Ексклюзив
20
хв

Українська «Лелека» в Торонто. Про силу жінок за кордоном

Сестринство в Канаді: українки у Торонто створили унікальний жіночий простір. У місці сили та материнства побувало видання Sestry

Анна Паленчук

Фото: Shutterstock

No items found.

Українці на Блур-стріт

П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто. 

Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.

Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.

Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.

Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.

Вагітна жінка забирає дитяче автокрісло у "Лелеці".
Фото авторки

Сестринство у «Лелеці»

Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше  перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.

Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших. 

Спільнота Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву

Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації. 

У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом

Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.

Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.

«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.

Зустріч молодих мам та адмінів групи Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву

Ukrainian Moms в Торонто і не тільки

Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:

  • Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
  • Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
  • Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
  • Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.

Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.

З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок

«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює  в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...

На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі. 

«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».

Анна Гейчук в пологовому будинку з Тетяною, яка там народжувала дитину.
Фото з приватного архіву

Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.

Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу

«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство». 

У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають  прихистку від війни в Україні.

Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.

No items found.
Українці за кордоном
Канада
Вагітність

Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.

Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.

Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується.   А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні. 

«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»

Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:  

— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.

Дар'я з сином повернулись з Італії додому, аби бути ближче до чоловіка-військового. Фото: приватний архів

До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:  

— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я  не відпущу свого. А чого він не звільниться?  Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»

На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду  — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.

— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася 

Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок: 

— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.

Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені 

«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»

Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:

— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.

Анна та її родина. 6 квітня 2024 року її чоловік загинув на фронті. Фото: приватний архів

Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже  одразу, доєднавшись,  почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:

— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.

Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються

На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання. 

«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»  

Марина Шимкова: «Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки». Фото: приватний архів

Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.    

Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.

І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися

У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали  меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має  сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час   вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості,  забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.  

Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який  розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо. 

Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.   

Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки. 

У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.

У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син

Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює. 

Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.

20
хв

«Боятися вдвох не так страшно»: де дружинам військових знайти розраду?

Наталія Жуковська

До повномасштабної війни Олена Риж працювала керівницею в ресторанному бізнесі та була успішною тренеркою із сервісу та комунікацій. Але в грудні 2022, не маючи військового досвіду і нічого не знаючи про військові спеціальності, вона пішла на фронт. Однією з причин цього рішення, каже Олена, стало бажання віддати борг.

«Побувавши на крок від загибелі, сильніше цінуєш фарби життя». Фото з приватного архіву Олени

Зі світу рожевих поні — на війну

— До повномасштабного вторгнення я жила у світі рожевих поні, події на сході України мене не цікавили. Велика війна багато на що відкрила очі. І я захотіла повернути борг тим, хто захищав країну з 2014 року — усі ті вісім років, які я жила своє доволі комфортне життя у Києві, — уточнює Олена Риж.

До 2022 року я була настільки занурена у власну реальність, що навіть планувала поїздку до Москви. Розмови про можливе російське вторгнення мене відверто дратували, я просила друзів навіть не торкатися цієї теми. А потім сталося 24 лютого... Я була в Києві, але навіть не чула вибухів, адже відключивши всі месенджери, слухала музику і готувалася до вебінару.

Але подзвонили сусідці по квартирі, і вона прийняла рішення виїжджати. А я не хотіла нікуди тікати. Якщо хтось вторгається в мій дім, я не піду, а залишусь його захищати. Тому стала шукати інформацію, де могла б бути корисною. Волонтерила в центрі здачі крові. Знайшла людей, разом з якими займалась евакуацією з Ірпеня Київської області, де точилися бої. Ми розвозили людям продукти та медикаменти, а після деокупації Київщини та Чернігівщини їздили допомагати постраждалим.

За деякий час я повернулася до роботи. Ресторанний бізнес у деяких регіонах почав активно відновлюватись, з'явилися нові проєкти. Паралельно стала директоркою гостьового сервісу у мережі ресторанів «Юджин Фуд».

— Але наприкінці 2022-го ви все ж пішли на війну. Чому?

— Пропрацювавши чотири місяці, зрозуміла, що займаюся чимось не тим. Коли витягуєш людей з окупації, допомагаєш тим, хто сидить у підвалах без їжі та води, розумієш, що на щось впливаєш. Війна тривала, і жити так, як жила до 24 лютого, я вже просто не могла.

Для початку я пішла на курс військової підготовки. На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це постійно, а виявилося, ні).

На всі три запитання отримала від самої себе позитивну відповідь. Мені дуже імпонували цінності 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», про які розповідав і писав її головний сержант, письменник Валерій Маркус. Тому я хотіла саме до 47-ї, куди мене і взяли.

«Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог». Фото з приватного архіву

— На війні ви стрільчиня-санітарка. Що входить до ваших обов'язків?

— Я стрільчиня, яка під час бою також надає першу допомогу пораненим побратимам. Ще на курсах військової підготовки зрозуміла, що швидше за все зможу брати участь безпосередньо в боях. Хоча знати це напевно неможливо — доки не станеться твій перший бій.

Ти можеш бути супергероєм під час навчань, але безпосередньо у бою плакати та шукати, де сховатися — знаю такі випадки.

Буває, що людина — спортсмен у чудовій фізичній формі, але, потрапляючи на війну, елементарно не може витримати побут: спеку, спальники, окопи, відсутність можливості помитися. Для деяких це стає справжньою проблемою.

Нашу бригаду готували до контрнаступу, тому навчання були і в Україні, і за кордоном. Зараз вже ні для кого не секрет: великою помилкою, яка стала однією з причин неуспіху контрнаступу, стало те, що ми були необстріляні. 90 відсотків військовослужбовців ніколи не були на справжньому полі бою.

На полігоні все зрозуміло: я стріляю вперед, позаду стоять інструктори. А тут тебе викидають із «Бредлі» в поле біля посадки, з усіх сторін вибухи, кулі, гранати... Ти в такій ситуації вперше, і здається, що твоє серце стукає голосніше, ніж усі ці вибухи. Не встигла я зорієнтуватись, як поряд уже лежав  наш поранений танкіст — миттєво прилетіла граната.

— Ви говорили в одному з інтерв'ю, що перший бій завжди вирішальний для військового…

— Тому що тільки він показує, хто ти і хто поряд із тобою. Комусь потрібно більше часу, щоб зібратися, комусь менше. А комусь це так і не вдається, і людина залишається «вареною кукурудзою» до кінця бою. Хтось намагається сховатись, плаче, впадає в паніку. Я поважаю людей, які, зрозумівши після першого бою, що не можуть впоратися зі своїм страхом, переводяться до інших підрозділів — це принаймні чесно.

Гірше, коли людина намагається в очах оточуючих виглядати героєм, а сама при цьому тишком робить все, щоб більше у бій не йти. На війні нікому не вдається носити маски, як у цивільному житті. Все настільки оголюється, що ти не можеш грати роль — ти той, хто ти є.

Щодо мене, то робота на посаді керівника різних проєктів у мирний час показала, що коли навколо хаос, я можу швидко зібратися і сфокусуватися на вирішенні задачі. Так і на полі бою. На відео одного з наших боїв (я знайшла в собі сили подивитися його один раз) навколо — пекло, а я зібрано й спокійно роблю свою роботу. Це відео було знято 19 жовтня — одна з чорних дат для нашої бригади, коли ми зазнали великих втрат під Авдіївкою.

Перша чорна дата — це той перший бій, який відбувся 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато людей, техніку. Тоді загинув мій побратим Діма, якого я вважаю своїм братом.

І я навіть не бачила, як це трапилось. Чула лише крик. Ми знайшли його з відірваною ногою, що висіла на шматочку шкіри. Він ще був живий. Я витягувала його з бліндажа, і попри те, що важив він разом із амуніцією кілограмів 150, зовсім цього не відчувала. Наклала турнікети, робила все, що могла. Якби його змогли вчасно евакуювати, він втратив би ногу, але, швидше за все, залишився б живим. Але його не змогли вивезти. Діма помер через чотири години після поранення. А його тіло вдалося забрати лише за два місяці…

— У тому бою вас теж було поранено?

— Щоб уникнути поранення, мені не вистачило двох хвилин і десяти метрів — ми вже були на самому виході. Після дванадцятої години важкого бою ми, смертельно втомлені і зневоднені (адреналін дуже швидко «з'їдає» воду в організмі), були як у тумані. Йшли полем, забувши вже про все, чого нас вчили. І потрапили під обстріл.

«Я торкаюсь землі в окопах і відчуваю біль, який відчуває наша земля». Олена Риж у бою під Авдіївкою 2023 року. Фото з соцмереж командира роти Олега Сенцова

Пам'ятаю, перший вибух — падає побратим. Найімовірніше, він на місці й загинув. Потім ще один вибух: мені уламки потрапляють у стегно, Андрію майже відсікає кисть, Дімі розрізає ногу. Тоді троє наших загинули, а четверо, разом зі мною, зазнали поранень.

— У соцмережах є відео, як надають допомогу після бою, а вам раптово відбирає мову…

— Це саме тоді й було! Я почала розповідати, що сталося у бою, що загинув Діма. Після пережитої екстремальної ситуації, в якій я відключила емоції, я зрештою опинилась у відносній безпеці. Емоції ніби були замкнені у кімнаті під надійним замком, і тут двері раптово відчинилися — і мене накрило лавиною. Мозок, розуміючи, що я з цим не впораюся, тимчасово відключив мову, захищаючи мою психіку.

Тепер вже знаю, як це працює, але на той момент сильно злякалася, бо нас про таке не попереджали. Нам говорили, що в умовах такого сильного стресу, як бойові дії, реакція людського тіла може бути різна: неконтрольоване випорожнення, блювання, заціпеніння, втрата свідомості. Виявляється, може й відібрати мову. У мене це тривало кілька годин, а один військовий потім розповів, що не міг говорити два тижні.

«Що ближче підходиш до смерті, то сильніше відчуваєш життя»

— Що допомогло впоратися з пережитим потрясінням?

— Хороший психолог, якого вдалося знайти. Я не затягувала, звернулася одразу, бо розуміла, що сама з цієї емоційної ями не виберусь. З цим психологом — чудовим професіоналом, який сам пройшов війну — ми працюємо досі і кожен сеанс допомагає знайти відповіді на мої запитання.

— Ви якось сказали, що маєте страх бути застреленою впритул і з цим працюєте. Загалом страх на війні допомагає чи навпаки заважає?

— Все залежить від того, наскільки сильним є цей страх. Поки було два моменти, коли стало по-справжньому страшно. Вперше, коли потрібно було вийти з окопу й перебігти 70 метрів територією, яку безперервно обстрілювали ворожі танк та міномет. А вдруге — коли ми теж були під обстрілом і треба було сісти в техніку, яка була не дуже добре броньована.

Мені настільки не хотілося туди сідати, що я відчула, як підкошуються ноги. Але сісти все ж таки мусила. Опинившись усередині, зробила глибокий вдих і поринула у медитацію. І ось ми їдемо під обстрілом, я сиджу і медитую. Але це допомогло.

У мене є три персональні мантри, які допомагають опановувати страх. Перша — «Мій Всесвіт піклується про мене». Тепер я ще додаю: «Мене та моїх побратимів», які давно вже стали для мене сім'єю. Друга: «Життя продовжується, не дивлячись ні на що». Мені це допомогло у тому бою 17 червня. Раптом подивилася на сонце, розчула серед звуків вибухів спів птахів — і стало легше. І третя — «Буде так, як має бути». Якщо смерть, то смерть.

«Люди не настільки втомилися, скільки бояться». Медитація проти страху. Фото з приватного архіву

Але якщо так станеться, що вона заскочить мене в молоді роки, то краще б це трапилося в гідному бою. Ніж, наприклад, мені бути збитою машиною або загинути від прильоту ракети. Але буде так, як має бути.

— Як вас змінила війна?

— Змінилися цінності. Чим ближче підходиш до смерті, тим сильніше відчуваєш життя. Після того, як побувала на волосині від загибелі, розумієш, наскільки неважливими є дрібні неприємності, побутові труднощі. Запізнилася на потяг? Ну і добре, поїду наступним. І неважливо, що він за добу. Подібні речі просто не варті того, щоб через них нервувати або засмучуватися. Приїжджаючи зараз до свого улюбленого Києва, я насолоджуюся — обіймами з друзями, вечерями у ресторанах, шопінгом, манікюром, педикюром, масажем. Я і на фронті намагаюся стежити за собою — коли є можливість, їжджу за цими послугами до прифронтових міст. Але в Києві, куди зазвичай приїжджаєш на три-чотири дні, особливо хочеться насолодитися всім цим. Люблю дивитися на красивих людей, бачити, як вони живуть.

— Не виникає питання: «Чому вони не на війні?»

— Ні, я ставлюся до цього інакше. Якщо вся країна стане полем бою або всі люди будуть у глибокій депресії, легше від цього не стане. Як військовослужбовцю, який приїхав у відпустку, відновитися і наповнитися, якщо навколо все сіре?

Сірого йому вистачає і на фронті, а в хоча б відносно мирному місті хочеться фарб. Коли бачу міцного накачаного чоловіка призовного віку, який насолоджується життям, не поспішаю його засуджувати.

Я ж нічого про нього не знаю. Можливо, він теж військовослужбовець, котрий  приїхав у відпустку. А якщо він із тих, хто бігає від повісток, то він в принципі не вартий того, щоб я про нього думала.

Зараз в моєму житті немає стосунків, але я розумію, що комунікація з цивільними, які ніяк не причетні до того, що відбувається в країні, мені не цікава. Нам нема про що говорити.

— Чи доводилося стикатися з сексизмом з боку чоловіків-військовослужбовців?

— Випадків, щоб мене хтось образив та принизив, не було. За весь час на війні мені доводилося чути лише кілька некоректних висловлювань щодо того, що я жінка, але люди, які собі це дозволяли, одразу отримували жорстку відповідь. Я дуже відкрита людина і, як кажуть мої друзі, досі бачу цей світ доволі райдужним. Але можу бути жорсткою. Можу одним поглядом дати людині зрозуміти, що вона не права. Тому дискутувати зі мною на предмет гендерної приналежності і тим паче домагатися ніхто не ризикує (сміється).

Президент України Володимир Зеленський вручив Олені Іваненко «Риж» орден. Фото з приватного архіву

— Ви сказали, що однією з основних мотивацій йти на війну стало бажання віддати борг тим, хто захищав країну з 2014 року. Що ще мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— У різні періоди я називала різні причини, чому пішла воювати. Наприклад, за майбутнє своїх улюблених племінників. І я не відмовляюся від цих слів. Але зараз можу сказати, що я пішла воювати насамперед за саму себе. І хоча життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, хочу, щоб настав час, коли моє життя знову буде наповнене проєктами, ідеями, саморозвитком. Щоб знову були можливості і щоб усе це було тут, удома. Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог. Хочу залишатися вдома і мати можливість жити і реалізовувати свої плани тут.

А щодо мотивації віддати борг тим, хто воював раніше, то мені запам'ятався один момент. Влітку 2022 року ми з друзями йшли Софіївською площею в Києві, і я вперше звернула увагу на фотографії загиблих на фронті людей. Побачила дати їхньої загибелі: 2014 рік, 2015, 2016… І так до 2022. Мене це пробрало наскрізь: виявляється, усі ці роки була війна. Поки я навчалася, будувала кар'єру, стосунки, переживала радості та депресії, злети та падіння, і все це у комфортному улюбленому Києві, хтось боронив Україну на фронті. Хтось віддав життя, щоб я могла спокійно жити своє.

Тисячі людей впродовж багатьох років мене захищали. Прийшла моя черга робити те саме.
20
хв

«Я воюю насамперед за саму себе. А ще — щоб віддати борг», — Олена Риж

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Про що жалкують українки у Польщі?

Ексклюзив
20
хв

Шкільна освіта у Німеччині: можливості та виклики для українців

Ексклюзив
20
хв

Гормональна контрацепція: за і проти

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress