Ексклюзив
20
хв

«Ми будемо навіки вдячні за добро. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди»

«Донька просить, щоб коли повернемось до Харкова, ми завжди були разом в одній кімнаті й спали на одному ліжку. Щоб у разі обстрілу загинути разом»

Тетяна Бакоцька

Колишній гуртожиток «Братняк» в Ольштині міг стати символом безпеки та допомоги в скруті. Але не став, бо інтереси чиновників змінились. Фото: Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

30 жовтня в нашому виданні вийшла стаття «У мене немає сил знову починати все спочатку» про те, що в місті Ольштин Вармінсько-Мазурського воєводства півтори сотні українських біженців, які знайшли тут прихисток після початку великої війни, можуть опинитися на вулиці через закриття притулку «Братняк».

Після виходу статті до редакції зателефонував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус і повідомив, що надіслав лист-протест до воєводи щодо ситуації з виселенням біженців з притулку. Копії цього листа пан Степан надіслав також до Управління Ради міністрів Республіки Польща, до Посольства України у Варшаві, до Консульства України в Гданську.

На жаль, не так сталося, як гадалося. Чиновники залишились невблаганними й відгородились від біженців шаблонними аргументами.  

Притулок в Ольштині зачинив двері для українських біженців. Більшість з них змушена була повернутися в Україну. Фото авторки

Відповідь на лист-протест до воєводи пан Мігус отримав 20 листопада за 6 годин (!) до закриття притулку. Директор відділу безпеки й кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштоф Курята за дорученням воєводи повідомив, що людям, які проживають у притулку, запропонували переселитися до трьох хостелів в інших населених пунктах регіону. Але якщо біженці не хочуть туди переїжджати, то їх до цього не зобов'язують. У листі зазначено, що рішення про закриття притулку ухвалили через фінансову проблему й неможливість безпечно там проживати, бо біженці пошкодили в будівлі обладнання.

В листі-відповіді від воєводи зокрема написано: «Біженці, які перебувають у закладі, чисельність яких була понад 500 осіб, на жаль, своїми діями призвели до значного спустошення будівлі, пошкодили обладнання, сантехніку, двері, вікна, електроустановки. Також є необхідність у технічному обслуговуванні ліфтів та заміні протипожежних установок. Це потужний об'єкт, технічне обслуговування якого пов'язане з величезними витратами й вищезгадані руйнування додатково породжують значне навантаження на воєводу. Запевняю, що допомога біженцям є першочерговим завданням воєводи з самого початку і надаватиметься до моменту виникнення таких потреб, відповідно до наявності для цього грошей. Я також запрошую вас зв’язатися зі мною безпосередньо, оскільки звинувачення, які були представлені у вашому листі, далекі від реальної ситуації».

Який сенс пан воєвода вкладає в слова «першочергове завдання», залишилось невідомим. Але долі виселених з притулку українок, яким довелося самотужки серед зими, з хворими дітьми вирішувати проблему виживання, проливають світло на пріоритети чиновників.

Далі — історії декількох з цих жінок.  

«Я сприймаю це як нове випробування»

Одна з родин, якій дозволили переїхати до найближчого хостелу, що за 35 кілометрів від Ольштина, — родина 45-річної Юлії Литвинової з Харкова. Вона з 12-річним сином евакуювалася з Харкова в березні 2022 року. Старший син Юлії воює на фронті. Жінка розповіла, що коли приїхала в листопаді до хостела, в якому запропонували жити мешканцям «Братняка» з неповнолітніми дітьми, то перше, що там побачила, було оголошення:  

«Ви перебуваєте в колективному помешканні й дехто з вас має право на пільги, наприклад, допомогу на дітей. Тому повідомляємо, що Положення про допомогу має тимчасовий характер і воно втратить чинність на початку 2024 року. Ніщо не є вічним, окрім триваючого збройного конфлікту. Зараз немає рішення про продовження допомоги в рамках закону». Юлія вирішила не їхати на місяць в хостел, а кімнату в Ольштині змогла орендувати в останній день.

20 листопада ввечері, повернувшись з роботи, Юлія до третьої години ночі перевозила свої речі з «Братняка» на самокаті. В Ольштині Юлія має роботу. А також робить окопні свічки й бере участь у різних волонтерських акціях, спрямованих на допомогу ЗСУ.

«Я вдячна за допомогу, яку ми тут отримували. Не звикла просити чи нарікати, але черговий раз переконалась, що це тільки наша війна. Людям, які не переживали подібний досвід, важко нас зрозуміти. Сприймаю цю ситуацію з виселенням як нове випробування й вірю, що подолаю труднощі».

Юлія Литвинова кілька годин перевозила речі самокатом. Фото авторки

«Я втратила все. Мій син воює. Мушу жити заради дітей»

20 листопада свої речі до нового житла перевозила біженка з Бахмута Оксана Данилова. Вона розповіла, що їй допомогли знайти квартиру колеги по роботі. Жінка була на особистому прийомі як у директора відділу безпеки та кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштофа Куряти, так і в уповноваженої в справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України, етнічної українки Ірини Петрини. Жінка розповіла чиновникам, що їй немає куди повертатися, що вона має в Ольштині роботу, її дитина ходить тут до школи. Але Оксані повідомили, що в Ольштині гроші на проживання біженців у притулках закінчилися.

«Пані Ірина запитала мене, чому ми перетворили притулок у таку занедбану будівлю. Я відповіла, що помилково узагальнювати й судити про всіх біженців через якийсь конкретний неприємний випадок», — розповідає Оксана.

Коли в Ольштин приїхали біженці, то колишній гуртожиток швидко переоблаштували в притулок. На двох поверхах в усіх кімнатах поселили родини, які приїхали з регіону, що межує з Польщею. Ці люди за національністю не українці. Більшість родин — повні й багатодітні. Батьки отримували допомогу на дітей, здебільшого не працювали. У них регулярно виникали конфлікти з іншими мешканцями притулку. Хоча люди, які недбайливо ставилися до житла, траплялися й серед українців. Водночас були й такі жінки, які поверталися ввечері з роботи та з власної ініціативи прибирали в коридорах, кімнаті для прання та інших спільних приміщеннях. За власні гроші купували щось з обладнання, яке потім кудись зникало.

«Я часто чую докори, що всі біженці, які жили в притулку, невдячні, ліниві, й тільки те й можуть, що ходити з простягнутою рукою й просити допомогу, — продовжує Оксана. — Те саме узагальнення часто повторюють про людей, які приїхали зі Сходу України. Що ми всі сепаратисти, з проросійськими переконаннями. А в Польщу приїхали, бо тут вигідніше жити, ніж у Росії. Я не можу говорити за інших. Але я завжди була і є за Україну. Я виховала сина патріота, який у 18 років добровільно пішов на війну. Хоча багато його друзів перейшли на бік ворога й вони навіть не розуміють, за що воюють. Зрадників там справді дуже багато. Але не всі. Мій син перші пів року обороняв рідну землю — наш Бахмут. По два тижні не був на зв’язку. Я думала, що посивію від хвилювань. Син моєї подруги загинув у Бахмуті. Мій троюрідний брат теж. Був на навчанні за кордоном. Повернувся на фронт й у першому ж бою поліг.

Коли в 2014 році почалася війна, то ворожі війська не руйнували й не окуповували наше місто. Хоча Бахмут знаходиться всього за 38 кілометрів від Горлівки, яка з того часу тимчасово окупована Першим армійським корпусом РФ. Тим часом чимало людей з Горлівки, втративши все, переселилися в Бахмут. Тобто коли почалося повномастабне вторгнення, вони вже вдруге мусили втікати. Коли мені важко, я згадую про цих людей і думаю, що їм судилося пережити набагато більше, ніж мені», - заспокоює себе Оксана.

Більшість біженок вже зуміли облаштуватись в Польщі, але є жінки, які все ще гостро потребують допомоги. Фото: Wyborcza.pl

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення жінка купила ще одну квартиру. Колишньою власницею була росіянка з Санкт-Петербурга.

«Думаю, вона вже тоді точно знала, що буде війна й хотіла встигнути продати це житло. Коли Бахмут почали обстрілювали фосфорними снарядами, в моїй новій квартирі все згоріло. Так, в один момент я втратила все. Мені нема куди повертатись. Але мушу жити заради дітей», — резюмує Оксана.

«Дитяча психіка сильно травмується від того, що ми тут зараз переживаємо»

48-річна Ольга з Харкова, яку виселили з «Братняка», також мусила відмовитися переїжджати в хостел до іншого населеного пункту. Жінка розповіла, що її 16-річна донька має діагноз «мітохондріальна дисфункція, мультисистемне ураження центральної нервової системи». Тому дитина мусить постійно бути під наглядом лікарів. А в населених пунктах, куди біженцям пропонували переїхати, такої можливості нема.

«У ніч на 24 лютого ми були з донькою в Харкові в дитячій лікарні. Дитина прокинулася о 4 ранку від обстрілів. Потім ми на власні очі бачили, як обстрілювали район Північна Салтівка, чули вибухи, звуки сирен. Діти в палатах кричали. Медперсонал був наляканий. Паніка, страх, невизначеність. Ніхто не розумів, що робити», — пригадує Ольга.

Донька Ольга залежна від спеціальних ліків, які закінчувалися й у той час ніде було їх купити. Таблетки в лікарню приносили незнайомі люди — в кого скільки залишилося. Хтось кілька штук, хтось пластину. Але дитина почувалася все гірше й Ользі рекомендували якомога швидше евакуюватися.

«Я тоді навіть не усвідомлювала, що ми можемо загинути внаслідок обстрілів. Я думала лише про те, як врятувати дитину від хвороби. Де взяти ліки, які закінчуються? Бо якщо донька не отримає чергову дозу гормонів, то її наднирники не працюватимуть. А це смертельно небезпечно. Коли ми виїжджали з Харкова, над нами пролетіла ракета. Навкруги були вирви від ракет, зруйновані будівлі. Але я навіть не реагувала. Лише втішала себе тим, що скоро дитина буде в безпеці», — розповідає Ольга.

Дитячі малюнки на стіні притулку в Ольштині. Фото авторки

Із Харкова до Полтави родині допомогли виїхати волонтери.

«У той день був евакуаційний потяг, у якому їхали мої знайомі, — згадує ті страшні дні Ольга. — Там було стільки людей, що неможливо було пройти до туалету. На щастя, хтось знайшов півлітрову банку, і якщо комусь треба було в туалет, цю банку передавали одне одному».

Через два тижні з Полтави жінка з донькою мусили їхати до лікарні до Львова. Звідти їх скерували до Польщі. У кінці березня вони доїхали до українсько-польського кордону, а звідти гелікоптером їх перевезли до дитячого шпиталю в Ольштині.

«Місяць ми прожили в цій лікарні. Тривалий час не могла змусити себе роздягнутися. Там було тепло, але я спала в одязі. Бо в мене вже сформувалася звичка, що я мушу бути готова в будь-який момент вибігти з палати з усіма ліками та необхідними речами, коли почнуться обстріли. Найважливіші таблетки, без яких не змогла б жити моя дитина, я також завжди носила з собою. Біля серця, в бюстгалтері. Я боялася, що коли почую звук сирени, ми знову будемо десь бігти, тікати й ліки можуть загубитися...

Коли доньку Ольги виписали з лікарні, їх поселили спочатку в готелі, а через рік запропонували переселитися в притулок.

«З десяти родин переселилися в Братняк тільки ми. Інших людей не влаштовували умови проживання в цьому притулку.

Пам’ятаю, як наші сусіди-біженці з докором запитували в нас, чому ми в квітні ходимо в теплих чоботах. А в нас не було іншого взуття.

Ми в чому були, в тому й виїхали (ось ці капці й одяг, в якому я зараз тут сиджу, це ті самі речі, в яких я була в Харкові в лікарні). А коли цих біженців-сусідів виселяли з готелю, вони принесли до смітника кілька великих мішків хорошого взуття й одягу та все викинули. Їм подарували це поляки. Але ніхто жодного разу, знаючи нашу важку ситуацію, навіть не запитав, чи ми потребуємо якісь із тих речей, які їм не потрібні», — розповіла Ольга.

Жінка каже, що лише одного разу була в церкві на вулиці Любельській, де був пункт допомоги біженцям. Коли доньку виписали з лікарні, Ольга прийшла в церкву, щоб попросити одяг, бо мала лише зимовий.

«Пам’ятаю, що простояла в черзі кілька годин. Більше я туди не ходила. Хоча часто чула докори, що всі біженці регулярно брали там допомогу, а потім надсилали посилки або на своїх автомобілях возили все це додому в Україну. Може, й були такі випадки. Але я впевнена, що люди, які приїхали сюди через війну, не можуть так робити. Бо люди, які втратили так багато, як ми, по-іншому ставляться до матеріальних цінностей», — впевнена Ольга.

У квартирі Ольги в Харкові зараз мешкають її тато й сестра. Вони евакуювалися з Дергачівської громади Харківської області. Коли російські війська підійшли близько до Дергачів й почали обстрілювати місто, вбивати мирних жителів, усіх людей звідти евакуювали до Харкова. У вересні 2022 року ЗСУ звільнили цю громаду.

«Я попросила тата продати усі мої цінні речі й надсилати мені гроші в Польщу, бо ми потребуємо допомоги», — каже Ольга.

Українські біженці вивозять речі з притулку «Братняк» в Ольштині. Фото авторки

Жінка не може до кінця 2023 року виїхати з Польщі, бо в грудні її доньці робитимуть медичне обстеження, на яке вони чекали в черзі півтора роки. В Україні таке обстеження зробити не можна.

«Я ходила й до директора притулку, й до інших чиновників, щоб розповісти про нашу складну ситуацію. Я просила, щоб на пільгових умовах нам допомогли залишитися в Ольштині. Бо тут лікарня й музична школа, навчання в якій стало для дитини єдиним сенсом життя. Мені відповіли, що музична школа не є в пріоритеті, це не причина надати соціальне житло. Я занесла лист до воєводи. Просила допомоги, писала, що моя дитина з інвалідністю не зможе реалізувати своє право на навчання й лікування, якщо ми поїдемо з Ольштина. Але цей лист не прийняли в секретаріаті воєводи. Бо я написала лише номер свого телефону, а треба було вказати ще й адресу мого проживання. Але в той час я не могла знайти нове житло, а адресу притулку вказувати вже не можна було. Я зверталася до громадської організації, що реалізовує проєкт для біженців з інвалідністю. Ми з донькою там зареєстровані, бо я також маю інвалідність. Я просила їх дозволити вказати їхню адресу на цьому листі. Мені відмовили. Я просила про це знайомих поляків. Мені відмовили всі», — каже Ольга.

За словами жінки, мешканцям притулку дорікають, що витратили на проживання біженців багато грошей. Що українці звикли жити безкоштовно й тому не хочуть працювати. Жінка не погоджується з цими звинуваченнями. У Харкові вона працювала провідною інженеркою. Нострифікувала в Польщі свій диплом. Але поки що не може працювати через хворобу дитини.

«Я читала, що в інших європейських країнах підійшли до вирішення питань із проживанням біженців більш раціонально. Допомагають у першу чергу тим, хто евакуювався з зони бойових дій. Бо ми мусили виїхати, щоб врятувати життя дітям. Вбивали наших родичів, друзів, сусідів. У подружки доньки загинув тато під Бахмутом. Наш сусід вийшов з двома порожніми баклашками пошукати воду й не повернувся. Там досі небезпечно жити», — впевнена Ольга.

У кінці листопада жінка знайшла нове житло на околиці Ольштина. Щоб заплатити дві тисячі злотих на місяць за оренду за грудень, тато Ольги продав її обручку й велосипед та надіслав гроші. Після того, як донька Ольги пройде медичне обстеження, вони планують повернутися в Харків. Бо грошей, щоб винаймати житло далі, в них немає.

«Протримаємося тут, скільки зможемо. Потім повернемося в рідне місто, яке ми дуже любимо. Бо дитяча психіка травмується ще більше від того, що ми зараз тут переживаємо. Донька просить мене, щоб коли приїдемо додому, ми завжди були разом в одній кімнаті й спали на одному ліжку. Щоб якщо обстріляють будинок, то ми загинули разом, — ділиться Ольга. — Я її питаю: «Ну от чому в тебе такі думки? Треба вірити, що ми обов’язково виживемо й переможемо».

Так, ми обов'язково переможемо, бо в нас немає іншого виходу. І будемо навіки вдячні тим, хто у важку хвилину простягнув нам руку допомоги. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди…

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Заборона на фотозйомку в Польщі: де тепер не можна знімати?

Ексклюзив
20
хв

Трансатлантичний розлам: чи зможе Європа створити нову систему безпеки без США

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress