Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Марія Гурська: Більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. Польські медіа з посиланням на організаторів протесту говорять, що глибинні причини полягають у корупції на кордоні з українського боку, яка, власне, призвела до дискримінації польських водіїв у чергах на пунктах пропуску. Чи це відповідає це дійсності?
Микола Княжицький: Розмови про те, що причиною блокування кордонів стала корупція з українського боку, не відповідають дійсності. Якщо вона існує, її можна перемогти — для цього в Україні існують антикорупційні органи і прокуратура, так само, як і в Польщі. Польська й українська прокуратури ефективно співпрацюють. Якби були б заяви про те, що на кордоні нібито існує корупція, очевидно, слідчі органи з цим би розібралися.
МГ: Але що тоді мотивує польських перевізників блокувати кордон?
МК: Передусім це політичне питання. Криза на кордоні ініційована проросійським блоком «Конфедерація» [на останніх парламентських виборах партія набрала 7,16% голосів і стала п’ятою, яка подолала п’ятивідсотковий бар’єр і пройшла до Сейму. — Ред.]. І, на жаль, ця політична сила не звертається до чинної влади, а очікує приходу майбутнього уряду Дональда Туска, який зможе почати свою роботу не раніше середини грудня. Поки він сформується, поки минуть усі свята — на розблокування кордону потрібен буде час. За цей час українці залишаться без необхідного їм скрапленого газу, а Україна, до слова, отримує через Польщу 25% необхідного їй скрапленого газу і входить до п'ятірки країн, які є найбільшими його споживачами. Усе це призводить до підвищення цін на паливо. Очевидно, така ситуація вигідна росіянам, які готують масові обстріли української енергетичної структури. Так звані протестувальники також стежать за тим, які саме військові вантажі надходять до України з Польщі. Деякі з них вони пропускають. А деякі, наприклад, комплектуючі для українських підприємств-виробників зброї, і далі стоять у чергах.
МГ: Все більше лунає заяв про блокаду як про операцію спецслужб РФ. Що вказує на те, що до дій перевізників на кордоні причетні росіяни?
МК: У мене немає жодних сумнівів, що це спецоперація Російської Федерації. Росіяни лише потирають руки. Це абсолютно вигідно російській розвідці. Кремль зацікавлений у тому, щоб блокада відбувалася.
Українські водії гріються біля вогнищ. Корчова, 27 листопада. Фото: Omar Marques / Anadolu/East News
МГ: Хто стоїть за блокадою?
МК: За блокадою на кордоні стоять якісь невеликі групи людей — на кожному з пунктів пропуску по 5-6 осіб. Загалом у протесті беруть участь не більше шістдесяти перевізників. При бажанні польська поліція могла б навести лад буквально за п'ятнадцять хвилин. Однак українські водії розповідають, що коли вони під'їжджають до кордону, то саме польська поліція їх зупиняє і направляє до протестувальників. Тобто замість того, щоб завадити діям перевізників, правоохоронці сприяють їм.
МГ: До перевізників приєднались аграрії, які обіцяють стояти на кордоні до початку січня. Чому польська влада на чолі з Моравецьким мовчить?
МК: Аграрії, які приєдналися до перевізників, взагалі не мають жодних підстав протестувати. Після своїх останніх акцій вони отримали дотації і з європейського, і з польського урядів. Українське збіжжя не продається на території Польщі, сільськогосподарська продукція становить не більше 10% — в основному, все це йде транзитом. Тому це все ще раз вказує на політичний підтекст цієї блокади. Чому мовчить нинішній уряд? Бо польська влада на чолі з Моравецьким сподівається перекласти всю відповідальність на майбутній уряд Дональда Туска, який замість того, щоб почати роботу із позитивних речей, буде займатись розблокуванням кордону.
МГ: Хто страждає від цієї блокади найбільше — Україна чи Польща? Хто виграє від дій протестувальників?
МК: Від того, що відбувається на кордоні, страждають передусім польсько-українські відносини. Польща була найближчим другом України. Зараз завдається дуже сильний удар по цій дружбі. Очевидно, страждають прості люди — водії, які стоять на кордоні, польські експортери, українські отримувачі газу, українська енергетична сфера, малі і середні підприємства, які банкрутують через те, що не можуть отримати товари.
Україна, звичайно, повинна була б більше робити для того, щоб розблокувати кордон. Я особисто звернувся з листом і до міністра закордонних справ Кулеби, і до міністра інфраструктури Кубракова, де намагаюся уточнити наступне:
— чого саме вимагають польські перевізники?
— чи були проведені переговори?
— чи були задоволені потреби протестувальників?
— чи українські перевізники якимось чином порушують правило Європейського Союзу про лібералізацію автомобільних перевезень (так званий транспортний безвіз) для того, щоб вивозити продукцію з України та завозити до країни?
— чи оскаржувала Польща це рішення Брюсселю?
За моєю інформацією, нічого такого не відбувається.
Українські водії більше трьох тижнів стоять на кордоні. Фото: Patryk Ogorzałek/Agencja Wyborcza.pl
МГ: Як ви оцінюєте дії польської влади щодо подолання кризи?
МК: Цих дій нема, тож їх не можна оцінити. І, з моєї точки зору, для стратегічних відносин між Україною і Польщею — це дуже велика помилка. Незалежно від того, яка саме партія зараз при владі у сусідній країні. Я маю велику надію на польських політиків, на те, що новий уряд зможе розблокувати цю ситуацію. Але я все ж таки очікую більш активної позиції як від українського уряду, так і від нашого президента.
МГ: Серед ваших друзів є багато польських політиків. Що вони кажуть off the record про блокаду кордону?
МК: Я спілкувався з Павлом Ковалем, депутатом Сейму та головою комітету із закордонних справ, який приїжджав до Києва на роковини Голодомору. Під час свого візиту він мав низку зустрічей — і з президентом Зеленським, і з керівником ОП Єрмаком, і з міністром інфраструктури Кубраковим, і зі спікером Верховної Ради Стефанчуком. Я вірю, що на подібних зустрічах буде розроблено план розблокування кордону. Володимир Зеленський після зустрічі з Ковалем сказав, що треба трошки почекати. Мені здається, що чекати нічого не треба — люди страждають щодня. Українська влада мала б ініціювати швидше розв'язання цієї ситуації.
У таких умовах українські водії перебувають уже більше 3-х тижнів. Фото: Omar Marques/Anadolu/East News
МГ: У 2024-му році у Польщі пройдуть місцеві вибори. Яку роль блокада грає у передвиборчій кампанії тієї самої «Конфедерації»?
МК: Складно про це сьогодні говорити. Я не є польським політиком, але я бачу, що польське суспільство, яке підтримало українців після початку повномасштабного вторгнення, зберегло цю підтримку. Партії, які виступали з антиукраїнськими гаслами, зокрема «Конфедерація», отримали набагато меншу кількість голосів виборців, ніж планували.
МГ: У листопаді Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати з Україною переговори про вступ. Яка роль Польщі у цьому процесі?
МК: Знаю Дональда Туска як політика, який мислить стратегічними категоріями, який обіцяв зробити все для нашої інтеграції до Європейського Союзу, і вірю, що він це зробить.
МГ: Що буде з відключеними опозиційними Еспресо, 5 каналом і Прямим [4 квітня 2022 року представники Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення вимкнули мовлення телеканалів Еспресо, Прямий та 5 каналу в цифровій мережі Т2]?
МК: У звіті Європейської комісії прямо сказано, що з українського ефіру виключені телеканали Еспресо, 5 канал і Прямий. Те, що вони згадуються у цьому документі, говорить про обмеження свободи слова в Україні. Я вірю в те, що коли в нас будуть предметні переговори про членство, Україна зробить все, щоб ці три телеканали, незаконно вимкнені з ефіру, повернулися.
МГ: Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроєкт, який на території нашої країни забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із РФ. В опозиції був свій варіант відповідного документу, автор якого ви. Які кроки потрібні, щоб припинити діяльність російської церкви в Україні?
МК: Російська церква — це церква, очолювана патріархом Гундяєвим, проти якого запроваджені санкції в Україні і в багатьох європейських країнах, а також пов'язані із ним структури. Ми вимагаємо заборони їхньої діяльності, бо вони шкодять національній безпеці. Єврокомісія не може виступати проти цього закону, оскільки це повністю відповідає Конвенції про захист прав людини і практиці Європейського суду з прав людини. На жаль, український парламент затягує з ухваленням цього закону у цілому. Україна, як і будь-яка європейська країна, має дбати про захист своєї національної безпеки, жодним чином не обмежуючи релігійні права віруючих. Урядовий закон пропонує дуже складний механізм, де кожна з громад (а їх більше десяти тисяч) має пройти перевірку. Її робить якась експертна рада, яка ніде законодавчо не закріплена. У випадку, якщо вона побачить зв'язок з російською церквою, готує приписи, які можуть бути оскаржені в суді. Процес заборони російської церкви може зайняти дуже багато років. Це дозволить їй кричати про утиски прав вірних в Україні. Ми пам'ятаємо, як Комуністична партія, заборонена в 2014-му році, судилася аж до 2022-го року. Лише після того, як її лідер Симоненко втік до Росії, ця партія в судовий спосіб була заборонена. І це була одна організація, а тут ми будемо мати десять тисяч організацій. Тому я роблю все, щоб найефективніші норми з мого законопроєкту були перенесені в урядовий закон до другого читання. І мені приємно, що їх уже підтримали як представники влади, так і опозиції. Вірю, що документ буде ухвалений. Якщо ні, ми будемо наполягати на голосування за наш закон.
МГ: Щоб безперешкодно прямувати до ЄС, Україна має виконати рекомендації Венеційської комісії щодо законодавства про права національних меншин, зокрема, щодо мови, освіти та медіа. Представники владної команди в коментарях нашому та іншим медіа стверджують, що проблема з Угорщиною полягає у недосконалості закону про мову. Як автор закону про мову у чому ви тут вбачаєте проблему?
МК: Урядова ініціатива зі змін закону про мову пропонує повернути його у той період, коли він існував в редакції Ківалова-Колесніченка [закон «Про засади державної мовної політики» був ухвалений 3 липня 2012 року. Він передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. — Ред.]. Це фактичне скасування вже ухваленого закону про законодавче забезпечення української мови. Це абсолютно злочинна ініціатива. На жаль, Україна неефективно працювала з Венеційською комісією. В її висновках дуже багато суперечностей. Вони не є обов'язковими для початку прийняття України до Європейського Союзу. І Київ займав дуже пасивну позицію, коли Венеційська комісія під впливом різноманітних, в тому числі й антиукраїнських факторів, готувала свій висновок. Закон про мову і закон про освіту схвалені Конституційним Судом України. Це означає, що вони прирівнюються до Конституції. Ніхто не зобов'язує Україну змінювати свій основний закон або конституційні норми в угоду проросійським силам. Тому ми зробимо все для того, щоб, з одного боку, Україна врахувала певні побажання, які стосуються національних меншин, але щоб цілісність і ефективність закону про мову була абсолютно збережена. ЄС, як правило, знаходить вплив на Угорщину, і думаю, що і цього разу цей вплив буде ефективним.
МГ: Уже 4 грудня у Конгресі США може відбутись голосування щодо мільярдної допомоги для України та Ізраїлю. Наскільки воно, на вашу думку, буде успішним? Що може та повинна робити сама Україна, щоб переконати партнерів надавати підтримку?
МК: Я вірю в те, що ми будемо мати двопартійну підтримку у Сполучених Штатах Америки попри те, що певна група республіканців виступає проти надання допомоги. Але те, що закон, поданий у Конгрес, де йдеться про бажання одночасно підтримати й Ізраїль, і Україну, для нас дуже важливо. Вірю, що буде знайдено компроміс, й Україна буде отримувати підтримку від Сполучених Штатів Америки, оскільки її обстоюють і демократи, і значна частина республіканців.
МГ: Чого очікувати від грудневого саміту ЄС? Що може зашкодити початку перемовин про вступ України до Євросоюзу?
МК: Я вірю, що на грудневому саміті ЄС, буде ухвалено рішення про початок перемовин про вступ до Євросоюзу. Маємо докласти всіх зусиль, виступаючи в єдності, щоб Україна була запрошена до цих переговорів. А вже далі, очевидно, маємо зробити дуже велику роботу, яку багато хто в Україні навіть недооцінює. Тому що для того, щоб привести наше законодавство у відповідність до законодавства Європейського Союзу, для того, щоб захистити наше сільське господарство, місцеве самоврядування, нашу економіку, треба буде провести величезну роботу.
МГ: Ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен пропонує прийняти Україну до Альянсу на ювілейному саміті, який має відбутися наступного року у Вашингтоні. Наскільки реальний такий сценарій?
МК: Я б цього хотів, але дуже складно дати відповідь на це питання. Я вважаю, що прийняття України до НАТО — це єдине, що може зупинити цю війну. У мене нема сумнівів, що на цьому саміті будуть зроблені критично важливі кроки для такого рішення.
МГ: Чи можуть Україні надати реальні гарантії безпеки для тих територій, де нема російських військ?
МК: Ми бачимо, що багато країн, які готувалися вступити до НАТО, наприклад, Швеція чи Фінляндія, отримували відповідні гарантії. І логічно було б надати такі гарантії й Україні.
МГ: Яка вірогідність того, що в Україні у 2024-му році можуть відбутись вибори — як парламентські, так і президентські?
МК: Ми не можемо проводити вибори в умовах воєнного стану, тому що це суперечить Конституції, тому що ми не можемо забезпечити голосування військових, які перебувають на фронті, ми не можемо забезпечити голосування величезної кількості тимчасово переміщених осіб як в Україні, так і за її межами. Хоча, очевидно, влада готувала ці вибори, бо бачить, що підтримка Володимира Зеленського падає. Пов'язано це з величезними очікуваннями, які були обіцяні громадянам чинною владою щодо звільнення всіх територій, щодо нашої перемоги в короткий час. Але ці обіцянки значною мірою були політичними. Люди розчаровуються, втомлюються від війни і менше вірять політикам. Особливо коли бачать, як чинна влада починає конфлікт з військовими, як деякі її представники ображають представників військового командування, представників Генерального штабу. Це впливає на рейтинг Володимира Зеленського. Демократичні вибори під час війни в тій ситуації, в якій є зараз Україна, організувати неможливо. Є різні стадії війни і різні форми війни. Зараз у нас йде гаряча стадія. Попри те, що на фронті нема особливого просування ані з боку агресора, ані з українського боку, це не означає, що бої не відбуваються. Вони відбуваються постійно. Ворог шукає слабкі місця в нашій обороні. Ми не отримуємо вчасно військову техніку, яку нам обіцяє Захід. У таких умовах, звичайно, проводити вибори фактично є неможливим і антиконституційним.
МГ: Таймс пише, що Путін підсилює мережу своїх агентів для дестабілізації України і Європи. РНБО попереджає про сценарій дестабілізації перед Новим роком — наскільки високі ризики, як маємо діяти?
МК: В Україні завжди долю майданів, долю революції вирішує український народ. Жодна інша країна не може на це вплинути. Всі майдани відбуваються лише тоді, коли є загроза українській незалежності. Зараз це проявляється у дестабілізації всередині українського суспільства. Тому українське суспільство є демократично налаштованим і виступає як проти виборів, так і будь-яких збурень, майданів чи революцій. Але це суспільство, безумовно, хоче контролювати владу, перемогти корупцію і зробити все, щоб між військовим і політичним командуванням була спільна позиція, а не чвари. Так само, як і між представниками різних політичних сил.
Українські біженці чекать на перетин кордону. 26 лютого 2022 року. Фото: Shutterstock
МГ: 6 мільйонів українців виїхало після початку повномасштабного вторгнення. Як це вплинуло й продовжує впливати на економіку країни?
МК: Дуже прикро, що така велика кількість людей виїхала з України.Український уряд має робити все, щоб вони якомога швидше поверталися. Багатьом насправді немає куди повернутися, тому що їхні будинки знаходяться на окупованій території або зруйновані. Але якщо Україна буде будувати демократичний лад, якщо люди будуть бачити, що у нашої країни є майбутнє, якщо буде надаватися справжня підтримка всім, хто постраждав від цієї агресії, особливо тимчасово переміщеним особам, то, очевидно, бажання повернутися в людей буде. Попри те, що багато хто хоче лишитися за межами нашої України, величезна кількість людей мріє про повернення додому.
Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.
Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.
13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава поїде гастролювати Німеччиною, Францією та Бельгією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.
Сцена полону в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода
«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»
Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.
— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?
Каннська вечірка у виставі «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода
Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.
— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.
— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.
Сцена екзорцизму в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода
«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»
Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.
— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.
— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!»
Монолог Конрада у виконанні Романа Луцького. Фото: Юрій Паливода
Мистецька подія та зразок для інших польських театралів
Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.
— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.
— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво — наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.
І резюмує:
— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.
Польська режисерка Мая Клечевська серед акторів та глядачів Івано-Франківського драмтеатру, 2023. Фото: Юрій Паливода
Мирослава Керик – історикиня, соціологиня, відома українка, яка багато років мешкає у Польщі. Вона є головою правління фундації «Український дім», діяльність якого спрямована на допомогу українцям у Польщі. За розбудову добрих взаємин між поляками та українцями у Польщі пані Мирослава нагороджена відзнаками «Золоте віяло» та «Пам’ять справедливих». У 2019 року балотувалася до Сейму Польщі. Була номінована на премію «Варшав’янка року» у 2022 році.
Дні пані Мирослави розписані погодинно. Як змінилася діяльність «Українського дому» від початку війни? З якими проблемами стикаються українці в Польщі? Які суспільні виклики нас чекають? Про це Sestry розпитали Мирославу Керик в ексклюзивному інтервʼю.
Оксана Щирба: Відколи живете у такому шаленому ритмі? Коли почалось повномасштабне вторгнення, пригадайте, будь ласка, ваші дії?
МК: Це був дуже важкий період. За кілька днів до цього померла мама. Все якось одразу в один момент. Це було важко.
В шаленому ритмі я живу давно. Після повномасштабного вторгнення стало значно більше роботи: у 2022 році я нікуди не їздила, а цьогоріч постійно в роз’їздах, намагаюся бути українським голосом у міжнародних дискусіях про війну, про потребу підтримки українських біженців. Під час конференцій наголошую, що люди, які отримали тимчасовий захист, постійно чекають його продовження. Для нормального психічного здоров’я людини потрібна ясність та тривала перспектива. Ми розповідаємо як важливо співпрацювати з місцевими організаціями, котрі найкраще знають свою спільноту. Треба давати їм дотації, щоб вони допомагали біженцям.
Ми знаємо, яка допомога потрібна, і самі можемо допомагати. Наш голос дуже важливий.
Нещодавно я відвідала Європейський форум діаспор, де теж про це говорила: як не бути на маргінесі, як бути включеними у планування політики в державах Європи, бути частиною суспільства.
В Польщі є чимало українців, які приїхали багато років тому і часто не мають свого голосу у соціумі, не мають політичного представництва, виборчих прав. Вони живуть тут, платять податки і є частиною суспільства, тому їм важливо бути включеними в планування політики цих країн.
ОЩ: Що потрібно зробити для того, щоб українці отримали політичне представництво?
МК: Потрібні відповідні дії і з української сторони, і зі сторони держав, де живуть українці. Наприклад, в Україні не врегульоване питання подвійного громадянства, досі точаться гострі дискусії. Від початку великої війни українці стукають в усі можливі двері, мотивують, організовують допомогу на різних рівнях. Якщо вони матимуть подвійне громадянство, то зможуть балотуватись на виборах і стануть мостом між країнами, амбасадорами України за кордоном. Вони можуть бути в місцевих органах влади, кандидатами до парламентів тих чи інших держав – таким чином українці отримають власне представництво.
Якщо громадяни України отримуватимуть польське громадянство, політики вивчатимуть їх проблеми. Це важливий важіль впливу.
Потрібні зміни в українському законодавстві, щоб відкрити можливість для українців за кордоном бути активними – на громадянському та політичному рівнях.
ОЩ: Пані Мирославо, з якими проблемами зараз звертаються українці і наскільки змінилися запити від початку повномасштабного вторгнення?
МК: Як «Український дім» з 24 лютого 2022 року ми фактично стали кризовим центром. Ми надавали інформацію, де знайти нічліг, як отримати гуманітарну допомогу, PESEL. З часом кількість питань розширилася – це і праця, і допомога для дітей, як оформити різні документи. Наприклад, українці почали стикатися з ситуацією, коли їм скасовували статус UKR і виплати на дітей 500+. Повернути PESEL легше, а виплату 500+, значно важче і довше. Для багатьох родин з дітьми це дуже важлива допомога, бо ціни на оренду житла та харчування досить високі. Нині це одна з найчастіших проблем, з якою звертаються українці.
Пані Мирослава пише український радіодиктант разом з іншими учасниками. Фото: приватний архів
Ми працюємо зараз в двох напрямках. Перший – Центр підтримки, де надаємо консультації (працює інфолінія), допомагаємо з поселенням. А другий – інтеграційні та культурні заходи, можливість спілкування та об’єднання в групах підтримки. Усе це дає змогу утримувати психологічну стабільність. Адже культурні заходи мають позитивний терапевтичний вплив на людину.
Інше важливе питання – ситуація з дітьми, зокрема підлітками. Діти, які навчаються онлайн в Україні, не змушені перебувати в польській системі освіти, що має негативні аспекти. Діти, які четвертий рік поспіль перебувають в системі онлайн (до війни онлайн навчання було запроваджено через епідемію COVID – ред.), втрачають навички праці в групі, навички комунікації. І це виклик насамперед для української сторони – як контролювати процес і працювати з польською стороною, щоб відкрити навчальні курси, які дозволять учням наздогнати навчальну програму. Або просто погодитись на те, що діти повинні бути в польській системі освіти.
Чому, наприклад, батьки не хочуть віддавати своїх дітей до польських шкіл? Крім мовного бар'єру, іншої навчальної програми, є побоювання про конфлікти на національній основі. З іншого боку, маємо дітей, які пішли до польських шкіл. Перший рік їм було важко, зараз вони адаптувалися і знайшли своє місце у класі.
ОЩ: Серед поляків активна допомага зменшилася, порівняно з початком війни, коли чи не кожен був готовий прихистити у себе вдома українців. Чому?
МК: Це нормально. Люди втомилися. У кожного є свої проблеми. Своє життя. Війна триває і не всі до кінця розуміють, як це важко. Протягом передвиборчої кампанії в Польщі були розпалювання антагонізму, для політичної вигоди. Звідти була зернова криза, вона, на жаль, погано вплинула на наше ставлення до поляків, які були і є до нас прихильними.
Поляки відчули, що Україна наче невдячна. Але це дуже складне питання. Як бути? Як показати вдячність, коли вона просто є? Як зробити, щоби не було відчуття, що українці не вдячні за ту допомогу, яку отримали від Польщі?
Перед виборами (у Польщі у жовтні ц.р. відбулись парламентські вибори – ред.) спостерігалося розпалювання негативного ставлення до біженців.
ОЩ: Звідки цей негатив?
МК: Це абсолютна політична вигода. Правляча партія (правоконсервативна партія «Право і справедливість» – ред.), яка зараз закінчує своє правління, ще в 2015 році виграла виборчу кампанію, розпалюючи антагонізм і роблячи ворога з біженців із Сирії. Вони вирішили знову використати цю політично маніпулятивну практику для власної вигоди. Проте на парламентських виборах в Польщі восени 2023 року антиукраїнські настрої не спрацювали. Політики, на жаль, не думають довгостроково, що ми сусіди і що у нас є спільний ворог, Росія. І нам треба ставати вище таких тимчасових політичних інтересів. Але на жаль, в правлячої партії немає такого мислення. Йде війна і треба бути спільним фронтом в цій боротьбі.
ОЩ: Важливий напрям Вашої діяльності – інтеграція українського й польського суспільства. Наскільки вдається це робити і з якими основними труднощами стикаєтеся?
МК: Від початку створеннями хотіли інформувати українців про їх права і обов'язки, щоб вони знали, що мають тут права і можуть користуватися ними. Коли українці приїжджають, то стикаються з багатьма юридичними питаннями. Наприклад, коли якісь документи написані польською мовою з використанням складної термінології. Людині потрібно надати доступ до інформації зрозумілою мовою. Офіційна польська мова, скажімо, незрозуміла навіть для самих поляків, бо є дуже складною. Якщо йдеться про інтеграцію, важливо, аби був доступ до культури. В «Українському домі» ми постійно проводимо зустрічі з письменниками, артистами, організовуємо виставки. Ми залучаємо та інформуємо й польське суспільство. Проводимо курси польської мови, які користуються великою популярністю серед українців: у цьому році було майже 100 груп.
Потрібно зберігати українську культуру, ідентичність. Фото: приватний архів
Плануємо розвивати курси української мови; також маємо курси для державних службовців – вони самі зголосились. Крім того, разом з польською організацією Клуб Католицької інтелігенції створили українську школу. Це загальноосвітня українська школа від першого до одинадцятого класу. Ми зробили порівняння польської та української програм. Наші діти навчаються за подвійною програмою – польською та українською. Закінчуючи школу, вони матимуть польські та українські свідоцтва. Це дуже важливо. Якщо захочуть повернутися в Україну, то зможуть там продовжити навчання. Якщо залишаться в Польщі, не зіткнуться з проблемою, що не знають навчального матеріалу і продовжать освіту. Це все важливо для інтеграції. З 2016 року в нас працює суботня школа, куди ходять діти українців, які не мають польського громадянства.
Ми створили суботню школу з метою інтеграції і водночас збереження української ідентичності. Навчаємо мові, культурі, історії, географії. Такі ініціативі досить важливі, якщо йдеться про Україну, яка прагне не втратити цілий потенціал дітей, молоді. Важливо підтримувати та розбудовувати програму суботніх шкіл за кордоном. Досить важливими в діяльності «Українському дому» є клуби українських жінок. Ми почали їх проводити в 2014 році, а після повномасштабного вторгнення зрозуміли, що це дуже важливий проєкт.
Наша мета – надати жінкам психологічну підтримку, спілкування, можливість знайти друзів, отримати своєрідну терапію на різних заняттях. Більше тисячі українок бере участь в цих клубах. Для нас важливо, аби жінки повернулися до нормального психічного стану і могли далі працювати, розвиватися, радіти життю.
ОЩ: Які основні джерела фінансування цих проєктів?
МК: Основне фінансування ми отримуємо від міжнародних організацій, які прийшли до Польщі після повномасштабного вторгнення. Частково маємо кошти зі збірок, які були минулого року, намагаємося заощадливо їх використовувати. Це виклик – знайти подальше фінансування, щоби ми й надалі реалізовували наші програми. Бо якщо їх не буде, боюсь, що українкам і українцям буде важко знайти себе в Польщі, відчувати себе безпечно – в сенсі, коли вони мають доступ до інформації, до організацій, які підтримують їх у скрутній ситуації.
ОЩ: Українці сплачують набагато більше податків, ніж отримують соціальних виплат у Польщі, піднімають місцеву економіку. Чи Польща докладає зусиль, щоб українці залишалися тут якомога довше?
МК: Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Діти пішли в школу, хтось знайшов роботу, житло. Складно знову все залишати, їхати і починати все спочатку.
Польща не буде нас асимілювати. Бо асиміляція означає, що ми маємо зректися своєї культури, ідентичності і бути поляками. Ми все робимо, щоб протидіяти цьому. Наша українська школа, і заходи, які проводимо, – все для того, щоб зберігати українську ідентичність.
З іншого боку, допомагаємо інтегруватись, вчити польську мову, знати польську культуру і відчувати себе в Польщі частиною суспільства. Нині майже всі українські біженці працевлаштовані, але, на жаль, найчастіше нижче своєї кваліфікації. Звичайно, є люди, які отримують 500+, але якщо додати, скільки вони платять податків і скільки роботодавець платить податків за працівника, то надходження до польського бюджету є більшими, ніж українці отримують допомоги. Звісно, Польща зацікавлена в українцях, які тут мешкають, якщо говорити про ринок праці. Зараз в країні найнижчий рівень безробіття за останні тридцять років. Але і Україна зацікавлена повернути українців – для відбудови країни.
ОЩ: На Вашу думку, зараз Польща краще підготовлена до прийому біженців, ніж рік тому?
МК: Дуже велика частина цієї допомоги ґрунтувалася на тому, що ціле суспільство мобілізувалося, величезна допомога надходила від звичайних громадян та громадських організацій.
Польща хвалиться тим, що не має таборів для біженців. Але це завдяки великій мобілізації громадянського суспільства. І якби, не дай Боже, ситуація 24 лютого повторилася, то такого руху, ентузіазму, як на початку, ймовірно, вже не було би.
Я не впевнена, що державні структури мають фінансові засоби, аби знову допомогти на такому ж рівні. Мабуть, знову підключились би звичайні люди та громадські організації. Дуже важливо, щоб держава мала план на такі ситуації. Я не знаю, чи є такий план, чи є опрацьовані механізми.
ОЩ: Сьогодні Ви для багатьох є мотиватором. Адже двадцять років тому переїхали з України до Польщі, почали з нуля. Яким був Ваш досвід міграції?
МК: Я приїхала до Польщі в аспірантуру Польської академії наук. Тоді ж отримала запрошення на навчання Варшаву. Навіть думала займатися науковою кар'єрою. А потім відбулася Помаранчева революція. Польща дуже підтримала Україну. Для багатьох стало відкриттям, що українці мають такі демократичні цінності, що для них важливі право вибору і свобода вибору.
Варшава вважає, що українки є мешканками міста і така номінація як «Варшав'янкароку» є дуже важливою. Фото: приватний архів
Я була в Києві на Майдані, і після цього було важко повертатися до попереднього способу життя. Для мене і групи однодумців було важливо продовжити діяти. Ми діяли як громадська ініціатива «Наш вибір-Україна». Протягом наступних п’яти років трохи змінювався склад команди. Тоді ми створили організацію «Наш вибір», яка тепер називається фундація «Український дім». Фактично з 2004 року я зрозуміла, що це моє життя, що я погано себе почуватиму, якщо не буду корисною суспільству. Маю важливу місію – бути українським голосом. Ми з командою намагаємося робити все можливе для допомоги українцям. До нас можуть також приходити люди з інших ініціатив та організовувати заходи. Тобто, «Український дім» (Про Фонд - Ukraiński Dom (ukrainskidom.pl) – це відкритий дім для нових ідей. Кожен може завітати до нас, а ми чим зможемо – допоможемо.
ОЩ: За час війни фундація допомогла тисячам українців знайти притулок та отримати допомогу в Польщі. Для ЗСУ та на різні гуманітарні проєкти також збирали кошти…
МК: Так,ми зібрали приблизно п'ять мільйонів злотих. Передали в Україну медикаменти, респіратори, генератори, аптечки. Продовжуємо відправляти допомогу, на регулярній основі.
ОЩ: Як Вам вдалося завоювати любов і українців, і поляків?
МК: Я не знаю, чи мене люблять. Нічого спеціально не робила для цього. Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно. Мій пріоритет – бути корисною і допомагати людям. Це не завжди легка праця. Йдеться про дуже активну діяльність, знайомства, створення мережі підтримки з різними організаціями та конкретними людьми. Якщо не маєш багато друзів, організацій як партнерів, то складно щось робити. Тому я і моя команда досить активні в напрямку комунікації. І це, звісно, допомагає.
ОЩ: Що плануєте в найближчі півроку?
МК: Ми продовжимо надавати ті послуги, які зараз доступні. Надалі діятимемо як Центр підтримки і як культурний центр, пропонуватимемо курси польської та української мов. Фактично все, що ми робимо зараз, плануємо розвивати. Звісно, є певні обмеження у фінансуванні, але я вірю, що ми дамо раду і знайдемо вихід. Є дуже багато людей, які потребують нашої підтримки: пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, яким дуже важко водночас працювати і займатися дітьми. Важливо, щоб були ті, хто зможе простягнути руку допомоги цим людям.
ОЩ: Ви бачите себе в політиці? Наскільки номінація на отримання звання «Варшав'янка року» була важливою для Вас?
МК: Щодо політики – пізніше. Може, через чотири роки.
Відносно премії важливо, що Варшава вважає, що українки є мешканками міста. У цьому сенсі для мене така номінація дуже важлива.
ОЩ: Що вас мотивує, робить щасливою? І навпаки, що найбільше розчаровує?
МК: Я щаслива, по-перше, коли моя дитина здорова, добре вчиться і дає собі раду у складних ситуаціях. По-друге – коли ми добре виконуємо свою роботу як «Український дім». І по-третє – коли я бачу, що моя робота має сенс, і вона приносить позитивні результати.
Демотивує, коли б’єшся у якісь двері, а вони не відкриваються. І нечесні люди, які роблять цинічні погані речі для політичної чи власної вигоди.
Загалом допомагає віра, наполегливість та важка праця. Якщо є якісь помилки – отримувати урок, йти далі й шукати нову ціль. Важливо не розчаровуватись від кожної речі, яка не вдалася.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Марія Гурська: Більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. Польські медіа з посиланням на організаторів протесту говорять, що глибинні причини полягають у корупції на кордоні з українського боку, яка, власне, призвела до дискримінації польських водіїв у чергах на пунктах пропуску. Чи це відповідає це дійсності?
Микола Княжицький: Розмови про те, що причиною блокування кордонів стала корупція з українського боку, не відповідають дійсності. Якщо вона існує, її можна перемогти — для цього в Україні існують антикорупційні органи і прокуратура, так само, як і в Польщі. Польська й українська прокуратури ефективно співпрацюють. Якби були б заяви про те, що на кордоні нібито існує корупція, очевидно, слідчі органи з цим би розібралися.
МГ: Але що тоді мотивує польських перевізників блокувати кордон?
МК: Передусім це політичне питання. Криза на кордоні ініційована проросійським блоком «Конфедерація» [на останніх парламентських виборах партія набрала 7,16% голосів і стала п’ятою, яка подолала п’ятивідсотковий бар’єр і пройшла до Сейму. — Ред.]. І, на жаль, ця політична сила не звертається до чинної влади, а очікує приходу майбутнього уряду Дональда Туска, який зможе почати свою роботу не раніше середини грудня. Поки він сформується, поки минуть усі свята — на розблокування кордону потрібен буде час. За цей час українці залишаться без необхідного їм скрапленого газу, а Україна, до слова, отримує через Польщу 25% необхідного їй скрапленого газу і входить до п'ятірки країн, які є найбільшими його споживачами. Усе це призводить до підвищення цін на паливо. Очевидно, така ситуація вигідна росіянам, які готують масові обстріли української енергетичної структури. Так звані протестувальники також стежать за тим, які саме військові вантажі надходять до України з Польщі. Деякі з них вони пропускають. А деякі, наприклад, комплектуючі для українських підприємств-виробників зброї, і далі стоять у чергах.
МГ: Все більше лунає заяв про блокаду як про операцію спецслужб РФ. Що вказує на те, що до дій перевізників на кордоні причетні росіяни?
МК: У мене немає жодних сумнівів, що це спецоперація Російської Федерації. Росіяни лише потирають руки. Це абсолютно вигідно російській розвідці. Кремль зацікавлений у тому, щоб блокада відбувалася.
Українські водії гріються біля вогнищ. Корчова, 27 листопада. Фото: Omar Marques / Anadolu/East News
МГ: Хто стоїть за блокадою?
МК: За блокадою на кордоні стоять якісь невеликі групи людей — на кожному з пунктів пропуску по 5-6 осіб. Загалом у протесті беруть участь не більше шістдесяти перевізників. При бажанні польська поліція могла б навести лад буквально за п'ятнадцять хвилин. Однак українські водії розповідають, що коли вони під'їжджають до кордону, то саме польська поліція їх зупиняє і направляє до протестувальників. Тобто замість того, щоб завадити діям перевізників, правоохоронці сприяють їм.
МГ: До перевізників приєднались аграрії, які обіцяють стояти на кордоні до початку січня. Чому польська влада на чолі з Моравецьким мовчить?
МК: Аграрії, які приєдналися до перевізників, взагалі не мають жодних підстав протестувати. Після своїх останніх акцій вони отримали дотації і з європейського, і з польського урядів. Українське збіжжя не продається на території Польщі, сільськогосподарська продукція становить не більше 10% — в основному, все це йде транзитом. Тому це все ще раз вказує на політичний підтекст цієї блокади. Чому мовчить нинішній уряд? Бо польська влада на чолі з Моравецьким сподівається перекласти всю відповідальність на майбутній уряд Дональда Туска, який замість того, щоб почати роботу із позитивних речей, буде займатись розблокуванням кордону.
МГ: Хто страждає від цієї блокади найбільше — Україна чи Польща? Хто виграє від дій протестувальників?
МК: Від того, що відбувається на кордоні, страждають передусім польсько-українські відносини. Польща була найближчим другом України. Зараз завдається дуже сильний удар по цій дружбі. Очевидно, страждають прості люди — водії, які стоять на кордоні, польські експортери, українські отримувачі газу, українська енергетична сфера, малі і середні підприємства, які банкрутують через те, що не можуть отримати товари.
Україна, звичайно, повинна була б більше робити для того, щоб розблокувати кордон. Я особисто звернувся з листом і до міністра закордонних справ Кулеби, і до міністра інфраструктури Кубракова, де намагаюся уточнити наступне:
— чого саме вимагають польські перевізники?
— чи були проведені переговори?
— чи були задоволені потреби протестувальників?
— чи українські перевізники якимось чином порушують правило Європейського Союзу про лібералізацію автомобільних перевезень (так званий транспортний безвіз) для того, щоб вивозити продукцію з України та завозити до країни?
— чи оскаржувала Польща це рішення Брюсселю?
За моєю інформацією, нічого такого не відбувається.
Українські водії більше трьох тижнів стоять на кордоні. Фото: Patryk Ogorzałek/Agencja Wyborcza.pl
МГ: Як ви оцінюєте дії польської влади щодо подолання кризи?
МК: Цих дій нема, тож їх не можна оцінити. І, з моєї точки зору, для стратегічних відносин між Україною і Польщею — це дуже велика помилка. Незалежно від того, яка саме партія зараз при владі у сусідній країні. Я маю велику надію на польських політиків, на те, що новий уряд зможе розблокувати цю ситуацію. Але я все ж таки очікую більш активної позиції як від українського уряду, так і від нашого президента.
МГ: Серед ваших друзів є багато польських політиків. Що вони кажуть off the record про блокаду кордону?
МК: Я спілкувався з Павлом Ковалем, депутатом Сейму та головою комітету із закордонних справ, який приїжджав до Києва на роковини Голодомору. Під час свого візиту він мав низку зустрічей — і з президентом Зеленським, і з керівником ОП Єрмаком, і з міністром інфраструктури Кубраковим, і зі спікером Верховної Ради Стефанчуком. Я вірю, що на подібних зустрічах буде розроблено план розблокування кордону. Володимир Зеленський після зустрічі з Ковалем сказав, що треба трошки почекати. Мені здається, що чекати нічого не треба — люди страждають щодня. Українська влада мала б ініціювати швидше розв'язання цієї ситуації.
У таких умовах українські водії перебувають уже більше 3-х тижнів. Фото: Omar Marques/Anadolu/East News
МГ: У 2024-му році у Польщі пройдуть місцеві вибори. Яку роль блокада грає у передвиборчій кампанії тієї самої «Конфедерації»?
МК: Складно про це сьогодні говорити. Я не є польським політиком, але я бачу, що польське суспільство, яке підтримало українців після початку повномасштабного вторгнення, зберегло цю підтримку. Партії, які виступали з антиукраїнськими гаслами, зокрема «Конфедерація», отримали набагато меншу кількість голосів виборців, ніж планували.
МГ: У листопаді Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати з Україною переговори про вступ. Яка роль Польщі у цьому процесі?
МК: Знаю Дональда Туска як політика, який мислить стратегічними категоріями, який обіцяв зробити все для нашої інтеграції до Європейського Союзу, і вірю, що він це зробить.
МГ: Що буде з відключеними опозиційними Еспресо, 5 каналом і Прямим [4 квітня 2022 року представники Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення вимкнули мовлення телеканалів Еспресо, Прямий та 5 каналу в цифровій мережі Т2]?
МК: У звіті Європейської комісії прямо сказано, що з українського ефіру виключені телеканали Еспресо, 5 канал і Прямий. Те, що вони згадуються у цьому документі, говорить про обмеження свободи слова в Україні. Я вірю в те, що коли в нас будуть предметні переговори про членство, Україна зробить все, щоб ці три телеканали, незаконно вимкнені з ефіру, повернулися.
МГ: Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроєкт, який на території нашої країни забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із РФ. В опозиції був свій варіант відповідного документу, автор якого ви. Які кроки потрібні, щоб припинити діяльність російської церкви в Україні?
МК: Російська церква — це церква, очолювана патріархом Гундяєвим, проти якого запроваджені санкції в Україні і в багатьох європейських країнах, а також пов'язані із ним структури. Ми вимагаємо заборони їхньої діяльності, бо вони шкодять національній безпеці. Єврокомісія не може виступати проти цього закону, оскільки це повністю відповідає Конвенції про захист прав людини і практиці Європейського суду з прав людини. На жаль, український парламент затягує з ухваленням цього закону у цілому. Україна, як і будь-яка європейська країна, має дбати про захист своєї національної безпеки, жодним чином не обмежуючи релігійні права віруючих. Урядовий закон пропонує дуже складний механізм, де кожна з громад (а їх більше десяти тисяч) має пройти перевірку. Її робить якась експертна рада, яка ніде законодавчо не закріплена. У випадку, якщо вона побачить зв'язок з російською церквою, готує приписи, які можуть бути оскаржені в суді. Процес заборони російської церкви може зайняти дуже багато років. Це дозволить їй кричати про утиски прав вірних в Україні. Ми пам'ятаємо, як Комуністична партія, заборонена в 2014-му році, судилася аж до 2022-го року. Лише після того, як її лідер Симоненко втік до Росії, ця партія в судовий спосіб була заборонена. І це була одна організація, а тут ми будемо мати десять тисяч організацій. Тому я роблю все, щоб найефективніші норми з мого законопроєкту були перенесені в урядовий закон до другого читання. І мені приємно, що їх уже підтримали як представники влади, так і опозиції. Вірю, що документ буде ухвалений. Якщо ні, ми будемо наполягати на голосування за наш закон.
МГ: Щоб безперешкодно прямувати до ЄС, Україна має виконати рекомендації Венеційської комісії щодо законодавства про права національних меншин, зокрема, щодо мови, освіти та медіа. Представники владної команди в коментарях нашому та іншим медіа стверджують, що проблема з Угорщиною полягає у недосконалості закону про мову. Як автор закону про мову у чому ви тут вбачаєте проблему?
МК: Урядова ініціатива зі змін закону про мову пропонує повернути його у той період, коли він існував в редакції Ківалова-Колесніченка [закон «Про засади державної мовної політики» був ухвалений 3 липня 2012 року. Він передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. — Ред.]. Це фактичне скасування вже ухваленого закону про законодавче забезпечення української мови. Це абсолютно злочинна ініціатива. На жаль, Україна неефективно працювала з Венеційською комісією. В її висновках дуже багато суперечностей. Вони не є обов'язковими для початку прийняття України до Європейського Союзу. І Київ займав дуже пасивну позицію, коли Венеційська комісія під впливом різноманітних, в тому числі й антиукраїнських факторів, готувала свій висновок. Закон про мову і закон про освіту схвалені Конституційним Судом України. Це означає, що вони прирівнюються до Конституції. Ніхто не зобов'язує Україну змінювати свій основний закон або конституційні норми в угоду проросійським силам. Тому ми зробимо все для того, щоб, з одного боку, Україна врахувала певні побажання, які стосуються національних меншин, але щоб цілісність і ефективність закону про мову була абсолютно збережена. ЄС, як правило, знаходить вплив на Угорщину, і думаю, що і цього разу цей вплив буде ефективним.
МГ: Уже 4 грудня у Конгресі США може відбутись голосування щодо мільярдної допомоги для України та Ізраїлю. Наскільки воно, на вашу думку, буде успішним? Що може та повинна робити сама Україна, щоб переконати партнерів надавати підтримку?
МК: Я вірю в те, що ми будемо мати двопартійну підтримку у Сполучених Штатах Америки попри те, що певна група республіканців виступає проти надання допомоги. Але те, що закон, поданий у Конгрес, де йдеться про бажання одночасно підтримати й Ізраїль, і Україну, для нас дуже важливо. Вірю, що буде знайдено компроміс, й Україна буде отримувати підтримку від Сполучених Штатів Америки, оскільки її обстоюють і демократи, і значна частина республіканців.
МГ: Чого очікувати від грудневого саміту ЄС? Що може зашкодити початку перемовин про вступ України до Євросоюзу?
МК: Я вірю, що на грудневому саміті ЄС, буде ухвалено рішення про початок перемовин про вступ до Євросоюзу. Маємо докласти всіх зусиль, виступаючи в єдності, щоб Україна була запрошена до цих переговорів. А вже далі, очевидно, маємо зробити дуже велику роботу, яку багато хто в Україні навіть недооцінює. Тому що для того, щоб привести наше законодавство у відповідність до законодавства Європейського Союзу, для того, щоб захистити наше сільське господарство, місцеве самоврядування, нашу економіку, треба буде провести величезну роботу.
МГ: Ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен пропонує прийняти Україну до Альянсу на ювілейному саміті, який має відбутися наступного року у Вашингтоні. Наскільки реальний такий сценарій?
МК: Я б цього хотів, але дуже складно дати відповідь на це питання. Я вважаю, що прийняття України до НАТО — це єдине, що може зупинити цю війну. У мене нема сумнівів, що на цьому саміті будуть зроблені критично важливі кроки для такого рішення.
МГ: Чи можуть Україні надати реальні гарантії безпеки для тих територій, де нема російських військ?
МК: Ми бачимо, що багато країн, які готувалися вступити до НАТО, наприклад, Швеція чи Фінляндія, отримували відповідні гарантії. І логічно було б надати такі гарантії й Україні.
МГ: Яка вірогідність того, що в Україні у 2024-му році можуть відбутись вибори — як парламентські, так і президентські?
МК: Ми не можемо проводити вибори в умовах воєнного стану, тому що це суперечить Конституції, тому що ми не можемо забезпечити голосування військових, які перебувають на фронті, ми не можемо забезпечити голосування величезної кількості тимчасово переміщених осіб як в Україні, так і за її межами. Хоча, очевидно, влада готувала ці вибори, бо бачить, що підтримка Володимира Зеленського падає. Пов'язано це з величезними очікуваннями, які були обіцяні громадянам чинною владою щодо звільнення всіх територій, щодо нашої перемоги в короткий час. Але ці обіцянки значною мірою були політичними. Люди розчаровуються, втомлюються від війни і менше вірять політикам. Особливо коли бачать, як чинна влада починає конфлікт з військовими, як деякі її представники ображають представників військового командування, представників Генерального штабу. Це впливає на рейтинг Володимира Зеленського. Демократичні вибори під час війни в тій ситуації, в якій є зараз Україна, організувати неможливо. Є різні стадії війни і різні форми війни. Зараз у нас йде гаряча стадія. Попри те, що на фронті нема особливого просування ані з боку агресора, ані з українського боку, це не означає, що бої не відбуваються. Вони відбуваються постійно. Ворог шукає слабкі місця в нашій обороні. Ми не отримуємо вчасно військову техніку, яку нам обіцяє Захід. У таких умовах, звичайно, проводити вибори фактично є неможливим і антиконституційним.
МГ: Таймс пише, що Путін підсилює мережу своїх агентів для дестабілізації України і Європи. РНБО попереджає про сценарій дестабілізації перед Новим роком — наскільки високі ризики, як маємо діяти?
МК: В Україні завжди долю майданів, долю революції вирішує український народ. Жодна інша країна не може на це вплинути. Всі майдани відбуваються лише тоді, коли є загроза українській незалежності. Зараз це проявляється у дестабілізації всередині українського суспільства. Тому українське суспільство є демократично налаштованим і виступає як проти виборів, так і будь-яких збурень, майданів чи революцій. Але це суспільство, безумовно, хоче контролювати владу, перемогти корупцію і зробити все, щоб між військовим і політичним командуванням була спільна позиція, а не чвари. Так само, як і між представниками різних політичних сил.
Українські біженці чекать на перетин кордону. 26 лютого 2022 року. Фото: Shutterstock
МГ: 6 мільйонів українців виїхало після початку повномасштабного вторгнення. Як це вплинуло й продовжує впливати на економіку країни?
МК: Дуже прикро, що така велика кількість людей виїхала з України.Український уряд має робити все, щоб вони якомога швидше поверталися. Багатьом насправді немає куди повернутися, тому що їхні будинки знаходяться на окупованій території або зруйновані. Але якщо Україна буде будувати демократичний лад, якщо люди будуть бачити, що у нашої країни є майбутнє, якщо буде надаватися справжня підтримка всім, хто постраждав від цієї агресії, особливо тимчасово переміщеним особам, то, очевидно, бажання повернутися в людей буде. Попри те, що багато хто хоче лишитися за межами нашої України, величезна кількість людей мріє про повернення додому.
Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.
Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.
13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава поїде гастролювати Німеччиною, Францією та Бельгією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.
Сцена полону в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода
«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»
Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.
— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?
Каннська вечірка у виставі «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода
Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.
— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.
— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.
Сцена екзорцизму в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода
«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»
Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.
— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.
— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!»
Монолог Конрада у виконанні Романа Луцького. Фото: Юрій Паливода
Мистецька подія та зразок для інших польських театралів
Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.
— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.
— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво — наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.
І резюмує:
— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.
Польська режисерка Мая Клечевська серед акторів та глядачів Івано-Франківського драмтеатру, 2023. Фото: Юрій Паливода
Мирослава Керик – історикиня, соціологиня, відома українка, яка багато років мешкає у Польщі. Вона є головою правління фундації «Український дім», діяльність якого спрямована на допомогу українцям у Польщі. За розбудову добрих взаємин між поляками та українцями у Польщі пані Мирослава нагороджена відзнаками «Золоте віяло» та «Пам’ять справедливих». У 2019 року балотувалася до Сейму Польщі. Була номінована на премію «Варшав’янка року» у 2022 році.
Дні пані Мирослави розписані погодинно. Як змінилася діяльність «Українського дому» від початку війни? З якими проблемами стикаються українці в Польщі? Які суспільні виклики нас чекають? Про це Sestry розпитали Мирославу Керик в ексклюзивному інтервʼю.
Оксана Щирба: Відколи живете у такому шаленому ритмі? Коли почалось повномасштабне вторгнення, пригадайте, будь ласка, ваші дії?
МК: Це був дуже важкий період. За кілька днів до цього померла мама. Все якось одразу в один момент. Це було важко.
В шаленому ритмі я живу давно. Після повномасштабного вторгнення стало значно більше роботи: у 2022 році я нікуди не їздила, а цьогоріч постійно в роз’їздах, намагаюся бути українським голосом у міжнародних дискусіях про війну, про потребу підтримки українських біженців. Під час конференцій наголошую, що люди, які отримали тимчасовий захист, постійно чекають його продовження. Для нормального психічного здоров’я людини потрібна ясність та тривала перспектива. Ми розповідаємо як важливо співпрацювати з місцевими організаціями, котрі найкраще знають свою спільноту. Треба давати їм дотації, щоб вони допомагали біженцям.
Ми знаємо, яка допомога потрібна, і самі можемо допомагати. Наш голос дуже важливий.
Нещодавно я відвідала Європейський форум діаспор, де теж про це говорила: як не бути на маргінесі, як бути включеними у планування політики в державах Європи, бути частиною суспільства.
В Польщі є чимало українців, які приїхали багато років тому і часто не мають свого голосу у соціумі, не мають політичного представництва, виборчих прав. Вони живуть тут, платять податки і є частиною суспільства, тому їм важливо бути включеними в планування політики цих країн.
ОЩ: Що потрібно зробити для того, щоб українці отримали політичне представництво?
МК: Потрібні відповідні дії і з української сторони, і зі сторони держав, де живуть українці. Наприклад, в Україні не врегульоване питання подвійного громадянства, досі точаться гострі дискусії. Від початку великої війни українці стукають в усі можливі двері, мотивують, організовують допомогу на різних рівнях. Якщо вони матимуть подвійне громадянство, то зможуть балотуватись на виборах і стануть мостом між країнами, амбасадорами України за кордоном. Вони можуть бути в місцевих органах влади, кандидатами до парламентів тих чи інших держав – таким чином українці отримають власне представництво.
Якщо громадяни України отримуватимуть польське громадянство, політики вивчатимуть їх проблеми. Це важливий важіль впливу.
Потрібні зміни в українському законодавстві, щоб відкрити можливість для українців за кордоном бути активними – на громадянському та політичному рівнях.
ОЩ: Пані Мирославо, з якими проблемами зараз звертаються українці і наскільки змінилися запити від початку повномасштабного вторгнення?
МК: Як «Український дім» з 24 лютого 2022 року ми фактично стали кризовим центром. Ми надавали інформацію, де знайти нічліг, як отримати гуманітарну допомогу, PESEL. З часом кількість питань розширилася – це і праця, і допомога для дітей, як оформити різні документи. Наприклад, українці почали стикатися з ситуацією, коли їм скасовували статус UKR і виплати на дітей 500+. Повернути PESEL легше, а виплату 500+, значно важче і довше. Для багатьох родин з дітьми це дуже важлива допомога, бо ціни на оренду житла та харчування досить високі. Нині це одна з найчастіших проблем, з якою звертаються українці.
Пані Мирослава пише український радіодиктант разом з іншими учасниками. Фото: приватний архів
Ми працюємо зараз в двох напрямках. Перший – Центр підтримки, де надаємо консультації (працює інфолінія), допомагаємо з поселенням. А другий – інтеграційні та культурні заходи, можливість спілкування та об’єднання в групах підтримки. Усе це дає змогу утримувати психологічну стабільність. Адже культурні заходи мають позитивний терапевтичний вплив на людину.
Інше важливе питання – ситуація з дітьми, зокрема підлітками. Діти, які навчаються онлайн в Україні, не змушені перебувати в польській системі освіти, що має негативні аспекти. Діти, які четвертий рік поспіль перебувають в системі онлайн (до війни онлайн навчання було запроваджено через епідемію COVID – ред.), втрачають навички праці в групі, навички комунікації. І це виклик насамперед для української сторони – як контролювати процес і працювати з польською стороною, щоб відкрити навчальні курси, які дозволять учням наздогнати навчальну програму. Або просто погодитись на те, що діти повинні бути в польській системі освіти.
Чому, наприклад, батьки не хочуть віддавати своїх дітей до польських шкіл? Крім мовного бар'єру, іншої навчальної програми, є побоювання про конфлікти на національній основі. З іншого боку, маємо дітей, які пішли до польських шкіл. Перший рік їм було важко, зараз вони адаптувалися і знайшли своє місце у класі.
ОЩ: Серед поляків активна допомага зменшилася, порівняно з початком війни, коли чи не кожен був готовий прихистити у себе вдома українців. Чому?
МК: Це нормально. Люди втомилися. У кожного є свої проблеми. Своє життя. Війна триває і не всі до кінця розуміють, як це важко. Протягом передвиборчої кампанії в Польщі були розпалювання антагонізму, для політичної вигоди. Звідти була зернова криза, вона, на жаль, погано вплинула на наше ставлення до поляків, які були і є до нас прихильними.
Поляки відчули, що Україна наче невдячна. Але це дуже складне питання. Як бути? Як показати вдячність, коли вона просто є? Як зробити, щоби не було відчуття, що українці не вдячні за ту допомогу, яку отримали від Польщі?
Перед виборами (у Польщі у жовтні ц.р. відбулись парламентські вибори – ред.) спостерігалося розпалювання негативного ставлення до біженців.
ОЩ: Звідки цей негатив?
МК: Це абсолютна політична вигода. Правляча партія (правоконсервативна партія «Право і справедливість» – ред.), яка зараз закінчує своє правління, ще в 2015 році виграла виборчу кампанію, розпалюючи антагонізм і роблячи ворога з біженців із Сирії. Вони вирішили знову використати цю політично маніпулятивну практику для власної вигоди. Проте на парламентських виборах в Польщі восени 2023 року антиукраїнські настрої не спрацювали. Політики, на жаль, не думають довгостроково, що ми сусіди і що у нас є спільний ворог, Росія. І нам треба ставати вище таких тимчасових політичних інтересів. Але на жаль, в правлячої партії немає такого мислення. Йде війна і треба бути спільним фронтом в цій боротьбі.
ОЩ: Важливий напрям Вашої діяльності – інтеграція українського й польського суспільства. Наскільки вдається це робити і з якими основними труднощами стикаєтеся?
МК: Від початку створеннями хотіли інформувати українців про їх права і обов'язки, щоб вони знали, що мають тут права і можуть користуватися ними. Коли українці приїжджають, то стикаються з багатьма юридичними питаннями. Наприклад, коли якісь документи написані польською мовою з використанням складної термінології. Людині потрібно надати доступ до інформації зрозумілою мовою. Офіційна польська мова, скажімо, незрозуміла навіть для самих поляків, бо є дуже складною. Якщо йдеться про інтеграцію, важливо, аби був доступ до культури. В «Українському домі» ми постійно проводимо зустрічі з письменниками, артистами, організовуємо виставки. Ми залучаємо та інформуємо й польське суспільство. Проводимо курси польської мови, які користуються великою популярністю серед українців: у цьому році було майже 100 груп.
Потрібно зберігати українську культуру, ідентичність. Фото: приватний архів
Плануємо розвивати курси української мови; також маємо курси для державних службовців – вони самі зголосились. Крім того, разом з польською організацією Клуб Католицької інтелігенції створили українську школу. Це загальноосвітня українська школа від першого до одинадцятого класу. Ми зробили порівняння польської та української програм. Наші діти навчаються за подвійною програмою – польською та українською. Закінчуючи школу, вони матимуть польські та українські свідоцтва. Це дуже важливо. Якщо захочуть повернутися в Україну, то зможуть там продовжити навчання. Якщо залишаться в Польщі, не зіткнуться з проблемою, що не знають навчального матеріалу і продовжать освіту. Це все важливо для інтеграції. З 2016 року в нас працює суботня школа, куди ходять діти українців, які не мають польського громадянства.
Ми створили суботню школу з метою інтеграції і водночас збереження української ідентичності. Навчаємо мові, культурі, історії, географії. Такі ініціативі досить важливі, якщо йдеться про Україну, яка прагне не втратити цілий потенціал дітей, молоді. Важливо підтримувати та розбудовувати програму суботніх шкіл за кордоном. Досить важливими в діяльності «Українському дому» є клуби українських жінок. Ми почали їх проводити в 2014 році, а після повномасштабного вторгнення зрозуміли, що це дуже важливий проєкт.
Наша мета – надати жінкам психологічну підтримку, спілкування, можливість знайти друзів, отримати своєрідну терапію на різних заняттях. Більше тисячі українок бере участь в цих клубах. Для нас важливо, аби жінки повернулися до нормального психічного стану і могли далі працювати, розвиватися, радіти життю.
ОЩ: Які основні джерела фінансування цих проєктів?
МК: Основне фінансування ми отримуємо від міжнародних організацій, які прийшли до Польщі після повномасштабного вторгнення. Частково маємо кошти зі збірок, які були минулого року, намагаємося заощадливо їх використовувати. Це виклик – знайти подальше фінансування, щоби ми й надалі реалізовували наші програми. Бо якщо їх не буде, боюсь, що українкам і українцям буде важко знайти себе в Польщі, відчувати себе безпечно – в сенсі, коли вони мають доступ до інформації, до організацій, які підтримують їх у скрутній ситуації.
ОЩ: Українці сплачують набагато більше податків, ніж отримують соціальних виплат у Польщі, піднімають місцеву економіку. Чи Польща докладає зусиль, щоб українці залишалися тут якомога довше?
МК: Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Діти пішли в школу, хтось знайшов роботу, житло. Складно знову все залишати, їхати і починати все спочатку.
Польща не буде нас асимілювати. Бо асиміляція означає, що ми маємо зректися своєї культури, ідентичності і бути поляками. Ми все робимо, щоб протидіяти цьому. Наша українська школа, і заходи, які проводимо, – все для того, щоб зберігати українську ідентичність.
З іншого боку, допомагаємо інтегруватись, вчити польську мову, знати польську культуру і відчувати себе в Польщі частиною суспільства. Нині майже всі українські біженці працевлаштовані, але, на жаль, найчастіше нижче своєї кваліфікації. Звичайно, є люди, які отримують 500+, але якщо додати, скільки вони платять податків і скільки роботодавець платить податків за працівника, то надходження до польського бюджету є більшими, ніж українці отримують допомоги. Звісно, Польща зацікавлена в українцях, які тут мешкають, якщо говорити про ринок праці. Зараз в країні найнижчий рівень безробіття за останні тридцять років. Але і Україна зацікавлена повернути українців – для відбудови країни.
ОЩ: На Вашу думку, зараз Польща краще підготовлена до прийому біженців, ніж рік тому?
МК: Дуже велика частина цієї допомоги ґрунтувалася на тому, що ціле суспільство мобілізувалося, величезна допомога надходила від звичайних громадян та громадських організацій.
Польща хвалиться тим, що не має таборів для біженців. Але це завдяки великій мобілізації громадянського суспільства. І якби, не дай Боже, ситуація 24 лютого повторилася, то такого руху, ентузіазму, як на початку, ймовірно, вже не було би.
Я не впевнена, що державні структури мають фінансові засоби, аби знову допомогти на такому ж рівні. Мабуть, знову підключились би звичайні люди та громадські організації. Дуже важливо, щоб держава мала план на такі ситуації. Я не знаю, чи є такий план, чи є опрацьовані механізми.
ОЩ: Сьогодні Ви для багатьох є мотиватором. Адже двадцять років тому переїхали з України до Польщі, почали з нуля. Яким був Ваш досвід міграції?
МК: Я приїхала до Польщі в аспірантуру Польської академії наук. Тоді ж отримала запрошення на навчання Варшаву. Навіть думала займатися науковою кар'єрою. А потім відбулася Помаранчева революція. Польща дуже підтримала Україну. Для багатьох стало відкриттям, що українці мають такі демократичні цінності, що для них важливі право вибору і свобода вибору.
Варшава вважає, що українки є мешканками міста і така номінація як «Варшав'янкароку» є дуже важливою. Фото: приватний архів
Я була в Києві на Майдані, і після цього було важко повертатися до попереднього способу життя. Для мене і групи однодумців було важливо продовжити діяти. Ми діяли як громадська ініціатива «Наш вибір-Україна». Протягом наступних п’яти років трохи змінювався склад команди. Тоді ми створили організацію «Наш вибір», яка тепер називається фундація «Український дім». Фактично з 2004 року я зрозуміла, що це моє життя, що я погано себе почуватиму, якщо не буду корисною суспільству. Маю важливу місію – бути українським голосом. Ми з командою намагаємося робити все можливе для допомоги українцям. До нас можуть також приходити люди з інших ініціатив та організовувати заходи. Тобто, «Український дім» (Про Фонд - Ukraiński Dom (ukrainskidom.pl) – це відкритий дім для нових ідей. Кожен може завітати до нас, а ми чим зможемо – допоможемо.
ОЩ: За час війни фундація допомогла тисячам українців знайти притулок та отримати допомогу в Польщі. Для ЗСУ та на різні гуманітарні проєкти також збирали кошти…
МК: Так,ми зібрали приблизно п'ять мільйонів злотих. Передали в Україну медикаменти, респіратори, генератори, аптечки. Продовжуємо відправляти допомогу, на регулярній основі.
ОЩ: Як Вам вдалося завоювати любов і українців, і поляків?
МК: Я не знаю, чи мене люблять. Нічого спеціально не робила для цього. Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно. Мій пріоритет – бути корисною і допомагати людям. Це не завжди легка праця. Йдеться про дуже активну діяльність, знайомства, створення мережі підтримки з різними організаціями та конкретними людьми. Якщо не маєш багато друзів, організацій як партнерів, то складно щось робити. Тому я і моя команда досить активні в напрямку комунікації. І це, звісно, допомагає.
ОЩ: Що плануєте в найближчі півроку?
МК: Ми продовжимо надавати ті послуги, які зараз доступні. Надалі діятимемо як Центр підтримки і як культурний центр, пропонуватимемо курси польської та української мов. Фактично все, що ми робимо зараз, плануємо розвивати. Звісно, є певні обмеження у фінансуванні, але я вірю, що ми дамо раду і знайдемо вихід. Є дуже багато людей, які потребують нашої підтримки: пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, яким дуже важко водночас працювати і займатися дітьми. Важливо, щоб були ті, хто зможе простягнути руку допомоги цим людям.
ОЩ: Ви бачите себе в політиці? Наскільки номінація на отримання звання «Варшав'янка року» була важливою для Вас?
МК: Щодо політики – пізніше. Може, через чотири роки.
Відносно премії важливо, що Варшава вважає, що українки є мешканками міста. У цьому сенсі для мене така номінація дуже важлива.
ОЩ: Що вас мотивує, робить щасливою? І навпаки, що найбільше розчаровує?
МК: Я щаслива, по-перше, коли моя дитина здорова, добре вчиться і дає собі раду у складних ситуаціях. По-друге – коли ми добре виконуємо свою роботу як «Український дім». І по-третє – коли я бачу, що моя робота має сенс, і вона приносить позитивні результати.
Демотивує, коли б’єшся у якісь двері, а вони не відкриваються. І нечесні люди, які роблять цинічні погані речі для політичної чи власної вигоди.
Загалом допомагає віра, наполегливість та важка праця. Якщо є якісь помилки – отримувати урок, йти далі й шукати нову ціль. Важливо не розчаровуватись від кожної речі, яка не вдалася.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Марія Гурська: Більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. Польські медіа з посиланням на організаторів протесту говорять, що глибинні причини полягають у корупції на кордоні з українського боку, яка, власне, призвела до дискримінації польських водіїв у чергах на пунктах пропуску. Чи це відповідає це дійсності?
Микола Княжицький: Розмови про те, що причиною блокування кордонів стала корупція з українського боку, не відповідають дійсності. Якщо вона існує, її можна перемогти — для цього в Україні існують антикорупційні органи і прокуратура, так само, як і в Польщі. Польська й українська прокуратури ефективно співпрацюють. Якби були б заяви про те, що на кордоні нібито існує корупція, очевидно, слідчі органи з цим би розібралися.
МГ: Але що тоді мотивує польських перевізників блокувати кордон?
МК: Передусім це політичне питання. Криза на кордоні ініційована проросійським блоком «Конфедерація» [на останніх парламентських виборах партія набрала 7,16% голосів і стала п’ятою, яка подолала п’ятивідсотковий бар’єр і пройшла до Сейму. — Ред.]. І, на жаль, ця політична сила не звертається до чинної влади, а очікує приходу майбутнього уряду Дональда Туска, який зможе почати свою роботу не раніше середини грудня. Поки він сформується, поки минуть усі свята — на розблокування кордону потрібен буде час. За цей час українці залишаться без необхідного їм скрапленого газу, а Україна, до слова, отримує через Польщу 25% необхідного їй скрапленого газу і входить до п'ятірки країн, які є найбільшими його споживачами. Усе це призводить до підвищення цін на паливо. Очевидно, така ситуація вигідна росіянам, які готують масові обстріли української енергетичної структури. Так звані протестувальники також стежать за тим, які саме військові вантажі надходять до України з Польщі. Деякі з них вони пропускають. А деякі, наприклад, комплектуючі для українських підприємств-виробників зброї, і далі стоять у чергах.
МГ: Все більше лунає заяв про блокаду як про операцію спецслужб РФ. Що вказує на те, що до дій перевізників на кордоні причетні росіяни?
МК: У мене немає жодних сумнівів, що це спецоперація Російської Федерації. Росіяни лише потирають руки. Це абсолютно вигідно російській розвідці. Кремль зацікавлений у тому, щоб блокада відбувалася.
Українські водії гріються біля вогнищ. Корчова, 27 листопада. Фото: Omar Marques / Anadolu/East News
МГ: Хто стоїть за блокадою?
МК: За блокадою на кордоні стоять якісь невеликі групи людей — на кожному з пунктів пропуску по 5-6 осіб. Загалом у протесті беруть участь не більше шістдесяти перевізників. При бажанні польська поліція могла б навести лад буквально за п'ятнадцять хвилин. Однак українські водії розповідають, що коли вони під'їжджають до кордону, то саме польська поліція їх зупиняє і направляє до протестувальників. Тобто замість того, щоб завадити діям перевізників, правоохоронці сприяють їм.
МГ: До перевізників приєднались аграрії, які обіцяють стояти на кордоні до початку січня. Чому польська влада на чолі з Моравецьким мовчить?
МК: Аграрії, які приєдналися до перевізників, взагалі не мають жодних підстав протестувати. Після своїх останніх акцій вони отримали дотації і з європейського, і з польського урядів. Українське збіжжя не продається на території Польщі, сільськогосподарська продукція становить не більше 10% — в основному, все це йде транзитом. Тому це все ще раз вказує на політичний підтекст цієї блокади. Чому мовчить нинішній уряд? Бо польська влада на чолі з Моравецьким сподівається перекласти всю відповідальність на майбутній уряд Дональда Туска, який замість того, щоб почати роботу із позитивних речей, буде займатись розблокуванням кордону.
МГ: Хто страждає від цієї блокади найбільше — Україна чи Польща? Хто виграє від дій протестувальників?
МК: Від того, що відбувається на кордоні, страждають передусім польсько-українські відносини. Польща була найближчим другом України. Зараз завдається дуже сильний удар по цій дружбі. Очевидно, страждають прості люди — водії, які стоять на кордоні, польські експортери, українські отримувачі газу, українська енергетична сфера, малі і середні підприємства, які банкрутують через те, що не можуть отримати товари.
Україна, звичайно, повинна була б більше робити для того, щоб розблокувати кордон. Я особисто звернувся з листом і до міністра закордонних справ Кулеби, і до міністра інфраструктури Кубракова, де намагаюся уточнити наступне:
— чого саме вимагають польські перевізники?
— чи були проведені переговори?
— чи були задоволені потреби протестувальників?
— чи українські перевізники якимось чином порушують правило Європейського Союзу про лібералізацію автомобільних перевезень (так званий транспортний безвіз) для того, щоб вивозити продукцію з України та завозити до країни?
— чи оскаржувала Польща це рішення Брюсселю?
За моєю інформацією, нічого такого не відбувається.
Українські водії більше трьох тижнів стоять на кордоні. Фото: Patryk Ogorzałek/Agencja Wyborcza.pl
МГ: Як ви оцінюєте дії польської влади щодо подолання кризи?
МК: Цих дій нема, тож їх не можна оцінити. І, з моєї точки зору, для стратегічних відносин між Україною і Польщею — це дуже велика помилка. Незалежно від того, яка саме партія зараз при владі у сусідній країні. Я маю велику надію на польських політиків, на те, що новий уряд зможе розблокувати цю ситуацію. Але я все ж таки очікую більш активної позиції як від українського уряду, так і від нашого президента.
МГ: Серед ваших друзів є багато польських політиків. Що вони кажуть off the record про блокаду кордону?
МК: Я спілкувався з Павлом Ковалем, депутатом Сейму та головою комітету із закордонних справ, який приїжджав до Києва на роковини Голодомору. Під час свого візиту він мав низку зустрічей — і з президентом Зеленським, і з керівником ОП Єрмаком, і з міністром інфраструктури Кубраковим, і зі спікером Верховної Ради Стефанчуком. Я вірю, що на подібних зустрічах буде розроблено план розблокування кордону. Володимир Зеленський після зустрічі з Ковалем сказав, що треба трошки почекати. Мені здається, що чекати нічого не треба — люди страждають щодня. Українська влада мала б ініціювати швидше розв'язання цієї ситуації.
У таких умовах українські водії перебувають уже більше 3-х тижнів. Фото: Omar Marques/Anadolu/East News
МГ: У 2024-му році у Польщі пройдуть місцеві вибори. Яку роль блокада грає у передвиборчій кампанії тієї самої «Конфедерації»?
МК: Складно про це сьогодні говорити. Я не є польським політиком, але я бачу, що польське суспільство, яке підтримало українців після початку повномасштабного вторгнення, зберегло цю підтримку. Партії, які виступали з антиукраїнськими гаслами, зокрема «Конфедерація», отримали набагато меншу кількість голосів виборців, ніж планували.
МГ: У листопаді Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати з Україною переговори про вступ. Яка роль Польщі у цьому процесі?
МК: Знаю Дональда Туска як політика, який мислить стратегічними категоріями, який обіцяв зробити все для нашої інтеграції до Європейського Союзу, і вірю, що він це зробить.
МГ: Що буде з відключеними опозиційними Еспресо, 5 каналом і Прямим [4 квітня 2022 року представники Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення вимкнули мовлення телеканалів Еспресо, Прямий та 5 каналу в цифровій мережі Т2]?
МК: У звіті Європейської комісії прямо сказано, що з українського ефіру виключені телеканали Еспресо, 5 канал і Прямий. Те, що вони згадуються у цьому документі, говорить про обмеження свободи слова в Україні. Я вірю в те, що коли в нас будуть предметні переговори про членство, Україна зробить все, щоб ці три телеканали, незаконно вимкнені з ефіру, повернулися.
МГ: Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроєкт, який на території нашої країни забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із РФ. В опозиції був свій варіант відповідного документу, автор якого ви. Які кроки потрібні, щоб припинити діяльність російської церкви в Україні?
МК: Російська церква — це церква, очолювана патріархом Гундяєвим, проти якого запроваджені санкції в Україні і в багатьох європейських країнах, а також пов'язані із ним структури. Ми вимагаємо заборони їхньої діяльності, бо вони шкодять національній безпеці. Єврокомісія не може виступати проти цього закону, оскільки це повністю відповідає Конвенції про захист прав людини і практиці Європейського суду з прав людини. На жаль, український парламент затягує з ухваленням цього закону у цілому. Україна, як і будь-яка європейська країна, має дбати про захист своєї національної безпеки, жодним чином не обмежуючи релігійні права віруючих. Урядовий закон пропонує дуже складний механізм, де кожна з громад (а їх більше десяти тисяч) має пройти перевірку. Її робить якась експертна рада, яка ніде законодавчо не закріплена. У випадку, якщо вона побачить зв'язок з російською церквою, готує приписи, які можуть бути оскаржені в суді. Процес заборони російської церкви може зайняти дуже багато років. Це дозволить їй кричати про утиски прав вірних в Україні. Ми пам'ятаємо, як Комуністична партія, заборонена в 2014-му році, судилася аж до 2022-го року. Лише після того, як її лідер Симоненко втік до Росії, ця партія в судовий спосіб була заборонена. І це була одна організація, а тут ми будемо мати десять тисяч організацій. Тому я роблю все, щоб найефективніші норми з мого законопроєкту були перенесені в урядовий закон до другого читання. І мені приємно, що їх уже підтримали як представники влади, так і опозиції. Вірю, що документ буде ухвалений. Якщо ні, ми будемо наполягати на голосування за наш закон.
МГ: Щоб безперешкодно прямувати до ЄС, Україна має виконати рекомендації Венеційської комісії щодо законодавства про права національних меншин, зокрема, щодо мови, освіти та медіа. Представники владної команди в коментарях нашому та іншим медіа стверджують, що проблема з Угорщиною полягає у недосконалості закону про мову. Як автор закону про мову у чому ви тут вбачаєте проблему?
МК: Урядова ініціатива зі змін закону про мову пропонує повернути його у той період, коли він існував в редакції Ківалова-Колесніченка [закон «Про засади державної мовної політики» був ухвалений 3 липня 2012 року. Він передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. — Ред.]. Це фактичне скасування вже ухваленого закону про законодавче забезпечення української мови. Це абсолютно злочинна ініціатива. На жаль, Україна неефективно працювала з Венеційською комісією. В її висновках дуже багато суперечностей. Вони не є обов'язковими для початку прийняття України до Європейського Союзу. І Київ займав дуже пасивну позицію, коли Венеційська комісія під впливом різноманітних, в тому числі й антиукраїнських факторів, готувала свій висновок. Закон про мову і закон про освіту схвалені Конституційним Судом України. Це означає, що вони прирівнюються до Конституції. Ніхто не зобов'язує Україну змінювати свій основний закон або конституційні норми в угоду проросійським силам. Тому ми зробимо все для того, щоб, з одного боку, Україна врахувала певні побажання, які стосуються національних меншин, але щоб цілісність і ефективність закону про мову була абсолютно збережена. ЄС, як правило, знаходить вплив на Угорщину, і думаю, що і цього разу цей вплив буде ефективним.
МГ: Уже 4 грудня у Конгресі США може відбутись голосування щодо мільярдної допомоги для України та Ізраїлю. Наскільки воно, на вашу думку, буде успішним? Що може та повинна робити сама Україна, щоб переконати партнерів надавати підтримку?
МК: Я вірю в те, що ми будемо мати двопартійну підтримку у Сполучених Штатах Америки попри те, що певна група республіканців виступає проти надання допомоги. Але те, що закон, поданий у Конгрес, де йдеться про бажання одночасно підтримати й Ізраїль, і Україну, для нас дуже важливо. Вірю, що буде знайдено компроміс, й Україна буде отримувати підтримку від Сполучених Штатів Америки, оскільки її обстоюють і демократи, і значна частина республіканців.
МГ: Чого очікувати від грудневого саміту ЄС? Що може зашкодити початку перемовин про вступ України до Євросоюзу?
МК: Я вірю, що на грудневому саміті ЄС, буде ухвалено рішення про початок перемовин про вступ до Євросоюзу. Маємо докласти всіх зусиль, виступаючи в єдності, щоб Україна була запрошена до цих переговорів. А вже далі, очевидно, маємо зробити дуже велику роботу, яку багато хто в Україні навіть недооцінює. Тому що для того, щоб привести наше законодавство у відповідність до законодавства Європейського Союзу, для того, щоб захистити наше сільське господарство, місцеве самоврядування, нашу економіку, треба буде провести величезну роботу.
МГ: Ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен пропонує прийняти Україну до Альянсу на ювілейному саміті, який має відбутися наступного року у Вашингтоні. Наскільки реальний такий сценарій?
МК: Я б цього хотів, але дуже складно дати відповідь на це питання. Я вважаю, що прийняття України до НАТО — це єдине, що може зупинити цю війну. У мене нема сумнівів, що на цьому саміті будуть зроблені критично важливі кроки для такого рішення.
МГ: Чи можуть Україні надати реальні гарантії безпеки для тих територій, де нема російських військ?
МК: Ми бачимо, що багато країн, які готувалися вступити до НАТО, наприклад, Швеція чи Фінляндія, отримували відповідні гарантії. І логічно було б надати такі гарантії й Україні.
МГ: Яка вірогідність того, що в Україні у 2024-му році можуть відбутись вибори — як парламентські, так і президентські?
МК: Ми не можемо проводити вибори в умовах воєнного стану, тому що це суперечить Конституції, тому що ми не можемо забезпечити голосування військових, які перебувають на фронті, ми не можемо забезпечити голосування величезної кількості тимчасово переміщених осіб як в Україні, так і за її межами. Хоча, очевидно, влада готувала ці вибори, бо бачить, що підтримка Володимира Зеленського падає. Пов'язано це з величезними очікуваннями, які були обіцяні громадянам чинною владою щодо звільнення всіх територій, щодо нашої перемоги в короткий час. Але ці обіцянки значною мірою були політичними. Люди розчаровуються, втомлюються від війни і менше вірять політикам. Особливо коли бачать, як чинна влада починає конфлікт з військовими, як деякі її представники ображають представників військового командування, представників Генерального штабу. Це впливає на рейтинг Володимира Зеленського. Демократичні вибори під час війни в тій ситуації, в якій є зараз Україна, організувати неможливо. Є різні стадії війни і різні форми війни. Зараз у нас йде гаряча стадія. Попри те, що на фронті нема особливого просування ані з боку агресора, ані з українського боку, це не означає, що бої не відбуваються. Вони відбуваються постійно. Ворог шукає слабкі місця в нашій обороні. Ми не отримуємо вчасно військову техніку, яку нам обіцяє Захід. У таких умовах, звичайно, проводити вибори фактично є неможливим і антиконституційним.
МГ: Таймс пише, що Путін підсилює мережу своїх агентів для дестабілізації України і Європи. РНБО попереджає про сценарій дестабілізації перед Новим роком — наскільки високі ризики, як маємо діяти?
МК: В Україні завжди долю майданів, долю революції вирішує український народ. Жодна інша країна не може на це вплинути. Всі майдани відбуваються лише тоді, коли є загроза українській незалежності. Зараз це проявляється у дестабілізації всередині українського суспільства. Тому українське суспільство є демократично налаштованим і виступає як проти виборів, так і будь-яких збурень, майданів чи революцій. Але це суспільство, безумовно, хоче контролювати владу, перемогти корупцію і зробити все, щоб між військовим і політичним командуванням була спільна позиція, а не чвари. Так само, як і між представниками різних політичних сил.
Українські біженці чекать на перетин кордону. 26 лютого 2022 року. Фото: Shutterstock
МГ: 6 мільйонів українців виїхало після початку повномасштабного вторгнення. Як це вплинуло й продовжує впливати на економіку країни?
МК: Дуже прикро, що така велика кількість людей виїхала з України.Український уряд має робити все, щоб вони якомога швидше поверталися. Багатьом насправді немає куди повернутися, тому що їхні будинки знаходяться на окупованій території або зруйновані. Але якщо Україна буде будувати демократичний лад, якщо люди будуть бачити, що у нашої країни є майбутнє, якщо буде надаватися справжня підтримка всім, хто постраждав від цієї агресії, особливо тимчасово переміщеним особам, то, очевидно, бажання повернутися в людей буде. Попри те, що багато хто хоче лишитися за межами нашої України, величезна кількість людей мріє про повернення додому.
Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.
Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.
13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава поїде гастролювати Німеччиною, Францією та Бельгією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.
Сцена полону в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода
«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»
Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.
— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?
Каннська вечірка у виставі «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода
Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.
— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.
— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.
Сцена екзорцизму в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода
«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»
Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.
— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.
— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!»
Монолог Конрада у виконанні Романа Луцького. Фото: Юрій Паливода
Мистецька подія та зразок для інших польських театралів
Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.
— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.
— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво — наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.
І резюмує:
— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.
Польська режисерка Мая Клечевська серед акторів та глядачів Івано-Франківського драмтеатру, 2023. Фото: Юрій Паливода
Мирослава Керик – історикиня, соціологиня, відома українка, яка багато років мешкає у Польщі. Вона є головою правління фундації «Український дім», діяльність якого спрямована на допомогу українцям у Польщі. За розбудову добрих взаємин між поляками та українцями у Польщі пані Мирослава нагороджена відзнаками «Золоте віяло» та «Пам’ять справедливих». У 2019 року балотувалася до Сейму Польщі. Була номінована на премію «Варшав’янка року» у 2022 році.
Дні пані Мирослави розписані погодинно. Як змінилася діяльність «Українського дому» від початку війни? З якими проблемами стикаються українці в Польщі? Які суспільні виклики нас чекають? Про це Sestry розпитали Мирославу Керик в ексклюзивному інтервʼю.
Оксана Щирба: Відколи живете у такому шаленому ритмі? Коли почалось повномасштабне вторгнення, пригадайте, будь ласка, ваші дії?
МК: Це був дуже важкий період. За кілька днів до цього померла мама. Все якось одразу в один момент. Це було важко.
В шаленому ритмі я живу давно. Після повномасштабного вторгнення стало значно більше роботи: у 2022 році я нікуди не їздила, а цьогоріч постійно в роз’їздах, намагаюся бути українським голосом у міжнародних дискусіях про війну, про потребу підтримки українських біженців. Під час конференцій наголошую, що люди, які отримали тимчасовий захист, постійно чекають його продовження. Для нормального психічного здоров’я людини потрібна ясність та тривала перспектива. Ми розповідаємо як важливо співпрацювати з місцевими організаціями, котрі найкраще знають свою спільноту. Треба давати їм дотації, щоб вони допомагали біженцям.
Ми знаємо, яка допомога потрібна, і самі можемо допомагати. Наш голос дуже важливий.
Нещодавно я відвідала Європейський форум діаспор, де теж про це говорила: як не бути на маргінесі, як бути включеними у планування політики в державах Європи, бути частиною суспільства.
В Польщі є чимало українців, які приїхали багато років тому і часто не мають свого голосу у соціумі, не мають політичного представництва, виборчих прав. Вони живуть тут, платять податки і є частиною суспільства, тому їм важливо бути включеними в планування політики цих країн.
ОЩ: Що потрібно зробити для того, щоб українці отримали політичне представництво?
МК: Потрібні відповідні дії і з української сторони, і зі сторони держав, де живуть українці. Наприклад, в Україні не врегульоване питання подвійного громадянства, досі точаться гострі дискусії. Від початку великої війни українці стукають в усі можливі двері, мотивують, організовують допомогу на різних рівнях. Якщо вони матимуть подвійне громадянство, то зможуть балотуватись на виборах і стануть мостом між країнами, амбасадорами України за кордоном. Вони можуть бути в місцевих органах влади, кандидатами до парламентів тих чи інших держав – таким чином українці отримають власне представництво.
Якщо громадяни України отримуватимуть польське громадянство, політики вивчатимуть їх проблеми. Це важливий важіль впливу.
Потрібні зміни в українському законодавстві, щоб відкрити можливість для українців за кордоном бути активними – на громадянському та політичному рівнях.
ОЩ: Пані Мирославо, з якими проблемами зараз звертаються українці і наскільки змінилися запити від початку повномасштабного вторгнення?
МК: Як «Український дім» з 24 лютого 2022 року ми фактично стали кризовим центром. Ми надавали інформацію, де знайти нічліг, як отримати гуманітарну допомогу, PESEL. З часом кількість питань розширилася – це і праця, і допомога для дітей, як оформити різні документи. Наприклад, українці почали стикатися з ситуацією, коли їм скасовували статус UKR і виплати на дітей 500+. Повернути PESEL легше, а виплату 500+, значно важче і довше. Для багатьох родин з дітьми це дуже важлива допомога, бо ціни на оренду житла та харчування досить високі. Нині це одна з найчастіших проблем, з якою звертаються українці.
Пані Мирослава пише український радіодиктант разом з іншими учасниками. Фото: приватний архів
Ми працюємо зараз в двох напрямках. Перший – Центр підтримки, де надаємо консультації (працює інфолінія), допомагаємо з поселенням. А другий – інтеграційні та культурні заходи, можливість спілкування та об’єднання в групах підтримки. Усе це дає змогу утримувати психологічну стабільність. Адже культурні заходи мають позитивний терапевтичний вплив на людину.
Інше важливе питання – ситуація з дітьми, зокрема підлітками. Діти, які навчаються онлайн в Україні, не змушені перебувати в польській системі освіти, що має негативні аспекти. Діти, які четвертий рік поспіль перебувають в системі онлайн (до війни онлайн навчання було запроваджено через епідемію COVID – ред.), втрачають навички праці в групі, навички комунікації. І це виклик насамперед для української сторони – як контролювати процес і працювати з польською стороною, щоб відкрити навчальні курси, які дозволять учням наздогнати навчальну програму. Або просто погодитись на те, що діти повинні бути в польській системі освіти.
Чому, наприклад, батьки не хочуть віддавати своїх дітей до польських шкіл? Крім мовного бар'єру, іншої навчальної програми, є побоювання про конфлікти на національній основі. З іншого боку, маємо дітей, які пішли до польських шкіл. Перший рік їм було важко, зараз вони адаптувалися і знайшли своє місце у класі.
ОЩ: Серед поляків активна допомага зменшилася, порівняно з початком війни, коли чи не кожен був готовий прихистити у себе вдома українців. Чому?
МК: Це нормально. Люди втомилися. У кожного є свої проблеми. Своє життя. Війна триває і не всі до кінця розуміють, як це важко. Протягом передвиборчої кампанії в Польщі були розпалювання антагонізму, для політичної вигоди. Звідти була зернова криза, вона, на жаль, погано вплинула на наше ставлення до поляків, які були і є до нас прихильними.
Поляки відчули, що Україна наче невдячна. Але це дуже складне питання. Як бути? Як показати вдячність, коли вона просто є? Як зробити, щоби не було відчуття, що українці не вдячні за ту допомогу, яку отримали від Польщі?
Перед виборами (у Польщі у жовтні ц.р. відбулись парламентські вибори – ред.) спостерігалося розпалювання негативного ставлення до біженців.
ОЩ: Звідки цей негатив?
МК: Це абсолютна політична вигода. Правляча партія (правоконсервативна партія «Право і справедливість» – ред.), яка зараз закінчує своє правління, ще в 2015 році виграла виборчу кампанію, розпалюючи антагонізм і роблячи ворога з біженців із Сирії. Вони вирішили знову використати цю політично маніпулятивну практику для власної вигоди. Проте на парламентських виборах в Польщі восени 2023 року антиукраїнські настрої не спрацювали. Політики, на жаль, не думають довгостроково, що ми сусіди і що у нас є спільний ворог, Росія. І нам треба ставати вище таких тимчасових політичних інтересів. Але на жаль, в правлячої партії немає такого мислення. Йде війна і треба бути спільним фронтом в цій боротьбі.
ОЩ: Важливий напрям Вашої діяльності – інтеграція українського й польського суспільства. Наскільки вдається це робити і з якими основними труднощами стикаєтеся?
МК: Від початку створеннями хотіли інформувати українців про їх права і обов'язки, щоб вони знали, що мають тут права і можуть користуватися ними. Коли українці приїжджають, то стикаються з багатьма юридичними питаннями. Наприклад, коли якісь документи написані польською мовою з використанням складної термінології. Людині потрібно надати доступ до інформації зрозумілою мовою. Офіційна польська мова, скажімо, незрозуміла навіть для самих поляків, бо є дуже складною. Якщо йдеться про інтеграцію, важливо, аби був доступ до культури. В «Українському домі» ми постійно проводимо зустрічі з письменниками, артистами, організовуємо виставки. Ми залучаємо та інформуємо й польське суспільство. Проводимо курси польської мови, які користуються великою популярністю серед українців: у цьому році було майже 100 груп.
Потрібно зберігати українську культуру, ідентичність. Фото: приватний архів
Плануємо розвивати курси української мови; також маємо курси для державних службовців – вони самі зголосились. Крім того, разом з польською організацією Клуб Католицької інтелігенції створили українську школу. Це загальноосвітня українська школа від першого до одинадцятого класу. Ми зробили порівняння польської та української програм. Наші діти навчаються за подвійною програмою – польською та українською. Закінчуючи школу, вони матимуть польські та українські свідоцтва. Це дуже важливо. Якщо захочуть повернутися в Україну, то зможуть там продовжити навчання. Якщо залишаться в Польщі, не зіткнуться з проблемою, що не знають навчального матеріалу і продовжать освіту. Це все важливо для інтеграції. З 2016 року в нас працює суботня школа, куди ходять діти українців, які не мають польського громадянства.
Ми створили суботню школу з метою інтеграції і водночас збереження української ідентичності. Навчаємо мові, культурі, історії, географії. Такі ініціативі досить важливі, якщо йдеться про Україну, яка прагне не втратити цілий потенціал дітей, молоді. Важливо підтримувати та розбудовувати програму суботніх шкіл за кордоном. Досить важливими в діяльності «Українському дому» є клуби українських жінок. Ми почали їх проводити в 2014 році, а після повномасштабного вторгнення зрозуміли, що це дуже важливий проєкт.
Наша мета – надати жінкам психологічну підтримку, спілкування, можливість знайти друзів, отримати своєрідну терапію на різних заняттях. Більше тисячі українок бере участь в цих клубах. Для нас важливо, аби жінки повернулися до нормального психічного стану і могли далі працювати, розвиватися, радіти життю.
ОЩ: Які основні джерела фінансування цих проєктів?
МК: Основне фінансування ми отримуємо від міжнародних організацій, які прийшли до Польщі після повномасштабного вторгнення. Частково маємо кошти зі збірок, які були минулого року, намагаємося заощадливо їх використовувати. Це виклик – знайти подальше фінансування, щоби ми й надалі реалізовували наші програми. Бо якщо їх не буде, боюсь, що українкам і українцям буде важко знайти себе в Польщі, відчувати себе безпечно – в сенсі, коли вони мають доступ до інформації, до організацій, які підтримують їх у скрутній ситуації.
ОЩ: Українці сплачують набагато більше податків, ніж отримують соціальних виплат у Польщі, піднімають місцеву економіку. Чи Польща докладає зусиль, щоб українці залишалися тут якомога довше?
МК: Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Діти пішли в школу, хтось знайшов роботу, житло. Складно знову все залишати, їхати і починати все спочатку.
Польща не буде нас асимілювати. Бо асиміляція означає, що ми маємо зректися своєї культури, ідентичності і бути поляками. Ми все робимо, щоб протидіяти цьому. Наша українська школа, і заходи, які проводимо, – все для того, щоб зберігати українську ідентичність.
З іншого боку, допомагаємо інтегруватись, вчити польську мову, знати польську культуру і відчувати себе в Польщі частиною суспільства. Нині майже всі українські біженці працевлаштовані, але, на жаль, найчастіше нижче своєї кваліфікації. Звичайно, є люди, які отримують 500+, але якщо додати, скільки вони платять податків і скільки роботодавець платить податків за працівника, то надходження до польського бюджету є більшими, ніж українці отримують допомоги. Звісно, Польща зацікавлена в українцях, які тут мешкають, якщо говорити про ринок праці. Зараз в країні найнижчий рівень безробіття за останні тридцять років. Але і Україна зацікавлена повернути українців – для відбудови країни.
ОЩ: На Вашу думку, зараз Польща краще підготовлена до прийому біженців, ніж рік тому?
МК: Дуже велика частина цієї допомоги ґрунтувалася на тому, що ціле суспільство мобілізувалося, величезна допомога надходила від звичайних громадян та громадських організацій.
Польща хвалиться тим, що не має таборів для біженців. Але це завдяки великій мобілізації громадянського суспільства. І якби, не дай Боже, ситуація 24 лютого повторилася, то такого руху, ентузіазму, як на початку, ймовірно, вже не було би.
Я не впевнена, що державні структури мають фінансові засоби, аби знову допомогти на такому ж рівні. Мабуть, знову підключились би звичайні люди та громадські організації. Дуже важливо, щоб держава мала план на такі ситуації. Я не знаю, чи є такий план, чи є опрацьовані механізми.
ОЩ: Сьогодні Ви для багатьох є мотиватором. Адже двадцять років тому переїхали з України до Польщі, почали з нуля. Яким був Ваш досвід міграції?
МК: Я приїхала до Польщі в аспірантуру Польської академії наук. Тоді ж отримала запрошення на навчання Варшаву. Навіть думала займатися науковою кар'єрою. А потім відбулася Помаранчева революція. Польща дуже підтримала Україну. Для багатьох стало відкриттям, що українці мають такі демократичні цінності, що для них важливі право вибору і свобода вибору.
Варшава вважає, що українки є мешканками міста і така номінація як «Варшав'янкароку» є дуже важливою. Фото: приватний архів
Я була в Києві на Майдані, і після цього було важко повертатися до попереднього способу життя. Для мене і групи однодумців було важливо продовжити діяти. Ми діяли як громадська ініціатива «Наш вибір-Україна». Протягом наступних п’яти років трохи змінювався склад команди. Тоді ми створили організацію «Наш вибір», яка тепер називається фундація «Український дім». Фактично з 2004 року я зрозуміла, що це моє життя, що я погано себе почуватиму, якщо не буду корисною суспільству. Маю важливу місію – бути українським голосом. Ми з командою намагаємося робити все можливе для допомоги українцям. До нас можуть також приходити люди з інших ініціатив та організовувати заходи. Тобто, «Український дім» (Про Фонд - Ukraiński Dom (ukrainskidom.pl) – це відкритий дім для нових ідей. Кожен може завітати до нас, а ми чим зможемо – допоможемо.
ОЩ: За час війни фундація допомогла тисячам українців знайти притулок та отримати допомогу в Польщі. Для ЗСУ та на різні гуманітарні проєкти також збирали кошти…
МК: Так,ми зібрали приблизно п'ять мільйонів злотих. Передали в Україну медикаменти, респіратори, генератори, аптечки. Продовжуємо відправляти допомогу, на регулярній основі.
ОЩ: Як Вам вдалося завоювати любов і українців, і поляків?
МК: Я не знаю, чи мене люблять. Нічого спеціально не робила для цього. Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно. Мій пріоритет – бути корисною і допомагати людям. Це не завжди легка праця. Йдеться про дуже активну діяльність, знайомства, створення мережі підтримки з різними організаціями та конкретними людьми. Якщо не маєш багато друзів, організацій як партнерів, то складно щось робити. Тому я і моя команда досить активні в напрямку комунікації. І це, звісно, допомагає.
ОЩ: Що плануєте в найближчі півроку?
МК: Ми продовжимо надавати ті послуги, які зараз доступні. Надалі діятимемо як Центр підтримки і як культурний центр, пропонуватимемо курси польської та української мов. Фактично все, що ми робимо зараз, плануємо розвивати. Звісно, є певні обмеження у фінансуванні, але я вірю, що ми дамо раду і знайдемо вихід. Є дуже багато людей, які потребують нашої підтримки: пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, яким дуже важко водночас працювати і займатися дітьми. Важливо, щоб були ті, хто зможе простягнути руку допомоги цим людям.
ОЩ: Ви бачите себе в політиці? Наскільки номінація на отримання звання «Варшав'янка року» була важливою для Вас?
МК: Щодо політики – пізніше. Може, через чотири роки.
Відносно премії важливо, що Варшава вважає, що українки є мешканками міста. У цьому сенсі для мене така номінація дуже важлива.
ОЩ: Що вас мотивує, робить щасливою? І навпаки, що найбільше розчаровує?
МК: Я щаслива, по-перше, коли моя дитина здорова, добре вчиться і дає собі раду у складних ситуаціях. По-друге – коли ми добре виконуємо свою роботу як «Український дім». І по-третє – коли я бачу, що моя робота має сенс, і вона приносить позитивні результати.
Демотивує, коли б’єшся у якісь двері, а вони не відкриваються. І нечесні люди, які роблять цинічні погані речі для політичної чи власної вигоди.
Загалом допомагає віра, наполегливість та важка праця. Якщо є якісь помилки – отримувати урок, йти далі й шукати нову ціль. Важливо не розчаровуватись від кожної речі, яка не вдалася.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від польської читачки, а також відповідь психолога.
«Щодня шукаю нормальності, але її не буде, доки мій чоловік, живий і неушкоджений, не повернеться додому»
Я вийшла заміж за українця. Ми з Дімою познайомилися через спільних друзів. Він приїхав до Польщі шість років тому. Він дбає про мене, про дім. Батьки та друзі прийняли його одразу. На початку 2022 року ми намагалися зачати дитину, але все завалилося 24 лютого, коли почалася війна. Діма довго не вагався — вирішив поїхати до Києва і приєднатися до боротьби з російськими загарбниками. Мовляв, не міг винести думки, що його друзі воюють на фронті, а він комфортно живе в Польщі.
— Я б не зміг дивитися на себе в дзеркало, — сказав він.
Я так хотіла його втримати. Коли він сказав, що йде на війну, я хотіла його шантажувати: нехай вибирає мене або йде на фронт. Але я цього не зробила.
Діма дуже чесний і не передумає. та й від думки, що я тут одна й мені погано, йому буде ще важче. Я не хотіла сильніше його напружувати. Скоро буде півтора року, як він пішов. Я знаю, що він живий, він не постраждав. Ми дуже сумуємо одне за одним. Мої думки весь час з ним. Не можу відірватися від телефону, весь час читаю новини з війни.
Я намагаюся жити нормальним життям, але це дуже важко. Іноді в мене немає сил встати на роботу вранці. Страх за чоловіка — це єдине почуття, яке зараз є в моєму житті. Воно панує і домінує над усіма іншими. Я брала участь у різноманітних акціях допомоги нужденним в Україні. Принаймні так старалась допомогти. Щодня шукаю нормальності, але знаю, що нормальності не буде, доки мій чоловік, живий і неушкоджений, знову не буде зі мною в Польщі. Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. Бувають дні, коли я плачу від злості та безсилля і не можу заспокоїтися. Боюся, що більше не витримаю.
Александра Янечек, клінічний психолог на Avigon.pl:
Воєнний стан — одне з найбільш травматичних і руйнівних переживань, які тільки може пережити людина. Драматичні події впливають на долі сімей, на шлюби та на дітей. Невід'ємні елементи війни — розлука, невпевненість, страх і туга.
Мені дуже прикро, що ви опинилися в такій болючій ситуації. Постійний страх і невпевненість дають велике навантаження на нервову систему і можуть негативно на неї вплинути. Якщо у вас проблеми зі сном, погіршення апетиту, труднощі з концентрацією, я закликаю вас звернутися за допомогою. Війна з усіма її наслідками — це тривалий стрес, який часто виснажує наш організм і психіку.
Незважаючи на таку складну та незвичайну ситуацію, важливо говорити про свої потреби та емоції
Погодитися з рішенням чоловіка поїхати в Україну та вступити в боротьбу є виявом вашої великої любові й поваги до рішень партнера. Я розумію, що це було нелегке рішення, адже пов'язане з втратою, тугою, зміною звичного трибу життя чи планів. І я закликаю вас говорити про свої почуття та емоції. Незважаючи на таку складну й незвичну ситуацію, вам з чоловіком важливо спілкуватися одне з одним, прислухаючись до потреб та емоцій партнера.
Одним із способів впоратися з тугою може бути написання чоловікові листів. Ви можете писати їх “в стіл”, залишаючи в себе, або принагідно віддати їх своєму партнерові. Виливаючи свої почуття на папір, розповідаючи про повсякденні події, ви відчуєте полегшення, «відпустите» зайві емоції, систематизуєте думки. Ми не завжди можемо висловити те, що відчуваємо або що нам потрібно, отож, писати листи чи вести щоденник емоцій – корисний інструмент.
Почуття туги показує нам, що для нас важливо
Я закликаю вас знайти групу підтримки. Це може бути група жінок, які перебувають у подібній ситуації або група людей, які відчувають тугу та втрату, пов’язані з війною. Відчуття причетності та присутність людей, які відверто співчувають і розуміють ваші ситуацію та почуття, можуть виявитись дуже корисним. Обмін важким досвідом зближує людей, це також можливість заводити нових друзів. Коли ми відчуваємо такі сильні та важкі емоції, важливо відчувати підтримку і мати людей, з якими нам добре, яким ми довіряємо, які дарують нам почуття безпеки.
Почуття туги показує нам, що для нас важливо, без чого ми не уявляємо свого повсякденного життя. Варто придивитися до цієї туги, чого саме ми прагнемо, чого хочемо найбільше, чого нам бракує, що насправді є суттєвим.
Ви маєте повне право відчувати сум, злість і навіть депресію
Ваше життя кардинально змінилося за одну ніч, це дуже складна ситуація. Цілком природно почуватися розгубленою, відчувати труднощі з адаптацією або прийняттям нового стану речей.
Це процес та індивідуальна справа, скільки часу вам знадобиться, щоб повернутися до нормального стану.
Подумайте, що може бути для вас корисним, розширте свої ресурси підтримки, проводьте час зі своїми близькими та займайтеся справами, які дарують радість і щастя. І що дуже важливо — не забувайте про себе та свої потреби.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
«Знаю, що можу говорити, але не хочу. Мабуть, це мій бунт»
Відколи почалася війна, я практично перестала розмовляти. Говорю, точніше відповідаю, лише на поставлені питання й те не на всі. Мені вдається сказати пару слів на роботі. На щастя, я стою на конвеєрі, тому моя робота не потребує розмов. Вибираю тільки магазини самообслуговування, з іншими українцями не зустрічаюся — взагалі ні з ким не зустрічаюся. Я не розмовляю, але кожен свій день описую в своїх блокнотах. Кого зустріла, яка була погода, про що думаю, що мене дратує, про що мрію. Розмова постійно точиться в моїх думках. Ось чому мені так легко написати цього листа.
Я розумію, що це ненормальна ситуація. Але коли почали падати перші бомби, спочатку були розгубленість і недовіра, а потім паніка. Я зціпила зуби, і так і залишаюсь мовчазною дотепер. Ми з мамою приїхали до Польщі, але мені більше не хотілося говорити. Я знаю, що можу, але не хочу. Мабуть, це мій бунт. Тому що мені досі незрозуміло, як в XXI столітті одна країна починає бомбити і вбивати громадян іншої країни, а весь світ за цим спостерігає.
Всі ці перегляди репортажів по телевізору та в соціальних мережах… Це триває вже майже два роки, багатьом уже набридло, багато хто забув, що нас десь вбивають. Скільки ще це буде тривати?
Я мрію, щоб закінчилася війна, щоб моя родина, розкидана по світу, знову була разом, щоб мені ніколи більше не довелося покидати Україну. Мама розмовляє зі мною, вона знає, що я її слухаю. Вона навіть звикла і сама відповідає на свої запитання. Я не відчуваю себе винною за те, що не говорю з нею.
Коли я на роботі, вона доглядає за домом, зустрічається з друзями та має хороші контакти з іншими людьми. Вона знає, що я переживаю цю війну, і не тисне на мене. Коли ми повернемося додому, я все їй компенсую. Тоді я буду говорити без перерви, поки вона не попросить мене припинити.
На жаль, зараз у мені забагато болю та злості. Я вважаю за краще викласти це на папері, ніж мучити цим інших людей. Мені справді важко зрозуміти і сприйняти те, що сталося з нашою нацією, що сталося зі мною та багатьма моїми друзями. Мій мозок цього не витримує.
Аґнєшка Петржик-Домб, психотерапевт на Avigon.pl:
Особистий досвід наслідків війни надзвичайно болючий для кожного. Людина може відчувати багато важких емоцій, і кожен намагається впоратися з ними, як може.
Ви, ваша родина та всі українці пережили одне з найважчих переживань, яке тільки може статися. У психології є таке поняття, як травма, а також травма війни. За цими термінами ховається спосіб психологічної, емоційної та тілесної реакції в результаті цих серйозних подій.
Дайте собі можливість висловити сум, страх і гнів.
Ви не хочете говорити або налагоджувати стосунки з іншими людьми, і це ваш спосіб впоратися та пережити цей особливий та важкий етап у вашому житті. Дуже важливо, щоб ви продовжували писати в блокноті, адже це допомагає розкрити свої почуття. Мати, яка поруч з вами, напевно цінує, що ви разом у безпеці. Ви допомагаєте мамі своєю присутністю і тим, що слухаєте її.
Що ви можете зробити в цій ситуації, так це дати собі можливість висловити смуток, безпорадність, страх і гнів будь-яким можливим способом. Комусь потрібна розмова і багато людей навколо, а комусь потрібно мовчати і зосереджуватися на кожному дні, на завданнях, на роботі.
Добре навіть мовчати, сидіти нічого не кажучи, але поряд з іншими людьми.
Спробуйте також шукати те, що є для вас ресурсом і додає сили в цих важких обставинах.
Будь ласка, запитайте себе: чи важлива для мене робота? Вона мені подобається?
Чи є люди, з якими мені хоч трохи краще, ніж на самоті? Чи країна, в якій я зараз перебуваю, забезпечує мені хороші умови життя? Чи потрібна я мамі?
Дуже раджу вам також пошукати організації, які надають психологічну підтримку людям з України, часто така допомога безкоштовна, і там дійсно працюють дуже хороші психологи. Багато з них родом з України і розмовляють українською. Перевіряйте у своєму регіоні — ви можете на цих зустрічах навіть сидіти мовчки, головне щоб з іншими людьми.
Спробуйте також повірити, що багато людей у світі відчувають велику симпатію до українців і не миряться з існуючою ситуацією.
Цей механізм формується з дитинства: дорослі навчають дитину відчувати провину за поведінку, зовнішність, якийсь вчинок, за якесь почуття. Перелік можна продовжити. Війна, катастрофа, трагедія здатна підсилити ці емоції і впливати на життя дорослих людей. Як виявити, що почуття провини вам притаманно? Маркером може бути потреба часто вибачатися, навіть за те, за що не потрібно перепрошувати. Якщо ви маєте підвищений рівень тривожності – це також, вірогідно, про провину. Ви намагаєтесь робити все якнайкраще, стараєтесь все більше, але претензії до самого себе не зникають.
Що робити з почуттям провини? Про це розповідає психолог Юлія Квасниця:
Дитина до 10 років може їздити велосипедом, але лише в місцях, передбачених для пішоходів. А для користування велосипедними доріжками обов’язково потрібна спеціальна карта. Документ цей видають у школі. Також карту можна отримати в тому ж місці, що й водійські права для дорослих. Будь-яка приватна автошкола теж має право видати документ. Дитина мусить прослухати певну кількість лекцій та пройти практичні заняття на велосипеді. Якщо дитина не має відповідної карти, то батьки можуть сплатити штраф і не тільки. Про це розповідає адвокат Регіна Гусейнова-Чекурда:
Моя собака є «громадянкою» однієї з країн ЄС, тож вільно може перетинати кордон
Киянка Наталія разом з дітьми і 8-річною таксою Дозіттою переїхала до Польщі торік у березні — компанію, в якій працювала жінка, релокували з Києва до Варшави. На той момент діяв спрощений перетин кордону з тваринами — не питали навіть ветеринарних паспортів.
— Це був початок повномасштабної війни, польські прикордонники закривали очі на все. У моєї собаки були із собою і паспорт, і всі необхідні щеплення, і чип, але це все було не потрібно. Зелений вхід діяв для всіх, бо війна, — пригадує Наталія.
Такса Дозітта переїхала до Польщі разом з Наталією та її дітьми. Фото: приватний архів
Через півроку жінка з дітьми і собакою вирішила поїхати на кілька днів до України, аби зустрітись із чоловіком. Перед поїздкою ознайомилась з оновленими правилами перетину кордону на сайті української міграційної служби, бо чітко розуміла: спрощена система працюватиме не завжди.
— Поїздку до України ми запланували на початок серпня, коли у молодшого сина день народження. Мій чоловік не знав, що Дозітта теж поїде, це був сюрприз для нього. Торік у липні — незадовго до поїздки — було чергове оновлення правил перетину кордону з тваринами. Я ретельно все прочитала і не побачила вимоги мати так звані титри (дослідження на визначення титру антитіл до сказу), які отримати найважче, бо дуже довго. Тож ми без будь-яких зайвих негативних думок поїхали, — розповідає жінка.
Торік у серпні родина вирішила взяти собаку з собою до України. Фото: приватний архів
Та на зворотному шляху не вдалося уникнути проблем. На українському боці кордону все було гаразд, а ось польські митники не хотіли пропускати тварину:
— Ми їхали на машині, Дозітта завжди сидить попереду. Того вечора вона спала, закутавшись у свою ковдру. Її навіть не було видно. Паралельно зі мною стояли ще дві автівки — і в кожній була собака. До мене підійшла прикордонниця і сказала, що ми не можемо проїхати з собакою, бо не маємо євросертифіката (йдеться про сертифікат здоров’я відповідно до зразка, встановленого законодавством ЄС. — Авт.) і титрів. Я почала доводити, що для нас, українців, діють спрощені правила проїзду, бо саме такі я побачила у наших прикордонників — і показала цей допис. На що полька показала їхні правила перетину кордону, де чітко було написано про титри і євросертифікат. Прикордонниця була рішуче налаштована розвернути нас назад.
Наталія зробила в Україні всі необхідні документи для тварини, крім титрів. Фото: приватний архів
Після довготривалих розмов Наталію із псом пропустили. Однак, визнає жінка, то був радше виняток із правил. Так би мовити, крок людяності від польських прикордонників. Бо правила в обох сторін на той момент і справді були різними. Після повернення до Варшави Наталія вирішила зробити таксі польський ветеринарний паспорт:
— Тепер моя Дозітта — єдина з нашої родини «громадянка» Польщі, однієї з країн ЄС. Цей документ спрощує певною мірою перетин кордону, бо, як мінімум, не потрібен євросертифікат. А титри ми вже давно зробили. Тож тепер все має бути гаразд на кордоні. Разом із польським паспортом тварина має й український — законом це не заборонено. На різдвяні свята ми збираємось поїхати в Україну, собака вперше за час війни побуває вдома, в Києві, і я сподіваюсь, що цього разу на кордоні не буде жодних проблем.
Тепер такса Дозітта має паспорт ЄС, тож не потребує євросертифіката. Фото: приватний архів
Власникам тварин жінка радить одну просту річ — перед поїздкою завжди й уважно читати правила — як українські, так і польські. І не розраховувати на щасливий випадок. Адже, як показує досвід, — пощастити може, але це більше виключення, ніж закономірність.
Ми їхали на свій страх і ризик. Більше б я так не ризикнула
Ірина від початку повномасштабного вторгнення проживає у Варшаві. Бельгійську кішку Луну купила торік у Києві. Колишні власники тварини виїжджали за кордон і не захотіли брати із собою ще нещодавно свою улюбленицю. Ірину запевнили, що Луна має всі необхідні для перетину кордону документи. А жінка саме їхала до Києва і планувала перевезти кішку до Варшави:
— Тварину у попередніх власників забирав чоловік. Він не сильно розбирався, що там у документах. Як виявилося, не було ані необхідних щеплень, ані чипу. Навіть паспорту міжнародного зразка. Я про це дізналась, як уже приїхала до Києва. До від'їзду було максимум два тижні. На той момент на кордоні потрібні були титри.
Ірина разом із своєю кішкою Луною. Фото: приватний архів
Тож разом із кішкою жінка відразу поїхала до державної ветклініки, аби зробити міжнародний паспорт, вакцинувати тваринку та чипувати. Попри відсутність довідки про антитіла (титри), яка робиться кілька місяців, все ж таки ризикнули їхати до Польщі.
— Ми зайшли у вагон, провідник нічого не перевіряв, лише запитав, чи маємо документи. Я сказала неправду, що все є, бо титрів не було. Ми їхали на свій страх і ризик, — розповідає Ірина.
Кішка Луна переїхала до Варшави із Києва. Фото: приватний архів
Проблеми почались під час перевірки польськими митниками. Оглянувши два паспорти — український та міжнародний — вони зажадали довідку про антитіла. Зрозумівши, що її немає, хотіли заборонити в’їзд до Польщі:
— Я почала спокійно пояснювати, що не встигла це зробити в Україні, бо тільки купила кота, а лишити його не могла. Прикордонники довго дивилися на документи, врешті сказали, щоб після приїзду до Варшави ми пішли до ветлікаря і зробили титри. І нас пропустили. Але скажу чесно, вдруге я так би не ризикнула. Але я вам скажу так — потягом їхати трохи легше ніж автобусом. У цьому випадку, знаю від багатьох переселенців, поляки не дуже чіпляються до тварин. Я не чула, щоб когось з тваринами висаджували. А ось з автобусом такі випадки бували. І, на жаль, тваринок часто просто випускали на кордоні. Якщо, наприклад, перевозив не власник, а якийсь знайомий. Зараз дуже багато оголошень у соцмережах про пошук таких звірят, переважно котів.
Зняли з потяга, бо не було титрів на сказ
А ось історія Юлії не така оптимістична. Жінка разом з дітьми та котом цьогоріч навесні їхала до Польщі. На тварину мали всі документи, крім довідки про антитіла:
— Ми не сперечалися з поляками, ми прохали, щоб дозволили проїхати. Говорили, що зробимо той аналіз в Хелмі, бо саме туди їхали потягом. Утім прикордонники на це не пристали. Сказали: як зробите, приїжджайте.
Жінку з дітьми, котом та речами висадили у Дорогуську:
— Наші паспорти забрали ще у потязі. Зійшовши на одній зі станцій, ми чекали у приміщенні прикордонної служби на машину, яка відвезла нас назад на кордон. Документи віддали лише тоді, коли один із рейсових автобусів погодився нас взяти до України. А далі ми поїхали до Києва. Вдруге заїхали до Польщі вже з тим аналізом.
Документи на тварину: що треба мати для перетину кордону
Христина Слободянюк уже 15 років займається перевезенням тварин через кордон — має свою фірму, яка допомагає із оформленням необхідних документів. Жінка знає всі тонкощі, ретельно стежить за всіма оновленнями правил. Щоб тварину можна було вивезти за кордон, насамперед потрібно мати ветеринарний паспорт міжнародного зразка з усіма щепленнями. Обов'язково мають бути титри, які, до речі, роблять лише дві лабораторії в Україні.
— Саму кров можна здати у ветеринара у будь-якій клініці чи лабораторії, а далі її відправляють на аналіз. Після видачі результатів лише через 90 днів ви можете виїхати з твариною за кордон. Чому такий період? Бо саме за цей час мають виробитися антитіла від сказу. В Європі дуже бояться цієї хвороби, тому такі жорсткі вимоги. Які, до слова, були завжди, — мовить Христина Слободянюк.
Кожна тварина для перетину кордону з ЄС повинна мати паспорт міжнародного зразка. Фото: приватний архів
Також у тварини має бути чип. Його номер повинен бути внесений у ветеринарний паспорт та зчитуватися сканером. Перед виїздом у тварини має бути оформлена ветеринарна форма №1. Вона видається на підставі ветеринарного паспорта та лише у державних ветеринарних клініках.
— Це довідка про стан здоров’я тварини на момент виїзду тварини. Ветеринар оглядає її і, зазвичай, того ж дня роблять обробку від гельмінтів та кліщів. Варто враховувати, що дана довідка дійсна лише 5 днів. Її беруть напередодні виїзду, — пояснює експертка.
Христина Слободянюк 15 років займається перевезенням тварин за кордон. Фото: приватний архів
Ще одна обов’язкова вимога — наявність євросертифіката, який можна отримати на українській митниці. Ветлікар вносить дані проведених профілактик, позначку про проходження карантину та маршрут подорожі. Готовий документ засвідчується його підписом та мокрою печаткою.
— Я раджу зробити євросертифікат заздалегідь, наприклад, на митниці у Києві чи Борисполі. Чому заздалегідь? Бо такі митниці, як, наприклад, Грушів у Польщі не мають ветеринара. А поляки без цього документу не пропустять, — застерігає Христина Слободянюк.
Жінка наголошує ще на одному моменті, дуже важливому для поїздок українцями з котиками та песиками: до Польщі, Чехії, Словаччини, Молдови дрібних тварин можна перевозити в усіх потягах без викупу місць. А ось в Угорщині, Австрії та Румунії навіть для маленьких песиків і котів треба мати контейнер-переноску та купувати окремий квиток. При перевезенні собак великих порід обов’язкова умова — наявність намордника та викуп всіх місць у купе.
Уляна Воробець, журналістка і юристка, мати чотирьох дітей, приїхала до Польщі з України кілька років тому. Вона працює в Центрі інтеграції іноземців MyBB у Більсько-Бялій. Відколи Росія пішла великою війною на Україну, 24 лютого 2022 року, Уляна займається підтримкою тих, хто тікає від війни. Зазвичай це жінки, часто з дітьми. Трапляються дуже складні ситуації, як, наприклад, випадок з жінкою, яка приїхала з України з двома дітьми до свого чоловіка. Виявилося, що чоловік веде подвійне життя в Польщі, має партнерку, з якою живе. Жінці, яка провела одну ніч на вокзалі, треба було терміново знайти дах над головою.
Мігрантки належать до груп, найвразливіших до насильства
Сьогодні рідше трапляється, що комусь потрібен дах над головою. Частіше потрібно вирішувати проблеми, повʼязані з працею, шкільними клопотами дітей або з ситуаціями, коли жінки чи їхні діти стають жертвами домашнього насильства.
— Ці ситуації є складними, тому що якщо є розуміння відносно фізичного насильства, то, наприклад, про економічне насильство в Україні говорять менше, — каже Уляна.
Малгожата Маліновська, багаторічна керівниця Подбескидського кризового центру в Більсько-Бялій, підкреслює, що не важливими є ні стать жертви насильства, ні її національність, ні паспорт.
— Кожен заслуговує на однакову підтримку. Українки, які живуть у Польщі і стали жертвами насильства, мають таке ж право на підтримку, як і польські жінки. Не можна залишити це і нічого не робити, — наголошує пані Маліновська.
Саме жінки стають жертвами набагато частіше, ніж чоловіки. За підрахунками фундації «Центр прав жінок», приблизно 800 тисяч жінок у Польщі щороку зазнають насильства.
Однією з груп, які найбільше піддаються насильству, є саме мігрантки. Асоціація правового втручання заявляє, що вони зазнають подвійної дискримінації у багатьох сферах — як жінки і як іноземки.
— Мігрантки більше наражаються на домашнє насильство — воно може бути інструментом гноблення з боку партнера, який намагається зберегти позицію глави сім'ї в нових умовах, особливо коли він втратив статус єдиного годувальника або коли він менш успішний в інтеграції в суспільство приймаючої країни, ніж його партнерка, — підкреслює Асоціація правового втручання у своєму звіті.
Домашнє насильство — це будь-яка дія або бездіяльність, що призводить до фізичної чи моральної шкоди та страждань. Це коли кривдник користується своєю перевагою над жертвою і порушує її гідність, свободу та тілесну недоторканність.
Це не лише фізичне насильство, таке як побиття, стусани, штовхання, смикання або сексуальне насильство, пов'язане з примусом до статевого акту чи іншої сексуальної поведінки. Марина, одна з українок, які живуть у Сілезії, розповідає, що познайомилася з Олегом з України, в якого закохалася до смерті. Вони почали мешкати разом. Він переконав її, що зустрічатися з подругами — марна трата часу, що його їй достатньо. Потім почав контролювати кожен її крок, наприклад, приходив до ресторану, де вона працювала, хотів перевірити, чи йде вона додому одразу після роботи, чи не зустрічається з кимось. Олег якимось дивом навіть залазив у її поштову скриньку і читав усі її листи. Це психологічне насильство. Марина пішла, коли він її вперше вдарив. Однією з форм психологічного насильства є економічне насильство — заборона або створення перепон для працевлаштування, маніпуляції з виділенням грошей на потреби сім'ї, користування кредитною карткою без узгодження з партнеркою.
— Згідно з останніми даними, проблема фінансового насильства торкається кожної шостої польки, особливо жінок, які фінансово залежні від своїх чоловіків. За даними Європейського соціального дослідження, 22% жінок у Польщі не мають власних грошей. Однак проблема стосується не лише економічно неактивних жінок, але й усіх тих родин, де чоловік або партнер з якихось причин може утримувати контроль.
Часто чоловік у таких стосунках отримує майже садистське задоволення від приниження партнерки, принижуючи її на кожному кроці, — йдеться на сайті Муніципального центру соціального захисту у гміні Вєтшиховіци.
Насильство також включає в себе примушування людини до вживання алкоголю або наркотиків, руйнування її житла, присоромлення. Варто пам'ятати, що в Польщі застосування тілесних покарань до дітей є неприпустимим, незаконним. Відповідно до закону, наприклад, працівники школи або медичного закладу зобов'язані повідомити відповідні служби, якщо вони помітили ознаки, що дитина побита.
Які кроки можуть зробити жертви насильства в Польщі?
У разі безпосередньої загрози життю або здоров'ю необхідно зателефонувати за номером 112 або 997. На місце події прибуде поліція, яка може затримати кривдника. Починаючи з 30 листопада 2020 року діє законодавство, згідно з яким, працівники поліції, а також військової поліції, можуть видати наказ особі, яка вчинила домашнє насильство, залишити приміщення або заборонити наближатися до помешкання.
Заяву про можливе правопорушення можна зробити будь-коли, просто звернувшись до найближчого відділення поліції. Після того, як поліція отримає таку заяву, вона зобов'язана розібратися у справі.
— Проблема в тому, що українські жінки не завжди хочуть звертатися до поліції. Вони не вірять, що це щось дасть, — каже Уляна Воробець.
Малгожата Маліновська нагадує, що якщо ви не хочете звертатися до поліції, ви можете звернутися за підтримкою до когось іншого — центру кризового втручання, центру соціальної допомоги, лікаря. Існує також цілодобова безкоштовна «Блакитна лінія» за номером телефону: 800 120 002, де консультанти порадять, що робити в конкретній ситуації. Лінія працює польською мовою, але у понеділки з 18 до 22 години чергують англомовні консультанти, а у вівторки у ті ж години — російськомовні. Лінія працює під керівництвом Польської національної служби допомоги жертвам насильства в сім'ї.
На яку підтримку можна розраховувати?
Діючі в Польщі «Сині карти» — це процедура, в рамках якої представники різних державних установ працюють разом, щоб допомогти людині, яка постраждала від домашнього насильства. До складу такої команди входять поліцейський, психолог, лікар і соціальний працівник. Ця команда готує план допомоги жертві, підтримує її та забезпечує її безпеку. Вона також вживає заходів проти кривдника.
У Польщі існують організації, де жертва насильства може знайти дах над головою — це центри кризового втручання та спеціалізовані центри підтримки жертв домашнього насильства. Така допомога є безкоштовною. Бажано мати при собі доказ того, що ви є жертвою насильства, наприклад, медичну довідку, але це не обов'язково.
Центри не просто надають тимчасовий дах над головою. Фахівці, які там працюють, проконсультують щодо юридичних кроків, які можна зробити, а також запропонують різні форми психологічної підтримки, такі як індивідуальна або групова терапія. Підтримку жертвам злочинів пропонують також центри, що діють в рамках Фонду допомоги жертвам злочинів і постпенітенціарної допомоги. Вони можуть надати фінансову допомогу, наприклад, оплатити медичну допомогу, ліки, тимчасове житло, навчання та курси підвищення професійної кваліфікації.
Підтримку можна отримати від неурядових організацій, які часто керують вищезгаданими центрами. Ось кілька прикладів підтримки, яку можна отримати. Фундація «Центр прав жінок» (cpk.org.pl) пропонує психологічну підтримку, юридичну підтримку, консультації з питань кар'єри. Організація пропонує безпечний притулок, керуючи Спеціалізованим центром підтримки у Варшаві та Краківським сестринським центром, де можуть знайти притулок жінки, які зазнали насильства і були змушені покинути домівку через загрозу власній безпеці або безпеці своїх дітей. Жінки з інших міст також можуть звертатися до цих центрів.
800 10 77 77 — це спеціальний номер телефону, створений Центром прав жінок для українських біженок. Жінки можуть отримати психологічну та юридичну допомогу, інформацію про доступну соціальну, житлову та матеріальну допомогу в Польщі. Телефон працює з понеділка по п'ятницю з 15:00 до 20:00. Розмова ведеться українською мовою.
З ініціативи Національної ради юридичних консультантів створено Координаційний центр правової допомоги. У березні-квітні 2022 року було відкрито гарячу лінію: +48 800 088 544. За цим телефоном чергують, зокрема, юристи з України.
У Польщі законодавство про аборти було посилено за часів правління партії «Право і справедливість». Легальний аборт можливий лише у випадку, якщо вагітність є наслідком забороненої дії, наприклад, зґвалтування, або якщо вона загрожує життю чи здоров'ю жінки. У випадку незапланованої, небажаної вагітності доступна підтримка з боку неурядових організацій. Це, наприклад, Фонд жінок і планування сім'ї FEDERA. Активісти надають, серед іншого, інформацію про аборти за кордоном, допомагають з абортами в Польщі в тих випадках, які дозволяє законодавство. Більше інформації можна знайти на сайті federa.org.pl.
Якщо партнер має алкогольну залежність, можна повідомити про це в комісію гміни з вирішення алкогольних проблем (вони знаходяться при управліннях гмін). Це може зробити будь-хто, наприклад, сусіди або така установа, як центр соціального забезпечення чи поліція. Дедалі частіше це роблять роботодавці. Комісія викликає людину і намагається мотивувати пройти добровільне лікування від наркозалежності. Якщо це не допомагає, людину можуть відправити на примусове лікування. Можна звернутися за підтримкою до наркологічного центру. Безкоштовне лікування надається в консультаційних центрах для наркозалежних, наркологічних кабінетах і лікарняних відділеннях детоксикації, що мають договір з Національним фондом охорони здоров'я. На примусове лікування від наркоманії можуть направити лише неповнолітнього або особу, яка скоїла злочин під впливом наркотиків.
— Перше, що спадає на думку — постарайтеся пам'ятати про себе і своє благополуччя. Не рятувати силою, жертвуючи собою і своїм часом. Визнати, що ви безсилі проти пияцтва іншої людини і «не можете лікуватися замість неї». Натомість ви можете лікувати себе, дізнатися про різні способи подолання ситуації, звернутися за підтримкою до терапевта, пройти індивідуальну та/або групову терапію для співзалежних, — радить Катажина Червонка, нарколог-психотерапевт на порталі для людей, які живуть із залежністю: stopuzaleznieniom.pl.
Організації діляться знаннями. Варшавське відділення Soroptimist International запрошує скористатися «Вимірювачем насильства» — простим інструментом, який дозволяє, відповісти на запитання і визначити, чи є стосунки партнерськими і заснованими на взаємній згоді, чи вони токсичні. Вимірювач насильства доступний на сайті violenceometer.org.
Невеликий пакуночок, який ви взяли перевезти для когось незнайомого з України в Польщу може вам коштувати кількох років свободи. Ви можете перевозити подушку, а там на кордоні знайдуть заховані коштовності. Ви беретесь доставити комусь ліки, а це, зʼясовують митники, насправді наркотичні препарати. Ви дуже ризикуєте, коли робите комусь таку послугу. Адже за все заборонене для перевезення через кордон, виявлене у вашому багажі, відповідаєте саме ви, а не хтось, хто вас попросив про перевезення «передачки». Як убезпечити себе і не порушити закон, розповідає адвокат Регіна Гусейнова-Чекурда:
За даними порталу GetHome.pl українці купують у Польщі більше квартир, ніж решта іноземців. Близько половини всіх придбаних об'єктів нерухомості не громадянами Польщі припадає на українців.
Ірина Базанова із чоловіком купили квартиру для доньки-студентки у Варшаві. Зупинили вибір на помешканні в низькій забудові під Варшавою вартістю 565 000 злотих та площею 50 м2. Сьогодні ціни на нерухомість у Варшаві зросли і вартість готового житла на вторинному ринку становить 12-18 тисяч злотих за квадратний метр в залежності від району. Але постає питання й щодо того як переказати гроші закордон.
Гроші на житло перевозили всією ріднею 2 тижні
«Ще до війни ми продали квартиру в центрі Києва, яка дісталася дочці у спадок від бабусі. Гроші поклали в банківську ячейку та думали вкласти їх у нерухомість у Києві. Після вторгнення Росії в Україну плани змінилися, у Варшаві дуже подорожчало житло, вирішили не витрачати на оренду і купити своє. Гроші перевозили всією ріднею та хорошими знайомими протягом двох тижнів, бо декларувати кошти – шалено складний процес», – ділиться досвідом Ірина.
У польському банку сім'ї потрібно було надати документи, що підтверджують легальність походження коштів – для цього довелося перекласти документи про продаж квартири у Києві та документи про спадщину. Без цього покласти велику суму на рахунок вкрай проблематично. Кожен банк має свої вимоги, але, як правило, у Польщі звітують за суму понад €15 000, хоча деякі фінустанови можуть запитати про походження і набагато меньших коштів. Із плюсів: громадянам України можна оформити іпотеку на нерухомість та навіть стати учасником державної програми іпотеки під 2%.
«Коли купували квартиру в Берліні, на нас дивилися із подивом: звідки у мігрантів такі гроші?»
Німеччина стала другою країною після Польщі, куди поїхало найбільше українців після початку повномасштабного вторгнення. І хоча про масову купівлю нерухомості не йдеться, багато наших земляків, зважилися на покупку своїх квадратних метрів в цій країні. В невеликих містах ціни на житло коливаються в межах €2-4 тисяч за квадратний метр, а ось в Мюнхені починаються від €8 тисяч, а у Франкфурті – від €6 тисяч за квадратний метр і вище. У Берліні ціна квадратного метра стартує від 7 тисяч євро.
«Самі німці дуже часто орендують житло все життя, бо не можуть собі дозволити собі його купити. Тож коли ми купували квартиру у Берліні, на нас дивилися із подивом: звідки у мігрантів такі гроші? У мого чоловіка бізнес, тому підтвердити легальність коштів ми могли, але наскільки я знаю, багато забезпечених українців не спромоглися купити тут житло, тому що не підтвердили легальність грошей – тут з цим дуже суворо. Втім, суворо з усім, бо за несплату податків чи комунальних платежів – житло забирають», – розповідає українка Ліна Іваниця.
Сам процес купівлі дуже довгий, складається з п'яти етапів і займає приблизно три місяці. Купівля нерухомості не дає іноземцю додаткових вигод чи права на отримання посвідки на проживання – для цього необхідно проживання в країні не менше 5 років та мати офіційне працевлаштування.
Але найбільше українку здивувало те, що німецькі продавці забрали з квартири старий ламінат.
«Нас відразу запитали, чи робитиме ми новий ремонт. Ми планували це робити, тому дозволили забрати старі меблі, але колишні господарі пішли далі та вивези навіть ламінат. Не знаю, куди вони мають намір його застосувати», - дивується жінка.
Найбільша база нерухомості Німеччини представлена на ресурсах Immobilien Scout 24 та immowelt.de. Коли об'єкт обрано, то покупецю слід ознайомитися із поземельною книгою (Grundbuch) та подивитися всю історію нерухомості, а також житловий статут, протоколи зборів власників, економічний план та розрахунок комунальних платежів. Оплачується нерухомість тільки з рахунку в німецькому банку – опція SWIFT переказів недоступна. Для здійснення угоди також необхідно підтвердити фізичну адресу в Німеччині. Іпотека чи розстрочка для українців не передбачена.
Власник іспанської нерухомості може претендувати на громадянство
Іспанія користується популярністю у громадян України також – і тут реально оформить іпотеку під 2-4% терміном до 20 років, але потрібно ретельно обирати банк, оскільки у багатьох фінансових установах великий відсоток відмови іноземцям. Цю інформацію можна знайти на формах.
З документів вимагатиметься довідка про відсутність кредитної заборгованості, підтвердження легальності походження коштів, документи з місця роботи та рекомендаційний лист із банку, деякі банки ще просять довідку про несудимість.
Усі документи мають бути перекладені присяжним перекладачем. Процес купівлі зі сплатою податків триває приблизно місяця. На відміну від Німеччини, власник іспанської нерухомості може претендувати на дозвіл на проживання та пізніше громадянство. Ціна стартує від €1500 євро за квадратний метр, залежно від регіону. До речі, громадяни Польщі часто купують нерухомість в Іспанії. Найдорожчі регіони – Балеарські острови та Мадрид. Ціни там коливаються від €3200 –3600 за квадратний метр. Популярна Каталонія починається від 2100 євро за квадрат. Нерухомість Валенсії та Наварро коштує приблизно €1500-1600 за квадратний метр.
Гроші перевозять на флешці: легальність під питанням
Ріелтор Юлія Залуцька пояснює основні нюанси, які мають знати іноземці під час купівлі нерухомості за кордоном. Найголовніший нюанс полягає в тому, що в країнах Євросоюзу не можна купити нерухомість за готівку – така опція доступна в Туреччині та ОАЕ та про легальність там не питають.
«У Польщі та інших країнах Євросоюзу всі операції з купівлі нерухомості відбуваються за безготівковим розрахунком. Відкрити рахунок не проблема, але перерахувати на нього гроші або перерахувати їх на рахунок продавця з України зараз не так просто, як раніше – Нацбанк встановив обмеження на такі перекази», – пояснює фахівець.
Перевозити готівку за кордон, щоб покласти їх на рахунок у країні Євросоюзі, теж не просто – дозволений максимум без декларування становить €10 000 на особу. Все, що вище, треба декларувати.
Але тут є нюанс. Вивозити за межі України можна лише ті кошти, які знято з власного банківського рахунку. Навіть якщо ви можете підтвердити легальність коштів, то готівка все одно має проходити через банк. Це дуже дивно, але спочатку кошти потрібно покласти на рахунок, а потім зняти. І всі виписки про походження грошей обов'язково потрібно зберегти, оскільки вони стануть у нагоді і на кордоні, і в іноземному банку», - пояснює Юлія Залуцька.
Сьогодні в українському банку фізична особа може зняти з рахунку понад сто тисяч гривень на день (це приблизно €2564 євро). Тобто знімати гроші на житло вартістю €100 000 доведеться приблизно 40 днів. Знімати готівку з української банківської картки за кордоном теж можна з обмеженням до 100 000 гривень на місяць (€2564), хоча розраховуватися в магазинах можна без ліміту.
На формах активно обговорюють опцію купівлі криптовалюти, щоб уникнути лімітів. На перший погляд, схема дуже проста – можна купити криптовалюту зі стійким курсом (стейблкоїн) та продати її в інтернеті з оплатою на іноземний рахунок. Однак провезти гроші можна просто на флеші та без додаткових декларацій – для цього рекомендують придбати апаратний гаманець Ledger і на нього покласти криптовалюту. А потім покласти гроші на рахунок у іноземному банку. Ця ідея активно обговорюється на форумах, але її легальність під питанням і поки що не має чіткого регламенту.
За словами фахівця, у всіх фінансових установах є різний поріг суми, яку потрібно документально підтвердити. Наприклад, в Іспанії в деяких банках можна покласти на рахунок 50 000 євро і не звітувати, а законодавство Великобританії дозволяє покласти на рахунок до 100 000 фунтів без митної декларації.
Щоб підтвердити легальність коштів за кордоном, підійде довідка про заробітну плату за останні кілька років або документ про продаж квартири, автомобіля чи іншого майна в Україні, але він має термін давності – не більше двох років.
Марія Гурська, шефредакторка онлай-видання Sestry, у своїй колонці для New Eastern Europe до секунди знову проживає ті дні — початок Революції Гідності — коли все в нашій країні змінилось назавжди. «Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти», — згадує журналістка.
Марія Гурська, журналістка та телеведуча, була свідком і Помаранчевої, і Революції Гідності. Фото: приватний архів
Для мене все почалося на нічній Соборній площі у Вільнюсі, де ще не було ані душі. З неба сипала снігова мжичка, тьмяно світив ліхтар на камері литовського оператора, який був одночасно й моїм водієм, й ангелом-охоронцем.
Годину тому я прилетіла з Києва. Вільнюс ще спав, на вулицях панувала тиша. Та за декілька хвилин я мала включитись у ранкові новини — в один із перших етерів нового українського телеканалу «Еспресо», до запуску якого наша молода команда готувалася всю осінь. Це був важливий для мене день, але ще важливіший — для України.
Пряме включення із Вільнюса, де весь світ очікував на підписання Віктором Януковичем Угоди про асоціацію. 28 листопада 2013 року. Фото: Микола Княжицький
«Доброго ранку, студіє! З вами Марія Гурська з прямим включенням з Вільнюса. Саме тут сьогодні очікується історичне підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Місто приймає високих гостей з усієї Європи, серед них і президент України Віктор Янукович. Чи підпише він угоду? Це — головна інтрига Саміту. Та від цього кроку залежить європейське майбутнє України. Громадянське суспільство, затамувавши подих, чекає позитивних новин!», — говорячи цей текст на темній площі Вільнюса я все ще вірю, що моя молодість може пройти в Україні у складі ЄС. Та обличчям вперто течуть чи то сльози, чи то мокрий сніг.
Мітингувальники намагались прорватись до будівлі уряду. Сталась сутичка із правоохоронцями. У хід пішли сльозогінний газ, каміння та кийки. Київ, 24 листопада 2013 року. Фото: Genya Savilov/AFP/East News
Та доба не принесла нам нічого доброго. На Саміті Східного партнерства, який проходив 28-29 листопада 2013 у литовській столиці, Янукович заявив про діалог з Росією. І сів поруч з білоруською делегацією. Вночі, повертаючись в Україну, весь літак Вільнюс-Київ занурився в морок жаху, дивлячись на мобільних телефонах стріми з Майдану. Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти.
Вже вранці 30 листопада кияни почали виходити на Майдан, а першого грудня до них приєдналися сотні тисяч людей зі всієї України. Еспресо вело цілодобову трансляцію з центру Києва і паралельні дискусії з лідерами в студії. Активісти Революції приходили на етер в светрах, що пахли вогнищами Майдану, а ведучі після програм бігли на головну площу країни, прихопивши собою кілька шин і трохи бензину.
Вже не було страшно — бо журналісти, лідери, громадські активісти і прості люди стали пліч-о-пліч на боротьбу з мороком і безнадією, в які намагався занурити Україну продажний президент і перевертні з ФСБ.
Ми, українці, вміємо робити революції і воювати. Що б там хто не казав, але частина з нас пам'ятає історію і здатна проводити паралелі із власним життям. Як історик за освітою я точно про це знаю. 2004-го року під час Помаранчевої революції професори мого Київського університету Шевченка говорили нам, студентам: «Діти, ідіть на Майдан боротися за свою свободу!». Ми йшли тоді. І зараз зібралися знову.
2013-го року у студії Еспресо зі мною працював оператор Ігор. У нього було підбите око. Чоловіка побив Беркут під час знімання репортажу на Майдані. Та Ігор, як і ми всі, був готовий до нових зіткнень. Усі чекали, що в нашій студії, розташованій у колишньому бомбосховищі житлового будинку, одного дня виб'ють броньовані двері, і нас усіх винесе міліція, запакує в автозаки і вивезе в невідомому напрямку, як це робили тоді щодня. Та боятися, коли в студії сидить 85-річний герой України Левко Лук'яненко, не випадало. Засуджений до розстрілу в СРСР, він провів в радянських таборах 25 років — за боротьбу за незалежність України. Що ж, ми теж не могли спасувати у ті дні.
Закривавлені ноші на Інститутській. З 18 по 21 лютого на Майдані загинули понад 100 осіб. Київ, 20 лютого 2023 року. Фото: Agata Grzybowska/Agencja Wyborcza.pl
Еспресо транслювали на Майдані. Ми давали людям розуміння, що вони не самі. А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна. Море людей несло труни і плакало, а столицею лунала жалобна пісня «Плине кача»:
«Гей, плине кача по Тисині
Мамко ж моя, не лай мені
Гей, залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину».
Наше перше небесне військо, якого ми ніколи не забудемо. Навіть після того, як загиблих від російської війни в Україні стане в тисячі разів більше.
Українці не здалися. Беркут не зміг вбити нас всіх. Ми не дозволили Росії перетворити Януковича на Лукашенка, а Україну — на Білорусь, де на кожного громадянина — по два силовики. Майдан переміг. Але Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу.
27 червня 2014 року між Україною та ЄС було підписано економічну частину Угоди про асоціацію. Політична частина була підписана 21 березня 2014 року у Брюсселі. Люди на Майдані Незалежності святкують цю історичну подію. Фото: Genya Savilov/AFP/East News
І все ж за п'ять наступних років нам вдалося розбудувати армію, реформувати інституції, розвинути культуру, отримати незалежність української церкви. Попри прагнення Росії затягнути нас у чорну діру свого впливу — безправ'я, бездомності, безпам'ятства, безріддя — Україна впевнено перетворювалася на успішну, самостійну, розвинену країну, свідому свого минулого і майбутнього як частини великої європейської родини.
Марія Гурська разом із Віталієм Портниковим у студії телеканалу Еспресо. Фото: приватний архів
19 лютого 2022 року у студії з Віталієм Портниковим ми говорили про те, як варто сприймати прогнози нападу Росії на Україну — про це, з посиланням на розвідки, писали світові ЗМІ. Німецький таблоїд BILD оприлюднив інформацію про плани російських спецслужб та Путіна створити концентраційні табори для українських патріотів (тобто для нас). Агентство Bloomberg випадково зарання опублікувало заголовок про напад Росії на Україну. The Washington Post надрукував мапи наступу Росії на Україну з планами захопити Одесу і Київ. Все це виглядало зловісно. У моїй квартирі вже кілька тижнів стояла запакована велика валізка з моїми та дитячими речами, два вогнегасники на випадок пожеж внаслідок ракетної атаки і рюкзак з консервами, ліками, розчинною їжею і туристичною газовою плитою із запасними балонами.
Ми з Портниковим говорили у красивій освітленій студії про ймовірний напад Росії на Україну, який може стати гуманітарною катастрофою для континенту. Про мільйони біженців в ЄС, бомби і ракети, що можуть впасти на наші міста, російські танки на наших вулицях. Я була у гарній сукні, з бездоганною зачіскою і телевізійним мейкапом. Я не могла уявити, що менш ніж за тиждень невиспана і зла стоятиму в 500-кілометровому заторі з Києва до Львова. З дитиною, мамою і валізками, в які спаковане все наше життя. До того ж, я була вагітна.
Прямі етери зі студії у Львові. Березень 2023 року. Фото: приватний архів
Наступні півроку я вела воєнний телемарафон зі Львова. У живому етері наші журналісти, які терміново евакуювалися на Західну Україну з різних міст Київщини, одягнуті в речі з пунктів допомоги переселенцям, розповідали про звірства росіян в їхніх рідних містах — Бучі, Бородянці, Ірпені. Там, де розстрілювали мирних людей на вулицях і залишали їхні трупи розкладатися на тротуарах — як у середньовіччі. Ми коментували російські бомбардування Драматичного театру в Маріуполі, де під завалами були заживо поховані мами з дітьми, авіанальоти на «Азовсталь», де також були діти, жінки, у тому числі, вагітні, які потім потрапили в полон і зазнали нелюдських знущань, про ракетну атаку на вокзал в Краматорську, де загинули діти, про удар по торговельному центру в Кременчуці, де жертв, згорілих заживо, не могли ідентифікувати рідні, про воєнні злочини росіян на Харківщині та Херсонщині, де ґвалтували немовлят і де в братських могилах познаходили цілі закатовані сім’ї.
Як би страшно це не звучало, я тоді раділа, що моя бабуся Тетяна Шевченко не дожила до цієї війни. Народжена у 1923 році, вона дитиною пережила колективізацію та Голодомор, від батьків знала про Катинь і Сандармох, де обезголовили Польщу та Україну, розстрілявши наші еліти. Юначкою під час Другої світової втекла від німців, коли її хотіли вивезти на примусові роботи, була вислана на Сахалін молодою жінкою і повернулася в Україну вже в похилому віці.
Вона померла щасливою одразу після перемоги Євромайдану. Ракетних атак на Київ її серце б просто не витримало.
Через 6 місяців після початку війни я народила дитину і вперше годувала її груддю у бомбосховищі під звуки сирен. Із немовлям на руках і старшою донькою я виїхала до Польщі. Попри радість від материнства і відкриті обійми наших сусідів, мені ще ніде і ніколи не було так самотньо і темно, як тут, далеко від дому, коли моя країна протистоїть ворогам, а я ні. Та невдовзі я долучилася до боротьби за перемогу. Разом з іншими дівчатами, воєнними мігрантками, за підтримки польських журналістів ми заснували онлайн-журнал Sestry — для українок, розкиданих світом через війну, і для тих, хто вдома бореться за свободу.
Серед нас є Тетяна з немовлям, чоловік якої — воїн ЗСУ — загинув під час деокупації Херсонщини, Олена — телеведуча з Миколаєва — яка працювала охоронницею на будівництві в Варшаві, Анна з Бучі — кінопродюсерка — в будинку якої жили російські військові.
Нам вдалося недорого зняти офіс в старому будинку у Варшаві, який пережив Другу світову. Наш ньюзрум — це велика кімната, в якій, за словами домовласниці, 1 серпня 1944 року зібралися активісти, щоб в домовлений час вирушити на «годину W» і розпалити Варшавське повстання проти тиранії .
Тут ми плануємо матеріали і висвітлення політичних подій, важливих для України, а ще — вирощуємо квіти, п’ємо разом каву, а Олена смажить на кухні смачну картоплю.
Заснована нами платформа потрібна для того, щоб триматись разом — дихати однією метою та допомагати одна одній у повсякденному житті. Ми ділимося порадами і пережитими історіями, нагадуємо про те, що перемога України — це безпека всієї Європи і світу. З дітьми на руках зі шпальт світових медіа і усіх можливих майданчиків ми кричимо про зброю, технології та гроші для України.
Тільки в європейській родині, надійно захищена гарантіями безпеки і ядерною парасолькою НАТО, Україна може бути будинком, двері якого надійно зачинені від зайд, які хочуть розграбувати усе, викрасти наших дітей, зґвалтувати жінок, вбити чоловіків.
Гасло Sestry — «Шлях додому» — безпечного європейського дому, за який українці боролися ці 10 років від початку Революції Гідності, попередні сто років і раніше. Дому, в якому є право, любов і вибір.
За всіх наших рідних, які померли від репресій під час радянської окупації України, в Голодомор, під час Другої світової війни, розстріляних в Бабиному яру і померлих від раку після Чорнобиля, ми обов’язково переможемо і повернемося відбудовувати країну — як колись повернулася з чотирма дітьми через пів планети моя мужня бабуся-українка — і на рідній землі побудувала будинок і виростила онуків.
Я вірю, що наші прабатьки з неба побачать перемогу і радітимуть разом з нами. А я поруч з Віталієм Портниковим стану на Майдані з мікрофоном перед камерою, усміхнуся і скажу:
«Доброго ранку, студіє! Україна перемогла, і ми – вдома!».
Марія Гурська, шефредакторка онлай-видання Sestry, у своїй колонці для New Eastern Europe до секунди знову проживає ті дні — початок Революції Гідності — коли все в нашій країні змінилось назавжди. «Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти», — згадує журналістка.
Марія Гурська, журналістка та телеведуча, була свідком і Помаранчевої, і Революції Гідності. Фото: приватний архів
Для мене все почалося на нічній Соборній площі у Вільнюсі, де ще не було ані душі. З неба сипала снігова мжичка, тьмяно світив ліхтар на камері литовського оператора, який був одночасно й моїм водієм, й ангелом-охоронцем.
Годину тому я прилетіла з Києва. Вільнюс ще спав, на вулицях панувала тиша. Та за декілька хвилин я мала включитись у ранкові новини — в один із перших етерів нового українського телеканалу «Еспресо», до запуску якого наша молода команда готувалася всю осінь. Це був важливий для мене день, але ще важливіший — для України.
Пряме включення із Вільнюса, де весь світ очікував на підписання Віктором Януковичем Угоди про асоціацію. 28 листопада 2013 року. Фото: Микола Княжицький
«Доброго ранку, студіє! З вами Марія Гурська з прямим включенням з Вільнюса. Саме тут сьогодні очікується історичне підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Місто приймає високих гостей з усієї Європи, серед них і президент України Віктор Янукович. Чи підпише він угоду? Це — головна інтрига Саміту. Та від цього кроку залежить європейське майбутнє України. Громадянське суспільство, затамувавши подих, чекає позитивних новин!», — говорячи цей текст на темній площі Вільнюса я все ще вірю, що моя молодість може пройти в Україні у складі ЄС. Та обличчям вперто течуть чи то сльози, чи то мокрий сніг.
Мітингувальники намагались прорватись до будівлі уряду. Сталась сутичка із правоохоронцями. У хід пішли сльозогінний газ, каміння та кийки. Київ, 24 листопада 2013 року. Фото: Genya Savilov/AFP/East News
Та доба не принесла нам нічого доброго. На Саміті Східного партнерства, який проходив 28-29 листопада 2013 у литовській столиці, Янукович заявив про діалог з Росією. І сів поруч з білоруською делегацією. Вночі, повертаючись в Україну, весь літак Вільнюс-Київ занурився в морок жаху, дивлячись на мобільних телефонах стріми з Майдану. Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти.
Вже вранці 30 листопада кияни почали виходити на Майдан, а першого грудня до них приєдналися сотні тисяч людей зі всієї України. Еспресо вело цілодобову трансляцію з центру Києва і паралельні дискусії з лідерами в студії. Активісти Революції приходили на етер в светрах, що пахли вогнищами Майдану, а ведучі після програм бігли на головну площу країни, прихопивши собою кілька шин і трохи бензину.
Вже не було страшно — бо журналісти, лідери, громадські активісти і прості люди стали пліч-о-пліч на боротьбу з мороком і безнадією, в які намагався занурити Україну продажний президент і перевертні з ФСБ.
Ми, українці, вміємо робити революції і воювати. Що б там хто не казав, але частина з нас пам'ятає історію і здатна проводити паралелі із власним життям. Як історик за освітою я точно про це знаю. 2004-го року під час Помаранчевої революції професори мого Київського університету Шевченка говорили нам, студентам: «Діти, ідіть на Майдан боротися за свою свободу!». Ми йшли тоді. І зараз зібралися знову.
2013-го року у студії Еспресо зі мною працював оператор Ігор. У нього було підбите око. Чоловіка побив Беркут під час знімання репортажу на Майдані. Та Ігор, як і ми всі, був готовий до нових зіткнень. Усі чекали, що в нашій студії, розташованій у колишньому бомбосховищі житлового будинку, одного дня виб'ють броньовані двері, і нас усіх винесе міліція, запакує в автозаки і вивезе в невідомому напрямку, як це робили тоді щодня. Та боятися, коли в студії сидить 85-річний герой України Левко Лук'яненко, не випадало. Засуджений до розстрілу в СРСР, він провів в радянських таборах 25 років — за боротьбу за незалежність України. Що ж, ми теж не могли спасувати у ті дні.
Закривавлені ноші на Інститутській. З 18 по 21 лютого на Майдані загинули понад 100 осіб. Київ, 20 лютого 2023 року. Фото: Agata Grzybowska/Agencja Wyborcza.pl
Еспресо транслювали на Майдані. Ми давали людям розуміння, що вони не самі. А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна. Море людей несло труни і плакало, а столицею лунала жалобна пісня «Плине кача»:
«Гей, плине кача по Тисині
Мамко ж моя, не лай мені
Гей, залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину».
Наше перше небесне військо, якого ми ніколи не забудемо. Навіть після того, як загиблих від російської війни в Україні стане в тисячі разів більше.
Українці не здалися. Беркут не зміг вбити нас всіх. Ми не дозволили Росії перетворити Януковича на Лукашенка, а Україну — на Білорусь, де на кожного громадянина — по два силовики. Майдан переміг. Але Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу.
27 червня 2014 року між Україною та ЄС було підписано економічну частину Угоди про асоціацію. Політична частина була підписана 21 березня 2014 року у Брюсселі. Люди на Майдані Незалежності святкують цю історичну подію. Фото: Genya Savilov/AFP/East News
І все ж за п'ять наступних років нам вдалося розбудувати армію, реформувати інституції, розвинути культуру, отримати незалежність української церкви. Попри прагнення Росії затягнути нас у чорну діру свого впливу — безправ'я, бездомності, безпам'ятства, безріддя — Україна впевнено перетворювалася на успішну, самостійну, розвинену країну, свідому свого минулого і майбутнього як частини великої європейської родини.
Марія Гурська разом із Віталієм Портниковим у студії телеканалу Еспресо. Фото: приватний архів
19 лютого 2022 року у студії з Віталієм Портниковим ми говорили про те, як варто сприймати прогнози нападу Росії на Україну — про це, з посиланням на розвідки, писали світові ЗМІ. Німецький таблоїд BILD оприлюднив інформацію про плани російських спецслужб та Путіна створити концентраційні табори для українських патріотів (тобто для нас). Агентство Bloomberg випадково зарання опублікувало заголовок про напад Росії на Україну. The Washington Post надрукував мапи наступу Росії на Україну з планами захопити Одесу і Київ. Все це виглядало зловісно. У моїй квартирі вже кілька тижнів стояла запакована велика валізка з моїми та дитячими речами, два вогнегасники на випадок пожеж внаслідок ракетної атаки і рюкзак з консервами, ліками, розчинною їжею і туристичною газовою плитою із запасними балонами.
Ми з Портниковим говорили у красивій освітленій студії про ймовірний напад Росії на Україну, який може стати гуманітарною катастрофою для континенту. Про мільйони біженців в ЄС, бомби і ракети, що можуть впасти на наші міста, російські танки на наших вулицях. Я була у гарній сукні, з бездоганною зачіскою і телевізійним мейкапом. Я не могла уявити, що менш ніж за тиждень невиспана і зла стоятиму в 500-кілометровому заторі з Києва до Львова. З дитиною, мамою і валізками, в які спаковане все наше життя. До того ж, я була вагітна.
Прямі етери зі студії у Львові. Березень 2023 року. Фото: приватний архів
Наступні півроку я вела воєнний телемарафон зі Львова. У живому етері наші журналісти, які терміново евакуювалися на Західну Україну з різних міст Київщини, одягнуті в речі з пунктів допомоги переселенцям, розповідали про звірства росіян в їхніх рідних містах — Бучі, Бородянці, Ірпені. Там, де розстрілювали мирних людей на вулицях і залишали їхні трупи розкладатися на тротуарах — як у середньовіччі. Ми коментували російські бомбардування Драматичного театру в Маріуполі, де під завалами були заживо поховані мами з дітьми, авіанальоти на «Азовсталь», де також були діти, жінки, у тому числі, вагітні, які потім потрапили в полон і зазнали нелюдських знущань, про ракетну атаку на вокзал в Краматорську, де загинули діти, про удар по торговельному центру в Кременчуці, де жертв, згорілих заживо, не могли ідентифікувати рідні, про воєнні злочини росіян на Харківщині та Херсонщині, де ґвалтували немовлят і де в братських могилах познаходили цілі закатовані сім’ї.
Як би страшно це не звучало, я тоді раділа, що моя бабуся Тетяна Шевченко не дожила до цієї війни. Народжена у 1923 році, вона дитиною пережила колективізацію та Голодомор, від батьків знала про Катинь і Сандармох, де обезголовили Польщу та Україну, розстрілявши наші еліти. Юначкою під час Другої світової втекла від німців, коли її хотіли вивезти на примусові роботи, була вислана на Сахалін молодою жінкою і повернулася в Україну вже в похилому віці.
Вона померла щасливою одразу після перемоги Євромайдану. Ракетних атак на Київ її серце б просто не витримало.
Через 6 місяців після початку війни я народила дитину і вперше годувала її груддю у бомбосховищі під звуки сирен. Із немовлям на руках і старшою донькою я виїхала до Польщі. Попри радість від материнства і відкриті обійми наших сусідів, мені ще ніде і ніколи не було так самотньо і темно, як тут, далеко від дому, коли моя країна протистоїть ворогам, а я ні. Та невдовзі я долучилася до боротьби за перемогу. Разом з іншими дівчатами, воєнними мігрантками, за підтримки польських журналістів ми заснували онлайн-журнал Sestry — для українок, розкиданих світом через війну, і для тих, хто вдома бореться за свободу.
Серед нас є Тетяна з немовлям, чоловік якої — воїн ЗСУ — загинув під час деокупації Херсонщини, Олена — телеведуча з Миколаєва — яка працювала охоронницею на будівництві в Варшаві, Анна з Бучі — кінопродюсерка — в будинку якої жили російські військові.
Нам вдалося недорого зняти офіс в старому будинку у Варшаві, який пережив Другу світову. Наш ньюзрум — це велика кімната, в якій, за словами домовласниці, 1 серпня 1944 року зібралися активісти, щоб в домовлений час вирушити на «годину W» і розпалити Варшавське повстання проти тиранії .
Тут ми плануємо матеріали і висвітлення політичних подій, важливих для України, а ще — вирощуємо квіти, п’ємо разом каву, а Олена смажить на кухні смачну картоплю.
Заснована нами платформа потрібна для того, щоб триматись разом — дихати однією метою та допомагати одна одній у повсякденному житті. Ми ділимося порадами і пережитими історіями, нагадуємо про те, що перемога України — це безпека всієї Європи і світу. З дітьми на руках зі шпальт світових медіа і усіх можливих майданчиків ми кричимо про зброю, технології та гроші для України.
Тільки в європейській родині, надійно захищена гарантіями безпеки і ядерною парасолькою НАТО, Україна може бути будинком, двері якого надійно зачинені від зайд, які хочуть розграбувати усе, викрасти наших дітей, зґвалтувати жінок, вбити чоловіків.
Гасло Sestry — «Шлях додому» — безпечного європейського дому, за який українці боролися ці 10 років від початку Революції Гідності, попередні сто років і раніше. Дому, в якому є право, любов і вибір.
За всіх наших рідних, які померли від репресій під час радянської окупації України, в Голодомор, під час Другої світової війни, розстріляних в Бабиному яру і померлих від раку після Чорнобиля, ми обов’язково переможемо і повернемося відбудовувати країну — як колись повернулася з чотирма дітьми через пів планети моя мужня бабуся-українка — і на рідній землі побудувала будинок і виростила онуків.
Я вірю, що наші прабатьки з неба побачать перемогу і радітимуть разом з нами. А я поруч з Віталієм Портниковим стану на Майдані з мікрофоном перед камерою, усміхнуся і скажу:
«Доброго ранку, студіє! Україна перемогла, і ми – вдома!».
Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.
Фото: Vadim Ghirda/AP/East News
Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?
І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?
Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.
Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток
Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.
Суфражистки в Нью-Йорку 1912 року на параді за права жінок. Фото: Wikipedia
Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.
Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.
Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів
Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.
Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.
Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.
Під час Другої світової війни теж неможливо було обійтися без червоної губнички. Фото: AKG Images/East News
Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами
На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.
У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».
Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.
Журналістка Наталя Вальох і її улюблена червона помада. Фото: Приватний архів
Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.
Фото: Vadim Ghirda/AP/East News
Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?
І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?
Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.
Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток
Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.
Суфражистки в Нью-Йорку 1912 року на параді за права жінок. Фото: Wikipedia
Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.
Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.
Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів
Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.
Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.
Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.
Під час Другої світової війни теж неможливо було обійтися без червоної губнички. Фото: AKG Images/East News
Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами
На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.
У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».
Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.
Журналістка Наталя Вальох і її улюблена червона помада. Фото: Приватний архів
Розмірковування про майбутнє України, які зараз ми бачимо на сторінках періодичних видань й чуємо у виступах на представницьких конференціях, здаються мені чимось схожим на хіромантію. Адже життя у темряві війни вимагає насамперед зосередження на головних задачах — перемозі у цій війні, закінченню бойових дій, виживанні населення. По кожному з цих пунктів ми ще дуже далекі навіть не до втілення у життя, а до розуміння термінів такого втілення…
До яких результатів призведуть, у кінцевому рахунку, наступи українських Збройних сил на окупованих територіях? Чи будуть у Росії сили й можливості здійснювати власні наступи й окуповувати нові території України? Наскільки реалістичним є розрахунок на перемовини, які рано чи пізно мають поставити крапку на активній фазі бойових дій й перевести війну у період багаторічного виснажливого протистояння? Або все ж таки війну можна просто закінчити? Але на яких умовах? Коли? Чи йде мова про найближчі роки чи найближче десятиліття? Якою буде у такому разі демографічна ситуація у країні? Як багато людей забажає повернутися до України з вимушеної еміграції й як багато людей залишить країну після закінчення бойових дій? Що буде з народжуваністю? Як виглядатиме економіка? Коли Україна отримає контроль над власними портами?
Можна задавати ще десятки таких питань й усвідомлювати найголовніше — на них немає реалістичної відповіді. Кожний, хто намагається відповідати, розповідає вам не про перспективи, а про власне бажання перспектив. Це може бути ідеальна картина, яка не втілиться у життя просто тому, що для неї не буде реальних умов. А може бути песимістичний портрет майбутнього — й ми також не побачимо такої ситуації насправді просто тому, що не буде таких трагічних обставин, за яких намальована картина стала б правдою.
Для реалістичного спостерігача війна — найбільший виклик саме тому, що поки вона продовжується ти не можеш знати про майбутнє буквально нічого. Все може змінитися буквально за одну годину після фатального обстрілу чи вирішального бою.
Й водночас може нічого не змінюватися місяцями, з перервами на спорадичні воєнні операції, ракетні обстріли або прильоти безпілотників. Саме тому людям, які запитують мене коли закінчиться війна або яким буде післявоєнне майбутнє, я завжди відповідаю просто: живіть сьогоднішнім днем й не намагайтесь вигадати майбутнє. Це майбутнє буде зовсім не таким, яким його уявляєте ви або таким, яким його уявляю я.
Разом із цим відсутність майбутнього — це зовсім не привід не думати про те, на яких цінностях має будуватися післявоєнна Україна. Вже сьогодні ми можемо сказати про найголовніше: план Кремля по демонтажу української державності зазнав поразки. Так, Володимир Путін не відмовився від цього зловісного плану й, поки житиме й керуватиме Росією, докладатиме неабияких зусиль для його втілення у життя. Але це не означає, що у нього вийде.
Отже, єдине на що ми можемо розраховувати у майбутньому впевнено — так це на державу. Однак сам план її розбудови потребуватиме відповідальності й взаємоповаги від тих, хто вирішіть залишитися в України після війни або повернутися додому. Це буде непростий вибір життя у зруйнованій країні з мільйонами проблем й невизначеними перспективами й без відповідальності й взаємоповаги її не відновити.
Перше, про що треба подумати — так це про пріоритети. Ми завжди бажали жити в успішній багатій державі, однак цінність України зовсім не у цьому. Україна може бути успішною й багатою, а може бути бідною й кризовою, але вона все одно залишатиметься Україною. Якщо ви хочете жити в успішній і багатій державі, я щиро раджу вам еміграцію. Якщо ви хочете будувати Україну, залишатися українцями й виховувати як українців своїх дітей — ваше місце тут. Ця країна — просто притулок для українства і українців, не більше, але й не менше. Й так, такий притулок теж може бути й успішним, й багатим, й сучасним, й некорумпованим. Але шанс того, що таку Україну ви за свого життя не побачите, є дуже великим.
Якщо ви хочете створити умови для появи саме такої України у майбутньому — ризикуйте. Якщо кожний прожитий тут рік у очікуванні змін буде наповнювати вас розчаруванням й призводити до депресії — значить, це випробування не для вас.
Але в момент, коли ви вирішите, що про Україну можна забути, згадайте, як ви перелякалися 24 лютого 2022 року, що вона ось-ось і зникне з мапи світу. Згадали? Ну тоді, можливо, їй потрібні саме ви? Можливо, якщо ви залишите країну або опинитесь у «внутрішній еміграції», Україну будуватимуть інші люди.
Звичайно, це розмова якраз на майбутнє — майбутнє, якого ми не знаємо й ще довго не знатимемо. Але щоб зробити правильний вибір, діалог потрібно починати саме зараз. Й, до речі, це має бути навіть не діалог з друзями й знайомими. Й не діалог з самим собою.
Це має бути діалог з Україною — так-так, з тією Україною, яку ви хотіли б побудувати після цієї війни.
Розмірковування про майбутнє України, які зараз ми бачимо на сторінках періодичних видань й чуємо у виступах на представницьких конференціях, здаються мені чимось схожим на хіромантію. Адже життя у темряві війни вимагає насамперед зосередження на головних задачах — перемозі у цій війні, закінченню бойових дій, виживанні населення. По кожному з цих пунктів ми ще дуже далекі навіть не до втілення у життя, а до розуміння термінів такого втілення…
До яких результатів призведуть, у кінцевому рахунку, наступи українських Збройних сил на окупованих територіях? Чи будуть у Росії сили й можливості здійснювати власні наступи й окуповувати нові території України? Наскільки реалістичним є розрахунок на перемовини, які рано чи пізно мають поставити крапку на активній фазі бойових дій й перевести війну у період багаторічного виснажливого протистояння? Або все ж таки війну можна просто закінчити? Але на яких умовах? Коли? Чи йде мова про найближчі роки чи найближче десятиліття? Якою буде у такому разі демографічна ситуація у країні? Як багато людей забажає повернутися до України з вимушеної еміграції й як багато людей залишить країну після закінчення бойових дій? Що буде з народжуваністю? Як виглядатиме економіка? Коли Україна отримає контроль над власними портами?
Можна задавати ще десятки таких питань й усвідомлювати найголовніше — на них немає реалістичної відповіді. Кожний, хто намагається відповідати, розповідає вам не про перспективи, а про власне бажання перспектив. Це може бути ідеальна картина, яка не втілиться у життя просто тому, що для неї не буде реальних умов. А може бути песимістичний портрет майбутнього — й ми також не побачимо такої ситуації насправді просто тому, що не буде таких трагічних обставин, за яких намальована картина стала б правдою.
Для реалістичного спостерігача війна — найбільший виклик саме тому, що поки вона продовжується ти не можеш знати про майбутнє буквально нічого. Все може змінитися буквально за одну годину після фатального обстрілу чи вирішального бою.
Й водночас може нічого не змінюватися місяцями, з перервами на спорадичні воєнні операції, ракетні обстріли або прильоти безпілотників. Саме тому людям, які запитують мене коли закінчиться війна або яким буде післявоєнне майбутнє, я завжди відповідаю просто: живіть сьогоднішнім днем й не намагайтесь вигадати майбутнє. Це майбутнє буде зовсім не таким, яким його уявляєте ви або таким, яким його уявляю я.
Разом із цим відсутність майбутнього — це зовсім не привід не думати про те, на яких цінностях має будуватися післявоєнна Україна. Вже сьогодні ми можемо сказати про найголовніше: план Кремля по демонтажу української державності зазнав поразки. Так, Володимир Путін не відмовився від цього зловісного плану й, поки житиме й керуватиме Росією, докладатиме неабияких зусиль для його втілення у життя. Але це не означає, що у нього вийде.
Отже, єдине на що ми можемо розраховувати у майбутньому впевнено — так це на державу. Однак сам план її розбудови потребуватиме відповідальності й взаємоповаги від тих, хто вирішіть залишитися в України після війни або повернутися додому. Це буде непростий вибір життя у зруйнованій країні з мільйонами проблем й невизначеними перспективами й без відповідальності й взаємоповаги її не відновити.
Перше, про що треба подумати — так це про пріоритети. Ми завжди бажали жити в успішній багатій державі, однак цінність України зовсім не у цьому. Україна може бути успішною й багатою, а може бути бідною й кризовою, але вона все одно залишатиметься Україною. Якщо ви хочете жити в успішній і багатій державі, я щиро раджу вам еміграцію. Якщо ви хочете будувати Україну, залишатися українцями й виховувати як українців своїх дітей — ваше місце тут. Ця країна — просто притулок для українства і українців, не більше, але й не менше. Й так, такий притулок теж може бути й успішним, й багатим, й сучасним, й некорумпованим. Але шанс того, що таку Україну ви за свого життя не побачите, є дуже великим.
Якщо ви хочете створити умови для появи саме такої України у майбутньому — ризикуйте. Якщо кожний прожитий тут рік у очікуванні змін буде наповнювати вас розчаруванням й призводити до депресії — значить, це випробування не для вас.
Але в момент, коли ви вирішите, що про Україну можна забути, згадайте, як ви перелякалися 24 лютого 2022 року, що вона ось-ось і зникне з мапи світу. Згадали? Ну тоді, можливо, їй потрібні саме ви? Можливо, якщо ви залишите країну або опинитесь у «внутрішній еміграції», Україну будуватимуть інші люди.
Звичайно, це розмова якраз на майбутнє — майбутнє, якого ми не знаємо й ще довго не знатимемо. Але щоб зробити правильний вибір, діалог потрібно починати саме зараз. Й, до речі, це має бути навіть не діалог з друзями й знайомими. Й не діалог з самим собою.
Це має бути діалог з Україною — так-так, з тією Україною, яку ви хотіли б побудувати після цієї війни.
Марія Гурська: Більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. Польські медіа з посиланням на організаторів протесту говорять, що глибинні причини полягають у корупції на кордоні з українського боку, яка, власне, призвела до дискримінації польських водіїв у чергах на пунктах пропуску. Чи це відповідає це дійсності?
Микола Княжицький: Розмови про те, що причиною блокування кордонів стала корупція з українського боку, не відповідають дійсності. Якщо вона існує, її можна перемогти — для цього в Україні існують антикорупційні органи і прокуратура, так само, як і в Польщі. Польська й українська прокуратури ефективно співпрацюють. Якби були б заяви про те, що на кордоні нібито існує корупція, очевидно, слідчі органи з цим би розібралися.
МГ: Але що тоді мотивує польських перевізників блокувати кордон?
МК: Передусім це політичне питання. Криза на кордоні ініційована проросійським блоком «Конфедерація» [на останніх парламентських виборах партія набрала 7,16% голосів і стала п’ятою, яка подолала п’ятивідсотковий бар’єр і пройшла до Сейму. — Ред.]. І, на жаль, ця політична сила не звертається до чинної влади, а очікує приходу майбутнього уряду Дональда Туска, який зможе почати свою роботу не раніше середини грудня. Поки він сформується, поки минуть усі свята — на розблокування кордону потрібен буде час. За цей час українці залишаться без необхідного їм скрапленого газу, а Україна, до слова, отримує через Польщу 25% необхідного їй скрапленого газу і входить до п'ятірки країн, які є найбільшими його споживачами. Усе це призводить до підвищення цін на паливо. Очевидно, така ситуація вигідна росіянам, які готують масові обстріли української енергетичної структури. Так звані протестувальники також стежать за тим, які саме військові вантажі надходять до України з Польщі. Деякі з них вони пропускають. А деякі, наприклад, комплектуючі для українських підприємств-виробників зброї, і далі стоять у чергах.
МГ: Все більше лунає заяв про блокаду як про операцію спецслужб РФ. Що вказує на те, що до дій перевізників на кордоні причетні росіяни?
МК: У мене немає жодних сумнівів, що це спецоперація Російської Федерації. Росіяни лише потирають руки. Це абсолютно вигідно російській розвідці. Кремль зацікавлений у тому, щоб блокада відбувалася.
Українські водії гріються біля вогнищ. Корчова, 27 листопада. Фото: Omar Marques / Anadolu/East News
МГ: Хто стоїть за блокадою?
МК: За блокадою на кордоні стоять якісь невеликі групи людей — на кожному з пунктів пропуску по 5-6 осіб. Загалом у протесті беруть участь не більше шістдесяти перевізників. При бажанні польська поліція могла б навести лад буквально за п'ятнадцять хвилин. Однак українські водії розповідають, що коли вони під'їжджають до кордону, то саме польська поліція їх зупиняє і направляє до протестувальників. Тобто замість того, щоб завадити діям перевізників, правоохоронці сприяють їм.
МГ: До перевізників приєднались аграрії, які обіцяють стояти на кордоні до початку січня. Чому польська влада на чолі з Моравецьким мовчить?
МК: Аграрії, які приєдналися до перевізників, взагалі не мають жодних підстав протестувати. Після своїх останніх акцій вони отримали дотації і з європейського, і з польського урядів. Українське збіжжя не продається на території Польщі, сільськогосподарська продукція становить не більше 10% — в основному, все це йде транзитом. Тому це все ще раз вказує на політичний підтекст цієї блокади. Чому мовчить нинішній уряд? Бо польська влада на чолі з Моравецьким сподівається перекласти всю відповідальність на майбутній уряд Дональда Туска, який замість того, щоб почати роботу із позитивних речей, буде займатись розблокуванням кордону.
МГ: Хто страждає від цієї блокади найбільше — Україна чи Польща? Хто виграє від дій протестувальників?
МК: Від того, що відбувається на кордоні, страждають передусім польсько-українські відносини. Польща була найближчим другом України. Зараз завдається дуже сильний удар по цій дружбі. Очевидно, страждають прості люди — водії, які стоять на кордоні, польські експортери, українські отримувачі газу, українська енергетична сфера, малі і середні підприємства, які банкрутують через те, що не можуть отримати товари.
Україна, звичайно, повинна була б більше робити для того, щоб розблокувати кордон. Я особисто звернувся з листом і до міністра закордонних справ Кулеби, і до міністра інфраструктури Кубракова, де намагаюся уточнити наступне:
— чого саме вимагають польські перевізники?
— чи були проведені переговори?
— чи були задоволені потреби протестувальників?
— чи українські перевізники якимось чином порушують правило Європейського Союзу про лібералізацію автомобільних перевезень (так званий транспортний безвіз) для того, щоб вивозити продукцію з України та завозити до країни?
— чи оскаржувала Польща це рішення Брюсселю?
За моєю інформацією, нічого такого не відбувається.
Українські водії більше трьох тижнів стоять на кордоні. Фото: Patryk Ogorzałek/Agencja Wyborcza.pl
МГ: Як ви оцінюєте дії польської влади щодо подолання кризи?
МК: Цих дій нема, тож їх не можна оцінити. І, з моєї точки зору, для стратегічних відносин між Україною і Польщею — це дуже велика помилка. Незалежно від того, яка саме партія зараз при владі у сусідній країні. Я маю велику надію на польських політиків, на те, що новий уряд зможе розблокувати цю ситуацію. Але я все ж таки очікую більш активної позиції як від українського уряду, так і від нашого президента.
МГ: Серед ваших друзів є багато польських політиків. Що вони кажуть off the record про блокаду кордону?
МК: Я спілкувався з Павлом Ковалем, депутатом Сейму та головою комітету із закордонних справ, який приїжджав до Києва на роковини Голодомору. Під час свого візиту він мав низку зустрічей — і з президентом Зеленським, і з керівником ОП Єрмаком, і з міністром інфраструктури Кубраковим, і зі спікером Верховної Ради Стефанчуком. Я вірю, що на подібних зустрічах буде розроблено план розблокування кордону. Володимир Зеленський після зустрічі з Ковалем сказав, що треба трошки почекати. Мені здається, що чекати нічого не треба — люди страждають щодня. Українська влада мала б ініціювати швидше розв'язання цієї ситуації.
У таких умовах українські водії перебувають уже більше 3-х тижнів. Фото: Omar Marques/Anadolu/East News
МГ: У 2024-му році у Польщі пройдуть місцеві вибори. Яку роль блокада грає у передвиборчій кампанії тієї самої «Конфедерації»?
МК: Складно про це сьогодні говорити. Я не є польським політиком, але я бачу, що польське суспільство, яке підтримало українців після початку повномасштабного вторгнення, зберегло цю підтримку. Партії, які виступали з антиукраїнськими гаслами, зокрема «Конфедерація», отримали набагато меншу кількість голосів виборців, ніж планували.
МГ: У листопаді Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати з Україною переговори про вступ. Яка роль Польщі у цьому процесі?
МК: Знаю Дональда Туска як політика, який мислить стратегічними категоріями, який обіцяв зробити все для нашої інтеграції до Європейського Союзу, і вірю, що він це зробить.
МГ: Що буде з відключеними опозиційними Еспресо, 5 каналом і Прямим [4 квітня 2022 року представники Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення вимкнули мовлення телеканалів Еспресо, Прямий та 5 каналу в цифровій мережі Т2]?
МК: У звіті Європейської комісії прямо сказано, що з українського ефіру виключені телеканали Еспресо, 5 канал і Прямий. Те, що вони згадуються у цьому документі, говорить про обмеження свободи слова в Україні. Я вірю в те, що коли в нас будуть предметні переговори про членство, Україна зробить все, щоб ці три телеканали, незаконно вимкнені з ефіру, повернулися.
МГ: Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроєкт, який на території нашої країни забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із РФ. В опозиції був свій варіант відповідного документу, автор якого ви. Які кроки потрібні, щоб припинити діяльність російської церкви в Україні?
МК: Російська церква — це церква, очолювана патріархом Гундяєвим, проти якого запроваджені санкції в Україні і в багатьох європейських країнах, а також пов'язані із ним структури. Ми вимагаємо заборони їхньої діяльності, бо вони шкодять національній безпеці. Єврокомісія не може виступати проти цього закону, оскільки це повністю відповідає Конвенції про захист прав людини і практиці Європейського суду з прав людини. На жаль, український парламент затягує з ухваленням цього закону у цілому. Україна, як і будь-яка європейська країна, має дбати про захист своєї національної безпеки, жодним чином не обмежуючи релігійні права віруючих. Урядовий закон пропонує дуже складний механізм, де кожна з громад (а їх більше десяти тисяч) має пройти перевірку. Її робить якась експертна рада, яка ніде законодавчо не закріплена. У випадку, якщо вона побачить зв'язок з російською церквою, готує приписи, які можуть бути оскаржені в суді. Процес заборони російської церкви може зайняти дуже багато років. Це дозволить їй кричати про утиски прав вірних в Україні. Ми пам'ятаємо, як Комуністична партія, заборонена в 2014-му році, судилася аж до 2022-го року. Лише після того, як її лідер Симоненко втік до Росії, ця партія в судовий спосіб була заборонена. І це була одна організація, а тут ми будемо мати десять тисяч організацій. Тому я роблю все, щоб найефективніші норми з мого законопроєкту були перенесені в урядовий закон до другого читання. І мені приємно, що їх уже підтримали як представники влади, так і опозиції. Вірю, що документ буде ухвалений. Якщо ні, ми будемо наполягати на голосування за наш закон.
МГ: Щоб безперешкодно прямувати до ЄС, Україна має виконати рекомендації Венеційської комісії щодо законодавства про права національних меншин, зокрема, щодо мови, освіти та медіа. Представники владної команди в коментарях нашому та іншим медіа стверджують, що проблема з Угорщиною полягає у недосконалості закону про мову. Як автор закону про мову у чому ви тут вбачаєте проблему?
МК: Урядова ініціатива зі змін закону про мову пропонує повернути його у той період, коли він існував в редакції Ківалова-Колесніченка [закон «Про засади державної мовної політики» був ухвалений 3 липня 2012 року. Він передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. — Ред.]. Це фактичне скасування вже ухваленого закону про законодавче забезпечення української мови. Це абсолютно злочинна ініціатива. На жаль, Україна неефективно працювала з Венеційською комісією. В її висновках дуже багато суперечностей. Вони не є обов'язковими для початку прийняття України до Європейського Союзу. І Київ займав дуже пасивну позицію, коли Венеційська комісія під впливом різноманітних, в тому числі й антиукраїнських факторів, готувала свій висновок. Закон про мову і закон про освіту схвалені Конституційним Судом України. Це означає, що вони прирівнюються до Конституції. Ніхто не зобов'язує Україну змінювати свій основний закон або конституційні норми в угоду проросійським силам. Тому ми зробимо все для того, щоб, з одного боку, Україна врахувала певні побажання, які стосуються національних меншин, але щоб цілісність і ефективність закону про мову була абсолютно збережена. ЄС, як правило, знаходить вплив на Угорщину, і думаю, що і цього разу цей вплив буде ефективним.
МГ: Уже 4 грудня у Конгресі США може відбутись голосування щодо мільярдної допомоги для України та Ізраїлю. Наскільки воно, на вашу думку, буде успішним? Що може та повинна робити сама Україна, щоб переконати партнерів надавати підтримку?
МК: Я вірю в те, що ми будемо мати двопартійну підтримку у Сполучених Штатах Америки попри те, що певна група республіканців виступає проти надання допомоги. Але те, що закон, поданий у Конгрес, де йдеться про бажання одночасно підтримати й Ізраїль, і Україну, для нас дуже важливо. Вірю, що буде знайдено компроміс, й Україна буде отримувати підтримку від Сполучених Штатів Америки, оскільки її обстоюють і демократи, і значна частина республіканців.
МГ: Чого очікувати від грудневого саміту ЄС? Що може зашкодити початку перемовин про вступ України до Євросоюзу?
МК: Я вірю, що на грудневому саміті ЄС, буде ухвалено рішення про початок перемовин про вступ до Євросоюзу. Маємо докласти всіх зусиль, виступаючи в єдності, щоб Україна була запрошена до цих переговорів. А вже далі, очевидно, маємо зробити дуже велику роботу, яку багато хто в Україні навіть недооцінює. Тому що для того, щоб привести наше законодавство у відповідність до законодавства Європейського Союзу, для того, щоб захистити наше сільське господарство, місцеве самоврядування, нашу економіку, треба буде провести величезну роботу.
МГ: Ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен пропонує прийняти Україну до Альянсу на ювілейному саміті, який має відбутися наступного року у Вашингтоні. Наскільки реальний такий сценарій?
МК: Я б цього хотів, але дуже складно дати відповідь на це питання. Я вважаю, що прийняття України до НАТО — це єдине, що може зупинити цю війну. У мене нема сумнівів, що на цьому саміті будуть зроблені критично важливі кроки для такого рішення.
МГ: Чи можуть Україні надати реальні гарантії безпеки для тих територій, де нема російських військ?
МК: Ми бачимо, що багато країн, які готувалися вступити до НАТО, наприклад, Швеція чи Фінляндія, отримували відповідні гарантії. І логічно було б надати такі гарантії й Україні.
МГ: Яка вірогідність того, що в Україні у 2024-му році можуть відбутись вибори — як парламентські, так і президентські?
МК: Ми не можемо проводити вибори в умовах воєнного стану, тому що це суперечить Конституції, тому що ми не можемо забезпечити голосування військових, які перебувають на фронті, ми не можемо забезпечити голосування величезної кількості тимчасово переміщених осіб як в Україні, так і за її межами. Хоча, очевидно, влада готувала ці вибори, бо бачить, що підтримка Володимира Зеленського падає. Пов'язано це з величезними очікуваннями, які були обіцяні громадянам чинною владою щодо звільнення всіх територій, щодо нашої перемоги в короткий час. Але ці обіцянки значною мірою були політичними. Люди розчаровуються, втомлюються від війни і менше вірять політикам. Особливо коли бачать, як чинна влада починає конфлікт з військовими, як деякі її представники ображають представників військового командування, представників Генерального штабу. Це впливає на рейтинг Володимира Зеленського. Демократичні вибори під час війни в тій ситуації, в якій є зараз Україна, організувати неможливо. Є різні стадії війни і різні форми війни. Зараз у нас йде гаряча стадія. Попри те, що на фронті нема особливого просування ані з боку агресора, ані з українського боку, це не означає, що бої не відбуваються. Вони відбуваються постійно. Ворог шукає слабкі місця в нашій обороні. Ми не отримуємо вчасно військову техніку, яку нам обіцяє Захід. У таких умовах, звичайно, проводити вибори фактично є неможливим і антиконституційним.
МГ: Таймс пише, що Путін підсилює мережу своїх агентів для дестабілізації України і Європи. РНБО попереджає про сценарій дестабілізації перед Новим роком — наскільки високі ризики, як маємо діяти?
МК: В Україні завжди долю майданів, долю революції вирішує український народ. Жодна інша країна не може на це вплинути. Всі майдани відбуваються лише тоді, коли є загроза українській незалежності. Зараз це проявляється у дестабілізації всередині українського суспільства. Тому українське суспільство є демократично налаштованим і виступає як проти виборів, так і будь-яких збурень, майданів чи революцій. Але це суспільство, безумовно, хоче контролювати владу, перемогти корупцію і зробити все, щоб між військовим і політичним командуванням була спільна позиція, а не чвари. Так само, як і між представниками різних політичних сил.
Українські біженці чекать на перетин кордону. 26 лютого 2022 року. Фото: Shutterstock
МГ: 6 мільйонів українців виїхало після початку повномасштабного вторгнення. Як це вплинуло й продовжує впливати на економіку країни?
МК: Дуже прикро, що така велика кількість людей виїхала з України.Український уряд має робити все, щоб вони якомога швидше поверталися. Багатьом насправді немає куди повернутися, тому що їхні будинки знаходяться на окупованій території або зруйновані. Але якщо Україна буде будувати демократичний лад, якщо люди будуть бачити, що у нашої країни є майбутнє, якщо буде надаватися справжня підтримка всім, хто постраждав від цієї агресії, особливо тимчасово переміщеним особам, то, очевидно, бажання повернутися в людей буде. Попри те, що багато хто хоче лишитися за межами нашої України, величезна кількість людей мріє про повернення додому.
Мирослава Керик – історикиня, соціологиня, відома українка, яка багато років мешкає у Польщі. Вона є головою правління фундації «Український дім», діяльність якого спрямована на допомогу українцям у Польщі. За розбудову добрих взаємин між поляками та українцями у Польщі пані Мирослава нагороджена відзнаками «Золоте віяло» та «Пам’ять справедливих». У 2019 року балотувалася до Сейму Польщі. Була номінована на премію «Варшав’янка року» у 2022 році.
Дні пані Мирослави розписані погодинно. Як змінилася діяльність «Українського дому» від початку війни? З якими проблемами стикаються українці в Польщі? Які суспільні виклики нас чекають? Про це Sestry розпитали Мирославу Керик в ексклюзивному інтервʼю.
Оксана Щирба: Відколи живете у такому шаленому ритмі? Коли почалось повномасштабне вторгнення, пригадайте, будь ласка, ваші дії?
МК: Це був дуже важкий період. За кілька днів до цього померла мама. Все якось одразу в один момент. Це було важко.
В шаленому ритмі я живу давно. Після повномасштабного вторгнення стало значно більше роботи: у 2022 році я нікуди не їздила, а цьогоріч постійно в роз’їздах, намагаюся бути українським голосом у міжнародних дискусіях про війну, про потребу підтримки українських біженців. Під час конференцій наголошую, що люди, які отримали тимчасовий захист, постійно чекають його продовження. Для нормального психічного здоров’я людини потрібна ясність та тривала перспектива. Ми розповідаємо як важливо співпрацювати з місцевими організаціями, котрі найкраще знають свою спільноту. Треба давати їм дотації, щоб вони допомагали біженцям.
Ми знаємо, яка допомога потрібна, і самі можемо допомагати. Наш голос дуже важливий.
Нещодавно я відвідала Європейський форум діаспор, де теж про це говорила: як не бути на маргінесі, як бути включеними у планування політики в державах Європи, бути частиною суспільства.
В Польщі є чимало українців, які приїхали багато років тому і часто не мають свого голосу у соціумі, не мають політичного представництва, виборчих прав. Вони живуть тут, платять податки і є частиною суспільства, тому їм важливо бути включеними в планування політики цих країн.
ОЩ: Що потрібно зробити для того, щоб українці отримали політичне представництво?
МК: Потрібні відповідні дії і з української сторони, і зі сторони держав, де живуть українці. Наприклад, в Україні не врегульоване питання подвійного громадянства, досі точаться гострі дискусії. Від початку великої війни українці стукають в усі можливі двері, мотивують, організовують допомогу на різних рівнях. Якщо вони матимуть подвійне громадянство, то зможуть балотуватись на виборах і стануть мостом між країнами, амбасадорами України за кордоном. Вони можуть бути в місцевих органах влади, кандидатами до парламентів тих чи інших держав – таким чином українці отримають власне представництво.
Якщо громадяни України отримуватимуть польське громадянство, політики вивчатимуть їх проблеми. Це важливий важіль впливу.
Потрібні зміни в українському законодавстві, щоб відкрити можливість для українців за кордоном бути активними – на громадянському та політичному рівнях.
ОЩ: Пані Мирославо, з якими проблемами зараз звертаються українці і наскільки змінилися запити від початку повномасштабного вторгнення?
МК: Як «Український дім» з 24 лютого 2022 року ми фактично стали кризовим центром. Ми надавали інформацію, де знайти нічліг, як отримати гуманітарну допомогу, PESEL. З часом кількість питань розширилася – це і праця, і допомога для дітей, як оформити різні документи. Наприклад, українці почали стикатися з ситуацією, коли їм скасовували статус UKR і виплати на дітей 500+. Повернути PESEL легше, а виплату 500+, значно важче і довше. Для багатьох родин з дітьми це дуже важлива допомога, бо ціни на оренду житла та харчування досить високі. Нині це одна з найчастіших проблем, з якою звертаються українці.
Пані Мирослава пише український радіодиктант разом з іншими учасниками. Фото: приватний архів
Ми працюємо зараз в двох напрямках. Перший – Центр підтримки, де надаємо консультації (працює інфолінія), допомагаємо з поселенням. А другий – інтеграційні та культурні заходи, можливість спілкування та об’єднання в групах підтримки. Усе це дає змогу утримувати психологічну стабільність. Адже культурні заходи мають позитивний терапевтичний вплив на людину.
Інше важливе питання – ситуація з дітьми, зокрема підлітками. Діти, які навчаються онлайн в Україні, не змушені перебувати в польській системі освіти, що має негативні аспекти. Діти, які четвертий рік поспіль перебувають в системі онлайн (до війни онлайн навчання було запроваджено через епідемію COVID – ред.), втрачають навички праці в групі, навички комунікації. І це виклик насамперед для української сторони – як контролювати процес і працювати з польською стороною, щоб відкрити навчальні курси, які дозволять учням наздогнати навчальну програму. Або просто погодитись на те, що діти повинні бути в польській системі освіти.
Чому, наприклад, батьки не хочуть віддавати своїх дітей до польських шкіл? Крім мовного бар'єру, іншої навчальної програми, є побоювання про конфлікти на національній основі. З іншого боку, маємо дітей, які пішли до польських шкіл. Перший рік їм було важко, зараз вони адаптувалися і знайшли своє місце у класі.
ОЩ: Серед поляків активна допомага зменшилася, порівняно з початком війни, коли чи не кожен був готовий прихистити у себе вдома українців. Чому?
МК: Це нормально. Люди втомилися. У кожного є свої проблеми. Своє життя. Війна триває і не всі до кінця розуміють, як це важко. Протягом передвиборчої кампанії в Польщі були розпалювання антагонізму, для політичної вигоди. Звідти була зернова криза, вона, на жаль, погано вплинула на наше ставлення до поляків, які були і є до нас прихильними.
Поляки відчули, що Україна наче невдячна. Але це дуже складне питання. Як бути? Як показати вдячність, коли вона просто є? Як зробити, щоби не було відчуття, що українці не вдячні за ту допомогу, яку отримали від Польщі?
Перед виборами (у Польщі у жовтні ц.р. відбулись парламентські вибори – ред.) спостерігалося розпалювання негативного ставлення до біженців.
ОЩ: Звідки цей негатив?
МК: Це абсолютна політична вигода. Правляча партія (правоконсервативна партія «Право і справедливість» – ред.), яка зараз закінчує своє правління, ще в 2015 році виграла виборчу кампанію, розпалюючи антагонізм і роблячи ворога з біженців із Сирії. Вони вирішили знову використати цю політично маніпулятивну практику для власної вигоди. Проте на парламентських виборах в Польщі восени 2023 року антиукраїнські настрої не спрацювали. Політики, на жаль, не думають довгостроково, що ми сусіди і що у нас є спільний ворог, Росія. І нам треба ставати вище таких тимчасових політичних інтересів. Але на жаль, в правлячої партії немає такого мислення. Йде війна і треба бути спільним фронтом в цій боротьбі.
ОЩ: Важливий напрям Вашої діяльності – інтеграція українського й польського суспільства. Наскільки вдається це робити і з якими основними труднощами стикаєтеся?
МК: Від початку створеннями хотіли інформувати українців про їх права і обов'язки, щоб вони знали, що мають тут права і можуть користуватися ними. Коли українці приїжджають, то стикаються з багатьма юридичними питаннями. Наприклад, коли якісь документи написані польською мовою з використанням складної термінології. Людині потрібно надати доступ до інформації зрозумілою мовою. Офіційна польська мова, скажімо, незрозуміла навіть для самих поляків, бо є дуже складною. Якщо йдеться про інтеграцію, важливо, аби був доступ до культури. В «Українському домі» ми постійно проводимо зустрічі з письменниками, артистами, організовуємо виставки. Ми залучаємо та інформуємо й польське суспільство. Проводимо курси польської мови, які користуються великою популярністю серед українців: у цьому році було майже 100 груп.
Потрібно зберігати українську культуру, ідентичність. Фото: приватний архів
Плануємо розвивати курси української мови; також маємо курси для державних службовців – вони самі зголосились. Крім того, разом з польською організацією Клуб Католицької інтелігенції створили українську школу. Це загальноосвітня українська школа від першого до одинадцятого класу. Ми зробили порівняння польської та української програм. Наші діти навчаються за подвійною програмою – польською та українською. Закінчуючи школу, вони матимуть польські та українські свідоцтва. Це дуже важливо. Якщо захочуть повернутися в Україну, то зможуть там продовжити навчання. Якщо залишаться в Польщі, не зіткнуться з проблемою, що не знають навчального матеріалу і продовжать освіту. Це все важливо для інтеграції. З 2016 року в нас працює суботня школа, куди ходять діти українців, які не мають польського громадянства.
Ми створили суботню школу з метою інтеграції і водночас збереження української ідентичності. Навчаємо мові, культурі, історії, географії. Такі ініціативі досить важливі, якщо йдеться про Україну, яка прагне не втратити цілий потенціал дітей, молоді. Важливо підтримувати та розбудовувати програму суботніх шкіл за кордоном. Досить важливими в діяльності «Українському дому» є клуби українських жінок. Ми почали їх проводити в 2014 році, а після повномасштабного вторгнення зрозуміли, що це дуже важливий проєкт.
Наша мета – надати жінкам психологічну підтримку, спілкування, можливість знайти друзів, отримати своєрідну терапію на різних заняттях. Більше тисячі українок бере участь в цих клубах. Для нас важливо, аби жінки повернулися до нормального психічного стану і могли далі працювати, розвиватися, радіти життю.
ОЩ: Які основні джерела фінансування цих проєктів?
МК: Основне фінансування ми отримуємо від міжнародних організацій, які прийшли до Польщі після повномасштабного вторгнення. Частково маємо кошти зі збірок, які були минулого року, намагаємося заощадливо їх використовувати. Це виклик – знайти подальше фінансування, щоби ми й надалі реалізовували наші програми. Бо якщо їх не буде, боюсь, що українкам і українцям буде важко знайти себе в Польщі, відчувати себе безпечно – в сенсі, коли вони мають доступ до інформації, до організацій, які підтримують їх у скрутній ситуації.
ОЩ: Українці сплачують набагато більше податків, ніж отримують соціальних виплат у Польщі, піднімають місцеву економіку. Чи Польща докладає зусиль, щоб українці залишалися тут якомога довше?
МК: Чим довше йде війна, тим менше людей повернеться. Діти пішли в школу, хтось знайшов роботу, житло. Складно знову все залишати, їхати і починати все спочатку.
Польща не буде нас асимілювати. Бо асиміляція означає, що ми маємо зректися своєї культури, ідентичності і бути поляками. Ми все робимо, щоб протидіяти цьому. Наша українська школа, і заходи, які проводимо, – все для того, щоб зберігати українську ідентичність.
З іншого боку, допомагаємо інтегруватись, вчити польську мову, знати польську культуру і відчувати себе в Польщі частиною суспільства. Нині майже всі українські біженці працевлаштовані, але, на жаль, найчастіше нижче своєї кваліфікації. Звичайно, є люди, які отримують 500+, але якщо додати, скільки вони платять податків і скільки роботодавець платить податків за працівника, то надходження до польського бюджету є більшими, ніж українці отримують допомоги. Звісно, Польща зацікавлена в українцях, які тут мешкають, якщо говорити про ринок праці. Зараз в країні найнижчий рівень безробіття за останні тридцять років. Але і Україна зацікавлена повернути українців – для відбудови країни.
ОЩ: На Вашу думку, зараз Польща краще підготовлена до прийому біженців, ніж рік тому?
МК: Дуже велика частина цієї допомоги ґрунтувалася на тому, що ціле суспільство мобілізувалося, величезна допомога надходила від звичайних громадян та громадських організацій.
Польща хвалиться тим, що не має таборів для біженців. Але це завдяки великій мобілізації громадянського суспільства. І якби, не дай Боже, ситуація 24 лютого повторилася, то такого руху, ентузіазму, як на початку, ймовірно, вже не було би.
Я не впевнена, що державні структури мають фінансові засоби, аби знову допомогти на такому ж рівні. Мабуть, знову підключились би звичайні люди та громадські організації. Дуже важливо, щоб держава мала план на такі ситуації. Я не знаю, чи є такий план, чи є опрацьовані механізми.
ОЩ: Сьогодні Ви для багатьох є мотиватором. Адже двадцять років тому переїхали з України до Польщі, почали з нуля. Яким був Ваш досвід міграції?
МК: Я приїхала до Польщі в аспірантуру Польської академії наук. Тоді ж отримала запрошення на навчання Варшаву. Навіть думала займатися науковою кар'єрою. А потім відбулася Помаранчева революція. Польща дуже підтримала Україну. Для багатьох стало відкриттям, що українці мають такі демократичні цінності, що для них важливі право вибору і свобода вибору.
Варшава вважає, що українки є мешканками міста і така номінація як «Варшав'янкароку» є дуже важливою. Фото: приватний архів
Я була в Києві на Майдані, і після цього було важко повертатися до попереднього способу життя. Для мене і групи однодумців було важливо продовжити діяти. Ми діяли як громадська ініціатива «Наш вибір-Україна». Протягом наступних п’яти років трохи змінювався склад команди. Тоді ми створили організацію «Наш вибір», яка тепер називається фундація «Український дім». Фактично з 2004 року я зрозуміла, що це моє життя, що я погано себе почуватиму, якщо не буду корисною суспільству. Маю важливу місію – бути українським голосом. Ми з командою намагаємося робити все можливе для допомоги українцям. До нас можуть також приходити люди з інших ініціатив та організовувати заходи. Тобто, «Український дім» (Про Фонд - Ukraiński Dom (ukrainskidom.pl) – це відкритий дім для нових ідей. Кожен може завітати до нас, а ми чим зможемо – допоможемо.
ОЩ: За час війни фундація допомогла тисячам українців знайти притулок та отримати допомогу в Польщі. Для ЗСУ та на різні гуманітарні проєкти також збирали кошти…
МК: Так,ми зібрали приблизно п'ять мільйонів злотих. Передали в Україну медикаменти, респіратори, генератори, аптечки. Продовжуємо відправляти допомогу, на регулярній основі.
ОЩ: Як Вам вдалося завоювати любов і українців, і поляків?
МК: Я не знаю, чи мене люблять. Нічого спеціально не робила для цього. Якщо це дійсно так, то мені дуже приємно. Мій пріоритет – бути корисною і допомагати людям. Це не завжди легка праця. Йдеться про дуже активну діяльність, знайомства, створення мережі підтримки з різними організаціями та конкретними людьми. Якщо не маєш багато друзів, організацій як партнерів, то складно щось робити. Тому я і моя команда досить активні в напрямку комунікації. І це, звісно, допомагає.
ОЩ: Що плануєте в найближчі півроку?
МК: Ми продовжимо надавати ті послуги, які зараз доступні. Надалі діятимемо як Центр підтримки і як культурний центр, пропонуватимемо курси польської та української мов. Фактично все, що ми робимо зараз, плануємо розвивати. Звісно, є певні обмеження у фінансуванні, але я вірю, що ми дамо раду і знайдемо вихід. Є дуже багато людей, які потребують нашої підтримки: пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, яким дуже важко водночас працювати і займатися дітьми. Важливо, щоб були ті, хто зможе простягнути руку допомоги цим людям.
ОЩ: Ви бачите себе в політиці? Наскільки номінація на отримання звання «Варшав'янка року» була важливою для Вас?
МК: Щодо політики – пізніше. Може, через чотири роки.
Відносно премії важливо, що Варшава вважає, що українки є мешканками міста. У цьому сенсі для мене така номінація дуже важлива.
ОЩ: Що вас мотивує, робить щасливою? І навпаки, що найбільше розчаровує?
МК: Я щаслива, по-перше, коли моя дитина здорова, добре вчиться і дає собі раду у складних ситуаціях. По-друге – коли ми добре виконуємо свою роботу як «Український дім». І по-третє – коли я бачу, що моя робота має сенс, і вона приносить позитивні результати.
Демотивує, коли б’єшся у якісь двері, а вони не відкриваються. І нечесні люди, які роблять цинічні погані речі для політичної чи власної вигоди.
Загалом допомагає віра, наполегливість та важка праця. Якщо є якісь помилки – отримувати урок, йти далі й шукати нову ціль. Важливо не розчаровуватись від кожної речі, яка не вдалася.
Не уявляю собі, що думає моя донька про те, що таке війна. На війні тато, йому там видали шапку, він постійно кудись їде на машині і годує великих бродячих собак. На війну постійно треба щось купувати. Війна в Україні. Росіяни спалили літак «Мрія», він був дуже великий — і після війни всі українці разом його обов’язково відбудують. На війні загинула мамина знайома тьотя, яка писала книжки і фотографувалася з білим собакою.
Не уявляю собі також, якщо чесно, що вона думає про те, що таке Україна. Україна — це її батьківщина. Але що це значить? Моя донька не народилася там і дуже недовго там жила. В Україні наша Таня Клубнічка (довга історія), Віка і перша Мішина подружка Маріві. В Україні живе собака, який крав Мішині шкарпеточки, коли вона була маленька (вона так це всім розповідає, ніби пам’ятає!). В Україні похилилася червона калина, бо напали росіяни. В Україні продаються книжечки Абабагаламага (це прямо наша больова точка, дитина постійно просить книжечки цього видавництва — не те, щоби в нас їх мало, але якось вона «викупила», що їх існує більше, ніж в нас є, і періодично просить нову — так і каже: «Ти купи вже зараз, бо з України ще довго буде їхати»).
Трирічна Міша ставить багато питань своїй мамі, а хто, власне, є українцями. Фото: приватний архів
Це все цілком реальні цитати з розмов з моєю донькою. Коли ця колонка вийде, їй уже виповниться три. Нещодавно ми йшли з нею по вулиці, і без ніякої передмови вона так захоплено каже мені:
— Мамо, так я українка!
— Звісно, — кажу, — ти — українка!
— Мамо, а ти — українка? — уточнює.
— Абсолютно українка, — кажу.
І тоді моє дитя показує на жіночку, яка іде нам назустріч. Вона темношкіра і в хіджабі.
— Мамо, а ця тьотя — українка?
— Е-е, ні, — кажу я.
А вона ставить загалом дуже правильне запитання:
— А звідки ти знаєш?
Маленька донька Катерини Бабкіної — Міша. Фото: приватний архів
Доводиться зійтися на тому, що я розгублено виголошую якийсь трошки кріповий [з англійської мови жахливий. — Ред.] набір характеристик, які з більшою вірогідністю дозволять визначити в тьоті українку, але закінчую тим, що я точно знати не можу, чи українка ця тьотя, і, звичайно, краще спершу переконатися, а вже потім казати, чи є хтось українкою чи ні.
Моя донька забуває цю ситуацію за 10 секунд, а я ще тижнями кручу в голові, чи може темношкіра жінка, мусульманка, з якихось причин бути чи вважати себе українкою? Гіпотетично — так, звісно, але на практиці — чи є такі українки? Взагалі, хто такі українки в наш час? Я знаю українок, які єврейки, кореянки, білоруски, киримли, народжені від обох литовських батьків, які давно проживають в Україні... І ще кілька цікавих комбінацій. Що їх об’єднує — те, що вони вважають себе українками і стоять зараз за Україну та її незалежність і цінності (деякі прямо фізично стоять, на передовій)? Коли ми не живемо всі разом в своїй Україні, бо на неї скидають бомби потвори, бо її частину злочинно окуповано — що об’єднує нас, таки різних, крім цього усвідомлення, що ми українки та українці?
Я думаю про свою доньку і про те, як формується її національна ідентичність, і це просто щось поза межами зрозумілого. Іноді я говорю про це з іншими мамами таких самих малих українців і українок, які толком-то і не встигли побути українками і українцями. І для інших мам це такий же треш, як для мене. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.
По-перше, як говорити з дітьми про росіян, не травмуючи їх (дітей, росіян не шкода)? Як ізолюватися від хароших рускіх на дитячих майданчиках, не створюючи ситуації напруги, яка є стресовою для малої дитини? Як, не провокуючи конфліктів навколо своєї дитини, зробити так, щоби в садку чи школі яка-небудь Ксєнія чи якийсь Нікіта не лізли з своїм пахожим язиком і взагалі близько не підходили? Я не знаю. Мало хто має відповіді.
У деяких батьків ненависть і біль, і травма настільки сильні, що це перевищує турботу про збереження психіки і стабільного безпечного середовища для дитини. З огляду на те, що відбувається, це нормально, коли батьки виразно виявляють ворожість і декларують ненависть. От тільки що з цього може зрозуміти трирічка, для якої смерть, руйнування, втрати — це просто здебільшого щось абстрактне, не до кінця зрозуміле і тому загалом не страшне (після поранення і смерті Вікторії Амеліної і розмови, яку я мала про це з донькою — я плакала, вона запитувала, я відповідала, — Міша кілька місяців про різних наших знайомих питала: «А він/вона уже помер/ла чи ще ні?» З цікавістю і без драми питала)? Дитині зрозуміло, що є агресія і ворожість до певних людей, але чому? І якщо нормалізуємо цю агресію на умовному дитячому майданчику до росіян, то чому не можна нормалізувати агресію на тому ж майданчику до всіх інших дітей, коли на гойдалку черга?
По-друге, як говорити з дітьми про те, що відрізняє українок і неукраїнок від всіх інших? Вишиванка, любов до пісні, полум’яне серце, сон коло вікон, а дрімота коло плота, вареники, Тарас Шевченко? Так моя донька і вареники в своєму житті лише в Британії і в Франції їла, і Тарас Шевченко в нас в Лондоні у вітальні висить. Міша знає його вірші напам’ять і впізнає його на принтах і в книжках. І, власне, якось спитала мене, чи її подружка Ренн теж читає вірші Тараса Шевченка про качечок?
— Ні, — кажу, — не читає.
І отримую знову резонне запитання:
— А чому?
І в мене просто нема якихось нормальних відповідей на ці запитання, бо по-хорошому я сама не розумію, чого би Ренн не читати Тараса Шевченка теж.
Я стараюся, якщо ми вже поїхали з України, у першу чергу, зберегти психіку і стабільний розвиток моєї доньки, якось акуратно дозувати страшні речі, а говорити здебільшого про любов. До землі — але дитина потім просить замовити їй з України землі з доставкою. До місць і міст — але дитина не пам’ятає українських міст і місць — і любить багато місць і міст неукраїнських. До своїх людей, але тут-таки доводиться визнати, що не всі наші свої люди — українці. Я вмикаю старі українські пісні, показую картини Приймаченко, малюю з донькою писанки і крашанки і навіть одного разу зробила ляльку-мотанку, але також ми слухаємо пісеньки тьоті Саші Кольцової, яку Міша бачила, коли була маленька, і вчимо вірші багатьох наших знайомих тьоть і дядь (на відміну від мене, народженої ще в совку, до речі, коли моя дитина хоче шанобливо звернутися до жаби, то не каже тьотя жаба, а каже пан жаба, я на секунду думаю – може це воно? Але ні, пані і пані — це польське звертання). Я думаю, як звести до якогось спільного знаменника лева Приймаченко, літак «Мрія», пофарбоване яйце, моя вміння плести вінки з квітів і те, через що тато на війні — але так, щоби було нормально зрозуміло трирічці? І що далі я думаю, тим більше здається мені, що замовити кілограм землі не така вже й погана ідея. Просто щоби вся ця любов в ситуації, якщо в ній ми опинилися, стала трошечки менше невловимою.
25 листопада в Україні вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років та масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. Створений сталінським режимом Голодомор 1932-1933 років став найбільшою трагедією за всю українську історію. За різними даними, голод забрав життя від 3,9 до семи мільйонів людей. На сьогодні 28 країн на державному рівні визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відповідну резолюцію торік у грудні ухвалив Європарламент, а Парламентська асамблея Ради Європи — у жовтні цього року. Історик Олександр Зінченко понад 20 років вивчає тему Голодомору. Напередодні презентував документальний проєкт «Голодомор. Літописці», в основі якого щоденники свідків тих страшних подій. Хто ці люди, які скрупульозно фіксували у своїх записах кожну деталь, чому їхні щоденники дуже довгий час були засекреченими та які уроки суспільство має винести із цієї трагедії — про це Олександр Зінченко розповів Sestry.
Олександр Зінченко: «Це фільм про одне з найбільших жахіть нашої історії». Фото: Анастасія Мантач
Наталія Жуковська: Пане Олександре, цьогоріч — 90-ті роковини Голодомору 1932-1933 років. Чи багато ще у нас «білих плям» у вивченні цієї теми?
Олександр Зінченко: Насправді складно сказати, чи залишилося щось, чого ми не знаємо.Наразі ця тема вивчена досить детально. І коли ми говоримо про те, як люди жили-виживали у тих жахливих умовах, про геноцидні плани Сталіна, про ті речі, які стосувалися колаборації з комуністичним режимом, брак реакції світу на всі ці жахливі події, мені здається, що за останні десятиліття все було дуже глибоко досліджено. Тож насправді не так вже й багато лишилося «білих плям» у цій історії.
НЖ: 22 листопада відбувся прем’єрний показ документального циклу «Голодомор. Літописці». Чим цей фільм відрізняється від інших?
ОЗ: Він відрізняється повнотою. Ми намагалися показати причини тих жахливих подій, перебіг і наслідки. Раніше для колег-документалістів було дуже важливо зібрати первісний матеріал, те, що часто називають «усною історією» людей, які були безпосередніми свідками Голодомору. Більшість документальних фільмів базувалися саме на цих надзвичайно важливих джерелах інформації. Ми ж використовуємо абсолютно унікальні джерела, які раніше були не дуже відомими і мало затребуваними документалістами. Це джерела, які відносно нещодавно з’явилися у науковому обігу, — це щоденники літописців Голодомору. На сьогодні відомо про сім таких.
Прем'єра циклу «Голодомор. Літописці». Київ, 22 листопада 2023 року. Фото: Олег Переверзєв
НЖ: Хто вони ці літописці? На чиї дані і свідчення ви спирались при створенні проєкту «Голодомор. Літописці»?
ОЗ: Найбільш інформативні щоденники Нестора Білоуса з села Леб’яже на Харківщині, а також вчительки Олександри Радченко, яка жила у сусідньому селі Велика Бабка. Саме ці люди стають літописцями Голодомору. Вони сумлінно день за днем фіксували ту реальність. Цікаво, що Нестор Білоус вів свій щоденник з 1911 року. Це насправді фантастичний документ епохи. Олександра Радченко розпочала свою справу дещо пізніше. Окрім цих двох людей, літописцем Голодомору був також валлійський журналіст Ґарет Джонс, який приїхав на Харківщину нелегально. Він одним із перших заявив у західній пресі, що в Україні в 1932-1933 роках відбувся Голодомор. Він теж вів свій щоденник, фрагменти якого ми використали у фільмі. А ще брали інформацію з рапортів консула Італії Серджо Ґраденіґо, який кожні кілька тижнів повідомляв Рим про події в Україні. Так само літописцями Голодомору, як це не дивно звучить, виступали працівники комуністичних спецслужб. Вони фіксували, як люди реагували на ту чи іншу подію, що думали.
НЖ: З якою метою люди, які переживали Голодомор, робили свої записи?
ОЗ: Це була необхідність викричатися. Бо кому ти що скажеш? Твої сусіди переживають приблизно те ж саме. Та ж Олександра Радченко мала за кордоном сестру. Чи могла вона написати сестрі, що у них відбувається? Ні. Вона могла розказати це тільки своєму щоденнику. Це така форма сповіді. Адже ти нікому не можеш розказати про свій біль. Насамперед, бо це небезпечно. На тебе донесуть як на контрреволюційний елемент. Хоча, власне, так і сталося згодом. Хтось все ж таки розказав, що ця людина щось пише. У тоталітарному суспільстві було недостатньо славити Сталіна. Злочином був вже брак лояльності. І ось за це Олександру Радченко і Нестора Білоуса посадили до в’язниці. Вони, на щастя, отримали не такі величезні терміни, які комуністична система могла б їм виписати. Вони вийшли з в’язниці і доживали свій вік на Харківщині. Пережили Сталіна. Їхні щоденники ми отримали у спадок від комуністичної системи, з архіву КДБ.
Олександр Зінченко на презентації проєкту «Голодомор. Літописці». Фото: Олег Переверзєв
НЖ: Чому ці щоденники так довго були засекречені?
ОЗ: Відповідь дуже проста — комуністичний режим проіснував 72 роки. Після цього знадобився час, щоб елементарно знайти ці щоденники. Записи Нестора Білоуса були знайдені одними із перших. Його зошити були в одній зі справ харківської філії СБУ. Мені ніколи не траплялося щось подібне, де селянин фіксував усе, що відбувається навколо, та ще й з політичними коментарями. Це була доволі освічена людина, як для свого часу. Ми звикли, що щоденники пишуть інтелектуали. Записи Білоуса — вікно в той світ, в те жахіття, яке переживало українське село в 1932-1933 роках. Люди, які вели щоденники, на той момент чітко розуміли причини, хто і коли ухвалював рішення, які призвели до голоду. І все це зафіксовано. А чому так довго? Бо будь-яке історичне джерело потребує часу на опрацювання.
НЖ: Чи можливо за щоденниками простежити зміни на селі — від початку колективізації і до повної трагедії?
ОЗ: Щоденники для того і пишуться, щоб фіксувати все, що відбувається навколо. Якщо коротко сказати, то такі зміни можна простежити. Як саме? Наприклад, той самий Нестор Білоус придумав своєрідний індекс БігМаку [неофіційний спосіб визначення паритету купівельної спроможності. — Ред.]. У своєму щоденнику він щороку фіксував зміну цін на кілька товарів — на коня, корову, чоботи та пуд хліба. Так от, за його записами, за перші 5 років радянської влади ціна на коня змінилася в 37 мільйонів разів. Ми собі не можемо уявити масштабів інфляції, яку переживала підрадянська Україна. Нестор Білоус пише, що в кінці 1917 року кінь коштує 800 рублів, а в 1923 році — 30 мільярдів рублів. У щоденнику він фіксує також величезну кількість різних подробиць. Зокрема, як відбувалися різноманітні хлібозаготівлі. Українці не хотіли безкоштовно віддавати своїх корів, коней та хліб. Почався спротив. У деяких місцях — інтенсивний. Цілі райони виходили з-під радянської влади, починалися повстання. Нестор Білоус у своїх записах фіксує, що в одному селі вбили голову сільради, в іншому — застрелили двох комсомольців, які приїхали з міста забирати хліб у людей. Але оскільки це були не дуже добре організовані повстання, то комуністична влада поступово їх придушила. І ця історія погано закінчилася.
По суті, Голодомор — це була плата за ці повстання з боку Сталіна.
НЖ: Чи допомагають подібні фільми актуалізувати цю тему?
ОЗ: Більш ніж допомагають. Коли ми робили презентацію першого епізоду фільму «Голодомор. Літописці», то потім багато хто ділився своїми враженнями: «Господи, як це нагадує наш сьогоднішній день!». Тобто всі ті ІПСО, всі ті інформаційні операції Кремля мало чим сьогодні відрізняються від того, що відбувалося в 1933 році. Це при тому, що ми не ставили собі якесь спеціальне завдання проводити паралелі між 1933-м і 2023-м роками. Минуло 90 років, а методи Кремля мало змінилися.
Щороку у День пам'яті жертв Голодомору запалюють свічки — в пам'ять про убитих голодом. Фото: Олег Переверзєв
НЖ: Звідки беруться дані про Голодомор і як вони перевіряються? Наприклад, досі немає точної цифри, скільки жертв цієї страшної трагедії.
ОП: Якщо взяти село Леб’яже на Харківщині, то не лишилося жодної інформації, скільки там загинуло людей у 1932-1933 роках. За виключенням згадки у щоденникуНестора Білоуса. Там було написано, що загинуло близько 500 людей. Це, по суті, єдине джерело, завдяки якому ми знаємо скільки селян померли у тому населеному пункті у ті дні. Коли харківські історики намагалися з’ясувати, скільки ж там загиблих, жодних альтернативних джерел не збереглося — ані записів сільрад, ані даних з рацсів. Напрошується висновок: або ніхто не вів обліку смертності, або ці матеріали були знищені чи загублені, або з ними щось сталося під час Другої світової війни, бо там чотири рази проходив фронт. 4 рази проходив.
Це вкотре підкреслює, що ми ніколи не дізнаємося ані повного списку імен загиблих під час Голодомору, ані точної їхньої кількості.
Як перевірити цю інформацію? Ніяк. Ми можемо тільки перевірити, як кажуть демографи, «надлишкову смертність». Коли йшлося про народжуваність і смертність, то деяка статистика велася. Оцінка всіх цих демографічних показників і процесів дає нам цифру, яка була зафіксована у рішенні Київського апеляційного суду, який займався судовим розслідуванням справи про Голодомор як геноцид [у січні 2010 року Апеляційний суд Києва визнав радянських керівників на чолі з Йосипом Сталіним винними в геноциді українців у 1932-33 роках Ред.]. У цьому рішенні, на основі експертних висновків, зафіксовано, що смертність, яку можна оцінити демографічними методами, складає 3 мільйони 941 тисячу. Щонайменше така кількість людей загинула під час Голодомору 32-33 років.
Померлі від голоду на вулицях Харкова, зроблене у 1933 році фотолітописцем Александром Вінербергером. Фото: Wikipedia
Водночас я хотів би застерегти тих, хто каже, що в нас загинуло 6, 10, 16 мільйонів. Такі цифри звучали навіть під час самого Голодомору. Той же консул у Харкові Серджо Ґраденіґо говорив, що за даними, які ходять у наукових середовищах, в Україні могли померти до 16 мільйонів. Це він пише в одному зі своїх рапортів в Італію диктатору Беніто Муссоліні. Вочевидь, ці цифри — це були спроби екстраполювати той досвід, не маючи повноцінної статистичної інформації. Адже були села, де вимирала половина населення, а були й такі, де не залишалось нікого живого. Та були й такі райони, де масової смертності не було. Наприклад, якщо поруч була заплава, був ліс чи поруч кордон з Румунією, то смертність там була меншою. Бо прикордонні села намагалися не сильно чіпати хлібозаготівлями. От, власне, в ті регіони, де була менша смертність, і возили французького прем’єра Едуарда Ерріо. Після цього він розповідав, що ніякого голоду в Україні не було, що було чистою брехнею.
НЖ:Чи був Голодомор у містах?
ОЗ: Усі щоденники наших містян фіксують, що у містах теж був голод. Ціни на їжу були фантастичними. Нестор Білоус, коли ще можна було пересуватися країною, наприкінці 32-го намагався втекти з села на роботу у місто. Спочатку працював на будівництві, а потім — на м’ясокомбінаті. Він заробляв 72 рублі. На їжу йшло майже два рублі на день. Велика хлібина коштувала 25 рублів. І от як людина могла прожити?
НЖ: З якими найстрашнішими документами ви працювали, що вас найбільше вразило?
ОЗ: Це фонд 32. У Міністерстві внутрішніх справ України зберігаються поклади абсолютного жахіття. Це справи засуджених за канібалізм. Їх багато. Коли ти читаєш навіть вижимки з цих справ, волосся стає дибки. Це неможливо читати. Про це не можливо говорити вголос. Це абсолютно концентроване зло з жахливими подробицями.
НЖ: Яка історія під час дослідження чи збору свідчень вас зачепила найбільше?
ОЗ: Я не можу сказати, що якась історія більше чіпляє, а якась менше. Усі свідчення є такими, які емоційно збурюють. Наприклад, коли італійський консул Серджо Ґраденіґо у своїх рапортах описує, що повз будинок посольства Італії кожну ніч проїжджають кілька машин, набитих тілами людей, зібраних на вулиці, або як на центральній вулиці Харкова жінка, яка розуміє, що не має можливості врятувати своїх дітей, просто кидається під трамвай і її рештки мітлою цілком буденно замітає двірник, то тут не можна сказати, яка історія вражає більше. Або як Нестор Білоус розповідає про активістку, яка ходила і забирала хліб під час хлібозаготівель. Її звали Параска Чорна. А потім вона сама помирає з голоду. Погодьтеся, що це не буденна історія, коли співучасник злочину водночас є жертвою свого власного злочину.
НЖ: Росія постійно веде брехливу кампанію проти Голодомору. Як тому протистояти?
ОЗ: Лише правдою. Іншого способу, як протистояти брехні, людство поки що не придумало. Так, дійсно бувають в історії темні часи, коли виглядає так, що брехня на якийсь час ніби перемогла. От, наприклад, приїжджає французький прем’єр Едуард Ерріо в Україну, йому показують прикордонні села, де немає багато смертей. Він повертається і каже, що голодомору в Україні немає.
Однак проходить 89 років, і Національні збори Франції визнають, що Голодомор є геноцидом. А це означає, що вони визнають: прем’єр-міністр Франції брехав. Іншими словами — правда перемогла.
НЖ: Майже 30 країн на державному рівні визнали Голодомор геноцидом. У жовтні цього року відповідну резолюцію ухвалила ПАРЄ. Про що це свідчить? Чому тільки зараз?
ОЗ: Про це перша серія фільму. Про те, що дуже часто геополітичні інтереси ставилися вище за поняття добра і зла. У 32-33 роках і зараз ми перебуваємо на вістрі екзистенційної боротьби між добром і злом. І тут виникає питання вибору тих чи інших політиків. А на чий бік ви встаєте? А політики — дуже часто релятивісти. В їхній системі координат треба обирати між меншим і більшим злом. От ви, умовно кажучи, на президентських виборах 2010 року обирали між меншим і більшим злом в Україні? То чого ж ви дивуєтеся, що якісь політики в 32-33 роках теж обирали між більшим і меншим злом. Бо їм, наприклад, здавалося, що Гітлер — це більше зло, а Сталін — менше зло, і з ним можна співпрацювати, щоб якось обмежувати Гітлера. Але якщо ви обираєте між злом і злом — це означає, що ви не стоїте на стороні добра. І в результаті, коли одні люди обирають між злом і злом, інші гинуть. Так працює історія.
НЖ: Війна в Україні може стати додатковим аргументом для визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом тими країнами, які цього ще не зробили?
ОЗ: Вона вже стала. Визнати Голодомор геноцидом — це стати на бік правди. То де ви стоїте? Кремль вкотре демонструє геноцидні наміри відносно українців. Для багатьох країн світу стає очевидним у цій ситуації, що вони опиняються не по той бік історії. І ми бачимо, що багато країн нарешті визнали Голодомор геноцидом. Але на це знадобилося багато часу. Для деяких країн, аби зрозуміти, що вони ризикують опинитися не по той бік історії, потрібен був напад Путіна на Україну.
НЖ: Що спільного між Голодомором та російською війною сьогодні?
ОЗ: Спільне — геноцидні наміри Росії щодо знищення українців. Чим заважала Кремлю ота дівчинка в лавандовій сукні з Вінниці? Це найбільша загроза для існування РФ? Під час цієї війни загинула величезна кількість дітей. Вони були загрозою? Вони були неонацистами, бандерівцями? Маячня. Це просто свідомий геноцид. Навіть наших дітей вони вважають загрозою для свого існування.
НЖ: Які уроки має винести суспільство з цієї трагедії?
ОЗ: Суспільство уже зробило певні висновки. Якби цього не було, то історія про «взяти Київ за три дні» була б цілком реальною. Одним з висновків є чітке розуміння, хто наш ворог. Одним з уроків є розуміння, що окрім нас самих ніхто нам не допоможе. А це означає, що треба боротися — і люди борються. І скоро цій боротьбі — російсько-українській війні — 10 років. Величезна кількість західних інтелектуалів говорять про те, що цей конфлікт визначає історію наступних десятиліть. Майбутнє ще не визначено. Західні партнери мають розуміти, що поки зло відносно маленьке і розгублене, його треба знищувати. І вони мають дати українцям можливість і засоби поставити крапку у цій історії.
Перший епізод «Столиця відчаю» з документального циклу «Голодомор. Літописці» можна подивитись тут.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.
Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.
Тетяна Яловчак на фоні вулкану Гілуве, листопад 2023. Фото з архіву героїні
«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»
— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.
— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.
— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!
Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.
На вершині Евересту з бабусиним рушником. 2016 рік. Фото з приватного архіву
— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?
— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.
Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.
Вид з Евересту. Фото з архіву героїні
— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.
— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.
Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.
Порозумітися й домовитися з папуасами важко, але можливо. Нова Гвінея 2017 року. Фото з архіву героїні
«Почуваюся комфортно там, де є ризик»
— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?
— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом — повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…
Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.
— Як для вас почалася повномасштабна війна?
— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.
Тетяна Яловчак з гуманітарною допомогою для Херсонської області. 2023 рік. Фото з архіву героїні
Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.
— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?
— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.
Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»
Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.
В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.
Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.
Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.
Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.
Анна Самойленко. Фото: приватний архів
Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».
Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.
Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».
Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».
А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.
Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»
Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.
Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.
Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.
Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.
Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.
Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків. Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.
І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.
А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.
Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.
Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.
Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.
Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.
До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.
Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»
Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.
У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.
Регіна Гусейнова-Чекурда. Фото: приватний архів
У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.
Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.
Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.
Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.
Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.
Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.
Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.
Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.
У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.
В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.
Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.
Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.
Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.
Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?
А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?
Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?
Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі.
Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.
Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.
Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»
Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.
Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала, не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.
І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.
Юлія Квасниця. Фото: приватний архів
Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.
Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.
Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.
Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.
Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.
Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.
Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.
Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.
Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»
Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.
Марина Мазурак. Фото: приватний архів
І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».
Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.
Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.
Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.
Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.
Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.
У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».
Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»
Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.
В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.
Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.
Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.
Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.
Анна Самойленко. Фото: приватний архів
Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».
Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.
Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».
Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».
А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.
Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»
Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.
Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.
Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.
Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.
Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.
Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків. Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.
І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.
А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.
Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.
Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.
Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.
Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.
До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.
Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»
Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.
У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.
Регіна Гусейнова-Чекурда. Фото: приватний архів
У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.
Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.
Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.
Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.
Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.
Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.
Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.
Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.
У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.
В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.
Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.
Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.
Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.
Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?
А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?
Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?
Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі.
Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.
Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.
Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»
Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.
Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала, не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.
І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.
Юлія Квасниця. Фото: приватний архів
Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.
Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.
Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.
Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.
Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.
Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.
Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.
Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.
Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»
Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.
Марина Мазурак. Фото: приватний архів
І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».
Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.
Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.
Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.
Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.
Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.
У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».
Друзі називають її Емілі в Парижі, а сама вона каже, що справжнє паризьке життя дуже відрізняється від показаного в популярному серіалі Netflix. З початком великої війни українка Лєра Лєденко, яка в Україні працювала піарницею на телеканалі «1+1», взяла свого песика та переїхала до Франції, де зуміла відкрити власну комунікаційну агенцію. Лєра закохана в Париж і веде про це романтичне місто блог в Instagram (сторінка має майже десять тисяч підписників). Про свою адаптацію в столиці Франції, пошук роботи та житла, а також різницю між реальним і серіальним Парижем Лєра розповіла Sestry.
Друзі й колеги Лєри Лєденко жартують, що тепер у них є своя Емілі в Парижі (ліворуч — кадр з серіалу «Емілі в Парижі», праворуч — Лєра в Парижі). Фотоколаж Sestry
«Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»
— Коли почали бомбити Київ, я швидко зібрала документи, взяла свого собаку, шпіца Бетті, деякі речі та виїхала, — згадує початок свого шляху Лєра. — І вже на пішохідному переході на польському кордоні я втратила ті речі, які в поспіху встигла зібрати перед виїздом. Коли в натовпі і без того наляканих людей хтось підпалив димові шашки, почалась паніка, і в тисняві ледь не розчавило мого собаку. Рятуючи Бетті, я відпустила свою сумку. І більше її не бачила.
Спочатку поїхала до друзів до Німеччини. Як і всі, була розгублена і не розуміла, що робити. Тоді мені написала подруга з Франції: вона знала, що я дуже люблю Париж, і запропонувала приїхати в гості. Париж справді був для мене особливим місцем. Коли років шість чи сім тому я вперше приїхала сюди як турист, пам'ятаю, вийшла з автобуса і сказала мамі: «Це мій дім». У мене було дивне відчуття, що я колись тут жила — і я не розуміла, чому я маю звідси їхати. З того часу я приїжджала до Парижа на свої дні народження, а в Києві оточила себе атмосферою Парижа. Навіть квартиру орендувала у київському ЖК «Французький квартал», власниця якої сама жила у Бардо.
Паризькі друзі, знаючи мою пристрасть до цього міста, одразу поцікавились, навіщо мені повертатися до Німеччини замість залишитися тут. Я вважала, що в Німеччині більше міжнародних компаній — а отже, більше можливостей зі знанням англійської знайти роботу з моєї сфери. Друзі порадили обирати не розумом, а серцем. І я лишилась…
Лєра ризикнула, залишилась у Парижі й не пожалкувала. Фото: Instagram @lera_in_paris
Навесні минулого року біженці з України могли отримати соціальне житло, отож, довго жити у друзів я не планувала. Але людина планує, а Бог керує! Коли я реєструвала статус тимчасового захисту, опції поселитися в столиці вже не було — людей везли за 500 кілометрів від Парижа і розселяли по сім'ях, школах та інтернатах. Я дуже вдячна друзям, які залишили мене в себе й допомогли буквально у всьому.
Французька мова… колись я вивчала її протягом чотирьох місяців на курсах у Києві. Але коли я опинилася в Парижі, пам’ятала тільки «Je m'appelle Léra» (Мене звати Лєра), «Je suis perdu» (Я загубилася) і «Je veux un croissant» (Я хочу круасан). Стандартний набір для туристки у червоному береті, але точно не для людини, яка хоче в Парижі жити та працювати. Спочатку я спілкувалася виключно англійською. Є думка, що французи принципово не розмовляють англійською, але я з таким не стикалася — всі охоче йшли назустріч і були готові порозумітися навіть мовою жестів.
Українцям з тимчасовим захистом у Франції надавались певні виплати: тим, хто орендує житло самостійно, виплачували по 400 євро на місяць, а тим, кому було де жити — 200 євро на місяць. Попри те, що я на той момент ще дистанційно працювала в Україні і тому мала певний дохід, я одразу замислилась над тим, як і де знайти роботу на місці. У день, коли я оформила документи на захист, сталася цікава ситуація. Після відвідування OFII (Французький офіс з імміграції та інтеграції) я поїхала до свого улюбленого кафе на Монмартрі, де раніше любила бувати як туристка. Офіціантка, теж українка, почула, що я говорю зі своєю собакою українською, і сказала: «О, ви з України! А вам випадково робота не потрібна?» Я відповіла ствердно. Запитавши мене про мої знання англійської, дівчина поговорила з кимось із керівництва, після чого повідомила мені, що заклад готовий взяти мене на посаду хостес.
Ввечері я радісно повідомила друзям, що знайшла роботу. І зовсім не очікувала, що вони почнуть мене відмовляти. Вони переконували мене в тому, що з моїм дев'ятирічним досвідом у маркетингу та піарі я зможу знайти роботу за спеціальністю, і що для цього мені потрібно лише вивчити французьку. «Якщо ти зараз підеш працювати в ресторан, ти там будеш настільки втомлюватись, що ніколи не вивчиш мову на потрібному тобі рівні. Ти маєш час — живи у нас і вчи французьку», — резюмували вони. Ця наша розмова — ще одна з причин, чому я так їм вдячна. Хоча на той момент мене переповнювали сумніви, чи вчиняю правильно, відмовляючись від роботи в кафе. Всеж таки це дозволило б мені винаймати власну квартиру.
«Пошук роботи тривав пів року. Мені жодного разу не відповіли на резюме»
Наступного ж дня я знайшла репетитора з французької, з якою й досі займаюся тричі на тиждень. Аби швидше вивчити мову, я себе нею оточила. Книги, фільми, серіали — відтоді майже все французькою. Вдома ми з друзями невдовзі теж перейшли на французьку. Мої перші клієнти, французи, пропонували розмовляти зі мною англійською, щоб мені було легше, але я відмовилась.
Власний бізнес дозволяє залишитись у Франції навіть після закінчення тимчасового захисту. Фото з Instagram @lera_in_paris
Розповідаючи про те, як вдалося відкрити комунікаційну агенцію в Парижі, Лєра розвіяла міф про те, що на це потрібен початковий капітал. І розповіла, що заснуванню власного бізнесу передували довгі та безуспішні пошуки роботи.
— Пошук роботи тривав близько пів року, — згадує Лєра. — Я відправляла резюме до десятків компаній на вакансії піарника, контент-мейкера, смм-ника, асистента офіс-менеджера. Французи допомагали мені зі створенням портфоліо, кілька разів переписували моє резюме, коректуючи його під потреби французького ринку праці. Але це не спрацьовувало — я не отримувала жодних відповідей. Я б ще могла зрозуміти, якби мені відмовляли після розмови з рекрутером через те, що мій рівень французької недостатній. Але тут до дзвінків навіть не доходило — мені взагалі ніхто не відповідав!
Через пів року мій терпець увірвався, я зрозуміла, що це не мій шлях та почала шукати інші варіанти. З'ясувавши, що статус тимчасового захисту дозволяє зареєструвати власну компанію, вирішила копнути в цьому напрямку. Цей варіант мав кілька переваг: можливість залишитись у Франції в випадку припинення тимчасового захисту та плюс в очах потенційних клієнтів, яким не потрібно платити за мене податок як за найманого працівника, бо я працюю сама на себе.
Реєстрація комунікаційної агенції не коштувала мені ані копійки. Тебе реєструють на спеціальній платформі в податковій, після чого оформлюються необхідні документи і вуаля — можна починати працювати. В мене є можливість найняти двох співробітників, чим я поки не скористалась. Попри те, що клієнтів стає дедалі більше, я поки справляюсь сама.
«Складніше за все було повірити, що в мене все вийде. На початку в це вірили мої друзі, але не я»
Першим клієнтом Лєри стала французька консалтингова компанія, де працює її приятель.
%20(1).jpeg)
.jpg)
.jpeg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
