Тетяна Бакоцька
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Публікації
За даними дослідження соціологічного інституту Академії наук Чехії і національного інституту SYRI, серед українських біженців у Чехії понад 41% має депресію середньої чи значної тяжкості і понад 23% — пригніченість. Результати чеських дослідників відповідають даним їхніх колег у Польщі, де науковці теж виявили схожий рівень депресії та пригніченості серед українських біженців. Причому кількість людей у такому стані росте з року в рік.
Травма від війни змінює всіх, зокрема біженців
Усе частіше люди потребують не лише первинної, а й спеціалізованої медичної допомоги. Зокрема, медикаментозного лікування посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Але часто українці не звертаються до психологів, мовчать про свої проблеми: хтось думає, що його проблеми ніщо в порівнянні з проблемами на фронті. Хтось боїться, що якщо дізнаються про його симптоми психічних розладів, то соціальні служби заберуть дітей, або його звільнять з роботи, або просто відчуватимуть упереджене ставлення. Про це Sestry розповів голова Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджей Кендзерський. Від початку повномасштабного російського вторгнення він бере участь у багатьох проєктах допомоги воєнним біженцям.
«На жаль, не всі усвідомлюють, що травма від війни змінює людей. Тому спеціалісти, експерти, консультанти чи викладачі курсів, які працюють у різних інтеграційних проєктах допомоги українцям, мусять бути підготовленими до того, що не у всіх біженців воєнна травма проявляється однаково. Щоб біженцям було легше інтегруватися в нову спільноту, треба спочатку стабілізувати їхню нервову систему. Різні курси, тренінги чи семінари бажано починати після спілкування учасників із психологами й медіаторами (посередниками, фахівцями, що допоможуть знайти спільну мову між людьми під час кризових комунікацій). Бо якщо людина в стані тривожності, паніки, неспокою, їй важко сконцентруватися й запам’ятовувати важливу інформацію», — зазначає психолог.
Дослідження, опубліковане в медичному журналі «The Lancet», свідчить, що 54% українців включно з біженцями мають ПТСР. Сильну тривожність — 21%, високий рівень стресу — 18%.
«Ми мусимо допомогти біженцям уже зараз робити все необхідне, аби подолати воєнну травму, що заважає їм повноцінно жити. Травма від війни змінює не лише думки, а й саму здатність думати. Тому люди, які зазнали травматичного досвіду, можуть не до кінця усвідомлювати, що з ними сталося й що вони змінились», — каже Анджей Кендзерський.
За словами психолога, для психічного здоров’я небезпечно тривалий час жити в стресі, стані невизначеності, відсутності почуття безпеки. Тому важливо якомога швидше знайти так зване «місце закорінення». А для цього треба мати де й за що жити. Для біженців важливо розуміти, що вони не самі, що це не тільки їхня війна, що поруч є люди, які допоможуть у найважчі моменти.
Тривалість та дисфункційність — два головні критерії, за якими визначається, що людина має психічний розлад і потребує допомоги
Зі свого боку, психолог програми Mental Support for Media Антон Покалюхін розповів, що якщо людина відчуває різні симптоми поганого емоційного самопочуття (такі як пригнічений настрій, апатія, відчуття тривоги) безперервно кілька тижнів і довше, то це може свідчити про психічний розлад. Якщо людина не може, як раніше, виконувати різні повсякденні завдання: домашні й робочі обов’язки, брати участь у вихованні дитини, не хоче зустрічатися з друзями, відчуває себе знесиленою, безпомічною — це дисфункційність.
«Якщо цей стан нетривалий — до кількох тижнів — то це в межах норми. Якщо не зменшилася ваша функціональність, скоріше за все, ви впораєтеся самі. Треба лише відпочинок, гарний сон, повноцінне харчування, дружні посиденьки, теплі обійми. Але якщо це триває довго, і людина ніби щось і робить, але з останніх сил і лише мінімум, без якого життя полетить шкереберть, то це вже дисфункційність», — стверджує Антон Покалюхін.
На які зміни звертати увагу, щоб зрозуміти, що час звернутися за допомогою до спеціаліста з психічного здоров'я?
Маркери змін — це коли нове не покращує якість життя, або навпаки, те, що раніше було важливим, корисним, необхідним, тепер втратило свою силу і цінність.
Наприклад, ви отримували задоволення від книжок, кіно, спілкування з друзями. А зараз помічаєте, що щось змінилося і вам більше нічого не хочеться, ніщо не викликає колишніх емоцій і не мотивує робити те, що раніше подобалось
Або раніше ви були дисциплінованою людиною, ходили в спортзал, на прогулянки, а тепер дисципліна кудись поділася. Або класична ситуація — алкоголь. Його вживають, щоб втамувати емоційний біль, подолати стрес, підтримати себе після сварки з кимось. Але якщо раніше ви вживали алкоголь тільки в компанії друзів, то зараз помічаєте, що вам це необхідно, щоб розслабитись.
Ще один приклад — тривога. Вона буває корисна й деструктивна. Завдяки корисній вдається, наприклад, краще підготуватися до виступу чи іспиту. А тепер ви помічаєте, що стали тривожитися навіть без приводу, і тривога вже не призводить до якихось корисних практичних кроків. Вона погіршує якість життя.
Особливу увагу треба звертати на думки, пов’язані зі смертю та суїцидом.
«Природно інколи мати думки такого типу: “Як мені важко, можливо, якби я померла, то стало б легше”. Це спосіб, яким наша психіка намагається подолати труднощі. Але якщо такі думки стають домінуючими — це вже «червоний прапорець», — впевнений Антон Покалюхін.
Якщо ж ви починаєте у думках планувати самогубство, це прямий сигнал, що вам потрібна термінова допомога психотерапевта або психіатра
«Ніхто не знає вас так добре, як ви самі, тож уважно прислухайтеся до себе. Періодично питайте себе: де я зараз на шкалі психічного здоров’я? До якої міри мені погано і як довго це триває? Інколи цього може бути достатньо, щоб зрозуміти навіть на інтуїтивному рівні, що допомога потрібна», — пояснює пан Покалюхін.
Тіло людини з психологічними проблемами часто посилає сигнали, що суперечать її словам
За словами Антона Покалюхіна, люди часто переоцінюють свої можливості інтерпретувати й оцінювати слова й поведінку інших людей. Ми думаємо, що вони почуваються так, а насправді — інакше. Краще зрозуміти іншу людину допомагає спілкування.
Існують небезпечні сигнали, які можна помітити навіть неозброєним оком. Разом з тим якщо ці маркери присутні, ми не ставимо діагноз, а лише робимо припущення, що, можливо, в цієї людини є психологічні проблеми. Головні критерії такі ж, як і ті, що стосуються нас самих — тривалість і дисфункційність. Маркерами є зміни, які погіршують життя людини. Що краще ви знаєте людину, то виразніше можете побачити зміни. Наприклад, якщо ви знали її як стриману й сміливу, а в останні місяці вона стала неврівноваженою, невпевненою.
Також слід звернути увагу, якщо людина стала інтенсивно чогось або когось уникати.
«Уникати неприємних речей нормально. Наприклад, камінь потрапив до черевика й ви його хочете викинути, щоб уникнути відчуття дискомфорту. Але буває неконструктивне, патологічне уникнення. Наприклад, людина, яка завжди була товариською, чомусь тривалий час уникає будь-яких людних зібрань. Навіть ринку чи магазинів. Менше спілкується з колегами на роботі та друзями. Якщо це погіршує її життя, на це варто звернути увагу», — вважає пан Покалюхін.
Людям, які мають психологічні проблеми, властиві некорисна поведінка, некорисні способи справлятися з труднощами. Наприклад, вживання алкоголю. Або емоційне переїдання.
Небезпечним сигналом є різні види самоушкоджень. Люди в стані емоційного болю можуть різати собі шкіру на руках, ногах або інших частинах тіла. Не для того, щоб здійснити суїцид, а тому що є механізм, який через фізичний біль полегшує біль емоційний. Це називають самоушкоджуючою поведінкою. Стереотипно в кіно це присвоюють лише підліткам. Але є чимало дорослих, які так чинять.
Окрім того, треба звертати увагу на слова близьких. Це можуть бути прямі повідомлення, коли людина жаліється в приватній розмові: «Чомусь я тривалий час зовсім не сплю або мені сняться жахливі сни». Або непрямі сигнали: «Зі мною щось не так, не можу нічого робити». Так само спостерігайте за невербальною поведінкою: жести, міміка, паузи, манери, зовнішність тощо. У невербаліці дуже добре проявляється суперечлива поведінка. Коли людина посилає сигнали тіла, що не відповідають її словам. Наприклад, на запитання «Як справи?» з сумним виглядом відповідає: «Усе чудово».
«Найкращий спосіб донести свої думки — це розмова. Слова — ось наша суперсила. Гарантії, що нас почують і людині одразу вдасться допомогти, немає. Але спробувати варто. Розмову треба почати зі слів: «Я хочу з тобою поговорити про дещо важливе». — рекомендує Антон Покалюхін.
Тон розмови має бути не жартівливий, не катастрофічний, а спокійний і серйозний, без нагнітання
Важливо проявити ненав’язливу турботливу ініціативу, не тиснути. Ви поділилися своїми спостереженнями, а потім питаєте: «А що ти про це думаєш?». Слід завжди бути готовими до відмови. Адже людина може погодитися з тим, що є проблема, і нічого не захотіти з цим робити.
Будьте готові нести відповідальність за свою ініціативу. Вислухати відповідь людини, допомогти знайти спеціаліста.
Інколи допомога може бути дрібною, але людина завдяки їй відчує свою потрібність, вдячність, що про неї хтось безкорисливо піклується. Але не жертвуйте своїм часом і зусиллями, якщо не можете чи не маєте ресурсу допомагати. Не давайте шаблонних порад: знайди нормальну роботу, піди до спортзалу тощо. Це дратує й створює дистанцію. Якщо хочете допомогти, спочатку запитайте у людини дозволу. Інколи можна проявити турботливу наполегливість, але людина має право відмовитись. Не тисніть. Але лишайте двері відкритими. Люди можуть передумати і дозріють звернутися до вас, щоб зробити перші кроки на шляху до зцілення.
Фотографії Shutterstock
Більшість українських біженців знаходиться у стані пригніченості або депресії, не сприймаючи свій стан серйозно і не звертаючись до лікарів. А це не жарти. Як зрозуміти, що вам або близьким необхідна допомога?
Події, що відбувалися тоді в Польщі, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях
Драму «Кордіан» один з найвидатніших польських письменників Юліуш Словацький написав 190 років тому. Він описав російського імператора Миколу І як лютого ненависника країн Європи й зокрема Польщі, де він жорстоко придушив національно-визвольне повстання. Цар весь час воював, аби загарбати нові землі: війна з Персією, війна на Кавказі, війна з Туреччиною.
За словами докторки філософії, професорки Вармінсько-Мазурського університету Івони Мацеєвської, російська імперська ідеологія досі впливає на багатьох людей не тільки в Росії, а й за кордоном. І це дозволяє Кремлю контролювати західний дискурс про війну в Україні, нав’язуючи імперську структуру мислення. Головний аргумент росіян, що дозволяє їм уникати відповідальності, — Кремль не визнає незалежність України, бо начебто в Середньовіччя землі нинішніх України й Росії входили до однієї держави — Київської Русі. Драма «Кордіан» Словацького показує неросійську версію історії.
Стиль правління нинішнього глави Кремля історики й письменники (Олег Криштопа, Андерс Аслунд тощо) порівнюють із царюванням Миколи І, який правив з 1825 по 1855 роки. У той час абсолютизм влади Російської імперії досягнув максимуму.
Придушивши Листопадове повстання в Польщі в 1830-1831 роках, Микола І скасував польську Конституцію. У драмі «Кордіан» Словацький описує, як цар пишається собою, бо йому вдалося перетворити Польщу на політичний «труп». Усіх нових протестувальників правитель погрожує висилати до Сибіру або вбивати. А якщо виникне нове повстання, то Варшаву зруйнує навіки: «Polska już ostygła, umarła, i na wieki. Jak magnesu igłą na północ obrócona, w Sybir patrzy mroźny» (Польща вже охолола й навіки вмерла. Як стрілка магніту, що обернута на північ, дивиться в бік морозного Сибіру).
Події, що відбувалися в Польщі в той період, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях:
«Знищення польської армії, запровадження московської мови як офіційної, переведення з Польщі до Росії громадських бібліотек та наукових колекцій, закриття шкіл, примусове переселення до Росії великої кількості польських дітей під приводом перевиховання їх казенним коштом, заслання безлічі польських сімей до віддалених губерній Росії, значний та суворий рекрутський набір, призначення на посади в Польщі московських чиновників, втручання у справи національної церкви тощо. Все це свідчить про намагання уряду знищити політичну національність у Польщі й перетворити її поступово в московську провінцію...». Про це 3 липня 1832 року написав британський державний діяч лорд Пальмерстон на підставі фактів правління Росією Царством Польським після повстання.
На польських землях, що були в складі Російської імперії, почали агресивно й стрімко впроваджувати політику русифікації. Тиск цензури став тотальним. Одним із письменників, не тільки твори якого, а й ім’я опинилися під суворою забороною, був молодий поет Юліуш Словацький. До речі, виходець з України, він народився 1809 року в Кременці, нині це Тернопільська область.
У правлінні Миколи І Словацький вбачав загрозу для всієї Європи: «Europe jak jabłko rozetnę, a nóż zatruty obie zatruje polowy». Ці слова Миколи I перекладаються так:
Я розріжу Європу навпіл, як яблуко, отруйним ножем, який знищить обидві частини
Про амбіції, самовпевненість і плани царя продовжувати загарбницькі колоніальні війни в Європі свідчать слова: «Ha! Ha! Albom ja wielki? Albo świat ten mały?». («Ха! Ха! Чи це я великий? Чи світ малий?»). Він був переконаний, що є обранцем Бога, який доручив йому управління імперією.
Своєю священною місією Микола I вважав захист Росії від лібералізму, який, на його думку, приходив із Заходу
З 1844 року люди, молодші 25 років, не мали права виїжджати за кордон. А всім іншим виїхати було просто майже неможливо. Крім свободи пересування, цар заборонив також свободу слова. Ввів жорстку цензуру, що поширювалася на всіх і все. Створив таємну поліцію, щоб розшукувати й карати всіх незадоволених (аналог майбутніх КДБ та ФСБ). Микола І знищив національне відродження, що почалося в Україні, сформувавши твердження про один народ — великоросів (росіян), малоросів (українців) і білорусів. Також цар запровадив національну ідею — «самодержав’я, православ’я, народність».
Нинішній глава Кремля пропагує цю саму ідею
За словами докторки історичних наук Ольги Морозової, участь молодого поета Юліуша Словацького в 1830-1831 роках у Листопадовому повстанні, що вибухнуло в Польщі й було спрямоване проти Російської імперії, стало причиною його вимушеної еміграції (до Парижу, а згодом до Женеви) та написання драми «Кордіан».
Кришталеве прокрустове ложе для незгодних
Одним із ключових фрагментів твору «Кордіан» є сцена, що розігрується в Тронній залі Королівського замку Варшави. Головний герой Кордіан планує здійснити замах на царя, який водночас уособлює в собі й короля Польщі. Коли Кордіан дістається Королівського замку, Микола І спить у кришталевому ліжку. Цей символ свідчить, з одного боку, про царський абсолютизм, недосяжність. А з іншого боку — про крихкість царської влади, її слабкість і можливість падіння будь-якої миті.
В іншій сцені драми стає зрозуміло, що «Кришталеве ложе» — також аналог фразеологізму «Прокрустове ложе». У давньогрецькій міфології — це ліжко злочинця Прокруста, на яке той укладав спати своїх жертв. Найчастіше це були мандрівники. Тим, кому ліжко було задовге, Прокруст бив по колінах, щоб видовжити ноги, а кому закоротке — відрубував їх. У переносному значенні цей вислів означає певні жорсткі межі, в які насильницьким шляхом когось хочуть пристосувати до своїх потреб або вимог.
«Кришталеве ложе» в творі Словацького демонструє плани царя щодо народів Західної Європи: «Na zachodzie stugłowa wyrasta poczwara… Łoże drugie z kryształu dla lodów zachodu; miarę na długość wezmę z moskiewskiego rodu, a który naród dłuższy nad lożą okucie, kryształu nie rozciągnie, lud skrócę o głowę…». Що означає, що всім людям Західної Європи (яку Микола І називає стоголовим чудовиськом), які не пристосуються до умов, що їм пропонує російський цар, відрубають голови.
Ненависть до Європи мотивувала царя почати нову війну. Він почав вимагати в Стамбулі, щоб усі православні Османської імперії увійшли під його протекцію. Султан відмовився. Росія окупувала Молдову й напала на турецький флот у Синопі. Європейські лідери, зрозумівши, що царя не зупинити й росіянам все одно кого вбивати, вирішили вступити в цю війну на боці Османської імперії. Росія ганебно програла «священну війну» з Європою, здавши Севастополь. Микола I застудився в Криму й помер у своєму некришталевому ліжку.
Драма «Кордіан» Словацького — твір про Листопадове повстання в Польщі, підготовку до вбивства царя й національне визволення, — дотепер є одним з найбільш обговорюваних творів. От чому його обрали для прочитання під час XIII Національних читань в Польщі, Україні та ще 60 країнах.
У річницю Листопадового повстання в Польщі згадуємо драму «Кордіан» польського письменника Юліуша Словацького, який вже у першій половині XIX століття пророче попередив про наслідки російської політики для Європи. У тексті, написаному як реакція на придушення національно-визвольного повстання 1830-1831 років проти Російської імперії, є чимало паралелей із сучасністю
З 1 липня 2024 року в Польщі набули чинності зміни до закону про допомогу громадянам України, які прибули до країни через збройну агресію Росії. Зокрема, скасовано компенсацію 40 злотих на день власникам домогосподарств, де проживали біженці пенсійного віку, люди з інвалідністю, багатодітні родини.
Де-юре біженці зможуть і надалі отримувати підтримку в місцях спільного проживання, що є комунальною або державною власністю. Однак де-факто — наприклад, у місті Ольштин, столиці Вармінсько-Мазурського воєводства, — жодного осередку немає.
17 липня 2024 року вразливим групам біженців в Ольштині повідомили, що воєвода надав уряду міста розпорядження щодо будівництва (чи підготовки) гуртожитка для біженців. Але інформації щодо термінів, умов і вартості проживання досі немає. Люди розгублені і не розуміють, чи є бодай якісь перспективи отримати дах над головою.
Де зараз мешкають і що планують робити біженці поважного віку, які з липня не мають соціального житла?
Вже не можу так працювати, щоб оплатити тут житло. А в Україні обіцяють зиму без тепла і світла
Біженка з Одеси 70-річна Раїса Одаржий проживала по програмі «40+» безкоштовно в кімнаті приватного будинку, який облаштували як притулок для вразливих груп. Наприкінці червня власник осередку повідомив, що незважаючи на те, що у нього мешкає понад 10 біженців, його домогосподарство отримало відмову від воєводи щодо подальшої оплати за проживання пенсіонерів, людей із інвалідністю і багатодітних родин. Але якщо люди хочуть залишитися, то мусять платити за кімнату 1250 злотих на місяць.
— Для мене це дорого. Але я не змогла знайти інше житло, — розповідає Sestry пані Раїса. — Попросила власника, щоб він хоч трохи зменшив ціну. Бо в мене найменша в будинку кімната, де є місце лише для ліжка й стола. Він пообіцяв, що подумає.
Маю жити в Польщі до кінця літа, бо в червні мені зробили операцію — мушу завершити тут процес реабілітації. А потім, імовірно, повернуся в Одесу
Жінка приїхала в Ольштин на початку великої війни. Ходила на уроки польської мови й кулінарні курси. Брала участь у різних заходах для біженців. Зокрема, у спортивних — скандинавська ходьба й подорожі на велосипедах. Це допомагало впоратися із складним періодом адаптації.
«Я б і хотіла працювати, але на тлі хронічного стресу сильно погіршився стан здоров’я. Маю 46 років трудового стажу — працювала бухгалтером. Але моєї пенсії не вистачить, аби тут вижити. А в Україні жителів міст уже зараз попереджають, щоб шукали на зиму житло в передмісті з пічним опаленням, бо часто вимикатимуть світло. Дуже страшно від такої перспективи… але я не втрачаю оптимізму», — намагається триматися пані Раїса.
Рятуючись від росіян, жила в лісовій ямі. І от знову не маю житла
Біженка з Херсонської області 74-річна Олена Демчук у липні мусила переїхати з приватного осередку для біженців до житла, яке орендує її донька. За можливість проживати в кімнаті з донькою й двома внуками пані Олена доплачує власнику 600 злотих на місяць.
У 2022 році волонтери привезли до Ольштина її доньку та онуків. Діти часто хворіли, і пані Олена приїхала в Польщу, щоб допомагати їх доглядати. Жінка має педагогічну освіту — 51 рік працювала вчителькою математики. Вона розповідає:
— Самотня мама не зможе вижити в Польщі, якщо не буде працювати. Але внуки часто хворіли й не ходили до садочка. Усе, що донька заробляла, мусила платити няні. Навіть більше: навесні 2022 доньці платили 16,50 злотих за годину, а найменша ціна за послуги няні-українки для однієї дитини — 20 злотих на годину
Повернутися додому біженка не може. Її дім зруйнували. У рідному селі, яке звільнили з-під окупації, досі немає ні аптеки, ні магазину, ні спокою. Бо ворожі війська стоять за декілька десятків кілометрів і продовжують обстрілювати місцину.
— Я майже десять місяців прожила в російській окупації, — каже пані Олена. — Повірте, це пекло на землі. Моя мама пережила окупацію в часи Другої світової війни, коли південь України контролювали румунські війська. Вони були більш нестерпні за німців. Але російські військові — найстрашніші.
За словами біженки, від початку окупації з кінця лютого 2022 року вони з сусідкою жили в ямі біля лісу. Ховалися там від росіян. Хтось із жителів села повідомив окупантам, що сусідка пані Олени має проукраїнські переконання. Вони її розшукували, катували її брата, щоб розповів, де переховується сестра. Він не сказав, і за це його вбили. А тіло викинули на околиці села.
Росіяни звірствували, грабували будинки, магазини, людей. Не було світла й інтернету. Не можна було ні виїхати, ні в’їхати в село. Пані Олена згадує:
— Не було їжі. Ми розпалювали невелике вогнище, щоб зігрітися, пекли з дерті та висівок млинці. Збирали дощову воду й пили. Не було можливості навіть попросити когось про допомогу. Я й досі не розумію, як змогла вижити
Пані Олена розповіла, що її донька подавала заявки на участь у кількох програмах, щоб отримати дофінансування на оренду житла.
«Ще з кінця минулого року нас лякали, що 40+ для пенсіонерів відмінять. Тому в березні 2024 року донька подала заявку від нашої родини на програму «Крок додому». За усіма критеріями ми підходили, мали дохід три тисячі злотих.
Нам подзвонила комунікаторка проєкту Тетяна й запитала, скільки ми зможемо платити за житло самі. Донька відповіла, що до 2,5 тисяч злотих. На що Тетяна сказала, що це мало, тому вона надішле нам лист з відмовою. Але якби ми самі могли платити за житло 3000 злотих і більше, хіба б ми зверталися за допомогою?
Ця допомога також спрямована на оплату послуг агента з нерухомості й перекладача, а ми самі знайшли житло. Це була ще одна причина відмови. Я досі не розумію, чому фундація хоче платити за послуги, яких люди не потребують? Виходить, насправді допомагають не вразливим групам людей. А тільки тим, хто може працювати — тобто платити податки», — впевнена жінка.
У інших програмах навіть не повідомляли причину відмови. Лише надсилали листа або повідомлення на телефон: «Дякуємо за реєстрацію в програмі. Ваше домогосподарство не було обране для участі».
«Зараз ми ледь зводимо кінці з кінцями, — ділиться Олена Демчук. — Ми звикли до цього міста й полюбили його. Але тут не виживемо. Я почала часто хворіти, мій набільший страх — стати тягарем для доньки. Тому я попросила її шукати інформацію про те, як можна переїхати в притулок до Німеччини. У нас там немає родичів чи знайомих. Але кажуть, там легше вижити таким родинам, як ми».
Вдома пережила апокаліпсис. А тут — звинувачення в тому, що біженці-пенсіонери зловживають унійною допомогою
Біженка з Вовчанська Харківської області 70-річна Віра Іванюк розповідає, що коли її та інших біженців торік виселили з хостела, вона повернулася з Ольштина додому в Харківську область. Але коли у травні 2024 року російські війська почали новий наступ на Вовчанськ, жінка не витримала й знову приїхала до Польщі.
Тут від початку повномасштабного вторгнення мешкає її донька з двома онуками старшого шкільного віку. Через тиждень після приїзду до Ольштина пані Віра дізналася, що її дім згорів, бо в нього влучив ворожий снаряд.
— Завдяки моїй доньці, яка має тут роботу й може платити за житло, я не стала безпритульною, — розповідає пані Віра. — Але відчуваю величезне почуття провини, що завдаю родині цей клопіт, що не маю грошей, щоб винайняти собі окреме житло. Вдома я посадила город. У мене були кури, качки, коза. Але мій минулий досвід ніяк не допомагає мені тут. Важко вивчити мову. Я завжди нервую — в аптеці, магазині, автобусі.
Пані Віра розповіла, що різні організації пропонують реєструватися у проєктах для біженців, на які виділяють гроші з фондів Євросоюзу. Але вона не може отримати ту допомогу, якої потребує:
— Людям старшого віку важко розмовляти іноземною мовою. Я зверталася до різних організацій з проханням написати такий грант, який би допомагав пенсіонерам вирішувати різні побутові питання. Наприклад, щоб ці унійні гроші платили людям, які би консультували нас, супроводжували як перекладачі до лікарні, до соціальних служб чи установ.
Щоб людям, які втратили соціальне житло, допомогли шукати нове. Бо послуга ріелтора тут коштує 500 злотих. Я би з радістю поїхала пожити до села — хоча би на деякий час. Може, хтось має будинок, де ніхто зараз не живе, і я б могла доглядати за цим будинком. Але я не знаю, як шукати таку інформацію, плюс маю мовний бар’єр.
Натомість мене запрошують прийти на зустріч, де за унійні гроші мене навчать плести браслети з бісера або малювати нейрографічні картини, завдяки яким «у моє життя прийдуть гроші». Може, два роки тому, коли біженці безкоштовно жили в гуртожитках, ці заняття й були актуальними. Але зараз людям не до розваг.
За словами пані Віри, зустрічі для біженців зазвичай проводять вдень. І люди, які зареєстровані в проєктах, але працюють, не можуть прийти.
— На останній зустрічі біженок були я та ще одна пенсіонерка із Запорізької області. Вона розповіла мені, що прийшла тільки тому, що тут можна безкоштовно випити каву
Вона з липня живе із сином і невісткою. Вони не дозволяють їй брати продукти, які купують. І вона економить кожну копійку, бо живе лише на свою українську пенсію — 400 злотих.
Каже, якби хтось їй допоміг підтвердити інвалідність у Польщі, вона б поїхала в гуртожиток для біженців за 170 кілометрів, що біля міста Олецько. Туди пропонували переселятися людям з інвалідністю. Умови проживання психологічно важкі. По три-чотири лежачі людини в кімнаті. Крім того, туди в березні 2023 року переселили всіх ромів, які приїхали до воєводства із Західної України. Але там безкоштовно дають їжу.
Що ж робити людям, які не можуть самостійно платити за житло?
Це питання Sestry поставили голові Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степану Мігусу. Він відповів:
— Протягом липня до мене зверталося дуже багато людей з проханням допомогти знайти соціальне житло в Ольштині. Тому очевидно, що потреба в тому, щоб тут знову відкрили гуртожиток для біженців, є високою. Люди старшого віку, люди з інвалідністю скаржаться, що не можуть проживати в пункті для біженців біля міста Олецько, бо вони хворі, а там немає доступу до медичної допомоги. Тому питання про відкриття гуртожитку я буду знову порушувати під час зустрічі з воєводою та маршалком. Ми не можемо залишити людей, які пережили жахи війни, наодинці з їхніми проблемами.
Чи почують воєвода й маршалок наші голоси?
Після відміни з 1 липня програми соцдопомоги «40+» чимало українок поважного віку залишилися без домівки. Піти на роботу й заробити собі на оплату оренди квартири вони вже не можуть, адже все життя працювали і зараз не мають на це фізичних сил. Коли «40+» відмінили, пообіцяли подбати про вразливі групи українців. Але насправді чимало українських пенсіонерів тепер змушені або їхати до Німеччини, або повертатися в Україну…
<frame>Наступна публікація циклу «Портрети сестринства», в якому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але також — про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — про зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, здивували чи чогось навчили. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Минав третій місяць від початку повномасштабного вторгнення. Я важко переживала загибель на війні людей, яких любила, а також втрату дому.
«Кафе Україна» стало одним з перших проєктів для інтеграції біженців в Ольштині. Українці отримали можливість безкоштовно вчити польську мову й брати участь у майстеркласах з вишивання. Зазвичай на ці заняття приходило близько десяти людей. Я мусила приводити із собою на уроки 9-місячну дитину, яка або спала, або сиділа в мене на руках. У червні наша вчителька поїхала складати іспити до Варшави, і її тимчасово заступила співробітниця Федерації FOSa Моніка Гаусман-Пневська.
Протягом багатьох років Моніка працювала як громадська діячка, супервізорка (людина, відповідальна за продуктивність праці та інші дії групи співробітників), тренерка в освітніх проєктах, журналістка, представниця EPALE (спільнота вчителів, дослідників, науковців, політиків та всіх, хто професійно займається навчанням дорослих у Європі), вчителька польської мови та психотерапевтка.
Якось пізно ввечері вона вперше написала мені: «Я чомусь увесь час думаю про тебе й про твоїх дітей. Може, потребуєш якоїсь допомоги?»
Згодом Моніка запропонувала пожити у неї вдома. Я була дуже вдячна за такий прояв доброти. Але відмовилася, бо не хотіла завдавати клопоту її родині. Я і двоє моїх дітей — біженці з Шевченківської громади Миколаївської області, де точилися бойові дії. Мій чоловік четвертий місяць був на війні на Херсонському напрямку. Ми приїхали в Ольштин у квітні 2022 року й два місяці орендували кімнату. Я сама платила за житло.
А потім звільнилося місце в хостелі для біженців, бо одна з родин виїхала, і нас безкоштовно поселили в кімнаті на 10 людей. Давали їжу. Тому на той час ми нічого не потребували.
Через кілька днів Моніка написала знову: «Наснився сон. Ти сиділа сама посеред великого чорного поля й гірко плакала. Я дивилася на тебе й не розуміла, що можу зробити, щоб тобі стало легше. Може, все ж потребуєш допомоги? Може, візит до психолога?»
Мені було цікаво дізнатися, як польські психологи працюють з воєнними біженцями. Адже до цього я спілкувалася тільки з українськими психологами, які з 2014 року допомагали вимушеним переселенцям, родичам зниклих безвісти й загиблих на війні, ветеранам.
Працюючи в Україні журналісткою, я брала участь у багатьох тренінгах, де психологи вчили, як розмовляти з людьми, які постраждали від війни, щоб це спілкування не стало для них травматичним. Водночас журналісти, які писали про війну, також потребували психоемоційної підтримки. Ми вигорали від величезного обсягу негативної інформації, яку пропускали крізь себе, щоб розповісти аудиторії про трагічні наслідки російсько-української війни.
Як і більшість біженців, я на той час не розуміла, що робити далі, як жити, де брати сили? Стала дуже тривожною, зникло відчуття безпеки. Втім продовжувала писати статті про вплив війни на довкілля — про екоцид. Усвідомлювала, що все ж потребую підтримки, тому відповіла Моніці, що готова зустрітися з психологом.
Сама Моніка не могла консультувати мене як психотерапевтка, бо не можна дружити з клієнтками. В етичному кодексі це трактують як подвійні відносини, не сумісні з терапевтичною діяльністю. Тому вона познайомила мене з головою Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджеєм Кендзерським. Він визначив мій рівень тривожності, стресу, депресії, оцінив суїцидальні ризики.
Зрозумівши, що я не потребую ліків, надав рекомендації, на що важливо звертати увагу в стані невизначеності. Бо таке балансування між надією й цілковитою зневірою — надто стресове й енергозатратне. Мати нестабільний емоційний стан, переживаючи травматичний досвід війни, — природно. Однак треба вміти самостійно собі допомогти в критичні моменти — стабілізуватися за допомогою різних заспокійливих технік.
Пізніше цим технікам я навчила інших біженок під час зустрічей учасниць групи психологічної підтримки.
Щоп’ятниці після роботи Моніка приїжджала до нашого хостелу, а ми з дітьми їздили до неї додому на вихідні чи свята. Її дім — у передмісті біля озера. Навкруги ліс, де ми збирали ягоди й гриби. У неї вдома стояли книги Сергія Жадана й Оксани Забужко польською мовою. Звучала українська музика. Ми готували вареники й налисники. Моніка казала, що для дітей важливо відчувати «присутність дому».
Одного недільного вечора, а саме 7 серпня 2022 року, ми повернулись від Моніки в хостел і я побачила в месенджері повідомлення, що 4 серпня на війні загинув мій чоловік...
Перша людина, якій я про це сказала, була Моніка. Вона відразу приїхала до нас у хостел з психологом Анджеєм Кендзерським. Вони допомогли мені розповісти цю страшну звістку моєму 12-річному сину Михайлу. Відтоді Моніка весь час поруч.
Через місяць вона запропонувала мені стати комунікаторкою в проєкті допомоги біженцям. Робота допомагала мені легше переживати найгострішу фазу найболючішого відчуття — скорботи за татом моїх дітей, за чоловіком, з яким ми прожили разом майже 20 років.
До того ж коли біженців виселили з безкоштовного хостела, саме завдяки цій роботі я мала гроші, щоб заплатити за оренду житла. Бо через бюрократичні процедури вже майже два роки не можу отримати українську державну допомогу й щомісячну пенсію дітям у зв’язку із загибеллю чоловіка. Тобто якби не Моніка, ми з дітьми мусили б повернутися у зруйноване місто, де люди живуть без питної води, під ворожими обстрілами, часто без світла.
Моніка була однією з експерток проєкту для біженців від Федерації FOSa, для якої це був перший досвід комплексної програми допомоги вимушеним переселенцям. Думаю, вона запропонувала цю роботу саме мені, бо знала, що я маю багаторічний досвід спілкування з вразливими групами людей, які постраждали через війну, а також щирі проукраїнські переконання.
Це теж часто враховують під час співбесід роботодавці в Польщі. Тому іноді біженці з проросійським або радянським світоглядами видають себе за тих, ким не є, аби отримати різну підтримку.
Одним із напрямів допомоги була підтримка психологічна. Зареєструвалися понад 300 людей. Я була присутня на кожній співбесіді як перекладачка. Під час першої зустрічі експерти запитували учасниць про їхні потреби. Майже всі відповідали, що не хочуть візитів до психолога. Але я уважно слухала їхні відповіді на інші питання й розуміла, що люди часто не усвідомлюють, що мають давні непропрацьовані травми, які досі негативно впливають на їхнє життя.
Наприклад, одна з учасниць сказала, що не хоче, щоб їй допомогли знайти роботу за її спеціальністю. Але готова працювати на будь-якій іншій роботі. Після співбесіди я запитала її, чому так, адже за фахом платитимуть більше, ніж за прибирання кімнат у готелі.
І вона розповіла, що 10 років тому була вагітною, але втратила дитину. І вважала, що причиною цієї трагедії була та робота, яку вона виконувала. Пізніше вона народила, але дотепер боїться робити те, що вміє й любить. Я переконала її записатися на один візит до спеціаліста. І їй допомогли ці консультації!
Були ситуації, коли люди, які працювали в Україні за спеціальністю, не могли змиритися з тим, що в Польщі для них немає іншої праці, крім прибирати, допомагати на кухні чи доглядати. І без допомоги психолога їм було б важче пройти ці «точки застрягання» — ситуації, через які вони відчували себе обезсиленими, безпорадними, нездатними розвиватися й адаптуватися в нових умовах.
Коли люди розповідали мені, як змінилося їхнє життя завдяки психотерапії, я відчувала велику радість. І я вірю, що коли ми втрачаємо контакт з радістю, ми втрачаємо контакт із самим життям
Минув рік, відколи проєкт закінчився, але досі, коли зустрічаю учасниць, вони продовжують дякувати за ці зустрічі. Комусь ми допомогли пережити смерть родичів, комусь — прийняти смутну звістку про свою хворобу й розпочати лікування, комусь — порозумітися з дитиною-підлітком, а комусь навіть зберегти життя. Одна жінка зізналася, що якби я не вмовила її піти до психолога, а той не направив би її до психотерапевта, вона би вчинила самогубство. У критичний момент їй допомогли ліки й терапія.
Коли я слухаю сповіді біженок, завжди згадую Моніку. Якби вона не дала цей поштовх, всім нам було б важче проживати наш травматичний досвід війни. Її безкорислива допомога, яка в різний спосіб виходила за межі проєкту, дала українкам (і мені особисто) те, чого вони потребували найбільше. Вона допомогла нам знову відчути радість.
Випадкова зустріч з польською психотерапевткою Монікою Гаусман-Пневською стала для мене доленосною. Моніка врятувала мене від війни. Тепер я зі свого боку допомагаю біженцям, які втратили рідних і дім
Домініка Лясота — 22-річна екоактивістка, яка своєю діяльністю спонукає молодих людей у різних країнах протидіяти кліматичній катастрофі. Американське видання The New York Times називає Домініку однією з лідерок «нового крила антивоєнного руху». Бо вона поєднує свою діяльність з протидії зміні клімату зі спротивом російському вторгненню в Україну.
«Головним джерелом фінансування війни й нарощування військової потужності Росії є прибутки від продажу нафти й газу. Тобто це імпорт викопного палива з Росії, завдяки якому до Путіна надходить найбільше грошей на загарбницькі дії в Україні. Тому ми почали боротьбу за ембарго на російське викопне паливо в ЄС. Саме повномасштабна війна чітко показала, що джерело кліматичної катастрофи та російських злочинів в Україні — спільне: залежність від викопного палива», — впевнена Домініка Лясота.
За словами екоактивістки, у країнах Євросоюзу почали здійснювати енергетичне роззброєння Росії та зменшувати залежність від російських енергоресурсів не тому, що політики цього хотіли. А тому що екоактивісти наполегливо змушують їх це робити.
«Дякуючи тиску українських громадських організацій та їхній співпраці з міжнародною екоспільнотою, ми змогли добитися часткового ембарго на нафту. Ми разом організовували протести й різні акції, щоб тиснути на європейських політиків і вимагати якомога швидше відмежовуватись від Путіна. Бо як Україна зможе виграти війну, якщо країни ЄС водночас і віддають чималі суми на допомогу Україні, і продовжують купувати російські енергоресурси, фінансуючи злочинний російський режим?» — ставить риторичне запитання екоактивістка.
Одна з таких акцій відбулася в травні 2022 року. Домініка Лясота, Вікторія Єдрошковяк та інші екоактивістки протестували перед будівлею Берлемон (Європейська комісія) під час зустрічі лідерів ЄС, на якій обговорювали санкції проти Росії. Рішення лідерів ЄС про ембарго на близько 80% російської нафти екоактивісти розцінили як «перемінний успіх».
У листопаді 2022 року відбулася конференція ООН зі зміни клімату COP27 в Шарм-ель-Шейху (Єгипет). Тоді Домініка Лясота разом із українськими екоактивістками Світланою Романко («Razom We Stand»), Валерією Бондарєвою та Вікторією Болл («Fridays for future Ukraine») протестували під час сесії росіян, до складу делегації яких зі 150 осіб входили 33 паливні лобісти. Домініка Лясота запитала у представників російської делегації:
«Як ви смієте сидіти тут, на цій конференції, якщо ви є воєнними злочинцями й не заслуговуєте жодної поваги?» Потім екоактивістка назвала росіян «підлими» й підняла банер із написом «Викопне паливо вбиває!». За це Домініку та інших активісток вигнали із зали працівники служби безпеки. Але після цього чимало учасників конференції, зокрема представники польської делегації та німецькі кліматичні активісти, в знак протесту також залишили приміщення.
Про ці та інші акції протесту, під час яких екоактивістки вимагали накласти на Росію потужні санкції, які були би дієвими, написали міжнародні видання й медіа-організації: The New York Times, Financial Times, Politico тощо.
«Для міжнародних журналістів було важливо повідомити світовій спільноті, що в Європі є молоді люди, які активно долучаються до антивоєнної кампанії. І що українці не самі. Поруч екоактивістки з Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Франції та інших країн», — розповідає Домініка.
Дослідження зміни клімату в Україні стали неможливими після повномасштабного вторгнення російських військ. Із 2022 року майже на 30% метеостанцій не проводять спостережень. Чимало метеостанцій мають значні пропуски в спостереженнях внаслідок тимчасової окупації та через блекаути.
— Зміна клімату — це така ж загроза, як і ядерна зброя. І навіть без результатів серйозних досліджень зрозуміло, що російсько-українська війна знищує планету
Найбільший жах — це вбивство людей, руйнування їхніх будинків. Але катастрофічним також є екоцид. Бо через атаки на природу люди більше не можуть жити в безпечному світі.
Щоб цього не допустити, ми також протидіємо тим фірмам та підприємствам, які, заробляючи для себе гроші, крадуть у людей здоров’я та право жити в безпечному середовищі. Бо завдають шкоди довкіллю, яке безжально знищують заради власної вигоди. А як нині українські екоактивісти можуть повноцінно долучитися до боротьби за майбутнє планети, якщо їхнє життя в небезпеці через війну? — зазначила Домініка Лясота.
Коли почалася повномасштабна війна, чимало українських екоактивістів дзвонили до колег з інших країн і просили допомогти з евакуацією. Але більшість з них залишилися в Україні й продовжують працювати в бомбосховищах під звуки повітряних тривог.
«Ми багато чого навчилися від вас як від народу, який переживає жахи війни в XXI столітті. У найважчий час ви змогли мобілізуватися, щоб боронити себе від російських окупантів. Для мене велике натхнення бачити, як мої колеги продовжують працювати попри те, що на їхні будинки падають бомби й ракети. Ми захоплюємося відвагою, витривалістю й мотивацією українських екоактивістів, які й надалі роблять важливі речі разом з нами», — сказала Домініка Лясота.
На її думку, яскравим прикладом солідарності світової екоспільноти з українцями був візит до Києва відомої шведської активістки Ґрети Тунберг у червні 2023 року, коли росіяни підірвали дамбу в Каховці.
Ґрета Тунберг є також представницею Міжнародної робочої групи щодо екологічних наслідків війни. Окрім Ґрети Тунберг, рік тому зустрітися з президентом України Володимиром Зеленським приїхали до Києва й інші представниці цієї групи: ексвіцепрем’єрка Швеції Маргот Вальстрьом, віцепрезидентка Європарламенту Гайді Гаутала та експрезидентка Ірландії Мері Робінсон.
Ґрета Тунберг назвала катастрофу на Херсонщині екоцидом і закликала притягнути владу РФ до відповідальності. Вона наголосила, що залучатиме представників екологічних громадських організацій до діалогу щодо основних завдань Міжнародної робочої групи та привернення уваги до екологічних наслідків війни.
«Це був важливий момент, який показав, що в світі є багато людей, які разом борються за майбутнє планети. І що ця боротьба під час війни за Україну й боротьба за довкілля йдуть у парі, рука в руку. Політики, які хочуть заробити все більше грошей, вважають, що власні вигоди важливіші за життя людей. Але війна проти України показала ті проблеми, на яких західні лідери протягом багатьох десятиліть не хотіли акцентувати уваги й тому замовчували. А зараз дедалі більше людей розуміють, наскільки міцно Росія затягнула енергетичний зашморг для країн Євросоюзу й на що насправді росіяни витрачають прибутки від продажу нафти і газу. На знищення планети», — впевнена Домініка Лясота.
За словами екоактивістки, вторгнення Росії в Україну — це потужний тривожний сигнал про необхідність терміново відмовитися від викопного палива. І якщо Європа хоче позбутися залежності від Росії, для цього потрібно використовувати альтернативні джерела нафти й газу. Домініка Лясота вважає, що єдиним рішенням у цій ситуації є прискорення переходу на відновлювані джерела енергії, такі як вітер і сонце. І поки цього не станеться, дедалі більше українців будуть гинути внаслідок воєнних дій росіян.
Війна в Україні — це також відволікання уваги ЄС від проблем зміни клімату, переключення на питання безпеки, збільшення виробництва озброєнь. А більшість військової техніки працює на бензині й дизельному паливі.
Тобто залежність від російського викопного палива — це замкнуте коло, в якому немає місця миру на планеті
Домініка Лясота розповіла, що зараз існує чимало організацій, які вже працюють над екологічно орієнтованим підходом до повоєнної відбудови України на різних міжнародних платформах. Екоактивісти апелюють до представників влади багатьох країн, щоб міжнародна фінансова підтримка йшла саме на зелену відбудову України. Це мають бути інвестиції у вигляді грантів.
Екоактивістка вважає, що деякі міжнародні фірми, користуючись ослабленістю України, можуть вдавати, що хочуть допомагати в цьому процесі. Але насправді мають лише корисливі й егоїстичні наміри заробити на українському горі гроші. Тому треба пильнувати, щоб ця відбудова була справедливою для українців.
«Бо не кожен хоче допомагати Україні через те, що має добре серце. Я усвідомлюю, що війна триває довго й що це дуже виснажливий процес. Але ми будемо й надалі розбудовувати екологічну солідарність з українцями й боротися разом до перемоги», — обіцяє Домініка Лясота.
Польська екоактивістка Домініка Лясота розповіла Sestry, чому зміна клімату й російсько-українська війна мають спільну причину і яким чином можна протидіяти російському вторгненню в Україну
Колекція світлин Малґожати Смєшек, яку презентують в Ольштині й у Варшаві — це низка історій про стійкість, жертовність і глибоку любов до своєї країни мешканців заходу України, які платять життями за свободу. Мирне, ідилічне життя гуцульських сіл раптово зруйнувала жорстока дійсність війни. Бо вона, війна, не тільки там, де бойові дії.
На головній фотографії виставки — пані Ганна, яка на Великдень нарешті дочекалася дзвінка від сина з фронту. Юрію 25 років. Він захищає Україну на Донецькому напрямку. Жінка живе за сотні кілометрів від зони бойових дій в селі біля румунського кордону. Але кожний день і кожну ніч її життя російські окупанти перетворили на пекло.
«Рік тому я вперше привезла в це село гуманітарну допомогу. Мене запросили на святковий обід. І в цей час подзвонив військовослужбовець Юрій із Бахмута, щоб привітати маму й сестру з Великоднем. Він сказав, що довго не було зв’язку через масштабні обстріли. Розповідав про загиблих і поранених мирних людей та побратимів з фронту, про зруйновані будинки, автомобілі, які горіли прямо під час нашої розмови.
Я теж, як і його мама й сестра, була дуже засмучена, слухаючи цю жахливу розповідь. Але раптом згадала — я ж фотографка — і швидко зробила кілька світлин. Я хотіла задокументувати цей момент, щоб якомога більше людей також відчули нестерпний біль матері, яка чекає сина з війни», — розповідає Sestry авторка фотографій Малґожата Смєшек (Małgorzata Smieszek).
Світлини Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024 у номінації Current events (актуальні події).
На світлинах видно, як змінилося життя людей в гуцульських селах під час війни. Замість розмальовувати писанки, пекти паски чи вишивати, люди напередодні Великодня допомагають організовувати черговий похорон та зустрічають живим коридором загиблого військовослужбовця.
На фото, яке запам’ятовується назавжди, — дві сестри Катя й Аня. Їхній батько загинув на фронті рік тому. Дівчата досі не можуть пережити втрату й перенаправляють свій гнів на матір. Вони не розуміють, чому саме ЇХНІЙ тато загинув. Винуватять і самих себе, і маму. Пані Малгожата досі спілкується з цими дітьми. Хоче запросити їх до Польщі на канікули.
Польський волонтер Войцех Бжозко прийшов відвідати виставку разом з дружиною та донькою. Сказав, що на одній зі світлин (головне фото — Ред.) зображена його подруга Тетяна Палійчук із села Бистрець Івано-Франківської області.
«Тетяна надає психологічну підтримку дітям-переселенцям із зони бойових дій, збирає допомогу для армії. Її брати зараз на війні. Я прийшов на цей захід у вишиванці, яку для мене вишила мама Тетяни. Ми разом із волонтером Пйотрем Палінським із Ольштина возили в Україну гуманітарну допомогу для дитячого будинку, лікарень, шкіл. І зараз допомагаємо, чим можемо. Один із останніх запитів від Тетяни — дрон для бригади, де служать її брати. Серед наших друзів організували збірку. Купили й надіслали «Новою поштою», — розповів Войцех Бжозко.
За словами голови Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі Степана Мігуса, такі документальні фотопроєкти показують полякам, наскільки великою є загроза, що Україна як держава може зникнути. І тоді негативні наслідки російської агресії відчують країни-сусіди.
«Ситуація з обмеженою кількістю зброї на фронті показала, що українські війська стримують ворожий наступ лише на героїзмі. Запізнення допомоги від США, слова президента Чехії про те, що наївно було б говорити, що Україні вдасться повернути окуповані території, можуть свідчити, що на Україну будуть тиснути, щоб вона поступилася територіями. І це буде величезна помилка. Доленосна для всієї Європи», — впевнений Степан Мігус.
Фотографії Малґожати Смєшек
Фотографії Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024. На них видно, як змінилося з війною життя людей на Заході України. Замість розмальовувати писанки, люди напередодні Великодня зустрічають живим коридором загиблого воїна. Виставка працює у галереї «Добро» в Ольштині та на станції метро Віляновська у Варшаві до 16 червня
Почуття самотності — одна з головних причин, чому біженці відчувають потребу брати участь у культурних проєктах у Польщі.
Навіть ті жінки, які живуть разом з родичами у притулках і гуртожитках, працюють або навчаються, переважно називають головним для себе психологічним викликом втрату соціальних зв’язків. Війна знищила не лише матеріальний світ переселенців.
Щоб допомогти українцям адаптуватися до нових умов життя, у Вармінсько-Мазурському воєводстві понад два роки реалізують різноманітні культурно-освітні соціальні ініціативи.
Я почала працювати як комунікаторка, перекладачка, вчителька, організаторка заходів на культурно-мистецьку тематику в кількох проєктах підтримки воєнних біженців у вересні 2022 року. В межах проєктів переселенці, які потребують підтримки, мають можливість безкоштовно піти до театру, кіно, філармонії, планетарію, музеїв і бібліотек.
Після цих зустрічей я задокументовую відверті розповіді і враження відвідувачів. За два роки я вже записала понад 50 інтерв’ю з учасницями проєктів — біженками, які втекли із зони бойових дій або з окупованих територій. Деякі з цих історій вже опубліковані в двох томах книги «Війна в Україні» (під редакцією польського історика Станіслава Стемпєня).
І можу сказати, що найчастіше на запитання: «Що зараз вас найбільше згуртовує та робить стійкішою?» люди відповідають: «Культура».
Пізнати своє на чужині
Біженки інтенсивно шукають у культурних проєктах щось таке, що допомогло б збудувати невидимі містки між людьми, які приїхали в Ольштин з різних регіонів України й мають травматичний досвід. Люди хочуть знову жити у спільноті, де не відчувається лінія розмежування між своїми і чужими, домом і безпритульністю.
Вражає також, що жінки приходили на деякі майстер-класи не через ностальгію за втраченими можливостями, а тому що такі можливості у них нарешті з'явилися. Так, на майстер-класі вишивки і народних танців біженки, які втекли до Польщі з маленьких українських міст і сіл, розповіли, що вдома у них і їхніх дітей не було змоги взяти участь у гуртках і навчитися вишивати народні орнаменти, розмальовувати писанки, танцювати українські народні танці чи грати на музичних інструментах.
«Ми жили в селі близ російського кордону, — розповідає біженка з Донецької області Надія Бондаренко. — Проукраїнських проєктів від держави за 30 років у нас не проводилось жодного разу. У моєї бабусі, яка наголошувала на тому, що українка, хата була прикрашена вишитими рушниками. Разом з тим моя мама ще зі школи знаходилася під впливом радянської пропаганди, розмовляла російською і українкою себе не вважала. А я не знала, хто я.
Якби хтось сказав мені тоді, що в Польщі я зможу вишити свій перший рушник і що його куплять аж за 200 доларів на благодійному ярмарку для потреб армії, — не повірила б.
Я стала вчитися тут вишивати, аби компенсувати духовні потреби, знецінені русифікацією в Україні задовго до війни».
Волошки як новий культурний код
Під час одного з майстер-класів з вишивки я розповіла учасницям, що в Миколаївській області, звідки я з дітьми мусила виїхати через війну, ростуть унікальні квіти, що через регулярні ворожі обстріли заповідних територій опинилися на межі зникнення.
Йдеться про червонокнижні волошки, які ростуть на останніх клаптиках піщаних степів Миколаївської області — і більше ніде на планеті.
Виникла ідея вишити білоперлинну волошку на скатертині для виставки. Аби привернути увагу суспільства до того, що російська війна безжально руйнує не тільки Україну, а й шкодить усій планеті. Фотографії рослин надіслав ботанік з громадської організації «Українська природоохоронна група» Віктор Скоробогатов.
Скатертину представила майстриня Тетяна Ведмедюк на виставці в Світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці в Ольштині. Чимало людей, які побачили ці рослини на скатертині, говорили, що ніколи навіть не задумувалися, наскільки цінними є ці квіти. І що їхнє зникнення означатиме й втрату частини української ідентичності.
Молитва за мир від Сильвестрова
Про те, що українці мають підтримку світової спільноти в культурній сфері, біженці дізнаються під час концертів за участі музикантів із інших країн.
Наприклад, коли в 2023 році біженців запросили на симфонічний концерт «Карта демократії», я спостерігала, як емоційно вони реагували на український прапор у холі польської філармонії. Усі ми плакали, коли ведучий говорив, що цей концерт є проявом солідарності світових музикантів з Україною під час війни (а не збройного конфлікту). Проявом поваги й вдячності до всіх музикантів, які загинули на війні, і тих, які захищають свободу зі зброєю в руках.
Під час концерту у виконанні оркестру звучала музика відомого українця Валентина Сильвестрова — одного з найвидатніших сучасних композиторів світу. У 85 років він мусив евакуюватися з Києва через війну. До Берліна взяв з собою єдину валізу з рукописами. Під час війни музика Сильвестрова переходить у режим молитви.
Більшість українок, які прийшли на цей концерт в Ольштині, говорили, що тільки тут дізналися про творчість видатного українця, що завдяки цій музиці відчули величезне полегшення від нав’язливого почуття самотності й думки, що ми нікому не цікаві і не потрібні.
«У театрі я відчула, що вистава про мене»
Однією з найважливіших подій у культурному житті біженців стали Загальнопольські дні українського театру. За ініціативи голови Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степана Мігуса біженців запросили на вистави артистів Рівненського академічного театру музики і драми. Понад 100 українців переглянули вистави та музичну казку. На сцені театру імені Стефана Ярача в Ольштині звучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса, Уласа Самчука.
Виявилося, що більшість з українських відвідувачів були в театрі вперше в житті.
І хоча вистави були для них безкоштовними, люди зізнавались, що за таке готові були заплатити. Адже дивитися виставу українською мовою в іншій країні за сотні кілометрів від дому — це диво.
Біженка з Харкова, мама військовослужбовця Юлія Литвинова каже:
«Що більше руйнувань ми маємо під час війни, то більше грошей треба витрачати на подібні культурні ініціативи. Ця війна — це битва за майбутнє, за проукраїнські переконання дітей, які його творитимуть. І ця можливість зберегти національну ідентичність дітей за кордоном — безцінна».
Сильний резонанс серед біженок викликала вистава «5 пісень Полісся», заснована на реальних історіях українських родин. Де, наприклад, через жадібність і егоїзм свекрухи невістка накладає на себе руки. Або про людську байдужість, яка ранить і знищує.
«Я впізнала себе в цій виставі, — зазнається біженка Надія Бондаренко. — Коли дивилась, весь час пригадувалося те, що хотіла б забути. Це було роки два тому. Чимало біженців стояли в черзі, щоб отримати міську карту для проїзду в транспорті. Я там була єдина з 8-місячною дитиною. Тримала її на руках, бо ще не встигли купити візочка. Несподівано почався дощ. У нас не було парасольки. Дитина плакала. У цей час приходили чоловіки й ставали попереду нас, бо їм зайняли місце їхні дружини. Минуло 5 годин. І коли я з дитиною на руках нарешті підійшла до віконця, де видавали карти, мене відштовхнув чоловік, бо хотів отримати свою карту без черги. Я не стрималася, почала кричати, що так не можна. Але всім навколо було все одно. Я розплакалася посеред вулиці. А через кілька днів дізналася, що саме в цей час мій чоловік на війні отримав поранення й стікав кров’ю»…
За словами Надії Бондаренко, лікувальний ефект від вистав і вишивання для неї проявився в усвідомленні того, що вона не єдина має таку проблему, а також у допомозі змиритися з упередженим ставленням української спільноти до вдів та дітей загиблих військовослужбовців. «Найчастіше мене як вдову знайомі питають не про мій стан, а про гроші від держави.
Єдине місце, де ніколи не питали про гроші — уроки вишивки для біженок.
Сюди приходять жінки, у яких загинули родичі, яким немає куди повертатися, які втратили все, і їхнє життя — суцільна духовна й матеріальна криза.
Тут ми допомагаємо одна одній ставати стійкішими, згуртованішими й розвиватися навіть у час кризи.
Мого чоловіка Миколу Бондаренка вбили росіяни під час артилерійського обстрілу біля Бахмута на Донеччині. Його тіло змогли забрали побратими через місяць. Він лежав під єдиним деревом лісосмуги, яке дивом не згоріло. Відтоді мені часто снився один і той же сон. Микола приходив до мене. Його обличчя світилося. Він говорив: «Подивися — ось тут я загинув разом зі своїми хлопцями. Я бачила мертвих солдатів, які стікали кров’ю на обпаленій землі. А з тієї крові швидко проростали красиві різнокольорові квіти. І коли я вишивала ці криваві квіти, мені ставало легше. Це допомогло мені зрозуміти, що я мушу жити для того, щоб нагадувати іншим людям про необхідність вшановувати памʼять загиблих воїнів. Щоб садити квіти на могилах нового розстріляного покоління борців за волю».
Фотографії авторки
«Мого чоловіка вбили росіяни. Його тіло змогли забрали побратими через місяць. Відтоді мені часто снився один і той самий сон. Чоловік приходив до мене і казав: «Подивися — ось тут я загинув разом зі своїми хлопцями». І я бачила солдатів, які стікали кров’ю на обпаленій землі. А з тієї крові швидко проростали красиві різнокольорові квіти. Я стала вишивати ці квіти, і мені стало легше»
У Київському Міському Крейсерському Яхт-Клубі зазвичай шиють і ремонтують вітрила. Але з початком повномасштабної війни тут стали робити ноші для поранених військових для підрозділів Генерального штабу ЗСУ.
Яхтсменка Ольга Богданова першу воєнну зиму робила з помічницями окопні свічки. Майже три тонни парафіну розігрівала на мангалі в яхт-клубі й розливала в 90-грамові баночки від консервів (кілограму парафіну вистачає на три баночки від кукурудзи). На добу в бліндаж потрібно мінімум 4 такі свічки.
Коли потепліло і попит на свічки тимчасово впав, Ольга стала також плести маскувальні сітки. А потім знайомі військові розповіли, що на фронті існує велика потреба у ношах для поранених. До того ж з’ясувалося, що матеріал, з якого шиють ноші, має бути легким і міцним, як вітрила. Так яхтсмени змінили кваліфікацію та почали робити з вітрил ноші.
«Одні ноші — це одне врятоване життя. Поранений воїн сам себе з небезпечного місця не винесе. Ноші завжди потребують на фронті», — каже Ольга Богданова.
Ольга вивчила асортимент і вдосконалила технологію виготовлення нош: вийшло простіше, ніж у парамедиків, і зручно, як у госпітальєрів. «Що більші ноші, то важчі. Спростила їх, щоб вони були зручніші, легші й водночас міцні. Без металевих вставок. А в тих місцях, де вітрила тонші, робимо більше нашивок. Такі ноші можна тягнути по землі», — пояснює Ольга Богданова.
Спочатку волонтерці допомагали робити ноші учасники яхт-клубу. А потім вона зрозуміла, що більшість індивідуальних ініціатив швидко закінчується. Тому взяла свої швейні машинки й переїхала до будівлі, де знаходиться благодійна організація «Фонд суспільної допомоги».
За два роки Ольга виготовила понад 500 нош. Одну штуку можна зробити за 5 годин і для цього потрібно до 18 метрів вітрил. Їх треба розкроїти, «зібрати» прямокутник із клаптиків і пришити стропи. З одного великого вітрила можна пошити декілька нош (від 2 до 7 — залежно від розміру).
«Вітрила — це чудовий матеріал. Легкий і водночас міцний. Дві людини шиють зі мною постійно. Ще декілька людей допомагають. Головне — не рівність швів, а міцність ниток і якісна обробка кутів. Хтось шиє ремені-підсилювачі. Хтось шиє стільки, скільки може. Але я завжди закінчую. Війна мене навчила, що в команді працювати вигідніше», — розповідає Ольга.
Запит на ручні ноші від військових є завжди.
Фабричні носилки дорогі й зазвичай їх можна використати лише один раз. Адже медики під час евакуації пораненого не мають можливості контролювати стан «товару»
«Я дуже переживала, що в нас закінчаться вітрила й нам не буде з чого шити їх далі. Закупка тканини — найбільша стаття витрат.
У Києві є волонтери — брати Волошенюки, які почали виготовляти ноші раніше за нас. Вони не роблять так швидко й багато, як ми, проте їхні ноші якісніші й важчі. І з ними вже поділилися вітрилами яхтсмени українських яхт-клубів. А ще декілька наших яхт-клубів дуже постраждали від війни. Наприклад, у Херсоні та Запоріжжі».
Друг Ольги — вчитель Роман Мартін, який також кроїв вітрила для носилок, попросив допомоги в польського волонтера, педагога, депутата міської ради Б’єльсько-Б’яла Щепана Войтасика. Від привозив із Польщі гуманітарну допомогу до шкіл у Бучі та фонду, який опікувався пораненими військовими.
«Спочатку пан Щепан привіз нам 650 метрів вітрил. Потім ще раз стільки ж. Наступного разу привіз більше кілометра», — радіє Ольга Богданова.
Також українська яхтсменка Ганна Калініна, призерка Олімпійських ігор, яка виграла срібну медаль у вітрильному спорті на афінській Олімпіаді в 2004 році, передала з Польщі вітрила з великої яхти. Ще 500 кг вітрил привезли волонтери з Литви.
Допомагає збирати вітрила Геннадій Старіков — командор Київського крейсерського яхт-клубу, перший український капітан, який привів вітрильне судно на станцію «Академік Вернадський».
«Наш командор Геннадій Старіков був в Антарктиді, коли почалася повномасштабна війна. Коли він написав у фейсбуці про нашу майстерню, то люди зі всього світу почали передавати нам вітрила. Ніхто не просив показати якісь документи чи підтвердити, чи ми не продамо ці вітрила», — розповідає волонтерка.
Зараз існує запит на 150 нош. Їх можна зробити за три місяці. До весни матеріалу вистачить. Але що буде далі, поки невідомо. Ось контакти волонтерів для тих, хто може і хоче допомогти українцям:
Адреси збору вітрил у Польщі:
Olsztyn, ul. Towarowa 14, +48 606 349 048.
Gdynia, ul. Chylońska 27.
Warszawa ul. Bokserska 9.
«Одні ноші — це одне врятоване життя. Поранений воїн сам себе з небезпечного місця не винесе». Яхтсменка Ольга Богданова створює унікальні ноші з вітрил. За два роки вона виготовила їх понад 500 штук. Одні ноші можна зробити за п'ять годин, а з одного великого вітрила можна пошити від двох до семи нош
Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» (Wojna na Ukrainie a polsko-ukraińskie partnerstwo strategiczne) — це збірка статей авторитетних польських та українських науковців під редакцією професора, директора та засновника Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі Станіслава Стемпєня. Книга видана двома мовами (польською і українською) та присвячена пам’яті українців, які віддали своє життя в 2022-2023 роках, борючись за вільну Україну та Європу.
Станіслав Стемпєнь працює в царині історії польсько-українських відносин. Він вільно володіє українською і багаторазово читав лекції в українських університетах. Історик наголошує, що найкраща протидія російській пропаганді — це обізнаність людей, проте на сьогоднішній день дуже мало існує книг про українську історію польською мовою і практично не існує — про польську історію українською.
«Польське суспільство, незважаючи на старі й нові образи на українців, а точніше на тих, хто керує Україною, має зрозуміти, що українці борються не лише за себе, але й за нас. За майбутню безпеку польської держави та Європи. Поразка українців була б і нашою поразкою. Російські війська розмістилися б на нашому кордоні, недалеко від Варшави. Вплив Росії став би сильнішим. Бо це країна з величезним населенням і сировинним потенціалом та потужними спецслужбами», — пише у передмові Станіслав Стемпєнь.
Історик переконаний, що в нинішній ситуації говорити про відсутність «вдячності» з українського боку за польську допомогу є дріб’язковим. Бо йдеться про стратегічні цілі польської держави й народу.
«Минулого року ми могли б зробити більше в сфері примирення. А також більш ефективно вирішувати економічні питання.
Слова вдячності від керівників держави — це приємно. Але вони не потрібні для стратегічних інтересів держави. Подяка від нації означає набагато більше
Президенти та уряди приходять і йдуть. Набагато важливіше ставлення нації. Вірю, що українські біженці, які отримали допомогу від польської держави й польського народу, пам’ятають і цінують це. Українські діти, які ростуть серед польських однолітків, формуватимуть свій менталітет і позитивний образ сусіда-поляка» — впевнений Станіслав Стемпєнь.
Історичних постатей ХХ століття, які б могли не сварити, а єднати українців і поляків, чимало. Для мене найбільш об’єднуючою постаттю є Симон Петлюра. Його спільний похід з Юзефом Пілсудським на Київ, Варшавська битва. Спільна перемога над більшовиками
«Також важлива постать папи Івана Павла ІІ, який в 2001 році закликав нас у Львові до взаємного прощення та примирення. Постать митрополита Андрея Шептицького, який походить з польської родини, закликав ОУН утриматися від насильства щодо цивільного польського населення, рятував євреїв. Українцям варто відкрити для себе Юліуша Словацького, який писав «До матері» — вірш про Україну. На жаль, досі багато постатей для українців та поляків навзаєм закриті та невідомі», — пояснює історик.
За словами Станіслава Стемпєня, навіть під час війни держави мають дбати насамперед про свої економічні інтереси. Тому що це довгострокові інтереси, що визначають економічний потенціал країни. І все ж ті, хто може собі дозволити допомагати, мусять це робити.
«Перші дні війни показали, що співпраця з сусідом набагато важливіша за найкращу дружбу з далекою країною.
Що було би, якби Польща не відкрила кордони 24 лютого 2022 року? Цілком вірогідно, що чимало українських матерів із дітьми мусили би тікати до Росії. А Росія тільки на це й чекала
Як там національно-цивілізаційно сформувалася б молода українська генерація? І, очікуючи вдячності, чи не втрачаємо ми щось набагато важливіше? Варто нагадати слова видатного польського народного барда Юліуша Словацького: «Немає часу жаліти троянди, коли горять ліси», — пише історик Станіслав Стемпєнь.
Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» є продовженням минулорічної книги під назвою «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги».
До нового видання увійшли статті про сучасну політичну й військову ситуацію в Україні, російську пропаганду, польську допомогу від державної влади і суспільства. Є також тексти українських учасників боїв на фронті та людей, які опинилися в Польщі, тікаючи від війни. Значна частина видання є продовженням воєнного календаря, де задокументовані свідчення про події на фронті та міжнародну, зокрема польську, допомогу українській армії та біженцям. Також зафіксовано всі візити представників польської влади в Україну. І української влади на чолі з Володимиром Зеленським — до Польщі.
Є тут і статті, присвячені проблемам українських біженців у Польщі.
«Проблема гуманітарної допомоги біженцям у Польщі залишається відкритою. Війна на виснаження, яку веде Росія, потребує великої консолідації всіх ресурсів, зокрема й людських. Завдяки міжнародній допомозі Україна протистоїть агресору, захищаючи цивілізований світ від поширення екстремізму й тероризму. Лише разом з усім світом ми зможемо перемогти те зло і несправедливість, яке нахабно зазіхає на найважливіші людські цінності, ставить під сумнів право на життя, власний вибір національного шляху й власну долю», — пише докторка історичних наук, біженка з Миколаєва Ольга Морозова.
А ще в новій книзі є стаття «Біженці на Вармії й Мазурах: моя війна — моя правда» («Ukraińscy uchodźcy na Warmii i Mazurach: moja wojna — moja prawda»). У ній об’єднані історії біженок, які публікувалися на порталі «Sestry» в 2023 році.
Свідчення воєнних біженців, які пережили обстріли, евакуацію, переїзд до іншої країни — це не лише статистика чи текст. Це також емоції та можливість з перших вуст розповісти полякам, що насправді відбувається під час війни в Україні. Ці історії не лише про несправедливість, втрати, біль, страх і відчай, а й про посттравматичне зростання людей, які в один момент втратили все й мусили швидко вчитися долати кризи та розвиватися.
«Повномасштабна війна в Україні триває два роки — й кінця їй не видно. Тому що президент Росії Володимир Путін хоче не тільки перемогти Україну, але й розвалити цю країну. Це, нібито, стане своєрідною карою для українців за те, що вони наважилися виступити проти нього. Можливо, це також покликане бути застереженням для інших націй. Особливо країн Балтії. Що імперія має право карати і що їй не можна протистояти.
Твердження Путіна, що «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття став розпад Радянського Союзу» не викликає жодних сумнівів щодо поточних цілей політики Кремля. І воно стосується не лише країн, які виникли на руїнах СРСР, а й свідчить про прагнення відновити радянську сферу впливу, до якої входить також Польща», — впевнений Станіслав Стемпєнь.
Розповіді українських біженок, опубліковані на порталі Sestry.eu, увійшли до нової книги польського історика Станіслава Стемпєня про партнерство України та Польщі
Власниця єдиної перукарні в Ольштині, працівники якої відмовляються брати плату за стрижку в дітей-біженців, є етнічною українкою.
Пані Дана розповіла, що в 1947 році під час операції «Вісла» її дідусів та бабусь примусово виселили з України до населених пунктів, що нині знаходяться у Вармісько-Мазурському воєводстві.
«Мій тато народився ще в Україні. Місяць тому він, на жаль, помер. А мама народилася вже тут, у 1948 році. Батьки навчили мене українським традиціям. Я розмовляю українською мовою. Для нас, нащадків тих людей, яких у радянські часи примусово депортували з рідної землі, забравши все майно, ця несправедлива російсько-українська війна також є страшною трагедією. Мені боляче навіть думати про те, що, наприклад, відчуває підліток, у якого тато загинув на війні. І коли ці діти, в яких окупанти вкрали дитинство, приходять до нас, то як можна в них брати гроші за стрижку?» — пояснює пані Дана.
За словами голови Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджея Кендзерського, подібні прояви безкорисної допомоги поляків дітям-біженцям нині є дуже цінними. Адже зараз і працівники благодійних організацій, і пересічні громадяни дедалі частіше говорять про те, що відчувають виснаження від війни й тому вже не можуть так потужно допомагати, як це було раніше.
«Такий прояв доброти пані Дани сприяє тому, що українські діти легше проживатимуть травматичний досвід війни. Ця турбота й доброзичливість незнайомої людини є для дітей не лише подарунком вартістю 50 злотих. Це дає їм відчуття потрібності й переконання, що світ не без добрих людей. Що це не тільки їхня війна, що вони не байдужі іншим. Майже 80 років тому в це місто переселили з України таких самих дітей. І якщо вони змогли подолати всі труднощі й стати щасливими, успішними людьми, то нинішнім дітям також все вдасться», — переконаний психолог Анджей Кендзерський.
«Мені боляче навіть думати про те, що відчуває, наприклад, підліток, у якого тато загинув на війні. Тому коли діти, в яких окупанти вкрали дитинство, приходять до нас, як я можу в них брати гроші за стрижку?» — пояснює власниця перукарні пані Дана
Коли почалась повномасштабна війна в Україні — Тетяна Хачатурян-Рашкова з Миколаєва стала волонтеркою. Спочатку жінка займалась порятунком покинутих тварин, а потім почала допомагати військовим та цивільним, заснувала благодійний фонд «Крила Долі».
У Миколаєві Тетяна з п’ятирічним сином Даніелем майже місяць жили в страху. Від 24 лютого 2022 року російські війська неодноразово намагалися прорватися в місто, Миколаївщину обстрілювали щодня.
«Я не хотіла нікуди їхати, — каже Тетяна. — У мене тут була улюблена робота, працювала ветеринаром. Планувала навчатися у Харкові, мріяла стати хірургом-ортопедом. Коли росіяни прийшли нас вбивати, я вірила, що ще трохи мусимо тут потерпіти і все це жахіття закінчиться. Я молилася: «Боже, якщо ракета влучить у наш дім, прошу, щоб ми з сином померли разом». З татом Даніеля ми розлучені, то кому ж потрібна буде моя дитина-сирота? І мені теж не потрібне життя без сина».
21 березня росіяни скинули керовану авіаційну бомбу на готель «Інгул», поряд із домом Тетяни. Будівля відновленню не підлягає. Згодом, 28 березня, ракети майже повністю знищили міжнародний аеропорт, а наступного дня ворожа ракета влучила у будівлю Миколаївської ОВА. Загинули 37 людей. Тоді вона вирішила їхати з Миколаєва.
Квиток в один кінець
Евакуюватися Тетяні допомогла Олена Бондаренко, волонтерка з позивним «Щаслива», яка з першого дня повномасштабного вторгнення організувала роботу групи волонтерів «Янголи Миколаєва». Олена разом із колегами допомагала евакуйовувати жінок та дітей, які не мали власного транспорту. А у Миколаїв, натомість, привозила ліки та продукти. Бо тоді у місті майже нічого не можна було купити.
«Ми дуже довго не могли виїхати з міста через те, що мости підривали. Чекати в автомобілі під вибухи та сирени було найстрашнішим. Коли нарешті проїхали через міст, було відчуття, що вирвалися з пекла. На одному з блокпостів нам сказали, що Максима, нашого водія (помічник Олени, волонтер. — Авт.) не пропустять далі: він мусить повертатися назад у Миколаїв. Максим пояснював, що не може залишити мене саму з дитиною посеред дороги, бо нам нема куди повертатися. Тоді військові зупинили автобус, що їхав до Одеси, і посадили нас туди», — розповідає Тетяна.
До Одеси вони приїхали під виття сирен. До ночі просиділи на вокзалі, чекали на евакуаційний потяг. Волонтери нагодували їх, а потім провели до вагону. До Львова їхали в переповненому купе, біля брудного туалету. Був дуже неприємний запах, дитина погано себе почувала.
«Це була найжахливіша поїздка в моєму житті.
Коли ми приїхали до Львова — там також вили сирени. У касі автовокзалу залишився єдиний квиток до Польщі
На щастя, мені дозволили їхати з сином на колінах. В автобусі ми познайомилися з родиною з Маріуполя — чоловік, Валентин, був педіатром. Дорогою він втішав Даніеля, щоб той не плакав. Час від часу тримав його на руках, аби я трохи відпочила», — пригадує жінка.
За останні гроші
На кордоні Тетяну та її маленького сина зустрічала Анна Колесніченко, волонтерка з Миколаєва. З нею вони приїхали до Ольштина. Анна має карту побиту у Польщі [польська посвідка на проживання, яка дозволяє іноземцям легально перебувати в країні. — Ред.], допомагає друзям і знайомим, які тікали з України. За словами Тетяни, здавалось, що Анна надсилала кожну копійку на те, аби люди, які залишились у найбільш небезпечних регіонах, мали можливість звідти виїхати. В Ольштині Тетяну і Даніела, а також інших біженців з автобуса, поселили в гуртожитку духовної семінарії. Їм надали окрему кімнату, а також триразове харчування.
«Нарешті ми були в безпеці, але я все одно відчувала страх. У мене була депресія. Анна увесь час мене підтримувала. Також до нас приїжджали польські волонтери, запитували, чого ми потребуємо — одяг, може, чи ліки. Саме під час однієї з таких зустрічей я і познайомилася з Аріелем», — ділиться Тетяна.
Тато, хочеш цукерку?
Тридцятирічний Аріель Теліцький був одним із перших поляків, хто 25 лютого 2022 року привіз гуманітарну допомогу до польсько-українського кордону. Він також допомагав евакуйовувати людей із найнебезпечніших місць, зокрема, з Бучі та Ірпеня. Пізніше створив благодійну організацію «Говерла». Тетяна переконана, що активна волонтерська діяльність Аріеля — це приклад самовідданого, безкорисливого служіння людям. Коли він дізнається, що комусь з України необхідна допомога — одразу ж їде. І завжди дуже переживає, коли не вдається зробити все, про що його просять.
«Ми покохали одне одного, — зізнається Тетяна. — У червні 2022 року почали разом жити. Аріель ставиться до мого сина, як до рідного [за останньою інформацією, рідний батько сина Тетяни зник безвісти під час виконання бойового завдання в Україні. — Ред.]: допомагає адаптуватися в Польщі, називає його «мій коханий синочок».
Якби я не зустріла Аріеля, то вже повернулася би в Україну
Даніель також дуже полюбив Аріеля. Часто малює для нього малюнки в дитсадку. Коли у нього залишається всього одна цукерка, він підбігає до Аріеля і запитує: «Тату, хочеш цукерку?».
Даніель досі лякається гучних звуків. Він пам’ятає те відчуття страху, яке переживав у Миколаєві. Але часто повторює, що його дім в Україні. І він мріє туди повернутися якомога швидше. «Мій син народився в день, коли відзначали десяту річницю ухвалення Конституції України — 28 червня. Тому я вважаю, що бути патріотом — це його доля. У нього немає іншого шляху, окрім як присвятити своє життя служінню Україні», — переконана наша співрозмовниця.
Кожен має щось робити
Вперше Тетяна, разом з Аріелем Теліцьким та Анною Колесніченко, повезла гуманітарну допомогу з Ольштина на Миколаївщину в червні 2022 року. Ця поїздка для неї була дуже важливою.
«Я була волонтеркою, але ніколи навіть не уявляла, що у віці 32 років буду допомагати людям під час війни. Однак після переїзду до Польщі, я не змогла залишатись осторонь, — пояснює Тетяна. — Так, тут я в безпеці, тут не обстрілюють мій дім. Але я розуміла, що треба робити хоч щось. Ми з Аріелем почали їздити в Україну, в різні регіони. Скрізь до нього ставляться, як до рідного. Ми не допомагаємо якійсь конкретній організації, ми допомагаємо усім, хто звертається по допомогу».
Фотозвітами про кожну поїздку в Україну Тетяна ділиться в соцмережах на сторінках організацій «Крила долі» та «Говерла». Також часто записує відеозвернення. Вона наголошує, що тут йдеться не лише про матеріальну допомогу. Закликає інші волонтерські організації приєднуватися до таких ініціатив і допомагати, хто як може. Наприклад, розфасувати ліки, одяг, побутову хімію або хоча б поширювати такі публікації в соцмережах. Адже є люди, які хочуть допомагати, але не знають, як це зробити. А волонтери цих організацій завжди відкриті до співпраці.
«Наприклад, я перекладаю назви ліків та інструкції з польської мови на українську, щоб в Україні лікарі не витрачали на це час і одразу розуміли, що це за ліки. Ще рік тому я і сама не знала польської мови і не мала можливості вчити її тут, на курсах. Але насправді перекладати може кожен, у кого є Інтернет в телефоні. У мене часто складається враження, що чимало людей, які знаходяться в безпечніших місцях, живуть так, ніби війни немає. Тож нехай вони роблять хоч щось для спільної перемоги. Чим більше людей усвідомлять, що від дій кожного з нас залежить дуже багато, тим швидше ми переможемо», — переконана волонтерка.
Найзаповітніша мрія Аріеля
Аріель дуже переживає, коли хтось із його друзів чи знайомих гине на війні. Переживає за поранених воїнів, які втратили руки, ноги чи отримали інші травми та потребують довготривалої реабілітації. Для нього це — особиста трагедія. Тому він почав шукати однодумців, які би допомогли збудувати реабілітаційний центр в селі Матіясове на Миколаївщині, де народилася Тетяна і де нині живуть її родичі.
«Наразі маємо лише приміщення — колишня школа, яку нам можуть за символічну ціну дати в оренду на 50 років із правом викупу. Є й інший варіант — купити земельну ділянку в Матіясовому, звести там нову будівлю. Це проєкт вартістю 500 000 грн, яких у нас поки що немає. Щоб написати ґрантову заявку, нам потрібна допомога волонтера-архітектора. Тому зараз ми шукаємо людей, котрі безкоштовно поділилися би з нами досвідом реалізації таких проєктів», — розповідає Тетяна.
Сам реабілітаційний центр планують назвати «Шлях незламних». Волонтери хочуть допомогти людям, які туди звернуться, навчитися жити заново.
Усіх, хто хотів би долучитися до цієї ініціативи, просимо звертатися у Фейсбуці: «Крила долі» та «Hoverla».
Ви також можете зателефонувати за номером +48796986470 (Аріель Теліцький).
Видання Sestry буде стежити за цією історією.
У цій історії кохання замість казкового королівства — зруйноване бомбами українське місто, а замість безтурботної принцеси — одинока матір, яка рятує свою дитину з-під обстрілів. У ролі принца — волонтер з Польщі. Разом вони творять справжні дива
У місті Ольштин, що на півночі Польщі, презентували результати дослідження «Біженці від війни з України. Проблеми, потреби, оцінка інституційної підтримки» («Uchodźcy wojenni z Ukrainy. Problemy, potrzeby, ocena wsparcia instytucjonalnego»). Про плани щодо повернення в Україну запитали понад 200 осіб віком від 18 до 65 років, які наразі проживають у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Майже третина з них відповіла, що хоче повернутися додому.
Що спонукає українців прийняти таке рішення?
«Боялась, що виселять з малими дітьми із притулку, а нове житло знайти я не зможу»
Діана Бойко, 26 років, місто Куп'янськ (Харківська область)
Коли Харків почали обстрілювати, я взяла свою 4-річною доньку Аліну і сіла на евакуаційний потяг.
На початку березня 2022 року ми дістались до Львова. На вокзалі було дуже людно: мені дивом вдалось купити квитки на автобус до Варшави, а звідти — в Ольштин. Там нас поселили у найбільшому тимчасовому притулку для українців. Тоді в ньому мешкало 700 людей. Зараз залишилося 160, і тепер це — єдиний притулок для біженців в місті Ольштин.
Я працювала: доглядала за квітами, прибирала. Відвідувала курси польської. З чоловіком розлучилася ще до війни. В Ольштині зустріла поляка, закохалась. Так сталось, що завагітніла. Він вирішив, що йому не потрібні ані жінка, ані дитина біженці. Припинив зі мною спілкуватися.
Народила доньку. Притулок на вулиці Żołnierska 14B став для неї першим домом.
Нам обіцяли, що ми зможемо залишитись там ще на якийсь час, але на початку вересня людей з притулку почали виселяти: не було фінансування, а сплачувати за проживання могли далеко не всі.
Я дуже злякалася. У сусідньому хостелі сповіщення про необхідність звільнити кімнати люди отримали за десять днів до виселення. Ми могли залишитись без даху над головою у будь-який момент.
В Ольштині житло неохоче здають в оренду біженцям з маленькими дітьми. Аби не опинитися на вулиці, я прийняла важке рішення повернутися в Україну, до батьків.
Вони живуть у місті Куп'янськ Харківської області, за 40 кілометрів від кордону з Росією. Місто звільнили з-під окупації у вересні 2022 року. Дорога з Польщі туди зайняла у нас понад дві доби. Я вперше побачила зруйноване рідне місто і те, як воно поволі оживає. На будівлі міської ради майорів прапор України.
Через кілька днів після того, як ми повернулись, у сусідньому селі Гроза російська ракета влучила в кафе, в якому проходив поминальний обід. Загинули понад 50 людей. Серед них — шестирічна дитина. Наступного дня росіяни обстріляли центр Харкова, знову загинула дитина.
«Я повернулась додому з патріотичних міркувань»
Тетяна Ведмедюк, 44 роки, місто Ковель (Волинська область)
Ми виїхали з Ковеля одразу, як почалась війна, 26 лютого 2022 року я з 10-річним сином Дем’яном та 22-річною донькою Мар’яною вже були в Ольштині.
Син пішов до польської школи, а ми з донькою — одразу почали працювати. Мар’яна влаштувалась спеціалісткою відділу співпраці з міжнародними компаніями в банку. Вона також відкрила в місті школу з вивчення англійської мови.
А я — проводила майстер-класи з вишивки для українців та поляків. Я вишиваю за технікою родини Косачів [сім'я, в якій народилася всесвітньовідома українська поетеса Леся Українка. — Ред.], тож в Ольштині навчала жінок відтворювати роботи Ізидори Косач (наймолодшої сестри Лесі Українки) за схемами її вишивки.
За рік до російського вторгнення я представила у Ковелі цілу персональну колекцію вишитих творів «Український орнамент від родини Косачів». Організувала її з нагоди 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Роботи з цієї виставки передала до шести українських музеїв, а також в музей громади Осборн (Канада).
В Ольштині ми з донькою також брали активну участь у громадській діяльності. Зокрема, допомагали створити Спілку жінок України «Два крила» [фундація займається допомогою в адаптації та інтеграції польсько-українських сімей з України в Ольштині. — Ред.]. Організовували благодійні концерти та виставки, збирали гроші для ЗСУ.
Ми дуже полюбили Ольштин, відчуваємо себе тут у безпеці. Окрім того, вартість оренди квартири в місті, яку ми знімаємо, нижче ринкової. Таким чином її власники проявляють свою солідарність з Україною.
Однак ми з дітьми все одно вирішили повернутись додому. Там ми зможемо реалізовувати нові патріотичні проєкти, робити більше корисних справ для розбудови й відновлення нашої країни.
«Змушена повертатися в Україну, бо відчуваю упереджене ставлення до біженців»
Анастасія, 37 років, місто Миколаїв
Коли почалась війна, я з двома маленькими доньками (Єві 7 років, Кірі 1 рік) тиждень прожили в підвалі, рятуючись від обстрілів.
У Польщі жив наш знайомий, запропонував допомогу. Дорога до Ольштина зайняла у нас 4 дні, ми приїхали 8 березня 2022 року.
Спочатку мешкали в знайомих, а потім винаймали житло разом з родичами, які також виїхали з Миколаєва через війну.
Мені не вдалось знайти місце в державному дитсадку для молодшої доньки, а приватний був не по кишені. Тож я залишила дитину вдома і вирішила працювати дистанційно. Виконувати робочі завдання і наглядати за малими дітьми одночасно — дуже складно.
Нерідко стикаюсь з проявами недоброзичливості до нас, як вимушених мігрантів з України: на дитячому майданчику, в автобусі, в черзі до каси у супермаркеті. Це неприємно.
Можливо, однією з причин упередженого ставлення до українців є те, що деякі біженці зловживають допомогою й живуть за принципом: дають — бери. Однак саме через такі зловживання допомогу не отримують ті сім’ї, які справді цього сильно потребують. Я знаю багато таких сумних історій.
У рідне місто повертатись все ще не безпечно, російські війська часто обстрілюють Миколаївщину. Не хочу ризикувати життям дітей. Також із квітня 2022 року в Миколаєві немає централізованої подачі питної води, росіяни знищили водогін. І ще — не можу звикнути до виття сирен. Навіть в Ольштині, коли розмовляю з друзями й через телефон чую у них звук повітряної тривоги — в мене німіють руки, дихати стає важко…
Тому ми вирішили переїхати в Одеську область [Одеська область межує з Миколаївською. — Ред.]. Будемо жити в моєї тітки.
«Грошей, які я тут заробляю, вистачає лише на їжу»
Анна, 40 років, місто Київ
Я з двома дітьми приїхала до Ольштина в березні 2022 року з Києва. Доньці Олександрі — 14 років, а сину Артему — 8. Відтоді жодного разу в Україні ми не були.
В Києві я працювала медсестрою. А в Ольштині — прибирала, продавала у магазині, пакувала посилки на пошті. Треба ж було платити за житло. Діти до польської школи не ходили, навчалися дистанційно в українській.
Син постійно повторює, що хоче додому: «Я знаю, що нас там будуть обстрілювати. Що взимку не буде світла, нам буде холодно. Але можна буде поставити у квартирі намет й ночувати там у спальних мішках, щоб зігрітися. Вдома завжди краще». Донька його підтримує. Каже, що в Києві зараз безпечніше, ніж на початку війни, бо встановили системи протиповітряної оборони.
Коштів, які я тут заробляю, нам вистачає лише на їжу. Окрім виплат на дітей 500+ жодної додаткової підтримки ми не отримуємо. В місті також закрили пункти допомоги від Червоного Хреста та на базі греко-католицької церкви. У жодній з регіональних програм допомоги для біженців зареєструватися я не змогла. Єдина організація, яка продовжує час від часу допомагати, — це Карітас.
Я довго вагалась, але ми все ж вирішили повертатись додому.
Допомоги менше, але вона — не припиняється
Координаторка Пункту допомоги біженцям та мігрантам Карітас Йоанна Мацкєвич (Joanna Mackiewicz) розповіла, що в жовтні 2023 року стартував новий проєкт, в рамках якого українцям допомагатимуть з перекладами необхідних документів, надаватимуть консультації нотаріуса, юриста та психолога. Також завдяки даній програмі можна буде проконсультуватись з питань працевлаштування, відвудавати курси польської мови і — брати участь у культурних та спортивних заходах.
Своєю чергою, очільник Федерації соціальних організацій Вармінсько-Мазурського воєводства FOSa Бартоломей Глушак (Bartłomiej Głuszak) поінформував, що європейські фонди й надалі планують виділяти кошти на підтримку українських вимушених переселенців.
«Для нас не важливо, чи ці гроші отримає Федерація FOSa, чи інші організації. Головне, щоб біженці й надалі отримували допомогу. Бо ці люди опинилися в складних життєвих обставинах. Багатьом із них немає куди повертатися. І ми будемо продовжувати шукати кошти з різних джерел для фінансування проєктів на підтримку українців», — запевнив Бартоломей Глушак.
Сусідня Польща стала прихистком для мільйонів вимушених переселенців з України, які рятували своє життя від російської агресії. Багато поляків відчинили для українців і свої домівки, і свої серця. Однак прислів’я «в гостях добре, а вдома краще» не втрачає актуальності навіть у війну. Жінки, які повертаються додому попри те, що в Україні тривають бойові дії, розповіли виданню Sestry, чому зробили такий вибір
Нещодавно в нашому виданні вийшла стаття «Ми будемо навіки вдячні за добро. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди» про те, що в півтори сотні українських біженців, які знайшли прихисток в польському місті Ольштин після початку великої війни, виселили. Бо єдиний в Ольштині притулок для біженців «Братняк» закрили 20 листопада.
Після виходу статті до редакції Sestry.eu написала Анна Завадзька (Anna Zawadzka) з міста Біскупець. Жінка захотіла допомогти одній з українських родин, про яку написали в статті.
«Ми з чоловіком Гжегошем маємо традицію дарувати щороку перед святом Різдва подарунки незнайомим людям, які потребують підтримки, — розповіла Анна Завадзька. — Коли ми прочитали про історію родини біженців із зони бойових дій, яких виселили з притулку, то одразу вирішили їм допомогти. Я розумію, що це дріб’язок. Але це подарунки від щирого серця. Ми теж пережили багато складних життєвих ситуацій. І завжди в найважчий час допомогу отримували звідти, звідки й не сподівалися».
Ще одній родині біженців, яку виселили з «Братняка», «святковий продуктовий набір» подарувала Агнешка Копруцька (Agnieszka Koprucka) з Ольштина. Пані Агнешка від початку повномастабного вторгнення як волонтерка допомагає біженцям в Ольштині. Двері магазину сувенірів Galeria Warte Świeczki, де працює пані Агнешка, завжди гостинно відкриті для українців.
«Пані Агнешка безкоштовно проводить різні майстер-класи з рукоділля. Надає всі необхідні матеріали. Готові вироби можна потім або забрати собі, або продати тим, хто приходить до магазину. На свято Миколая всім українкам, які прийшли на майстер-клас, подарували конопляну олію. Вона дуже корисна, але дозволити собі її купити може не кожен», — каже переселенка з Нової Каховки Оксана Марінюк.
«Святковий продуктовий набір» з Перемишля надіслав одній із родин, яку виселили з притулку в Ольштині, польський історик Станіслав Стемпень (Stanisław Stępień).
«Я дізнався, що директор Інституту Південно-Східної Європи з Перемишля Станіслав Стемпень надіслав поштою родині біженців, про яку написали Sestry, подарунки на свято. Пан Станіслав — авторитетний історик, науковець. Він є активним прихильником польсько-української співпраці й має переконання, що «без незалежної України немає незалежної Польщі». І його допомога родинам біженців, які цього справді потребують, свідчить про людяність поляків та солідарність з українцями», — прокоментував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус.
Авторитетний історик та прості добросердечні поляки підтримали українських переселенок, виселених з притулку в Ольштині
30 жовтня в нашому виданні вийшла стаття «У мене немає сил знову починати все спочатку» про те, що в місті Ольштин Вармінсько-Мазурського воєводства півтори сотні українських біженців, які знайшли тут прихисток після початку великої війни, можуть опинитися на вулиці через закриття притулку «Братняк».
Після виходу статті до редакції зателефонував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус і повідомив, що надіслав лист-протест до воєводи щодо ситуації з виселенням біженців з притулку. Копії цього листа пан Степан надіслав також до Управління Ради міністрів Республіки Польща, до Посольства України у Варшаві, до Консульства України в Гданську.
На жаль, не так сталося, як гадалося. Чиновники залишились невблаганними й відгородились від біженців шаблонними аргументами.
Відповідь на лист-протест до воєводи пан Мігус отримав 20 листопада за 6 годин (!) до закриття притулку. Директор відділу безпеки й кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштоф Курята за дорученням воєводи повідомив, що людям, які проживають у притулку, запропонували переселитися до трьох хостелів в інших населених пунктах регіону. Але якщо біженці не хочуть туди переїжджати, то їх до цього не зобов'язують. У листі зазначено, що рішення про закриття притулку ухвалили через фінансову проблему й неможливість безпечно там проживати, бо біженці пошкодили в будівлі обладнання.
В листі-відповіді від воєводи зокрема написано: «Біженці, які перебувають у закладі, чисельність яких була понад 500 осіб, на жаль, своїми діями призвели до значного спустошення будівлі, пошкодили обладнання, сантехніку, двері, вікна, електроустановки. Також є необхідність у технічному обслуговуванні ліфтів та заміні протипожежних установок. Це потужний об'єкт, технічне обслуговування якого пов'язане з величезними витратами й вищезгадані руйнування додатково породжують значне навантаження на воєводу. Запевняю, що допомога біженцям є першочерговим завданням воєводи з самого початку і надаватиметься до моменту виникнення таких потреб, відповідно до наявності для цього грошей. Я також запрошую вас зв’язатися зі мною безпосередньо, оскільки звинувачення, які були представлені у вашому листі, далекі від реальної ситуації».
Який сенс пан воєвода вкладає в слова «першочергове завдання», залишилось невідомим. Але долі виселених з притулку українок, яким довелося самотужки серед зими, з хворими дітьми вирішувати проблему виживання, проливають світло на пріоритети чиновників.
Далі — історії декількох з цих жінок.
«Я сприймаю це як нове випробування»
Одна з родин, якій дозволили переїхати до найближчого хостелу, що за 35 кілометрів від Ольштина, — родина 45-річної Юлії Литвинової з Харкова. Вона з 12-річним сином евакуювалася з Харкова в березні 2022 року. Старший син Юлії воює на фронті. Жінка розповіла, що коли приїхала в листопаді до хостела, в якому запропонували жити мешканцям «Братняка» з неповнолітніми дітьми, то перше, що там побачила, було оголошення:
«Ви перебуваєте в колективному помешканні й дехто з вас має право на пільги, наприклад, допомогу на дітей. Тому повідомляємо, що Положення про допомогу має тимчасовий характер і воно втратить чинність на початку 2024 року. Ніщо не є вічним, окрім триваючого збройного конфлікту. Зараз немає рішення про продовження допомоги в рамках закону». Юлія вирішила не їхати на місяць в хостел, а кімнату в Ольштині змогла орендувати в останній день.
20 листопада ввечері, повернувшись з роботи, Юлія до третьої години ночі перевозила свої речі з «Братняка» на самокаті. В Ольштині Юлія має роботу. А також робить окопні свічки й бере участь у різних волонтерських акціях, спрямованих на допомогу ЗСУ.
«Я вдячна за допомогу, яку ми тут отримували. Не звикла просити чи нарікати, але черговий раз переконалась, що це тільки наша війна. Людям, які не переживали подібний досвід, важко нас зрозуміти. Сприймаю цю ситуацію з виселенням як нове випробування й вірю, що подолаю труднощі».
«Я втратила все. Мій син воює. Мушу жити заради дітей»
20 листопада свої речі до нового житла перевозила біженка з Бахмута Оксана Данилова. Вона розповіла, що їй допомогли знайти квартиру колеги по роботі. Жінка була на особистому прийомі як у директора відділу безпеки та кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштофа Куряти, так і в уповноваженої в справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України, етнічної українки Ірини Петрини. Жінка розповіла чиновникам, що їй немає куди повертатися, що вона має в Ольштині роботу, її дитина ходить тут до школи. Але Оксані повідомили, що в Ольштині гроші на проживання біженців у притулках закінчилися.
«Пані Ірина запитала мене, чому ми перетворили притулок у таку занедбану будівлю. Я відповіла, що помилково узагальнювати й судити про всіх біженців через якийсь конкретний неприємний випадок», — розповідає Оксана.
Коли в Ольштин приїхали біженці, то колишній гуртожиток швидко переоблаштували в притулок. На двох поверхах в усіх кімнатах поселили родини, які приїхали з регіону, що межує з Польщею. Ці люди за національністю не українці. Більшість родин — повні й багатодітні. Батьки отримували допомогу на дітей, здебільшого не працювали. У них регулярно виникали конфлікти з іншими мешканцями притулку. Хоча люди, які недбайливо ставилися до житла, траплялися й серед українців. Водночас були й такі жінки, які поверталися ввечері з роботи та з власної ініціативи прибирали в коридорах, кімнаті для прання та інших спільних приміщеннях. За власні гроші купували щось з обладнання, яке потім кудись зникало.
«Я часто чую докори, що всі біженці, які жили в притулку, невдячні, ліниві, й тільки те й можуть, що ходити з простягнутою рукою й просити допомогу, — продовжує Оксана. — Те саме узагальнення часто повторюють про людей, які приїхали зі Сходу України. Що ми всі сепаратисти, з проросійськими переконаннями. А в Польщу приїхали, бо тут вигідніше жити, ніж у Росії. Я не можу говорити за інших. Але я завжди була і є за Україну. Я виховала сина патріота, який у 18 років добровільно пішов на війну. Хоча багато його друзів перейшли на бік ворога й вони навіть не розуміють, за що воюють. Зрадників там справді дуже багато. Але не всі. Мій син перші пів року обороняв рідну землю — наш Бахмут. По два тижні не був на зв’язку. Я думала, що посивію від хвилювань. Син моєї подруги загинув у Бахмуті. Мій троюрідний брат теж. Був на навчанні за кордоном. Повернувся на фронт й у першому ж бою поліг.
Коли в 2014 році почалася війна, то ворожі війська не руйнували й не окуповували наше місто. Хоча Бахмут знаходиться всього за 38 кілометрів від Горлівки, яка з того часу тимчасово окупована Першим армійським корпусом РФ. Тим часом чимало людей з Горлівки, втративши все, переселилися в Бахмут. Тобто коли почалося повномастабне вторгнення, вони вже вдруге мусили втікати. Коли мені важко, я згадую про цих людей і думаю, що їм судилося пережити набагато більше, ніж мені», - заспокоює себе Оксана.
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення жінка купила ще одну квартиру. Колишньою власницею була росіянка з Санкт-Петербурга.
«Думаю, вона вже тоді точно знала, що буде війна й хотіла встигнути продати це житло. Коли Бахмут почали обстрілювали фосфорними снарядами, в моїй новій квартирі все згоріло. Так, в один момент я втратила все. Мені нема куди повертатись. Але мушу жити заради дітей», — резюмує Оксана.
«Дитяча психіка сильно травмується від того, що ми тут зараз переживаємо»
48-річна Ольга з Харкова, яку виселили з «Братняка», також мусила відмовитися переїжджати в хостел до іншого населеного пункту. Жінка розповіла, що її 16-річна донька має діагноз «мітохондріальна дисфункція, мультисистемне ураження центральної нервової системи». Тому дитина мусить постійно бути під наглядом лікарів. А в населених пунктах, куди біженцям пропонували переїхати, такої можливості нема.
«У ніч на 24 лютого ми були з донькою в Харкові в дитячій лікарні. Дитина прокинулася о 4 ранку від обстрілів. Потім ми на власні очі бачили, як обстрілювали район Північна Салтівка, чули вибухи, звуки сирен. Діти в палатах кричали. Медперсонал був наляканий. Паніка, страх, невизначеність. Ніхто не розумів, що робити», — пригадує Ольга.
Донька Ольга залежна від спеціальних ліків, які закінчувалися й у той час ніде було їх купити. Таблетки в лікарню приносили незнайомі люди — в кого скільки залишилося. Хтось кілька штук, хтось пластину. Але дитина почувалася все гірше й Ользі рекомендували якомога швидше евакуюватися.
«Я тоді навіть не усвідомлювала, що ми можемо загинути внаслідок обстрілів. Я думала лише про те, як врятувати дитину від хвороби. Де взяти ліки, які закінчуються? Бо якщо донька не отримає чергову дозу гормонів, то її наднирники не працюватимуть. А це смертельно небезпечно. Коли ми виїжджали з Харкова, над нами пролетіла ракета. Навкруги були вирви від ракет, зруйновані будівлі. Але я навіть не реагувала. Лише втішала себе тим, що скоро дитина буде в безпеці», — розповідає Ольга.
Із Харкова до Полтави родині допомогли виїхати волонтери.
«У той день був евакуаційний потяг, у якому їхали мої знайомі, — згадує ті страшні дні Ольга. — Там було стільки людей, що неможливо було пройти до туалету. На щастя, хтось знайшов півлітрову банку, і якщо комусь треба було в туалет, цю банку передавали одне одному».
Через два тижні з Полтави жінка з донькою мусили їхати до лікарні до Львова. Звідти їх скерували до Польщі. У кінці березня вони доїхали до українсько-польського кордону, а звідти гелікоптером їх перевезли до дитячого шпиталю в Ольштині.
«Місяць ми прожили в цій лікарні. Тривалий час не могла змусити себе роздягнутися. Там було тепло, але я спала в одязі. Бо в мене вже сформувалася звичка, що я мушу бути готова в будь-який момент вибігти з палати з усіма ліками та необхідними речами, коли почнуться обстріли. Найважливіші таблетки, без яких не змогла б жити моя дитина, я також завжди носила з собою. Біля серця, в бюстгалтері. Я боялася, що коли почую звук сирени, ми знову будемо десь бігти, тікати й ліки можуть загубитися...
Коли доньку Ольги виписали з лікарні, їх поселили спочатку в готелі, а через рік запропонували переселитися в притулок.
«З десяти родин переселилися в Братняк тільки ми. Інших людей не влаштовували умови проживання в цьому притулку.
Пам’ятаю, як наші сусіди-біженці з докором запитували в нас, чому ми в квітні ходимо в теплих чоботах. А в нас не було іншого взуття.
Ми в чому були, в тому й виїхали (ось ці капці й одяг, в якому я зараз тут сиджу, це ті самі речі, в яких я була в Харкові в лікарні). А коли цих біженців-сусідів виселяли з готелю, вони принесли до смітника кілька великих мішків хорошого взуття й одягу та все викинули. Їм подарували це поляки. Але ніхто жодного разу, знаючи нашу важку ситуацію, навіть не запитав, чи ми потребуємо якісь із тих речей, які їм не потрібні», — розповіла Ольга.
Жінка каже, що лише одного разу була в церкві на вулиці Любельській, де був пункт допомоги біженцям. Коли доньку виписали з лікарні, Ольга прийшла в церкву, щоб попросити одяг, бо мала лише зимовий.
«Пам’ятаю, що простояла в черзі кілька годин. Більше я туди не ходила. Хоча часто чула докори, що всі біженці регулярно брали там допомогу, а потім надсилали посилки або на своїх автомобілях возили все це додому в Україну. Може, й були такі випадки. Але я впевнена, що люди, які приїхали сюди через війну, не можуть так робити. Бо люди, які втратили так багато, як ми, по-іншому ставляться до матеріальних цінностей», — впевнена Ольга.
У квартирі Ольги в Харкові зараз мешкають її тато й сестра. Вони евакуювалися з Дергачівської громади Харківської області. Коли російські війська підійшли близько до Дергачів й почали обстрілювати місто, вбивати мирних жителів, усіх людей звідти евакуювали до Харкова. У вересні 2022 року ЗСУ звільнили цю громаду.
«Я попросила тата продати усі мої цінні речі й надсилати мені гроші в Польщу, бо ми потребуємо допомоги», — каже Ольга.
Жінка не може до кінця 2023 року виїхати з Польщі, бо в грудні її доньці робитимуть медичне обстеження, на яке вони чекали в черзі півтора роки. В Україні таке обстеження зробити не можна.
«Я ходила й до директора притулку, й до інших чиновників, щоб розповісти про нашу складну ситуацію. Я просила, щоб на пільгових умовах нам допомогли залишитися в Ольштині. Бо тут лікарня й музична школа, навчання в якій стало для дитини єдиним сенсом життя. Мені відповіли, що музична школа не є в пріоритеті, це не причина надати соціальне житло. Я занесла лист до воєводи. Просила допомоги, писала, що моя дитина з інвалідністю не зможе реалізувати своє право на навчання й лікування, якщо ми поїдемо з Ольштина. Але цей лист не прийняли в секретаріаті воєводи. Бо я написала лише номер свого телефону, а треба було вказати ще й адресу мого проживання. Але в той час я не могла знайти нове житло, а адресу притулку вказувати вже не можна було. Я зверталася до громадської організації, що реалізовує проєкт для біженців з інвалідністю. Ми з донькою там зареєстровані, бо я також маю інвалідність. Я просила їх дозволити вказати їхню адресу на цьому листі. Мені відмовили. Я просила про це знайомих поляків. Мені відмовили всі», — каже Ольга.
За словами жінки, мешканцям притулку дорікають, що витратили на проживання біженців багато грошей. Що українці звикли жити безкоштовно й тому не хочуть працювати. Жінка не погоджується з цими звинуваченнями. У Харкові вона працювала провідною інженеркою. Нострифікувала в Польщі свій диплом. Але поки що не може працювати через хворобу дитини.
«Я читала, що в інших європейських країнах підійшли до вирішення питань із проживанням біженців більш раціонально. Допомагають у першу чергу тим, хто евакуювався з зони бойових дій. Бо ми мусили виїхати, щоб врятувати життя дітям. Вбивали наших родичів, друзів, сусідів. У подружки доньки загинув тато під Бахмутом. Наш сусід вийшов з двома порожніми баклашками пошукати воду й не повернувся. Там досі небезпечно жити», — впевнена Ольга.
У кінці листопада жінка знайшла нове житло на околиці Ольштина. Щоб заплатити дві тисячі злотих на місяць за оренду за грудень, тато Ольги продав її обручку й велосипед та надіслав гроші. Після того, як донька Ольги пройде медичне обстеження, вони планують повернутися в Харків. Бо грошей, щоб винаймати житло далі, в них немає.
«Протримаємося тут, скільки зможемо. Потім повернемося в рідне місто, яке ми дуже любимо. Бо дитяча психіка травмується ще більше від того, що ми зараз тут переживаємо. Донька просить мене, щоб коли приїдемо додому, ми завжди були разом в одній кімнаті й спали на одному ліжку. Щоб якщо обстріляють будинок, то ми загинули разом, — ділиться Ольга. — Я її питаю: «Ну от чому в тебе такі думки? Треба вірити, що ми обов’язково виживемо й переможемо».
Так, ми обов'язково переможемо, бо в нас немає іншого виходу. І будемо навіки вдячні тим, хто у важку хвилину простягнув нам руку допомоги. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди…
«Донька просить, щоб коли повернемось до Харкова, ми завжди були разом в одній кімнаті й спали на одному ліжку. Щоб у разі обстрілу загинути разом»
30 жовтня в нашому виданні була опублікована стаття «У мене немає сил знову починати все спочатку» про те, що в місті Ольштин Вармінсько-Мазурського воєводства півтори сотні українських біженців, які знайшли тут прихисток після початку великої війни, можуть опинитися на вулиці. Єдиний в місті притулок «Братняк» через низку причин закривається. Одні українці (переважно пенсіонери) вже отримали попередження про виселення — і хтось вимушено повернувся додому під ворожі обстріли. Інші переселенці перебувають «у передчутті». Наскільки безвихідна ситуація, що склалась у «Братняку»?
Одразу після виходу статті до редакції зателефонував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус і повідомив, що крига скресла:
«До мене ніхто з біженців не звертався з цього питання. Коли я прочитав статтю на сайті Sestry, інформація, викладена в ній, стала для мене неприємною несподіванкою. Я не знав, що опалення досі не ввімкнули, що є брак фінансування притулку. Я вважав, що люди можуть проживати там як мінімум до кінця 2023-го року. Очевидно, що цим українцям нині потрібна допомога. Я вже знаю, що в декого з них немає грошей навіть на квиток додому. Більшість біженців — це люди з тимчасово окупованих територій або з громад, де були бойові дії. Поки що їм немає куди повертатися. Їхати в Україну з дітьми вкрай небезпечно. Тому нині ми мусимо зробити все можливе, щоб суспільство не збайдужіло до варварської війни, яка загрожує всій Європі. Я надав інформацію про проблему виселення біженців з притулку голові Комісії національних та етнічних меншин сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства Ярославу Сломі та Уповноваженій у справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України Ірині Петрині. А також підготував звернення-протест до воєводи щодо ситуації з виселенням біженців з єдиного в Ольштині притулку».
За словами Степана Мігуса, органи місцевого самоврядування Вармії та Мазур з перших днів повномасштабної війни активно допомагають Україні й українським біженцям. Насамперед цю допомогу скеровують до партнерських самоврядних структур в Україні [міськрад, сільрад тощо. — Ред.], з якими підписали договори про співпрацю. У лютому 2023 року маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Ґустав Марек Бжезін призначив Уповноважену в справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України. Нею стала Ірина Петрина, яка була депутаткою Сейму, віцемаршалком воєводства, директоркою лікарні.
У червні 2023 року вона організувала зустріч із представниками організацій, товариств і духовенства Вармінсько-Мазурського воєводства, надала інформацію про розмір допомоги Україні від воєводського самоврядування Вармії та Мазур. Завдяки підтримці неурядових організацій, фірм, приватних осіб, Україні передали дві карети швидкої допомоги, майже 25 тонн необхідних товарів і понад п’ять тонн харчів. Сеймик Вармінсько-Мазурського воєводства передав у 2022 році допомоги на суму майже 521 тисяча злотих. До Рівненської області надіслали 26 тонн продуктів, 28 генераторів, 578 покривал та 242 спальники. Навесні 2023 року передали 30 комп’ютерних комплектів для дітей і юнацтва. Зібрали гроші на купівлю безпілотника для прикордонників, які перебувають на українсько-білоруському кордоні.
Під час цієї зустрічі директор відділу безпеки й кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштоф Курята розповів, що в перші місяці повномасштабного вторгнення до воєводства приїхало орієнтовно десять тисяч біженців. Усіх забезпечили житлом — переважно в хостелах, осередках відпочинку, гуртожитках. Пізніше хтось повертався додому, інші знаходили роботу й переїжджали до орендованих помешкань. Тих, хто проживав по п’ятеро людей в одному приміщенні, розселили. Понад 90 відсотків з них звільнили від оплат. Разом з цим Кшиштоф Курята наголосив, що потрібно бути уважними до того, як використовується допомога. Щоб вона потрапляла до тих, хто її насправді потребує.
Також до редакції Sestry зателефонували дві жінки з Ольштина — пані Малгожата й пані Кароліна. Вони розповіли, що прочитали статтю й захотіли допомогти. Вони купили й привезли до притулку їжу (муси, каші, пюре, фрукти, йогурти, солодощі) для дітей. Одна з жінок, яка отримала цю допомогу, — 27-річна Мар’яна Стасюк, мама трьох дітей. ЇЇ чоловік помер 24 жовтня 2023 року від онкозахворювання.
Читачка нашого видання Анна Гродкевич (Аnna Grodkiewicz) з Ольштина допомогла вдові загиблого військовослужбовця, мамі двох неповнолітніх дітей. Ця родина знайшла нове житло й потребувала меблів. Пані Анна подарувала їм шафу, комод, стільці та зимове взуття.
Тож, сподіваємось, завдяки добрим людям, небайдужим до поневірянь українських жінок і дітей, проблему виселення буде ефективно вирішено.
Допомогти переселенцям захотіли не тільки представники держави, але й прості поляки
Півтора роки тому українки з дітьми тікали від війни й починали життя з чистого аркуша. Тисячі переселенців знайшли прихисток у центрах допомоги, притулках і гуртожитках Польщі. Здебільшого біженки вже влаштувались на роботу, оформили дітей у школи та садочки, почали вчити польську і з часом змогли дозволити собі орендувати власну квартиру. Проте не всі. Є ті, кому дотепер бракує можливостей. Це, зокрема, пенсіонерки, самотні матері, які виховують неповнолітніх дітей, та люди з проблемами здоров’я. І замість допомоги, нині цих людей залишили наодинці з квартирною проблемою.
Пенсіонерів попередили за тиждень і виселили
Першими з притулку «Братняк», де зараз мешкають українці, виселили пенсіонерів. На початку вересня їх сповістили, що вони мусять виїхати за тиждень. Тим, кому нема де жити, запропонували переселитися за місто.
На початку жовтня біля ліфта в «Братняку» з’явилось нове оголошення.
«Це було новина про те, що наш притулок взагалі закривають, і всі мають виїхати до 20 листопада, — розповідає мешканка цього притулку Юлія Литвин. — Причини не зазначені. Але написано, що можна переселитися в три сусідні села. І що можна звернутися з питаннями до директора, який проведе прийом біженців 24 жовтня. На прийомі чиновник повідомив нам, що виселення невідворотно відбудеться через брак фінансування. А ще тому що приміщення збираються ремонтувати або взагалі зносити. Іншого притулку в Ольштині немає».
Звучить нібито логічно: тим, хто приїхав, надали прихисток, але за півтора року люди мали оговтатись і піти власними шляхами. Між тим є нюанс. Усі дорослі, які залишились у притулку, легально працюють. І залишаються в гуртожитку, за який теж платять, тільки тому, що поки не можуть знайти нормальної альтернативи. На цьому етапі вони потребують допомоги в їхніх пошуках. І йдеться навіть не про гроші. Здебільшого в цих людей є «Умова о праце», яку тепер обов’язково вимагають майже всі власники житла, довідка про доходи і готовність заплатити кауцію [депозит при оренді житла. — Ред.]. Але коли власники мешкань дізнаються, що їм телефонують українці, то чомусь одразу відмовляють. І люди у відчаї мусять вертатися додому в Україну. Зокрема, в ті регіони, які досі регулярно обстрілюють.
Ми не можемо прийняти всіх бажаючих, у нас залишилось кілька місць
— А мені нема куди повертатися, — каже 50-річна Оксана Рауфі з Миколаєва. — Біля мого будинку в Україні впала ракета, після чого він стоїть в аварійному стані — без води, опалення і вікон. В Ольштині я працюю опікункою, доглядаю за людьми старшого віку. А в Миколаєві зараз не матиму ні роботи, ні спокою.
Оксана працювала інженеркою в лабораторії Миколаївського морського порту і дуже любила свою роботу. Цей порт російські військові обстрілювали вже десять разів.
— Коли почалась війна, я була на роботі. Спочатку все було, як завжди, і раптом почалася паніка: вантажівки з зерном, які стояли в черзі на розвантаження, почали розвертатися й тікати з порту. Миколаїв обстрілювали ракетами, з Криму до нас їхали колони російських танків. Почалося страшне. О восьмій ранку закінчилась моя зміна. Автобус, на якому нас зазвичай везуть додому, не приїхав. У небі над портом пролетіла ракета і вибухнула на протилежному березі річки Інгул. Отак нормальне життя закінчилось і почалось нове…
Для мене кожен переїзд — це великий стрес. Потім доводиться довго відновлюватися й шукати сили. Бачите на моєму підвіконні десять горщиків з квітами? Я виростила їх з великою любов’ю і не знаю, як і кому тепер залишу. У мене більше немає сил знову починати все з початку…
Коли навесні 2022 року я приїхала до Польщі, то спочатку оселилася в іншому притулку. Через рік його закрили. І тим, хто легально працював, дозволили оселитися тут, у «Братняку». Це величезний гуртожиток на 700 місць. Я переїхала без нарікань, адже це місце знаходиться теж в Ольштині. А, отже, я маю можливість добиратися до роботи.
Велика проблема в тому, що зараз нам не пропонують адекватної альтернативи. В оголошенні написано, що можна оселитися в кількох сусідніх селах за 60 км від Ольштина за 1800 злотих на місяць (тут ми платимо 1230 злотих). Але, по-перше, дістатися звідти кудись дуже некомфортно: один автобус ходить вранці, інший — ввечері, от і все. А, по-друге, людей, які телефонували до адміністрації тих хостелів, запитали: «Хто вам сказав, що ми можемо прийняти всіх бажаючих? У нас залишилося лише декілька вільних місць».
Чують, що в мене є діти, і не хочуть здавати житло
— Якщо ми з донькою поїдемо в одне з сіл, куди нам пропонують, то мені доведеться звільнитися тут, в Ольштині, — хвилюється Юлія Литвин, яка працює на інтернет-складі. — Як тоді я, безробітна, зможу платити за нове соціальне житло 1800 злотих? А донька, яка в цьому році закінчує випускний клас, втратить можливість навчатися і в ольштинській школі, і в музичній студії…
Я шукаю кімнату або квартиру з липня. Але поки безрезультатно. Власники мешкань, яким я телефоную, першочергово питають, чи є у мене діти. І коли чують, що є, повідомляють, що оголошення неактуальне. Адже людей з дітьми закон захищає від виселення навіть у випадку несплати. Деяких власників бентежить, що я українка. А особливо образливо було, коли один чоловік запитав мене, чи я не алкоголічка. Знав би він, що нас на роботі щодня перевіряють, чи не вживаємо ми алкоголь, адже ми протягом восьми годин мусимо працювати стоячи. Шкода, що немає жодної організації, жодного проєкту, в межах якого біженцям би допомагали комунікувати з власниками квартир і шукати житло для самотніх мам із дітьми. Приватному ріелтору за це треба заплатити 500 злотих – для мене це дорого.
Боюсь, щоб історія моєї родини не повторилася
— Колись бабуся розповідала мені історію нашої родини, — згадує Оксана Рауфі. — Після Другої світової війни її маму з чоловіком і дітьми примусово виселили з Холмщини, яка за угодою між радянською і польською владами стала польською землею. Прабабуся мала дві години, щоб зібрати речі. Їхню родину повезли в невідомому напрямку в вагонах для худоби. Сказали, що люди мають вибір, на якій із станцій зійти. А зрештою всіх висадили в степу Миколаївської області. Невже минуло 70 років і історія може повторитися? Невже моя родина знову мусить починати життя спочатку?
Єдиний притулок для біженців в Ольштині закривають: 160 українців можуть залишитись взимку без житла
Із перших днів повномасштабного російського вторгнення Пйотр Палінський возив в Україну гуманітарну допомогу. Спочатку до Львова, згодом до польсько-українського кордону. Під час однієї з таких поїздок він віз від кордону до Ольштина жінку з сином, які втікали з Харкова з єдиною валізою. І восьмирічний Діма сказав йому, що дуже любить їздити на велосипеді.
«Я вирішив якось допомогти. Але в мене не було такого велосипеда, тому зробив допис у Фейсбуці. Друзі в той же день віддали мені 15 велосипедів. Я знову написав пості, що маємо велосипеди для дітей-біженців. Також попросив пані Анну Фаранчук, яка координує роботу Центру допомоги біженцям при греко-католицькій парафії в Ольштині, щоб розповідала про нашу ініціативу українцям. Дарували всім, хто просив», — розповідає Пйотр.
Важлива допомога
Так у квітні 2022 року почалася акція Велосипеди для українців (Rowery dla Ukraińców). Через пів року до неї приєдналася харцерка Дорота Лімонтас і чимало людей, які хотіли допомагати біженцям.
«Якось мені зателефонувала жінка з міста Ґіжицько і просила забрати велосипед, який вона знайшла на смітнику. Я подякував і відповів, що, на жаль, не зможу їхати понад сто кілометрів за одним велосипедом. Та невдовзі пані Ядвіґа зателефонувала знову. Розповіла, що звернулася до представників місцевої влади з проханням підтримати акцію. Так їй вдалося зібрати понад 40 велосипедів», — пригадує Палінський.
Нещодавно велосипед подарували Кароліні, дівчині з порушенням слуху, яка спілкується жестовою мовою, а вона почала популяризувати цю акцію серед студентів Вармінсько-Мазурського університету. Роздавала їм листівки, де можна було прочитати про цю ініціативу. Зібрала понад 10 велосипедів.
Про велосипеди просять українці з цілої Польщі. Коли до Пйотра звернулося літнє подружжя з Ченстохови, Дорота Лімонтас знайшла волонтерів, які завезли їм велосипеди. Окрім того, Дороті вдалося отримати гроші одного з благодійних фондів, щоб купити запчастини для ремонту велосипедів.
«То була невелика сума. Але це також важлива допомога», — каже Пйотр.
Батько завжди в майстерні
Люди віддають пану Пйотру різні велосипеди. Є такі, що з двох або трьох можна зробити один. А є й такі, що не потребують ремонту.
«Велосипеди ремонтує мій батько, Вітольд Палінський. Без його допомоги акція не тривала би до сьогодні. Він на пенсії й увесь свій вільний час присвячує цій справі. Насправді роботи дуже багато. Я прокидаюся вранці й чую стукіт у підвалі — отже, тато вже працює. Пізно ввечері повертаюся з роботи, а тато ще в підвалі. Часто бачу його там з дітьми, які приходять не лише щоб він допоміг щось полагодити, а й просто поспілкуватися з ним чи самим повчитися ремонтувати», — розповів Пйотр.
Катерина Медвідь та її семирічна донька Вікторія приїхали до Ольштина у березні 2022 року з Київської області.
«Чудово, що велосипеди отримують не тільки діти, а й їхні мами. Нам стало легше звикати до нових умов життя завдяки велосипедам. Це мотивувало вийти з кімнати, не грати в телефонні ігри, а разом поїхати до парку чи до озера. Ми й досі їздимо до пана Вітольда, бо велосипеди час від час часу потребують догляду. Він їх безкоштовно ремонтує. Пан Вітольд дуже доброзичливий, уважний до всіх, хто звертається за допомогою. Завжди запропонує чаю, розпитає про життя. Для дітей-біженців він як рідний дідусь, а для нас, їхніх матерів — як тато», — розповіла Катерина.
Анна Кучерук приїхала до Ольштина в березні 2022 з 8-річним сином і 14-річною донькою з Києва. Пйотр подарував їм три велосипеди, а коли діти підросли і потребували більших, то змогли їх замінити.
«Ми заощаджуємо гроші за проїзд у транспорті, а водночас дбаємо про фізичне і психічне здоров’я. Буває також так, що виникає якась проблема і я починаю панікувати. Тоді сідаю на велосипед, їду й повторюю в думках: все добре, я в безпеці, знайду правильне рішення», — розповіла Анна, яка їздить на велосипеді на роботу.
Дощовий день народження
Багато українців, які опинилися в околицях Ольштина, отримали від Пйотра велосипеди, якими тепер їздять на роботу з сіл, у яких мешкають, часом за 10 чи 20 кілометрів від міста, куди автобуси чи потяги їздять рідко.
Пан Пйотр допомагає українцям безкорисливо. Він витрачає на цю акцію чимало часу, зусиль, грошей. Навіть у свій день народження, коли йшов дощ, він їздив за різними адресами і збирав до причепа велосипеди для українців.
Багатьом людям його допомога допомагає долати травматичний досвід війни, повертає відчуття важливості і потрібності.
У травні 2023 року Пйотр Палінський став одним із фіналістів нагороди Ольштинянин Року 2022, що її проводить видання Gazeta Wyborcza в Ольштині — за те, що разом зі своїм батьком відремонтував і передав українським біженцям понад 500 велосипедів.
Велосипед з душею
Марцін Борковський, психолог, був одним із перших читачів «велосипедного» допису пана Пйотра в Фейсбуці.
«Я був приємно здивований і подумав: о Боже, я знаю цю людину! Це ж пан Пйотр! Він працює механіком і я завжди саме в нього ремонтую свій автомобіль. Я довіряю йому, знаю, що в нього дуже добре серце. Тому жодної секунди не сумнівався й захотів віддати один зі своїх велосипедів, який дуже любив. І так само зробило чимало моїх знайомих», — розповів Борковський.
Пйотр Палінський додає, що часто поляки, віддаючи велосипеди, діляться спогадами про якусь дорогу серцю людину, якій він належав, або про незабутні хвилини подорожей. І радіють, що велосипед, який багато років стояв у підвалі, отримає нове життя.
«У мене в гаражі зараз є велосипед, який віддав 70-річний чоловік. Він купив цей велосипед 50 років тому, коли був студентом. Пів століття чоловік піклувався про нього ніби про живу істоту і вирішив, що настав час попрощатися з ним саме в такий спосіб, віддавши нам. Так, я вірю, що цей велосипед, як і чимало інших, має душу. Розумію, що нині молоді люди не захочуть їздити на такому старому велосипеді. Але це класика, раритет. Є люди, які цінують подібні унікальні речі, тому він має потрапити на аукціон. Гроші від продажу передамо на лікування дівчинки, яка має онкологічне захворювання», — сказав Пйотр.
Щоб приєднатися до акції «Велосипеди для українців», можна зателефонувати за номером +48 606 349 048 або написати до Пйотра Палінського на Фейсбуку. Окрім велосипедів, збирають також самокати, ролики, скейтборди, дитячі візочки, м’ячі.
Як скромний механік з Ольштина став доброчинцем для українських дітей
Вісім років я записувала історії людей, чиє життя зруйнувала російсько-українська війна, бо працювала журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії в Миколаєві. Від 2014 року, коли відбулась окупація Криму і почались бойові дії на сході України, героями та героїнями моїх теле- й радіопрограм, сюжетів, репортажів, статей і нарисів були українські військові, волонтери, вимушені переселенці, біженці.
Новий етап великої війни приніс у моє життя ще більше смертей і суцільну руїну. У 39 років я стала вдовою загиблого військовослужбовця, біженкою. З двома дітьми (шестимісячною донькою й одинадцятирічним сином) опинилася в іншій країні сама: без родичів, друзів, знайомих. Нині я змушена писати вже свою історію біженки, щоб задокументувати російські воєнні злочини, зафіксувати спогади про пережите.
Бої за Південь
Перші російські ракети 24 лютого 2022 року впали за півтора кілометра від мого дому — на великий військовий аеродром «Кульбакине». Завдяки перехопленню інформації, що її здійснило Головне управління Міністерства оборони, 299 бригада встигла підняти всю авіацію в повітря до початку авіанальоту. Після ракетно-бомбових ударів аеродром кілька разів штурмували колони окупаційних військ. Ввечері 25 лютого вони заїхали з боку Херсона в наше село, що за 4 кілометри від Миколаєва. Ми не могли повірити, що тепер це наша нова реальність. Та після дощу ворожі танки загрузли в полі між моїм домом і аеродромом. Шість машин все ж прорвалися на військовий об’єкт. Їх зустріли вогнем військовослужбовці бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, під командуванням полковника Сергія Самойлова. Допомагали бійці Нацгвардії. Отримавши опір, росіяни повтікали. Деякі не знали дороги назад і сховалися в лісосмугах, де ми зазвичай збирали гриби.
4 березня вони знову повернулися. Приблизно ополудні над аеродромом почав літати ворожий дрон, а вулицями нашого села знову їхали російські бойові десантні машини. Приблизно 400 росіян зайшли на територію аеродрому. Почалися бої. Наші бійці вирішили підпустити їх ближче, бо мали лише стрілецьку зброю. Росіяни були за 200 метрів від штабу. І тоді захисники аеродрому почали обстрілювати їх з артилерії. Росіяни відступили.
Через рік після цього бою командир бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова Сергій Самойлов в одному з інтерв’ю сказав, що це була доленосна перемога. Захистивши аеродром, наші воїни врятували Миколаїв.
Евакуація. Я обійняла дерева на прощання
Усім мешканцям нашої Шевченківської громади рекомендували евакуюватися, бо ця територія стала одним із епіцентрів боїв за Миколаїв. Люди, які з різних причин мусили тут залишитися, жили під перехресним вогнем. Без води, електрики, газу, ліків. Самотужки гасили пожежі після обстрілів, годували й лікували чужих котів і собак.
Як же нестерпно мені було прощатися зі всім, що люблю… Та я не мала вибору. Обійняла наші дерева: вишні й черешні, яблуні й груші, сливи й абрикоси, які ми посадили з чоловіком навесні 2014 року, коли почалася війна і його вперше мобілізували. Сказала нашому будинку, який ми самі збудували в 2013-му: «Ми тебе дуже любимо, але мусимо втікати. Пробач. Тримайся і до зустрічі!». Я з дітьми поїхала в село за 100 кілометрів на північ від Миколаєва, біля міста Вознесенськ. Їхали дев’ять годин. На дорозі було дуже багато транспорту. Тікали люди з Херсонської області.
Ми сподівалися, що тут буде безпечніше. Та через кілька днів до Вознесенська доїхали колони російських військ. Вони почали обстрілювати місто з важкої артилерії. Тривали кровопролитні бої. Прилітали ракети на військову частину, що за кілька кілометрів від дому, де ми тоді були. Читала новини: мета ворожих військ — захопити Південноукраїнську атомну електростанцію, що за 30 кілометрів від Вознесенська. Коли на початку березня окупанти захопили найбільшу атомну станцію в Європі — Запорізьку АЕС, я дуже боялася, що почнуться такі ж бої за нашу Південноукраїнську АЕС. Тому почала шукати можливість виїхати з дітьми ближче до західного кордону. Та міст у напрямку Миколаєва вже підірвали. Доїхати до Одеси залізницею теж не можна, бо зруйнували й залізничний міст. Випадково в одній з груп у Фейсбуці знайшла незнайомих людей, які погодилися завезти нас на евакуаційний потяг до Одеси. Їхати автомобілем було небезпечно: дороги обстрілювали, деякі ділянки заміновані. Та все ж ми рушили на світанку. Поїхали у невідомість.
Потяг «Одеса — Львів»
Одеса зустрічала нас холодним морським вітром і дощем. 17 годин ми простояли в черзі на евакуаційний потяг до Львова. Вокзал був переповнений. Я знайшла малий клаптик вільного простору під стіною й ми нарешті змогли сісти на підлозі. Поруч сиділи чоловіки, які проводжали своїх дружин та дітей. Час від часу вони оглядалися в наш бік і знервовано просили: «Успакой сваєво рєбьонка ілі атайді падальше. Ви раздражаєтє маіх дєтєй. І вапщє, как так можна ріскавать і с такім малим рєбьонкам куда-та єхать?».
Я зрозуміла, що навряд чи всі помістяться у потяг. Невідомо, чи буде потяг завтра, а ми не мали де ночувати. Повернутися назад теж неможливо. Я подзвонила в поліцію, розповіла нашу ситуацію. Представник служби охорони залізничного вокзалу передзвонив і сказав, що зможе допомогти, бо мій чоловік, батько дітей, у складі ЗСУ обороняє південний напрямок. Він привів нас до групи людей, які чекали потяг не на вулиці, як ми, а в окремій кімнаті на вокзалі. Коли приїхав потяг, нам сказали, що наша група може зайти в один із перших чотирьох вагонів. Та знервовані і втомлені люди на пероні нас не пропускали. І знову допоміг працівник служби охорони, провів нас. Ми з дітьми змогли зайти в вагон останніми. Провідник сказав, що можна зайти в будь-яке купе, де менше шести людей. Але всі, хто вже туди зайшли, нас не пускали й навіть виштовхували: ніхто не хотів їхати разом із малою дитиною. Наші речі довелося залишити на вокзалі. Взяли лише рюкзак із їжею й ліками. Найбільше мені було жаль залишати добок сина для занять тхеквондо. Та він мене втішав: «Не переживай. Ми стільки всього втратили, що добок — це крапля в морі». Потім провідник сказав, що потяг не поїде, доки для нас не знайдеться місце. І близько 2-ї ночі ми нарешті вирушили до Львова. Разом із нами в купе за програмою Червоного Хреста до Німеччини їхала російськомовна жінка з Миколаєва з трьома майже дорослими дітьми. У неї там працює чоловік і для них вже є безкоштовне житло. Вона пояснила, чому спочатку не хотіла пускати нас до купе: «Бо Червоний Хрест обіцяв комфортну подорож. І ми це заслужили, ми ж з Миколаєва. Ми пережили стрес».
Львівські волонтери: все заради перемоги
До Львова доїхали за 12 годин. Вокзал був так само переповнений, як і в Одесі. Що робити далі, я не знала. Хотіла купити квитки на автобус до польського кордону. Та квитків не було. Мусила написати Ксенії Клим — журналістці, волонтерці, матері воїна Марка Клима. Марко на початку березня обороняв від російських окупантів Миколаївську область, у тому числі місто Вознесенськ, з якого ми вирушили до Львова. Ксенія одразу приїхала на вокзал і запросила нас переночувати в неї, бо діти були стомлені такою довгою подорожжю.
Наступного дня львівська волонтерка Христина Брухаль допомогла нам сісти в евакуаційний автобус до Варшави. Спочатку ми приїхали туди, де пані Христина з колегами організували прихисток для людей, які хотіли їхати до Польщі. Христина подарувала нам теплий одяг, щоб не змерзли вночі в черзі на кордоні. Також дала підгузки, їжу для дітей і новий рюкзак. Коли ввечері приїхав автобус, мене з дітьми вийшли проводжати майже всі волонтерки. Це було дуже зворушливо: за цей короткий час незнайомі люди у Львові подарували нам стільки любові, що здавалося, ніби ми разом прожили ціле життя. Вони були з нами до останньої хвилини нашого перебування на рідній землі. Усі плакали.
Того ж вечора Ксенія разом з іншими львів’янами повезла гуманітарну допомогу воїнам у Миколаївську область, де тривали пекельні бої.
Втрата
Мій чоловік, Руслан Хода, пішов у військкомат у перший день. Через п’ять місяців, 4 серпня 2022 року, він загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу біля села Лозове Херсонської області.
Руслан був командиром відділення розвідувального взводу 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (військова частина А2802, місто Миколаїв).
Розвідники завжди йдуть першими. 25 липня Русланові виповнилося 37 років. А через 10 днів його двоє дітей: Михайло (11 років) та Мирослава (11 місяців) стали напівсиротами.
Тіло Руслана, як і багатьох його побратимів, які також там загинули, досі не віддали родичам. Російські військові постійно обстрілювали ту територію, яку нині називають Лозова Могила. Тому похорону не було. Якщо немає тіла, то родина загиблого воїна не може отримувати грошову допомогу від держави. Лише на Різдво 2023 року наші діти отримали подарунки від Червоного Хреста: Мирослава — ляльку Фрозі, а Михайло — шоколадку і пляшку води.
Восени 2022 року мені на Вайбер подзвонила незнайома жінка й сказала: «Мій внук також був там, де нині Лозова Могила. Він кожен день спостерігав у бінокль за тілом Руслана. При першій нагоді забрав його. Він просив вам переказати, що тіло Руслана в землі. Його не гризуть собаки, не клюють птахи. Тіла усіх воїнів, які там залишилися, спочивають в українській землі, а їхні душі далі обороняють Південь».
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Руслана вперше мобілізували. Синові було три роки. Ми вже пів року жили в своєму будинку. Руслан міг тоді втекти до Польщі, як це зробили багато його знайомих. Зрештою, у передмісті Москви досі живуть його мама, дві рідні сестри, племінники. Він зробив цей крок, бо для нього це була боротьба за можливість вибирати своє майбутнє, за шанс жити в справедливому світі. І для нього війна не закінчилася в 2015 році, коли повернувся додому: він був готовий заплатити найвищу ціну заради перемоги України.
Миколаїв: місто на вибуховій хвилі
Так називають Миколаїв від початку повномасштабного вторгнення. Російські війська багато разів штурмували місто, регулярно обстрілювали крилатими ракетами, касетними снарядами, атакували реактивною артилерією, протиповітряними ракетами С-300. Наймасованішого удару по Миколаєву окупанти завдали в ніч на 31 липня 2022 року. Тоді прилетіло майже 40 ракет. Це був найсильніший обстріл за весь час війни.
Наступного дня мені востаннє подзвонив Руслан. Він хотів попрощатися, бо знав, що не повернеться живим із того бою: «Ти справишся. Твоє завдання виховати дітей патріотами, порядними людьми. Все буде Україна!».
Я знову й знову думала про те, що вкрала в нас війна: російські ракети зруйнували студентський гуртожиток, де 18 років тому ми з ним познайомилися (з початком Помаранчевої Революції 2004 року); Педагогічний університет, де ми 5 років навчалися; одне з підприємств, де працював Руслан; школи й лікарні, церкву, де хрестили дітей; театр, куди ходили в святкові дні... За масштабом руйнувань та кількістю обстрілів Миколаївщина займає третє місце після Донецької та Луганської областей.
Із квітня 2022 року місто живе без централізованої подачі питної води. Росіяни знищили водогін, звідки Миколаїв отримував воду. Станом на липень 2023 року загальна сума збитків, завданих інфраструктурі Миколаєва через повномасштабне вторгнення Росії в Україну, становила понад 860 мільйонів євро. Під час повномасштабної війни від обстрілів російської армії в Миколаєві загинуло 159 цивільних у тому числі двоє дітей у місті та 16 дітей у регіоні.
Життя в Польщі
У квітні 2022 року я з дітьми приїхала в місто Ольштин — столицю Вармінсько-Мазурського воєводства. Тут мій син Михайло мав можливість далі займатися тхеквондо. Для нашої родини це більше, ніж вид спорту. Тренер сина й чоловіка, голова Миколаївської обласної федерації тхеквондо, старший тренер збірної команди України серед кадетів Григорій Хозяінов у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського брав участь у боях за Маріуполь, на Миколаївщині й Херсонщині. 7 листопада 2022 року він безвісти зник під час боїв біля міста Бахмут. Йому виповнилося 50 років.
Наш тренер встиг виховати чемпіона світу серед кадетів, чемпіонів Європи та багатьох міжнародних та всеукраїнських змагань. Мій чоловік був одним із перших учнів Григорія Хозяінова. Руслан виріс у багатодітній родині. Батьки часто не могли заплатити за тренування. Коли тренер дізнався про це, то сказав, що талановиті діти в нього тренуються безкоштовно. Тому пізніше Руслан почав як волонтер тренувати дітей у селах Шевченківської громади в передмісті Миколаєва. Може, в них він впізнавав себе, бо для більшості сільських дітей дорого й незручно їздити в місто. Останнє тренування із тхеквондо, яке мій чоловік провів, завершилося о 18-й годині в середу, 23 лютого 2022 року в селі Шевченкове Миколаївського району, яке постраждало від ворожих обстрілів чи не найбільше в регіоні. Вірогідно, будівлі, де Руслан проводив тренування, більше немає.
Мій чоловік хотів бути саме в 36-й бригаді, тому що з осені 2022-го року там служив наш тренер. Григорій Борисович передчував невідворотність війни. Йому декілька разів пропонували працювати тренером у країнах Євросоюзу, але він вибрав інший шлях: поїхав захищати донецький напрямок.
Коли Руслан загинув, тренер дуже важко переживав цю трагедію. Для нього Руслан був як син. Щоб хоч якось втішити Григорія Борисовича, мій син Михайло пообіцяв йому, що коли ми повернемося в Миколаїв, то він замість тата проводитиме тренування з тхеквондо для дітей Шевченківської громади. Тренер заплакав.
В Ольштині мій син знову має можливість бути разом із тхеквондо-родиною. Він більше року тренується тут безкоштовно. Тренер Марцін Хожелевський подарував йому новий добок. 20 травня 2023 року в місті Бидґощ відбулися змагання Куявсько-Поморської Ліги тхеквондo. Михайло виграв золоту медаль.
Біженка з Миколаєва про все, що вкрала в неї війна, і про тимчасовий прихисток у Польщі
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.