Ексклюзив
20
хв

Забіг заради світла: як українці в Європі збирають на генератори для лікарень

У жовтні в 13 містах Європи проходять благодійні забіги Run For Light, мета яких — зібрати на генератори, термінали Starlink та зарядні станції для медиків і військових 500 000 грн. Sestry побували на забігу в Кракові

Ксенія Мінчук

Забіг у Кракові. Фото Ксенії Мінчук

No items found.

Через російські обстріли, які нищать українську енергетичну галузь, останні 2,5 роки українці живуть під постійною загрозою відключень світла — блекаутів. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, електрики продовжують її ремонтувати, а українці — боротися.

47 людей пробігли краківським парком — у темряві з ліхтарями. Як розповідає співорганізаторка забігу в Кракові Марія Новосельська, для бігу було обрано коротку дистанцію, зручну для початківців, а неонові палички й ліхтарі в руках стали символами боротьби світла з темрявою. У Кракові вдалося зібрати понад 700 євро. Реєстрація на забіг коштувала 12 євро, але задонатити можна скільки завгодно. Організатори — «Нова пошта» та Lotus Foundation.

До забігу долучилися також поляки й інші іноземці. Польський студент Карл живе у Кракові. Вважає, що подібні заходи дуже важливі. Він підтримує Україну й регулярно намагається долучатися до благодійних івентів, спрямованих на її підтримку. Його друг Кшиштоф каже, що мотив благодійного забігу Run For Light дуже йому відгукнувся. Він хоче підтримувати українців, бо вважає, що те, що відбувається в Україні — неприпустимо.

Карл і Кшиштоф

Марія з Рівненської області переїхала до Польщі через війну два роки тому й прийшла на забіг, аби підтримати військових і медиків в Україні: «Такі заходи гуртують. А також це чудовий спосіб допомагати тим, хто залишився в Україні. Особливо військовим та медикам, бо вони рятують життя».

Тетяна із Запоріжжя біжить з великим українським стягом. Вважає, що українці за кордоном мають бути активними й показувати свою солідарність. Тетяна виїхала з України на шостий день війни, а коли трохи адаптувалась, почала організовувати багодійні забіги в центрі Кракова. І брати участь в інших забігах на підтримку України.

«Щороку ми бігаємо на День незалежності, — розповідає Тетяна. — Цьогоріч з нами було 73 людини. Бігли ми 3,3 км, які символізували кількість років незалежності України. Наступного року це буде 3,4 км. Подібні заходи підтримують дух і об’єднують українців за кордоном».

Благодійний забіг уже пройшов у 12 містах. Так, у Берліні для Чернігівського військового шпиталю зібрали 850 євро. Один з 59 учасників Ярослав пробіг дистанцію двічі — за себе та за свою подругу, яка не встигла прилетіти з Португалії. У Вільнюсі 101 учасник зібрав 1291 євро. У Барселоні для 26-ої окремої артилерійської бригади вдалося зібрати 659 євро для закупівлі систем Starlink та генераторів. 24 жовтня забіг відбудеться в Лондоні, після чого стане відома загальна сума зборів.

Run For Light у Барселоні. Фото @ukrainianrunnersbcn

Особливістю благодійного забігу Run For Light став інклюзивний стартовий сигнал, що замінив традиційний пістолетний постріл, звук якого може бути травматичним для людей із ПТСР та іншими медичними станами, спричиненими війною. Новий сигнал — це звук трембіти й відлуння, яке звучить, поки учасники не почнуть забіг. Сигнал розроблений «Новою поштою» спільно з міжнародними й українськими експертами: звуковими дизайнерами з Лос-Анджелеса, психологами, фахівцями з психоакустики Гарвардської медичної школи, професорами найбільшого технічного університету Києва тощо. А протестовано — ветеранами.

Фотографії Ксенії Мінчук

No items found.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Часів Яр, Донецька область, Україна, боєць

Чи можна жартувати і танцювати, коли в країні війна? Це питання повторюється в дискусіях та коментарях щоразу, коли до громадськості потрапляють фотографії безтурботних людей, які веселяться з України. Напередодні концерту «Океану Ельзи» в Києві ми дивилися нічні фотографії пожежі в Миколаєві після російської ракетної атаки. Наступного дня президент Володимир Зеленський звітував в українському парламенті про переговори щодо «Плану перемоги», який він представив найважливішим світовим політикам, очікуючи від них більш рішучих дій. Наприкінці місяця посилилися атаки на Харків, в результаті яких постраждали не лише люди, а й знаменитий модерністський Держпром, який у 2017 році був включений до попереднього списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а після повномасштабного вторгнення Росії був взятий під тимчасовий посилений захист цієї організації. «Ви не можете уявити собі Нью-Йорк без Емпайр-Стейт-Білдінг, і ви не можете уявити собі Харків без Держпрому», — сказала Вікторія Грівіна, аспірантка з Харкова в Університеті Сент-Ендрюс і мешканка Харкова, в інтерв'ю для Kyiv Independent.

У свою чергу, Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи», найпопулярнішого рок-гурту в цій частині світу, зізнався в інтерв'ю Gazeta Wyborcza: «Йде війна, але ми повинні зберегти, наскільки це можливо, ту реальність, яка була до війни. Для мене це головна рушійна сила, яка спонукає до гастролей. За цю нормальність борються наші солдати на сході та півдні. Бо якщо не буде нормального життя в Києві та інших містах України, то за що ми, власне, воюємо? Адже не можна перетворити цілу країну на великий окоп».

У жовтневій фотогалереї ми показуємо людей, які воюють на різних фронтах: фахівця з розмінування Надію Кудрявцеву, звільненого з російського полону правозахисника Максима Буткевича, танцюристів Національного балету України, парамедиків з «австрійського» автобуса та харків'янку з кавою.

Саме вони дають нам надію сьогодні.

Фото: Ivan SAMOILOV / AFP/East News

Жінка дивиться на пошкодження будівлі Держпрому, історичного радянського хмародера, після ракетного обстрілу в Харкові, 29 жовтня 2024 року

Фото: TIMOTHY A. CLARY / AFP/ East News

Артисти Національного балету України Тетяна Лозова та Ярослав Ткачук під час вистави «Арлекінада» на сцені New York City Center у Нью-Йорку, 16 жовтня 2024 року

Фото: Roman PILIPEY / AFP/ East News

Медики-рятувальники добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» надають допомогу українським солдатам, пораненим під час бойових дій на Донеччині, в евакуаційному автобусі, який прямує до шпиталю, 6 жовтня 2024 р. Автобус, названий «Австрійським», отримав назву за позивним української лікарки Наталії Фраушер, яка жила в Австрії і загинула в дорожньо-транспортній пригоді в червні 2022 року

Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News

Мати тримає портрет зниклого сина під час акції родичів зниклих безвісти українських солдатів на Майдані Незалежності в Києві, 16 жовтня 2024 р. Родичі зниклих безвісти солдатів організували акцію, щоб вимагати від української влади пришвидшити їхній пошук.

Фото: Fabrice COFFRINI / AFP/East News

Український фахівець з розмінування Надія Кудрявцева, яка працює у Швейцарському фонді розмінування (FSD), проводить демонстрацію з розмінування під час Української конференції з питань протимінної діяльності 2024 року в Лозанні, Швейцарія, 17 жовтня 2024 року

Фото: Веб-сайт Офіційного інтернет-представництва Президента України

Європейське турне президента Володимира Зеленського, під час якого він представив «План перемоги» України у війні проти Росії та обговорив підтримку своєї країни з Горгією Мелоні, Кейром Стармером, Олафом Шольцем та Еммануелем Макроном, 10 жовтня 2024 року

Фото: Dmytro Smolienko/Ukrinform/ East News

Завідувачка швейного цеху благодійного фонду «Паляниця» Олена Грекова та місцевий волонтер, засновник благодійного фонду «Власноруч» Василь Бушаров показують тепловізійне пончо, розроблене та виготовлене запорізькими волонтерами для армії, Запоріжжя, південний схід України, 17 жовтня 2024 року

Фото: Anatolii STEPANOV / AFP / East News

Колега української журналістки Вікторії Рощіної тримає її фотографію під час заходу пам'яті Вікторії біля імпровізованого меморіалу загиблим українським воїнам на Майдані Незалежності в Києві, 11 жовтня 2024 р. Вікторія Рощина, якій цього місяця мало б виповнитися 28 років, зникла безвісти в серпні минулого року під час репортерської поїздки на підконтрольну Росії територію східної України. Петро Яценко, речник українського координаційного штабу з питань військовополонених, підтвердив смерть журналістки 10 жовтня 2024 року

Фото: AFP/ East News

Активісти розгортають гігантський прапор Донецької Народної Республіки, щоб відсвяткувати День прапора в Донецьку, на підконтрольній Росії території України, 25 жовтня 2024 року

Фото: Roman Baluk / Reuters / Forum

23-річна Яна Залевська, колишня українська військова, яка була поранена на лінії фронту, показує фото, зроблене невдовзі після поранення, тепер, коли вона пройшла курс лікування в клініці, яка займається лікуванням шрамів, у Львові, Україна, 18 жовтня 2024 року

Фото: прес-служба Президента України

Максим Буткевич, співзасновник Центру прав людини ZMINA та боєць ЗСУ, якого нещодавно звільнили з російського полону, під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським подякував усім, хто допоміг йому повернутися додому. Наразі Буткевич перебуває в реабілітаційному центрі, 23 жовтня 2024 року

Фото: SERGEY BOBOK / AFP/ East News

Жінка п'є каву серед уламків після ракетного обстрілу в Харкові. Російські атаки на житловий район другого за величиною міста України забрали життя щонайменше чотирьох людей, 29 жовтня 2024 року

Фото: Jędrzej Słodkowski для Gazety Wyborczej

Глядачі під час концерту гурту «Океан Ельзи» в київському Палаці спорту, 16 жовтня 2024 року

20
хв

Жовтень 2024 в Україні на фото

Beata Łyżwa-Sokół

Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською. 

Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?

Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР. 

У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.

Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу

Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.

Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?

З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб  влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.

Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом

Якими були найпоширеніші стереотипи?

Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати. 

У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця

Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним

Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?

Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.

Євро-2012 проходив у восьми містах України та Польщі. Bartosz KRUPA/East News

Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни! 

Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?

Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну. 

Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку. 

— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.

Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!». 

Звісно, ​​хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні

Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною. 

Після початку війни змінився образ української біженки

Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття. 

Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?

Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.

Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?

З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, ​​робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби? 

Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.

Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці

Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити. 

Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.

Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей

Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю. 

Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.

Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.

Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?

Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність. 

Воєнні мігранти будуть завжди жити у транснаціональному просторі. Фото: Sestry

Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі. 

Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там

До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.

20
хв

Топменеджерка на розкішному авто замість прибиральниці: як змінився образ українки за час війни?

Марія Гурська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Коли я, американка, сказала на кордоні, що не виїду з України, бо не можу кинути українців помирати, прикордонник… заплакав», — посол ООН Христина Катракіс

Ексклюзив
20
хв

Мама Наталія та її морські котики

Ексклюзив
20
хв

Гражина Станішевська: «Ми підтримуємо тих, хто втратив близьких на війні»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress