Історії

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Купувала на Майдан матеріали для барикад

Наталія Жуковська: Катю, з чого саме почався ваш шлях у волонтерстві? Коли ви вирішили: «Я маю діяти»?

Катерина Терехова: Все почалося під час Революції гідності. У мене тоді навіть не виникло питання «що я буду робити?» — я просто відразу підключила всі можливі ресурси. На той момент я була досить впливовою рестораторкою, керувала у Києві преміальним закладом. Особисто знала багатьох гостей свого ресторану. А вони знали мою порядність і мені довіряли. Як рестораторка я почала з того, що годувала людей на Майдані, закуповувала величезну кількість продуктів, які привозила на польову кухню. А ще — купувала будівельні матеріали для зведення барикад. Для самооборони — лопати, пилки, шліфувальний папір. У закладі, де працювала, облаштувала пункт незламності. У кімнаті охоронців ми робили канапки, чай і каву. Була можливість скористатися туалетом і погрітися. 

Коли росіяни напали на Донеччину, звідти почали надходити запити від наших військових. Ми відправляли генератори в аеропорт і будматеріали на Піски. Через цю допомогу я стала персоною нон грата у моєму рідному Донецьку.  Не змогла навіть бути на похороні тата. Мені сказали, що я в усіх ворожих базах. тож поїхати можу лише в один кінець. 

Насправді, я цим пишаюсь. Точно знаю, що настане день, коли я туди в’їду з українським прапором. 

Аж до 2022 року я продовжувала працювати рестораторкою, керівницею нічних клубів. Паралельно продовжувала допомагати. А далі почалася повномасштабна війна.

— Яка поділила життя на до і після…

— 24 лютого 2022 у мене теж не було питань, що робити далі. Мені зателефонувала подруга Ореста Бріт, з якою ми були на Майдані, запитала, чи я у Києві. Я відповіла питанням на питання: «Скільки вас?». І почула: «1200 військових, які охороняють один зі столичних аеропортів». 

За допомогою колег-рестораторів вдалося побудувати їм кухню, завезти морозильні камери, посуд, продукти-напівфабрикати. А ще — забезпечити шкарпетками, спідньою білизною, запальничками, ліхтариками, карематами… Згодом до них доєдналися ще 80 курсантів і військові тероборони. Так з першого дня я влилася у волонтерську діяльність.  

На початку березня мою родину вмовили виїхати на Закарпаття. Але сидіти склавши руки я там не змогла. Орендувала приміщення під склад. Наступного дня робила там ремонт, а через день ми отримали першу посилку гуманітарної допомоги від друзів з Відня. Вони прислали цілу фуру сублімованих продуктів харчування.

‍В той момент я зрозуміла, що в ресторанну галузь більше не повернусь. Якось різко втратила цікавість до бізнесу. У цій клятій війні я на 1000% знайшла своє покликання — допомагати іншим. Це те, що у мене виходить робити у неймовірних обсягах 

— Які особливі якості є у волонтерів, які роками допомагають іншим?

— Впертість, самовідданість справі, любов до людей і до країни. А ще — стресостійкість і вміння фокусуватися на своєму, бо факторів і тригерів, які тебе відволікають, дуже багато. Це і наша влада, яка не робить того, що мала б робити. І постійне розчарування в деяких людях, які часом намагаються паразитувати на твоїй допомозі. Розчарування є постійно, і ти його або приймаєш, або опускаєш руки і зневірюєшся. Щодо мене, я точно знаю, що, для кого і чому роблю.

У столиці України досі бракує бомбосховищ

— Ви приїжджаєте на місця прильотів російських дронів і ракет по будинках у Києві, бачите ситуацію зсередини. Що відбувається з тими, чиє житло зруйновано?

— Це найболючіше питання. Ті, у кого геть зруйноване житло, їдуть або до родичів, або на дачу, хтось ночує в дитячих садочках або школах, де облаштовують пункти незламності. На жаль, у столиці України на четвертий рік повномасштабної війни досі немає злагодженого алгоритму дій органів влади при руйнуванні житлових будинків і усуненні наслідків цих руйнувань. І це — пекло. 

Тому що ворог дедалі частіше б’є саме по житлових будинках. Коли відбуваються прильоти, першими прибувають рятувальники і комунальні служби. Вони вивільняють тіла загиблих, дістають поранених з-під завалів. Після цього допускають нас, волонтерів. І ми приймаємо заявки від постраждалих, прибираємо в їхніх квартирах, робимо демонтаж зруйнованих стін, забиваємо вікна плівкою або ОСБ-плитами. Ними — нарешті це сталося — нас забезпечує місцева влада. Хоча все одно не завжди до неї виходить достукатися, бо у вихідні вони відпочивають, а робочий день у них закінчується о 17.00. Тільки ми працюємо, допоки не закриємо всі заявки від мешканців. 

Турбує також, що система оформлення документів для постраждалих теж досі не налагоджена. Тобто літнім людям для оформлення документації потрібно їхати у держструктури в центр міста. Для них це — як з’їздити до Італії. Не розумію, чому наша влада не може ставити на місці прильоту намет, садити туди представників необхідних структур, давати їм планшети, принтери і дозволяти приймати всі необхідні заявки та документи від постраждалих. Дуже хочеться, щоб соціальні органи діяли саме так.

— Куди переважно ховаються люди під час тривог? Чи достатньо бомбосховищ і укриттів у Києві й інших містах України? 

— У Києві дуже бракує бомбосховищ. Іноді приїжджаю до Запоріжжя — а це місто, яке ворог обстрілює щодня і щоночі, і там є облаштовані укриття в дитячих садочках, школах. Є підземні школи. Те саме у Харкові. Там облаштували навіть підземні готелі. Інфраструктура переїжджає під землю. 

Бомбосховище з вентиляцією у будинках у Києві — це поодинокі випадки. Тож дуже хочеться запитати у мера міста: «Де укриття? Де підземна система навчання? Де те, що давно має бути? Навіщо нам зараз новий парк?». Здебільшого людям нема, де ховатися. Кому пощастило, спускається у підвал. Хтось біжить у метро, хтось у підземний перехід або на паркінг. І це жахливо.

Під моєю опікою близько 300 дітей

— Знаю, що ви створили прихисток для сімей, які були змушені покинути свої домівки в інших регіонах через війну. Як він функціонує?

— Я його відкрила ще 5 червня 2022 року. А 1 червня цього року передала на баланс сільської ради у Закарпатті, бо, на жаль, не маю зараз фінансів продовжувати його повністю утримувати. Втім, люди продовжують там безкоштовно проживати. Я й далі сплачую комунальні послуги, але зараз люди там вже самі купують собі їжу. 

Цей заклад насправді унікальний, адже функціонує без жодного найманого працівника. В усі процеси залучені самі мешканці, які чергують за графіком. Зараз там проживає 12 людей. Це переважно літні люди, яким немає куди повертатися, а також декілька родин з дітьми. Я працюю в Києві, а моя мама залишається на Закарпатті, керує складом допомоги, який ми продовжуємо утримувати заради родин переселенців.

— А як довго внутрішні переселенці можуть там перебувати? 

— Жодних обмежень. Хоча в інших закладах, які утримуються коштом місцевої влади, обмеження є — від 3 днів до 2 тижнів. Таким чином вони стимулюють людей до пошуків роботи й інтеграції. Що важливо, бо коли ти просто сидиш, нічого не робиш, живеш лише за рахунок соціальної допомоги, то у тебе і мотивація щось робити зникає.

— Які стосунки складаються у вас з тими, кому ви допомагаєте?

— З деякими людьми ми стали родиною. Маємо дружні стосунки і зв'язок назавжди. А є сумні історії, де присутні зрада, брехня і крадіжки. Так, є родина, яку свого часу я максимально оточила любов'ю. Жінка завагітніла і народила дитину у нашому прихистку. Я стала хрещеною новонародженого. Проте згодом вони втекли, забравши із собою речі з притулку. Ця історія мене найбільше вразила. Разом з тим можна розчаруватися в людях, але не втратити до них любов.

— Ви також підтримуєте школи-інтернати. Як саме?

— Своїх дітей у мене немає, але всесвіт розпорядився, що коли я почала допомагати людям, одна з перших заявок у березні 2022 стосувалась дітей. На Закарпаття привезли 180 дітлахів і 40 дорослих, які їх доглядали. Це були діти з єдиного в Україні соціального дитячого табору «Артек — Пуща Водиця». 80% з них були з важких родин. До того ж це була ціла зміна дітей з Донеччини, які приїхали на реабілітацію. А оскільки Пуща Водиця знаходиться поруч з Гостомелем, де відбувався наступ росіян, було прийняте рішення про термінову релокацію. 

Їх розмістили у колишньому туберкульозному санаторії радянських часів за Свалявою. Я поїхала туди. Виявилося, що це покинута занедбана будівля, яка кілька років стояла пусткою. Умови були жахливі. Тож я кинула клич серед волонтерів і незабаром приїхала туди з фурою матраців і комплектів постільної білизни з Італії. Зараз це місце називається «Артек гірський».

Згодом до мене звернулися з проханням надати 20 матраців Мукачівському пожиттєвому інтернату для дітей і людей з інвалідністю. Це заклад, в якому 114 мешканців від 5 до 72 років.  

Пам’ятаю, туди привезли дівчат з Дружківки. Вони були майже не контактні, мали проблеми зі здоров'ям. У них були короста, грибок, воші. Вони кричали, коли їх намагалися купати. Одній з дівчат потрібна була фіксація рук, бо вона їх заковтувала. Їх привезли ввечері — без історій хвороби, особистих медичних карток, просто з іменами, написаними ручкою. Три жінки, які їх супроводжували наступного дня, втекли. 

Зараз деякі з цих дівчат вже говорять, ходять, впізнають людей. Частково вдалося відшукати когось із батьків. Це один з трьох закладів, яким я опікуюся вже четвертий рік. За цей час я побудувала для них окрему будівлю — новий медпункт зі спальнями, привезла матраци, придбала професійну центрифугу, пральну машинку, сушарку на 150 кг, яка коштувала 660 тисяч гривень. Зробила капітальний ремонт у сан вузлі на третьому поверсі.

Ще один заклад родинного типу, яким я опікуюсь, знаходиться у Домбоках. Ще один — школа-інтернат для дітей з відставанням у розумовому розвитку — на Вінниччині. Там 118 дітей. А взагалі під моєю опікою зараз близько 300 дітей.

Вже понад десять років бачу рідний Донецьк уві сні

— Хто вам допомагає фінансово? Чи вистачає ресурсів і допомоги від благодійників, щоб забезпечувати все необхідне для тих, кому ви допомагаєте?

— Є таке поняття як «соціальний капітал». Я понад 20 років пропрацювала в ресторанній галузі, є досить впізнаваною рестораторкою та івенторкою. Була частиною найкрутіших команд електронних фестивалів. Тобто в мене є аудиторія підписників, які знають мене особисто дуже багато років. Це і впливові бізнесмени, і відомі на весь світ спортсмени, артисти, співаки… Вони поширюють інформацію про мої збори, реагують на те, що я роблю. Здебільшого майже всі мої проєкти реалізовані завдяки цій підтримці. 

Також маю два випадки виграних грантів від міжнародних організацій. Один на 28 тисяч доларів — гроші дали на будівництво прихистку для родин внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Другий — на 70 тисяч євро на закупівлю зимового одягу та взуття. 

Мій основний інструмент — моя Instagram-сторінка. Моя особиста благодійна місія — це три інтернати й склад допомоги на Закарпатті. Ще я працюю головою проєктного відділу у благодійному фонді «Район номер один». Зараз добудовую містечко на Київщині для десяти родин з дітьми. У фонді я працюю на зарплатні, що дозволяє закривати мої основні потреби. 

Ще одна моя місія — розбір завалів. Ми об'єдналися з декількома групами волонтерів  і разом працюємо над усуненням наслідків.

Я не вірю в Бога. Я вірю в людей. Але, судячи з усього, якась вища сила вирішила, шо я маю бути цією супер жінкою — і я прийняла цей виклик

— Що вас найбільше надихає і тримає у волонтерстві, крім бажання допомогти?

— Надія. Я дуже вірю в те, що нам вдасться побудувати вільну країну з новою політикою, без корупції, змінити бюрократичну машину, спростити і зробити її для людей. Вірю, що доживу до моменту, коли зможу повернутися у мій рідний Донецьк з українським прапором. Я не хочу повертатися туди жити, але мрію бути дотичною до відбудови мого міста. Я знаю, яким є сум на смак. З 2014 року я часто бачу Донецьк уві сні. Коли просинаюся — завжди відчуваю запах троянд. Так пахло моє місто. І я вірю, що ми його повернемо, як і решту окупованих українських територій.

 Фотографії: приватний архів

24 лютого 2022 року. 5:00 ранку. Івано-Франківськ

— Я прокинулась під звуки нашої авіації — раніше таке було рідко, — розповідає Sestry Марта Дем'янчук. — Ми саме мали їхати на службу. Я одяглася, виходжу з дому і чую — приліт. По аеропорту. В моєму місті. В автобусі офіцер з нашої частини сказав, що українські строковики стріляють у повітря, бо над нами — дрони. Тоді я зрозуміла: ось і почалася широкомасштабна війна.

Але для мене війна почалася раніше. 

У 2020 році я прийшла в ЗСУ. До того з 2014 року була у добровольчому підрозділі. Я не скажу, що я бачила себе саме бойовим медиком, але жінці, щоб потрапити на війну, особливо в добровольчий рух, треба вже відразу щось вміти. Чоловіка візьмуть і так — він може копати, носити, щось будувати. А жінка вже має прийти зі знаннями, досвідом. Тож я вирішила, що стану бойовим медиком. 

Проходила багато курсів, тренувань. Згодом — у 2018 — потрапила на Маріупольський напрямок. І там зрозуміла, що можу бути дійсно корисною як медикиня. 

Ти ж дівчина, як ти витягнеш пораненого?

Коли жінка приходить на службу, їй відразу пропонують тилові посади — діловодом і таке різне. З одного боку, це легше, бо менше вимагається. З іншого боку, якщо жінка хоче потрапити на бойову посаду, їй доведеться доводити, що вона її гідна. По суті, треба бути не просто на рівні з чоловіком, але значно кращою. Але ж ми різні з чоловіками. І жінці треба не чоловікам щось доводити, не бути схожою на чоловіка, — а відповідати вимогам Збройних сил України.

‍Альдона Гартвінська: Але ж чимало факторів впливають на здатність до роботи. Жінки здебільшого фізично слабші. Коли є адреналін, ми можемо немало. Але це ж марафон, а не спринт. А ти… вибач, ти ж маленька дівчина.

— Треба об’єктивно оцінювати свої можливості. Зазвичай бойові медики навчаються за протоколом ТСС. За яким у медика завжди є помічник чи солдат-рятувальник, тобто завжди хтось допомагає. Адже часто навіть чоловік не може підняти іншого 100-кілограмового чоловіка, особливо якщо він сам важить 70 кілограмів. Не треба себе переоцінювати, надривати. Мені завжди допомагають хлопці — поранених я не тягаю. 

Коли нас запитують, чого вам, жінкам, не вистачає на війні, відповідь така ж, як і в чоловіків — зброї. Бо що більше FPV, що більше дронів, то більше живих побратимів і менше роботи. Найкраще для бойового медика — відсутність роботи. 

Інша справа — психологічна стійкість. 

Тут, мені здається, жінки слабкіші. Вони здебільшого переживають набагато сильніше, є менш холоднокровними.

‍Знаєш, коли я вивожу поранених побратимів, то взагалі ніяких емоцій не відчуваю, бо розумію, що ми маємо вижити, виїхати…

Не даю волю емоціям, а просто роблю свою роботу. А коли вже приїжджаю додому, коли минає час, і я починаю все усвідомлювати — от тоді стає важко. 

‍— Зараз люди діляться на тих, хто проти жіночої мобілізації, і на тих, хто каже, що давайте, мовляв, жінки — на фронт. Як ти ставишся до цього?

Жінок в армії було немало і до широкомасштабної війни. Я була в навчальному центрі, куди всі потрапляють після долучення до лав ЗСУ, і у нас у взводі було близько ста дівчат. Щомісяця йде новий набір на курс. І у нашій бригаді теж було багато жінок. А з повномасштабною війною стало ще значно більше. 20 тисяч з них перебувають на бойових посадах. І це немало.

Рік тому я шукала напарницю — теж бойового медика. В інстаграмі написала про свої пошуки, і жоден чоловік не зголосився. А дівчина, цивільна інструкторка, написала мені. Приїхала. І саме в той день хлопців дуже важко поранило. Без очей, без ніг… І вона як доброволиця зголосилася поїхати з нами на нульові позиції. І дуже гарно себе проявила, поводилась холоднокровно, чітко, хоча це був перший її досвід.

Страх, який посилився після поранення 

‍— Емоцій ти під час роботи не відчуваєш. А страх?

— Раніше у мене був такий страх, стрес, що я починала блювати. Тож я ніколи на роботі нічого не їла, бо тільки щось зʼїм — відразу нудить. Зараз вже не такі сильні реакції. Разом з тим до поранення страх був меншим. 

Це сталося на Світлодарській дузі під Бахмутом. Я виконувала не лише функції бойового медика, а й розвідувальні. Ми з хлопцями вели спостереження, сиділи у бетонному доті на дві кімнати. І нас вже три дні безбожно обстрілювали: лупили з усього, що може бути — ствольна артилерія, гради, дрони зі скидами.

Росіяни спалили ціле село своїми запалюючими снарядами. І раптом стало спокійно. Тиша… Я настільки втомлена, що заплющую очі — відчуваю, що можу заснути. І тут чую вихід. І за ним прихід — за 20 метрів від нас. ‍

Потім знову заплющую очі, розплющую — навколо все горить. Біля мене спав командир, і я дивлюся — його спальник горить. Я вже подумала, що він загинув. Встаю і не можу знайти вихід з приміщення — така в мене дезорієнтація. Всюди пил, все червоне. Як пекло. І раптом серед усього цього пилу з'являється командир, бере мене за руку і веде до виходу

Тільки виходимо, перебігаємо окопом, аж тут приліт просто біля окопу. Потім — ще один. Зрештою я отримала серйозну контузію, опіки дихальних шляхів і майже оглохла на ліве вухо. Потрапила до шпиталю, понад місяць там лікувалась. А далі нам навіть не дали реабілітацію — відправили відразу під Соледар.

Зараз мій страх вже не заважає мені в роботі. Але тільки-но я розслабляюсь... В моменти, коли налаштовуєшся на відпочинок і тут чуєш вибухи, всередині все стискається, відчуваєш неймовірний стрес. Бо ти хочеш відпочити — неможливо все це витримати 24 на 7.

‍— Як це зробити — вимкнути емоції і працювати?

— Щиро, я не впевнена, чи зможу дати пораду. Воно якось саме напрацювалося. Я зосереджена на порятунку людей, які мені дуже близькі. Наче вмикається материнський інстинкт. Мені хочеться, щоб всі жили, я відчуваю відповідальність, яка дозволяє забити на страхи, бо по-іншому не можна.

Якщо говорити взагалі про бойового медика, то підготуватися — значить пройти різні стрес-тести, навчання, тренування. Щоб у стресі зуміти працювати за певним алгоритмом і не думати ні про що інше. Інколи кращим буде бойовий медик без досвіду, ніж медик з лікарні. Його можна навчити протоколу, і він у стресовій ситуації буде працювати за цим алгоритмом. Не думаючи про зайве.

Там і тут

‍— Ти — журналістка за освітою. І вже багато років в армії. Як ти бачиш своє майбутнє?

— Часто над цим думаю, але поки нічого не приходить до голови. Я вже настільки звикла до армії. Можливо, займусь інструкторською діяльністю чи бізнесом. 

Але журналістом вже не хочу бути. Не уявляю, як буду комунікувати з людьми

‍— А як ти взагалі зараз почуваєшся у суспільстві? Чи відчуваєш межу між світом, у якому ми зараз, і тилом?

— Звісно, межа є, але мені важко про це говорити, бо я довгий період не була вдома. 

Коли приїжджаю туди на тиждень, сиджу в квартирі. Іноді виходжу. Але коли виходжу, то так — бачу чітку межу, люди в тилу наче в іншому світі живуть. Для них війни наче немає. 

Мені теж хочеться іноді там погуляти… Але є відповідальність, про яку не можна забути. І я залишаюся тут

‍Фотографії з приватного архіву

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

‍Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

‍— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

‍Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

‍— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

‍— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

‍Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

‍— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

‍Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.‍

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

Орині 33 роки. Вона — волонтерка, співзасновниця фонду «Патрони здоров’я»,   який допомагає пораненим військовим і цивільним. У 2022 році Орина хотіла записатися у військо, але побачила, що на кордоні з Польщею дуже потрібні волонтери й стала допомагати. Там, на кордоні, вона і дізналась про свій діагноз. З тих пір — паралельно зі справами фонду — лікується, пережила пересадку кісткового мозку, отримала надію на одужання. Але його, на жаль, не сталося — і після третього рецидиву дівчина лікується вже без цієї надії. 

Зараз в Німеччині Орина готується до смерті. А ще — вчиться підтягуватися, вирощує рослини й веде блог про свій останній час перед відходом. У блозі дівчина пояснює, що відчуває, як сприймає різні реакції людей на хворобу, які з нею відбуваються зміни й чому важливо навчитися говорити про смерть зі своїми близькими.

«Підтягуватись і танцювати — це мій протест»

— Ходити на турнік чи танці мені вже заборонено, але я все одно ходжу, — розповідає Орина Чубич Sestry. — Перебувати серед людей для мене небезпечно, адже моя імунна система майже не працює. І будь-яка інфекція може стати загрозою для життя. Я мушу ховатися, нікуди не виходити, носити маску. І те, що я порушую заборону й обираю підтягуватись і танцювати — це мій протест. Я втомилась не робити того, чого дуже хочеться. 

Часом життя з хворобою таке, що не хочеться, щоб воно тривало далі. Нещодавно знайома помирала від раку в хоспісі. Її життя наче тривало, але вона була настільки втомлена постійним болем, що казала: «Чому так довго доводиться чекати на смерть?». 

Я завжди вела активний спосіб життя, багато займалася спортом, бігала ультрамарафони по 100 і більше кілометрів, зокрема в горах. Це були великі навантаження, які мені подобалися. Також я завжди багато танцювала — професійно народні танці в Польщі у національному ансамблі «Мазовше». До хвороби ми з друзями також часто їздили лазити по скелях. Тож я постійно була у русі. Тоді як за 3 роки хвороби я змогла пробігти хіба 6 кілометрів. Але я вже не порівнюю з тим, що було колись. Це не має сенсу.

— Коли почалась повномасштабна війна, я була в Бразилії у відпустці. Дізнавшись, обміняла квиток, аби швидше повернутися в Україну — хотіла йти у військо. Але на кордоні з Польщею був хаос, і оскільки я знаю польську, то залишилась допомогти. 

Незабаром відчула сильну слабкість. Таку, що аж звернулася до лікаря, який призначив здати аналізи. Мені відразу подзвонили з лабораторії й запросили на прийом. Сказали: «У вас гостра лейкемія, це не чекає ні години, ви негайно їдете в лікарню — ми організували вам ліжко». 

Близькі й рідні не хотіли в це вірити. Я завжди була дуже активною, вела здоровий спосіб життя, правильно харчувалася, не їла м'яса. Тому хвороба стала несподіванкою для всіх. Як грім серед ясного неба. Мені й самій не вірилось. Мене відправили на лікування до Німеччини, де провели пересадку кісного мозку. Але це не допомогло.

Мені й самій довго не вірилось. Стадія прийняття досі, буває, міняється місцями зі стадіями торгу й заперечення. Коли лежиш у ліжку, прийняти ситуацію дуже складно.

Хвороба забирає контроль

Коли мені кажуть: «Не здавайся», «Борися», «Ти така сильна, ти точно впораєшся», здебільшого я вже не реагую. Подібні вислови неприємно чути. Це відчувається як додаткова відповідальність, навіть тиск. Розумію, що люди так намагаються підтримати. Що люди щиро впевнені, що я одужаю. Але я не контролюю свою хворобу. І смерть також. 

Хвороба забирає контроль. Я не знаю, що відбувається з моїм організмом, як швидко розвивається недуга, я не впливаю на це — ні своїм настроєм, ні переконаннями. Це не боротьба, бо тут немає суперника. Я не можу боротися чи домовлятися — це так не працює. Єдине, що я можу зробити — це обрати, лікуватися чи ні.

І не завжди вибір лікуватися — це про продовження боротьби. І вибір піти з життя добровільно — це не означає здатися. Це дуже складне рішення, яке вимагає неабиякої сили. 

Був момент, коли я думала про самогубство. Самогубство здавалось мені тим, що лежить у межах мого контролю. Мені не підходить, що я потроху згасаю, а люди навколо мають робити все за мене. Говорила про це зі своєю психотерапевткою. Звичайно, боялась, що, згідно з кодексом, лікар має повідомити, що пацієнт планує самогубство. Але моя психологиня відповіла: «Добре. Тоді вам треба до Швейцарії». Вона не стала казати щось на кшталт «Життя прекрасне, сонце світить». І знаєте, її «добре» тоді мене підтримало.

У Швейцарії дозволена пасивна евтаназія (асистоване самогубство, коли пацієнт самостійно вирішує померти, але за сприяння лікарів — Ред.). Знайома, яка перебувала у хоспісі, згадувала, що їй пропонували щось схоже на медикаментозний сон. Коли я дізналася про цю опцію, мені це додало спокою. Добре мати вибір — вийти з життя гідно. 

Фрази, яких не мало би бути

Занотовую фразочки, які кажуть мені чи іншим онкопацієнтам. Є у мене знайома, чоловік якої хворів на рак. Ми захворіли з ним одночасно. І ось якось я розмовляю з нею, і вона мені каже: «Ой, та перестаньте вже придурюватись! Давайте вже одужуйте». Мене це неабияк зачепило. А нещодавно її чоловік помер. 

Або пишуть коментар: «Гей, дивись, весна прийшла! Виходь уже з тієї лікарні, погуляй». Не знаю, чому люди таке пишуть. Це що, мотивація така? Ви думаєте, мені не хочеться вийти на вулицю погуляти? Це не підбадьорює, це ображає. Людина і без вас терпить багато всього. Біль, наприклад. А ви ще кажете, що вона не так поводиться.

Після того, як я почала вести блог, мені постійно приходять поради: «Сода допомагає від усіх видів раку. Це ключ до всього», «Коріння кульбаби допоможе», «Три священні корені»... А ще магічні бубни, жезли, зв'язок з ноофсерою. Не впевнена, що люди, які пропонують лікування за допомогою зв'язку з ноосферою, взагалі знають, що таке ноосфера. Але вони продають цю ідею. І найцікавіше — люди це купують. З такими страшними діагнозами люди часто схильні вірити в диво. Але, на жаль, вони тільки втрачають дорогоцінний час.

Звичайно, пишуть мені, щоб я читала Біблію. І про родові прокляття. Моїй знайомій казали, наприклад, що у неї рак, бо вона не народила дитину (другу чи третю). Начебто її жіноча енергія, яка мала перейти в дитину, перейшла у хворобу.

Є у мене підписниця на YouTube, яка коментує кожне моє відео. Пише, що раку насправді не існує. Дає мені пораду — перестати боятися хвороби, і тоді все налагодиться. 

Цікава річ — гороскопи. Якось писали мені, що я хворію, бо не відкрила, а навпаки закрила якісь там свої карти. Знаю випадки, коли людина хворіла й не робила операцію через те, що за гороскопом тоді був несприятливий період для операції. Тоді як онкозахворювання не чекає. Дуже часто операція потрібна «на вчора».

«Теми раку та смерті не можуть бути табуйованими»

Ми дуже мало говоримо про рак і смерть. Україномовного контенту в мережі на цю тему дуже мало. Коли я захворіла, мені цього дуже бракувало. Я хотіла почитати історії людей, які стикалися з такою ж хворобою, дізнатися їхній досвід. Коли питання смерті для мене стало актуальним, шукала в інтернеті інформацію, як підготуватися до смерті, що треба зробити. І знайшла одну жінку, яка про це розповідала, і від її слів стало легше. Тоді я подумала, що мені варто зробити блог і розповідати про свій досвід. Можливо, це теж когось підтримає. 

Смерть все одно станеться з усіма. Зараз в Україні взагалі так багато людей помирає... Разом з тим ми досі не вміємо говорити про смерть.

Знайома розповідала, що коли її батько хворів на рак, усі навколо (і він зокрема) вдавали, що нічого не відбувається. Ділиться, що це було дуже дивно, що їй бракувало розмов про хворобу у родині. Тому зараз зі мною вона проживає той досвід, якого не мала

А ще є люди, які не просто уникають розмов про рак і смерть, а ще й приховують це від рідних. Знаю історію, коли люди переїхали в інше місто, щоб сусіди не дізналися, що член їхньої родини має рак. Ось чому я веду свій блог. Може, хтось зрештою поговорить зі своїми близькими. Зрозуміє, що ця тема не має бути табуйованою.

«Людей, які звертаються до нас за допомогою, ми називаємо «козаками» 

Навіть зараз я продовжую керувати фондом. Це мій внесок у спільну справу. Але керувати стає дедалі складніше. Через хворобу зараз я роблю це не так ефективно, як було. Шукаю людину собі на заміну.

Я була б щасливою, якби знала, що ця важлива справа розвивається і не припиниться після того, як я помру

Я співзаснувала фонд «Патрони здоров’я» навесні 2022 року. У мене тоді з'явилася ідея — напряму підтримувати поранених в Україні військових і цивільних. Спочатку це була просто ініціатива. Офіційно фонд ми зареєстрували пізніше. На початку повномасштабного вторгнення було чимало охочих долучитися й допомагати. Нам вдалося зібрати команду. Зараз волонтерів менше: хтось мобілізувався, хтось просто пішов. У фонді залишилось чотири людини. 

Головне завдання нашого фонду — реабілітація після поранення. Ми допомогли понад сотні військових. Також до нас звертаються щодо юридичної допомоги, втрати документів, комунікації із закладами охорони здоров'я, пошуку можливостей для реабілітації, перекладу документів, логістики тощо. І ми за все це платимо.

У нас є постійні патрони, які щомісячно роблять невеликі внески. Іноді оголошуємо збори під конкретні цілі. Був у нас популярний напрям — 3D надруковані імпланти. Маємо кілька ініціатив у спортивній реабілітації: стрільба з лука, скелелазіння для ветеранів. Я цей напрям особливо люблю. Коли була в Києві, ходила на ці заняття з адаптивного скелелазіння, говорила з військовими, бачила, наскільки їм це допомагає.

Більшість коштів, які ми отримуємо на допомогу, приходить від українців — зокрема, за кордоном. Німці активно допомагали на початку війни, а зараз втомилися.

Часто наші патрони і ті, кому вони допомогли, підтримують зв'язок. Була історія про «козака» із серйозними та обширними опіками. Ми купували йому мазі, ліки. Знайшовся патрон, готовий допомагати безпосередньо. І вони один з одним зустрілися. Прислали мені фото, де обнімаються. А згодом ми втрьох ще грали в онлайн-гру. Так наші стосунки перейшли в інший вимір (сміється, — Авт.) — від заявки на сайті фонду до віртуальної гри.

Людей, які звертаються до нас за допомогою, ми називаємо «козаками» й «козачками». Хотілося б, щоб люди не сприймали ветеранів як біднесеньких. Це сильні особистості, яким на цьому етапі потрібна допомога. Не хочеться вживати слова «жертва», «потерпілий» тощо. Хочеться чогось життєствердного.

Колись я ходила до групи підтримки для онкопацієнтів. Одна з провідних ідей там була — відволіктися і підтримувати інших. Допомога іншим дійсно відволікає від думок про себе. Але, якщо щиро, вона не завжди допомагає. Бо щоб підтримувати інших, треба мати бодай трохи енергії. І є ситуації, коли насамперед треба допомогти собі, а тоді вже — ділитися з іншими. 

«Друзі просять, щоб там, в іншому світі, я зайняла для них місце»

Давно хотіла навчитися підтягуванню. Але дисципліни не вистачало. Кидала.

Тепер вже немає, куди відкладати — другого шансу точно не буде. Я так довго думала про підтягування, що буде безглуздо померти, так і не підтягнувшись

Я почала тренуватися з тренером на вулиці після третього рецидиву. Мене це дуже підтримує: і ментально, і фізично. Думаю, підтягнуся десь за місяць, якщо буду почуватися більш-менш нормально й регулярно тренуватимусь. Мені подобається, що мені щось хочеться. Це задоволення.

Ще одне задоволення для мене зараз — свіжі фрукти. Після пересадки кісткового мозку мені не можна було їсти їх кілька місяців. 

Я би радила говорити про смерть більше. Розумію, це не просто. Але необхідно. Перша розмова, друга розмова... І коли ми перестанемо заперечувати, що це може статися з нами, стає легше. 

Зараз ми з близькими вже можемо вільно говорити про мою смерть. Жартуємо. Донька подруги каже: «Ти коли переродишся після смерті в когось іншого, ти ж подай знак, щоб я знала, що це ти». Інші друзі просять, щоб я там, в іншому світі, зайняла для них місце. Я від таких наших розмов відчуваю полегшення. Смерть вже не сприймається чимось жахливим і ненатуральним. 

Якось мені подарували набір «Вирости сам». Посадила ті насінини — нічого не вийшло. Думаю, спробую ще раз. Взяла кісточки з гранату. І вони проросли! Зараз маю 10 паростків. Хочу роздати їх своїм близьким. Буде їм згадка про мене після моєї смерті. Мама порадила мені назвати їх іменами людей, яким я планую їх віддавати. Але тоді якщо якийсь паросток засохне, буде сумно. Тому імен не буде. 

‍Фотографії з приватного архіву героїні

«Жінок не навчаємо»

— Я перша в сім’ї, хто носить форму, — розповідає Тетяна Мордач Sestry. — З дитинства більше товаришувала з хлопцями, займалася спортом, любила дивитися фільми про війну. Ще школяркою мені було цікаво, чому тільки хлопців показують у красивій військовій формі. Хіба дівчата не можуть її носити? Ми навіть з батьком сперечалися на цю тему. Він казав, що армія для дівчат — це занадто важко, вони не витримають. 

Звісно, я з ним не погоджувалась. У старших класах стала цікавитися військовою справою. Думку про службу не покидала й одного дня в інтернеті натрапила на відеоролик про вище професійне училище, де навчають на пожежників. Зацікавилася, сказала батькам, але вони були категорично проти такого вибору професії. Особливо батько. Він волів, аби я стала фармацевткою. Тому довелося таємно збирати документи для вступу. 

Батькам казала, що їду до подруги на день народження, а сама складала психологічні тести й проходила медкомісію. Брехати доводилося не раз

Втім, все приховане стає явним. Коли я заповнювала анкету, потрібно було вказати контактний номер когось з батьків, і я написала мамин. Їй подзвонили, коли я допомагала бабусі пасти корів, і мій телефон був поза зоною досяжності. Ввечері мама запитала: «Ти нічого не хочеш мені сказати? До мене телефонували з Вінниці. Тебе 1 серпня чекають на вступних іспитах»…

Зрештою вона мене підтримала, і від батька ми це приховали вже разом.

На іспитах я показала гарні результати з фізичної підготовки. З понад 30 дівчат пройшли лише чотири

Так я стала курсанткою пожежного училища.

По закінченню навчання я мала працювати радіотелефоністкою — приймати виклики на пожежу. Але я хотіла бути водолазкою. Запропонувала свою кандидатуру. У відповідь почула, що це — не жіноча професія, і потрібно не лише мати добру фізичну підготовку, а й моральну та психологічну стійкість. 

Я розуміла, що доведеться працювати з людьми, які потонули під час якогось нещасного випадку. Та і тут не відступила. Пройшла медичну комісію і почала шукати, де здобути професію водолаза-рятувальника. А це виявилося непросто. На той момент спеціальні курси з навчання проводили у Києві, Одесі, Черкасах, Кам'янці-Подільському й на Сумщині. І всюди я отримала відмову: «Ми жінок не навчаємо». Але в Одесі після настирливих звернень інструктор сказав: 

— Приїжджайте, ми бачимо у ваших очах вогонь

Після чого протягом трьох місяців я поєднувала навчання з роботою. Відчергувавши добу у Вінниці, їхала на три дні до Одеси. 

Правило водолазів — не дивитися в очі втопельнику

Після навчання почалися занурення у Південному Бузі. Спускатися на дно річки було непросто. Видимість — нульова. Я не розуміла, у мене очі розплющені чи заплющені. Геть нічого не було видно. За таких умов доводиться працювати на дотик. 

Очі водолаза — це наші руки. Ми можемо йти під водою і стукнутись об голову потопельника або випадково наступити на його тіло

На свій перший виклик я поїхала витягувати 71-річного дідуся, який перевернувся на човні. Видимість слабка, у голові — вир думок, страшно. Повернувши голову вліво під водою, зненацька побачила перед собою його руки. Стало моторошно… 

Одне з основних правил водолазів — не дивитися в очі втопельнику. Я ж зазирнула, і мені стало ніяково. Подала сигнал, і нас з дідусем підняли на поверхню. 

Був випадок, коли ми святкували день народження одного з друзів. На святі був хлопець, якого я до цього мало знала, але саме того вечора ми з ним чудово потоваришували. Він розпитував багато за мою професію. Наступного ранку я дізналася, що він зник біля водойми — нас викликали на пошуки. Коли лізла під воду, у мене перед очима було його обличчя. Ми обстежили вісім ставків і не могли його знайти. Але на 12 день все ж дістали тіло. 

Водолазкою-рятувальницею я пропрацювала два роки. А потім почалася повномасштабна війна, і я стала водолазкою-саперкою. Відтепер виїжджаю і на пошук вибухонебезпечних предметів (зокрема під водою), і людей, які затонули. 

Спочатку в колективі, де я єдина серед 20-ти хлопців, мене взагалі не сприймали. Не знали, як до мене знайти підхід. Відчувалась недовіра. Але з часом встановилися добрі, дружні стосунки.

Дрони для підводної розвідки

Як кажуть сапери, ми помиляємося двічі: вперше, коли обираємо професію, а вдруге — коли щось неправильно зробили. Бо ціною помилки є життя. Бути сапером непросто. 

Саперську справу я опановувала на Харківщині, за скороченою програмою. Бо війна, потрібні люди, які можуть розміновувати деокуповані території. Згодом мене на три місяці відправили навчатися на водолазку-саперку в міжрегіональний центр швидкого реагування ДСНС України на Сумщині. І лише після цього навчання стали залучати до виявлення та знешкодження вибухонебезпечних предметів на Вінниччині. 

Ми знаходили як вибухівки часів Другої світової війни, так і залишки російських ракет і дронів. Працювали не лише у водоймах, а й на суші. Згодом вже як водолази обстежували нашу річку Південний Буг для прокладання судноплавного каналу. Щоправда, на дні знаходили лише корчі й затоплену баржу, в якій було видно люки з усіх боків. 

Сьогодні водолазу не завжди потрібно занурюватися, аби обстежити дно. З’явилося чимало новітніх технологій. 

Сучасний дрон може підійти близько до вибухонебезпечного предмета, а ми на суші за допомогою онлайн-трансляції — обстежувати територію довкола. У нас є дрон, призначений для підводної розвідки. Він може просканувати до 100 метрів глибини. 

Розміновувати під водою складніше, ніж на суші

Водолазкою-саперкою я працюю три роки. І бачу, що ворог постійно вдосконалює свою зброю, тож навіть досвідченим саперам доводиться постійно навчатися. Наприклад, є міни кругового ураження, які завдяки сейсмічному датчику можуть реагувати на крок дорослої людини. Дуже багато зустрічається протипіхотних і танкових мін. Наприклад, танкова міна спрацьовує, коли на неї стане від 150 кілограм ваги. Знаю, що зараз ворог запускає по Україні дрони з отруйною речовиною. Чула, що вже є випадки, коли люди отримали важкі опіки дихальних шляхів. 

Наша ППО масово збиває ракети й дрони, але нерозірвані частини часто потрапляють на землю й у воду. Наше завдання — їх знешкодити

Якось ми їздили на пошуки «шахеда». Думали, він впав у водойму, бо на поверхні води були плями від пального. Але ні, він лежав у полі. 

Звісно, розміновувати під водою складніше, ніж на суші. Якщо під водою знаходимо вибухонебезпечні предмети, які не можна в жодному разі ворушити, знешкоджуємо їх на місці. У таких випадках водолаз занурюється, детально обстежує предмет, закладає вибухову речовину для його підриву. Якщо ж вибухівку можна дістати, то піднімаємо на поверхню за допомогою спеціального парашута, яким керують дистанційно. І вже на суші його забирають колеги-сапери, вивозять на спеціальні підривні майданчики й там знешкоджують. Невдовзі нас залучатимуть для розмінування деокупованих територій, зокрема місцевих водойм.

Перед кожним зануренням нас обстежують медики

У кожного сапера-водолаза є два види робочих костюмів — мокрого і сухого типу. Екіпірування, як і вага оснащення, залежить від пори року.

Взимку на себе потрібно начепити до 50 кілограмів ваги, щоб відрегулювати плавучість. Влітку оснащення вдвічі легше. А ще ж ще треба взяти із собою балон з повітрям 

У кожного своя специфіка дихання. Наприклад, якщо я занурююсь на глибину п'яти метрів і не хвилююсь, то влітку мені вистачить повітря на дві години. Якщо ж почну хвилюватися — вистачить на менше.

Під час занурення ми обов’язково маємо враховувати температуру води і повітря, особливо взимку. У холодну пору року занурення на понад 40 хвилин є небажаними. Це впливає на здоров'я. Нам у нашій роботі необхідно дотримуватися всіх правил безпеки.

Найпоширеніша травма у водолазів — баротравма вуха. Якщо не можеш відрегулювати тиск у вушних перетинках, ймовірний їх розрив або ж надрив. Людина може оглохнути. Перед кожним спуском, навіть якщо це тренувальне занурення, нас обстежують медики.

Мрію дослідити дно Чорного моря в Криму

Я ніколи не шкодувала про свій вибір. Розумію, що моя робота небезпечна, але комусь треба її виконувати. До того ж батьки вже змирилися з моїм вибором. Разом з тим багато чого досі їм не розповідаю. Особливо коли їдемо знешкоджувати ворожу ракету чи дрон. Зазвичай говорю, що їдемо шукати вибухівки часів Другої світової війни — німецькі міни чи якісь артилерійські снаряди, які умовно безпечні. 

Знаєте, мене тішить, що коли я йшла навчатися, у моїй родині військових не було, тоді як зараз нас двоє. Моя менша, майже 18-річна, сестра, хоче стати льотчицею і вже вступила до Харківського національного інституту Повітряних сил України.

Після закінчення війни у нас буде багато роботи. Росіяни вже залишили чимало свого залізяччя на нашій землі. Але мусимо очистити Україну від ворога і його діянь

А ще я мрію дослідити дно Чорного моря у Криму. І чомусь вірю, що це колись станеться.

Фотографії з особистого архіву

Єдина іноземка в складі 505-го окремого батальйону 37-ї бригади морської піхоти Збройних сил України — 33-річна бельгійка Анна Тату (Ania Tatou). Вперше вона приїхала в Україну з початком повномасштабного вторгнення як волонтерка гуманітарного конвою. Анна народилася без правої ноги, але це не стало перешкодою, щоб возити з Бельгії допомогу на фронт.

«Пізніше я брала участь у надскладних евакуаційних операціях на Донеччині. Ми часто знаходилися на відстані до пів кілометра від російських солдатів. Нас обстрілювали, і я усвідомлювала, що в будь-який момент можу загинути. Але навіть якщо тобі ампутували ногу, це не привід вважати, що ця жахлива війна в серці Європи — не твоя».

Віддали, але не забули

Анна народилася в місті Битом на півдні Польщі.

— Я з дитинства знала, що моя юна мама відмовилась від мене. Батьки вже мали на той час сина. Мама змушена була тягнути виховання сама, адже тато, коли я народилась, потрапив до в'язниці. Майже два роки я жила в лікарні, доки лікар не знайшов мені бельгійську родину з міста Льєж.

Зазвичай діти, від яких відмовилися батьки, потрапляли до дитячих будинків. Але лікар вирішив, що безпечніше для здоров’я дівчинки буде залишити її в лікарні.

— Протягом двох років я жила в своєму ліжку, неначе у в’язниці. Весь цей час жодного разу не була на вулиці, не бачила ні сонця, ні дощу. Іграшок у мене не було — першого ведмедика подарували вже прийомні батьки.

Коли Ані було 26 років, вона дізналась, що її біологічна мама живе в Польщі. І що у Ані є 16 братів і сестер.

— Ми жили на відстані двох годин їзди одна від одної. Виявилось, що не тільки я шукала її, — багато років мама теж мене шукала. Я поїхала до Польщі, щоб зустрітися з нею. І це було найбільше диво в моєму житті.

Мама розповіла, що протягом чотирьох місяців після мого народження щодня приходила до мене в лікарню. Аж поки лікар через суд не заборонив їй це робити. Ще через чотири місяці маму й тата позбавили батьківських прав. Батько, дізнавшись про це, хотів покінчити собою, але його врятували.

Мама продовжувала приходити до лікарні, сідала біля неї на лавці й увесь час плакала. Залишила лікарям свою адресу, щоб дівчина, якщо захоче, могла її знайти. Аня кілька разів зверталася до лікарні, але їй нічого не повідомляли. А потім одна з медпрацівниць розповіла, що мама справді приходила до неї в лікарню й потім розшукувала доньку.

«Я готова була тут померти»: як рятувала біженців, не рятуючи себе

Коли почалась велика війна, Аня разом з іншими волонтерами з різних країн допомагала українським біженцям на польсько-українському кордоні. У притулку перебувало майже десять тисяч людей. І Аня була єдиною, хто скеровував тих, хто хотів їхати до Бельгії. 

— Ми працювали вдень і вночі. Іноді доводилося спати прямо на залізничній станції, поруч з біженцями, на землі. Я забувала дбати про свій протез, і зрештою в мене почалося запалення. Таке, що я вже не могла зняти протез, не відірвавши частини шкіри. Рана кровоточила, але попіклуватися про себе бракувало часу, адже приїжджало дедалі більше людей без валіз, з тваринами. Вони втратили свої родини й квартири. Вони втратили все. Їх треба було рятувати.

Одного дня Аня знепритомніла. В лікарні, куди її терміново привезли, призначили антибіотики. Сестра Ані, яка працює в медзакладі в Бельгії, наполегливо просила її терміново повернутися додому, щоб не ризикувати життям. Але Аня вийшла зі шпиталю і поїхала в притулок для біженців. У місцевому медпункті їй поставили крапельницю.

— А далі я всю ніч боролася за життя. Медсестра сказала, що якщо виникне септичний шок, я не виживу. Що ж, подумала я, я на цій землі народилась і готова тут і померти — допомагаючи людям.

Коли Анна прокинулась, лікар плакав, тримаючи її за руку. Розповів, що о п’ятій ранку таки почався септичний шок, була гіпотермія. Але через кілька хвилин температура її тіла раптово почала підніматися.

— Лікар сказав, що за свою 30-річну кар'єру жодного разу не бачив подібного випадку.

Я встала з ліжка, пересіла в крісло колісне й знову стала допомагати біженцям. Возила однією рукою їхній багаж, заспокоювала. Те, що Господь зберіг мені життя, я розцінювала як знак, що мушу й надалі допомагати українцям

Поклик крові

У жовтні 2024 року Анна вступила до лав ЗСУ. Вона опановує курс операторки дронів, займається логістикою й матеріально-технічним забезпеченням батальйону.

— Жоден дрон не злетить без людей, які його налаштовують і скеровують. Тому ми постійно навчаємося, тестуємо й розробляємо нові рішення. Понад два роки тому FPV-дрони змінили хід війни. Кількома відносно недорогими дронами можна знищити ворожу техніку, що коштує мільйони доларів. 

За словами Ані Тату, день вступу до ЗСУ вона вважає своїм другим днем народження:

— З дитинства мріяла служити в армії. Ніби відчувала, що в мені живе дух воїна. Я інтенсивно тренувалася, щоб загартуватися фізично й духовно.

У Бельгії пов’язати своє життя з військовою службою Ані не вдалося через інвалідність. Вона працювала в готельно-ресторанному бізнесі, в проєктах підтримки людей з ампутаціями. Але постійно відчувала, що там — не на своєму місці.

— Єдине, що я знала до війни про Україну, — це Чорнобиль. Бо лікарі вважали, що моя інвалідність — наслідок аварії на Чорнобильській АЕС. А потім почалася страшна війна, і я поїхала в Україну, бо це не локальний конфлікт. І якщо не допомогти Україні вистояти, постраждає весь демократичний світ. 

Солдати, які воюють на Донецькому напрямку, не раз говорили Ані, що вона має характер і силу козака-воїна. Аня тільки сміялась. А потім запитала в мами про своїх предків і дізналась, що дійсно має українське коріння. Ба більше — її ім’я і прізвище при народженні — Анна-Наталія-Катаржина Зубко.

— Мама підтвердила, що мій дід — українець із Запоріжжя, а прадід визволяв Україну під час Другої світової війни. У момент, коли я дізналася, що Україна — це моя духовна батьківщина, захотілося поцілувати кожен міліметр української землі!

Вибір не підкорятися

Автомобілі й бронемашини на фронті «живуть» у кращому випадку кілька місяців, їх регулярно ремонтують. Бо кожен бойовий вихід — це нові пошкодження й втрати. Тому військовослужбовці батальйону регулярно потребують грошей на обладнання для ремонту техніки. Аня займається зборами для військових. І завдяки своїй публічності й репутації часто швидко закриває збори. 

— Війну в Європі розпочали не українці. 

Мир — це не просто відсутність війни. Це вибір не підкорятися жорстокості, навіть коли тобі погрожують зброєю

Тому кожна людина мусить робити хоч щось, щоб чинити опір насильству й покласти кінець стражданням, які принесли на українську землю вороги. Я прагну, щоб настав день, коли повернуться додому люди, яких ми евакуйовували з окупованих міст. Дуже цього хочу. І вірю, світло життя завжди зрештою перемагає темряву смерті.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

Після окупації півострова в 2014 Леніє Умерова переїхала до Києва. На той момент вона була школяркою, від отримання російського паспорта відмовилась — залишила собі український. Згодом вступила до Київського політехнічного інституту, пішла працювати до маркетинг-команди відомого українського бренду одягу. А наприкінці листопада 2022 року дізналась, що стан її онкохворого батька в Криму погіршився, — і вирішила їхати до тата.

Росіяни затримали дівчину під час перетину грузинсько-російського кордону за нібито «порушення правил режимної зони». Її звинуватили у шпигунстві й пригрозили позбавити волі на 18 років. Але у вересні 2024 року Леніє потрапила на обмін. Як вона виживала у Лефортово, чому листи були важливішими за їжу, і як повертається до життя після звільнення — у її розповіді Sestry.

Суд серед ночі

— До Криму я виїхала в останній день листопада 2022 року, — розповідає Леніє Умерова. — Їхала декілька днів, зокрема через Туреччину і Грузію. За кілька днів опинилась у Росії. Де мене затримали на пункті пропуску «Верхній Ларс» (територія Північної Осетії, — Авт.). Разом зі мною було ще декілька українців. Спитали документи. У всіх, окрім мене, виявилися російські паспорти. І мене забрали на «розмову». 

Запевняли, що ненадовго. Втім, допит тривав близько восьми годин. Запитували про все. Навіть про нібито мою належність до Хізб ут-Тахрір (панісламістська організація, яка виступає за об’єднання всіх мусульман і створення глобального халіфату, — Авт.). За їхньою версією, це екстремістські організації. Я поцікавилась: 

«А вас не дивує, що у мене голова не покрита і я у відкритому одязі?»

Серед ночі мені викликали таксі й повідомили, начебто орендували готель, де я можу поспати й зранку бути вільною. Однак, таксі вже за 10 хвилин зупинили місцеві даїшники. Спочатку попросили документи у водія, потім у мене. Виявилося, що у кожному регіоні Росії свої закони. І саме в Північній Осетії іноземцям потрібен спеціальний дозвіл на перебування. 

Я цього не знала. Тож мене забрали у відділок і звідти відразу повезли на суд. Який відбувся о п'ятій ранку! Виявляється, у них є цілодобові суди. 

В адвокаті мені відмовили й винесли вирок — депортація. Так я потрапила до в'язниці для іноземців у передмісті Владикавказу. Там тримають тимчасово — доки країни, звідки і куди депортують, не узгодять між собою всі деталі. Однак, зараз між Україною і Росією через війну немає дипломатичних зв'язків. Як же звідти вийти?

Якось мені вдалося подзвонити рідним. Одна з працівниць закладу дала мені свій телефон. Родина знайшла місцеву адвокатку, і тільки через три місяці вона домоглася, аби вирок про депортацію анулювали в касаційному суді. Мене мали відпустити. Але далі події стали розвиватися, немов у бандитських російських серіалах 90-х… 

Щойно я вийшла за паркан, як під'їхала біла автівка, з якої вийшли чоловіки в чорному й балаклавах. Натягнули мені мішок на голову й запхали у машину. Вони нічого не говорили. Ми мовчки їхали близько години, а далі вони висадили мене в якомусь спальному районі. Я не могла зрозуміти, де знаходжуся, що відбувається. 

Невідомо звідки підійшли вже інші чоловіки. Представилися, начебто вони уповноважені у Владикавказі, в них зараз йде операція з пошуку «закладочників» наркотиків. За хвилину з’явився дільничний, і в мене знову попросили документи. Після чого взяли під руки і сказали, що я чиню опір. Відвезли у відділок і склали рапорт про непокору органам влади. 

Наступного дня мені мало бути 25 років. Замість свята знову був суд 

Мені дали 15 діб арешту. На 12-ий день вони розіграли сцену, нібито я не хочу віддавати телефон і знову чиню опір. Вкотре — протокол, суд і знову 15 діб. За такою схемою вони працювали чотири рази. Довести щось на суді було нереально, бо Росія і правова система — це діаметрально протилежні речі. Весь цей час мене катали по різних ізоляторах для того, щоб ускладнити комунікацію з адвокатом і рідними, щоб я ні з ким не бачилась і не спілкувалась.

Звинувачення у шпіонажі

У Північній Осетії я пробула понад п'ять місяців. У камері був стіл, залізне ліжко, туалет, решітки на вікнах, броньовані двері. Цілодобовий відеонагляд. Майже весь час я була одна. Щоправда, якось до мене «підсадили» жінку. Вона розповідала, що її хлопець воює у Харкові. Нібито там тривають бої. Я цьому здивувалася, тому що пам'ятаю, що бої були в області, а у не у місті. Вона постійно розказувала щось про себе — про життя, роботу. І намагалася хоч щось витягнути з мене. А якось сказала: «Я хворію… і у твого тата ж, здається, така сама хвороба». 

На той момент моя історія ще не була медійною, тому я відреагувала: «Я ж тобі цього не казала, звідки ти знаєш?»

Через пів години її забрали. Нібито відпустили на свободу.

Годували раз на день, медикаменти не видавали. Через стрес у мене сильно погіршилося здоров’я. Одного дня мені дали текст і сказали, що я маю прочитати його на камеру — тоді буду вільна. Інакше на мене чекає СІЗО в Лефортово. Виконувати їхню вказівку я відмовилась. Навіть не дивилася на зміст написаного. Тож вони зібрали мої речі і на літаку етапували до першого слідчого управління ФСБ у Москві. 

Там висунули підозру у шпіонажі — начебто я передавала якусь інформацію українським військам. Наступного дня був черговий суд. Мені висунули запобіжний захід утримання під вартою на час розслідування. У Лефортово я пробула майже півтора роки.

Побудувати зону комфорту там, де його ніколи не було

На допити мене водили нечасто. Основна комунікація зі слідчим відбувалась через адвокатів, які розуміються на специфіці роботи ФСБ. Якось мене викликали і сказали, що якщо я відмовлюсь від захисту, мій вирок буде мінімальним — до 8 років. А якщо ні — до 18 років. Звісно, я не погодилась, бо насправді це б їм повністю розв’язало руки. 

Фізичних тортур до мене, на щастя, не застосовували. А ось психологічно тисли постійно. Були натяки на зґвалтування. На допитах приставляли до голови пістолет, дивилися на реакцію. Це їхній класичний елемент допиту. Майже в усіх бранців, з ким я спілкувалась, теж так було. На жаль, інколи вони не жартують і дійсно стріляють. Але лякатися до істерики мені все одно здавалося максимально нерозумним. 

Довгий час мене тримали в одиночній камері. І в цій самотності мені дуже допомагали дихальні вправи й медитація. Я намагалась побудувати зону комфорту там, де його немає.

Вибудувала у своїй уяві чіткий розпорядок дня. Вставала о шостій ранку. Камера на вісім квадратів — обмежений простір, але я намагалася щодня близько години тренуватися. 

Оскільки я сиділа сама і не було з ким поговорити, мої голосові зв’язки геть ослабли. Тому я стала щодня по 2-3 години читати вголос книги 

У СІЗО є бібліотека. Тобі приносять каталог, з якого можна виписати літературу на 10-14 днів. Я брала книги з маркетингу, юриспруденції, аби щось ще й вивчити. Через те, що в Росії шалена цензура, щомісяця каталог змінювався. Щоразу звідти вилучали якусь літературу, наприклад книги Стівена Кінга.

Психологічно сильно допомагало усвідомлення того, що поруч є українці. У Лефортово їх небагато, але вони є. Якось на прогулянках на одній стіні я побачила герб України. Іншого разу хтось написав «путін ху..ло». Тонким шрифтом при вході, на очі не попадається. Але коли ти там гуляєш щодня, то розглядаєш кожну дрібну деталь. У Лефортово є 16 прогулянкових двориків, і тебе щоразу заводять до іншого. 

І коли через три тижні після своєї знахідки я знову потрапила у той самий дворик, де був напис на стіні, то побачила під написом… кілька плюсиків 

Комусь ще гірше, ніж мені, але люди не тільки тримаються, а й роблять речі, які додають сил іншим.

Не стань частиною цієї системи

Через те, що сидиш у неволі та ще й один, може їхати дах. Тому я всім кажу, щоб писали листи тим, хто сидить за ґратами у російських тюрмах. 

Мені надходило чимало листів, я всім відповідала. Листи писали невідомі люди, яким відгукнулась моя історія. Пошта приходила з різних куточків світу — з території Америки, Туреччини, Європи, Грузії, Вірменії і навіть Росії. 

Листи дійсно сильно допомагали. Пам'ятаю, одного разу приїхала із суду, на якому мені вкотре продовжили термін мого незаконного арешту. Я була розлючена й засмучена. І тут мені принесли лист, в якому було написано: «Ми знаємо твою історію. Не втрачай вогник всередині й вір, що одного дня темрява закінчиться і буде світло». Це були правильні слова в правильний момент. 

Ніколи не знаєш, коли саме станеш творцем рятівних слів для людини, якій зараз складно

У жодному разі у листах не пишіть про політичну ситуацію в країні. Важливо писати листи саме російською, тому що цензура іншою мовою здебільшого не пропускає. Щодо контенту — говорити про те, що твою історію знають, про неї розповідають у світі. Наголошувати, що ти не один, за тебе переживають, роблять все для того, щоб тебе повернути звідти. Можна розказати щось про себе. Мені люди писали про улюблені книги, розповідали про фільми й серіали. Була історія, коли мені написав незнайомець, який також був заручником цієї системи, що намагається зламати й зробити так, щоб ти був зручним. Він писав: 

«Не стань частиною цієї системи. Тримай всередині себе вогник, нехай він тебе запалює» 

Ці слова влучили в саме серце. 

Вдома і на свободі

З першого дня затримання я сподівалась, що вийду звідти. Але впевненості чи навіть віри в мене не було аж поки я не побачила український прапор — вже під час обміну. У день звільнення, ближче до сьомої ранку, мені раптом наказали зібрати речі. Частину при зборах я хотіла викинути. Однак, людина, яка перевіряла їх, запитала: «Тобі вдома вони хіба не знадобляться?». 

Нас посадили в автозак. Везли понад 10 годин. Висадили у СІЗО в Брянську. З мішками на головах завели у камери, сфотографували. А на ранок всіх посадили у цивільний чистий автобус... І тоді ми зрозуміли, що нас таки везуть на обмін. 

Коли перетнули кордон Білорусі, в автобус зайшли місцеві кагебешники. Повідомили, куди ми їдемо і що відбувається. 

Дали пакунки від Лукашенка. Там були харчі — картопля, помідори, огірки… Бридко було від того лицемірства

А на українській землі, коли плечі нам вкрили синьо-жовтими стягами, накрили емоції. Я плакала й раділа. Не думаю, що у мене в житті були настільки емоційно-потужні моменти. Щастя — відчувати кожною клітинкою свого тіла, що нарешті ти вдома й на свободі. Полон і війна розставили певні пріоритети у моїй голові. 

Ця історія дуже допомогла зрозуміти, що якщо ми не будемо за себе боротися, за нас це не зробить ніхто.

У Лефортово до мене було особливе ставлення

Зараз я відновлююсь. Мене не було два роки, я багато інформації пропустила. За професією я — маркетолог, але паралельно буду займатися адвокацією цивільних у полоні. 

Під час перебування у Лефортово, коли нас возили до суду й на психолого-психіатричні експертизи, я двічі їхала з цивільними українками. Одна з них була з Херсонської області. Її викрали з дому. З нею зробили все, що тільки можна зробити. Навіть в якийсь момент підвели до ями й сказали, що зараз закопають і не скажуть нікому, де саме. Інша жінка була із Запорізької області. Її звинувачували нібито у тероризмі й шпіонажі. До неї також застосовували тортури. Її дуже сильно побили, зламали щелепу, вибили частину зубів, тривалий час не надавали жодної медичної допомоги. І таких історій дуже багато.

Через те що я кримська татарка, у Лефортово до мене було «особливе» ставлення. 

Це була показова історія для всіх кримських татар, — особливо тих, у кого є родина в Криму 

Сидячи в СІЗО, я думала, як повторюється історія. Мою бабусю в 1944 році десятирічною депортували, вона втратила двох маленьких братів — вони померли від дизентерії та голоду через переїзд. На початку 90-х бабуся повернулася на півострів і потім нам з братом решту життя розповідала, що це і є наша Батьківщина. Говорила, що нас вислали незаконно, звинувативши у зраді. Хоча її батько служив у Червоній армії. Бабуся говорила, що попри все вони знайшли у собі сили повернутися й відбудувати наш дім. 

Тож тепер я мрію про вільний Крим. Про дім з виноградниками у горах, біля моря. Вірю, що ми колись теж туди повернемося, бо там мій дім і частина мене.

‍Фотографії з приватного архіву

«Тільки вдома ти можеш дихати на повну»: повернення після депортації й втеча від окупантів

Оксана Щирба: Ви народилися в Узбекистані, в депортації. Яким запам'ятали своє дитинство? 

Ернест Сулейманов: Так, ми народилися в депортації. Але Крим завжди був присутній у нашому житті — у розмовах, спогадах, побуті. Дідусь, наприклад, часто казав: «А у нас в Криму їжак був іншої форми — не такий, як тут». Або: «Кавун у Криму такий соковитий, тільки візьмеш — він лусне».

Батьки порівнювали все — і завжди на користь Криму

Ельміра Сеіт-Аметова: Ми з дитинства знали, що в Узбекистані ми «не свої», наш дім — Крим. І ми обов’язково туди повернемось. І коли ми таки повернулись, то навіть не думали про вигоду, інфляцію чи зручності. Просто зібрали речі, поїхали і будували все з нуля.

‍— Повернення було важким?

Ельміра: Дуже. Спочатку нам не продавали будинки, не здавали в оренду помешкання. Не дозволяли прописуватись. А без прописки — ні на роботу не влаштуєшся, ні дитину в садок не віддаси.

‍Нам казали: «Їдьте в свою Татарію»

У Ташкенті у нас була квартира в гарному районі біля метро. Мама працювала в міністерстві, була високоосвіченою. З переїздом у Крим все змінилось. Ми опинились у степу, в селі з напіврозваленими будиночками, без зручностей. Баня — одна на тиждень, і та з чергою. Мама, завжди така гарна, на підборах, — раптом цілими днями стала працювати в городі, у гумових чоботах. Це було боляче бачити.

Ернест: Дискримінація була всюди. Наприклад, мені не дозволили вступити на історичний факультет — сказали: «Кримським татарам туди не треба». У міліцію не брали, на іноземні мови не брали, на право — теж. Такі спеціальності були для нас закриті. 

— Не шкодували, що повернулись?

Ельміра: Бувало всяке. Але мама казала: «Мені тут краще. Тут я вдома». В Узбекистані наприкінці 80-х — на початку 90-х почалася хвиля націоналізму й шовінізму. Нам стали натякати, що ми не місцеві.

А тут — хай бідно, але своє, рідне, ніхто не має права вигнати. Тільки вдома ти можеш дихати вільно й на повну

Ернест: Для нас повернення в Крим було не питанням вибору. Ми завжди знали: за кордоном ми тимчасово, маємо колись повернутись додому. Ніхто не питав, чи буде важко — ми просто їхали. Це був рух серця.

— Зберігаєте пам’ять про депортацію, історію, культуру?

Ернест: Звісно. Це наш обов’язок. Навіть сина назвали Девлет Гірай — на честь одного з кримських ханів, який, до речі, свого часу спалив Москву. 

— У 2014 році ви були політичним активістом у Криму, організовували мітинги проти російського псевдореферендуму. Коли і як ви зрозуміли, що необхідно терміново виїжджати?

Ернест: Спершу не вірилось, що все настільки серйозно. Але потім у місті з’явилися плакати з моїм фото — з проханням, якщо хтось мене побачить, повідомити міліції. Якось я йшов з журналістами Аль-Джазіри, аж раптом навколо почали стягуватись ці «ряжені» — агресивні, організовані, проросійськи налаштовані. Вони мене впізнавали. І я відчув, що небезпека реальна. Тож попросив журналістів провести мене до машини. І відразу поїхав. Розумів, що залишатися — значить наражати на небезпеку не тільки себе, а й тих, хто поруч.

— Чи є щось, про що ви шкодуєте? Як можна було змінити ситуацію? Адже відомо, що ворог готувався до захоплення півострова довго і ретельно…

Ернест: Я організовував мітинги, говорив те, що вважав за потрібне, не мовчав. Можливо, єдине, про що шкодую — що був недостатньо активним. Зараз мені здається, я міг підняти більше людей. Тоді діяв у межах своїх можливостей, але, можливо, треба було діяти рішучіше.

Ельміра:  З 2014 року мій чоловік так більше і не побачив своїх батьків — вони померли в Криму. Я свою маму ще встигла побачити, але теж не змогла бути поруч в останній момент. А тато живий, йому 86. Коли він хворіє — я заспокоюю його звідси, але завжди відчувається біль через відстань.

— Батько розповідає, що відбувається зараз? 

‍Ельміра: От нещодавно біля його дому, поруч з аеродромом, був такий вибух вночі, що сусіди вибігли на вулицю — раділи!

Люди там радіють будь-якому вибуху — це їхня надія. Кажуть: «Та хай уже світло не дають, воду, — аби тільки вони пішли звідси»

«Якщо не відкриємось тут — цього більше ніхто не зробить»

— Чому ви вирішили переїхати саме до Варшави?

Ернест: Бо ми тут навчались. Я отримав стипендію, писав про депортацію кримських татар. Дружина теж навчалась у художній академії. Ми добре знали польську, відчували себе тут упевнено. Коли син підріс, вирішили: якщо він вступить у польський вуз, то й ми переїдемо разом з ним. Так і сталось у 2019 році.

— У Варшаві ви відкрили ресторан кримськотатарської кухні навпроти посольства РФ і біля російського культурного центру. Це ваш спосіб боротьби. Розкажіть, як народилася ця ідея і як ви її втілювали.

Ельміра: Ми завжди любили готувати, особливо для друзів. До нас завжди приходили в гості голодні, бо знали, що в нас можна смачно поїсти. І якось один з друзів сказав: «Чому ви не відкриєте свій ресторан?»

Ернест: Під час карантину я думав, чим може зайнятися іноземець в іншій країні, і вирішив спробувати відкрити власну справу. Записався у школу менеджерів гастрономії, але після її закінчення зрозумів, що мені бракує знань. Тому я пішов працювати в італійську піцерію, щоб навчитися. І коли відчув, що готовий, ми стали шукати приміщення під власний ресторан.

Коли я побачив місце біля посольства Росії, зрозумів: якщо ми не відкриємось тут, це не зробить ніхто. З точки зору бізнесу місце не найкраще — немає парковки, прохідність мала. Але побачив можливість показати світу,  що Крим — не Росія, Крим — це люди, і не всі вони згодні з лозунгом російської пропаганди «Крим за Росію». Зрештою вирішили: навіть якщо попрацюємо тут кілька місяців, — це вже буде наш жест. Як каже дружина, хоча б потролимо їх. Це вже варте зусиль.

‍— З якими труднощами ви зіштовхнулися?

Ельміра: Найскладніше було усвідомити, наскільки важка праця на кухні. Ми ніколи раніше не працювали в такому темпі. У перші дні були лише втрьох: я, чоловік і помічник. Вдень — закупівля, ввечері — кухня, вночі — підготовка на завтра. Виснажливо.

Ми самі були кухарями, офіціантами й прибиральниками. До нас тоді щодня приходили двоє поляків — вони були нашими першими постійними клієнтами, і ми на них дуже чекали. А потім до нас прийшов журналіст місцевої газети… 

Ернест: І після цього пішов потік людей. Ми не встигали поповнювати запаси продуктів. Страв у нас тоді було небагато — з десять основних. Але кожну треба було приготувати.

Ельміра: Пам’ятаю, зала повна, і я кажу Ернесту: «Все, іди зачиняй двері!» А він: «Так не можна». Я вже в істериці: «Не можу більше!» А він: «Раз відкрилися — маємо обслуговувати». З часом адаптувалися, навчилися.

Страви депортації

— Прапори, зокрема український, завжди висять на вході в ресторан, повідомляючи всім, що «Крим» — український?

‍Ернест: Так, щоранку вивішуємо, увечері знімаємо. Бо боїмося, що можуть вкрасти. Один із прапорів у нас, до речі, якось зник — думаю, таки вкрали.

Коли були черги росіян біля посольства, то я з особливою радістю вивішував наш український прапор. Це мій тихий протест

— Як реагують працівники посольства РФ на ваш ресторан? Заходять поїсти?

Ернест: 9 травня до нас зайшла група польських пенсіонерів з георгіївськими стрічками — вочевидь, після заходу в посольстві РФ. Замовили каву, чебуреки... А коли стали розраховуватись, ми увімкнули гімн України. Вони дуже швидко розплатились і втекли.

Ельміра: Пригадую, як прийшла група росіян, поїла, але не заплатила й пішла. Вони ще й чіплялися до наших офіціантів, огидно поводились.  

— Чим ресторан «Крим» особливий? Розкажіть про страви, ідею і атмосферу закладу.

Ернест: Філософію закладу формую я, а Ельміра мене підтримує. Вона — душа ресторану. Нам дуже важливо, щоб люди знали і запам’ятали наш заклад: це саме той ресторан «Крим», український Крим, який довгий час стояв навпроти російського посольства. 

Візитівкою закладу є чебуреки і янтик — класика кримськотатарської кухні. У нас вони з різними начинками. Але ми свідомо не обмежуємось цим: хочемо показати також автентичну кухню. Наприклад, алдама — страва, схожа на лагман, але саме кримськотатарська, забута в Криму. Ми її відновили.

Бо ті страви, які зараз подають у так званих «татарських» кафе — плов, манти, лагман — це насправді узбецька кухня. Ми їх називаємо «стравами депортації»

Комуністична влада зробила все, щоб знищити культуру кримських татар — і кулінарну зокрема. Але навіть такі речі, як чебурек, мають не лише гастрономічне, а й символічне значення. Це частина нашої ідентичності.

Більше всім цим, звісно, цікавляться українці. Вони бували в Криму, мають певну ностальгію. Поляки іноді дивуються, коли дізнаються, що ті ж манти — не кримськотатарська страва. Але цікавляться, питають, вчаться.

Нещодавно ми додали до меню шашлик з курчати. Саме слово «шашлик» має кримськотатарське походження — від слова «шиш», тобто паличка для м’яса. 

Ельміра: Коли ми тільки відкривались, багато експериментували з рецептом пахлави. Ми все життя обожнювали пахлаву, але самі її ніколи не готували. Перепробували з десяток варіантів. Усе було не те: то тісто розвалюється, то занадто тверде. Поки не вивели свою формулу. І навіть її потрібно вміти правильно «згорнути», щоб вийшло саме те, що треба.

Ернест:

‍Ми будуємо не просто бізнес, ми будуємо дім

І хочемо, щоб кожен, хто заходить до нас, хоч трохи відчув атмосферу цього дому — кримського, українського. 

— Чи заходять до вас українці? Кого більше серед гостей? 

Ернест: Близько 40% — українці, 40% — поляки, і решта 20% — з усього світу: англомовні, французи, німці, турки. 

— Майже всі працівники у вас — кримські татари, це правда? 

Ельміра: Зараз уже ні, бо їх дуже складно знайти. Хтось поїхав далі вглиб Європи, хтось працює дистанційно. Але в 2022 у нас працювало двоє хлопців з Криму. Вони тільки-но закінчили будівельний технікум, втекли від мобілізації в Криму, аби не воювати проти своїх.

Один з них влаштувався мити посуд. Пригадую, вийшов якось о десятій вечора — з червоними, як помідори, очима. Думала вже, наступного дня не прийде. Але він повернувся — і пропрацював у нас понад рік.

«Думаємо створити гастроамбасаду Криму»

— У ресторані є картини членів вашої родини — батька, брата Ельміри. «Крим» — це не тільки ресторан, а й галерея пам’яті?

Ельміра: Так. Ми збирали картини, кераміку рідних — усе це мало прикрашати наш дім у Криму. Але коли ми його втратили, то привезли ці речі сюди. Наповнили цей простір речами, які для нас особисто дуже цінні.

— Як ще ви популяризуєте кримськотатарську культуру в Польщі? Можливо, у ресторані проходять якісь заходи… 

Ернест: Так, ми саме так і хочемо: щоб наш ресторан був не просто місцем, де  можна поїсти, а культурно-гастрономічним простором. Ми проводили вечори поезії, організовували зустрічі з екскурсоводами, частували кавою, розповідали про кримськотатарські традиції. Навіть запрошували стендап-коміків, музикантів з України, з Криму. Люди приходили — ми ділилися з ними культурою, історією, болем.

Але місця тут мало, тому думаємо про більший простір, щоб зробити справжню «Гастроамбасаду Криму», місце сили — не лише для кримських татар, а для всіх, кому болить Крим, хто скучив за домом. 

— Тобто ви зараз шукаєте нове приміщення?

Ернест: Думаємо над цим. 

Останнім часом вулиця, на якій стоїть наш ресторан, стала ще менш прохідною. Навпроти побудували дорогу, зникли зупинки, стало важче до нас потрапити, а ми ж повністю залежимо від локації. Ще й власник піднімає оренду. 

З іншого боку, з переїздом в інше місце втрачається один із сенсів. Наш заклад став способом сказати: «Крим — український». Це місце символічне. На жаль, самі українці вже не так активно нас підтримують.

Ми протрималися два роки на ентузіазмі, але тепер нам потрібна реальна допомога

‍— Які відчуття викликає зараз думка про Крим? 

Ернест:

‍У нас є машина з кримськими номерами. Українськими, але кримськими. Могли б уже поміняти, звичайно, але для нас це символічно. Скільки б не довелося чекати, мріємо повернутися додому саме на цій машині

Коли ми туди повернемось, нам знову доведеться будувати все наново. Але ми готові. 

— Чим для вас пахне Крим? Він вам сниться? За чим сумуєте найбільше?

Ельміра: Крим — це запах сосен, ялівцю, моря. Хоча наш побут у Варшаві облаштований, не вистачає того, що було вдома — спільноти, традицій, отих важливих ритуалів: весілля, народження, свята. Але найбільше бракує відчуття дому.

Іноді сняться люди з минулого. І здається, що ми все ще там, що все можна повернути...

‍

‍Фотографії авторки та з приватного архіву героїв

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

У 21 рік вона ще вчилася на журналістиці й мріяла допомагати воїнам, аж почалася велика війна, і довелося залишити журналістику й це бажання здійснити. У свої 23 Дзвенислава Сіра (Дзвінка) очолила відділ роботи з пораненими патронатної служби «Янголи Азову» (зараз «Янголи»), що опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та «Азову». 

У її підпорядкуванні — 10 медичних кураторок, кожна з яких веде до 150 поранених воїнів. Про неї кажуть: «Та, що бігає цілодобово». А ще, що це військова з неймовірно високим рівнем відповідальності. 

Всі чоловіки з родини Дзвінки — зараз на фронті. Її чоловік воює у Третій штурмовій, брат — з 2020 року в «Азові», зокрема пройшов «Азовсталь» і полон. Своєю історією Дзвінка поділилась із Sestry. 

24 лютого довжиною у два місяці

— За місяць до повномасштабного вторгнення у Львові з ініціативи Штабу оборони Львівщини стали організовувати вишколи для цивільного населення, — згадує Дзвінка. — Вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів з тактичної медицини, ДСНС, медиків з бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги тощо. На вишколи прийшло близько 500 людей різного віку. Пізніше ці чоловіки пішли воювати, а жінки — волонтерити.

24 лютого ми всі зібралися разом і стали думати, що робити. Мій чоловік, який на той час вже був ветераном АТО, хотів їхати в Маріуполь до брата, де той служив. Але не встиг, бо саме того дня до Львова приїхав останній потяг з Маріуполя… і вже не повернувся у місто. Як каже мій брат, так доля вберегла мого чоловіка. 

Наступного дня ми відправили всіх наших хлопців боронити столицю. Відтоді все наче злилося в один день… І 24 лютого для мене тривало чи не два місяці. Кожен день — як день бабака. 

Коли хлопці поїхали, ми з дівчатами стали волонтерити. Забезпечували амуніцією і медикаментами новостворений підрозділ ТРО «Азов». Також займалися розселенням родин бійців «Азову» з прифронтових та окупованих територій. Люди прибували без речей, з дітьми й домашніми тваринами. 

Саме тоді я познайомилася з Наталкою, яка з 2014 року працювала з родинами військових у патронатній службі «Азов». На той момент у неї було багато роботи із сім’ями загиблих, і я стала їй допомагати. Згодом вона запросила мене до війська, так у травні 2022 я опинилась на службі.

У 13 років вже носила канапки на Майдан

Коли почалася велика війна, я саме здобувала ступінь магістра на факультеті журналістики у Львові. Навчалась на шостому курсі, однак, не закінчила. Весняний семестр закрила, а восени вже було стільки роботи, що мусила терміново їхати до Києва. 

Взагалі я з 18 років хотіла доєднатись до армії й працювати у пресслужбі. Тож коли мені запропонували доєднатися до патронатної служби «Янголи Азову», відразу погодилась. Наша волонтерська спільнота на той момент вже чи не вся роз’їхалась. Хтось з дівчат доєднався до війська, хтось поїхав додому в іншу область.

Всі повнолітні рідні й друзі чоловічої статі пішли служити. Вдома лишилися тільки мама й молодші брати ‍

Родина моє рішення про службу підтримала. Мій старший на п’ять років брат вже кілька років служив в «Азові». Батьки з дитинства нас виховували патріотами. Разом з молодшим братом ми були пластунами. І саме в Пласті у нас сформувався світогляд, знайшлися відповіді на питання, які шукаєш у 13-14 років. Ніколи не стояти осторонь життя країни.

Коли почалась Революція гідності, мені було 13. І вже тоді, у Львові на Майдані, я була там з прапором і щодня приносила чай і бутерброди для хлопців, які не випускали «Беркут» зі Львова на Київ. На той момент ми з дівчатами з Пласту відчували, що перебуваємо у центрі історичних подій. 

Те, що рано чи пізно ми станемо на шлях боротьби за свою ідентичність, моя мама знала давно. До того ж розуміла, як наше оточення впливає на наші рішення. А чоловік, думаю, зрадів тому, що це безпечно, що я не подалася в бойові медикині.  

Ми — посередники між пацієнтами й лікарями

Нас часто бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки й фрукти в лікарні. Інколи питають: «Що ви взагалі робите?». Відповідаємо: «В принципі, все». 

У патронатній службі я відповідала за супровід поранених. Від моменту отримання травми і до повернення у стрій. Якщо ж це важкі поранення, то треба було допомогти військовому, наприклад, з реабілітацією, протезуванням,  у разі потреби —  із звільненням зі служби, оформленням пенсій та інших виплат. На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала. 

Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року. Тоді звільнили 120 бійців «Азову». Людям складно адаптуватися після виходу з неволі. Ми взяли на себе функцію посередників між звільненими й лікарями. Організовували реабілітацію — фізичну, психологічну. 

У роботі ми дотримуємося певного алгоритму. Щойно військовий отримав поранення — відразу до медичної служби надходить про нього вся інформація. Далі я розподіляю супровід між дівчатами: умовно, хлопчина з ампутацією кінцівки йде під крило колеги, яка добре співпрацює з протезними центрами, а пораненого з черепно-мозковою травмою скеровую до тих, хто має досвід роботи у цьому напрямі. Далі дівчата з ними зв'язуються. Дізнаються про діагноз, медичні документи, отримують фото поранення і прогнози лікарів. Якщо є ускладнення, можемо залучити інших спеціалістів для консультацій. У разі визнання непридатним до війська, можемо навіть допомогти знайти тилову посаду. 

Наше завдання — організувати все так, аби поранені хлопці не ламали голову над тим, що їм робити, куди звертатись і бігти

Мене щиро вражає загальна культура незламності наших воїнів. Навіть коли їм важко, вони все одно бачать, куди їм рухатися далі. 

Іноді зіштовхуємося з образами на свою адресу. Не тому, що хтось поганий. А тому, що болить. Коли в тебе важке поранення і ти кожен день борешся з болем, з тим, щоб відновити функції кінцівок, щоб поїсти і тебе не знудило… це виснажує, людина може стати злою. Але коли пораненому стає легше, спілкування налагоджується. Шлях до одужання може бути довгим.  Наше завдання — підтримувати в людях віру, що якщо йти обраним шляхом, все зрештою буде добре.

Було враження, ніби світанку вже не буде

Зима 2022-2023 була найдовшою і найважчою за всю повномасштабну війну. У нас було дуже багато поранених з Бахмута. Додалися хвилювання за чоловіка, який воював на тому напрямку. І неспокій за брата, який на той момент вже понад пів року був у полоні. 

Ми не мали з братом зв'язку. Єдиний раз, ще перед виходом з «Азовсталі», він написав, що далі зв'язку не буде. Згодом ми побачили його на відео одного з ворожих ресурсів. Інформації було мінімум. Ми не знали, чи він у Росії, чи на окупованих територіях. Втім добре розуміли, як сильно катують саме азовців. У голові виникали найстрашніші сценарії. Було враження, ніби світанку вже не буде…

Але на щастя, темрява зникла. 6 травня 2023 року, майже через рік, брат повернувся з полону — худий і виснажений. Фізичний стан був поганий, але моральний — неймовірний! Він радів з того, що ми всі живі, що у нас все добре. Тішився, що Україна вистояла і бореться з ворогом далі. Бо у полоні їм розповідали, що такої країни вже немає. Після реабілітації він повернувся в стрій до «Азову».

Мій чоловік теж зараз на війні. Сумую за ним. За минулий рік ми бачилися, напевно, 3-4 рази. І це не були відпустки — тільки короткі зустрічі. Цьогоріч бачилися один раз. 

Але відстань і війна сильно зміцнили наші стосунки. В моменти відчаю ми завжди знаходимо потрібні слова і дії одне для одного.

Чоловік завжди каже: «Поки ми любимо, навіщо думати про щось, що буде далі?»

І, як показує час, любов не зникає. А навпаки, стає сильнішою. Ми знаходимо нові способи дати одне одному увагу, показати любов і піклування. І якось в цих реаліях вже навіть важко згадати, як було раніше, коли ми бачилися з ним щодня і не розлучалися довше, ніж на кілька днів упродовж п'яти років.

Потреби зростають, донати — навпаки

Часто буває так, що лікарі та медсестри купують власним коштом ліки, бо їм шкода пораненого. І йдеться не про прості медикаменти, а про дороговартісні антибіотики, яких у лікарні іноді немає. Буває, ми закуповуємо речі, які мали б бути на забезпеченні у шпиталі. Наприклад, знеболюючі препарати для опікового відділення. Коли в бригаді немає патронатної служби, то нерідко рідним доводиться витрачати всю зарплату пораненого на лікування. І це ситуація, яка болить. Тож вважаю, що підхід до медичного забезпечення військових необхідно міняти на державному рівні. Всі етапи лікування і фізичної реабілітації мають бути профінансовані виключно державою.

На щастя, ми маємо Благодійний фонд, на гроші якого закуповуємо необхідні ліки, ортопедичну техніку, крісла колісні, милиці тощо. Він наповнюється за рахунок донатів меценатів і небайдужих. Ми постійно думаємо, як залучити кошти, бо закривати збори стає дедалі складніше. Потреби ж не меншають. Багато поранених, мало донатів. У нас, мабуть, ще із січня висить незакритий збір. Завжди закликаю і нагадую: «Донатьте хоч потроху. Це все одно важлива допомога. Або бодай поширюйте інформацію про збори».

Тодішня я в цьому світі не вижила б

За ці понад три роки війни у мене зникло багато страхів, зокрема страх відповідальності. Для мене сьогодні це принципово необхідна річ, а не щось, чого я намагаюсь уникнути. Війна зробила мене більш серйозною. Деколи мені навіть бракує легковажності, тієї веселої, смішної Дзвінки. Але напевно, так треба. Ще я стала трохи сильнішою. Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я в тому світі, мабуть, теж.

Натхнення мені дають мої рідні. Силу — дівчата, з якими служу. 

Наша жіноча спільнота — найкраща підтримка з неймовірним рівнем розуміння. Навіть найгірший день дівчата можуть перевернути на 180 градусів

Щодо перезавантаження, допомагає навіть прогулянка на природі — у лісі, парку або десь біля води. Люблю читати, а їздити за кермом — це взагалі для мене медитація. Звісно, у мене були важкі часи, але опустити руки — означає зрадити своїм принципам. У такі моменти необхідно шукати щось, що тебе витягне, чіплятися за гачок і випливати.

Не звикайте до війни

Хотілося б, щоб світ знав, як понад три роки ми стоїмо і тримаємось. Але те, що ми стоїмо, не означає, що для світу немає загрози. Розслаблятися не варто ані українцям, ані нашим партнерам, ані людям з-за кордону, які хочуть нас підтримати, але вважають, що, можливо, це вже неактуально. У цьому досі є гостра потреба. 

Сьогоднішня війна — ціна десятків тисяч життів, наших міст, які колись жили прекрасне життя, розвивались і росли. Саме такою ціною поки тримаються ваші мир і безпека

Щодо українців, не звикайте до цих реалій. Не треба чекати якоїсь трагічної події на кшталт ракетного обстрілу Кривого Рогу для того, щоб знову згадати, що у нас війна. Не може бути нагадуванням про те, що триває війна, смерть дітей. Не може бути цим нагадуванням пошкодження житлових будинків у Києві. Кожна ваша думка, коли ви прокидаєтеся вранці й засинаєте ввечері, має бути про те, що я можу зробити чи вже зробив сьогодні, щоб покращити ситуацію. Включитися у війну мають всі й зараз. 

Навіть якщо буде якесь перемир'я, то повірте, через 10 років зустрінемося знову тут, в армії

Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє. Хоча дуже хочу поїхати в село до бабусі в Карпати й пожити там з місяць, як колись на літніх канікулах. На природі, в горах, бігати на річку, збирати вишні, пасти овець і кайфувати. Мрію, щоб ми якнайшвидше прогнали ворога з нашої землі, і всі наші воїни повернулися живими додому. А ще — аби українці об’єдналися і разом відбудували, відновили все, що було так жорстоко знищено й забрано у нас ворогом.

‍Фотографії з приватного архіву