Майбутнє

Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.

Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики —  в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.

Майбутнє України в ЄС

Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?

Інґріда Шимоніте: Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.

З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним

Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.

Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена. 

‍У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?

У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.

Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.

Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує

Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.

Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.

‍З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?‍

Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.

Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана

Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.

Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.

Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.

Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.

Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.

Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи

18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?

Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.

І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані

‍Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?

Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.

Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.

Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.

Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.

Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.

Безпека, оборона і роль НАТО

З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?

Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.

Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону

Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.

Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.

Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка

‍Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?

Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.

Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.

Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.

Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.

Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України

Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?

У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.

Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це

Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.

Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.

Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.

‍Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?

Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.

Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.

На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.

Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.

Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.

Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Коли ми, українці, говоримо про «зраду», ми рідко маємо на увазі Америку. Але, схоже, настав час подивитися уважніше — не на дрони чи бронетехніку, а на ідеї, які приходять разом з ними.

Сільві Коффманн, колишня головна редакторка Le Monde, пише у Financial Times про тривожний зсув: Америка перестає бути захисником демократії й намагається змінити її визначення — вдома й у світі. Найнебезпечніше не те, що США можуть покинути НАТО, а те, що вони хочуть втягнути Європу у власну ідеологічну трансформацію, в якій демократія — це не свобода, а послух.

«Справжній шок від Трампа — це не відмова. Це зрада».
— Наталі Точчі, італійська політологиня

Ця зрада не вимагає армій чи вибухів. Вона відбувається через лексику

Через нові «цивілізаційні коаліції», які просуває віцепрезидент США Джей Ді Венс або Марко Рубіо у своїй доповіді про потребу «зберегти чесноти західної культури». Але яку культуру? Ту, яка ображає суддів, атакує іммігрантів, засуджує свободу слова й називає демократично обрані уряди «тиранами в масці».

США вже не просто змінюються. Вони втягують Європу в цей процес. Трамп особисто приймає ультраправого кандидата в президенти Польщі Кароля Навроцького в Овальному кабінеті. А за кілька днів до виборів міністерка безпеки США Крісті Ноєм прилітає до Варшави, щоб підтримати його публічно. Подібні втручання — і в Румунії.

Це вже не дипломатія. Це експорт системи.

Європа опинилась у новому геополітичному ландшафті: з одного боку — Росія, яка несе війну й диктатуру. З іншого — Америка, яка пропонує «новий порядок» у м’якій, релігійно-консервативній обгортці.

«Лідер цього руху зараз у Білому домі. Для нас це перелом», — каже іспанський урядовець у розмові з Коффманн.

Україна має бути пильною. Бо ця війна — не лише про території. Вона і про сенси. І якщо Захід більше не означає свободу, чесність і плюралізм, то за що ми насправді воюємо?

Нас вчать: Америку не критикують, якщо ти в її таборі. Але сьогодні, якщо ми дійсно в європейському таборі, ми повинні ставити питання. Бо те, що Трамп робить з Америкою, його соратники хочуть зробити з Польщею, Румунією — і, можливо, Україною.

Це не кінець партнерства. Це кінець ілюзій

І як каже Кофманн: «Америка в біді. Але перш ніж Європа зможе їй допомогти, вона має навести лад у себе».

Україна — частина цієї Європи. І, можливо, саме ми — з досвідом війни, диктатури, гібридної реальності — можемо першими побачити, коли союз перетворюється на пастку.

Based on: Сільві Коффманн у Financial Times (4 червня 2025)‍

Бундесвер розміщує додаткову бригаду в Литві, що має стати сигналом союзникам, що Німеччина разом з партнерами рішуче налаштована захищати територію Альянсу від будь-якої агресії. Про це заявив німецький канцлер Фрідріх Мерц під час зустрічі з литовським президентом Ґітанасом Науседою. Зі слів Мерца, ситуація з безпекою на східному фланзі НАТО, залишається дуже напруженою. Мовляв, агресивний ревізіонізм Росії загрожує не лише безпеці та територіальній цілісності України, а й спільній безпеці в Європі та всьому євроатлантичному регіону. Про безпекові виклики, ефективність НАТО, фактор Орбана і перспективи європейської інтеграції України Sestry поговорили з міністром закордонних справ Литви (2020-2024-рр.), нині членом литовського Сейму Ґабріелюсом Ландсберґісом.  

Екзистенційні виклики для Європи

‍Катерина Трифоненко: Європейські лідери дедалі частіше говорять про безпекові виклики. Чи готова Європа до змін, до посилення обороноздатності? Чи об’єднуються європейці на тлі спільних загроз?  

‍Ґабріелюс Ландсберґіс:  Ще зовсім недавно були люди, які стояли в черзі, щоб поговорити з Путіним, які вважали, що поїздка до Москви — це чудова ідея, щоб спробувати зрозуміти російський розум і спробувати заспокоїти його. Тепер ті, хто це робить, вважаються вигнанцями в європейському просторі. Ми бачимо, наприклад, прем'єр-міністра Фіцо або людей, схожих на нього, але вони не вважаються серйозними європейцями. Отже, зміни є. Тепер головне питання, яке я завжди ставлю, чи цього достатньо. Якщо ми визнаємо, що Європа зараз живе в умовах екзистенціальної загрози, то наше розуміння має відповідати цій загрозі. Наші дії повинні відповідати цій загрозі. І це не завжди те, що я бачу. На фасаді дуже часто змінюються гасла — ми краще говоримо, краще поводимося.

У деяких випадках ми навіть бачимо, що формуються коаліції, які хочуть тиснути на Росію, але я хотів би бачити більше дій, а їх поки що немає

ЄС схвалив  вже 17-ий пакет санкцій проти Росії. Обмеження частково стосуються тіньового російського флоту та гібридних загроз. Наскільки дієва  логіка санкційного процесу? Чи достатньо санкцій, щоб вплинути на Путіна?

17 пакетів санкцій, здебільшого, виходять з ідеї, що ми повинні щось зробити, а не від того, що ми повинні перемогти Росію. Отже, якщо врахувати, що Європа витратила мільярди євро на купівлю російських енергоресурсів торік, це ж не серйозно. Ми дозволяємо Росії озброюватися проти нас і за наш рахунок. Ми фактично допомагаємо Кремлю не тільки будувати ракети і зброю, яку вони використовують проти українців, але й потенційно можуть використати проти нас. Це дійсно дуже збочена логіка.

Тому з кожним санкційним пакетом, я радий, що він є. Це краще, ніж нічого, але логіку часом важко зрозуміти. Особливо розчаровує, коли я чую, як лідери країн ЄС кажуть: от зараз ми накладемо на Росію нищівні санкції. Якщо є щось дійсно руйнівне, ми повинні були запровадити його дуже давно. І, напевно, нам потрібно поставити собі питання, чому ми ще досі не зруйнували економіку Росії.

Мир можливий лише після поразки Росії

‍Хто або що може зараз зупинити Росію?

Єдина країна, яка може і готова, має політичну волю і здатність це зробити — це Україна. Всім іншим потрібен час або сміливість, або розуміння, або будь-яка комбінація цих речей. Якщо взяти країни саме на східному фланзі, то нам потрібен час.

‍Дональд Трамп 19 травня провів розмову з Володимиром Путіним. У Білому домі очікували, що цей діалог мав стати перевіркою, чи налаштована Москва припинити війну. На вашу думку, чи можливо досягти припинення вогню, на якому наполягає адміністрація Трампа?

Я думаю, що справжній мир прийде тільки після поразки на полі бою. І я завжди наголошую, щоб Росія погодилася на мир — вона повинна бути переможена. Росіяни зайшли надто далеко, перетнули надто багато червоних ліній, щоб бути зацікавленими у справжньому мирі. Вони вірять, що можуть перемогти і вони вірять, що в них є час. Тому все це гра — з тиском, розмовами про санкції, але нічого не відбувається. Путін не демонструє ніякої схильності до згоди. На жаль, за останні чотири місяці ми нічого не зробили, щоб посадити його за стіл переговорів. Як це зробити? Допомагати Україні в будь-який доступний нам спосіб.

Українці показують, що можуть здобувати перевагу на полі бою. Це означає, що вони виробляють достатньо обладнання, яке їм допомагає. Ми повинні це підтримувати

Гарантії безпеки від НАТО: чи в безпеці східний фланг

‍Від наближених до Трампа посадовців періодично лунають заяви про намір скоротити присутність США в Європі, про те, що Америка не повинна вирішувати європейські проблеми. Чи відчувають країни Балтії себе захищеними? 

Ситуація з точки зору безпеки гірша, ніж була пів року тому. Моє головне занепокоєння полягає в тому, що росіяни не нападають на нас, бо припускають, що ми можемо дати відсіч. Це те, що стримувало свого часу і Радянський Союз, і так само Росію від нападу на НАТО. Але для цього ми повинні показувати, що ми серйозно налаштовані: у нас достатньо обладнання, достатньо політичної волі, щоб зробити все, що потрібно. Я переживаю, що останні кілька місяців показали Путіну, що, можливо, ми не настільки надійні. Ми готові вести з ним переговори, можливо, ми готові приймати його перемоги на полі бою як неминучі. Для нього це хороший приклад того, що якщо в якийсь спосіб він зазіхне на країни Балтії, Захід прийме це як щось неминуче. Тому я хвилююся набагато більше, ніж пів року тому.

‍НАТО все ще є ефективним альянсом безпеки? Чи є потреба і можливість створення альтернативної європейської структури? 

НАТО — це все, що в нас зараз є. І ця структура настільки надійна і серйозна, наскільки це можливо на даний момент. Нещодавно ми з президентом Естонії Томасом Ільвесом разом підготували доповідь про Балтійське море, зокрема, про CBSS (The Council of the Baltic Sea States — Рада Балтійського моря. Міждержавна політична організація, яка сприяє регіональному співробітництву та координації дій для вирішення глобальних викликів. — Авт.), і ми пропонуємо, щоб ця організація стала свого роду основою регіональної безпеки. 

Наведу приклад: зараз ми багато говоримо про гібридні загрози. І вони дуже різні: у нас були мігранти, було перерізання кабелю. Зовсім недавно Естонія намагалась зупинити танкер російського тіньового флоту, і росіяни підняли винищувач. А тепер вже росіяни зупинили естонський танкер. Тобто, багато чого відбувається, і НАТО каже, що кожна окрема країна має вирішувати це самостійно. Це вже говорить про те, що Альянс видозмінюється. Раніше було б немислимо подумати, що якась країна, перебуваючи в НАТО, може залишитися наодинці з Росією чи російською загрозою. Тепер це факт.

Отже, наша пропозиція регіональної організації безпеки походить від ідеї, що, можливо, існують загрози, з якими Литва, Естонія та інші країни не можуть впоратися самотужки, і саме тому їм потрібен регіональний формат. Це допоможе, якщо НАТО не буде готове діяти

Піднесення правих: загроза єдності Європи

‍У Румунії на президентських виборах, всупереч різним прогнозам, ліберальний кандидат Нікушор Дан переміг представника правих сил Джордже Сіміона. Однак загалом популярність правих в Європі стабільно висока — це ми бачимо і на прикладі Німеччини, і Польщі, де в другому турі президентських виборів високі шанси на перемогу у правого кандидата. Чим небезпечний цей політичний тренд?   

Це дуже небезпечно, тому що ультраправі партії в європейських країнах за своєю суттю є антиєвропейськими. Їхні цілі суперечать тому, за що виступає Європа. І це дуже серйозна загроза, бо ми бачимо, на що перетворилася Угорщина під керівництвом Орбана, яка зараз фактично підриває будь-які зусилля Європи стати сильнішою, стати геополітичною силою на континенті. Також ці праві партії становлять великий інтерес для Росії, але додаткове занепокоєння викликає ще й те, що праві також стали предметом інтересу Сполучених Штатів. Ми бачили, як Ілон Маск відкрито підтримує AFD перед виборами у Німеччині. З ними ж зустрічався віцепрезидент Джей Ді Венс. Тобто є ціла низка питань, де близько збігаються інтереси США та Росії. І підтримка цих антиєвропейських партій є лише одним із прикладів.

‍Орбан як «троянський кінь» ЄС

‍У Києві розраховували відкрити перший кластер, необхідний для подальших переговорів про вступ до ЄС ще на початку 2025 року, а втім це досі не відбулось, що стоїть на заваді і що може прискорити українську євроінтеграцію?

Протягом багатьох років ми говорили про те, що,  Україна та Молдова не готові. Я з цим не погоджуюсь. І країни готові, і люди готові, й уряди готові пройти через складні реформи і змінитися зсередини, щоб дійсно стати європейськими країнами. Зараз мене турбує те, що Європа не готова. Ми занадто довго нехтували цим питанням. Можливо через очікування, що Україна ніколи не буде готова і нам не треба буде мати з цим справу. Аж раптом — Україна готова і каже: дайте нам пакет реформ, які треба втілити, і ми їх ухвалимо. А Європа нічого досі не зробила. 

Я пам'ятаю час, коли Литва, Польща та інші збиралися стати членами ЄС. Тоді Брюссель гудів, бо розширення було на підході, єврокомісари їздили туди-сюди і не з добрими словами та обіцянками, а з документами, які треба затвердити. І всі чітко знали, коли годинник проб'є 12 у визначену дату 2004-го року, то все, ми — член ЄС. Зараз я не бачу, щоб щось подібне відбувалося, ніби ніхто серйозно не готується. І це викликає значне занепокоєння. До того ж 6 червня ЄС збирається поновити дію митних тарифів на імпорт з України, які були тимчасово скасовані після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.

Це таке лицемірство, коли ми говоримо, що надаємо Україні пакет допомоги на 1 мільярд євро, а потім другою рукою забираємо 3,5 мільярди євро тарифами з того, що вони виробляють і експортують. Для мене це безглуздя

‍Наскільки серйозний фактор Орбана у протидії європейській інтеграції України?

Серйозний. Орбан тримає двері зачиненими для більшості речей, які стосуються України. Ми чуємо, що існує певна координація між Орбаном і Москвою, так? Тож це дуже дивно розуміти, що у нас в ЄС є російський актор, який, можливо, отримує свої ідеї з Москви, а потім втілює їх у життя. 

Є способи як протидіяти цьому — Європа має в своєму договорі статтю 7, яка, якщо її реалізувати, могла б позбавити Угорщину права вето і дозволила б Європі рухатися вперед. Але, на жаль, Угорщина не єдиний фактор.

Є країни, де і без російського впливу їхні національні інтереси йдуть врозріз з розширенням ЄС

‍Чи можливі внутрішні реформи в ЄС? Адже це позбавлено сенсу, що фундаментальні рішення усієї спільноти залежать від рішень одного чи двох людей.

Я повністю згоден. Зараз ми настільки сильні, наскільки нам дозволяє Орбан. Він — наш спільний знаменник, ми не можемо перетнути лінію Орбана. Незважаючи на Німеччину, незважаючи на Францію, незважаючи на Іспанію, Італію чи Польщу, все, що ми можемо зробити, — це стільки, скільки дозволяє нам Орбан. Це насправді принизливо для всієї Європи. Але правила працюють таким чином, що для того, щоб змінити їх, Орбан повинен погодитися. Тож очевидно, що в цих рамках майже неможливо щось зробити.

‍Україна стане членом ЄС в осяжному майбутньому?

Я дуже сподіваюся, тому що зазвичай я також запитую, який найкращий спосіб відбудувати Україну після війни? Тобто не просто цементно-асфальтові роботи, а як відбудувати суспільство? Як стабілізувати політичну сферу? І, чесно кажучи, не бачу кращого шляху для України, ніж стати членом ЄС. Це принесе політичну стабільність, фінансову стабільність, економічну стабільність, це поверне інвестиції. Тому я дуже сподіваюся, що це станеться і сподіваюся, що можна розбудити Брюссель від цього летаргічного сну бездіяльності, що вони зрозуміють, що стоїть на кону, щоб Україні після війни з росіянами не довелося вести ще одну битву в Брюсселі. Принаймні це ми повинні українцям гарантувати.

‍Поки триває повномасштабна війна повноцінна, чи можлива євроінтеграція?

Це може відбуватись одночасно. Бо якщо ми додамо цей фактор, це означатиме, що росіяни будуть тримати ключ від ЄС. І вони добре з цим справляються. Їм вигідно, тягнути час. Я думаю, що Україна повинна серйозно продовжувати свої реформи, але Європа також має бути серйозною. А війна одного дня закінчиться, Україна переможе і ми будемо святкувати перемогу в Криму.

Титульне фото: Anatolii Lysianskyi/Associated Press/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

20 травня Європейський Союз ухвалив свій найбільший та найамбітніший пакет санкцій проти Росії — 17-й за рахунком. Він спрямований на розгортання «тіньового флоту» РФ, який допомагає обходити нафтове ембарго, а також посилення обмежень для російських енергетичних компаній і блокування активів союзників Кремля в різних країнах світу. Водночас вже готується 18-й пакет, який може включити заборону імпорту російського газу та урану, і використання заморожених російських активів на відновлення України.

Ці санкції є ключовим інструментом тиску на Кремль, та їхня ефективність, координація з партнерами і наслідки для європейської єдності — відкриті питання. На найважливіші з них в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів Ондржей Коларж, депутат Європарламенту від Чехії.

Санкції проти Росії: виклики єдності ЄС і позиція США

‍Марина Степаненко: Пане Коларж, яка, на вашу думку, головна перевага 17-го пакету санкцій ЄС у боротьбі з обходом нафтового ембарго Росією? Чи здатен цей пакет серйозно ускладнити діяльність так званого «тіньового флоту»?

Ондржей Коларж: Це складне питання. Той факт, що це вже 17-й пакет санкцій, свідчить про те, що політика не працює так ефективно, як мала б. Ми дозволяємо занадто багато винятків, не маємо належного правозастосування і не можемо зупинити широкомасштабне обхід санкцій не лише окремими компаніями, але й цілими третіми країнами. Санкції мають значення, але ми повинні набагато краще впроваджувати та застосовувати їх.

З цим 17-м пакетом, я сподіваюся, ми нарешті визнали, наскільки серйозною є проблема, особливо коли йдеться про «тіньовий флот», який Росія дуже ефективно використовує для обходу обмежень. Я радий, що ЄС наслідує приклад Великої Британії в цьому питанні, хоча й розчаровує, що нам знадобилося десь близько шести місяців, щоб лише почати обговорення цього кроку.

ЄС рухається надто повільно. Росія ухвалює рішення швидко і рішуче, а ми відстаємо. Це потрібно змінити — ми повинні бути тими, хто визначає порядок денний

Я вітаю цей пакет і той факт, що ми нарешті зосередилися на тому, що дійсно має значення, наприклад, на експорті викопного палива, від якого сильно залежить Росія. Що більше ми перекриємо цей потік, то краще для нас і для України. Але ми повинні діяти швидше і точніше. Ми не можемо дозволити собі продовжувати грати в «наздоганялки».

‍Ви говорите про обхід санкцій, і 17-й пакет спрямований не лише на російські компанії, але й на їхніх партнерів у таких країнах, як Китай та ОАЕ. Ви також згадали, що ЄС часто реагує, а не формує порядок денний. Чи бачите ви реалістичний шлях для ЄС, щоб залишатися на крок попереду Росії? Чи є спосіб по-справжньому заблокувати всі лазівки, які вона використовує для обходу санкцій?

Боюся, що ні. Для того, щоб перекрити всі шляхи для ухилення, ЄС мав би переконати весь світ припинити співпрацю з Росією, а це просто неможливо. Такі країни, як Північна Корея, Іран і багато хто з групи БРІКС, все ще підтримують зв'язки з Москвою, допомагаючи їй створювати імідж нації, яка лише захищається і прагне до «звичайного життя». Це небезпечно, і ми не можемо з цим змиритися. Нашими єдиними реальними інструментами тут є дипломатія і міжнародна торгівля.

Головною помилкою США була відмова від USAID — це створило прогалини, які зараз заповнюють інші країни, такі як Китай і Росія

ЄС бракує таких же ресурсів, щоб повноцінно втрутитися, але ми не можемо поступитися цими просторами. Ми повинні конкурувати, показати, що ми є кращим партнером, і позбутися думки, що наше колоніальне минуле робить нас небажаними. Те, що робить Китай у багатьох місцях, є просто новою формою колоніалізму.

Ми не переможемо Росію на полі бою, як нацистську Німеччину у Другій світовій війні. Тому ми повинні використовувати всі інші інструменти, які у нас є. Дипломатія і торгівля — це те, де ми можемо бути на крок попереду.

Після переговорів у Стамбулі Європейський Союз готує 18-й пакет санкцій, спрямований на російську енергетику, фінансову систему та «тіньовий флот». Чи вважаєте ви, що ЄС готовий діяти незалежно від позиції США, особливо враховуючи заклики новопризначеного керівника апарату канцлера Німеччини Торстена Фрая до жорсткіших заходів, включаючи заборону на імпорт російського газу та урану?

Я б дуже хотів більшої незалежності від Росії, адже, якщо ми не досягнемо її повною мірою, то ми самі себе підведемо. З незалежністю від США, однак, складніше. Ми все ще сильно залежимо від Вашингтона в питаннях оборони, безпеки та торгівлі. США були нашим основним партнером протягом 80 років. А втім, все змінюється.

Ми не можемо дозволити собі реагувати на все, що говорить Дональд Трамп. Хаос після його інавгурації є колосальним. Вранці він говорить одне, в обід — інше, а ввечері заперечує обидві заяви. Європейські лідери зрозуміли, що краще набратися терпіння і не гнатися за кожною зміною в його риториці.

Зараз головне — стояти на власних ногах. Це означає бути проактивними і проєктувати ЄС на глобальному рівні. Занадто довго ЄС був зосереджений на внутрішньому розвитку — на розширенні та внутрішніх питаннях, що було важливо, але ми нехтували своєю глобальною роллю. Європа завжди була глобальним гравцем, і вона повинна залишатися ним, якщо хоче досягти успіху.

Європа дуже приваблива — люди шукають тут кращого життя через нашу неперевершену систему соціального забезпечення та якість життя. Але ми не можемо сприймати це як належне. Ми повинні самі це захищати.

Залежність від США більше не може бути прийнятною. Вони повинні залишатися нашим найближчим партнером, а не опікуном

Президент Трамп у приватній розмові з європейськими лідерами визнав, що Путін не готовий завершити війну, але водночас відмовився від нових санкцій, пропонуючи натомість мирні переговори у Ватикані. Як ви оцінюєте таку позицію США?

Дональд Трамп — наївна людина, яка не розуміє, що відбувається. Його багато разів обманював Путін, а він навіть не усвідомлює цього. Він не може оцінити свої помилки, тому що просто не визнає їх. Не можна грати в покер з відкритими картами, а це саме те, що він робить, показуючи свою руку Росії, оголошуючи свої плани, відправляючи до Москви некваліфікованих людей, які не мають жодного досвіду.

Коли він каже європейським лідерам, що змусив Путіна приєднатися до переговорів з Україною, через тиждень після того, як ці переговори вже відбулися в Стамбулі, — це однаково, що сказати: «Я проспав три роки».

Це божевілля. Він не знає, що він робить, що він говорить світові або своїм союзникам

Європейські лідери тепер усвідомлюють, що вони мають клоуна за партнера. Я сподіваюся, що у них вистачить терпіння і інструментів, щоб спокійно і чітко пояснити Трампу, що він помиляється, що він робить все гірше, а не краще. І що росіяни з ним грають. Вони повинні дати йому зрозуміти, що Росія не зацікавлена в компромісі. На жаль, ми мусимо визнати, що нинішній президент США повністю розгублений і нічим не допомагає.

У Конгресі США представлено законопроєкт Sanctioning Russia Act, який передбачає 500% тариф на імпорт з країн, що купують російську нафту та розширення санкцій проти російського суверенного боргу. Чи може Конгрес, навіть за відсутності підтримки з боку адміністрації Трампа, самостійно просунути цю ініціативу?

Я був би радий, якби її вдалося реалізувати. Але дивлячись на те, як Дональд Трамп ставиться до американської демократії, я налаштований дуже песимістично. Він не дбає про Конгрес, Сенат чи суди — лише про себе і свою пропаганду.

Не має значення, що вирішить Конгрес. Якщо Трампу це не сподобається, він бойкотуватиме його так само, як ігнорує судові рішення і все інше, з чим він не згоден. Це все дуже ускладнює.

Одного дня він каже, що запровадить жорсткі санкції проти Росії, а наступного дня — навпаки. Так де ж ми знаходимося? З чим ми взагалі граємося? Нічого не зрозуміло.

Я вдячний американським законодавцям за цю ініціативу, але я обережний. Якщо вона не сподобається Трампу, він заблокує її без вагань. Я хотів би помилятися, але я не вірю, що він підтримає щось, що не слугує йому.

Виклики на шляху євроінтеграції України

‍У березні Угорщина погрожувала накласти вето на продовження санкцій ЄС проти Росії, що могло призвести до розмороження значних активів. Хоча компроміс було знайдено, Будапешт і надалі висловлює критичні зауваження не лише щодо санкцій, а й щодо розширення ЄС. Наскільки серйозним ризиком є позиція Угорщини для єдності Євросоюзу у контексті євроінтеграції України? Які можуть бути наслідки для самого процесу інтеграції?

Угорщина відіграє роль корисного ідіота в ЄС — «троянського коня» Володимира Путіна. Вони схиляють на свій бік і інших, з певним успіхом у Словаччині, уряд якої загубився в російській брехні. Поки Україна в центрі уваги, ситуація на Західних Балканах ще більш серйозна.

Угорщина голосно поширює нісенітниці про угорську меншину в Україні, але тихо підриває ЄС в інших місцях — особливо в Грузії та на Західних Балканах, де угорські дипломати активно експортують російську брехню

У Боснії і Герцеґовині Угорщина входить до складу сил EUFOR (Сили Європейського Союзу — військова місія під проводом ЄС у Боснії і Герцеґовині, завданням якої є підтримання миру і стабільності відповідно до Дейтонської угоди. — Авт.) і тісно співпрацює з лідерами Республіки Сербської, пов'язаними з Путіним. Вони відіграють огидну роль у блокуванні розширення ЄС, повторюючи російську пропаганду.

ЄС зрозумів, що має обходити Угорщину, але це створює небезпечні прецеденти. Формування «коаліції охочих» лише для того, щоб обійти Угорщину і Словаччину, може підірвати довіру до правил і цілісності ЄС.

Зрештою, угорці повинні обрати зміни. Ми можемо лише сподіватися, що наступні вибори принесуть новий уряд, а з ним і кардинально іншу позицію щодо України та регіону. До того часу ми повинні чекати і бути терплячими.

Європейський парламент активно підтримує євроінтеграцію України, зокрема через прискорення процесу вступу та відкриття переговорних кластерів. Як ви оцінюєте роль Європарламенту у цьому процесі та його вплив на рішення Ради ЄС?

Парламент є законодавчим органом, тому майже все в ЄС проходить через нього. Проте, він не відіграє вирішальної ролі в розширенні, хоча ми впливаємо на цей процес.

Наприклад, я входжу до Комітету у закордонних справах, і ми уважно стежимо за кожною країною, яка прагне вступити до ЄС. Парламент готує, голосує і публікує звіти про прогрес кожної країни — оцінює, наскільки вони відповідають критеріям вступу, і пропонує рекомендації.

Ми також можемо надсилати місії для безпосередньої взаємодії з національними партнерами, щоб обговорити реформи, необхідні для наближення до членства в ЄС. Але остаточне рішення про розширення не залежить від нас.

Ми лише підтримуємо і спрямовуємо. Більшість парламенту підтримує розширення, адже визнає, що більший ЄС — це сильніший ЄС. Наша роль полягає в тому, щоб співпрацювати з національними парламентами, не тиснути на них, а допомагати їм у проведенні необхідних реформ.

Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн зазначила, що Україна може приєднатися до ЄС до 2030 року, якщо реформи продовжуватимуться нинішніми темпами. Наскільки реалістичними ви вважаєте ці терміни для вступу України?

Я був би радий, але це багато в чому залежить від того, коли закінчиться війна. Це не означає, що Україна не повинна приєднатися до ЄС до закінчення війни — насправді, я вважаю, що вона заслуговує на особливий статус.

Я часто використовую приклад Пуерто-Ріко — не повноправний штат США, але особлива територія з певними правами та обов'язками. Ситуація України є унікальною. Жодна з інших країн-кандидатів — Молдова, Чорногорія, Албанія, чи Сербія — не перебувають у стані війни з 2014 року. Україна воює вже 11 років. Ми не можемо ставитися до неї як до звичайної країни.

Важливо ставити амбітні цілі — вони дають нам енергію. Але чи реалістичний 2030 рік? Чесно кажучи, ми навіть не знаємо, що принесе завтрашній день. Коли закінчиться війна? Як вона закінчиться? Чи дотримається Росія свого слова?

Ось чому я вважаю, що особливий статус міг би бути більш ефективним і навіть прискорити процес. З Україною поводяться так, ніби нічого не сталося, і це неправильно.

Гібридна війна та інформаційна безпека ЄС

‍У травні 2025 року Польща зіткнулася з безпрецедентною хвилею гібридних атак з боку Росії напередодні президентських виборів. Як ви вважаєте, чи достатньо ЄС готовий до складних інформаційних операцій РФ? Які кроки необхідно вжити для посилення інформаційної безпеки в Європі?

Європа не готова, зовсім не готова. А втім, деякі держави готові більше, ніж інші. Якщо ви подивитеся на країни Балтії та Скандинавії, то їхній підхід повністю відрізняється від центральноєвропейського. Це дивно, враховуючи нашу спільну історію. Країни Балтії були частиною Радянського Союзу. Чехословаччина була окупована, але не так довго. Проте Естонія, Латвія, Литва та Фінляндія зараз дуже ефективно протидіють гібридним загрозам. Тим часом такі країни, як Угорщина і Словаччина, повністю втратили орієнтири.

Їхні мізки промиті російською пропагандою

Польща, до її честі, голосно заявляє про проблему і хоче діяти. Але в Чеській Республіці чиновники виступають по телебаченню і кажуть, що дезінформації не існує — це найгірший з можливих підходів.

Нам пощастило, що бомби не падають на наші голови, але ми перебуваємо у стані інформаційної війни. І ми її програємо. У Брюсселі ніхто навіть не говорить про російську пропаганду. Це не є темою. Здається, позиція окремої країни залежить від історичного досвіду відносин з Росією.

Ми почали визнавати проблему лише тому, що Росія продовжує ескалацію. Вони підірвали склад боєприпасів у Чехії в 2014 році, і все, що ми зробили, це вислали кількох дипломатів. Російські чиновники досі вільно пересуваються Шенгенською зоною. Ніхто не може цьому перешкодити.

Відверто кажучи, нам бракує сміливості. Ми занадто довго не можемо визнати Росію ворогом. Вона не хоче бути нашим другом — вона хоче перемогти нас і перекроїти світ. Європа не готова, програє і не має скоординованої відповіді на гібридні загрози. Кожна країна сама по собі, і Росія користується цим хаосом.

Росія впливає на країни ЄС не лише через кібератаки чи фейки, а й через так звану «м’яку силу» — проросійські організації, медіа та навіть економічні зв’язки. Наскільки серйозною ви вважаєте цю загрозу? І що ЄС може зробити, щоб вчасно виявляти та зупиняти такий вплив?

Так, це серйозна загроза — і Європа все ще не може цього визнати. Ми повинні припинити переконувати себе, що Росія не може бути настільки поганою. Вона настільки погана. Ми повинні сприймати російську пропаганду за чисту монету — вони транслюють саме те, що думає і хоче Кремль.

Ми повинні реагувати на попередження наших власних служб безпеки. Наприклад, у Чеській Республіці наша розвідка вже давно заявляє, що володіння Росією численними об'єктами нерухомості становить загрозу. Проте, коли справа доходить до їхнього арешту, влада раптом заявляє, що це юридично неможливо. Цей страх перед Росією має припинитися. Так, у них є ядерна зброя, але їхня економіка зруйнована. Вони не в змозі виграти глобальний конфлікт.

Європа діє так, ніби у неї Стокгольмський синдром. Росія не може зрівнятися з нами ні економічно, ні стратегічно, і вони не настільки самогубці, щоб розпочати ядерну війну

Ми повинні визнати, що Росія є ворогом, і припинити легітимізувати людей, пов'язаних з нею. Немає жодної причини, чому, особливо в Центральній Європі, комуністи та проросійські популісти продовжують отримувати медіа-платформи. Це має припинитися.

Російська пропаганда має бути заборонена. Ми повинні бути жорсткими з усіма: особами, компаніями, установами, які допомагають Росії отримати вплив. Підкуп, маніпуляції, шпигунство — все це має бути відстежено і покарано. А ті, хто виступають проти Росії, мають бути голоснішими, чіткішими і невблаганними у поясненні реальності. Тому що ми все ще не в змозі розповісти людям, що насправді відбувається — і немає жодних виправдань тому, що робить Росія. Жодних.

Титульне фото: Associated Press/East News

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Переговори у Стамбулі стали черговим випробуванням для пошуку миру в Україні. Світ уважно стежить, чи зможуть дипломатичні зусилля врятувати від конфлікту європейський континент, або ж ключем до миру залишиться виключно військова міць України.

В ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry Велізар Шаламанов — колишній міністр оборони Болгарії (2014 р.) та директор з управління попитом в Агентстві НАТО з інформаційних технологій та кібербезпеки (2009-2017 рр.) — аналізує результати зустрічі у Стамбулі, коментує перспективи нових санкцій і оцінює роль західної військової допомоги у контексті тривалої боротьби за суверенітет України.

Процес переговорів

Марина Степаненко: Пане Шаламанов, у жовтні 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ №679/2022, яким увів у дію рішення РНБО про неможливість проведення переговорів із президентом Росії Володимиром Путіним. І хоча напряму він не забороняє можливість діалогу з іншими представниками російської влади — Київ довго відкидав таку можливість. На вашу думку, що могло вплинути на таку трансформацію позиції України?

Велізар Шаламанов: По-перше, відбулися очевидні зміни в Сполучених Штатах, і президент Зеленський визнає роль Америки і президента Трампа. Отже, він коригує свій підхід, виходячи з того, що пропонує американський лідер, а саме: зосередитися на припиненні бойових дій, вогню і на прямих переговорах з президентом Путіним. Це одна з причин. 

Друга, на мою думку, полягає в тому, що президент Зеленський зараз має повну підтримку об'єднаної Європи, що дає йому сильнішу позицію для того, щоб сісти за стіл переговорів з президентом Путіним. Значною мірою український президент зараз має можливість представляти європейську позицію — особливо з огляду на те, що самі європейські лідери не взаємодіють з очільником Кремля напряму.

Вони просто не можуть домовитися, хто з них має взяти на себе цю роль. Тож у цьому випадку на сцену виходить Зеленський

І по-третє, з'являється додаткова можливість більш серйозно залучити Туреччину і президента Ердогана. Туреччина, не займаючи чіткої позиції у цій війні, слугує своєрідним нейтральним майданчиком для зустрічей. Вона залишається надійним партнером України в Чорноморському регіоні, і це дає президенту Зеленському додаткову впевненість у тому, що зустріч з Путіним може відбутися саме в Туреччині, а не деінде.

Президент Зеленський наполягає на особистій зустрічі з Володимиром Путіним як на потенційно найбільш результативному форматі діалогу. З огляду на ваш досвід, які тут можуть бути переваги та ризики?

Перш за все, зрозуміло, що в російській системі рішення ухвалює лише президент Путін. Будь-яка домовленість, досягнута без його безпосередньої участі, може бути легко порушена — і навіть якщо він щось підтвердить, немає жодних гарантій, що це буде виконано. Але принаймні тоді не буде формального виправдання.

По-друге, цей крок посилає важливий сигнал. Не просто Україна відмовилася від переговорів з Путіним — Путін продемонстрував повну неповагу не лише до України як суверенної держави, а й до президента Зеленського особисто. Змусити його зустрітися віч-на-віч із Зеленським було б кроком до визнання суверенітету України і змінило б тон переговорів.

Не менш важливим є меседж Європи: переговори можуть бути ефективними лише за умови припинення вогню. Тут Зеленський ризикує, погоджуючись зустрітися з Путіним до припинення вогню, але з метою зробити це першим пунктом обговорення. Тільки після цього можуть бути зроблені інші кроки.

І, звичайно, є критично важливе гуманітарне питання обміну всіх військовополонених, адже йдеться про людей.

Підтримка союзників

Президент Франції Еммануель Макрон після візиту до Києва заявив, що, поки вступ України до НАТО залишається недосяжним, Європа має запропонувати інші гарантії безпеки — зокрема, розміщення військ союзників у стратегічних точках на території України, подалі від лінії фронту. Як ви оцінюєте цю ініціативу?

Це вже переходить у практичні кроки — керівники оборонних відомств Франції та Великої Британії відвідали Україну, щоб оцінити ситуацію на місці. Існує коаліція охочих, і хоча деталі не можуть бути розголошені публічно, ключовий меседж полягає в тому, що це розгортання не є предметом переговорів з Росією. Це питання виключно між Україною та коаліцією.

Якщо Україна просить про таке розгортання в обмін на гарантії безпеки, то тільки коаліція і Київ мають визначити умови

Це також чіткий сигнал для США: хоча їхня участь залишається важливою, вони не будуть на самоті. Європа готова взяти на себе відповідальність — особливо за все, що виходить за межі унікальних можливостей США, наприклад, космічних активів. Коли йдеться про війська і фінансову підтримку, європейські країни і глобальні партнери, зокрема й Австралія, готові зробити свій внесок.

Європейські лідери говорять про запровадження нових жорстких санкцій проти Росії — зокрема в енергетичному секторі — у разі провалу мирного процесу. Чи не час уже перейти від умовних «санкцій у відповідь» до системного економічного наступу на РФ: повне ембарго, блокування залишків активів, вторинні санкції для Китаю, Індії, Туреччини? Що, на вашу думку, стримує Європу?

Я думаю, що санкції є частиною мови, яка використовується і як стримуючий фактор для запобігання подальшій ескалації війни, і як інструмент деескалації у сферах, які безпосередньо не пов'язані з військовими діями, але все ж впливають на здатність Росії продовжувати свою агресію.

Попри проведені переговори, прогресу у припиненні терористичних атак Росії на українські міста не досягнуто, тому я вважаю, що нас очікуватиме поступове посилення санкцій

Наразі європейські країни мають сильнішу позицію, щоб просити Сполучені Штати і, зокрема, президента Трампа, впроваджувати санкції і з американського боку, оскільки ЄС вже багато зробив у цьому напрямку. Має бути єдиний підхід. Зрештою, ми наближаємося до саміту НАТО в Гаазі, і зрозуміло, що однією з центральних тем буде підтримка України. Вона включає в себе не лише військову допомогу, але й економічні санкції, адже це зустріч глав держав, а не лише військових чи зовнішньополітичних чиновників.

Чимало українських та західних аналітиків неодноразово наголошували: ключ до справжнього миру — не дипломатія, а посилення Збройних сил України. На вашу думку, чи відповідає нинішня військова допомога від союзників цій логіці?

Ми бачимо — і хорошим прикладом є нещодавній виступ колишнього головнокомандувача генерала Залужного в Лондоні — що це вже двосторонній процес. Західні союзники підтримують Україну, але вони також вчаться в України тактиці, технологіям і оперативному мистецтву.

Отже, на цій новій фазі взаємної підтримки і співпраці, я вважаю, ми побачимо ще сильнішу підтримку з боку Заходу

Це посилить тиск на Росію — економічно через західні санкції, технологічно через посилення підтримки України, а також через процес засвоєння уроків, який допоможе західним країнам підвищити якість своєї допомоги. У цій спіралі Росія втрачатиме позиції з кожним днем.

Так, цей процес можна прискорити, але ми не повинні розглядати його як суто військову діяльність. Він тісно пов'язаний з дипломатією та економічним розвитком. Такий комплексний підхід надсилає Росії чіткий сигнал: вони не зможуть перемогти у цій війні і їм потрібно змінити свій курс.

Як колишній міністр оборони Болгарії та високопосадовець НАТО ви знаєте, як ухвалюються стратегічні рішення. Що сьогодні заважає перетворити оборонну допомогу Україні на наступальну перевагу?

Це дуже складне питання, тому що НАТО будувався як оборонний альянс. Він ніколи не був призначений для наступу або застосування сили без того, щоб на нього не напали. Це серйозний виклик.

Ось чому була створена коаліція охочих — для подолання цієї фундаментальної перешкоди. З іншого боку, підтримка країн вільного світу допомагає Україні зрозуміти загрози і підготуватися до них. Ми розвиваємо потенціал, який слугує стримуючим фактором для Росії, в тому числі в ядерній сфері. Заяви Великої Британії та Франції демонструють новий підхід до ядерного стримування.

Але найбільший виклик полягає в тому, що за останні 10 чи 11 років, особливо з 2014-го року, Росія побудувала високоефективні інформаційно-психологічні операції проти наших суспільств і процесів прийняття рішень. Це створює реальні труднощі зараз.

Одним із важливих кроків є тісна співпраця з Україною для посилення інформаційної стійкості та стійкості процесів ухвалення рішень — розуміння вразливості демократії для забезпечення чітких, швидких рішень на підтримку України.

Європа на роздоріжжі: політичні, регіональні та кіберзагрози

18 травня у Румунії відбулись президентські вибори, де у другому турі зустрілись прозахідний та проросійський кандидати. За офіційними результатами, Нікушор Дан перемагає. Вибори також відбулися й у Польщі. Перемогу, згідно екзитполів, у першому турі здобув Рафал Тшасковський, чинний мер Варшави та представник «Громадянської коаліції» (KO). Його опонентом у другому турі буде Кароль Навроцький від партії «Право і справедливість» (PiS), який критикує політику ЄС та скептично налаштований на євроінтеграцію України. Ми зараз спостерігаємо тенденцію з посилення популярності ультраправих та антиєвропейських політиків у країнах Євросоюзу. Чи можливо цьому протидіяти?

Я думаю, що це одне з найважливіших випробувань для Європи і демократії. Окрім гарячої війни в Україні, це ще одне ключове поле битви, де ми повинні показати, що можемо протистояти російській агресії. Це не лише військова, але й інформаційна, психологічна та політична агресія по всій Європі, а також, ймовірно, і в США. Так що так, ви абсолютно праві. Я сподіваюся, що європейські громадяни та лідери ставляться до цього дуже серйозно.

Якщо ми зможемо запобігти приходу до влади націоналістичних, антизахідних, проросійських лідерів у Східній Європі, це стане чітким сигналом для президента Путіна, що він програє

Тому що це не просто війна проти України — це війна проти Заходу, особливо проти Східної Європи, з метою перекреслити все, що було досягнуто до 1997 року, як Путін відкрито заявив у своєму листі до НАТО в грудні 2021 року.

Чому ультраправі сили набувають серйозної підтримки серед громадян всередині європейський країн саме зараз? 

По-перше, ми повинні чесно визнати, що Східна Європа має певні вразливі місця. Ми повинні визнати їх і зосередитися на наших сильних сторонах — боротьбі з корупцією, слабкою комунікацією, політичним егоїзмом і надмірним покладанням на ЄС, НАТО чи США замість того, щоб самим брати на себе відповідальність за ухвалення складних рішень.

Сподіваємося, що ми зможемо вирішити ці проблеми до того, як ми зіткнемося з тим, з чим зіткнулася Україна — фізичним нападом російських військ. Відверто кажучи, Україні також бракувало рішучості перед виборами Зеленського і вторгненням у 2022-му році. Корупція та російський вплив були широко розповсюджені, що робило країну нездатною протистояти зростаючому тиску. Але ситуація виявилася не такою слабкою, як вважав Путін, і його прорахунок обернувся проти нього.

Тепер, як члени ЄС і НАТО, ми, країни Східної Європи, повинні вчитися на досвіді України. Як і Україна після лютого 2022 року, ми повинні вжити рішучих заходів, щоб запобігти подальшим російським маніпуляціям і пропаганді, особливо через підтримку націоналістичних сил.

Одна справа, коли ці групи існують на маргінесі, і зовсім інша, коли вони отримують реальну владу

Росія активно нарощує військову присутність на кордоні з Фінляндією, включаючи будівництво нових інфраструктурних об'єктів і розміщення великої кількості військових на важливих стратегічних точках. Це спроба випробувати реакцію НАТО на нові виклики, зокрема на можливість застосування статті №5? Як ви оцінюєте шанси на таку ескалацію?

Ми не можемо ігнорувати такий сценарій. Саме тому Фінляндія, країни Балтії та Польща попросили внести зміни до Оттавської конвенції про протипіхотні міни. Вони активно використовують цей вид оборонної зброї, щоб зменшити ризик масованого вторгнення, одночасно відновлюючи свій звичайний військовий потенціал.

Це серйозна загроза, з якою необхідно боротися як на національному рівні, так і на рівні НАТО і ЄС. Проте ці зміни потребують часу — в тому числі для відбудови оборонної промисловості, прискорення виробництва і забезпечення ефективних закупівель. Водночас, як підкреслив генерал Залужний, ми повинні розуміти нову природу війни і бути готовими до загроз з боку безпілотників, інтегрованих розвідувальних систем і високоточних ударів.

Існує довгий перелік викликів, але Європа має і волю, і можливості для їхнього вирішення. Найважливішим елементом є вивчення досвіду України. Це створює справді взаємну підтримку: ми надаємо Україні те, що їй потрібно зараз, водночас використовуючи її уроки для підготовки до загроз, з якими ми можемо зіткнутися через три-п'ять років. Мета полягає в тому, щоб не допустити, щоб нас застали зненацька, як це сталося з Україною.

Пане Шаламанов, Чорноморський регіон залишається вразливим до гібридних загроз з боку Росії — від військових провокацій до кібератак та дезінформації. Болгарія як країна НАТО перебуває на передовій цієї боротьби. Як ви оцінюєте поточну безпекову ситуацію в регіоні? Чи достатньо НАТО та ЄС роблять для зміцнення обороноздатності Чорноморських країн?

Це критично важливе питання, оскільки НАТО і ЄС можуть зробити лише стільки, скільки країни регіону готові зробити самі і попросити у союзників. Україна це добре знає — першою лінією оборони є національні зусилля. Жодна зовнішня допомога не може замінити цю відповідальність. Болгарія і Румунія повинні зробити набагато більше для власної оборони, перш ніж офіційно просити про подальшу підтримку з боку ЄС і НАТО.

У нашому регіоні Туреччина відіграє унікальну роль. Це військово спроможний союзник НАТО, але не член ЄС. Між Туреччиною та ЄС існує напруженість у питаннях оборонної промисловості та закупівель. Зараз, коли Україна практично включена в оборонно-промислову співпрацю з ЄС, настав час встановити аналогічні, збалансовані відносини з Туреччиною.

Зміцнення оборони в Чорноморському регіоні неможливе без Києва та Анкари

Покладатися лише на власне виробництво та відкладені закупівлі у США та Західній Європі — іноді на п'ять і більше років — є неприйнятним з огляду на загрозу, що насувається з боку Росії. В умовах зміни зобов'язань США в Європі, особливо в Південно-Східній Європі, Болгарія і Румунія повинні тісно співпрацювати з Україною і Туреччиною для зміцнення потенціалу стримування і оборони за допомогою скоординованих планів НАТО і ЄС.

Нещодавно в Іспанії відбувся масштабний збій в енергосистемі, який, ймовірно, був спричинений кібератакою. ЄС продовжує посилювати санкції проти кібератак та впроваджує нові ініціативи, такі як база даних вразливостей. Як ви оцінюєте ефективність цих заходів? Чи готова Європа до зростаючих кіберзагроз, особливо в контексті війни в Україні?

ЄС повинен інтегрувати цивільну кібербезпеку та інформаційну стійкість з військовим плануванням, щоб ефективно протистояти російським атакам.

Гібридна війна Росії централізована і керується ГРУ, в той час як 20-30 європейських країн ведуть її окремо, розділяючи цивільні і військові зусилля, що дає Росії перевагу. Нам потрібна тісніша співпраця між цивільними та військовими кібер- та інформаційними можливостями на рівні ЄС і НАТО, із залученням цінного досвіду України.

Ця загроза реальна і може неодноразово нас здивувати. Потрібні серйозні, комплексні заходи — об'єднання військових і цивільних зусиль, співпраця НАТО і ЄС, залучення України і регіональна координація, адже атаки на одну країну впливають і на інших.

Титульне фото: Bartlomiej Magierowski/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

У ніч на 11 травня російський президент несподівано заявив про готовність до прямих переговорів, «у Стамбулі — там, де вони були перервані у 2022 році». Три роки тому Росія фактично вимагала капітуляції України: скорочення української армії, відмову від вступу в НАТО, зняття міжнародних санкцій проти Росії та надання російській мові в Україні офіційного статусу. Відтоді у Кремлі не змінювали свої вимоги, натомість додавали інші пункти. Зокрема, серед умов до тимчасового припинення вогню у Москві називали виведення українських військ з території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, причому навіть з тих районів, які контролює Україна. 

Заява Путіна про відновлення переговорів з Україною з’явилась після спільного заклику  України, Німеччини, Франції, Великої Британії та Польщі до 30-денного перемир’я, яке мало б початися 12 травня. Президент Франції і німецький канцлер під час візиту до Києва 10 травня попередили, що Європейський Союз разом із США запровадять нові санкції проти Росії, якщо вона не піде на припинення вогню без попередніх умов. 

У Москві відповіли, що це питання можна винести на переговори у Стамбулі. На цьому етапі підключився президент США, який публічно закликав українську владу пристати на пропозицію діалогу. Зеленський прийняв цей пас і заявив, що готовий до особистої зустрічі з російським президентом. Трамп також не виключив, що приєднається до переговорів в Туреччині, якщо туди приїде Путін. А втім, зрештою, ані американський, ані російський очільники в Туреччину не поїхали. Трамп при цьому заявив, що в мирних перемовах по Україні не буде зрушень, допоки він особисто не побачиться з Путіним. Чому Путін не поїхав на перемови з Зеленським? Чи є шанс у дипломатичного треку? Як в осяжному майбутньому досягти припинення вогню? Чи посилять ЄС і США санкції проти Москви? 

Дипломатичний трек

Стамбульські переговори — це початок дуже довгого шляху, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:

— Це повернення до ранніх фаз війни, під час яких переговори велися в той час, коли тривали бойові дії.

Отже, якщо і є позитивний знак, то це те, що відкриті переговори відновилися, хоча рушійна сила — погрози США припинити підтримку — стримує будь-який оптимізм

Судячи із заяв, зроблених Путіним і його оточенням, він не зацікавлений у припиненні війни, якщо тільки це не буде зроблено на його максималістських умовах, наголошує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол.  

Якщо розглядати ситуацію в широкому контексті, то мирний трек вже розпочатий. Це низка попередніх зустрічей в Саудівській Аравії, ініціативи Трампа, повністю перезавантажена комунікація, до речі, і з українського боку також в напрямі пошуків варіантів завершення російської війни. Так вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

 — Ідея продовжити перемови у Стамбулі належить росіянам. Вони хочуть таким чином проілюструвати певну послідовність — так як саме у Стамбулі у 2022-му році був започаткований формат перемовин, вони хочуть його продовжити і використати попередні вимоги у своїх цілях.

Володимир Путін не скористався можливістю почати мирні переговори, яку надав Володимир Зеленський, заявив генеральний секретар НАТО Марк Рютте на полях неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн Альянсу в Анталії. З його слів, Зеленський виявив готовність сісти за стіл переговорів і після припинення вогню також говорити про мирну угоду: «Тож Україна явно готова грати за правилами. Але м’яч зараз на боці Росії».

Чому Путін відмовився від переговорів з Зеленським 

У Києва і Москви зараз є певна тактична можливість подивитись, як взаємодіють делегації, і чи зможуть вони досягти прогресу на нижчому рівні, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. Водночас він не виключає, що переговори завершаться домовленістю про припинення вогню, а це може створити підґрунтя для зустрічі Зеленського, Путіна і Трампа. Однак в найближчій перспективі цілком імовірна і цілком відповідає російській практиці тактика затягування:

— Я сумніваюся, що Трамп буде схильний до запровадження нових санкцій на практиці. Однак повідомлення європейцям про те, що без скасування санкцій не буде жодних переговорів, є ймовірною російською стратегією. Я думаю, що є реальний шанс, що Москва хоче долучитись до дипломатичного шляху, але вона, звісно, намагатиметься отримати максимум виконання своїх вимог від кожного учасника, перш ніж поступитись бодай одним сантиметром.

Росіян цікавить безпосередньо трек російсько-американських відносин. Вони бояться втратити нове вікно можливостей, яке, як вони вважають, відкрилось після обрання Трампа президентом, наголошує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс. У Москві не хочуть втратити відновлену комунікацію безпосередньо між американцями і росіянами, і, власне, між Путіним і Трампом:

— Це ключовий фактор, який стримує їх від більш радикальних кроків щодо неучасті у тих чи інших мирних ініціативах.  Друге, це санкції. Росіяни намагаються у такий спосіб отримати певні гарантії, що у випадку, якщо знайдуться спільні точки дотику, санкції будуть зняті. Це два фактора, які їх турбують.

Можуть вони це вирішити за допомогою дипломатії чи ні? Ми бачимо, що їхня дипломатія — це насамперед агресивна війна

Переговори в Стамбулі: позиції й очікування

Ми часто уявляємо це так: двоє зустрічаються, говорять і знаходять компроміс. Але це хибна перспектива у випадку Росії, вважає експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Ми маємо чітко сказати: одна країна напала на іншу. І наша позиція як Німеччини полягає в тому, що агресивна війна не повинна приносити вигоди. Ілюзія, що Україна має віддати частину своєї території, щоб Путін нарешті заспокоївся, — це помилка. Україна повинна за нашої підтримки відстоювати свою переговорну позицію.

Йдеться не лише про мир зараз, а й про те, щоб Путін не напав знову через кілька місяців чи років

Російська делегація, очолювана помічником російського президента Володимиром Мединським, прибула в Стамбул вранці 15 травня. Саме він очолював переговорну групу росіян і 2022 року. Російська сторона готова до відновлення переговорного процесу, готова до можливих компромісів та їхнього обговорення, наводять слова Мединського російські медіа. Водночас він заявив, що перед цим необхідно «усунути базові першопричини конфлікту».

Український президент тим часом понад три години в Анкарі спілкувався з турецьким колегою Реджепом Ердоганом. Поки тривала їхня зустріч до останнього було незрозуміло, чи відбудуться хоча б якісь переговори у Стамбулі. Зрештою Зеленський на пресконференції заявив, що з поваги до президентів Трампа і Ердогана, вирішив відправити делегацію в Стамбул. Її очолив міністр оборони Умєров. Зеленський наголосив, що головне питання, яке піднімає Україна, — припинення вогню. Водночас український президент сумнівається, що Росія на це погодиться.   

Пропозиція 30-ти денного перемир'я — це українська позиція, скоординована з європейськими партнерами і безпосередньо з адміністрацією Трампа, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

— Це підсилює, звісно, аргумент про необхідність припинення вогню і саму українську пропозицію. Дійсно, росіяни навряд чи готові відразу погодитись. Чому? Тому що в їхній логіці затягнути процес, тим самим підсилюючи дії на фронті і виторговуючи для себе кращі умови на майбутні перемовини.

Український підхід цілком правильний, але, на жаль, Росія не зацікавлена в такому перемир'ї, погоджується старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: «Росія готується до літнього наступу і вона не відчуває тиску».

Володимир Путін хоче захопити все що зможе, він спробує забрати будь-яку територію аж до околиць Києва, цитує CNN неназваного американського посадовця. Росіяни накопичують сили, і літня наступальна кампанія фактично вже почалася, заявив в ефірі телемарафону речник ОТУ «Харків» Павло Шамшин.

За певних умов 30-денне перемир'я можливе, якщо, звісно, Росія його дотримуватиметься, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. А втім, його вкрай складно проконтролювати:   

— Це означатиме, що не буде жодних ударів безпілотників, жодної випущеної ракети і так далі.

Досягти всеосяжного припинення вогню на такій великій території дуже складно, адже достатньо одному підрозділу не отримати наказ або не підкоритися йому, щоб змарнувати всі зусилля

Посилення санкцій проти Росії: реальне чи ні

Якщо Росія не покаже реальної готовності до завершення війни, то Україна проситиме США, Євросоюз та країни Глобального Півдня ввести жорсткі санкції, заявив в Анкарі Володимир Зеленський. З його слів, усі сторони повинні демонструвати готовність до перемовин. Перший крок — це припинення вогню, і якщо це залежить від прямих переговорів лідерів — я тут, — сказав український президент. Путін явно хоче зустрітися з Трампом до того, як зустрінеться із Зеленським. Крім того, очільник Кремля вміє грати з главою Білого дому, зауважує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: 

— Очевидне захоплення Трампа Путіним досі було перешкодою для серйозних кроків Вашингтона. Путін, ймовірно, здогадується, що, незважаючи на його відсутність у Стамбулі, Трамп знайде спосіб заявити, що росіяни ведуть переговори, і Україна повинна зробити те ж саме, а це означає, що загроза санкцій, швидше за все, залишиться лише загрозою. Але хто знає, що буде насправді, Трамп часто буває непередбачуваним.  

Путін хоче вести переговори, висуваючи максималістські вимоги і водночас без припинення вогню. Це, звісно, зручно для нього. Його потрібно змусити змінити позицію — за допомогою санкцій, зниження цін на енергоносії, постачання зброї та боєприпасів Україні, аналізує експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Переговори мають підкріплюватися силою. Те, що Німеччина, Франція, Велика Британія та Польща готові посилити санкції, якщо Путін не погодиться на припинення вогню, — це правильний сигнал. На європейців покладено дуже велику роль — яку вони досі ще не взяли на себе. Європа переважно покладалася на Сполучені Штати Америки. Але так більше не можна. Усі мають усвідомити: якщо почнеться справжній мирний процес, то питання забезпечення припинення вогню та довгострокової безпеки України — насамперед завдання для Європи.

Якщо провідні європейські країни виступатимуть єдиним фронтом — це буде корисним першим кроком

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Від рідкоземельних металів до винищувачів F-16 — новий етап партнерства між Україною та США все чіткіше набуває геостратегічного характеру. Нещодавно Київ підписав із Вашингтоном двосторонню угоду про спільний видобуток корисних копалин. Хоча багато її пунктів залишаються рамковими, вона вже стала потужним сигналом — і союзникам, і супротивнику.

Але чи достатньо цього, щоб змінити хід війни? В ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry це питання аналізує генерал-майор армії США у відставці Гордон Б. «Скіп» Девіс-молодший, який обіймав посаду заступника помічника Генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій, а нині — старший науковий співробітник Програми трансатлантичної оборони та безпеки Центру аналізу європейської політики (CEPA).

Ресурси замість безпекових гарантій?

Марина Степаненко: Через дев'ять місяців після того, як президент Зеленський вперше запропонував партнерство зі Сполученими Штатами для інвестування в українські рідкоземельні корисні копалини — угода нарешті укладена. А втім, вона не містить прямих безпекових гарантій. Чи, на вашу думку, така «економічна прив’язка» здатна реально вплинути на довгострокову безпеку України, зважаючи на те, що США тепер мають економічну зацікавленість у її стабільності?

Гордон Девіс: Той факт, що США мають економічний інтерес в Україні, безпосередньо запропонований і схвалений президентом Трампом, є чистим плюсом для України. Хоча відсутність гарантій безпеки залишається критичною прогалиною, особисте просування Трампом цієї угоди працює на користь України. Він не хоче, щоб його вважали таким, що програв у підтримці України, і тепер, маючи економічні інтереси США, він, швидше за все, залишиться залученим.

Трамп розглядає цю угоду як майбутній спосіб віддячити американському уряду та платникам податків за їхню підтримку України протягом останніх трьох років

На даному етапі угода має більше дипломатичну та політичну вагу, ніж економічну, оскільки розробка ресурсів займе певний час — особливо на тлі війни, що триває і перешкоджає геологічним дослідженням та видобутку корисних копалин. Однак це крок уперед, і, ймовірно, за меншу ціну для України, ніж очікувалося спочатку. Адміністрація Зеленського заслуговує на похвалу за те, що домовилася про вигідні умови і заручилася якщо не військовою чи економічною, то принаймні політичною гарантією з боку США.

Генерале Девісе, як можна трактувати створення Спільного фонду реконструкції в рамках угоди про надра? 

Наразі — це більше політичний інструмент, оскільки, ймовірно, знадобиться значний проміжок часу, перш ніж можна буде реально відчути переваги спільної розробки українських надр. Проте позитивним моментом є те, що цей елемент є частиною ширшого плану — особливо в тих моментах, на яких наполягав президент Зеленський. Він хотів не просто допомоги у відновленні, а чітких зобов'язань з боку США, і ця угода відображає це.

Вона також слугує стимулом для американського бізнесу долучатися до зусиль з відновлення України. В ідеалі, це заохочувало б американські інвестиції навіть під час війни, допомагаючи відродити приватний сектор України, який зазнав величезних збитків. Це, в свою чергу, могло б допомогти виробляти матеріали та ресурси, необхідні Збройним силам України для продовження оборони, а також закласти основу для більш широкого економічного розвитку, коли умови дозволять стабільніші, довгостроковіші інвестиції.

Україна продемонструвала неабияку життєздатність та інноваційність, що вже привернуло увагу американських компаній та потенційних інвесторів. Ця енергія є ключовим активом, і ця ініціатива може стати шляхом до її спрямування на післявоєнне відновлення та зростання.

‍Хоча це не пов'язано безпосередньо з підписанням угоди, та через кілька днів після цього Державний департамент схвалив можливий новий продаж Україні пакету з навчання, підтримки та супутнього обладнання для винищувачів F-16 на суму близько 310,5 млн доларів. Це, звичайно, не грантова допомога, але готовність схвалити великі, резонансні продажі озброєнь. Як ви оцінюєте такий крок з боку Вашингтона? 

Два нещодавні оголошення — одне на 300 мільйонів доларів, пов'язане з винищувачами F-16, і інше, яке, стосувалося переважно засобів протиповітряної оборони, — є важливими, оскільки вперше адміністрація Трампа схвалила продаж критично необхідної військової підтримки для України. Це значуща подія. Вона відповідає заявленому адміністрацією принципу, що нічого не дається безкоштовно, але допомога буде надана, якщо Україна продемонструє готовність до миру або врегулювання конфлікту шляхом переговорів.

Україна продемонструвала таку готовність. І пакет з навчання та підтримки F-16 може бути досить ефективним у багатьох аспектах. Досі певні ключові технології, такі як Link-16 (вона працює як потужний «модем», який дозволяє обмінюватися зашифрованою інформацією між бойовим літаком, допоміжними платформами, наприклад, іншими F-16, наземними радарами, навіть наземними системами ППО і базами в режимі реального часу. — Авт.), не надавалися через побоювання, що українські F-16 можуть потрапити до рук Росії, наприклад, якщо один з них буде збитий у тилу ворога. Але цього не сталося. Українські Військово-повітряні сили виконали виняткову роботу, зберігши свої активи і ефективно використовуючи їх на полі бою.

Цей пакет підтримки можна розглядати як своєрідну винагороду за таку дисципліну і оперативний успіх

Загалом, це дуже позитивний крок. Він може посилити можливості за допомогою таких систем, як LINK-16 або більш досконалих радарів, покращуючи захоплення і відстеження цілей. Це зробить F-16 ще ефективнішими в бою — кращими в протидії ракетам і безпілотникам і сильнішими в забезпеченні ближньої повітряної підтримки українських сухопутних військ.

Отже, це хороша угода на всіх фронтах і, ймовірно, матиме реальний вплив. Виміряти цей вплив може бути складно, якщо українські ВПС або уряд не поділяться детальними результатами цієї підтримки, але ми можемо сподіватися, що вона також прискорить підготовку пілотів і збільшить кількість боєздатних екіпажів, що дозволить більшій кількості F-16 піднятися в небо.

Перемир’я та шлях до миру

Лише у перші 12 годин так званого перемир’я на честь «параду», яке РФ сама запропонувала, росіяни здійснили 734 порушення режиму припинення вогню та 63 штурмові операції. Чи можна взагалі говорити про перемир’я, коли агресор поводиться так відверто недобросовісно?

Гадаю, ви добре підсумували: ні, не можемо. І я не вірю, що Захід зараз може щось зробити, щоб підштовхнути Росію до миру.

Поки Путін і його військові не визнають, що немає реальних шансів досягти своїх більш широких цілей, наприклад, захопити всі самопроголошені республіки або так звані анексовані області — вони не зупиняться

Але шанси Росії досягти катастрофічного успіху невеликі. Їхні територіальні здобутки зупинилися, втрати продовжують зростати, а втрати основних платформ — літаків, кораблів, — такі, що вони не зможуть замінити їх за рік чи два, навіть у найкращому випадку.

Зрештою, що може змінити ситуацію, так це зростаючий опір російської громадськості — чи то проти призову, чи то проти продовження війни взагалі. Саме тут може виникнути реальний тиск. А втім, поки що ця стратегія не працює.

Водночас підтримка Заходу не зникає. Насправді, нещодавні кроки — такі як угода щодо рідкоземельних мінералів та зростаюче визнання в адміністрації Трампа відмови Росії йти на компроміс — зміцнюють позицію України. Про це говорили і президент, і віцепрезидент. Але що стосується того, коли Росія може нарешті вирішити шукати миру або прийняти якісь умови — цього ніхто не може передбачити.

Напередодні так званого «перемир'я», на яке Україна не погодилася, Київ провів одну з наймасштабніших операцій проти Росії, вивівши з ладу роботу основних цивільних аеропортів в Москві та завдавши ударів по військових аеродромах і виробничих об'єктах. У відповідь Росія атакувала цивільну інфраструктуру в українських містах — будинках, де живуть звичайні люди. Як ви вважаєте, чого Москва намагається досягти такими ударами?

Єдине пояснення, яке я бачу, полягає в тому, що Росія вважає, що продовження атак на цивільне населення та інфраструктуру підірве громадську підтримку війни в Україні. Але поки що ми бачимо дивовижну стійкість і своєрідну вперту рішучість українців. Вони розуміють, що буде поставлено на карту, якщо вони піддадуться російським вимогам, отож моральний дух залишається сильним протягом трьох років.

Україна має вразливі місця, але моральний дух — не одне з них

Рішучість українців зберігатиметься доти, доки триватиме зовнішня підтримка і вони матимуть належне оборонне обладнання для захисту своєї лінії фронту і країни в цілому. Реальними слабкими місцями є стабільність фінансової та військової допомоги і, дедалі частіше, людські ресурси. Останнє зараз може бути навіть важливішим, ніж зовнішня підтримка. 

А втім, я очікую продовження тупикової ситуації або незначних успіхів Росії, але не прориву. Це війна на виснаження, в якій Україна покладається на підтримку Заходу, а Росія — на допомогу Ірану, Північної Кореї та негласну технічну підтримку Китаю.

Західна підтримка не зникає. Лідери ЄС і НАТО продемонстрували сильну прихильність до України, і це, ймовірно, збережеться протягом цього року — очікується, що більше підтримки буде надано під час засідань Ради ЄС і саміту НАТО. Зростаюче внутрішнє виробництво в Україні, особливо безпілотників, допомагає їй залишатися в боротьбі. Я лише сподіваюсь, що її збройні сили зможуть зберегти людські ресурси і силу волі, необхідні для подальшої оборони.

Генерале Девіс, ви згадали про вимоги РФ. На Мюнхенській зустрічі лідерів у Вашингтоні віцепрезидент США Джей Ді Венс заявив, що Росія вимагає забагато у переговорах про закінчення війни проти України. Як далі, на вашу думку, має розвиватися дипломатична та військова тактика України та її партнерів на цьому тлі? 

Так, я вважаю, що політичні зусилля президента Зеленського, спрямовані на збереження міжнародної підтримки — і, відверто кажучи, на демонстрацію справжньої готовності розглянути питання про припинення вогню та переговори — це саме той підхід, який є правильним. Звичайно, Україна повинна тримати свої можливості відкритими, і цю стратегію слід продовжувати. Що стосується Росії, то вона стрімко втрачає невелике вікно, яке колись мала для того, щоб заручитися підтримкою адміністрації Трампа щодо врегулювання шляхом переговорів.

Якщо Росія зірве прагнення Трампа до миру, він лише поглибить свою підтримку України і відмовиться від будь-яких спроб підштовхнути обидві сторони до переговорів

Можливо, Путін припускає, що після припинення вогню рішучість Заходу зруйнується, американська допомога зменшиться, і він зможе відновити територіальні захоплення, починаючи з чотирьох областей, на які він претендує. Наразі вимоги Путіна залишаються максималістськими: зміна режиму в Києві, повна демілітаризація України та постійна заборона на членство в ЄС і НАТО. Ці умови, ймовірно, є його абсолютною верхньою межею — він прагне, як мінімум, отримати Крим плюс чотири анексовані області і якусь розпливчасту обіцянку, що Україна залишиться поза західними інституціями протягом певного періоду. Проте він не розкрив ці карти відкрито.

Суть в тому, що Путін змарнував свій шанс забезпечити врегулювання, яке б принесло користь Росії та її громадянам. Отож, я не думаю, що Україна повинна погодитися на щось менше, окрім припинення вогню і розведення сил вздовж нинішніх ліній зіткнення.

На початку травня Bild опублікував статтю під назвою «Коли війна закінчиться, у Путіна виникне проблема — він блокує мирну угоду?». У цьому матеріалі стверджується, що Росія відмовляється від переговорів, тому що припинення війни може обернутися катастрофою для Кремля. Наскільки обґрунтовані ці твердження?

Путін робить величезні ставки в цій війні — і він сам їх підвищує за допомогою невпинної пропаганди. Він втовкмачив російській громадськості ідею, що ця «операція» має життєво важливе значення, а НАТО і Україна є смертельними загрозами. Тож якщо він колись зрозуміє, що програє, не сподівайтеся на поразку — він просто «розкрутить» її по-новому, закрутивши коліщатка своєї інформаційної машини в бік нового наративу.

Він вже робив це раніше: коли наступ на Київ сповільнився, він притлумив розмови про захоплення міста, змусив замовкнути критично налаштованих блогерів, покарав генералів, а потім розгорнув абсолютно нову стратегічну сюжетну лінію з іншими цілями.

Втрати миттєво стають перемогами у грі Путіна — він переосмислює будь-яку невдачу як тріумф

Справжнє питання полягає в тому, коли він визнає, що не може отримати більше території, багатства чи ресурсів, не зруйнувавши російську економіку назавжди? Тоді він може «вийти з гри і оголосити про успіх». Але цей переломний момент повністю в його руках — і ніхто не знає, коли він вирішить змінити сценарій.

Європейська безпека в нових геополітичних реаліях

У травні Франція та Німеччина оголосили про створення спільної Ради безпеки для посилення оборонної співпраці на тлі зростаючих загроз з боку Росії та невизначеності щодо політики США. Які ключові завдання стоятимуть перед цією Радою, і наскільки вона здатна підвищити колективну безпеку Європи?

Будь-які багатосторонні зусилля, спрямовані на зміцнення колективної оборони та стримування агресії, вітаються. Кілька ініціатив на різних рівнях спрямовані на посилення підтримки України, як, наприклад, запропоновані Великою Британією, Францією і Німеччиною миротворчі сили, що об'єднують дві ядерні держави і найбільші економіки Європи.

Наскільки широко інші союзники по НАТО підтримають такі заходи, ще належить з'ясувати. Тим не менш, обнадіює те, що декларації Ради ЄС, збільшення витрат на оборону, навчання з підвищення боєготовності і нарощування виробництва перегукуються з пріоритетами НАТО і посилюють підтримку України.

‍Європейська комісія в березні представила план ReArm Europe, який передбачає значне збільшення оборонних витрат та спільні інвестиції в оборонну промисловість. Яким чином, на вашу думку, ці ініціативи можуть вплинути на здатність Європи самостійно забезпечувати свою безпеку без надмірної залежності від США?

Будь-який крок до посилення обороноздатності ЄС і забезпечення потреб збройних сил вітається, але попереду у блоку ще довгий шлях. Навіть разом члени ЄС забезпечують лише близько 40 відсотків потенціалу європейських союзників по НАТО - це набагато менше, ніж окремі внески Великої Британії, Норвегії і Туреччини.

Амбіції ЄС щодо переозброєння чітко узгоджуються з цілями НАТО, але вони залишаються лише амбіціями. Десятки подальших політик мають бути схвалені Радою, бюджети мають бути розподілені, а національна промисловість має нарощувати виробництво. Реально ми говоримо про місяці, якщо не роки, до того, як сили ЄС зможуть справді нести свою вагу.

На тлі зростаючої загрози з боку Росії, деякі європейські країни, зокрема Польща, прагнуть до тіснішої співпраці у сфері ядерного стримування, включаючи можливість участі в програмі ядерного обміну НАТО. Як ви оцінюєте такі кроки?

Польща вже близько десяти років непомітно посилює ядерні сили стримування НАТО, надаючи авіаційну підтримку подвійного призначення — думайте про неї як про «другого пілота» ядерних сил США і Великої Британії, а не як про саму боєголовку.

На практиці Вашингтон і Лондон покладаються на п'ять неядерних літаків союзників плюс ширше тактичне повітряне прикриття для того, щоб реально загрожувати ядерною відповіддю. 

Польща робить свій внесок шляхом проведення навчань, тренувань і оперативного планування, але вона не має і, швидше за все, не матиме найближчим часом реальної ядерної зброї на своїй території

Це призвело б до різкої ескалації напруженості у відносинах з Росією і, можливо, ризикувало б зірвати будь-який шлях до миру в Україні. Тим не менш, навіть висяча перспектива ядерної зброї у Польщі могла б слугувати потужним козирем під час домовленостей — це те, над чим варто замислитись.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Напередодні 9 травня Росія активізувала пропаганду в країнах глобального півдня: в Індонезії, ПАР, Індії, Китаї. Наприклад, за інформацією Центру протидії дезінформації при РНБО, телеканал RT спільно з «Русскім домом» у Джакарті організували показ радянського фільму «Летять журавлі» з індонезійськими субтитрами. Захід відбувся в межах проєкту «Спільна перемога» — в рамках якого в десяти країнах планують розмістити в публічному просторі інформаційні банери з фотографіями місцевих ветеранів, які нібито воювали разом із солдатами СРСР, що супроводжуються текстами вдячності за «спільну перемогу». Кремлівські «святкування» дістались навіть Генасамблеї ООН. Там 6 травня хор Турецького співав радянські пісні, зокрема, хіт Кобзона «День победы». Що примітно, про цей концерт стало відомо з соцмереж російських гастролерів, а от керівництво ООН про нього змовчало. Подібні акції — частина масштабної кампанії Кремля, де Росія намагається використати культ «Дня Перемоги» для максимального поширення закордоном своєї пропаганди та фальсифікованої історії.

Як змінились ці наративи за час повномасштабної війни? Наскільки масовані російські кампанії «9 травня»? Як реагують в Європі? Чи довго ще Кремль зможе розносити світом культ «побєдобєсія» і як руйнувати міфи російської пропаганди?

Культ «Великої Перемоги»: етапи трансформації

Загалом, культ «Великої Перемоги», створений за час правління Путіна — це ключова підвалина рашизму, тобто сучасної ідеології Кремля. Месіанський міф про те, що Росія нібито самотужки перемогла нацизм, виправдовує імперські зазіхання Москви на суверенітет інших держав. Мовляв, якщо Росія врятувала світ від коричневої чуми у ХХ столітті, значить вона має «історичне» право диктувати свою волю іншим державам у ХХІ столітті, пояснює експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров:

— В контексті агресії проти України загальний наратив Кремля такий: «Війна проти України — це продовження священної війни з фашизмом, яку Росія почала у 1941 році». Цей наратив залишається практично незмінним з 2014 року. Хіба що з 2022 року риторика Кремля стала ще більш агресивною.

Важливо зазначити, що облудні звинувачення у «фашизмі/ нацизмі» є частиною геноцидної риторики Москви щодо України і українців

При цьому, зауважує Максим Віхров, в словнику російської пропаганди слова «фашизм», «нацизм» позбавлені первісного значення. Якщо Москва затаврувала якусь державу чи народ «фашистськими», значить вони нібито не мають права на існування і проти них можна чинити будь-які злочини:

— Буча, Ізюм, Маріуполь, Бахмут — все це для рашистів є «справедливим покаранням фашистів». Наратив про «український фашизм» активно використовується російськими спецслужбами в інформаційних операціях проти України: для дискредитації вищого військово-політичного керівництва, Сил Оборони, урядових політик тощо. З одного боку, Москва прагне у такий спосіб підірвати міжнародну підтримку України, а з іншого — дестабілізувати Україну зсередини. 

Сам термін «Великая Отечественная война», який Росія використовує на позначення  Другої світової війни — пропагандистський, адже він означає, що СРСР визволив виключно народи Центральної та Східної Європи, а сама війна була перемогою СРСР, незважаючи на величезні втрати, яких зазнала країна, зауважує директорка програми «Демократія та громадянське суспільство», старша аналітикиня польського Інституту суспільних відносин Соня Горонзяк (Dr Sonia Horonziak). Більше того, навесні 2014 року російська Дума ухвалила закон про пам'ять, який має захистити історичну пам'ять у путінській Росії, запровадивши кримінальну відповідальність, серед іншого, за заперечення «фактів», пов'язаних з діями Червоної армії під час війни або за неповагу до «днів військової слави Росії». Тому День Перемоги, 9 травня, пояснює Соня Горонзяк, має особливе значення для втілення історичної політики Росії:

— Такий підхід є нечуваним в інших країнах, хіба ще в деяких колишніх радянських республіках, таких як Білорусь. Відмова від подібної риторики стала також способом боротьби України з російською пропагандою після окупації Криму в 2014 році.

Україна відмовилася як від терміну «Велика Вітчизняна війна», так і від 9 травня як національного дня перемоги — тому в Україні, як і в багатьох західноєвропейських країнах, вшановують 8 травня

Кремль і російські державні ЗМІ постійно використовують так званий «День Перемоги», зокрема, для виправдання і глорифікації російської агресії проти України. Російські офіційні особи та державні ЗМІ проводять хибні паралелі між Другою світовою війною та повномасштабним вторгненням в Україну, стверджуючи, що російські солдати борються з нацизмом в Україні так само, як їхні діди боролися з нацистською Німеччиною, каже старша дослідниця німецького Центру моніторингу, аналізу та стратегії (CeMAS), експертка з цифрового авторитаризму та дезінформації в Інтернеті Юлія Смірнова:

— На внутрішньому рівні ці наративи використовуються для мобілізації підтримки Кремля і війни проти України, а також для створення відчуття загрози, від якої Росія нібито захищається. На міжнародному рівні Кремль намагається зобразити Росію як антифашистську силу, яка нібито зацікавлена в мирі та справедливому світовому порядку. 

Після анексії Криму і особливо з початком повномасштабного вторгнення в Україну російські державні ЗМІ використовували зображення «Дня Перемоги» на окупованих територіях України для посилення пропагандистського наративу про «денацифікацію» і стверджували, що люди на цих територіях вітають окупаційні сили як визволителів і що їм українська влада нібито забороняла їм святкувати цей день. Цікаво також аналізувати, як змінилась російська риторика після перемоги Трампа, продовжує Юлія Смірнова: 

— Після інавгурації Дональда Трампа на посаді президента США в офіційних виданнях і державних ЗМІ з'явився наратив про війну «США та Росії, які знову об'єдналися проти фашизму». У квітні 2025 року російська розвідувальна служба СВР опублікувала статтю «Єврофашизм, як і 80 років тому, є спільним ворогом Москви і Вашингтона», в якій порівнювала Європу і Україну з нацистською Німеччиною.

Масштаби та цілі російського інформаційного впливу 

Після початку повномасштабної війни позиції Росії у країнах Заходу дуже сильно похитнулися — саме тому у Кремлі стали волати про скасування російської культури, але Росія робить все, щоб повернутись в публічний простір Заходу, наголошує експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров: 

— І 80-та річниця завершення Другої світової — зручна нагода спробувати вийти з ізоляції. Мовляв, це не про путінську Росію, а про пам’ять, про подвиг тих, хто воював проти нацизму. Тобто йдеться про маніпуляцію контекстами, які, наприклад, у США можуть не розуміти і не відчувати. 

Саме тому, наполягає експерт, Україна повинна дуже чітко і голосно артикулювати своє знання про те, що таке рашизм і як Москва маніпулює пам’яттю про Другу світову війну:

— Ніхто краще за нас цього не знає, бо ми мали сумну нагоду спостерігати це зло зблизька і з 2014 року ведемо безпосередній «контактний» бій з ним. 

Пропагандистські кампанії організовують місцеві координатори, які, як правило, формально не пов'язані з російською державою, але підтримують з нею неформальні зв'язки, розповідає старша дослідниця німецького Центру моніторингу, аналізу та стратегії (CeMAS) Юлія Смірнова:

— Координаторів з різних країн регулярно запрошують до Москви. Наприклад, у квітні цього року координаторів «Безсмертного полку» з 52 країн зібрали в Москві на міжнародний форум, де вони могли узгодити свої дії один з одним і з російськими «експертами», в тому числі з пропагандистського ЗМІ Russia Today. Іспанська координаторка «Безсмертного полку» Вікторія Самойлова взяла участь у заході з Путіним. 

«Безсмертний полк» спочатку починався як низовий рух пам’яті в Росії, нагадує Юлія Смірнова, але держава його захопила і використала для поширення державної пропаганди навколо пам'яті про Другу світову війну:

— Однією з цілей подібних кампаній за кордоном є мобілізація росіян, які там проживають, а з іншого боку — вони створюють враження широкого масового проросійського руху.

Група підтримки російських наративів

Візити європейських лідерів до Москви 9 травня в той час, коли Росія веде повномасштабну війну проти України — неприйнятні, заявив польський прем’єр Дональд Туск. З його слів, лідери Китаю чи Бразилії можуть мати інші погляди на історію та сьогодення, але жоден європеєць не може вдавати, що не бачить, де таїться загроза і як важливо зберегти солідарність та європейську спільноту.

Раніше на неприпустимості участі європейських очільників у російських святкуваннях 9 травня наголошувала головна дипломатка ЄС Кая Каллас. З європейців путінський «День Победы» особисто зголосились підтримати президент Сербії Олександр Вучич та прем’єр Словаччини Роберт Фіцо.

А втім, коло споживачів російських месседжів в Європі значно ширше — переважно ці наративи знаходять відгук у політиків і ширшої аудиторії з уже існуючими прокремлівськими поглядами, каже старша дослідниця німецького Центру моніторингу, аналізу та стратегії (CeMAS) Юлія Смірнова:

— У Німеччині політики з партії BSW (Альянс Сари Вагенкнехт) нещодавно публічно говорили про «історичну відповідальність» Німеччини перед Росією та критикували рекомендацію Міністерства закордонних справ Німеччини не запрошувати цьогоріч офіційних представників Росії та Білорусі на заходи з вшанування пам'яті про Другу світову війну. Їхні заяви підтримувала німецькомовна версія телеканалу Russia Today.

Стратегії політиків визначаються їхніми власними політичними інтересами. Тому це питання насправді про їхніх виборців — про їхню чутливість до російських наративів, вважає експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров. І тут Москва веде масштабну і агресивну боротьбу за розум мешканців країн Європи: 

— Мета Росії — дестабілізувати і врешті зруйнувати Європейський Союз, а також НАТО. І для цього Москва активно підігрує різноманітним популістським силам у Європі, аж до прямих втручань у виборчі процеси. Зовсім не обов’язково йдеться про пряму рекламу «русского міра» — акцент робиться на розпалюванні невдоволення «диктатом Брюсселя», «засиллям мігрантів».

Також важливою темою для інформаційних атак є Україна: мовляв, чому гроші наших платників податків йдуть на фінансування війни, в якій ще невідомо, хто жертва, а хто агресор

Росія експлуатує страхи перед ескалацією: нібито ЄС, підтримуючи Україну, ризикує втягнути держави Європи у прямий збройний конфлікт з РФ. Тобто йдеться про класичну операцію із дестабілізації, підсумовує Максим Віхров.

Живучий культ «Победы»

Враховуючи увесь цей контекст, не дивно, що метою сучасної російської пропаганди є підтримка та посилення в інших країнах сприйняття Росії як країни-переможниці та «рятівниці» інших народів, каже директорка програми «Демократія та громадянське суспільство», старша аналітикиня польського Інституту суспільних відносин Соня Горонзяк:

—  Це риторика сили та боргу, який, на думку Росії, повинні відчувати інші країни — особливо Україна — перед її нинішньою агресією. Саме тому всі дії, як правові — з 2014 року українська політика у сфері пам'яті спрямована насамперед на боротьбу з цими історичними викривленнями, так і інформаційні — мають посилювати кампанію про факти, про реальну участь і про реальні дії Червоної армії та СРСР у Другій світовій війні.

Якщо йдеться про внутрішні російські справи, то там тема Другої світової війни може експлуатуватися ще дуже довго, аналізує експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров:

— Свого часу все починалося із реконструкції брєжнєвського культу «Великої Вітчизняної війни», але сьогодні «побєдобєсіє» — це вже інше явище. Воно дуже близьке до своєрідної громадянської релігії, а релігійні вірування не можуть бути спростовані раціональними аргументами. До того ж, «побєдобєсіє» сучасного зразка — це не так про Другу світову війну, як про імперську манію величі. Колись всі ці почуття відливалися у концепцію Росії-захисниці православ’я, потім — у Росію-провідницю людства у світле комуністичне майбутнє.

Тепер Росія нап’ялила на себе шати рятівниці людства від нацизму

Зупинити це можна лише, коли Росія буде деколонізована, і те, що від неї залишиться, переосмислить своє місце і призначення у світі, переконаний експерт, так само, як у ХХ столітті це змусили зробити Німеччину:

— А до того часу ми можемо скільки завгодно спростосувати міфи про Другу світову війну, але на російську масову свідомість це не вплине. 

А от що стосується міжнародного виміру, продовжує Максим Віхров, тут все виглядає оптимістичніше. Наприклад, на Україну ця пропаганда вже не впливає — за винятком зовсім маргінальних груп, які не здатні впливати на життя країни:

— Західні країни також мають своє усталене розуміння Другої світової війни, свою модель пам’яті, яку Москва не здатна змінити. Навіть країни, які певною мірою сприймають російські наративи, мають досить стійкий імунітет до «побєдобєсія».

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Позиція Києва в цьому питанні непорушна — Україна не визнає юридично окупацію Криму. Як наголошує український президент, це територія народу України: «Ми не маємо про що говорити на цю тему — це поза нашою Конституцією». 25 квітня агентство Reuters опублікувало повний текст американських пропозицій про припинення російсько-української війни, які представив спецпосланець Трампа Стів Віткофф у Парижі. У цьому проєкті, зокрема, йдеться про юридичне визнання США російського контролю над анексованим українським Кримом. Чи може Трамп одноосібно легалізувати російську окупацію Криму? Чим небезпечний такий крок? Які наслідки це рішення може мати для України та світу? Яка позиція Європи?

Злам доктрини

Визнання анексії Криму стало б сейсмічним зсувом у зовнішній політиці США, ознаменувавши розрив із десятиліттями правових принципів, покликаних захищати територіальну цілісність. Стратегічно — це вкрай небезпечний прецедент, йдеться в аналізі американського Інституту Роберта Лансінга, який досліджує глобальні загрози демократії. 

Для України це означало б відверту зраду, а в НАТО та Європейському Союзі, особливо серед країн Східної Європи, такий крок сприймався б як поступка агресору й фактична капітуляція перед російською експансією, вважають американські дослідники.

Здається малоймовірним, що президент США може просто ухвалити таке рішення, прийти і сказати: «Добре, я визнаю це». Ймовірно, йому все ж знадобиться схвалення Конгресу, каже науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон (Peter Dickinson):

— Навіть якби Америка в односторонньому порядку визнала Крим російським, я не думаю, що багато інших країн наслідували б її приклад, хіба що можливо якісь країни Африки. Я навіть не думаю, що це ж зроблять китайці або інші країни, дружні до Росії. Це дуже фундаментальне питання про недоторканність кордонів.

І я думаю, мало хто насправді готовий порушити міжнародну політику, міжнародне право — норму про те, щоб не змінювати кордони силою

Таким чином, моделює ситуацію Пітер Дікінсон, у випадку визнання де-юре російської окупації Криму, США ризикують опинитись у поганій компанії:

— Я думаю, це Північна Корея, Білорусь, Еритрея і ще пара країн-вигнанців. Але, звичайно, це Америка, тож їхні рішення мають вагу. І головне, до чого привів би такий крок — це до більш агресивних дій зі змін кордонів у світі. 

З юридичної точки зору, це була б складна ситуація, каже старший науковий співробітник Німецької ради з міжнародних відносин (DGAP) Андраш Раць (András Rácz). Конгрес, безумовно, не підтримає такий крок — однак, технічно Трамп може видати президентський указ і оголосити Крим частиною Росії або перейменувати Крим на «російський Крим» чи щось подібне:

— Де-юре, схвалення Конгресу для цього не буде необхідним. Іншими словами, є речі, які Трамп може робити в односторонньому порядку плюс є багато сірих зон щодо того, що він може, а що не може робити президентськими указами.

Проблема в тому, що навіть якщо Трамп зробить юридично спірний крок, він може бути дуже добре використаний Росією в пропагандистських цілях

Водночас, вважає Андраш Раць, президент США навряд чи зважиться руйнувати міжнародний світопорядок встановлений після 1945 та заохочувати інші країни захоплювати території військовим шляхом, зокрема, провокувати Китай на напад на Тайвань.   

Крим і міжнародне право

Складно уявити, що США можуть визнати анексію Криму. У 2018 році тодішній державний секретар Майк Помпео зробив заяву, що США не визнають претензії Росії на Крим — і ця позиція досі має значення, зауважує дослідниця програми «Демократична стійкість» в Центрі аналізу європейської політики (CEPA) Еліна Бекетова:

— Це також порушило б Будапештський меморандум 1994 року, згідно з яким США зобов’язалися поважати кордони України в обмін на відмову України від ядерної зброї. Це порушило б Конституцію України — адже Крим є частиною України. І згідно з українським законодавством, жоден президент не може віддати Крим — для цього потрібні зміни до Конституції, які вимагають двох голосувань у парламенті і висновків Конституційного Суду на його відповідність Конституції.

Це навряд чи станеться, особливо під час воєнного стану, коли такі зміни взагалі не дозволені. Ну, і з політичної точки зору, це б було неприпустимо для будь-якого президента України і складу Верховної ради

Переважна більшість західних країн, зокрема ЄС, Канада, Велика Британія, Японія, ще з 2014 року чітко заявили, що анексія Криму є незаконною і не визнають його російським, наголошує Еліна Бекетова. Ця позиція закріплена в численних резолюціях ООН, відтак визнання Криму російським означало б, що світ погоджується з тим, що території можна анексувати силою.

Найімовірніше, Європейський Союз спробує запровадити санкції проти будь-яких країн, які визнають Крим російським, вважає старший науковий співробітник Німецької ради з міжнародних відносин (DGAP) Андраш Раць:

— Я не впевнений, чи вплине це на США, але на будь-які інші країни — безумовно. Питання полягатиме в тому, чи вдасться досягти єдності всередині ЄС для запровадження таких санкцій, зважаючи на можливе вето Угорщини. У цьому конкретному випадку я не думаю, що Словаччина накладе вето на запровадження таких санкцій, зважаючи на власне неспокійне минуле та територіальні конфлікти. З тих же причин Братислава не визнала і Косово. Отже, в рамках ЄС я б очікував проблем лише від Угорщини.

Євросоюз ніколи не визнає Крим російським, заявила в інтерв’ю Financial Times головна дипломатка ЄС Кая Каллас: «Не можу говорити за США й передбачати їхні дії, але в Європі ми неодноразово заявляли, що Крим — це Україна». 

«Ніхто не просить Зеленського визнати Крим російською територією, — написав у мережі Truth Social Дональд Трамп, — але якщо він хоче Крим, то чому вони не боролися за нього одинадцять років тому, коли він був переданий Росії без жодного пострілу?». Трамп вважає, що непоступливість України в цьому питанні шкодить мирним зусиллям США. Відповідальність за окупацію українського півострова росіянами Трамп покладає на свого попередника — Обаму та водночас не бачить нині військового шляху деокупації Криму. 

Україна дійсно не має достатньо зброї, щоб повернути собі контроль над окупованим Кримом, а втім, світ має різні можливості тиску на Росію, щоб обговорювати територіальні питання, переконаний Володимир Зеленський.

Ризикований прецедент

Росія ніколи не допустить повернення України до кордонів 1991 року, таке 1 травня заявив Сергій Лавров. Мовляв, зусилля України і її західних союзників марні і безпідставні — цитує свого очільника пресслужба російського МЗС. 

Безумовно, Росія буде натхненна вірою в те, що вона зможе в кінцевому підсумку отримати визнання за усі акти агресії в Україні та інших країнах, міркує науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон:

— Наприклад, кордони Росії з Казахстаном — це територія, на яку зазіхає Росія, російські пропагандисти часто говорять про можливе повернення частини цієї території. Це одна з областей. Також, можливо, вони дивитимуться на країни Балтії тощо. Але крім Росії, по всьому світу існує мільйон і одна прикордонна суперечка. Тож багато країн подумають: гаразд, може, нам теж трохи зачекати, а потім з часом отримаємо це світове визнання.

Це відкрило б скриньку Пандори

Якщо дозволити легалізувати анексію — з часом це може стати нормою, застерігає дослідниця програми «Демократична стійкість» в Центрі аналізу європейської політики (CEPA) Еліна Бекетова:

 — Що поставлено на карту для Європи та США?
На прикладі Криму видно: півострів було анексовано й перетворено на військову базу. Через вісім років з нього розпочали атаки на Україну. Тобто довготривале використання території Росією має ще серйозніші наслідки — сприяє мілітаризації й подальшій агресії. Коли Україна контролює власну територію — європейський континент стає безпечнішим. 

Коли Крим під контролем Росії — зростає ризик нових вторгнень, резюмує Еліна Бекетова. У 2022 році Україна не була близькою до вступу в НАТО, але Росія все одно напала — що доводить: нейтралітет не гарантує безпеки, а наслідки виходять далеко за межі України.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Сполучені Штати не хочуть розпуску НАТО, але виходять з того, що це має бути союз, де кожен з партнерів несе свою ношу, заявив держсекретар США Марко Рубіо. З поверненням Дональда Трампа в Білий дім розбіжності між партнерами по обидва боки Атлантики лише поглиблюються. Черговий клин в трансатлантичну єдність, аж до ймовірного скасування червневого саміту НАТО, може вбити «мирна» угода Трампа. З документом ознайомились журналісти Reuters. З-поміж іншого там йдеться, що США визнають де-юре Крим частиною Росії і де-факто контроль РФ над окупованими частинами Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Окремим рядком Україні пропонується відмовитись від прагнень до вступу в НАТО.

Для європейців визнання анексії українського півострову є неприйнятним. «Крим і прагнення України до членства в НАТО — червоні лінії. Ми не можемо від них відмовитися», — цитує європейського високопосадовця Financial Times. Україна та ЄС передали американцям своє бачення мирного треку, яке за даними Reuters, принципово відрізняється від американських пропозицій. Нині, за оцінками європейських політиків та експертів, перед ЄС стоїть непросте завдання: наново згуртувати Європу заради її ж власної безпеки і запустити масштабне власне військове виробництво. Чи готові до цього всі європейські країни та чи є альтернатива НАТО?  Хто може стати союзником Європи в новій безпековій архітектур і яку роль в ній відіграватиме Україна? Чи може Трамп насправді залишити європейських союзників та чи реальні погрози Москви протестувати міцність Альянсу?     

НАТО і пріоритети Трампа

Політика США у взаємодії з Європою в питаннях безпеки може коливатися між двох сценаріїв, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Перший можна умовно визначити як «око за око». Його суть полягає в тому, що США не планують остаточний вихід з Європи, але використовують його як інструмент для тиску, змушуючи союзників збільшити витрати на оборону — з особливим пріоритетом на закупівлі американської зброї. Слухняних союзників — підтримують, інших — карають. Це згодом призведе до повної двосторонньої структури оборонних відносин, каже Джузеппе Спатафора. Другий сценарій аналітик називає «Прощавай, Європо»: 

— У цьому варіанті США стратегічно відходять від Європи, зосереджуючись на інших регіонах. Військові сили та інфраструктура переміщуються на захист американської території або в Індо-Тихоокеанський регіон. США намагаються якнайшвидше вийти з регіональних конфліктів, зокрема війни в Україні, залишаючи її Європі. Пентагон переглядає закупівлі, орієнтуючись на морську війну в Тихому океані. Продаж зброї переорієнтовується на азійських союзників.

Такий вихід може тривати роками, хоча його можуть прискорити зовнішні кризи або бажання Трампа швидко здобути політичні очки

США вже переносять свій акцент на схід, про що Трамп говорить абсолютно відверто, зауважує міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко. Оскільки азійський напрям для нього є принципово важливішим, ніж європейський, то й діє він відповідно: 

— Якщо мені Європа не цікава, то чого я буду тримати в Європі: а) війська і витрачати на це колосальні кошти; б) прикривати Європу, якщо вона не платить за свою безпеку; в) до того ж я вважаю, що європейці вже давно експлуатують Америку. З його точки зору крен на схід абсолютно логічний.

Однак найбільші ризики і для України, і для Європи в цілому, за словами Володимира Огризка, пов’язані з тим, що Трамп не бачить в Росії загрозу:

— Росія для нього є теоретично можливим союзником у боротьбі з тим самим Китаєм. Це глупство найвищого ґатунку, але тут ми не можемо влізти в його голову і сказати, що воно інакше. Тому очевидно, що в якійсь перспективі треба очікувати відходу США від Європи.

Чи означатиме це, що Трамп вийде з НАТО? Думаю — ні. Бо це, так чи інакше, це дуже важливий інструмент, аби щонайменше координувати якусь діяльність і не псувати відносини остаточно

Не треба плутати те, що адміністрація Трампа говорить, з тим, що адміністрація Трампа насправді робить, адже часто є заяви, претензії, ультиматуми, які не перетворюються в реальність. І почасти це пов'язано з нестабільністю, притаманною високо персоналізованому режиму, який складається в деяких випадках з досить некомпетентних людей, наголошує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles). 

Він наводить приклад Канади, коли на кілька тижнів Трамп забув про цю тему, але днями повернувся до своїх претензій з новою силою. Відтак поки що всі американські посадовці залишаються на своїх місцях в структурах НАТО і американські військові також перебувають в Європі, але що станеться, коли адміністрація Трампа згадає про них, передбачити неможливо, як, власне, і решту дій Трампа, наголошує Кір Джайлз:

— Та ключове питання, чи вийдуть Сполучені Штати з НАТО, насправді не має значення, тому що жодній країні не потрібно виходити з Альянсу, щоб ця організація припинила своє існування. Якщо вони, наприклад, заблокують співпрацю за 5 статтею, то це може завдати значно більшої шкоди, ніж прямий вихід з Альянсу.

Безпекові загрози чи гра на публіку

Секретар Радбезу Росії Сергій Шойгу 24 квітня в інтерв’ю російським журналістам заявив про готовність застосувати ядерну зброю. Мовляв, Росія уважно стежить за військовими приготуваннями європейських країн. Він також нагадав про зміни, внесені торік до російської ядерної доктрини, які дозволяють застосувати ядерну зброю у випадку будь-якої агресії проти Росії або Білорусі.

Раніше, 15 квітня директор російської служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін звинуватив НАТО в нарощуванні військової активності біля кордонів Росії. Заразом звинуватив Польщу та країни Балтії в особливій агресивності і сказав, що вони будуть першими, хто постраждає в разі конфлікту Росії з НАТО.

Президент Польщі Анджей Дуда назвав погрози Наришкіна класичною дезінформацією, мовляв, все, що робить НАТО — це виключно відповідь на російську агресію.

А міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час виступу в сеймі 23 квітня заявив, що Росія розуміє лише мир через силу і порадив Москві краще управляти власною територією: «Замість того, щоб фантазувати, як знову завоювати Варшаву, потурбуйтеся про те, чи зможете ви втримати Хайшенвай» (так китайською називається Владивосток. — Авт.).

Заяви російських посадовців — типова російська політика шантажу, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко, яка, на превеликий жаль, спрацьовує:

— Тому що на Заході, як чорт ладана, бояться самого слова «ядерна зброя». А Росія, як ви бачите, нею розмахує і наліво, і направо, й офіційно, і неофіційно. І саме на цьому побудована вже, до речі, віками російська політика відносно Заходу: з залякуванням, брехнею і так далі. Поки що працює. Наша українська мета має полягати в тому, щоб пояснити європейським друзям, що Путін настільки хоче жити, що тема про війну з НАТО взагалі не стоїть на порядку денному.

Якщо він не може три роки захопити повністю дві українські області, то що говорити про те, що він може напасти на НАТО, на об'єднані сили, які б там зараз розібрані вони не були

Не піддаватися на шантаж і обман з боку Росії закликали Трампа й американський конгрес сім європейських країн — голови комітетів із закордонних справ парламентів країн Балтії, Франції, Чехії, Великої Британії та України 25 квітня оприлюднили спільну заяву, де підкреслили необхідність безкомпромісного захисту суверенітету й територіальної цілісності України. Дипломати також закликали пришвидшити процес вступу України до Європейського Союзу та НАТО і  конфіскувати заморожені російські активи на користь Києва.

«Ми не повинні повторювати помилок Мюнхена 1938 року. Переговори з військовим злочинцем Путіним є безглуздими: його головна мета — послабити і принизити нашого союзника, Сполучені Штати», — йдеться в заяві.

Від Росії постійно йде фоновий шум і суть в тому, щоб визначити, коли він перетворюється на щось реальне. Існує багато спекуляцій щодо того, куди РФ може завдати наступного удару — чи то для того, щоб випробувати НАТО, чи то, щоб спробувати знищити НАТО, чи для прямої територіальної експансії. Багато уваги, звичайно, приділяється країнам, що безпосередньо межують з Росією. Але це не обов'язково можуть бути найпривабливіші цілі, міркує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Для Росії має сенс атакувати цю систему там, де її найслабше місце. Отже, якщо у вас є країна, яка визначила себе як співлідера так званої коаліції охочих як Велика Британія і якщо врешті-решт виглядає так, що вона може ввести війська в Україну, щоб спробувати підтримати український суверенітет, тоді ця країна стає мішенню для Росії. 

Альтернативні союзи і союзники

Американці в кінцевому рахунку вийдуть з Європи, питання лише в часі і алгоритмі дій — як вони це будуть робити, вважає директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара. До прикладу, досі відкрите стратегічне питання, чи вони знімуть, наприклад, свою ядерну парасольку з Європи:

— Другий момент, зрозуміло, що НАТО є наріжним каменем нинішньої системи безпеки. Якщо Сполучені Штати зменшують зобов'язання, це означає, що тоді треба переформатувати цю організацію під ті виклики, які є, але з ресурсами, які набагато обмеженіші в плані військ і в плані технологій.

США — це арсенал демократії, вони виробляють велику кількість високотехнічної зброї, плюс частково забезпечують інфраструктуру, командну, розвідувальну і технологічну підтримку НАТО. Відповідно, на те, щоб це замістити, потрібен час та інвестиції

Але в будь-якому разі, певен Олександр Хара, Україна має інтегрувати у себе стандарти НАТО, не відмовлятись від перспектив членства, а у випадку появи альтернативних безпекових союзів — посісти там своє місце.   

А втім, нині Україна потребує гарантій безпеки. У своїх «мирних» пропозиціях США ці зобов’язання покладають на країни Європи. Натомість Володимир Зеленський заявив, що Україна чекає від США потужних гарантій безпеки — як в Ізраїлю. Зі слів українського президента, присутність американського контингенту в Україні — не обов’язкова умова, але необхідні розвіддані та системи ППО, зокрема Patriot.

Ми бачимо перші непевні кроки, але, принаймні, публічно досі не було достатнього визнання нагальності пошуку стабільнішої і надійнішої альтернативи НАТО, зауважує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Фактично, деякі організації, які могли б слугувати ядром або прототипом такої організації, були значною мірою відкинуті. Ми чуємо багато розмов про так звану коаліцію охочих, але ж є Об'єднані експедиційні сили — очолювана Великою Британією група північноєвропейських країн, які однаково бачили безпеку і хотіли бути готовими діяти в часи, коли НАТО не здатне. Зараз якраз такі часи, але про цю організацію повністю забули.

Серед європейців переважає одна концептуальна прогалина, яка, на думку Кіра Джайлза, дуже стримує європейське мислення про нове безпекове середовище:

— Йдеться про те, яким чином за цих обставин Україна буде постачальником безпеки, а не споживачем безпеки. Адже Україна — одна з найважливіших, найсильніших і найрозвиненіших країн і армій, коли йдеться про утримання лінії фронту проти Росії.

Тож безпекові альтернативи НАТО можливі, але це вимагає більшої демонстрації лідерства з боку тих країн, які розуміють, наскільки серйозним і нагальним є цей виклик. Однак, продовжує Кір Джайлз, ми бачимо, що європейські лідери поки шукають рішення, які не визнають цю реальність:  

— Як швидко Європа може бути готова — потрібно багато часу, щоб скасувати 30 років руйнування власного військового потенціалу. Ми бачимо значні інвестиції в оборону,наприклад, в таких країнах як Польща, та на захід від Варшави — у Західній Європі все ще існує заперечення, що означає, що ці важливі інвестиції досі навіть не обговорюються публічно.

А між тим збільшення витрат на оборону, безумовно, має бути зараз серед пріоритетів Європи, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Брюссель має допомогти державам-членам, наприклад, через спеціальні фінансові інструменти або спільні позики. Це покаже США рішучість Європи, а також дозволить самостійно підтримувати Україну:

— Друге, ЄС має інвестувати у стратегічні можливості — критичні для автономного воєнного потенціалу: авіаперевезення, розвідку, ППО і так далі. А також мають бути ресурси для ведення війни — від артилерії до великих армій.

Без цього стримування Росії без США буде неможливим

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Усвідомлення того, що таке національна безпека і з чого вона складається, сьогодні є не привілеєм, а необхідністю. Але ще важливіше розуміти, що на багато її ключових сфер ми можемо впливати самі — як громадяни, мешканці, а також мігранти, які проживають у Польщі. Безпека — це не лише сфера держави, політиків і стратегів. Це наша спільна справа — повсякденна практика, заснована на знаннях, співпраці та відповідальності.

Основними напрямками національної безпеки є: військова безпека, безпека союзників, енергетична безпека, інформаційна безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека.

На деякі з цих сфер впливають рішення, прийняті на державному чи міжнародному рівні. Але є й такі, на які ми можемо впливати — тут і зараз. І ми повинні робити це разом — незалежно від походження, мови чи історії. Тому що тільки тоді ми побудуємо суспільство, яке буде дійсно стійким до криз. Однією з таких ключових сфер сьогодні є інформаційна безпека — і вона стає першою лінією оборони в сучасному світі.

У XXI столітті війна не завжди починається з вибухів бомб. Іноді вона починається з посту в Facebook, зманіпульованого відео в TikTok або вирваного з контексту висловлювання, яке хтось кидає в інформаційний млин

Перш ніж впаде перша ракета, з'являються фейкові новини, перешіптування чуток і зростаюче відчуття, що «щось не так». У цифрову епоху знання стають нашим першим притулком, а інформаційна стійкість — новою формою цивільного захисту.

Дезінформація не знає кордонів, і її мета одна: розділити суспільство, посіяти недовіру та підірвати довіру до держави. Україна надто добре знає цей сценарій. Російській агресії передувала повномасштабна дезінформаційна кампанія — крок за кроком підривалися основи суспільної єдності. І, на жаль, ті ж самі методи сьогодні намагаються застосувати в Польщі.

Українці перетворюються з героїв на цапів-відбувайлів? Неправдиві наративи б'ють по найслабших — а іноді й по тих, хто просто «новий» і досить помітний. Місяцями ми чуємо, що українці «не працюють», що вони «живуть на 800+», що вони «їздять на кращих машинах, ніж поляки» і що вони «псують ринок праці». 

Звучить знайомо? Так працює дезінформація — просто, емоційно, без фактів. А правда? Правда зовсім інша.

78% українців у Польщі або працюють, або активно шукають роботу. Це вищий показник участі в робочій силі, ніж серед багатьох груп польських громадян. Вони багато працюють — у логістиці, будівництві, громадському харчуванні, догляді. Скрізь, де поляки часто більше не хочуть працювати. Більше того — їхня присутність допомагає підтримувати темпи економічного зростання, які інакше сповільнилися б. Простіше кажучи, Польща потребує українців так само, як вони потребують безпечного місця для життя.

Гроші? Так. Але в один бік — до бюджету. Згідно зі звітом BGK «Вплив припливу мігрантів з України на польську економіку», опублікованим у березні 2025 року: з кожного злотого, виплаченого українцям у вигляді допомоги на рівні 800+, 5,4 злотих повертається до бюджету у вигляді податків і внесків. Ні, це не означає, що вони «віддають у п'ять разів більше», але це означає одне: вони віддають більше, ніж беруть. І це тверді цифри, а не думки з коментарів в інтернеті.

А ті розкішні автомобілі? Так, деякі українці приїжджали до Польщі на дорогих автомобілях. Тому що є люди з України, які володіють такими автомобілями, так само, як є поляки, які їздять на таких автомобілях.

Варто також поставити собі питання: якби у вас було 15 хвилин, щоб втекти з Києва чи Харкова під обстрілом, що б ви вибрали — автобус чи власне авто, якщо б воно у вас було? Це не розкіш. Це порятунок. Це єдине, що ти можеш забрати зі свого розбомбленого будинку

800+ для українців? Політичне страшило. У передвиборчій кампанії тема повернулася бумерангом — з твердженням, що «ми заберемо пільги в українців, а полякам залишиться більше». Проблема в тому, що це не лише популізм, але й натягування ковдри на очі. По-перше — незрозуміло, чи відбудуться якісь зміни. По-друге — навіть якщо вони будуть, то торкнуться маргіналів. Тому що переважна більшість українських сімей і так справляється самостійно і не потребує 800+.

А як щодо соціальних відносин? Ми спостерігаємо охолодження настроїв. Згідно з дослідженням, проведеним у листопаді 2024 року компанією Info Saliens, та звітом, опублікованим Центром Мєрошевського, одним із найпомітніших висновків є «значне зниження позитивних думок про Польщу та поляків. У 2022 році 83% українців мали добру думку про поляків, тоді як у листопаді 2024 року цей відсоток зменшився до 41%. Водночас зросла кількість тих, хто ставиться до них нейтрально, що свідчить про дедалі більш прагматичний характер відносин».

Але і для цього є причина: дезінформація, виснаження та відсутність чітких урядових наративів. Проте, ми не говоримо про конфлікт — ми говоримо про непорозуміння, яке можна виправити. Але тільки через діалог і факти.

У публічному просторі також неможливо оминути тему Волині — трагічної та болючої сторінки спільної історії, яка й сьогодні викликає сильні емоції. Саме ця рана найчастіше використовується як інструмент поділу. Лунають заяви, що українці «не хочуть віддавати тіла», що немає бажання співпрацювати, що пам'ять про злочин свідомо придушується.

Але треба чітко сказати: Волинь — це трагедія для обох народів. Це драматична сторінка історії, яка заслуговує на правду, пам'ять і гідність, а не на інструменталізацію та використання для розпалювання ворожнечі

Вшанування пам'яті жертв і повага до історичної правди є важливими. Але не менш важливо, щоб історія не стала зброєю в руках політичних наративів. Тому що ми не можемо повернути час назад. Ми можемо лише вирішити, що ми робимо з цією пам'яттю — і чи дозволяємо їй роз'єднувати нас у той час, коли ми найбільше потребуємо єдності.

Сьогодні ми стикаємося з новими викликами — війна, кризи, дезінформація, підрив основ безпеки. У такі часи історія має бути дороговказом, а не перешкодою. Ми повинні дивитися в майбутнє разом — поляки та українці.

Дезінформація — це зброя масового знищення. Потрібно сказати прямо — Польща не буде в безпеці, якщо не побудує систему опору інформаційним маніпуляціям. Медіаосвіта, вміння критично мислити, розпізнавати неправдиві джерела та свідомо користуватися ЗМІ — все це має бути настільки ж важливим, як знання місцезнаходження найближчого бомбосховища. Тому що достатньо однієї вправно поданої фейкової новини, щоб викликати паніку, розпалити обурення або заблокувати систему.

І тут українці можуть зіграти величезну роль. Вони мають досвід боротьби з дезінформацією, вони знають інструменти, вони знають, як реагувати. В Україні місцеві лідери — вчителі, бібліотекарі, територіальна оборона, громадські організації — стали інформаційними «маяками», будуючи мережі довіри. У Польщі ми також можемо підтримувати і створювати таких лідерів. І це дуже нагальна справа.

Національна безпека сьогодні - це більше, ніж просто укриття і закони. Це про міжособистісні стосунки, соціальну довіру та інформаційну гігієну. І все починається з обізнаності. Якщо ми хочемо бути готовими до криз — ми повинні говорити про факти, а не про міфи. Про людей, а не про стереотипи. Про співпрацю, а не поділ.

Єдиний фронт —  безпечне суспільство. Українці не «гості» — вони частина нашого суспільства. І якщо ми зможемо разом з ними побудувати систему цивільного захисту, ми також зможемо разом захистити себе від атак, які приходять не з неба, а з інтернету.

Хто сіє страх, той пожинає кліки. Хто сіє знання — будує притулок. Інформаційна війна триває. І або ми навчимося вести її, або програємо ще до першого пострілу.

Президентські вибори в Румунії, які відбудуться вже 4 травня, мають шанс змінити не лише вектор внутрішньої політики країни, а й її зовнішні орієнтири. На тлі скасованих результатів попереднього голосування та загального розчарування у традиційних партіях, все гучніше лунає голос праворадикального політика Джордже Сіміона.

Він балансує між патріотичною риторикою, антиелітними закликами та відверто ворожими заявами на адресу України. Тим часом незалежні розслідування та аналітичні центри вказують на можливі зв’язки Сіміона з російськими спецслужбами та координацію інформаційних кампаній, спрямованих на дестабілізацію ситуації в регіоні.

Але хто насправді підтримує Сіміона? Яку роль у його популярності відіграють кампанії впливу? І що означатиме його можлива перемога для України та Європи? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів колишній радник президента Румунії Юліан Чіфу, який нині очолює Центр запобігання конфліктам та раннього попередження у Бухаресті.

Як ультраправі кандидати формують порядок денний виборів у Румунії?

‍Марина Степаненко: Наскільки високими є шанси Джордже Сіміона на перемогу, якщо порівнювати його рейтинги з іншими основними кандидатами?

Юліан Чіфу: Фактично, він — єдиний кандидат від крайніх правих, і навіть йому довелося зміститися до центру, щоб апелювати до ширшої бази виборців. Він публічно зайняв проєвропейську, пронатівську позицію, але ніхто йому не вірить. Наразі він є фаворитом другого туру, ймовірно, завдяки підтримці, яка раніше була спрямована проти Келіна Джорджеску (ультраправий проросійський політик, якого оголосили переможцем першого туру президентських виборів 24 листопада 2024 року, а втім, Конституційний суд анулював результати через численні порушення під час голосування та підозри у зовнішньому втручанні. — Авт.). Однак реальні шанси Сіміона на перемогу в президентських перегонах досить низькі. Залежно від того, хто буде його опонентом у фінальному турі, цілком ймовірно, що перемогу здобуде інший кандидат.

‍Яким чином зовнішні чинники, зокрема російська дезінформація, впливають на радикалізацію румунського політичного дискурсу та популярність ультраправих кандидатів?

Вони більше не мають впливу. Російська дезінформація відіграла ключову роль у просуванні Джорджеску вперед — його рейтинг підскочив з 1% до 23% всього за 10 днів. Це була скоординована операція, спланована дезінформаційна кампанія.

Це був своєрідний пробний запуск, такий собі тестовий кейс, для того, щоб перевірити, як подібна тактика може бути використана на майбутніх виборах в Україні

Румунія, по суті, заплатила ціну за підтримку проєвропейської позиції Молдови. Зважаючи на те, що в Румунії проживає багато громадян Молдови, а також на співпрацю між ліберальними партіями в минулому, це допомогло Майї Санду отримати другий мандат і провести проєвропейський референдум, незважаючи на те, що Росія вкладала гроші в підкуп виборців, який зараз розслідується Кишиневом.

Ця атака була своєрідною відплатою. Інструменти для такого впливу існують скрізь, і вони не просувають відверто проросійські меседжі. Замість цього вони маскують їх під «протрампістську» або «проамериканську» риторику, яка є більш прийнятною в сильно проамериканських країнах — таких, як Румунія.

У нашому випадку антиросійські настрої мають глибоке історичне коріння. Ультраправі — це лише прикриття. Після вступу до ЄС і НАТО в Румунії не було ультраправих партій — це нещодавній конструкт. Не маючи життєздатної проросійської ідеології, яку можна було б просувати, ці актори захопили ультраправі ідеї, як це сталося по всій Європі, бо більшість суспільства її не підтримує, а значить — їх можна спотворювати і підлаштовувати під свої цілі.

‍Що стоїть за нинішнім політичним тріумфом ультраправих в Європі? Це мода, популізм чи симптом глибшої політичної хвороби континенту?

Це поєднання кількох чинників. По-перше, деякі ініціативи європейських політиків — як-от дорогі проєкти з переходу на чисту енергію чи екологічні норми, що стримують інвестиції, — викликали зворотну реакцію. Декому здалося, що окремі свободи були доведені до крайнощів.

По-друге, внутрішні проблеми: в багатьох країнах, зокрема й у моїй, традиційні партії не встигають за зростаючими очікуваннями суспільства. Розчаровані поганим, на їхню думку, управлінням, виборці дедалі частіше звертаються до популістських або ультраправих сил.

По-третє, зовнішній чинник — Росія. Не маючи привабливої ідеології, яку можна було б просувати відкрито, вона підтримує крайні праві рухи — політично «вільну нішу».

Її легко посилювати через соцмережі, які надають перевагу сенсаційним і спрощеним меседжам, а не виваженому, довгостроковому мисленню

Отже, маємо три шари впливу: суперечливі політики ЄС, внутрішнє невдоволення й іноземне втручання.

Повертаючись до Румунії, яку роль у політичному ландшафті вашої країни відіграють радикальні діячі на кшталт Діани Шошоаке, і наскільки серйозною є їхня загроза для проєвропейського курсу Румунії?

Діана Шошоаке викроїла собі місце, і я підозрюю, що це було стратегічно сплановано. Її підтримка становить приблизно 5%, і значна частина цих голосів — протестні. Якщо проросійські настрої представляє Шошоаке, то зрозумілі дві речі. По-перше, ніхто не підтримає її повністю, тому що вона всіх відштовхує. По-друге, майже неможливо створити серйозну, помірковану проросійську партію з її участю, оскільки вона не прийме жодного потенційного альтернативного лідера. У цьому сенсі Шошоаке займає нішу, яка, хоч і є суперечливою, але відіграє певну роль у демократичному ландшафті.

У здоровій демократії важливо, щоб були представлені різні голоси, навіть ті, з якими ви можете не погоджуватися. Шошоаке заповнює цей простір. Хоча я б не назвав її нешкідливою.

Її вплив реальний, і вона здіймає багато шуму, а втім, її апеляція здебільшого спрямована до менш освіченого, маргіналізованого сегменту суспільства

Однак, якщо вона є обличчям проросійської підтримки в Румунії, я б навіть аплодував їй, оскільки вона представляє Росію у спосіб, який, на мою думку, не завдає значної шкоди румунському суспільству.

Румунія як опорний пункт безпеки

‍Яким чином змінилась роль Румунії у регіональній архітектурі безпеки після початку повномасштабної війни в Україні?

Насправді, я не думаю, що ситуація суттєво змінилася, тому що ці питання розвивалися протягом тривалого часу. Позиції Румунії та Польщі формувалися поступово. Наприклад, Румунія вже 20 років є частиною американського протиракетного щита і має ключові військові об'єкти в партнерстві з США, як, наприклад, 57-у авіаційну базу «Михаїл Коґелнічану». Наша участь в Афганістані та Іраку, а також бази в Кампіа Турзій та Фетешті відображають нашу стратегічну орієнтацію.

Стратегічне партнерство зі США було побудоване протягом останніх 25 років, що є основою нашої оборонної стратегії. Однак нам все ще є куди рости. У той час як Польща націлилася виділити 4,7% свого ВВП на оборону, Румунія витрачає лише 2,5%. Ми чекаємо на додаткові можливості від США, а також повинні зробити військову кар'єру більш привабливою. Це складно, коли поруч війна і нависає загроза, що Росія може напасти на країни НАТО.

Крім того, нам потрібно адаптувати наші військові доктрини, зважаючи на уроки з війни, що триває в Україні, яка є першим повномасштабним конфліктом високої інтенсивності в 21 столітті.

Наскільки реалістичними є сценарії часткового або повного перенесення американської військової бази з Польщі до Румунії?

Ні, це малоймовірно. Ведуться розмови про часткове виведення американських військ, зокрема, з Німеччини і Авіано в Італії, але бази на східному фланзі НАТО, як, наприклад, в Румунії, залишаться. Раніше обговорювалося перенесення баз з Німеччини до Польщі, Чехії або Румунії, але нинішні оцінки свідчать про лише обмежене скорочення американських військ в Європі.

Ключові стратегічні об'єкти, такі як база протиракетної оборони в Девеселу і база імені Михаїла Коґелнічану, залишаться і будуть укомплектовані американськими військами. На деяких позиціях НАТО може відбутися ротація військ. Американських солдатів, можливо, замінять союзники, які братимуть участь у спільних операціях, навчаннях і регіональних командних центрах в Румунії і Польщі.

Проте перекидання військ між Польщею і Румунією неможливе, оскільки обидві країни мають однакове стратегічне значення для США і потребують збалансованого підкріплення

Румунія також підтримує зусилля Польщі зі стримування, і польські війська присутні в Румунії, що відображає наше стратегічне партнерство, включно з тристоронніми відносинами з Туреччиною, яке поступово зміцнюється з плином часу.

‍Наскільки Чорне море стає ареною не лише військового, а й геополітичного протистояння? Яким чином Румунія може впливати на баланс сил у регіоні — між безпекою, економікою та політикою стримування Росії?

Чорне море завжди було частиною геополітичного ландшафту, і ми давно виступали за його стратегічне визнання. Це зайняло певний час, але нам вдалося сформувати стратегію США для регіону. Німеччина і Франція також розробляють власні чорноморські стратегії, і зараз Європейська комісія, схоже, готова підтримати єдиний європейський підхід.

Цей регіон є життєво важливим — він розташований прямо біля нашого порогу. Ключові події, такі як анексія Криму та нинішня агресивна війна, розгорнулися на півдні, а не в країнах Балтії чи Калінінграді.

Ось чому Чорне море має бути центральним у будь-якій стратегії безпеки

Ми роками працювали над тим, щоб позиціонувати південну частину Чорного моря як море НАТО, з країнами-членами і країнами, які прагнуть вступити до Альянсу в цьому регіоні. Ми також закликаємо НАТО відновити там свою місію із запевнення безпеки. За нинішніх умов це нелегко, але за будь-якої форми припинення вогню Альянс буде потрібен для захисту ключової морської інфраструктури — від Одеси до Стамбула і від Констанци до Батумі.

Це довготривала робота, яка розпочалась два десятиліття тому і продовжує розвиватись. В ідеалі, Україна і Грузія візьмуть у ній участь, залежно від їхнього бажання і можливостей. Свобода судноплавства має бути захищена і підтримана силами НАТО. Наприклад, наша тристороння група з розмінування разом з Болгарією і Туреччиною робить безпосередній внесок у ці зусилля.

Зрештою, ми підвищуємо обізнаність і шукаємо ширшої підтримки з боку ЄС і НАТО для довгострокової регіональної взаємодії.

Допомога Україні: реалії та майбутнє

‍У чому полягає стратегія Бухареста — допомагати Україні, але не робити це публічно? Це прагнення до обережності, внутрішньополітичний компроміс чи сигнал союзникам?

Я не думаю, що це те, що варто зараз обговорювати — війна в Україні все ще триває, і українські посадовці добре розуміють, чому ми діяли так, як діяли. Румунія і Польща відігравали взаємодоповнюючі ролі: Польща була гучною і помітною, привертаючи увагу до себе, в той час як Румунія працювала тихіше, за лаштунками.

У воєнний час прозорість не завжди є перевагою

Румунія прийняла критику з боку деяких ЗМІ і навіть дипломатів, які ставили під сумнів наш внесок просто тому, що ми не оголошували про нього публічно. Але важливо те, що ті, кому потрібно було знати, знали.

Ситуація все ще змінюється. Стратегії повинні залишатися гнучкими. Сила Румунії полягає в її здатності надавати гуманітарну допомогу, транспортні коридори, свободу пересування і, так, військову підтримку, навіть якщо ми не розголошували деталі. Тиха ефективність була нашим вибором.

‍У минулому відносини між Україною та Румунією були непростими — зокрема через питання меншин і територій. Але з початком повномасштабного вторгнення війни тональність у румунських ЗМІ та політичному дискурсі помітно змінилася. Чи можна говорити про стабільне покращення ставлення до України на рівні суспільства?

Я вважаю, що ми повинні дивитися на це по-іншому. Свого часу українське керівництво, прем'єр-міністр і міністр оборони, розглядали Румунію як головну загрозу. Але я повинен пояснити: з моменту анексії Криму в 2014 році з боку Румунії, а поступово і з боку України, спостерігається повна відкритість.

Як сусіди ми мали свої проблеми — це нормально, але крок за кроком ситуація покращувалася. Насправді, багато українців по-справжньому відкрили для себе Румунію лише після 2022 року, коли сотні тисяч людей шукали тут притулку і відчули нашу підтримку на власному досвіді.

Йдеться про сприйняття та інформаційну війну. Росія активно працювала над тим, щоб розділити нас, використовуючи природні тертя між сусідніми країнами

Звичайно, кожна держава відстоює свої інтереси, але ми тут, щоб залишитися, пліч-о-пліч і повинні знайти шляхи для співіснування — саме це і відбувається. Я можу тільки вітати нинішню ситуацію. Імідж Румунії в Україні значно покращився, і настрої тут переважно позитивні щодо України. Так, є маргінальні голоси з антиукраїнськими меседжами, часто проросійськими або ультраправими, але вони не мають великого впливу. Широка підтримка України в Румунії залишається сильною — і дуже важливо, щоб так було і надалі.

‍Чи є ризик, що після виборів нова політична еліта змінить підхід до війни в Україні — наприклад, стане менш активною у питанні військової допомоги або співпраці з союзниками у регіоні?

Це малоймовірно, тому що якщо Україна впаде, наступною буде Румунія. Всі це розуміють. Дуже важливо підтримувати Україну, щоб утримати лінію фронту далеко на сході і не допустити її переміщення в напрямку Херсона, Миколаєва чи Одеси. Отже, я не передбачаю жодних драматичних змін у підтримці України з боку Румунії, як зараз, так і під час майбутнього відновлення.

Цю перспективу добре розуміє і поділяє наше керівництво, і вона повинна і надалі керувати нашими діями. У нас є спільні інтереси і значний простір для співпраці, яка вже відбувається

Через Констанцу, наші дороги, нові пункти перетину кордону і розширену інфраструктуру йде торгівля, в тому числі експорт зерна. З лютого 2022 року попит на транспортні перевезення зріс у сім разів. Ми швидко адаптувалися, щоб задовольнити його, і ця співпраця створює основу для довгострокового партнерства, особливо в таких сферах, як безпека і оборона.

Титульне фото: Andreea Alexandru/Associated Press/East News

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍