Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Ціна патріотизму»: виставка відомої польської фотографки про життя гуцулів під час війни
Фотографії Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024. На них видно, як змінилося з війною життя людей на Заході України. Замість розмальовувати писанки, люди напередодні Великодня зустрічають живим коридором загиблого воїна. Виставка працює у галереї «Добро» в Ольштині та на станції метро Віляновська у Варшаві до 16 червня
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Колекція світлин Малґожати Смєшек, яку презентують в Ольштині й у Варшаві — це низка історій про стійкість, жертовність і глибоку любов до своєї країни мешканців заходу України, які платять життями за свободу. Мирне, ідилічне життя гуцульських сіл раптово зруйнувала жорстока дійсність війни. Бо вона, війна, не тільки там, де бойові дії.
На головній фотографії виставки — пані Ганна, яка на Великдень нарешті дочекалася дзвінка від сина з фронту. Юрію 25 років. Він захищає Україну на Донецькому напрямку. Жінка живе за сотні кілометрів від зони бойових дій в селі біля румунського кордону. Але кожний день і кожну ніч її життя російські окупанти перетворили на пекло.
«Рік тому я вперше привезла в це село гуманітарну допомогу. Мене запросили на святковий обід. І в цей час подзвонив військовослужбовець Юрій із Бахмута, щоб привітати маму й сестру з Великоднем. Він сказав, що довго не було зв’язку через масштабні обстріли. Розповідав про загиблих і поранених мирних людей та побратимів з фронту, про зруйновані будинки, автомобілі, які горіли прямо під час нашої розмови.
Я теж, як і його мама й сестра, була дуже засмучена, слухаючи цю жахливу розповідь. Але раптом згадала — я ж фотографка — і швидко зробила кілька світлин. Я хотіла задокументувати цей момент, щоб якомога більше людей також відчули нестерпний біль матері, яка чекає сина з війни», — розповідає Sestry авторка фотографій Малґожата Смєшек (Małgorzata Smieszek).
Малґожата Смєшек. Фото МОК Olsztyn
Світлини Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024 у номінації Current events (актуальні події).
На світлинах видно, як змінилося життя людей в гуцульських селах під час війни. Замість розмальовувати писанки, пекти паски чи вишивати, люди напередодні Великодня допомагають організовувати черговий похорон та зустрічають живим коридором загиблого військовослужбовця.
На фото, яке запам’ятовується назавжди, — дві сестри Катя й Аня. Їхній батько загинув на фронті рік тому. Дівчата досі не можуть пережити втрату й перенаправляють свій гнів на матір. Вони не розуміють, чому саме ЇХНІЙ тато загинув. Винуватять і самих себе, і маму. Пані Малгожата досі спілкується з цими дітьми. Хоче запросити їх до Польщі на канікули.
Катя й Аня
Польський волонтер Войцех Бжозко прийшов відвідати виставку разом з дружиною та донькою. Сказав, що на одній зі світлин (головне фото — Ред.) зображена його подруга Тетяна Палійчук із села Бистрець Івано-Франківської області.
«Тетяна надає психологічну підтримку дітям-переселенцям із зони бойових дій, збирає допомогу для армії. Її брати зараз на війні. Я прийшов на цей захід у вишиванці, яку для мене вишила мама Тетяни. Ми разом із волонтером Пйотрем Палінським із Ольштина возили в Україну гуманітарну допомогу для дитячого будинку, лікарень, шкіл. І зараз допомагаємо, чим можемо. Один із останніх запитів від Тетяни — дрон для бригади, де служать її брати. Серед наших друзів організували збірку. Купили й надіслали «Новою поштою», — розповів Войцех Бжозко.
Малґожата Смєшек (в центрі з серцем), Войцех Бжозко (у вишиванці) та інші волонтери й журналісти на виставці в Ольштині. Фото: МОК Olsztyn
За словами голови Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі Степана Мігуса, такі документальні фотопроєкти показують полякам, наскільки великою є загроза, що Україна як держава може зникнути. І тоді негативні наслідки російської агресії відчують країни-сусіди.
«Ситуація з обмеженою кількістю зброї на фронті показала, що українські війська стримують ворожий наступ лише на героїзмі. Запізнення допомоги від США, слова президента Чехії про те, що наївно було б говорити, що Україні вдасться повернути окуповані території, можуть свідчити, що на Україну будуть тиснути, щоб вона поступилася територіями. І це буде величезна помилка. Доленосна для всієї Європи», — впевнений Степан Мігус.
Виставка на станції метро Віляновська у Варшаві. Фото: FB
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень.
«Якщо виграю я — людина донатить»
— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки.
Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні.
Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві
Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.
Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.
Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.
За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень
Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.
У фонді Сергія Притули
— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?
— Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило.
У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років».
— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?
— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.
— Як ще шашки допомагають тобі в житті?
— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює.
«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»
— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу.
Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.
Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається
— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати?
— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива.
Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть
— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?
— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила.
З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування
— Ти продовжуєш грати і збирати зараз?
— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.
— Про що мрієш?
— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.
«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»
— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії.
— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.
Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років
Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.
Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»
— Яку найбільшу суму вдалося зібрати?
— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.
Листівки з насінням і свічки від Соломії
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.
Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори.
— Яка твоя мрія?
— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.
На ярмарці
Картини, що змушують плакати
—Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим.
Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання.
Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.
Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах
Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.
Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати.
Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.
Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах
Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.
Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба.
Виставка картин Аліни Стебло
— Про що мрієш?
— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.
— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?
— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.
Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще
Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...
Чорнобильські «біороботи» рятують світ
26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.
Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.
Світ нічого не знав про вибух два дні
10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.
Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.
Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.
«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля
Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.
Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.
Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу
Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.
Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної
Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.
У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації
Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.
— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»
Чорнобиль після російської окупації
У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.
Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.
Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.
Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України
У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).
Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.
Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.
Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.
<frame>До війни Катерина Приймак працювала у центрі сучасного мистецтва. У 2014 році приєдналася до лав Добровольчого Українського Корпусу. 11 місяців працювала парамедикинею «Госпітальєрів» у складі евакуаційної бригади. У першу добу після повномасштабного вторгнення в 2022 році Катерина із посестрою розгорнули в Києві волонтерський штаб, що займався медикаментами, гуманітарною і мілітарною допомогою. Штаб був заснований рухом VETERANKA — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, створена ветеранками. Сьогодні рух налічує близько 2 тисяч ветеранок, військовослужбовиць і волонтерок з України.<frame>
«Завдяки нашій роботі жінки зараз обіймають бойові посади в армії»
— Аж до 2016 року жінки не могли обіймати бойові посади в українській армії. Такі були закони, — розповідає Катерина Приймак. — Тобто коли дівчата з добробатів (добровольчий батальйон, — Авт.), які вже командували підрозділами, почали переходити в 2015 році в ЗСУ, офіційно вони могли бути оформлені в штаті тільки як кухарки, банщиці…
Жінок брали, наприклад, швачками, а не штурмовичками. Операторками лазні, а не ротними артилерії. Ми стали просувати ініціативу змін до Верховної Ради. Ініціювали дослідження, щоб мати наочний приклад і доказ того, що це потрібно. Цим займалися жінки з Києво-Могилянської академії. Режисерки зняли фільм «Невидимий батальйон». Інші жінки підтримали фінансово. Таким спільним жіноцтвом ми досягли того, що спочатку Міноборони видало спеціальний указ щодо забезпечення жінкам і чоловікам рівних можливостей на військовій службі, а в 2018 було змінено закон.
Нам вдалося відкрити 63 бойові посади для жінок, які до цього були заборонені
Спочатку я брала участь у війні як військова, парамедикиня. Після 2014 — як ветеранка. Доєдналася до команди інших ветеранок. Ми заснували «Жіночий ветеранський рух».
Парамедикині на фронті
Захистити свій дім — природне бажання. Всі ми хочемо безпеки. І це усвідомлене рішення — піти захищати свій дім, доєднавшись до війська. Але дотепер жінки зустрічаються із засудженням цього. Чомусь досі у деяких людей не вкладається в голові, що жінка водночас може виконувати ролі матері й військової. Тоді як ми прагнемо забезпечити довгострокову безпеку насамперед своїм дітям. Воюємо, щоб не воювали вони.
Ще у 2015 році ми займалися адвокаційною кампанією «Невидимий батальйон», яка працювала проти заборони жінкам обіймати бойові позиції.
<frame>«Невидимий Батальйон» — це адвокаційний правозахисний громадський проєкт захисту українських військовослужбовиць, прав жінок в українському війську, а також реабілітації ветеранок російсько-української війни та боротьби із сексуальним насильством в українській армії. Проєкт заснований військовою Марією Берлінською.<frame>
Як виявилося, це був лише початок. Не розв’язання питання, а лише відкриття дверей. Багато чого вимагало налагодження. У військовій сфері в Україні все заточено під чоловіків і їхні потреби. Точніше, такий собі набір для середньостатистичного чоловіка.
Але ж і чоловіки мають різні потреби. Є чоловіки з інвалідністю, багатодітні, батьки-одинаки тощо. І у кожного свій пул бар'єрів на шляху до повноцінного життя після служби. Досвід показав, що немає виключно жіночих проблем. Є фундаментальні проблеми дотримання прав на повагу й гідність людини.
І у нас вже була команда, яка була готова глибше з цим працювати. Тим паче, що дедалі більше ветеранок почали повертатися з війни.
«У російській пресі наш рух називають «отряд карательниц»
— Які основні цілі й завдання жіночого ветеранського руху?
— Від початку і дотепер наша мета — дозволити жінкам максимально реалізовувати себе на службі і після неї. Наша організація — насамперед інструмент. Платформа, яка розповідає про класних жінок з їхніми класними ініціативами. Ком'юніті, де дівчата одна одну підтримують. Адвокаційна команда, яка піклується про права жінок із сектору безпеки і оборони. Наша організація заточена на те, щоб підвищити обороноздатність України загалом, щоб армія була професійною і щоб жінка могла себе в ній реалізувати.
Посестри Катерина Приймак (Зоя) у чоловічій формі і Юлія Сідорова (Куба), 2015 рік
— Завдяки вам було відкрито 63 нові бойові посади для жінок. А на які посади й досі не беруть жінок?
— Зараз для жінок немає закритих посад в армії. Але є певні обмеження. Наприклад, жінок не беруть на бойові посади в ГУР. А так не має бути.
Як ми знаємо, зараз в армії гостра нестача людей. Разом з тим жінка може прийти в ТЦК і отримати відмову або негідне ставлення. Людей, які хочуть потрапити в армію, треба розглядати не за статтю, а за рівнем підготовки та мотивацією.
Жінці, щоб отримати бойову посаду, треба докласти більше зусиль — це факт. І далі постійно доводити, що ти — не гірша. Виходить, що жінка в армії під постійним тиском і наглядом. Наче під лупою.
— Чи й досі у війську відчувається сексизм, на який скаржаться жінки від самого початку війни?
— Жінки на бойових посадах досі мають певні обмеження. Іноді це називають «турботою». Можливо, так і є. Але питання в тому, що для багатьох важлива свобода вибору, а не турбота. Через цю «турботу» дівчат, наприклад, не хочуть пускати працювати на новітньому озброєнні. А в 2015 була історія, коли всі учасники команди отримали нагороди, крім єдиної жінки, яка брала участь у тій самій операції.
Разом з тим за роки війни відбулись і серйозні зміни — у матеріальному забезпеченні, військовій формі. Питання не вирішуються у вакуумі. Питання про домагання — це зона юстиції. І стосується судової реформи загалом. Але навіть коли закон є, як добитися того, щоб він працював?
Дуже багато залежить від командира. У кращих командирів і показники, і моральний дух високі. А якщо людина дискримінує жінок, вона, найімовірніше, дискримінує всіх. Ставлення до гендерної рівності — маркер того, якою є людина по відношенню до світу взагалі.
— До речі, про нагороди. Одна з героїнь, з якою я розмовляла, бойова медикиня, розповіла, що на її думку, її нагородили лише тому, що вона дівчина. Вона вважає, що нічого особливого не зробила.
— Таке теж буває. Показова гендерна рівність. Але показуха не розв’язує дійсно важливих питань. Наприклад, в армії досі жінки не захищен від домагань. Ця проблема дуже актуальна.
— Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як міжнародна спільнота реагує на історії українських військових і жінок-ветеранок?
— Так, ми були в штаб-квартирі вже 4 чи 5 разів. Це вже щорічні поїздки. Звучить це, звісно, гарно. А насправді не є чимось надзвичайним і ефективним. Звісно, українським ветеранкам важливо бути представленими всюди, і у штаб-квартирі ООН теж. Важливо бути видимими. Хоча це носить, скоріше, символічний характер.
Міжнародна спільнота цікавиться українськими жінками-ветеранками. Ставиться до них з повагою. Люди плачуть, коли чують їхні історії. Завдяки історіям, які жінки-ветеранки розповідають у світі, обличчя української армії стає більш людяним. А от в російській пресі наш рух VETERANKA називають «отрядом карательниц».
— Як і завдяки чому вдається змінювати ставлення до жінок у війську? Яка робота зараз ведеться?
— Ставлення до жінок у війську вдається змінювати насамперед завдяки роботі самих жінок у війську. Вони розповідають побратимам, як склалася їхня доля, про свою мотивацію, бар'єри. Це працює. Поступово жінок в армії стає більше, вони дедалі частіше обіймають високі посади у командуванні. Тож можна вивести таку формулу: що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок.
Звісно, ззовні ми теж тиснемо, підтримуємо наших посестер, допомагаємо тим, хто у війську, хто звільнився з армії.
«У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів»
— Одна з важливих гілок вашої діяльності — пошиття військової форми для жінок. Розкажіть, коли і як ви зрушили з місця цю гору.
— У перші дні повномасштабного вторгнення наречений моєї посестри Куби (Юлії Сідорової, бойової медикині з 2014 року. — Авт.) віддав нам свій «Хамер», старий офіс і 25 тисяч євро. Завдяки цьому ми відкрили волонтерський хаб, який пізніше став фондом. І стали займатися забезпеченням захисниць та їхніх підрозділів, адже тоді потреба у матеріальній допомозі жінкам-військовим на фронті та під час реабілітації була гострою.
Куба ще до повномасштабного вторгнення створювала і шила дизайнерські речі, тож мала деяке обладнання, яке ми стали використовувати. До нас почали звертатися дівчата з проблемою — їм на службі видають чоловічу форму, яка їм геть не підходить. Щоб допомогти, Ганна Суворкіна, — конструкторка одягу, яка колись працювала у дизайнера Івана Фролова, — спеціально розробила форму для жінок, і ми стали шити її.
Мені надали грант на мільйон гривень у Українського ветеранського фонду на розвиток швейного цеху. Ми купили ще обладнання. Так у нас з'явився соціальний бізнес із пошиття жіночої форми — торговельна марка by.VTRNK об'єднала дизайнерів і тих, хто до цього ніколи не шив. Ми шиємо також маскувальні халати, бушлати, бахіли для артилеристів, чохли на стінгери й саперні лопатки, чохли на дрони.
Але найбільша наша гордість, звісно, жіноча військова форма на всі сезони — літня, демісезонна й зимова, яка розрахована на температуру до -20 градусів мороза
Ми адвокатували, щоб був прийнятий жіночий стандарт форми. Літній костюм вже погодили, а зимовий, на жаль, ще ні. Чому? Не маю відповіді на це питання. Такі речі далеко не всі вважають пріоритетними чи важливими.
Зараз наш цех живе на самозабезпеченні, виконує різні замовлення. Наприклад, шиє мерч, який ми продаємо на благодійність. Відшиваємо час від часу мікрозамволення на жіночу форму — 15 благодійних форм, наприклад. Ми не продаємо форму військовим. Шиємо, в основному, за донати.
— Скільки коштує пошити одну форму?
— Що більша кількість, то менша ціна. Орієнтовно зимова форма коштує 8 тисяч гривень. Ми пошили кілька тисяч форм за рік. У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів».
Ветеранки у формі від VTRNK
— Які основні проблеми виникали/виникають у жінок, які носять чоловічу форму?
— Жінкам чоловічий варіант штанів давить на кістки тазу, тому що жіночий має глибшу посадку, і пояс від штанів у жінок має бути вище. Також суттєва різниця в колінах. У тому місці, де чоловічі штани мають коліна, у жінок колін немає. А коліна — це таке місце, яке потребує обовʼязкового додаткового захисту. Якщо налокітники носять далеко не всі, то коліна — кожна і кожен військові.
Ну і вторинно — розмір. Звісно, чоловіки також можуть отримати не свій розмір, але вони можуть підшити одяг. А жінки з цими проблемами стикаються частіше, бо обхвати грудей і стегон у жінок і чоловіків різняться по розмірах. Якщо худий чоловік, в нього малий і верх, і низ, а якщо жінка, то є варіант, що верх і низ будуть різних розмірів. А в комплекті видають один.
— Що важливо враховувати при пошитті жіночої форми?
— Потрібно передбачати можливість розпаровки комплектів на верх і низ. Відрізняються лекала. Окрім поясу і колін, ширина рукава інакша, існує виточка для грудей. Чимало нюансів.
— Чи є у вашій формі елементи, які підкреслюють жіночність, але залишають її функціональною?
— Підкреслювати жіночність — це точно не має бути мірилом для військової форми, вона має забезпечувати функціонал
— Як тестуєте форму?
— Дівчата з організації отримували тестові зразки, давали відгуки, і ми вносили зміни відповідно до їхніх порад. Ми і зараз, якщо отримаємо якийсь слушний коментар, готові апгрейдити нашу форму.
Але оскільки форма — це не бізнес, а утримувати цех треба, він пішов у своє плавання як соціальне підприємництво. Зараз ми вже відшиваємо й інші зразки одягу, не тільки форму. Будемо пробувати виходити на marketplace, збільшувати свій соціальний внесок, розширятися та створювати нові робочі місця для ветеранів і ветеранок.
У нас вже були програми з навчання шиттю. Цікавилися цим і чоловіки. Ця сфера зараз має велику потребу в кадрах.
Якщо наша форма буде продаватися в мілітарних магазинах, або навіть йти на експорт, ми зможемо бути ще кориснішими. В Україні, на жаль, немає хорошої тканини для форми, немає технологій для її створення. Рости ще й рости нам у цьому.
Тайра в цеху VETERANKA
Взагалі, намагаємось закривати чимало інших важливих потреб. Зараз першочергово займаємося бойовою допомогою.
От наша Андріана зламала собі хребта (Андріана Сусак-Арехта, військова, учасниця російсько-української війни з 2014 року, лідерка Жіночого ветеранського руху, — Авт.). Якби вона була у броньованій автівці, так би не сталося. Тож збираємо гроші на броньовану машину.
За 3 роки повномасштабного вторгнення наша організація закрила понад сім тисяч індивідуальних та колективних заявок від захисниць та їхніх підрозділів рівня бригади і вище, а це відправили понад сотню автівок, близько двох тисяч безпілотників, засоби медицини й обігріву, амуніцію — загалом на 111 мільйонів гривень. Також ми організували понад 30 виїздів у зону бойових дій і понад 20 гуманітарних місій на Херсонщину, в Бучу та інші деокуповані території. Іншими словами, балансуємо між важливим і дуже важливим.
Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.
Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну
Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?
Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною.
Василь Парфенков
Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.
Яким був ваш чоловік?
На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом.
Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.). Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну.
Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».
У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?
Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі. До того ж, як з’ясувалося, з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний.
Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити…
А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.
Василь з дітьми
Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними?
Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах.
У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.
Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний
Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.
«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»
Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?
26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли.
Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів.
Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?
Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.
Пам'ять про чоловіка
«У нас немає тіл для обмінного фонду»
У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?
Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.
З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі
Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами.
Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.
Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?
Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.
Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?
Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду
От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.
Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих? З чого починається розмова?
Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити.
Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.
Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє
Головне — намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.
Олена, Василь і їхні діти
Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?
Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:
1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні.
Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям.
Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.
2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.
3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.
Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.
Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання.
У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших
«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся»
Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?
Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.
Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?
Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.
Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему
Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.
«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»
Чи трапляються у вашій роботі дива?
Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.
Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки
Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням?
Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть.
У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.
Чого вас навчила війна?
У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим, на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.
А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні
Прогулянка вулицями Краматорська недільного ранку дозволяє забути про те, що десь неподалік йдуть важкі бої, а лінія фронту тремтить від гуркоту артилерії. І хоча мороз все ще щипає щоки, сонце гріє так сильно, що думки линуть до весни. На вулицях життя вирує. Куди б я не подивилася, перед очима миготять різнокольорові, картаті базарні сумки, прив'язані до велосипедів, візочків, перекинуті через плече. Місцеві жителі йдуть за покупками в супермаркети, інші блукають у напрямку ринку, де недільного ранку можна купити все: сільські яйця, домашній сир і м'ясні делікатеси, сушену рибу, одяг, військові нашивки і навіть автомобільні запчастини. Цей міський калейдоскоп переплітається з повсюдним камуфляжем військової форми та зеленим кольором військових машин. Дві паралельні реальності, тісно пов'язані і водночас чужі.
Фото авторки
До обіду також відкриваються ресторани, де подають страви української, грузинської, італійської та японської кухні. У кав'ярнях продають каву й бутерброди навинос, пекарні з ранку випікають свіжий хліб. Позірний спокій кілька разів на день порушують сирени повітряної тривоги, на які вже мало хто звертає увагу. До постійної загрози життю важко звикнути, але й жити під такою постійною загрозою неможливо. Мешканці Краматорська десь у глибині душі усвідомлюють небезпеку, але вже звикли до неї, інтегрували звуки війни у своє буденне життя. Вони живуть від дня до дня, радіючи, що є світло, газ, вода. І що цього разу прилетіло кудись в інше місце, а не на їхній будинок.
Вони ходять на цей ринок купувати яйця, хоча знають, що це місце, особливо в неділю, є ціллю. Зрештою, це вже не раз траплялося: в Херсоні, в Костянтинівці, Покровську. Йдеш по вулиці, а в спину тобі дихає смерть. І ніколи не знаєш, чи не прийде сьогодні твоя черга. Все добре, поки снаряд не влетить в магазин, де ти купуєш улюблений сир.
Фото авторки
Треба жити
Сонце вже давно сховалося за обрієм, почався вечірній мороз. Коли ми під'їжджаємо до блокпоста, що ховається в темряві, я помічаю, що з вуст військових виходить пара. Опускаю вікно й починаю свою стандартну промову:
— Доброго вечора, ми волонтери. Повертаємося з...
— Куди їдете? — військовий перериває мені на півслові.
— До Краматорська.
— Можете забрати цього солдата? — кивком голови він показує на чоловіка років п'ятдесяти у військовій формі. — Він їде в Ізюм, запізнився на останній автобус.
— У нас мало місця, — посміхаюся я, — але ми впораємося. Сідайте!
Разом з ним в машину проникають пронизливий холод, запах землі й свіжого повітря. У мене таке відчуття, що більшість бійців, які воюють на передовій, пахнуть так само. Землею, яку вони захищають, і вітром.
Спочатку ми обмінюємося ввічливими фразами про маршрутки, які, незважаючи на війну, курсують між прифронтовими містами. Але розмови з військовими завжди звертають в один бік. Волонтери — це люди, які бачили більше, ніж інші цивільні, і тому розуміють. Тож іноді бійці відкриваються нам більше, ніж рідним, яких намагаються «не грузити». А вони потребують, щоб їх вислухали.
Фото авторки
— Поляки врятували мені життя, — несподівано змінює тему боєць. — Ваші бойові медики евакуювали мене, коли я був поранений під Часовим Яром.
— Пам'ятаєте їхні імена?
— Ні, я мало що пам'ятаю з тих подій. Знаю, що вони піклувалися про мене. Не знаю, хто вони були, але буду вдячний їм до кінця свого життя. Я щойно повернувся з лікарні в Харкові, у мене все ще паморочиться в голові, іноді я погано чую.
— Тобто ви повертаєтеся на фронт, хоча не одужали до кінця?
— А як інакше?
Андрій служить у 54-й бригаді. Найважчим моментом для нього були бої за Маріуполь. Він опинився там майже одразу після того, як пішов добровольцем до армії. При слові «Азовсталь» його лоб морщиться, а погляд тікає в темряву за вікном. Це було нелегко, каже він. Він пройшов кривавий шлях від Маріуполя, через Бахмут і Соледар — аж до самого Часового Яру. І у нього ніколи не було сумнівів, чи він йде правильною дорогою.
— Бути так близько від смерті і все одно повертатися туди... — Я трохи вагаюся, коли ставлю це питання. — Як ви це витримуєте морально?
— Бути на волосині від смерті означає ще більше цінувати свободу і життя
— Чимало моїх друзів-волонтерів після обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську бояться туди повернутися. Вони думають: це міг бути я. Там загинуло 13 людей. Активісти, волонтери. Я теж могла там сидіти і їсти піцу.
— Ні, це був не твій час. Ти маєш багато важливих справ тут. Треба жити. Дружина багато разів питала мене, чи, може, вже досить, може, мені додому треба. Але як можна все це покинути? Не можна здаватися. Я не можу залишити хлопців.
Андрій набирає повітря в легені.
— Я дуже сильно її кохаю.
На перехресті стоїть чорна автівка. Здалеку помічаю широку і щиру посмішку пухкенької брюнетки, яка махає нам із салону. Ми виходимо з машини, щоб привітатися, а також даємо Андрію пару пакетиків кави, яку веземо на Донбас, для його товаришів. Просимо показати дорогу, адже в зруйнованому після окупації місті дуже важко пересуватися. Андрій з дружиною вирішують нас трохи повести, тож ми їдемо за їхньою машиною. Ми розлучаємося біля розбомбленого мосту, а потім рушаємо в напрямку Краматорська.
Фото авторки
До міста залишається близько десяти хвилин дороги, коли я чую за вікном гучний звук, схожий на свист. Я хочу переконатися, тож відчиняю вікно.
Літак? Тут, на Донбасі, звук літака завжди викликає страх. Це може означати, що в повітрі російський винищувач з авіабомбами, якими він тероризує мешканців прифронтових міст і сел. Ці бомби падають тут щодня, а через близькість до кордону з окупованими територіями людей рідко вдається попередити про загрозу заздалегідь — часто сирена повітряної тривоги вмикається вже після вибуху
Свист за вікном віддаляється від нас, повільно стихає, а потім перетворюється на потужний вибух, від якого вібрує в животі. Над Краматорськом з'являється кривава заграва, освітлюючи чорний горизонт.
Ще один парадокс цієї війни: те, що красиво, зазвичай означає смерть
За мить ми повертаємо на нашу вулицю і бачимо пожежників, які біжать до місця влучання. Триває гасіння вогню, який після влучання КАБу охопив будівлю. Язики полум'я починають небезпечно перекидатися через паркан, у бік сусідів, а вулиця посічена осколками. Та сама вулиця, якою ми мали їхати додому. Я дивлюся на цю сюрреалістичну сцену, стримуючи подих. «Треба жити» — думаю я. А вголос вимовляю:
— Якби не Андрій, не та коротка зупинка в Ізюмі, не та кава... це могли б бути ми.
Старе дерево, пересаджене в інше місце, не приживається
У тісному приміщенні стоять високі стелажі, з яких звисають рибальські сітки. Швидкими рухами пальців на товсті нитки намотуються смужки розрізаної тканини. Зелені, коричневі та чорні шматки утворюють камуфляж, що приховує військових і їхню техніку від очей ворожих дронів, які спостерігають за ними з повітря. Але тут можна зустріти й не тільки солдатів. Біженці з Донецька, Маріуполя, Бахмута та Луганська збираються разом у цій невеликій краматорській громаді. Переважно це пенсіонери, які хочуть відчувати себе корисними.
Фото: Maciek Zygmunt
Найстаршій активістці 87 років і вона приходить сюди щодня. Ці люди кажуть, що це їхня маленька Січ, укріплений козацький табір, маленький фронт. Вони плетуть маскувальні сітки, які потім відправляють на справжній фронт. І хоча вони переважно з російськомовних населених пунктів, разом вчать українську, виправляють помилки, підтримують одне одного. Бо знають, що мова — це теж зброя, за допомогою якої легко відрізнити «своїх» від «чужих».
За одним зі стелажів, у рожевій пов'язці на голові, в тиші й зосередженості працює Галина. У квітні 2022 року вона поспіхом покинула свій дім у Бахмуті. Що таке війна, містяни знали ще з 2014 року, але ніхто не вірив у таку ескалацію. Коли почалося вторгнення, неподалік від її будинку вибухнула ракета. Тоді вона почала збирати речі, але ще деякий час сиділа на валізах, не наважуючись виїхати. Бахмутяни стало масово виїжджати з міста у квітні 2022 року, коли вулиці почали горіти від артилерійських снарядів. Але були й ті, хто залишилися до кінця. Вони жили в підвалах, поки місто не впало.
— Знаю, що восени ракета зруйнувала мій будинок, — розповідає Галина. — Весь будинок згорів, залишився тільки шматок холодильника. Це все, що залишилося від нашого дому.
Коли я запитую її, про що вона мріє зараз, вона відповідає — звичайно ж, про закінчення війни. Щоб хлопці на фронті не гинули. Щоб нарешті настав мир і спокій.
Фото: Maciek Zygmunt
Тут, у Краматорську, у цих людей є необхідне: дах над головою, тепло, їжа, а головне — своя маленька Січ, яка їх займає, дає можливість відчути себе потрібними й знати, що те, що вони роблять, є внеском у безпеку солдатів на фронті і наближає перемогу. Мета зрозуміла всім. Але що буде потім? Що буде після війни? До чого вони повернуться?
— У кожного бахмутянина є мрія повернутися в Бахмут, — на очі Галини навертаються сльози. — Але щоб ви розуміли: я знаю, що там нічого немає, знаю, що все зруйновано.
Але я б хотіла побачити свій будинок, розбитий снарядом вщент, побачити, що все це правда, і зрештою це прийняти
А можливо, ці будинки можна відбудувати? Ви молоді, тому своєю молодою душею ви цього не розумієте. Я хочу додому. Хочу бути там, де поховані мої батьки, де вулиці, які я знаю з дитинства, де я виховала своїх дітей. Це моя мала батьківщина, моє місце на землі. Старе дерево, пересаджене в інше місце, не приживеться. Якою б родючою не була під ним земля.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.jpg)
.avif)
.avif)
