Ексклюзив
20
хв

«У мене немає сил знову починати все спочатку»

Єдиний притулок для біженців в Ольштині закривають: 160 українців можуть залишитись взимку без житла

Тетяна Бакоцька

Після початку війни притулок «Братняк» в Ольштині прихистив сотні українок з дітьми. Фото: Arkadiusz Stankiewicz/Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Півтора роки тому українки з дітьми тікали від війни й починали життя з чистого аркуша. Тисячі переселенців знайшли прихисток у центрах допомоги, притулках і гуртожитках Польщі. Здебільшого біженки вже влаштувались на роботу, оформили дітей у школи та садочки, почали вчити польську і з часом змогли дозволити собі орендувати власну квартиру. Проте не всі. Є ті, кому дотепер бракує можливостей. Це, зокрема, пенсіонерки, самотні матері, які виховують неповнолітніх дітей, та люди з проблемами здоров’я. І замість допомоги, нині цих людей залишили наодинці з квартирною проблемою. 

Черга біженців з України перед Ратушею в Ольштині, щоб отримати номер PESEL, 16 березня 2022. Фото: Artur Szczepański/REPORTER

Пенсіонерів попередили за тиждень і виселили

Першими з притулку «Братняк», де зараз мешкають українці, виселили пенсіонерів. На початку вересня їх сповістили, що вони мусять виїхати за тиждень. Тим, кому нема де жити, запропонували переселитися за місто. 

На початку жовтня біля ліфта в «Братняку» з’явилось нове оголошення. 

«Це було новина про те, що наш притулок взагалі закривають, і всі мають виїхати до 20 листопада, — розповідає мешканка цього притулку Юлія Литвин. — Причини не зазначені. Але написано, що можна переселитися в три сусідні села. І що можна звернутися з питаннями до директора, який проведе прийом біженців 24 жовтня. На прийомі чиновник повідомив нам, що виселення невідворотно відбудеться через брак фінансування. А ще тому що приміщення збираються ремонтувати або взагалі зносити. Іншого притулку в Ольштині немає».    

Звучить нібито логічно: тим, хто приїхав, надали прихисток, але за півтора року люди мали оговтатись і піти власними шляхами. Між тим є нюанс. Усі дорослі, які залишились у притулку, легально працюють. І залишаються в гуртожитку, за який теж платять, тільки тому, що поки не можуть знайти нормальної альтернативи. На цьому етапі вони потребують допомоги в їхніх пошуках. І йдеться навіть не про гроші. Здебільшого в цих людей є «Умова о праце», яку тепер обов’язково вимагають майже всі власники житла, довідка про доходи і готовність заплатити кауцію [депозит при оренді житла. — Ред.]. Але коли власники мешкань дізнаються, що їм телефонують українці, то чомусь одразу відмовляють. І люди у відчаї мусять вертатися додому в Україну. Зокрема, в ті регіони, які досі регулярно обстрілюють. 

Сотні українок з дітьми знайшли собі житло у притулку «Братняк». Фото: приватний архів

Ми не можемо прийняти всіх бажаючих, у нас залишилось кілька місць

— А мені нема куди повертатися, — каже 50-річна Оксана Рауфі з Миколаєва. — Біля мого будинку в Україні впала ракета, після чого він стоїть в аварійному стані — без води, опалення і вікон. В Ольштині я працюю опікункою, доглядаю за людьми старшого віку. А в Миколаєві зараз не матиму ні роботи, ні спокою.

Оксана працювала інженеркою в лабораторії Миколаївського морського порту і дуже любила свою роботу. Цей порт російські військові обстрілювали вже десять разів.

— Коли почалась війна, я була на роботі. Спочатку все було, як завжди, і раптом почалася паніка: вантажівки з зерном, які стояли в черзі на розвантаження, почали розвертатися й тікати з порту. Миколаїв обстрілювали ракетами, з Криму до нас їхали колони російських танків. Почалося страшне. О восьмій ранку закінчилась моя зміна. Автобус, на якому нас зазвичай везуть додому, не приїхав. У небі над портом пролетіла ракета і вибухнула на протилежному березі річки Інгул. Отак нормальне життя закінчилось і почалось нове…

Для мене кожен переїзд — це великий стрес. Потім доводиться довго відновлюватися й шукати сили. Бачите на моєму підвіконні десять горщиків з квітами? Я виростила їх з великою любов’ю і не знаю, як і кому тепер залишу. У мене більше немає сил знову починати все з початку…

Оксана Рауфі з Миколаєва, Фото: приватний архів

Коли навесні 2022 року я приїхала до Польщі, то спочатку оселилася в іншому притулку. Через рік його закрили. І тим, хто легально працював, дозволили оселитися тут, у «Братняку». Це величезний гуртожиток на 700 місць. Я переїхала без нарікань, адже це місце знаходиться теж в Ольштині. А, отже, я маю можливість добиратися до роботи.

Велика проблема в тому, що зараз нам не пропонують адекватної альтернативи. В оголошенні написано, що можна оселитися в кількох сусідніх селах за 60 км від Ольштина за 1800 злотих на місяць (тут ми платимо 1230 злотих). Але, по-перше, дістатися звідти кудись дуже некомфортно: один автобус ходить вранці, інший — ввечері, от і все. А, по-друге, людей, які телефонували до адміністрації тих хостелів, запитали: «Хто вам сказав, що ми можемо прийняти всіх бажаючих? У нас залишилося лише декілька вільних місць».     

Так виглядає будинок Оксани Рауфі в Миколаєві. Фото: приватний архів

Чують, що в мене є діти, і не хочуть здавати житло

— Якщо ми з донькою поїдемо в одне з сіл, куди нам пропонують, то мені доведеться звільнитися тут, в Ольштині, — хвилюється Юлія Литвин, яка працює на інтернет-складі. — Як тоді я, безробітна, зможу платити за нове соціальне житло 1800 злотих? А донька, яка в цьому році закінчує випускний клас, втратить можливість навчатися і в ольштинській школі, і в музичній студії…

Я шукаю кімнату або квартиру з липня. Але поки безрезультатно. Власники мешкань, яким я телефоную, першочергово питають, чи є у мене діти. І коли чують, що є, повідомляють, що оголошення неактуальне. Адже людей з дітьми закон захищає від виселення навіть у випадку несплати. Деяких власників бентежить, що я українка. А особливо образливо було, коли один чоловік  запитав мене, чи я не алкоголічка. Знав би він, що нас на роботі щодня перевіряють, чи не вживаємо ми алкоголь, адже ми протягом восьми годин мусимо працювати стоячи. Шкода, що немає жодної організації, жодного проєкту, в межах якого біженцям би допомагали комунікувати з власниками квартир і шукати житло для самотніх мам із дітьми. Приватному ріелтору за це треба заплатити 500 злотих – для мене це дорого.

Боюсь, щоб історія моєї родини не повторилася

— Колись бабуся розповідала мені історію нашої родини, — згадує Оксана Рауфі. — Після Другої світової війни її маму з чоловіком і дітьми примусово виселили з Холмщини, яка за угодою між радянською і польською владами стала польською землею. Прабабуся мала дві години, щоб зібрати речі. Їхню родину повезли в невідомому напрямку в вагонах для худоби. Сказали, що люди мають вибір, на якій із станцій зійти. А зрештою всіх висадили в степу Миколаївської області. Невже минуло 70 років і історія може повторитися? Невже моя родина знову мусить починати життя спочатку?

No items found.
Війна в Україні
Допомога переселенцям
Біженки
Польща
Допомога

Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress