Ексклюзив
20
хв

Домініка Лясота: «Війна в Україні — кривавий результат залежності світу від викопного палива»

Польська екоактивістка Домініка Лясота розповіла Sestry, чому зміна клімату й російсько-українська війна мають спільну причину і яким чином можна протидіяти російському вторгненню в Україну

Тетяна Бакоцька

Польська екоактивістка Домініка Лясота. Фото: Dawid Żuchowicz / Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Домініка Лясота — 22-річна екоактивістка, яка своєю діяльністю спонукає молодих людей у різних країнах протидіяти кліматичній катастрофі. Американське видання The New York Times називає Домініку однією з лідерок «нового крила антивоєнного руху». Бо вона поєднує свою діяльність з протидії зміні клімату зі спротивом російському вторгненню в Україну.

Активістки Домініка Лясота, Вікторія Єдрошковяк, Вікторія Погребняк і Наталія Панченко під час пресконференції Євромайдану, Варшава 2023. Фото: приватний архів

«Головним джерелом фінансування війни й нарощування військової потужності Росії є прибутки від продажу нафти й газу. Тобто це імпорт викопного палива з Росії, завдяки якому до Путіна надходить найбільше грошей на загарбницькі дії в Україні. Тому ми почали боротьбу за ембарго на російське викопне паливо в ЄС. Саме повномасштабна війна чітко показала, що джерело кліматичної катастрофи та російських злочинів в Україні — спільне: залежність від викопного палива», — впевнена Домініка Лясота.

За словами екоактивістки, у країнах Євросоюзу почали здійснювати енергетичне роззброєння Росії та зменшувати залежність від російських енергоресурсів не тому, що політики цього хотіли. А тому що екоактивісти наполегливо змушують їх це робити.

«Дякуючи тиску українських громадських організацій та їхній співпраці з міжнародною екоспільнотою, ми змогли добитися часткового ембарго на нафту. Ми разом організовували протести й різні акції, щоб тиснути на європейських політиків і вимагати якомога швидше відмежовуватись від Путіна. Бо як Україна зможе виграти війну, якщо країни ЄС водночас і віддають чималі суми на допомогу Україні, і продовжують купувати російські енергоресурси, фінансуючи злочинний російський режим?» — ставить риторичне запитання екоактивістка.

Протест молоді з вимогою ембарго на імпорт російської нафти, 2022. Фото з приватного архіву

Одна з таких акцій відбулася в травні 2022 року. Домініка Лясота, Вікторія Єдрошковяк та інші екоактивістки протестували перед будівлею Берлемон (Європейська комісія) під час зустрічі лідерів ЄС, на якій обговорювали санкції проти Росії. Рішення лідерів ЄС про ембарго на близько 80% російської нафти екоактивісти розцінили як «перемінний успіх».

У листопаді 2022 року відбулася конференція ООН зі зміни клімату COP27 в Шарм-ель-Шейху (Єгипет). Тоді Домініка Лясота разом із українськими екоактивістками Світланою Романко («Razom We Stand»), Валерією Бондарєвою та Вікторією Болл («Fridays for future Ukraine») протестували під час сесії росіян, до складу делегації яких зі 150 осіб входили 33 паливні лобісти. Домініка Лясота запитала у представників російської делегації:

«Як ви смієте сидіти тут, на цій конференції, якщо ви є воєнними злочинцями й не заслуговуєте жодної поваги?» Потім екоактивістка назвала росіян «підлими» й підняла банер із написом «Викопне паливо вбиває!». За це Домініку та інших активісток вигнали із зали працівники служби безпеки. Але після цього чимало учасників конференції, зокрема представники польської делегації та німецькі кліматичні активісти, в знак протесту також залишили приміщення.

Про ці та інші акції протесту, під час яких екоактивістки вимагали накласти на Росію потужні санкції, які були би дієвими, написали міжнародні видання й медіа-організації: The New York Times, Financial Times, Politico тощо.

«Для міжнародних журналістів було важливо повідомити світовій спільноті, що в Європі є молоді люди, які активно долучаються до антивоєнної кампанії. І що українці не самі. Поруч екоактивістки з Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Франції та інших країн», — розповідає Домініка.

Дослідження зміни клімату в Україні стали неможливими після повномасштабного вторгнення російських військ. Із 2022 року майже на 30% метеостанцій не проводять спостережень. Чимало метеостанцій мають значні пропуски в спостереженнях внаслідок тимчасової окупації та через блекаути.

— Зміна клімату — це така ж загроза, як і ядерна зброя. І навіть без результатів серйозних досліджень зрозуміло, що російсько-українська війна знищує планету

Найбільший жах — це вбивство людей, руйнування їхніх будинків. Але катастрофічним також є екоцид. Бо через атаки на природу люди більше не можуть жити в безпечному світі.

Щоб цього не допустити, ми також протидіємо тим фірмам та підприємствам, які, заробляючи для себе гроші, крадуть у людей здоров’я та право жити в безпечному середовищі. Бо завдають шкоди довкіллю, яке безжально знищують заради власної вигоди. А як нині українські екоактивісти можуть повноцінно долучитися до боротьби за майбутнє планети, якщо їхнє життя в небезпеці через війну? — зазначила Домініка Лясота.

Протест у Нью-Йорку 2022 року. Фото з приватного архіву

Коли почалася повномасштабна війна, чимало українських екоактивістів дзвонили до колег з інших країн і просили допомогти з евакуацією. Але більшість з них залишилися в Україні й продовжують працювати в бомбосховищах під звуки повітряних тривог.

«Ми багато чого навчилися від вас як від народу, який переживає жахи війни в XXI столітті. У найважчий час ви змогли мобілізуватися, щоб боронити себе від російських окупантів. Для мене велике натхнення бачити, як мої колеги продовжують працювати попри те, що на їхні будинки падають бомби й ракети. Ми захоплюємося відвагою, витривалістю й мотивацією українських екоактивістів, які й надалі роблять важливі речі разом з нами», — сказала Домініка Лясота.

На її думку, яскравим прикладом солідарності світової екоспільноти з українцями був візит до Києва відомої шведської активістки Ґрети Тунберг у червні 2023 року, коли росіяни підірвали дамбу в Каховці.

Ґрета Тунберг є також представницею Міжнародної робочої групи щодо екологічних наслідків війни. Окрім Ґрети Тунберг, рік тому зустрітися з президентом України Володимиром Зеленським приїхали до Києва й інші представниці цієї групи: ексвіцепрем’єрка Швеції Маргот Вальстрьом, віцепрезидентка Європарламенту Гайді Гаутала та експрезидентка Ірландії Мері Робінсон.

Ґрета Тунберг і робоча група з питань екологічних наслідків війни на зустрічі з Президентом України Володимиром Зеленським у Києві. 29.06.2023. Фото: Офіс Президента

Ґрета Тунберг назвала катастрофу на Херсонщині екоцидом і закликала притягнути владу РФ до відповідальності. Вона наголосила, що залучатиме представників екологічних громадських організацій до діалогу щодо основних завдань Міжнародної робочої групи та привернення уваги до екологічних наслідків війни.

«Це був важливий момент, який показав, що в світі є багато людей, які разом борються за майбутнє планети. І що ця боротьба під час війни за Україну й боротьба за довкілля йдуть у парі, рука в руку. Політики, які хочуть заробити все більше грошей, вважають, що власні вигоди важливіші за життя людей. Але війна проти України показала ті проблеми, на яких західні лідери протягом багатьох десятиліть не хотіли акцентувати уваги й тому замовчували. А зараз дедалі більше людей розуміють, наскільки міцно Росія затягнула енергетичний зашморг для країн Євросоюзу й на що насправді росіяни витрачають прибутки від продажу нафти і газу. На знищення планети», — впевнена Домініка Лясота.

Під час візиту до Варшави президента США Джо Байдена. 21.02.2023. Фото: Wojciech Stróżyk/REPORTER

За словами екоактивістки, вторгнення Росії в Україну — це потужний тривожний сигнал про необхідність терміново відмовитися від викопного палива. І якщо Європа хоче позбутися залежності від Росії, для цього потрібно використовувати альтернативні джерела нафти й газу. Домініка Лясота вважає, що єдиним рішенням у цій ситуації є прискорення переходу на відновлювані джерела енергії, такі як вітер і сонце. І поки цього не станеться, дедалі більше українців будуть гинути внаслідок воєнних дій росіян.

Війна в Україні — це також відволікання уваги ЄС від проблем зміни клімату, переключення на питання безпеки, збільшення виробництва озброєнь. А більшість військової техніки працює на бензині й дизельному паливі.

Тобто залежність від російського викопного палива — це замкнуте коло, в якому немає місця миру на планеті

Домініка Лясота розповіла, що зараз існує чимало організацій, які вже працюють над екологічно орієнтованим підходом до повоєнної відбудови України на різних міжнародних платформах. Екоактивісти апелюють до представників влади багатьох країн, щоб міжнародна фінансова підтримка йшла саме на зелену відбудову України. Це мають бути інвестиції у вигляді грантів.

Екоактивістка вважає, що деякі міжнародні фірми, користуючись ослабленістю України, можуть вдавати, що хочуть допомагати в цьому процесі. Але насправді мають лише корисливі й егоїстичні наміри заробити на українському горі гроші. Тому треба пильнувати, щоб ця відбудова була справедливою для українців.

«Бо не кожен хоче допомагати Україні через те, що має добре серце. Я усвідомлюю, що війна триває довго й що це дуже виснажливий процес. Але ми будемо й надалі розбудовувати екологічну солідарність з українцями й боротися разом до перемоги», — обіцяє Домініка Лясота.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мзія амаглобелі

Усе в цьому залі суду в Батумі наче спеціально спроєктоване, щоб відділяти й примушувати до мовчання. Насамперед — товста скляна перегородка, за якою сидить Мзія Амаглобелі. Їй 50, і все її життя — це історія боротьби за вільні медіа в Грузії. На ній проста блакитна сорочка, руки схрещені на грудях, а погляд спокійний і рішучий. Вона — засновниця Batumelebi і Netgazeti, незалежних ЗМІ, які десятиліттями (з 1999 і 2010 років відповідно) були вартовими демократії, стежачи за владою. Саме ця роль — вартової демократії — і зробила її мішенню.  

По той бік скла, у перших рядах, сидить «дипломатична Європа»: посол Німеччини Петер Фішер, посол Франції Шераз Гасрі та австрійська євродепутатка Лена Шіллінг. Її біла футболка — відвертий жест солідарності: на ній обличчя Мзії та напис FIGHT BEFORE IT’S TOO LATE («Боріться, поки не пізно»)

Як одна з найшанованіших журналісток країни опинилась в епіцентрі міжнародного скандалу, звинувачена у нападі, за який їй загрожує 7 років в’язниці? Відповідь — у хаотичних подіях одного вечора.  

11 січня 2025 року біля батумського відділку поліції відбувся протест. Мзію заарештували вперше — за наклеєну на стіну наліпку про запланований страйк. Це було дрібне адмінпорушення, і через дві години її відпустили. Але вона не пішла. Залишилася серед натовпу, і атмосфера нагніталася дедалі сильніше. Коли поліція почала жорстоко затримувати інших демонстрантів, зокрема її знайомих, ситуація вийшла з-під контролю.  

У пекельному хаосі Мзія зіткнулася віч-на-віч з начальником батумської поліції Іраклієм Дгебуадзе. Свідки й адвокати стверджують, що той навіть не намагався заспокоїти людей. Навпаки — ображав і принижував журналістку.

Amnesty International повідомила про наявність записів, де чутно, як Дгебуадзе погрожує їй сексуальним насильством

У відповідь Мзія дала йому ляпаса. За даними Transparency International Georgia, удар був «символічним» і «не міг заподіяти шкоди».  

Реакція держави була миттєвою й безжалісною. Амаглобелі знову заарештували — тепер за «напад на правоохоронця». Її адвокати розповідають, що у відділку Дгебуадзе плював на неї, а їй самій годинами не давали не тільки захисника, але й доступу до туалету.  

Тієї ночі в камері вона почала 38-денну голодівку — і її відповідь прозвучала не як прохання, а як маніфест. У листі від 20 січня вона написала:  

«Причина, через яку мене сьогодні судять, — це прямий наслідок репресивних, зрадницьких і жорстоких процесів, що тривають вже рік [...] Я не підкорюся цьому режиму; не буду грати за його правилами. [...] Є щось важливіше за життя — і це свобода»

Її гасло — «Боріться, поки не пізно» — стало символом опору.  

На тлі — гостра політична боротьба. Уряд «Грузинської мрії», заснований олігархом Бідзіною Іванішвілі, звинувачують у служінні інтересам Росії. Чиновники відкрито називають Мзію «інагентом», використовуючи кремлівську риторику. У матеріалах справи це описують як елемент «гібридної війни РФ».  

У відповідь світ об’єднався на її підтримку. Понад 90 організацій — від Amnesty International до Фонду Клуні, від Варшавського журналістського товариства до Knight Center for Journalism in the Americas — вимагали її звільнення. До них приєдналися лауреатки Нобелівської премії миру Марія Ресса та Ширін Ебаді. Кадри солідарності облетіли світ: Ресса з футболкою із зображенням Мзії; та ж Мзія на лаві підсудних, яка тримає книгу Ресси «Як протистояти диктатору»; євродепутати у Брюсселі з гігантським прапором Грузії, вкритим підписами.  

Фото: clooneyfoundationforjustice

Навіть за ґратами Мзія не полишає своєї місії. У зверненні на День свободи преси вона говорила про обов’язок журналістів у світі «ботів, тролів, пропаганди й олігархів». Намагалася докричатися до грузинського бізнесу й громадян: «Підтримуйте вільні ЗМІ, щоб вони не лишилися самі у боротьбі з Росією і авторитарним режимом, що працює на її інтереси».  

28 квітня стався переломний момент. Коли суд вдруге відмовив у скасуванні арешту, Мзія підвелася й звернулася до судді. Її слова, спокійні й виважені, стали остаточною відповіддю на звинувачення: «Якщо мене випустять — я точно знаю, що робитиму. Я не вчиню злочину, бо я не злочинець, — вона зробила паузу. — Але я робитиму все можливе, щоб сприяти європейській інтеграції країни, свободі слова й свободі висловлювань — так, я це робитиму. І якщо це вважається злочином... то, можливо, я справді маю сидіти у в’язниці». 

20
хв

7 років ув’язнення за ляпас «Грузинській мрії» 

Єжи Вуйцік
Київ, військовослужбовець, жінка, моноколесо

Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?

Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.

Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.

Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.

А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?

Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають. 

Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.

Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX

Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?

Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.

Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.

Що маєш на увазі?

Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.

У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю

У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.

В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.

До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.

Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.

Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.

Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.

Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки

Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»

Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.

Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX

Які проблеми маєш на увазі?

Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.

Як держава може допомогти ветеранам?

Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.

Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.

Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...

Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.

Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.

Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах 

Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...

Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?

Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)

Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.

Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей». 

Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.

І приймуть їх назад?

Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.

Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?

Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.

Як війна змінила тебе як феміністку?

До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.

 

Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.

Український військовослужбовець (праворуч) з жінкою оглядають визначні пам'ятки Києва під час прогулянки на моноколесах у сонячний літній день у Києві, 14 серпня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Сергій Супінський / AFP

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Прощання з берегинею

Кая Путо

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress