Анна Паленчук
Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.
Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.
Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.
Публікації
Коли я сказала сусідам у Торонто про поїздку до України, вони мене довго відмовляли: «Там же війна!». Довелось їх запевнити, що Київ надійно захищений ППО, мільйони моїх співгромадян продовжують своє життя попри постійні обстріли та атаки.
Мій літак приземлився у Франкфурті. Я сіла в автобус «Франкфурт–Київ», і, затамувавши подих, розпочала свою першу за час війни мандрівку додому.
Я їхала презентувати спродюсований мною документальний фільм «ЄвроДонбас», знятий режисером Корнієм Грицюком. Завершили ми його ще перед війною, однак лише у вересні 2023 року змогли його представити для широкої аудиторії.
Фільм «ЄвроДонбас» розвінчує радянські міфи про регіон, розповідаючи про європейську історію Донеччини та Луганщини. Ці землі понад 100 років тому були невіддільною складовою європейської економіки. Я їхала в Україну говорити про все це. Прем’єра у Києві, як і загалом цей фільм, є дуже важливими для мене.
Моя попередня прем’єра була задовго до війни. Це була стрічка «Номери» на підтримку політичного бранця Олега Сенцова. Тоді він був у Сибіру. Під час зйомок ми тримали зв'язок із Олегом, обговорювали сценарій за допомогою листів, які передавав адвокат. Зараз він — на фронті. Росія знову забирає в нас найдорожче — життя, свободу, дім.
В автобусі вже є кілька людей, вони їдуть ще з Ахена. Серед них — мама із сином-підлітком. У них переносний холодильник, щільно заповнений продуктами. Очевидно, такі відстані долають не вперше, знають, наскільки важливо для вдалої подорожі запастися їжею.
У Франкфурті зі мною в автобус заходять нові пасажири — мами з дітьми, жінки і чоловіки пенсійного віку. Між ними зав'язується розмова.
— Ви звідки?
— Із Запоріжжя!
— О, землячка! — радіє один із чоловіків і цікавиться, як жінка діставатиметься рідних місць.
— А ми з Херсонщини! — вступає у розмову жінка з дитиною. — Хотіли із сім’єю вже повертатись, але у нас постійні обстріли.
Автобус від'їжджає від аеропорту, люди розсаджуються на місця і починають займатись своїми справами: хто їсти, хто гучно дивитись відео з телеграму, хтось розмовляти по телефону з родичами.
Поки автобус стрімко летить гладеньким німецьким автобанам, я оглядаю пасажирів і думаю про шлях всіх тих, хто вижив і виїхав з рідних місць — з Бучі (як я), Херсона, Ізюма, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Авдіївки, Бахмута... Наш автобус — це якийсь український ковчег. Серед потоку безтурботних європейців несеться туди, де війна, де щодня падають ракети, гинуть діти і дорослі і водночас, де все найдорожче, що в нас є, — наше минуле, наше майбутнє, наша земля.
Щоденний шлях тисяч таких автобусів — це нова кровоносна система України в Європі, що несе нас в обійми одне одного, щоб знову неминуче переживати переїзди, розставання, щоб рятувати і рятуватися — знову і знову, аж до Перемоги
Мої думки переривають гучні нарікання одразу кількох пасажирок:
— Ми їдемо 5 годин, і жодної зупинки! Як так можна!
— Водій, зупиніть, будь ласка, подумайте про людей!
— Водіям курити не треба! Вони собі електронки курять у вікно!
Такої кількості людей, які курять, я не бачила давно. На кожній зупинці перекур — це святе. Курить майже весь наш «Ковчег». Хто електронні, хто класичні сигарети зі страшними і промовистими сценками на пачках і написами німецькою про шкоду куріння. Курці гучно обговорюють усе, що можна.
— Всі в автобусі? — гукає водій з першого поверху, який, очевидно, має бажання скоріше поїхати далі.
— Ні, тут жіночки не вистачає! — майже хором відповідають пасажири.
Усі починають обговорювати, якої ж саме жінки нема, як вона виглядає, у що вдягнена. На цьому весь автобус сходиться — немає ні нарікань, ні конфліктів. Є три речі, в яких українці знаходять щось спільне: досвід війни, город та те, що когось не вистачає в автобусі. Жіночка, як виявляється, пересіла. Це виявив водій, якому набридло чекати. Він проходить повз мене і каже, що кожен раз одна й та сама історія. Розмови в «Ковчегу» теж типові. Спочатку про війну, а потім про городи — як доглядати за помідорами та огірками, чим підживлювати рослини та чи люблять вони сонце.
В однієї жінки я помічаю маленьку рослину у горщику.
— А що ви таке везете? — питаю я.
— Це такі сині квіти з китицями, на бузок схожі. У Німеччині їх багато.
— Так, так. Я бачила у парку! — підтримує інша жіночка.
— А де ви її висадите? У саду?
— Ні, саду й городу у мене нема, посаджу просто біля нашої багатоповерхівки. І попрошу сусідів поливати, коли повернусь назад до Німеччини
— Треба було більший відросток взяти, — радить її сусідка.
Настає ніч, деякі пасажири продовжують голосно розмовляти, незважаючи на інших, деякі дивляться відео на телефоні на всій гучності. Поруч дитина починає плакати, довго не зупиняється. Її мама повідомляє усьому автобусу, що в малої температура, і якби вона знала, що дитина захворіє, то нікуди не поїхала б. У відповідь бідолашна отримує цілу купу порад, які ліки завжди потрібно возити з собою.
— Моя дочка завжди возить із собою мішок із ліками, — заявляє огрядна жінка в сусідньому ряду.
Поступово дитина засинає, пасажири припиняють розмовляти, телефони залишаються увімкненими, хоча їхні власники вже давно сплять. Під ранок ми в’їжджаємо з Німеччини до Польщі. Наш автобус знову зупиняється. Усі прокидаються і юрбою вибігають курити.
У Польщі підсідають нові пасажири. Дехто — після довгого очікування на зупинці.
— Чому ви затримались? Я з трьома дітьми тут вже три години стою! — жіночка в рожевому платті водія шпетить автобуса. Поряд граються схожі на неї дочки. Теж у рожевому.
Коли з-за хмар виходить ще тепле осіннє сонце, ми під’їжджаємо до довгоочікуваного українського кордону. Всі вже точно знають, як садити город, хто як виїхав під обстрілами та коли хто повернеться в Німеччину. Скоро Львів, де наш автобус розформують по різним напрямкам. Хто в Запоріжжя — поїде на одному транспорті, хто до Києва — на іншому.
Я дивлюсь на пасажирів «Ковчегу» і думаю про це наше вже дворічне паломництво Європою додому, в Обіцяну Землю. Ми готові терпіти поневіряння в чужій країні, аби наші діти були у безпеці. Задля цього ми готові мити підлоги і збирати овочі, хоча є лікарями, вчителями і науковцями. І ми станемо найзавзятішими працівниками, які вивчать мову і поновлять свої дипломи, а після перемоги повернемося додому відбудовувати свою країну. Коли це буде — завтра чи через 15 років? Хто знає, це буду я чи мої доньки?
Ну, а поки у «Ковчегу» ми всі однакові — з тимчасовою пропискою, тимчасовими документами, статусом UKR, обмеженим часом на повернення, із заставкою на телефоні з українським прапором і гербом. Ладні подолати тисячі кілометрів, аби на кілька днів, або навіть годин, опинитись на Батьківщині, серед «своїх»
У Львові я купую квиток на найближчий інтерсіті «Львів–Київ». Застрибую ледь не на ходу. Ідучи на своє місце минаю десятки військових. Один з них сідає біля мене — сивочолий чоловік років 60-ти. Ми говоримо з ним про війну, про випробування, які переживає наша країна. Я — до Києва, говорити про «ЄвроДонбас». Він — з відпустки, на Донбас, боронити Україну.
— Все буде добре, — каже він, всміхаючись мені.
— Все буде добре, — повторюю за ним, як маленька дитина.
На наших телефонах одночасно починає звучати сигнал тривоги, й одразу приходить повідомлення від сусідів з Торонто з питанням: «Як ти?»
— Усе чудово, я вдома!
От-от вже настане день, коли запрацює «Бориспіль» і мільйони колишніх біженок повернуться на рідну землю, а у жіночки з автобуса навесні біля під'їзду проросте красивий кущ з фіолетовими квітами.
Ми готові терпіти поневіряння в чужій країні, аби наші діти були у безпеці. Задля цього ми готові мити підлоги і збирати овочі, хоча є лікарями, вчителями і науковцями
Українці на Блур-стріт
П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто.
Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.
Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.
Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.
Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.
Сестринство у «Лелеці»
Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.
Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших.
Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації.
У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом
Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.
Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.
«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.
Ukrainian Moms в Торонто і не тільки
Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:
- Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
- Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
- Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
- Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.
Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.
З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок
«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...
На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі.
«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».
Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.
Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу
«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство».
У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають прихистку від війни в Україні.
Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.
Сестринство в Канаді: українки у Торонто створили унікальний жіночий простір. У місці сили та материнства побувало видання Sestry
Я сиджу у гінекологічному відділенні одного зі шпиталів Торонто і чекаю своєї черги до лікаря-гінеколога. Він має поставити мене на облік у зв'язку з вагітністю. Поряд сидять усміхнені жінки при надії та їхні чоловіки, які живуть прекрасним очікуванням поповнення своїх родин.
Я відкриваю фейсбук на телефоні. Читаю новину про загибель на фронті знайомого молодого хлопця. Уже майже рік моя стрічка новин — суцільний некролог красивих і мужніх чоловіків у формі.
До лікаря заходжу, швидко витираючи очі. Утім він помічає, що щось не так.
— Ви плачете через те, що у вас дитинка не так лежить? Не хвилюйтесь, ви лише на 26-му тижні, малюк ще змінить положення, — каже лікарка, старша за мене на 20 років.
— Ні, читаю новини з батьківщини — з України. У моїй країні війна.
Словник вагітної
Щоб стати на облік у гінеколога у Канаді, спочатку потрібно звернутись до walking clinic [клініка прийому пацієнтів. — Ред.]. Це робиться у тому випадку, якщо не маєте сімейного лікаря. У клініці беруть всі первинні аналізи і направляють на УЗД, прописують вітаміни чи, за потреби, ліки. Уже потім направляють до гінеколога при лікарні.
Через зміну адреси була змушена змінювати лікаря і шпиталь, де планувала народжувати.
До моєї нової лікарки потрапила вже на 35-му тижні вагітності. А, за протоколом, я мала з'являтися кожного тижня.
Лікарка Джейн довго розпитувала мене про наш дім у Бучі, про війну, про родичів, які залишились у Києві. На той момент я вже навчилась не плакати при малознайомих людях. Канадці загалом не показують публічно, що їм погано.
— Що тебе бентежить? — питає лікарка Джейн, яка теж була при надії.
— Боюсь, що щось не зрозумію під час пологів (хоч моя англійська для більшості новоприбулих українців може здатись бездоганною, однак медичні терміни я знаю погано).
— Я поясню тобі всі необхідні слова.
І так я дізналась термінологію, яку під час пологів вживають медики: пуповина, навколоплідні води тощо. Словник вагітної. Вже пізніше я дізналася, що можна було взяти україномовну доулу [кваліфіковану помічницю, яка допомагає під час пологів та у післяпологовий період. — Ред.] і почувати себе комфортніше.
Самотність
Так, в якийсь момент я відчула її — самотність. І це попри те, що поруч був чоловік, дві мої дочки, з Бучі прилетіла моя мама із 17-річною кішкою Снєгою. Наш будинок — це безперервний гомін. Більше того, ми живемо недалеко від центру — на вулиці завжди купа дорослих, а на дитячому майданчику — дітлахів.
Однак самотність не залежить від кількості людей поруч. Це стан, в якому ти прагнеш побачити поряд таких самих, як і ти. Я хотіла зустрічатись із вагітними українками, які лише прибули до Канади. Хотіла ділитись із ними своїми побоюваннями і переживаннями щодо пологів у чужій країні, ділитись лайфхаками для вагітних.
У фейсбуці — у найбільший жіночій групі «Ukrainian moms in Toronto» — я опублікувала пост із пропозицію зустрітись на каву. Жінки почали писати до мене, пропонували зустрітись та підтримати мене. Однак я не хотіла чути історії про еміграцію чи плач за Україною. Я лишень прагнула поділитись своїми емоціями із такими самими вагітними, як і я.
У жіночому колі
Якось мені написала українка, яка мала чудове ім'я Габріела. Вони розповіла про групу підтримки вагітних і породіль. Кожної середи жінки збирались на різні семінари. Там організували спеціальний food bank [харчовий банк. — Ред.], де на умовні 10 доларів можна було взяти свіжих овочів (авокадо, шпинат, перець, помідори), також давали пакет молока, яйця, рис, пасту, тунець у банці й інші продукти. Учасниці програми щоразу також отримували 30 доларів у вигляді карток. Ними можна було розрахуватись у супермаркеті.
Після лекції про харчування чи догляд за малюками, кулінарного майстер-класу чи йоги був обід. Кожного разу я коштувала нову для себе страву. Розпитувала кухарів про рецепт. А згодом готувала цю страву вдома.
Я опинилась на програмі healthy beginners. При реєстрації мені дали два величезні пакети із подушкою для годування, дитячим термометром, прокладками для грудей, а також із купою всього, що мені потрібно було придбати до пологів.
Габріела пояснила, на які ще програми я можу записатись. Я обрала допомогу лактаційного консультанта та супровід дитини після народження.
На програмі було купа вагітних та жінок із маленькими дітьми. Переважна більшість — португалки (ми живемо в португальському районі Торонто) та іспаномовні. Програма розрахована на новоприбулих чи канадців, які потребують допомогу.
Після першої зустрічі я йшла осіннім Торонто і посміхалась. Сила жіночого кола безмежна. Нарешті я почувалась спокійною, почала налаштовуватись на пологи, бо була вже на 36 тижні вагітності.
Три непотрібні сумки
Коли я вперше побачила шпиталь Святого Джозефа, відчула, що хочу саме тут народжувати мого сина. Медична установа розташована в історично українському районі, а її вікна виходять на безмежні води озера Онтаріо.
Я собі уявила, що буду бачити з вікна палати саме цю красу. Реальність виявилась інакшою — я бачила чийсь приватний будинок і гараж.
Моя докторка Джейн була не просто гінекологом, а й акушером-гінекологом. Під час останнього огляду запропонувала мені приїхати до шпиталю заздалегідь. Аби я не народила третю дитину зненацька. Наприклад, десь у транспорті.
Я приїхала за кілька днів до пологів. У мене було розкриття шийки матки. Мене відвели у палату для пологів. Без того вигляду з вікна, про який я мріяла. Однак зі сніданком — булочками, скремблом, різними намазками, кавою та апельсиновим фрешем. Я була здивована, що перед пологами можна було їси. Спитала про це у медсестри.
— Авжеж, — відповіла вона.
У палату ми зайшли без бахіл, без спецодягу, з нашими куртками та маленькою валізою на колесах. Мені дали сорочку, як в американських фільмах, — синю на зав’язках. У моїй валізі було мінімум всього, бо все необхідне дають в шпиталі. До того я двічі народжувала у Житомирському перинатальному центрі. Я пам’ятаю ці три сумки — для пологів, малюку та мамі.
«У тебе чудово виходить»
Я була спокійна, бо поруч була доктор Джейн. Я погодилась на епідуральну анестезію. Як і кожна жінка у Канаді, яка збирається стати мамою, я заповнила план пологів. Тобто вказала в анкеті, як саме я хотіла б народжувати. І зазначила, що хотіла б епідуральну анестезію.
Мене дуже здивувало, що я сама могла контролювати рівень обезболювання. Я не зловживала цим, бо жінка, на мою думку, має відчувати певний біль.
Доктор Джейн постійно до мене приходила і цікавилась моїм станом. Я справді нею захоплювалась — цією тендітною жінкою, яка допомагала народжувати.
Під час потуг лікарі і медсестри шуткували, підбадьорювали і підтримували мене. Це була абсолютно інша атмосфера, ніж під час пологів в Україні. Кожен, хто заходив у мою палату, говорив: «You are doing great!» [«У тебе чудово виходить», — Ред.]. Це додавало мені сил.
Коли народився Альберт, його обмотали білою пелюшкою у сині смужки — як в американських фільмах. На головку вдягнули шапочку і поклали мені на груди. Потім принесли вечерю й апельсиновий сік.
Свідоцтво про народження онлайн
Після пологів мене перевели у безкоштовну чотиримісну палату. За доплату можна взяти одномісну палату.
Мені дали все необхідне для малюка — памперси, ковдрочку, маленьке прозоре ліжечко та пелюшки. Сказали, щоб добу не одягала його, а загортала в пелюшки і тримала «шкіра до шкіри».
Через добу після пологів Альберта нас виписали. Онлайн я замовила свідоцтво про народження дитини, яке прийшло поштою. Отримала номер медичної карти страхування, бо через три дні ми мали вже з'явитися на перший візит до лікаря.
Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку.
— А візок потрібен? — пише мені Алекс із жіночої групи в Торонто.
Вона мама трьох дітей. З нею я ніколи не зустрічалась наживо. Однак вона передала мені купу речей для малюка. Я плакала від вдячності.
У Торонто відкрили групу для українських матерів. Там можна безкоштовно взяти одяг для дітей до 5 років. Тепер сама відвожу туди речі. Певна, вони знадобляться не одній дитині.
Життя Альберта
Через місяць я прийшла на планове обстеження до докторки Джейн. Заздалегідь спитала у групі жінок, як я можу їй віддячити.
— У Канаді не можна дякувати лікарям! Це — не Україна! — почула я у відповідь.
Одна жінка порадила роздрукувати фото Альберта і принести Джейн. Я так і зробила. Коли лікарка побачила фото, вона сказала, що це — найкращий подарунок. Джейн відвела мене в коридор, де показала багато фотографій малюків. З любов’ю вона вішала фото Альберта. Розповіла, що почувається щасливою, коли щодень проходить повз ці знімки.
Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку
Анна Паленчук — засновниця «435 FILMS», української кінокомпанії з рекордною кількістю копродукцій з країнами світу, продюсерка фільмів, презентованих на Берлінале — «Номери» за п’єсою Олега Сенцова та «Маріуполіс» режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі 2022 року. У 2023 році найдорожчий індійський блокбастер і глобальний хіт Netflix «RRR», зйомки якого організувала Анна в Україні, отримав Оскар.
Анна розповіла «Сестрам», як війна змінила її життя та попри все, зробила сильнішою.
Дім у Бучі й початок війни
— Все? — говорить мій чоловік, чекаючи мене поряд з автівкою.
Я стою біля дверей, підношу ключі до отвору і на мить завмираю, адже маю замкнути наш дім у Бучі і частину життя. Дім, у який ми принесли півтора року тому новонароджену другу дочку, дім із дитячими малюнками та улюбленим килимом з косівського базару. Я з любов’ю розглядаю щілини, думаю про те, що кілька місяців до того встигли зробити ремонт, а двері так і не поміняли. Я ще не знаю, що не скоро повернусь додому.
Попереду довга дорога до Туреччини. На панелі автівки світиться: 15 лютого 2022 року.
Для мене війна почалася в 2015 році, коли ми знімали документальний фільм «Маріуполіс» у постійно обстрілюваному Маріуполі та Сартані. Режисером фільму був Мантас Кведаравичюс, якого у квітні 2022 року росіяни вбили у Маріуполі, куди він поїхав рятувати людей.
Я завжди знала, що війна буде більшою. Але ніколи не уявляла наскільки, поки не настало 24 лютого.
Побувавши в містах, позначених війною, відчувала її наближення шкірою — і тому не вагаючись вивезла дітей, коли про вторгнення почали говорити з кожної праски, хоча мене всі заспокоювали і не вірили, що це станеться.
Повномасштабне вторгнення застало нас в Анталії, де перший місяць я робила все, що могла: акції і протести, контролювала численні зйомки для іноземних каналів в Україні, з’єднувала людей та вивозила маму з-під обстрілів з Бучі, свекруху з бомбосховища на Печерську, шукала друзів, які опинились в окупації, купувала підгузки та дитяче харчування для гуманітарних вантажів, жила очікуванням новин, що «домовились і все закінчилось», писала тисячі дописів під постами росіян «ми вас ніколи не пробачимо».
Російські варвари не помітили в будинку шедевр живопису
— Аню, я всередині, що дивитись? — каже у слухавку сусідка, яка пережила окупацію і заходить в наш пограбований будинок. До війни вона працювала у відділі кулінарії одного з супермаркетів. Звичайна добра українська жінка.
Сусідка вмикає відеозвязок, у зображенні з пікселями, яке долітає до мене з понівеченої Бучі, я бачу перевернуті догори ногами речі, розбите скло, порожні банки з-під консерв на обідньому столі.
Вона показує на кров і припускає, що тут жив підбитий росіянин. Але мене все це вже не хвилює: порівняно з тим, що росіяни скоїли в цьому затишному підкиївському містечку, мій пограбований і вцілілий будинок виглядає як подарунок долі.Раптом я бачу те, що змушує моє серце радісно битися. Не можу повірити, що вона ціла!
— Картина, покажіть ближче картину, — кричу у телефон.
— Що? Яку картину? — перепитує сусідка, і зв’язок обривається.
Та я вже знаю, вона ціла і вдома, висить на стіні, як завжди: картина великої української художниці Тетяни Яблонської, яку подарував мені мій покійний батько. На картині зображена ваза із квітами у м’яких барвах. Для мене це найдорожче, що є в будинку.
Російські варвари винесли з мого дому все, на їхню думку, цінне: старі речі, білизну, біжутерію, якісь побутові дрібниці. Картину вони просто не помітили. Не зауважили шедевр українського живопису.
Через тиждень після деокупації Бучі, коли виявили вбитих моїх сусідів, коли туди почали повертатись люди і відновився зв’язок, а з ним життя, я дізналась, що вагітна.
Нове життя, переїзд, пологи
Третя дитина прийшла до мене несподівано і невчасно. З самого початку розумію, що це хлопчик. На війні вже гинуть найкращі, скоро загине відомий київський активіст Роман Ратушний і візьмуть в полон Макса Буткевича, правозахисника, який боровся за звільнення в’язнів Кремля.
У свої тридцять вісім я приймаю, що скоро втретє стану матір’ю.
До цієї вагітності я думала, що найгірше у моєму житті вже трапилось: втрата батька у підлітковому віці, кризовий момент в бізнесі, зрада партнера, початок великої війни — все це я пережила гідно. Та найгіршим і найскладнішим виявилось бути вагітною під час війни.
Вижити в інформаційній війні. Пережити новини з дому. Не можеш не плакати, не читати соцмережі, не вити від несправедливості і не сумувати за домом, а твій живіт поступово, незалежно від тебе, росте. Я днями апатично лежу під кондиціонером, провалюючись у сон першого триместру.
Зі збільшенням мого живота ми із чоловіком все частіше говоримо, що треба їхати з Туреччини. Ми не маємо права на роботу в цій країні, всюди повно росіян, медицина турецькою мовою і без обов’язкових аналізів та чекапів вагітності. Їхати далі, але куди?
— Боже, дай мені сили, — повторюю як мантру, штовхаючи візок з Діаною по брудній бруківці Франкфурта.
Ми біля вокзалу, який бачив тисячі таких сімей, як ми. У валізах все, що маємо, прямуємо у дешевий готель без сніданку, щоб переночувати, а зранку сісти в літак і полетіти в Торонто.
П’ятниця, місто гуляє останній місяць літа, жінки з відкритими декольте і короткими спідницями, хлопці із сигаретами та посмішками. Мене не помічають.
Позаду довга дорога через Болгарію, Сербію, Угорщину, Словаччину, Чехію, Австрію — і от ми в Німеччині. Позаду ковід і пропущений літак, і наша залишена на парковці автоцентру у Празі автівка, бо її протаранила якась чеська пенсіонерка.
Сили покидають мене. Я готова здатись і сказати, що більше не можу. По щоках течуть сльози, я хочу додому, просто додому. Приходить повідомлення, я дивлюсь на телефон: це мама, пише, що знову обстріли.
Перші місяці в Торонто минають як в тумані. Нам допомагає влаштуватись наш друг Макс: приймає у себе, знаходить помешкання, привозить меблі зі свого складу. Я влаштовую старшу дочку Аврору до школи, Діану до дитячого садка, сама бігаю по лікарях, які перевіряють мене на все, адже під час вагітності я не перебувала на повноцінному медичному обліку.
Альберт народжується 4 грудня в госпіталі біля озера Онтаріо. Я посміхаюсь синові, пригортаю до себе і знаю, що він, якщо доведеться, теж боротиметься за вільну і незалежну Україну.
Весь час війни, кожен день, попри апатію, втому, вагітність, невизначеність, я працювала. Моя команда випустила подкаст про крадіжку росіянами українських культурних цінностей, ми зняли кілька документальних фільмів для Discovery Channel, багато разів показали у світі наші фільми, зняли ігровий фільм про Казимира Малевича, а індійський блокбастер «RRR», який ми знімали в Києві біля Маріїнського палацу за пів року до повномасштабного вторгнення, отримав Оскар.
Ми розробили проєкт документального фільму про ядерне роззброєння України, я долучилась до організації кінофестивалю українських фільмів у Торонто і запустила свій освітній онлайн продукт.
Торонто виявилося містом із фантастичною підтримкою, де українських прапорів більше, ніж канадських. Тут є цілі українські райони з українським бізнесом, церквами, школами та банківськими установами. Десятки тисяч таких новоприбулих, як я, знайшли тут прихисток. Я вдячна Канаді за відчуття, що тут можна бути своїм серед інших.
Дивлюся на наш новий будинок, який поступово наповнюється речами. Багато нам віддали, адже всі зазвичай допомагають новоприбулим. В мене є дім, який я до кінця не можу назвати своїм. Я опинилась у вимушеній міграції, до якої нас ніхто не готував, але яку ми змушені переживати.
Канни - премʼєра фільму про українців, які тікають від війни
У травні я прилетіла у Канни, де наш документальний фільм польського режисера Мацєка Гамелі «Звідки куди» (Maciej Hamela «Skąd dokąd») мав світову прем’єру на найпрестижнішому кінофестивалі світу. Це колективний портрет українців, які тікають від війни.
Сиджу на панельній дискусії, присвяченій фільмам із зон воєнних конфліктів, і дивлюсь у зал, де сидять мої колеги з різних куточків світу. За вікном пляж, де граються діти. Офіціант розливає у бокали розе, адже скоро івент закінчиться і буде неофіційний нетворкінг. Переді мною красивий мирний світ, який обов’язково настане в Україні.
Ловлю себе на думці, що могла б бути не продюсеркою, а героїнею нашого документального фільму, якби не передчуття війни, з яким я жила до повномасштабного вторгнення.
Дивлюся на режисера фільму, який героїчно вивозив моїх співгромадян з небезпечних районів, і хоч відчуваю, що маю пишатися нашою роботою, адже ми у Каннах — ледь стримую сльози, бо війна триває, евакуація триває, і від цього стає ще більш нестерпно.
Де я беру сили? Так, було дуже важко перевести родину у Канаду, дистанційно керувати бізнесом в Україні, починати робити перші професійні кроки у новій країні, знайти дім, облаштувати його для дітей та народити дитину. Але все це я робила паралельно із мільйонами українських сімей, спокійне життя яких назавжди зупинила війна. За ці місяці я усвідомила: що страшніші випробування ми проходимо, то сильнішими стаємо. Тепер, через півтора року, я знаю, що кожна із нас сильніша.
Я знаю і вірю, що ми переможемо. Не знаю, коли це станеться, але знаю, що кожного дня своєю працею у сфері культурної дипломатії я наближаю перемогу. І що обов’язково відкрию двері будинку у Бучі, знаючи: я змінилась, люди змінились, країна змінилась, а любов до свого дому і землі не зміниться ніколи.
Щоб вижити, поїхала з дому. А потім зробила фільм і втретє стала мамою — українська режисерка пише з Торонто
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.