Освіта

Марія Ковалевська — спеціальна педагогиня і викладачка польської мови як іноземної, педагогиня з прав людини та тренерка з антидискримінації, активістка, пов'язана з ініціативою Wolna szkoła (Вільна школа).

З нового навчального року отримання допомоги 800+ для громадян України, які проживають у Польщі, буде залежати від проходження дитиною обов'язкової освіти в польській школі. Як ви оцінюєте таке рішення?

Прив'язка можливості отримання допомоги 800+ до завершення обов'язкової освіти є дуже правильним рішенням, яке, на мою думку, запроваджується із запізненням на рік. 

‍Чому?

Є десятки тисяч дітей, про яких ми знаємо лише те, що вони існують і перебувають у Польщі, але вони не ходять до польської школи. Ніхто їх не бачив, ми не знаємо, чи з ними все гаразд, не маємо з ними контакту, не знаємо, яка ситуація в їхніх домівках. Деякі з них навчалися онлайн в українських школах, але ми не знаємо, яка їхня ситуація. Тут важлива пильність, бо навіть віддані, турботливі батьки можуть не помітити, наприклад, що дитина перебуває в депресії. Важливо подбати про стосунки, коли ці діти або повертаються до польської школи, або є новачками в ній. Йдеться також про профілактику.

У якому сенсі? 

Певний час зберігалася невизначеність, як з боку тих, хто приїхав сюди, так і з боку нас: вчителів, громадян, громадськості. Не було відомо, та й самі люди, яких це стосувалося, не знали, як довго вони залишаться. Зараз більш-менш зрозуміло, що значна частина цих людей залишиться тут. Коли я говорю про профілактику, я маю на увазі дії, які дозволять нам через кілька років уникнути різних соціальних проблем, які виникнуть, наприклад, через те, що частина дітей, які виростуть за ці кілька років, не знатимуть польської мови, тому що вони не ходили до школи — польської школи.

Якщо є група людей, які не знають мови, тому вони також не будуть освічені в міру своїх можливостей, ми не уникнемо проблеми геттоїзації

Тому ми повинні зробити акцент на освіті, в тому числі, перш за все, на вивченні мови.

Ми знаємо приклади з Франції чи Німеччини, країн, де міграція була інтенсивною протягом кількох десятиліть. Як тоді проводити мудру інклюзивну освіту? Бракує вчителів польської мови. 

 Це ключовий момент, хоча разові інтеграційні заходи, майстер-класи, фестивалі також важливі, оскільки вони дають дітям і молоді можливість зупинитися і замислитися. Однак у мене є гіркі роздуми про те, що в лютому 2022 року і далі школи та вчителі були кинуті напризволяще, з величезною підтримкою з боку неурядових організацій та співчуттям з боку громадськості. Уряд зробив дуже мало. Я боюся, що зараз, коли до шкіл приходять нові діти, все буде інакше. 

Чому?

Тому що виклики будуть іншими. В одному класі зустрінуться українські діти, які фактично вже вільно володіють польською мовою, тому що вони вивчали її протягом двох років, нові діти, які взагалі її не знають, і польські діти. У моїх класах були діти, які з відомих їм самим причин не хотіли вчити польську, а також ті, які за короткий час вивчили польську настільки, що склали іспити на 90%. Але тепер є діти, які практично не мали контакту з польською мовою. Попереду знову багато викликів. І знову доведеться знайти в собі терпіння і витримку, як і два роки тому. 

‍З чого почати?

На мою думку? З педагогічних колективів, які повинні пам'ятати, що ці діти перебувають тут не з власної волі. Вони не на канікулах

У їхній країні все ще небезпечно — у мене є школярки, які повернулися в Україну, і я щодня думаю про те, чи все з ними гаразд. Це діти, багато з яких були травмовані. Велика кількість з них втекла від війни, і я думаю, що перше, що потрібно обговорити на педагогічних радах наприкінці серпня, — це питання роботи в класах, куди прийдуть нові українські діти.

‍Чи знаємо ми, скільки дітей приєднається до шкіл?

 Ми не знаємо, скільки дітей прийде, ми не знаємо, які школи і класи. А вже майже кінець серпня (на момент проведення інтервʼю — прим. ред. пер.). У червні говорили про понад 100 тисяч, зараз говорять про 20-80 тисяч.

 I?

І у нас є потенційна проблема, тому що може статися так, що ми раптом дізнаємося, що приєднується якась кількість дітей, які потребуватимуть додаткової роботи і підтримки. Але ми не знаємо цього ні сьогодні, ні 24 серпня. Вчителі можуть очікувати будь-чого і бути готовими до будь-чого, тому що це може бути одна дитина, дві або кілька з різним рівнем володіння мовою. Тому ми не знаємо, чи повинні директори наймати додаткових вчителів, полоністів чи ні.

 Гаразд, але ми знаємо одне: асистенти будуть. 

Міжкультурні асистенти повинні допомагати батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях — вони повинні знати мову дитини і польську на комунікативному рівні. Вони повинні спостерігати, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримувати їх. Варто зазначити, що це непедагогічна посада, з невисокою зарплатою, крім того, людина, яку беруть на таку посаду, може мати середню освіту, а не профільну. Я дуже сподіваюся, що якщо школи вирішать наймати асистентів, то це будуть компетентні люди, але я бачу інформацію в ЗМІ, що вже є проблеми, адже фінансування має взяти на себе місцева влада, тому, ймовірно, все буде інакше. Одна людина на велику школу, кілька десятків людей з України — це недостатньо. Вона не має можливості добре познайомитися з дітьми, по-справжньому підтримати їх, а крім того, сама може перегоріти, бути занадто обтяженою складними ситуаціями учнів та учениць.

Але потрібно підкреслити, що це важлива і необхідна позиція. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювали два вчителі-українці. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.

Потрібна підтримка психологів. Їх не вистачає. 

Звичайно, не вистачає, і навіть ті, що є, не завжди підготовлені до роботи з дітьми.

‍Ми все ще говоримо про недоліки. Підемо далі. Існує також дефіцит викладачів польської мови як другої мови для іноземців. 

 Є вчителі, які, як і я, не є носіями польської мови, але закінчили курси, щоб мати можливість викладати польську мову. Викладачів польської мови бракує. Минулого року я мала 7 додаткових годин, протягом яких викладала польську мову дітям. Це багато, тому що це заняття, які вимагають великої підготовки, тим більше, що матеріали часто не підходять для групи, в якій можуть бути діти, які вже знають польську мову, і ті, хто тільки вивчає її основи. У мене були учні, які могли побудувати складну розгорнуту промову, але, наприклад, не знали слова «garnek» (каструля — прим. пер.). Це не схоже на курс англійської в мовній школі, де в одному класі навчаються студенти одного рівня, тому що вони закінчили підручник B2. Тут ми маємо мікс дітей, які знають польську мову трохи, зовсім не знають і не володіють нею вільно. Вчителю доводиться жонглювати і вміти працювати як з дитиною, яка вже два роки в Польщі, але не знає польської, бо за цей час навчалася в українській школі, дивилася українські медіа та оточувала себе «своїми», так і з тією, яка функціонує в місцевій системі польською мовою. 

Коли почалася війна, понад два роки тому, всі були здивовані. Цим можна пояснити організаційний хаос, який панував. Але зараз несподіванки вже минули, а рішень все ще бракує.

Ми, вчителі та вчительки, просто змушені знову давати поради. Нас знову ставлять перед фактом, і ми мусимо його прийняти. Чому? Просто тому, що ми хочемо, щоб діти вчилися в мирі та отримували максимум користі від шкільних занять. Тому ми знову будемо організовуватися, хоча я не знаю, що станеться, якщо багато батьків раптом з'являться із заявами 1 вересня. Буде багато хаосу і брак інформації.

Як у цьому всьому зорієнтуються самі діти?

Діти різні, з різними потребами і здібностями — ми все це враховуємо. Є діти, які бунтують і будуть бунтувати, які не хочуть вчити польську мову, які розчаровані тим, що не знають мови і не можуть повноцінно брати участь у заходах. Хтось хоче повернутися додому, хтось хоче вчитися українською і вважає, що навчання польською мовою в польській школі — це спроба позбавити їх національної приналежності чи ідентичності.

Наше завдання — діяти так, щоб вони знали, що це турбота про них та їхнє майбутнє

Є й такі, які після двох років навчання в польській школі на іспиті аналізують книжку Александра Каміньського на «Каміння на шанець» і отримують 80%. Але ми знаємо лише про тих дітей, які навчаються в школі, з якими ми контактуємо і яких можемо підтримати. Ми нічого не знаємо про тисячі. Ми навіть не знаємо, скільки їх.

‍Що робити, якщо дитина не ходить до польської школи, або ж записана, але не з'являється на заняттях? 

 Якщо дитина не ходить до школи, батьки втрачають право на 800+. Якщо, з іншого боку, дитина не відвідує школу, незважаючи на те, що вона записана до школи і продовжує навчання онлайн в українській школі,  вчителі повинні будуть повідомити про це, тому що ці діти не будуть виконувати обов'язкову освітню програму. Ви повинні будете написати заяву до суду, щоб він розібрався в ситуації, що склалася в сім'ї.

 Як реагують польські батьки? Вони підтримують, відкриті чи радше критикують?

 По-різному. У мене не було ситуації, коли батьки висловлювали неприязнь до українських дітей у класі, але в іншому випадку батько сказав, що він сподівається, що українських дітей не додадуть до класу його дітей, тому що вони знизять рівень навчання. Переведення дітей з класу в клас відбувається. Я хочу підкреслити, що проблема не в присутності українських дітей. Проблема в тому, що ця система має мало рішень і пропозицій. Багато з цих дітей виростуть у Польщі, залишаться тут, будуть нашими громадянами і підданими, працюватимуть, платитимуть податки, збільшуватимуть ВВП і зароблятимуть пенсії. Тож давайте просто інвестувати в майбутнє Польщі. А діти однакові, незалежно від того, які у них паспорти.

Переклад: Анастасія Канарська

Міністерка освіти Барбара Новацька оголосила, що вже у вересні учні відчують полегшення, хоча «ще багато чого треба зробити, і глибока зміна в польській школі буде помітна лише через кілька років». А поки що конкретні зміни будуть видимими і відчутними для учнів і вчителів завдяки рішенням, прийнятим на рівні міністерства, і виданим постановам.

Скорочений базовий навчальний план

З перших днів вересня учні та вчителі працюватимуть за новою базовою навчальною програмою, яка скорочена на 20%. Зміни в обсязі навчання стосуватимуться учнів 4-8 класів початкової школи та всіх класів середніх навчальних закладів, тобто ліцеїв, технікумів та професійно-технічних училищ першого та другого ступенів. У міністерстві пояснили, що така зміна дозволить більш повно виконати навчальні плани, а учні та вчителі отримають час для більш поглибленого засвоєння програм. 

«Здебільшого вилучено той зміст, який є надлишковим на даному освітньому етапі, неможливим або дуже складним для реалізації в шкільній практиці. Більше уваги приділено розвитку практичних навичок, а не теоретичних чи енциклопедичних знань, а також використанню в навчально-виховному процесі цифрових інструментів та освітніх ресурсів, доступних в Інтернеті», —  йдеться у повідомленні міністерства. — Саме новий базовий навчальний план стане основою для проведення іспитів у восьмому класі та іспитів на атестат зрілості». 

«Школа потребує спокою. Те, що кілька рішень довелося приймати дуже швидко — це одне. Коли йдеться про те, що попереду ще так багато роботи і глибокі зміни в польській школі будуть помітні лише через кілька років, то я це усвідомлюю», —  сказала Барбара Новацька в одному інтерв'ю. 

«Найбільша зміна в організації освіти стосується того, що з нового року обов'язкова освіта буде поширюватися на учнів з України. Міністерство освіти заявляє, що до 75 тисяч нових українських учнів та учениць можуть бути зараховані до шкіл завдяки новому законодавству, яке передбачає, що можливість отримання допомоги 800+ буде пов'язана з обов'язковим навчанням у школі.

Одним словом, ті українські батьки, які не запишуть своїх дітей до польських шкіл, втратять допомогу

Я вважаю, що це рішення мало бути запроваджене щонайменше рік тому. Чому? А тому, що ми не знаємо, що відбувається з тисячами українських дітей, які перебувають у Польщі. Вони просто зникли з системи, ми навіть не знаємо, скільки їх є, як вони себе почувають, що відбувається в їхніх домівках», — розповідає Марія Ковалевська, вчителька Відкритої школи.

Дошкільнята, які повинні пройти однорічну дошкільну підготовку, також підпадають під зобов'язання, але ті учні останніх класів середньої школи, які складатимуть український іспит на атестат зрілості у 2025 році, будуть звільнені від нього. На рішення, запроваджені міністерством, відреагувала Профспілка польських вчителів, яка пише: «Не можна, як це відбувається вже багато років, лише додавати вчителям обов'язків, призводити до створення різноманітних класних колективів (обдаровані учні, учні з висновком про необхідність спеціальної освіти, учні із висновками психологічно-педагогічної допомоги, українські учні та учні інших національностей), збільшуючи при цьому кількість учнів у класах і не гарантуючи жодної підтримки. Таким чином, ми знижуємо якість освіти, зростає невдоволення батьків, вчителі звільняються зі шкіл, а випускники університетів не хочуть йти на роботу, зважаючи на важкі умови праці, низьку зарплату і непрестижність». Це цитата з висновку, надісланого до Міністерства освіти.

Марія Ковалевська: Справа в тому, що у 2022 році ми залишилися сам на сам. Минуло два роки, за які можна було б напрацювати ефективні рішення, але ситуація повторюється. Ми не маємо даних, цифр, інформації — ми просто повинні знову впоратися, прийняти це. 

Допомагати вчителям мають міжкультурні асистенти, які допомагатимуть батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях: вони знатимуть мову дитини та польську на комунікативному рівні.

Вони також спостерігатимуть за тим, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримуватимуть їх. Ковалевська: Це важлива і необхідна посада. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювало двоє вчителів-українців. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося часто заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.

Пенсії та постанова Камілека

Панацеєю від зростаючого розчарування вчителів має стати можливість передчасного виходу на пенсію. Нова норма стосується вчителів, які почали працювати до 1 січня 1999 року, мають щонайменше 30 років страхового стажу, з яких щонайменше 20 років фактично пропрацювали вчителем, і не можуть вийти на пенсію незалежно від віку за іншими правилами. Вчитель, який вирішить зробити такий крок, втрачає право на відпустку за станом здоров'я, а пенсійна виплата може бути на 20-40 відсотків нижчою порівняно з компенсацією.

Є ще одна зміна, особливо актуальна в контексті захисту дітей від насильства. Цими днями набуває чинності так звана «Постанова Камілека» (15 серпня набула чинності постанова, прийнята після трагічної смерті восьмирічного Камілека з Ченстохови, якого забив до смерті вітчим — прим. пер.), або нові стандарти захисту дітей від насильства. Їх метою є швидке реагування у потенційно складних для дитини ситуаціях, що зобов'язує директорів шкіл розробити та впровадити стандарти захисту неповнолітніх від насильства, здійснювати нові процедури влаштування учнів до шкіл та контролювати дотримання правил захисту дітей від насильства. 

—  Якщо дитина знає, що в школі існують стандарти, що є конкретна людина, до якої вона може звернутися за допомогою, що вона буде оточена підтримкою, то такі рішення формують відносини, — сказала Моніка Горна-Цєсьляк, омбудсменка з прав дитини, в інтерв'ю для Rzeczpospolita.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Останні п’ять років для освіти в Україні видалися справді важкими — COVID-19 і обмеження, пошук шляхів і технічних засобів для забезпечення безперервності процесу навчання, а потім — повномасштабне вторгнення РФ і нові виклики. Онлайн-навчання, школи на тимчасово окупованих і звільнених територіях, учні-переселенці у межах України і дистанційна наука за кордоном — кожен із цих аспектів української школи потребує своїх комплексних рішень, аби навчання було якісним і безперервним

Освіта офлайн — у пріоритеті

— На кінець 2023-2024 навчального року в українських школах за всіма формами здобуття освіти навчалися 3 605 240 учнів, — розповідає заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків. — У новому навчальному році ми очікуємо збільшення кількості шкіл, які вчаться очно — до майже восьми тисяч. На кінець минулого навчального року таких шкіл було 7 361.

Це відбудеться завдяки зменшенню кількості шкіл, які навчаються дистанційно, або змішано, поєднуючи очну та дистанційну форми

Зусилля уряду цього навчального року будуть спрямовані на відновлення офлайн-навчання, де це можливо, за умови дотримання усіх заходів безпеки у школах. «Це — стратегічний пріоритет, збереження нормальності в Україні, збереження можливостей для дітей здобувати нормальну освіту», — сказав 28 серпня Президент України Володимир Зеленський.

Навчальний рік в українських школах стартує 2 вересня і триватиме до 30 червня. Дати офіційно затверджені урядом, попри те, що точилися розмови про перенесення старту навчання на середину серпня. Школярі матимуть цьогоріч щонайменше 30 днів на канікули. 

— Кожна українська школа має право самостійно визначати тривалість та дати канікул посеред навчального року. Наприклад, якщо конкретна школа вирішила зробити довші зимові канікули, то може завершити заняття не наприкінці травня, як це відбувається традиційно в Україні, а продовжити на будь-яку кількість днів червня. З огляду на відключення електроенергії та безпекові умови школи можуть гнучко підійти до формування навчального року, — пояснює Андрій Сташків.

За його словами, понад 80% українських шкіл мають генератори на випадок вимкнень світла. Над цим завданням продовжують працювати управління освіти громад спільно з міжнародними партнерами:

— Приблизно 50% шкіл зможуть проводити очні заняття. Не завжди буде можливість використовувати комп'ютери та проєктори, але саме очний формат пріоритетний у випадку тривалих вимкнень електроенергії.

Адже простіше зустрітися у школі, аніж підлаштовувати розклад уроків під графіки вимкнень, які можуть відрізнятися в різних учнів класу

Якщо у школах нема укриттів або вони працюють дистанційно через безпекові ризики, то навчальні заклади працюватимуть за асинхронним методом дистанційного навчання. Він виглядає так: учні опрацьовуватимуть матеріал і завдання вчителя, коли буде зручно, і отримуватимуть зворотний зв'язок. На аудіо- та відеозв'язок вони виходитимуть за першої зручної нагоди.

Рідна мова за кордоном

Діти, які тимчасово навчаються за кордоном і ходять до місцевих шкіл, не мають відчуватися поза контекстом української освіти. З цією метою МОН України у 2023-2024 навчальному році запровадило вивчення українознавчих предметів онлайн. Серед них — українська мова, література, історія, географія тощо. Бали за предмети, вивчені за кордоном, перезарахують в усіх класах.

Щоб записати дитину на онлайн-навчання з українознавчих предметів, можна вибрати одну із шкіл у списку, наданому МОН, а потім зв’язатися із закладом для зарахування учня.

Нині цей новий формат навчання буде актуальним також у Польщі, яка із 1 вересня 2024 року запровадила шкільний обов’язок для учнів-біженців від війни в Україні. 

— Український уряд переглядає мережу дистанційних шкіл, тому учні за кордоном навіть за бажання «тягнути» дві школи можуть не знайти місця для онлайн-навчання, — розповідає Вікторія Гнап, президентка Фундації «Незламна Україна», яка відкрила українські офлайн- і вечірні школи у різних містах Польщі. — Українознавчий компонент залишається способом зберегти учнів в українській системі освіти.

За інформацією з Міністерства освіти і науки України, станом на січень 2024 року, за такою формою навчалося 2129 дітей. Таку невелику кількість дітей пов’язують із тим, що не всі родини вчасно дізналися про таку можливість. 

— Наскільки мені відомо, в Києві на новий навчальний рік вже акредитовано 60 шкіл для викладання українознавчого компоненту, — ділиться Вікторія Гнап. — Для порівняння: на початку минулого навчального року на цю форму навчання по всій Україні учнів приймали 88 шкіл. Ми запустили опитування серед своєї аудиторії і отримали вже 1600 заявок на цю форму навчання.

Це свідчить, що попит існує, а сім’ї хочуть зберігати зв’язок з Україною, розглядаючи повернення додому після закінчення війни

Допомога дітям

Поки в Міністерстві освіти і науки України міркують, як адаптувати навчання дітей до вимог часу, психологи занепокоєні їхнім психологічним станом. В умовах війни, обстрілів і блекаутів спеціалісти наголошують на важливості щоденних рутин і стабільних шкільних графіках навчання, а також емоційної підтримки дорослих. Від цього залежатиме, чи матимуть українські діти відчуття стійкості й внутрішньої опори, чи формуватиме освітнє середовище високомотивовану патріотичну молодь. 

— На дитячу психіку впливає все, і зараз важко сказати, як на ній відобразиться війна, — каже психотерапевтка системи сімейної психотерапії Наталія Карапата. — Попри обстріли й масовані атаки варто не забувати, що життя триває, є шкільні обов’язки, діти мають підтримувати зв’язок зі своїми однокласниками. Це позитивно впливатиме на емоційну сферу, яка невід’ємно пов’язана із тим, як дитина сприймає нову інформацію, запам’ятовує обсяг матеріалу.

Рутини і графіки — це наше повсякденне життя, те, що фокусує тут і зараз

Дорослим у школі й дома важливо подбати про безпечний інформаційний простір для учня — надавати інформацію про війну і навколовоєнні події згідно з його віком. Психологиня Наталія Карапата пропонує батькам створити у домі символічний «куточок безпеки», де дитина займатиметься своїми справами, навіть якщо просто «сидітиме в Тік-Тоці»:

— Зараз вчителі готуються, проходять різноманітні психологічні тренінги і на момент, коли учень почне освітній процес, вони уже знатимуть, як реагувати в тій чи іншій ситуації. Бо у них буде інструмент.

Благодійний фонд savED за підтримки дослідницької агенції Vox Populi та Міносвіти провів дослідження “Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення”. Згідно з його даними, 5% учнів почуваються дуже тривожно, ще 7% — скоріше тривожно. 26% учнів зазначили, що потребують психологічної та емоційної підтримки на фоні війни Росії проти України.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.

‍Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?

 Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти. 

‍Чому не відразу?

У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.

Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям

Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.

Чому це так важливо?

Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.

‍Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти? 

 Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.

Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити

Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.

‍Як швидко почав дзвонити телефон?

Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.

‍Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?

Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.

‍Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?

 Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.

Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну

Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.

Переклад: Анастасія Канарська

Чому діти із закордону розглядають вступ у ЗВО в Україні

Історія Валерії з Варшави

Валерія з Варшави опинилася у польській школі навесні 2022 року. Спочатку все йшло добре, але потім з’явилися проблеми з булінгом з боку однокласника: 

— Коли у вересні, після канікул, довелося повертатися в цей же клас — у мене була справжня істерика: я не могла повернутися туди, де не почувалася безпечно. Мама мене підтримала і 9-й клас я закінчила дистанційно в українській школі.

Коли стало зрозуміло, що залишатися у Польщі доведеться ще принаймні на рік, Валерія вирішила продовжувати вчитися онлайн в Україні, але уже в коледжі:

— У Польщі я пробувала знайти якийсь коледж, але через незнання мови поки що не можу вчитися тут. Тому Аграрний коледж імені Даля виявився для мене ідеальним  варіантом — у них є факультет ветеринарії, а це те, про що я завжди мріяла.

Історія Анастасії з Німеччини

Анастасія (ім’я змінено) закінчила 11-й клас української школи та паралельно 10-й клас німецької гімназії.

— Чому хотіла в Україну вступати? Щоб швидше було: у Німеччині треба ще 2 або 3 роки провчитися, щоб могти вступити у виш, тож не хотіла гаяти часу, — розповідає мама дівчини. 

Незважаючи на важкий навчальний рік через паралельне навчання у двох школах, дівчина вирішила скласти НМТ, щоб мати сертифікат на майбутнє. Вона не відкидає можливості навчання в українському виші онлайн — якщо такий формат навчання буде можливий:

— Поки що плануємо, що Настя продовжуватиме навчання в німецькій гімназії, але, можливо, наступного року вирішить вступати в Україну — з німецькими випускниками конкурувати за місця в німецьких ЗВО буде складно. А НМТ вона здала достатньо добре, щоб вступити в Україні. Ці результати діятимуть ще кілька років.

Історія Марини з Італії

Одинадцятикласниця Марина (ім’я змінено) переїхала з мамою до Італії зі Львова у січні 2024 року, куди виїхали з рідного Донецька у 2014-му. Через мовні бар’єри та відсутність відповідних навчальних закладів поблизу дівчина вирішила закінчити українську школу та скласти НМТ, щоб вступити в український ЗВО:

— Я просто не встигну нормально вивчити мову, щоб поступити в італійський університет. Ті діти, які приїхали на початку повномасштабки і вчилися в місцевій школі, мають більше шансів, бо тут при вступі більше цінується саме італійський шкільний атестат. А я НМТ здала добре, то чому б не спробувати вступити в Україну? Я добре малюю, хочу бути графічним дизайнером. В Україні є дуже хороші виші по цій спеціальності, будемо з мамою обдзвонювати прийомні комісії і з'ясовувати, чи можна там вчитися онлайн. 

‍Онлайн-навчання сьогодні — чи це взагалі можливо?

Онлайн навчання в Україні було більш широким в ковідні часи і на початку повномасштабного вторгнення. Але влітку 2023 року МОН надало нові рекомендації щодо освітнього процесу у ЗВО, які спонукали виші повертатися до навчання офлайн. Тож офіційно у вищих навчальних закладах повністю онлайн навчання немає. Так, наприклад, в університеті імені Шевченка в Києві останній навчальний рік є лише офлайн-навчання. Якщо винятки і трапляються, то надзвичайно в рідкісних випадках. 

Деякі університети зараз мають змішане навчання: практичні роботи та семінари відбуваються офлайн, все інше — онлайн. І з відвідуванням очних занять усе дуже строго: за пропуски студентів відраховують.

Данило виїхав з мамою у Німеччину на початку війни. На той момент він вже вчився на першому курсі в одному із ЗВО Києва. Зараз закінчує третій курс, вчиться онлайн. Протягом цих років дозволялося і сесію складати онлайн — це здебільшого були живі іспити перед камерою, часом завдання в гугл-класі. Але цього року є вимога — приїхати на сесію особисто. Для хлопця це означатиме — залишитися в Україні, бо так передбачено новим законом про мобілізацію.

Можливий, щоправда, варіант дистанційного (колишня заочна форма) навчання. Якщо шукати інформацію на офіційних веб-сайтах українських вишів, можна зустрітися з досить розмитими поясненнями про форми здачі екзаменів під час такого навчання. Наприклад як: «Наші студенти здають іспити онлайн або приїжджають особисто всього на 1-2 дні». Тож, щоб уточнити всі важливі деталі навчання, найкраще телефонувати напряму в прийомну комісію обраного ЗВО. Цікаво, що мало не в кожному закладі існує також телеграм-канал, на якому інформації набагато більше, ніж на офіційному сайті. Там теж можна поставити запитання щодо форм навчання та умов здачі сесій. 

В українських коледжах  вчитися онлайн все ще можливо — Валерія з Варшави розповідає про свій досвід:

— Ми вчимося в режимі реального часу. На 9.00 за Києвом підключаємося і відбувається звичайний урок з викладачем. Крім спеціальних предметів, маємо ще і звичайну шкільну математику, українську мову, історію тощо. Іспити — це зазвичай тестові завдання в гугл-класі або співбесіда з викладачем перед камерою.

Дівчина задоволена тим, як проходить навчання. Вважає, що вчитися, не виходячи з дому,  бути на зв'язку з україномовними студентами та викладачами — дуже зручно.

‍Що впливає на якість онлайн-освіти і що варто врахувати при виборі форми навчання 

— До переваг онлайн навчання безсумнівно відносимо зручність: ми можемо вчитися з будь-якої точки простору. До того ж, синхронне онлайн-навчання, яке описує Валерія, дає ще й момент соціалізації. Особливо коли йде робота в академічних групах на практичних заняттях. Це дуже відчувалося в перші місяці війни — навіть якщо не було можливості увімкнути камери, голосовий зв'язок давав відчуття причетності до групи, — розповідає Олеся Мороз, асистент кафедри біофізики та нейробіології ННЦ «Інститут біології та медицини» КНУ імені Шевченка.

Інший плюс — доступність матеріалів. Викладачі можуть кидати в чат корисні посилання, робити записи занять, студенти можуть їх зберігати. Така доступність матеріалів дозволяє студенту вчитися в його темпі, повернувшись до записів і пропрацювавши їх ще раз:

— У цьому питанні офлайн навчання навіть програє: в тому випадку ми зустрілися, щось встигли зафіксувати, а щось і не до кінця зрозуміли — і все одно  розійшлися на тиждень до наступної лекції.

Водночас викладачка підкреслює, що якість онлайн навчання дуже залежатиме від обраної спеціалізації: там, де є значимий практичний компонент, де важливо наживо відпрацювати певні навички —  онлайн-навчання не дасть стовідсотково тих вмінь і навичок, як офлайн. Особливість онлайн-навчання ще й в тому, що воно вимагає самодисципліни та самоорганізації від студентів.

Найбільшим же мінусом онлайн формату Олеся Мороз вважає складність об’єктивної перевірки знань при низькому рівні культури доброчесності:

— Часом хтось із студентів підключався на пару, я намагалася якось взаємодіяти, ставити питання, але як би не старалася — людина не озивається. Таке враження, що телефон зам’ючений десь у кишені, а мене навіть і не чують. І на онлайн-іспиті перевірити — ця людина сама здає чи користується якимись джерелами інформації — майже нереально, на жаль. І це дуже несправедливо стосовно тих студентів, які наполегливо працюють і сумлінно вчаться.

У результаті маємо ситуацію, коли «на папері» успішність деяких студентів при онлай-навчанні зростає, але насправді рівень знань падає, і наскільки великий цей розрив  — навіть неможливо виміряти. І хоча це в першу чергу питання мотивації і доброчесності студентів, але в офлайн-форматі відстежувати моменти недоброчесності і впливати на них набагато легше.

‍Перспективи і можливості онлайн-освіти в Україні

Враховуючи перелічені негативні фактори, не дивно, що більшість вищих навчальних закладів максимально намагаються проводити навчання в очному форматі. Звісно, із врахуванням вимог безпеки. 

До того ж, враховуючи ситуацію із відключенням струму, в багатьох випадках реалізувати онлайн-навчання стане просто неможливо і усі переваги його переваги просто зникнуть через те, що немає можливості підключитися до Інтернету.

Разом з тим деякі коледжі та ЗВО, особливо перенесені із тимчасово окупованих територій, намагаючися залучити студентів, йдуть назустріч їхнім потребам та дають можливість вчитися онлайн — принаймні поки що. Що буде взимку — передбачити складно.

Серед цьогорічних нововведень — неможливість вступити без приписного свідоцтва і потрібна особиста подача документів у багатьох ЗВО — а цей момент може бути визначальним при виборі закладу освіти навіть більше, ніж власне форма навчання.

Відповідаючи на запит українських абітурієнтів, нині за кордоном виникають нові філії університетів та Центри навчання, як от Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна на базі культурного центру GOROD у Мюнхені. Навчання тут проводиться українською мовою в очному або змішаному форматі, коли студенти слухають дистанційно лекційні курси, а на практичні заняття приїжджають на тиждень щомісяця. Зацікавлені  вступники заповнюють форму реєстрації та отримують інформацію про вступ у Телеграм-чаті. 

Інша можливість навчання онлайн у випадку регулярних відключень електрики — це створення повноцінних курсів (як на Cursera чи Prometeus), вважає Олеся Мороз:

— Але це величезна методична робота — не лише переробити програму під короткі відео-лекції, а ще й продумати, як сформулювати контрольні запитання, щоб унеможливити списування і водночас оцінити рівень набутих знань. 

І йдеться не лише про якісні матеріали, а ще й про те, щоб їх записати і розмістити на потужному ресурсі, який витримає великий потік одночасних відвідувачів. Чи вдасться організувати повноцінне онлайн навчання в українських навчальних закладах в умовах обмеженого енергопостачання — покаже час. Тож виглядає на те, що вступникам більш надійно було б розглянути в першу чергу навчання в очному форматі. Який би варіант ви не обрали — Sestry зичать ефективного та цікавого навчання на обраній спеціальності.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Громадські організації б'ють на сполох, що багато тисяч українських дітей зникли з польської системи освіти. Ми не знаємо, чи вони навчаються дистанційно в Україні чи у віртуальній школі, а відповідно, не можемо їх належним чином підтримати. Як пояснити це зникнення?

Малґожата Міхель: Перш за все, пам'ятаймо, що в цій групі — або групах — діти, які приїхали до Польщі після російської агресії та початку війни, були різними. Вони з різних регіонів, шкіл, з індивідуальним досвідом, зокрема, травматичним, і з різних домів та систем виховання.

Це не однорідна група, яку ми можемо помістити в одну папку з написом «діти з України»

Те, про що я буду говорити, не підкріплене дослідженнями, а радше базується на досвіді та спостереженнях. Я вважаю, що деякі батьки, переважно матері, не знайшли себе — з різних причин — у польській системі. Хтось, безумовно, був розгублений, не мав потрібної інформації, а хтось використовує інші методи виховання, які не вписуються в польську школу. Ми також повинні брати до уваги дітей з особливими освітніми потребами, з обмеженими можливостями та тих, хто став жертвою насильства вдома. Ми повинні про це говорити, бо це також відбувається.

‍Масштабів цих зловживань, якщо вони мають місце, ми не знаємо. 

Не знаємо, тому що системно не маємо контакту з цими дітьми та їхніми батьками. Це, звичайно, лише один фактор. Інший, який, на мою думку, є важливим, полягає в тому, що зовсім не рідкість, коли українські діти піддаються дискримінації в школі. Ми обговорюємо ці акти дискримінації з міжнародними дослідниками на різних форумах, і дослідження показують, що дискримінація дійсно має місце. Нещодавно дівчинка-підліток розповіла мені, що польські однолітки погрожували побити її за те, що вона спілкується з українськими хлопцями. Тому я думаю, що батьки — знову ж таки, переважно матері — намагаються захистити своїх дітей від такого роду шкоди і, не маючи багатьох інструментів, просто ізолюють їх. Чи є така спроба захистити дитину успішною, чи ні — не нам судити. Можливо, є й такі діти, які дистанційно включені в українську систему освіти.

‍Варто звернути вашу на матерів, які також потребували підтримки, особливо на початку. На них все звалилося. 

Йдеться про людей, які виїхали, рятуючись від війни, незалежно від того, чи точилася вона по сусідству, чи за сотні кілометрів. Деякі з цих жінок були травмовані, пережили посттравматичний стресовий розлад і в той же час змушені були організовувати своє життя та життя своїх дітей тут, у Польщі. Важко сказати, в якому стані перебувають ці жінки. Видно, що деякі з них знайшли свій шлях, у них усе добре, інші мають більше труднощів, також пов'язаних із вихованням дітей.

‍Як це вирішувати?

Діагностика та підтримка в місцевих громадах, з дослідниками, серед сусідів. Самодопомога. 

‍Часто одним із бар'єрів є мова. Чи можливо діяти, допомагати, підтримувати без спільної мови?

За моїми спостереженнями, беручи участь у численних заходах з надання допомоги — і вони збігаються з висновками колег — мова не є бар'єром. Під час мого останнього візиту в Україну, коли я везла зібрані речі до одного з дитячих будинків, ми розмовляли польською, вихователі — українською, і ми розуміли один одного.

Дослідження й досвід показують, що мова не є бар'єром. Діти, яких я відвідувала, говорили зі мною своєю мовою, я говорила з ними своєю — ми розуміли один одного

П'єр Бурдьє називає таку ілюзію бар'єру ритуалізацією видимості — нерозуміння є удаванням, якому ми піддаємося, у яке віримо. Я пережила це багато разів, також на самому початку війни, коли я була на залізничному вокзалі з першими біженцями, які приїхали з України до Польщі. Нам вдалося поспілкуватися, поговорити. Тож бар'єри, я думаю, десь в іншому місці?

Де саме?

У людському мозку. У незнанні, стереотипах, псевдознаннях, почерпнутих не з експертних досліджень, а з псевдознань, фейкових новин, пропаганди. Це працює на тлі відсутності добре організованої міжкультурної та інклюзивної освіти, заснованої на знаннях

‍
Були ситуації, про які ми писали в Sestry.eu, коли дітям забороняли спілкуватися між собою в школах українською мовою. Вони повинні були розмовляти тільки польською, інтегруватися.

Діти будуть говорити так, як вони хочуть і відчувають. У них є свої мови, про які дорослі навіть не здогадуються. З іншого боку, забороняти дітям розмовляти рідною мовою — це абсурд і дискримінація, а отже, насильство. Британським дітям також забороняють користуватися англійською? Німецьким дітям — німецькою? А ромським дітям — ромською? Діти розмовляють між собою рідною мовою, і жодні норми чи правила цього не змінять.

Ви, також працюючи з дітьми як streetworker (педагогиня вулиці, streetworking з англ. педагогіка вулиці, робота з дітьми та підлітками, які проводять багато часу поза сім'єю, на вулиці, —  прим. пер.) знаєте ці таємні мови?

Іноді мені вдається вивчити мову дітей вулиці. Я посміхаюся, тому що це не дуже педагогічна мова, повна негарних слів, але я б ніколи не подумала, що ця грубість мови спрямована на мене. А діти, всі вони, потребують любові, уваги й турботи. Вже. Для цього не треба бути поліглотом.

‍Чи існують якісь спеціальні програми, створені педагогами, які працюють на вулиці, виключно для українських дітей?

Ні, не було потреби створювати спеціальні програми. Не тому, що була якась із цим проблема, а якраз навпаки: тому що її не було. Просто всі представники різних організацій, які працюють із дітьми як педагоги й педагогині вулиці, в якийсь момент почали говорити про те, що в установах, наприклад, денного перебування на подвір'ї, з'явився наплив дітей з України. І з цими дітьми поводилися і поводяться так само, як і з усіма іншими дітьми, з якими працюють вуличні вихователі. Наприклад, у Катовіце, в Домі Ангелів Охоронців, яким опікуються вуличні працівники, є багато українських дітей. Ми розмовляємо з ними трохи польською, трохи українською. Я ніколи не стикалася з цим як із проблемою. Це не є проблемою взагалі: чи прийде ромська дитина, чи прийде українська дитина, чи прийде в’єтнамська дитина, чи будь-яка інша.

Streetworker приходить у таке місце денного перебування, і що? Як він/вона їх заохочує, як він/вона з ними спілкується?

Просто є. Якщо ми малюємо, то ми всі малюємо. Якщо ми граємо в ігри, то ми всі граємо в ігри. Якщо ми йдемо їсти, то ми всі йдемо їсти. Якщо ми йдемо чистити зуби, то ми всі йдемо чистити зуби.

Травматизована дитина без довіри поступово почне довіряти, хоча, можливо, спочатку іншим дітям, а потім дорослим. Для цього потрібен час і терпіння

А якщо є дитина нейротипова, тобто, наприклад, з аутистичним спектром або з особливими освітніми потребами, то що тоді?

Таких дітей дуже багато у вуличних просторах і дворових центрах денного перебування. Мене якось запитали, чи є діти з інвалідністю на вулиці? Є, як і скрізь. Діти різні: є той, хто носить слуховий апарат, є дитина без ноги, є дитина з трисомією 21. І вже до них підбирається дуже індивідуальний підхід. У нас є хлопчик, який має цей слуховий апарат, ми підлаштовуємося під нього, тобто ми всі знаємо, що з ним треба говорити більш чітко. Ми також знаємо, що з українською дитиною треба говорити чіткіше й перепитувати, чи вона зрозуміла. Всі, хто працює, мають педагогічну освіту, знають методи роботи. Також є можливість працювати з фахівцями. Діти віддають багато себе, у випадку з українськими дітьми вони докладають багато зусиль, щоб зрозуміти, що їм говорять, і співпрацювати. Треба просто бути поруч із ними.

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Єнджей Дудкевич: Програма «Разом для кращого майбутнього» має вже два випуски — з чого вона розпочиналася?

Катажина Урода-Ленартович: Центр науки «Коперник» від самого початку повномасштабного вторгнення Росії хотів підтримати наших сусідів з України. Тим більше, що наші друзі в цій країні керують мережею Клубів юних дослідників, що є важливою частиною нашої діяльності. Тому ми почали з того, що запросили людей з досвідом біженців безкоштовно відвідувати виставки. Завдяки членкині нашої команди Анні Положій ми змогли оперативно перекласти описи всіх експонатів українською мовою, а також тексти вистав у Робототехнічному театрі. Це були такі швидкі заходи, які можна було зробити відразу, але ми вирішили, що хочемо також долучитися до підтримки польсько-української інтеграції. Ми запросили всі Клуби юних дослідників, яких налічується близько тисячі, а також мережу SOWA (Зона відкриття уяви та активності), які також діють по всій країні. Це дозволило охопити дуже велику аудиторію, забезпечити відповідний освітній рівень і надати доступ не лише у великих мегаполісах, але й у менших містах та сільській місцевості. Це було додатковою підтримкою для польських шкіл, де українські діти та підлітки мусили швидко адаптуватися, щоб продовжити навчання. Ми змогли забезпечити фінансування всього цього від двох бізнес-донорів, які вирішили, що хочуть допомогти інтеграції та зміцненню міжкультурних компетенцій не тільки молодого покоління, але й дорослих. Перший випуск стартував вже у листопаді 2022 року.

Про що конкретно йдеться?

Клуби юних дослідників діють не тільки в Польщі та Україні, але також у Вірменії, Грузії та, віднедавна, в Ефіопії. Ми координуємо і підтримуємо їх у межах діяльності Центру науки «Коперник» (ЦНК), але передаємо якомога більше відповідальності керівникам клубів. Саме від них залежить, як вони організують зустрічі з українськими та польськими дітьми. Насправді, незабаром виявилося, що вони нас випередили — оскільки часто також працюють у школах, то відразу запросили нових українських учнів до участі в клубних заходах — позакласних, добровільних і безкоштовних. У них є можливість експериментувати, вчитися спілкуванню та співпраці. І так само, як ми намагаємося дати якомога більше свободи дій керівницям і керівникам, вони йдуть за самими дітьми, які вирішують, що їх найбільше цікавить. Координатор(к)и КМО підтримують процес дослідження та навчання м'яким навичкам. З іншого боку, SOWA — це місця, які зазвичай функціонують при бібліотеках, культурних центрах та міні-наукових центрах. ЦНК запезпечив їх простором для проведення дещо складніших експериментів.

Розкажіть, будь ласка, більше про ці експерименти.

Клуби юних дослідників працюють не лише в початковій та середній школі, а й у дитячих садках. Тому рівень складності експериментів відповідно адаптований до віку учасниць і учасників. Наприклад, у дитячому садку були заняття про зиму, діти створювали сніг, зокрема, з піни для гоління, і повинні були з'ясувати, якого інгредієнта потрібно додати більше, щоб згодом могти щось з нього зліпити. Зі старшими дітьми, як правило, проводилися екскурсії, спостереження та різні вимірювання, наприклад, пов'язані із забрудненням повітря протягом кількох місяців. Діти могли проаналізувати результати і з'ясувати, які фактори впливають на якість повітря.

Нещодавно одним з моїх улюблених прикладів, дуже важливим з точки зору інтеграції, стала історія дівчинки, яка була єдиною ученицею з України у всьому класі. Весь клуб вирішив допомогти їй звикнути до нового місця, і вони пішли до місцевої пекарні, де працює сестра цієї дівчини

Таким чином вони не тільки познайомилися з середовищем, в якому живе їхня нова подруга, але й дізналися багато нового про процес випікання хліба. За допомогою дорослих діти приготували закваску, тиждень чекали, поки вона дозріє, а потім зайнялися випічкою. 

В межах ще однієї зустрічі Клуб відправився до басейну, додатково дізнавшись про різні фізичні процеси, пов'язані з водою. Усе це спрямоване насамперед на інтеграцію, а спільні експерименти є чудовим інструментом для цього, а також для поглиблення знань.

Чи щось ще є важливою частиною програми?

Ми також запросили співробітників SOWA взяти участь у навчальному курсі з проведення сімейних майстер-класів. Це формат, який дуже добре працює для нас і який ми вважаємо ідеальним для створення освітнього та експериментального простору, де польсько-українська група може розширити свої знання та інтегруватися в невимушеній атмосфері. Після перемоги в конкурсі в межах програми «Разом для кращого майбутнього» кожна SOWA взяла на себе зобов'язання підготувати та провести щонайменше вісім воркшопів протягом кількох місяців. Важливо також, що ми заохочували залучення місцевої громади. Це призвело до проведення низки наукових пікніків, на яких діти презентували те, що вони дізналися під час зустрічей. Один клуб запросив місцевий громадський центр з групою українських мам, і вони разом влаштували сімейний фестиваль з українською їжею та співами.

Чи все спрацювало в межах програми?

Незважаючи на велику готовність з усіх боків, були й побоювання — як діти, так і дорослі з Польщі та України потребували підтримки, хоча б лінгвістичної. Дві тренерки та міжкультурні психологині водночас проводили тренінги з міжкультурної інтеграції, що дуже допомогло. Крім того, після перемоги в конкурсі були отримані додаткові кошти на придбання різних предметів, необхідних для конкретних експериментів, а також на організацію дослідницьких екскурсій. Останнє також дало можливість дітям проводити більше часу разом.

Гроші також могли бути використані для залучення перекладача, але виявилося, що діти з України дуже швидко вивчили польську мову, а вихователі також намагалися бути більш відкритими та уважними і навчити їх дещо іншому способу спілкування, ніж раніше

Зрештою, все вийшло, і сьогодні ми дійшли до того, що, коли ми робимо конкурсні матеріали доступними польською та українською мовами, деякі наші партнери повідомляють, що це поступово стає непотрібним, тому що люди без проблем заповнюють документи польською мовою.

Тобто інтеграція, найважливіша мета «Разом для кращого майбутнього», приносить свої плоди.

Інтеграція відбувається постійно, це не закінчений процес, тим більше, що він все одно потребує підтримки. Він має свої періоди, про які ми намагаємося розповісти на зустрічах з міжкультурними педагогинями та психологогинями. Групи дітей не є однорідними, міграція триває весь час, діти з України повертаються з батьками до своєї країни, потім знову приїжджають до Польщі, деякі їдуть далі на Захід. У класах не завжди однакова кількість дітей, але інтерес не згасає, тим більше, що результати першого випуску програми були добре оцінені. Нам вдалося отримати подальше фінансування для другого випуску, і завдяки ще одному великому донору ми змогли розширити все і почати працювати в ще більшому масштабі по всій країні. Нещодавно ми завершили другий випуск і можемо сказати, що в ньому взяли участь понад 5400 осіб. Ця грошова підтримка дуже важлива для нас, оскільки дозволяє нам думати про нові освітні теми, закуповувати більше предметів.

Водночас, ми намагаємося, щоб більшість з них були доступні й вдома, щоб діти могли експериментувати самостійно, поза межами Клубів юних дослідників та мережі SOWA. Думаю, варто також зазначити, що багато клубів залучають дітей не лише з України. Ми запрошуємо учасниць і учасників, наприклад, з Білорусі, були молоді особи з В'єтнаму та Індії.

Ми намагаємося показати різноманітність як те, що збагачує нас, а це, в свою чергу, допомагає інтеграції. Чим більше ми проводимо часу один з одним, тим легше долати мовні та культурні відмінності

Це не завжди легко, особливо для дорослих, які часто не мають достатньо часу для вивчення мови. Деякі діти також не можуть брати участь у всіх заходах, тому що їм доводиться, наприклад, доглядати за своїми братами і сестрами. Ми знаємо про все це, але ми працюємо з дуже розумними вчителями і вчительками з багаторічним досвідом, тому ми прислухаємося до них і змінюємо програму «Разом для кращого майбутнього».

Третій випуск готується до старту. Чим він відрізнятиметься?

Ймовірно, ми розширимо пропозицію в самому Центрі науки «Коперник», а наш путівник з міжкультурної інтеграції нещодавно був перекладений українською та англійською мовами. Ви можете завантажити його з веб-сайту програми і користуватися ним, навіть якщо ви не є членом Клубу молодих дослідників або мережі SOWA. Перш за все, не відмовляючись від підтримки польсько-української інтеграції, яка й надалі залишатиметься дуже важливою, ми більше відкриваємося для інтеграції загалом, міжкультурної та іншої. Ми також запрошуємо людей, які знаходяться під загрозою виключення через, наприклад, обмежений доступ до освіти або неможливість добиратися до великого міста. Ми віримо, що такі види діяльності ще більше продемонструють, як мало нас розділяє і як багато у нас спільного на різних рівнях.

Чи є це найбільшим успіхом «Разом для кращого майбутнього»?

Я відповім, згадавши історію однієї шкільної вчительки. Вона згадала, що коли українські діти прийшли до школи, вони спочатку були трохи ізольовані, оскільки польські діти також функціонували у своїй звичній реальності. Однак, коли українські діти приєдналися до Клубу юних дослідників, ситуація поступово почала змінюватися.

Ця вчителька сказала: «Для мене найбільша радість  бачити їх на перервах, які вони проводять разом, бачити, що вони хочуть зустрічатися і розмовляти одні з одними, і що будь-які бар'єри зникають»

Це сталося саме завдяки мудрій підтримці інтеграції. Навіть якщо ми зможемо допомогти одній людині почуватися комфортніше в нашому суспільстві, це буде величезна користь. Також і для нас самих. Не те, що ми знаємо все про інтеграцію, ми також пам'ятаємо, що до нас приходять діти з різними проблемами. Тим більше, що ми повинні їх слухати, слідувати за ними і робити все, щоб вони почувалися добре і безпечно в Польщі.

‍

Катажина Урода-Ленартович — координаторка програми Центру науки «Коперник» «Разом для кращого майбутнього», яка спрямована на підтримку міжкультурної інтеграції, зокрема, через спільні експерименти. Вона також працювала в Міжнародному центрі зустрічей молоді.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Інтеґрація чи асиміляція?

Малґожата Памула-Беренс: Існують різні шляхи і процеси акультурації, тобто ті, що ведуть до адаптації в новому середовищі під час міґрації. Одним зі шляхів може бути асиміляція, а іншим — інтеграція.

‍Я переконана, що інтеґрація — це найкращий шлях, тому що він дозволяє поважати коріння новоприбулих. Коріння, яке є надзвичайно важливим. Дослідження показують, що якщо людина, яка є міґрантом, добре знає мову походження, вона краще вивчить мову поселення, а також буде більш стабільною з точки зору самооцінки, матиме більше відчуття власної спроможності. 

А асиміляція? 

‍Це поняття, яке дуже часто використовується в політиці. Це відбувається в наступних поколіннях, це можна побачити на прикладі американської польської діаспори, яка в першому поколінні має сильні зв'язки з Польщею, в другому поколінні вони дещо слабші, а третє покоління — це вже зовсім інша історія. 

Тому це відбувається, це природний процес. Підштовхування українців до того, щоб вони стали поляками, мені здається, це шлях в нікуди, тому що зараз для них дуже важливо не втратити свою українську ідентичність.

‍Але це не виключає їх з польського суспільства, якщо вони хочуть жити з нами і у нас. Потрібна інтеґрація з повагою до ідентичності.

Я є прихильницею саме такого рішення, щоб дивитися на освіту, наприклад, через те, що я називаю культурно-чутливими окулярами

З перспективи двох років, що минули з початку повномасштабної війни в Україні та приходу сотень тисяч дітей до місцевих шкіл, які рішення спрацювали, які зазнали невдачі, а яких не бракувало?

‍Війна в Україні застала всіх зненацька. Було дуже складно У цій ситуації, коли до польської школи прийшла дуже велика кількість дітей, необхідно було застосувати деякі виняткові рішення, які до цього часу не були передбачені системою. Хоча в польській системі вже були рішення, які стосувалися освіти дітей з міграційним досвідом. Існував закон, який мав свої недоліки, але деякі з них були пов'язані з інтерпретацією, а не з положеннями.

Можете навести приклад?

‍Ще до війни в Україні в багатьох місцях Польщі були створені підготовчі відділення, тобто класи для дітей, які не знають польської мови. Я відвідала десять таких шкіл, і ці класи працювали чудово, з дуже свідомими директорами, завучами. Ці люди дійсно знали, як обійти цю концепцію підготовчого відділення, яка, з одного боку, може розглядатися як дещо марґінальне рішення, але насправді це не так. Це місце, де дитина приходить з іншої системи освіти, з іншого соціуму і має час адаптуватися до нових обставин. 

Якщо такий підрозділ працює добре, з великою культурною чутливістю, то там також відбувається інтеґрація. І так було в школах, які я відвідала. Але...

Але що?

‍Були також школи, які перетворювали таке відділення на гетто, де взагалі не було ніякої інтеґрації. Тобто рішення є, але вони не завжди реалізуються належним чином, бо просто не всі знають, як це робити.

Це стосується лише дітей з міґрантським досвідом?

‍Звісно, ні. Іноді проблема є системною, бо саме система є неефективною. Польська школа не лише погано навчає і погано піклується про дітей з міґраційним досвідом. Наприклад, бракує рішень і уваги для підтримки дітей після пандемії коронавірусу, які все ще мають проблеми, в тому числі освітні. Це можна побачити, наприклад, у дослідженнях PISA; результати польських учнів і учениць у багатьох сферах є нижчими, ніж до пандемії. 

З розповідей вчителів і вчительок, вони відчувають, що їх залишили напризволяще. Їм довелося самотужки справлятися зі складною ситуацією, тоді як більшість з них ніколи не працювали з дітьми з міґраційним досвідом, не мали жодної психологічної підготовки, хоча дуже багато з цих дітей потребували і потребують такої підтримки. Вони відчувають себе самотніми.

‍Дуже багато вчителів відчувають професійне вигорання, втому, яка триває не з моменту приїзду дітей з України, а набагато довше.

‍Адже не було так, що у нас була добре обладнана школа з добре оплачуваними вчителями, які мають лише покликання до професії, і 150 тисяч дітей прийшли в таку польську освіту.

Ні, система не була ефективною, вчителі були і є перевантажені, вони заробляли і заробляють надто мало, що роками було предметом протестів. У якийсь момент до системи було додано 150 тисяч дітей, тому було вирішено збільшити кількість дітей як у підготовчих групах, так і в загальних класах. Кількість підготовчих відділень також збільшилася. 

Це, напевно, хороше рішення?

‍З одного боку, так, адже дітей треба було десь розмістити, але з іншого боку, це означало перекласти весь тягар ситуації на вчителів, які не могли в них працювати.

‍Крім того, в першому положенні, яке регулювало роботу в підготовчих класах, там могло бути максимум 15 дітей.

‍За таких умов можна було добре і ефективно працювати, приділяючи дітям увагу. Але спеціяльний закон, прийнятий після війни, означав, що кількість дітей у цих відділеннях може бути збільшена до групи з 25 осіб. Отже, умови для дидактичної роботи були гіршими, враховуючи, що більшість вчителів не мали досвіду роботи з дітьми, які погано або зовсім не знали польської мови. Крім того, це були і є діти з досвідом війни.

Саме так. Це величезний виклик - не лише навчити їх, але й дати їм відчути себе в безпеці.

‍Ці групи дітей були дуже різноманітними. Залежно від того, звідки і коли вони приїхали, вони мали різний досвід. Були діти, які мали травму від втечі, але не були учасниками бойових дій. Були ті, хто приїхав з районів, де йшли бойові дії. І були ті, чиї батьки вирішили виїхати зі Львова, побоюючись ескалації бойових дій.

Досвід був і є дуже різним, але всі вони відображаються на тому, як діти почуваються і як вони навчаються. Школа існує для того, щоб навчати та виховувати. І якщо у вас є дитина з досвідом війни, з травматичним досвідом, ви просто зобов'язані поводитися з нею по-іншому.

У цьому контексті рідна мова видається особливо важливою. З одного боку, необхідно дати дітям можливість вільно спілкуватися, з іншого боку, оволодіння польською мовою дає їм зовсім інші можливості. Педагогиня і streetworker (streetworking з англ. — вулична робота поза установами, в середовищі клієнта, — прим. пер.), професор Малґожата Міхель з Яґеллонського університету сказала мені, що мова не настільки важлива, вона не є бар'єром для спілкування. Що з дітьми можна працювати і без мови.

‍Дійсно, поза шкільною системою, в повсякденному спілкуванні, нам вдається спілкуватися, незважаючи на незнання мови. Але в школі це виглядає трохи інакше.

‍Я хотіла б повернутися до того, що я сказала про підготовчі класи, які повинні були підготувати дітей до навчання польською мовою, але, з іншого боку, ідея полягала в тому, що ці класи повинні були бути безпечним місцем, яке також давало б дитині час помовчати. 

‍Таке було припущення. Водночас, не забуваймо, що майбутнє дитини пов'язане зі школою. Це не тільки місце навчання, але й місце соціалізації.  До того, як до нас приїхали діти з України, це показала нам пандемія і пов'язана з нею ізоляція дітей, для яких це був дуже важкий досвід.

Якщо ми хочемо, щоб люди з міґраційним досвідом почувалися прийнятими і відчували, що вони мають такі ж можливості, як і інші члени суспільства, одним з інструментів для досягнення цього є вивчення мови, яка, звичайно, поєднується з культурою

‍Якщо українець чи українка є чудовим стоматологом чи чудовим лікарем, але погано володіє польською мовою, він чи вона не може тут практикувати, тому що так чи інакше він чи вона повинні спілкуватися зі своїми пацієнтами чи іншими професіоналами. Для цього йому потрібна мова.

Повернімося до дітей.

‍Для того, щоб діти могли функціонувати в школі, їм також потрібна мова. І це не лише мова для спілкування, але й для навчання, здобуття знань, нових навичок.

‍Якщо ми не будемо вчити мови, то будемо готувати суспільство з двома швидкостями. Одне, яке буде знати мову, а інше — без цього ресурсу.

Це вже можна побачити в середніх школах, технікумах і професійно-технічних училищах.

‍Багато українських дітей вирішили піти в технікум чи ПТУ, тому що це легший шлях. Це сталося не тому, що вони менш інтелектуально здібні або мріяли про такий шлях, а тому, що він був для них досяжним.  Вони обрали його на основі необхідності, тому що не могли піти до середньої школи.  Те, про що ми дбаємо — інтеґрація — не відбудеться без знання мови.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Найчастіше конфлікти в школі зустрічаються між дітьми. Добре, коли поява нових учнів з України викликає у польських однолітків турботу й бажання допомогти на перших інтеграційних етапах, але час від часу нашим дітям доводиться стикатися з непорозумінням чи навіть упередженістю. Їх не так дружно приймають в колективі, як хотілося б, і діти відчувають себе «вигнанцями».

Ці конфлікти можуть бути пов’язані як з мовним бар’єром чи культурно-релігійними розбіжностями, так і з конкуренцію за лідерство або увагу вчителів.

Часто достатньо звернутися до вчителя

— Якось на весняних канікулах до моєї третьокласниці-дочки на дитячому майданчику підійшов однокласник, —  розповідає Sestry Світлана Лапко (прізвища героїнь публікації змінено з етичних міркувань — Ред.). — Він став вести себе по-хамськи, проганяв її, а насамкінець схопив за волосся і відтягнув вбік. Мала прибігла в сльозах і, звісно, після такого я написала в особисті до мами кривдника. Вона спочатку відреагувала з розумінням, але потім заявила, що у всьому винна моя дочка. Я зауважила, що на майданчику є камери і запропонувала зробити запит на перегляд відео, проте це тільки сильніше її обурило.

Тож коли почалася школа, я звернулася до нашої вчительки, показала їй листування з моєю опоненткою і попросила посприяти у вирішенні конфлікту. І це допомогло. Вчителька поговорила з дітьми, і той хлопчик вибачився перед моєю дочкою.

Про інший приклад булінгу з її дочкою під час літнього табору розповідає Олена Мамчур:

— Дівчата почали утворювати групки за інтересами, і моя донька чомусь не сподобалася лідерці цього об’єднання. Вона почала налаштовувати всіх проти доньки. Я теж не надто мудро себе повела, купувала солодощі і пригощала ними всіх дівчат, крім кривдниці, що тільки більше зашкодило.

Ситуацію вирішила пані, яка організовує заняття, вона порозмовляла з мамою дівчинки-лідерки — і все налагодилося. Дитину прийняли до колективу, з нею почали спілкуватися й гратися. На жаль, все це відбулося вже на останніх заняттях, тоді як все літо перетворилось на якусь боротьбу за виживання у таборі.

Мовою закону

Коли розмова з учителем не допомагає, треба йти до директора, впевнена Марія Рожко. Вона теж має досвід боротьби з булінгом своєї дочки, але з боку українських однокласників.

— Перший місяць після евакуації ми жили в Щецині, —  згадує жінка, —  там була дуже хороша школа. Але довелося переїхати в Тихи. І там у школі ми стикнулися з булінгом — але не з боку поляків, а з боку українців з іншого соціокультурного прошарку.

Польські вчителі чомусь не одразу вирішили проблему. Однокласники зверталися до дочки у вульгарній формі з сексуально-брутальними натяками. Це були приниження і показ порномультиків. В якості свого виправдання хлопці говорили, що дівчина не розуміє їхніх жартів.

Проблеми з ними були й раніше, але ніхто понад пів року не звертав уваги на скарги моєї дитини, поки я не прийшла до директора. І, на жаль, зупинити булінг вдалося лише розмовою «під протокол». Після розмови батьки хлопців підписали документ, з якого приводу була розмова, що вони попереджені про поведінку своїх дітей та усвідомлюють відповідальність... І якщо їхні хлопці знову чіпатимуть мою дочку і я знову буду скаржитися, то далі їх очікує штраф за неналежне виконання батьківського обов’язку і контроль з боку соціальних служб.

Реакція директора

У Наталі Юшкевич ситуація нестандартна: її син-першокласник зазнав досить дивної поведінки з боку вчительки.

— Вона прив’язала руку сина до своєї руки шнурком і ходила так з ним по класу. З нього всі сміялись, він теж сміявся, але мені потім зізнався, що йому було дуже соромно.

Цікаво, що вчителька сама мені розповіла про цей інцидент: «...його потрібно мати завжди на очах», тому, мовляв, вона вимушена була так зробити. Було також, що вона відгороджувала його від усіх, бо «йому і так нецікаво на уроці».

Це було ще до повномасштабної війни, коли українців було не так багато, він був єдиним українцем у класі.

Я намагаюся завжди бути на боці вчительки, вдома дитину вчу слухати старших, але коли зрозуміла, що то не в ньому проблема, то записала всі інциденти за рік на папірці, вивчила все польською мовою, пішла до директора і все розповіла

Це було дуже важко, адже я так добре не знала мову, дещо читала з аркуша, сиділа перед нею, як на іспиті... І директор несподівано стала на мій бік та вибачилась, попросила не переводити дитину до іншої школи, бо це буде їхня поразка, що не дали ради з першокласником.

Але ми все одно перевелися, і зараз все добре, нова вчителька знайшла підхід до дитини. Проте син відвідує психолога, бо має занижену самооцінку. Дитина має травму і добре пам’ятає свій невдалий 1 клас.

Змінити школу — найкращий вихід?

— Мій син теж був єдиним українцем у класі, почалися непорозуміння між однокласниками, —  розповідає Вероніка Заруцька. — Я розмовляла з класним керівником, ходила до директора, щоб змінити клас — відмовили, бо інші класи спортивні і для вступу туди діти складали іспити здібностей.

Ситуацію вирішила тільки зміна школи. Коли забирали документи, нас не вмовляли лишитися, а навпаки — швидко все підписали. Хоча син добре володіє польською, гарно справлявся зі шкільною програмою і при переході мав лише дві четвірки, решта п’ятірки. Зауважень від вчителів щодо дисципліни теж не мав.

Не така, як всі

Ольга Балабан вважає, що саме недружня атмосфера в школі вплинула на рішення її родини змінити не лише школу, а й країну, хоча сама жінка має педагогічну освіту, знає англійську, польську та працювала перекладачем у тій самій школі, де навчалася її дочка.

— Моя Єва пішла в польську школу 3 березня 2022 року, —  розповідає жінка. — Тоді ніхто ще й гадки не мав, що робити з нашими дітьми. Дирекція, вчителі, учні та батьки нас прийняли дуже тепло, це надзвичайно вплинуло на процес навчання та вивчення мови для доньки, а потім і для мене, оскільки я майже одразу пішла працювати в цю школу перекладачем. Моя донька завжди чемна та ввічлива дівчинка, за це її полюбив клас та вчителі.

Наша криза почалась цьогоріч. Спочатку я не надавала значення наріканням доньки, але згодом зрозуміла, що це серйозно. У нашому класі 11 хлопців і 5 дівчат. Почалось все з дорікань, що Єва не така, як всі, не йде з ними до першої комунії (першого причастя), бо вона православна та й взагалі якась дивна... Далі почались прояви агресії в роздягальні, де ніхто цього не бачив. Також дорікали за мову, хоча вона розмовляє вже майже без акценту.

Цього року я пішла в декретну відпустку, тому не так часто спілкувалася з вчителями і не знала всього. А донька тим часом «закрилась». Я пішла до вчительки, щоб вирішити питання, вона зі свого боку зробила, що могла: залучила психолога, педагогів, зібрала батьківські збори з директором.

На зборах мені достеменно стало зрозуміло, звідки випливає агресія дітей — з дому, від батьків

Після всієї цієї роботи діти стали шанобливо ставитися до Єви і агресії вже не було, але зʼявилося відсторонення. Ця ситуація лише в класі. На світлиці (група продовженого дня) та в школі з іншими дітьми — все добре, і донька має багато друзів. Але атмосфера в класі не могла не впливати, я продовжувала бачити доньку пригніченою, і ми вирішили спробувати нове життя в Норвегії.

Важче, ніж іншим, бо в чужій країні. Але далі буде легше

Стикаючись з подібними проблемами, батьки найчастіше вирішують змінити школу. Але якщо поблизу немає іншої школи, а переїжджати нема куди? Владислава Шепель вирішила не здаватися. Її боротьба за навчання сина була пов’язана також з боротьбою з його страхами і комплексами.

— Микола дуже добре показав себе в польській середній школі, — згадує жінка. — За три місяці у «подставувці» він так вдосконалив свої мовні навички, що успішно склав «іспит восьмикласника» та вступив до польського програмістичного технікуму. Ми не очікували, що тут почнуться проблеми…

Якщо у середній школі із сина порошинки здували, допомагали і сприяли, тут не помічали наших проблем, потрібно було вибивати місце під сонцем і доводити, що ти чогось вартий.

Микола одразу з’їхав у навчанні. Не міг знайти спільної мови з деякими вчителями, і я бачила, як він починає втрачати інтерес до навчання та віру в себе. У першому класі технікуму у сина була «загроза» вильоту зі школи через одиницю з математики, в другому класі ми підтягнули математику, але прийшла нова вчителька з іншого предмету, і одиниця вже з’явилася там... На нашу біду, перший семестр ми провели на постійних лікарняних, і це теж негативно вплинуло на навчання.

Одного разу у Миколи стався конфлікт з вчителькою англійської. Вони вчили фразеологізми, і вчителька попросила записати у зошит вирази, які діти не знають. Микола записав декілька, але їй не сподобалося, що так мало. Син пояснив, що він в Україні вчив англійську і більшість цих виразів знає. Тоді вчителька попросила перекласти їх на польську, і тут Микола зрозумів, що він знає ці фразеологізми англійською і українською, але не польською.

Вчителька була незадоволена поведінкою учня, він не заробив на цьому уроці доброї оцінки, і мені довелося йти до школи. А з учителькою математики у нас стався конфлікт, тому що син необережно сфотографував дошку із завданням — з учителькою в кадрі, і це їй не сподобалося.

— Я нездара, двієчник, у мене нічого не виходить і не вийде, —  постійно чула я вдома

На порятунок прийшла шкільна психологиня пані Гося. Після кількох розмов в її затишному кабінеті за філіжанкою чаю син ніби відчув друге дихання, став натхненніше готувати домашні завдання, шукати в YouTube вирішення питань, відповіді на які не знав.

Пані Гося запевнила Миколу, що він не може бути дурним вже тому, що вступив до їхнього технікуму на таку важку спеціальність. Але йому важче, ніж іншим, бо він з іншої країни, лише вчить мову, тож це нормально, що він на початку відстає — далі буде легше, не варто здаватися.

Мені ж психологиня порадила максимально залучати сина до інтеграційних заходів, які проходять в школі: екскурсії, шкільні заходи тощо. Я стала відпускати сина у всі шкільні поїздки, після яких діти зазвичай здружуються, стають відкритішими. І в другому семестрі у нас неочікувано почали з’являтися п’ятірки та четвірки. Я навіть пожартувала, що, можливо, в третьому класі син буде відмінником, — головне, не хворіти і не пропускати заняття.

— І перестати боятися! —  додав син.

Фотографії Shutterstock

Марія Гурська: 9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це  важливо? 

Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.

Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік.  Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму? 

З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей —  підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.

В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки

Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід. 

Чи можете ви пригадати конкретну історію?

Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.

Чим закінчилася ця історія?

Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.

1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?

Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, ​​можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.

Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи

Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.

Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють? 

В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах  хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку  вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.

Чим займається міжкультурний асистент?

Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.

Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є  настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще. 

Яким є підхід до питання громадянства асистентів?

Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.

В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них

Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах. 

Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.

Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною  Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі,  повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.

Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?

Це неприпустимо.

Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків

Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.

Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?

Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.

Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?

Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.

За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому. Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?

Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.

Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому? 

Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.

Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!

Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.

Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?

Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.

Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.

‍Чому?

Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.

Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.

Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.

Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?

Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає. 

Витрати на підтримку оплачували самостійно?

Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.

Виборчі кампанії не допомогли. 

Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.

Що сталося в Польщі?

На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.  

То які саме?

Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.

Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім

Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються. 

Гаразд, але повернімося до школи.

Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.

То що ж можна зробити?

Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити. 

Що робити, чого не робити, як робити? 

Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна. 

Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?

Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.

Чому це так важливо?

Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.

Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять

Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків. 

‍Наприклад?

Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською —  пер.): 

P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ

Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.

O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ

Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.

М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ

Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».

O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО

Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.

В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ

Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».

Що ще входить у програму?

Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.

Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає

Батьки також залучені до програми?

Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками. 

Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань. 

Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.

Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.

Бунт підлітка-переселенця

— Два роки війни — це два роки адаптації українських дітей в польському освітньому середовищі. Як вони дають собі раду?

— У фундації «Зустріч» я не працюю з дітьми як з клієнтами, але як супервізор психологів, які працюють з дітьми, — розповідає Лілія Андреєва. — І тут, у фундації, мені довелось стикатись з різними запитами українських дітей і їхніх батьків щодо польських шкіл. Взагалі наші діти досить непогано адаптуються, але все ще залишається чимало проблемних моментів, які потрібно вирішувати.

Легше адаптація відбувається у дітей молодшого віку, гірше адаптуються підлітки — діти старших класів, ліцеїсти, і студенти

— Чому так?

— Головна проблема — мова. Знання і рівень мови найбільше впливає на комунікацію, а відтак і на адаптацію. Молодші діти гнучкі і швидкі у вивченні нової для них мови. Моя донька пішла в Польщі у перший клас і вона розмовляє без акценту, та й загалом вчитись їй легко. А старші діти мають проблеми навіть у термінах — фізика, математика, хімія, історія, географія — це все по суті треба вчити від початку. А якщо є іспити — 8-й клас або ліцей — то це та ще проблема.

Підлітки важче адаптуються ще й через те, що коли ми говоримо про біженців-підлітків, то вони виїхали здебільшого не з власної волі. Якщо дорослі свідомо обрали бути біженцями або мігрувати (будьмо щирими — не всі ж виїхали чи втекли від війни), то дітей про це ніхто не питає. Дітям кажуть: «Ми їдемо». Тому часто підлітковий бунт виникає на тлі того, що вони залишають не лише свою школу, свою країну, а й своїх друзів.

— А в підлітковому віці важко знайти друзів...

— Комусь легше, комусь важче, і других більше. Великий вплив на це має світогляд батьків. Якщо батьки легко адаптуються, якщо їм тут вдається організувати своє життя, закласти нові знайомства, знайти роботу, то відповідно і дітям легше.

Якщо батьки або опікуни страждають за домом, хочуть повернутися, в них часто говорить ненависть і навіть злість, це, звичайно, передається дітям.

Але і діти так само можуть впливати на дорослих. Буває, що діти так легко адаптуються в польських школах, що за ними до нового середовища починають адаптуватись і батьки.

— Всі бояться підліткового бунту. Які його ознаки?

— Колись в інтернатах Кракова ми проводили тренінги для підлітків, і давали їм завдання — зобразити себе в суспільстві у техніці колажу або малюнка. Одна група намалювала кактуси, котрі квітнуть. Я запитала, що це означає. Діти відповіли: «Ми квіти, але ми колючі».

Ознаки підліткового бунту — це відчуття американських гірок, швидка зміна настрою сто разів на день. «Зараз мені добре, за секунду я можу бути злий». «Відчуття того, що я не вільний і водночас не можу сепаруватися». Під час бунту чимало підлітків (або їхніх батьків) звертаються до нас з проблемою self-harm — самопошкодження. Юнаки й дівчата навмисне пошкоджують своє тіло, ріжуть шкіру, тому що їм дуже важко душевно.

Схожу природу має адаптація: «Я не хочу бути тут, я хочу повернутися».

— Якщо говорити про повернення в Україну, чи усвідомлюють діти небезпеку, яка там є?

— Не завжди. Вони відчувають небезпеку тут, у Польщі. Їм тут настільки важко, що вони хочуть повернутися туди, де їм було добре. На початку війни, коли батьки їх забрали, все відбулось так швидко, що не кожен з них усвідомив, чому саме його вивезли. Ось і виникає бажання зачепитися за щось відоме — за друзів, рідних, які залишилися в Україні.

Підлітковий бунт — це коли я хочу, не усвідомлюючи того, що для мене це може бути небезпечно

Ще одна ознака — неприйняття своєї зовнішності. Це, а також проблеми щодо ваги, частіше виникають у дівчат. Йдеться про булімію або анорексію, які є дзеркалом несприйняття зовнішнього середовища і себе в цьому середовищі, неможливість прийняти себе і те місце, де змушений бути.

— Чи багато наших дітей звертається за допомогою?

— Дуже. Здебільшого менших дітей приводять батьки, тоді як підлітки — і я вражена — приходять самі. Я живу в Кракові 8 років, і до війни підлітків на такі консультації треба було витягати. А тепер вони самі просять батьків, аби ті записали їх на терапію. Або приходять самі і потім ще й батьків приводять...

У нас нещодавно був випадок, коли 10-річний хлопчик привів сусідку, 14-річну дівчинку, до психолога у фундацію, тому що дівчинку бив батько. Привів за руку й каже «Допоможіть».

Свідомість у підлітків виявляється дуже добре. Це позитивна ознака, що вони розуміють, що щось не так. Вони більш обізнані, ніж були ми. І коли щось їх не влаштовує, вони хочуть це виправити. У них багато питань до себе, до свого віку, до сьогодення, до майбутнього.

Ще є категорія дітей-підлітків, котрі переїхали до Польщі і живуть тут самі. Тоді як їхні батьки залишились в Україні. Часто можна почути від їхніх родичів, що ці діти страждають через небажання дорослішати: «Чому це зі мною сталось? Я не хочу бути дорослим і все вирішувати».

Так, це болюча тема.

Ці підлітки нормально не пройшли всі фази дорослішання і сепарації

На щастя, за ці два роки я не стикалась і не чула про випадки суїцидів серед підлітків, але до війни таке траплялось. Якщо вдавалось втрутитись, то закінчувалося тим, що дитина починала нормально вчитися, ходити на якісь заходи і знаходила своє місце. Інколи батьки приїжджали, жили з ними, оскільки сепарація виявилась нестерпною або неможливою.

Ще одна болюча тема серед підлітків — це вибір «ким я себе бачу». Чи мені подобаються дівчата, чи хлопці. Сьогодні це модний тренд — окреслити свою сексуальність.

— Життя і без того важке, ще й мода накидає… Як їм допомогти?

— Дітей треба слухати. І чути. На них треба мати ресурс. І їх не можна відправляти в кабінет терапевта за словами «Зробіть щось з моєю дитиною». Але, на жаль, таких випадків 80 із 100. Хоча куди ефективніше приходити батькам з дітьми і насамперед розбиратись із собою — що робиться в сім'ї, як батьки спілкуються, як ставляться до своїх дітей.

— Тобто підліткам можуть допомогти фактично тільки батьки?

— Часто — так. А інколи потрібно, щоб батьки змирились з тим, що дитина не готова відкриватися перед ними, але просить, аби її записали до психолога. Варто так і зробити — і якщо підліток знайде «свого» спеціаліста, то буде працювати. Якщо дитина неповнолітня, то в ідеалі на кожній п'ятій сесії повинні бути також її батьки.

Я розумію, що в еміграції це важко або неможливо, але нехай будуть самі мами. Не можна ігнорувати стан дитини, треба постійно бути з нею, давати їй дуже багато енергії. А щоб ця енергія була, слід самим прийти і просто інколи поговорити про те, що відбувається. Не можна зіпхати дітей на психологів і чекати, що вони їх «виправлять». Сам психолог нічого не зробить.

Українська, польська або обидві школи водночас?

— У великих містах Польщі працюють українські школи. На вашу думку, наскільки це розумно, мудро, правильно віддавати дитину в українську школу в Польщі?

— Я б обрала українську школу в Польщі для своєї дитини, якби чітко розуміла, що ми будемо повертатись в Україну. Чула, нібито хочуть запровадити українську як другу іноземну мову в школах Польщі. Як на мене, це логічно і було б добре, тому що українців тут дуже багато.

Хтось каже, що треба вливатися в суспільство, де ти живеш і так далі. А чому треба? Інколи люди живуть і не вливаються в це суспільство. Такі собі маргінали. Вони ні тут, ні там — ніде. Підозрюю, що ці люди залишаться у власній капсулі, такому собі українському міграційному середовищі. Чи важче їм буде адаптуватися? Все залежить виключно від людини.

— А є оптимістичні історії? Можливо, позитивні тенденції в адаптації наших дітей в Польщі?

— Позитивні історії є і серед дорослих, і серед дітей. Чимало тих, хто гарно вливається в нове життя, добре вчиться, вступає у вищі навчальні заклади. Вчителі у польських школах не припиняють дивуватися, які наші діти розумні. Так і кажуть, що українські діти краще освічені, що інколи їм нудно в місцевих школах, тому що в Україні сильніша програма.

Не забуваймо, що деякі діти взагалі вчаться у двох школах одночасно — польській і українській. Хоча я не рекомендую таке робити. Але батьки хочуть, щоб дитина і там, і тут вчилась, щоб мала вибір, могла порівняти і, можливо, з часом обрати те, що їй краще підійде. Часом такі діти знаходять для себе кардинальні нові вектори розвитку.

— А чому ви не рекомендуєте вчитись у двох школах одночасно?

— Тому що це сильне розщеплення для дитини, яка адаптується до нової реальності. Приклади того, коли такі діти чи підлітки звертаються на психотерапію, вказують на те, що вони несконцентровані, розгублені, перевтомлені, їм важко вчитися, вони страждають від безсоння тощо.

Починаєш розпитувати — з'ясовується, що дитина взагалі не має вільного часу для себе, адже має навчатися і тут, і там

І якщо в старій школі більш-менш все ясно, але там постійно тривоги чи відключення світла, то в новій школі ще треба вивчити додаткову мову. Для дитини це дуже сильні навантаження. І тим дітям, які його не витримують, необхідна спрощена система.

‍

Фотографії: Shutterstock. Титульне фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl