30 жовтня в нашому виданні вийшла стаття «У мене немає сил знову починати все спочатку» про те, що в місті Ольштин Вармінсько-Мазурського воєводства півтори сотні українських біженців, які знайшли тут прихисток після початку великої війни, можуть опинитися на вулиці через закриття притулку «Братняк».
Після виходу статті до редакції зателефонував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус і повідомив, що надіслав лист-протест до воєводи щодо ситуації з виселенням біженців з притулку. Копії цього листа пан Степан надіслав також до Управління Ради міністрів Республіки Польща, до Посольства України у Варшаві, до Консульства України в Гданську.
На жаль, не так сталося, як гадалося. Чиновники залишились невблаганними й відгородились від біженців шаблонними аргументами.
Відповідь на лист-протест до воєводи пан Мігус отримав 20 листопада за 6 годин (!) до закриття притулку. Директор відділу безпеки й кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштоф Курята за дорученням воєводи повідомив, що людям, які проживають у притулку, запропонували переселитися до трьох хостелів в інших населених пунктах регіону. Але якщо біженці не хочуть туди переїжджати, то їх до цього не зобов'язують. У листі зазначено, що рішення про закриття притулку ухвалили через фінансову проблему й неможливість безпечно там проживати, бо біженці пошкодили в будівлі обладнання.
В листі-відповіді від воєводи зокрема написано: «Біженці, які перебувають у закладі, чисельність яких була понад 500 осіб, на жаль, своїми діями призвели до значного спустошення будівлі, пошкодили обладнання, сантехніку, двері, вікна, електроустановки. Також є необхідність у технічному обслуговуванні ліфтів та заміні протипожежних установок. Це потужний об'єкт, технічне обслуговування якого пов'язане з величезними витратами й вищезгадані руйнування додатково породжують значне навантаження на воєводу. Запевняю, що допомога біженцям є першочерговим завданням воєводи з самого початку і надаватиметься до моменту виникнення таких потреб, відповідно до наявності для цього грошей. Я також запрошую вас зв’язатися зі мною безпосередньо, оскільки звинувачення, які були представлені у вашому листі, далекі від реальної ситуації».
Який сенс пан воєвода вкладає в слова «першочергове завдання», залишилось невідомим. Але долі виселених з притулку українок, яким довелося самотужки серед зими, з хворими дітьми вирішувати проблему виживання, проливають світло на пріоритети чиновників.
Далі — історії декількох з цих жінок.
«Я сприймаю це як нове випробування»
Одна з родин, якій дозволили переїхати до найближчого хостелу, що за 35 кілометрів від Ольштина, — родина 45-річної Юлії Литвинової з Харкова. Вона з 12-річним сином евакуювалася з Харкова в березні 2022 року. Старший син Юлії воює на фронті. Жінка розповіла, що коли приїхала в листопаді до хостела, в якому запропонували жити мешканцям «Братняка» з неповнолітніми дітьми, то перше, що там побачила, було оголошення:
«Ви перебуваєте в колективному помешканні й дехто з вас має право на пільги, наприклад, допомогу на дітей. Тому повідомляємо, що Положення про допомогу має тимчасовий характер і воно втратить чинність на початку 2024 року. Ніщо не є вічним, окрім триваючого збройного конфлікту. Зараз немає рішення про продовження допомоги в рамках закону». Юлія вирішила не їхати на місяць в хостел, а кімнату в Ольштині змогла орендувати в останній день.
20 листопада ввечері, повернувшись з роботи, Юлія до третьої години ночі перевозила свої речі з «Братняка» на самокаті. В Ольштині Юлія має роботу. А також робить окопні свічки й бере участь у різних волонтерських акціях, спрямованих на допомогу ЗСУ.
«Я вдячна за допомогу, яку ми тут отримували. Не звикла просити чи нарікати, але черговий раз переконалась, що це тільки наша війна. Людям, які не переживали подібний досвід, важко нас зрозуміти. Сприймаю цю ситуацію з виселенням як нове випробування й вірю, що подолаю труднощі».
«Я втратила все. Мій син воює. Мушу жити заради дітей»
20 листопада свої речі до нового житла перевозила біженка з Бахмута Оксана Данилова. Вона розповіла, що їй допомогли знайти квартиру колеги по роботі. Жінка була на особистому прийомі як у директора відділу безпеки та кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштофа Куряти, так і в уповноваженої в справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України, етнічної українки Ірини Петрини. Жінка розповіла чиновникам, що їй немає куди повертатися, що вона має в Ольштині роботу, її дитина ходить тут до школи. Але Оксані повідомили, що в Ольштині гроші на проживання біженців у притулках закінчилися.
«Пані Ірина запитала мене, чому ми перетворили притулок у таку занедбану будівлю. Я відповіла, що помилково узагальнювати й судити про всіх біженців через якийсь конкретний неприємний випадок», — розповідає Оксана.
Коли в Ольштин приїхали біженці, то колишній гуртожиток швидко переоблаштували в притулок. На двох поверхах в усіх кімнатах поселили родини, які приїхали з регіону, що межує з Польщею. Ці люди за національністю не українці. Більшість родин — повні й багатодітні. Батьки отримували допомогу на дітей, здебільшого не працювали. У них регулярно виникали конфлікти з іншими мешканцями притулку. Хоча люди, які недбайливо ставилися до житла, траплялися й серед українців. Водночас були й такі жінки, які поверталися ввечері з роботи та з власної ініціативи прибирали в коридорах, кімнаті для прання та інших спільних приміщеннях. За власні гроші купували щось з обладнання, яке потім кудись зникало.
«Я часто чую докори, що всі біженці, які жили в притулку, невдячні, ліниві, й тільки те й можуть, що ходити з простягнутою рукою й просити допомогу, — продовжує Оксана. — Те саме узагальнення часто повторюють про людей, які приїхали зі Сходу України. Що ми всі сепаратисти, з проросійськими переконаннями. А в Польщу приїхали, бо тут вигідніше жити, ніж у Росії. Я не можу говорити за інших. Але я завжди була і є за Україну. Я виховала сина патріота, який у 18 років добровільно пішов на війну. Хоча багато його друзів перейшли на бік ворога й вони навіть не розуміють, за що воюють. Зрадників там справді дуже багато. Але не всі. Мій син перші пів року обороняв рідну землю — наш Бахмут. По два тижні не був на зв’язку. Я думала, що посивію від хвилювань. Син моєї подруги загинув у Бахмуті. Мій троюрідний брат теж. Був на навчанні за кордоном. Повернувся на фронт й у першому ж бою поліг.
Коли в 2014 році почалася війна, то ворожі війська не руйнували й не окуповували наше місто. Хоча Бахмут знаходиться всього за 38 кілометрів від Горлівки, яка з того часу тимчасово окупована Першим армійським корпусом РФ. Тим часом чимало людей з Горлівки, втративши все, переселилися в Бахмут. Тобто коли почалося повномастабне вторгнення, вони вже вдруге мусили втікати. Коли мені важко, я згадую про цих людей і думаю, що їм судилося пережити набагато більше, ніж мені», - заспокоює себе Оксана.
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення жінка купила ще одну квартиру. Колишньою власницею була росіянка з Санкт-Петербурга.
«Думаю, вона вже тоді точно знала, що буде війна й хотіла встигнути продати це житло. Коли Бахмут почали обстрілювали фосфорними снарядами, в моїй новій квартирі все згоріло. Так, в один момент я втратила все. Мені нема куди повертатись. Але мушу жити заради дітей», — резюмує Оксана.
«Дитяча психіка сильно травмується від того, що ми тут зараз переживаємо»
48-річна Ольга з Харкова, яку виселили з «Братняка», також мусила відмовитися переїжджати в хостел до іншого населеного пункту. Жінка розповіла, що її 16-річна донька має діагноз «мітохондріальна дисфункція, мультисистемне ураження центральної нервової системи». Тому дитина мусить постійно бути під наглядом лікарів. А в населених пунктах, куди біженцям пропонували переїхати, такої можливості нема.
«У ніч на 24 лютого ми були з донькою в Харкові в дитячій лікарні. Дитина прокинулася о 4 ранку від обстрілів. Потім ми на власні очі бачили, як обстрілювали район Північна Салтівка, чули вибухи, звуки сирен. Діти в палатах кричали. Медперсонал був наляканий. Паніка, страх, невизначеність. Ніхто не розумів, що робити», — пригадує Ольга.
Донька Ольга залежна від спеціальних ліків, які закінчувалися й у той час ніде було їх купити. Таблетки в лікарню приносили незнайомі люди — в кого скільки залишилося. Хтось кілька штук, хтось пластину. Але дитина почувалася все гірше й Ользі рекомендували якомога швидше евакуюватися.
«Я тоді навіть не усвідомлювала, що ми можемо загинути внаслідок обстрілів. Я думала лише про те, як врятувати дитину від хвороби. Де взяти ліки, які закінчуються? Бо якщо донька не отримає чергову дозу гормонів, то її наднирники не працюватимуть. А це смертельно небезпечно. Коли ми виїжджали з Харкова, над нами пролетіла ракета. Навкруги були вирви від ракет, зруйновані будівлі. Але я навіть не реагувала. Лише втішала себе тим, що скоро дитина буде в безпеці», — розповідає Ольга.
.webp)
Із Харкова до Полтави родині допомогли виїхати волонтери.
«У той день був евакуаційний потяг, у якому їхали мої знайомі, — згадує ті страшні дні Ольга. — Там було стільки людей, що неможливо було пройти до туалету. На щастя, хтось знайшов півлітрову банку, і якщо комусь треба було в туалет, цю банку передавали одне одному».
Через два тижні з Полтави жінка з донькою мусили їхати до лікарні до Львова. Звідти їх скерували до Польщі. У кінці березня вони доїхали до українсько-польського кордону, а звідти гелікоптером їх перевезли до дитячого шпиталю в Ольштині.
«Місяць ми прожили в цій лікарні. Тривалий час не могла змусити себе роздягнутися. Там було тепло, але я спала в одязі. Бо в мене вже сформувалася звичка, що я мушу бути готова в будь-який момент вибігти з палати з усіма ліками та необхідними речами, коли почнуться обстріли. Найважливіші таблетки, без яких не змогла б жити моя дитина, я також завжди носила з собою. Біля серця, в бюстгалтері. Я боялася, що коли почую звук сирени, ми знову будемо десь бігти, тікати й ліки можуть загубитися...
Коли доньку Ольги виписали з лікарні, їх поселили спочатку в готелі, а через рік запропонували переселитися в притулок.
«З десяти родин переселилися в Братняк тільки ми. Інших людей не влаштовували умови проживання в цьому притулку.
Пам’ятаю, як наші сусіди-біженці з докором запитували в нас, чому ми в квітні ходимо в теплих чоботах. А в нас не було іншого взуття.
Ми в чому були, в тому й виїхали (ось ці капці й одяг, в якому я зараз тут сиджу, це ті самі речі, в яких я була в Харкові в лікарні). А коли цих біженців-сусідів виселяли з готелю, вони принесли до смітника кілька великих мішків хорошого взуття й одягу та все викинули. Їм подарували це поляки. Але ніхто жодного разу, знаючи нашу важку ситуацію, навіть не запитав, чи ми потребуємо якісь із тих речей, які їм не потрібні», — розповіла Ольга.
Жінка каже, що лише одного разу була в церкві на вулиці Любельській, де був пункт допомоги біженцям. Коли доньку виписали з лікарні, Ольга прийшла в церкву, щоб попросити одяг, бо мала лише зимовий.
«Пам’ятаю, що простояла в черзі кілька годин. Більше я туди не ходила. Хоча часто чула докори, що всі біженці регулярно брали там допомогу, а потім надсилали посилки або на своїх автомобілях возили все це додому в Україну. Може, й були такі випадки. Але я впевнена, що люди, які приїхали сюди через війну, не можуть так робити. Бо люди, які втратили так багато, як ми, по-іншому ставляться до матеріальних цінностей», — впевнена Ольга.
У квартирі Ольги в Харкові зараз мешкають її тато й сестра. Вони евакуювалися з Дергачівської громади Харківської області. Коли російські війська підійшли близько до Дергачів й почали обстрілювати місто, вбивати мирних жителів, усіх людей звідти евакуювали до Харкова. У вересні 2022 року ЗСУ звільнили цю громаду.
«Я попросила тата продати усі мої цінні речі й надсилати мені гроші в Польщу, бо ми потребуємо допомоги», — каже Ольга.
.webp)
Жінка не може до кінця 2023 року виїхати з Польщі, бо в грудні її доньці робитимуть медичне обстеження, на яке вони чекали в черзі півтора роки. В Україні таке обстеження зробити не можна.
«Я ходила й до директора притулку, й до інших чиновників, щоб розповісти про нашу складну ситуацію. Я просила, щоб на пільгових умовах нам допомогли залишитися в Ольштині. Бо тут лікарня й музична школа, навчання в якій стало для дитини єдиним сенсом життя. Мені відповіли, що музична школа не є в пріоритеті, це не причина надати соціальне житло. Я занесла лист до воєводи. Просила допомоги, писала, що моя дитина з інвалідністю не зможе реалізувати своє право на навчання й лікування, якщо ми поїдемо з Ольштина. Але цей лист не прийняли в секретаріаті воєводи. Бо я написала лише номер свого телефону, а треба було вказати ще й адресу мого проживання. Але в той час я не могла знайти нове житло, а адресу притулку вказувати вже не можна було. Я зверталася до громадської організації, що реалізовує проєкт для біженців з інвалідністю. Ми з донькою там зареєстровані, бо я також маю інвалідність. Я просила їх дозволити вказати їхню адресу на цьому листі. Мені відмовили. Я просила про це знайомих поляків. Мені відмовили всі», — каже Ольга.
За словами жінки, мешканцям притулку дорікають, що витратили на проживання біженців багато грошей. Що українці звикли жити безкоштовно й тому не хочуть працювати. Жінка не погоджується з цими звинуваченнями. У Харкові вона працювала провідною інженеркою. Нострифікувала в Польщі свій диплом. Але поки що не може працювати через хворобу дитини.
«Я читала, що в інших європейських країнах підійшли до вирішення питань із проживанням біженців більш раціонально. Допомагають у першу чергу тим, хто евакуювався з зони бойових дій. Бо ми мусили виїхати, щоб врятувати життя дітям. Вбивали наших родичів, друзів, сусідів. У подружки доньки загинув тато під Бахмутом. Наш сусід вийшов з двома порожніми баклашками пошукати воду й не повернувся. Там досі небезпечно жити», — впевнена Ольга.
У кінці листопада жінка знайшла нове житло на околиці Ольштина. Щоб заплатити дві тисячі злотих на місяць за оренду за грудень, тато Ольги продав її обручку й велосипед та надіслав гроші. Після того, як донька Ольги пройде медичне обстеження, вони планують повернутися в Харків. Бо грошей, щоб винаймати житло далі, в них немає.
«Протримаємося тут, скільки зможемо. Потім повернемося в рідне місто, яке ми дуже любимо. Бо дитяча психіка травмується ще більше від того, що ми зараз тут переживаємо. Донька просить мене, щоб коли приїдемо додому, ми завжди були разом в одній кімнаті й спали на одному ліжку. Щоб якщо обстріляють будинок, то ми загинули разом, — ділиться Ольга. — Я її питаю: «Ну от чому в тебе такі думки? Треба вірити, що ми обов’язково виживемо й переможемо».
Так, ми обов'язково переможемо, бо в нас немає іншого виходу. І будемо навіки вдячні тим, хто у важку хвилину простягнув нам руку допомоги. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди…
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.webp)
