Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Без хабарів, але з незвично довгими чергами: українці оцінили медичну систему Польщі
Українці в Польщі цінують надання їм безкоштовної медичної допомоги, намагаються платити державним лікарям і нарікають на довге очікування візиту до спеціалістів. В Ольштині презентували результати дослідження «Порівняння воєнними біженцями української та польської систем охорони здоров’я»
Інформація, яку збирають польські лікарі, допоможе покращити систему охорони здоров'я для вразливих груп. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Розмови з українськими пацієнтами нашої клініки наштовхнули мене на думку розробити анкету. Завдяки опитуванню ми отримали важливу для нас інформацію щодо того, як можна покращити надання медичних послуг вразливим групам людей, якими, зокрема, є біженці», — розповідає Sestry польський лікар Томаш Кардач (lekarz rodzinny Tomasz Kardacz), ініціатор дослідження, засновник і керівник клініки імені Людвіка Ридигера в Ольштині, автор кількох десятків публікацій та статей у медичних виданнях.
Дослідження тривало із січня до жовтня 2024 року. Зібрали 54 анкети українських біженців, які отримували медичні послуги в польських лікарнях.
Більшість опитуваних зазначили, що приїхали до Польщі з тих регіонів, де, згідно зі звітом Всесвітньої організації охорони здоров’я, зафіксовано найбільшу кількість зруйнованих та пошкоджених закладів охорони здоров’я: Херсонської, Харківської, Донецької областей.
Ініціатор дослідження лікар Томаш Кардач. Приватний архів
Платити чи не платити?
Отримати в Україні належну медичну допомогу люди не могли не тільки через обстріли. На доступ до лікування впливає висока вартість ліків (бо зріс рівень бідності) та неформальні платежі (в Україні пацієнти часто мусять платити лікарям). Томаш Кардач розповідає:
Українські пацієнти і в Польщі хотіли платити державним лікарям з власної ініціативи. Розповідають, що пропонують гроші, бо звикли так робити в Україні. Люди вважають, що якщо не заплатиш лікарю за консультацію, не отримаєш якісної допомоги
У 2023 році кожен другий пацієнт в Україні платив за лікування — амбулаторно чи в стаціонарі. 60% платили в стаціонарах державних та комунальних клінік. У 2018-2020 роках таких пацієнтів було понад 80%.
Тобто людей, які платять за лікування в стаціонарі, поменшало. Але зріс розмір витрат. Майже вдвічі вищими стали неформальні платежі «подяки» лікарю чи іншому медичному персоналу (середня сума — 5273,30 грн (понад 500 злотих).
Щодо амбулаторної допомоги, то 40,8% пацієнтів платили під час візиту. Це без урахування видатків на ліки, лабораторні й діагностичні дослідження. Чотири роки тому за амбулаторну допомогу платили 62,6%. Розмір неформальної плати — від 300 гривень (30 злотих). Томаш Кардач коментує:
Відмінність польської системи охорони здоров’я від української в тому, що в Польщі немає неформальних платежів. І українці вважають цю рису позитивною
Українські громадяни, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року, так само, як і поляки, мають право на безкоштовне медичне обслуговування в межах послуг, що надаються Національним фондом здоров’я Польщі. Цей фонд за рахунок додаткових коштів з державного бюджету покриває витрати на візити українців. Це стосується також вартості ліків, які відшкодовуються.
Час очікування на прийом спеціаліста шокує
Щоб отримувати базову медичну допомогу, біженцям треба вибрати поліклініку й там зареєструватись у сімейного лікаря. Це фахівець первинної медичної допомоги (lekarz podstawowej opieki zdrowotnej — POZ), який визначає наявність захворювання, діагностує, ухвалює рішення про подальшу допомогу. За необхідності направляє до інших фахівців чи в стаціонар.
З направленням від сімейного лікаря можна записатися на безкоштовну консультацію до спеціаліста. Чекати на прийом можна від кількох днів чи тижнів до кількох місяців аж до року.
Часто наші пацієнти — не тільки українці, а й поляки, — нарікають на те, що на візит до спеціаліста доводиться чекати довго. І деякі українці вирішують, що якщо заплатити сімейному лікарю неформальний платіж, візит до спеціаліста можуть призначити швидше. Але це так не працює
Ще однією відмінністю, на яку вказували біженці в анкеті, є офіційні платежі в українських лікарнях. Середній розмір платежу на стаціонарному лікуванні в Україні в касу медичного закладу становить 12247,54 гривень, благодійного внеску — 3428,50 гривень. У кожного другого пацієнта з тих, хто платив на рахунок благодійного фонду, вимагали таку плату (58,8%).
«У цьому питанні нам потрібно більш детально вивчити досвід України, — вважає Томаш Кардач. — Польща — одна з небагатьох країн Євросоюзу, де Національний фонд здоров’я повністю компенсує витрати на за медичні послуги. Ті ж норвежці також доплачують за медичні послуги. А їхня система страхової медицини — одна з найкращих у Європі. І бюджет набагато більший від польського. Чому вони це роблять? Бо жодна, навіть ідеальна медична система, може не витримати навантаження на неї».
Недовіра до польських психологів і психіатрів
Результати опитування біженців свідчать також про те, що стан психічного здоров’я українців погіршився. Але здебільшого люди не звертаються до лікарів і психологів
Найпоширенішою практикою українців у разі різних хвороб є самолікування. Ліки, які не можна купити в Польщі без рецепта, людям привозять з України. Також опитувані зазначали, що користуються методами народної медицини. Наприклад, якщо болять коліна, роблять компрес з листя капусти й меду. Фіксують компрес бинтом або пов’язкою з бавовняної тканини і на ніч обгортають ноги теплою ковдрою.
Дві 50-річні біженки (з Миколаївської та Одеської областей) зазначили, що жодного разу, відколи приїхали до Польщі в березні 2022 року, не зверталися за медичними послугами. Кілька разів вони їхали в Україну й там за тиждень-два проходили медичні обстеження, отримували необхідну допомогу.
«Результати нашого опитування можуть стати підґрунтям для глибших досліджень, що допоможуть зрозуміти, як можна покращити функціонування системи охорони здоров’я в умовах війни», — впевнений Томаш Кардач.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Д-р Рафал Шмайда — лікар, дитячий та підлітковий психіатр. Спеціалізується на лікуванні та терапії СДУГ, поведінкових розладів та розладів аутистичного спектру. Працює в Дитячій психіатричній лікарні в Лодзі.
Д-р Рафал Шмайда. Фото з приватного архіву
До Уповноваженого зі прав людини надійшло звернення від батьків дітей з СДУГ. Лист стосується можливості отримання довідки про спеціальну освіту для тих дітей, у яких діагностовано синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Наразі батьки дітей з аутизмом та різними видами інвалідності можуть подавати документи на отримання такої довідки. Як ви оцінюєте цю петицію?
Я вважаю, що така діяльність має глибокий сенс. Діти з СДУГ — це діти з конкретними потребами, тому можливість спеціальної освіти дозволить їм навчатися відповідно до своїх потреб, наприклад, у менших групах, частково за індивідуальною програмою, з іншим темпом роботи.
Діти з СДУГ думають дуже швидко і діють імпульсивно, але їхній темп роботи в школі повільніший, вони можуть вчитися повільніше
Це пов'язано з тим, що їх набагато більше турбують зовнішні подразники, ніж нейротипових дітей. У класі, групі дітей завжди шумно, тому, працюючи в класі з 30 учнів, дитина зі СДУГ отримає менше користі, ніж її одноліток, який не має таких «відволікаючих факторів». Якщо є можливість створювати менші групи, таким дітям буде легше. Є сенс адаптувати класи, школи та систему навчання до потреб усіх дітей. Це не означає, що кожна дитина повинна навчатися індивідуально, оскільки це і несприятливо для самого пацієнта, і тягар для системи, але робота в менших групах і пристосування до потреб дітей має глибокий сенс.
Побутує думка, що діти зі СДУГ «заважають», неслухняні та, окрім того, занижують освітній рівень. Чи так насправді?
Люди бувають різні. Діти — це теж люди, і вони теж різні. В цілій групі пацієнтів зі СДУГ є діти з дуже високим інтелектуальним розвитком, які добре вчаться в школі і пізніше, запам'ятовують, багато отримують від уроків, і ті, хто, хоча б емоційно, трохи відстають від своїх однолітків, а в контакті можуть здаватися на рік-два молодшими за свій вік, тим більше, що СДУГ часто співіснує з іншими порушеннями розвитку.
Що стосується цієї «неслухняності», то так: діти з СДУГ гучні, імпульсивні, непосидючі, одним словом, це не «ідеальні» діти для польської школи, де переважно сидять і щось переписують з дошки.
Фото: Shutterstock
З такою дитиною вчитель метушиться, бо вона виділяється з групи нейротипових дітей, які сидять за цими партами і переписують. Натомість дитина з СДУГ совається, малює в зошиті, відповідає на запитання без запитань, не дотримується правил, відповідає набагато голосніше, а іноді вигукне щось вульгарне.
І зауваження в щоденнику готове. Насправді, я іноді анекдотично прошу у батьків такий щоденник, який потім показую студентам, щоб вони розуміли про що йдеться. Для такої гіперактивної дитини в щоденнику справді дуже багато зауважень.
Чи не було б добре, наприклад, якби замість того, щоб писати негативні коментарі, вчителі писали позитивні?
Це особливо рекомендується для роботи з дітьми зі СДУГ, тому що вони постійно отримують догани на кожному етапі навчання, а може, і в житті.
Як тільки вони опускають голову і роблять домашнє завдання, виявляється, що це було домашнє завдання тижневої давності, так? І знову провал, і знову все погано, а потім всі сміються, що вона взагалі розсіяна і зробила не те домашнє завдання. Позитивне підкріплення і суперсили також є дуже важливим питанням, тому що така дитина приходить додому зі школи після низки зауважень і чує — цього разу від батьків: у тебе в кімнаті знову безлад, ти не прибрала, ти знову не взяла сумку для перезувного, чому ти ще не почистила зуби тощо, і завжди хтось чіпляється до них, тому самооцінка таких дітей зазвичай абсолютно низька, і насправді ви повинні показати їм ці суперсили, щоб дати їм шанс на правильний розвиток і здорову самооцінку.
Зі спостережень терапевтів, а також зі статистики випливає, що коли СДУГ не діагностується або не лікується, він часто корелює в подальшому житті з депресією або тривожними розладами.
Дійсно, близько 30 відсотків таких ситуацій можуть бути пов'язані з розладами з цієї депресивно-тривожної сфери.
Ще 30 відсотків схильні до ризику виникнення залежності, наступні — до ризику виникнення проблем, пов'язаних з антисоціальною поведінкою або злочинністю. При неналежному лікуванні СДУГ існує високий ризик того, що у пацієнта розвинеться один або декілька з цих розладів одночасно, оскільки вони не є взаємовиключними. Наприклад, кожен третій матиме депресивно-тривожні проблеми, кожен третій — проблеми з якоюсь залежністю, а кожен третій — проблеми з різною антисоціальною поведінкою.
Це, звісно, не означає, що вони обов'язково стануть злочинцями, це більше схоже на те, що, наприклад, вони потраплять у якусь бійку і через це матимуть проблеми з законом, тому що якщо у когось такий високий рівень імпульсивності, то потрапити в бійку — це дійсно момент, тому що ми також бачимо це серед наших пацієнтів у відділеннях.
Фото: Shutterstock
Говорячи про імпульсивність, я натрапила на влучну, на мою думку, цитату про те, як функціонують діти з СДУГ: їхній мозок схожий на ракету та велосипедні гальма.
Я абсолютно з цим згоден.
Мозок, як ракета — це те, що вони мають так само, як і кожен з нас, але дійсно, більшість з нас мають краще гальмування
І якщо ми подумаємо про такі нейробіологічні основи, то насправді СДУГ — це в першу чергу дефіцит гальмування, тому що у цих людей збудливість на правильному рівні, нормальному, в той час як гальмування — на поганому рівні. І саме тому вони так швидко перемикають свою увагу з місця на місце, тому що це залежить від збудження.
Вони не можуть утримувати увагу на одному предметі, тому що це залежить від гальмування, і саме тому вони часто перебивають один одного, саме тому вони не можуть стояти в чергах, саме тому вони не можуть не говорити до того, як хтось закінчить питання, і взагалі вони нетерплячі і непосидючі.
Так, я частково згоден з цим, але це не означає, що їхній мозок працює швидше, ніж у дітей, які не мають проблем зі СДУГ, у них просто гірші гальма.
Чи переймають діти якісь стратегії виживання? Тому що здається, що кожен обирає якісь, і якщо це не діагностовано, наприклад, щоб не виділятися з групи, щоб якось справлятися, наприклад, в школі або в групі однолітків, що вони, не знаю, вдають з себе когось, підлабузнюються, наслідують?
Ці діти постійно відчувають, що вони переживають якусь невдачу, і це однокласники сміються з хлопчика, що він ловить гав, тому він переходить в агресію, тому що, врешті-решт, ніхто не скаже йому, що він розсіяний, якщо всі будуть його боятися. Це один варіант.
Інший варіант — це те, що він буде імітувати всю поведінку групи, і дійсно, так чи інакше, найчастіше вони йдуть знову, і їх тягне до групи, яка десь поводиться абсолютно некоректно.
Ну, і насправді іноді в цьому всьому є ще й така мотивація, що якщо мені всі кажуть, що я такий неслухняний, то я тільки покажу вам, що значить бути неслухняним.
Якщо я маю бути поганим, то я буду таким і ви ще пошкодуєте. І ось тоді ми дійсно маємо проблему розвитку поведінкових проблем, і тоді ми бачимо, наскільки ці діти можуть бути, переносно кажучи, неслухняними.
Ми говорили про суперсили. Чи існують якісь особливі якості або схильності, пов'язані зі СДУГ?
Загалом так, тому що це зазвичай люди, які мають багато енергії, яка може бути спрямована на «заважання» в класі, але також і на спорт або музику. Це діти, які ніколи не втомлюються, тому може бути так, що тільки після футболу, тенісу чи дзюдо вони повертаються додому о 8 вечора і заспокоюються. Ці люди вміють «заговорювати», зачаровувати людей, вони мають чудову енергетику у спілкуванні.
Я сміюся з того, що пацієнт зі СДУГ може не бути вродженим бухгалтером, але вродженим продавцем: щоб говорити тут і там, рекламувати — це вже точно
А митцем? Чи пов'язаний СДУГ, наприклад, з творчістю?
Так, це люди, які, як правило, мають багато інтересів і занять, що може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, це діти з широким світоглядом, які цікавляться багатьма речами і темами, але з іншого боку, їх можна розглядати як «запальничку», тому що щойно вони грали у футбол, тепер у шахи, а потім у теніс, плавання і пазли. СДУГ також пов'язаний з явищем, яке в літературі називають «гіперфокусом», тобто здатністю максимально і надовго зосереджувати увагу на чомусь, що представляє інтерес в даний час або в конкретний момент.
Тобто, якщо мене щось зачепило, щось дійсно має для мене такий високий емоційний заряд і робить мене щасливим, я можу займатися цим годинами, і тоді ви не бачите цих розладів дефіциту уваги. Хтось колись сказав, що СДУГ — це переважно розлад нудної діяльності, тому уроки в школі не завжди бувають цікавими, але якщо, не знаю, англійська — моє хобі, то я буду старанно її вивчати, незважаючи ні на що. У мене були пацієнти, для яких математика була улюбленим предметом і вони завжди отримували з неї п'ятірки, вчителі ледь не на олімпіаду хотіли їх брати. Інший у мене був захопленим істориком, який знав і розумів історію в початковій школі, в четвертому класі на рівні середньої школи.
Це може бути як історія, так і футбол.
Варто знайти щось, на чому ваша дитина має цей гіперфокус, і розвивати його таким чином. Так чи інакше, ми говоримо про острівці компетентності: він може бути не найкращим у математиці чи польській мові, але він — найкращий плавець, найкращий бігун і найкращий футболіст у своєму класі.
Фото: Shutterstock
Це не «легкі» діти, їх виховання і підтримка вимагає від батьків особливих компетенцій? Тому що таку дитину можна п'ятнадцять разів попросити почистити зуби або взутися, а вона не відреагує. Або не чує, або зайнята чимось іншим в цей час.
Вони можуть насправді не чути, але не тому, що мають проблеми зі слухом, а тому, що є проблема з проходженням інформації крізь весь інформаційний шум.
Ми також говоримо про СДУГ як про порушення вибірковості стимулів, тобто з усього інформаційного шуму дитині важко виокремити конкретну інформацію про те, що це мама чи батько кличуть. Це один момент. Друге: навіть якщо дитина включилася і почала робити те, що ми її попросили, посеред завдання вона може відволіктися і зайнятися чимось іншим. Абсолютно точно. Тож ми приходимо, вона знову не зробила те, що ми просили, і розчарування зростає. Так само і в дитини, яку знову турбує те, що хтось перериває діяльність, яка її цікавить. Це може призвести до вибуху негативних емоцій. Знову ж таки, тут є дефіцит гальмування, і тоді ми маємо емоції, як у ракети з гальмами від велосипеда. І тому меблі можуть літати по дому. Ну, тому що як ця дитина має справлятися?
Існують спеціальні групи підтримки для батьків дітей з розладами спектру та СДУГ, адже зберігати терпіння та проявляти розуміння, встановлюючи обмеження та конкретні вимоги, може бути виснажливим. Як вони можуть бути зі своєю дитиною, підтримувати один одного, підсилювати один одного і просто справлятися?
Що завжди працює, так це фіксований графік. Це базово, і такий розпорядок краще працює з молодшими дітьми, тому що з підлітком, який переживає підліткову кризу, буде складніше — а я завжди пояснюю батькам, що діти зі СДУГ переживають її в повній мірі.
Ми встаємо о 8 годині, чистимо зуби, снідаємо, одягаємося, йдемо в садок або школу і так далі. Потім о 18:00 ми робимо домашнє завдання, о 19:00 читаємо або дивимося казку чи щось інше.
Діти зі СДУГ набагато краще функціонують у жорсткій структурі дня
Ми також даємо їм одне завдання, тому що якщо ми просимо їх спочатку одягнутися, потім почистити зуби, а потім прибрати іграшки, вони можуть почистити зуби, одягнутися наполовину, але не встигнуть виконати третє завдання.
Існує також проблема того, що цю увагу потрібно нагадувати. Якщо ми будемо давати по одній команді: підійди до мене, подивись на мене, зараз ти винесеш сміття, і ще попросимо повторити, що треба зробити, то вони підуть і винесуть сміття.
Хвилиною перепочинку для батьків або опікунів може стати планшет або телефон. Ми вмикаємо мультфільм або гру, і ось він — спокій і тиша. Як це впливає на дітей зі СДУГ?
СДУГ пов'язаний з більш високим ризиком залежності, ніж у загальній популяції, і це стосується, як ми звикли вважати, не тільки алкоголю або наркотиків, а й інтернету, використання смартфонів, комп'ютерних ігор або соціальних мереж.
Діти зі СДУГ дуже вбирають це в себе, вони також отримують швидке відчуття задоволення, тому що це одна з небагатьох речей, на яких вони можуть абсолютно зосередитися, тому що там ця увага постійно бомбардується і стимулюється.
На додачу до цього, є адреналін від гри та змагання з іншими. І є небезпека, що така людина, яка відчуває фрустрацію в реальному житті, втече в онлайн, тому що там вона має швидше, легше задоволення і там ніхто не дорікає їй знову і знову.
Фото: Shutterstock
Коли слід починати фармакологічне лікування?
Не треба боятися ні діагнозу, ні ліків. Загалом, правило полягає в тому, що навіть якщо є діагноз, перше, що ми запроваджуємо, — це цілий комплекс маніпуляцій, окрім фармакологічних, наприклад, питання, пов'язані з тим фіксованим розпорядком дня, про який ми згадували раніше. Це одне з найпростіших втручань, яке покращує функціонування такої молодої людини. З іншого боку, якщо цей комплекс психосоціальних втручань є неефективним, тоді в дію вступають ліки.
Або, наприклад, коли у пацієнта починають розвиватися ускладнення СДУГ, тобто, наприклад, опозиційно-викличний розлад.
Тобто: протягом півроку, як мінімум, усталений патерн непокори, нехтування соціальними нормами дорослих, спалахи гніву, дратівливість, мстивість. Тепер описано критерії цього опозиційно-викличного розладу, щоб реципієнт також мав певне уявлення, про що ми говоримо. Ну, у випадку розвитку такого типу ускладнення, або, наприклад, іншого типу ускладнення, як ось він пішов у перший клас початкової школи, а через три тижні його вже хочуть вигнати. Ну, у нас дійсно є такі пацієнти. І тоді є показання до медикаментозного лікування.
Але батьки бояться ліків.
Думаю, це пов'язане з браком достовірної інформації та нерозумінням того, що найпопулярніший і загалом ефективний препарат у Польщі — метилфенідат — вважається наркотиком. Насправді його механізм дії схожий, але головна відмінність полягає в тому, що він не викликає ейфорії, не викликає такої толерантності, але підвищує концентрацію, посилює увагу, що робить його ефективним на 90 відсотків. Не потрібно боятися цих препаратів, оскільки вони можуть значно покращити функціонування дітей та підлітків.
Програма безкоштовної вакцинації від ВПЛ стартувала 1 червня 2024 року. Вона спрямована на дітей та підлітків віком від 9 до 14 років (для дітей, яким ще не виповнилося 14 років). Чому саме цей вік? Експерти підкреслюють, що вакцини найбільш ефективні до того, як дитина мала контакт з вірусом, а отже, до початку статевого життя — вірус передається статевим шляхом.
«Відтепер дівчатка та хлопчики можуть вакцинуватися після дев'яти років до 14 років, але ми хочемо розширити цю програму. Вакцинація є добровільною і безкоштовною, але остаточне рішення залишається за батьками», — заявила на прес-конференції міністр охорони здоров'я Ізабела Лещина. «Ми розпочинаємо програму вакцинації від ВПЛ у початкових школах. Це важлива медична та освітня акція», — додала міністр освіти Барбара Новацька. Вона також підкреслила роль батьків і директорів шкіл у реалізації цієї програми: «Ми звертаємося до батьків із закликом записати своїх дітей на безкоштовну і безпечну вакцинацію, яка буде проводитися в школах».
Вірус папіломи людини (ВПЛ) — один із найпоширеніших вірусів у світі. Існує понад 150 типів ВПЛ, і десяток з них є особливо небезпечними, оскільки мають високу онкогенність. Тобто: вони можуть викликати рак. Усім випадкам раку шийки матки передує хронічна ВПЛ-інфекція, але це не єдина злоякісна пухлина, пов'язана з цим вірусом. Він також може викликати рак ануса, піхви, вульви, статевого члена, ротоглотки, голови та шиї. Вісімдесят відсотків сексуально активних людей, як чоловіків, так і жінок, контактують з ним. Довгий час вважалося — помилково — що щеплення від ВПЛ є вакциною для дівчат і жінок, і це тому, що вірус в першу чергу асоціюється з раком шийки матки. Це четверте за поширеністю злоякісне онкологічне захворювання у жінок у всьому світі. Щороку у світі діагноз ставлять понад 600 тисяч жінок, і більше половини з них помирають. У Польщі щороку помирає понад 340 тисяч жінок, а кількість нових випадків оцінюється в понад 600 тисяч. Понад 80% усіх випадків захворювання припадає на країни, що розвиваються.
У Польщі рак шийки матки щороку діагностують майже у 3 тисячі жінок. Однак хлопчики також потребують вакцинації, оскільки метою є не лише захист окремих осіб, але й зупинення поширення вірусу серед населення
Фото: Shutterstock
Педіатриня д-р Катажина Зих-Крекора: З 2024 року в Польщі діє універсальна програма вакцинації проти ВПЛ, яка охоплює також дітей. Діти у віці від 9 до 14 років можуть отримати вакцину абсолютно безкоштовно в рамках шкільної кампанії. Для дітей старшого віку програма дозволяє безкоштовну вакцинацію з вересня минулого року вакцинами Cervarix (бівалентною) або Gardasil 9 (9-валентною). Ці вакцини ефективно захищають насамперед від раку шийки матки, а також від інших видів раку, пов'язаних з ВПЛ, таких як рак анального отвору, вульви та піхви.
Лікар додає, що вакцини проти ВПЛ вважаються безпечними, а побічні ефекти в основному обмежуються місцевими реакціями в місці ін'єкції. — Серйозні побічні ефекти трапляються рідко. Дослідження показали, що вакцина найбільш ефективна при введенні в молодому віці, з ефективністю від 74% до 93% у групі 9-14 років і від 12% до 90% у групі 15-18 років, — пояснює вона. Досвід країн з довготривалими програмами вакцинації проти ВПЛ показує, що ефективність профілактики персистуючої ВПЛ-інфекції, передракових станів шийки матки, піхви і вульви та кондилом у жінок перевищує 90%, а у чоловіків — передракових станів статевого члена, ануса і кондилом.
Фото: Shutterstock
Станом на 2014 рік 64 країни впровадили програми вакцинації проти ВПЛ, але рівень охоплення вакцинацією залишається низьким: лише 1,4% жінок у світі отримали повну дозу вакцини. Важливо, що програма також передбачає 50% відшкодування вартості вакцини для дорослих. Доктор Зих-Крекора: Програма вакцинації проти ВПЛ поширюється і на дорослих жінок, але для них вакцинація є платною. Міністерство охорони здоров'я рекомендує людям у віці від 9 до 26 років, які раніше не були належним чином вакциновані, розглянути можливість вакцинації. Для тих, хто молодше 45 років, вакцинація може бути розглянута після консультації з лікарем. Для жінок, які вже інфіковані ВПЛ, вакцина може бути корисною, захищаючи від інших типів вірусу, з якими вони раніше не контактували. Однак важливо зазначити, що вакцина не виліковує наявні інфекції, але запобігає подальшому інфікуванню іншими типами вірусу. Експертка підкреслює, що жінкам, які були раніше вакциновані, немає необхідності повторно вакцинуватися після народження дитини.
Вона додає, що вакцина може бути корисною навіть у випадку вже наявної інфекції, оскільки вона може допомогти імунній системі боротися з вірусом, сприяючи швидшій ремісії інфекції
Універсальна програма вакцинації проти ВПЛ реалізує цілі та завдання Національної стратегії боротьби з онкологічними захворюваннями на 2020-2030 рр. Вона доповнює програму безкоштовних щеплень для дітей та підлітків щепленням, яке захищає від захворювань, що викликаються ВПЛ.
Як записати дитину на вакцинацію? Інформацію можна отримати в поліклініці (POZ — Відділення первинної медико-санітарної допомоги) та школі.
Театр New Day у Кракові: коли сцена стає мостом між культурами
— В 2021 році я була у декреті. На той час тут було зовсім мало українських осередків, — розповідає Sestry Юлія Заболотна, засновниця дитячого театру New day, яка приїхала до Кракова й відкрила свій дитячий театр ще до повномасштабного вторгнення. — Старший син почав розмовляти польською більше, ніж українською, і мені захотілося створити місце, завдяки якому моя дитина не втратить зв'язок з Україною. Так я створила театр. Діти вчили українську літературу, історію й основи акторської і сценічної майстерності. Шукаючи локацію для нашого театру, я познайомилася із засновницею БФ «Зустріч». Ми стали співпрацювати.
Перший наш виступ відбувся на День незалежності України на сцені головної площі Кракова. Нам тоді було 2 місяці.
На центральній площі Кракова
Спочатку до нашого театру ходили п’ятеро чи семеро дітей. Коли ж почалася велика війна і до Польщі приїхали тисячі українських дітей, кількість учнів сильно зросла. Крім театру, ми робили різні майстеркласи, аби дати дітям можливість більше спілкуватися.
Діти, які вже у нас навчалися, допомагали новачкам, які приїхали від війни, — з уроками, вивченням польської мови тощо. Це був інтеграційний період, який виявився дуже важливим
Зараз ми продовжуємо допомагати дітям з адаптацією, бо українці продовжують виїжджати з України. Війна триває. Але ми не тільки адаптуємо дітей, інтегруємо їх у польське середовище, але й будуємо містки між нашими країнами.
Маємо три вистави, які підготували водночас польською й українською мовами. Наприклад, у нашому «Маленькому принці» одні герої розмовляють українською, інші — польською. У цій виставі беруть участь і українські діти, і польські. Виставу «Аліса у країні чудес» ми адаптували під ситуацію в Україні. Вона у нас теж представлена двома мовами. З нею ми їздили будинками культури, польськими містами.
Була у нас одна постановка, яку ми назвали «Номер вдячності». У ній ми дякували полякам за допомогу українцям. Показували цей номер на різних заходах у Кракові. У нашому театрі ми знайомимо українців з польською культурою, а й поляків — з українською. Так, у нас є вистава про Лесю Українку, уривки її «Лісової пісні» та «Боярині»
У Кракові є символ — краківський дракон, польською «смок». То ми зробили такого дракона з тканини, взяли участь в одному з Парадів драконів, який проходить у Кракові кожного червня. Так ми розповідаємо нашим дітям про польські традиції.
Номер вдячності від театру New Day
Зараз Дитячому театру New day вже 2 роки. Тут вже понад 50 вихованців у трьох вікових групах: 4-6 років, 7-10 років і 11-15 років. Нещодавно у театрі з'явилася нова група — юнаки 17-20 років. Справжня «творча родина».
— Наш театр вже багато хто знає, — ділиться Юлія. — А наші актори вже кілька років поспіль стають лауреатами конкурсу «Шевченківські читання». Зараз ми маємо постійне приміщення, де можемо проводити репетиції, вистави, зберігати наші численні костюми. Називаємо його «нашим домом». І це дуже важливо — мати «дім», коли ти не вдома.
KapustaBand у Вроцлаві: хор, який об’єднав і врятував
До повномасштабного вторгнення Марія Коломієць (Маша Капуста) та Сергій Білозеров жили у Харкові, де мали свою художньо-театральну студію. Війна змусила Марію взяти трьох своїх доньок і переїхати до Вроцлава. Згодом до них долучився і Сергій. У Вроцлаві вони продовжили свою діяльність — створили дитячий хор KapustaBand.
— Я майже відразу влилася в українську спільноту у Вроцлаві, — розповідає Марія Коломієць. — Наша близька подруга, теж з Харкова, відкрила тут власну фундацію і почала влаштовувати благодійні музичні виступи. Я стала їй допомагати. Згодом з’явився запит на те, щоб зібрати українських дітей, які опинилися у Вроцлаві через війну, і об’єднати їх у хор.
KapustaBand на Різдво
Я не співачка. Я — художниця.
Ніколи раніше не займалася хором, але війна багато чого змінила й відкрила в людях. Тож я прийняла цей виклик
Згадала свої музичні знання, дивилася майстеркласи на ютубі, серйозно готувалася. А далі почалися наші хорові заняття. За місяць буквально з нічого ми зібрали хор, знайшли музикантів, підготували програму. Я потребувала цієї діяльності. І відчувала, що діти теж цього потребують.
Хор нас об’єднав і, можна сказати, врятував. Кожного з нас. Це наш клаптик дому. Тут ми відігріваємося душею
— Моя мама побачила у фейсбуці відео концерту з інформацією про те, що хор набирає дітей. Я захотіла спробувати, — згадує те, як потрапила до хору Марія Боцановська, вокалістка хору KapustaBand. Марійці 11 років, вона зі Старокостянтинова. В Україні залишилися її бабуся, прабабуся й хрещені. У Польщі вона співала соло на виступі з DakhaBrakha.
Марія Боцановська і гурт «ДахаБраха»
— Я змалку мріяла співати. І тут така можливість — український дитячий хор, — продовжує Марічка. — На першій моїй репетиції було 6 чи 7 дітей (зараз нас вже понад 20). Ця перша репетиція була дивною: сильна злива, а займалися ми на вулиці. Добре, хоч було літо й не холодно. Атмосфера у хорі дружня. Вихователі з дітьми, як друзі. Взагалі весь хор — це мої друзі. Моя родина.
Коли ми співаємо сумні пісні, як «Пливе кача» і «Каміння весни», люди плачуть. Часто підходять і дякують. Кажуть, що наш сіпв торкнувся їхньої душі. Я люблю усі наші пісні. Але «Вербова дощечка», певно, — наулюбленіша.
Наш хор дуже потрібний. Тут українські діти знаходять собі нових друзів і можуть трохи відволіктися від війни.
— У червні 2022 року ми виступили на вроцлавському фестивалі на Площі Ринок, — продовжує засновниця хору. — Заспівали дві пісні: українську народну і польську. Діти були в захваті. Виступили ми дуже добре. Зібрали овації. Це надихнуло.
— Тепер хочемо зробити декілька турів, — додає Сергій Білозеров. — Насамперед — європейський тур подяки, аби віддячити європейцям за їхню допомогу. У цьому турі ми сподіваємося доїхати до Пола Маккартні й заспівати з ним нашу версію легендарної пісні The Beatles «Yellow submarine». Наша версія називається «Blue-yellow submarine».
«We all live in a blue-yellow submarine»
Вже були у Литві. Мали там кілька концертів і навіть співали для президента. Нещодавно їздили до Брюсселю і виступили в конференцзалі Європарламенту. А наша мрія — це тур повернення. Дуже хочеться після перемоги України поїхати з нашою програмою усіма містечками, звідки родом кожна дитина нашого хору. Закінчитися цей тур має у нас, у Харкові. Цей наш план ми назвали Magical Ukrainian Tour.
KapustaBand — не суто український проєкт. Ми працюємо над інтеграцією українських дітей в польське суспільство, а також знайомимо поляків з українською культурою та історією.
Так, у листопаді 2024 року ми створили мюзикл «Різниця + подібність = дружба», який має на меті об’єднати три культури: українську, польську й білоруську
— У виставі взяв участь увесь наш хор, а акторами були українські, польські та білоруські діти. Вистава була поставлена трьома мовами, — розповідає Марія Коломієць. — Цим ми показали, що якщо є бажання, розуміння можна досягти — навіть маючи різні мови й культури.
Voloshka music academy у Варшаві: діти війни ставлять мюзикли у Палаці культури
— Моєю мрією було створити місце, де діти зможуть навчатися музики щасливо й захопливо, — згадуєпрезиденткаVoloshka music academy Наталія Волошко. — До війни у Харкові я була директоркою державної музичної школи, училища культури, заступницею директора навчально-методичного центру. Я створила власну програму загальномистецького напряму для дітей від 3 до 7 років. Там був і театр, і музика, і арттерапія, і танці.
Після повномасштабного вторгнення я закрила харківську школу і виїхала до Варшави. У березні того ж року мама мого учня з фортепіано познайомила мене з Олесею Ковальчук, засновницею Харківського приватного ліцею Push school. Ми об'єдналися, щоб розвивати наших дітей.
Voloshka music academy в День незалежності України
Перший захід Мистецької школи при Educational Center Children of Ukraine був підготовлений до Дня захисту дітей 4 червня 2022 року.
— Тоді нас підтримав Національний музей у Варшаві, — розповідає Наталія. — Це був концерт, у якому взяли участь понад 50 українських дітей з різних польських міст. Таким був початок нашої діяльності. А далі ми отримали грант і зробили проєкт «Творче літо» — це табір для українських дітей. Згодом ми знайшли будинок, де відкрили подвійну школу Push school і Voloshka music academy. Зараз вже маємо і польську ліцензію. Це дає можливість дітям навчатися за українсько-польською програмою. Крім загального навчання, діти вчаться музиці. Маємо дівочий ансамбль бандуристок «Веселі дзвіночки». У лютому 2023 року ми також відкрили дитячий садочок на 20 дітей, з якими займаються вихователі з музичною освітою.
Згодом ми почали робити міжнародні мистецькі проєкти, концерти, виступи. Минулого року на День незалежності України наші діти грали із симфонічним концертом, який приїхав з Катовіце. Цьогоріч плануємо не менш масштабний виступ. Вже готуємося. Також постійно робимо спільні польсько-українські проєкти: співпрацюємо з польськими музичними школами, організовуємо спільні концерти. У нас інтеграція українських дітей в польське суспільство відбувається через мистецтво.
Міжнародний день музики в Dom Urodzenia Fryderyka Chopina, 2023
Три останні роки мене запрошують до Карнегі холу у Нью-Йорку на воркшопи для музикантів з усього світу. У зв'язку з цією співпрацею у нашому фонді завжди чимало американських гостей. Вони приїжджають до нашої школи, проводять заняття. Так, у квітні до нас завітали дві віртуозні піаністки. Проводили міжнародні майстеркласи для українських і польських дітей.
Зараз Фонд Educational Center Children of Ukraine має багато ініціатив у двох будівлях: дитячий садочок, молодша школа, музична школа, середня школа, школа з пансіоном.
— У пансіоні 40 дітей проживають без батьків. Серед них чимало музично обдарованих. Для них ми постійно шукаємо стипендії від спонсорів. Ми організували кухню, педагогів, психологів, класи для навчання. Цей пансіон розрахований на дітей 7-11 класів.
Окрема діяльність Школи мистецтв Voloshka music academy — мюзикли.
— «I want to help», — написав мені минулоріч американський режисер Девід Пост, — згадує Наталія. — Він працює в дитячій школі мюзиклу у Каліфорнії. У нього з'явилась ідея приїхати до Варшави й поставити з нашими дітьми мюзикл «Король Лев» (він має на нього права). Вистава мала бути комерційно-благодійною. Гроші за квитки мали піти на стипендії нашим дітям, які живуть і навчаються у нашій школі. Але цього не сталося, бо виявилося, що його права на музику поширюються тільки на території США.
Тому мюзикл ми зробили повністю благодійним. Це неймовірний досвід для наших дітей. Девід жив з ними у пансіоні, постійно розмовляв, займався музикою. Вони від нього шаленіли. Ми показали цей мюзикл у Палаці культури та науки.
Мені це здавалося неможливим, але Девід сказав: «Impossible is possible»
Після цього досвіду ми вирішили ставити мюзикли кожні пів року.
Мюзикл «Ніч на горищі»
Загалом у Школі мистецтв зараз навчається 84 дитини. Серед них двоє поляків, решта — українці, які покинули домівки через війну. Наталія вважає дуже вдалим рішенням поєднати польську й українську програми навчання:
— У нас працюють як українські, так і польські викладачі. Діти в нашій школі говорять трьома мовами: українською, польською та англійською. У нас дуже сильна англійська. До нас постійно приїжджають волонтери із США.
Також для об'єднання польських і українських дітей ми робимо табір «Українське літо у Варшаві». Це місце, де українські та польські діти живуть разом, спілкуються, обмінюються досвідом, створюють творчі проєкти.
Ми намагаємося робити для наших дітей якнайкраще, аби вони мали дитинство. Це дуже велика праця. Але результати того варті
Найважче почати. Як запитати: «Як справи?», щоб це не прозвучало безглуздо? Як запитати, знаючи, що росіяни щоночі б'ють по сплячому/несплячому Києву всім, що мають, з дедалі більшою люттю? Як запитати: «Як ти, Віталію, чи все у тебе гаразд?»
Чи взагалі існують відповідні слова, коли ти знаєш, яке пекло там відбувається, коли бачиш і чуєш, як Україна кличе на допомогу ще один рік, місяць, день, ніч? Коли ти спостерігаєш, як західний світ — і навіть твоя власна країна, в якій ти живеш у безпеці, — розраховує, чи допомагати, скільки, за скільки, і скільки можна заробити на відбудові, а скільки втратити в опитуваннях.
Я тут, він там. Тягарем, який завжди зі мною, є безсилля. Чого-чого, а його я маю вдосталь.
Багато разів на день я стежу за новинами, дивлюся жахливі фотографії з України. Ця країна і її люди з багатьох причин стали мені близькими — як родина, друзі, колеги, просто так. Я знаю їхні імена, прізвища, обличчя, знаю, хто вони, чим займаються, як виглядають їхні квартири. Я знаю їхніх близьких: дружин, чоловіків, дітей. Кожного разу, коли до мене доходить повідомлення про черговий напад, чергове жахливе повідомлення про кількість дронів, які Путін відправив вночі на Київ, Львів, Одесу і куди тільки забажав, назви перестають бути незнайомими звуками. Вони стають іменами моїх близьких.
У безпеці, за сотні кілометрів від їхнього щоденного пекла, страху, страждань, втоми й виснаження, я перевіряю їхній статус у месенджерах. Якщо він зелений/активний, це означає, що вони живі. Ну, скоріше за все — живі.
Одним з тих, чий зелений статус у месенджері я завжди перевіряю, є Віталій. Головний редактор, видавець, керівник сервісу NV.ua, Нові Голоси — портал, журнал, радіостанція. Це важливе і чудово зроблене ЗМІ. Я досі дивуюся, як вони це роблять: укриття під редакцією, навколо будівлі якісь окопи, генератори, 40 журналістів з команди в 200 людей — на фронті.
Якщо журналістика шукає шлях, місію, сенс, то нехай запитає їх: вони знають, навіщо вони журналісти.
Найважливіші знайомства і дружби трапляються самі, ненавмисно, поза нашим вибором. І деякі з них стають близькими, незалежно від кілометрів, що вас розділяють. Як буває, що найближчі фізично стають чужими. Як буває, що деякі стають близькими на мить — і зникають. Це як хвиля: приходить і відходить, природний ритм.
Десь колись я прочитав, що на війні частіше, ніж у мирний час, ми зустрічаємо надзвичайних людей. Що війна, хоча і є злом, іноді виявляє в нас найкраще — і найгірше. Це не є дивно, але щоразу ця правда вражає мене з новою силою
У світі, де слова так мало значать, я намагаюсь бодай для себе зберегти їхню вагу, значення, кордони, форму і напрямок. Одним із таких слів, що перебуває під особливим захистом, є «дружба». Друзі, дружити. Усі форми, відмінки, грані — прикметник, дієслово, іменник.
Вже деякий час ми обмінюємося текстами, розмовляємо на різні теми, про спільні ідеї. По обидва боки кордону двох світів — нічні розмови про тексти, авторів, прокляті польсько-українські страхи і гнів, про порятунок змарнованих шансів. Такі собі польсько-українські чати, здебільшого нічні.
Зараз, здається, за чверть до півночі за київським часом. Бачу, що Віталій щось пише в чаті. Все, що я можу зробити в цю мить, це поговорити з ним. А точніше, спробувати.
Дзвоню і ставлю це безглузде питання: «Як ти?». А це ще один день, коли шахеди прилітають з Москви цілими зграями. Київ не знає спокою п'яту чи шосту ніч поспіль. Люди дивом сплять по три години, ніч у ніч, а вранці ті, хто вижив, йдуть на роботу, до школи, лікарні, у відомства. Місто має жити, тож воно і живе. Невідомо, чи сьогодні знову ударять дрони. І як близько до твого дому. І скільки людей через них знову загине.
— Як справи? Що тут розповідати, зараз покажу, чекай.
Віталій вмикає камеру і виходить на балкон зі своєї спальні в київській багатоповерхівці:
— Дивись, Юрку, як у мене справи.
На маленькому екрані смартфона ніч освітлюють вибухи, чути виття сирен, видно дим. Недалеко.
— І отак, — каже Віталій, — щодня. Але почекай ще, — він проходить спальнею, і я бачу на екрані меблі, якісь картини, квіти, а за мить за стіною, у коридорі, на підлозі, як у підземному сховищі, якісь силуети, менші та більші, загорнуті в спальні мішки. Навколо — пляшки з водою, які здаються іграшками.
— Це моя дружина і діти. Вони так сплять, бо якщо щось вибухне, то дві стіни їх врятують.
І що ти можеш сказати після того, що побачив? Над головою твоєї родини в цей час — спокійне нічне небо Варшави, і лише легкий дощ порушує тишу.
Життя не здається
Наступного вечора, трохи за 22:00, бачу, що Віталій щось надсилає у чат, і ось — одна за одною з'являються фотографії. Це світлини з його прогулянки містом після обстрілу, зображення спокійного міста, великого пляжу біля річки, людей, які грають у футбол. Хтось на лавці бриньчить на гітарі, — напевно, тужливу мелодію. А ось — освітлений міст, обриси будівель, закохана пара, обіймаючись, дивиться перед собою. І тиша. Дивна тиша і спокій…
[10/07/2025, 10:25:20 PM] Jerzy Wojcik: Це Київ?
[10/07/2025, 10:25:46 PM] Vitaly Sych: Так, зараз у мене на Оболоні. Після важкої ночі всі живуть повним життям.
Пара закоханих над Дніпром
Повний місяць сходить над Північним мостом, віддзеркалюючись у спокійних водах Дніпра. Одна з найважливіших переправ у місті, відкрита у 1990 році, сьогодні є символом непохитності. Залізо, світло і небо в одному кадрі
Мить, коли немає сирен, немає страху. Лише напруга м'яча в польоті, босі ноги в піску, крики радості після вдалого відбиття. Гра в тіні дерев, які чорніють на тлі освітленого неба. Це фото не показує війну. Воно показує те, що дозволяє її пережити
Нічне небо над Києвом синіє, а вогні нового Оболонського мосту вимальовують на обрії витончені криві. Його хвиляста конструкція, підсвічена теплим світлом, відбивається золотою смугою у воді. Жінка фіксує цей момент. Місто дихає вільно
Нічна прогулянка по мосту. Страху не видно. Повсякденність, яку ніхто не зміг відібрати
Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.
Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.
Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього.
Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати.
Хлопці, дівчата й українці
Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.
Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі.
Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.
Період, коли як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, через війну і втрату звичного оточення українські підлітки-біженці проходять самотніми. Фото Shutterstock
«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації.
Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше.
Ти маєш бути не за партою, а на фронті
Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.
«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.
Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.
Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»
Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну.
Школа для українців Caritas в Ольштині, 2024. Фото: Karol Porwich/East News
Ми вас не просили нас рятувати
Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».
Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».
«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Юлія. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули. Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».
Молодшій доньці Юлії адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.
«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Юля. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.
«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»
Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати
«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.
Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії.
А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».
Українські діти в школі Материнка у Варшаві, 2024. Фото: Aliaksandr Valodzin/East News
Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».
Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.
Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони
Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти».
Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:
«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»
За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».
Простір без страху й осуду
Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті.
Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду
Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.
Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.
Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.
Більше відповідальності й свободи
Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:
«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»
Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.
Микита Вдовик. Приватний архів
Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.
Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.
Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
