Ексклюзив
20
хв

«Ваше домогосподарство не було обране»: як наші біженки похилого віку втрачають надію вижити в Польщі

Після відміни з 1 липня програми соцдопомоги «40+» чимало українок поважного віку залишилися без домівки. Піти на роботу й заробити собі на оплату оренди квартири вони вже не можуть, адже все життя працювали і зараз не мають на це фізичних сил. Коли «40+» відмінили, пообіцяли подбати про вразливі групи українців. Але насправді чимало українських пенсіонерів тепер змушені або їхати до Німеччини, або повертатися в Україну…

Тетяна Бакоцька

Українські жінки на тлі зруйнованого росіянами будинку в Донецькій області, 2024. Фото: ANATOLII STEPANOV/AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

З 1 липня 2024 року в Польщі набули чинності зміни до закону про допомогу громадянам України, які прибули до країни через збройну агресію Росії. Зокрема, скасовано компенсацію 40 злотих на день власникам домогосподарств, де проживали біженці пенсійного віку, люди з інвалідністю, багатодітні родини.

Де-юре біженці зможуть і надалі отримувати підтримку в місцях спільного проживання, що є комунальною або державною власністю. Однак де-факто — наприклад, у місті Ольштин, столиці Вармінсько-Мазурського воєводства, — жодного осередку немає.

17 липня 2024 року вразливим групам біженців в Ольштині повідомили, що воєвода надав уряду міста розпорядження щодо будівництва (чи підготовки) гуртожитка для біженців. Але інформації щодо термінів, умов і вартості проживання досі немає. Люди розгублені і не розуміють, чи є бодай якісь перспективи отримати дах над головою.

Де зараз мешкають і що планують робити біженці поважного віку, які з липня не мають соціального житла?

Вже не можу так працювати, щоб оплатити тут житло. А в Україні обіцяють зиму без тепла і світла

Біженка з Одеси 70-річна Раїса Одаржий проживала по програмі «40+» безкоштовно в кімнаті приватного будинку, який облаштували як притулок для вразливих груп. Наприкінці червня власник осередку повідомив, що незважаючи на те, що у нього мешкає понад 10 біженців, його домогосподарство отримало відмову від воєводи щодо подальшої оплати за проживання пенсіонерів, людей із інвалідністю і багатодітних родин. Але якщо люди хочуть залишитися, то мусять платити за кімнату 1250 злотих на місяць.

— Для мене це дорого. Але я не змогла знайти інше житло, — розповідає Sestry пані Раїса. — Попросила власника, щоб він хоч трохи зменшив ціну. Бо в мене найменша в будинку кімната, де є місце лише для ліжка й стола. Він пообіцяв, що подумає.

Маю жити в Польщі до кінця літа, бо в червні мені зробили операцію — мушу завершити тут процес реабілітації. А потім, імовірно, повернуся в Одесу

Жінка приїхала в Ольштин на початку великої війни. Ходила на уроки польської мови й кулінарні курси. Брала участь у різних заходах для біженців. Зокрема, у спортивних — скандинавська ходьба й подорожі на велосипедах. Це допомагало впоратися із складним періодом адаптації.

Раїса Одаржий. Фото з приватного архіву

«Я б і хотіла працювати, але на тлі хронічного стресу сильно погіршився стан здоров’я. Маю 46 років трудового стажу — працювала бухгалтером. Але моєї пенсії не вистачить, аби тут вижити. А в Україні жителів міст уже зараз попереджають, щоб шукали на зиму житло в передмісті з пічним опаленням, бо часто вимикатимуть світло. Дуже страшно від такої перспективи… але я не втрачаю оптимізму», — намагається триматися пані Раїса.

Рятуючись від росіян, жила в лісовій ямі. І от знову не маю житла

Біженка з Херсонської області 74-річна Олена Демчук у липні мусила переїхати з приватного осередку для біженців до житла, яке орендує її донька. За можливість проживати в кімнаті з донькою й двома внуками пані Олена доплачує власнику 600 злотих на місяць.

У 2022 році волонтери привезли до Ольштина її доньку та онуків. Діти часто хворіли, і пані Олена приїхала в Польщу, щоб допомагати їх доглядати. Жінка має педагогічну освіту — 51 рік працювала вчителькою математики. Вона розповідає:

— Самотня мама не зможе вижити в Польщі, якщо не буде працювати. Але внуки часто хворіли й не ходили до садочка. Усе, що донька заробляла, мусила платити няні. Навіть більше: навесні 2022 доньці платили 16,50 злотих за годину, а найменша ціна за послуги няні-українки для однієї дитини — 20 злотих на годину

Повернутися додому біженка не може. Її дім зруйнували. У рідному селі, яке звільнили з-під окупації, досі немає ні аптеки, ні магазину, ні спокою. Бо ворожі війська стоять за декілька десятків кілометрів і продовжують обстрілювати місцину.

— Я майже десять місяців прожила в російській окупації, — каже пані Олена. — Повірте, це пекло на землі. Моя мама пережила окупацію в часи Другої світової війни, коли південь України контролювали румунські війська. Вони були більш нестерпні за німців. Але російські військові — найстрашніші.

За словами біженки, від початку окупації з кінця лютого 2022 року вони з сусідкою жили в ямі біля лісу. Ховалися там від росіян. Хтось із жителів села повідомив окупантам, що сусідка пані Олени має проукраїнські переконання. Вони її розшукували, катували її брата, щоб розповів, де переховується сестра. Він не сказав, і за це його вбили. А тіло викинули на околиці села.

Росіяни звірствували, грабували будинки, магазини, людей. Не було світла й інтернету. Не можна було ні виїхати, ні в’їхати в село. Пані Олена згадує:

— Не було їжі. Ми розпалювали невелике вогнище, щоб зігрітися, пекли з дерті та висівок млинці. Збирали дощову воду й пили. Не було можливості навіть попросити когось про допомогу. Я й досі не розумію, як змогла вижити
Евакуація з окупованих регіонів України в 2022. Фото: BULENT KILIC/AFP/East News

Пані Олена розповіла, що її донька подавала заявки на участь у кількох програмах, щоб отримати дофінансування на оренду житла.

«Ще з кінця минулого року нас лякали, що 40+ для пенсіонерів відмінять. Тому в березні 2024 року донька подала заявку від нашої родини на програму «Крок додому». За усіма критеріями ми підходили, мали дохід три тисячі злотих.

Нам подзвонила комунікаторка проєкту Тетяна й запитала, скільки ми зможемо платити за житло самі. Донька відповіла, що до 2,5 тисяч злотих. На що Тетяна сказала, що це мало, тому вона надішле нам лист з відмовою. Але якби ми самі могли платити за житло 3000 злотих і більше, хіба б ми зверталися за допомогою?

Ця допомога також спрямована на оплату послуг агента з нерухомості й перекладача, а ми самі знайшли житло. Це була ще одна причина відмови. Я досі не розумію, чому фундація хоче платити за послуги, яких люди не потребують? Виходить, насправді допомагають не вразливим групам людей. А тільки тим, хто може працювати — тобто платити податки», — впевнена жінка.

У інших програмах навіть не повідомляли причину відмови. Лише надсилали листа або повідомлення на телефон: «Дякуємо за реєстрацію в програмі. Ваше домогосподарство не було обране для участі».

«Зараз ми ледь зводимо кінці з кінцями, — ділиться Олена Демчук. — Ми звикли до цього міста й полюбили його. Але тут не виживемо. Я почала часто хворіти, мій набільший страх — стати тягарем для доньки. Тому я попросила її шукати інформацію про те, як можна переїхати в притулок до Німеччини. У нас там немає родичів чи знайомих. Але кажуть, там легше вижити таким родинам, як ми».

Вдома пережила апокаліпсис. А тут — звинувачення в тому, що біженці-пенсіонери зловживають унійною допомогою

Біженка з Вовчанська Харківської області 70-річна Віра Іванюк розповідає, що коли її та інших біженців торік виселили з хостела, вона повернулася з Ольштина додому в Харківську область. Але коли у травні 2024 року російські війська почали новий наступ на Вовчанськ, жінка не витримала й знову приїхала до Польщі.

Тут від початку повномасштабного вторгнення мешкає її донька з двома онуками старшого шкільного віку. Через тиждень після приїзду до Ольштина пані Віра дізналася, що її дім згорів, бо в нього влучив ворожий снаряд.

— Завдяки моїй доньці, яка має тут роботу й може платити за житло, я не стала безпритульною, — розповідає пані Віра. — Але відчуваю величезне почуття провини, що завдаю родині цей клопіт, що не маю грошей, щоб винайняти собі окреме житло. Вдома я посадила город. У мене були кури, качки, коза. Але мій минулий досвід ніяк не допомагає мені тут. Важко вивчити мову. Я завжди нервую — в аптеці, магазині, автобусі.

Українські біженці в Ольштині у черзі на реєстрацію й отримання Pesel UKR у 2022 році. Фото: Artur Szczepanski/REPORTER

Пані Віра розповіла, що різні організації пропонують реєструватися у проєктах для біженців, на які виділяють гроші з фондів Євросоюзу. Але вона не може отримати ту допомогу, якої потребує:

— Людям старшого віку важко розмовляти іноземною мовою. Я зверталася до різних організацій з проханням написати такий грант, який би допомагав пенсіонерам вирішувати різні побутові питання. Наприклад, щоб ці унійні гроші платили людям, які би консультували нас, супроводжували як перекладачі до лікарні, до соціальних служб чи установ.

Щоб людям, які втратили соціальне житло, допомогли шукати нове. Бо послуга ріелтора тут коштує 500 злотих. Я би з радістю поїхала пожити до села — хоча би на деякий час. Може, хтось має будинок, де ніхто зараз не живе, і я б могла доглядати за цим будинком. Але я не знаю, як шукати таку інформацію, плюс маю мовний бар’єр.

Натомість мене запрошують прийти на зустріч, де за унійні гроші мене навчать плести браслети з бісера або малювати нейрографічні картини, завдяки яким «у моє життя прийдуть гроші». Може, два роки тому, коли біженці безкоштовно жили в гуртожитках, ці заняття й були актуальними. Але зараз людям не до розваг.

За словами пані Віри, зустрічі для біженців зазвичай проводять вдень. І люди, які зареєстровані в проєктах, але працюють, не можуть прийти.

— На останній зустрічі біженок були я та ще одна пенсіонерка із Запорізької області. Вона розповіла мені, що прийшла тільки тому, що тут можна безкоштовно випити каву

Вона з липня живе із сином і невісткою. Вони не дозволяють їй брати продукти, які купують. І вона економить кожну копійку, бо живе лише на свою українську пенсію — 400 злотих.

Каже, якби хтось їй допоміг підтвердити інвалідність у Польщі, вона б поїхала в гуртожиток для біженців за 170 кілометрів, що біля міста Олецько. Туди пропонували переселятися людям з інвалідністю. Умови проживання психологічно важкі. По три-чотири лежачі людини в кімнаті. Крім того, туди в березні 2023 року переселили всіх ромів, які приїхали до воєводства із Західної України. Але там безкоштовно дають їжу.

Що ж робити людям, які не можуть самостійно платити за житло?

Це питання Sestry поставили голові Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степану Мігусу. Він відповів:

— Протягом липня до мене зверталося дуже багато людей з проханням допомогти знайти соціальне житло в Ольштині. Тому очевидно, що потреба в тому, щоб тут знову відкрили гуртожиток для біженців, є високою. Люди старшого віку, люди з інвалідністю скаржаться, що не можуть проживати в пункті для біженців біля міста Олецько, бо вони хворі, а там немає доступу до медичної допомоги. Тому питання про відкриття гуртожитку я буду знову порушувати під час зустрічі з воєводою та маршалком. Ми не можемо залишити людей, які пережили жахи війни, наодинці з їхніми проблемами.

Чи почують воєвода й маршалок наші голоси?

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress