«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.‍

У 21 рік вона ще вчилася на журналістиці й мріяла допомагати воїнам, аж почалася велика війна, і довелося залишити журналістику й це бажання здійснити. У свої 23 Дзвенислава Сіра (Дзвінка) очолила відділ роботи з пораненими патронатної служби «Янголи Азову» (зараз «Янголи»), що опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та «Азову». 

У її підпорядкуванні — 10 медичних кураторок, кожна з яких веде до 150 поранених воїнів. Про неї кажуть: «Та, що бігає цілодобово». А ще, що це військова з неймовірно високим рівнем відповідальності. 

Всі чоловіки з родини Дзвінки — зараз на фронті. Її чоловік воює у Третій штурмовій, брат — з 2020 року в «Азові», зокрема пройшов «Азовсталь» і полон. Своєю історією Дзвінка поділилась із Sestry. 

24 лютого довжиною у два місяці

— За місяць до повномасштабного вторгнення у Львові з ініціативи Штабу оборони Львівщини стали організовувати вишколи для цивільного населення, — згадує Дзвінка. — Вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів з тактичної медицини, ДСНС, медиків з бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги тощо. На вишколи прийшло близько 500 людей різного віку. Пізніше ці чоловіки пішли воювати, а жінки — волонтерити.

24 лютого ми всі зібралися разом і стали думати, що робити. Мій чоловік, який на той час вже був ветераном АТО, хотів їхати в Маріуполь до брата, де той служив. Але не встиг, бо саме того дня до Львова приїхав останній потяг з Маріуполя… і вже не повернувся у місто. Як каже мій брат, так доля вберегла мого чоловіка. 

Наступного дня ми відправили всіх наших хлопців боронити столицю. Відтоді все наче злилося в один день… І 24 лютого для мене тривало чи не два місяці. Кожен день — як день бабака. 

Коли хлопці поїхали, ми з дівчатами стали волонтерити. Забезпечували амуніцією і медикаментами новостворений підрозділ ТРО «Азов». Також займалися розселенням родин бійців «Азову» з прифронтових та окупованих територій. Люди прибували без речей, з дітьми й домашніми тваринами. 

Саме тоді я познайомилася з Наталкою, яка з 2014 року працювала з родинами військових у патронатній службі «Азов». На той момент у неї було багато роботи із сім’ями загиблих, і я стала їй допомагати. Згодом вона запросила мене до війська, так у травні 2022 я опинилась на службі.

У 13 років вже носила канапки на Майдан

Коли почалася велика війна, я саме здобувала ступінь магістра на факультеті журналістики у Львові. Навчалась на шостому курсі, однак, не закінчила. Весняний семестр закрила, а восени вже було стільки роботи, що мусила терміново їхати до Києва. 

Взагалі я з 18 років хотіла доєднатись до армії й працювати у пресслужбі. Тож коли мені запропонували доєднатися до патронатної служби «Янголи Азову», відразу погодилась. Наша волонтерська спільнота на той момент вже чи не вся роз’їхалась. Хтось з дівчат доєднався до війська, хтось поїхав додому в іншу область.

Всі повнолітні рідні й друзі чоловічої статі пішли служити. Вдома лишилися тільки мама й молодші брати ‍

Родина моє рішення про службу підтримала. Мій старший на п’ять років брат вже кілька років служив в «Азові». Батьки з дитинства нас виховували патріотами. Разом з молодшим братом ми були пластунами. І саме в Пласті у нас сформувався світогляд, знайшлися відповіді на питання, які шукаєш у 13-14 років. Ніколи не стояти осторонь життя країни.

Коли почалась Революція гідності, мені було 13. І вже тоді, у Львові на Майдані, я була там з прапором і щодня приносила чай і бутерброди для хлопців, які не випускали «Беркут» зі Львова на Київ. На той момент ми з дівчатами з Пласту відчували, що перебуваємо у центрі історичних подій. 

Те, що рано чи пізно ми станемо на шлях боротьби за свою ідентичність, моя мама знала давно. До того ж розуміла, як наше оточення впливає на наші рішення. А чоловік, думаю, зрадів тому, що це безпечно, що я не подалася в бойові медикині.  

Ми — посередники між пацієнтами й лікарями

Нас часто бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки й фрукти в лікарні. Інколи питають: «Що ви взагалі робите?». Відповідаємо: «В принципі, все». 

У патронатній службі я відповідала за супровід поранених. Від моменту отримання травми і до повернення у стрій. Якщо ж це важкі поранення, то треба було допомогти військовому, наприклад, з реабілітацією, протезуванням,  у разі потреби —  із звільненням зі служби, оформленням пенсій та інших виплат. На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала. 

Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року. Тоді звільнили 120 бійців «Азову». Людям складно адаптуватися після виходу з неволі. Ми взяли на себе функцію посередників між звільненими й лікарями. Організовували реабілітацію — фізичну, психологічну. 

У роботі ми дотримуємося певного алгоритму. Щойно військовий отримав поранення — відразу до медичної служби надходить про нього вся інформація. Далі я розподіляю супровід між дівчатами: умовно, хлопчина з ампутацією кінцівки йде під крило колеги, яка добре співпрацює з протезними центрами, а пораненого з черепно-мозковою травмою скеровую до тих, хто має досвід роботи у цьому напрямі. Далі дівчата з ними зв'язуються. Дізнаються про діагноз, медичні документи, отримують фото поранення і прогнози лікарів. Якщо є ускладнення, можемо залучити інших спеціалістів для консультацій. У разі визнання непридатним до війська, можемо навіть допомогти знайти тилову посаду. 

Наше завдання — організувати все так, аби поранені хлопці не ламали голову над тим, що їм робити, куди звертатись і бігти

Мене щиро вражає загальна культура незламності наших воїнів. Навіть коли їм важко, вони все одно бачать, куди їм рухатися далі. 

Іноді зіштовхуємося з образами на свою адресу. Не тому, що хтось поганий. А тому, що болить. Коли в тебе важке поранення і ти кожен день борешся з болем, з тим, щоб відновити функції кінцівок, щоб поїсти і тебе не знудило… це виснажує, людина може стати злою. Але коли пораненому стає легше, спілкування налагоджується. Шлях до одужання може бути довгим.  Наше завдання — підтримувати в людях віру, що якщо йти обраним шляхом, все зрештою буде добре.

Було враження, ніби світанку вже не буде

Зима 2022-2023 була найдовшою і найважчою за всю повномасштабну війну. У нас було дуже багато поранених з Бахмута. Додалися хвилювання за чоловіка, який воював на тому напрямку. І неспокій за брата, який на той момент вже понад пів року був у полоні. 

Ми не мали з братом зв'язку. Єдиний раз, ще перед виходом з «Азовсталі», він написав, що далі зв'язку не буде. Згодом ми побачили його на відео одного з ворожих ресурсів. Інформації було мінімум. Ми не знали, чи він у Росії, чи на окупованих територіях. Втім добре розуміли, як сильно катують саме азовців. У голові виникали найстрашніші сценарії. Було враження, ніби світанку вже не буде…

Але на щастя, темрява зникла. 6 травня 2023 року, майже через рік, брат повернувся з полону — худий і виснажений. Фізичний стан був поганий, але моральний — неймовірний! Він радів з того, що ми всі живі, що у нас все добре. Тішився, що Україна вистояла і бореться з ворогом далі. Бо у полоні їм розповідали, що такої країни вже немає. Після реабілітації він повернувся в стрій до «Азову».

Мій чоловік теж зараз на війні. Сумую за ним. За минулий рік ми бачилися, напевно, 3-4 рази. І це не були відпустки — тільки короткі зустрічі. Цьогоріч бачилися один раз. 

Але відстань і війна сильно зміцнили наші стосунки. В моменти відчаю ми завжди знаходимо потрібні слова і дії одне для одного.

Чоловік завжди каже: «Поки ми любимо, навіщо думати про щось, що буде далі?»

І, як показує час, любов не зникає. А навпаки, стає сильнішою. Ми знаходимо нові способи дати одне одному увагу, показати любов і піклування. І якось в цих реаліях вже навіть важко згадати, як було раніше, коли ми бачилися з ним щодня і не розлучалися довше, ніж на кілька днів упродовж п'яти років.

Потреби зростають, донати — навпаки

Часто буває так, що лікарі та медсестри купують власним коштом ліки, бо їм шкода пораненого. І йдеться не про прості медикаменти, а про дороговартісні антибіотики, яких у лікарні іноді немає. Буває, ми закуповуємо речі, які мали б бути на забезпеченні у шпиталі. Наприклад, знеболюючі препарати для опікового відділення. Коли в бригаді немає патронатної служби, то нерідко рідним доводиться витрачати всю зарплату пораненого на лікування. І це ситуація, яка болить. Тож вважаю, що підхід до медичного забезпечення військових необхідно міняти на державному рівні. Всі етапи лікування і фізичної реабілітації мають бути профінансовані виключно державою.

На щастя, ми маємо Благодійний фонд, на гроші якого закуповуємо необхідні ліки, ортопедичну техніку, крісла колісні, милиці тощо. Він наповнюється за рахунок донатів меценатів і небайдужих. Ми постійно думаємо, як залучити кошти, бо закривати збори стає дедалі складніше. Потреби ж не меншають. Багато поранених, мало донатів. У нас, мабуть, ще із січня висить незакритий збір. Завжди закликаю і нагадую: «Донатьте хоч потроху. Це все одно важлива допомога. Або бодай поширюйте інформацію про збори».

Тодішня я в цьому світі не вижила б

За ці понад три роки війни у мене зникло багато страхів, зокрема страх відповідальності. Для мене сьогодні це принципово необхідна річ, а не щось, чого я намагаюсь уникнути. Війна зробила мене більш серйозною. Деколи мені навіть бракує легковажності, тієї веселої, смішної Дзвінки. Але напевно, так треба. Ще я стала трохи сильнішою. Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я в тому світі, мабуть, теж.

Натхнення мені дають мої рідні. Силу — дівчата, з якими служу. 

Наша жіноча спільнота — найкраща підтримка з неймовірним рівнем розуміння. Навіть найгірший день дівчата можуть перевернути на 180 градусів

Щодо перезавантаження, допомагає навіть прогулянка на природі — у лісі, парку або десь біля води. Люблю читати, а їздити за кермом — це взагалі для мене медитація. Звісно, у мене були важкі часи, але опустити руки — означає зрадити своїм принципам. У такі моменти необхідно шукати щось, що тебе витягне, чіплятися за гачок і випливати.

Не звикайте до війни

Хотілося б, щоб світ знав, як понад три роки ми стоїмо і тримаємось. Але те, що ми стоїмо, не означає, що для світу немає загрози. Розслаблятися не варто ані українцям, ані нашим партнерам, ані людям з-за кордону, які хочуть нас підтримати, але вважають, що, можливо, це вже неактуально. У цьому досі є гостра потреба. 

Сьогоднішня війна — ціна десятків тисяч життів, наших міст, які колись жили прекрасне життя, розвивались і росли. Саме такою ціною поки тримаються ваші мир і безпека

Щодо українців, не звикайте до цих реалій. Не треба чекати якоїсь трагічної події на кшталт ракетного обстрілу Кривого Рогу для того, щоб знову згадати, що у нас війна. Не може бути нагадуванням про те, що триває війна, смерть дітей. Не може бути цим нагадуванням пошкодження житлових будинків у Києві. Кожна ваша думка, коли ви прокидаєтеся вранці й засинаєте ввечері, має бути про те, що я можу зробити чи вже зробив сьогодні, щоб покращити ситуацію. Включитися у війну мають всі й зараз. 

Навіть якщо буде якесь перемир'я, то повірте, через 10 років зустрінемося знову тут, в армії

Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє. Хоча дуже хочу поїхати в село до бабусі в Карпати й пожити там з місяць, як колись на літніх канікулах. На природі, в горах, бігати на річку, збирати вишні, пасти овець і кайфувати. Мрію, щоб ми якнайшвидше прогнали ворога з нашої землі, і всі наші воїни повернулися живими додому. А ще — аби українці об’єдналися і разом відбудували, відновили все, що було так жорстоко знищено й забрано у нас ворогом.

‍Фотографії з приватного архіву

«Приїхав з війни й потрапив в окупацію»

— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів. 

У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр. 

Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.

Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.

В окупації під ЛНРівцями

Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок. 

В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні. 

ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.   

«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»

31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою». 

Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце. 

Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.

А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію. 

У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій

‍Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія. 

Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.

Життя на «нулі»

Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою». 

Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила. 

Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.

«Машини з пораненими вони знищують першочергово»

Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених. 

На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює. 

Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту

Машини з пораненими знищують першочергово. 

На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою. 

Щиро кажучи, робота медиком нелегка.

Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає

‍Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.

«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»

Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.

‍Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…  

У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.

«Війна змінила моє життя докорінно»

Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене. 

Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.

‍Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни

До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі. 

Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома. 

Війна змінила моє життя докорінно. Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.

‍Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч

‍Фотографії з приватного архіву Ольги Бережної