Ексклюзив
20
хв

Тетяна Грубенюк: «Люди, які свідомо пішли воювати, для мене є надлюдьми. Вони дуже мотивують та надихають»

«Я би хотіла, щоби після перемоги всі ті, кого я знала, повернулися додому. Але, на жаль, в моїй телефонній книжці дуже багато номерів, які ніколи вже не подзвонять», — волонтерка

Оксана Щирба

Тетяна Грубенюк, директорка благодійного фонду «Відродження Захисників України». Фото: приватний архів

No items found.

З 2014 року Тетяна Грубенюк допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення разом з іншими волонтерами збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Як директорка благодійного фонду «Відродження Захисників України» докладає максимум зусиль, щоб якнайбільше українських військових отримали якісне безоплатне протезування у США чи реабілітацію в реабілітаційному центрі NextStep Ukraine. Тетяна Грубенюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.   

Оксана Щирба: Які конкретні напрямки роботи благодійного фонду «Відродження Захисників України»?

Тетяна Грубенюк: Основний напрямок діяльності фонду — це допомога військовим із важкими випадками поранень й ампутаціями. Керівник фонду Ірина Ващук почала забирати в Америку хлопців на реабілітацію і на протезування. Згодом зросли запити, везти до США на лікування було дуже дорого. Тому в 2018-му році в Ірпені ми відкрили центр медичної реабілітації для важкопоранених військовослужбовців. Обладнання підібрали в Сполучених Штатах, привезли в Україну, почали роботу. У нашому центрі ми абсолютно безкоштовно реабілітуємо хлопців та дівчат. Для них є повний комплекс: проживання, харчування, одяг. Від наших захисників та захисниць потрібне лише бажання реабілітуватися. Ми абсолютно відійшли від бюрократичних питань, нам потрібно лише подивитися заключення лікаря, мати довідку, що  особа отримала поранення внаслідок захисту батьківщини і військовий квиток.

Ми не просто реабілітаційний центр, ми відкритий простір для наших захисників

Паралельно ми  досі забираємо в Сполучені Штати Америки хлопців з надто важкими випадками ампутації. Державна програма з протезування в Україні працює, але є дуже страшні випадки, з якими я до 2022 року не стикалася. Тому ми кожен випадок і запит розглядаємо окремо, консультуємося спочатку з українськими лікарями. У дійсно складних випадках забираємо хлопців до США. 

ОЩ: Скільки військових уже пройшли реабілітацію в центрі? 

ТГ: За 2023 рік повну реабілітацію пройшов 151 військовослужбовець. 

Українські військові, які пройшли реабілітацію у США. Фото: фейсбук / Revived soldiers Ukraine

ОЩ: Це переважно хлопці? Чи дівчата також є?

ТГ: Переважно хлопці, хоча в нас також були дівчата. Однак 99% — це чоловіки різного статусу та віку.

ОЩ: Чи плануєте розширювати свою діяльність?

ТГ: Наприкінці року ми відкрили центр у Львові. Це пілотний запуск. Ми закупили найновіше обладнання, яке є на даний момент. Центр працює, 10 військовослужбовців уже проходять реабілітацію. Але є ще певні нюанси, які потрібно доопрацювати.  Офіційне відкриття плануємо зробити трохи пізніше. 

ОЩ: Ви займаєтесь волонтерством з 2014 року, коли Росія почала війну.  Наскільки були готовими до того, що буде повномасштабне вторгнення? Чи готувались до нападу Росії?  

ТГ: У кінці 2021 року до мене приїхала мама. У січні 2022 року ми зібрали тривожну валізку і я повела маму на курси першої домедичної допомоги. Мама весь час мене запитувала: «Невже все так погано?». У нас не було сумнівів, що щось відбудеться. Я відповідала мамі: «Немає значення, яких це буде масштабів, але ти повинна вміти допомогти як не собі, то комусь іншому».  

З січня у нас в коридорі стояла сигнальна валізка, де було лише найнеобхідніше. Я забрала свої нагороди, документи та аптечку. Коли почалася повномасштабка, я дуже хотіла відправити маму додому на Західну Україну, але вона відмовлялася. На той момент мій 21-річний брат воював. І коли почалася повномасштабна війна, ми вже знали, що біля нього був прорив і що вони відступають на Маріуполь. Мама говорила: «Я буду з тобою і буду допомагати, чим зможу. Я хоча би матиму якусь інформацію, що там відбувається». Ми переїхали жити з лівого берега на правий, чотири родини поселилися у приватному будинку, де раніше проживала жінка-консул з канадського посольства, яка з дітьми і родиною виїхала. Вдень ми звозили всю допомогу у наше помешкання, а вночі все пакували, підписували, на яку бригаду відправляти. Вісім років волонтерства дали великий плацдарм: ми мали всі контакти, до кого можна було звернутися.  

Ми точно знали, де можемо отримати допомогу. Мені особисто дуже допомогло те, що я байкерша. А в нас, байкерів, є багато закритих груп. Першими, хто відгукнувся, були байкери з Кувейту. Мені написав президент клубу: «Виїжджайте, ми готові вас підтримати в будь-якій країні, куди ви зможете виїхати». Я відповіла, що не можу виїхати, бо повинна допомагати нашим захисникам. Згодом на зв'язок вийшли байкери з Польщі та Америки. 

Люди, які змогли виїхати, підтримували всі збори. Скажімо, збір на пікап ціною п'ятнадцять тисяч доларів можна було закрити за чотири години. По телефону мені порадили одного чоловіка, який погодився привезти сто п'ятдесят комплектів ізраїльських шоломів та бронежилетів. При цьому він не бачив мене раніше, не знав, хто я. Ми зустрілися, коли приїхав бус, запакований цими комплектами на десятки тисяч доларів. Це неймовірно, коли абсолютно незнайомі люди допомагали закривати такі важливі для наших хлопців та дівчат потреби. Пізніше він ще передавав дуже дорогі прилади нічного бачення. Один прилад коштував  приблизно 3,5-4 тисячі доларів.

Дуже багато допомоги надходило із-за кордону. Мені здається, що світ такого точно ніколи не бачив.

Один іноземний журналіст торік сказав мені: «А ви взагалі розумієте, що ви унікальні? У світі такого ніколи не було»
Тетяна Грубенюк: Мені  дуже хочеться, аби кожен свідомий українець поставив собі питання: "Що я можу зробити?" — і почав діяти». Фото: фейсбук / Revived soldiers Ukraine

ОЩ: Ви стільки років займаєтеся волонтерством. Що ця справа означає для вас особисто?

ТГ: Це і не робота, і не хобі. Це нормальне бажання кожного свідомого українця зробити все для того, щоби вибороти нашу незалежність. Ми прекрасно розуміємо, що ця війна почалася не в 2014 році. Нас століттями хочуть знищити. І попри все, ми живемо, стаємо на ноги, відроджуємо все. Мені дуже прикро, що досі є люди, яким байдуже до всього: мовляв, не прилетіло в моє місто, то й добре. 

Коли ви вперше потрапляєте у військовий шпиталь або їдете на передову, все змінюється всередині. Добре пам'ятаю, коли вперше потрапила в госпіталь. Ми з байкерами вирішили зробити байкерський пікнік. Звернулися до керівництва шпиталю, щоб отримати дозвіл. Коли почали привозити хлопців на візках колісних, з травмами, мені стало не по собі. Хлопцям було по 19-20 років. Мені було тоді так соромно, що я весь пікнік простояла біля столу, нарізаючи  огірки, помідори, хліб. Мені було соромно дивитися їм в очі. Після пікніка я сиділа в друга і плакала, тому що це страшно. З того моменту все перевернулося. Від мене тоді дуже багато друзів повідписувалися, мовляв, нащо тобі те волонтерство?

Я привозила допомогу до госпіталю, але сама не заходила, передавала дівчатам. Поки одного разу боєць, який був на пікніку, не впізнав мене і не запитав, чому я не заходжу в палати до хлопців. 

ОЩ: А чому ви не заходили в палати?

ТГ: Я не знала, про що говорити з хлопцями… Але після цієї ситуації я пішла до них. Це була травматологія, другий поверх, п'ята палата. Коли я зайшла, вони якраз обідали. Я мовчки стала і почала мити посуд в палаті. Потім мене попросили зробити канапки, чай, а згодом і розговорилися. 

ОЩ: Про що розповідають хлопці?

ТГ: Хтось взагалі не хоче розмовляти, а хтось без упину розповідає про свою чудову родину. Хтось розповідає про те, що в нього там два гектара городу не засаджено, а він тут лежить і йому ногу відрізали. Всі дуже різні. Вже потім, коли регулярно приходиш, хлопці дуже відкриваються і ставляться як до своєї. Буває, розповідають дуже страшні речі: і власні переживання, і катування, і тортури під час полону. Один боєць казав: «Дружині і синам розповісти не можу, бо не хочу їх травмувати, а ти, наче, і не бойовий побратим, але така рідна, хоча і не по крові». Мені здається, що бійці найбільше відкриваються одне одному і волонтерам. Бо ми, волонтери, за їхніми словами, дуже особливі.

Військовий на реабілітації у США. Фото: фейсбук / Revived soldiers Ukraine

Дуже багато тих, хто цієї війни не помічає, поводить себе так, наче у нас все добре. Одна жінка якось мені сказала: «Скільки можна збирати кошти на мавіки?». На що я відповіла: «Вони потрібні, бо це розхідний матеріал». Їх зараз треба сотнями, особливо в умовах війни. Коли люди починають скаржитися, що не мають з чого донатити, я вірю в це. Я не кажу, що не треба влаштовувати собі свята, але ж не забувайте допомагати тим, хто тримає небо над нами.

Якось під час інтерв’ю мене запитали про те, як інтегрувати і адаптувати наших хлопців до повернення в соціум після закінчення війни. Я проти такої інтеграції. Спершу потрібно адаптувати цивільне населення, підготувати до того, як розмовляти з військовими, коли вони повернуться. Мене взагалі вражає поведінка деяких українців.

Я дуже емоційна людина, завжди стою на боці справедливості. Цивільні продовжують жити так, ніби все добре, а військові повернуться після перемоги і буде хвиля бійок, насилля

У нас дуже багато людей з інвалідністю. Дуже багато хлопців залишаються каліками. Куди б я не приїхала в Києві, я бачу, що всі місця для осіб з інвалідністю зайняті. Коли  я роблю зауваження, мені часто грубіянять, мовляв: «Тобі що місця мало?» 

ОЩ: Що ми можемо зробити вже сьогодні для зміни свідомості? 

ТГ: Мій брат перебував в полоні чотирнадцять місяців. Коли він повернувся, одразу була хвиля ейфорії, а потім його все почало дратувати. Інколи він телефонував  і просив забрати його автівкою, бо не міг їхати в  громадському транспорті, не міг бачити людей. Якось він зі своєю дівчиною вигулювали собаку, підійшли п’яні чоловіки. Вони почали лізти до пса. Брат спокійно попросив хлопців не чіпати вівчарку, на що йому агресивно відповіли:  «Ей ти, мажор, що ти тут сидиш, а не на Бахмуті?!». Потім брат розповідав: «Я стиснув кулаки настільки, що якби у мене були нігті, я би проштрикнув собі шкіру». Він розуміє, що йому з цим треба вчитися працювати, бо таких людей чимало. Але цивільне населення мусить бути готовим до того, що хлопцям буде важко себе контролювати, тому що на війні все зрозуміло: де твій, де чужий. А коли вони повертаються у мирне життя, то шоковані від того, що відбувається. Мені  дуже хочеться, аби кожен свідомий українець поставив собі питання: «Що я можу зробити?» — і почав діяти.

Якось випадково зустріла військового. Підійшла до нього і сказала, що хотіла б допомогти, можливо, його підрозділ на щось збирає. Він, не піднімаючи очей, відповів: «Мені від вас нічого не треба». Я почала пояснювати, що я волонтерка, яка допомагає військовим. Хлопець промовив: «Тоді ви знаєте, куди це скерувати. Нам від вас, цивільних, нічого не треба». Мені стало дуже прикро. Я розумію, чому він так сказав.

Уявляю, як їм болить, коли вони приїжджають з фронту і стикаються з суцільною несправедливістю, дивляться на збагачення чиновників, на гучні святкування цивільних. Я все це розумію…

ОЩ: Наскільки волонтери, люди, які донатять, втомились?

ТГ: Багато людей втомилися, багато хто все втратив. А з іншого боку, після масованих обстрілів я спостерігаю, наскільки люди знову згуртовуються. Однак дуже прикро, що має трапитися велика біда, щоб люди знову почали триматися разом. А треба, щоб так весь час було. У моїй волонтерській бульбашці всі дівчата та хлопці далі працюють, гуртуються. Єдине: стало складніше збирати збори. 

ОЩ: Вас часто називають Руденькою або сестричкою. Чому? 

ТГ: Військові звикли, що у кожного є свій позивний. Пам’ятаю серпень 2014 року, коли я прийшла в госпіталь. Тоді в мене був дуже яскравий рудий колір волосся. Спочатку мене почали кликати Рижая, а потім вже Руденька. Я маю подяки та грамоти, де так і записували — Тетяна Руденька, бо думали, що це моє прізвище.  

З 2014 року Тетяну Грубенюк називають «Руденька» за її колір волосся. Фото: приватний архів

ОЩ: Крім того, що ви волонтерка, ви ще й байкерша. Звідки ця любов до мотоциклів?  

ТГ: Я росла без батька, дуже багато часу проводила з дідусем, який мав мотоцикл. У Києві я їздила на автодром «Чайка» на перегони. В одній компанії познайомилася з хлопцями, які  виробляли всілякі викрутаси на мотоциклах. Коли подивилася, то дуже захопилася. Мої подруги говорили мені: «Боже, яка ти дурна, купи собі за ті гроші автівку, а не мотоцикл». Але я придбала мотоцикл. Правда торік я його продала. Мотоцикл був дуже гучний, мені було соромно їздити. Я розумію, що навколо мене може бути багато людей з окупованих територій, яких постійно обстрілювали, які сиділи в підвалах. І вони дуже чутливо реагують на гучні звуки. 

ОЩ: Що для вас означає перемога?

ТГ: Для мене перемога не буде вже такою, як я хочу. Я би хотіла, щоби після перемоги всі ті, кого я знала, повернулися додому. Але, на жаль, в моїй телефонній книжці дуже багато номерів, які ніколи вже не подзвонять, але я їх ніколи не видалю. Для мене це будуть сльози і біль. Бо занадто багато моїх близьких людей загинуло, багато кого з них навіть не похоронено. Я би хотіла, щоб всіх тих, хто поліг, було знайдено і поховано їх рештки з почестями. Після перемоги у мене не буде бажання робити гучного застілля, але я точно знаю, куди я поїду в Києві на кладовище і кому покладу квіти. 

ОЩ: Де ви особисто берете сили та мотивацію?

ТГ: Це моя робота, я кожен день спілкуюся з хлопцями. У мене прекрасна, чудова команда. Ми як родина підтримуємо одне одного і точно знаємо, що ми робимо, для кого ми це робимо. І коли бачиш результат роботи, це надихає ще більше працювати та рухатися вперед. Наші захисники та захисниці — дуже унікальні.

Для мене люди, які свідомо пішли воювати, є надлюдьми. Вони дуже мотивують та надихають
No items found.
Російська агресія
Волонтерство
Допомога

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Наразі відомо про дев’ять постраждалих і дев’ять загиблих, серед яких двоє дітей — Марко та Тимофій. Марко готувався святкувати сьогодні свій третій день народження. Під завалами також знайшли тіла матері і немовляти. Анна Гайдаржи обнімала свого маленького сина Тимофія, якому тільки-но виповнилося чотири місяці. Вона намагалася закрити собою своє дитя.

Фото: ДСНС Одещини

Анна Гайдаржи була донькою пастора Одеської Пересипської церкви Миколая Сидака. Вона вела сторінку в Instagram, де ділилася з людьми моментами свого сімейного щастя і вчила цінувати кожен день життя.

Родина Гайдаржи. Фото: Instagram

Шукати людей рятувальникам допомагають собаки. Одна з них, Тара, знайшла тіло загиблої дитини, після чого лягла і заплакала.    

Собака Тара, яка знайшла серед руйнувань дитину. Фото: Олена Балаба

Триває розбір завалів, під якими можуть бути ще люди. Адже щонайменше сім людей, які мешкали в цій дев’ятиповерхівці, не виходять на зв’язок. Зокрема не підтверджено місцезнаходження двох дітей восьми і десяти років.

Фото: ДСНС Одещини

«У цьому районі міста житлові будинки розташовані дуже щільно,  — наголосив речник Української добровольчої армії «Південь» Сергій Братчук. — Окупанти склали маршрути дронам завчасно, і вони кружляли між будинками, шукаючи ціль». Російські загарбники запускають свої дрони-камікадзе з моря. Це «приглушує» своєчасну появу повітряних цілей у наших системах. Ворог намагається зменшити час підготовки сил ППО для того, щоб збити дрони.

Вбивство мирного населення й особливо дітей — це не тільки страшні трагедії родин, але й потужний акт деморалізації інших українців.

Світла пам'ять невинно вбитим. Фотоколаж Sestry
20
хв

Дронова атака Росії по Одесі: загинули діти, з-під завалів продовжують діставати людей

Sestry

Військова служба, яка стала початком великого кохання. Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. Саме там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

У Маріуполі Мар’яна Мамонова зустріла кохання свого життя. Фото: приватний архів

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Обміняли жінку лише 22 вересня 2022 року, коли вона перебувала на 9 місяці вагітності. Мар'яна Мамонова народила свою донечку на четвертий день після обміну.

Кожна наша відеоісторія є двома мовами — українською та польською. Відтепер не потрібно шукати окремий файл і надсилати окреме посилання, щоб поділитися з друзями. Достатньо лише ввімкнути польські субтитри безпосередньо на YouTube. Діліться історією Мар'яни Мамонової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову.

20
хв

Вагітна полонена. Мар'яна. Польська версія

Надія Гордійчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Ексклюзив
20
хв

«Вишиванкова експансія»: як українка поєднала памʼять роду, національну ідентичність і бізнес

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress