Оксана Щирба

Українські актори Анастасія і Дмитро Рибалевські на початку великої війни вивезли чотирьох своїх дітей за кордон. Але через пів року зіркова родина повернулась, адже навіть сонячна Італія не змогла врятувати від травми переїзду й депресії. В Україні актори продовжили працювати на театральній сцені й зізнаються, що після вторгнення їхні стосунки змінились. 

«Ми зараз не можемо одне без одного, — каже Дмитро. — До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч».

Він — провідний актор одного з головних театрів країни, Національного академічного драмтеатру імені Івана Франка, на сцені завжди у ролі героя. В нього титульна роль в «Коріолані» за Шекспіром, він — Михайло з «Украденого щастя» Франка, Симон Хахава у «Кавказькому крейдяному колі» за Брехтом тощо.

Вона — палка, пристрасна й водночас ніжна Настя з Франкового «Украденого щастя», вдова з «Грека Зорби» за Казандзакісом, Марія з «Незрівнянної».

Свою історію біженства й кохання, яке рятує, Анастасія та Дмитро розповіли Sestry.

Життя у гримерках і притулках

Анастасія Рибалевська (Чумаченко): За день до повномасштабного вторгнення ми відправили наших чотирьох дітей на Західну Україну ― так підказала мені інтуїція. 24 лютого мали їхати на гастролі до Львова, але вранці нас розбудили друзі чоловіка, повідомивши новину. У роті пересохло. Було відчуття, що земля розійшлася під ногами. 

Дмитро Рибалевський: Добре, що Настя заздалегідь зібрала тривожні валізи. Спочатку ми не знали, що робити. Страшно було вийти на вулицю, бо не розуміли — чи росіяни вже танками їдуть, чи вже летять бомби. Переночували в кімнатах відпочинку театра імені Івана Франка, і тоді вже виїхали до дітей в гори. Через затори дорога затягнулась. 

Коли дістались до дітей, на душі стало легше. Вже на Західній Україні я став на облік військовозобов'язаних у місцевій громаді. 

Найскладнішим рішенням стало виїхати за кордон, рятуючи чотирьох дітей — трирічного Макара, п’ятирічну Марту, семирічного Марка й 12-річну Маргариту. 

Якось я грав у театрі в Ґданську і там мені запропонували тимчасовий прихисток. Ми виїхали до Польщі і десь місяць жили у Шекспірівському театрі — в облаштованій гримерці. Коли почався театральний сезон, поїхали далі, до Італії — як біженці. 

Оскільки з нами був наш кіт Джордан, всі не могли полетіти лоукостом. Я взяв максимум речей, аби Настя не тягнула їх на собі, і вирушив автобусом до Флоренції. Мене зустріла моя тітка Марія, яка вже багато років мешкає в Італії. Це моя далека родичка, тому ми намагалися звертатися до неї за допомогою по мінімуму. Саме тітка Марія дізналася, де нас можуть розмістити.

Італійці обіцяли найкращі умови. Але по факту виявилось, що ми можемо жити тільки в шелтерах (притулках — Ред.)

Анастасія: Багато хто, чуючи, що ми в Італії, реагував: «О, так вам там добре живеться»… Хоча насправді ми жили в жахливих умовах: погана вода, клопи заїдали нас і дітей так, що залишилися шрами від укусів. Коли розповіли господарю шелтера (німцю) про клопів, він відповів, що це ми їх привезли з війни. Чимало місцевих дивувалися, що у нас є вища освіта, дім, автівка. Ми пояснювали, що тікаємо не від злиднів, а від війни. 

У другому шелтері, куди ми переїхали через погані умови в першому, виявились воші. Довелось поголити голови хлопцям, а дівчатам обробити волосся, щоб позбавитись паразитів. 

В Італії діти пішли до місцевої школи, але паралельно навчались онлайн в українських. Включалися скайпом на уроки з поголеними головами. 

Війна психологічно вплинула на всіх наших дітей. Почалися заїкання, випадіння волосся, панічні атаки… Пригадую, ми зайшли в кімнату і побачили Марка на підлозі. Лежить і каже, що помирає. Середня донька тоді відчинила вікно і стала його заспокоювати. 

Дмитро: Як родина ми пережили тоді наші найважчі часи. Я готував їжу на родину — мене це відволікало. 

Анастасія: Ми намагалися триматися з усіх сил, але мене зрештою скосила депресія. Війна дуже погано впливає на нервову систему.

Коли я звернулась до лікаря зі скаргою, що не сплю вже тиждень, мені виписали ромашку й краплі валеріани

Відправляли до італійських психологів. Але як спілкуватися, якщо я не володію італійською? Я жила новинами з дому, лежала, страждала, плакала і чекала, коли ми повернемось.

Шевченко замість проросійського телебачення

Щоб подолати стрес, Дмитро шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато. 

Дмитро: Я знайшов щоденники Маріуполя. Ми переклали їх, додали вірші Шевченка, Унгаретті, особисті думки про війну, фотографії, музику, почали монологом Гамлета, зліпили все в логічну структуру і поїхали Тосканою з гастролями. Італійці у залах були шоковані, адже виявляється, їм не розповідали про все це по телебаченню. Вони не знали, які жахіття відбувалися в Україні насправді — італійські телеканали транслювали переважно російську пропаганду. Нас уважно слухали, а після виступу підходили й казали, що навіть якби Джакомо не читав італійською, вони б зрозуміли мої слова українською ― настільки емоційно ми все зробили. 

Я не міг стримувати сліз, читаючи фінальний вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» разом із щоденниками Маріуполя. Хто знав, що таких щоденників по всій Україні будуть тисячі…

Відчував, що мушу вертатись. І в жовтні ми прийняли рішення їхати додому. Першим вирушили ми з котом. Коли перетнув кордон, була масована атака. За кілька днів в Україну приїхали дружина й діти. 

Анастасія: Лише в рідній країні, незважаючи на небезпеку, ми відчули себе живими. Відразу звернулися до лікарів, нам виписали антидепресанти, ми пройшли сеанси психотерапії. Все це дійсно повернуло нас до життя. Депресія і панічні атаки зникли. 

Дмитро: Від початку війни дуже змінився глядач. Подорослішав, порозумнішав, став мудрішим. Чимало людей переоцінили своє життя і поставили його на нові рейки.

Анастасія: Театр став на часі як ніколи. У театрах ― справжні аншлаги. До війни такого не було. Люди дуже втомилися і хочуть віддушини, потребують зміни емоцій. 

Ми теж переосмислили життя. Якщо раніше переживали, що немає головних ролей, що не знімаємось у кіно, то тепер все це стало незначним. Головне, що ми живі. І здорові

Дмитро: Наші стосунки під час війни стали міцнішими. Ми тепер не можемо одне без одного. До повномасштабного вторгнення завжди спокійно почував себе на гастролях. Зараз — ні. Відчуваю тривогу й дуже хвилююсь за дружину і дітей. Ми завжди маємо бути поруч.

Наші діти тепер також постійно разом з нами — до війни вони частіше були з нянею, тепер, можна сказати, виростають у театрі.

Як батьки чотирьох дітей маємо завдання підняти їх на ноги в Україні. Хочемо, щоб вони виросли й знали, громадянами якої країни є.

Сьогодні родина Рибалевських — впливові волонтери у сфері культури. Дмитро та Анастасія грають у благодійних виставах, кошти від яких скеровуються на потреби ЗСУ. Свою роботу в театрі Франка вони вважають частиною місії з пропагування української історії та культури. 

‍Досвід біженства навчив особливо цінувати тих, хто допомагає. Тому подружжя Рибалевських щиро дякує Катаржині Бродовській, Аґаті Гренді, трьом Ганнам та Олені Ормінській. Італійській родині Карло та Летиції, Джакомо Москато, меру Паганіко Алесандрі та віцеперфекту Мікеле Брей; Церкві Марії Терези і її працівникам Марії Грації та Барбарі.

Фотографії з приватного архіву героїв‍

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, народився в Києві. Навчався на вчителя інформатики, але на другому курсі залишив університет і пішов заробляти. До війни мав власний бізнес ― кав'ярню. А коли росіяни напали, він, не маючи жодної бойової підготовки, подався на фронт, де став бойовим медиком. Ростислав був єдиним з підрозділу, хто вижив під час атаки в одному з найважчих секторів боїв за Бахмут. 

Протягом нашої з Ростиславом бесіди у кав’ярні на Хрещатику відвідувачі за сусідніми столиками озиралися, затамувавши подих вслухаючись у його неймовірну і відверту розповідь… 

«Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва»

Я працював офіціантом, але коли почалася війна, заклади харчування стали закриватись, щоб повернулись до роботи через кілька місяців. Мій друг-бармен пішов на фронт і став кликати мене наслідувати його приклад. Я ніколи не був боягузом, тож вирішив іти.  

З місяць я ходив і випрошував, аби мене прийняли до армії. Мені постійно відмовляли, бо я не мав бойової підготовки. І ось зрештою 2 грудня 2022 мене разом з іншими хлопцями відправили у військову частину на Чернігівщині. Там ми пройшли загальну підготовку, а потім ― тренування на бойового медика. Без підготовки, як мені пояснили, я можу стати тільки ним. 

Звичайно, хотілося воювати зі зброєю в руках. Мені обіцяли: «Все буде…» Мені навіть дозволили обрати, до кого примкнути — так я опинився в 92-ій бригаді на Харківщині. Спочатку я не сподобався побратимам, бо киянин. За мною навіть хотіли закріпити позивний «Столиця». Ще один побратим кликав мене «Док». Але я не відгукувався на ці позивні, лише на ім’я. І через деякий час почув: «Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва». Отаке уявлення було про киян.

«Москалі люблять бити на свята» 

Був Великдень, 16 квітня 2023 року. Напрямок Хромове під Бахмутом.

Я повернувся з позиції, росіяни весь день сильно нас штурмували. Взагалі москалі дуже люблять святкові дні. Група, в якій я на той час перебував, не була сильною.

Коли ми мали йти на позиції, командир відмовився йти з нами. Прислав до нас іншого командира без досвіду. А у нього руки тремтіли — настільки він боявся

У нашому відділенні було 8 хлопців. Усього на позиції вийшло тоді 4 відділення.

Тільки-но ми спустились в окопи, нас почали обстрілювати. Два хлопці втекли одразу. На жаль, вони не вижили. Бо коли втікали, натрапили на міни. Решта поводилась безстрашно. Пам’ятаю, ми переступали через закривавлені трупи… Але захисна реакція працювала так, що ми не усвідомлювали, що переступаємо через своїх. Ми йшли вбивати ворога і на адреналіні жодного страху не відчували. Лише ненависть і бажання захистити свою країну. Все робилося автоматично. Розуміння ситуації прийшло пізніше.

Як бойовий медик я йшов другим, одразу за командиром. Хотілося обігнати його, бо я бачив його страх. Але робити такого не можна. 

Раптом пролунав постріл. Побратим впав замертво. Я заплющив йому очі — втрачати товаришів дуже боляче. Обстріли з боку ворога стали такими потужними, що ми змушені були сховатися в бліндаж. Далі я побачив на землі хлопця, в якого ротом йшла піна. Опустився на коліна й зосередився на порятунку його життя. 

Нас лишилося п’ятеро, а згодом до нас приєдналися хлопці з інших відділень.

І тут стався приліт… Я навіть не встиг зрозуміти, що відбулося. Опинився під землею. На мені був автомат і він ліг таким чином, що утворилася подушка повітря. Завдяки чому я міг дихати.

«Можна померти, але не так»

Я був повністю знерухомлений, каска тиснула на голову, не міг навіть поворухнутися. Разом з тим я чув різні крики зверху. Тоді я і собі закричав. Хтось відповів, що чує мене і за мною повернуться. Тобто хтось там нагорі таки вижив... 

Раптом я зрозумів, що знаходжуся під горою мертвих тіл. Було таке відчуття, наче лежу під ковдрою і стає дедалі гарячіше. Повітря наче і є, але водночас його бракує. Я спробував заспокоїтися. Але мене лякало те, що я не знав, скільки часу мені доведеться отак помирати. Бо одна справа померти миттєво від поранення, і зовсім інше ― в такий спосіб.

Коли я чув кроки, починав щосили кричати. Мені було байдуже, хто там ― наші чи москалі. Я дуже не хотів помирати отак

Я кричав «Еййй»…

Хлопці, які вижили й пообіцяли мені повернутися, могли через рацію передати про мене інформацію. Але не зробили цього. Можливо, просто не встигли. Як я дізнався згодом, вони так і не повернулися з позицій — загинули на шляху.

Далі я знову почув чийсь голос (за акцентом — грузина):

― Хто там?

― Це я, ― відповів, щоб не ідентифікувати себе одразу.

― А де ти?

― Тут, під землею… ― кричав я.

― А що ти там робиш? 

― Я тут закопаний!

― А чому?

Але цей чоловік теж мене не відкопав… У нього не було на це часу ― він біг допомагати іншим. Він дав мені слово передати про мене інформацію. І, як з’ясувалося згодом, дотримав слова. 

Але навіть коли інформація про мене була передана, йти одразу на пошуки ніхто не міг, адже територія була під обстрілами. Через годин 5-6 перебування під тілами побратимів я почав це розуміти ― що тепер мене врятує хіба що диво. 

«Спершу я злився на Бога, а потім молився і просив про порятунок»

Пам’ятаю, до божевілля хотілося пити й було страшенно жарко, задушливо. Мені здавалося, я повільно помираю. Якийсь період часу я дихав ривками. Втім свідомості  не втрачав. Я навіть намагався перегризти собі вени, щоб стекти кров’ю і піти у засвіти. Але у темряві не вийшло ― я не попав. 

Звичайно, я пробував вибратися самотужки — піднявши всі тіла та важкі дерев’яні колоди, які були наді мною. В результаті зламав шість ребер і цими ребрами проколов собі легені

Я молився і кричав. Спершу злився на Бога за те, що він дає мені помирати такою смертю. А потім молився і просив про порятунок. І зрештою, через 15 годин випробувань, знову почув над собою кроки. 

Це були наші. Вони випадково поверталися тією дорогою, бо інша була замінована. Вони не мали йти тим шляхом. Але пішли!

Хлопці довго мене відкопували. На щастя, вони були з лопатами (їх називають «бобри»). Спершу вони докопалися до моїх сідниць. Тоді почали шукати голову. Коли я  відчув удар по касці ― неймовірно зрадів.  

Кілька хвилин ― і я знову міг нормально дихати. Це було неймовірним щастям. Ці хлопці були дуже виснажені, але вони мене врятували. Більше я їх ніколи не бачив. Але дуже хотів би — аби ще раз щиро подякувати.

Коли мене витягли з-під землі, я не міг йти. Мене помістили в машину, яка заїхала прямо на поле. Я дуже хотів заснути, але хлопці не давали, розмовляли зі мною. Мене доставили в перший евакуаційний пункт. Де перший начмед повідомив:

― Ми вже поховали тебе 15 годин тому. А ти вижив! Оце диво!

Це й дійсно було диво. Переконаний, що мене врятував Бог. Завжди в нього вірив. 

На мені акуратно розрізали одяг. І так тоді було шкода цього одягу, бо я саме купив його напередодні. Кортіло сказати: «Може, давайте просто обережно знімемо, не будемо розрізати. Все таки він дорогий…» Але сил на слова в мене вже не було. 

Після медичних маніпуляцій мене доставили швидкою у шпиталь у Дніпрі — в реанімацію. Вкололи морфін, і я нарешті поринув у сон. 

Тут, у шпиталі, я провів тиждень. До мене дуже добре ставилися і все робили на вищому рівні. Далі відправили в Київ. Якийсь час я погано спав, нога постійно боліла, в ній наче щось стріляло. Ночами постійно кричав. Реальність і сон змішалися. Але за два тижні стало легше. 

«Кохана не могла прийняти того, що я вбивав ворогів»

На жаль, я не спілкуюся з рідними ― мамою, братом і сестрою. Тата давно немає в живих. Його не стало, коли мені було три роки. У 15 років я пішов з дому ― спочатку до дядька, а потім став знімати квартиру. 

Перебуваючи на фронті, я спілкувався лише з коханою дівчиною Світланою. Висока брюнетка з великими зеленими очима, добра, чуйна ― ми жили разом сім років, її неможливо було не любити. Вона малювала, писала книги. Коли почалася війна, я відправив її за кордон. Так спокійніше. 

При нагоді ми зідзвонювались. Усього коханій про події на фронті я не розповідав, аби вона не хвилювалася. Коли вже лежав у шпиталі, повідомив їй — і вона хотіла приїхати, але я тоді відмовив. А коли мене виписали з лікарні й дали 30 днів відпустки, Світлана приїхала.

Ми багато говорили. Коли вона дізналася, що я вбивав, хай навіть ворогів, не змогла з цим змиритися. Ніколи не поводився аморально, але для коханої сам факт вбивства був неприйнятним. Ми не сварилися. Спокійно поговорили і вирішили розійтися. 

Світлана із самого початку була проти, аби я йшов на фронт. Найбільше вона боялася, щоб я не став калікою. Але по суті ним я і став. 

«Є велика злоба на тих, хто не воює»

Я б повернувся воювати. Але я повністю списаний, непридатний до війни. Сильно пошкоджена ліва стопа — майже не можу нею рухати. Цю травму я отримав, коли лежав під землею. Інвалідність мені до сих пір не оформили — натомість «ганяють» по різних установах. 

Лікарка дала список документів, потрібних для оформлення інвалідності. Я зібрав усе за винятком довідки про строки служби, адже її мені вже ніхто не може видати. Разом з тим терміни, коли я воював, вказані в інших документах. Однак лікарка принципова. А потім, коли інвалідність вже майже була оформлена, раптом каже мені: «Так ти ж з Оболоні. А чому тоді ти у нас, в Голосієво?» Бо я зараз живу в цьому районі. Але вона відправила мене за черговими довідками. 

Я пройшов тривалу реабілітацію. Майже все було безкоштовно — інколи доводилося купувати ліки. До психотерапевтів не звертався. Сам якось впорався.

Повернувся в ресторанну сферу. Спершу до мене приглядалися, чи все добре у мене з головою (і я їх цілком розумію, до речі). А потім призначили адміністратором. Я в цій сфері з 18 років — роблю те, що добре знаю і люблю. 

Війна мене змінила. Я закрився в собі і разом з тим почав гостріше цінувати життя.

Сьогодні війна для мене ― це герой зі шрамами. Це переживання болю за побратимів

Серед хлопців панують різні настрої. В основному ― психологічна втома.  Командування не відпускало нікого додому, хоча неодноразово обіцяло. Це негативно позначалося на моральному дусі товаришів, особливо тих, хто мав сім’ї. Вони казали: «Це надовго. Ми тут не виживемо». Також є велика злоба на тих, хто не воює. 

Сьогодні я з жахом згадую все, що довелося пережити. 

Бахмутський напрямок ― це найстрашніше, що я бачив. Все поле було всіяне тілами. Дуже багато наших загинуло

А так вже хочеться перемоги України над ворогом… Я тоді куплю собі мотоцикл. А ще дуже хочу міцну сім’ю. 

Фотографії з приватного архіву героя

Якщо поставити питання, хто є жіночим обличчям українського театру та кіно, відповідь звучатиме однозначно — Наталія Сумська. Ще тоді, коли Незалежність була найбільшою українською мрією, у своїх ролях на великому екрані Наталія Сумська уособлювала в собі силу духу, мудрість і сексуальність українського жіноцтва, які сягають підвалин національної історії — крізь часи Гетьманщини, до Київської Руси, яка подарувала Європі кількох королев з українським корінням.

Саме їхня велич проглядає крізь усі ролі Сумської —  від перших видатних на великому екрані  — Наталки в «Наталці Полтавці» (Укртелефільм, 1978 р.),  Христини в «Дудариках» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1980), Марії в «Кармелюку» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1985 р.).

У сучасній Україні Наталія Сумська ― провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її Кайдашиху з вистави  «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким українці приходять дивитися цілими родинами вже протягом кількох поколінь. 372 зіграні вистави про Кайдашів — це театральний рекорд України. 

Вона — вишукана Клер з вистави «Візит» за твором Фрідріха Дюрренматта, закохана і ексцентрична вдова Гортензія з вистави «Грек Зорба» (роль, нагороджена Київською пектораллю), фонтануюча енергією співачка Флоренс Фостер Дженкінс із «Незрівнянної» за п'єсою сучасного англійського драматурга Пітера Квілтера. 

Поки багато хто, у тому числі, актори з українських театрів, знаходять роботу в Європі під час війни, Наталія Сумська з початку повномасштабного вторгнення працює вдома, в Києві, і подає приклад стійкості духу не лише зі сцени, а й у житті

Sestry.eu поспілкувалися з легендою укранської сцени про роботу в театрі в умовах воєнного стану.

‍Оксана Щирба: В Україні — розквіт культури під час війни. Як це пояснюєте і як це виглядає в контексті вашої роботи?

‍Наталія Сумська: Війна — це жахлива, кривава сценографія нашого життя. Звісно ж, існує пригнічення і серед воїнів на фронті, і серед тих цивільних, які потерпають від повітряних тривог. І от, справжнім порятунком для українців в часи війни стає мистецтво. 

Як писала Леся Українка в одному з віршів:

Якщо прийде журба… краще пісню утни голосну, не смутну, щоб, мовляв, засміялося лихо. Проженеш тоді, певно, потвору страшну і на серденьку знов стане тихо..

Театр ― це якась унікальна річ! Страшна війна, а люди йдуть до театру і в Дніпрі, і в Одесі, навіть у Харкові, у підвалах, і в Сумах, де щодня обстріли страшні. 

Люди шукають дива, і це диво дарує їм радість духовного спілкування в театрі. Розваги в барах, ресторанах втомлюють, забирають енергію. Коли ж ми торкаємося високого мистецтва, то переживаємо прекрасні емоції, а потім ще й переказуємо це іншим. 

Тому і спостерігаємо переповнені книгарні, книжкові ярмарки, театри. І так хай буде, допоки ми протистоїмо ворогу. Бо дуже важливо вижити в цій війні.

‍Як війна змінила театральну реальність, вплинула на вашу роботу?

З перших днів війни я думала лише про те, як вберегти дітей та найдорожче. Слава Господу, попри російські ракети у бік столиці, театр вистояв. За декілька днів ми всі трохи оговталися і шукали роботи — хотілося бути корисними. Театр ім. І. Франка став першим театром, який почав працювати в Україні під час війни — відкрив свої двері та почав показувати вистави. 

Спочатку ми побоювалися роботи в нашому кварталі [театр Франка знаходиться поряд з урядовим кварталом в столиці, — Ред.]. Тоді нас прийняли наші друзі, сусіди, колеги через Хрещатик, театр Лесі Українки, де ми грали двічі на тиждень. Там поруч знаходиться дуже зручне укриття ― метро Театральна. А вже у травні ми повернулися в приміщення рідного театру. 

І тепер люди під час тривог посеред вистави також спускаються  у сховище в ме, хоч Хрещатик й знаходиться трошки далі від театру, ніж Театральна. Та після відбою усі глядачі повертаються в театр — та ще й встигають десь придбати квіти. Був випадок, коли адміністрація відмінила уже виставу, а глядачі через годину все одно повернулися зі словами: «А ми ж до вас ідемо на продовження!» І що ти зробиш?.. Велика вдячність нашим неймовірним людям.

Цього вересня ми розпочинаємо 105 театральний сезон. У нас нове керівництво, багато планів щодо змін в театральному приміщенні і репертуарі. 

Аби не стріляли прокляті вороги, то все решту можна здолати.

Наші вистави нещодавно гастролювали у Південній Пальмірі [в Одесі, яка під час війни зазнає особливо жорстоких ударів російських ракет — Ред.]. Трохи боялися, але зіграли, призвичаїлися. 

Як війна змінила вас і ваших глядачів?

Я вірна своїй роботі у всі часи ― воєнні і довоєнні. Робота в театрі поглинає мене повністю, і віддячує за це.

На моїх виставах глядач і сміється, і плаче, і аплодує, і кричить. І це велике акторське щастя

Я намагаюся під час війни дарувати більше радості людям. Задзвонить, скажімо, телефон в зовсім неочікуваний момент під час вистави «Кайдашева сім'я» [п’єса за класичним твором української літератури, який  розповідає про побут двох українських родин у ХІХ сторіччі. — Ред.]  Я дозволяю собі пожартувати — бо це ж комедія. Щойно лунає звук телефона, я кажу: «Чуєш, Карпе, у церкві дзвонять!». Люди сміються через жарт, а винуватець швиденько затихає зі своїм телефоном. 

Поки ЗСУ боронить Україну на фронті, театр лікує та мобілізує в тилу — сприяє діалогу всередині суспільства, шукає і знаходить відповіді через підняття на сцені актуальних тем. Війна багатьох зблизила, а багатьох, на жаль, розігнала, розділила. З думкою про ці виклики вже під час війни ми у театрі Франка презентували прем’єру вистави «Люкс для іноземців», яку поставив мій чоловік Анатолій Хостікоєв. Це іронічна комедія про емігрантів і вона сильно перегукується з нинішньою ситуацією в країні. Тож як бачите, я займаюся унікальною справою. Театр ― це спосіб життя, без якого я себе не уявляю.

Що вам найбільше болить і що дає сили?

Мені болить моя понівечена, ошукана Україна, мені пече те втрачене і прекрасне покоління, котре могло жити й творити, а вони лежать під прапорами, а в центрі міст стоять їхні портрети з короткою, але героїчною біографією, та з кожним тижнем їх кількість збільшується. За Україну зараз гинуть ті, хто саме  заслуговує в ній жити. Зараз би розвернутися нашій молоді, розвивати таланти на повні груди, але, як влучно співає наш Тарас Петриненко «..знов собачі сини захотіли війни, крові прагнуть вони!» 

Та війна зачерствіла мене ― в хорошому сенсі цього слова. Я не вірю в найгірші сценарії, а лише в найкраще. Бог не допустить найстрашнішого.

Тамую біль, вчуся у наших найкращих. Беру участь в активістських заходах. Важливі для мене зустрічі з військовими, адже це особливі люди. Тим більше, коли воїни присутні на виставах, у мене відбувається піднесення духу. Все ми не відчуваємо повною мірою той жах, який зустрічають військові. Я вишукую відео з ними, їхні думки, інтервʼю.Дуже важливою є робота з нервовою системою. Ми, актори, на сцені працюємо з енергією, і нам треба підготувати свій нервовий стан до праці, не розпорошувати його. Важливо перезавантажуватися. Цього літа, наприклад, я  відпочивала з рідними на нашій «зачарованій» Десні — вперше з початку війни. Раніше через ворожі дрони не можна було цього зробити. Знаєте, це диво. Ми милувалися качатами, лелеками, які вже відлітали після спекотного дня зоряним небом; тишею та літнім теплом, хоч навіжені серед ночі чи під ранок запускають ракети… Поки так і живемо.  

Одна з трьох отриманих вами найвищих українських театральних нагород «Київська пектораль» — за роль у виставі «Три сестри» за п'єсою російського драматурга Антона Чехова. З якими думками сьогодні згадуєте ту свою роль?

Справді, була така вистава, хоча й дещо про інше. Тоді у нашому театрі певний період працював режисер Андрій Жолдак, який дуже вирізнявся з-поміж інших — він і поставив цю виставу, у якій я грала. Жолдаківські три сестри — це були українські сестри, яких репресували й заслали до Сибіру, тож це вистава — не російська класика, а переосмислення російської культурної експансії України. На щастя, цьому прийшов кінець. До війни ми ще грали вистави російських авторів, а після 24 лютого 2022 року в українському театрі повністю змінився репертуар. І це правильно. 

Про що ви мрієте?

Моя найзаповітніша мрія — це збереження Української держави. Ми хочемо, щоб далі продовжувалось наше життя, щоб народжувалися діти, щоб було кому жити в Україні. За це ми всі боремося. Ми навчені цією війною завжди бути озброєними. Тільки вогнем і мечем можна здолати противника і забезпечити більш-менш спокійне існування. Мій вогонь і меч — це культура, і тому у ці нелегкі часи я запрошую всіх у театр!

«Севастополь» на Азовському морі

Оксана Щирба: Якою на даний момент є політика Путіна і його оточення щодо Маріуполя? Яку мету переслідують, що відбувається в місті?

‍Петро Андрющенко: Якщо глобально подивитися на те, що відбувається з Маріуполем, то росіяни там приймають всі остаточні рішення. Фактично вони будують Севастополь на Азовському морі. Усі військові події, які відбувались протягом двох років, свідчать, що в росіян є потреба у створенні військово-логістичної бази на території Приазовщини, аби забезпечити військову логістику Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. 

Тож вони проводять політику заміщення населення, маргіналізацію залишків українського населення і пропагують так звану «відбудову» міста. Але із цим виникли значні проблеми. Насамперед з фінансуванням. Люди з міста розповідають, що в Маріуполі ніби все завмерло. Стоять висотні крани біля будинків, але нічого не відбувається. Всі гроші в Росії зараз йдуть на війну. Тож замість відбудови — ті самі руїни, вже третій рік.

‍Хто з окупантів зараз керує містом і в який спосіб відбувається злочинне управління?

Усі рішення приймають люди, підпорядковані Марату Хуснулліну (російський державний діяч, заступник голови уряду Російської Федерації з питань будівництва, житлово-комунального господарства та регіонального розвитку з 21 січня 2020 року — Ред.). Саме він на сьогодні  володіє ключами і фінансовими потоками всієї окупованої азовської частини. У Хуснулліна дуже великі корупційні плани на неї —  він особисто добре на цьому заробляє. 

До того ж Денис Пушилін (український колабораціоніст, другий ватажок терористичного утворення «ДНР» — Ред.), за яким стоїть ФСБ, намагається стати політичною персоною в Москві. Ми всі маємо це розуміти. Як відбувається управління на нижчому рівні — теж дуже цікаво. Наприклад, є, умовно, керівник адміністрації Маріуполя, хтось на кшталт нашого мера і так далі. Жоден з них не приймає жодного рішення, не керує містом. Це лише так звані «говорящі голови». У них є радники з ФСБ, імена яких засекречені. І саме вони приймають всі рішення по місту. 

‍Розкажіть про демографічну ситуацію в місті. Скільки зараз мешканців і який портрет цих людей, їхнє сприйняття всього того, що відбувається?

Маріупольців залишилося 80 тисяч з 530-ти. Абсолютна більшість ― люди пенсійного віку. Цифри ми отримуємо від наших партизанів. Це спрощує оцінку демографії. Знаємо, наприклад, що 11 352 українські дитини пішли до школи минулого навчального року. Саме стільки українських дітей шкільного віку знаходиться в Маріуполі. Це приблизно відповідає кількості 20-25 тисяч дорослих. Додамо пенсіонерів. Загалом виходить приблизно 80 тисяч, враховуючи, що в Маріуполі живуть неповні сім'ї ― і через окупацію, і через соціальний зріз. 

Якщо говорити про росіян, їх десь стільки ж. Причому росіян, які приїхали з початку цього року на постійне проживання, за нашими оцінками, щонайменше 7-8 тисяч. На 1 вересня минулого року до школи пішло 3,5 тис російських дітей, а закінчило вже 5,5 тисяч. Ось така зараз демографічна ситуація. Якщо брати росіян, то їх щонайменше 50-55 тисяч, і це переважно особи мусульманського віросповідання, азійські вихідці, а також кавказці. Етнічні росіяни також є, але їх дуже мало.

Будинки, в яких ніхто не живе

‍Яким є стан житлового фонду і який підхід до так званої відбудови? Скільки будівель зведено на кістках?

Станом на 1 січня 2025 року за планами росіян має бути демонтовано 600 багатоповерхівок, а це приблизно 40-45 тисяч квартир. Загалом непридатно для життя разом з тим, що знесено, зноситься і має бути знесено, щонайменше 75 000 квартир. А відбудували росіяни, або побудували з нуля, як вони кажуть, 5,5 тисяч квартир. Це менше десяти відсотків того, що знищено їхніми бомбами і потім добито їхніми екскаваторами. 

Якщо ж говорити про ремонти, тут ситуація складніша. Цілі квартали порожні. Якщо брати історичний центр — територію від Драматичного театру аж до виїзду з Маріуполя — там не живуть люди. Разом з тим багатоповерхівки там стоять. Ззовні пороблено фасади, замінено вікна, всередині проведено комунікації, зачищено стіни до стану цегли. І в такому стані все кинуто. Так виглядає більша частина Маріуполя. 

Якщо дивитись російські пабліки, ви не знайдете жодного пропагандистського відео, знятого ввечері з тих районів. Тому що коли немає світла видно, що в будинках не горить світло. Нові фасади є, а людей немає

Картина дійсно жахлива. Маріуполь ― мертве місто. Все, що роблять росіяни, ― це фарбують фасади.  

‍Чи фіксуєте випадки участі європейських фірм та бізнесу у так званій «відбудові»?

Так, намагаємося це моніторити. Так, кілька місяців тому в Маріуполі була зафіксована робота фірми Knauf. Департамент міністерства економіки РФ, який відповідає за поставку обладнання, зокрема з облаштування систем зв'язку, контролю, моніторингу, за нашими даними, регулярно намагається залучати партнерів із Заходу. Ми пробуємо з'ясувати деталі, але бізнес ховається. Наприклад, незрозуміло як, але через окремі дрібні канали до Маріуполя постійно потрапляють українські товари. 

‍В який спосіб російська окупаційна влада позбавляє українців житла?

Українці, які знаходяться в місті і мають документи на свої квартири, видані українськими органами влади до повномаштабки, у будь-який момент можуть зіткнутися з тим, що ці документи росіяни з легкістю визнають недійсними чи підробленими

Люди не можуть підтвердити своє право власності і втрачають житло. Такі квартири націоналізуються або навіть демонтуються. Так, у моєї тещі дві квартири в Маріуполі фізично перестали існувати. Українці, які живуть на підконтрольних Україні територіях, по факту не можуть повернути своє майно в Маріуполі. Їм треба приїхати в місто і пройти так звану фільтрацію, яку проводить російська влада. 

Це мій випадок. У мене є квартира, на яку я не можу підтвердити право власності. Зі зрозумілих причин, я не можу з'явитися в Маріупольську окупаційну адміністрацію з документами про право власності на свою квартиру. Тому її буде націоналізовано і передано або продано росіянам. І навіть якщо хтось менш публічний, ніж я, заїде в Маріуполь, складнощі в тому, що він не зможе продати своє житло росіянам, адже відсутні будь-які механізми цього процесу. 

Вони знищують все. Але є те, чого їм не знищити

‍Яка безпекова ситуація в місті? Чи є випадки торгівлі людьми?

Дані на цю тему відсутні. Безпеки в місті немає взагалі. Панує анархія. Для громадян Російської Федерації в Маріуполі абсолютна безкарність. Спостерігається розквіт наркотрафіку. 

Мігранти домагаються жінок, неповнолітніх дівчат — і в це ніхто не втручається. У російських військових підрозділів та поліції є повідомлення про повітряну тривогу. Вони спускаються в укриття, а цивільні навіть не знають про небезпеку. Це, мабуть, найкраща демонстрація безпекової ситуації в Маріуполі

‍Ми пам'ятаємо екологічну катастрофу в Маріуполі в перші місяці після вторгнення. Трупна отрута в каналізаціях, отруєні питна вода й море, мертві дельфіни… Як ситуація виглядає сьогодні?

Це суцільний жах!  Фактично вбито флору і фауну. «Азовсталь» розбомблено, всі шкідливі речовини потрапили у навколишнє середовище. Майже всюди не працюють каналізація й очисні споруди. Азовське море забруднюється через каналізаційні стоки. Продовжують гинути дельфіни — і все через дії окупантів.  

‍Які дії міжнародного співтовариства зараз потрібні по Маріуполю?

За два з половиною роки окупації я повністю розчарувався в міжнародних інституціях. Всі забули про Маріуполь. Потрібна повна ізоляція Росії на міжнародному рівні та міжнародна екологічна місія. Це ж питання екологічної безпеки всього світу! Я не кажу вже про воєнні злочини. Давайте хоча б екологічну місію реалізовувати, на рівні ООН порушувати питання репарації, блокування, розмінування Азовсталі. 

‍Значна кількість полонених захисників з полку «Азов» ― громадяни Маріуполя. Яка кількість перебуває в полоні? Яка ситуація зі звільненням? 

Понад тисячу чи півтори тисячі людей перебуває в російському полоні вже понад два роки. Але, наприклад, якщо говорити про територіальну оборону, жоден хлопець ще не повернувся додому. А це взагалі виключно маріупольці, які до 24.02.2022 року були цивільними. Там немає військових, які проходили кадрову службу. Дуже сподіваюся на повернення всіх полонених додому. Але в якому стані ворог повертає наших полонених? Це треба бачити! Це жах. 

‍Якою є кількість жертв України у Маріуполі?

Точних даних немає. Окупанти свідомо знищували тіла загиблих маріупольців, затирали сліди злочинів, тож здійснити точні підрахунки неможливо. Ми викупили через наших партизан російську базу даних з 2022 року по загиблих дітях у Донецькій області. Загиблих там — 103 дитини. Ми додали наші дані і вийшло 164 смерті дитини. Всі діти верифіковані ― прізвище, ім'я, по-батькові. Це страшні описи, і оприлюднювати їх ― підірвати чиюсь психіку.

‍Чи можливо буде відбудувати український Маріуполь? Яким ви бачите майбутнє міста?

Можливо. Є різні плани. По суті, місто треба будувати заново. Для відбудови знадобиться не менше 10-15 років. В ідеалі я бачу Маріуполь як сучасне місто на 300-350 тисяч мешканців, витягнуте вздовж моря. Місто середнього бізнесу. Від будь-якого будинку до лінії моря в ідеалі має бути 15 хвилин пішки. Я вірю, що люди повернуться, а гроші на відбудову знайдемо — і репарації від країни-агресорки вимагатимемо, й інвесторів до відбудови залучимо. Маріуполь — це люди, дух міста живе в них, а не в стінах і цеглі. І цього не знищити окупантам. 

Іншої країни в мене не буде: чому я обрав захист Батьківщини

Коли почалась війна на сході України, я одразу пішов з побратимами на службу. Так сталося, що в одному підрозділі опинилися багато моїх товаришів з Донецька, Харкова, Києва та Луганська. На жаль, зараз багато хто з них або в полоні, або загинув. Перша група, пригадую, була дуже мотивована захищати свою країну. Ще тоді ми розуміли, що це тільки початок.

Таку війну, як зараз, ми очікували ще у 2014 році. Я розумів, що треба готуватися до більш масштабних дій. Тому, напевно, «Азов» — один із підрозділів в Україні, який найбільше готувався до повномасштабної війни. І це показало відповідні результати в Маріуполі у 2022 році.

В дитинстві я мріяв стати інженером і будувати щось значуще в країні. У свідомому віці батько вчив мене любити свою країну. Він сказав, що іншої країни в мене не буде. Тобто, ти або за неї, або будеш постійно кочовим плем'ям, яке десь блукає без розвитку.

Тому свого часу я відмовився від спортивної кар'єри в Польщі і обрав захист Батьківщини

В полку «Азов», який створено навесні 2014 року в Бердянську, я від самого початку. За 10 років підрозділ зріс від групи партизанів до професійної армії. Мене часто називають ідеологом «Азову». Хоча я вважаю, що я просто правильно працюю з особовим складом і даю їм розуміння, чому ворог має бути знищений. Тут більше йдеться не про ідеологію, а про світосприйняття. І це важливо доносити до бійців. Важливо, що у нас були сформовані певні традиції. Ми завжди дбали про нормальний розвиток для військових, їх підготовку, аби бійці вміли думати, аналізувати, розуміли, для чого вони тут.

‍Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин

Як почалося для мене 24 лютого 2022 року? Ввечері напередодні було зрозуміло, що вранці щось станеться. Я сказав хлопцям лягати спати, бо нас чекав важкий день. Ми лягли о п'ятій ранку, коли вже з'явилося повідомлення про те, що щось починає «ворушитися». Я сказав, що нумо ще годинку поспимо до підйому. Потім була тривога, а далі ми почали вивозити речі в Маріуполь. Ми залишали всі бази, забирали все, що потрібно, а яке майно могли, знищували. Тоді вже було зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення. У Маріуполі прилетіло в радіолокаційну станцію.

Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин. Це тільки в російських фантазіях вони брали Київ за три дні. Ми розуміли, що населення лише заспокоювали — місяць, два, три місяці. Але реалії були зовсім іншими.

‍Смішно було, коли журналістка розказувала, як треба любити Росію

Це було 20 травня. Ми виходили із заводу. Нас вели до автобусів і везли в Оленівку. Я погано пам'ятаю деталі полону, але добре пригадую, як росіяни перелякалися через мій пластиковий кейс, подумавши, що це вибухівка. Вони кричали: «Постав на землю! Що там? Відкрий, відійди подалі». Потім почали забирати всі сумки, елементарні предмети гігієни, машинки для стрижки, викидали їжу.

Далі — довга дорога з охороною, гелікоптерами, заїзд у барак. Життя стало систематичним, як на роботі.

Мені було дуже смішно, коли приходила журналістка і розказувала, як треба любити Росію. Я питав її, чому вони не вдарили по наших базах, щоб не було такого опору. Відповіді не було, і вони казали: «Забирайте його, ведіть в барак. Не цікаво. Занадто багато питань ставить». Потім ці питання мені вилазили боком, але я вважав за потрібне питати росіян про це. Було цікаво почути, що вони собі там накрутили, адже це не в'язалося із здоровим глуздом.

‍Я був впевнений, що повернусь додому

Звісно, у полоні був страх. Людина, яка не має страху, каже неправду. Але після того, що відбувалося в Маріуполі, як окупанти знищували місто, вбивали військових та цивільних, страх у полоні став меншим. Я був упевнений, що повернуся додому. У мене завжди є певні внутрішні передчуття. Я просто не знав, коли це буде, але відчував, що перебуватиму в полоні до року. Так і сталося. Я налаштовував себе на це — вважаю це правильним рішенням. Якби мене не звільнили, я би далі налаштовував себе на звільнення.

Людина звикає до всього. Що б не траплялося, ми зазвичай боремось до останнього. Я би ніколи не дозволив собі піти воювати на сторону ворога. Це табу назавжди.

Це питання вибору: зберегти своє здоров'я або життя від тортур, або ж знущання ворога. Я вважаю за краще хай б'ють і катують, але бути вірним своїй країні

У полоні були ті, в кого опускалися руки. Просто є слабші люди, а є сильніші. У нашому колективі ми найбільше робили для підтримки один одного. Ми мали достатньо мотивації всередині, щоб просуватися вперед і не падати духом. Серед наших хлопців був дуже малий відсоток тих, хто зневірився. Перевтома, хвилювання, відсутність комунікації з рідною землею і близькими — це морально дуже складно. До перебування в полоні не готують. Це треба пройти. Змоделювати певну ситуацію і реакцію людей — неможливо. Зараз ми можемо, виходячи зі всіх цих подій, приблизно окреслити певну модель і навчити військових.

У нашому гарнізоні вибір стояв: або смерть всіх, або полон. Збереження особового складу стало прерогативою нашого командира, і він поступив правильно в тій ситуації. Інакше нас би всіх перебили.

Сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна»

Для мене полон був сірістю і тваринним існуванням. Хоча тварини, вибачте, набагато краще, ніж ці нелюди. Полон також був дрібницями, у яких можна було знаходити розраду. Наприклад, коли ти цілими днями стоїш і раптом знаходиш маленький шуруп. Ця дрібниця на дві години вдень вбиває довге очікування.

У сірості полону було багато різних думок, адже не завжди можна було розмовляти. Про щось серйозне взагалі не поговориш.

Ця сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна» під час обміну. Тільки тоді мені стало тихо, спокійно, і все стало кольоровим. Я нарешті розслабився, бо відчув, що знаходжусь вдома

Мій звичний день у полоні був нецікавим. Їли ми те, що зараз я не зможу покласти до рота і не їстиму вже, мабуть, до кінця життя. Медична допомога майже не надавалась. Покарання могли бути за все, що завгодно — від загубленого капця до зайвого слова.

І подумайте, звідки стільки ненависті в росіян до українців? Окреме питання — це пропаганда, яка роками працювала у фільмах, що показували на наших телеканалах. Окупанти вкладали мільярди в пропаганду, робили все, щоб досягти своєї мети. Поки вони намагалися нам прищепити якісь ідеї, у них самих відбувався расизм чистої води. Як він проявляється? Всі етнічні національності Росії відсилають на війну. Це нагадує своєрідну чистку, бо ці категорії населення вважають неповноцінними для суспільства.

Окупанти робили все, що їм хотілося

У травні 2022 року весь Маріупольський гарнізон потрапив у полон, приблизно дві з половиною тисячі осіб. Кілька десятків загинуло під час вибуху в колонії. Немає жодної інформації про кількість померлих та закатованих, але з власних спостережень скажу, що багато хто не витримав, помер або був жорстоко закатований. Реальні цифри неможливо вичислити, адже росіяни приховують цю інформацію. Постійні переміщення ускладнюють контроль за ситуацією.

Росіяни застосовували різноманітні методи знущання над українцями. Окупанти робили все, що їм хотілося

Рівень жорстокості залежав від окремих осіб: одним хотілось просто познущатись психологічно, іншим — бити, катувати, вбивати. Навіть страшно про це згадувати.

Неймовірне відчуття, коли розумієш, що це твої люди

Нас підняли вночі, і ми почули, що приїхав конвой. Нас посадили в КамАЗ і наказали вести себе спокійно, бо інакше стрілятимуть. Нам повідомили, що їдемо на обмін. Потім була довга дорога до літака, переліт із зав'язаними очима, і ще одна тривала поїздка в автобусі. Лише під кордоном України нам відкрили очі. Побачивши людей поруч, я запам'ятовував їхні обличчя, особливо росіян, які раніше били нас, але тепер поводилися дружелюбно.

Коли нас передавали українській стороні, все змінилося. Сірість полону перейшла в кольорові тони людяності, чуйності та правильності. Неймовірне відчуття, коли розумієш, що навколо свої люди. Тобі не треба ходити з опущеною головою. Зустріч з рідними, дзвінки близьким і повернення до звичного життя — усе це принесло відчуття спокою та кольоровості.

‍Мене дратує суспільство, яке не розуміє, що триває війна

Я знаю, що таке справжня війна: втрати близьких, біль травм. Мене дратує суспільство, яке не усвідомлює, що в країні триває повномасштабна війна. Під час блекауту люди не знаходили сили вчитися, тренуватись, допомагати армії. Це мене дуже турбує, бо більшість тих, кого я знав, опинилися на фронті.

Українські солдати самі вчаться, шукають мотивацію. Вони мають велику любов до своєї країни, до своєї сім'ї, яку захищають. Їхні зусилля — це велика втрата для українського генофонду та майбутнього.

Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Теперішнє і майбутнє України — відповідальність переважно молоді. Більш дорослі покоління намагаються уникнути цієї відповідальності. В містах люди стоять годинами в корках, випалюють паливо, замість того щоб проїхатись у метро й відправити сто гривень на фронт. Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Мені пригадався один музикант, який пішов на службу і служить до сих пір. Я його давно знаю. Це приклад для наслідування. А тим часом багато інших чоловіків просто розважаються. Це дратує. Суспільство має бути готовим до того, як розмовляти з людьми, які пережили полон, які повернулися з фронту.

Я почав уважніше придивлятись до людей в цивільному середовищі

Після повернення з полону я проходив реабілітацію, зробив дві операції, відпочив, отримав санаторно-курортне лікування. У вересні повернувся до служби. Деякі з мого обміну лише зараз повернулися у стрій через травми. Всі наші хлопці знаходять себе в інших сферах, щоб служити на благо країни.

Після полону моє життя особливо не змінилося. Я свідомо пішов на службу. Не бачу сенсу звільнятись, поки всі побратими не повернулись з полону, поки ми не поховаємо всіх загиблих

Ці хлопці заслужили, щоб їх пам'ятали роками і століттями. Тепер я уважніше придивляюся до людей у цивільному середовищі.

Поки всі не зберуться з силами, ми не зможемо протистояти злу до кінця

На жаль, війна не закінчиться скоро. Треба повернути всі території, а це займе час. Можливо, в Кремлі когось застрелять, і прийде зміна, яка вибачиться і забере війська, але це малоймовірно. Потрібно створити ефективне міністерство для підтримки ветеранів. Нашій державі слід робити так само, як у США, де вкладаються значні кошти в роботу з ветеранами.

Для мене Україна — це все і нічого. Все, тому що все, що ти робиш, — для своєї країни. Нічого, тому що ти не маєш за це щось просити. Усі зробили щось, і всім має бути за це подяка.

Багатьом військовим не потрібні регалії чи нагороди. Вони просто хочуть повернутися до своєї сім'ї й жити звичайним життям

Моя особиста історія ― це пройти сім кіл пекла, але таки вийти з них. Статус UKR я втрачала тричі. 

Отримала тимчасовий захист у Польщі я навесні 2022 і відтоді живу на дві країни. У Польщі працюю журналісткою, в Україні ― чоловік та рідні. Вперше статус УКР у мене забрали при в’їзді в Україну у вересні 2023. Але дізналася про втрату я аж у грудні, коли не змогла оновити додаток під час перевірки прикордонником. Пропустили мене після слів «шукаю тимчасового захисту». 

В одному з ужондів мені не відновили статус, бо вимагали підтвердження, що я не перевищила ліміт. А довести це я не могла, оскільки прикордонники не ставлять печатки в паспорті, а їжджу я автівкою. У другому ужонді мені пощастило більше — статус поновили. 

Вдруге я втратила статус, коли на кілька днів літала в Португалію з пересадкою у Великобританії. Як повідомили мені в ужонді, я не маю права виїжджати за межі країн Шенгенської зони (навіть якщо це транзитна зона). 

У мене стояла печатка в паспорті про виліт з Варшави, а коли я поверталася назад ― цієї відмітки мені не поставили. І через виникли труднощі. В ужонді вимагали доказів мого вчасного повернення, і я надала квитки (які, на щастя, зберегла).

Статус мені поновили зі словами: «Якщо хочете подорожувати, відкривайте карту побиту. Інакше сидіть у Польщі. Ви ж втекли від війни»

Втретє мені скасували статус, коли я взагалі перебувала у Варшаві. Прикордонна служба не надіслала інформацію до ужонду, що я перетнула кордон і повернулася з України раніше 30-денного терміну. І знову проблема: печатки в паспорті немає, квитків немає, бо я їду автівкою. Єдиний вихід ― звертатися до прикордонної служби із запитом надати інформацію про перетин мною кордону. Але я поїхала в інший ужонд, де після тривалих пояснень поновила статус UKR. 

— Чому українці втрачають статус UKR, не порушуючи правил? — питаю в юриста Олександра Момота з юридичної фірми ParaGraf Momot&Dyndar Doradztwo Prawne.

— У березні 2024 року ми отримали відповідь від Rzecznika Praw Obywatelskich i Placówki Straży Granicznej w Korczowej з інформацією про те, що попередні помилки, коли система трекінгу кількості днів за межами Польщі працювала погано, виправлені, — розповідає Олександр Момот Sestry. — Фактично ми стали отримувати менше подібних заяв від клієнтів, тому я вважаю, що позитивна динаміка в цьому напрямку є. 

Але поодинокі випадки все ж трапляються, коли в системі є інформація, що ви ще не вʼїхали до Польщі, хоча ви фактично перебуваєте тут вже якийсь час. Можливо через те, що інформація про відновлення статусу UKR є загально доступною і описана багатьма юристами, дедалі менше людей звертаються за допомогою.

— Як  повернутися до Польщі, якщо тимчасовий статус скасовано, а безвіз закінчився?

— У цьому питанні є низка можливих варіантів вирішення. Проте більшість з них є нелегальними, тому ці способи ми коментувати не будемо. Єдиним дійсно правильним варіантом, якщо немає можливості зробити візу, є звернення до коменданта прикордонної служби при перетині кордону з проханням про надання дозволу на перетин кордону. 

У такому випадку комендант надає вам право перетину кордону терміном на 7 днів і перебування в Шенген зоні (тобто, не тільки в Польщі). Впродовж цих семи днів вам потрібно легалізуватись, відновити статус УКР, якщо є така можливість, або подати заяву на отримання карти тимчасового побиту. 

Дозвіл від коменданта надається не всім і не гарантується законом, проте можливість така є, тому не бачу причин нею не скористатись. Якщо ви не отримали дозвіл від коменданта, залишається тільки робити візу.

— Як довести, що особа не перевищила 30-денний ліміт перебування в Україні?

— Насправді це простіше, ніж здається. Якщо ви перетинали кордон Україна-Польща, в системі перетину кордону вже має бути вся інформація. Треба тільки написати в довільній формі лист до прикордонної служби в тій місцевості, де ви перетинали кордон, з проханням надати витяг з реєстру. 

Проблеми можуть виникнути, якщо це перетин кордону з іншою країною ЄС, наприклад Німеччина-Польща. Хоча і тут є своя хитрість. Законодавством Польщі запроваджено певну процедуру, якщо точніше, вона називається wpis do rejestru na wniosek. Тобто можна написати заяву, в інтернеті є вже готові зразки, але можна написати і в довільній формі. В заяві треба вказати, яким автомобілем ви їхали (марка, модель, реєстраційний номер), дата і приблизний час перетину кордону, місце, де ви перетинали кордон і маршрут, звідки і куди ви їхали, з проханням занести цей перетин кордону до реєстру. Ця заява скеровується до головного відділу прикордонної служби у Варшаві і впродовж місяця (максимум 60 днів), згідно art.35 §3 Kodeksu Postępowania Administracyjnego, вони повинні внести всі дані до реєстру.

— Як отримати статус UKR в Польщі, якщо українці мали тимчасовий захист в іншій країні?

— Треба дивитись на підстави прийняття такого рішення. Найчастіше проблема вирішується простим листом від органів тієї країни, де ви відмовились від тимчасового захисту. Це може бути лист від прикордонної служби, який підтверджує, що ви виїхали з країни і не зареєстровані в реєстрі біженців, може бути лист від місцевого самоврядування, яке надавало тимчасовий захист. Проте ви маєте надати документ, який підтверджує, що ви не перебуваєте під тимчасовим захистом в іншій країні ЄС. 

Що робити, якщо ви отримали захист поза межами ЄС? Були ситуації, коли в Чехії відмовляли у наданні захисту, якщо у людини була канадська віза CUAET. Ця програма (CUAET) була розроблена спеціально для українців, які виїхали через війну, і влада Чехії розцінювала отримання цієї візи як доказ того, що людина вже перебуває під тимчасовим захистом іншої країни. У Польщі про такі випадки я не чув.

Усі електронні системи зараз об’єднано, тому ви не можете мати тимчасовий захист у двох країнах. Це є порушенням

Система функціонує давно, єдине, що змінюється ― збільшується кількість критеріїв, за якими вносять до цієї бази. 

Раніше це був реєстр для людей, які отримали “Azyl” згідно устави про біженців, зараз туди входить і тимчасовий захист. Перехитрити систему не вийде, тому я раджу перед тим, як їхати до нової країни на постійне проживання, спочатку відмовитись від захисту на старому місці. 

— Які потрібні кроки на законодавчому рівні, щоб спростити процедуру отримання/відновлення UKR?

— На законодавчому рівні зроблено чимало, щоб спростити отримання цього статусу. Питання виникають з поновленням, бо фактично поновлення статусу може зайняти більше часу, аніж у вас залишилось днів безвізу. На підставі того ж art. 35 KPA, такі справи повинні бути вирішені впродовж максимально 2 місяців. На практиці ж не рідко це займає до пів року. 

Тому треба було б змінити процесуальний підхід, відкрити у великих містах спеціальні відділи в Urzędzie ds. Cudzoziemców, які могли б обслуговувати заяви від українців. Бажано звісно ще й українською мовою, бо мовний барʼєр ніхто не відміняв, частіше навіть саме проблеми виникають на фоні того, що люди не розуміють, що їм кажуть в urzędach, а робітники цих установ не розуміють, що намагаються їм донести наші заявники. 

Звісно, треба було б розібратись з системою трекінгу, довести її до ладу, тим самим знявши навантаження з ужендів. Наскільки мені відомо, такі роботи ведуться весь час, проте, як бачимо, справи в них йдуть не дуже добре. Єдине, що мене турбує, це нова зміна від 15 травня 2024 року, яка в art.4 змінює термін отримання статусу UKR. 

У попередній версії українці могли податись на отримання статусу UKR впродовж 30 днів від дати перетину кордону. У новій версії біженець має подати заяву на отримання статусу “niezwłocznie” — тобто одразу після перетину кордону

Ця зміна вже діє від 1 липня 2024 року і мені цікаво, як саме це реалізовується і що саме в цьому випадку означає слово “негайно”. Звісно, тепер статус можна отримати відразу на кордоні, проте що буде, якщо система перестане працювати, чи буде в цих людей можливість отримати статус в органах місцевого самоврядування? Це питання, на жаль, поки що залишається без відповіді, хоча ми вже направили запит до прикордонної служби з проханням на нього відповісти.

— Що робити українцям, які втратили статус UKR без жодних порушень?

— Спершу треба зрозуміти, на якій підставі ви втратили статус. Можливо, це була просто помилка системи, а можливо, щось більше. Я б радив невідкладно звернутись до urzędu в вашому місті, який видає PESEL зі статусом UKR для перевірки причини зняття статусу. Далі залежно від того, яка саме причина зняття статусу, можна обрати один з кроків або звернутись до прикордонної служби, якщо це була помилка в реєстрі, або ж звернутись до органів тієї країни, де попередньо у вас був захист, щоб отримати від них інформацію і підтвердження, що захист знято. А далі з цими документами звертатись знову до urzędu. 

Звісно, якщо після цього немає жодної реакції, я б радив звернутись до юристів, які мають більше досвіду у вирішенні подібних проблем і можуть надати кваліфіковану допомогу. Хоча це не завжди виправдано. В інтернеті на різних групах і форумах є безліч інформації з усіма готовими зразками заяв, які можна заповнити і вислати до відповідних органів. Гарантую, що у 80% випадків цього вистачить, щоб повернути статус.  

Висновки:

Пам’ятайте: при будь-якому виїзді з тимчасовим захистом з території Польщі більше ніж на 30 днів статус з «UKR» змінюється на «NUE» — це прямо вказано в p.1, ust.17a, art.4 Specustawy. Якщо термін відсутності в Польщі іноземця буде менше 30 днів, то за нормами ust.17b, art.4 Specustawy статус УКР має бути відновлений. Перш ніж їхати в Україну, краще за все  перевірити свій статус на сайті: Sprawdź dane swoje lub swojego dziecka w rejestrze PESEL i pobierz zaświadczenie - Gov.pl - Portal Gov.pl (www.gov.pl). Тут вам слід обрати pobierz zaswiadczenie. Тоді натискаєте profil zaufany. Входите в систему, вводячи логін та пароль і саме там в розділі dane statusu cudzoziemca ви знайдете інформацію про ваш статус. Якщо написано UKR ― все гаразд. Якщо NUE ― ваш статус скасовано і потрібно одразу, не гаючи часу, йти до ужонду. Якщо на кордоні у вас виникли проблеми з додатком DIIA.PL., ви завжди можете сказати, що тікаєте від війни. Згідно з європейським законодавством, вам не мають права відмовити. Якщо у вас не протермінований безвіз ― ви можете проїхати за ним. Якщо ви вирішили змінити країну тимчасового прихистку — не забудьте написати відмову від попереднього захисту в країні, де перебували. І найголовніше — не панікуйте та зберігайте холодний розум. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/668ef29223809fb343fe276e_%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%81%20%D1%83%D0%BA%D1%80-p-800.webp">Як перевірити та відновити статус UKR?</span>

Сьогодні українсько-ізраїльська гуманітарна місія FRIDA об'єднує понад 1000 медиків-волонтерів, які не байдужі до того, що переживає український народ і готові разом йти до перемоги. Про виїзди, історії пацієнтів та складнощі під час роботи місії FRIDA розповіла Оксана Лазоренко, лікар-отоларинголог вищої категорії, дитячий ЛОР, яка долучилася до роботи організації.

Оксана Щирба: Як виникла місія FRIDA?

Оксана Лазоренко: Усе почалося, звичайно, з повномасштабного військового вторгнення. Ізраїльтяни Роман Гольдман та Марк Нев’язький об’єднали 980 медиків з України. Вони усвідомили, що в нашій країні відбувається те, що не може відбуватися у світі і це потрібно зупинити. У них виникла ідея відкрити благодійну організацію, яка буде допомагати цивільним людям отримувати медичну допомогу, а також по можливості ― гуманітарну. Роман Гольдман до цього працював з лікарями і мав зв'язки з потужними клініками Ізраїлю, що, звісно, допомогло в реалізації його задуму. Спочатку це була невелика кількість лікарів-волонтерів. Люди приєднувалися до цієї ініціативи в основному через «сарафанне радіо». Навесні 2022 року зрозуміли, що є великий запит на таку допомогу. Інформацію про організацію поширили у Facebook із  запрошенням долучатися.

Велика трагедія в країні зібрала справжніх лікарів-професіоналів та однодумців, які хотіли допомагати

Спочатку нас було небагато ― осіб тридцять. Ми їздили на Схід раз на тиждень. Крім цих виїздів, лікарі не припиняли працювати на основній роботі. Переважно їздили на вихідні. В такому режимі, звісно, було непросто. Але у нас була мета і нашої допомоги потребували люди. Згодом кількість лікарів почала зростати.

Самі виїзди заряджали нас потужною енергетикою. Коли ми заїхали в деокупований Херсон, то працювали в складних умовах, не було світла і тепла, дуже холодно. Де була змога, ми ставили генератори, але їх потужності не вистачало, бо лікарів багато. Пріоритет надавався, наприклад, гінекологам, бо була, скажімо, необхідність, щоб люди роздягалися. Сьогодні місія налічує майже тисячу осіб, з них ― приблизно вісімсот лікарів. Це парамедики, психологи, реабілітологи, фармацевти тощо. FRIDA ― це дуже потужна організація. 

Лікарі з яких регіонів?

Зараз вже зі всієї України. У нас є лікарі зі Львова, які виїжджають раніше, щоб потрапити в потрібне місце. Уявіть, що таке їхати зі Львова на Схід країни. Також є лікарі з Одеси, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Звичайно, найбільша кількість медиків ― з Києва. Коли ми починали, було лише шість лікарів. У багатьох діти, чоловіки не відпускали на окуповану територію. Зараз я їжджу приблизно раз на місяць, бо є кому долучатися. І моє серце спокійне, бо всі пацієнти отримують необхідну допомогу. 

Як Ви стали частиною місії FRIDA?

Не повірите! Я побачила оголошення у Facebook і одразу подала заявку. Я поїхала у відпустку на місяць до сестри. Це був червень 2022 року. Сестра була в Польщі, і я навідалася до неї, щоб якось допомогти стати на ноги, щось організувати і трохи переключитися зі своєю дитиною. В Європі ми були три тижні. Тоді було багато часу, я читала різні повідомлення у соціальних мережах і зауважила оголошення щодо збору лікарів і ― записалася.  Мені  зателефонували і спитали: «Ви їдете?» Я відповіла: «Так, я їду.» Я тільки повернулася з відпустки і уже на наступний тиждень поїхала на виїзд. Тоді я усвідомила, що окрім основної роботи, у мене є важлива місія ―  допомагати людям. Я побачила, що це дійсно потрібно. Мій перший виїзд був в Мукачево. Може виникнути думка: що ми там робили? Але там був дуже великий наплив людей. Ми працювали з дев'ятої ранку до шостої вечора. Пацієнтами були тимчасово переміщені. 

Майже два роки ми оперували повністю безкоштовно, необхідні витрати покривали волонтерськими лініями, щось самі закуповували 

Зараз люди більш-менш адаптувалися до всіх змін. А на той час більшість були розгублені. Тому допомога, яку ми надавали, була дуже потрібна, люди були безмежно вдячні. Ми намагалися видавати усі потрібні ліки, які були в наявності, особливо пацієнтам з важкими станами, як, наприклад, цукровий діабет. 

В які області найчастіше їздили?

Ми часто їздили в Харківську область. У самому Харкові не було потреби. Там працювали лікарі. А в селах була катастрофічна ситуація. В села не пускали цивільних людей. Нас супроводжували військові і впускали тільки за згодою. Люди ховалися по підвалах. З моєї  практики було дуже багато грибкових отитів. А це такі захворювання, які треба лікувати вчасно, бо можуть виникнути дуже серйозні наслідки. Те, що ми робили, було дуже потрібним. 

Необхідне обладнання Ви возите з собою?

Не все. Наприклад, УЗД, апарат експертного класу ―  так. В групі їздять першокласні фахівці, які точно ставлять діагноз. Те, що можна зробити на місці, ―  робимо. Виявляли новоутворення, брали біопсію. Наші гінекологи їздять з кольпоскопом, педіатри ― з усіма необхідними вакцинами.

З якими основними труднощами Ви стикалися під час виїздів?

Часто пацієнти психологічно зривалися. Я не була готова до цього. Люди боялися, що їх не встигнуть прийняти. Але ми, лікарі, завжди ставились із розумінням. Навіть якщо до тебе приходить людина з агресією, недовірою, зі своїми страхами, то ти маєш пам’ятати, що ти приїхав до них допомогти. Було багато психосоматичних проблем. Завжди варто усміхнутися, обійняти. І люди відразу змінюються. Але, повірте, в такому потоці агресії працювати нелегко. Складно не реагувати на це.  

Були на прийомі 21-річні хлопці. У них шуміло у вухах і була п'ята чи шоста контузія. При цьому вони усміхалися, мовляв, ще молоді і що все буде добре.

Але за них дуже страшно, бо є моменти, які вже не можна повернути. На тебе дивиться доросла дитина і, можливо, вона наступного разу не повернеться з бою і не усміхнеться

Ми прописували всю необхідну терапію військовим, але розуміли, що, наприклад, той же снайпер, зараз піде в наряд, буде знову кудись бігти. І тоді ти не знаєш, чи буде він контролювати лікування, чи не виникне ускладнень. Бо ми зазвичай таких пацієнтів контролюємо. У таких випадках ми завжди залишаємо свій телефон для зв’язку. Але не всі пацієнти слухняні. Якось прийшов до мене хлопець, вхопив за руку і промовив: «Виріжте мені негайно гланди, у мене було три абсцеси і я не хочу переживати наступний.» Просив зробити без знеболення. А я як лікарка усвідомлюю, що будь-яке хірургічне втручання може мати свої наслідки. Крім того, немає всіх необхідних стерильних інструментів. Кажу: «Приїдь до мене на один день до Києва.» А він не може, бо на передовій і його нікому підмінити.

Пані Оксано, попри вибухи та всю небезпеку, Ви доїжджаєте до пекельних точок, надаєте допомогу людям. Але все одно ж є інстинкт самозбереження і внутрішній страх?

У мене немає внутрішнього страху. Я не знаю, як в інших людей. Я  завжди міркувала, як можна все це переживати. Але коли маєш цілі та мету, то в тебе немає часу думати про страх. Перші три тижні взагалі майже нікого не було з наших лікарів, бо вони просто не  доїжджали. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми жили з донькою в лікарні. Мені так було комфортніше та спокійніше. Лікарня для мене завжди була своєрідним місцем безпеки. 

Чи були небезпечні ситуації під час виїздів?

Були моменти, коли прилітало поруч. Ми якось поверталися з Херсону, тоді прямо в нашу поліклініку прилетіла ракета. Це сталося як тільки ми сіли в наш автобус. Кілька разів було дуже складно в Харківській області. Ти приїжджаєш, а  немає нічого ― ні світла,  ні води. Чоловіки, аби справитися зі стресом, зловживали алкоголем. Літні люди не хотіли взагалі залишати рідні домівки. Ми приймали допізна в сильному холоді з генератором. Одного разу поверталися додому, був густий туман. У нас немає броні, лише каски. Жодної зброї. Наші водії були і нашими охоронцями.

В будь-який момент нас могли розстріляти, або взяти в полон. Але це усвідомлення приходило уже в дорозі

Тоді ми всі їхали мовчки. Було по-справжньому страшно. Найгірше, що не можна було зайняти себе речами, які допомагають відволіктися. Адже коли я працюю, у мене немає страху. Я маю зробити свою справу добре. У мене має все вийти. Я маю подбати про своїх  пацієнтів. 

Тому так, було багато небезпечних, навіть смертельних, ситуацій. Але в лікарів дуже дивне почуття гумору. Вибачте за подробиці, але якось колега зайшла в туалет на вулиці. А десь поруч прилетіло. І вона жартома каже: «Боже мій, як би я не хотіла так загинути, бо якось соромно померти в  туалеті.» На щастя, ніхто з наших лікарів не загинув. Адже ти усвідомлюєш, що можеш бути не в тому місці, не в той час. Моя подруга Оксана, яка працювала у відділенні трансплантації кісткового мозку, загинула в Києві. В її автівку влучив снаряд біля Університету Шевченка.

Вона згоріла живцем о 8:30 ранку в звичайний будній день. Тому ти не можеш бути ніде в безпеці в Україні. Кожен день хтось гине. Ми, лікарі, вже зробили свій вибір. Ми не маємо часу думати про небезпеку. Бо ми приїхали допомагати. 

Скільком людям організація надала допомогу від початку своєї роботи?

Щоб сказати точно, то ми не підраховували. Це більше десяти тисяч людей. У нас на одному прийомі могло бути триста осіб. 

Для кваліфікованого лікаря це дуже багато. 

Як і хто організовував виїзди?

Насправді організація виїзду ― це дуже великий шматок роботи. Раніше у нас були капітани, які все організовували: де ти будеш жити, що їстимеш, де прийматимеш пацієнтів. Зараз у нас є офіси, і хлопці та дівчата домовляються через різні канали з громадськими діячами. Ми дуже потужно працювали з фондом Пивоварова в Харківській області. Вони надавали велику допомогу своїм громадам і організовували виїзди. Іноді забезпечували нам і житло. Зараз винаймаються готелі або квартири у відносно безпечній зоні. На початку траплялося й таке, коли ми ночували у спальниках. Зупинялися і в  пансіонаті, де жили літні люди, яких вивезли з Харкова. Пансіонат знаходився неподалік від Харкова, але з більш безпечної сторони. Там були жахливі умови ― пліснява, вологість, холод. Але ми ж не їхали за комфортним життям. Головне було десь переночувати і поїхати далі. Зараз, коли є більше підтримки, лікарі мають кращі умови перебування. 

Скажіть, будь ласка, з якими  травмами Ви стикалися найчастіше? 

Діставали сторонні тіла з рогівки та вуха. У мене взагалі є колекція намистин різних кольорів. Бо часто доводилося їх витягувати з вух дітей. Бували новоутворення вуха, різні папіломи, які можна травмувати. Що могли, те вилучали на місці. Багатьом прописувала лікування та подальше діагностичне обстеження на пів року. 

Ви зустрічалися з різними історіями пацієнтів. Яка запам’яталася найбільше? 

У мене була жінка з хлопцем, які живуть в Слов'янську. Вони не виїхали. Не питайте мене чому, бо не знаю. Люди бувають різні. Тоді її синові було шістнадцять, дуже гарний та розумний хлопець. Вона прийшла з ним на прийом і сказала, що він не дихає нормально. Вони уже зробили комп'ютерну томографію. У хлопця були кісти в гайморових пазухах, і ніс взагалі не дихав. Йому була потрібна операція. Але не проблема її провести. Є ще період реабілітації. Потрібно бачитися, спостерігати за станом дитини. І вони приїхали до Києва. А в жінки, крім цього хлопця, ще одна дитина. Це був невеликий квест. Бо треба десь їх всіх розмістити, а місць і так замало. Я домовилася за квартиру. І ця жінка розривалася між двома дітьми: одну вона не могла залишити, бо мала, а інша потребує догляду після операції. Ти дивишся на все це, а жінка не просить жодної допомоги. Є ліки, яких немає в наявності, і їх треба придбати самостійно. І я розумію, що в цієї матері просто немає грошей на ліки, але вона їх не просить. А потім тишком-нишком ця мама намагається засунути мені гроші в кишеню, щоб віддячити. А я добре знаю, що означає ця тисяча для цієї жінки. Я кажу «Ні, нічого не потрібно», а вона ображається, що я відмовляюся брати кошти.

Згодом, коли під час чергового виїзду, ми зупинялися в готелі «Зоря» у Слов'янську, я приїжджала до цієї сім’ї. Уявіть, як вони живуть: всі вікна закриті фанерними листами, бо розбиті. Зима, холодно. На вулиці виють бродячі пси. І поруч постійно влучають снаряди. Це жахливо. Ти розумієш наскільки їм важко жити, що вони виживають кожного дня. Так, вони можуть виїхати. Але невідомо, з чим вони зіткнуться в іншому місті чи країні. 

Ти не можеш їх судити, бо люди можуть боятися якихось змін, не мати відповідних рис характеру чи стійкого типу нервової системи, аби адаптуватися до нових умов. Але коли ти бачиш жахливі умови, в яких живуть деякі українці, то стає лячно.

Коли взимку ця мати в одній сорочці вибігає за тобою з банкою компоту, аби подякувати, це нагадує якийсь епізод з фільму

Коли живеш у комфортних умовах, дуже складно зрозуміти тих, хто ховається у підвалах, виживає та об'єднується. Не всі можуть кудись поїхати і почати життя заново. 

Коли заходили в Ізюм, нам розповідали, що була жінка, яку знайшли в  дуже важкому стані. Вона важила 21 кілограмів. Її просто заколотили в будинку. Знайшли її випадково, і вона, на жаль, не вижила. Обличчя війни жахливе. Ти розумієш, що військові, які усміхаються, можуть загинути, і ти їх більше ніколи не побачиш. Ти  не розумієш, чому діти мають жити в  таких умовах, а цілі села з літніми людьми сидіти на гідазепамі. 

Ваші рідні, мабуть, хвилюються за Вас. Чи не відмовляли вони Вас не їздити на Схід?

Вони добре знають мій характер, що немає сенсу щось казати. Адже я все одно поїду. Тому просто підтримують мене та чекають з поїздок зі словами: «Бережи себе»! Взагалі мені пощастило з генетикою. Мої батьки дали мені гарне виховання та прищепили важливі цінності. Моя бабуся по материнській лінії пережила голодомор. Вона завжди давала мені настанови: «Дитино, купи собі мішечок гречки та борошна. Нехай у тебе будуть під матрацом.» Я завжди мала сухарі і борошно. Інша бабуся по татовій лінії пережила концтабір. Її подругу розстріляли, а бабуся, на щастя, вижила. Мабуть, ця витривалість передається і генетично.

Чого потребує FRIDA сьогодні? 

Це волонтерська організація. Тому ми постійно потребуємо надходжень. На щастя, лікарів зараз вистачає. Ми приїжджаємо на Схід з обладнанням та ліками, і це вимагає регулярного оновлення. Не завжди є достатньо усіх ліків, які потрібно надати пацієнтам. Тому ми будемо вдячні будь-якій допомозі, будь-яким донатам, бо є дуже багато напрямків, які розвиваються і потребують підтримки. А ми й надалі працюємо заради перемоги і відновлення нашої держави.

‍

Устина Стефанчук родом зі Львова. Свого часу мала там хорошу роботу, друзів і взагалі не планувала ніколи емігрувати. Але життя внесло свої корективи і Устя виїхала жити до Канади. Втім, там не забула про українське коріння і почала активно займатися українськими проєктами. Жінка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков, зібрала велику колекцію вишиванок і взагалі не уявляє життя без антикваріату. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Устина уже в перші години вирішила поїхати в Україну і волонтерити. В інтерв’ю Sestry блогерка, колекціонерка та волонтерка Устя Стефанчук розповіла про любов до України, театральну родину, відчуття провини перед матір’ю, кохання та щастя. Далі ―  пряма мова. 

Кохання та еміграція

«Для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні.»

Залишити рідний Львів мене змусила романтична історія. Це був другий день мого перебування в Канаді. Мене запросили на дослідницьку стипендію в Університет Альберти. В контексті моєї дисертації там знаходилися архіви, з якими я мала  працювати. Я мешкала в одного старшого професора, який насилу повів мене на концерт класичної музики. Я дуже не хотіла йти, бо ледве трималася на ногах від втоми.

Там я познайомилася з чоловіком, який сидів поряд зі мною. Він протягом всього концерту щось розповідав мені на вухо

Я нічого не зрозуміла з того, що він тоді говорив. Але він сам так сміявся від  власної оповіді, що я подумала, що це дуже веселий чувак. З тих пір ми уже десять років разом. Тобто, на якомусь етапі для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні. І, на жаль, іншого варіанту вирішити цю ситуацію не було. Тому я опинилася в Канаді.

Спочатку я приїжджала нечасто. Так як я очікувала на дозвіл на проживання в Канаді,  перші два роки не мала права не виїзд. Тому щоб забрати моїх домашніх улюбленців, мій чоловік був змушений поїхати в Україну і привезти спершу одного пса, потім ― другого. Загалом у мене три пса.

Одного собаку ми забрали з індіанської резервації. Один пес моєї мами і один пес, якого я привезла з фронту.

Любов до собак у мене з дитинства. У мене завжди були домашні улюбленці

З огляду на те, що я працюю з дому, то більше собаками займаюся я, ніж чоловік. Коли ж перебуваю в Україні, він мусить в обідню перерву, яка триває сорок п'ять хвилин, приїжджати щодня  на велосипеді додому, щоб швиденько нагодувати собак, випустити погуляти. Тому за це треба належне віддати чоловікові.  

Взагалі наші стосунки з чоловіком збудовані на прийнятті. Для нас це дуже важливо, тому що ми обоє з дуже різним емоційним, інтелектуальним багажем. Ми дуже вперті і впевнені у своїй правоті. А двом впертим людям доволі складно. Треба комусь  йти на компроміс. Важливо, аби було прийняття інакшості ― в мисленні, світогляді, одязі. Важливо вміти знайти слова, щоб обговорити те, що турбує, і дійти до розуміння, чому так, а не інакше. І  мене дуже тішить, що це все у нас є.  

Україна та смуток

«Я дуже сумую за Україною і досі почуваюся самотньою.»

Мені досі закидають, що, перебуваючи в Канаді, я не можу порушувати жодних українських питань. На якомусь етапі мене це засмучувало, тригерило. Але зараз це мене радше смішить. Я не прийняла канадське громадянство. Звісно, я могла піти шляхом, яким йдуть сотні українців ― мати два паспорти і користуватися ними залежно від потреби. Але я вирішила мати лише одне українське громадянство. Не знаю, може, я не занадто кмітлива?.. Але я точно знаю, що  це не мій варіант.

Попри те, що біля мене поруч кохана людина, я дуже сумую за Україною і, чесно кажучи, досі почуваюся самотньою в тому плані, що я ніколи не буду належати до цієї діаспори. Я не знаю, чому так. Мабуть, це десь недостатнє бажання з мого боку, а також недостатньо точок перетину.

Але з іншого боку, завжди будуть ті люди, які в Україні дивитимуться на мене як на цьоцю з Канади. Щодо самотності, то це мій перманентний метафізичний стан. 

І мені завжди не вистачає мого улюбленого місця у Львові ― дому мого дитинства. З часу війни я, напевно, трішки інакше почала дивитись на це, тому що маю можливість повернутися в дім, який є, в якому виростала, бути оточеною речами, які  знаю десятки років і які належали моїй родині. Це величезне щастя. Я намагаюся всіма можливими способами насолодитися цим.

Мої українські проєкти почалися з дослідження церков. Це перше, що мене просто захопило. Відверто кажучи, я ніколи нічого не знала про історію еміграції в Канаді. Тому відкриття української Канади для мене стало справжнім розривом мозку в позитивному сенсі. Цим я зайняла весь свій вільний час. Я досліджувала, фотографувала ті церкви, більшість з них вже не існуючі на сьогодні. Я шукала про них історії місця та людей, які заснували храми. 

Гени і театр

«Пізнання життя в мене відбулося через театр.»

Зацікавлення всім українським мені передалося генетично. З обох боків ― і по батьковій, і по материній лінії всі були австрійці, поляки, євреї, і при цьому завжди були затяті українці. Атмосферу та культуру, в якій мене виховували з найменшого віку, я добре пам’ятаю. Я завжди перебувала в так званій патріотичній бульбашці. Взагалі я з акторської родини.

Мій батько ― актор, бабуся ― акторка, а дідусь ― театральний художник. Моя інша бабуся ― мистецтвознавиця і театрознавиця

Тому я виростала між двома театрами ― Театром Заньковецької у Львові і Оперним театром, де, з одного боку, працювали тато і бабуся, а з іншого боку ― інша бабця. Я знала там всі ходи, якими я  могла ходити без жодного дозволу чи запрошення, заходити в будь-яку гримерку акторів і ховатися там в шафах.

Пізнання життя в мене відбулося, без сумніву, через театр. Десь в підлітковому віці я думала про акторську професію, але тільки, щоб щось комусь довести і показати. Я навіть мала співбесіду з тодішнім завкафедри театрознавства паном Богданом Козаком. Це закінчилося нічим. Він мені сказав, що якщо я хочу гострих відчуттів, то краще вийти заміж за актора, ніж поступати на акторський. В родині швидше не хотіли, аби  я пов’язала своє життя з театром. До речі, не знаю чому. Адже досвід в моїй родині радше позитивний, за винятком, мабуть, однієї бабці, яка працювала в Театрі Заньковецької. З усієї трупи вона була єдина україномовна. 99 відсотків театральної трупи  ― вихідці зі Східної України і з окремих частин Росії. Мою бабусю трактували як бандерівку,  зрадницю, націоналістку. І оце цькування насправді дуже сильно її травмувало. Виховуючи мене, вона дуже часто про це говорила. Тому вона не хотіла, аби  я була акторкою. 

Мама

«Я керувалася образою, а не любов'ю. Це те, за що мені соромно».

Я пережила хворобу і втрату молодої мами. 

Моїй мамі було сорок дев'ять років, а я на вісімнадцять років молодша. Це був складний момент в моєму житті. Чесно кажучи, я думала, що  не переживу цього ніколи. Взагалі я не впевнена, що гідно повелася в цій ситуації. Я була дуже нетерпляча. Я перебувала на навчанні за кордоном, і моя мама приховувала від мене факт хвороби. У неї був рак легенів, який пізніше перейшов на весь організм.

Коли я приїхала на канікули  додому, то одного дня застала маму за тим, що вона нарізала кавун і впала головою в той кавун

Тобто, її рівень гемоглобіну був настільки низький, що вона не могла тримати голову. Відтоді їй ставало з кожним днем дедалі гірше. Тоді я ображалася на маму,  що вона знову на мене навішала всі свої проблеми і просто поставила мене перед фактом, коли раніше можна було лікуватися, можна було щось з цим робити, а вона все запустила. Я керувалася образою, а не любов'ю, замість того, щоб зробити останні дні, тижні чи місяці життя людини не такими нестерпними. Це те, за що мені соромно.

Загалом у мене не були близькі стосунки з мамою. Можливо,  через те, що в нас була невелика різниця у віці і на етапі, коли я була малою і мені  була потрібна мама, в мене була подруга. Я не можу сказати, що в нас були негативні стосунки, швидше приятельські. Але я хотіла мами. 

Колекція вишиванок

«Я дуже люблю щось колекційне, антикварне.»

Колекція вишиванок, напевно, почалася з частини колекції мого діда, який був театральним художником і в 50-ті роки їздив на пленери на Гуцульщину і збирав з хат людей речі, які  викидали. А це часто були текстильні речі ― рушники, запаски, пояси. Досі я маю кілька поясів та сорочок з тієї колекції. Коли батьки розлучилися, частина мого спадку разом з татом перейшла в його нову родину. Задовго після смерті тата я ці речі продовжувала забирати в цих людей. І в одній з тих пачок, які я забрала (а зберігалися вони в підвалі, де все цвіло), я знайшла дідові ескізи. Усі вони були підгнилі і вицвілі. Коли я про це розповідаю, мені фізично дуже боляче. Саме це стало певним поштовхом до мого зацікавлення вишиванками. Зараз в моїй колекції нараховується кілька сотень вишиванок. 

Я взагалі дуже люблю щось колекційне, антикварне.

Мабуть, найціннішою для мене в домі є козацька порохівниця початку XVIII століття. з кольоровим різьбленням, квітковим орнаментом та зображенням оленів. Вона неймовірна. Інша річ, яка останнім часом становить дуже великий інтерес ―  це роботи взагалі не знаного в Україні скульптора і майстра Петра Терещука. На європейських аукціонах його роботи оцінюють в сотні, тисячі євро, а в Україні він взагалі невідомий. Це чоловік, який походив з дуже маленького тернопільського села і спочатку був підмайстром у віденського майстра, різьбяра чи скульптора в металі. Він працював в різьбі слонової кістки і його роботи ― це перша чверть ХХ століття.

Мені подобається, що він українець. Мені подобається, що це його українське «Петро Терещук» написане на кожній  скульптурі 

Зараз я перебуваю на такому етапі життя, що, по великому рахунку, все, чого мені хочеться, я можу дістати. Мені б хотілося ще поповнити свою колекцію роботами української малярки Олени Кульчицької, яку я дуже люблю. 

Професія

«Я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.»

Приїхавши до Канади, я закінчила дисертацію, а тоді опинилася на своєрідному роздоріжжі. Постало запитання: чи хочу я далі займатись тим, чим займаюсь? А це класична філософія. Чи я хочу займатися чимось іншим? Але чим тоді? Зазвичай таке питання людина ставить собі в шістнадцять-двадцять років. Для мене це питання постало в тридцять років. І це мене бентежило і додавало додаткового пресу, тому що мені здавалося,  що треба дуже швидко вирішити, що я хочу робити далі. Перші роки в Канаді дали сильну тривогу.

Мені було дуже важливо почати хоч щось робити ― хоча б тому, аби не виглядати ще однією українкою, яка вийшла заміж за канадця і сидить у нього на шиї

Тому що цей стереотип існує, існував і є досі. Взагалі мій темперамент і тип характеру передбачають постійну зайнятість, тобто, я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.

Для мене це був досить важкий період емоційно та психічно. Від початку війни я почала займатися волонтерською діяльністю, дуже багато співпрацювати з військовими. Ще до того я почала брати окремі курси з психотерапії, зокрема з терапії травми, читати про ПТСР та інші розлади, пов'язані з травматичним досвідом, зокрема воєнним. З тих пір я працюю над завершенням освіти в цьому напрямку. Працюю паралельно з клієнтами, у тому числі з  дружинами військових, вдовами військових, що дуже сумно і складно. 

Війна

«Я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.» 

У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Чоловік не відмовляв мене. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи. Перші кілька годин я сиділа в кухні на підлозі в дуже поганому стані. Я наче була відсутня тут і зараз, провалилася в яму. Я мовчки сиділа і споглядала в одну точку. На той момент я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну. 

Волонтерство

«Від початку війни я чітко визначила, що буду займатися виключно військовими потребами.»

Волонтерський рух в Україні, на жаль, пішов на спад. Але, мабуть, процеси, які відбуваються, пов'язані з динамікою самої війни. Мені здається, що вони складні, можуть змушувати бити на сполох, але вони природні. Насправді ніхто не може безперестанку, без жодної перерви, пахати. Тому цей спад  цілком нормальний. З іншого боку, мене турбує радше інше ― що з'являється певна легковажність і що волонтерство перестає бути пріоритетом та першочерговою потребою. Тобто, усвідомлення цього в суспільстві дуже сильно змінилося, і про це може свідчити низка жартів про волонтерок. Мене  дуже обурюють  спекуляції на цю тему. 

Від початку війни я чітко для себе визначила, що буду займатися виключно військовими потребами. Не дітьми, не гуманітарними питаннями, не цивільним забезпеченням. Бо, по-перше, розпорошуватися ― це не конструктивно. По-друге, це те, що на той момент мені здавалося найбільш високою метою. Відповідно, я зверталася до багатьох українських організацій і до організацій за кордоном. І відмова була продиктована радше страхом заявити свою однозначну позицію щодо підтримки мілітарної структури, війни як явища в такий спосіб. Я, чесно кажучи, не дуже багато цим і заморочувалась. Мені дали кілька відмов. Я вирішила, що сама знайду спосіб ― і знайшла.

Насправді війна ―  це таке своєрідне оголення правди про нас, українців

До мене, наприклад, у Львів приїхали люди спершу з Київщини, пізніше ― з Луганщини. Вони мешкали у моїй квартирі. Раніше я не зустрічала людей з Луганщини. Можливість спілкуватися з людиною з цілком іншої частини України стало для мене справжнім  відкриттям. Мене вразило те, що вона україномовна, і як  мислить та як усвідомлює цю війну, ситуацію в країні, історію України. Особисто для мене війна дала можливість побачити ті частини України, в яких я ніколи не була, до яких не мала дотичність поза своїм маленьким львівським панством. Війна для мене  стала відкриттям України, українців, себе.

Канада і війна в Україні

«Зараз все більше людей зізнаються, що не підтримують Україну.»

Канада дуже різна ― від східної частини до моєї, західної. Це дві різні Канади, різний контингент людей, навіть інший контингент українців. На жаль, в Канаді працює російська пропаганда на всіх рівнях. Я все частіше бачу, що тут з'являються певні «наїзди» на Україну.  Підтримка України на початку була загально гуманістичною позицією та підтримкою всього доброго, позитивного, свободи, засудженням війни та агресії. Так, на сьогоднішньому етапі виглядає вже дуже політизовано і багато людей стараються уникати цієї позиції. Тобто, я не буду підтримувати політичне, я не буду підтримувати Україну, бо це політична позиція.

Довкола дуже багато бруду, намулу, маніпулятивних стратегій. Зараз все більше людей, не соромлячись, зізнаються, що не підтримують Україну. Тобто, якщо на початку це було дико (якщо не підтримуєш Україну,  то ти не підтримуєш демократію та права людей, не підтримуєш свободу), то зараз це вважається прийнятним. Ви маєте право на свою позицію, бо це така неоднозначна ситуація. Також в Канаді дуже змінилася медійна присутність української тематики. Зараз її немає і у великої частини людей, зокрема з мого оточення канадців, у тому числі українського походження, складається уявлення, що війни немає, бо все тихо, все нормально, значить там досягли якогось результату.

Немає ніякої інформації. Ніхто ніде не пише, що гинуть люди, далі відбуваються обстріли

Принаймні таке в мене склалося  враження від того, що я спостерігаю довкола себе.

На превеликий жаль, відбувається  все більше актів агресії щодо українців. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення я не відстежувала за цим через брак часу, але зараз все частіше чую від друзів та знайомих про такі випадки. Можна постраждати навіть за наліпку тризуба на автівці.  

Традиції

«Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали.»

Дуже важливо не забувати про рідні традиції. У Канаді мені не довелося  впроваджувати жодних традицій, тому що родина мого чоловіка із західної України, а саме з Тернопільщини. Тому в нас всі ті самі святкові традиції, що для мене було неочікувано виявити. Навіть якби я хотіла щось нове  впровадити, то це було би доволі складно, тому що немає чогось особливого. Немає особливої потреби, оскільки для мого чоловіка, наприклад, різдвяні чи великодні традиції дуже чітко регламентовані відповідно до його галицького походження. Це при тому, що я взагалі не релігійна людина. Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали. Культурний момент в усьому цьому значно більше значить, ніж через віру чи духовність. У нас з чоловіком насправді все дуже гармонійно в цьому сенсі. 

У мене завжди в родині була традиція йти перед Різдвом на «Різдвяну ораторію» Баха. Ми це робили багато років поспіль

Траплялися роки, коли у Львові не було цієї ораторії, і  ми з бабцею спеціально їхали в Одесу. Це така гарна сімейна традиція. Наша з чоловіком традиція дня ― коли випадає спільний вихідний, ми йдемо снідати в якийсь ресторан, бо сніданок ― це дуже особливий, інтимний, родинний час. Або ми снідаємо в нас на ґанку з ароматною кавою і обговорюємо сусідів. Мій ідеальний сніданок ― це твердий сир, два яйця, трохи салату, помідор. Зараз це може бути ще авокадо, тарілка вівсяної каші. І багато, багато кави. У моєї бабці ще була цигарка, у мене ― ні. 

Про щастя, батька і патріотизм

«Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе.»

Щасливою мене робить гармонія з собою. Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе. Я є для себе найкращою подругою, хоча жіночої дружби ніхто не скасовував. Я радію від того, що світ у сприйнятті інакшості, у тому числі український світ, змінюється. Взагалі я щаслива від того, що просто живу.  Це вже величезна розкіш.

Я ні про що не шкодую в житті. За винятком однієї речі. Коли мені було тринадцять років, мій батько, емігруючи в Америку, запрошував мене поїхати з ним. Він говорив: «Давай, мала, ми з тобою найкращі друзі. Ми з тобою дамо собі раду». А для мене на тому етапі було дуже важливо знаходитися в Україні. Це була, як на чотирнадцять років, дуже усвідомлена патріотична позиція. Я була впевнена, що те, що він їде, це неправильно, тому що він багато може зробити тут, в рідній країні. Я на нього дуже сильно образилась за те, що він мене залишає. 

Я виховувалася в патріотичному дусі, в любові до України, тому таку еміграцію я трактувала як зраду

З тих пір з батьком я фактично не спілкувалася. Ми час від часу контактували. Він запитував, що я читаю, щось про мистецтво, якісь дурниці. А потім я була в Америці на пластовому таборі,  мій тато дізнався про це і хотів зустрітися. А я сказала, що не маю з ним про що говорити. Так я вже більше ніколи його не бачила. Тому що кілька років по тому він помер. І, мабуть, я би сьогодні хотіла з ним зустрітись і поговорити. 

У сина Олесі Яскевич одразу кілька діагнозів: незрячість від народження, епілепсія та розлади спектру аутизму. Жінка багато років вчилася працювати з цим, їздила до лікарів, знахарів та екстрасенсів. Згодом створила організацію «Бачити серцем», яка допомагає соціалізуватися дітям з інвалідністю та кардинально змінює уявлення суспільства про їхнє життя. Олесі часто казали, що її син ненормальний і давали недоречні поради, яких вона не потребувала. Прийняття інвалідності сина в жінки триває і досі, але зараз вона зовсім по-іншому сприймає цей процес. Про проблему інклюзії в Україні, чому діти не можуть знаходитися в інтернатних закладах, інклюзивні проєкти та життєвий шлях разом з сином ― Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем» розповіла під час відвертого інтерв’ю Sestry.

Оксана Щирба: Вперше з проблемами інклюзії Ви зіткнулися 17 років тому, з народженням Матвія. Вам навіть пропонували написати відмову від сина. Як Ви тоді сприйняли цю новину? 

Олеся Яскевич: Мабуть, про інклюзію я дізналась ще пізніше.

Коли народився Матвій, мені сказали, що я ще молода і народжу собі здорову дитину. Навіщо тобі ця?

Тоді, можливо, через те, що я була не в контексті теми інвалідності, сприйняла цю новину як щось дуже загрозливе. В мене були дуже важкі пологи. Я Матвія не бачила, його відразу забрали в реанімацію. Але в мене навіть думки не було, що щось не так.  Мене переконували підписати відмову від сина. У мене був післяпологовий  шок. Це вже згодом я  аналізувала, як ставився персонал до мене, як взагалі повідомляли мені цю інформацію, наскільки це все було некоректно, грубо, нетолерантно. 

Я взагалі не знала, що може щось бути не так. По-перше, в моєму оточенні не було  дітей з інвалідністю, в мене досить непогано проходила вагітність. Ми на той момент з моїм першим чоловіком спортсменом не вживали алкоголь,  не палили, тобто вели здоровий спосіб життя. Я відвідувала всі можливі заходи для мам, вагітних, курси, де вчили правильному диханню. 

Виходить, суспільство не навчене комунікувати на тему інвалідності? Якою має бути насправді поведінка оточуючих в ситуації, в якій опинилися Ви?

Абсолютно ненавчене. Повідомлення  батькам про те, що щось пішло не так під час пологів, має бути дуже обережним. Хто як не лікарі мають пояснити і розказати, як все має відбуватись, коли народжується дитина з інвалідністю.

Лише цього року завдяки Уповноваженому з прав дітей було розроблено протокол повідомлення. А до цього, уявіть собі, яка кількість батьків отримувала інформацію про інвалідність дитини варварським способом

По-іншому я не можу це назвати. Я не можу говорити за всіх, але в мене є власний досвід і досвід тих батьків, з якими ми працюємо багато років. І це не залежить від того, чи це державний пологовий будинок, чи приватна клініка. Насправді немає  культури взаємодії пацієнта та вагітної жінки, особливо якщо щось йде не так. Медичний персонал любить говорити фрази на кшталт: «Навіщо вам хвора дитина? Зробіть аборт, а  потім народите здорового малюка.» 

Як  новина  про діагноз сина вплинула на стосунки з чоловіком?

Перші дні і місяці він дуже сильно мене підтримував. Ми дуже надіялися, що зможемо полікувати Матвія і виправити ситуацію на краще. Коли ж дізналися, що Матвій незрячий, то ця звістка стала точкою неповернення. У чоловіка були дуже великі сподівання, що його син продовжуватиме в  майбутньому його справу. Коли стало зрозуміло, що Матвій не буде такою дитиною, почалися розголоси. Згодом ми розлучилися.  Це сталося, мабуть,  не через те, що в Матвія інвалідність, а це через те, що ми не до кінця розуміли, що відбувається. І можливо, так і треба було, щоб ми розійшлись саме тоді, щоб кожен з нас згодом створив свою щасливу сім'ю. 

Ви свого часу зверталися до всіх можливих лікарів, гомеопатів, знахарів, психологів. Хтось навіть Вам говорив про те, що Матвій довго не проживе. Тоді Ви хапалися за кожну соломинку і  весь свій вільний час присвячували сину. У Вас не було часу на навчання, відпочинок, на себе.  Коли Ви зрозуміли, що варто зупинитися?

Ми, здається, були у всіх лікарів, у яких тільки можна було. Їздили до екстрасенса, платили просто шалені кошти. Тоді я сама собі складала ілюзію, що я щось роблю для того, щоб  Матвію стало краще. Хоча на нього це взагалі жодним чином не впливало.  Дуже багато часу витрачала на пошук нових методик лікування, медикаментів. Коли Матвію було приблизно три роки, він вперше впав у кому. Його забрали  в реанімацію. Мене до нього не пускали. Я пішла ночувати додому, а наступного дня о 6 ранку вже була під дверима реанімації. Тоді спіймала себе на думці, що якось неправильно ми проживаємо цей час, бо я навіть не знаю, що подобається Матвію, а що ― ні.

Я раптом усвідомила, що ми ніколи не робили з ним  простих дитячих речей ―  ходити по калюжах, наприклад. Тоді я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини

Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі. А потім почалась епілепсія у складній формі. Потрібно було знову шукати лікаря, щоб підбирати необхідні препарати і проходити всі ці страшні кола, через які проходять батьки, діти яких мають епілепсію. Десь в цей час я почала розуміти, що моїй дитині в соціумі не дуже раді. Я була на всіх можливих форумах, де були об'єднання батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Знайомилася з батьками, читала про їх досвід, ділилась власним. Потім ми почали організовувати сімейні пікніки, де ми не лише збирали діток з інвалідністю, а й наших друзів. Ми хотіли показати іншим, що дитина з інвалідністю ― це не істота якогось іншого виду, яку треба заховати в окремий дитячий садочок. 

У Вашого сина часто трапляються приступи в публічних місцях. Він через вереск проявляє свої емоції. Як реагують люди на Матвія?

Все залежить від кожного етапу життя. Пам’ятаю, якось ми були на дитячому майданчику й Матвій грався в пісочниці. В нього стався напад епілепсії. Я забрала його та поклала на лавочку. При цьому мама дитини, з якою грався в пісочниці Матвій, зібрала всі іграшки, дістала серветки і почала витирати руки дитині, іграшки, якими грався мій син. Я сказала жінці, щоб вона не хвилювалася,  це напад епілепсії, це не заразно.  Більше ми не бачилися на цьому майданчику. Ця ситуація не свідчить про те, що ця мама погана. Можливо, вона взагалі ніколи в житті не бачила нападу епілепсії. Це скоріш про те, що суспільство погано проінформоване на таку тематику. Коли я перебувала в громадських місцях, люди підходили, питали, чи потрібна якась допомога. Кілька років тому трапилася ситуація, коли Матвій дуже голосно кричав. Тоді люди підходили, робили зауваження, що він нездоровий. Потім був період, коли мій син перестав ходити. І це тривало майже півтора роки. Ми перевірялись у всіх лікарів. Тоді придбали спеціальний візочок і користувались ним. Бо якщо вдома, у приміщенні, він хоч якось повзав, то на вулиці переставав ходити взагалі. Він міг лягти в будь-якому місці ― на пішохідному переході, біля каси в супермаркеті, в метро. Він лягав головою вниз, закривав вуха і йому треба було полежати п'ять-сім хвилин. І от саме тоді я вислуховувала найбільше  порад та рекомендацій від сторонніх людей. Одна пані взагалі мені сказала: «Такі, як ви, в Криму виховують сепаратистів».

Зараз Матвій майже не кричить і ми вже можемо з ним домовитись. Він знає, як себе стабілізувати. Не завжди, звісно, це працює. Коли все ж таки трапляється приступ, поглядів з боку людей наче стало менше, або мені так здається. Навіть якось підійшов молодий хлопець і запитав, чи потрібна допомога. Для мене це було дико. Хоча насправді це нормально. 

Що підштовхнуло Вас відкрити організацію «Бачити серцем»? Розкажіть про її роботу сьогодні.

Я не мріяла її створити. Я взагалі  планувала чимось іншим по життю займатись. Але так вийшло, що я багато спілкувалася з батьками, які мали дітей з інвалідністю. І свого часу познайомилась з Валентиною Бутенко. На той час вона відіграла дуже ключову роль в моєму житті. Бо після цього знайомства я зрозуміла, що я теж щось можу. Валентина ― мама двох незрячих синів, в Харкові вона створила організацію «Право вибору» і організовувала заходи підтримки і для батьків, і незрячих дітей. У мене вже було певне об'єднання волонтерів, батьків, спеціалістів, і ми постійно щось робили ― організовували пікніки,  зустрічі.

Але щоб робити щось більше, потрібна була юридична структура, кошти. Тоді ми вирішили зареєструвати організацію. Перші два роки робили невеликі проєкти. Згодом у  мене виникла ідея створити табір для дітей 

Мені дуже хотілось дати дітям досвід проживання без батьків. Бо їм треба вчитися якось жити, взаємодіяти в соціумі. Тоді я не розуміла, в що це може вилитися. Коли ми провели табір перший раз, то побачили грандіозні результати в дітей. Діти вчилися комунікувати між собою без тата і мами. І це все непогано виходило. В самих батьків вперше за життя була можливість трохи перепочити. Потім ми знайшли партнерів та фінансування ― і табір масштабувався. Нині це великий табір на сто дітей. Велика команда працює цілий місяць. Також ми писати різні проєкти для того, щоб відкрити простір, де діти можуть паралельно взаємодіяти між собою. Створили програму психологічної підтримки спочатку для мам, потім намагались зробити таку ж підтримку для татусів. Згодом нам вдалося відкрили саме фізичний простір. Зараз у нас є п'ять великих програм, в межах яких працюємо. Також є онлайн школа. Проблема в тому, що у нас є приміщення, але там немає укриття. На жаль, у Києві досі не можемо знайти відповідне приміщення. Спершу я не вірила в роботу онлайн, бо деякі процеси оффлайн дуже важко давалися. Зразу було нелегко, довелося адаптувати всі програми та матеріали для формату онлайн. Також батьки дуже скептично до цього віднеслись. Для них ми проводили навчальні, пояснювальні бесіди, запустили коучинг та психологічну програму, бо в період війни особливо був запит на це. Ми працювали не тільки з батьками, які виїхали, й з тими, хто залишився. Зараз у школі навчається майже сімдесят учнів і студентів. Студентами ми називаємо молодь з інвалідністю. Хочу сказати, що це не класична школа, як загальноосвітня, це трохи інший формат. Працюємо з підлітками від дванадцяти років. Щоб стати учнем або студентом нашої школи, достатньо нам написати на сторінку «Бачити серцем».

Для дітей з інвалідністю війна стала справжнім потрясінням. Як це переживав Ваш син та інші діти?

Перші дні ми були в Києві, в укритті в школі, недалеко від нашого будинку. Матвій тоді постійно спав ― і це добре.  На початку березня ми виїхали в Івано-Франківськ і там пожили якийсь час. Для Матвія дуже важливими є його режим, ритуали, певна постійність. Тоді менше істерик та агресії. Під час війни ніхто про жодну стабільність говорити не може. Мені здавалось, що Матвій нічого не розуміє, тому що він якось не реагував ні на що. Треба спати ― добре, треба кудись їхати ― добре. А потім Матвія «прорвало». Протягом тижня у нього був дуже поганий настрій ― він спав, кричав, спав і кричав. Була дуже сильна агресія. Це були десять днів справжнього пекла. Я зрозуміла, що це відбулося через те, що Матвій зрозумів, що він не вдома, що це не його кімната, не його ліжко, немає звичних для нього речей, дуже багато чужих людей поруч.

У травні ми повернулись в Київ, і це повернення, на мою думку, було дуже правильним. Коли Матвій зайшов у свою кімнату, він дві доби взагалі з неї не виходив. Саме у своїй кімнаті він почував себе комфортно

Коли починалася повітряна тривога, вивести сина в коридор було неможливо. З часом я навчила Матвія таки це робити. Він знає це як  правило. Якщо тривога ― це небезпечно, треба спускатись в укриття. Матвій не до кінця розуміє глобальність того, що відбувається. Що таке війна? Хто такі росіяни? Чому це відбувається? Але на своєму рівні він, звичайно, дуже сильно все переживає і  реагує на мою реакцію, бо в нас з ним колосальний зв'язок. 

Мінсоцполітики торік нарахувало в Україні 3 мільйони людей з інвалідністю. Тисячі з них живуть в інтернатних закладах ― і це, за словами «інклюзивних» волонтерів, забирає у них шанси на майбутнє. Що робить влада нині для дітей з інвалідністю? На скільки вони захищені в цих інтернатах?

Дуже глобальне і нелегке питання.  В інтернатних закладах дітям погано, там жахливі умови.  Інтернати не повинні існувати взагалі. На даному етапі в державі немає певного механізму для того, аби діти не потрапляти в інтернати. Потроху, звісно, система міняється. Принаймні зараз Міністерство соцполітики дуже активно цікавиться тим, що ж зробити, аби в інтернати не потрапляли діти, а також переглядається закон про підтримане проживання. Інтернати ― це тотальне зло. Там не можна жити. У більшості випадків діти, які знаходяться в інтернатних закладах, мають батьків. Тому важливо говорити про превентивну систему підтримки родини, якщо в неї народиться дитина з інвалідністю. Що треба зробити для того, щоб в подальшому ця родина не відмовилась від дитини, або якщо родина перебуває у складних життєвих обставинах. Важливо працювати з цією родиною наскільки це можливо, аби дитина залишилась в родині.

Як у суспільстві подається тема інвалідності? Які найпоширеніші стереотипи по відношенню до дітей з інвалідністю?

Мені взагалі дуже боляче говорити про явище інклюзії в Україні, коли в нас є інтернати. Насправді це мій особистий біль, тому що я розумію, що це поки єдиний шлях, куди потрапить моя дитина, якщо зі мною, чи моїм чоловіком щось трапиться. Тобто, в нас з чоловіком побудована ця система. Куди далі? Яка далі буде підтримка у таких дітей або дорослих людей? І в принципі, це страх всіх батьків, які мають дітей з інвалідністю.

Усі прекрасно знають, що може статися з дитиною. Вона потрапляє в ці жахливі інтернати. Щодо стереотипів ― їх багато. Насправді суспільство дуже багато робить, і в тому числі громадські організації, аби сприяти саме інклюзивному суспільству. Але ми як суспільство досі  необізнане, і елементарно не можемо відрізнити людину, яка має інвалідність.  

Досі бракує великих інформаційних кампаній, щоб ми в принципі розуміли, що інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх. 

Запитання, які не можна ставити мамі дитини з інвалідністю?

Питання щодо  стану, здоров'я, діагнозу дитини  точно не потрібно ставити. 

Найчастіші питання, які можна почути (не вигадані, на жаль) і які не можна ставити: «А він у вас такий народився?», «Як ти можеш сміятися/радіти/мати добрий вигляд/пити вино з подругами, коли у тебе така важка дитина?», «Не уявляю, як ти витримуєш, я б уже дахом поїхала», «Де ж це ти так нагрішила, що боженька таке покарання дав?», «Ох, це такий хрест на все життя», «Це заразно? Ти перевірялася? Це тепер усі такі діти будуть у тебе?», «Коли останній раз ти причащалася»? «Боже, яке горе», «Це родове прокляття?», «Не переживай, ще дитинку народите, буде вам допомога, щоб доглядати за братиком», «Ой, у тітки брата дядька сина було ну ось точно таке саме! Зараз я вам дам телефончик одного священика ― він таке лікує!»

Насправді дуже часто люди просто не знають, як словами/діями підтримати

Але тут все дуже просто ― хочете підтримати, запитайте словами через рот, яка потрібна допомога, або «я хочу тебе підтримати, скажи, як краще це зробити».

Це про повагу і про кордони.

Як Ви реагуєте, коли чуєте такі запитання?

Це період постійного прийняття. Тринадцять років тому мені здавалось, що я вже все прийняла про Матвія. Але з часом я зрозуміла, що це тривалий процес. Поки ми живемо це життя разом, я постійно приймаю Матвія. Раніше мені було дуже боляче. Я могла навіть  поплакати, приходила до близьких людей поговорити про це. Потім була ситуація, коли Матвій був маленький, і хтось зробив йому зауваження. Я досить емоційно та агресивно відреагувала, і відчула, як Матвію стало некомфортно. Потім я почала працювати з психологом. Це насправді мені дуже допомогло. Зараз я абсолютно спокійно реагую на дивні запитання. Інколи люди про щось запитують, не подумавши. Тому я пояснюю, відповідаю. І часто люди вибачаються, дякують. Дуже важливо пояснювати людям, бо  вони багато чого не знають. 

Процес прийняття дитини з інвалідністю, я так розумію, ще не закінчився. Він триває постійно, поки дитина з Вами. Пришвидшити його не можна? 

Зараз я знаю, що я в процесі прийняття, бо я приймаю умови, які зараз є, які  будуть за рік, навіть за пів року. Мені здається, що  цей процес прийняття буде постійним. Я нещодавно спіймала себе на думці, що був період, коли я порівнювала Матвія з іншими дітьми. Нещодавно я зрозуміла, що багато якого досвіду ми не пережили разом. Не було найпершого слова «мама», не було першого дзвінка, сварки, як буває з підлітком. Тільки тому, що я проживаю інше життя зі своїм сином. Коли я для себе усвідомила, що воно не гірше, я перестала порівнювати. Хтось у сімнадцять років вже обирає професію, зустрічається з дівчиною, викурює першу цигарку. Тим часом мій син робить якусь іншу річ ― складає слова в речення із шести слів. І я від цього щаслива, бо це дуже велике досягнення для сина. І ці роки ― це наш з ним шлях. Мені від цього не боляче. Мені від цього тепло, бо Матвій росте, розвивається у своєму темпі та ритмі. Я розумію, що цей процес для нього не завершений, він завжди буде розвиватись. А я люблю Матвія не менше через його інвалідність і не більше. Я просто його люблю, тому що він мій син, а я його ― мама.

‍На своїй сторінці у Facebook Ви багато пишете про свого сина, зокрема листи до нього. В одному з крайніх постів Ви написали, як Вам складно, коли всі набуті знання і досвід не спрацьовують з Вашим сином і Ви не розумієте його. І тоді Ви розсипаєтеся на молекули. Що допомагає триматися в ресурсі і таки не розсипатися?

Мабуть, те, що я завжди можу зробити наступний крок. Я дозволяю прожити собі цю слабкість. І це теж набута історія. Це також, дякуючи роботі з психотерапевтом протягом багатьох років. Що мені дозволяє не розсипатися? Якщо я не зроблю наступний крок, Матвій його без мене не зробить. Мені, правда, буває дуже боляче. Але потім я розумію, що все окей. Я переживаю, аналізую все, що відбувається, проговорюю все з терапевтом. Я можу попросити про допомогу.

Наше життя з Матвієм ― це певний шлях. Ми постійно йдемо

Неможливо, мабуть, зупинитись. Це складно, дійсно складно, коли я знаю, що те, що я знаю та вмію, спрацьовує  з іншими родинами, а з моєю дитиною ― ні. І тоді ти думаєш: «Господи,  що не так? Що тепер спробувати?» 

А я навіть не знаю, що пробувати, бо мені здавалось, що я все перепробувала. Але любов перемагає. Я постійно вчусь, працюю, дуже багато речей роблю інтуїтивно і це завжди спрацьовує, бо  є так звана  материнська  інтуїція, коли ти краще знаєш свою дитину за всі ці методи.  

Чому Вас особисто  навчив Матвій?

Насамперед терпіння. Раніше я була досить активною і нетерплячою. Досить швидко приймала рішення, проживала якісь моменти. А Матвій навчив мене сповільнюватися.  Наприклад, я вчила сина взуватися, вдягати шкарпетки ― щодня,  сім з половиною років. Це вже була своєрідна рутина щоранку. Я навіть  не уявляла, що колись він сам це зможе робити. Але тепер він може.  

Як зараз виглядає звичний день Матвія? 

Зараз у нас немає можливості, щоб Матвій навчався в офлайн школі. Якщо у чоловіка є можливість, то він залишається з дитиною вдома. Якщо ні, я беру Матвія з собою на всі зустрічі, де йому буде комфортно. Звичний день виглядає наступним чином: Матвій прокидається, тоді ми снідаємо, потім  якісь мої зустрічі, заняття з психологом, прогулянка. Звичний день, нічого особливого. Для нього важлива комунікація з друзями, коли вони його щось запитують, а  він їм відповідає, що, наприклад, сьогодні був у басейні.  І це дуже цінно, бо це його соціальна активність, його життя. 

Рідний батько з Матвієм  не спілкується. А як Ваш нинішній  чоловік прийняв Матвія? Які в них відносини?

У них найтепліші, найщиріші відносини, які тільки можуть бути насправді. І я цим дуже пишаюся. Тому що, мабуть, так мало статися, щоб вони зустрілися в цьому житті і стали один для одного тими, ким вони є. Бо вони насправді дуже важливі один для одного. 

Які речі роблять Матвія щасливим?

Наприклад, вода. В басейні він може бути найщасливішою людиною в світі.

Його роблять  щасливими прості речі, на які ми ніколи не звертаємо увагу. Матвій щасливий, коли ми поруч і щось робимо разом

Щоп'ятниці і щосуботи у нас сімейні дні: вранці ― коні, потім їдемо на прогулянку, а в суботу ввечері ми завжди дивимось якийсь фільм. Для Матвія це дуже важливо, бо він відчуває себе частиною родини. Він щасливий, коли допомагає мені, наприклад, підлити квіти. 

Чого Вам не вистачає зараз?

Я мрію про те, щоб не було війни. Я розумію, що це те, про що сьогодні мріє кожна українка. Але насправді ми забули, як це жити до війни. Коли можна спокійно кудись поїхати, піти в парк з дитиною, а не моніторити тривоги. Я дуже хочу знайти на осінь приміщення з укриттям. Це моя велика ціль, яка тримає в тонусі та не дає розслабитись, коли вже зовсім неможливо триматись.

У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.

― Хочете почитати? ―  запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.

Так ми зовсім неочікувано розговорилися.

Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ―   пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.

«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища

Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе  в  небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку,  в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.

Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.

Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила  залишити книгу в подарунок.

― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.

Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом

У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом,  визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду.  Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.

Що таке ПТСР і які його основні прояви?

ПТСР або посттравматичний синдром  ―  це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.

Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?

Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.

Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».

Хто страждає на ПТСР?

ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.

Які розрізняють фази ПТСР?

Розлад проходить через декілька фаз:

1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».

2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через
спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.

3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.

Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?

Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.

Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.

Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:

― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.

― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.

― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.

― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість

― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.

Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.

Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?

Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.

Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?

У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.

Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?

Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.

Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.

Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму

Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:

― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.

― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям  безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.

Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?

Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.

Як лікують ПТСР?

Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.

Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.

Куди звертатися за допомогою?

В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.

Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.

Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?

Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.

Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які  допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:

―  часте відчуття сильного страху, тривоги  або злості  без явної причини

―  нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.

―  уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.

―  проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги

―  постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.

Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.

Як вберегтися від ПТСР?

Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:

― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;

―  дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;

―  прогулянки на свіжому повітрі;

― дихальні вправи;

―  техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);

―  тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;

―  спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;

―  слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової  системи.

Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?

Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.

І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.

Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.

‍

Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства. 

‍Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті? 

Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте:  коли в тебе багато успіху,  хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися  негативні «сенсації» про мене. Це було вперше  в моєму житті, та ще публічно.  Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.  

Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали  мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш.  Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя. 

Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди

Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому,  піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…

Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися. 

Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в  чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.

Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори

Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як  себе почували поруч із тобою». 

Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною,  проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату. 

Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта? 

Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час. 

Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково  потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж,  в мене почалися нервові зриви.

З чим це було пов’язано?

Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав,  запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.

Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм.  Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя

І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.

Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку. 

Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?

Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення  дивувалося: «Як це? Тепер ти  не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»

Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках  потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду. 

Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?

Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися  життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця  сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю:  «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення. 

І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе. 

Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?

Так, це правда. Я вам скажу чесно,  мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди.  А ще я мала батька Михайла,  який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він  був суворим,  завжди  казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів  підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити. 

Скільки процедур ЕКО Ви зробили?

Повних процедур було дев'ять. 

Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз  я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було  такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають  і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері,  з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.

‍Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?

Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже  мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.

Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком 

Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється  наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп. 

Хто Ваш другий чоловік?

Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.

Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто  я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову  будуть  говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди  хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.

Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?

Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла  вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати.  На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.

Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку  в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати. 

Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що  хочу. 

Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…

На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.

Це була  лікарська помилка?

На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів. 

Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.

Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?

Було й таке, що мені відмовляли. Тому я  одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі  не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.

Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?

Це був той час, коли  я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби  я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім  того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут  прописані.

На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?

Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй  4 роки, вона має свої зацікавлення і  мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися  на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже  почала  працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи  7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить. 

Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше  втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?

Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також  серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою. 

‍Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?

Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки.  Виявилося, що це ненормально. А я  цього не знала,  бо  не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я  запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а  я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.

Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?

Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але  не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я  принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття. 

‍Що би Ви  порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?

Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому  сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія

Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу,  наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ―  усиновлюю дитину, D ―  опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти  до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди! 

‍

Людмила Васковська — лікарка-анестезіологиня Маріупольської лікарні № 2, одна із героїнь «20 днів у Маріуполі» — документального фільму-лауреата цьогорічного Оскара. У перші три тижні повномасштабного вторгнення вона залишалася на роботі й рятувала людські життя. Згодом виїхала з міста,  змінила кілька місць тимчасового проживання, після чого перебралася з чоловіком до Києва. Сьогодні Людмила працює на двох роботах і продовжує віддано служити своїй професії. Про життя в Маріуполі в перші дні великої війни, долі пацієнтів, зйомки фільму та про плани після  Перемоги Людмила Васковська розповіла у відвертому інтерв’ю для Sestry.

‍Як виглядає Ваш сьогоднішній день у Києві?

Кожен день відрізняється. Зрозуміло, що я  працюю, але повітряна тривога та обстріли постійно втручаються у звичний графік. Тому ти ніколи не знаєш, як розпочнеться твій день. Якщо вранці обстріли, то поїхати одразу на роботу я не можу. Вона починається і закінчується пізніше. Планувати дуже складно. Якщо в нормальному довоєнному  житті ми жили й планували на пів року наперед, то зараз  насправді нічого не можна спланувати на наступний день. Зараз я працюю на двох роботах — в Маріупольській лікарні і ще в приватній клініці. 

На жаль, зарплати в бюджетній клініці на життя в Києві не вистачає, тому доводиться шукати щось додатково. 

У мене п'ятиденний робочий тиждень, але, крім цього є нічні чергування на основному місці роботи та додаткові. Це непросто. Бути лікарем — це гарна професія, бо ми допомагаємо людям, але дуже маленька зарплатня. Думаю, зі мною погодяться всі лікарі. Це в нашій державі треба змінювати.

24 лютого Вам зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ви тоді  працювали в реанімаційній. Згодом на роботу приїхав також Ваш чоловік. Яким для Вас був лютий 2022 року?

На початку лютого 2022 року у мене було багато планів та сподівань. Ми з чоловіком планували одружитись в тому році. Але війна кардинально змінила наше життя, як і життя мільйонів українців. Сама я народилася в Донецьку, потім жила в Маріуполі.

Я дуже довго не могла наважитися на переїзд. Коли жила в Донецьку, не було навіть думки, що хтось кудись переїде. Я тут виросла, навчалась, у мене багато друзів

Але в Донецьку почалась війна. Я розумію, як батькам було важко зважитися на цей переїзд, тому що вони все своє свідоме життя не планували змінювати місця проживання, будували будинок, навчали нас. Коли почалася війна, зрозуміли, що там не буде нормального життя, тому прийняли рішення, що треба переїжджати. 

Мені було дуже складно залишати рідний дім, уявляти, що я більше туди не повернусь. В якийсь момент ти думаєш, що все буде як раніше, звільнять території. Але я розуміла, що шляху назад немає. Російська пропаганда працює вже з народження дітей. Я бачила, як змінюються люди, як змінюється моє оточення. І я розуміла, що вже точно не буде як було. Це абсолютно інше оточення, яке я не хочу бачити. І тоді я теж приїхала в Маріуполь. Чому саме це місто? З шостого курсу саме в Маріуполі відкрили філіал університету, який був у Краматорську.

Що у Вашій роботі як лікаря в перші дні повномасштабного вторгнення було найскладнішим? 

У роботі лікаря під час повномасштабного вторгнення було нелегко. Якщо у тебе вистачає психологічних і фізичних сил, то ти виконуєш свою роботу. На жаль, не всі лікарі змогли зібратись і прийти на роботу. Декому було складно психологічно. І це цілком нормально. Ми  всі працювали  гуртом, і хто що вмів, той робив на автоматі свою роботу. Тоді не було часу вирішувати логічні задачі й думати, що робитимеш далі. Це як конвеєр. Ти робиш, робиш, робиш, а потім, можливо, якщо в тебе буде вільна хвилинка, запитаєш себе: чи правильно усе зроблено? Ми зовсім не були готові до того, що відбувалося. До кількості смертей, до такого напруження та навантаження. З часом, вже маючи досвід,  стає легше. Зараз лікарів навчають, як правильно себе поводити при обстрілах і як працювати в таких умовах.

Чи був готовий медичний персонал Маріупольської лікарні працювати в цілком нових умовах? Як взагалі була організована медична допомога?

У Маріуполі лікарі не були готові: ні психологічно, ні професійно. Матеріальна база теж не була готова: починаючи з бинтів, закінчуючи медикаментами та обладнанням. Думаю, до цього було важко підготуватися. Хто з нас міг уявити,  що може бути  таке вторгнення? Місто  було заблоковане з усіх сторін і не було звідки привезти допомогу. На це не розраховував ніхто в країні. А нас, лікарів, не готували до цього, ми не вчилися, ми не знали, як себе поводити при масових поступленнях пацієнтів. 

Організуватися було складно. Ми не  проводили  п'ятихвилинки, як в цивільний час, чи якісь збори. Ми взагалі не могли  планувати розпорядок дня. Я працювала у відділенні нейрореанімації. Так як багато лікарів не змогли приїхати на роботу після початку вторгнення, або приїхали, а потім поїхали, то в деяких відділеннях їх не вистачало. 

Хірурги постійно надавали допомогу, вони бігали між приймальним відділенням та хірургією. І я там також опинилася. На початку кожен виконував роботу по своїй профільній спеціалізації, а потім все, що було потрібно — і зашивали, і рани обробляли, і джгути накладали. Тоді потрібно було розбиратися у всьому, бо рук бракувало.

До нас привозили людей з різними пораненнями — осколкові, після вибухових травм, також польові, але менше, обширні рвані рани.

Усі пацієнти в лікарні були закріплені за своїми відділеннями —  на вісім поверхів.

Згодом,  коли почалися обстріли, пацієнтів з верхніх поверхів переводили на нижні три верхні поверхи. Багато цивільних людей лежали просто в коридорах — зрештою, скрізь, де було місце

Потім відбулися прямі попадання в нашу лікарню, і  було прийнято рішення, що всіх поранених, особливо тих осіб, які не можуть самі пересуватися, потрібно перемістити в підвал. На жаль, він не був пристосований не тільки для поранених, а й взагалі для перебування там будь-кого. Умови  жахливі. Це були складські  кімнати, куди зносили  непотрібні речі. Але головне в той час було перебувати в безпеці. 

Щодо запасів медикаментів — використовували те, що було. Коли ж ліки закінчилися, то люди грабували аптеки  і приносили нам медикаменти. Дехто приносив з дому. 

Ви казали, що Вам складно пригадати зараз дати, дні, бо все злилося в один великий день. Але чи є історії пацієнтів, які не можете забути?

Мене негативно вражали всі історії. Було дуже багато діток. Їх приносять в ковдрі, ти дивишся на дитину і не бачиш жодних поранень. Все  ціле, а дитина мертва. І тоді знаходиш за вушком маленьку  ранку,  яку дуже складно помітити. А це є осколок, який попав по життєво важливих центрах головного мозку і дитина миттєво загинула. Були пацієнти без голови, яких  привозили родичі. І в фільмі «20 днів в Маріуполі» є епізод, коли батько плаче над накритим тілом сина. Це дуже моторошна історія. Я не знаю, як цей батько емоційно пережив таке горе. Хлопці грали у футбол біля школи. Я так і не зрозуміла, що вони там робили. Начебто вийшли пограти, тому що було більш-менш тихо. Підлітків теж можна зрозуміти, адже їм важко постійно знаходитись в закритому приміщенні. Але саме в це місце прилетіла ракета чи снаряд. Батько одного із них одразу привіз трьох хлопців до нас в лікарню. На той час вже не було зв'язку. Не можна було викликати швидку допомогу.

Двоє хлопців ще були живі, з пораненнями. В одного — дуже важке поранення грудної клітки, а в іншого ампутували кінцівку і ще були поранення живота. Але вони вижили. А третій хлопчик, син  цього чоловіка — ні.

Коли батько діставав з багажника тіло сина, то там вже були частини. Але він все одно сподівався, що ми ще зможемо врятувати хлопця

Ми, лікарі, звісно, одразу вибігли на вулицю, щоб перекласти хворих. Стоїмо, дивимося і не знаємо, чи везти хлопця в хірургічне відділення, в операційну одразу, чи надавати допомогу на місці. Але на жаль… В такі моменти дуже важко взагалі усвідомити, що все це відбувається насправді, що це не страшний сон, не фільм. Це складно забути. І таких історій дуже багато. Дуже важка і жахлива доля всіх людей Маріуполя. 

Щодня Ви бачили величезну кількість загиблих. До цього звикнути неможливо. Що допомагало триматися психологічно?

У той час не було просто. Але тоді не було часу, щоб сісти і подумати, як все погано. Ти знаєш, що тобі прямо зараз потрібно надавати допомогу. Ти не можеш розвернутися, піти і сісти плакати. Можливо,  це був стан якогось шоку, коли ти продовжуєш виконувати свою роботу на автоматі. На окремі роздуми часу не було. Це, мабуть, і врятувало. Людина стікає кров'ю, терміново треба накласти джгут і кликати хірурга. Це як конвеєр. Повністю усвідомити все, що  відбувалося навкруги, не було можливості. 

Як Ви виїжджали з Маріуполя?

Сам виїзд був для мене несподіваний. Коли  росіяни зайшли в лікарню, у нас почали з'являтись думки, що ми не зможемо тут знаходитися разом з ними. Це  неможливо. Вони встановлюють свої правила. Нам треба їх лікувати. Тоді почали міркувати, як звідси вибратися. Хтось із колег сказав, що вдалося  домовитися з кимось з російської сторони і  можна виїхати. У нас миттєво в голові з'явився якийсь план. У стресових умовах, напевно, і мозок по-іншому працює. Зібралися і на наступний ранок, о сьомій, чи восьмій ранку, ми вийшли з лікарні — хто в чому: просто в одязі, в хірургічних костюмах.

Треба було швидко подивитися, чи ціла автівка. Бо були прямі попадання в лікарні і горіли машини. Усі, хто був готовий їхати на той час, максимально вмістилися і поїхали. Ми виїжджали з території  лікарні кілька хвилин, але здавалося, що це просто вічність, тому що на кожному повороті стояли озброєні росіяни. Якось ми таки виїхали.  Далі все було чорне, навкруги все горіло, людей майже не було. 

Було питання, по якій дорозі їхати, тому що без зв'язку ми не знали, де були зелені коридори. В результаті нам була відкрита лише одна дорога, по якій ми поїхали. Потім з'ясувалось, що вона  замінована.

Вже по дорозі ми бачили, що дорога в мінах і треба було  акуратно  їх проїжджати. Згодом — блокпости російські

Я думаю, що нам дуже пощастило, бо ті, хто стояв на цих блокпостах, не знали, що їм треба робити, що треба перевіряти якісь документи і взагалі на що звертати увагу. Ми не знали, по якій дорозі ми їдемо і коли буде останній блокпост. Не було кому передати цю інформацію, не маючи зв'язку. І ось ми під’їхали, пам’ятаю, ближче  і побачили український прапор. Лише тоді  з полегшенням видихнули. 

Ми приїхали в Запоріжжя, тому що тільки через це місто була дорога. Приїхали пізно ввечері і переночували. Наступного дня  подалися в Дніпро, тому що там на той час були батьки.

У Дніпрі ми декілька днів шукали роботу. Але, на жаль, не знайшли. Нам здавалося, що лікарі скрізь потрібні і що нас приймуть в будь-яку лікарню. Та виявилось не так, як нам здавалося. Ми ніде не знадобились. Тому треба було вирішувати, що робити далі. В той же час  знайомий запросив  в Луцьк. Сказав, що є  сім'я, яка виїхала за кордон, і вони можуть нам дати свою квартиру безкоштовно. І ми вирішили, що поїдемо туди. Нам пощастило, що на нашому шляху зустрілися такі добрі люди. 

В Луцьку також виникли труднощі з роботою. Тоді нам запропонували працювати в районній лікарні в Нововолинську. Це невелике містечко у Волинській області. І ми поїхали туди. Але психологічно було важко там знаходитись. Не можу назвати точну причину цього. Наче і прийняли нас добре, і всі умови були. Але в психологічному плані ставало важче і важче з кожним днем. 

У нас з чоловіком почали виникати думки, що ми не розвиваємось. Щоб не заглиблюватися в депресію далі, вирішили переїхати в Київ

Наша Маріупольська лікарня ще тоді не була відкрита. Чоловік знайшов роботу в приватній клініці, а я пішла працювати в клініку по оголошенню в інтернеті. Робота була непогана, в офтальмологічній клініці. 

На мою думку, нам теж дуже пощастило. Ми приїхали в столицю, одразу змогли знайти роботу — і не найгіршу. Я розуміла, що загалом в офтальмології непогано, але для анестезіолога це недостатня робота. Я не розвивалася як лікар. Тоді якраз уже відкрилася наша Маріупольська обласна лікарня і я перейшла туди  працювати. 

Як змінилася робота Маріупольської лікарні, коли вона переїхала в Київ? Кого вона обслуговує тепер? 

Дуже змінилася. Це повністю інша робота та інші напрями. В Маріуполі у кожного було своє відділення і завідувачі окремими відділеннями, а тут такого немає. У нас немає спільного ординатора на всі відділення. І ми, як маленька команда, намагаємося змінювати ту роботу, яка була раніше. На початку обслуговували тільки переселенців  з Маріуполя. А потім почали приїжджати переселенці з півдня України. А ще пізніше з'явилися пацієнти з Києва. Коли відкрилась лікарня, нам вдалося знайти одне із найсучасніших обладнань в Києві. Новий гарний ремонт, невелика територія і сервіс надання послуг достатньо високий. До нас часто приїжджають обстежуватися, або на операції українці з-за кордону. 

Чи сумуєте за Маріуполем сьогодні?

Сумую за тими часами, але не за містами. У Маріуполі зараз багато іноземців з російських територій, там панує зовсім інша культура. Змінився соціум. Тому за цим я зовсім не сумую. Я не знаю, чи коли-небудь там щось зміниться. Це важко — викоренити звідти все російське. Там щохвилини працює російська пропаганда. Я не знаю, які механізми вони використовують, але для наших людей це вже як норма. Вони продовжують там жити, спілкуватись. 

Чи багато з Ваших колег раділи приходу «русского міра»?

Так вийшло, що більшість моїх друзів, також виїхали. Знайомі по роботі, з якими ми не так часто перетиналися, в групах передали інформацію, переслали фотографії, відео, що  деякі лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії та портрет Путіна. Вони  записували відео, як вітають його з днем народження, співали тематичних пісень. За це вони отримали посади. Наприклад, лікар, який двадцять років не міг нічого зробити,  раптом став  завідуючим відділення. У нього є свій кабінет, і він може собі дозволити повісити табличку зі своїм прізвищем. І все в нього добре. Якщо в людини була така ціль, то вона отримала те, що хотіла.

На жаль, війна негативно впливає на всі сфери життя людини, зокрема й на особисті стосунки. На фоні стресу частішають конфлікти, що призводить навіть до розлучення. Наскільки війна вплинула на Ваші стосунки з чоловіком?

Я не знаю, як би було без війни, але зараз ми обоє знаємо, що можемо покластися один на одного у важкій ситуації. Ми багато  пройшли разом. Це найважливіше, коли поряд з тобою є людина, яка в найважчі часи підтримає тебе. Мій чоловік — дуже гарна людина. Те, як він відноситься до роботи та до пацієнтів, вразило мене найбільше, коли ми познайомилися, а це було на роботі. Він повністю і безкорисливо  віддається людям.  

Ви — головна героїня фільму «20 днів в Маріуполі», який отримав Оскар. Ви були присутні на різних показах фільму. Про що Вас зазвичай питають люди?

Було багато питань про те, яке зараз життя в Маріуполі, як воно змінилося, що там відбувається, яка обстановка тощо. На ці питання в мене ніколи немає конкретної відповіді, тому що я ні з ким не спілкуюсь, хто зараз перебуває в Маріуполі. Багато питали про те, як маріупольці ставилися до приходу Росії. Тобто, навіть у фільмі є цитати, коли українці кажуть, що  українські літаки нас бомблять, у всьому винні українці, а росіяни  приходять  з миром. Я не можу сказати, що в голові тих людей і чому вони так думають. Це треба в них питати. Інколи ми дискутували на ці теми. Також цікавилися долею  пацієнтів, які потрапили в кадр.

Фільм «20 днів в Маріуполі» не легкий психологічно. Чому Ви би  порадили людям подивитися цю стрічку?

Точно не для того, щоб просто подивитись, як все було погано.

Ця стрічка не залишить байдужим жодного, хто її переглянув. Кожна людина, дивлячись цей фільм, переживає якусь свою трагедію, особливо, якщо це люди з Маріуполя або з інших міст, які зазнали  схожих руйнувань. Кожен робить свої висновки.

Я би, напевно, зробила собі висновки на майбутнє, а особливо для тих людей, які в Європі. Те, що ми зараз бачимо, відбувається всередині Європи у ХХІ столітті, коли після ІІ Світової війни всі думали, що такого більше не повториться. Але це відбувається. І, на жаль, ніхто ніяк не може на це вплинути.

Світ повинен бути свідомим. Ми повинні розуміти, що навіть якщо війна далеко, вона може бути в будь-якому місці, незважаючи ні на що

Важливо завжди бути людиною і в складний момент допомогти діткам і жінкам, які залишились самі.

Були ситуації, коли під час зйомок фільму, пацієнти та лікарі влаштовували скандали, бо не хотіли, щоб їх знімали? 

Багато хто з медичного персоналу виступав проти зйомок, виганяли, матом крили. Але всім треба було зрозуміти, що це важливі докази. І тепер весь світ побачив це. Може, на той час люди не усвідомлювали цього. Думали, зараз все це закінчиться, тому навіщо це потрібно? Але це послужило в першу чергу доказами російських злочинів проти України. 

Що для Вас особисто означає те, що Ви стали героїнею цієї стрічки?

Взагалі нічого не означає. Було набагато більше матеріалу зі мною й інтерв'ю записували. Але ж у цей фільм треба було помістити всі можливі кадри. Ми з журналістами жили в одному коридорі, всі були поруч і ділились чим могли. Комусь важко  було щось згадувати, розповідати.

Я ж вважаю, що це мій обов'язок — донести до людей правду. Щоб кожен зрозумів, навіщо взагалі знімався цей фільм і навіщо його показувати

Як би мені важко не було,  я ділилася правдою.

Які Ваші основні цінності як лікаря? Що найважливіше у цій професії?

Зберегти життя людей. Навіть не врятувати, а саме вберегти. Наша задача — не допустити того, щоб  потім рятувати людей — і фізично, і психологічно.

Мене часто запитують, чому я обрала фах лікаря. Батьки закінчили ВНЗ технічних спеціальностей, старший брат — теж. У моїй сім’ї всі — інженери. До середини одинадцятого класу я планувала бути або перекладачкою, або юристкою. А потім раптом подумала: «А чому б мені не стати лікаркою? Це досить цікаво. Це та сфера, яка постійно розвивається. І ти будеш мати змогу все життя вчитись». Спершу я мріяла бути дитячим хірургом. Але на шостому році навчання зрозуміла, що цей напрям —  не моє. Працюючи в операційній, коли поруч завжди є анестезіолог, я зрозуміла, що ця галузь мені більш цікава. 

Чи вдається сьогодні будувати плани на майбутнє? 

У нинішніх умовах дуже важко щось планувати. Ти не знаєш, що буде завтра. Я можу собі запланувати, що завтра треба сходити в магазин, але якщо буде тривога, я туди не піду. Це дуже примітивні речі, але з них складається життя. Щось глобально спланувати — якийсь відпочинок, поїздку на конференцію, навчання — складно. Якщо в тебе є така можливість, то це дуже круто. Наприклад, відвідати захід в Києві. Але іноді це буває теж небезпечно і заходи відміняють. Багато людей мають плани після нашої Перемоги. Тому я думаю, що ось закінчиться війна, і я запланую відпустку, почну збирати кошти на житло. 

Вже би й хотілося планувати народження дитини. Але для мене це неможливо

Деякі люди планують, звісно, але я розумію, що якщо говорити про дітей, то це небезпека в першу чергу для них. Знаючи, як було в Маріуполі та як страждали там діти,  поки я не можу переступити через цей бар'єр. Можливо, з часом щось зміниться.

Учителька Катерина Мазурчук нікуди не виїждала з Києва з перших місяців повномасштабного вторгнення. Спочатку від кожного звуку повітряної тривоги здригалася і бігла у найближче сховище. Всередині щось аж переверталося. Був постійний неспокій, страх. Інколи здавалося, що я божеволю від цих звуків, які пульсували мені в голові», ― розповідає Катерина. Через 2-3 місяці жінка уже не так панічно реагувала на повітряні тривоги: «Здається, я до них звикла, хоча до такого складно звикнути. Але це стало  частиною повсякденного життя. Зауважила, що часто, в період відсутності повітряної тривоги, я відчувала цей звук у вухах. Це дуже дивний стан, який приводив до страху та тривожності. А коли звук  лунав знову ― я наче заспокоювалася. Як наслідок ―  Катерині довелося пропрацювати цей стан разом з психологом.

Вікторія Швед мешкала у серці Києва ―  на Хрещатику. Там звуки повітряної тривоги були такими гучними, що вона не витримала і поїхала з дітьми до Польщі. «Якщо я заспокоїлася в Європі, то мій п'ятирічний син досі здригається при звуках машин швидкої, поліції тощо. Травматичний досвід дуже відбувається на загальному стані та майбутньому. Все потрібно пропрацьовувати зі спеціалістом», ―  розповідає Вікторія.

Реакція на повітряні тривоги в людей дуже різна, що залежить в першу чергу від їхнього психологічного стану. Постійна тривожність та напруга можуть привести до того, що люди звикають до повітряних тривог, вважаючи їх нормальним станом речей

Це може бути формою адаптації до стресових умов. Детальніше про реакцію українців на повітряні тривоги Sestry розпитали в Марини Усенко, психотерапевтки, лайф-менторки, засновниці мережі UMschool.

Як організм реагує на повітряну тривогу? Як тривоги впливають на психічне здоров'я та загальний стан благополуччя?

Коли лунає повітряна тривога, організм людини відгукується спалахом стресових гормонів, таких, як адреналін, що готує нас до швидкої реакції на небезпеку, викликаючи прискорене серцебиття та збільшену увагу. Така постійна готовність «бий або біжи» може виснажувати, призводячи до тривожності, проблем зі сном та зниження емоційного благополуччя, що вимагає від нас знаходити способи адаптації та підтримки, аби піклуватися про наше психічне здоров'я.

 Чому люди звикають до повітряних тривог? І чи це нормально?

Звикання до повітряних тривог ― це форма психологічної адаптації, коли постійний стрес стає частиною нашого повсякденного життя. Інакше не вижити. Цей процес допомагає знизити безпосередню емоційну реакцію на загрозу, дозволяючи нам продовжувати функціонувати попри навколишню небезпеку. Хоча це може здатися корисним механізмом справляння, існує ризик, що така адаптація може призвести до ігнорування реальних загроз або недооцінювання необхідності вжиття заходів безпеки. Тобто, людина втрачає грань між безпекою і небезпекою, в подальшому відсутність тривог буде викликати внутрішню дестабілізацію.

Ми не знаємо, коли буде сигнал, а наша нервова система в хронічному стресі постійно перебуває в очікуванні тривог.

Які можуть бути наслідки тривалого перебування у стані очікування вибухів для психологічного та емоційного стану людей?

Постійне очікування тривоги може призвести до стану, який психологи називають хронічним стресом. Цей стан негативно впливає на психічне здоров'я, спричиняючи постійне відчуття тривоги, зниження концентрації уваги, розлади сну, а також може спровокувати розвиток депресії та анксіозних розладів. Психіка не витримує постійного напруження і починає просто «виключатися».

Довготривалий стрес також виснажує фізичну енергію, підриваючи імунну систему та підвищуючи ризик різноманітних проблем зі здоровʼям. Тому дуже важливо знаходити ефективні способи керування стресом і забезпечувати собі достатній відпочинок і підтримку

Тому дуже важливо знайти свої методи стабілізації та відновлення, щоб зберегти психічне здоровʼя настільки, наскільки це можливо в умовах війни.

Після масованих обстрілів люди часто викладають у соцмережі  різноманітні жарти. Це нормальна реакція психіки?

Так, це один з механізмів справляння зі стресом, відомий як використання гумору в якості оборонної реакції. Гумор допомагає знижувати напругу, створюючи психологічну дистанцію від травматичного досвіду. Висміювання загрози може надати відчуття контролю над ситуацією та полегшити вплив стресу на емоційний стан. Однак важливо пам'ятати, що для деяких людей, особливо тих, хто сильно постраждав від стресових подій, такі жарти можуть не виявитися ефективною стратегією справляння і їм може знадобитися додаткова підтримка та ресурси для відновлення.

Люди вдаються до гумору у відповідь на тривоги та ракетні загрози з кількох причин.

По-перше, гумор дозволяє створити психологічну дистанцію від загрози, допомагаючи зменшити її безпосередній емоційний вплив. По суті, сміятися над страхом означає знайти у ньому щось абсурдне або незначне, що тимчасово знижує його вагомість у наших очах

По-друге, гумор є способом збереження нормальності у ненормальних обставинах.  Використання жартів та іронії допомагає підтримувати соціальні зв'язки та почуття спільноти серед людей, які переживають спільні виклики. Це спосіб сказати: «Ми все ще можемо сміятися; ми все ще тут, разом.»

Третя причина ― це захисний механізм. Гумор допомагає нам впоратися зі страхом і безпорадністю, які викликають тривоги і ракетні удари. Жартуючи, ми боремося зі стресом, знаходячи у важких ситуаціях щось, що може викликати радість або хоча б посмішку.

Тобто гумор стає таким щитом, який відділяє людей від реальної небезпеки. Та в цього є зворотна сторона: знижується рівень емпатії до інших, особливо до тих, хто не сміється, втрачається звʼязок з реальністю, невизнання (консервація) інших емоцій. І це вже не про силу духа, це вже про деструктивну адаптацію.

Які стратегії можна використовувати для керування стресом та тривогою, пов'язаною з очікуванням вибухів?

Для керування стресом та тривогою важливо розвинути здорові стратегії справляння. Це можуть бути техніки глибокого дихання, медитація, йога, танці, малювання або навіть прості прогулянки на свіжому повітрі, які допомагають заспокоїти розум і зменшити відчуття тривоги. Корисним може бути також встановлення режиму дня, відповідно до гормонального розкладу, забезпечення здорового сну та збалансованого харчування. Не менш важливо підтримувати зв'язок з близькими та ділитися своїми переживаннями. На ніч можна робити ванни з бішофітом та слухати йогу-нидру для стабілізації нервової системи.

Як повітряні тривоги впливають на дітей?

Діти особливо чутливі до стресу та тривоги, які виникають внаслідок повітряних тривог. Вони можуть відчувати страх, плутанину або навіть розлади сну. Тому з дітьми важливо розмовляти про їхні переживання, надавати їм відчуття безпеки та захищеності. Поясніть, що тривога ― це захід безпеки, а не щось, що повинно викликати додатковий страх.

Допоможіть дітям виразити свої почуття через малюнки, ігри або розмови, і забезпечте їм рутину, яка може додати стабільності в їхнє життя. Обіймайте частіше, бо обійми сприяють підвищенню гормонів щастя, вмикайте музику Моцарта для стабілізації нервової системи, не замовчуйте важливі речі, особливо, коли дитина питає. І будьте щирими: визнавайте свої почуття та почуття дитини, не знецінюйте страх і тривогу, дайте їм місце та перекривайте вірою в те, що з усім в житті впораєтесь і ви, і ваша дитина.

Які є захисні реакції організму на небезпеку?

Наш організм має вбудовані механізми реагування на стрес і небезпеку, такі як збільшення адреналіну, що допомагає нам бути більш уважними та готовими до дії. Іншою захисною реакцією є «реакція заморозки», коли людина на момент паралізується, оцінюючи ситуацію та можливі шляхи дій. Ці реакції є частиною нашої еволюційної спадщини, допомагаючи нам виживати в небезпечних умовах

Які ресурси доступні для психологічної підтримки та допомоги українцям, які відчувають тривогу через повітряні тривоги?

Звичайно, при високому рівні тривоги добре звернутися до лікаря-невролога або психіатра, щоб сформувати якісну системну підтримку нервової системи за допомогою вітамінів та заспокійливих. Обовʼязково звернутися до хорошого психотерапевта та використати всі можливі ресурси для турботи про своє тіло та розум: тепла вода, мʼякий одяг, смачна їжа, обійми близьких... Інколи прості речі добре допомагають навіть в  найскладніших ситуаціях. Крім цього, необхідно зібрати інформацію про ті випадки , які вас бентежать, бо тривога включається від недостатньої кількості знань.Тому я завжди рекомендую максимально підготуватися до будь-яких подій ― тоді рівень внутрішньої тривоги значно зменшується.

Які можливі наслідки може мати ігнорування або недооцінювання психологічних наслідків повітряних тривог для суспільства в цілому?

Ігнорування або недооцінювання психологічного впливу тривог може призвести до зростання випадків посттравматичного стресового розладу (ПТСР), збільшення кількості людей з анксіозністю та депресією, а також загального зниження продуктивності та життєвого благополуччя

Як зберегти психічне здоров’я під час повітряних тривог?

Для збереження психічного здоров'я в умовах повітряних тривог важливо практикувати самопіклування та знаходити способи розрядки. Ось декілька основних порад:

Встановлення рутини: Намагайтеся підтримувати звичайний розпорядок дня, щоб додати структури та передбачуваності у ваше життя.

Фізична активність: Регулярні фізичні вправи допомагають знизити рівень стресу та покращити настрій.

Техніки релаксації: Практики, такі як глибоке дихання, медитація або йога, можуть допомогти заспокоїти розум і зменшити відчуття тривоги.

Комунікація: Підтримуйте зв'язок з родиною та друзями, діліться своїми переживаннями та підтримуйте один одного.

Обмеження впливу новин: Встановіть конкретні часові рамки для перевірки новин, щоб уникнути перевантаження інформацією та зберегти спокій.

Професійна допомога: Якщо відчуваєте, що самостійно впоратися з тривогою стає складно, не вагайтеся звернутися за допомогою до психолога або терапевта.

Галина Горицька — сучасна українська письменниця, історикиня за фахом, викладачка, кандидатка політичних наук. Свій перший роман почала писати під час навчання в аспірантурі й не думала, що невдовзі це стане її професійною діяльністю.  Відома читачам за твором «Острів», ретророманами «Товариство осиротілих атеїстів», «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги». Під час інтерв’ю Sestry Галина Горицька розповіла, як історична освіта допомагає їй писати книги, про поїздки на фронт та що читають сьогодні українці.

‍Війна вплинула на життя кожного з нас. Багато письменників від початку повномасштабного вторгнення не написали жодного рядка. Хтось же продовжує працювати на книгами. Як війна вплинула на Вашу творчість?

Мої дві книжки про війну досить різкі, відрізняються по стилю від того, як я писала раніше. Наразі я пишу нерегулярно, тому що на заваді стають то повітряні тривоги, то обстріли. І ця нерегулярність породжує певну  апатію, тобто зовсім не сприяє творчості. Раніше я не писала таких документальних романів, а була більше орієнтована на фікшн.

Другий роман про війну я почала писати 24 лютого 2022-го року, тому в мене практично не було перерви у творчості. Я йшла по гарячим слідам.

Як змінився український книжковий ринок після початку повномасштабної війни? 

Я не дуже компетентна в цьому питанні, тому я вам можу донести думку свого видавця Олександра  Красовицького. Зокрема, він зазначає, що головна відмінність ― це мова, тому що перед початком  повномасштабного вторгнення не було вагомої підтримки державної мови і більше 50% відсотків книжок на ринку були з Російської Федерації. Плюс ще 20% ― видання українських видавництв, зокрема КСД видавало багато книжок російською мовою. Ринок російськомовної книжки в Україні складав  приблизно 70%. І перші пів року, коли ринок поступово відновлювався, він й надалі залишався російськомовним. І лише у вересні-жовтні 2022 року українські оператори роздрібних крамниць почали прибирати російськомовні книжки російських видавництв з полиць. А потім  настала черга російськомовних книжок українських видавництв.

Тобто, наразі вважається, що близько 85% відсотків ринку ―  це україномовна література. Але виникає питання: а  що робити з тими російськомовними читачами, які не готові перейти на українську й  українською не хочуть читати?

Тому українські пірати освоїли друк книжок російських видавництв: вони закачують макети з піратських сайтів і друкують на цифрі. Як наслідок  в Україні на 10-15%  піратський ринок ―  російської книжки.  

Як Ви вважаєте, історичний роман може стати нашою культурною зброєю? Бо одна справа, якщо ми просто розповідатимемо сухі історичні факти. Й зовсім інша, коли читачі зможуть очима героїв побачити, як росіяни у ХХІ столітті  руйнують наші міста.

Наразі люди втомилися читати складну літературу, їм хочеться чогось веселого. Новини можна дізнатися з телеграм-каналів (нещодавно бачила інформацію, що  70 %  інформації українці  черпають саме звідти). Тобто, я не знаю, чи історичний роман наразі актуальний, судячи з потреб і попиту українського читача. Ми повернулися до фентезі, детективів, любовних романів, до чогось легкого. А війни й історії нам вистачає в житті.

У Польщі, до речі, відвідуючи презентації українських книг про війну, я спостерігала великий інтерес з боку поляків до такої літератури…

Це так звана література факту. Тут можна як приклад привести білоруську письменницю Світлану Алексієвич. Її мати українка і вона провела дитинство у Вінницькій області в бабусі. Вона написала роман про війну «У війни не жіноче обличчя»  ― через 38 років після закінчення Другої світової війни. Тобто, не по гарячим слідам. Я не впевнена, що одразу після закінчення Другої світової хтось би хотів її прочитати. В контексті цього всього так, у нас війна. Але ж вона не світова. Тому я думаю, такі книги мають місце. А те, що ви підтвердили цікавість за кордоном, говорить про те, що  потрібно перекладати книги. Або ж має пройти багато часу, щоб рани затягнулися, і ми захотіли це все читати про себе.

Яке, на Вашу думку, майбутнє російської мови в Україні?

Я вважаю, що все залежить від подальшого перебігу російсько-української війни.

Як вона закінчиться і коли. Але на українську мову не перейшла більшість, принаймні в Києві. Був різкий стрибок  всього україномовного, але лише перші пів року.  Наведу кумедний приклад. Влітку 2022 року я  зайшла в магазин українських брендів в Києві й  говорила українською. Там було дві  продавчині: одна розмовляла українською, друга ― російською. Ось зайшла дівчина у футболці з українською символікою. Вона говорила винятково російською і з нею працювала продавчиня, яка спілкувалася також лише російською. Ми не перейшли на українську. Навіть у сфері послуг ти  розмовляєш українською — з тобою українською, ти російською ― з тобою російською. Але, на жаль, не англійською, не французькою, а російською. Поки що в нашому суспільстві білінгвізм, і я не знаю, коли це закінчиться. Усе залежить від перебігу подальшої карколомної історії. Ми не знаємо, що буде завтра.

Ви написали книгу в 2 томах про війну. Перший том «Війна: вогонь запеклих не пече» вміщує в собі події, починаючи з 2014 року і аж до 2022, другий том «Війна: вогонь, вода і мідні труби» — історії 2022 року. Розкажіть про важливість цих книг в контексті нинішніх подій? 

Я хотіла розповісти читачу про те, чого він, мабуть, не знає. У мене є такий розділ в другій книжці «Ситуація контрольована». Був єдиний телемарафон, нам нічого не доносили, що відбувається, все було добре. І якщо ти не стикався і не спілкувався з певними спецпризначенцями, військовими не з Києва, не з штабу, які щось більше знають, то ситуація виглядала так,  що все гаразд. І тільки через рік, здається, зняли документальний фільм про те, що на підступах до Києва стояли російські танки. В новинах про це не говорили, або ж якось дуже завуальовано. А мені хотілося  донести цю інформацію.

Ви опитали бійців різних підрозділів та скомпонували їх розповіді в єдиний документальний роман. Реальні історії, справжні життя, які переплелись з війною та мають бути розказані. Яка з них Вас вразила найбільше?

Говорити про те, яка історія мене вразила найбільше, дуже складно. Це правдиві історії. Але зважайте на те, що ми всі імпліковані, постмодернізовані, і вся історія суб'єктивна. Я намагалася зберегти мову, зберігаючи жаргон, я не цензурувала матюки. Найбільше вражали розповіді, де була смерть.

Все це дуже боляче. І, на жаль, у моїй другій книзі на початку є перелік тих, кого уже не було  в живих на момент виходу видання і цей список продовжує поповнюватись

Є  герой Назар, який на час випуску книги офіційно вважався зниклим безвісти. Тому він так і значиться в книжці. Потім стало відомо, що він загинув під Маріуполем. Гвинтокрил під час пошукової операції збили. Зараз уже можна сказати, що його звати Назар  Боровицький. В нього є сторінка у Вікіпедії. Це дуже болюча історія. Мабуть, вона мене найбільше вразила.

Бійці легко йшли на контакт і легко їм було це все переповідати, ділитися своїм досвідом?

По-різному. Є така психологічна складова, що коли ти тільки щось пережив, ти хочеш це розповісти. Проходить час і ти трохи закриваєшся в собі і  щось переповідати уже не хочеться. Я багато спілкувалася з людьми, яких я знала особисто. Я стрибала з ними з парашутом. Я їх бачила і зустрічала на Сході в 2020-2021-их роках. Тому вони були готові ділитися історіями, і вони хотіли цього. 

Коли я була на Сході взимку з 2020 на 2021 рік, тоді мені вперше прийшла думка, що  про це треба написати. Я ж письменниця і пишу все, що мені цікаво. Звісно, мені було складно, тому що це нетиповий для мене жанр. Я не хотіла вводити вигадану фабулу, а написати так, як було на той момент. Мені це було важливо. Я писала відразу. Радію, що навіть в 2022 році я почала писати відразу, тому що все забувається, особливо деталі. Наприклад, ми їдемо у Широкине, я сиджу на задньому сидінні автівки за комп'ютером і пишу. 

Який найважливіший досвід Ви отримали для себе під час цих поїздок на  Схід в зону АТО, коли зустрічали  бійців і  волонтерів?

Це коли ти їдеш в таксі додому з київського вокзалу, і тобі  страшно. Немає комендантської години, у хмарочосах горить світло. У Києві тоді війни не було, а на Сході — так.   Знаєте, в мене є такий жарт, який я часто використовую. Новини по телебачнню, дикторка говрить: «Сьогодні обстріляли Авдіївку градами, а тепер повернімось до інших новин. Пожежники знімали кота з дерева в Одесі дві години». Тобто, поки не потрапиш під гради, ти ніколи не зрозумієш, що це таке. Це для тебе буде лише умовність. 

Як виглядає Ваш звичайний  день у Києві?

Я прокидаюсь і займаюсь спортом. Також це побут. Але основна моя діяльність націлена на роботу. Я  не особливо вірю в натхнення. Я можу вважати себе професійним письменником, тому що  отримую роялті й мене видають безкоштовно. Тому я переконана, що всі професійні письменники повинні сідати й працювати — 3-4 й подекуди 5 годин. Ти повинен або писати, або  мучитись якимись думками. Також наразі я займаюся редагуванням попередніх рукописів, в мене в роботі два рукописи і один вже зданий у видавництво.

Чому Ви не виїхали від початку повномасштабного вторгнення з Києва, з України взагалі?

Я ніколи не розглядала цей варіант. Мені чомусь ніколи не хотілося.

Звісно, під час обстрілів було певне хвилювання, якийсь адреналін. Але, знаєте, так як я професійна парашутистка, то навчена не падати духом, а бути зібраною. Тобто, я стаю  дуже організована, жорстка та дієва. Мої життєві ресурси в цей момент збираються, а не розслабляються. Страшно, коли кудись їдеш і за півтора кілометра російський  кордон. Але прямо в Києві відчуття страху в мене не було. Єдине, зізнаюся,  2 січня цього року, коли був дуже потужний обстріл, а я  живу на тридцятому поверсі в центрі, то я спускалася на паркінг, який  слугує бомбосховищем. Тоді було  трохи лячнувато.

Як Ви прийшли до свого захоплення з парашутом?

Я завжди хотіла стрибати. 

Ще з юного віку. Але в мене не було фінансової можливості. Коли в мене з'явилася така змога, я пройшла спеціальні курси. Я не можу сказати, що я  регулярний парашутист, тому що на свій вік я, мабуть, могла би при бажанні мати тисячу стрибків. А в мене їх 197. Зараз не знаю, коли знову стрибатиму. Знаю, що є промзони в Європі, але от великого бажання їхати в Європу стрибати з парашутом поки нема.

Ви  завжди любили писати. У школі були гуманітарієм і цікавилася більше літературою, ніж математикою. В університет вступили на історичний факультет, навчання на якому дуже подобалось. На скільки освіта історика допомагає Вам у письменницькій діяльності?

Як історику мені дуже допомагає системність, вміння шукати матеріали. Як кандидат політичних наук я мала право доступу вже після закінчення університету в зал періодики Київського національного університету. Періодика тих років —  це справжні перли. Дуже допомагали в написанні різні архіви. Фактично історик — це той, котрий може знайти інформацію. Тобто в цьому плані історична освіта мені дуже допомагає. Скажімо, в мене є жіноча серія романів. Один з них — «Ліля. Париж. Кохання». Задля його написання я спеціально їздила по замках в Німеччині і мені дуже там сподобалось —  настільки, що вийшов гарний історичний детектив. 

Що Ви любите читати і чи читаєте за рекомендацією?

З останнього, що мене  сильно вразило — це роман «Моє каяття» Жауме Кабре. Це дуже сильний роман. Мій улюблений письменник Курт Воннегут. Хоча багато хто зі мною не погоджується. Адже це  дуже нетрадиційна література. Але  «Бойня номер п’ять» для мене являється зразком того, як взагалі повинен виглядати художній історичний роман. Також мені до вподоби «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. 

Деякі книжки мені приносить і дарує видавець. У нас є така гарна традиція. В мене є майже всі книжки, які він написав, і вони досить цікаві. За рекомендацією іноді я щось купую,  заходячи в книжкові крамниці. Загалом  з того, що я читаю, щось може мені не сподобатися, але зазвичай я намагаюся закінчити те, що читаю. 

Ви дуже самокритичні до власних рукописів?

Мабуть, що ні. Я їх всіх дуже люблю. Переважно я пишу дуже швидко, і я дуже поважаю коли пишеш хвилями, наче заходиш в потік. Тому не дуже люблю правити, перечитувати щось. Звісно, коли це стосується  питання стилю, мови — тоді так.

Я не люблю, скажімо, передачу фабули. Тобто є люди, які пишуть фабулу, продумують синопсис, що буде в романі. Я так не можу. Я не пишу синопсис і не знаю наперед, як  закінчиться мій роман. Я не Толстой, який виписував фабулу на цидулках, а потім це все об'єднував. 

Над чим зараз працюєте?

Я працюю над двома рукописами. Вони про Україну і про нинішню ситуацію. Хоча не зовсім. Один рукопис я давно почала і  дуже сподіваюся нарешті його закінчити.  Написання йде то складно, то легко. Була єдина  офіцерка Української Народної Республіки, військова медикиня Христина Сушко. 

Про неї майже  немає фактів. Тому приходиться дещо вигадувати. Це буде  фікшн. Наприклад, мене вразило, що по-перше невідомо, де вона народжена. Тобто, ніхто не знає, чи вона взагалі українка. Офіційно вона власне княгиня Трубецька-Долгорука. Також була в шпиталі на південно-західному фронті Першої світової як військова медсестра, потім  зустріла на фронті свого чоловіка, народила доньку. Коли почався Жовтневий переворот, то виїхати з Росії в Україну їй допоміг Симон Петлюра, який працював журналістом в Москві і був знайомий з родиною її чоловіка. Я вважаю, що це дуже цікава історія про жінку. Також мене захоплює історія  Катерини Десницької, кавалера Георгіївського хреста. Вона була на Далекому Сході, в Першій світовій з пересувним шпиталем. Це перша європейка і, здається, єдина, яка стала королевою Сіаму. Третя героїня книги — вигадана героїня, медсестра Дарина. Потім я ще згадую Марію Склодовську-Кюрі.

Під час Першої світової війни Марі Кюрі зібрала кошти на переносні рентген-апарати для військових госпіталів, аби запобігти зайвій ампутації кінцівок і їздила з ними по фронту, кермуючи сама автівку. Я випадково натрапила на її музей в Варшаві — до слова, дуже цікавий і взнала цю інформацію

Подивимось, що з цієї книги вийде. Ніколи не можна говорити наперед. Мені важко оцінити те, що я пишу. Це така авторська особливість.

‍

Оксана Щирба: На платформі Netflix вийшов фільм «Між нами», в якому піднімаються теми становища жінки в суспільстві, сімейного насильства, ПТСР. Одну з головних ролей зіграли Ви. Наскільки складно було відчути героїню фільму?

Ірма Вітовська: Аня для мене досить далека. Я, дякувати Богу, не пройшла такий шлях і не перебувала в ситуації постійного аб’юзу. Але я досить добре знайома з цим складним явищем через те, що в 2017-2018 роках представляла програму проти побутового насильства. Була тоді створена гаряча лінія «Поліна». Тому мені не складно далася ця роль. В якийсь момент навіть здалося, що вона притягнута до мене зі Всесвіту, тому що я дуже переймалася цією проблемою. Ми робили різні панельні дискусії, проводили зустрічі. Для мене, як для акторки, ця робота була дуже цікавою з професійної точки зору.

Поки значна кількість жінок вивозила дітей з країни, Ваш син мріяв стати військовим. Як виховуєте дитину, як дивитеся на майбутнє в країні — Ваше, сина, усіх нас?

Зараз він хоче бути контррозвідником у Службі безпеки України або розвідці України. Йому лише тринадцять. Завтра він може захотіти стати космонавтом. Я цього не можу спрогнозувати.

Війна дійсно внесла корективи. Дуже багато хлопців дивляться на наших військових, шляхетних, красивих, сміливих, і захоплюються ними, хочуть бути схожими на них.

Щодо виховання мого сина — ніяк не виховую. Я не маю на це часу. У час, який я йому приділяю, ми можемо поговорити і щось разом подивитись. Моя роль — по можливості включати його у все важливе і бачити все, що відбувається. А так він вже не є дитиною. У нас також є родина, яка несе відповідальність за мого сина, коли мене немає вдома. Мій син плаває, бере участь у змаганнях, має золоті медалі. У кінці травня здає концерт на гітарі. Він — пластун. «Пласт» дуже гарно мотивує дітей. Правда, син досить часто прогулює, бо ми багато їздимо. Також він займається карате, вивченням польської та англійської мов. У планах ще французька мова. Ким він стане у майбутньому, залежатиме від його особистих прагнень. Ми де можемо — спрямовуємо його, підказуємо.

Він хотів гітару ― ми її купили. Хотів на карате ― пішов. Я можу порадити щось переглянути. Скажімо, він обіцяв мені подивитись стрічку «Ти (Романтика)» про Розстріляне відродження і поділитися власними враженнями. Син ходить на мої вистави, дивиться українське кіно. Скажімо, ми були на фільмі «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, що не можна приховувати від дітей правду. Від маленьких ― так, а підлітків ― ні. Останні мають сміливо дивитися в обличчя страшній реальності.

Війна розділила багатьох. Якщо говорити про родинні зв'язки, про сім'ю, як вона вплинула на Вашу родину?

У мене все нормально. Ми з чоловіком тут, в Україні. Він очолює компанію, яка стратегічно важлива, тому що пов'язана з медициною. З рідних виїхала лише моя сестра з маленькою дитиною. До речі, я багатьом допомагала виїхати. У перші дні війни займалась тим, що знаходила прихисток для родин військових з окупованих територій.

Чи були Ви на фронті від початку повномасштабного вторгнення?

Я була неподалік від фронту. Ми їздили туди декілька разів. Остання поїздка була в Оріхівському напрямку — ми тоді завозили аптечки хлопцям. Війна сколихнула нас усіх. Я, як засновниця нашого сімейного фонду, намагаюся робити свій внесок у перемогу. Крім військових потреб, ми спрямовуємо допомогу і в інші напрямки. Наприклад, переказали наші особисті кошти Острозькій академії — і минулого року, і цього. Також ми підтримуємо фінансово Український католицький університет. Щодо збору коштів на військові потреби — ми звертаємося до людей, а інколи самі виділяємо кошти. Так що всі чимось займаються. Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно.

Завдяки чому українці вистояли на початку війни? Чи могло бути інакше?

У 2014 році ― могло. Раніше був інший сценарій. Українці тоді дозрівали до того, щоб чинити опір. Боженька беріг і береже Україну. Мені здається, що як воно відбувалося, так воно і мало бути. На жаль, я не можу давати оцінку, тому що я не військова і не при владі. Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. У 2014 році цієї сили було недостатньо.

Ви виступали на Майдані, виходили протестувати проти Харківських угод... На скільки Майдан став опорою в нашій історії і змінив особисто ваше світобачення?

Це відбувалося 27 листопада 2013 року. Студенти якраз оголосили голодування. Володя В'ятрович попросив виступити перед студентами. Тоді якраз був популярний серіал «Леся+Рома» і багато хто хотів почути мене. А 10 грудня запросили вже вийти на Майдан, на сцену. Тоді мені зателефонували і сказали, що якщо Майдан програє, то роботи ніякої не буде.

Я не можу сказати, що цей Революція гідності, Євромайдан не є наслідком Майдану 2004 року, не є складовою всіх процесів, які визрівали в Україні. Я не була учасницею Революції на граніті в силу того, що навчалася на той момент в одинадцятому класі. Потім були різні протести, у тому числі мовні, дуже багато виступів. Помаранчевий майдан, Мовний майдан, Харківські угоди, Євромайдан. Усе це накопичувалося і відбувалося циклічно. Ми бачимо, що Україна росте в сторону європейських цінностей, за які ми виходили. Якщо порівняти Помаранчеву революцію і Євромайдан, то між ними дуже велика суттєва різниця. Він перейшов у війну і всі добровольцями поїхали на фронт. А ті, хто залишився, пішли в громадський актив, волонтерити, стояти, кричати «Гей, що ви робите?», виборювати різні квоти. У моєму випадку це була інформаційна робота. Я хотіла своїм прикладом відділитися від всього російськомовного. Я проводила різні громадські зустрічі, грала у виставах. Дуже важливо було, аби люди оговталися. Одні події породжували наступні.

Не відбувся би Євромайдан, якби не відбулося це покоління 2004 року. Все було закономірним, і навіть те, що рашка не наважилась зробити раніше того, що вона зробила у 2022 році. Вона програла в тому, що ми швидко подорослішали, попри окупацію і так званих «смотрящих», попри п'яту колону, і попри все те, що вона зробила

Які трансформації країни через війну Ви спостерігаєте?

Я зараз тішуся, що люди переходять на українську мову. У нас приходить дуже багато російськомовного глядача на проєкти на Сході. Вони ще за звичкою розмовляють російською і їм складно. Це коли людина не контролює мову, якою вона спілкується. Це правда і це дійсно проблема. Як це подолати? Цю проблему потрібно перемкнути насамперед в голові. Я бачу по реакції в залі, коли ми говоримо, що мова має значення. І народ просто злітає і кричить: «Вау!» І це відбувається в Харкові чи Одесі, де найбільший відсоток російськомовних. Мовне питання ― це бажання людини переступити через власну лінь та звичку відкладати: «Завтра почну, завтра почну». Головне, щоб в голові цей процес був запущений. Далі важливо створити умови, щоб людина могла будь-де і безкоштовно навчатися. А якщо вона не вивчить мову ― їй буде складно знайти роботу та реалізуватися.

Логічно, коли людина відмовляється будь-яким чином бути причетною до Росії, до цього терору, до вбитих діток, катування. Дуже велика кількість людей мали родичів, знайомих чи друзів в Росії і припинили спілкування. Якщо ти кажеш: «Я не хочу мати нічого спільного з росіянами», то тоді ти починаєш занурюватися в це і розуміти, що десь щось пропустив чи не знав, бо тобі хтось щось не розказав та починаєш шукати, переосмислювати.

Я, до речі, перед повномасштабним вторгненням отримала приз за кращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі «Кіно і ТИ». У мене досі стоїть ця рибка і це спогад про Маріуполь. Зараз це найболючіша премія за всі роки. Приємно, що сьогодні люди слухають, дивляться українське. Ви собі не уявляєте, як це важливо. Спільнота, яка не мала доступу, або мала маленький доступ до культурного інформаційного простору, зараз інтегрується швидше завдяки тому, що вона може бачити все це. Те, що цей процес відбувається швидко, це, на жаль, свідчення того, що ракети лікують. І це жахлива ціна такого навчання і протверезіння.

Як змінився український глядач за час війни і в яких фільмах зараз має потребу?

Глядач зараз потребує всього того, що заповнить його прогалини. Значно збільшився запит на історію України. Ви подивіться, яка кількість переглядів в наших Youtube-каналів на історичну тему, який запит на культурні канали. Нещодавно мені телефонував знайомий і сказав, що квитки на «Ти (Романтика)» продали буквально за годину. Зібрали повний Оперний театр. Уявіть собі! Це все відбувається в той момент, коли багато людей говорить, що культура, відпочинок не на часі.

Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю. Також у нас продано всі квитки на «Кайдашеву сім'ю». Тому, коли з'являється культурна команда, навколо якої об'єднуються люди і створюють культурний продукт, ― це теж дуже важливо. Театри зараз майже не скаржаться на те, що відсутній глядач. Глядач повернувся в театр і кіно.

Звісно, хотілось би бачити більше людей на сеансах українського кінематографа. На жаль, нам весь час бракує інформаційного шуму на підтримку фільму, що виходить. Дуже важко достукатися до ЗМІ, щоб розмістити інформацію про ту чи іншу стрічку. Зараз я закликаю всіх піти і сміливо подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Та не бійтесь брати ваших підлітків!

Дуже великий попит на виставу Марії Матіос «Солодка Даруся». Люди спостерігають за подіями 1939 року. Зараз ― ті ж персонажі, знущання, катування, що й тоді. Також затребуваність розважального жанру, чогось легкого, щоб зняти стрес. Щодо напрямків ― то це освітній, культурний та мистецький. Але потрібен ще один продукт ― наївний, досить простий, прямий, який би дав кредит. Не можна весь час завантажуватися, а з іншого боку ― потрібно навчатися. Нині реалізовується дуже багато проєктів, які створюють з метою мобілізувати суспільство на те, щоби не опускати рук і долучитися чи до лав ЗСУ, чи допомагати на благо України. Головне ― не сидіти, склавши руки.

Сучасним режисерам часто доводиться буквально документувати дійсність в художньому кіно (наприклад, «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд). ‍

Ця практика існує також в Україні і це нормально: чи використовувати світлини, чи хроніки, чи онлайн зйомку документальних свідків. У нас дуже багато документальних фільмів. В Україні дійсно добре кіно. Ми здобули багато європейських перемог. За десять років створили кілька фільмів. Кіно би ще більше розвивалось, якби не війна. Якщо десь щось гальмується, то лише через фінансове питання. Велика галузь потребує великих коштів.

Розвиток українського кіно після війни. Яким Ви його бачите?

Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Наскільки це надовго. Чим довше все це триває, відповідно тим важче нам буде все це відреставрувати. В Україні дуже багато людей, які цінні для кінематографа і зараз перебувають на фронті зі зброєю в руках. Тому я не даю далеких прогнозів. Після перемоги, звичайно, українське кіно отримає європейську підтримку. Україна буде територією дослідження кіно та інших галузей. В мене позитивне бачення, але для цього треба дочекатися перемоги.

Згадаймо ще крайній фільм «Смак свободи». Скільки там Вашої акторської імпровізації?

Я весь час імпровізую. Тільки мертвий цього не робить. Будь-який актор додає щось від себе. Кількість імпровізації залежить від героя, якого граєш. Ніхто не працює на зразок: «Станьте сюди, подивіться праворуч чи ліворуч». Ти приходиш і все робиш сам.

‍

Яка різниця між опікою та усиновленням?

Сьогодні, в умовах війни, обидва ці поняття на слуху і застосовуються переважно щодо дітей, які втратили батьків. Разом з цим опіка може встановлюватися і щодо дорослих людей, які є недієздатними. 

Якщо говорити про опіку над дітьми, то вона встановлюється щодо дітей, молодших 14 років. Опікуном призначається фізична особа, яка зобов'язана дбати про дитину, утримувати її, забезпечити здобуття дитиною освіти. Опікун є законним представником дитини перед третіми особами та має повноваження щодо захисту прав дитини. При цьому органи опіки та піклування контролюють діяльність опікунів, які зобов'язані реалізовувати свої повноваження в найкращих інтересах дитини. Після досягнення дитиною 14 років опікун стає піклувальником дитини. Різниця між опікуном та піклувальником в тому, що повноваження останнього звужуються, адже дитина з 14 років набуває згідно закону більшої самостійності у правах. Піклування припиняється після досягнення дитиною повноліття (18 років). 

Усиновлення є прийняттям дитини у сім'ю на правах доньки або сина. Усиновителі набувають щодо дитини тих самих прав та обов'язків, які мають рідні батьки. Правовий зв'язок між дитиною та усиновителями не обмежений у часі та триває протягом усього життя (або до скасування усиновлення у судовому порядку). 

Суттєва різниця полягає також в процедурних моментах. Опіка призначається за рішенням органу опіки та піклування, усиновлення ж встановлюється виключно рішенням суду. У порівнянні з усиновленням процес призначення опіки є простішим та швидшим. Як показує практика, на сьогодні значна частина людей, які потенційно хотіли б усиновити дитину, все ж обирають для себе шлях опікунства.  

‍

‍Як оформити опікунство в Україні в умовах війни? Як виглядає стандартний пакет документів, щоб взяти дитину під опіку?

Залежить від того, хто є потенційним опікуном. Якщо це родич дитини (родичами вважаються в тому числі і хрещені батьки), процес виглядає доволі просто, а рішення приймається в межах одного місяця. Якщо ж заявник не має родинних зв'язків із дитиною,  яку він бажає взяти під опіку, слід бути готовим до більш тривалого процесу. За загальним правилом, необхідно проходити спеціальне навчання, довести свою здатність забезпечити найкращі інтереси дитини.  Не дивлячись на те, хто є заявником, до служби у справах дітей потрібно подати стандартний пакет документів. Повний перелік необхідних документів наведений у  спеціальному «Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини». До речі, на сьогодні є можливість подати необхідні документи і дистанційно, подавши електронну заяву через Єдиний державний веб-портал електронних послуг «Дія». 

‍Наскільки зараз складним є процес усиновлення?

Процедура усиновлення під час війни відбувається у чіткій відповідності до вимог закону. 

На даний час процедура усиновлення в Україні можлива. Проте дана теза стосується лише тих територій, що підконтрольні українській владі, де працюють українські державні органи та немає активних бойових дій.

Усиновлення є багатоетапною та тривалою процедурою. До цього потрібно бути готовим. Особисто я завжди попереджаю своїх довірителів про особливості, що супроводжують процедуру усиновлення, і фактор часу в даному разі — одна з таких особливостей. 

‍Наскільки в умовах воєнного стану процедура призначення опіки та піклування спрощена?

Процедура призначення опіки сама по собі не є складною. Звісно, є процедурні та формальні особливості, в яких потрібно розбиратися, але в цілому, якщо зібрано повний пакет необхідних документів, то особливих складнощів з призначенням опіки не виникає.

Із введенням воєнного стану справді відбулися деякі спрощення даної процедури, зокрема, був дещо скорочений перелік необхідних документів, які потрібно подати до служби у справах дітей. Знайти перелік документів, як повний, так і скорочений, можна у Порядку, який  згадувався вище. 

У першу чергу, спрощення процедури стосується родичів дитини, яка залишалася без батьківського піклування. Таким особам держава намагається створити всі умови, щоб вони змогли якнайшвидше прийняти дитину у свою сім'ю і забезпечити її право на сімейне виховання. На мій погляд, суттєвим спрощенням є і можливість подати заяву і пакет супровідних документів через «Дію». В умовах воєнного стану, коли у заявників можуть виникати складнощі з особистим зверненням до служби у справах дітей, такий інструмент є необхідним та виправданим. 

 Як відбуваєтьcя сама процедура усиновлення?

Для загального розуміння окреслю основні її етапи. Отже,  першим етапом є звернення осіб, які бажають усиновити дитину, до служби у справах дітей за місцем свого проживання. 

До служби у справах дітей необхідно подати пакет документів, перелік яких визначений законодавством. Після подачі всіх документів спеціалісти служби здійснюють їхню перевірку. Як правило, цей етап триває близько 2-х тижнів. Знову ж таки, заявники на цьому етапі  мають можливість подати документи через «Дію». 

В подальшому служба у справах дітей здійснює обстеження умов проживання заявників, складає акт про огляд житлово-побутових умов та готує висновок про можливість усиновлення. Якщо він позитивний, заявникам присвоюється звання кандидатів в усиновлювачі.

Другий етап усиновлення — це знайомство та встановлення контакту між майбутніми усиновлювачами та дитиною. В обов'язковому порядку кандидати в усиновлювачі проходять курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики, крім випадків, коли заявники є родичами дитини, її опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями. 

Після завершення вказаних етапів, кандидати в усиновлювачі звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину. Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновлювачі з'ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, та готує проєкт висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Нарешті заключний етап — це звернення до суду. Кінцевим документом, який підтверджує факт усиновлення, є рішення суду, що набрало законної сили.

‍Які є недопрацювання, підводні «камені» в законодавстві щодо усиновлення та опікунства в Україні?

На жаль, одного інтерв'ю буде замало, щоб висвітлити всі або навіть основні проблемні питання. Кожен кейс індивідуальний і розкриває нові й нові грані тих проблем, які ми на сьогодні маємо. 

До основних проблем я б віднесла, в першу чергу, тривалість процедури усиновлення. Від моменту подачі необхідних документів кандидатами в усиновлювачі до отримання рішення суду про усиновлення може пройти декілька років. Увесь цей час дитина, яку хочуть усиновити, може перебувати у дитячому будинку, а могла б зростати у люблячій сім'ї. Варто також відзначити відсутність реального контролю над процесом усиновлення з боку вищих органів влади, слабку матеріальну базу навчальних та спеціальних навчальних закладів, дитячих будинків, шкіл-інтернатів тощо. Вкрай необхідною я вважаю абсолютну прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами сирітства, усиновлення, опіки та піклування.

На мою думку, вдосконалення системи усиновлення — одне із найважливіших завдань в соціальній сфері для нашої держави і суспільства.

Незважаючи на триваючу війну, питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, повинні вирішуватися ефективно. Я тішуся, що держава вже усвідомила наявність серйозних проблем у сфері усиновлення і принаймні визнала їх. Це вже перший і вагомий крок на шляху до їхнього вирішення. 

‍Чи можна після опікунства оформити усиновлення?

Звичайно можна і скажу більше — оформити усиновлення в такому випадку буде навіть простіше. Це пояснюється тим, що не потрібно буде: а) здійснювати пошук дитини, б) налагоджувати з нею емоційний контакт, в) проходити спеціальне навчання. 

Сім'ї, які бажають усиновити дитину, після того, як дізнаються трохи більше про особливості процедури усиновлення, доволі часто спочатку оформляють опіку над дитиною, а вже потім розпочинають процес усиновлення цієї ж дитини, тому інколи опіку розглядають як такий собі проміжний етап перед усиновленням. Деякі фахівці, які працюють у сфері усиновлення, негативно ставляться до процесу опіки (саме у варіанті її призначення перед усиновленням), адже таким чином  опікуни нібито «обходять» загальну чергу кандидатів в усиновлювачі. Це питання доволі непросте та неоднозначне, але я особисто знаю сім'ї, які спочатку оформили опіку, а з часом завершили і процедуру усиновлення, подарувавши таким чином дітям право на щасливу сім'ю та дитинство.  На моє особисте переконання — це і є найважливішим. 

Куди мають звернутися батьки, які хочуть оформити опікунство чи усиновлення над дитиною? Які основні вимоги до сім’ї (особи)?

Відправною точкою для встановлення опіки або усиновлення є звернення до служби у справах дітей особисто або через портал «Дія». Попередньо слід підготувати пакет всіх необхідних для такого звернення документів, які подаються разом із заявою. 

Зрозуміло, що перелік документів та вимог для опікунів та усиновлювачів дитини дещо варіюється.  

За законом не може бути опікуном, піклувальником та усиновлювачем особа, яка обмежена у дієздатності, визнана недієздатною, позбавлена батьківських прав і такі права не були поновлені, була усиновлювачем (опікуном) іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним (була припинена опіка) з її вини, має серйозні проблеми зі здоров’ям (як з фізичним, так і психічним), перебуває на обліку чи лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами. Також не можуть бути опікунами, піклувальниками та усиновлювачами особи, які перебувають у шлюбі з переліченими особами.

‍Чи можуть усиновлювати іноземці українських дітей? Наскільки врегульоване питання усиновлення дітей на території європейських країн?

Під час дії правового режиму воєнного стану іноземці, а також громадяни України, які постійно проживають за кордоном, не можуть усиновлювати дітей-громадян України. 

Зазначені обмеження для іноземців та громадян, які проживають за кордоном, не застосовуються, якщо кандидат в усиновлювачі є родичем дитини, кандидат в усиновлювачі виявив бажання усиновити дитину, яка є рідним братом чи сестрою раніше усиновленої ним дитини або коли один із подружжя виявив бажання усиновити дитину другого з подружжя.

Всі українці, які проживають за кордоном, та громадяни іноземних держав зможуть безперешкодно реалізувати своє право на усиновлення дітей в Україні через 3 місяці після припинення або скасування воєнного стану.

Що стосується законодавства іноземних держав, то якісь загальні тенденції тут назвати складно. Законодавство кожної держави має свої особливості. Одне можна сказати точно — в переважній більшості країн світу усиновлення є складною, бюрократизованою та розтягнутою в часі процедурою. Основна частина часу витрачається на пошук дитини для сім'ї, тому останніми роками спостерігається тенденція до істотного зменшення кількості внутрішньо-державного усиновлення. Європейці віддають перевагу зверненню до міжнародного (міждержавного) усиновлення, так як не готові роками чекати на дитину, яку можна всиновити всередині своєї країни.  

‍Як багато звернень до Вас було від початку повномасштабного вторгнення щодо опіки та усиновлення? З яким складнощами зазвичай стикаються батьки?

За останні 1,5 роки актуалізувалося питання усиновлення дітей, як громадянами України, так і іноземцями. Я регулярно отримую запити від клієнтів щодо того, чи можливо усиновити дитину під час війни, які документи потрібні, скільки це займає часу тощо.

Як я зазначила, усиновлення українських дітей іноземцями поки що знаходиться «на паузі». Незважаючи на це, я пояснюю своїм клієнтам-іноземцям, що у випадку прийняття ними остаточного рішення про початок процедури усиновлення дитини з України збір необхідних документів у країні їхнього проживання потрібно починати вже зараз. Як мінімум, потрібно ознайомитися зі списком документів, що вимагаються, та розробити план їхньої підготовки. По завершенню війни можна буде подати документи до компетентних органів в Україні і розпочати процес усиновлення. Таким чином можна виграти дорогоцінний час та завершити процес усиновлення швидше. 

‍Ваші поради для тих, хто хоче оформити опікунство чи усиновити дітей

По-перше, як я сказала, для іноземців — не чекати закінчення війни, а здійснити необхідні підготовчі дії вже зараз. По-друге, заручитися підтримкою фахівців — експертів у галузі сімейного права, які займаються питаннями усиновлення. Я переконана, що фахова підтримка спеціаліста допоможе не лише швидше отримати бажаний результат, але і вберегти майбутніх усиновлювачів або опікунів від стресів, що виникають під час цієї процедури. Очевидно, що більш доцільно витрачати енергію на дитину, емоційно вкладатися в процес налагодження з нею контакту, а не в боротьбу з бюрократичною машиною. Тому формальну частину процесу краще довірити професіоналам.

Відповідно до чинного законодавства, аборт у Польщі дозволений лише у випадках, коли вагітність загрожує життю чи здоров'ю жінки, плід має важкі вади, або ж вагітність настала в результаті насильства. На думку частини суспільства, а також правозахисних організацій як у самій Польщі, так і за кордоном, такий підхід до жіночих прав — надто консервативний. Критики також вказують на те, що жорсткі обмеження підштовхують жінок переривати вагітність нелегально. Часто — це небезпечні процедури, які можуть загрожувати їхньому здоров'ю та життю. Попри обурення та критику, консервативні групи в Польщі залишаються прихильниками чинного законодавства та наголошують на важливості захисту права на життя, яке, на їхню думку, починається з моменту зачаття. 

Чарівна таблетка

Чинне польське законодавство щодо абортів обмежує можливість отримання екстреної контрацепції особам молодше 18 років, «чарівна пігулка» доступна тільки за наявності рецепта лікаря. А щоб отримати рецепт в державній клініці — потрібно  чекати близько двох тижнів, тоді як таблетку потрібно випити в перші 2-3 дні після незахищеного статевого акту. 

«Мені сказали, що потрапити до лікаря на прийом можна лише через 15 днів, тому що, як відомо, у Польщі великі черги. Тоді я записалася на візит у приватну клініку, де лікарка дуже критично поставилася до прохання виписати рецепт на екстрену контрацепцію. Вона почала мене відмовляти і тиснути на мене. Я не витримала і пішла геть. В результаті мені передавали «Постінор» [таблетки екстреної контрацепції. — Ред.] з України. Дякувати Богу, все обійшлося, я не завагітніла. Але я пережила великий стрес і ледве не впала в депресію, перш ніж отримала таблетку», — ділиться своїм досвідом 22-річна українка Тетяна Р.

Серед організацій у Польщі, що допомагають дівчатам, що хочуть запобігти небажаній вагітності — Lekarze kobietom, Aborcja bez granic, Women Help Women та Aborcyjny Dream Team. Зокрема, туди можна звернутись за необхідними ліками, за необхідності вони також направляють на хірургічний аборт в інші країни. Українками, що переїхали до Польщі у зв’язку з війною і стали жертвами насильства, опікується Aborcja bez granic.

Вік згоди у Польщі

Лібералізація закону про аборти — один із пунктів передвиборчої програми тепер вже чинного прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска. Цей крок у суспільстві довгоочікуваний, адже Польща — одна з небагатьох країн у світі, яка заборонила аборти після десятиліть їх повного дозволу в часи комуністичного режиму.

Однак хвилю емоцій викликала пропозиція уряду, щоб рецепт пігулок екстреної контрацепції відпускатили покупцям віком від 15 років. Насамперед у дискусіях порушують питання щодо безпечності надання вільного і неконтрольованого доступу неповнолітнім до засобів раннього аборту. 

Президент  Анджей Дуда нещодавно під час інтерв'ю для «Fakty» TVN заявив, що категорично відмовляється підписувати такі зміни до закону. «Я не підпишу законопроєкт, який запроваджує нездорові, хворобливі та небезпечні правила для дітей», — сказав президент Польщі. Він додав, що особисто підписав Європейську конвенцію про захист дітей від жорстокого поводження та експлуатації в сексуальних цілях, де дитиною вважається вік до 18 років. «Я людина, яка захищає життя. Для мене аборт — це забрати життя маленької людини в утробі матері. Якщо хтось вимагає абортів, для мене  це означає право вбивати», – підкреслив Дуда.

У свою чергу, як пояснює польська громадська та політична діячка Дорота Лобода, у Польщі 15-річний вік є віком згоди. Тобто, з цього віку люди можуть законно займатися статевим актом. «А якщо жінки можуть займатися сексом, то також можуть завагітніти. Саме  тому  вони повинні мати доступ до сучасної екстреної контрацепції. Якщо суспільство обурює вік дівчат і загрози для  здоров’я, то поміркуйте, що насправді значно більшу загрозу, ніж таблетки, становить незапланована вагітність для 15-річної дитини», — пояснює Дорота Лобода.

Аріана Величко, лікарка акушер-гінеколог у Польщі, запевняє, що екстрена контрацепція зазвичай не загрожує здоров'ю і життю жінки. «Як і в будь-якого препарату, можуть бути побічні ефекти у вигляді запаморочення, болю внизу живота, блювання, діареї, затримки менструації. Звісно, є й певні протипокази: підвищена чутливість до будь-якого з компонентів препарату, тяжка ступінь печінкової недостатності і вагітність. За статистикою, на сьогоднішній день, часто вік початку статевого життя становить 14 років. На жаль. В такому віці вагітність не може бути бажаною. Тому рішення щодо пом'якшення обмежень на екстрену контрацепцію вважаю цілком правильним. Однак рекомендувала би перед прийомом препарату все ж таки звернутись до лікаря».

Також Аріана Величко розвіює міфи про небезпеку абортів. «Загалом ризик серйозних ускладнень низький.  Небезпечним вважається штучне переривання вагітності, яке проводиться спеціалістом, що не володіє необхідними навичками, або ж проведення процедури в умовах, які не відповідають медичним стандартам. Всупереч поширеним міфам, аборт не впливає на розвиток безплідності у майбутньому. Але заборонити щось комусь робити — не правильно, адже ми самі маємо відповідати за свої дії та вчинки. Ми несемо самі відповідальність за своє життя».

«Моє тіло — моє діло»

Позбавлення жінок контролю над своїм тілом та життям ще більше знеохочує їх вагітніти та підштовхує до життя без дітей. Між іншим, Польща на сьогодні має один з найнижчих індексів народжуваності в ЄС — 1,4.

Українки, які проживають на території Польщі, також зіткнулися з обмежувальними законами країни щодо переривання вагітності. За словами Олександри  Огієнко, адвокатки, старшої партнерки Адвокатського об'єднання «СПЕКТР ПРАВА» особливо гостро ця проблема відчулась з початком повномасштабної війни в Україні, коли мільйони жінок мусили покинути свій дім і виїхати в інші країни. Серед них були й ті, які зазнали насильства з боку російських окупантів, потребували проведення аборту. 

«Втім,  відповідно до чинного законодавства, особа має отримати офіційний документ з польської прокуратури про встановлення факту зґвалтування. Це може зайняти навіть місяці, а зволікання щодо проведення аборту, як відомо, може негативно позначитися на писхічному стані жінки. Крім того, проведення аборту показано до 12 тижня вагітності. Громадянкам Польщі також фактично не гарантовано право на аборт навіть у разі отримання офіційного документу в прокуратурі. Тому схваленння поданих зараз законопроєктів однозначно захистить і розширить права жінок, які перебувають на території Польщі» ― переконана Олександра Огієнко.

Водночас сумніви щодо затвердження змін у законодавстві про аборти були ще до заяви президента Анджея Дуди їх підписувати. 

«Президент Дуда, напевно, накладе вето на такий проєкт, тому що він завжди казав, що не підпише закон, який передбачає легальні аборти. Але це не змінює факту, що ми хочемо, аби за цей проєкт  проголосували в Сеймі. Цього дуже  очікують жінки в Польщі. Взагалі заборона на аборти — це фікція і так є  в кожній країні, де введена така заборона. Тому що жінка, яка хоче перервати вагітність, зробить це, і ніщо їй не завадить. У Польщі організована ціла мережа підтримки, де жінки допомагають іншим жінкам. Також діє багато організацій, які  сприяють проведенню абортів на ранніх термінах. Після варварської заборони, яку запровадила партія «Право і справедливість», у нас були випадки, коли жінки помирали в лікарнях через те, що лікарі відмовлялися робити аборти. Це неправильно. Жодна жінка не повинна помирати через те, що хтось відмовляється їй допомогти», — зазначила Дорота Лобода.

Також політикиня додає, що церква буде однозначно виступати проти лібералізації майже повної заборони абортів і пом'якшення обмежень на засоби екстреної контрацепції. Але держава, на її думку, не повинна слухати церкву, адже кожна жінка повинна мати право самостійно приймати рішення стосовно свого тіла: продовжувати або переривати вагітність. 

І суспільство має це рішення поважати.  

‍

«Лісова поляна» ― державний центр психологічної та психіатричної допомоги військовим. Близько 30 років він приймав на лікування учасників бойових дій та родини загиблих в Афганістані. Підхід до допомоги був застарілим. У 2018 році за реформування закладу взялася Ксенія Возніцина. За 5 років активної роботи вона перетворила «Лісову поляну» з пострадянського санаторію в Пущі-Водиці на сучасний хаб. Ксенія Возніцина ― лікарка-неврологиня, засновниця та директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна», авторка організаційної Моделі зі створення центрів відновлення психічного здоров’я для постраждалих від війни в Україні. Вона працює з людьми, які пройшли досвід війни з 2014 року і має унікальний досвід реабілітаційної роботи та психологічної підтримки ветеранок та ветеранів. В інтерв’ю  Sestry Ксенія Возніцина розповіла, яких зусиль їй довелося докласти для «переродження» центру, як відбувається реабілітація військових і, як суспільство має зустрічати тих, хто повертається з війни.

Оксана Щирба: Як вдалося зламати систему і реформувати центр?

Ксенія Возніцина: Про це можна писати книжку. Було складно і досі триває процес вдосконалення, адже довелось повністю змінювати принципи роботи команди, яка тут працює. Окрім лікарів, з нами працюють і соціальні працівники, менеджери. Це зовсім новий принцип для роботи закладу. Люди не розуміють, що ми вибрали одну спеціалізацію і хочемо бути в ній експертами. Але як і колись тут хочуть лікувати все: руки, ноги, серце, нирки. 

Спочатку ми зустріли колосальний спротив. Навіть у 2019 році, коли відкривались, голова Української Спілки ветеранів Афганістану зібрав за гроші людей, які протестували. Та, коли вони мене почули, ніхто не виступав проти нововведень. 

О.Щ: Чим сьогодні є «Лісова поляна», що вона робить для військових?

КВ: Ми є центром експертизи не тільки надання допомоги  при психотравмуючих станах, депресіях, тривожних станах, почуттях провини вцілілого, а й після контузії. Хоча останній  термін застарілий, і ми з цим боремося. Це власне струс головного мозку, коли  відбувається черепно-мозкова травма, яка залишає наслідки на поведінці, психіці, тілесних проявах. Окрема наша спеціалізація — це люди, які пережили полон і тортури. Це найвищий ступінь людської жорстокості, тому ми постійно вдосконалюємось і продовжуємо шукати такі методи, які би  працювали.

Через нас уже пройшло сотні колишніх військовополонених — і це без перебільшення. Зараз кількість таких людей зростає, тому наш досвід у наданні допомоги дуже важливий. Центр розрахований на 220 осіб, зараз постійно перебуває 230-240, яких ми розміщуємо, де тільки можемо. Є запит на більшу кількість пацієнтів, тому є ідея відкривати такі ж центри. Це пілотний проєкт, за нашою моделлю планується ще 5-6 філіалів по регіонах.

ОЩ: Який відсоток у Вас чоловіків та жінок?

КВ: Насправді у нас не так багато дівчат. На 220 осіб  припадає 5-7 жінок, інколи 10. Часто це парамедикині та військовослужбовиці. Також є така категорія людей як дружини загиблих, або дружини тих, хто зник безвісти чи перебував у полоні. Одного разу у нас була можливість взяти групу 15 дівчат-азовців. Ми організували їм програму на три тижні.

ОЩ: Я часто спілкуюся з військовими й неодноразово чула, що психологи в Україні не можуть надати їм кваліфіковану допомогу і радять їхати в Європу. Чи дійсно в Україні є проблеми з наданням психологічної реабілітації для військових?

КВ: Це просто велика дурість. Звісно, є проблема, що деякі психологи не готові працювати з військовими. Тому «Лісова поляна»  є не тільки лікувальним закладом, а й методичним ― у нас є тренінговий центр.  Ми вже п'ятий рік поспіль тренуємо велику кількість психологів ― проводимо для них  семінари, навчальні курси. Минулого року нам вдалося організувати 5 п’ятиденних тренінгів. Запит на такий тренінг колосальний. Ми в перший же день закриваємо реєстрацію, тому що на 25 місць є 50-70 зареєстрованих. 

ОЩ: Є міжнародні досвіди проживання і психологічного відновлення після воєнних дій. Є досвід США, балканських країн, Ізраїлю. Чи доречно застосовувати його в Україні? 

КВ: Це питання має свої плюси та мінуси.

Іноземний досвід треба використовувати. Але тут важливо  його  чітко імплантувати в український контекст. Взяти і використати всі підходи ― не дасть жодного результату.

Навіть  приклад з Ізраїлем, який постійно нам наводять, мовляв наш досвід схожий, ―  зараз недоречний. Тому що та резилентність, яка  опрацьована в Ізраїлі за 70 років, до нас ще не дійшла. Ми, наприклад, зовсім не проводимо профілактику. Іноземні терапевти часто говорять, що терапію потрібно проводити в спокійному місці. Але в Україні немає спокійних місць для терапії. У багатьох військовослужбовців родичі перебувають під ракетними обстрілами,  сам військовий постійно перебуває в небезпеці, отримує психологічну травму, переживає за своїх, які в тилу. Ми намагаємося застосовувати кілька методів. Навіть використовуємо спеціалізовану йогу для сну ― цьому, зокрема, навчилися в американському Інституті йоги. Хлопці охоче займаються, їхній сон налагоджується. Багато можна взяти від іноземних партнерів, але  результати залежать індивідуально від людини і від умов, в яких вона перебуває. 

ОЩ: Як відбувається реабілітація військовослужбовців?

КВ: Зазвичай це не можна назвати реабілітацією, тому що це лікувальний процес. Якщо є поранення, військові спочатку проходять хірургічне чи травматологічне лікування, після чого переходять у відділення, де  працюють з фізичними терапевтами, які навчають спеціальних вправ, розробляють кінцівки. Це класичний реабілітаційний підхід. У нашому центрі  лікувальний комплекс розрахований на 3-4 тижні і  включає комплекс медикаментозного та немедикаментозного лікування, соціальний супровід ― в цьому наш холістичний біопсихосоціальний підхід. Тобто, ми працюємо не лише з психікою і тілом, а й із соціальною складовою.  Помилково вважають, що психологічні травми треба лікувати лише роботою психологів, але насправді травма ― це не тільки про сферу психічного стану, це про все тіло, травма зачіпає нейроендокринні, гормональні механізми, тіло, м'язи.  Тому  в нас, крім лікарів-неврологів, великої команди спеціалістів з психічного здоров'я, перший поверх реабілітаційного крила займають зали для фізичної реабілітації. 

У пацієнта під час лікування розписана певна програма, яка займає практично цілий день. Тоді  це дає дуже хороші результати. Адже важливий комплексний підхід ― саме він і є ефективним.До речі, методи лікування  жінок-військових та чоловіків-військових ― майже однакові. Загалом великих відмінностей не спостерігається, тому що травматичний досвід достатньо складний і лише запити можуть відрізнятися. Але самі  підходи до лікування уніфіковані  та стандартні незалежно від статі.

‍ОЩ: Скажіть, будь ласка, яка загальна процедура, як військові потрапляють до вас? 

КВ: Ми беремо людей тільки з направленням і враховуючи, що це військовослужбовці, то це має зробити відповідна  військова частина.

ОЩ: Тобто, сам військовослужбовець не може звернутись?

КВ: Ні. Він, звісно, може звернутись, але ми відразу маємо зідзвонитися з військовою частиною та узгодити, що та чи інша особа перебуває у нас, що це не самозвільнення. Коли це була ветеранська спільнота  до 2022 року, то звичайні громадяни  приходили до нас по направленню від сімейного лікаря. Також могли cамостійно звернутися за умови, що це критичний стан ― наприклад,  суїцидальні думки.

ОЩ: У чому відмінність вашого Центру від інших? 

КВ: Суть в тому, що ми займаємося невидимими пораненнями, бо багато пацієнтів потрапляють з такими скаргами  в психіатричні стаціонари, де немає біопсихосоціальної моделі. Наша особливість ― це величезна команда досвідчених психологів, психотерапевтів. Це цілий організм, де є керівниця Тетяна Сіренко, яка проводить з ними супервізії, інтервізії, підтримує їхнє психічне здоров'я, тому що вони працюють з  важкою травмою. Найголовнішою нашою родзинкою став пілотний проєкт ― ми запровадили у команду клінічних кейс-менеджерів. Нині ― це п’ятеро дівчат, наші унікальні помічниці. Зараз не уявляю, як можна без них працювати, адже наші пацієнти потребують значно більшої уваги, супроводу і якогось роз'яснення, що і де знаходиться Тому важливе менеджерство цієї величезної програми, щоб не загубитися в ній.

Менеджери можуть зайти в палату і нагадати, що о 10:00 сьогодні заняття. У лікаря і психолога немає на це часу, вони виконують свою високоспеціалізовану роботу лікування або сеанси психотерапії, а між цим  всім пацієнт сам переміщається у нашому просторі, і має знати, о котрій годині і яке заняття в нього. Люди з контузією мають певні когнітивні порушення, люди, які пережили полон, тортури, ― певну втрату в часі, особливо, коли довгий період перебували в полоні,  тому часто можуть запізнюватися, або прийти раніше. Тому таким складним пацієнтам потрібний супровід. І це дійсно фантастичний досвід, правда міжнародний, тому що всі військові шпиталі Америки мають клінічних кейс-менеджерів. Також ці менеджери додатково організовують  дотерапевтичне дозвілля: якщо є вільний час, то пацієнти грають в когнітивні ігри, ігри для пам'яті та уваги; малюють,  беруть участь у змаганнях на вулиці. Ми навіть презентували наших кейс-менеджерів і хочемо на наступний рік прописати посадову інструкцію для них. Тому що всі тепер хочуть таких менеджерів у лікарні, але ж їх потрібно якось працевлаштувати. 

ОЩ: Чи достатнє фінансування Центру?

КВ: Ми державний заклад і належимо МОЗ. Міністерство нас дуже підтримує. У 2021 році ми отримали дуже велику суму вперше за багато років. Тоді ми зробили частину ремонту в реабілітаційному крилі та придбали майже все необхідне обладнання. Ще залишаються ремонти  пострадянських приміщень. Наш заклад включений у програму Світового банку відновлення. Є програма, яка дає саме фінансування на ремонт і відновлення інфраструктури у таких закладах. Тому ми зараз у процесі ремонтних робіт. Отримали ґрант від Посольства Бельгії 250 тисяч євро і від Посольства CША на 350 тис. євро. Переробляємо  стару бібліотеку ― це наш простір і для коворкінгу, і для арт-майстер-класів; поруч буде кав'ярня з лаунж-зоною. Все це робимо за кошти від американського посольства, за рахунок бельгійців  закінчуємо ремонти великих реабілітаційних залів, тому що пацієнтів багато і  ми проводимо чимало групових робіт, де треба зібрати 20-40 осіб одночасно. На щастя, ми постійно щось отримуємо з різних джерел.

ОЩ: Зараз психологи дуже люблять вживати термін ПТСР, мовляв, чи не всі військовослужбовці, та й цивільне населення, зіткнулися з цим. В одному з інтерв'ю Ви сказали, що діагноз ПТСР ставите досить рідко і що цей розлад формується значно довше і в невеликої кількості людей. Чому так?

КВ: Своєї статистики ще не так багато, а  світові статистичні дані чітко прописують, що ПТСР може розвинутись у 10-20 % людей. Це особи, які  пережили війну, втрату близьких, загрозу власному життю, ракетні обстріли. ПТСР не розвивається від розлучення, втрати роботи. Загалом, завдяки хорошій підтримці, людина може досить швидко відновитись після ПТСР.

Звісно, ми всі переживаємо  травматичні події, емоційне виснаження, розлади сну, але це не ПТСР. Тому говорити, що всі будуть з ПТСР ― це дуже не професійно і не коректно.

ОЩ: Ви сказали, що суспільство травмоване, але чи вміє суспільство справлятися зі стресом?

КВ: Точно вміє, в протилежному випадку було би більше розладів. Так, ми отримуємо травму, але в більшості випадків ми  вміємо  її «перетравлювати». Загалом досвід переживання травматичних подій в українців достатньо великий ― багато чого відбулося за нашу історію. Якщо ми вже живемо в цьому жахітті, то  не вийде просто переживати, треба подивитись, чи гарно ми спимо, тому що під час сну відбувається багато відновних процесів. Зараз багато людей намагаються ходити в спортзал, бігати, щоб фізично себе підтримати, спілкуватися з друзями та однодумцями. Дуже важливо, коли є люди, з якими можна про все поговорити,  адже через травматичні події ми  часто закриваємося в собі. Нині все більше втомлених людей, адже пройшло два роки від початку повномасштабної війни. Я спостерігаю цю втому і в колег, тому ми намагаємось по п’ятницях кудись ходити, наприклад, в театр, невеликою групою 10-15 людей. Проводимо супервізії ― для того, щоб підтримати  психічне здоров'я тих, хто працює з травмою. Дуже важливо не боятися дбати про себе. Не відкладати своє життя на потім. Невідомо, коли той час буде і чи взагалі буде. Треба брати з життя максимально. Усе це допомагає боротися зі стресом.

Якщо ти прийшов з роботи і лягаєш на диван дивитися телевізор ― це не допоможе. Прогуляйся пішки, сходи з друзями на виставку, зміни домашню обстановку.  Це прості речі, але вони дуже добре працюють з психічним станом. 

ОЩ: Нині багато пишуть про те, що суспільство абсолютно не готове зустрічати тих, хто повернеться з війни ― травмованих хлопців і дівчат. Уже сьогодні наше суспільство не вміє розмовляти з військовими. Тому в першу чергу цивільне населення потрібно готувати психологічно до здорової комунікації з тими, хто воює. Чи це дійсно так?

КВ: Про те, що необхідна психологічна реабілітація і слід  лікувати всіх ― це груба помилка, тому що не всі будуть її потребувати і не всі повернуться в такому стані, щоб вимагати цієї допомоги. Буде певна кількість людей, якій дійсно буде необхідна професійна допомога. Провідну роль в їхньому оновленні та в розвитку більш складних психічних станів відіграватиме підтримка соціуму. Взагалі вважається загальноприйнятним, що від того, як тебе зустрінуть, залежить те, чи розвинеться складний стан. Люди повертаються з фронту з іншим досвідом і ставлення до них повинно бути  з повагою та вдячністю. Це   буде своєрідною базою всього відновлення. Краще уникати будь-яких сварок, конфліктів. Не боятися людей, дивитись в очі, питати, якщо чогось не знаєте. Запитайте: чи  можу я чимось допомогти? Навіть, якщо це особа  з інвалідністю, не кидайтеся одразу допомагати, а запитайте спочатку.  Це звичайні людські відносини, але  вони мають помножуватись на те, що ви постійно маєте пам'ятати, яку ексклюзивну послугу ці люди для нас зробили, що переживали в страшному холоді, з обмороженнями, під постійним страхом обстрілів,  в полоні тощо. Просто пам'ятайте про кожного, кого ви зустрічаєте, що він/вона зробив/ла для вас, будучи на фронті. 

ОЩ: Як Ви сама відновлюєтесь?

КВ:  Надважливим є сон. Я дуже стежу за тим, щоб спати 7-8 годин. Лягаю о 21-22 годині разом з дитиною. Якщо я сплю 3-4 години, то відразу відчуваю вплив на працездатність, емоційність. Я дуже соціальна людина і  постійно шукаю, аби з кимось зустрітись на вихідних, кудись сходити, випити келих просекко. Це  моя підтримка і це допомагає відновлюватися.  Також допомагає робота, бо та кількість вдячності, яку  я чую на ній, одразу заряджає. Коли наші хлопці виписуються і говорять, що вони ніколи такого ніде не отримували і дякують, то від цього весь негатив розчиняється в повітрі.

‍

Гепатит — найпоширеніше захворювання печінки, як правило, вірусного походження. Існує 5 основних вірусів гепатиту — A, B, C, D і E. На хронічні захворювання типами B і C страждає сотні мільйонів людей, вони є найчастішою причиною цирозу і раку печінки. Підступність гепатиту полягає в тому, що перші його ознаки проявляються вже на пізніх стадіях. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, 90% інфікованих людей — не здогадуються, що мають це захворювання. Попри те, що завдяки прогресу в медицині сьогодні гепатит не звучить як вирок — вчасна діагностика та профілактика дуже важливі.

Про перші симптоми, види та лікування гепатитів виданню Sestry розповів лікар-інфекціоніст, науковий співробітник ІПАГ ім. академіка О.М. Лук’янової НАМН України Євген Дубровський.

‍Гепатити A, B, C, D і E: у чому між ними різниця?

Слово «гепатит» означає запалення печінки, або, іншими словами, ураження печінкових клітин. Будь-яка причина — чи то отрута блідої поганки, алкоголь, віруси, медикаменти, пестициди або й навіть власні клітини імунної системи можуть стати причиною ураження печінки.  Тобто, в першу чергу різниця між гепатитами принципова саме в причині ураження: вірусний, токсичний, аутоімунний тощо. Але також треба брати до уваги й різні характери ураження, симптоми, перебіг та наслідки.

Інфікування вірусними гепатитами типу В та С відбувається статевим шляхом або через заражену кров. А саме: через переливання крові, вживання ін’єкційних наркотиків, погано стерилізовані медичні та косметологічні інструменти, надання допомоги хворим без рукавичок тощо. Гепатити А та Е, на відміну від В та С, передаються побутовим шляхом — під час вживання інфікованої їжі або води.

Гострі токсичні гепатити — смертельно небезпечні. Промислові отрути, ураження бойовими отруйними речовинами, отруєння грибами, передозування ліками (в тому числі парацетамолом) здатні вбити людину за лічені дні. Вірусні гепатити, своєю чергою, рідко призводять до летальних випадків. Винятком може стати гепатит Е, який схожий на хворобу Боткіна (гепатит А). Цей варіант вірусного гепатиту поширений в Азійському регіоні. Зазвичай він легко переноситься навіть без серйозного лікування. Однак особливості патогенезу несуть серйозну загрозу для вагітних. Тому жінкам краще завчасно щепитись від гепатиту Е, якщо вони планують жити або тривало подорожувати Азією, а вагітним категорично не рекомендують відвідувати цей регіон.

Небезпека хронічних вірусних гепатитів В та С полягає в іншому — зазвичай вірусне ураження печінки є прихованим. Людина довгі роки навіть не здогадується, що повільно помирає.

‍Чому гепатит називають «лагідним вбивцею»?

Хвороба Боткіна — гепатит А — має яскраві прояви, але зазвичай легкий перебіг. Гепатит В — достатньо важке захворювання, на тривалий термін позбавляє людину працездатності, але теж зазвичай закінчується одужанням.

А ось гепатит С здатен роками безсимптомно повільно уражати печінку, допоки не призведе до фіброзу чи цирозу. Саме його називають «лагідним вбивцею». Людина може жити звичайним життям, не обмежувати себе ні в чому, але раптом одного дня — все змінюється. Починають кровити ясна, з’являються судинні зірочки на шкірі, виражена слабкість, втома, емоційна неврівноваженість, втрата працездатності, шлунково-кишкові розлади. Людина починає жовтіти, з’являються набряки, втрата апетиту, поганий сон. Серед ускладнень найчастіша причина смертності — важкі шлунково-кишкові кровотечі та рак печінки. Всього цього можна було б уникнути шляхом вчасного обстеження.

На перших стадіях хронічні гепатити складно відрізнити від суто поганого самопочуття: хронічна втома, порушення сну, емоційна лабільність, безпричинне роздратування. Далі можуть бути прояви диспептичного характеру — ниття під ребром, відчуття гіркоти в роті, важкість в животі тощо. Схожі симптоми мають й інші захворювання, тож людина може безрезультатно лікувати, наприклад, холецистит чи вегето-судинну дистонію й не розуміти, що причиною є ураження клітин печінки.

‍Які є методи діагностики гепатитів?

Діагностика вірусних гепатитів дуже проста. Зараз практично кожна лабораторія має можливості для необхідних обстежень, які дозволяють швидко та точно поставити діагноз. Використовуються теж серологічні маркери — аналізи на антитіла, а також високоточний ПЛР аналіз: виявлення ДНК або РНК вірусів. Також обов’язково проводяться аналізи на печінкові проби та УЗД печінки (еластографію).

Дані щодо наявності антитіл не можуть бути визначальним критерієм для остаточного діагнозу. Адже наявність антитіл може свідчити як про інфікування, так і про пам’ять про перенесену інфекцію. Для уточнення потрібно зробити ПЛР аналіз. Якщо він негативний — ймовірно, це свідчить про те, що людина вже одужала та вже не є переносником інфекції. Проте у випадках з вірусними гепатитами В та С, після повного курсу лікування та одужання пацієнти ще декілька років знаходяться під наглядом, та раз у рік здають контрольні аналізи — щоб упевнитись, що вірус повністю ліквідований.

Як захиститися від гепатиту?

У першу чергу — бути поінформованим про шляхи зараження та бути обережним. Якщо йдеться про профілактику гепатиту В — то це передусім завчасна вакцинація. Це особливо актуальне для тих, хто любить користуватись косметологічними послугами. Окреме питання, яке дуже турбує батьків: чи варто робити щеплення від гепатиту В новонародженим дітям? Насправді тут немає чого боятись. Однак багато хто відтерміновує вакцинацію та проводить його дитині в віці одного року. Це також нормально та допустимо. Вчені всього світу все ще працюють над створенням вакцини від гепатиту С, яка докорінно змінить ситуацію. Вірус цього типу захворювання схильний до мутацій.

Найдієвішою профілактикою від різних захворювань, звісно, залишається здоровий спосіб життя.

Як лікують гепатити в Україні?

До 2012 року лікування вірусного гепатиту С для пацієнтів було справжнім жахіттям та вимагало значних коштів. Численні побічні дії інтерферонів, складність та тривалість терапії призводили до того, що багато хворих не витримували повний курс та припиняли лікування через розпач. Ситуація радикально змінилась, коли було винайдено революційні ліки — противірусні препарати прямої дії, які докорінно змінили ситуацію навколо лікування гепатиту С. Зараз ці ліки є доступними, мають адекватну ціну, а курс лікування скоротився до 3-х місяців. Ті пацієнти, які в минулому не змогли перемогти хворобу за старими, «інтерфероновим» схемам, тепер мають шанс на ефективне лікування.

Гепатит В, своєю чергою, лікують противірусними, які використовують також при терапії ВІЛ-інфекції. У лікуванні цього типу ще немає революційних методів лікування, теж вдається суттєво збільшити відсоток тих, хто повноцінно одужав або, в деяких важких випадках, хоча б добитись повного пригнічення розмноження вірусу та припинити процес ураження печінки.

З 2015 року, завдяки старанню та активній участі провідних вітчизняних інфекціоністів в міжнародних програмах, в Україні стала доступна для багатьох категорій населення безкоштовна програма з лікування хронічних вірусних гепатитів. Протягом останніх років в Україні активно та успішно проводиться пересадка печінки.

Тож тим, хто зіткнувся з цією хворобою у своєму житті важливо нагадати: гепатит — це не вирок, це лише питання своєчасної діагностики.

‍

Історія Вадима Свириденка ― це шлях до перемоги крізь біль. Мобілізований влітку 2014-го, був військовим медиком, брав участь у боях за Щастя і Дебальцеве в складі 128-ї бригади. У лютому 2015 року отримав поранення. 

Протягом трьох днів переховувався на 20-градусному морозі, без їжі. Потрапив у полон. Після звільнення — прийшов до тями в операційній: лікарі ампутували йому обморожені кінцівки. Обидві кисті й обидві стопи. А далі — тривале лікування, протезування й реабілітації за кордоном, внутрішня боротьба та нова реальність. 

Зараз Вадим не лише зміг повернутися до життя, а й своїм прикладом надихає інших. Як Уповноважений президента України з питань реабілітації учасників бойових дій допомагає тим, хто повертається з фронту, а також представляє Україну на міжнародних спортивних змаганнях, бере участь у марафонах. Друзі, побратими та позитивні новини з фронту — те, що робить Вадима щасливим. Про мотивацію жити далі після втрати кінцівок та особливості реабілітації в Україні Вадим Свириденко розповів виданню Sestry.

Оксана Щирба: «Те, що сталося зі мною, — це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив», — Ваші слова, які часто цитують ЗМІ. Як вплинула втрата кінцівок на переосмислення життєвих цінностей?

Вадим Свириденко: Протез за своїм механізмом допомагає жити, але він ніколи не замінить природню кінцівку. Навіть немає сенсу порівнювати. Треба полюбити своє тіло таким, яким воно є. Полюбити свій протез. І рухатись далі. Мене нерідко запитують хлопці, як я почуваюся в протезі. Кажу: важливо, аби не було критичних болів, але відчуття легкого тиску і дискомфорту буде присутнім. Завжди. 

Сприймаю життя яким воно є зараз і не хочу втрачати мотивацію. Постійно вчусь, дивлюсь лише вперед. Працюю зараз з учасниками бойових дій, які отримали серйозні травми, в основному це важкопоранені. Хочеться всім допомогти, але на всіх мене не вистачає. Часом себе критикую — за те, що не можу досягнути більшого і за втрачені хвилини, які не використав з користю.

ОЩ: Яким був Ваш особистий досвід реабілітації? Що було найскладнішим? 

ВС: Це був час, коли я пізнав справжніх друзів. Бо ті, які приходили до мене в найважчий час — стали для мене найближчими. Хотілось говорити про дітей, природу, роботу. Не про війну. Правильна підтримка людей на цьому шляху надзвичайно потріна.

При реабілітації важливо вірити, що ти не залишишся на одинці зі своєю проблемою після операції, що є можливості повернутися до нормального життя

Однозначно потрібно працювати з сім'єю, адже травмований боєць проходить стадії: від агресії до депресії.

А потім й мені хотілося простягнути руку допомоги. Відчував, що не просто так залишився жити на цьому світі. Що маю передавати свій досвід реабілітації іншим й зробити їхній шлях до відновлення максимально коротким. 

ОЩ: У 2016 році на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні Ви пробігли 10 км, а у 2017-му на Іграх Нескорених у Торонто здобули бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Як Ви прийшли до таких результатів?

ВС: Коли лежиш горизонтально, а потім починаєш робити перші кроки вертикально — то з кожним наступним разом хочеться потихеньку бігти. Адреналін б’є фонтаном, це дуже велика мотивація. Найбільш незабутній марафон — перший, який мені вдалось пробігти. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що від мого результату залежить стимул й мотивація інших. Поки бігаю я — за мною будуть бігти інші. Так і сталося.

Я дуже радий, що можу сьогодні допомагати  на рівні держави. Продовжую займатися вдома, вивчаю нові можливості свого організму. Адже реабілітація  — це теж дослідження себе та свого тіла.  

ОЩ: Знаю, що свого часу Ви закінчили медичне училище, вчились на фельдшера, а також відслужили строкову службу у прикордонних військах. 

ВС: Мені дуже подобалася  медицина. Не знаю, чому не пішов далі вчитися. Так склалося. Але ті знання стали в пригоді, я був корисним на війні. І завжди, де б я не був, старався, щоб люди відчували себе були здоровими, були «в строю». Вмію не лише надавати первинну допомогу, а й працювати загалом з опорно-руховою системою. В підрозділі мене інколи навіть не відправляли на бої, щоб вберегти, бо втрата медика — великий удар для всього підрозділу. Це дуже важливі люди на війні і їх завжди дуже бракує.

ОЩ: Повномасштабне протистояння з Росією триває 2 роки, але війна почалась ще у 2014-му. Чи змінились за цей період підходи до реабілітації поранених в Україні?

ВС: Раніше було значно менше  складних ампутації,  зараз — це і нейротравми, і втрата зору, і втрата кінцівок. Однак ще до повномасштабного вторгнення почали змінювати закони, постанови, підходи до надання первинної психологічної допомоги. Тож за ці 10 років зроблено багато, очікуємо чергових змін в законодавстві щодо реабілітації. 

Сьогодні маємо дуже великий потік поранених, але фахівці знають, що робити, як, і на якому етапі.

Ми не лише говоримо про реабілітацію, ми її надаємо. Якщо раніше більшість бійців везли на реабілітацію за кордон, то сьогодні реабілітологи приїжджають з-за кордону сюди. Наші хлопці лікуються вдома, в Україні 

Велика проблема — це комбіновані травми, яких до повномасштабної війни не було, а зараз їх багато. Нашим фахівцям потрібно було дуже швидко вчитись, переймати досвід міжнародних колег.

Наприклад: людина втратила зір і дві кінцівки. Це дуже рідкісна травма, тому немає єдиної методики, яка б допомогла поставити цих людей на ноги. Що ми робимо? Беремо тих, хто проходив реабілітацію з втрати зору і втрати рук — і комбінуємо їх. Шукаємо і знаходимо нові шляхи для соціалізації цих людей. 

ОЩ: Зараз багато говорять про адаптацію військовослужбовців до цивільного життя. Перед якими викликами стоїть українське суспільство у цьому питанні? 

ВС: Війна дуже змінює людську психіку. В Україні травмовані не лише військовослужбовці, але й усе мирне населення. Я знаю серед них чимало тих, які відчувають страх спілкування з бійцями. 

Не можна забувати, що люди, які стали учасниками бойових дій — це пересічні громадяни. В мирний час вони працювали в офісах, займались творчістю, виховували дітей, — жили звичайним життям. Просто в якийсь момент їм довелося взяти до рук зброю

Але й нав’язувати свою допомогу не потрібно. У мене часто були такі ситуації, коли, наприклад,  люди відкривали мені двері. Але я все це можу зробити сам. Хочете подякувати — подякуйте, а для всього іншого є фахівці. 

Я дуже хочу, щоб у нас в країні діяла система, за якої кожен боєць буде супроводжуватись спеціалістами, які надаватимуть кваліфіковану допомогу. При цьому важливо розуміти, що реабілітація — це не тільки люди, які підтримують, а ще й стан, який має бути у кожного бійця в голові. Це вже певний стиль життя. Щодня, крок за кроком, потрібно намагатись рухатися вперед. І в жодному разі не падати духом.  

Також громадам потрібно подбати про можливості пересування для осіб з інвалідністю по місцевості, особливо сільській. Щоб такі люди могли зайти в  магазини, скористатись туалетами тощо. Ця робота потребує чималих зусиль, але ми мусимо взяти на себе відповідальність.

Головне завдання держави — зробити все, щоб кожен боєць, кожна травмована людина мала усі можливості для того, аби повернутись до нормального життя.  

‍

За оцінками експертів, психологічної допомоги внаслідок пережитого воєнного досвіду потребуватиме близько 50% населення України. Зокрема, за попередніми підрахунками, терапія потрібна буде 1,8 млн українським військовим та ветеранам, 7 млн людей старшого віку, а також майже 4 млн дітей та підлітків. Прогнозована потреба в допомозі з питань психічного здоров’я на первинній ланці медицини — 27 мільйонів звернень. 

Однак насправді засоби для збереження свого ментального здоров’я доступні для кожного. Які з них найбільш дієві — розповіла психологиня Тетяна Дугельна.

Що таке ментальне здоров’я?

Ментальне здоров'я — це здатність протистояти життєвим стресам та негараздам, продовжувати продуктивно працювати та робити внесок у суспільне життя.  В перекладі «менто» означає «думка» або «інформація». Саме ментальним здоров'ям зараз заведено називати вміння справлятися з інформацією. Але насправді ментальне здоров'я — це і психічне здоров'я. У багатьох людей все ще присутнє стереотипне бачення роботи психіатрів, тож словосполучення «психічне здоров'я» викликає у них острах. Тому це замінюють більш м’яким поняттям «ментальне здоров'я».

Як українці реагують на стрес під час війни?

Людська психіка має декілька складових: інформаційну, ментальну, емоційну, вольову. Звісно, мають значення також й цінності, установки, духовна частина психіки. Якщо взяти жінку, більш емоційну по своїй природі,  то вона швидше буде емоційно включатися у події, швидше реагуватиме на стрес. Чоловік, який сформований природою більш емоційно «холодним», але ментально більш вразливим, буде використовувати ті функції своєї психіки, які допомагатимуть йому адаптуватися під час травми війни. Поширена думка, що  діти більш стресостійкі, оскільки вони не до кінця інформаційно, а отже — ментально — залучені у те, що відбувається навколо. Однак психосоматичні розлади спостерігаються у все більшої кількості дітей. Відомі випадки смертності серед дітей через серцево-судинні захворювання, викликані стресом. 

Ми вже маємо перші дослідження наслідків стресів, викликаних війною. Усе населення України потребує допомоги: і цивільне, і учасники бойових дій — на всіх етапах. Не є винятком й вимушені переселенці з України — вони травмовані так само як і ті, хто залишився в Україні. Це підтвердить будь-який психолог, який має досвід роботи з воєнними мігрантами.

Проблема полягає ще й в тому, що люди досі не хочуть звертатись за допомогою до спеціаліста з психічними проблемами. У нас і раніше не було культури звернення до психологів. Вважають, що, по-перше, фінансово не можуть собі цього дозволити, а по-друге — впораються з усім самостійно. Якщо відчувають потребу поговорити — говорять в кращому випадку з друзями, які травмовані так само, як і вони. Часто такі розмови супроводжуються пляшкою з алкоголем та цигаркою. Серед іншого, помітно зріс й рівень залежностей, у тому числі хімічних.  

Нерідко можна почути думки на кшталт «війна нас не змінила, а лише винесла на поверхню те, якими ми є насправді». Це неправда. Війна — це великий стрес. Українці мають розуміти, що чим швидше вони почнуть звертатися до психологів, тим менша ймовірність, що пізніше потребуватимуть психіатричного чи фармакологічного лікування. 

Симптоми, що свідчать про порушення психічного здоров'я 

Передусім — це ті симптоми, які проявляються фізично. Різкий набір або втрата ваги, безпричинний біль в різних частинах тіла, психосоматичні прояви. Далі — емоційні: неконтрольовані напади агресії, гніву, роздратування. Відсутність будь-яких емоцій — це теж дуже  небезпечний симптом, що провокує розвиток депресивних розладів, які лікуються лише медикаментозно.  Ще один прояв — залежність від новин та соцмереж. Так створюється ілюзія залученості в події, проте коли запитуєш: «А що ти робиш для того, аби щось змінилося?» у відповідь чуєш, наприклад: «Нічого. Я втомлена, емоційно виснажена. Раніше плела сітки, а  зараз не можу, не хочу». 

Психологічні травми під час війни 

Воєнні травми мають не лише безпосередньо учасники бойових дій або ті, хто пережив важкий досвід — бомбардування, втрату рідних, дому. Насправді переважна більшість українців мають травму свідка: хтось бачив прильоти, а хтось розбирав завали після зруйнованих російськими ракетами будівель…

Важко виділити єдину класифікацію травм. Навіть одна й та ж травма, наприклад, зґвалтування, буде по-різному сприйматися різними потерпілими. Одна жінка після зґвалтування збожеволіє, інша — закриється в собі, народить дитину, а потім цю дитину вб’є. Коли  розмовляєш з військовими, більшість з них на запитання «Що було найстрашнішим, коли ви звільняли окуповані території?» відповідали, що це — спілкування з жінками, які були зґвалтовані російськими загарбниками. 

Проблеми надання психологічної допомоги в Україні

Загальний рівень підготовки кваліфікованих психотерапевтів в Україні в роботі з колишніми полоненими, військовослужбовцями — досить високий. Однак зараз поширена практика, коли бодай кожен може піти на приватні курси, заплатити гроші  та отримати кваліфікацію «психолога». Такі «фахівці» починають працювати з людьми, які пережили серйозні травми і, в результаті, і самі травмуються, і травмують інших. Якщо згодом людина потрапляє вже з реальною проблемою до кваліфікованого психолога, то психолог береться за голову і не знає, що робити. Інколи  таких пацієнтів доводиться одразу відправляти до психіатрів. А на державному рівні відсутня інституція, яка б контролювала якість психологічної допомоги. 

Ще одна проблема — цивільне населення не готове до того, в якому стані повернуться військові після бойових дій. Наприклад, в ситуації, коли військовий посеред торгівельного центру падає від гучного звуку на підлогу, накриває голову й кричить: «Всі лягайте! Небезпека!» — не можна насміхатись, не можна витягувати телефони, знімати це. Люди не розуміють, що тепер у свідомості цього військового війна триває завжди. Серед населення потрібно проводити роз’яснювання та підготовку. 

Як зберегти ментальне здоров'я 

Головна  порада — це дотримуватись  інформаційної гігієни: не залучатись емоційно у різні фейки та  наративи, які на перший погляд здаватимуться досить логічними. По-друге — повернути у своє життя планування. Більшість українців сьогодні не тільки перестала планувати, а й навіть мріяти. Однак люди, які не планують своє життя, не ставлять цілей — починають жити минулим, автоматично втрачаючи своє життя тут і зараз. 

Також варто обережно ставитись як до власних емоцій, і до емоцій інших. Важливо вчитися радіти, але теж зважати на почуття інших. Наприклад, щоразу, коли ви виставляєте в соцмережі якусь радісну світлину — подумайте про тих, хто в цей момент відчуває горе. Людяність та емпатія у наш час дуже важлива.

Відмовтесь від критики. Щоденно ставте собі запитання: що я особисто роблю для перемоги? Будь-яка корисна дія, навіть найменша — важлива. 

Не соромтеся звертатися за допомогою, якщо відчуваєте, що не можете самостійно впоратися зі своїми емоціями чи проблемами. 

Корисні посилання:

• Всеукраїнська програма ментального здоров'я Ти як? (howareu.com)
• Благодійний фонд ментального здоров’я UA Mental Help — Благодійний фонд ментального здоров'я

‍

Найкраще лікування — профілактика

Нестерпний біль верхнього зуба 38-річна Наталя відчула у чужій країні, у Варшаві, куди через війну у квітні 2022 році мусила виїхати з рідного Харкова.

«Все сталось раптово. Я — з двома дітьми на руках. Втратила дім, мій чоловік загинув. І ще ці жахливі напади болю, ниття зуба… Пила знеболювальні, але біль щоразу повертався. Почала шукати державну стоматологію від Національного фонду здоров’я (Narodowy Fundusz Zdrowia). Спочатку вільного терміну на найближчий час не було, але згодом якимось дивом з’явився і я примчалась туди. Провели лікування каналів. Однак вночі відчула себе погано, температура піднялась. Поїхала у ту ж саму клініку — там порадили пити знеболювальні. Але жодні таблетки мені не допомагали», — розповідає Наталія.

Тоді жінка за рекомендацією знайомої звернулася до приватної клініки, де в пацієнтки виявили  погіршення ситуації.

«Мені не до кінця почистили канали, почалось запалення та нагноєння зуба. Якби я зволікала — наслідки могли бути вкрай невтішними. Так, мені довелося  витратити чималу суму грошей на лікування, але здоров’я важливіше», — ділиться малоприємним досвідом Наталія.

Черги у державні клініки у Польщі справді дуже великі: реальний час очікування прийому в ортодонта чи пародонтолога вимірюється місяцями. Протягом цього часу розвиток хвороби у людини може дійти до критичного перебігу. Черги пов’язані з тим, що кількість пацієнтів, які бажають скористатись безплатними послугами, значно перевищує години роботи лікарів. Тому серед поляків популярні профілактичні прийоми у стоматолога, аби не зменшити ризик неприємних ситуацій.

Стоматологія у Польщі для українців

Українці, які оформили в Польщі тимчасовий захист, мають право на невідкладну безоплатну  стоматологічну допомогу на рівні з громадянами цієї країни. 
Аби отримати медичну допомогу, потрібно надати такі документи:  

• Закордонний паспорт громадянина України, в якому є позначка про перетин кордону не раніше 24 лютого 2022 року;
• PESEL UKR.

Лікар-стоматолог Олександр Грицаєнко, засновник клініки в Dental office у Польщі, розповідає, що в разі гострого болю або інших нагальних проблем із зубами, пацієнт має право звернутися у будь-яку стоматологічну клініку, яка має договір з Національним фондом здоров’я (NFZ). Аби знайти найближчий до вас такий кабінет, достатньо вбити в пошук гугл «lekarz dentysta NFZ» та місто, де ви проживаєте. Однак часто трапляється так, що найближчий вільний термін є щонайменше за місяць, а то й за декілька. У ситуаціях, коли чекати не можна — лікар радить звертатись у приватні клініки.

Для отримання невідкладної медичної допомоги у Польщі діють також спеціальні пункти швидкої стоматологічної допомоги — Nocna pomoc stomatologiczna. У чергових кабінетах там здійснюється прийом пацієнтів в екстрених випадках. Під час стоматологічних змін надаються спеціальні послуги, в тому числі — видалення зубів. У будні дні стоматологічні послуги надаються з 19:00 до 7:00, у суботу, неділю та святкові дні — цілодобово.

До одного з таких пунктів у Варшаві пізнього вечора звернулася українка Ірина Кушнір із маленьким сином. Жінка залишилася задоволена і ставленням, і  якістю надання послуг.

«Мій син дуже плакав. Нас прийняли відразу, як ми приїхали. Все було дуже швидко та якісно. Всі знають, як  діти бояться стоматологів. Але це не той випадок. Лікар був дуже уважним до мого сина, проявив турботу. Насправді кваліфіковані спеціалісти є і в державних, і в приватних клініках, як в Україні, так і Польщі. Некваліфіковані спеціалісти зустрічаються також скрізь», — каже Ірина.

32 спроби знайти «свого» стоматолога  

Роман Ропій, український продюсер, відчув гострий зубний біль під час візиту до Варшави. Одразу звернувся у приватну клініку. «Мені запломбували один із нижніх зубів. Але наступного дня біль не зник. Я знову звернувся до того ж лікаря. Мені розпломбували зуб, почистили і  знову поставили пломбу. Але й це проблеми не вирішило. Тоді я звернувся в іншу приватну клініку, де зробили знімок і сказали, що мені лікували не той зуб...», — ділиться досвідом Роман і додає: приватна медицина — ще не гарантія якості.

Це підтверджує й стоматолог Олександр Грицаєнко: «Як і в кожній галузі, в кожній країні, найважче — знайти свого спеціаліста. В даному випадку — стоматолога, який буде опікуватись вашими зубами, знатиме цілу історію ваших зубів. Як жартують стоматологи у своєму професійному колі: кожен пацієнт має 32 спроби знайти свого лікаря».  

Водночас, як додає Олександр Грицаєнко, у Польщі, як і в Україні, приватна стоматологія працює на сучасних матеріалах та обладнанні. Безкоштовна медицина — це переважно бюджетні матеріали, часто — низький сервіс. «Свого часу я протягом місяця працював у страховій медицині. Тож з власного досвіду можу сказати, що якість матеріалів і час, який виділявся на пацієнта, на жаль, не давав мені можливості якісно виконувати свою роботу», — підсумовує Грицаєнко.

Ціни на стоматологічні послуги в Польщі відрізняються залежно від клініки. В середньому у приватному секторі — за консультацію стоматолога доведеться заплатити 200-300 злотих. Видалення одного зуба коштуватиме від 300 злотих; лікування каналів — 500-1500 злотих, (залежить від індивідуальної ситуації). Пломбування зуба обійдеться у 200-350 злотих, а коронка — 2500-3000 злотих. Окремо платити доведеться за наркоз та знеболювання під час стоматологічних процедур.

Тож стоматологічне лікування у Польщі дійсно може виявитись суттєво дорожчим, аніж в Україні. Дбайте про здоров’я своїх зубів щодня, робіть профілактичні огляди та пам’ятайте про якісний догляд. 

* * *
Карта пунктів невідкладної стоматологічної допомоги у Польщі: Doraźna pomoc dentystyczna | Pacjent
Пошук стоматологічних кабінетів в рамках NFZ: https://gsl.nfz.gov.pl/GSL/GSL/LeczenieStomatologiczne

Навіщо організму сон?

Сон — це життєво необхідний процес. Без нього людина здатна прожити менше, аніж без їжі. Під час сну відбуваються всі важливі процеси для людини — регуляція та відновлення всіх систем організму: нервової, м’язової, ендокринної, серцево-судинної, кровоносної, репродуктивної, дихальної, регулятивної, імунної, травної.

Найпростіший спосіб подавити волю людини — позбавити її сну. Цей метод навіть використовується при катуваннях. І навпаки — сон нерідко стає лікувальним засобом при психологічних та фізіологічних захворюваннях. Фахівці з розладів сну працюють, наприклад, при Інституті раку в Парижі. Були проведені дослідження, в рамках яких пацієнтів, які проходили інтенсивне лікування променевою чи хімієтерапія, поділили на дві групи: одну групу людей сомнотерапевти вчили спати, а іншу групу — ні. В результаті — швидше одужали ті, хто добре висипався. 

Науковці стверджують, що для повного відновлення організму людина потрібна спати 7-8 годин на добу. Система «виспатися наперед», чи «відіспатись потім» — не працює. Важливо дотримуватись режиму, засинати та прокидатись в один і той самий час щодня, найкраще — у проміжку з 20.00 до 6.00 ранку.

Однак люди використовували таку систему сну не завжди. Відомо, що до XX сторіччя було заведено спати «двофазним» сном: 3-4 години тривав перший сон, і 3-4 — другий. Такий сон обирали з причин безпеки, адже звідусіль існували постійні загрози людському життю. Можливість спати монофазним сном — буває, що аж по 9-10 годин — це велика розкіш нашого часу.  

Хронотипи «сова» та «жайворонок»

Як відомо, за хронотипом люди поділяються на «сов» та «жайворонків». Ще є «голуби» — щось середнє між цими двома типами. Згідно з новими дослідженнями, «совами» не народжуються, а стають. Зазвичай це відбувається в молодому віці, особливо у студентські роки, коли молодь використовує нічний час для тусовок і для навчання. Через такий «нічний» спосіб життя можна, в результаті, отримати хронічний розлад сну. Однак мало кому відомо, що хронотип за бажанням можна змінити — для цього потрібні зусилля і час, аби організм звикнув. 

Якщо ваш режим життя передбачає роботу в нічні години, то варто лягати спати ввечері на 90 хвилин і близько третьої ночі ще на 30 хвилин. Нові дослідження доводять, що така система допоможе відновити сили та зберегти організм в бадьорому стані. 

Пам’ятаймо, що о 6 годині ранку активізується природний стероїдний гормон кортизол, а рівень гормону сну — мелатоніну — знижується, тому під час сну у ці години людський організм вже не відновлюється так активно. Але для денного сну є також сприятливі години. Зокрема, сон протягом 30-90 хвилин принесе користь з 14 до 16 години. А короткотривалий сон, по 10-15 хвилин, можна практикувати протягом усього дня. 

Такі рекомендації поліфазного сну особливо актуальні для нас під час війни: і на фронті під час виконання бойових завдань, і у житті цивільного населення, коли через сирени та ракетні обстріли ми постійно недосипаємо.

Порушення сну 

Безсоння — це наслідок розладів нервової системи. Сам термін «безсоння» в наш час вважається не зовсім коректним, тож науковці рекомендують вживати  «інсомнія» — тобто розлад, що характеризується порушенням процесу засинання, тривалості та якості сну.  

Коли людина прокидається 1-2 рази на ніч (а ми зараз часто прокидаємось через постійні сирени), але потім швидко засинає — це можна вважати нормою. Однак якщо людина прокидається з якоїсь причини, а потім не може заснути, і така ситуація повторюється регулярно — це може свідчити про порушення сну. Серед інших тривожних симптомів — коли людина пізно лягає спати; прокидається частіше, аніж двічі за ніч без вагомих причин; якщо попри довгий монофазний сон вранці все одно прокидається втомленою; коли є страх сну, сняться кошмари; розмови уві сні, лунатизм.

Хронічна інсомнія  призводить до захворювань головного мозку, онкології, діабету II типу, проблем серцево-судинного характеру тощо. Окрім того, можуть з’явитись психологічні та психіатричні захворювання, депресивні розлади, тривожність і навіть думки суїцидального характеру.

Через довготривалі недосипання у період війни населення України згодом матиме додаткові проблеми зі здоров’ям. Тому вже зараз дуже важливо проводити серед українців так звану «сомноедукацію» — це нове поняття в медицині та психології сну, яке запропонував у 2023 році професор Малік Аіт-Аудіа (Париж, Франція), тобто навчання з правильного сну. Важливо, щоб цю тему підіймати й у засобах масової інформації, аби ці знання отримала якомога більша кількість людей. 

Нашим захисникам і захисницям на фронті важко радити «добре висипатись». Однак можна порадити обирати двофазний сон, щоб за добу за можливості все ж досипати 7-8 годин. Також ефективним буде короткотривалий сон (поліфазний), тобто  спати по 10-15 хвилин, чи по 30 хвилин протягом доби. 

Як налагодити сон в умовах війни

Навіть (і особливо) під час війни важливо навчитись ставитися до сну і місця для сну — з повагою. Дотримуватись психогігієни сну та режиму сну відповідно до обраної системи: монофазного, двофазного чи поліфазного сну. 

Почніть вести щоденник, щоб контролювати динаміку сну та стан свого організму. Необхідно подбати про максимально комфортні у вашій ситуації умови сну — підібрати зручні подушки, ковдри, постільну білизну, щоб тіло почувалося комфортно. Важливо провітрювати кімнату щовечора, контролювати температуру та вологість повітря у приміщенні. За три години до сну їсти не рекомендовано, але й на голодний шлунок лягати спати не можна. Не забувайте про фізичні навантаження. За годину до сну допомагаємо організму заспокоїтись: гасимо світло у приміщенні, розмовляємо тихо, ґаджети відкладаємо. 

Якщо рекомендації не допомагають та не вирішують ваших проблем з розладами сну, то варто звернутись за допомогою до сертифікованих фахівців. Наприклад, до сомнотерапевта або ж до консультанта з порушень сну.

Правильний сон — це здоров’я, а здорова нація — непереможна.

‍

Волонтерський рух під час великої війни в Україні має безліч облич, і одне з найбільш відомих — вінничанки Діани Подолянчук. Вона може все: організувати тепловізори, дрони, купити та пригнати на передову авто, або й навіть танк. Має педагогічну та психологічну освіту. Попри інвалідність по слуху — все своє життя танцює: чемпіонка Вінниці, України, Європи, призерка чемпіонату Світу. А тепер — ще й відома на всю країну волонтерка та художниця. Отримала почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. Як вдається поєднувати стільки напрямків діяльності і чим вона пишається найбільше — танцівниця, художниця, керівниця волонтерського центру «Шахіна» та Благодійного фонду Діана Подолянчук розповіла в інтерв’ю для видання Sestry.  

Оксана Щирба: З чого почався ваш шлях до волонтерства? 

Діана Подолянчук: Мій шлях до волонтерства розпочався ще до 2014-го року. Ще коли я активно займалась танцями, Оксана Мельник, моя сусідка по кімнаті, яка волонтерила в дитячих будинках, — одного разу запропонувала мені з’їздити до дітей-сиріт. Відтоді я почала відвідувати їх щотижня, проводити там творчі заняття. На мою думку, до волонтерської діяльності рано чи пізно приходить кожен. Це поклик душі, і добро, яке ти віддаєш — повертається, а ми живемо в час, коли волонтерство — життєво важлива необхідність. Але вважаю, що потрібно знайти свою власну волонтерську «нішу», працювати у різних напрямках — не продуктивно. 

ОЩ: Як виник волонтерський центр «Шахіна» і чим він займається?

ДП: Я дуже багато років займалася танцями, в нас був родинний бізнес — Центр розвитку для дітей. Там навчали танцювати, малювати, паралельно проводили теж благодійні проєкти. Коли почалося повномасштабне вторгнення, до мене приїхали друзі-волонтери і сказали: «Нам терміново потрібне місце, де можна зібратися». Я запропонувала це зробити в Центрі, бо ми мали підвальне приміщення. І на зібранні, коли все розпланували, я запитала: «А хто ж буде за це відповідати?». На що мені відповіли: «Як хто? Ти!». Так почалася історія центру «Шахіна».

До нас приїжджало дуже багато волонтерів з Києва, були й ті, хто тут за потреби зупинявся, отримував допомогу.

Зараз центр фокусується переважно на гуманітарному напрямку: допомозі переселенцям, особам з інвалідністю, родинам військовослужбовців, діткам, чиї рідні перебувають в полоні. Маємо осередки у двох містах — Києві та Вінниці. Основний напрямок — Київ, яким я зараз займаюся.

ОЩ: Хто Ваша команда сьогодні?

ДП: Це ті, що залишились у Вінниці. Команда школи танців у Центрі розвитку, які продовжують брати учать у благодійних проєктах. А у Києві у мене команда невелика, необхідності у великому штаті зараз немає.

На початку нашої діяльності у Центрі було близько 100 людей, серед них — ті, які тікали з різних міст через війну, приїхали до Вінниці. Коли в  їхніх регіонах стало спокійніше, багато хто повернувся додому. Є волонтери, яких мобілізували. Є й ті, хто вже загинув на війні. 

ОЩ: Чи змінились підходи до волонтерства після початку повномасштабної війни?

ДП: Так. Є напрямки, які потрібно вирішувати в першу чергу. Насамперед це військова сфера і сфера, яка стосується оборони та контрнаступу. Якби мене запитали, чим краще займатись дронами-камікадзе чи тактичною медициною, я б на перше місце поставила  дрони, потім спорядження, і  аж тоді тактичну медицину. Важливо розставляти пріоритети. 

ОЩ: Що вважаєте найважчим для себе у волонтерській діяльності?

ДП: Мабуть, спогади.

Війна  забрала у мене творчу сферу мого життя — заняття танцями. Тоді я не вміла цінувати свій час і те, що роблю. А зараз — живу у Києві, маю дуже багато роботи й щоранку прокидаюсь з думкою «дякую, що жива»

Часто згадую ті часи, коли багато виступала, в тому числі в Європі. Зараз  розумію, як важливо вміти жити сьогоднішнім днем, бути щасливим тут і зараз, не зважаючи ні на що.

ОЩ: Тобто зараз Ви взагалі не займаєтесь танцями? 

ДП: Зараз я намагаюсь за можливості добре висипатись, готувати сніданки, робити танцювальну зарядку, малювати. Це моя — ранкова творчість. А тоді йду займатися іншими справами.

ОЩ: Ви малюєте чудові картини, організовуєте аукціони, збираєте кошти у благодійних цілях. Як прийшли до мистецтва?

ДП: Я малювала з дитинства, потім навчалась в художній школі — але лише один рік з трьох необхідних. Тоді багато вчилась, потрібно було обрати щось одне. Я вибрала танці. За кілька днів до повномасштабного вторгнення мама запропонувала мені знову щось намалювати. Я намалювала на чорному тлі герб з мечем: це і стало початком моєї колекції картин. Пізніше також малювала на темному тлі, але в цих роботах вже є багато надії, світла, тепла. Я щаслива, що мої картини висять у кабінетах Валерія Залужного, Кирила Буданова, Андрія Шевченка.

ОЩ: Що вони кажуть про Ваші картини?

ДП: Картини символізують боротьбу кожного українця за перемогу. Їм подобається, ці образи їх надихають. Малюю картини теж для Повітряних Сил, для спецпідрозділів. У Головному управлінні розвідки була навіть виставка. Творю також просто для своїх друзів: не всі картини мають мілітарний характер, є й романтичні. 

Роботи можна знайти теж на благодійних аукціонах. Одну картину «Кримська бавовна» продали за 80 тисяч гривень. 

ОЩ: У вас є вада слуху. На скільки це вплинуло на якість Вашого життя? 

ДП:  Раніше я часто думала, яким би було моє життя з ідеальним слухом. Думаю, я б жила за кордоном і, мабуть, не застала б війну в Україні.

Маю непогані дипломатичні здібності, тому, швидше за все, пов’язала б своє життя з цим напрямком. Але поганий слух стоїть на перешкоді вивченню іноземних мов. Але, як відомо, Бог щось забирає — а щось дає взамін. Наприклад, у мені непогано поєднуються творчі здібності та логіка. До того ж, в наш час людину оцінюють за результатами її праці, немає значення чи ти в окулярах, маєш слуховий апарат чи протез.

Через наслідки війни в Україні частіше почали говорити про інвалідність та інклюзивність. Це перестало бути чимось «особливим»

ОЩ: Двом відомим українським гуртам за підтримки Вашого фонду вдалось організувати благодійні концерти у Європі. Розкажіть, будь ласка, про цей проєкт.

ДП: У  цьому проєкті взяли участь гурти «Друга Ріка» і «ТНМК». Головною ціллю було те, щоб вони стали амбасадорами проєкту, де агітували росіян здаватися в полон. Однак вдалось теж зібрати немалу суму коштів — вони привезли майже 4 мільйони гривень. Це був дуже цікавий досвід, коли музиканти зібрали навколо своїх пісень українців за кордоном, підтримали нашу діаспору, а українці, відповідно — задонатили.

ОЩ: Благодійні проєкти Ви реалізовували спільно з тодішнім Головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним та начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирилом Будановим. Як склалася ця співпраця?

ДП: Спочатку я познайомилась з Валерієм Федоровичем. У нас був арт-проєкт: відправляли на фронт дитячі малюнки, робили цифрові фото і  продавали їх. Цю ідею передали Валерію Федоровичу і попросили, аби він долучився до проєкту як амбасадор. Та той момент подібного досвіду Залужний ще не мав. 

До мене звернулись американці. Сказали, що їм необхідний підбитий ворожий танк для благодійного проєкту. Тоді я ще не здогадувалась, яка це буде довга і важка організаційна робота. Ніхто так просто волонтерам танк не дає. Необхідна згода від когось уповноваженого, хто би взяв на себе таку відповідальність. На той момент ми співпрацювали з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, керівником якого є Кирило Буданов. Проєкт передали Буданову — і він його погодив. Підписав лист, де зазначалось, що нам передають танк, який було підбито на Куп’янському напрямку. Після цього я прийшла до Валерія Залужного і сказала, що Буданов подарував мені танк, але виникла проблема з транспортування, тому що навіть приватні компанії відмовились брати в  цьому участь. Тоді від Генерального штабу приїхав спеціальний транспорт. 

Згодом я  запропонувала і Залужному, і Буданову стати амбасадорами цього проєкту, вони погодились. Ми «порізали» цей танк на сувеніри, дохід від яких склав 2 мільйони гривень. Ця ініціатива показала, як шматок металу, який росіяни направили для знищення України, — не лише перетворився на брухт, а й допомагає українцям наближати власну Перемогу. 

Це, мабуть, був мій перший глобальний проєкт, різні дипломатичні  переговори щодо нього тривали пів року. ‍

ОЩ: Яким своїм волонтерським проєктом Ви пишаєтесь найбільше?

ДП: Це досягнення не пов'язане з війною. У мене була учениця, Марія Гнатик. Ми працювали з нею в парі: я — тренер, вона — учениця. Марія досягла значних успіхів, брала участь і в спеціальних олімпійських іграх, і в шоу «Україна має талант». Звісно, я пишаюсь масштабним проєктом з танком. Але все ж таки тими успіхами, що були до війни — я пишаюсь більше.

ОЩ: Як гадаєте: волонтерство має бути «гучним» чи «тихим»?

ДП: Тихе волонтерство — це меценатство, тобто потрібно все робити власними ресурсами. Волонтер має збирати ресурси в тому числі й за допомогою публічності — варто створити громадську організацію, фонд, легалізувати діяльність. Наприклад, ми ведемо проєкт, на який зібрали 13 мільйонів гривень за три місяці. Ми не змогли б зібрати таку суму «тихо».

ОЩ: На що зараз найбільший запит, коли йдеться про допомогу?

ДП: Найбільше потрібні безпілотники та транспорт. А ще — ресурси: гроші, люди. Спочатку я вважала, що публічні збори — це «панацея». Але люди втомлюються. Одного місяця вдалося зібрати 200 тисяч, а наступного вже — 20 тисяч. В такій ситуації важко спланувати якісь закупівлі. І я почала розмірковувати над альтернативними шляхами.

Зараз у мене є група «донаторів», які, наприклад, в місяць виділяють певну суму коштів, я на ці кошти закуповую необхідне й звітую. На мою думку, має бути постійна команда людей, які готові долучатися, на яких ти можеш розраховувати. Це значно надійніше.

ОЩ: Наскільки активно Ви співпрацюєте з європейськими організаціями?

ДП: Наш фонд співпрацює з Фінляндією. Там знаходиться потужна українська діаспора. Також з Польщею та Німеччиною. Тісно співпрацюємо з США. Але найбільше проєктів реалізуємо саме в межах нашої країни, а ресурси Європи та США — це додаткові.

ОЩ: Що для Вас означає — Перемога?

ДП: Знищення ворога, повернення до наших кордонів 1991 року, відбудова країни, реабілітація бійців, відновлення економіки, повернення людей  з-за кордону. Я не боюся фрази «знищення ворога». Знаю благодійні організації, які бояться займатися мілітарним напрямком, а допомагають виключно переселенцям. Я ніколи не уникала цього. І не уникаю слова «армія». Якщо бійцям потрібна зброя для знищення ворога — ми будемо робити все можливе, щоб її отримати. Також перемога для мене – це ще й можливість відійти від мілітарних справ і спокійно присвятити себе родині, вихованню дітей. 

О.Щ: Ви відчуваєте втому від війни?

ДП: Так. Але я вважаю, що ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу, яку необхідно виконувати. В такому випадку легше зібратись з силами. Якщо перед нами стоїть загроза знищення нас як нації — то ми мусимо це робити, щодня.  Головне —  не повбивати один одного чварами та скандалами.

‍

Світлана Б. з чоловіком проживали в Сєвєродонецьку з 1988 року. Коли у рідній дев’ятиповерхівці через кілька днів після повномасштабного вторгнення припинилось газо- і водо постачання, подружжя переїхало до родичів на інший кінець міста. Взяли з собою лише найнеобхідніше: документи, базовий одяг і невеликий запас продуктів, — оскільки в супермаркетах вже почало бракувати їжі.

А потім в цю ж дев’ятиповерхівку поцілила ворожа ракета. Відновленню будинок не підлягав. Чоловік залишився в місті, щоб доглядати за 91-річною мамою. А Світлана наприкінці березня 2022 року виїхала до Литви, однак у травні того ж року повернулась до Києва, де проживала донька. Згодом туди ж приїхав і її чоловік…

Світлана з болем згадує втрату дому: «Спочатку було дуже важко. Найбільше бракувало того, що дороге серцю та пам'яті — фотографій з сімейного архіву. За речами не сумували — людині насправді багато не потрібно». Зізнається, що в Києві вже обжилися. Коли лунають вибухи — страшно. Але морально вже якось звикли, як і до того, що так, як було колись — більше не буде. «Друзі, знайомі — роз’їхались по різних куточках України та по всьому світові. Ми спілкуємося, підтримуємо одного, віримо в краще», — розповідає Світлана, а в голосі чути тугу.  

А ось у вчительки Тетяни, з Харкова, не збереглось від «минулого» життя нічого, навіть документів: в її будинок влучила російська ракета, коли вона з п’ятирічною донькою вийшла до супермаркету. Чоловік був на фронті. Того ж дня Тетяна з донькою переїхала до родичів у Вінницю. «Нам немає куди повертатися в Харків. Але головне, що ми залишилися живі. Я дякую за це Богові. Моя маленька крихітка тримає мене за руку та усміхається», — розповідає Тетяна.

Усі люди по-різному реагують на втрату рідного дому. Від чого це залежить і як впоратись з таким стресом та емоціями — розбиралися з Мариною Усенко, психотерапевткою, лайф-менторкою, засновницею мережі UMschool.

Психологія втрати дому

Для багатьох людей втрата дому відчувається як втрата власної опори, своїх витоків, свого коріння. Дім береже пам’ять: це місце, де народжуються наші мрії і де відчуваємо власну безпеку, це місце нашої сили. 

Мій будинок, квартиру батьків, в якій я виросла — також знищено, тому я добре розумію ці емоції. 

З іншого боку, втрата дому — це важливий духовний урок, який вчить тому, що наше «місце сили» має бути всередині, це — власний Дух. Сприйняття світу, психіка та енергетика людини, яка пережила втрату доку, стає іншою: важливим стає те, що важливе насправді.

Етапи прийняття втрати

Етапи горя, які часто згадуються у психології, були розроблені американською психологинею на ім’я Елізабет Кюблер-Росс, які вона описала у книзі «Про смерть і вмирання» (1969 рік). Йдеться про такі етапи:

• ‍Заперечення. Це стадія, де людина не може повірити в те, що сталося. Часто це захисна реакція, що дозволяє зменшити шок від втрати. Часто від людей на цьому етапі можна почути такі фрази: «я не вірю, що сталося», «цього не може бути», «це не наш будинок». Це захисна реакція психіки, за принципом «якщо я не бачитиму проблеми, значить — її не існує». Пам’ятаєте, як нам у дитинстві хотілось сховатися «у будиночок», коли переживали стрес? ‍
• Гнів. На цій стадії людина може відчувати гнів до себе, до інших, до вищих сил або до обставин, які призвели до втрати. На цьому етапі важливо просто побути поруч, делікатно запитувати: «Тебе обійняти? Можна я побуду поруч? Ти хочеш побути на самоті чи мені можна залишитись?». Повага до особистих кордонів дуже важлива, а в такі моменти до них потрібно ставитись з особливою обережністю.
• ‍Торгівля. Тут людина може намагатися укласти «угоду» з вищими силами або з самим собою, шукати способи відтермінувати або змінити реальність. Памʼятаєте, як ми всі на початку війни в один голос казали: «ми все відбудуємо»? Якраз про цей етап: «хай цей жах припиниться, а ми все відбудуємо». На жаль, так це не працює. Бо побудувати можна тільки нове. Старе завжди залишається в минулому. 
• ‍Депресія. Відчуття смутку, відчаю, власної провини або безсилля. Це час глибокого переосмислення і проживання болю втрати. І тут дуже важливо контролювати терміни, в які ми оплакуємо те, що сталося: плачемо 5 хвилин, а далі життя продовжується. Це дуже важлива історія, оскільки мозок дуже швидко будує нові нейронні звʼязки. І щоб людина не поринула у безодню горя, їй потрібно відчувати межі. Якщо сильна Духом, то впорається сама, якщо ні — потрібен хтось, хто підтримає та допоможе на цьому шляху.
• ‍Прийняття. На цьому етапі людина починає прийняти втрату як досвід, як частину історії свого життя. Це не означає відсутність болю, але є ознакою того, що особа починає адаптуватися до нової реальності. 

Важливо зазначити, що ці етапи не є строго послідовними, різні люди проживають їх в різній послідовності. 

Сприйняття втрати дорослими та дітьми

Прив’язаність та образ рідного дому формується в дитинстві. Його формують перші яскраві спогади, картинки, запахи: як тато вчив їздити на велосипеді, як бабуся пекла ароматні пиріжки з яблуками, як під ялинку Дід Мороз приніс довгоочікуваний подарунок... Чому так приємно у дорослому житті повертатись до батьківського дому? Бо наша підсвідомість «підтягує» усі ці спогади, як Гугл «підтягує» посилання під ваш запит. 

Втрату рідного дому діти переживають за тими ж етапами, що й дорослі. Для дітей дуже важливі ті програми, за якими живуть батьки. Якщо батьки привʼязані до матеріального, залежні від свого будинку — дитина так само втрачає опору, але теж швидше піддається емоціям, часто виплескує агресію та ненависть на батьків. Інтерпретувати дитячу поведінку можна так: «Чому ви, дорослі, не змогли захистити мене і моє місце сили? Я маленький, це не моя відповідальність».

Не можна ігнорувати ці емоції, тут не допоможуть іграшки, дитині потрібно надати відчуття повної підтримки, розуміння та захисту. Важливо поговорити з дитиною: «Я розумію, що ти злишся, я теж злюся. Мені боляче так само як тобі й навіть більше, бо ми втратили дім. Я не зміг/змогла тебе захистити, а зараз не можу захистити тебе від цього болю». Прийняття та розуміння емоцій — це крок назустріч зціленню, бо коли «дракон має імʼя, ми вже знаємо, що з ним робити».

Як полегшити відчуття втрати?

Передусім — треба розуміти на якому етапі знаходишся, і вже з цього діяти.

• Встановити терміни для проживання горя та смутку. Я рекомендую плакати за годинником (і це не жарт). У людини повинен бути чіткий план: плакати про втрату дому можна з 13 до 13:15. В інші години не можна. Така техніка допомагає захистити людську психіку від травматичних і деструктивних емоцій.
• Запамʼятати фразу: коли Бог закриває одні двері — відкриває інші. І шукати скрізь ці «нові двері», нові можливості, знаходити нові сенси. 
• Вчитися радіти тому, що в тебе є. Дякувати щоранку за воду, повітря, тіло, близьких. Бо ми, люди, часто забуваємо про найголовніше: все, що ми маємо — нам дається лише на якийсь проміжок часу. Наш будинок, наше авто, наші друзі, і навіть наше власне тіло. Війна українців навчила одному: жити зараз, жити одним днем і робити цей день максимально красивим.
• Звернутися до фахівця. Не треба лікувати зуб самостійно в надії, що біль «пройде сам». Потрібна людина, яка допоможе прожити біль правильно і якісно, замість того, щоб «капсулювати» емоції, а потім працювати над психосоматикою. Зверніться за допомогою одразу. 

Як відновитися після втрати дому?

На новому місці варто відновити звичні та важливі для вас домашні «ритуали». Це якір. Людська психіка — система, яка має певну структуру, ритуали допоможуть стабілізувати її та відновити відчуття контролю життя. Заварювання улюбленого чаю зранку, гаряча ванна з улюбленими ароматизаторами, випікання пирога по неділях — розробіть власну систему ритуалів. 

Ранкова йога та пранаями (вправи з диханням), варто для цього знайти тренера. Це запустить процеси відновлення в організмі, налагодить правильну роботу гормональної системи. Введіть в раціон продукти, в складі яких є триптофан [амінокислота, яка бере участь в роботі гормонів і процесах обміну білків. — Ред.]: фініки, мʼясо, кунжут, кедрові горіхи, тверді сири. Триптофан також бере участь у генеруванні гормону щастя серотоніну, антиоксиданту, а також гормону сну — мелатоніну. Допомагайте іншим, займіться волонтерством. Від такої діяльності виробляється дофамін, а також окситоцин, який допоможе зменшити відчуття тривоги.

Розуміння власних емоцій, роботи психіки та реакцій тіла допоможе вам краще керувати власним життям і переживати скрутні моменти стійко, гідно і з мінімальною шкодою для здоров’я. 

Бережіть себе та вірте в перемогу!

‍

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

‍Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

‍ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь — ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

‍ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

‍

Ельміра Аблялімова — експертка Кримського інституту стратегічних досліджень (КІСД), який досліджує стан захищенності об'єктів культурної спадщини на тимчасово окупованих Росією територіях України. В минулому — депутатка Бахчисарайської міської та районної ради, заступниця Бахчисарайської районної державної адміністрації, директорка Бахчисарайського історико-культурного заповідника, на території якого розташований єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури — Ханський палац.

Оксана Щирба: Минуло 10 років від початку окупації кримського півострова Російською Федерацією. Тисячі кримських татар покинули півострів. Інститути, громадські організації, засоби масової інформації зазнають жорсткого тиску з боку російської влади. Зараз, коли озираємось назад й аналізуємо події десятирічної давнини, чи можна було запобігти російській окупації, чи могли вплинути на це кримські татари?

Ельміра Аблялімова: Можливо, якби в Україні була інша політика щодо кримських татар. Якщо проаналізувати  ситуацію до 2014 року — України в Криму фактично не було, більшою мірою це була російська автономія в Україні. Кримські татари сприймалися як фактор певної нестабільності. Територія півострова була відкрита для російських впливів: підкуповували людей, які працювали на Росію, поширювали дезінформацію щодо України та кримських татар, наприклад, що кримські татари становлять загрозу, що мають сепаратистські наміри.

До 2014 року Україна не мала власної  етнополітики, навіть серед українців багато хто вірив у кремлівські фейки, піддавався їх впливу. Значну роль в цьому відіграли теж церкви Московського патріархату

‍В результаті, як ми пам’ятаємо, під час окупації півострова майже весь склад силових структур перейшов працювати на Російську Федерацію. Кримські татари тоді стали на захист територіальної цілісності України, проводили мітинги, мирні акції протесту, 26 лютого 2014 року біля стін Верховної Ради Криму провели один з наймасштабніших мітингів.

‍

Чи могли ми вплинути на хід подій? Зараз мені здається, що ні. Ми не були готові до окупації, про це не попереджали іноземні розвідки, не повідомляли ЗМІ. Були різні ідеї — але на той час ми могли вживати лише мирних заходів: мітинги, демонтрації, заяви, тощо. Цей мирний супротив та неприйняття окупації триває й зараз — незважаючи на утиски кримські татари демонструють свою абсолютну лояльність до України: не беруть участі у виборах, уникають роботи в окупаційних органах влади, колаборантів серед кримських татар дуже мало. Цей фактор значно допомагає Україні на політично-дипломатичному рівні.

ОЩ: Чим займається Кримський інститут стратегічних досліджень?

‍ЕА: Діяльність Інституту стратегічних досліджень спрямована на фіксування порушень проти культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях України в рамках Гаазької Конвенції 1954 року щодо захисту об'єктів культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Історія документування почалася з маленького кейсу Бахчисарайського ханського палацу. З 2016-го року російська окупаційна влада почала його інтенсивно «реставрувати», в результаті чого пам’ятка фактично втратила свою автентичність. Деякі експерти схилялися до думки, що це історія про корупцію. Дехто говорив про непрофесійність, відсутність спеціалістів, які мають досвід реставрації саме таких історичних споруд. Але моя думка з цього приводу інша.

Росія взяла курс на цілеспрямоване викорінення кримськотатарської ідентичності з мапи Криму, тому що питання на відповідь «Кому належить Крим?» лежить в історичної площині. Кримські татари, їх походження, державність, яка існувала протягом більш як трьох століть — повністю руйнують російську ідеологію «кримнаш»

Шляхом зруйнування пам’яток, спотворення історичних фактів, створення історичних міфів — Росія намагається домінувати на захоплених територіях. Те, що ми спостерігаємо після початку повномасштабного вторгнення 2022 року — цілком логічне продовження такої політики. 

Ми зафіксували всі типи порушень міжнародного права, згідно з Гаазькою конвенцією 1954 року та двох протоколів до неї (1954 та 1999 років). Це, передусім, привласнення — ймовірно, найбільше з часів Другої світової війни — культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, культурних інституцій. По-друге — незаконне переміщення з окупованих українських територій на територію Російської Федерації культурних цінностей, що належать України. По-третє — незаконні археологічні розкопки на окупованих територіях та наслідки таких дій. Також суттєва модифікація нерухомих пам'яток: через такі роботи вони втрачають свою автентичність, художню, наукову, історичну цінність. І, врешті, використання об’єктів культурної спадщини у військових цілях: ми зафіксували численні факти використання курганів — об’єктів археологічної спадщини України — в якості фортифікаційних споруд. Як наслідок, пам’ятка втрачає не лише свою археологічну цінність, але й артефакти, які вона в собі містить.   

Варто зазначити, що Росія також проводить гуманітарну агресію, займається «деконструкцією» історичних фактів: залишає те, що відповідає її політичній ідеології й відкидає «зайве». Над цим працюють російські спеціалісти, які суттєво переписують історію Криму.

ОЩ: Яка ваша історія Вашої власної родини? Знаю, що свого часу Вашу бабусю депортували.

ЕА: Кожна кримськотатарська родина пережила депортацію, і моя історія не є унікальною.

‍Бабусі було 22 роки, коли її депортували на Урал в Костромську область. Там вона важко працювала на Лісоповалі — потрібно було годувати дітей. Дідусь тим часом був на фронті. Поселення, в яких вони жили, мало чим відрізнялись від колонії. Виїзд за визначену територію був заборонений, лише з дозволу комендатури.  Після повернення з фронту дідусь довго розшукував свою родину по містам заслань, адже кримські татари були розсіяні по всьому СРСР. Коли сім’я нарешті зустрілась — продовжила пошук решти родичів, яких депортували в Узбекістан. Тоді дідусь став писати листи з проханням про дозвіл на з’єднання з рештою родини та переїзд  в Узбекистан. Це листування збереглося. Там їх називають «спецпоселенцями», у кожного члена навіть є власний номер. 

Пам’ятаю, як помер Брежнєв. Нас відпустили зі шкільних уроків, аби ми йшли дивились  на похорон генерального секретаря. Після школи я зазвичай спочатку приходила до бабусі. Ворота у неї завжди були відчинені, а того дня — замкнені. Я намагалась достукатись. Бабуся відкрила двері, різко завела мене до хати, повернула ключ в замку: вдома було свято. А коли я включила телевізор, щоб  подивитися похорон — дідусь вимкнув, сказав, що мені цього бачити не потрібно, бо «ще один з катів нарешті помер».

Ми тоді жили у двох різних реальностях одночасно: з одного боку, в школі нам розповідали міфи про Крим, а в контексті кримських татар здебільшого говорили про набіги, монголо-татарське іго тощо. А з іншого боку — у розповідях наших дідусів та бабусь Крим був — найпрекраснішим місцем на землі, чимось сакральним, казковим. Місцем, куди ми всі мусимо повернутися. Дід часто згадував дитинство серед гір і моря, бабуся щоразу починала співати… Росія завжди сприймалась як країна, яка постійно намагалась знищити наш народ, ще з часу першої незаконної анексії території Кримського Ханства у 1783 році.

ОЩ: Вашого чоловіка, Ахтема Чігойза, засудили за організацію масових заворушень на проукраїнському мітингу в Криму, проти нього порушено кримінальну справу за трьома статтями: організація масових заворушень, заклики до насильства, ненавмисне вбивство. Чим закінчилась ця історія?

ЕА: Ахтема засудили за організацію  мітингу 26 лютого 2014 року, що проводився у підтримку територіальної цілісності України. Захід був організований Меджлісом кримськотатарського народу за підтримки різних українських ініціатив організацій. У вироку було формулювання «за організацію масових заворушень». Він провів в сімферопольському СІЗО майже три роки.

Я була його громадською захисницею, тримала зв'язок з адвокатами, ходила в слідчий ізолятор практично щодня, можна сказати — як на роботу.  Відбулося понад сто п'ятдесят судових засідань, ми опитали понад двісті свідків як з нашої сторони, так і зі сторони обвинувачення. Одіозна так звана «прокурорка Криму» Поклонська очолювала обвинувачення проти мого чоловіка. В результаті його засудили до восьми років позбавлення волі. На наше щастя, за домовленістю п'ятого президента України Петра Олексійовича Порошенка, президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, мого чоловіка вдалось звільнити. Спочатку перевезли до Туреччини, а потім — в Україну.

Чоловікові пропонували  залишитися в Туреччині, але він відмовився. Повернувся в Україну для  продовження  боротьби за Крим.

Для нас український паспорт — це не просто документ, це — наш цивілізаційний вибір

Ми вимушено виїхали з Криму у 2017-му році, але всім своїм серцем прагнемо повернутися. Щодо настроїв — я часто спілкуюсь з тими, хто залишився на кримському півострові, і можу з упевненістю сказати, що  Україну в Криму чекають, дуже чекають на визволення.

ОЩ: В одному з інтерв’ю Ви сказали, що через травматичний історичний досвід українці і кримські татари почали краще розуміти один одного. 

ЕА: Так, я завжди згадую одну із зустрічей з дисидентом Мирославом Мариновичем, якій сказав, що в цій «страшній трагедії 2014 року є велика Божа благодать — українці нарешті зрозуміли кримських татар, а кримські татари зрозуміли українців».

Наші народи пережили однакові  трагічні події, в різні історичні періоди, але як українці, так і кримські татари дуже добре пам’ятають як знищували нашу державність, відбирали наші землі, викорінювали інтелігенцію, депортували, змушували зректись рідної мови, традицій, культури тощо. Особистим відкриттям для мене стала стаття III Конституції Пилипа Орлика, яка відносини між Кримським ханством та українським козацтвом визначає як братерство. Між братами може бути різне, однак ми все одно залишаємося рідними.

Ми різні, але українці та кримські татари мають багато спільного: походження, цінності, гостре відчуття власної ідентичності й внутрішню опору. У нас спільна держава і спільний ворог. Для обох наших народів слова «Батьківщина», «свобода» і «честь» — не просто слова, а те, за що ми готові боротися. Саме тому ми так добре розуміємо один одного

ОЩ: Українська влада неодноразово наголошувала, що війна не закінчиться доти, доки Україна не поверне Крим. Чи вірите Ви у повернення Криму Україні?

‍ЕА: Я абсолютно впевнена в тому, що без Криму не буде України, а без України — не буде Криму. Це одне ціле. Я абсолютно переконана в тому, що Крим буде звільнений і ми повернемось додому.

‍

Відчуття образи знайоме кожному із нас ще з дитинства: пам’ятаєте, як батьки не купили вам іграшку, яку ви так сильно хотіли?  У дорослому житті ми переживаємо ці емоції теж нерідко. Особливо яскраво відчуття образи загострилося від початку повномасштабного вторгнення. Ми ображаємося на Бога, долю, обставини, ворога. Ображаємося на тих співгромадян, хто покинув рідну країну і виїхав у Європу. Інколи це почуття навіть переростає навіть у ненависть. 

Людське життя сповнене емоцій, вони можуть бути маркерами важливих для нас речей чи цінностей. Однак постійні образи мають негативний вплив на якість нашого життя: погіршують фізичне та психічне здоров'я, сприяють розвитку різних захворювань, погіршують відносини з близькими та рідними. Важливо розвивати емоційний інтелект та вміти вирішувати конфлікти конструктивним чином.

Як позбавити себе від образи, яка руйнує тіло і душу — розповіла психологиня Анастасія Меркулова. 

Чому люди ображаються? 

Образа — це емоція, яка виникає передусім тоді, коли ми маємо певні очікування щодо людини, але вона їх не виправдовує. Наприклад, ми можемо очікувати від партнера, що він буде залучений у домашні справи, але він цього з якихось причин не робить. Нерідко буває так, що партнер може навіть не знати про ці очікування від нього, а ми тим часом відчуваємо образу.

По-друге, на жаль, образу часто використовують в маніпулятивних цілях. Наприклад, можна почути такі фрази: «Якщо ти це не зробиш, я ображусь», або просто застосовують так звану «гру в мовчанку», щоб інша людина відчувала себе винною і йшла на поступки. Також образа виникає в результаті невміння прямо говорити про свої потреби.

У нашій реальності — переживання, пов’язані з війною можуть призвести до втрати ідеалів, зневіри та відчаю. Люди відчувають образу через пережиті травми, втрату близьких та постійну загрозу життю людей. Віряни відчувають образу на Бога: як він міг допустити такі страждання? Це часто призводить до втрати віри, духовної кризи.

Ображатися — це погано?

Постійні образи негативно впливають на стосунки із людьми, що нас оточують. Адже коли на тебе часто ображаються — відчуваєш себе винним у чомусь, роздратованим, а коли ти часто ображаєшся — відчуваєш себе невдоволеним та злишся, що тебе не розуміють.

Образа стає причиною стресу, а стрес, в свою чергу, як ми знаємо — причина великої кількості негараздів зі здоров’ям. Щойнайменш — це високий артеріальний тиск, проблеми зі сном та головний біль. Люди, схильні ображатися — схильні й до розвитку психічних проблем, таких як депресія, тривожність або низька самооцінка.

Образа робить соціальні відносини напруженими та конфліктними. Люди, які відчувають себе ображеними, часто уникають спілкування або вступають в конфлікти з іншими.

Як навчитись не ображатись ?

1. Спостерігайте за власними емоціями та реакціями, Аналізуйте, на що ви образились і які були реальні обставини.

2. Говоріть прямо. Висловлюйте свої бажання відкрито, говоріть про те, що вас непокоїть у конкретній ситуації чи у стосунках. Намагайтесь це робити через «Я-повідомлення». Наприклад: «Мені це не подобається, я злюсь коли..», «Я відчуваю погано, тому що…»

3. Робіть паузи.
Перед тим, як відповісти чи виразити свої емоції, спробуйте зробити коротку паузу, аби уникнути спонтанної реакції, яка може призвести до образи.

Образа під час війни

Чи здатні ми взагалі перестати ображатися під час війни? Воєнний конфлікт  спричиняє стрес, тривогу та переживання, які важко контролювати. Однак існує кілька стратегій, які допоможуть зменшити рівень образи та трохи допоможуть відновити емоційний баланс.

Розуміння власних емоцій: визнайте свої емоції та дозвольте собі проживати їх. Розуміння власних почуттів знизить їхню інтенсивність та допоможе знайти способи контролю за ними.

Практика стрес-менеджменту: практикуйте методи стрес-менеджменту, такі як глибоке дихання, йога або прогулянки на свіжому повітрі. Ці методи допоможуть приборкати гнів та зменшать рівень стресу.

Пошук підтримки: зверніться за допомогою до родини, друзів або психологічних консультантів. Можливість висловити свої емоції та отримати підтримку зменшить образу.

Медіагігієна: спробуйте обмежити споживання новинного контенту. Постійне читання негативних повідомлень поглиблює образу та провокує додатковий стрес.

Фізична та соціальна активність: займіться активною діяльністю, яка вам подобається: спорт, мистецтво чи волонтерство. Це допоможе відволіктися від негативних думок та зосередитися на позитивних аспектах життя.

Техніки для регулювання своїх емоцій

Дихання «4-4-4-4»: коли емоції вас переповнюють можна використати техніку дихання «квадрат».
Прийміть зручну позу стоячи або сидячи. Можна заплющити очі; 

• Зробіть вдих і одночасно рахуйте про себе: один, два, три, чотири;
• Затримайте повітря і одночасно рахуйте: один, два, три, чотири;
• Повільно видихайте, рахуючи: один, два, три, чотири;
• Знову затримайте дихання і порахуйте до чотирьох.
  

Медитації: медитативні практики можуть допомогти вам стати більш уважними до своїх внутрішніх станів, емоцій та реакцій.

Професійна підтримка: якщо вам важко розібратись у ваших почуттях самостійно, варто звернутись до психолога, який допоможе виявити справжні причини образ. Емоційний інтелект та вміння керувати власними емоціями сприятиме покращенню ваших відносин з іншими людьми. Ви зможете більш вдумливо сприймати конструктивну критику, спокійно та виважено вирішувати конфлікти, будувати більш гармонійні міжособистісні зв'язки. 

‍

‍Що таке гормональна контрацепція?

Контрацепція розв'язує два питання: планування вагітності та захист від інфекцій, які передаються статевим шляхом. Найбільш популярним — і найменш ефективним — методом контрацепції серед пар залишається перерваний статевий акт. На другому місці за популярністю – бар’єрна контрацепція (презерватив). На третьому — гормональна контрацепція. 

Дія останньої спрямована на те, щоб вплинути на шляхи, завдяки яким настає вагітність. Якщо йдеться про пігулки та контрацептивні пластирі — то цей метод блокує овуляцію. Завдяки синтетичним гормонам ми «обманюємо» наш організм, створюємо для нього «ілюзію» що насправді все йде за планом. В результаті жінка має достатньо рівний гормональний цикл. Овуляція не відбувається — вагітність не настає. 

Чи надійна гормональна контрацепція?

Найбільш надійний метод контрацепції — перев'язка маткових труб, тобто коли шлях сперматозоїда до яйцеклітини порушений. Сучасні гормональні контрацептиви досить низькодозовані. Тобто вони містять мінімальну дозу гормонів, які викликають у жінки той стан, який потрібно досягти — відсутність овуляції. Але є жінки з різним гормональним фоном. Є ті, у яких організм чинить опір й овуляція все одно відбувається. Є випадки, коли жінка приймає контрацептиви не неправильно чи нерегулярно. Згідно з протоколами лікування, якщо маємо справу з молодою здоровою жінкою, у якої немає жодних хронічних хвороб — я маю право призначити контрацептиви онлайн. Однак, відверто кажучи, я не люблю таких ситуацій. Краще перед призначенням гормональної контрацепції здати необхідні аналізи для розуміння загального стану організму. Тут йдеться не про аналізи на гормони, як вважає більшість жінок. Це — розгорнутий аналіз крові, печінкові проби, УЗД молочних залоз, гінекологічні мазки. 

Досвідчений лікар одразу помітить також зовнішні  ознаки гормонального дисбалансу, наприклад — акне, підвищений ріст волосся. Варто зауважити, що у рекомендаціях багатьох інших країн — не прописано, що потрібно пройти певні гормональні обстеження. Наші жінки, які зараз перебувають за кордоном, чують від європейських лікарів, що українські медики займаються «гіперлікуванням» і часто призначають непотрібні аналізи.

Як довго можна приймати контрацептиви? 

Гормональні контрацептиви  можна використовувати довго — скільки в цьому є потреба. Але завжди є певні «але». Раніше вважалось, що тривале приймання контрацептивів — це 15 років. Ускладнення або зміни можуть виникати, якщо жінка приймає їх довше, ніж п’ять років поспіль. Тобто, можна сказати, що п'ять років — це оптимальний стандарт приймання гормональних контрацептивів. 

Нерідко лікарі рекомендують зробити перерву після року вживання гормональних контрацептивів, адже організм має здатність до них звикати. Найбільш відчутні побічні ефекти чи інші прояви можуть виникати протягом року. За рік організм пристосується і заспокоїться, а після перерви у 2-3 місяці, коли жінка знову почне приймати пігулки — знову запустяться ці процеси. Доведено, що така система приймання — не раціональна. 

Які бувають види гормональних контрацептивів? 

Гормональні контрацептиви є різних типів і видів. У першу чергу — це пігулки, які можуть бути однофазні (складаються з одного компоненту), або двофазні чи трифазні (складаються з кількох компонентів). Пігулки є різні за складом, за своєю дією на організм, але усі вони — блокують овуляцію. Другий вид — це пластирі, які клеять на шкіру раз на тиждень. В Україні цей метод не надто популярний. Існує ще вагінальне кільце, всередині якого знаходяться гормони, а також гормональні внутрішньоматкові спіралі  — контрацептивний засіб, який імплантують у порожнину матки. Ін’єкційні методи контрацепції в Україні теж не є популярними, частіше їх використовують в лікувальних цілях. Ну і, звісно, є екстрена контрацепція — пігулки, які використовують в екстрених випадках для запобігання вагітності після незахищеного статевого акту.

Які  переваги та недоліки гормональної контрацепції?

Думки лікарів з цього приводу розділяються. Одні призначають гормональні контрацептиви майже всім, інші запевняють, що краще обійтися без цього. У такого методу контрацепції є як переваги, так і недоліки.

Серед переваг — це, передусім, надійність. Окрім того, жінка має регулярний менструальний  цикл. Жінки, які страждали від рясних менструацій, нерідко відмічають, що на тлі приймання гормональних контрацептивів виділення зменшились. Так, внутрішньоматкова гормональна спіраль в наших медичних протоколах є золотим стандартом у лікуванні рясних менструацій. Гормональна контрацепція часто знімає больові відчуття під час місячних. Ще один позитивний ефект — покращення стану шкіри та волосся. 

Серед недоліків — пігулки потрібно пити систематично, щодня в одну і ту ж годину. На жаль, це не всі можуть цього дотримуватись. Особливо якщо це молода мама, у якої безліч щоденних клопотів. Пропущений раз — це вже ризик завагітніти. Сучасні жінки часто ставлять собі нагадування, що допомагає розв'язувати цю проблему. Другий недолік, який  я завжди озвучую своїм пацієнткам під час консультації — гормональні пігулки знижують лібідо.  Тому гормональні контрацептиви не підійдуть жінкам зі слабкою сексуальною поведінкою, адже у  них взагалі може зникнути бажання. Ще один небажаний ефект: усі гормональні пігулки дещо підвищують густину рідин в організмі, тобто згущують кров. З великою обережністю треба виписувати пігулки  пацієнткам, які мають проблеми з жовчним міхуром, оскільки контрацептиви можуть сприяти утворенню каміння. 

Є жінки, які на тлі приймання гормональних контрацептивів можуть її набрати, а є ті, які навпаки худнуть. Якщо у жінки в цілому хороший метаболізм, вона не має проблем із зайвою вагою — то, швидше за все, контрацептиви на її вагу суттєво не вплинуть. Якщо ж у жінки є схильність до набряків, вона вже має зайву вагу — пігулки можуть навіть погіршити ці процеси.

Чи збільшує гормональна терапія ризик захворюваності на рак?

Досить поширена думка, що замісна гормональна терапія, і  гормональні контрацептиви підвищують ризик захворюваності на рак. Насправді не все так страшно. Як показують дослідження, приймання гормональних контрацептивів протягом більш як п’яти років поспіль, підвищує ризик захворюваності на рак молочної залози на 1-2%. Але якщо в жінки в родинному анамнезі є спадковий фактор, то призначати гормональну контрацепцію потрібно дуже обережно. 

Насправді кожна восьма жінка у світі має ризик захворіти на рак молочної залози незалежно від того, вживає вона якісь препарати чи ні. Водночас дослідження європейських та американських науковців доводять, що єдиною дієвою профілактикою раку яєчників є гормональна контрацепція, або ж — народжувати стільки, скільки Бог дає. Жінка біологічно створена так, що яєчники не повинні стільки овулювати, вони мають відпочивати. Але ж зараз жінки народжують значно рідше, ніж колись. 

Кому можна приймати гормональні контрацептиви? 

У питанні щодо приймання гормональних контрацептивів жінок умовно можна поділити на чотири категорії.

Перша категорія — це жінки зі здоровим організмом, в яких немає жодних протипоказань. Таким можна виписувати гормональні контрацептиви однозначно. Друга категорія — ті, для організму яких застосування гормональних контрацептивів ймовірно принесе більше користі, ніж шкоди. Третя категорія – жінки, для  яких шкода від прийому контрацептивів буде більшою, ніж користь. І, врешті, четверта категорія жінок — яким категорично протипоказана гормональна контрацепція. Це, зокрема, люди, що мають онкологічні захворювання, гіпертонічну хворобу, тромбоз глибоких вен, цукровий діабет, печінкову, ниркову недостатність тощо.

Звісно, мені як акушеру-гінекологу хочеться, аби в Україні народжувалося якнайбільше дітей, тому давайте, крім контрацепції, думати й про планування вагітності та про саму вагітність. 

Будьте здорові та обізнані — це запорука нашого жіночого щастя.

‍

Як їмо — так і виглядаємо

Здорове харчування — основний профілактичний засіб від різних хвороб. У наш час стало дуже популярним експериментувати з типами харчуваннями, дієтами, голодуванням. Однак на фоні хронічного стресу найімовірніше це лише поглибить проблеми, може призвести до збоїв у гормональній системі.

Якість продуктів харчування впливає не лише на здоров’я людини, а й на її зовнішній вигляд. Ні для кого не секрет, що на зовнішньому вигляді жінки, на жаль, більш чітко позначається вплив «нездорових» речей, в тому числі — паління та алкоголю. Варто врахувати, що у наш час дуже змінилася й агресивність впливу:  якщо раніше цигарка чи келих вина були відносно безпечними, то зараз  слід не забувати, що це лише крапля в морі, якщо  взяти всі інші фактори, які на нас впливають. Наприклад, кількість захворювань, пов’язаних з порушенням гормональної та репродуктивної системи зростає вже з підліткового віку. 

Їжте смачно, ситно і тепло 

Ваша тарілка має  складатися з тих продуктів, які ви можете чітко ідентифікувати. Це — картопля, капуста, огірок, курятина. Важливо споживати жири: вони потрібні мозку, судинам, нервовій системі. Вуглеводи, про які зараз поширено чимало міфів, — це простий, «доступний» вид палива для організму, яке інколи дуже необхідне для оперативної роботи нервової та захисної системи організму. Тут йдеться не про здобні булочки, солодощі, однак якщо ви хочете з’їсти домашній пиріг з ягодами чи доповнити основну страву іншим домашнім десертом — навряд чи це зашкодить організму. Тому що ви чітко знаєте, які інгредієнти ви поклали у вашу домашню випічку: хорошу сметану, натуральний йогурт, яйце, якісне вершкове масло.  

Дуже простий приклад. У багатьох з нас були дні, коли раптом вранці стали і вирішили, що треба трохи схуднути. Перед робочим днем швидко з'їдаєте вівсяну кашу, випиваєте чашку кави. Поки їдете на роботу — через годину знову  відчуваєте голод. Заїжджаєте на пекарню чи забігаєте в супермаркет — і купуєте все, що заманеться, аби вгамувати голод. Але в кінцевому результаті кожен такий день призводить до додаткового набору ваги та додаткового роздратування. Тож сніданок повинен бути смачним, ситним и збалансованим: яйця, риба чи м’ясо, шматочок сиру, овочі, сирники з ягодами. Їжте смачно, сито і тепло, і вам не потрібні будуть перекуси.

Не вживайте слово «дієта»

Збалансуйте як їжу у своїй тарілці, так і свій графік харчування. Важливо: не вживайте слово «дієта».  Це слово — для людей, що хворіють, яким критично необхідні обмеження в харчуванні. Серед них, зокрема, люди інтенсивної терапії, після важких операцій, з онкологічними захворюваннями. «Дієта» підсвідомо сприймається як щось негативне. Вживайте термін «правильне харчування». Просто скажіть собі: «Сьогодні я буду харчуватися смачно». Їжа має бути смачною, а процес її споживання — приносити задоволення. 

Голодування — це не для всіх

Кожен організм по-різному реагує на експерименти з голодуванням. Чимало людей регулярно практикують голодування один раз на тиждень, і результатом задоволені. Однак врахуйте: якщо ви переживаєте постійний стрес, маєте хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту, то навіть двадцять чотири години  без їжі — ризик для організму. 

Щоб практикувати голодування, організм людини повинен бути або цілком здоровий, або пройти попередню підготовку. У цьому допоможуть спеціальні відвари льону та трав. Комусь голодування підходить, комусь – ні. Я не є ані противником, ані прихильником голодування,  я за розумний підхід з урахуванням особливостей кожної людини.

Режим харчування підбирається також індивідуально. Тобто якщо людина їсть двічі на день і при цьому себе чудово почуває, то їй такий режим підходить. Багато українців зараз знаходяться в стані постійного стресу, «заїдають» цей стрес чотири рази на день, і більше — так організм захищається від гормональних гойдалок. Нормою вважається триразове харчування, або ж дворазове і хороший перекус.

Необхідно встановити режим харчування, організм має працювати як годинник. 

Їжа, що найбільше шкодить організму

Хороші жири —  це синтез гормонів. Правильна робота гормональної системи —  це теж якісна робота нервової системи. А здорова людина — це красива людина. Це і блиск в очах, і красива шкіра, і енергія. Якщо говорити про якість, тургор шкіри [щільність і пружність. — Ред.] та хорошу роботу  опорно-рухової, сполучної тканин — то в раціоні має бути присутній якісний білок. Продукти, які точно не підходять організму — це ті, структура яких змінена. Наприклад, коли беруть оливкову, пальмову чи соняшникову олії та піддають їх процесу гідрогенізації, зміні хімічної структури. І цей жир стає напівтвердий чи твердий. Такі продукти дуже вигідні промисловості та ринку, однак людський організм їх не сприймає, в довгостроковій перспективі їх вживання призводить до великих проблем зі здоров'ям: порушень серцево-судинної системи, розвитку атеросклерозу, інфаркту, інсульту.

Найбільше зло — генетично модифіковані продукти, агресивні продукти. Це напівфабрикати або ж те, що готується у фритюрі з використанням гідрогенізованих жирів. Звертайте увагу на склад товарів і не купуйте ті, у складі яких є трансжири. Найчастіше — це кондитерські вироби: торти, тістечка, пиріжки, млинці, печиво, вафлі, цукерки тощо.

Здоровий сон — якісне харчування

Від якості сну залежить робота імунної системи людини. Навіть ідеальний режим харчування, здорові харчові звички чи спорт — не принесуть достатньо користі організму, якщо людина хронічно не висипається. 

В умовах хронічного стресу будь-який грамотний лікар почне роботу з нормалізації сну. З власного досвіду — я чергувала в лікарнях та у відділенні інтенсивної терапії,  бувало, що не спала по сорок вісім годин. А після — постійно хотіла їсти, мені весь час було холодно, шукала, що би мене втішило. Рука тягнулася до чогось смачненького. Це типова реакція організму на порушення режиму. Здоровий сон рятує від переїдань та тяги до солодкого.

Піклуйтесь про себе. Здоров’я усім!

‍