Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вісім років я записувала історії людей, чиє життя зруйнувала російсько-українська війна, бо працювала журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії в Миколаєві. Від 2014 року, коли відбулась окупація Криму і почались бойові дії на сході України, героями та героїнями моїх теле- й радіопрограм, сюжетів, репортажів, статей і нарисів були українські військові, волонтери, вимушені переселенці, біженці.
Новий етап великої війни приніс у моє життя ще більше смертей і суцільну руїну. У 39 років я стала вдовою загиблого військовослужбовця, біженкою. З двома дітьми (шестимісячною донькою й одинадцятирічним сином) опинилася в іншій країні сама: без родичів, друзів, знайомих. Нині я змушена писати вже свою історію біженки, щоб задокументувати російські воєнні злочини, зафіксувати спогади про пережите.
Бої за Південь
Перші російські ракети 24 лютого 2022 року впали за півтора кілометра від мого дому — на великий військовий аеродром «Кульбакине». Завдяки перехопленню інформації, що її здійснило Головне управління Міністерства оборони, 299 бригада встигла підняти всю авіацію в повітря до початку авіанальоту. Після ракетно-бомбових ударів аеродром кілька разів штурмували колони окупаційних військ. Ввечері 25 лютого вони заїхали з боку Херсона в наше село, що за 4 кілометри від Миколаєва. Ми не могли повірити, що тепер це наша нова реальність. Та після дощу ворожі танки загрузли в полі між моїм домом і аеродромом. Шість машин все ж прорвалися на військовий об’єкт. Їх зустріли вогнем військовослужбовці бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, під командуванням полковника Сергія Самойлова. Допомагали бійці Нацгвардії. Отримавши опір, росіяни повтікали. Деякі не знали дороги назад і сховалися в лісосмугах, де ми зазвичай збирали гриби.
4 березня вони знову повернулися. Приблизно ополудні над аеродромом почав літати ворожий дрон, а вулицями нашого села знову їхали російські бойові десантні машини. Приблизно 400 росіян зайшли на територію аеродрому. Почалися бої. Наші бійці вирішили підпустити їх ближче, бо мали лише стрілецьку зброю. Росіяни були за 200 метрів від штабу. І тоді захисники аеродрому почали обстрілювати їх з артилерії. Росіяни відступили.
Через рік після цього бою командир бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова Сергій Самойлов в одному з інтерв’ю сказав, що це була доленосна перемога. Захистивши аеродром, наші воїни врятували Миколаїв.
Евакуація. Я обійняла дерева на прощання
Усім мешканцям нашої Шевченківської громади рекомендували евакуюватися, бо ця територія стала одним із епіцентрів боїв за Миколаїв. Люди, які з різних причин мусили тут залишитися, жили під перехресним вогнем. Без води, електрики, газу, ліків. Самотужки гасили пожежі після обстрілів, годували й лікували чужих котів і собак.
Як же нестерпно мені було прощатися зі всім, що люблю… Та я не мала вибору. Обійняла наші дерева: вишні й черешні, яблуні й груші, сливи й абрикоси, які ми посадили з чоловіком навесні 2014 року, коли почалася війна і його вперше мобілізували. Сказала нашому будинку, який ми самі збудували в 2013-му: «Ми тебе дуже любимо, але мусимо втікати. Пробач. Тримайся і до зустрічі!». Я з дітьми поїхала в село за 100 кілометрів на північ від Миколаєва, біля міста Вознесенськ. Їхали дев’ять годин. На дорозі було дуже багато транспорту. Тікали люди з Херсонської області.
Ми сподівалися, що тут буде безпечніше. Та через кілька днів до Вознесенська доїхали колони російських військ. Вони почали обстрілювати місто з важкої артилерії. Тривали кровопролитні бої. Прилітали ракети на військову частину, що за кілька кілометрів від дому, де ми тоді були. Читала новини: мета ворожих військ — захопити Південноукраїнську атомну електростанцію, що за 30 кілометрів від Вознесенська. Коли на початку березня окупанти захопили найбільшу атомну станцію в Європі — Запорізьку АЕС, я дуже боялася, що почнуться такі ж бої за нашу Південноукраїнську АЕС. Тому почала шукати можливість виїхати з дітьми ближче до західного кордону. Та міст у напрямку Миколаєва вже підірвали. Доїхати до Одеси залізницею теж не можна, бо зруйнували й залізничний міст. Випадково в одній з груп у Фейсбуці знайшла незнайомих людей, які погодилися завезти нас на евакуаційний потяг до Одеси. Їхати автомобілем було небезпечно: дороги обстрілювали, деякі ділянки заміновані. Та все ж ми рушили на світанку. Поїхали у невідомість.
Потяг «Одеса — Львів»
Одеса зустрічала нас холодним морським вітром і дощем. 17 годин ми простояли в черзі на евакуаційний потяг до Львова. Вокзал був переповнений. Я знайшла малий клаптик вільного простору під стіною й ми нарешті змогли сісти на підлозі. Поруч сиділи чоловіки, які проводжали своїх дружин та дітей. Час від часу вони оглядалися в наш бік і знервовано просили: «Успакой сваєво рєбьонка ілі атайді падальше. Ви раздражаєтє маіх дєтєй. І вапщє, как так можна ріскавать і с такім малим рєбьонкам куда-та єхать?».
Я зрозуміла, що навряд чи всі помістяться у потяг. Невідомо, чи буде потяг завтра, а ми не мали де ночувати. Повернутися назад теж неможливо. Я подзвонила в поліцію, розповіла нашу ситуацію. Представник служби охорони залізничного вокзалу передзвонив і сказав, що зможе допомогти, бо мій чоловік, батько дітей, у складі ЗСУ обороняє південний напрямок. Він привів нас до групи людей, які чекали потяг не на вулиці, як ми, а в окремій кімнаті на вокзалі. Коли приїхав потяг, нам сказали, що наша група може зайти в один із перших чотирьох вагонів. Та знервовані і втомлені люди на пероні нас не пропускали. І знову допоміг працівник служби охорони, провів нас. Ми з дітьми змогли зайти в вагон останніми. Провідник сказав, що можна зайти в будь-яке купе, де менше шести людей. Але всі, хто вже туди зайшли, нас не пускали й навіть виштовхували: ніхто не хотів їхати разом із малою дитиною. Наші речі довелося залишити на вокзалі. Взяли лише рюкзак із їжею й ліками. Найбільше мені було жаль залишати добок сина для занять тхеквондо. Та він мене втішав: «Не переживай. Ми стільки всього втратили, що добок — це крапля в морі». Потім провідник сказав, що потяг не поїде, доки для нас не знайдеться місце. І близько 2-ї ночі ми нарешті вирушили до Львова. Разом із нами в купе за програмою Червоного Хреста до Німеччини їхала російськомовна жінка з Миколаєва з трьома майже дорослими дітьми. У неї там працює чоловік і для них вже є безкоштовне житло. Вона пояснила, чому спочатку не хотіла пускати нас до купе: «Бо Червоний Хрест обіцяв комфортну подорож. І ми це заслужили, ми ж з Миколаєва. Ми пережили стрес».
.jpeg)
Львівські волонтери: все заради перемоги
До Львова доїхали за 12 годин. Вокзал був так само переповнений, як і в Одесі. Що робити далі, я не знала. Хотіла купити квитки на автобус до польського кордону. Та квитків не було. Мусила написати Ксенії Клим — журналістці, волонтерці, матері воїна Марка Клима. Марко на початку березня обороняв від російських окупантів Миколаївську область, у тому числі місто Вознесенськ, з якого ми вирушили до Львова. Ксенія одразу приїхала на вокзал і запросила нас переночувати в неї, бо діти були стомлені такою довгою подорожжю.
Наступного дня львівська волонтерка Христина Брухаль допомогла нам сісти в евакуаційний автобус до Варшави. Спочатку ми приїхали туди, де пані Христина з колегами організували прихисток для людей, які хотіли їхати до Польщі. Христина подарувала нам теплий одяг, щоб не змерзли вночі в черзі на кордоні. Також дала підгузки, їжу для дітей і новий рюкзак. Коли ввечері приїхав автобус, мене з дітьми вийшли проводжати майже всі волонтерки. Це було дуже зворушливо: за цей короткий час незнайомі люди у Львові подарували нам стільки любові, що здавалося, ніби ми разом прожили ціле життя. Вони були з нами до останньої хвилини нашого перебування на рідній землі. Усі плакали.
Того ж вечора Ксенія разом з іншими львів’янами повезла гуманітарну допомогу воїнам у Миколаївську область, де тривали пекельні бої.
Втрата
Мій чоловік, Руслан Хода, пішов у військкомат у перший день. Через п’ять місяців, 4 серпня 2022 року, він загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу біля села Лозове Херсонської області.
Руслан був командиром відділення розвідувального взводу 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (військова частина А2802, місто Миколаїв).
Розвідники завжди йдуть першими. 25 липня Русланові виповнилося 37 років. А через 10 днів його двоє дітей: Михайло (11 років) та Мирослава (11 місяців) стали напівсиротами.
Тіло Руслана, як і багатьох його побратимів, які також там загинули, досі не віддали родичам. Російські військові постійно обстрілювали ту територію, яку нині називають Лозова Могила. Тому похорону не було. Якщо немає тіла, то родина загиблого воїна не може отримувати грошову допомогу від держави. Лише на Різдво 2023 року наші діти отримали подарунки від Червоного Хреста: Мирослава — ляльку Фрозі, а Михайло — шоколадку і пляшку води.
Восени 2022 року мені на Вайбер подзвонила незнайома жінка й сказала: «Мій внук також був там, де нині Лозова Могила. Він кожен день спостерігав у бінокль за тілом Руслана. При першій нагоді забрав його. Він просив вам переказати, що тіло Руслана в землі. Його не гризуть собаки, не клюють птахи. Тіла усіх воїнів, які там залишилися, спочивають в українській землі, а їхні душі далі обороняють Південь».
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Руслана вперше мобілізували. Синові було три роки. Ми вже пів року жили в своєму будинку. Руслан міг тоді втекти до Польщі, як це зробили багато його знайомих. Зрештою, у передмісті Москви досі живуть його мама, дві рідні сестри, племінники. Він зробив цей крок, бо для нього це була боротьба за можливість вибирати своє майбутнє, за шанс жити в справедливому світі. І для нього війна не закінчилася в 2015 році, коли повернувся додому: він був готовий заплатити найвищу ціну заради перемоги України.
Миколаїв: місто на вибуховій хвилі
Так називають Миколаїв від початку повномасштабного вторгнення. Російські війська багато разів штурмували місто, регулярно обстрілювали крилатими ракетами, касетними снарядами, атакували реактивною артилерією, протиповітряними ракетами С-300. Наймасованішого удару по Миколаєву окупанти завдали в ніч на 31 липня 2022 року. Тоді прилетіло майже 40 ракет. Це був найсильніший обстріл за весь час війни.
Наступного дня мені востаннє подзвонив Руслан. Він хотів попрощатися, бо знав, що не повернеться живим із того бою: «Ти справишся. Твоє завдання виховати дітей патріотами, порядними людьми. Все буде Україна!».
Я знову й знову думала про те, що вкрала в нас війна: російські ракети зруйнували студентський гуртожиток, де 18 років тому ми з ним познайомилися (з початком Помаранчевої Революції 2004 року); Педагогічний університет, де ми 5 років навчалися; одне з підприємств, де працював Руслан; школи й лікарні, церкву, де хрестили дітей; театр, куди ходили в святкові дні... За масштабом руйнувань та кількістю обстрілів Миколаївщина займає третє місце після Донецької та Луганської областей.
Із квітня 2022 року місто живе без централізованої подачі питної води. Росіяни знищили водогін, звідки Миколаїв отримував воду. Станом на липень 2023 року загальна сума збитків, завданих інфраструктурі Миколаєва через повномасштабне вторгнення Росії в Україну, становила понад 860 мільйонів євро. Під час повномасштабної війни від обстрілів російської армії в Миколаєві загинуло 159 цивільних у тому числі двоє дітей у місті та 16 дітей у регіоні.
Життя в Польщі
У квітні 2022 року я з дітьми приїхала в місто Ольштин — столицю Вармінсько-Мазурського воєводства. Тут мій син Михайло мав можливість далі займатися тхеквондо. Для нашої родини це більше, ніж вид спорту. Тренер сина й чоловіка, голова Миколаївської обласної федерації тхеквондо, старший тренер збірної команди України серед кадетів Григорій Хозяінов у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського брав участь у боях за Маріуполь, на Миколаївщині й Херсонщині. 7 листопада 2022 року він безвісти зник під час боїв біля міста Бахмут. Йому виповнилося 50 років.
Наш тренер встиг виховати чемпіона світу серед кадетів, чемпіонів Європи та багатьох міжнародних та всеукраїнських змагань. Мій чоловік був одним із перших учнів Григорія Хозяінова. Руслан виріс у багатодітній родині. Батьки часто не могли заплатити за тренування. Коли тренер дізнався про це, то сказав, що талановиті діти в нього тренуються безкоштовно. Тому пізніше Руслан почав як волонтер тренувати дітей у селах Шевченківської громади в передмісті Миколаєва. Може, в них він впізнавав себе, бо для більшості сільських дітей дорого й незручно їздити в місто. Останнє тренування із тхеквондо, яке мій чоловік провів, завершилося о 18-й годині в середу, 23 лютого 2022 року в селі Шевченкове Миколаївського району, яке постраждало від ворожих обстрілів чи не найбільше в регіоні. Вірогідно, будівлі, де Руслан проводив тренування, більше немає.
Мій чоловік хотів бути саме в 36-й бригаді, тому що з осені 2022-го року там служив наш тренер. Григорій Борисович передчував невідворотність війни. Йому декілька разів пропонували працювати тренером у країнах Євросоюзу, але він вибрав інший шлях: поїхав захищати донецький напрямок.
Коли Руслан загинув, тренер дуже важко переживав цю трагедію. Для нього Руслан був як син. Щоб хоч якось втішити Григорія Борисовича, мій син Михайло пообіцяв йому, що коли ми повернемося в Миколаїв, то він замість тата проводитиме тренування з тхеквондо для дітей Шевченківської громади. Тренер заплакав.
В Ольштині мій син знову має можливість бути разом із тхеквондо-родиною. Він більше року тренується тут безкоштовно. Тренер Марцін Хожелевський подарував йому новий добок. 20 травня 2023 року в місті Бидґощ відбулися змагання Куявсько-Поморської Ліги тхеквондo. Михайло виграв золоту медаль.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
