Ексклюзив
20
хв

Небо не запитує про стать

«Я лечу й дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми виходимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано, спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, — то питаю себе, як ми взагалі опинилися у XXI столітті?» — єдина в Україні жінка-пілот у ЗСУ

Sestry

Катерина — єдина жінка-пілот у ЗСУ, яка пілотує гвинтокрил і виконує бойові місії. Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
бучанські відьми

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Валентина Железко (Валькірія)

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Каліпсо

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

20
хв

«Буду розповідати онукам, як їхня бабуся Валькірія боронила небо»

Наталія Жуковська
рак лейкемія смерть

Орині 33 роки. Вона — волонтерка, співзасновниця фонду «Патрони здоров’я»,   який допомагає пораненим військовим і цивільним. У 2022 році Орина хотіла записатися у військо, але побачила, що на кордоні з Польщею дуже потрібні волонтери й стала допомагати. Там, на кордоні, вона і дізналась про свій діагноз. З тих пір — паралельно зі справами фонду — лікується, пережила пересадку кісткового мозку, отримала надію на одужання. Але його, на жаль, не сталося — і після третього рецидиву дівчина лікується вже без цієї надії. 

Зараз в Німеччині Орина готується до смерті. А ще — вчиться підтягуватися, вирощує рослини й веде блог про свій останній час перед відходом. У блозі дівчина пояснює, що відчуває, як сприймає різні реакції людей на хворобу, які з нею відбуваються зміни й чому важливо навчитися говорити про смерть зі своїми близькими.

«Підтягуватись і танцювати — це мій протест»

— Ходити на турнік чи танці мені вже заборонено, але я все одно ходжу, — розповідає Орина Чубич Sestry. — Перебувати серед людей для мене небезпечно, адже моя імунна система майже не працює. І будь-яка інфекція може стати загрозою для життя. Я мушу ховатися, нікуди не виходити, носити маску. І те, що я порушую заборону й обираю підтягуватись і танцювати — це мій протест. Я втомилась не робити того, чого дуже хочеться. 

Часом життя з хворобою таке, що не хочеться, щоб воно тривало далі. Нещодавно знайома помирала від раку в хоспісі. Її життя наче тривало, але вона була настільки втомлена постійним болем, що казала: «Чому так довго доводиться чекати на смерть?». 

Я завжди вела активний спосіб життя, багато займалася спортом, бігала ультрамарафони по 100 і більше кілометрів, зокрема в горах. Це були великі навантаження, які мені подобалися. Також я завжди багато танцювала — професійно народні танці в Польщі у національному ансамблі «Мазовше». До хвороби ми з друзями також часто їздили лазити по скелях. Тож я постійно була у русі. Тоді як за 3 роки хвороби я змогла пробігти хіба 6 кілометрів. Але я вже не порівнюю з тим, що було колись. Це не має сенсу.

— Коли почалась повномасштабна війна, я була в Бразилії у відпустці. Дізнавшись, обміняла квиток, аби швидше повернутися в Україну — хотіла йти у військо. Але на кордоні з Польщею був хаос, і оскільки я знаю польську, то залишилась допомогти. 

Незабаром відчула сильну слабкість. Таку, що аж звернулася до лікаря, який призначив здати аналізи. Мені відразу подзвонили з лабораторії й запросили на прийом. Сказали: «У вас гостра лейкемія, це не чекає ні години, ви негайно їдете в лікарню — ми організували вам ліжко». 

Близькі й рідні не хотіли в це вірити. Я завжди була дуже активною, вела здоровий спосіб життя, правильно харчувалася, не їла м'яса. Тому хвороба стала несподіванкою для всіх. Як грім серед ясного неба. Мені й самій не вірилось. Мене відправили на лікування до Німеччини, де провели пересадку кісного мозку. Але це не допомогло.

Мені й самій довго не вірилось. Стадія прийняття досі, буває, міняється місцями зі стадіями торгу й заперечення. Коли лежиш у ліжку, прийняти ситуацію дуже складно.

Хвороба забирає контроль

Коли мені кажуть: «Не здавайся», «Борися», «Ти така сильна, ти точно впораєшся», здебільшого я вже не реагую. Подібні вислови неприємно чути. Це відчувається як додаткова відповідальність, навіть тиск. Розумію, що люди так намагаються підтримати. Що люди щиро впевнені, що я одужаю. Але я не контролюю свою хворобу. І смерть також. 

Хвороба забирає контроль. Я не знаю, що відбувається з моїм організмом, як швидко розвивається недуга, я не впливаю на це — ні своїм настроєм, ні переконаннями. Це не боротьба, бо тут немає суперника. Я не можу боротися чи домовлятися — це так не працює. Єдине, що я можу зробити — це обрати, лікуватися чи ні.

І не завжди вибір лікуватися — це про продовження боротьби. І вибір піти з життя добровільно — це не означає здатися. Це дуже складне рішення, яке вимагає неабиякої сили. 

Був момент, коли я думала про самогубство. Самогубство здавалось мені тим, що лежить у межах мого контролю. Мені не підходить, що я потроху згасаю, а люди навколо мають робити все за мене. Говорила про це зі своєю психотерапевткою. Звичайно, боялась, що, згідно з кодексом, лікар має повідомити, що пацієнт планує самогубство. Але моя психологиня відповіла: «Добре. Тоді вам треба до Швейцарії». Вона не стала казати щось на кшталт «Життя прекрасне, сонце світить». І знаєте, її «добре» тоді мене підтримало.

У Швейцарії дозволена пасивна евтаназія (асистоване самогубство, коли пацієнт самостійно вирішує померти, але за сприяння лікарів — Ред.). Знайома, яка перебувала у хоспісі, згадувала, що їй пропонували щось схоже на медикаментозний сон. Коли я дізналася про цю опцію, мені це додало спокою. Добре мати вибір — вийти з життя гідно. 

Фрази, яких не мало би бути

Занотовую фразочки, які кажуть мені чи іншим онкопацієнтам. Є у мене знайома, чоловік якої хворів на рак. Ми захворіли з ним одночасно. І ось якось я розмовляю з нею, і вона мені каже: «Ой, та перестаньте вже придурюватись! Давайте вже одужуйте». Мене це неабияк зачепило. А нещодавно її чоловік помер. 

Або пишуть коментар: «Гей, дивись, весна прийшла! Виходь уже з тієї лікарні, погуляй». Не знаю, чому люди таке пишуть. Це що, мотивація така? Ви думаєте, мені не хочеться вийти на вулицю погуляти? Це не підбадьорює, це ображає. Людина і без вас терпить багато всього. Біль, наприклад. А ви ще кажете, що вона не так поводиться.

Після того, як я почала вести блог, мені постійно приходять поради: «Сода допомагає від усіх видів раку. Це ключ до всього», «Коріння кульбаби допоможе», «Три священні корені»... А ще магічні бубни, жезли, зв'язок з ноофсерою. Не впевнена, що люди, які пропонують лікування за допомогою зв'язку з ноосферою, взагалі знають, що таке ноосфера. Але вони продають цю ідею. І найцікавіше — люди це купують. З такими страшними діагнозами люди часто схильні вірити в диво. Але, на жаль, вони тільки втрачають дорогоцінний час.

Звичайно, пишуть мені, щоб я читала Біблію. І про родові прокляття. Моїй знайомій казали, наприклад, що у неї рак, бо вона не народила дитину (другу чи третю). Начебто її жіноча енергія, яка мала перейти в дитину, перейшла у хворобу.

Є у мене підписниця на YouTube, яка коментує кожне моє відео. Пише, що раку насправді не існує. Дає мені пораду — перестати боятися хвороби, і тоді все налагодиться. 

Цікава річ — гороскопи. Якось писали мені, що я хворію, бо не відкрила, а навпаки закрила якісь там свої карти. Знаю випадки, коли людина хворіла й не робила операцію через те, що за гороскопом тоді був несприятливий період для операції. Тоді як онкозахворювання не чекає. Дуже часто операція потрібна «на вчора».

«Теми раку та смерті не можуть бути табуйованими»

Ми дуже мало говоримо про рак і смерть. Україномовного контенту в мережі на цю тему дуже мало. Коли я захворіла, мені цього дуже бракувало. Я хотіла почитати історії людей, які стикалися з такою ж хворобою, дізнатися їхній досвід. Коли питання смерті для мене стало актуальним, шукала в інтернеті інформацію, як підготуватися до смерті, що треба зробити. І знайшла одну жінку, яка про це розповідала, і від її слів стало легше. Тоді я подумала, що мені варто зробити блог і розповідати про свій досвід. Можливо, це теж когось підтримає. 

Смерть все одно станеться з усіма. Зараз в Україні взагалі так багато людей помирає... Разом з тим ми досі не вміємо говорити про смерть.

Знайома розповідала, що коли її батько хворів на рак, усі навколо (і він зокрема) вдавали, що нічого не відбувається. Ділиться, що це було дуже дивно, що їй бракувало розмов про хворобу у родині. Тому зараз зі мною вона проживає той досвід, якого не мала

А ще є люди, які не просто уникають розмов про рак і смерть, а ще й приховують це від рідних. Знаю історію, коли люди переїхали в інше місто, щоб сусіди не дізналися, що член їхньої родини має рак. Ось чому я веду свій блог. Може, хтось зрештою поговорить зі своїми близькими. Зрозуміє, що ця тема не має бути табуйованою.

«Людей, які звертаються до нас за допомогою, ми називаємо «козаками» 

Навіть зараз я продовжую керувати фондом. Це мій внесок у спільну справу. Але керувати стає дедалі складніше. Через хворобу зараз я роблю це не так ефективно, як було. Шукаю людину собі на заміну.

Я була б щасливою, якби знала, що ця важлива справа розвивається і не припиниться після того, як я помру

Я співзаснувала фонд «Патрони здоров’я» навесні 2022 року. У мене тоді з'явилася ідея — напряму підтримувати поранених в Україні військових і цивільних. Спочатку це була просто ініціатива. Офіційно фонд ми зареєстрували пізніше. На початку повномасштабного вторгнення було чимало охочих долучитися й допомагати. Нам вдалося зібрати команду. Зараз волонтерів менше: хтось мобілізувався, хтось просто пішов. У фонді залишилось чотири людини. 

Головне завдання нашого фонду — реабілітація після поранення. Ми допомогли понад сотні військових. Також до нас звертаються щодо юридичної допомоги, втрати документів, комунікації із закладами охорони здоров'я, пошуку можливостей для реабілітації, перекладу документів, логістики тощо. І ми за все це платимо.

У нас є постійні патрони, які щомісячно роблять невеликі внески. Іноді оголошуємо збори під конкретні цілі. Був у нас популярний напрям — 3D надруковані імпланти. Маємо кілька ініціатив у спортивній реабілітації: стрільба з лука, скелелазіння для ветеранів. Я цей напрям особливо люблю. Коли була в Києві, ходила на ці заняття з адаптивного скелелазіння, говорила з військовими, бачила, наскільки їм це допомагає.

До хвороби Орина вела активний спосіб життя

Більшість коштів, які ми отримуємо на допомогу, приходить від українців — зокрема, за кордоном. Німці активно допомагали на початку війни, а зараз втомилися.

Часто наші патрони і ті, кому вони допомогли, підтримують зв'язок. Була історія про «козака» із серйозними та обширними опіками. Ми купували йому мазі, ліки. Знайшовся патрон, готовий допомагати безпосередньо. І вони один з одним зустрілися. Прислали мені фото, де обнімаються. А згодом ми втрьох ще грали в онлайн-гру. Так наші стосунки перейшли в інший вимір (сміється, — Авт.) — від заявки на сайті фонду до віртуальної гри.

Людей, які звертаються до нас за допомогою, ми називаємо «козаками» й «козачками». Хотілося б, щоб люди не сприймали ветеранів як біднесеньких. Це сильні особистості, яким на цьому етапі потрібна допомога. Не хочеться вживати слова «жертва», «потерпілий» тощо. Хочеться чогось життєствердного.

Колись я ходила до групи підтримки для онкопацієнтів. Одна з провідних ідей там була — відволіктися і підтримувати інших. Допомога іншим дійсно відволікає від думок про себе. Але, якщо щиро, вона не завжди допомагає. Бо щоб підтримувати інших, треба мати бодай трохи енергії. І є ситуації, коли насамперед треба допомогти собі, а тоді вже — ділитися з іншими. 

«Друзі просять, щоб там, в іншому світі, я зайняла для них місце»

Давно хотіла навчитися підтягуванню. Але дисципліни не вистачало. Кидала.

Тепер вже немає, куди відкладати — другого шансу точно не буде. Я так довго думала про підтягування, що буде безглуздо померти, так і не підтягнувшись

Я почала тренуватися з тренером на вулиці після третього рецидиву. Мене це дуже підтримує: і ментально, і фізично. Думаю, підтягнуся десь за місяць, якщо буду почуватися більш-менш нормально й регулярно тренуватимусь. Мені подобається, що мені щось хочеться. Це задоволення.

Ще одне задоволення для мене зараз — свіжі фрукти. Після пересадки кісткового мозку мені не можна було їсти їх кілька місяців. 

Я би радила говорити про смерть більше. Розумію, це не просто. Але необхідно. Перша розмова, друга розмова... І коли ми перестанемо заперечувати, що це може статися з нами, стає легше. 

Зараз ми з близькими вже можемо вільно говорити про мою смерть. Жартуємо. Донька подруги каже: «Ти коли переродишся після смерті в когось іншого, ти ж подай знак, щоб я знала, що це ти». Інші друзі просять, щоб я там, в іншому світі, зайняла для них місце. Я від таких наших розмов відчуваю полегшення. Смерть вже не сприймається чимось жахливим і ненатуральним. 

Якось мені подарували набір «Вирости сам». Посадила ті насінини — нічого не вийшло. Думаю, спробую ще раз. Взяла кісточки з гранату. І вони проросли! Зараз маю 10 паростків. Хочу роздати їх своїм близьким. Буде їм згадка про мене після моєї смерті. Мама порадила мені назвати їх іменами людей, яким я планую їх віддавати. Але тоді якщо якийсь паросток засохне, буде сумно. Тому імен не буде. 

Паростки гранатів

‍Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«У країні війна. А ми досі не навчилися говорити про смерть»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Ексклюзив
20
хв

«Буду розповідати онукам, як їхня бабуся Валькірія боронила небо»

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress