Ексклюзив
20
хв

Українська «Лелека» в Торонто. Про силу жінок за кордоном

Сестринство в Канаді: українки у Торонто створили унікальний жіночий простір. У місці сили та материнства побувало видання Sestry

Анна Паленчук

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці на Блур-стріт

П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто. 

Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.

Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.

Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.

Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.

Вагітна жінка забирає дитяче автокрісло у "Лелеці".
Фото авторки

Сестринство у «Лелеці»

Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше  перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.

Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших. 

Спільнота Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву

Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації. 

У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом

Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.

Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.

«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.

Зустріч молодих мам та адмінів групи Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву

Ukrainian Moms в Торонто і не тільки

Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:

  • Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
  • Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
  • Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
  • Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.

Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.

З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок

«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює  в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...

На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі. 

«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».

Анна Гейчук в пологовому будинку з Тетяною, яка там народжувала дитину.
Фото з приватного архіву

Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.

Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу

«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство». 

У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають  прихистку від війни в Україні.

Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.

Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.

Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry
бучанські відьми

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Валентина Железко (Валькірія)

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Каліпсо

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

20
хв

«Буду розповідати онукам, як їхня бабуся Валькірія боронила небо»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Трамп — хижак. Генерал Гільєр про наміри обраного президента США щодо Канади та його план для України

Ексклюзив
20
хв

Вересень-2024 в Україні на фотографіях

Ексклюзив
20
хв

У Канаді не прийнято дарувати вихователям подарунки, натомість садочок балує батьків презентами

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress