Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У місті Ольштин, що на півночі Польщі, презентували результати дослідження «Біженці від війни з України. Проблеми, потреби, оцінка інституційної підтримки» («Uchodźcy wojenni z Ukrainy. Problemy, potrzeby, ocena wsparcia instytucjonalnego»). Про плани щодо повернення в Україну запитали понад 200 осіб віком від 18 до 65 років, які наразі проживають у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Майже третина з них відповіла, що хоче повернутися додому.
Що спонукає українців прийняти таке рішення?
Ольштин, 16.03.2022
Фото: Роберт Робашевський/Agencja Wyborcza.pl
«Боялась, що виселять з малими дітьми із притулку, а нове житло знайти я не зможу»
Діана Бойко, 26 років, місто Куп'янськ (Харківська область)
Коли Харків почали обстрілювати, я взяла свою 4-річною доньку Аліну і сіла на евакуаційний потяг.
На початку березня 2022 року ми дістались до Львова. На вокзалі було дуже людно: мені дивом вдалось купити квитки на автобус до Варшави, а звідти — в Ольштин. Там нас поселили у найбільшому тимчасовому притулку для українців. Тоді в ньому мешкало 700 людей. Зараз залишилося 160, і тепер це — єдиний притулок для біженців в місті Ольштин.
Я працювала: доглядала за квітами, прибирала. Відвідувала курси польської. З чоловіком розлучилася ще до війни. В Ольштині зустріла поляка, закохалась. Так сталось, що завагітніла. Він вирішив, що йому не потрібні ані жінка, ані дитина біженці. Припинив зі мною спілкуватися.
Народила доньку. Притулок на вулиці Żołnierska 14B став для неї першим домом.
Нам обіцяли, що ми зможемо залишитись там ще на якийсь час, але на початку вересня людей з притулку почали виселяти: не було фінансування, а сплачувати за проживання могли далеко не всі.
Я дуже злякалася. У сусідньому хостелі сповіщення про необхідність звільнити кімнати люди отримали за десять днів до виселення. Ми могли залишитись без даху над головою у будь-який момент.
В Ольштині житло неохоче здають в оренду біженцям з маленькими дітьми. Аби не опинитися на вулиці, я прийняла важке рішення повернутися в Україну, до батьків.
Вони живуть у місті Куп'янськ Харківської області, за 40 кілометрів від кордону з Росією. Місто звільнили з-під окупації у вересні 2022 року. Дорога з Польщі туди зайняла у нас понад дві доби. Я вперше побачила зруйноване рідне місто і те, як воно поволі оживає. На будівлі міської ради майорів прапор України.
Через кілька днів після того, як ми повернулись, у сусідньому селі Гроза російська ракета влучила в кафе, в якому проходив поминальний обід. Загинули понад 50 людей. Серед них — шестирічна дитина. Наступного дня росіяни обстріляли центр Харкова, знову загинула дитина.
«Я повернулась додому з патріотичних міркувань»
Тетяна Ведмедюк, 44 роки, місто Ковель (Волинська область)
Ми виїхали з Ковеля одразу, як почалась війна, 26 лютого 2022 року я з 10-річним сином Дем’яном та 22-річною донькою Мар’яною вже були в Ольштині.
Син пішов до польської школи, а ми з донькою — одразу почали працювати. Мар’яна влаштувалась спеціалісткою відділу співпраці з міжнародними компаніями в банку. Вона також відкрила в місті школу з вивчення англійської мови.
А я — проводила майстер-класи з вишивки для українців та поляків. Я вишиваю за технікою родини Косачів [сім'я, в якій народилася всесвітньовідома українська поетеса Леся Українка. — Ред.], тож в Ольштині навчала жінок відтворювати роботи Ізидори Косач (наймолодшої сестри Лесі Українки) за схемами її вишивки.
За рік до російського вторгнення я представила у Ковелі цілу персональну колекцію вишитих творів «Український орнамент від родини Косачів». Організувала її з нагоди 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Роботи з цієї виставки передала до шести українських музеїв, а також в музей громади Осборн (Канада).
В Ольштині ми з донькою також брали активну участь у громадській діяльності. Зокрема, допомагали створити Спілку жінок України «Два крила» [фундація займається допомогою в адаптації та інтеграції польсько-українських сімей з України в Ольштині. — Ред.]. Організовували благодійні концерти та виставки, збирали гроші для ЗСУ.
Ми дуже полюбили Ольштин, відчуваємо себе тут у безпеці. Окрім того, вартість оренди квартири в місті, яку ми знімаємо, нижче ринкової. Таким чином її власники проявляють свою солідарність з Україною.
Однак ми з дітьми все одно вирішили повернутись додому. Там ми зможемо реалізовувати нові патріотичні проєкти, робити більше корисних справ для розбудови й відновлення нашої країни.
«Змушена повертатися в Україну, бо відчуваю упереджене ставлення до біженців»
Анастасія, 37 років, місто Миколаїв
Коли почалась війна, я з двома маленькими доньками (Єві 7 років, Кірі 1 рік) тиждень прожили в підвалі, рятуючись від обстрілів.
У Польщі жив наш знайомий, запропонував допомогу. Дорога до Ольштина зайняла у нас 4 дні, ми приїхали 8 березня 2022 року.
Спочатку мешкали в знайомих, а потім винаймали житло разом з родичами, які також виїхали з Миколаєва через війну.
Мені не вдалось знайти місце в державному дитсадку для молодшої доньки, а приватний був не по кишені. Тож я залишила дитину вдома і вирішила працювати дистанційно. Виконувати робочі завдання і наглядати за малими дітьми одночасно — дуже складно.
Нерідко стикаюсь з проявами недоброзичливості до нас, як вимушених мігрантів з України: на дитячому майданчику, в автобусі, в черзі до каси у супермаркеті. Це неприємно.
Можливо, однією з причин упередженого ставлення до українців є те, що деякі біженці зловживають допомогою й живуть за принципом: дають — бери. Однак саме через такі зловживання допомогу не отримують ті сім’ї, які справді цього сильно потребують. Я знаю багато таких сумних історій.
У рідне місто повертатись все ще не безпечно, російські війська часто обстрілюють Миколаївщину. Не хочу ризикувати життям дітей. Також із квітня 2022 року в Миколаєві немає централізованої подачі питної води, росіяни знищили водогін. І ще — не можу звикнути до виття сирен. Навіть в Ольштині, коли розмовляю з друзями й через телефон чую у них звук повітряної тривоги — в мене німіють руки, дихати стає важко…
Тому ми вирішили переїхати в Одеську область [Одеська область межує з Миколаївською. — Ред.]. Будемо жити в моєї тітки.
«Грошей, які я тут заробляю, вистачає лише на їжу»
Анна, 40 років, місто Київ
Я з двома дітьми приїхала до Ольштина в березні 2022 року з Києва. Доньці Олександрі — 14 років, а сину Артему — 8. Відтоді жодного разу в Україні ми не були.
В Києві я працювала медсестрою. А в Ольштині — прибирала, продавала у магазині, пакувала посилки на пошті. Треба ж було платити за житло. Діти до польської школи не ходили, навчалися дистанційно в українській.
Син постійно повторює, що хоче додому: «Я знаю, що нас там будуть обстрілювати. Що взимку не буде світла, нам буде холодно. Але можна буде поставити у квартирі намет й ночувати там у спальних мішках, щоб зігрітися. Вдома завжди краще». Донька його підтримує. Каже, що в Києві зараз безпечніше, ніж на початку війни, бо встановили системи протиповітряної оборони.
Коштів, які я тут заробляю, нам вистачає лише на їжу. Окрім виплат на дітей 500+ жодної додаткової підтримки ми не отримуємо. В місті також закрили пункти допомоги від Червоного Хреста та на базі греко-католицької церкви. У жодній з регіональних програм допомоги для біженців зареєструватися я не змогла. Єдина організація, яка продовжує час від часу допомагати, — це Карітас.
Я довго вагалась, але ми все ж вирішили повертатись додому.
Допомоги менше, але вона — не припиняється
Координаторка Пункту допомоги біженцям та мігрантам Карітас Йоанна Мацкєвич (Joanna Mackiewicz) розповіла, що в жовтні 2023 року стартував новий проєкт, в рамках якого українцям допомагатимуть з перекладами необхідних документів, надаватимуть консультації нотаріуса, юриста та психолога. Також завдяки даній програмі можна буде проконсультуватись з питань працевлаштування, відвудавати курси польської мови і — брати участь у культурних та спортивних заходах.
Своєю чергою, очільник Федерації соціальних організацій Вармінсько-Мазурського воєводства FOSa Бартоломей Глушак (Bartłomiej Głuszak) поінформував, що європейські фонди й надалі планують виділяти кошти на підтримку українських вимушених переселенців.
«Для нас не важливо, чи ці гроші отримає Федерація FOSa, чи інші організації. Головне, щоб біженці й надалі отримували допомогу. Бо ці люди опинилися в складних життєвих обставинах. Багатьом із них немає куди повертатися. І ми будемо продовжувати шукати кошти з різних джерел для фінансування проєктів на підтримку українців», — запевнив Бартоломей Глушак.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
