Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після початку війни притулок «Братняк» в Ольштині прихистив сотні українок з дітьми. Фото: Arkadiusz Stankiewicz/Agencja Wyborcza.pl
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Півтора роки тому українки з дітьми тікали від війни й починали життя з чистого аркуша. Тисячі переселенців знайшли прихисток у центрах допомоги, притулках і гуртожитках Польщі. Здебільшого біженки вже влаштувались на роботу, оформили дітей у школи та садочки, почали вчити польську і з часом змогли дозволити собі орендувати власну квартиру. Проте не всі. Є ті, кому дотепер бракує можливостей. Це, зокрема, пенсіонерки, самотні матері, які виховують неповнолітніх дітей, та люди з проблемами здоров’я. І замість допомоги, нині цих людей залишили наодинці з квартирною проблемою.
Черга біженців з України перед Ратушею в Ольштині, щоб отримати номер PESEL, 16 березня 2022. Фото: Artur Szczepański/REPORTER
Пенсіонерів попередили за тиждень і виселили
Першими з притулку «Братняк», де зараз мешкають українці, виселили пенсіонерів. На початку вересня їх сповістили, що вони мусять виїхати за тиждень. Тим, кому нема де жити, запропонували переселитися за місто.
На початку жовтня біля ліфта в «Братняку» з’явилось нове оголошення.
«Це було новина про те, що наш притулок взагалі закривають, і всі мають виїхати до 20 листопада, — розповідає мешканка цього притулку Юлія Литвин. — Причини не зазначені. Але написано, що можна переселитися в три сусідні села. І що можна звернутися з питаннями до директора, який проведе прийом біженців 24 жовтня. На прийомі чиновник повідомив нам, що виселення невідворотно відбудеться через брак фінансування. А ще тому що приміщення збираються ремонтувати або взагалі зносити. Іншого притулку в Ольштині немає».
Звучить нібито логічно: тим, хто приїхав, надали прихисток, але за півтора року люди мали оговтатись і піти власними шляхами. Між тим є нюанс. Усі дорослі, які залишились у притулку, легально працюють. І залишаються в гуртожитку, за який теж платять, тільки тому, що поки не можуть знайти нормальної альтернативи. На цьому етапі вони потребують допомоги в їхніх пошуках. І йдеться навіть не про гроші. Здебільшого в цих людей є «Умова о праце», яку тепер обов’язково вимагають майже всі власники житла, довідка про доходи і готовність заплатити кауцію [депозит при оренді житла. — Ред.]. Але коли власники мешкань дізнаються, що їм телефонують українці, то чомусь одразу відмовляють. І люди у відчаї мусять вертатися додому в Україну. Зокрема, в ті регіони, які досі регулярно обстрілюють.
Сотні українок з дітьми знайшли собі житло у притулку «Братняк». Фото: приватний архів
Ми не можемо прийняти всіх бажаючих, у нас залишилось кілька місць
— А мені нема куди повертатися, — каже 50-річна Оксана Рауфі з Миколаєва. — Біля мого будинку в Україні впала ракета, після чого він стоїть в аварійному стані — без води, опалення і вікон. В Ольштині я працюю опікункою, доглядаю за людьми старшого віку. А в Миколаєві зараз не матиму ні роботи, ні спокою.
Оксана працювала інженеркою в лабораторії Миколаївського морського порту і дуже любила свою роботу. Цей порт російські військові обстрілювали вже десять разів.
— Коли почалась війна, я була на роботі. Спочатку все було, як завжди, і раптом почалася паніка: вантажівки з зерном, які стояли в черзі на розвантаження, почали розвертатися й тікати з порту. Миколаїв обстрілювали ракетами, з Криму до нас їхали колони російських танків. Почалося страшне. О восьмій ранку закінчилась моя зміна. Автобус, на якому нас зазвичай везуть додому, не приїхав. У небі над портом пролетіла ракета і вибухнула на протилежному березі річки Інгул. Отак нормальне життя закінчилось і почалось нове…
Для мене кожен переїзд — це великий стрес. Потім доводиться довго відновлюватися й шукати сили. Бачите на моєму підвіконні десять горщиків з квітами? Я виростила їх з великою любов’ю і не знаю, як і кому тепер залишу. У мене більше немає сил знову починати все з початку…
Оксана Рауфі з Миколаєва, Фото: приватний архів
Коли навесні 2022 року я приїхала до Польщі, то спочатку оселилася в іншому притулку. Через рік його закрили. І тим, хто легально працював, дозволили оселитися тут, у «Братняку». Це величезний гуртожиток на 700 місць. Я переїхала без нарікань, адже це місце знаходиться теж в Ольштині. А, отже, я маю можливість добиратися до роботи.
Велика проблема в тому, що зараз нам не пропонують адекватної альтернативи. В оголошенні написано, що можна оселитися в кількох сусідніх селах за 60 км від Ольштина за 1800 злотих на місяць (тут ми платимо 1230 злотих). Але, по-перше, дістатися звідти кудись дуже некомфортно: один автобус ходить вранці, інший — ввечері, от і все. А, по-друге, людей, які телефонували до адміністрації тих хостелів, запитали: «Хто вам сказав, що ми можемо прийняти всіх бажаючих? У нас залишилося лише декілька вільних місць».
Так виглядає будинок Оксани Рауфі в Миколаєві. Фото: приватний архів
Чують, що в мене є діти, і не хочуть здавати житло
— Якщо ми з донькою поїдемо в одне з сіл, куди нам пропонують, то мені доведеться звільнитися тут, в Ольштині, — хвилюється Юлія Литвин, яка працює на інтернет-складі. — Як тоді я, безробітна, зможу платити за нове соціальне житло 1800 злотих? А донька, яка в цьому році закінчує випускний клас, втратить можливість навчатися і в ольштинській школі, і в музичній студії…
Я шукаю кімнату або квартиру з липня. Але поки безрезультатно. Власники мешкань, яким я телефоную, першочергово питають, чи є у мене діти. І коли чують, що є, повідомляють, що оголошення неактуальне. Адже людей з дітьми закон захищає від виселення навіть у випадку несплати. Деяких власників бентежить, що я українка. А особливо образливо було, коли один чоловік запитав мене, чи я не алкоголічка. Знав би він, що нас на роботі щодня перевіряють, чи не вживаємо ми алкоголь, адже ми протягом восьми годин мусимо працювати стоячи. Шкода, що немає жодної організації, жодного проєкту, в межах якого біженцям би допомагали комунікувати з власниками квартир і шукати житло для самотніх мам із дітьми. Приватному ріелтору за це треба заплатити 500 злотих – для мене це дорого.
Боюсь, щоб історія моєї родини не повторилася
— Колись бабуся розповідала мені історію нашої родини, — згадує Оксана Рауфі. — Після Другої світової війни її маму з чоловіком і дітьми примусово виселили з Холмщини, яка за угодою між радянською і польською владами стала польською землею. Прабабуся мала дві години, щоб зібрати речі. Їхню родину повезли в невідомому напрямку в вагонах для худоби. Сказали, що люди мають вибір, на якій із станцій зійти. А зрештою всіх висадили в степу Миколаївської області. Невже минуло 70 років і історія може повторитися? Невже моя родина знову мусить починати життя спочатку?
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Студент Олександр приїхав з Білорусідо Польщі в 2021. На мітингу стоїть з трьома прапорами: польским, грузинським і європейським. Олександр знає 5 мов: білоруську, польську, українську, румунську й англійську. Зі мною розмовляє гарною українською:
— Я не міг жити в Білорусі, де немає свободи слова і панує диктатура. Я хочу бути вільним, тому поїхав вчитися до Польщі. І тут відчув, що таке свобода.
Як білорус розумію людей, які борються за свободу своєї країни. Коли почалася війна в Україні, я допомагав українцям. Зараз, коли бачу боротьбу грузинів, не можу не підтримати їх.
Світ може не до кінця розуміти, що відбувається в Грузії. І коли грузини в усьому світі виходять на вулиці й розповідають, що відбувається насправді, діляться своїми історіями, це працює. Якщо немає можливості зробити це у своїй країні, треба робити там, де можеш.
Олександр з Білорусі
Кшиштоф з Кракова тримає в руках великий грузинський стяг, на рюкзаку у нього — синьо-жовті стрічки. Він прийшов підтримати грузинів у їхньому прагненні приєднатися до Європи:
— Я вважаю такі протести важливими. Людей зібралося не так багато, як хотілося б, але ми повинні показувати світу нашу солідарність і те, що грузини можуть розраховувати на нашу допомогу.
Кшиштоф з Польщі
На зустрічі виступили представники грузинської громади у Кракові, неурядових організацій, а також білоруської та словацької громад.
Івона Райхардт на мітингу представляла Коледж Східної Європи (Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka Jeziorańskiego) і журнал Нової Східної Європи (New Eastern Europe). Івона розповіла, що вони вирішили долучитися до організації цього заходу, тому що протести, які тривають там вже понад 50 днів, мають дуже важливе значення для майбутнього Грузії.
— Грузія — не наші сусіди, але через історичні стосунки між нами ми підтримуємо грузинів у їхньому прагненні бути демократичною, європейською країною. Грузини не хочуть авторитаризму російської влади у своїй країні. Вони висловлюють це з весни 2024 року. У мене багато друзів у Грузії. Переживаю за них. Дорогі друзі з Грузії, ви не самотні. Ви можете на нас розраховувати.
Гіоргій Берошвілі, президент Грузинської асоціації у Кракові, живе в Польщі понад 2 роки. На мітингу оголосив про створення організації, яка має на меті просувати грузинську культуру серед мешканців Кракова:
— Моя сім’я все ще в Грузії. Багато моїх друзів там. Дивлячись на дії уряду, не здивуюся, якщо невдовзі багато людей з Грузії виїдуть. Активістам точно буде небезпечно знаходитись у країні. Грузинський уряд вже застосовує проти них силу.
Ми створили Грузинську асоціацію у Кракові. Це простір для грузинів, які тут живуть. Ми будемо просувати нашу культуру. Хочемо показати нашу солідарність з тими, хто стоїть на головних вулицях Тбілісі вже майже 2 місяці.
Леонід з Києва, одягнений у вишиванку, стоїть на головній площі Кракова з європейським прапором. Він прийшов на мирну акцію протесту, аби підтримати Грузію:
— Протести в Грузії дуже нагадують мені Майдан і початок Революції Гідності в Україні. Люди, які борються за свободу своєї країни, заслуговують на максимальну підтримку. Де б вони не жили.
Представник орагнізації KOD MalopolskaГжегож Артур Гурський вважає, що не можна стояти осторонь того, що відбувається в Грузії. Він з першого дня війни в Україні збирає допомогу, носить українську символіку і має чимало друзів серед українців:
— Вже майже 2 місяці пройшло відтоді, як прем'єр-міністр Грузії оголосив, що Грузія призупиняє процес інтеграції з Європейським Союзом. Відтоді грузинські жінки і чоловіки щодня виходять на вулиці міст на акції протесту. Кожен з нас бачив ці записи, на яких видно, як протестувальники стояли перед водометами, і їх силоміць обливали холодною водою. Ми бачили, як протестувальники намагалися захистити себе за допомогою петард. Ми чули про масові арешти і жорстокість поліції. Але ми також спостерігаємо такі зворушливі моменти, такі як спільне святкування Нового року. Коли жителі Тбілісі, не бажаючи припиняти протести, а також бажаючи відсвяткувати ці важливі свята, накрили спільний стіл і принесли їжу, щоб поділитися нею. Ми також бачили цей гігантський ланцюг людей на вулицях Тбілісі. Я дивився в інтернеті відео з дрона, яке показало цей ланцюг у всій його повноті. Ця черга людей була нескінченною, тягнулася на кілометри. Це вражає.
Ми зібралися, щоб висловити нашу велику підтримку грузинам. Ми тут, щоб сказати: «Друзі, ми чекаємо на вас у Європейському Союзі».
Анджея Стасюка я зустріла під час фестивалю «Божественна комедія»: він збирав гроші перед виставою на військове спорядження для підрозділу Сергія Жадана. Тоді ж і попросила про цю розмову, яка відбулась у нього вдома, у Воловці у Бескидах. Письменник, публіцист, митець, поет і видавець Анджей Стасюк — живе втілення свободи й інтелектуальний авторитет мого покоління, саме його творчість формувала наші цінності.
Анджей Стасюк і Ольга Пакош. Фото Ярини Яценко
«Мене взяли у фундацію як «відоме обличчя»
Ольга Пакош: Пам’ятаєте, де були, коли почалася війна?
Анджей Стасюк: Думаю, що був тут. Була рання весна, тож я нікуди не виїжджав. Тут вона почалася. Для нас.
Що тоді робили?
Нічого. Перевіряв в інтернеті, що відбувається.
Комусь дзвонили? У вас же є друзі в Україні...
Я зв'язався з ними через інтернет. Через кілька днів зателефонував своєму другові Марчину Пьотровському з Горайца. Він сказав, що вже працює на кордоні. І додав: «Приїжджай і побачиш». Я поїхав на тиждень, а потім три тижні там сидів з ними. І тоді для мене почалася війна. Вперше я стояв на кордоні в Будомєжі і побачив усе це.
Що там було?
Нічого, пустка. З українського боку була абсолютно безлюдна місцина. З польського боку — прикордонний перехід і теж пустка аж до горизонту. Я побачив з українського боку кілька тисяч жінок з дітьми, які стояли в черзі, і чоловіків, які їх проводжали, а потім пішки поверталися до своїх машин.
Що ви там робили?
Марчин Пьотровський миттєво орендував величезний склад біля кордону. Ми отримували безліч допомоги із Заходу — передусім продукти харчування, одяг, усе, що було необхідне. Доставляли це в Україну, а назад, коли могли, перевозили жінок з дітьми.
Найближчий пункт прийому біженців був десь за чотири, може, п’ять кілометрів від переходу. Там була школа, де вони могли зупинитися, і саме туди ми їх привозили. Я там пережив неймовірний досвід. Дізнався, як пахне людина, яка два тижні була в дорозі або десь ховалася, як у теплому автомобілі цей людський запах розповсюджується... Дивний досвід.
А одного разу до «Folkowiska» із Берліна приїхав бусик, повний картоплі. Якісь ліваки, фріки з Берліна, привезли старим, роздовбаним автобусом кілька тонн картоплі, яка, звичайно ж, стала в пригоді.
У процесі допомоги українцям. Фото: Krzysztof Ćwik / Agencja Wyborcza.pl
Як ви почали збирати допомогу українській армії?
Це мене Зенек (Зенон Войтас з Фундації «Лінія фронту» — Ред.) надихнув. Це він усе придумав, заснував фундацію, тому що він дуже соціальна людина, класний хлопець. А мене взяв як «відоме обличчя». Отак і почав. Ми насамперед стали збирати гроші. Раніше це було легше, зараз — важче.
Це невелика фундація. Ми не відправляємо сотні машин: збираємо кошти на одну-дві вантажівки, на обладнання для армії, а тепер організовуємо форму військовим. Самі доставляємо допомогу, щоб на шляху не було посередників, відомо, що допомога часто зникає по дорозі, люди не довіряють, є корупція. Давайте говорити про це прямо.
У нас є свій батальйон «Донбас» у Слов’янську. Коли ми збираємо обладнання, автомобілі чи інші необхідні речі, сам Зенек — або ми разом — їдемо безпосередньо до хлопців. Доставляємо це одному взводу, забезпечуючи лише те, що справді потрібне.
Як часто їздите? Коли востаннє були там?
Я був там давно. Уперше поїхав на Донбас півтора року тому. Зараз їздив Зенек, оскільки я прихворів і не міг поїхати. Зенек організував одну машину для конвою. А ще раніше вони теж їздили й організовували медичні тренінги для солдатів на Донбасі. Хлопці зі спецпідрозділів приїжджали з Польщі й навчали військових надавати медичну допомогу. Це дуже знадобилося. Ось такі речі ми робили.
Так, але ви взагалі могли б цим не займатися.
А хто цим має займатися? Отож. Хтось має це робити — і все.
Але ви сказали, що стає дедалі важче збирати гроші.
Так, спадає зацікавлення, бо люди втомилися. Їм набридла війна, розумієте? Війна «цікава» на початку, коли це сенсація, щось нове.
«Не хочу, щоб навіть тінь цього могутнього, зловісного хаосу тут осіла»
Вже не вперше чую від поляків, що вони втомилися від війни. Чому?
Вони втомилися від цієї теми. Втомилися від телевізора, інтернету, від того, що постійно йде війна. Можливо, потрібна якась нова війна, розумієте?
Але ж війна постійно десь є — Ізраїль, Ліван, правда?
Це правда, що зараз люди більше зосереджуються на війні в Ізраїлі. Це природно, що люди втомлюються від теми війни.
Я був вражений і захоплений тим, як поляки кинулися допомагати. Не очікував такого від цього, знаєте, «клятого народу». Я бачив це на власні очі. Це було, чорт забирай, занадто швидко, занадто гарно, занадто добре, щоб тривати довго
Але варто було скористатися, поки це тривало.
На польському боці, у Будомежі, це було диво, розумієте? Сотні людей стояли біля самого кордону і допомагали: скаути, нескаути, хіпі, фрікі, якісь жінки із сільських господарських кіл, гарячий суп у котлах. Кажу, бо це було чудово. Але я знав, що це колись закінчиться. Такі вже поляки.
Які?
Емоційні. Увесь час емоції. Часом істеричні. Ну, манія, депресія. А потім приходить втома.
А коли закінчиться, що буде? Байдужість?
Не знаю, я ж не пророк. Є речі, які я можу робити: збирати гроші, іноді поїхати, підтримувати людей... Але я не буду займатися великою політикою.
У мене є друзі в Україні, я люблю Україну. Я живу близько до українського кордону, до українського села. З моїм прізвищем усі завжди жартують, кажуть: «Ти поляк, але з таким прізвищем — ти інший». Мій батько походить з-під білоруського кордону, з Підляшшя. Усе там переплетене. Родина частково належала до уніатів. Церква в селі мого батька — колишній уніатський храм. Прикордонне сплетіння. Але знаєте, я не хочу, щоб сюди прийшли росіяни. Це вже наша приватна, польська справа.
А ви думаєте, що вони можуть прийти?
Вони завжди приходили. Довго на місці не сидять. Є таке прислів’я: «З ким межує Росія? З ким хоче». Я їздив до Росії, трохи її знаю і розумію, як виглядає ця країна. Я не хочу, щоб навіть тінь цього могутнього, зловісного хаосу тут осіла.
В одному з останніх інтерв’ю ви сказали, що Росія завжди буде, і Європа завжди буде, а ми завжди будемо посередині.
Ну так. Хоча зараз є трохи більше шансів, що, можливо, Україна буде посередині. Це в наших інтересах, розумієте. Скільки можна жити в тіні цього жорстокого гіганта? Нехай Україна трохи розвантажить нас. Ця допомога — це порив, дружній, але й раціональний, прагматичний.
Ми є видавцями українських письменників, знаємо їх, з більшістю дружимо. Це природно, що ми щось робимо. Що можна? Почати щось робити, діяти — от і все.
Ви не їздите до України, щоб підтримувати мистецькі проєкти?
Ні. Раніше в мене був великий проєкт з «Гайдамаками», але майже весь гурт пішов на фронт.
Я про це не знала…
Андрій Слєпцов, гітарист, «Сліпий», — тепер снайпер, навіть інших снайперів навчає. Роман Дубоніс, трубач, десь на фронті керує важкою технікою. Сашко Ярмола, вокаліст, організовує велику логістичну допомогу в Перемишлі.
Якось ми зустрілися — разом грали концерт у Польщі. Їм, на щастя, вдалося приїхати, бо для цього треба було отримати дозвіл на виїзд.
Пам’ятаю, як колись ми зустрічалися на концертах, і вони показували на телефонах фотографії – «ось в мене син народився», «а це моя дівчина». А тепер сидимо разом, а вони показують фотографії російських трупів, війни і розповідають: «Ось цього ми впіймали», «Ось це спалили». Розповідають про це так спокійно, як колись про своє повсякденне життя
Ви пишете про війну?
Попередня повість, яку я написав п’ять чи шість років тому, була про війну, але про Другу світову, про село мого батька, — звісно, вигадане. Як почалася операція «Барбаросса», як німці пішли на росіян. Це був великий роман, а в останній моїй книзі вже багато про український кордон, про Росію. Власне, бляха, уся вона про війну. Мала бути про інше, але вийшло, що вся книга про війну.
«Для мислячої людини російська література й культура сьогодні — ще один вид зброї»
До речі, про Росію. Шкодуєте, що вже не можете туди поїхати?
Я був вражений цією країною — в негативному сенсі, бо це жахлива, апокаліптична країна. У ній постійно відчуваєш страх, але мені це подобалося.
А як далеко вглиб ви заїхали?
Був у Читі. До Москви я б не поїхав. Але Чита — це вже північ, Забайкальський край. Завжди їздив через Росію до Центральної Азії — Монголії, Киргизстану, Таджикистану. Якось спеціально поїхав до Росії, бо мав знайомого консула в Іркутську. Він сказав: «Приїжджай, побачиш справжню Росію. Москва — це лайно, а не Росія. Треба поїхати в глибинку». Тож я поїхав до Іркутська. Потім, мабуть, шість чи сім разів їздив кудись через Росію і через неї повертався. Тож маю якесь уявлення не про дурну Москву, а про справжню Росію.
І що, були там дороги?
Одна. І всі нею їдуть. Але цей простір мене зачаровував. Їдеш, їдеш, а краю не видно. І наче нічого ще не проїхав, бо до монгольського кордону ще сім днів їзди. Я їздив і повертався автомобілем. Росія — це жах, там нічого немає. Тільки на Алтаї починається щось цікаве.
Фото Ярини Яценко
Ви були на Алтаї і Байкалі?
Був двічі. Велике озеро. Багато води, гарно, але береги порожні, вода глибока і чиста. Для росіян це якась святиня. Іноді розмовляв з російськими поліцейськими на кордоні, і коли вони питали, куди їду, казав: «Через Росію, бо що у Росії?» А вони: «Байкал!» Всі знали, що це привід поїхати до Росії. А якось російський прикордонник каже: «О, Байкал!» А інший йому: «Дивись, вони на Байкал їдуть, а ми, як ті дурні, будемо тут стояти». Байкал для них — це абсолютно абсурдна святиня.
А коли ви їхали, то якось контактували з місцевими?
Так, бо треба ж десь ночувати, інколи зупинитися на хвилину.
І як ви оцінюєте цих людей?
Не знаю, як їх оцінювати, бо мене там ніколи нічого поганого не спіткало. Одна важлива річ — якщо пити алкоголь, то, боронь Боже, не переходити на політику й історію, бо тоді почнуться проблеми.
Якось нас хотіли побити десь на Уралі, бо запросили до столу в якомусь готелі. Якась вечірка, хтось там день народження святкував, дуже привітні люди. Я був з другом, Кшишеком Шродою, письменником, який чудово розмовляє російською. І він зійшов на політику. Кшишек — така щира і чесна людина, яка прагне просвітлювати людей. Ну й почав щось про Сталіна говорити, про сталінські злочини. А я кажу: «Кшишек, заспокойся, ти бачиш, що відбувається у них в очах?» Нас ледь не побили тридцятирічні бугаї. А врятували нас російські жінки, які там були. Сильні баби.
Вранці вже вибачалися на тверезо, з похміллям. Тож політика — це стіна, непрохідна. Наші мізки, польські і російські, абсолютно різні. Вони змінені, зруйновані пропагандою.
Це вже тоді було, так?
Так, до війни теж. Тепер до Росії тільки на танку можна поїхати, я вважаю. А мій досвід ще був такий, що вони доброзичливі, відкриті, готові допомогти — але тільки якщо тверезі.
Але п’ють багато?
Якщо заїхати в якесь село за Уралом, а там повна розруха, і захочеться щось у когось дізнатися, то тверезого там не знайдеш. Просто немає. Якщо хтось на вулиці, то п’яний, непритомний. Жінки єдині тверезі, але тікають, бо ніколи чужинця не бачили. Це досвід такого цивілізаційного занепаду.
А це не дивно, що свідомості нуль, або вона затуманена, але вони йдуть війною?
А що їм ще залишається, крім війни? Якщо дивитися на російську «глубінку», то там бідність, злидні, занепад — фізичний і моральний. Цивілізація в руїнах, людські цінності — повний розпад. Війна дає їм якусь цінність. «Можливо, ми не багаті, але нехай нас хоча б бояться». У них величезний комплекс перед Заходом.
До речі, про це «промивання мізків». Мені кілька разів у Польщі траплялося зустрічати захоплення «великою і могутньою» російською літературою. Як ви вважаєте, чи можемо ми зараз щось із цього читати, чи варто це «скасувати» на якийсь час?
Ні, ну, скасовувати не треба. Я, мабуть, уже всю російську літературу, яку міг прочитати, прочитав. Особливо коли ми щось видавали з Росії. Але якщо читати цю літературу, то видно певні тенденції. Якщо читати Достоєвського, Федорова — це видатний, божевільний філософ, який мав ідею воскресіння всього людства, або ранні тексти Платонова, то все це пронизане комплексом перед Заходом. Суміш комплексу вищості з комплексом меншовартості.
Вічність у Достоєвського — це постійна філіппіка проти Заходу. Увесь час підспудне послання: «Ми найвеличніші, найвидатніші, а Захід не заслуговує на виживання». Платонов — так само. Навіть у Федорова, який виховав цілі покоління мислителів, це теж є.
Великий філософський твір, на межі безумства й краси, але весь про святість Росії, яка врятує світ. А потім їдеш за Урал і думаєш: «Спочатку себе врятуйте, хоч трохи»
Ця зруйнована «глубінка», знищена ментальність — це щось страшне. Глибокий, тотальний самообман.
Але повертаючись до мого запитання — чи маємо ми це читати?
Роби, що хочеш. Що я, диктатор якийсь, щоб забороняти? Зараз це читається зовсім по-іншому. Для мислячої, інтелігентної людини російська література чи культура сьогодні — це зовсім інше читання.
Можна читати, щоб зрозуміти, ким є росіяни і для чого вони використовують цю літературу. Бо для них знаменита російська культура і література — це ще один вид зброї. Інструмент боротьби із Заходом і побудови їхнього національного его.
Пане Анджею, чи є хороші росіяни?
Я там поганих росіян не зустрічав. Це так, як казав Юрко Андрухович у своїй книзі «Московіада»: «Один росіянин — це класно, але якщо їх збереться декілька, то тікай». Це, мабуть, найкоротший і найвлучніший відгук. Як люди вони можуть бути класні. Але як суспільство — жахливі. Це не суспільство, а керована маса. Думаю, що в тому, що сказав Юрко, є глибока мудрість.
Хіба ви не бачите, що зараз робить це суспільство? Воно сліпе, глухе і вбивче.
«Нарешті в Польщі чути інші мови»
Ця війна дуже змінила сприйняття різних країн, суспільств, людей.
Колись в Угорщині, на угорсько-українському кордоні, ми проводили час у якомусь готелі. Заговорили про Україну, а це були 90-ті роки. Один угорець, задоволений собою, каже угорською: «Ні, українці — це не європейці». А тепер подивіться, що робить Орбан, а що робить Україна? Українці — як ми. Ми більше перебуваємо на межі — дивовижній суміші Сходу і Заходу.
Але зараз Україна є найбільш європейською країною — через те, що робить, які втрати несе і через те, що має відвагу. Це найбільш європейська країна. Вона проливає кров за західні цінності. І не лише проливає кров, але й стікає нею.
Повертаючись до теми втоми від цієї війни, я почула, як поляки говорять про втому. А я на це: «Українці воюють і за вас теж». Відповідь: «Ні, не за нас, тільки за себе»…
Це покоління, яке не пам’ятає російської армії в Польщі. А я бачив російські частини в Польщі. У Варшаві стояли караули. Це була чужа армія в моїй країні.
Молоді не мають уявлення, як історія любить повертатись
Повертаючись до того, як поляки змінилися під час цієї війни — я ж пам’ятаю, що це не було відкрите суспільство.
Селянське суспільство.
Я б сказала, що це суспільство навіть не було таким толерантним. Коли почалася війна в Сирії, які були заяви у ЗМІ: «Не хочемо, не хочемо». А три роки тому поляки забирали українців до своїх домівок. Це тому, що українці дуже схожі на поляків?
Думаю, так. Було менше страху, ніж перед кимось невідомим, наприклад, темношкірим мусульманином. З українцями у нас страшенно багато спільного — зокрема, жорстокого, поганого.
Але чи не вважаєте ви, що ця війна допомогла трохи загоїти старі травми?
Думаю, так. Нарешті в Польщі чути інші мови. Ця жахлива польська, яка супроводжувала людину від народження до смерті (сміється)... Тепер ідеш Краковом, іншими містами — чудово. Це допомагає польському суспільству, ці поступові зміни. За часів ПНР українці були лише «бандерівцями». Тепер у суспільному сприйнятті це вже не єдине обличчя українця. Це живі люди, а не легенди.
Це добре впливає на польське суспільство?
Так, у довгостроковій перспективі це відкриває Польщу. Завдяки українцям, можливо, ми відкриємося і на інші еміграції, бо іншого виходу немає. Люди приходять і приходитимуть. Польща не може цьому протистояти. Це світові тектонічні рухи, міграції народів. Україна нас навчає. Не Росія.
Що нового українці привносять у Польщу?
Багато чого. Насамперед героїзм. Дивлячись на цю війну, треба вчитися одне в одного. Адже це так ментально близько, це так перегукується з «Гайдамаками». Таке саме почуття гумору, така сама іронія, ми на тих самих хвилях.
Я страшенно радий, що українці привносять у Польщу ковток свіжого повітря. Просто ковток чогось близького, але водночас трохи іншого.
Ви казали, що у вашому видавництві «Czarne» видаєте книги українських письменників. Про кого йдеться?
Про найважливіших і найбільших. Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Юрій Андрухович. Не знаю, що зараз буде українського. Чекаємо на те, що напише Сергій, бо він точно щось напише.
<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>
Від памперсів — до зброї
Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги.
Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.
Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.
Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами — що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів».
На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї».
У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових.
З пандемії — на велику війну
— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин — так працюємо і зараз. З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових.
Катерина показує, як користуватися маскою для кисневого концентратора. Під час ковіду фонд допоміг врятувати близько 5000 людей. Фото: Олександр Хоменко/hromadske
— Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?
— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін.
Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу
Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності.
— Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги?
— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?
Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час.
Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.
Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено
Добре, коли це майно, а не люди.
З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити.
— Думаєте, справа лише в доходах?
— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають
Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15%— іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт.
Одиночний пікет проти неефективності чиновників
— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни?
— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції» — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.
Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.
Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу.
Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону.
Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень
Влітку 2023 Катерина Ножевнікова вийшла на одиночний пікет, який переріс у масовий мітинг
— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…
— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.
Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки?
Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни.
Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу.
Про що мовчать українські волонтери
— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите?
— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.
— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються?
— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.
Ми маємо три основні напрями. Перший — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів.
Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць.
І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів.
«90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, 10-15% — іноземні донори. Вся країна зараз — один великий благодійний фонд, який тримає фронт»
— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати?
— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.
Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності
Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися.
Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших
Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними.
Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду.
— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…
— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді.
«Корпорація монстрів» може зібрати до 2,5 мільйонів гривень на добу. З колегою Іриною Подгорною
— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України?
— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні.
Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.
Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вонипросто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.
У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.
Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом
Марія Чех на позивний «Герда» до служби в «Азові» працювала перекладачкою іноземних мов, багато подорожувала. Була активною учасницею революції «Гідності». Коли у 2014 році її майбутній чоловік вступив до «Азову», вона теж хотіла піти служити бойовою медикинею. Та той був категорично проти. У 2015-му пара одружилася. Через службу чоловіка та закордонну роботу Маріії вони рідко бачилися. У 2017-му вирішили, що Марія таки приєднається до лав армії. Вона вступила до «Азову». Була у пресслужбі фотографом, викладала військовим англійську, адаптувала підручники НАТО та створила міжнародний відділ «Азову». Саме завдяки йому світ вперше дізнався про російські злочини у Маріуполі. У «Герди» була можливість покинути місто, коли вона вивозила з напівоточеного Маріуполя родини військовослужбовців. Однак вона повернулася.
«Я ледь не наступила на мертву дитину»
24 лютого 2022-го року ми прокинулися за бойовою тривогою. На той момент разом з чоловіком ми були на базі в Юр'ївці, на Донеччині. Того ж дня разом з іншими військовими перемістилися в Маріуполь, і нашою базою стала «Азовсталь». На той момент я зрозуміла, що викладання англійської не актуальне, мої знання треба використовувати у корисніших цілях. А саме — розповідати і показувати світу про злочини росіян в Україні та уславити подвиги наших героїв. Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів і всі зйомки я робила на телефон.
Ми були немов героями із комп’ютерної гри, за якою в онлайн режимі спостерігав весь світ і нічого не міг вдіяти
Також було дивно, як місцеві реагували на початок великої війни. Здавалося люди не розуміли, що відбувається. Попри постійні обстріли міста, вони стояли на громадських зупинках, чекали на тролейбус. Я їм казала: «Не буде ані тролейбуса, ані автобуса. Світло відсутнє». Людей потрібно було координувати. Я їздила містом, спілкувалася з цивільними. Розвозили їм воду, їжу. Вони були налякані. Дуже часто запитували: «Ви російська чи українська армія?».
«Герда»: «Я їздила по Маріуполю, знімала все на камеру. Згодом її побило уламками від снарядів». Фото: приватний архів
Пам'ятаю випадок, як ми зайшли у мечеть, аби перевірити, чи все у них добре, бо поруч був «приліт». Нас зустрів головний імам. У мінареті лежали поранені, а на території були величезні вирви. Ми записали маленьке інтерв'ю з імамом, яке я відправила його дружині. Вона змогла виїхати з міста завчасно і була у Туреччині. Не знала, чи живий її чоловік, бо на той час у цивільних жодного зв'язку у місті не було. Ми ж контактували зі світом завдяки Starlink. Я просила всіх військових знімати на телефони весь треш, який бачитимуть. Пам’ятаю фото із переповненого моргу та як люди ховали померлих у дворах. Реакції на загибель рідних були різними. Хтось відмовлявся вірити, а хтось, навпаки, зі спокійним обличчям говорив: «Мій син помер. Він там на задньому сидінні. Що мені робити?». Розумію, що це були прояви шокового стану. Також запам’ятався випадок, коли росіяни обстріляли пологовий будинок. На території були шматки згорілих людських тіл, і я ледь не наступила на дитину. То був згорілий малюк.
Поранення у бункері
Своє поранення я отримала у дуже надійному, як нам здавалося, бункері, глибоко під землею. Того дня була моя черга митися. Нам вдавалося це робити раз на два тижні. Воду збирали із труб для охолодження. Висушивши волосся я попросила посестру Настю заплести мені косички. Потім ми сіли пити чай, і в одну мить стався провал у пам’яті.
«Герда» (по центру) разом з посестрами з «Азову», які загинули у Маріуполі у травні 2022 року. Фото: приватний архів
Я прийшла до тями і відчула, що задихаюся. Навкруги стояла повна темінь.
Я намагалася вибратися з-під завалів. Рухалася на світло, яке бачила вдалині. Мене мабуть врятував адреналін. Я лізла здавалося по мішках, а виявилося, що то трупи людей
Я почала кричати: «Хлопці, у нас 200-ті». Їх почали розкопувати. Одразу я навіть не впізнала, хто то був. Смерть різко змінює людей. Настя загинула. Її тіло та ще однієї посестри врятували мене. Я була ближче до епіцентру, але коли мене відкинуло, я впала на них. Вони вже лежали на підлозі. Одна з них декілька хвилин ще була живою. Ми намагалися реанімувати, але марно. На бункер ворог прицільно скинув 2000 КАБ. Тільки такі бомби могли його пробити.
«Я говорила: якщо помру, то з’їжте мене»
На той момент ми всі відчували, ніби там вже похоронили себе. Бо шансів вибратися у нас не було. Розуміли, що швидше за все ми загинемо. Якщо не сьогодні, то завтра. Або післязавтра. Ціль була одна — якнайдовше утримати Маріуполь і якнайбільше знищити росіян.
Іноді мій чоловік приходив до нас в бункер. Міг щось смачненьке лишити, наприклад, цукерочку, і я розуміла, що він був. Дуже засмучувалася, коли пару разів мене не розбудив. А потім він злився, коли я їздила на бойові. Я лізла в бій, бо мені цього хотілося, і він мене розумів.
«Герда» під час боїв за Маріуполь. Фото: приватний архів
Під час останніх днів перебування на «Азовсталі» у нас закінчилися продукти, ліки. Всі дуже схудли. Були дивні відчуття. Люди сиділи і обговорювали, що можна з'їсти. Я навіть говорила, що якщо помру, то з’їжте мене. Ми не знали, скільки нам ще доведеться триматися. Крім того, деякі запаси згоріли, а деякі — засипало завалами від вибухів. Обстріли були постійними. В останні дні навіть вийти було складно. Щойно виходиш — частина групи одразу ставала 200-тими.
Єдине, про що я мріяла в той час на «Азовсталі», — якщо доведеться вмирати, то вдвох, обійнявшись із чоловіком
Вихід у полон
Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було. Щоправда, мені туди зовсім не хотілося. По-перше, тому що я жінка, по-друге — дружина високопосадового офіцера. Мій чоловік «Карл» при виході у полон був заступником командира з бойової спеціальної підготовки (заступником «Редіса»).
По-третє — я міжнародниця. Росіяни кричали: «Ми знайдемо ту су..у, яка викладала англійську військовим». Тобто для них викладання англійської — це вже злочин. Я розуміла, що мене можуть катувати за будь-який із цих фактів. А якщо спливе, що я ще й на бойових була, то все.
«Герда»: «Коли дізналися про наказ виходу в полон, страху не було». Фото: приватний архів
Однак був наказ Президента, і наш командир пояснив, що у нас 80% особового складу — поранено. Майже одразу нас з чоловіком розділили. Повезли в Оленівку. Чоловіків тримали у бараці, а жінок — у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор. — Авт.). Ми декілька разів бачилися з чоловіком, коли нас вели на допити. Хоч і ходили з опущеною головою і руками назад, але одного разу змогли показати одне одному сердечка.
У полоні мені одразу сказали: «Марія Миколаївна, з сьогоднішнього дня ви вже більше нічого не вирішуєте». І це дуже страшно
Вони щодня говорили: «Ти потвора! Як у такої страшної може бути чоловік? Та ти тупа!». На це я змовчати не змогла і сказала: «Та у вас же у досьє написано, що я сім мов знаю. Як я можу бути тупою?». Їм не подобалися мої жарти, бо коли вони їх розуміли, мені було боляче. А ще на допитах я постійно сміялася. Мене за це ще більше били, бо вони думали, що мені однаково. Насправді, у мене така фізіологічна реакція.
«Ви не уявляєте, яка у ворога хвора уява»
У липні мене перевезли в донецьке СІЗО. Ось там були і психологічні, і фізичні тортури. Вони говорили: «Ти знаєш, що був теракт в Оленівці? Американці хаймерсом туди вдарили. Ти не хочеш знати, що з твоїм чоловіком?». Я кажу: «Ні». Я розуміла, що щось хороше вони однаково не скажуть, тому не хотіла говорити на цю тему. Вони говорили, що він загинув, Києва немає, що мені нема, куди вертатися.
Під час допитів мене били електричним струмом, залізними палками і палицями із шипами. Коли втрачала свідомість, водою приводили до тями і знову били
Іноді на допитах тримали з сьомої ранку до першої ночі наступного дня. У камері ми розглядали із дівчатами синяки і вгадували, від чого вони. Інших розваг там не було. Мені здається, що людське тіло, з одного боку, дуже крихке, а з іншого — вбити людину не просто. Я знаю, що, наприклад, хлопців з ампутаціями вони били у пораненні ділянки і знущалися. У них безліч варіантів катувань. Ви не уявляєте яка у них хвора уява щодо того, що можна робити з людьми.
Були випадки, коли тобі затягують мішок, ти не можеш дихати, але мусиш бігти сходами догори, щось при цьому співаючи. Зупинився чи спіткнувся — б’ють ще більше. Після допиту могли посадити у «стакан». Це маленька камера, в якій ти відчуваєш себе замурованим заживо, можеш лише стояти. Туалету немає. Критичні дні у багатьох дівчат від стресу зникли. У мене також. Рік не було місячних.
У полоні у тебе немає жодних прав. Уявіть, у душ вперше за шість місяців після приїзду нас повели перед Новим роком. Роздягли всіх наголо і під дулами автоматів заставили бігти. Дівчата плакали, бо думали, що нас розстріляють
На помитися нам виділили всього три хвилини. Якщо чесно, у полоні я дуже сильно заздрила тим, хто загинув на «Азовсталі», бо вони то все не переживають.
Уявний світ моди
У камері на 20 квадратних метрах нас було 23 людини. На нарах поміщалося до 10 людей. Решта спали на столі, лавці, підлозі. Аби пройти до туалету, треба було переступати тіла. Вдень нам не давали сидіти. Ми весь час стояли. Від того сильно опухали ноги. А перед Різдвом у мене взагалі почала гнити нога. Ліків не було. Ми чули, як у сусідній камері голосно стогнав хлопець, в якого була гангрена. З часом стогін зупинився, він помер. І мені було дуже страшно. Я боялася, що або помру від цієї гангрени, або мені відпиляють ногу у тих страшних умовах. Та одного дня до нас у камеру поселили цивільну жінку, і їй дозволили передачу ліків. Серед іншого був стрептоцид від найпростіших бактерій. Ми поділили ліки на всіх. Мені вистачило розтерти рани один раз, і, на щастя, вони зажили.
«Герда»: «У мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу». Фото: приватний архів
Ходіння у камері по колу одного дня викликало у мене асоціацію з Ukrainian Fashion Week. Я почала домальовувати образи в уяві. Уявляла колекцію — сьогодні цю сукню одягну так, а цю так. Це було настільки цікаво, що мені не вистачало іноді дня, аби довигадувати образи. У мене був уявний світ високої моди. Я все бачила у деталях. І це теж дуже допомагало триматися. Тепер у мене є мрія — зробити колекцію і показати її світу.
Допомагали триматися й плани на майбутнє, розуміння того, хто я. Розуміла, коли вийду, то зможу розказати світові про ті злочини ворога іноземними мовами
А більш за все тримало те, що все ж таки хочу народити дітей і лишити нащадків української нації.
«Не вірила в обмін»
Наші кати постійно говорили то про обмін, то про розстріл. Мене забрали серед ночі і повезли у незрозумілому напрямку. Спочатку на одному транспорті, потім на іншому, далі був літак, потім знову дорога. Я не вірила, що це обмін. Очі зав'язані. Скоч чіплявся за волосся та вії. Іноді його знімали разом з ними. Ми не знали, куди нас везуть. Коли зайшов чоловік в автобус і сказав: «Слава Україні», я не повірила, що то наші. Думала, що це тупі жарти ворога і якщо ми відповімо то нас знову битимуть.
«Герда» під час звільнення з полону 6 травня 2023 року. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Я довго не вірила, що вдома. Навіть коли побачила свого чоловіка, якого поміняли в вересні, не усвідомлювала до кінця. Він зустрів мене у лікарні з квітами і з коробочкою, в якій мала бути каблучка. Відкривши її, я нічого не побачила. У мене в той момент були думки, що це сон або він мене обманює. Бо коли рік над тобою знущаються, ти звикаєш нікому не вірити. Виявилося, що чоловік купив мені каблучку ще на мій день народження 27 листопада, за два місяці після свого обміну, бо сподівався, що мене поміняють перед днем народження. Носив її весь час з собою і загубив. Врешті купив таку ж само каблучку.
«Герда» разом з чоловіком після вінчання. Фото: Ірен Бринза
Перші два тижні я була немов зомбі. Мені нічого не хотілося. Лише їсти і спати.
«Мене мама не народжувала для війни»
Я повернулася у стрій як координаторка міжнародного відділу. Їжджу на всілякі конференції, даю інтерв'ю, розповідаю про пережите. Потрібно про це говорити, аби більше таке не повторювалося.
«Герда» під час експедиції в Антарктиду. Фото: приватний архів
Я не покидаю мрію народити дитину і намагаюся робити кроки в напрямку створення своєї колекції. Після війни хотіла б займатися одягом, мати власний бренд.
Багато людей вважають, що війна їх ніколи не торкнеться. Я теж так колись вважала. Ніколи не могла уявити, що стану солдатом чи сидітиму у полоні
Мене мама не народжувала для війни. Однак це був мій вибір. І я вважаю, що якщо б всі об'єдналися, то війну можна було б закінчити раніше. А ще — я хочу доносити до суспільства, що після цього всього теж можна жити. У полоні і на «Азовсталі» я зрозуміла, що можу значно більше, ніж собі уявляла. Треба не боятися жити, бо для мене особисто гірше прожити пусте життя, в якому ти нічого не добився. Для мене це гірше, ніж потрапити в пекло.
1 січня Польща офіційно почала головувати в Раді Європейського союзу. Польське головування почалось після угорського, тож в українському МЗС на нього покладають чималі сподівання, зокрема, в питанні євроінтеграції. Варшава очолила Раду ЄС на тлі серйозних світових й європейських викликів: це, окрім російської війни проти України, початок президентства Дональда Трампа, вибори в Німеччині, політична криза у Франції. «Ми очікуємо на активну спільну роботу в дусі концепції миру завдяки силі з новообраним президентом США Трампом. Обговорили питання санкцій проти РФ за війну. Також обговорили шлях України до ЄС. Ми можемо відкрити щонайменше кілька кластерів», — заявив під час пресконференції з Дональдом Туском у Варшаві 15 січня український президент Володимир Зеленський. Якими будуть пріоритети польського головування, чи вдасться Києву і Варшаві порозумітись з дискусійних питань, чи посилить Польща свої лідерські позиції в ЄС у найближчі півроку?
Польське лідерство
Важко сьогодні знайти країну, яка була б краще підготовлена до головування в Європейському Союзі саме в цей час, наголошує старший науковий співробітник Центру східних досліджень (Ośrodek Studiów Wschodnich, OSW) Кшиштоф Нечипор (Krzysztof Nieczypor). Протягом багатьох років Польща вказувала на загрозу з боку Росії та намагалася переконати своїх європейських партнерів у необхідності рішучих кроків для припинення агресивної політики Російської Федерації. Ця позиція польської держави була послідовною — незалежно від того, яка політична сила перебувала в Польщі при владі:
— Гуманітарна, фінансова та військова допомога Україні та продовження санкцій проти Російської Федерації залишаються незмінною рисою польської зовнішньої політики, незважаючи на зміну уряду торік. На польській політичній сцені сили, які виступають проти цієї політики, є маргінальними.
Це робить Польщу надійною і стабільною країною з потенціалом політичного лідерства у сфері безпеки в Європі. Особливо тоді, коли інші важливі країни ЄС переживають внутрішні кризи, а міжнародна ситуація залишається нестабільною і непередбачуваною
Важливим питанням у найближчі пів року, на які припадає польське головування, може стати пошук балансу між зміцненням стратегічної автономії Європи і підкресленням ролі НАТО — наріжного каменю європейської безпеки, вважає виконавчий директор Празького інституту Європейської політики EUROPEUM Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Повернення Дональда Трампа на посаду президента США викликає занепокоєння щодо потенційних змін у зобов'язаннях перед НАТО та трансатлантичних зв'язках, і Польща як рішучий прихильник партнерства ЄС-НАТО надаватиме пріоритет збереженню міцної співпраці з Вашингтоном.
Що стосується внутрішньої динаміки Європейського Союзу, то результати виборів у Німеччині визначатимуть економічні та політичні пріоритети ЄС, продовжує Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Польське головування має діяти як стабілізуюча сила, гарантуючи, що перехідні процеси в Німеччині не порушать реалізацію політики ЄС. Виклики всередині Німеччини чи Франції також посилюють позицію Польщі як великого, сильного та проактивного члена ЄС, яку раніше частіше приписували Німеччині чи Франції.
Пріоритети внутрішні та зовнішні
Не лише зовнішні, а й внутрішні виклики стоять перед польською владою — перш за все, це польські президентські вибори, на яких дуже часто розігрується й антиукраїнська карта, зауважує журналіст, народний депутат України та співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща Микола Княжицький. І це стосується історичної політики, питань сільського господарства і питань транзиту. Тож Польщі і польському уряду буде надзвичайно складно, з одного боку, задовольняти стратегічні інтереси Польщі, а з іншого — встояти під тими політичними звинуваченнями, які польська влада буде отримувати в період перед президентськими виборами:
— Та я сподіваюся, що Польща буде піднімати питання заморожених російських активів, які повинні йти на допомогу Україні і буде піднімати питання загальної оборонної політики Європейського Союзу. Для нас це вкрай важливо зараз, бо ми до кінця не знаємо, якими будуть стосунки зі Сполученими Штатами Америки. Польша буде піднімати питання нашої європейської інтеграції і тут можуть бути проблеми пов'язані з питаннями історичної політики чи економічної співпраці. Але загалом я, очевидно, ставлюся позитивно до цього періоду, особливо після періоду головування Угорщини. Наступним буде головування Данії.
І я думаю, що Польща і Данія разом за наступний рік могли б допомогти Україні і в оборонній сфері, і в сфері інтеграції до Європейського Союзу
Дональд Туск та Володимир Зеленський. Фото: ОПУ
Головування Польщі в Раді ЄС під гаслом «Безпека, Європо!» ґрунтується на зміцненні європейської стійкості та стабільності у відповідь на зростаючі геополітичні, економічні та соціальні виклики. Польські пріоритети спрямовані на зміцнення обороноздатності, захист зовнішніх кордонів, боротьбу з іноземним втручанням, забезпечення енергетичної безпеки та просування процесу розширення ЄС, особливо для України та Молдови, каже виконавчий директор Празького інституту Європейської політики EUROPEUM Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Після угорського головування це ключова можливість для України на шляху до членства в ЄС. Очікується, що Польща як один з найсильніших союзників Києва в ЄС наполягатиме на початку переговорів про вступ під час своєї каденції. Військова та гуманітарна підтримка залишається критично важливою, і Польща, ймовірно, виступатиме за постійну допомогу ЄС для протидії російській агресії. Крім того, польське головування може очолити зусилля, спрямовані на наближення України до стандартів ЄС, що потенційно може призвести до більш глибокої інтеграції країни в політичні та економічні рамки Союзу — що, звичайно, залишається великим викликом, поки Україна захищається від безпрецедентної російської агресії
Згідно з програмою, яку оприлюднив польський уряд, пріоритетами польського головування в ЄС є багатовимірна безпека: зовнішня, внутрішня, інформаційна, енергетична, економічна, продовольча та безпека у сфері охорони здоров'я. Що важливо для України, Польща намагатиметься використати час свого головування, щоб переконати партнерів у тому, що розширення ЄС за рахунок України є геополітичним імперативом і можливістю розширити зону стабільності та розвитку, звертає увагу старший науковий співробітник Центру східних досліджень (OSW) Кшиштоф Нечипор (Krzysztof Nieczypor):
— Польське головування домагатиметься сталої підтримки України та її відновлення, а також посилення тиску на Росію та її прихильників з метою якнайшвидшого припинення триваючої агресії, беручи до уваги міжнародне право, а отже, територіальну цілісність України, повне збереження її суверенітету та незалежності.
Розширення ЄС і євроінтеграція України
Політичні процеси всередині ЄС також дуже важливі. У 2025 році Європейська Комісія представить проєкт Багаторічної фінансової рамки на період після 2027 року. Польське головування організує експертну конференцію високого рівня щодо цих проєктів у лютому 2025 року, продовжує Кшиштоф Нечипор (Krzysztof Nieczypor). Важливо, щоб держави-члени вже зараз передбачили адекватне фінансове забезпечення в цьому часовому горизонті, яке передбачатиме можливість розширення ЄС. Це буде своєрідним тестом на те, наскільки серйозно Союз думає про розширення і готується до нього інституційно та фінансово:
— Польща намагатиметься відкрити перший розділ переговорів з так званих фундаментальних питань. Про це вже заявив міністр у справах ЄС Адам Шлапка. Варто, однак, зазначити, що важливим елементом переговорів буде виконання Україною умов щодо збереження стандартів, які містяться в окремих переговорних розділах. Для Варшави розширення є найефективнішим способом просування європейських цінностей на чолі з демократією та верховенством права, які визначають рівень безпеки та стабільності у нашому сусідстві. З іншого боку, розширення Союзу без дотримання відповідних стандартів несе в собі ризик протилежного сценарію — посилення нестабільності, підвищення ризику внутрішніх криз в Союзі.
Саме тому для України так важливо відповідати критеріям вступу — ухвалити відповідні законодавчі акти та імплементувати їх. Але це в першу чергу залежить від влади в Києві
Під час польського головування в ЄС буде відкритий перший кластер, необхідний для початку переговорів про вступ України в ЄС і почнеться робота над другим, прогнозує журналіст, народний депутат України та співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща Микола Княжицький:
— Попри всі політичні спекуляції, які чулися в Польщі, я думаю, що в її стратегічних інтересах це зробити і вона це буде робити. Політики, які зараз перебувають при владі у Польщі, розуміють, яка відповідальність на них, вони є переконаними демократами і виступають за єдність Європейського Союзу.
Головування Польщі в ЄС — це час, який має принести конкретні результати для України, Польщі і всієї Європи, заявив під час останнього візиту у Варшаву 15 січня український президент Зеленський, мовляв, Росія не пройде там, де є наша інтеграція, спільна сила і повага одне до одного.
Польща працюватиме разом з Україною над прискоренням євроінтеграції, пообіцяв Зеленському під час спільної пресконференції польський прем’єр Дональд Туск. Польське головування в ЄС, з його слів, дасть змогу вийти з глухого кута, який був очевидний останніми місяцями.
А президент Польщі наполягає, що Україна вже зараз має отримати запрошення від НАТО. Зі слів Анджея Дуди, до завершення бойових дій в Україні повноцінне членство в Альянсі неможливе, а втім, це був би перший крок до надання реальних гарантій безпеки України від НАТО.
Виклики єдності і безпеці ЄС
Прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо після зустрічі з представниками Єврокомісії пригрозив, що може скоротити гуманітарну допомогу, підтримку українських біженців, а заразом блокувати рішення Євросоюзу щодо України. Раніше наміри блокувати євроатлантичну інтеграцію України неодноразово висловлював угорський прем’єр Віктор Орбан.
Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо. Фото: JONAS ROOSENS/HOLLANDSE HOOGTE/East News
Навряд чи їхня позиція зможе зруйнувати європейську єдність в питаннях, пов’язаних з Україною, вважає журналіст, народний депутат України та співголова групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща Микола Княжицький:
— Коли торік затверджувалася допомога від Європейського Союзу — 50 мільярдів євро для України, Угорщина намагалася їх блокувати. Тоді канцлер Шольц напівжартома сказав Орбану, щоб той вийшов і попив кави. Я думаю, що і зараз справжні партнери України в Європейському Союзі, коли це буде потрібно, будуть радити Угорщині і Словаччині попити кави.
Польському головуванню в ЄС необхідно буде стратегічно подолати розбіжності, щоб зберегти єдину відповідь на російську агресію і захистити основні принципи Союзу, зауважує виконавчий директор Празького інституту Європейської політики EUROPEUM Мартін Вокалек (Martin Vokálek):
— Польща могла б очолити зусилля з формування сильніших коаліцій серед країн-членів-однодумців, щоб ізолювати незгодні голоси, апелюючи до спільних цінностей і важливості колективної безпеки для всієї Європи. У разі відсутності єдиного рішення або блокування спільних дій такими країнами, як Словаччина та Угорщина, такі коаліції могли б діяти, наскільки це можливо самостійно.
Водночас механізми, такі як бюджет ЄС, можуть забезпечити фінансові стимули для деяких країн-членів, щоб узгодити їхні цінності з цінностями ЄС
Угорщина і Словаччина, попри свою зацікавленість в російському газі й інших російських енергоносіях, за якими, як правило, стоять різноманітні корупційні інтереси, набагато більше зацікавлені в тому, щоб отримувати допомогу від Європейського Союзу, погоджується Микола Княжицький:— Відтак країни, які стратегічно мислять і виступають за справжню незалежність ЄС і європейські цінності, зроблять все, щоб цей тиск з боку Угорщини і Словаччини, який робиться під впливом Росії, не впливав на майбутню долю України в Європейському Союзі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
.jpeg)
