Оксана Забужко

Я, здається, нарешті зрозуміла, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.

Цілий ранок проговоривши з своїми європейськими друзями, яких схарапудили чергові моторошні кадри наших нічних пожеж (ніщо не виглядає так апокаліптично, як заграва над нічним містом!), — я, здається, нарешті збагнула, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.

Ні, не в тому, щоб менше публікувати жаских фото-відео з руїнами, пожежами й кривавими тілами на ношах (всі ж пам’ятають недавні дискусії про те, чи «треба, бо це має бачити весь світ» чи «не треба, бо воно вже не діє», і фотографи, як наркозалежні, збільшують дозу так званого «чутливого контенту»?). То правда, що психологічну втому від таких зображень ми й самі, чого гріха таїти, відчуваємо, і я, наприклад, давно покинула тут писати після кожної нічної трагедії, як мені «болить», — після 20-го разу це вже, по-моєму, непристойно: мало як тобі болить, це ще не привід всіх про це оповіщати й дурно-пусто множити скорб… 

Але мене однаково бісять (ну ок, майже однаково!) — як, з одного боку, американець, що приїздить знімати на Хрещатику дорогі авто й елеґантні вітрини, оснащуючи це все написом: «Американці, ось на що йдуть ваші податки!» (а що для американців узагалі, як справедливо завважив був іще Ремарк, війна — це «чисто літературна категорія», і вони навіть гадки не мають, як вона виглядає в реалі, то можна не сумніватись, що принаймні частина його ЦА це кремлівське ІПСО проковтне й не скривиться), — так і, з другого боку, самозациклений ізраїльтянин, який пише в своїй тамтешній статті — мовляв, ну ми ж не хочемо, щоб з Тель-Авівом сталось те, що з Києвом! — вочевидь так і уявляючи собі за отими регулярними «новинами чутливого контенту», що Київ тут лежить в руїнах, як Алеппо: всі «ньюс фром Юкрейн», сукупно, інсталюють в голови західному обивателю саме такий образ.

Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим

Я вже писала, ще позаторік, чому «Україна — не Сирія», і навіть до «Нашої Європи» цей текст уключила. А сьогодні нарешті втямила, чого в усіх цих misrepresentations хронічно бракує, що тільки й може виправити перекособочену картину — що з одного, що з другого боку: нас із вами бракує. Українців. Головної дійової (саме так!) особи.

Ми пишемо, скільки нам чого вночі прилетіло, і запрошуємо цілий світ разом з нами оплакати наших загиблих та побідкатись над нашими дітками, змушеними ночувати в метро. Але ми не кричимо на цілий світ — а мали б, після кожної такої ночі, як минула — хвалу і славу українським електрикам, які вже до 9.00 відновили майже всі тролейбусні маршрути (а дротів чимало цієї ночі було порвало в місті), українським комунальникам, які за дві години лагодять розвалений шахедом водогін і вертають воду нам в оселі (у понеділок було), українським бізнесменам, які відчиняють кав’ярні о 5-й ранку, щоб люди, які ночували в метро й виповзають із нього додому митися, могли випити дорогою кави, — і сміттярам, і залізничникам, і службам порятунку тварин, і всім, всім, дай їм Боже здоров’я, скромним службовцям великої й прекрасної Української Держави, хто четвертий рік тихо й непомітно, без журналістських камер і вдячних оплесків, робить перманентне чудо: по-мурашиному вперто перетворює щоніч руйновану скаженою Росією Україну — знову на нормальну, придатну до життя європейську країну: таку, в яку, приїхавши на кілька днів між обстрілами, можна й «не помітити» війни — якщо тільки не наближатись до прифронтової зони.

Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим: травма Голодомору, плюс купа ретравматизацій потому. Нещодавно Олександра Матвійчук писала, що Україна, мовляв, не вписується для Заходу в образ ідеальної жертви.

Маємо зробити ще один крок, і ще одне над собою зусилля — і сказати собі вголос, що ми за 30 років навіть і не бозна-якої ще, кривої-кульгавої напівнезалежности зуміли побудувати на диво ефективну державу — назвіть мені другу, яка на нашому місці б так упоралась

І репортажі після наших нічних обстрілів, де о 4-й ранку в небі можна фільмувати Об’явлення Івана Богослова, а вже о 10-й того самого ранку знову, за класиком, «кращого немає/нічого в Бога, як Дніпро /та наша славная Вкраїна», — мають щоразу демонструвати цілому світові не тільки тих, хто руйнує (творить зло), а й тих, хто відбудовує (відчакловує від зла): наших громадян десятків і десятків наймирніших у світі професій, колективне обличчя Української Держави (Захід його вже бачив за минулі 20 років на двох Майданах), — чиїм трудом країна на четвертий рік Великої війни досі втримується від колапсу. Хай би західний обиватель після «ньюс фром Юкрейн» щоразу замислювавсь — «а чи ми, на їхньому місці, так змогли б?»

А хто хоче бачити failed state і найжахливішу в світі корупцію — хай переведе очі на Москву і колапс в її аеропортах: і це ще, прошу завважити, в них нічого всерйоз не поціляло — як той казав, «ми ще не починали»…

Текст опубліковано з дозволу авторки

Оригінал‍

Мені здавалось, це всім зрозуміло. Виявилось, не всім. По українських соцмережах побігла хвиля розпачливих дописів в дусі «ааа, Зеленський провалив перемовини, тепер США нас кинуть, і ойшожцебудеааааа!» — з довжелезними якбитологічними простирадлами або й цілими їх сувоями нон-стоп. Про те, що от якби Зеленський змовчав, то Трамп би незабаром сам побачив, що це не ми, а Путін недоговірний, розсердився б на нього і перейшов би на сторону добра (я не жартую, на власні очі таке бачила, доктори наук пишуть!). А якби ще й замість Зеленського був би інший переговорник, то взагалі було б ого-го!.. (причім це пишуть не проросійські боти, які вже були перебирали лапками, чекаючи зняття з Росії санкцій, а цілком собі українці, в інших питаннях деколи навіть притомні).

І сум мене обняв на цей вид, і жаль великий — бо з реальністю ці розпачливі, як чіпляння пальцями за край карниза, фантазії мають стільки ж спільного, скільки Путінові — про Україну, вигадану австрійським генштабом, та її нацистську хунту, і в істоті мають те саме, що в Путіна, психологічне джерело: страх. Страх маленької людини перед реальністю, що погналась кудись у незрозумілому напрямку, — і прагнення ту реальність за всяку ціну (тільки, звісно, в кожного свій на те ресурс!) «вернути на місце».

Я розумію, що всі ми — «нащадки Голодомору» (3−4 покоління), і відтак в усіх нас сильно поплавлена генетично, а з 2014-го ще й біографічно, базова потреба в безпеці. А ще чудово розумію, що всі нині сущі покоління українців світоглядово формувались під колоніальним кашкетом «двополярного світу», і міф «великого та могутнього дяді Сема», який, «коли шо», оборонить і захистить слабого й покривдженого (тобто, образ супердержави 1950−80-х, якої давно не існує і яку, власне, й обіцяв Трамп повернути своїм виборцям «again»), — це частина нашої персональної міфології: потреби у вірі в «старшого в домі», в «доброго Рейґана», який «на нашій стороні» (читай — не дасть Кремлю нас вдруге загеноцидити, якщо ми будемо чемні).

Це патерналізм, так. І постколоніалізм, авжеж. Неміряному числу наших замотеличених співвітчизників довелось уже під бомбами позбавлятись цих підліткових комплексів у стосунку до «великої й сильної Росії» (і відкривати, що вона геть не велика й сильна, як їм казали, що то брехня!), — а тепер що ж, і з Америкою те саме робити?.. Нііі-і, куди простіше зараз я-а-ак накинутись на отого малого з нашого двору, що з дорослим дядьком задирався, я-а-ак наваляти йому всім двором — гляди, може, дядько нам і пробачать, не гніватимуться на нас?..

Лікуймося, співвітчизники. Дорослішаймо. Розумію, що ой-страшно — але не можна аж так ховати голову в теплий-угрітий мішок домашньої кайдашівщини, бо, поки ви вишукуєте, як у цьому збуреному світі на переломі історичних епох зберегти свою комфортну «шапочку з фольги», можете незчутись, як вашу «шапочку» використають вороги, щоб вас же й добити. Ми вже довели, світу й собі самим, і в 2014-му, і в 2022-му, що вміємо бути відважними. А відвага включає, обов’язковим пунктом, — тверезе бачення речей і називання їх своїми іменами.

Отож, щоб полегшити тим, хто не встигає за гоном історії, рух назустріч реальності, пропоную для початку просту вправу: можете замкнутись у ванні і, дивлячись на себе в дзеркало (так менш страшно буде!), вимовляйте вголос (обов’язково вголос!):

— Президентом сполучених штатів став спільник Путіна (кажуть, навіть аґент КГБ, але цього можете не вимовляти, кому вже дуже страшно!), його завдання — врятувати Росію від розпаду

Повторіть кілька разів. Візьміть собі час на усвідомлення того, що це правда. (Бо це таки правда, штурм Капітолію 2021 року під наглядом «рускоязичних амєріканскіх ґраждан» був тільки репетицією, і я щиро співчуваю американському народові й бажаю йому, щоб попередні, від Буша-молодшого початі, 20+ років розхитування американської демократії зсередини не виявились для цієї країни фатальними). Протріть свої ментальні скельця цим усвідомленням — і ви побачите, як всі пазли відразу стануть на місце.

…І щойно після цього (тільки після цього!) скажіть собі — так само вголос, від діафрагми, розправляючи плечі:

— Україна не підписала капітуляції.

— Україна не стала Чехословаччиною-1938.

Ми зараз тут.

Ну що, відчули? Відчули, як — варто витягти голову з теплого кудкудакаючого мішка — смалить по вухах вітер історії?

(Страшно, звісно. Але ж не кажіть, що вас не попереджали, — почалась епоха турбулентності, пристібайтесь міцніше! — оце ж вона й почалась, далі ще дужче буде трясти, поки не скінчиться Велике Перезавантаження…)

Ми даємо — чи Бог через нас дає — людству шанс виправити помилки минулого. Це хрест, але це й місія, якої ми цим разом не маємо права провалити. Бо ставка тут — «пан або пропав»: не лише для нас, а й для людства.

Путін розбудив Україну. Трамп розбудив Європу. 2 березня 2025 року для історії не менш епохальна зустріч, ніж була 28.02.25, — на кону майбутня європейська безпека, князь Вітовт махає нам з Луцька-1429, тектоніка процесів поглиблюється, чуєте гул?.. (хто пам’ятає страйки 1990−1991-го, той мене зрозуміє!)

«Не бійтеся!» — казав один пристойний (на відміну від нинішнього) Папа. Ось що нам всім треба твердо собі сказати. (І пристебнути ремені, розуміється!)

Шануймося.

‍

Текст опубліковано з дозволу автора. Джерело