Бойова медикиня Олександра Чорна: «Коли час іде на секунди, я не відчуваю болю»

24 лютого 2022 року. 5:00 ранку. Івано-Франківськ

— Я прокинулась під звуки нашої авіації — раніше таке було рідко, — розповідає Sestry Марта Дем'янчук. — Ми саме мали їхати на службу. Я одяглася, виходжу з дому і чую — приліт. По аеропорту. В моєму місті. В автобусі офіцер з нашої частини сказав, що українські строковики стріляють у повітря, бо над нами — дрони. Тоді я зрозуміла: ось і почалася широкомасштабна війна.

Але для мене війна почалася раніше. 

У 2020 році я прийшла в ЗСУ. До того з 2014 року була у добровольчому підрозділі. Я не скажу, що я бачила себе саме бойовим медиком, але жінці, щоб потрапити на війну, особливо в добровольчий рух, треба вже відразу щось вміти. Чоловіка візьмуть і так — він може копати, носити, щось будувати. А жінка вже має прийти зі знаннями, досвідом. Тож я вирішила, що стану бойовим медиком. 

Проходила багато курсів, тренувань. Згодом — у 2018 — потрапила на Маріупольський напрямок. І там зрозуміла, що можу бути дійсно корисною як медикиня. 

Ти ж дівчина, як ти витягнеш пораненого?

Коли жінка приходить на службу, їй відразу пропонують тилові посади — діловодом і таке різне. З одного боку, це легше, бо менше вимагається. З іншого боку, якщо жінка хоче потрапити на бойову посаду, їй доведеться доводити, що вона її гідна. По суті, треба бути не просто на рівні з чоловіком, але значно кращою. Але ж ми різні з чоловіками. І жінці треба не чоловікам щось доводити, не бути схожою на чоловіка, — а відповідати вимогам Збройних сил України.

‍Альдона Гартвінська: Але ж чимало факторів впливають на здатність до роботи. Жінки здебільшого фізично слабші. Коли є адреналін, ми можемо немало. Але це ж марафон, а не спринт. А ти… вибач, ти ж маленька дівчина.

— Треба об’єктивно оцінювати свої можливості. Зазвичай бойові медики навчаються за протоколом ТСС. За яким у медика завжди є помічник чи солдат-рятувальник, тобто завжди хтось допомагає. Адже часто навіть чоловік не може підняти іншого 100-кілограмового чоловіка, особливо якщо він сам важить 70 кілограмів. Не треба себе переоцінювати, надривати. Мені завжди допомагають хлопці — поранених я не тягаю. 

Коли нас запитують, чого вам, жінкам, не вистачає на війні, відповідь така ж, як і в чоловіків — зброї. Бо що більше FPV, що більше дронів, то більше живих побратимів і менше роботи. Найкраще для бойового медика — відсутність роботи. 

Інша справа — психологічна стійкість. 

Тут, мені здається, жінки слабкіші. Вони здебільшого переживають набагато сильніше, є менш холоднокровними.

‍Знаєш, коли я вивожу поранених побратимів, то взагалі ніяких емоцій не відчуваю, бо розумію, що ми маємо вижити, виїхати…

Не даю волю емоціям, а просто роблю свою роботу. А коли вже приїжджаю додому, коли минає час, і я починаю все усвідомлювати — от тоді стає важко. 

‍— Зараз люди діляться на тих, хто проти жіночої мобілізації, і на тих, хто каже, що давайте, мовляв, жінки — на фронт. Як ти ставишся до цього?

Жінок в армії було немало і до широкомасштабної війни. Я була в навчальному центрі, куди всі потрапляють після долучення до лав ЗСУ, і у нас у взводі було близько ста дівчат. Щомісяця йде новий набір на курс. І у нашій бригаді теж було багато жінок. А з повномасштабною війною стало ще значно більше. 20 тисяч з них перебувають на бойових посадах. І це немало.

Рік тому я шукала напарницю — теж бойового медика. В інстаграмі написала про свої пошуки, і жоден чоловік не зголосився. А дівчина, цивільна інструкторка, написала мені. Приїхала. І саме в той день хлопців дуже важко поранило. Без очей, без ніг… І вона як доброволиця зголосилася поїхати з нами на нульові позиції. І дуже гарно себе проявила, поводилась холоднокровно, чітко, хоча це був перший її досвід.

Страх, який посилився після поранення 

‍— Емоцій ти під час роботи не відчуваєш. А страх?

— Раніше у мене був такий страх, стрес, що я починала блювати. Тож я ніколи на роботі нічого не їла, бо тільки щось зʼїм — відразу нудить. Зараз вже не такі сильні реакції. Разом з тим до поранення страх був меншим. 

Це сталося на Світлодарській дузі під Бахмутом. Я виконувала не лише функції бойового медика, а й розвідувальні. Ми з хлопцями вели спостереження, сиділи у бетонному доті на дві кімнати. І нас вже три дні безбожно обстрілювали: лупили з усього, що може бути — ствольна артилерія, гради, дрони зі скидами.

Росіяни спалили ціле село своїми запалюючими снарядами. І раптом стало спокійно. Тиша… Я настільки втомлена, що заплющую очі — відчуваю, що можу заснути. І тут чую вихід. І за ним прихід — за 20 метрів від нас. ‍

Потім знову заплющую очі, розплющую — навколо все горить. Біля мене спав командир, і я дивлюся — його спальник горить. Я вже подумала, що він загинув. Встаю і не можу знайти вихід з приміщення — така в мене дезорієнтація. Всюди пил, все червоне. Як пекло. І раптом серед усього цього пилу з'являється командир, бере мене за руку і веде до виходу

Тільки виходимо, перебігаємо окопом, аж тут приліт просто біля окопу. Потім — ще один. Зрештою я отримала серйозну контузію, опіки дихальних шляхів і майже оглохла на ліве вухо. Потрапила до шпиталю, понад місяць там лікувалась. А далі нам навіть не дали реабілітацію — відправили відразу під Соледар.

Зараз мій страх вже не заважає мені в роботі. Але тільки-но я розслабляюсь... В моменти, коли налаштовуєшся на відпочинок і тут чуєш вибухи, всередині все стискається, відчуваєш неймовірний стрес. Бо ти хочеш відпочити — неможливо все це витримати 24 на 7.

‍— Як це зробити — вимкнути емоції і працювати?

— Щиро, я не впевнена, чи зможу дати пораду. Воно якось саме напрацювалося. Я зосереджена на порятунку людей, які мені дуже близькі. Наче вмикається материнський інстинкт. Мені хочеться, щоб всі жили, я відчуваю відповідальність, яка дозволяє забити на страхи, бо по-іншому не можна.

Якщо говорити взагалі про бойового медика, то підготуватися — значить пройти різні стрес-тести, навчання, тренування. Щоб у стресі зуміти працювати за певним алгоритмом і не думати ні про що інше. Інколи кращим буде бойовий медик без досвіду, ніж медик з лікарні. Його можна навчити протоколу, і він у стресовій ситуації буде працювати за цим алгоритмом. Не думаючи про зайве.

Там і тут

‍— Ти — журналістка за освітою. І вже багато років в армії. Як ти бачиш своє майбутнє?

— Часто над цим думаю, але поки нічого не приходить до голови. Я вже настільки звикла до армії. Можливо, займусь інструкторською діяльністю чи бізнесом. 

Але журналістом вже не хочу бути. Не уявляю, як буду комунікувати з людьми

‍— А як ти взагалі зараз почуваєшся у суспільстві? Чи відчуваєш межу між світом, у якому ми зараз, і тилом?

— Звісно, межа є, але мені важко про це говорити, бо я довгий період не була вдома. 

Коли приїжджаю туди на тиждень, сиджу в квартирі. Іноді виходжу. Але коли виходжу, то так — бачу чітку межу, люди в тилу наче в іншому світі живуть. Для них війни наче немає. 

Мені теж хочеться іноді там погуляти… Але є відповідальність, про яку не можна забути. І я залишаюся тут

‍Фотографії з приватного архіву

Я, здається, нарешті зрозуміла, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.

Цілий ранок проговоривши з своїми європейськими друзями, яких схарапудили чергові моторошні кадри наших нічних пожеж (ніщо не виглядає так апокаліптично, як заграва над нічним містом!), — я, здається, нарешті збагнула, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.

Ні, не в тому, щоб менше публікувати жаских фото-відео з руїнами, пожежами й кривавими тілами на ношах (всі ж пам’ятають недавні дискусії про те, чи «треба, бо це має бачити весь світ» чи «не треба, бо воно вже не діє», і фотографи, як наркозалежні, збільшують дозу так званого «чутливого контенту»?). То правда, що психологічну втому від таких зображень ми й самі, чого гріха таїти, відчуваємо, і я, наприклад, давно покинула тут писати після кожної нічної трагедії, як мені «болить», — після 20-го разу це вже, по-моєму, непристойно: мало як тобі болить, це ще не привід всіх про це оповіщати й дурно-пусто множити скорб… 

Але мене однаково бісять (ну ок, майже однаково!) — як, з одного боку, американець, що приїздить знімати на Хрещатику дорогі авто й елеґантні вітрини, оснащуючи це все написом: «Американці, ось на що йдуть ваші податки!» (а що для американців узагалі, як справедливо завважив був іще Ремарк, війна — це «чисто літературна категорія», і вони навіть гадки не мають, як вона виглядає в реалі, то можна не сумніватись, що принаймні частина його ЦА це кремлівське ІПСО проковтне й не скривиться), — так і, з другого боку, самозациклений ізраїльтянин, який пише в своїй тамтешній статті — мовляв, ну ми ж не хочемо, щоб з Тель-Авівом сталось те, що з Києвом! — вочевидь так і уявляючи собі за отими регулярними «новинами чутливого контенту», що Київ тут лежить в руїнах, як Алеппо: всі «ньюс фром Юкрейн», сукупно, інсталюють в голови західному обивателю саме такий образ.

Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим

Я вже писала, ще позаторік, чому «Україна — не Сирія», і навіть до «Нашої Європи» цей текст уключила. А сьогодні нарешті втямила, чого в усіх цих misrepresentations хронічно бракує, що тільки й може виправити перекособочену картину — що з одного, що з другого боку: нас із вами бракує. Українців. Головної дійової (саме так!) особи.

Ми пишемо, скільки нам чого вночі прилетіло, і запрошуємо цілий світ разом з нами оплакати наших загиблих та побідкатись над нашими дітками, змушеними ночувати в метро. Але ми не кричимо на цілий світ — а мали б, після кожної такої ночі, як минула — хвалу і славу українським електрикам, які вже до 9.00 відновили майже всі тролейбусні маршрути (а дротів чимало цієї ночі було порвало в місті), українським комунальникам, які за дві години лагодять розвалений шахедом водогін і вертають воду нам в оселі (у понеділок було), українським бізнесменам, які відчиняють кав’ярні о 5-й ранку, щоб люди, які ночували в метро й виповзають із нього додому митися, могли випити дорогою кави, — і сміттярам, і залізничникам, і службам порятунку тварин, і всім, всім, дай їм Боже здоров’я, скромним службовцям великої й прекрасної Української Держави, хто четвертий рік тихо й непомітно, без журналістських камер і вдячних оплесків, робить перманентне чудо: по-мурашиному вперто перетворює щоніч руйновану скаженою Росією Україну — знову на нормальну, придатну до життя європейську країну: таку, в яку, приїхавши на кілька днів між обстрілами, можна й «не помітити» війни — якщо тільки не наближатись до прифронтової зони.

Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим: травма Голодомору, плюс купа ретравматизацій потому. Нещодавно Олександра Матвійчук писала, що Україна, мовляв, не вписується для Заходу в образ ідеальної жертви.

Маємо зробити ще один крок, і ще одне над собою зусилля — і сказати собі вголос, що ми за 30 років навіть і не бозна-якої ще, кривої-кульгавої напівнезалежности зуміли побудувати на диво ефективну державу — назвіть мені другу, яка на нашому місці б так упоралась

І репортажі після наших нічних обстрілів, де о 4-й ранку в небі можна фільмувати Об’явлення Івана Богослова, а вже о 10-й того самого ранку знову, за класиком, «кращого немає/нічого в Бога, як Дніпро /та наша славная Вкраїна», — мають щоразу демонструвати цілому світові не тільки тих, хто руйнує (творить зло), а й тих, хто відбудовує (відчакловує від зла): наших громадян десятків і десятків наймирніших у світі професій, колективне обличчя Української Держави (Захід його вже бачив за минулі 20 років на двох Майданах), — чиїм трудом країна на четвертий рік Великої війни досі втримується від колапсу. Хай би західний обиватель після «ньюс фром Юкрейн» щоразу замислювавсь — «а чи ми, на їхньому місці, так змогли б?»

А хто хоче бачити failed state і найжахливішу в світі корупцію — хай переведе очі на Москву і колапс в її аеропортах: і це ще, прошу завважити, в них нічого всерйоз не поціляло — як той казав, «ми ще не починали»…

Текст опубліковано з дозволу авторки

Оригінал‍

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

‍Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

‍— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

‍Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

‍— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

‍— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

‍Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

‍— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

‍Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву