, тут у Польщі, де отримали тимчасовий прихисток, їм не допомогли б лікарі.
Бо протипоказань до переривання вагітності не було, а саме зґвалтування ще потрібно було довести. На мою думку, це грубе порушення прав жінок
Та й жінки з бажаною вагітністю побоюються народжувати у Польщі — через недовіру лікарям:
— Лікарі часом нехтують безпекою пацієнток. Знаю історію жінки, в якої була бажана вагітність, але обстеження показало патологію розвитку плоду. Була висока вірогідність того, що дитина померла б після народження. На жаль, у Польщі це не причина, щоб перервати вагітність. Ми допомогли цій жінці. Знайшли організацію, яка організувала їй переривання вагітності в Голландії.
Я хочу, щоб українки, попри те, бажана чи небажана у них вагітність, знали, що ми є одна в одної
Звернутися до «Мартинки» може кожна жінка, яка потребує допомоги. Жінкам, які хочуть стати матерями, організація допоможе з пошуком лікаря прогресивних поглядів. А тим, у кого є небажана вагітність, підкажуть, як легально та безпечно її перервати.
124 події за 9 днів: цьогоріч Malta Festival Poznań присвячений жінці та її натхненню
Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.
Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:
- 12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.
- 11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра» Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.
- 10 вересня о 18.00 покажуть “Синдром Гамлета” режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.
Історії
«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»
Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».
— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.
— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?
— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.
Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.
— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?
— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.
Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.
Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.
— Невже не було сумнівів?
— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.
На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.
Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…
— Війна вас шокувала?
— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...
«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»
— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?
— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.
Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.
Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…
— Вам буває страшно?
— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.
А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.
Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.
Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.
— Із сексизмом стикатися доводиться?
— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу
Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.
Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.
І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.
— Вас змінила війна?
— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?
Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить
У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.
Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.
Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.
«Воюю за своїх дітей»
— Вам вдається бачитися з чоловіком?
— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.
Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»
Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.
Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.
Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.
— Що для вас Україна?
— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.
Фотографії з приватного архіву героїні
«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька
«Коли чоловік і дружина перебувають у зоні бойових дій, це їх зближує. А якщо хтось із подружжя на фронті, а хтось у тилу, між ними швидко утворюється прірва. Намагаючись захистити дружин від жахів війни, чоловіки багато чого їм не розповідають — і прірва з кожним днем росте. Коли я їхала на Донеччину, раділа — адже там був мій чоловік. І нехай ми були на різних позиціях, між нами вже було не півтори тисячі, а лише сто кілометрів»
«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»
Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».
— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.
— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?
— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.
Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.
— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?
— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.
Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.
Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.
— Невже не було сумнівів?
— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.
На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.
Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…
— Війна вас шокувала?
— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...
«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»
— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?
— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.
Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.
Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…
— Вам буває страшно?
— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.
А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.
Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.
Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.
— Із сексизмом стикатися доводиться?
— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу
Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.
Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.
І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.
— Вас змінила війна?
— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?
Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить
У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.
Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.
Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.
«Воюю за своїх дітей»
— Вам вдається бачитися з чоловіком?
— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.
Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»
Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.
Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.
Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.
— Що для вас Україна?
— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.
Фотографії з приватного архіву героїні
«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька
Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.
«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.
Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior
Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?
Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.
До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.
Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.
А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!
Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»
А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.
470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior
Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.
— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?
— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.
Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.
По-друге, я використовую складну вишивку.
Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської
Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.
У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.
— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?
— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.
Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.
— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?
— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».
І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.
Митців можуть почути краще, ніж політиків
— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.
Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.
Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…
Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.
На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.
— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?
— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.
— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?
— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.
Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.
Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.
Вибухи бомб із вишитих півоній
— Над чим працюєте сьогодні?
— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.
Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.
Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.
Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів
Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…
Фотографії з приватного архіву героїні
«Майже пів тисячі вишивальниць працювали над моїми ескізами для Dior», — художниця Олеся Трофименко, яка підкорила Париж
«Рани військових я прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи створюю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати. А тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді»...
Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.
«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.
Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior
Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?
Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.
До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.
Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.
А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!
Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»
А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.
470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior
Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.
— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?
— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.
Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.
По-друге, я використовую складну вишивку.
Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської
Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.
У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.
— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?
— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.
Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.
— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?
— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».
І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.
Митців можуть почути краще, ніж політиків
— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.
Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.
Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…
Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.
На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.
— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?
— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.
— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?
— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.
Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.
Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.
Вибухи бомб із вишитих півоній
— Над чим працюєте сьогодні?
— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.
Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.
Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.
Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів
Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…
Фотографії з приватного архіву героїні
Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.
Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?
Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.
Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?
Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.
У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?
З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.
Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?
Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.
Як мама ви його відмовляли чи підтримували?
На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.
Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Яким був перший його політ?
Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.
Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас?
Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя.
24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?
Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.
Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів
З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?
Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.
Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе
Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.
Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?
Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.
У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог?
Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.
Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?
Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.
Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.
Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти
Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року. Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли.
Звідкіля з’явився позивний «Джус»?
Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».
Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться
А яким за характером був Андрій?
Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.
Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?
У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.
Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?
Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.
Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16
Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.
Що вам надає сил сьогодні?
Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей.
Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?
Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.
Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина
Замість сина вона піднялась на борт винищувача F-16 в Україні. Це сталось на річницю загибелі «Джуса». Лілія Авер’янова у такий спосіб здійснила мрію свого сина
Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.
Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?
Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.
Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?
Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.
У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?
З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.
Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?
Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.
Як мама ви його відмовляли чи підтримували?
На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.
Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Яким був перший його політ?
Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.
Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас?
Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя.
24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?
Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.
Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів
З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?
Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.
Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе
Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.
Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?
Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.
У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог?
Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.
Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?
Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.
Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.
Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти
Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року. Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли.
Звідкіля з’явився позивний «Джус»?
Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».
Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться
А яким за характером був Андрій?
Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.
Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?
У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.
Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?
Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.
Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16
Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.
Що вам надає сил сьогодні?
Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей.
Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?
Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.
Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина
Війна в Україні
Готували кібервійну: у Польщі викрили диверсантів з РФ і Білорусі
Впродовж останніх днів, завдяки співпраці спецслужб, було успішно знешкоджено групу диверсантів, метою яких було вимагання інформації, індивідуальний та інституційний шантаж і фактична кібервійна. Про це заявив 9 вересня міністр цифровізації Польщі Кшиштоф Гавковський. Він пояснив, що йдеться про компанії, пов'язані зі сферою безпеки:
— Це почалося з «Полади» (польське антидопінгове агентство. — Авт.), яка була частиною ширшої оперативної гри служб, перед якими стояло завдання розробити вектори проникнення в інші польські установи — на рівні місцевого самоврядування та на рівні державних компаній, які пов'язані зі сферою безпеки. Всі ці установи були поінформовані службами. Вони включені в оперативне провадження, але оперативна мета, яку ставили перед собою супротивники, тобто проникнути, вимагати дані, а потім шантажувати — була зупинена.
Гавковський пояснив, що метою атак був намір паралізувати політичну, військову та економічну сфери держави.
Міністр заявив, що лише за перші шість місяців 2024 року було зареєстровано понад 400 тисяч інцидентів, пов'язаних з кібератаками. Спецслужби вжили близько 100 тисяч дій, щоб виявити, хто стояв за цим.
Опрацював Roman Havryshchak
РФ атакувала Україну: у Львові є загиблі, зруйновані десятки будинків
Атака на Львів
Потужної атаки Львів зазнав у ніч проти середи. Ворог атакував ударними дронами та ракетами. За даними ДСНС, загинуло семеро людей, серед них двоє дітей — 7 та 14 років. 64 людини постраждали, з них восьмеро — діти. Їхній стан, за словами медиків, стабільний. Рятувально-пошукові роботи зупинені. Працівники ДСНС врятували 12 людей. До ліквідації наслідків подій залучалося понад 150 рятувальників та 38 одиниць спецтехніки.
За словами мера Львова Андрія Садового, понад 50 будинків пошкоджено або знищено. Польща готова допомогти у відновленні історичної забудови Львова, заявив прем'єр-міністр Дональд Туск:
— Львів потребує допомоги! Метою атаки росіян був центр міста. Пошкоджено багато історичних будівель. Польща готова допомогти в їх відбудові.
— Кожен наш партнер у світі, який допомагає Україні з ППО, є справжнім захисником життя. І кожен, хто переконує партнерів дати Україні більше далекобійності, щоб відповідати на терор справедливо, працює для недопущення саме таких російських терористичних ударів по українських містах. Терор потрібно зупинити, — наголосив Президент Володимир Зеленський, коментуючи чергову атаку РФ.
— Працюють психологи, розгорнутий оперативний штаб. Поліція приймає заяви від постраждалих мешканців, перевіряє, чи немає потерпілих у сусідніх будинках. У разі необхідності будуть розгорнуті Пункти Незламності, — заявив очільник МВС України Ігор Клименко.
Через атаку на Львів польські військові вранці підняли свої винищувачі біля східного кордону.
— Це ще одна дуже напружена ніч для всієї системи протиповітряної оборони Польщі через спостережувану активність дальньої авіації Російської Федерації, яка завдає ударів по об'єктах, розташованих, зокрема, на західній території України, — повідомили в Оперативному командуванні Збройних сил Польщі (DORSZ).
5 вересня у Львові оголошено Днем жалоби у пам'ять про загиблих внаслідок ракетної атаки.
Атака на Кривий Ріг
Внаслідок російського обстрілу пошкоджено готель, багатоповерхівки, заклади освіти, автомобілі, аптеку, магазини. «Будівля готелю зруйнована з першого по третій поверхи. Терор цивільних не припиняється», — повідомив голова Дніпропетровської ОВА Сергій Лисак.
Загалом постраждали шестеро людей, серед них — 10-річна дівчинка.
— У лікарні перебувають троє постраждалих, одна з яких дитина. Вони у стані середньої тяжкості, медики надають їм усю необхідну допомогу, — наголосив голова Ради оборони міста Олександр Вілкул.
За процесуального керівництва Дніпропетровської обласної прокуратури розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України).
Удар росіян по Полтаві: понад пів сотні загиблих
Під завалами у Полтаві залишаються люди, наголосив Президент Володимир Зеленський у вечірньому зверненні:
— Я вдячний усім рятувальникам, лікарям, медичним сестрам, усім полтавчанам, хто долучився до допомоги, здавав кров, хто підтримує. Відомо, що під завалами зруйнованої будівлі є люди. Робиться все, щоб урятувати якнайбільше життів.
Today, I held a Staff meeting where we had in-depth discussions about the use of air defense systems and the protection of our cities and communities. Steps were identified to make the use of the systems we already have more effective.
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) September 3, 2024
We are also working on securing additional… pic.twitter.com/KjQtZnurpd
За даними Міністерства оборони, РФ використала дві балістичні ракети. Часовий проміжок між тривогою і прильотом смертельних ракет був настільки коротким, що застав людей в момент евакуації до бомбосховища. Удар прийшовся по навчальному закладу в Полтаві, по Інституту зв'язку та по сусідній лікарні. Частково зруйнована одна з будівель інституту, багато людей опинились під завалами.
Сухопутні війська проводять розслідування щодо удару по військовому навчальному закладу Полтави. Про це заявив головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський:
— Командування Сухопутних військ проводить розслідування, щоб виявити, чи було зроблено достатньо, аби убезпечити життя і здоровʼя військовослужбовців на об'єкті. І щоб з'ясувати, чи належно здійснювалося керівництво закладом в умовах постійної ракетної загрози противника.
В Офісі генпрокурора заявили, що розпочато розслідування атаки РФ на Полтаву. Досудове розслідування веде Головне управління СБУ в Полтавській області:
— За процесуального керівництва Полтавської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони розпочато досудове розслідування за фактом посягання на територіальну цілісність і недоторканність України ( ст. 110 КК України). За даними слідства, 3 вересня 2024 року збройні сили РФ здійснили повітряну атаку по м. Полтава, попередньо двома балістичними ракетами «Іскандер- М».
Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба закликав партнерів прискорити постачання систем протиповітряної оборони. Про це очільник МЗС заявив в інтерв'ю CNN:
— Єдиний спосіб перехопити балістичні ракети — це системи Patriot, SAMP-T, тому що тільки вони здатні перехоплювати балістичні ракети. Я не знаю, скільки ще має статися таких трагедій, щоб усі обіцянки були виконані і були взяті нові зобов’язання.
Президент Латвії Едгарс Рінкевичс після удару по Полтаві закликав скасувати усі обмеження на застосування Україною західної зброї:
— Обмеження для України на застосування усієї зброї проти Росії мають бути скасовані. Це не про ескалацію, а про життя невинних людей.
Посол Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова також закликала надати Україні необхідну зброю:
— Україна потребує більше систем протиповітряної оборони, дальніх ударів, щоб захистити свій народ — більше ніяких зволікань! Росія має бути зупинена.
Генеральна секретарка Ради Європи Марія Пейчинович-Бурич засудила російський удар по Полтаві. «Ці варварські дії не залишаться безкарними», — наголосила вона.
Від 4 вересня на Полтавщині оголошена триденна жалоба.
Останній малюнок у житті. У Харкові в результаті атаки вбито юну художницю
Російські війська завдали 30 серпня ударів КАБами (керованими авіабомбами) по Харкову. Як повідомив начальник Харківської ОВА Олег Синєгубов, зафіксовано декілька влучань, зокрема по 12-поверховому житловому будинку.
В Офісі генпрокурора уточнили інформацію про наслідки атаки РФ на Харків: 6 загиблих, серед них 14-річна дівчинка і 18-річна художниця. 97 людей постраждали, зокрема 22 дітей у віці від 5 років. Одна людина вважається зниклою безвісти.
- В Індустріальному районі внаслідок прямого влучання авіабомби в 12-поверховий будинок загинули троє людей, одна зникла безвісти. 34 людини постраждали, серед них троє дітей;
- у Немишлянському районі внаслідок удару по парку загинули жінка та 14-річна дівчинка, ще 18 людей постраждали, зокрема семеро дітей;
- у Слобідському районі пошкоджено понад десять житлових будинків, господарські споруди, машини. Поранені семеро людей, серед них 16-річний підліток.
Загибла 18-річна Вероніка Кожушко — представниця активної молоді, харківська мисткиня, волонтерка.
Поет і письменник Сергій Жадан написав усебе на FB: «Сьогодні під час обстрілу в Харкові загинула Ніка Кожушко — дуже юна, щира і обдарована. За годину до смерті вона надіслала свій новий малюнок. Себто, свій останній малюнок.
Росіяни продовжують нищити наше майбутнє
Цьому немає пояснення. І прощення теж немає».
Прокоментував трагедію і президент України Володимир Зеленський:
«Цей удар — російської керованої авіабомби. Удар, якого не було б, якби в наших Сил оборони була здатність знищувати російську військову авіацію там, де вона базується. Нам потрібні сильні рішення партнерів, щоб зупинити цей терор. Це абсолютно справедлива потреба. І немає жодної раціональної причини обмежувати Україну в захисті. Нам потрібні далекобійні можливості. Нам потрібне виконання домовленостей щодо ППО для України. Це порятунок життів».
Фотографії: ДСНС України, Олег Синєгубов
Майбутнє
Павел Коваль: Гарріс перегородила дорогу Трампу, а він гине від своєї ж зброї
Марія Гурська: Відбулися довгоочікувані дебати між кандидатами у президенти США. За словесною баталією Камали Гарріс і Дональда Трампа в прямому етері спостерігали мільйони глядачів по всьому світу. Як ви оцінюєте результати дебатів?
Павел Коваль: Гарріс подолала бар'єр неможливості. Вона сама, мабуть, вірила розповідям, що погано вміє публічно виступати. Нещодавно вона пішла на виступ зі своїм потенційним віцепрезидентом, так званим running mate Тімом Воллесом, і багато хто коментував, що він допоміг їй, що вона б не змогла впоратися без нього. Усі обговорювали, що Гарріс рідко дає інтерв’ю, а Трамп часто, тому у нього й виходить краще. Аж раптом виявилося все інакше — у цьому сенсі, вона психологічно зламала шаблон. Крім того, вона блискуче розіграла польську карту. Про структуру виборів у США потрібно завжди говорити так, щоб її правильно розуміли. Один із ключових штатів, де розігрується остаточний результат, — це Пенсильванія. Штат має 19 голосів колегії вибірників. Тож результат у Пенсільванії такий, що той, хто отримує ще хоча б на один голос більше, одразу отримує 19 голосів, які йдуть до всього виборчого фонду, а це дуже багато. У Пенсильванії живе багато поляків. Мова може йти навіть про кілька десятків тисяч голосів при остаточному підрахунку.
Пенсильванія може вплинути на ситуацію у всіх Сполучених штатах. Ось у чому справа. І це суть того, що зробила Гарріс. Вона, можна сказати, перегородила дорогу Трампу
Йдеться, нагадаю, про слова Камали Гарріс про те, що якби Трамп зараз був президентом, Путін сидів би в Києві і дивився на решту Європи, починаючи з Польщі.
Гарріс також нагадала, що в США живе багато американців — виборців польського походження. У Пенсильванії, за її словами, їх близько 800 тисяч, а це дуже багато. Вважається, що загалом у США приблизно 11 мільйонів виборців польського походження. Тож можна сказати так: якби польські та українські американські виборці змовилися, а їх у Пенсильванії дуже багато, вони, ймовірно, могли б в якомусь теоретичному варіанті вплинути на остаточне рішення, хто ж буде президентом США.
Є ще одна річ, яку зробила Гарріс, коли порушила польське питання. Воно рідко виникає на американських виборах, але має велике значення на різних рівнях. Трамп зіграв цим, коли 8 років тому сказав, що поляки приносять йому щастя. Тепер Гарріс раптом це в нього відібрала. З її боку це дуже продуманий хід.
А як щодо української карти? Що можемо сказати про риторику Трампа і Гарріс щодо війни РФ в Україні?
Поведінка Трампа була дивною. На нього кілька разів тиснули, та він так і не зміг чітко заявити, що має на увазі, крім того, що припустив, що вирішить проблему війни одразу після обрання — ще до своєї інавгурації.
Те, що ми чуємо, означає, що він радше планує домовитися з Путіним на умовах, які зараз були б дуже невигідними для України, Польщі і всієї Центральної Європи
Якщо аналізувати головні тези Гарріс під час дебатів, яке її бачення ролі США на східноєвропейському напрямку?
Я вважаю, що Гарріс шукає власний шлях, і це не пряме продовження політики Байдена. Надалі це буде тільки посилюватися — і для нас тут також можуть бути приховані потенційні проблеми. Але щодо питання самої війни та принципів міжнародного права Гарріс займає позицію, яка приносить користь нашому регіону.
Зокрема, не прозвучало жодного натяку на ізоляціонізм, лише тези про визначну роль США і американське лідерство.
Я думаю, що бачення Гарріс про те, як має виглядати участь Америки зараз і в майбутньому, тільки формується. Та головне, що віцепрезидентка не визнає територіальних надбань Путіна, силових змін кордонів, ревізіонізму очільника Кремля.
Це для нас принципово. І з цієї точки зору вона більш надійна і стабільна
Гарріс багато говорила про підтримку України. У своїх заявах вона згадувала озброєння, передане Україні для відсічі агресії, — Javelin, танки Abrams, надані Україні, засоби ППО, боєприпаси та артилерію.
Я можу впевнено заявити, що такого давно не було в американських дебатах. Ймовірно, ми побачимо ще один епізод передвиборчих дебатів, хоча часу залишилося небагато. Але напевно такого великого інтересу до справ нашого регіону в американських дебатах ще не було. І в цьому сенсі це добре.
А як, на вашу думку, все це сприймають американські виборці? Якими вони побачили кандидатів?
Старе польське прислів’я говорить: хто з мечем приходить, той від меча і гине. Я маю на увазі Трампа, який продовжував грати на віці Байдена. Він вважав дотепним і розумним показувати чинного президента старим. Аж раптом на тлі Гарріс він сам стає схожим на літнього чоловіка. Тобто раптово гине від зброї, яку сам винайшов. Грати з віком у публічній дискусії — це неприємна зброя і це завжди проблема. Адже йому 78 років. Агітувати йому доводиться щодня. Життя під час виборчої кампанії в США означає сидіти в літаку і виголошувати короткі загальні промови кілька разів на день. Це так само важко для Трампа, як нещодавно було важко для Байдена.
І раптом те, що мало його зміцнити, тобто напад на Байдена за його вік, зрештою стає великою слабкістю самого Трампа
Хочеться окремо відзначити величезну роботу журналістів ABC news, які проводили дебати і працювали фактично фактчекерами, щоразу коментуючи різні теми для глядачів, щоб не вводити їх в оману. Особливо це стосувалося заяв Дональда Трампа: про аборти, питання охорони здоров'я та інше. Це була хороша робота. Натомість Камала Гарріс ввімкнула почуття гумору — і це виглядало просто дивовижно.
Гарріс виходить з дебатів дуже сильною. Її підтримка помітно зросла вже після початку кампанії з нею на чолі. Потім був невеликий спад, а зараз, я думаю, ми побачимо значне посилення Гарріс, особливо в тих штатах, що коливаються, — Пенсильванія і Північна Кароліна. І це дає нам явні переваги.
США вступають у найактивніший передвиборчий період — чого очікувати?
Я вважаю, що вибори в Сполучених Штатах вирішать, яким буде світовий порядок на кілька десятиліть вперед.
Питання надання Україні дозволів для застосування далекобійної зброї для ударів вглиб Росії цього тижня посилено звучало в заявах світових лідерів. Зокрема, Джо Байден заявляв, що така можливість розглядається. Чи змінить хід війни можливість застосування далекобійної зброї в повному обсязі?
Це не змінить повністю долю цієї війни, але принесе полегшення українським воїнам, які перебувають на фронті. Українці хочуть воювати. Йде наступ на Курськ, який виявився не просто якоюсь вилазкою на мить, а справді тривалою військовою операцією. У Кремлі відчувається певна нестабільність, тобто деяке послаблення позицій Путіна. Неприродно встановлювати штучні обмеження щодо України, їхнє усунення логічне. Чи змінить це весь хід війни? Можливо, ні, але прискорить момент її закінчення. Ця війна в сенсі гарячих бойових дій закінчиться лише тоді, коли позиції Путіна будуть підірвані. Вони можуть бути підірвані саме шляхом ефективної атаки на цілі в РФ.
Важливо, щоб його колеги почали говорити: дивіться, українці під Курськом атакують наші стратегічні цілі. Навіщо продовжувати цю війну? Починаємо переговори
Цього тижня інформаційне агентство EFE повідомило, що Президент Зеленський має планом перемоги, який має на меті змусити Росію припинити військову агресію вже цієї осені. Водночас все частіше лунають думки, що війна може тривати ще 10 років, а російська пропаганда зазначає наступний термін президентства Володимира Путіна з 2030 по 2036 рік. Тож коли закінчиться війна в Україні — восени чи через 10 років?
Я впевнений, що Путін не доживе до 30-х років. Це абсурд російської пропаганди. Ця війна вже триває 10 років. І може зайняти ще деякий час. Мирного договору, звичайно, не буде найближчим часом, але зараз на кону стоїть припинення бойових дій і усунення Путіна. І такий результат можливий швидко. Президент Зеленський постійно має нові ініціативи. І прояв ініціативи — це теж частина політики, це демонстрація того, що у нього є політична ініціатива, «я хочу це змінити, і для цього роблю це, це і це». Це важлива частина політичної діяльності Володимира Зеленського на міжнародній арені.
Дебати Гарріс і Трампа: головні заяви кандидатів у президенти США
Дебати між кандидатами в президенти США у вівторок були сповнені гострих висловлювань та взаємних звинувачень з боку обох кандидатів. Кандидати також зіткнулися через війну в Україні. Камала Гарріс звинуватила Дональда Трампа в бажанні продати Україну і Польщу Путіну, а той натомість стверджував, що він швидко закінчить війну у разі приходу до влади.
Хоча перші дебати почалися з несподіваного рукостискання, ініційованого Гарріс (це була їхня перша зустріч), вони незабаром перетворилися на знайомий з попередніх сутичок за участю Трампа раунд обміну різкими звинуваченнями та образами
Вже під час відповіді на перше питання про економіку колишній президент почав говорити про іммігрантів, які «руйнують країну» і «захоплюють міста», пізніше повторивши в декілька разів спростовані владою історії про те, що мігранти їдять котів і собак жителів Огайо:
— Вони захоплюють міста. Вони захоплюють будівлі. Вони приходять насильно. Це люди, яких вони з Байденом привезли в нашу країну, і вони руйнують нашу країну.
Гарріс намагалася зобразити себе як кандидата з планом на майбутнє, зосередившись при цьому на зображенні Трампа як небезпечного екстреміста і потенційного диктатора, брехуна і людини, яка говорить нісенітниці:
— Зрозумійте, що це людина, яка відкрито заявила, що покладе край, цитую: «покінчить з Конституцією Сполучених Штатів», що він буде використовувати судове переслідування проти своїх політичних ворогів. Це той, хто відкрито висловлював презирство до солдатів. Зрозумійте, що б це означало, якби Дональд Трамп повернувся до Білого дому без жодних запобіжників.
Трамп одразу ж заперечив, зазначивши, що саме за такі слова він отримав кулю в голову.
Контрастність бачення двох кандидатів була помітна і в завершальних промовах обох політиків. Гарріс охарактеризувала майбутні вибори як вибір між кардинально різними баченнями розвитку країни, «тим, що зосереджене на майбутньому, і тим, що зосереджене на минулому і намагається відкинути нас назад». Однак вона підкреслила, що американці більше об'єднані, ніж розділені, і що вона хоче бути президентом для всіх американців:
— Як прокурор, я ніколи не запитувала жертву чи свідка, чи були вони республіканцями, чи демократами. Єдине, що я коли-небудь запитувала, чи все з ним гаразд?
І саме такий президент нам зараз потрібен
Трамп, з іншого боку, накинувся на представницю Демократичного табору за те, що вона нібито не зуміла реалізувати свої цілі, перебуваючи при владі протягом 3,5 років, і змалював ситуацію в країні в похмурих тонах:
— Ми стали державою, що зазнає занепаду. Ми не лідери. Ми не розуміємо, що відбувається. На Близькому Сході йдуть війни. Йдуть війни між Росією та Україною.
Ми опинимося втягнуті в Третю світову війну, і це буде війна, не схожа на жодну іншу
При цьому він повторив свої твердження про те, що вибори 2020 року були сфальсифіковані та що саме він виграв їх, а також заявив, що не несе відповідальності за штурм його прихильниками Капітолію 6 січня 2021 року.
Питання війни в Україні стало предметом однієї з найдовших і найгостріших суперечок між кандидатами. На запитання, чи хоче Трамп, щоб Україна перемогла у війні, той відповів лише, що хоче припинення конфлікту та безглуздих смертей мільйонів людей. А також пообіцяв, як і багато разів раніше, що покладе край конфлікту ще до того, як стане президентом, як обраний президент. Він також звинуватив Гарріс у тому, що вона стверджує, що Росія вдерлася в Україну, тому що вона говорила «дурні речі» перед російським вторгненням.
Гарріс, своєю чергою, захистила репутацію своєї адміністрації, заявивши, що якби не зусилля США і союзників, Путін сидів би зараз у Києві, і що Трамп продав би Путіну як Україну, так і сусідні країни, такі як Польща:
— Якби Дональд Трамп був президентом, Путін сидів би зараз у Києві. Зрозумійте, що це означає, тому що порядок денний Путіна стосується не лише України. Зрозумійте, чому європейські союзники та наші союзники по НАТО так вдячні, що ви більше не президент, і що ми розуміємо важливість найбільшого військового альянсу, який коли-небудь знав світ, яким є НАТО.
Вона додала, що якби не її та Байдена дії на підтримку України, Путін виграв би війну і поклав би око на решту Європи, починаючи з Польщі:
— Чому б вам не розповісти 800 тисячам американців польського походження тут, у Пенсильванії, як швидко ви б здали (Польщу) за послугу і за те, що ви чомусь вважаєте дружбою з диктатором, який би з'їв вас на обід.
Гарріс звинуватила Трампа в тому, що диктатори легко маніпулюють ним, пропонуючи йому лестощі та послуги. Трамп відповів, що якби він був президентом, Путін сидів би в Москві і не втратив би 300 000 солдатів. Однак він зазначив, що, врешті-решт, Росія має те, що називається ядерною зброєю:
— Можливо, вона її застосує. Ніхто про це не говорить.
Трамп також звинуватив Гарріс в тому, що вона недостатньо підштовхує Європу платити більше на підтримку Києва. Крім того звинуватив союзників у тому, що вони використовують Америку в своїх інтересах, як він це робив багато разів раніше, і пригадав анекдот про те, як він погрожував союзникам, що не буде захищати їх від Росії, якщо вони не будуть витрачати достатньо коштів на оборону.
Гарріс також стверджував, що світові лідери сміються над Трампом, а військові бачать у ньому людину, яка зганьбила країну. Експрезидент відповів, посилаючись на прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, що лідери бояться і поважають його, в той час як Путін та інші вважають її і Байдена «слабкими» і «жалюгідними».
Хоча опитування показують, що економіка є найважливішим питанням для виборців, на її обговорення було витрачено відносно мало часу. Гарріс підкреслила, що у неї є план, як підняти середній клас і робітників, вказавши на свої пропозиції щодо податкових пільг для батьків новонароджених ($6 000) та тих, хто закладає нові фірми та стартапи (50 000 доларів). Вона також стверджувала, що план Трампа запровадити універсальний тариф на всі іноземні товари, що по суті буде ПДВ, який так насправді платитимуть американці.
Трамп заперечив, сказавши, що витрати на тарифи понесе Китай і «всі ті країни, які використовували нас протягом багатьох років», і заявив, що поточна інфляція «руйнує країну».
Дебати у Філадельфії були єдиним запланованим телевізійним поєдинком між Гарріс і Трампом, а також їхньою першою зустріччю віч-на-віч. Кандидати виходили на неї в ситуації, коли, за даними опитувань, жодна зі сторін не мала явної виборчої переваги. Дебати відбулися у найважливішому для результатів виборів штаті — Пенсильванії.
З Вашингтона, Oskar Górzyński (PAP)
Несправедливо і нерозумно. Чому Захід не поспішає з дозволом бити вглиб Росії?
Полтава, Львів, Кривий Ріг — перелік міст, які в останні дні та тижні ставали мішенню окупантів невпинно розширюється. Що вже казати про Харків, Суми та Херсон, які щодня потерпають від російських атак.
Для України можливість відповідати на смертельну агресію РФ — питання безпеки. Про це нещодавно повідомив Президент Володимир Зеленський. Він закликає партнерів надати довгоочікуваний дозвіл бити по об’єктах всередині Росії західною зброєю. Чи буде відповідне рішення та як далі розвиватиметься ситуація на полі бою в Україні та РФ? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю відповів Яніс Кажоціньш, директор зовнішньої розвідки Латвії (2003-2013 рр.) та колишній радник латвійського президента з питань національної безпеки, а нині почесний науковий співробітник Ризького центру геополітичних досліджень.
Марина Степаненко: Протягом 26 серпня — 1 вересня РФ випустила по Україні 160 ракет, 780 КАБів і 400 дронів. Київ же, в свою чергу, досі не може одержати дозвіл на використання ракет Storm Shadow по території РФ — рішення блокує США. Вашингтон також не дозволяє застосовувати ATACMS по цілям вглиб Росії. Як можливо зрушитись з мертвої точки у цьому питанні?
Яніс Кажоціньш: Я думаю, що Україна вже почала рухатися вперед, відправивши делегацію до Вашингтона, щоб пояснити, які цілі вона вважає за необхідне вражати, і запевнити адміністрацію Сполучених Штатів, що це суто військові цілі — і це жодним чином не буде схожими на ті варварські дії, які Росія вчиняє проти України.
Але щойно ви починаєте пояснювати і відкривати інформацію третім сторонам, завжди існує можливість витоку цієї інформації. Цілі, які потрібно вразити, можуть бути або переміщені, або краще захищені — а, отже, ефект від удару може бути зведений нанівець.
Операція в Курську, схоже, застала західні уряди, зокрема Сполучені Штати, зненацька. Це не дивує, адже чіткі повідомлення про те, що буде наступ минулого літа-восени значно ускладнили його успіх. За останні майже два з половиною роки ми бачили, що західна підтримка рухалася повільно, з довгими паузами, але врешті-решт ми її отримали.
А втім, трагедія полягає у тому, що всі ці довгі паузи коштували життя українців, і це просто несправедливо, нерозумно, і Захід мав би рухатися швидше
Водночас існує занепокоєння щодо ескалації, яка може чинити такий тиск на Кремль, що сам Путін може відчути, що він або його система перебуває під прямою загрозою не тільки з боку України, але і з боку НАТО. На цьому тлі він може вжити радикальних заходів, і, звичайно, тут ми говоримо про уникнення ядерної ескалації.
Пане Кажоціньш, на вашу думку, що здатен змінити Курський рейд, особливо у довгостроковій перспективі?
Повномасштабна війна, розпочата Росією на початку 2022 року, ведеться на багатьох фронтах. І одним з найважливіших фронтів є інформаційний, де Росія фактично перемагає.
До Курської наступальної операції на Заході, зокрема в Європі і в Північній Америці, було загальне відчуття, що Росія виграє, Україна відступає, що НАТО і Європейський Союз розколоті, нерішучі, не можуть ухвалити рішення про використання далекобійної зброї в Росії. Водночас, союзники РФ — Китай, Іран, Північна Корея — дуже надійні.
Існує також спроба Росії показати, що вона воює на довгострокову перспективу. І оскільки це така велика країна, яка перебуває у стані війни, то вона начебто неодмінно переможе. Бо, мовляв, Захід не має достатньої сили, як ми це бачили в Іраку, Сирії, Афганістані. Усі ці твердження просто неправильні.
Якщо подивитися на це з об'єктивної точки зору — російські війська були вибиті з півночі України. Вони вийшли з Харківщини, невеликий клаптик землі все ще залишається окупованим, але спроба повернути Харків провалилася
Росіяни несуть величезні втрати, щоб завоювати маленькі населені пункти на сході України, перетворені на руїни. Ці втрати від початку травня становлять приблизно від 1 000 до 1 200 солдатів на день. І хоча ми чуємо, що росіянам доводиться платити все більше і більше за вербування нових солдатів — вони здатні наймати не більше 30 тисяч бійців на місяць.
Отож, вони втрачають більше солдатів, ніж можуть завербувати, і тому у них є проблема. Звичайно, проблеми є і в України, але є різниця між тим, щоб воювати, захищаючи існування своєї нації, і воювати за якийсь сліпий наказ, який надійшов з Кремля.
Росіяни можуть кинути на захоплення Покровська щонайменше 60 тисяч солдатів, — пише видання Forbes. Україна ж має в цьому районі, за найоптимістичніших прогнозів, не більше 12 тисяч захисників. Розташування сил 5:1. Ви служили у Збройних силах Великої Британії та пішли у відставку в званні бригадира (звання старше за полковника, але нижче за майора-генерала. — Авт.). Який розвиток подій можете спрогнозувати на цьому напрямку?
Зазвичай, просте практичне правило полягає в тому, що для перемоги в штурмі вам потрібна перевага 3 до 1. Цифри, які ви щойно навели, я не знаю, чи вони є точними, чи ні. Ми не знаємо, які резерви є в України. Але втрата Покровська порушила б логістику Сил оборони, тому що це залізничний і автомобільний вузол.
Це не означає, що контратака ЗСУ не буде успішною. Крім того, є вірогідність того, що українські сили можуть бути відрізані в Курську. Так само цілком можливо, що російські війська, які атакують Покровськ, також можуть бути відрізані, якщо їх не підтримають з флангів.
Взявши Покровськ, Росія отримає можливість захопити всю Донецьку область та погрожувати Дніпропетровській. Про це пише The Times. Про загрозу наступу на Дніпропетровщину повідомляла і газета The Telegraph. Наскільки реалістичний такий сценарій?
Я б сказав, що є ознаки того, що Росія на останньому диханні, на останніх можливостях намагається зайти так далеко, як тільки може. І я не впевнений, що вони зможуть підтримувати такий рівень атак ще довго. Втрати перевищують кількість новобранців. Втрачається зброя, в тому числі артилерія і бронетехніка. Тому бронетехніка використовується все менше і менше. І солдатів невеликими групами відправляють на майже самогубні місії.
Отже, напевно, росіянам потрібна більша перевага, ніж троє до одного
Звичайно, не виключено, що вони можуть протриматися ще кілька тижнів. Але я думаю, що український генеральний штаб розумів це і що означатиме для їхніх можливостей наступ на Курськ.
І тому я б очікував, що у ваших Сил оборони є резерви, які вони все ще можуть використати і розгорнути. І, звичайно, є нова партія артилерійських боєприпасів, яка вже надходить, чому сприяв чеський президент. І, незважаючи на втрату одного F-16, є можливість використовувати і літаки на території України.
А ми знаємо, що Росія не любить використовувати свої військово-повітряні сили, тому що вони також мають втрати в результаті хорошої протиповітряної оборони з українського боку.
Однією з найбільших проблем на фронті зараз є брак людей. Україна розвиває виробництво безпілотників усіх мастей: літальні апарати, наземні, морські. Існують думки, що майбутнє за цим. А що робити сьогодні?
Я думаю, що ви на правильному шляху. І я можу сказати з латвійською гордістю, що Латвія та Велика Британія також долучилася до постачання безпілотників Україні в рамках коаліції дронів. Щодня на латвійському телебаченні під час випуску новин на екрані розташований маленький банер, який закликає телефонувати за таким-то номером, щоб допомогти зібрати кошти на купівлю латвійських безпілотників для України. І вони, власне, зараз використовуються.
Чому я кажу, що це правильно? Десь 10 років тому було висловлено припущення, що людство пройшло через чотири фази ведення бойових дій. Спочатку був ближній бій, потім використовувалися атаки масами, потім ми навчилися маневрувати, а тепер ми використовуємо рої військових дронів. Зараз я поясню, що це означає.
Ближній бій — це коли, наприклад, у часи доблесних вікінгів кожен витягав свою бойову сокиру чи меч і кидався на ворога. Перемагав той, хто вистояв. Пізніше розумні люди, як, наприклад, римляни, зрозуміли, що якщо організувати війська в масу, то вони можуть бути набагато ефективнішими, у порівнянні з хаотичним ближнім боєм. І це досягло свого апогею під час Першої світової війни.
Солдатам тоді доводилося вилазити з окопів і йти під кулеметний вогонь, що, звичайно, добре, якщо ти стріляєш з кулемета, але не дуже добре, якщо ти один з тих, хто повинен покінчити життя самогубством. І тому ідея непрямого підходу, тобто обходу збоку, атаки ззаду, атаки з флангу, які ми називаємо маневром, були розроблені й використовувалися в основному всіма сторонами під час Другої світової війни.
А тепер ми переходимо до того, що називається роєм військових дронів. Україна почала їх використовувати в тисячі разів швидше, ніж це коли-небудь зможе зробити дуже добре навчений штаб дивізії будь-якої іншої держави. І я говорю це як колишній начальник штабу одного з британських підрозділів. Це те, куди ми рухаємося.
І що швидше Україна зможе розвивати ці нові технології, то більше шансів, що вона зможе заощадити людські ресурси
Ви вже згадали про коаліцію дронів. Латвія передала Україні тисячі безпілотників власного виробництва. У цьому контексті, як війна в Україні змінює латвійський ВПК?
Вперше в історії нашої незалежності ми починаємо виробляти власні БТРи під назвою «Патрія». Ми почнемо виробляти 155-міліметрові снаряди для артилерії. Ми знову запровадили обов'язковий призов на військову службу.
З цього місяця, оскільки діти щойно повернулися до латвійських шкіл, ми запровадили обов'язкову підготовку з оборони і безпеки — понад 100 годин на рік. Це означає, що молодь знатиме, що робити, якщо виникне надзвичайна ситуація. Але, звичайно, це навчання також має відношення до можливості нападу на нашу країну.
Ми вже кілька років працюємо над створенням комплексної системи оборони, що означає, що оборона — це не лише збройні сили чи навіть внутрішні війська, а й використання промисловості, залучення місцевої влади тощо. Вже цього року ми витрачаємо на оборону понад 3% нашого ВВП.
Окрім того, ми взяли на себе зобов'язання витрачати на Україну 0,25% нашого ВВП. І якби кожна країна НАТО так робила, то вам не бракувало б ні боєприпасів, ні чогось іншого
У нас також є певна співпраця з Естонією, Литвою та Польщею. І саме тому ми дуже наполегливо працюємо на тим, як стримувати Росію, але не шляхом покарання після їхнього потенційного вторгнення, а шляхом позбавлення їх самої можливості зайти на нашу територію.
Ми відчуваємо, що це наш обов'язок робити все можливе, щоб підтримати Україну, тому що Україна фактично захищає Європу в цей самий момент.
В одному з інтерв’ю ви говорили, що Україна вступить до НАТО раніше за ЄС. Що на це вказує, на вашу думку?
Коли війна закінчиться, українські збройні сили стануть найсильнішими збройними силами в Європі, без жодних сумнівів. Ніхто більше не матиме таких великих, добре оснащених, добре навчених, досвідчених сил.
Тому в інтересах НАТО буде дуже важливо, щоб Україна була частиною Альянсу, тому що це зробить його набагато сильнішим. І, звичайно, це дасть Україні безпеку і впевненість у тому, що якщо станеться ще один напад, то ви не залишитеся наодинці, а увесь Альянс буде формально задіяний в обороні.
Я думаю, що НАТО буде продовжувати ходити навшпиньки довкола цього питання так довго, як тільки зможе, тому що отримання Україною членства, поки РФ веде війну проти неї, поставило б Альянс в абсолютно неможливе становище, тому що тоді, якщо Україна почне програвати, НАТО буде зобов'язаний прийти на допомогу, а це може бути занадто для багатьох союзників.
З Європейським Союзом це займе більше часу, тому що є певні вимоги, але вступ до ЄС, можливо, навіть важливіший але в іншому контексті. Пам'ятаємо, що Майдан був не за те, щоб вступати до НАТО, а за те, щоб вступити до Європейського Союзу, або наблизитися до Європейського Союзу.
А як щодо гібридних загроз? Які найбільші виклики для Європи та країн Балтії зокрема? Наскільки дієві російські ІПСО та дезінформація у країнах Балтії?
Я б сказав, що інформаційні операції не настільки ефективні, як могли б бути, тому що вони розгорнуті в різних напрямках, і ми до певної міри набули імунітету щодо «руського міра» і всієї цієї російської пропаганди. Окрім того, російські канали більше не дозволені в країнах Балтії.
Що стосується гібридних загроз, я думаю, що ми повинні ставитися до них дуже серйозно. Путін вже показав, що він готовий використовувати вбивства в країнах Європейського Союзу
Потім ми бачили пожежі та вибухи на складах, де зберігається зброя та боєприпаси, що прямують в Україну. Саботаж набагато легше здійснити. У Латвії ми вже бачили, що в Музеї окупації російське керівництво за гроші переконало деяких місцевих жителів розбити вікно і кинути всередину пляшку із запалювальною сумішшю.
Це не завдало великої шкоди, але це тільки початок. Тому я вважаю, що нашою першою лінією оборони має бути прикордонна служба, державна поліція та пожежно-рятувальні служби. Ми приділяємо багато уваги розбудові сильних збройних сил, але не менш важливо мати сильні та дієздатні внутрішні війська, а також населення, яке розуміє загрози. Це ті речі, над якими ми зараз працюємо, і нинішній уряд прагне цього.
В усій Європі викривають російських шпигунів. І тут йдеться не лише про хорошу роботу спецслужб, а про те, що російських шпигунів досі багато в ЄС. Більше того The Wall Street Journal писало, що Росія використовує Австрію як «базу» для роботи своїх дипломатів у Європі, при цьому співробітники дипмісій виконують не завжди дипломатичні функції. Яка ситуація у Латвії і загалом країнах Балтії?
Я б сказав, що ми знали про це протягом певного часу. В усіх трьох країнах Балтії ми дуже сильно контролюємо посольства Російської Федерації, і з цієї причини шпигувати та проводити зустрічі кураторів з агентами ефективніше на території РФ — робити це в Латвії надто небезпечно.
Досвід Германа Сімма, який був високопоставленим співробітником служби безпеки Естонії і виявився російським шпигуном, — є гарним прикладом. Зрештою він відсидів, здається, дванадцять років у в'язниці (Германа Сімма засудили до 12,5 років в'язниці, але випустили на волю достроково, на 16 місяців раніше. — Авт.), але упіймати його було дуже цікаво, бо він зустрівся зі своїм куратором саме у Ризі. Ми змогли простежити за ним, з'ясувати і передали відповідну інформацію нашим естонським партнерам. В результаті Германа Сімма затримали і засудили. Тож ми усвідомлюємо, що люди, які готові працювати в інтересах Російської Федерації, є і, на жаль, будуть завжди. Просто так влаштовані люди.
А втім, значна частина тих, кого я б назвав «нашими росіянами», або навіть затятими балтійськими націоналістами, цінують свободи, які дає їм паспорт Європейського Союзу. Вони особливо цінують верховенство права і те, що у них не можуть вкрасти те, що належить їм, і вони можуть передати це своїм дітям.
Титульна фотографія: HANDOUT/AFP/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«В'язень» Телеграма: Дуров вийшов під заставу, та що буде з самою мережею?
Вторгнення Росії в Україну у 2022 році допомогло перетворити Telegram із нішевої мережі на глобальне явище. Через цей застосунок мільйони людей стежать за розвитком подій на полі бою практично в режимі реального часу, пише The New York Times. Та затримання власника Telegram, за оцінкою співрозмовників видання, суттєво ускладнить збір коштів для компанії — і це викликає сумніви щодо її майбутньої фінансової життєздатності. А в контексті того, що французькі правоохоронці хочуть отримати доступ до баз даних приватних чатів мережі, це ставить питання, чи залишиться Telegram головним світовим ресурсом анонімних каналів. Чи обґрунтувані підозри, що Дуров і його мережа співпрацюють з російськими спецслужбами та чи лише вони, чим небезпечний Telegram та чи можливо регулювати подібні мережі — Sestry зібрали думки фахівців.
Контроль над Telegram
Цікавим є те, що хоча сам Дуров заперечує будь-який зв'язок з російською владою, серед інвесторів Telegram є низка олігархів, близьких до президента Путіна, каже дослідниця кафедри ризиків бізнес-школи Сорбонни Крістін Дюгуан-Клеман (Christine Dugoin-Clément). Вплив Telegram в Рунеті, виходячи з кількості користувачів і різноманітності його діяльності, настільки великий, що він став основним гравцем у російському кіберпросторі:
— Telegram зараз володіє значною силою, з якою доводиться рахуватися, — чи то в плані співпраці, чи то в плані переговорів. Залишається здогадуватись, що зробив би Дуров після підписаних цього літа Путіним указів, які мають бути введені в дію в листопаді та січні і які мають на меті на вимогу Роскомнадзору або ФСБ зобов'язати платформу надавати інформацію про своїх користувачів, закрити їхні канали або заборонити їм виробляти рекламу.
Павло Дуров — мільярдер російського походження, має одразу 4 громадянства: Росії, Франції, Обʼєднаних Арабських Еміратів і карибської острівної держави Сент-Кітс і Невіс. Його заарештували після того, як 24 серпня ввечері він прилетів власним літаком до Парижа. Французькі слідчі звинувачують його в співучасті в торгівлі наркотиками, злочинах проти дітей та шахрайстві через відсутність модерації контенту в телеграмі. Загалом мільярдеру висунуто обвинувачення за 12 статтями.
Дуров заснував Telegram разом зі своїм братом Миколою у 2013 році. Як стверджує видання Politico, ордер на арешт обох братів був виданий ще в березні і цьому передувало тривале таємне слідство відділу кіберзлочинності паризької прокуратури. Французький адвокат Дурова називає усі звинувачення повним абсурдом.
Що насправді стояло за арештом мільярдера у Франції, це питання більше для розвідувальних організацій, так само, як і питання його прямих чи непрямих контактів з з російським урядом, каже науковий співробітник Інституту міжнародних відносин та політології Вільнюського університету Неріюс Малюкевічюс (Nerijus Maliukevicius):
— Але нещодавно були дослідження і звіт про його регулярні поїздки до Росії. Тож навіть це ілюструє його участь у відносинах з російським урядом.
Їздити вільно туди-сюди було б абсолютно неможливо, якби він був опозиціонером, наприклад, як Навальний
У 2018 році в Росії намагались заблокувати доступ до Telegram, втім ця спроба провалилась, і зрештою соцмережа перетворилася на основний канал комунікації російських урядовців та пропагандистів. Того ж таки 2018-го, якщо вірити джерелам Wall Street Journal, соцмережею особисто зацікавився французький президент. Еммануель Макрон начебто за обідом пропонував Дурову перенести штаб-квартиру в Париж, але той відмовився.
Одразу після затримання Дурова у Франції російські силовики отримали вказівку видалити застосунок зі своїх телефонів, про що написав Telegram-канал Baza, який пов’язують з російськими спецслужбами.
Аналогічну рекомендацію в своєму Telegram-канал видала і кремлівська пропагандистка Маргарита Симоньян, мовляв, хто звик використовувати мережу для конфіденційних повідомлень, більше такого не робіть.
Ознак того, що Дуров тісно пов’язаний з російською владною машиною більш ніж достатньо, наголошує експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров:
— Для початку, погляньмо на гроші. Відомо, що серед інвесторів TON (криптовалюта Telegram) були Давід Якобашвілі та Роман Абрамович, які в Кремлі зовсім не чужі. Якобашвілі, до речі, перебуває під українськими санкціями, а Абрамович включений до санкційних списків Європейського Союзу, Сполучених Штатів, Швейцарії, Канади, України та інших країн. Не менш цікавим є фінансовий слід, що веде в ОАЕ. Telegram присутній у портфоліо фонду Mubadala, який має довгу історію співробітництва з РФ — загальний пакет фонду в Росії оцінювався у $3 млрд. Тепер погляньмо на технологічні ланцюжки. Для передачі трафіку Telegram користується послугами компаній RETN та LLC GLOBALNET, причому обидві мають російське походження. Те саме з серверами — один з них ще рік тому розташовувався у Санкт-Петербурзі.
Якщо росіяни дозволяли користуватись соцмережею своїм чиновникам та військовим, значить, вони були впевнені, що їхній трафік — в надійних руках
Погодьтесь, це багато про що говорить. Як, зрештою, і масштаби роботи російських спецслужб на платформі Telegram. Якби платформа була цілком недружньою до подібної активності, її б не було. Наприклад, у Facebook росіянам працювати набагато складніше, зате в «телезі» вони почуваються, як удома.
Небезпечний телеграм
За даними VPN сервісів Surfshark и Netblocks з 2015 року Telegram був тимчасово або на постійній основі заборонений у 31 країні. Приміром на початку серпня у Великій Британії мережу використовували для планування і координації антиіммігрантських заворушень, про це заявили в британській поліції. У кількамісячному бані сервіс був в Іспанії, після того як чотири основні медіагрупи країни — Mediaset, Atresmedia, Movistar і Egeda — подали судовий позов через систематичне порушення їхніх авторських прав. У березні 2023 року Норвегія заборонила Telegram і TikTok для держслужбовців і політичних радників на робочих пристроях. Тамтешня розвідслужба вважає, що платформи співпрацюють з Росією та Китаєм, що становить загрози норвезькій безпеці. У 2022-му можливість заборонити Telegram розглядали у Німеччині після виявлення десятків антисемітських каналів. Але там обмежились штрафом у 5 мільйонів євро, а Telegram заявив про готовність співпрацювати з німецьким урядом.
Після арешту Дурова перевірку Telegram почала Єврокомісія. У Брюсселі припускають, що соцмережа спеціально занижує кількість користувачів, щоб уникнути регулювання. У лютому мережа звітувала про 41 мільйон активних користувачів на території Євросоюзу, що не дозволило віднести соцмережу до дуже великих онлайн-платформ (Very Large Online Platform (VLOP). — Авт.)
В Єврокомісії наголосили, якщо після перевірки з’ясується, що кількість користувачів більша, месенджер в односторонньому порядку внесуть до списку VLOP. Цей статус передбачає значно суворіші зобов'язань, зокрема щодо модерації контенту, а також передбачає обов'язковий обмін даними з Єврокомісією.
В Україні станом на 2023 рік Telegram був найпопулярнішим месенджером і джерелом інформації. Основна комунікація української влади також відбувається в цьому застосунку. Водночас у мережі практично не існує запобіжників від поширення дезінформації, за даними українських спецслужб через телеграм росіяни, приміром, вербують людей для виконання диверсій на території України. Час від часу піднімається питання про заборону мережі.
Жодна соціальна платформа не застрахована від того, що хтось зареєструється під фейковим ім’ям і почне поширювати брехню, каже експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров. Утім той таки Facebook має механізми, які не дозволяють нескінченно плодити ботів і розбудовувати екосистеми поширення пропаганди. Ці механізми теж не досконалі, проте вони є:
— Тимчасом Telegram абсолютно безборонний перед російськими спецслужбами, які створюють сотні каналів, які синхронно беруть участь в інформаційних операціях. Це насправді досить легко відстежується, проте вдіяти з цим щось складно. І тоді виникає питання, чи справді безборонність Telegram — це жертва, на яку йде Дуров заради ідеалів вільного інтернету? Чи може, це так і задумано? Більшість користувачів Telegram навіть не підозрює, скільки інформації про них збирає цей додаток, а тим більше не може перевірити, хто має до неї доступ. І є серйозні підстави сумніватися, наскільки добре Telegram дбає про персональні дані своїх користувачів. Власне, сам протокол шифрування MTProto, який використовує Telegram, є закритим — і жодний фахівець з кіберзахисту не може пересвідчитись, чи справді він надійний. Варто згадати й про те, що лише торік було зафіксовано більше 100 випадків технічного втручання у роботу телеграм-каналів. Наприклад, під час бунту Пригожина більшість вагнерівських телеграм-каналів працювала з перебоями або не функціонувала зовсім.
Також зафіксовані випадки видалення цілих українських каналів або окремого контенту, який був чутливим для окупантів
Використання Telegram для поширення дезінформації — один з інструментів, який широко використовується Москвою з початку вторгнення в Україну, але це не єдина його небезпека, каже дослідниця кафедри ризиків бізнес-школи Сорбонни Крістін Дюгуан-Клеман (Christine Dugoin-Clément):
— Telegram також є величезним ринком збуту. Обмеживши модерацію до мінімуму і захистивши мережу, що, до речі, не є налаштуванням за замовчуванням, а має бути налаштоване вручну, платформа стала простором, на якому може базуватися злочинна діяльність, включно з шахрайством, торгівлею наркотиками всіх видів, фінансуванням тероризму та дитячою порнографією. Саме з цієї причини, а також через те, що платформа відмовляється співпрацювати з владою у справах такого роду, Дуров був заарештований в Ле Бурже.
Які в Telegram перспективи
Можливо, ця історія не матиме яскравого фіналу, а може це лише пролог до шпигунського скандалу десятиліття. Але в будь-якому випадку, становище Telegram в інформаційному просторі стає все більш хитким, припускає Максим Віхров.
Структурно арешт Дурова не зупинить роботу машини. Питання в тому, які накази будуть надані платформі щодо її модерації, зауважує Крістін Дюгуан-Клеман (Christine Dugoin-Clément):
— Telegram вже був оштрафований в минулому, звичайно, в Росії, але Дуров також потрапляв до рук SEC (Комісія США з цінних паперів і бірж. — Авт.), коли намагався запустити криптовалютні платформи TON і Gram, однак і це не зупинило розвиток цього важковаговика з мільярдом підписників. Не дивно, що в Росії та серед різних ультраправих груп вже лунають голоси, які закликають звільнити Дурова на підставі неповаги до свободи вираження поглядів, хоча це аж ніяк не було причиною його арешту.
Хештег — Free Pavel
Серед захисників Дурова зібралась дуже різнобарвна компанія: від одного зі стовпів путінського режиму — омбудсмена Тетяни Москалькової — до полум’яного російського опозиціонера Іллі Яшина та ще одного мільярдера і власника мережі Х Ілона Маска.
За кілька днів до арешту Дурова Маск розкрив список акціонерів X Holding Corp, які допомогли йому купити Twitter. Серед інвесторів платформи виявилися два російських олігархи — Пьотр Авен і Вадім Мошкович.
Тепер абсолютно очевидно, звідки в Маска така любов до Росії, написав голова Українського дому в США Роман Шеремета.
Пьотр Авен — російський мільярдер, засновник «Альфа-груп», яка вважається одним із гаманців Путіна. Його частку при купівлі Twitter представляє компанія, в якій працює його син Дєніс Авен. Вадім Мошкович — підсанкційний російський мільярдер, власник найбільшого агрохолдингу «Русагро». Його при купівлі Twitter також представляла компанія сина — Євгєнія.
Чи свідчить це про якісь зв'язки Маска і його мережі з Кремлем, можна лише здогадуватись, каже науковий співробітник Інституту міжнародних відносин та політології Вільнюського університету Неріюс Малюкевічюс (Nerijus Maliukevicius). Хоча й погоджується, що подібні припущення небезпідставні. Втім, за його оцінкою, не мережа Х пріоритет для російської влади:
— Найважливіше для російського уряду — це намагання керувати комунікацією, яка відбувається в Telegram. Це означає, що вони створюють своєрідну ілюзію «свободи», коли і опозиціонери, і кремлівські блогери про війну мають однакову платформу для дискусій.
Це те, що Путін намагається зробити особливо в середовищі Інтернету та альтернативних ЗМІ. Він намагається керувати інформаційною бульбашкою на свою користь
Кремль не займається благодійністю і не роздає гроші просто так, каже експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров:
— Питання в тому, яка природа цих впливів. Можливо, інтереси Маска ситуативно збіглися з інтересами Путіна, а може Росія підібрала до ексцентричного олігарха інший ключик. Тут ми вже виходимо на поле здогадок і теорій. Але якщо подивитись на Х з суто прикладної точки зору, то запобіжні механізми на цій платформі практично повністю зруйновані в часи господарювання Маска. І це відкриває російським спецслужбам широкий оперативний простір для розгортання пропагандистських кампаній. На щастя, платформою Х користується порівняно небагато українців, проте Росія використовує її для роботи з іноземними аудиторіями.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Вибір редакції
Заступник директора ЦРУ Девід Коен на конференції з питань національної безпеки у штаті Меріленд підкреслив, що Володимиру Путіну доведеться зіткнутися із важкою битвою, якщо він вирішить звільнити територію Курської області від українських військ — а в тому, що очільнику Кремля доведеться піти на ухвалення такого рішення, високопоставлений американський розвідник не сумнівається. Можливо, це і є головний ефект від наступу ЗСУ на Курщині — він став вагомим фактом як у самій війні, так і в політиці. Ба більше — він зробив війну війною, продемонстрував, що війна може відбуватися не тільки на суверенній території України, але й на території Росії. І при цьому російська держава, як і слід було очікувати, виявилася абсолютно неготовою відповідати на виклики.
Путін тільки зараз збирає війська для того, щоб відбити цю атаку — у той час, як ЗСУ будують укріплення на зайнятій території
Однак наступ на Курщині зміг продемонструвати і систему російських пріоритетів, можливо, не до кінця зрозумілу до цієї атаки. На своїй пресконференції Володимир Зеленський визнав, що для Путіна захоплення Донеччини виглядає набагато важливішим, ніж захист власної території. Але це може здатися дивним тільки людині з нерадянським мисленням. Для Путіна весь Радянський Союз — «його» територія. І якщо він зараз вважає, що може захопити ще якийсь регіон цього Радянського Союзу, для нього це і є головна задача. А Курщина чи якийсь інший російський регіон можуть і почекати. Так що Путін і Зеленський ставляться до ситуації з полярною політичною логікою. Зеленський вважає, що має захистити власну країну. Путін впевнений, що має відновити імперію
І «зійтись» в цій логіці практично неможливо. Як не дивно, але наступ у Курській області продемонстрував ілюзорність не тільки очікувань перемовин між Росією і Україною, але й беззмістовність зусиль щодо їхньої організації. Це той випадок, коли про неможливість перемовин говорять і у Києві, і у Москві.
Разом із цим наступ у Курській області вкотре продемонстрував, що союзники України хай і повільно, але руйнують власні «червоні лінії». Це вторгнення не тільки ніхто не засудив, його підтримали
І ніхто не став лякатися того, що у наступі на Курську область використовується західна зброя. Можна сказати, це продовження західної тактики нагадувати Путіну, що Захід не збирається відмовлятися від підтримки України і готовий йти далі, якщо Москва не зупиниться — про що й сказали під час своєї останньої зустрічі очільники урядів Великої Британії та Німеччини Кір Стармер та Олаф Шольц. Й, здається, саме цієї готовності Заходу переходити через червоні лінії побоюються у Кремлі — інакше міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров не погрожував би Заходу ядерною війною.
Отже, курський наступ продемонстрував неефективність російського режиму, створив можливість перенесення війни на суверенну територію Росії і продемонстрував готовність західних союзників України й далі переходити «червоні лінії». Разом із цим Росія не відтягнула свої війська з Донецького напрямку, можливість перемовин щодо закінчення чи хоча б її призупинення залишається ілюзорною, сподівання на ерозію режиму Путіна внаслідок українського наступу також не виглядають реалістично. Але ж не можливо досягти усього і відразу, тим більш — у війні. Найголовніше, ймовірне, саме те, що у наступні роки ця війна продовжуватиметься на території обох держав, а не тільки на суверенній території України.
Й саме з цього, як не парадоксально, й виникає шанс на те, що війну вдасться закінчити хоча б відносно справедливим миром
Курський ефект
Наступ у Курській області вкотре продемонстрував, що союзники України хай і повільно, але руйнують власні «червоні лінії». Це вторгнення не тільки ніхто не засудив, його підтримали
Заступник директора ЦРУ Девід Коен на конференції з питань національної безпеки у штаті Меріленд підкреслив, що Володимиру Путіну доведеться зіткнутися із важкою битвою, якщо він вирішить звільнити територію Курської області від українських військ — а в тому, що очільнику Кремля доведеться піти на ухвалення такого рішення, високопоставлений американський розвідник не сумнівається. Можливо, це і є головний ефект від наступу ЗСУ на Курщині — він став вагомим фактом як у самій війні, так і в політиці. Ба більше — він зробив війну війною, продемонстрував, що війна може відбуватися не тільки на суверенній території України, але й на території Росії. І при цьому російська держава, як і слід було очікувати, виявилася абсолютно неготовою відповідати на виклики.
Путін тільки зараз збирає війська для того, щоб відбити цю атаку — у той час, як ЗСУ будують укріплення на зайнятій території
Однак наступ на Курщині зміг продемонструвати і систему російських пріоритетів, можливо, не до кінця зрозумілу до цієї атаки. На своїй пресконференції Володимир Зеленський визнав, що для Путіна захоплення Донеччини виглядає набагато важливішим, ніж захист власної території. Але це може здатися дивним тільки людині з нерадянським мисленням. Для Путіна весь Радянський Союз — «його» територія. І якщо він зараз вважає, що може захопити ще якийсь регіон цього Радянського Союзу, для нього це і є головна задача. А Курщина чи якийсь інший російський регіон можуть і почекати. Так що Путін і Зеленський ставляться до ситуації з полярною політичною логікою. Зеленський вважає, що має захистити власну країну. Путін впевнений, що має відновити імперію
І «зійтись» в цій логіці практично неможливо. Як не дивно, але наступ у Курській області продемонстрував ілюзорність не тільки очікувань перемовин між Росією і Україною, але й беззмістовність зусиль щодо їхньої організації. Це той випадок, коли про неможливість перемовин говорять і у Києві, і у Москві.
Разом із цим наступ у Курській області вкотре продемонстрував, що союзники України хай і повільно, але руйнують власні «червоні лінії». Це вторгнення не тільки ніхто не засудив, його підтримали
І ніхто не став лякатися того, що у наступі на Курську область використовується західна зброя. Можна сказати, це продовження західної тактики нагадувати Путіну, що Захід не збирається відмовлятися від підтримки України і готовий йти далі, якщо Москва не зупиниться — про що й сказали під час своєї останньої зустрічі очільники урядів Великої Британії та Німеччини Кір Стармер та Олаф Шольц. Й, здається, саме цієї готовності Заходу переходити через червоні лінії побоюються у Кремлі — інакше міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров не погрожував би Заходу ядерною війною.
Отже, курський наступ продемонстрував неефективність російського режиму, створив можливість перенесення війни на суверенну територію Росії і продемонстрував готовність західних союзників України й далі переходити «червоні лінії». Разом із цим Росія не відтягнула свої війська з Донецького напрямку, можливість перемовин щодо закінчення чи хоча б її призупинення залишається ілюзорною, сподівання на ерозію режиму Путіна внаслідок українського наступу також не виглядають реалістично. Але ж не можливо досягти усього і відразу, тим більш — у війні. Найголовніше, ймовірне, саме те, що у наступні роки ця війна продовжуватиметься на території обох держав, а не тільки на суверенній території України.
Й саме з цього, як не парадоксально, й виникає шанс на те, що війну вдасться закінчити хоча б відносно справедливим миром
Остання статистика цього ж проєкту показує, що Гарріс трохи випереджає Трампа у шести з семи так званих swing states — штатах, що вагаються і за які відбувається основна боротьба претендентів на овальний кабінет. Йдеться про Аризону, Джорджію, Мічиган, Північну Кароліну, Пенсільванію і Вісконсин. Перевага Гарріс в цих штатах скромна — 48% проти 47% у Трампа, але прикметно те, що раніше в цих штатах здебільшого лідирував 45-й президент США.
Американці українського походження становлять 1% населення Пенсильванії та 0,5% населення Мічигану. Голоси української громади теоретично можуть стати вирішальними у двобої Гарріс-Трамп. Що впливає на вподобання штатів, які вагаються, чому їхній вибір — найбільша інтрига президентських перегонів, за кого зазвичай голосують українці Америки і що останньої миті може змінити симпатії виборців?
Позитивний тренд Гарріс
Опитування останніх тижнів свідчать, що Гарріс здобуває декілька відсотків на тиждень, в той час, як Трамп залишається там само, де й був, коли ще Байден був кандидатом в президенти від демократів, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв:
— Жодна з команд ще не показала нам повний кабінет — ані Харріс, ані Трамп чітко не вказали, хто в них буде міністром оборони, хто буде державним секретарем, хто буде радником з питання національної безпеки. Поки що це все перебуває на рівні наших здогадок. Ми також поки що не побачили повноцінної фінальної програми кожного з кандидатів, тобто, що і як буде робитися в зовнішній і внутрішній політиці.
То ж зараз ці опитування не вирішальні, а скоріше такі, що можуть вказати на певний тренд. Але тренд для Харріс дуже позитивний
Спершу основою цього тренду був хайп, продовжує Олександр Краєв, Гарріс почали підтримувати, бо вона просто молодший політик. Не треба забувати, що 66% американців, не зважаючи на політичні вподобання, підтримували те, щоб Байден знявся з перегонів, і вважали, що він застарий. Тут Гарріс абсолютно чисто зіграла на контрасті. Однак її рейтинги продовжують зростати і на це впливають вже інші чинники:
— Її ключовий наратив тримається на тому, що на відміну від хаотичного Трампа і на відміну від кризових часів Байдена — ковіду, війни і всього іншого, вона — більш стабільний і передбачуваний політик. Вона апелює до абсолютно базових речей для кожного американця: так, зараз дуже багато проблем, але наша основна ціль — не намагатися накинутися на якусь конкретну проблему і робити з цього величезний хайп, а наша задача — планомірно розвивати економіку, робити соціальну систему більш стабільною, більш інклюзивною, продовжувати вкладатися в інфраструктуру, в захист кордону, але в дуже людському форматі.
Оцей меседж стабільності, меседж прогнозованості власної політики — це те, що подобається незалежним виборцям
Штати, що вагаються
На відміну від України чи Польщі, де громадяни обирають президента прямим голосуванням і перемагає кандидат, який отримав більшість голосів, у США президента обирають штати, точніше їхні представники — колегія виборників. Кількість цих виборників різниться від штату до штату, всього їх 538 осіб. Щоб перемогти на виборах кандидату потрібно отримати 270 голосів виборників.
У більшості штатів підтримка республіканців чи демократів — історично і традиційно зумовлена, пояснює професорка Шіппенбургського університету (штат Пенсильванія) Елісон Дагнес (Alison Dagnes):
— Візьмемо наприклад Каліфорнію, Нью-Йорк, Вермонт, Орегон, де переважають демократи, або Техас і більшість південних штатів — там виборці республіканців. Але існує близько 6 американських «штатів, що вагаються», де виборці почергово голосують за кандидатів і від демократів, і від республіканців.
З 50 штатів США 6 — це не так вже й багато, але їхні голоси важливі
Разом у цих штатах, що вагаються, близько 90 голосів виборників. І вони можуть стати вирішальними, продовжує Елісон Дагнес (Alison Dagnes):
— Ці штати називають хиткими, тому що в них (і я живу в одному з них – у Пенсильванії) приблизно однакова кількість зареєстрованих демократів і республіканців.
Тож перемога однієї зі сторін вимагає чималих зусиль і навичок
На президентських виборах 2024 року це також потребує енергії та ентузіазму. Коли балотувався президент Байден, цієї енергії та ентузіазму не вистачало. Тепер, коли віце-президент Гарріс зайняла його місце у верхній частині списку, новий подих запалу і очікування змістив імпульс на її користь. Саме тому Гарріс має вищі показники в штатах, що вагаються, ніж колишній президент Трамп. Але ще багато чого може статися до дня виборів.
За оцінкою журналістів Newsweek, натепер як ключовий хиткий штат розглядають Мічиган, тамтешні голоси можуть визначити результати виборів загалом. Трамп із невеликою перевагою виграв у Мічигані у 2016 році (до цього в цьому штаті не підтримували республіканців із 1988 року), однак вже на виборах 2020 року Джо Байден повернув штат демократам.
Очевидно, що команда Трампа не буде так легко здаватися і вони ще поборються за ці штати, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв. Однак, виглядає так, що заміна в команді демократів сплутала Трампу попередні плани:
— Чудовий контент-аналіз нам дає зараз Fox News і One America Network, які чітко показують, що команда Трампа в пошуках. Вони не розуміють, за що хапатися. Бо в один день там Гарріс звинувачують в тому, що вона знищує американський капіталізм, тому що хоче заборонити пластикові трубочки для коктейлів. В інший день вони накопали, що її чоловік в часи коледжу був невірним своїй тодішній дівчині і ось це означає, за їхньою думкою, що Гарріс не вміє підбирати людей. Потім там була інформація про якісь її конфлікти всередині її прокурорської команди, мовляв, Гарріс дуже поганий бос.
І це все змінюється щодень. Вони зараз на етапі підбору аргументів і тем, якими зможуть боротися з Гарріс
Українська громада і її симпатії
Коли ми говоримо про українців в Америці, це дуже різноманітна громада. І там є прихильники обидвох американських партій, зауважує керівник Українського конгресу Америки у Нью-Йорку Андрій Добрянський:
— Я думаю, що один з головних факторів — це є війна і це є в житті кожного українця. І ми багато чуємо від республіканців, які вже журяться, чи можуть вони голосувати за Трампа. Я можу сказати, що є республіканці українського походження, які відмовляються голосувати саме за Трампа. Але з іншого боку, є демократи, які б не голосували за Камалу Гарріс чи Тіма Волца — і це вже немає нічого спільного з війною, ці люди не вірять в їхню риторику і називають її комуністкою.
Для української громади, незалежно від штату проживання, важливо, які кроки на підтримку України пропонують кандидати в президенти США, продовжує Андрій Добрянський:
— Нещодавно вийшла платформа демократичної партії, там Україна згадана близько двадцяти разів. Нашого ворога згадали трохи менше, але вони згадали, що це ворог.
І я думаю, це те, що Камала Гарріс може показати українцям: слухайте, тут в нашому документі ви можете побачити, що ми підтримуємо Україну в таких і таких пунктах
Республіканці, на жаль, обмежили свою платформу. У них вона набагато коротша, ніж в демократів. І там Україна не згадана. Є згадка, що вони би хотіли бачити світовий мир, а не третю світову війну. Поза тим, декотрі українці мені показували, що вони знайшли в тім документі, де сказано, що республіканці будуть підтримувати збройні фірми тут в Америці і що це означає, що вони будуть підтримувати Україну.
А втім, Андрій Добрянський вказує на ще одну деталь — Джей Ді Венс, потенційний віцепрезидент США в адміністрації Трампа, відмовився від зустрічей з українськими організаціями Огайо, його рідного штату, попри те, що там проживає доволі численна українська діаспора. Загалом же, резюмує Андрій Добрянський, не варто відділяти українців, що живуть у США від американського суспільства — їх хвилюють ті самі питання і симпатії, розділені як і по країні загалом — 50 на 50.
Щодо цієї кампанії поки що немає статистики. Якщо аналізувати попередні вибори, то більше 63% українців, які проживають в США і мають можливість голосувати, проголосували за Трампа. Причому, що в 2016, що в 2020 цей показник був більше 60%, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв:
— Я не думаю, що щось радикально зміниться. Більшість українців голосують за Трампа не тому, що він такий класний, а тому що вони, в принципі, більше консервативних політичних поглядів і скоріше будуть голосувати за республіканського кандидата, ніж за демократа. З мого особистого досвіду, як на статистику на це посилатися не можна, але з нашого з колегами спілкування з діаспорянами виглядає так, що приклад того, що Трамп перший дав зброю, для них це — Трамп значно рішучіший, ніж демократи. Посилаються на його заяву, що він готовий бомбити Москву і Пекін, що він навпаки дав Україні більше грошей, ніж Байден. Тобто Трамп, політизувавши максимально тему України, зміг на цій політизованості також привести на свою сторону і українську громаду.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Трамп чи Гарріс: на чиєму боці симпатії української громади в США?
«Зараз змагання між Камалою Гарріс та Дональдом Трампом — це як підкидання монети. Тобто шанси рівні: 50 на 50», — цитує агенція Reuters Емі Волтер, редакторку позапартійного аналітичного бюлетеню Cook Political Report
Остання статистика цього ж проєкту показує, що Гарріс трохи випереджає Трампа у шести з семи так званих swing states — штатах, що вагаються і за які відбувається основна боротьба претендентів на овальний кабінет. Йдеться про Аризону, Джорджію, Мічиган, Північну Кароліну, Пенсільванію і Вісконсин. Перевага Гарріс в цих штатах скромна — 48% проти 47% у Трампа, але прикметно те, що раніше в цих штатах здебільшого лідирував 45-й президент США.
Американці українського походження становлять 1% населення Пенсильванії та 0,5% населення Мічигану. Голоси української громади теоретично можуть стати вирішальними у двобої Гарріс-Трамп. Що впливає на вподобання штатів, які вагаються, чому їхній вибір — найбільша інтрига президентських перегонів, за кого зазвичай голосують українці Америки і що останньої миті може змінити симпатії виборців?
Позитивний тренд Гарріс
Опитування останніх тижнів свідчать, що Гарріс здобуває декілька відсотків на тиждень, в той час, як Трамп залишається там само, де й був, коли ще Байден був кандидатом в президенти від демократів, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв:
— Жодна з команд ще не показала нам повний кабінет — ані Харріс, ані Трамп чітко не вказали, хто в них буде міністром оборони, хто буде державним секретарем, хто буде радником з питання національної безпеки. Поки що це все перебуває на рівні наших здогадок. Ми також поки що не побачили повноцінної фінальної програми кожного з кандидатів, тобто, що і як буде робитися в зовнішній і внутрішній політиці.
То ж зараз ці опитування не вирішальні, а скоріше такі, що можуть вказати на певний тренд. Але тренд для Харріс дуже позитивний
Спершу основою цього тренду був хайп, продовжує Олександр Краєв, Гарріс почали підтримувати, бо вона просто молодший політик. Не треба забувати, що 66% американців, не зважаючи на політичні вподобання, підтримували те, щоб Байден знявся з перегонів, і вважали, що він застарий. Тут Гарріс абсолютно чисто зіграла на контрасті. Однак її рейтинги продовжують зростати і на це впливають вже інші чинники:
— Її ключовий наратив тримається на тому, що на відміну від хаотичного Трампа і на відміну від кризових часів Байдена — ковіду, війни і всього іншого, вона — більш стабільний і передбачуваний політик. Вона апелює до абсолютно базових речей для кожного американця: так, зараз дуже багато проблем, але наша основна ціль — не намагатися накинутися на якусь конкретну проблему і робити з цього величезний хайп, а наша задача — планомірно розвивати економіку, робити соціальну систему більш стабільною, більш інклюзивною, продовжувати вкладатися в інфраструктуру, в захист кордону, але в дуже людському форматі.
Оцей меседж стабільності, меседж прогнозованості власної політики — це те, що подобається незалежним виборцям
Штати, що вагаються
На відміну від України чи Польщі, де громадяни обирають президента прямим голосуванням і перемагає кандидат, який отримав більшість голосів, у США президента обирають штати, точніше їхні представники — колегія виборників. Кількість цих виборників різниться від штату до штату, всього їх 538 осіб. Щоб перемогти на виборах кандидату потрібно отримати 270 голосів виборників.
У більшості штатів підтримка республіканців чи демократів — історично і традиційно зумовлена, пояснює професорка Шіппенбургського університету (штат Пенсильванія) Елісон Дагнес (Alison Dagnes):
— Візьмемо наприклад Каліфорнію, Нью-Йорк, Вермонт, Орегон, де переважають демократи, або Техас і більшість південних штатів — там виборці республіканців. Але існує близько 6 американських «штатів, що вагаються», де виборці почергово голосують за кандидатів і від демократів, і від республіканців.
З 50 штатів США 6 — це не так вже й багато, але їхні голоси важливі
Разом у цих штатах, що вагаються, близько 90 голосів виборників. І вони можуть стати вирішальними, продовжує Елісон Дагнес (Alison Dagnes):
— Ці штати називають хиткими, тому що в них (і я живу в одному з них – у Пенсильванії) приблизно однакова кількість зареєстрованих демократів і республіканців.
Тож перемога однієї зі сторін вимагає чималих зусиль і навичок
На президентських виборах 2024 року це також потребує енергії та ентузіазму. Коли балотувався президент Байден, цієї енергії та ентузіазму не вистачало. Тепер, коли віце-президент Гарріс зайняла його місце у верхній частині списку, новий подих запалу і очікування змістив імпульс на її користь. Саме тому Гарріс має вищі показники в штатах, що вагаються, ніж колишній президент Трамп. Але ще багато чого може статися до дня виборів.
За оцінкою журналістів Newsweek, натепер як ключовий хиткий штат розглядають Мічиган, тамтешні голоси можуть визначити результати виборів загалом. Трамп із невеликою перевагою виграв у Мічигані у 2016 році (до цього в цьому штаті не підтримували республіканців із 1988 року), однак вже на виборах 2020 року Джо Байден повернув штат демократам.
Очевидно, що команда Трампа не буде так легко здаватися і вони ще поборються за ці штати, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв. Однак, виглядає так, що заміна в команді демократів сплутала Трампу попередні плани:
— Чудовий контент-аналіз нам дає зараз Fox News і One America Network, які чітко показують, що команда Трампа в пошуках. Вони не розуміють, за що хапатися. Бо в один день там Гарріс звинувачують в тому, що вона знищує американський капіталізм, тому що хоче заборонити пластикові трубочки для коктейлів. В інший день вони накопали, що її чоловік в часи коледжу був невірним своїй тодішній дівчині і ось це означає, за їхньою думкою, що Гарріс не вміє підбирати людей. Потім там була інформація про якісь її конфлікти всередині її прокурорської команди, мовляв, Гарріс дуже поганий бос.
І це все змінюється щодень. Вони зараз на етапі підбору аргументів і тем, якими зможуть боротися з Гарріс
Українська громада і її симпатії
Коли ми говоримо про українців в Америці, це дуже різноманітна громада. І там є прихильники обидвох американських партій, зауважує керівник Українського конгресу Америки у Нью-Йорку Андрій Добрянський:
— Я думаю, що один з головних факторів — це є війна і це є в житті кожного українця. І ми багато чуємо від республіканців, які вже журяться, чи можуть вони голосувати за Трампа. Я можу сказати, що є республіканці українського походження, які відмовляються голосувати саме за Трампа. Але з іншого боку, є демократи, які б не голосували за Камалу Гарріс чи Тіма Волца — і це вже немає нічого спільного з війною, ці люди не вірять в їхню риторику і називають її комуністкою.
Для української громади, незалежно від штату проживання, важливо, які кроки на підтримку України пропонують кандидати в президенти США, продовжує Андрій Добрянський:
— Нещодавно вийшла платформа демократичної партії, там Україна згадана близько двадцяти разів. Нашого ворога згадали трохи менше, але вони згадали, що це ворог.
І я думаю, це те, що Камала Гарріс може показати українцям: слухайте, тут в нашому документі ви можете побачити, що ми підтримуємо Україну в таких і таких пунктах
Республіканці, на жаль, обмежили свою платформу. У них вона набагато коротша, ніж в демократів. І там Україна не згадана. Є згадка, що вони би хотіли бачити світовий мир, а не третю світову війну. Поза тим, декотрі українці мені показували, що вони знайшли в тім документі, де сказано, що республіканці будуть підтримувати збройні фірми тут в Америці і що це означає, що вони будуть підтримувати Україну.
А втім, Андрій Добрянський вказує на ще одну деталь — Джей Ді Венс, потенційний віцепрезидент США в адміністрації Трампа, відмовився від зустрічей з українськими організаціями Огайо, його рідного штату, попри те, що там проживає доволі численна українська діаспора. Загалом же, резюмує Андрій Добрянський, не варто відділяти українців, що живуть у США від американського суспільства — їх хвилюють ті самі питання і симпатії, розділені як і по країні загалом — 50 на 50.
Щодо цієї кампанії поки що немає статистики. Якщо аналізувати попередні вибори, то більше 63% українців, які проживають в США і мають можливість голосувати, проголосували за Трампа. Причому, що в 2016, що в 2020 цей показник був більше 60%, каже директор програми «Північна Америка» Української Призми Олександр Краєв:
— Я не думаю, що щось радикально зміниться. Більшість українців голосують за Трампа не тому, що він такий класний, а тому що вони, в принципі, більше консервативних політичних поглядів і скоріше будуть голосувати за республіканського кандидата, ніж за демократа. З мого особистого досвіду, як на статистику на це посилатися не можна, але з нашого з колегами спілкування з діаспорянами виглядає так, що приклад того, що Трамп перший дав зброю, для них це — Трамп значно рішучіший, ніж демократи. Посилаються на його заяву, що він готовий бомбити Москву і Пекін, що він навпаки дав Україні більше грошей, ніж Байден. Тобто Трамп, політизувавши максимально тему України, зміг на цій політизованості також привести на свою сторону і українську громаду.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Трамп чи Гарріс: на чиєму боці симпатії української громади в США?
Турецькі чоловіки. Які вони?
«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.
— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.
Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема
До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.
— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.
Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.
Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.
— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.
Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини
Червоні прапорці
Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:
— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.
Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні
Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,
Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.
— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.
Як розійтися?
Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:
— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.
Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство
Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори.
Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!
Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.
— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.
Фотографії: Shutterstock
Пригоди українок у Тіндері: Туреччина
Турецькі чоловіки — гарячі, пристрасні й запальні — дуже відрізняються від європейських. Навіть якщо вони народилися і виросли у країні ЄС. У цьому криється секрет стосунків із ними
Турецькі чоловіки. Які вони?
«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.
— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.
Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема
До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.
— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.
Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.
Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.
— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.
Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини
Червоні прапорці
Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:
— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.
Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні
Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,
Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.
— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.
Як розійтися?
Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:
— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.
Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство
Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори.
Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!
Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.
— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.
Фотографії: Shutterstock
Освіта
Діти однакові, незалежно від паспортів
Марія Ковалевська — спеціальна педагогиня і викладачка польської мови як іноземної, педагогиня з прав людини та тренерка з антидискримінації, активістка, пов'язана з ініціативою Wolna szkoła (Вільна школа).
З нового навчального року отримання допомоги 800+ для громадян України, які проживають у Польщі, буде залежати від проходження дитиною обов'язкової освіти в польській школі. Як ви оцінюєте таке рішення?
Прив'язка можливості отримання допомоги 800+ до завершення обов'язкової освіти є дуже правильним рішенням, яке, на мою думку, запроваджується із запізненням на рік.
Чому?
Є десятки тисяч дітей, про яких ми знаємо лише те, що вони існують і перебувають у Польщі, але вони не ходять до польської школи. Ніхто їх не бачив, ми не знаємо, чи з ними все гаразд, не маємо з ними контакту, не знаємо, яка ситуація в їхніх домівках. Деякі з них навчалися онлайн в українських школах, але ми не знаємо, яка їхня ситуація. Тут важлива пильність, бо навіть віддані, турботливі батьки можуть не помітити, наприклад, що дитина перебуває в депресії. Важливо подбати про стосунки, коли ці діти або повертаються до польської школи, або є новачками в ній. Йдеться також про профілактику.
У якому сенсі?
Певний час зберігалася невизначеність, як з боку тих, хто приїхав сюди, так і з боку нас: вчителів, громадян, громадськості. Не було відомо, та й самі люди, яких це стосувалося, не знали, як довго вони залишаться. Зараз більш-менш зрозуміло, що значна частина цих людей залишиться тут. Коли я говорю про профілактику, я маю на увазі дії, які дозволять нам через кілька років уникнути різних соціальних проблем, які виникнуть, наприклад, через те, що частина дітей, які виростуть за ці кілька років, не знатимуть польської мови, тому що вони не ходили до школи — польської школи.
Якщо є група людей, які не знають мови, тому вони також не будуть освічені в міру своїх можливостей, ми не уникнемо проблеми геттоїзації
Тому ми повинні зробити акцент на освіті, в тому числі, перш за все, на вивченні мови.
Ми знаємо приклади з Франції чи Німеччини, країн, де міграція була інтенсивною протягом кількох десятиліть. Як тоді проводити мудру інклюзивну освіту? Бракує вчителів польської мови.
Це ключовий момент, хоча разові інтеграційні заходи, майстер-класи, фестивалі також важливі, оскільки вони дають дітям і молоді можливість зупинитися і замислитися. Однак у мене є гіркі роздуми про те, що в лютому 2022 року і далі школи та вчителі були кинуті напризволяще, з величезною підтримкою з боку неурядових організацій та співчуттям з боку громадськості. Уряд зробив дуже мало. Я боюся, що зараз, коли до шкіл приходять нові діти, все буде інакше.
Чому?
Тому що виклики будуть іншими. В одному класі зустрінуться українські діти, які фактично вже вільно володіють польською мовою, тому що вони вивчали її протягом двох років, нові діти, які взагалі її не знають, і польські діти. У моїх класах були діти, які з відомих їм самим причин не хотіли вчити польську, а також ті, які за короткий час вивчили польську настільки, що склали іспити на 90%. Але тепер є діти, які практично не мали контакту з польською мовою. Попереду знову багато викликів. І знову доведеться знайти в собі терпіння і витримку, як і два роки тому.
З чого почати?
На мою думку? З педагогічних колективів, які повинні пам'ятати, що ці діти перебувають тут не з власної волі. Вони не на канікулах
У їхній країні все ще небезпечно — у мене є школярки, які повернулися в Україну, і я щодня думаю про те, чи все з ними гаразд. Це діти, багато з яких були травмовані. Велика кількість з них втекла від війни, і я думаю, що перше, що потрібно обговорити на педагогічних радах наприкінці серпня, — це питання роботи в класах, куди прийдуть нові українські діти.
Чи знаємо ми, скільки дітей приєднається до шкіл?
Ми не знаємо, скільки дітей прийде, ми не знаємо, які школи і класи. А вже майже кінець серпня (на момент проведення інтервʼю — прим. ред. пер.). У червні говорили про понад 100 тисяч, зараз говорять про 20-80 тисяч.
I?
І у нас є потенційна проблема, тому що може статися так, що ми раптом дізнаємося, що приєднується якась кількість дітей, які потребуватимуть додаткової роботи і підтримки. Але ми не знаємо цього ні сьогодні, ні 24 серпня. Вчителі можуть очікувати будь-чого і бути готовими до будь-чого, тому що це може бути одна дитина, дві або кілька з різним рівнем володіння мовою. Тому ми не знаємо, чи повинні директори наймати додаткових вчителів, полоністів чи ні.
Гаразд, але ми знаємо одне: асистенти будуть.
Міжкультурні асистенти повинні допомагати батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях — вони повинні знати мову дитини і польську на комунікативному рівні. Вони повинні спостерігати, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримувати їх. Варто зазначити, що це непедагогічна посада, з невисокою зарплатою, крім того, людина, яку беруть на таку посаду, може мати середню освіту, а не профільну. Я дуже сподіваюся, що якщо школи вирішать наймати асистентів, то це будуть компетентні люди, але я бачу інформацію в ЗМІ, що вже є проблеми, адже фінансування має взяти на себе місцева влада, тому, ймовірно, все буде інакше. Одна людина на велику школу, кілька десятків людей з України — це недостатньо. Вона не має можливості добре познайомитися з дітьми, по-справжньому підтримати їх, а крім того, сама може перегоріти, бути занадто обтяженою складними ситуаціями учнів та учениць.
Але потрібно підкреслити, що це важлива і необхідна позиція. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювали два вчителі-українці. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Потрібна підтримка психологів. Їх не вистачає.
Звичайно, не вистачає, і навіть ті, що є, не завжди підготовлені до роботи з дітьми.
Ми все ще говоримо про недоліки. Підемо далі. Існує також дефіцит викладачів польської мови як другої мови для іноземців.
Є вчителі, які, як і я, не є носіями польської мови, але закінчили курси, щоб мати можливість викладати польську мову. Викладачів польської мови бракує. Минулого року я мала 7 додаткових годин, протягом яких викладала польську мову дітям. Це багато, тому що це заняття, які вимагають великої підготовки, тим більше, що матеріали часто не підходять для групи, в якій можуть бути діти, які вже знають польську мову, і ті, хто тільки вивчає її основи. У мене були учні, які могли побудувати складну розгорнуту промову, але, наприклад, не знали слова «garnek» (каструля — прим. пер.). Це не схоже на курс англійської в мовній школі, де в одному класі навчаються студенти одного рівня, тому що вони закінчили підручник B2. Тут ми маємо мікс дітей, які знають польську мову трохи, зовсім не знають і не володіють нею вільно. Вчителю доводиться жонглювати і вміти працювати як з дитиною, яка вже два роки в Польщі, але не знає польської, бо за цей час навчалася в українській школі, дивилася українські медіа та оточувала себе «своїми», так і з тією, яка функціонує в місцевій системі польською мовою.
Коли почалася війна, понад два роки тому, всі були здивовані. Цим можна пояснити організаційний хаос, який панував. Але зараз несподіванки вже минули, а рішень все ще бракує.
Ми, вчителі та вчительки, просто змушені знову давати поради. Нас знову ставлять перед фактом, і ми мусимо його прийняти. Чому? Просто тому, що ми хочемо, щоб діти вчилися в мирі та отримували максимум користі від шкільних занять. Тому ми знову будемо організовуватися, хоча я не знаю, що станеться, якщо багато батьків раптом з'являться із заявами 1 вересня. Буде багато хаосу і брак інформації.
Як у цьому всьому зорієнтуються самі діти?
Діти різні, з різними потребами і здібностями — ми все це враховуємо. Є діти, які бунтують і будуть бунтувати, які не хочуть вчити польську мову, які розчаровані тим, що не знають мови і не можуть повноцінно брати участь у заходах. Хтось хоче повернутися додому, хтось хоче вчитися українською і вважає, що навчання польською мовою в польській школі — це спроба позбавити їх національної приналежності чи ідентичності.
Наше завдання — діяти так, щоб вони знали, що це турбота про них та їхнє майбутнє
Є й такі, які після двох років навчання в польській школі на іспиті аналізують книжку Александра Каміньського на «Каміння на шанець» і отримують 80%. Але ми знаємо лише про тих дітей, які навчаються в школі, з якими ми контактуємо і яких можемо підтримати. Ми нічого не знаємо про тисячі. Ми навіть не знаємо, скільки їх.
Що робити, якщо дитина не ходить до польської школи, або ж записана, але не з'являється на заняттях?
Якщо дитина не ходить до школи, батьки втрачають право на 800+. Якщо, з іншого боку, дитина не відвідує школу, незважаючи на те, що вона записана до школи і продовжує навчання онлайн в українській школі, вчителі повинні будуть повідомити про це, тому що ці діти не будуть виконувати обов'язкову освітню програму. Ви повинні будете написати заяву до суду, щоб він розібрався в ситуації, що склалася в сім'ї.
Як реагують польські батьки? Вони підтримують, відкриті чи радше критикують?
По-різному. У мене не було ситуації, коли батьки висловлювали неприязнь до українських дітей у класі, але в іншому випадку батько сказав, що він сподівається, що українських дітей не додадуть до класу його дітей, тому що вони знизять рівень навчання. Переведення дітей з класу в клас відбувається. Я хочу підкреслити, що проблема не в присутності українських дітей. Проблема в тому, що ця система має мало рішень і пропозицій. Багато з цих дітей виростуть у Польщі, залишаться тут, будуть нашими громадянами і підданими, працюватимуть, платитимуть податки, збільшуватимуть ВВП і зароблятимуть пенсії. Тож давайте просто інвестувати в майбутнє Польщі. А діти однакові, незалежно від того, які у них паспорти.
Переклад: Анастасія Канарська
Легші рюкзаки та нові предмети. Що принесе новий навчальний рік?
Міністерка освіти Барбара Новацька оголосила, що вже у вересні учні відчують полегшення, хоча «ще багато чого треба зробити, і глибока зміна в польській школі буде помітна лише через кілька років». А поки що конкретні зміни будуть видимими і відчутними для учнів і вчителів завдяки рішенням, прийнятим на рівні міністерства, і виданим постановам.
Скорочений базовий навчальний план
З перших днів вересня учні та вчителі працюватимуть за новою базовою навчальною програмою, яка скорочена на 20%. Зміни в обсязі навчання стосуватимуться учнів 4-8 класів початкової школи та всіх класів середніх навчальних закладів, тобто ліцеїв, технікумів та професійно-технічних училищ першого та другого ступенів. У міністерстві пояснили, що така зміна дозволить більш повно виконати навчальні плани, а учні та вчителі отримають час для більш поглибленого засвоєння програм.
«Здебільшого вилучено той зміст, який є надлишковим на даному освітньому етапі, неможливим або дуже складним для реалізації в шкільній практиці. Більше уваги приділено розвитку практичних навичок, а не теоретичних чи енциклопедичних знань, а також використанню в навчально-виховному процесі цифрових інструментів та освітніх ресурсів, доступних в Інтернеті», — йдеться у повідомленні міністерства. — Саме новий базовий навчальний план стане основою для проведення іспитів у восьмому класі та іспитів на атестат зрілості».
«Школа потребує спокою. Те, що кілька рішень довелося приймати дуже швидко — це одне. Коли йдеться про те, що попереду ще так багато роботи і глибокі зміни в польській школі будуть помітні лише через кілька років, то я це усвідомлюю», — сказала Барбара Новацька в одному інтерв'ю.
«Найбільша зміна в організації освіти стосується того, що з нового року обов'язкова освіта буде поширюватися на учнів з України. Міністерство освіти заявляє, що до 75 тисяч нових українських учнів та учениць можуть бути зараховані до шкіл завдяки новому законодавству, яке передбачає, що можливість отримання допомоги 800+ буде пов'язана з обов'язковим навчанням у школі.
Одним словом, ті українські батьки, які не запишуть своїх дітей до польських шкіл, втратять допомогу
Я вважаю, що це рішення мало бути запроваджене щонайменше рік тому. Чому? А тому, що ми не знаємо, що відбувається з тисячами українських дітей, які перебувають у Польщі. Вони просто зникли з системи, ми навіть не знаємо, скільки їх є, як вони себе почувають, що відбувається в їхніх домівках», — розповідає Марія Ковалевська, вчителька Відкритої школи.
Дошкільнята, які повинні пройти однорічну дошкільну підготовку, також підпадають під зобов'язання, але ті учні останніх класів середньої школи, які складатимуть український іспит на атестат зрілості у 2025 році, будуть звільнені від нього. На рішення, запроваджені міністерством, відреагувала Профспілка польських вчителів, яка пише: «Не можна, як це відбувається вже багато років, лише додавати вчителям обов'язків, призводити до створення різноманітних класних колективів (обдаровані учні, учні з висновком про необхідність спеціальної освіти, учні із висновками психологічно-педагогічної допомоги, українські учні та учні інших національностей), збільшуючи при цьому кількість учнів у класах і не гарантуючи жодної підтримки. Таким чином, ми знижуємо якість освіти, зростає невдоволення батьків, вчителі звільняються зі шкіл, а випускники університетів не хочуть йти на роботу, зважаючи на важкі умови праці, низьку зарплату і непрестижність». Це цитата з висновку, надісланого до Міністерства освіти.
Марія Ковалевська: Справа в тому, що у 2022 році ми залишилися сам на сам. Минуло два роки, за які можна було б напрацювати ефективні рішення, але ситуація повторюється. Ми не маємо даних, цифр, інформації — ми просто повинні знову впоратися, прийняти це.
Допомагати вчителям мають міжкультурні асистенти, які допомагатимуть батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях: вони знатимуть мову дитини та польську на комунікативному рівні.
Вони також спостерігатимуть за тим, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримуватимуть їх. Ковалевська: Це важлива і необхідна посада. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювало двоє вчителів-українців. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося часто заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Пенсії та постанова Камілека
Панацеєю від зростаючого розчарування вчителів має стати можливість передчасного виходу на пенсію. Нова норма стосується вчителів, які почали працювати до 1 січня 1999 року, мають щонайменше 30 років страхового стажу, з яких щонайменше 20 років фактично пропрацювали вчителем, і не можуть вийти на пенсію незалежно від віку за іншими правилами. Вчитель, який вирішить зробити такий крок, втрачає право на відпустку за станом здоров'я, а пенсійна виплата може бути на 20-40 відсотків нижчою порівняно з компенсацією.
Є ще одна зміна, особливо актуальна в контексті захисту дітей від насильства. Цими днями набуває чинності так звана «Постанова Камілека» (15 серпня набула чинності постанова, прийнята після трагічної смерті восьмирічного Камілека з Ченстохови, якого забив до смерті вітчим — прим. пер.), або нові стандарти захисту дітей від насильства. Їх метою є швидке реагування у потенційно складних для дитини ситуаціях, що зобов'язує директорів шкіл розробити та впровадити стандарти захисту неповнолітніх від насильства, здійснювати нові процедури влаштування учнів до шкіл та контролювати дотримання правил захисту дітей від насильства.
— Якщо дитина знає, що в школі існують стандарти, що є конкретна людина, до якої вона може звернутися за допомогою, що вона буде оточена підтримкою, то такі рішення формують відносини, — сказала Моніка Горна-Цєсьляк, омбудсменка з прав дитини, в інтерв'ю для Rzeczpospolita.
Переклад: Анастасія Канарська
Діти в школі: що чекає на українських учнів у новому навчальному році?
Останні п’ять років для освіти в Україні видалися справді важкими — COVID-19 і обмеження, пошук шляхів і технічних засобів для забезпечення безперервності процесу навчання, а потім — повномасштабне вторгнення РФ і нові виклики. Онлайн-навчання, школи на тимчасово окупованих і звільнених територіях, учні-переселенці у межах України і дистанційна наука за кордоном — кожен із цих аспектів української школи потребує своїх комплексних рішень, аби навчання було якісним і безперервним
Освіта офлайн — у пріоритеті
— На кінець 2023-2024 навчального року в українських школах за всіма формами здобуття освіти навчалися 3 605 240 учнів, — розповідає заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків. — У новому навчальному році ми очікуємо збільшення кількості шкіл, які вчаться очно — до майже восьми тисяч. На кінець минулого навчального року таких шкіл було 7 361.
Це відбудеться завдяки зменшенню кількості шкіл, які навчаються дистанційно, або змішано, поєднуючи очну та дистанційну форми
Зусилля уряду цього навчального року будуть спрямовані на відновлення офлайн-навчання, де це можливо, за умови дотримання усіх заходів безпеки у школах. «Це — стратегічний пріоритет, збереження нормальності в Україні, збереження можливостей для дітей здобувати нормальну освіту», — сказав 28 серпня Президент України Володимир Зеленський.
Навчальний рік в українських школах стартує 2 вересня і триватиме до 30 червня. Дати офіційно затверджені урядом, попри те, що точилися розмови про перенесення старту навчання на середину серпня. Школярі матимуть цьогоріч щонайменше 30 днів на канікули.
— Кожна українська школа має право самостійно визначати тривалість та дати канікул посеред навчального року. Наприклад, якщо конкретна школа вирішила зробити довші зимові канікули, то може завершити заняття не наприкінці травня, як це відбувається традиційно в Україні, а продовжити на будь-яку кількість днів червня. З огляду на відключення електроенергії та безпекові умови школи можуть гнучко підійти до формування навчального року, — пояснює Андрій Сташків.
За його словами, понад 80% українських шкіл мають генератори на випадок вимкнень світла. Над цим завданням продовжують працювати управління освіти громад спільно з міжнародними партнерами:
— Приблизно 50% шкіл зможуть проводити очні заняття. Не завжди буде можливість використовувати комп'ютери та проєктори, але саме очний формат пріоритетний у випадку тривалих вимкнень електроенергії.
Адже простіше зустрітися у школі, аніж підлаштовувати розклад уроків під графіки вимкнень, які можуть відрізнятися в різних учнів класу
Якщо у школах нема укриттів або вони працюють дистанційно через безпекові ризики, то навчальні заклади працюватимуть за асинхронним методом дистанційного навчання. Він виглядає так: учні опрацьовуватимуть матеріал і завдання вчителя, коли буде зручно, і отримуватимуть зворотний зв'язок. На аудіо- та відеозв'язок вони виходитимуть за першої зручної нагоди.
Рідна мова за кордоном
Діти, які тимчасово навчаються за кордоном і ходять до місцевих шкіл, не мають відчуватися поза контекстом української освіти. З цією метою МОН України у 2023-2024 навчальному році запровадило вивчення українознавчих предметів онлайн. Серед них — українська мова, література, історія, географія тощо. Бали за предмети, вивчені за кордоном, перезарахують в усіх класах.
Щоб записати дитину на онлайн-навчання з українознавчих предметів, можна вибрати одну із шкіл у списку, наданому МОН, а потім зв’язатися із закладом для зарахування учня.
Нині цей новий формат навчання буде актуальним також у Польщі, яка із 1 вересня 2024 року запровадила шкільний обов’язок для учнів-біженців від війни в Україні.
— Український уряд переглядає мережу дистанційних шкіл, тому учні за кордоном навіть за бажання «тягнути» дві школи можуть не знайти місця для онлайн-навчання, — розповідає Вікторія Гнап, президентка Фундації «Незламна Україна», яка відкрила українські офлайн- і вечірні школи у різних містах Польщі. — Українознавчий компонент залишається способом зберегти учнів в українській системі освіти.
За інформацією з Міністерства освіти і науки України, станом на січень 2024 року, за такою формою навчалося 2129 дітей. Таку невелику кількість дітей пов’язують із тим, що не всі родини вчасно дізналися про таку можливість.
— Наскільки мені відомо, в Києві на новий навчальний рік вже акредитовано 60 шкіл для викладання українознавчого компоненту, — ділиться Вікторія Гнап. — Для порівняння: на початку минулого навчального року на цю форму навчання по всій Україні учнів приймали 88 шкіл. Ми запустили опитування серед своєї аудиторії і отримали вже 1600 заявок на цю форму навчання.
Це свідчить, що попит існує, а сім’ї хочуть зберігати зв’язок з Україною, розглядаючи повернення додому після закінчення війни
Допомога дітям
Поки в Міністерстві освіти і науки України міркують, як адаптувати навчання дітей до вимог часу, психологи занепокоєні їхнім психологічним станом. В умовах війни, обстрілів і блекаутів спеціалісти наголошують на важливості щоденних рутин і стабільних шкільних графіках навчання, а також емоційної підтримки дорослих. Від цього залежатиме, чи матимуть українські діти відчуття стійкості й внутрішньої опори, чи формуватиме освітнє середовище високомотивовану патріотичну молодь.
— На дитячу психіку впливає все, і зараз важко сказати, як на ній відобразиться війна, — каже психотерапевтка системи сімейної психотерапії Наталія Карапата. — Попри обстріли й масовані атаки варто не забувати, що життя триває, є шкільні обов’язки, діти мають підтримувати зв’язок зі своїми однокласниками. Це позитивно впливатиме на емоційну сферу, яка невід’ємно пов’язана із тим, як дитина сприймає нову інформацію, запам’ятовує обсяг матеріалу.
Рутини і графіки — це наше повсякденне життя, те, що фокусує тут і зараз
Дорослим у школі й дома важливо подбати про безпечний інформаційний простір для учня — надавати інформацію про війну і навколовоєнні події згідно з його віком. Психологиня Наталія Карапата пропонує батькам створити у домі символічний «куточок безпеки», де дитина займатиметься своїми справами, навіть якщо просто «сидітиме в Тік-Тоці»:
— Зараз вчителі готуються, проходять різноманітні психологічні тренінги і на момент, коли учень почне освітній процес, вони уже знатимуть, як реагувати в тій чи іншій ситуації. Бо у них буде інструмент.
Благодійний фонд savED за підтримки дослідницької агенції Vox Populi та Міносвіти провів дослідження “Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення”. Згідно з його даними, 5% учнів почуваються дуже тривожно, ще 7% — скоріше тривожно. 26% учнів зазначили, що потребують психологічної та емоційної підтримки на фоні війни Росії проти України.
Телефон довіри: про допомогу можна і треба просити
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.
Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?
Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти.
Чому не відразу?
У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.
Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям
Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.
Чому це так важливо?
Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.
Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти?
Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.
Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити
Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.
Як швидко почав дзвонити телефон?
Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.
Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?
Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.
Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?
Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.
Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну
Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.
Переклад: Анастасія Канарська