«У країні війна. А ми досі не навчилися говорити про смерть»

«Жінок не навчаємо»

— Я перша в сім’ї, хто носить форму, — розповідає Тетяна Мордач Sestry. — З дитинства більше товаришувала з хлопцями, займалася спортом, любила дивитися фільми про війну. Ще школяркою мені було цікаво, чому тільки хлопців показують у красивій військовій формі. Хіба дівчата не можуть її носити? Ми навіть з батьком сперечалися на цю тему. Він казав, що армія для дівчат — це занадто важко, вони не витримають. 

Звісно, я з ним не погоджувалась. У старших класах стала цікавитися військовою справою. Думку про службу не покидала й одного дня в інтернеті натрапила на відеоролик про вище професійне училище, де навчають на пожежників. Зацікавилася, сказала батькам, але вони були категорично проти такого вибору професії. Особливо батько. Він волів, аби я стала фармацевткою. Тому довелося таємно збирати документи для вступу. 

Батькам казала, що їду до подруги на день народження, а сама складала психологічні тести й проходила медкомісію. Брехати доводилося не раз

Втім, все приховане стає явним. Коли я заповнювала анкету, потрібно було вказати контактний номер когось з батьків, і я написала мамин. Їй подзвонили, коли я допомагала бабусі пасти корів, і мій телефон був поза зоною досяжності. Ввечері мама запитала: «Ти нічого не хочеш мені сказати? До мене телефонували з Вінниці. Тебе 1 серпня чекають на вступних іспитах»…

Зрештою вона мене підтримала, і від батька ми це приховали вже разом.

На іспитах я показала гарні результати з фізичної підготовки. З понад 30 дівчат пройшли лише чотири

Так я стала курсанткою пожежного училища.

По закінченню навчання я мала працювати радіотелефоністкою — приймати виклики на пожежу. Але я хотіла бути водолазкою. Запропонувала свою кандидатуру. У відповідь почула, що це — не жіноча професія, і потрібно не лише мати добру фізичну підготовку, а й моральну та психологічну стійкість. 

Я розуміла, що доведеться працювати з людьми, які потонули під час якогось нещасного випадку. Та і тут не відступила. Пройшла медичну комісію і почала шукати, де здобути професію водолаза-рятувальника. А це виявилося непросто. На той момент спеціальні курси з навчання проводили у Києві, Одесі, Черкасах, Кам'янці-Подільському й на Сумщині. І всюди я отримала відмову: «Ми жінок не навчаємо». Але в Одесі після настирливих звернень інструктор сказав: 

— Приїжджайте, ми бачимо у ваших очах вогонь

Після чого протягом трьох місяців я поєднувала навчання з роботою. Відчергувавши добу у Вінниці, їхала на три дні до Одеси. 

Правило водолазів — не дивитися в очі втопельнику

Після навчання почалися занурення у Південному Бузі. Спускатися на дно річки було непросто. Видимість — нульова. Я не розуміла, у мене очі розплющені чи заплющені. Геть нічого не було видно. За таких умов доводиться працювати на дотик. 

Очі водолаза — це наші руки. Ми можемо йти під водою і стукнутись об голову потопельника або випадково наступити на його тіло

На свій перший виклик я поїхала витягувати 71-річного дідуся, який перевернувся на човні. Видимість слабка, у голові — вир думок, страшно. Повернувши голову вліво під водою, зненацька побачила перед собою його руки. Стало моторошно… 

Одне з основних правил водолазів — не дивитися в очі втопельнику. Я ж зазирнула, і мені стало ніяково. Подала сигнал, і нас з дідусем підняли на поверхню. 

Був випадок, коли ми святкували день народження одного з друзів. На святі був хлопець, якого я до цього мало знала, але саме того вечора ми з ним чудово потоваришували. Він розпитував багато за мою професію. Наступного ранку я дізналася, що він зник біля водойми — нас викликали на пошуки. Коли лізла під воду, у мене перед очима було його обличчя. Ми обстежили вісім ставків і не могли його знайти. Але на 12 день все ж дістали тіло. 

Водолазкою-рятувальницею я пропрацювала два роки. А потім почалася повномасштабна війна, і я стала водолазкою-саперкою. Відтепер виїжджаю і на пошук вибухонебезпечних предметів (зокрема під водою), і людей, які затонули. 

Спочатку в колективі, де я єдина серед 20-ти хлопців, мене взагалі не сприймали. Не знали, як до мене знайти підхід. Відчувалась недовіра. Але з часом встановилися добрі, дружні стосунки.

Дрони для підводної розвідки

Як кажуть сапери, ми помиляємося двічі: вперше, коли обираємо професію, а вдруге — коли щось неправильно зробили. Бо ціною помилки є життя. Бути сапером непросто. 

Саперську справу я опановувала на Харківщині, за скороченою програмою. Бо війна, потрібні люди, які можуть розміновувати деокуповані території. Згодом мене на три місяці відправили навчатися на водолазку-саперку в міжрегіональний центр швидкого реагування ДСНС України на Сумщині. І лише після цього навчання стали залучати до виявлення та знешкодження вибухонебезпечних предметів на Вінниччині. 

Ми знаходили як вибухівки часів Другої світової війни, так і залишки російських ракет і дронів. Працювали не лише у водоймах, а й на суші. Згодом вже як водолази обстежували нашу річку Південний Буг для прокладання судноплавного каналу. Щоправда, на дні знаходили лише корчі й затоплену баржу, в якій було видно люки з усіх боків. 

Сьогодні водолазу не завжди потрібно занурюватися, аби обстежити дно. З’явилося чимало новітніх технологій. 

Сучасний дрон може підійти близько до вибухонебезпечного предмета, а ми на суші за допомогою онлайн-трансляції — обстежувати територію довкола. У нас є дрон, призначений для підводної розвідки. Він може просканувати до 100 метрів глибини. 

Розміновувати під водою складніше, ніж на суші

Водолазкою-саперкою я працюю три роки. І бачу, що ворог постійно вдосконалює свою зброю, тож навіть досвідченим саперам доводиться постійно навчатися. Наприклад, є міни кругового ураження, які завдяки сейсмічному датчику можуть реагувати на крок дорослої людини. Дуже багато зустрічається протипіхотних і танкових мін. Наприклад, танкова міна спрацьовує, коли на неї стане від 150 кілограм ваги. Знаю, що зараз ворог запускає по Україні дрони з отруйною речовиною. Чула, що вже є випадки, коли люди отримали важкі опіки дихальних шляхів. 

Наша ППО масово збиває ракети й дрони, але нерозірвані частини часто потрапляють на землю й у воду. Наше завдання — їх знешкодити

Якось ми їздили на пошуки «шахеда». Думали, він впав у водойму, бо на поверхні води були плями від пального. Але ні, він лежав у полі. 

Звісно, розміновувати під водою складніше, ніж на суші. Якщо під водою знаходимо вибухонебезпечні предмети, які не можна в жодному разі ворушити, знешкоджуємо їх на місці. У таких випадках водолаз занурюється, детально обстежує предмет, закладає вибухову речовину для його підриву. Якщо ж вибухівку можна дістати, то піднімаємо на поверхню за допомогою спеціального парашута, яким керують дистанційно. І вже на суші його забирають колеги-сапери, вивозять на спеціальні підривні майданчики й там знешкоджують. Невдовзі нас залучатимуть для розмінування деокупованих територій, зокрема місцевих водойм.

Перед кожним зануренням нас обстежують медики

У кожного сапера-водолаза є два види робочих костюмів — мокрого і сухого типу. Екіпірування, як і вага оснащення, залежить від пори року.

Взимку на себе потрібно начепити до 50 кілограмів ваги, щоб відрегулювати плавучість. Влітку оснащення вдвічі легше. А ще ж ще треба взяти із собою балон з повітрям 

У кожного своя специфіка дихання. Наприклад, якщо я занурююсь на глибину п'яти метрів і не хвилююсь, то влітку мені вистачить повітря на дві години. Якщо ж почну хвилюватися — вистачить на менше.

Під час занурення ми обов’язково маємо враховувати температуру води і повітря, особливо взимку. У холодну пору року занурення на понад 40 хвилин є небажаними. Це впливає на здоров'я. Нам у нашій роботі необхідно дотримуватися всіх правил безпеки.

Найпоширеніша травма у водолазів — баротравма вуха. Якщо не можеш відрегулювати тиск у вушних перетинках, ймовірний їх розрив або ж надрив. Людина може оглохнути. Перед кожним спуском, навіть якщо це тренувальне занурення, нас обстежують медики.

Мрію дослідити дно Чорного моря в Криму

Я ніколи не шкодувала про свій вибір. Розумію, що моя робота небезпечна, але комусь треба її виконувати. До того ж батьки вже змирилися з моїм вибором. Разом з тим багато чого досі їм не розповідаю. Особливо коли їдемо знешкоджувати ворожу ракету чи дрон. Зазвичай говорю, що їдемо шукати вибухівки часів Другої світової війни — німецькі міни чи якісь артилерійські снаряди, які умовно безпечні. 

Знаєте, мене тішить, що коли я йшла навчатися, у моїй родині військових не було, тоді як зараз нас двоє. Моя менша, майже 18-річна, сестра, хоче стати льотчицею і вже вступила до Харківського національного інституту Повітряних сил України.

Після закінчення війни у нас буде багато роботи. Росіяни вже залишили чимало свого залізяччя на нашій землі. Але мусимо очистити Україну від ворога і його діянь

А ще я мрію дослідити дно Чорного моря у Криму. І чомусь вірю, що це колись станеться.

Фотографії з особистого архіву

Єдина іноземка в складі 505-го окремого батальйону 37-ї бригади морської піхоти Збройних сил України — 33-річна бельгійка Анна Тату (Ania Tatou). Вперше вона приїхала в Україну з початком повномасштабного вторгнення як волонтерка гуманітарного конвою. Анна народилася без правої ноги, але це не стало перешкодою, щоб возити з Бельгії допомогу на фронт.

«Пізніше я брала участь у надскладних евакуаційних операціях на Донеччині. Ми часто знаходилися на відстані до пів кілометра від російських солдатів. Нас обстрілювали, і я усвідомлювала, що в будь-який момент можу загинути. Але навіть якщо тобі ампутували ногу, це не привід вважати, що ця жахлива війна в серці Європи — не твоя».

Віддали, але не забули

Анна народилася в місті Битом на півдні Польщі.

— Я з дитинства знала, що моя юна мама відмовилась від мене. Батьки вже мали на той час сина. Мама змушена була тягнути виховання сама, адже тато, коли я народилась, потрапив до в'язниці. Майже два роки я жила в лікарні, доки лікар не знайшов мені бельгійську родину з міста Льєж.

Зазвичай діти, від яких відмовилися батьки, потрапляли до дитячих будинків. Але лікар вирішив, що безпечніше для здоров’я дівчинки буде залишити її в лікарні.

— Протягом двох років я жила в своєму ліжку, неначе у в’язниці. Весь цей час жодного разу не була на вулиці, не бачила ні сонця, ні дощу. Іграшок у мене не було — першого ведмедика подарували вже прийомні батьки.

Коли Ані було 26 років, вона дізналась, що її біологічна мама живе в Польщі. І що у Ані є 16 братів і сестер.

— Ми жили на відстані двох годин їзди одна від одної. Виявилось, що не тільки я шукала її, — багато років мама теж мене шукала. Я поїхала до Польщі, щоб зустрітися з нею. І це було найбільше диво в моєму житті.

Мама розповіла, що протягом чотирьох місяців після мого народження щодня приходила до мене в лікарню. Аж поки лікар через суд не заборонив їй це робити. Ще через чотири місяці маму й тата позбавили батьківських прав. Батько, дізнавшись про це, хотів покінчити собою, але його врятували.

Мама продовжувала приходити до лікарні, сідала біля неї на лавці й увесь час плакала. Залишила лікарям свою адресу, щоб дівчина, якщо захоче, могла її знайти. Аня кілька разів зверталася до лікарні, але їй нічого не повідомляли. А потім одна з медпрацівниць розповіла, що мама справді приходила до неї в лікарню й потім розшукувала доньку.

«Я готова була тут померти»: як рятувала біженців, не рятуючи себе

Коли почалась велика війна, Аня разом з іншими волонтерами з різних країн допомагала українським біженцям на польсько-українському кордоні. У притулку перебувало майже десять тисяч людей. І Аня була єдиною, хто скеровував тих, хто хотів їхати до Бельгії. 

— Ми працювали вдень і вночі. Іноді доводилося спати прямо на залізничній станції, поруч з біженцями, на землі. Я забувала дбати про свій протез, і зрештою в мене почалося запалення. Таке, що я вже не могла зняти протез, не відірвавши частини шкіри. Рана кровоточила, але попіклуватися про себе бракувало часу, адже приїжджало дедалі більше людей без валіз, з тваринами. Вони втратили свої родини й квартири. Вони втратили все. Їх треба було рятувати.

Одного дня Аня знепритомніла. В лікарні, куди її терміново привезли, призначили антибіотики. Сестра Ані, яка працює в медзакладі в Бельгії, наполегливо просила її терміново повернутися додому, щоб не ризикувати життям. Але Аня вийшла зі шпиталю і поїхала в притулок для біженців. У місцевому медпункті їй поставили крапельницю.

— А далі я всю ніч боролася за життя. Медсестра сказала, що якщо виникне септичний шок, я не виживу. Що ж, подумала я, я на цій землі народилась і готова тут і померти — допомагаючи людям.

Коли Анна прокинулась, лікар плакав, тримаючи її за руку. Розповів, що о п’ятій ранку таки почався септичний шок, була гіпотермія. Але через кілька хвилин температура її тіла раптово почала підніматися.

— Лікар сказав, що за свою 30-річну кар'єру жодного разу не бачив подібного випадку.

Я встала з ліжка, пересіла в крісло колісне й знову стала допомагати біженцям. Возила однією рукою їхній багаж, заспокоювала. Те, що Господь зберіг мені життя, я розцінювала як знак, що мушу й надалі допомагати українцям

Поклик крові

У жовтні 2024 року Анна вступила до лав ЗСУ. Вона опановує курс операторки дронів, займається логістикою й матеріально-технічним забезпеченням батальйону.

— Жоден дрон не злетить без людей, які його налаштовують і скеровують. Тому ми постійно навчаємося, тестуємо й розробляємо нові рішення. Понад два роки тому FPV-дрони змінили хід війни. Кількома відносно недорогими дронами можна знищити ворожу техніку, що коштує мільйони доларів. 

За словами Ані Тату, день вступу до ЗСУ вона вважає своїм другим днем народження:

— З дитинства мріяла служити в армії. Ніби відчувала, що в мені живе дух воїна. Я інтенсивно тренувалася, щоб загартуватися фізично й духовно.

У Бельгії пов’язати своє життя з військовою службою Ані не вдалося через інвалідність. Вона працювала в готельно-ресторанному бізнесі, в проєктах підтримки людей з ампутаціями. Але постійно відчувала, що там — не на своєму місці.

— Єдине, що я знала до війни про Україну, — це Чорнобиль. Бо лікарі вважали, що моя інвалідність — наслідок аварії на Чорнобильській АЕС. А потім почалася страшна війна, і я поїхала в Україну, бо це не локальний конфлікт. І якщо не допомогти Україні вистояти, постраждає весь демократичний світ. 

Солдати, які воюють на Донецькому напрямку, не раз говорили Ані, що вона має характер і силу козака-воїна. Аня тільки сміялась. А потім запитала в мами про своїх предків і дізналась, що дійсно має українське коріння. Ба більше — її ім’я і прізвище при народженні — Анна-Наталія-Катаржина Зубко.

— Мама підтвердила, що мій дід — українець із Запоріжжя, а прадід визволяв Україну під час Другої світової війни. У момент, коли я дізналася, що Україна — це моя духовна батьківщина, захотілося поцілувати кожен міліметр української землі!

Вибір не підкорятися

Автомобілі й бронемашини на фронті «живуть» у кращому випадку кілька місяців, їх регулярно ремонтують. Бо кожен бойовий вихід — це нові пошкодження й втрати. Тому військовослужбовці батальйону регулярно потребують грошей на обладнання для ремонту техніки. Аня займається зборами для військових. І завдяки своїй публічності й репутації часто швидко закриває збори. 

— Війну в Європі розпочали не українці. 

Мир — це не просто відсутність війни. Це вибір не підкорятися жорстокості, навіть коли тобі погрожують зброєю

Тому кожна людина мусить робити хоч щось, щоб чинити опір насильству й покласти кінець стражданням, які принесли на українську землю вороги. Я прагну, щоб настав день, коли повернуться додому люди, яких ми евакуйовували з окупованих міст. Дуже цього хочу. І вірю, світло життя завжди зрештою перемагає темряву смерті.

‍Фотографії з приватного архіву героїні