Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Гострий зубний біль може застати людину зненацька будь-де, в будь-якій ситуації і в будь-якій країні перебування. Українці, які оформили в Польщі тимчасовий захист, мають право на безоплатну медичну допомогу на рівні з громадянами цієї країни. Де і як полікувати зуби у Польщі та що варто про це знати — розповідаємо у статті
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Нестерпний біль верхнього зуба 38-річна Наталя відчула у чужій країні, у Варшаві, куди через війну у квітні 2022 році мусила виїхати з рідного Харкова.
«Все сталось раптово. Я — з двома дітьми на руках. Втратила дім, мій чоловік загинув. І ще ці жахливі напади болю, ниття зуба… Пила знеболювальні, але біль щоразу повертався. Почала шукати державну стоматологію від Національного фонду здоров’я (Narodowy Fundusz Zdrowia). Спочатку вільного терміну на найближчий час не було, але згодом якимось дивом з’явився і я примчалась туди. Провели лікування каналів. Однак вночі відчула себе погано, температура піднялась. Поїхала у ту ж саму клініку — там порадили пити знеболювальні. Але жодні таблетки мені не допомагали», — розповідає Наталія.
Тоді жінка за рекомендацією знайомої звернулася до приватної клініки, де в пацієнтки виявили погіршення ситуації.
Фото: Shutterstock
«Мені не до кінця почистили канали, почалось запалення та нагноєння зуба. Якби я зволікала — наслідки могли бути вкрай невтішними. Так, мені довелося витратити чималу суму грошей на лікування, але здоров’я важливіше», — ділиться малоприємним досвідом Наталія.
Черги у державні клініки у Польщі справді дуже великі: реальний час очікування прийому в ортодонта чи пародонтолога вимірюється місяцями. Протягом цього часу розвиток хвороби у людини може дійти до критичного перебігу. Черги пов’язані з тим, що кількість пацієнтів, які бажають скористатись безплатними послугами, значно перевищує години роботи лікарів. Тому серед поляків популярні профілактичні прийоми у стоматолога, аби не зменшити ризик неприємних ситуацій.
Стоматологія у Польщі для українців
Українці, які оформили в Польщі тимчасовий захист, мають право на невідкладну безоплатну стоматологічну допомогу на рівні з громадянами цієї країни. Аби отримати медичну допомогу, потрібно надати такі документи:
Закордонний паспорт громадянина України, в якому є позначка про перетин кордону не раніше 24 лютого 2022 року;
PESEL UKR.
Лікар-стоматолог Олександр Грицаєнко, засновник клініки в Dental office у Польщі, розповідає, що в разі гострого болю або інших нагальних проблем із зубами, пацієнт має право звернутися у будь-яку стоматологічну клініку, яка має договір з Національним фондом здоров’я (NFZ). Аби знайти найближчий до вас такий кабінет, достатньо вбити в пошук гугл «lekarz dentysta NFZ» та місто, де ви проживаєте. Однак часто трапляється так, що найближчий вільний термін є щонайменше за місяць, а то й за декілька. У ситуаціях, коли чекати не можна — лікар радить звертатись у приватні клініки.
Стоматолог Олександр Грицаєнко. Фото з приватного архіву
Для отримання невідкладної медичної допомоги у Польщі діють також спеціальні пункти швидкої стоматологічної допомоги — Nocna pomoc stomatologiczna. У чергових кабінетах там здійснюється прийом пацієнтів в екстрених випадках. Під час стоматологічних змін надаються спеціальні послуги, в тому числі — видалення зубів. У будні дні стоматологічні послуги надаються з 19:00 до 7:00, у суботу, неділю та святкові дні — цілодобово.
До одного з таких пунктів у Варшаві пізнього вечора звернулася українка Ірина Кушнір із маленьким сином. Жінка залишилася задоволена і ставленням, і якістю надання послуг.
«Мій син дуже плакав. Нас прийняли відразу, як ми приїхали. Все було дуже швидко та якісно. Всі знають, як діти бояться стоматологів. Але це не той випадок. Лікар був дуже уважним до мого сина, проявив турботу. Насправді кваліфіковані спеціалісти є і в державних, і в приватних клініках, як в Україні, так і Польщі. Некваліфіковані спеціалісти зустрічаються також скрізь», — каже Ірина.
32 спроби знайти «свого» стоматолога
Роман Ропій, український продюсер, відчув гострий зубний біль під час візиту до Варшави. Одразу звернувся у приватну клініку. «Мені запломбували один із нижніх зубів. Але наступного дня біль не зник. Я знову звернувся до того ж лікаря. Мені розпломбували зуб, почистили і знову поставили пломбу. Але й це проблеми не вирішило. Тоді я звернувся в іншу приватну клініку, де зробили знімок і сказали, що мені лікували не той зуб...», — ділиться досвідом Роман і додає: приватна медицина — ще не гарантія якості.
Це підтверджує й стоматолог Олександр Грицаєнко: «Як і в кожній галузі, в кожній країні, найважче — знайти свого спеціаліста. В даному випадку — стоматолога, який буде опікуватись вашими зубами, знатиме цілу історію ваших зубів. Як жартують стоматологи у своєму професійному колі: кожен пацієнт має 32 спроби знайти свого лікаря».
Фото: Shutterstock
Водночас, як додає Олександр Грицаєнко, у Польщі, як і в Україні, приватна стоматологія працює на сучасних матеріалах та обладнанні. Безкоштовна медицина — це переважно бюджетні матеріали, часто — низький сервіс. «Свого часу я протягом місяця працював у страховій медицині. Тож з власного досвіду можу сказати, що якість матеріалів і час, який виділявся на пацієнта, на жаль, не давав мені можливості якісно виконувати свою роботу», — підсумовує Грицаєнко.
Ціни на стоматологічні послуги в Польщі відрізняються залежно від клініки. В середньому у приватному секторі — за консультацію стоматолога доведеться заплатити 200-300 злотих. Видалення одного зуба коштуватиме від 300 злотих; лікування каналів — 500-1500 злотих, (залежить від індивідуальної ситуації). Пломбування зуба обійдеться у 200-350 злотих, а коронка — 2500-3000 злотих. Окремо платити доведеться за наркоз та знеболювання під час стоматологічних процедур.
Тож стоматологічне лікування у Польщі дійсно може виявитись суттєво дорожчим, аніж в Україні. Дбайте про здоров’я своїх зубів щодня, робіть профілактичні огляди та пам’ятайте про якісний догляд.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Розмови з українськими пацієнтами нашої клініки наштовхнули мене на думку розробити анкету. Завдяки опитуванню ми отримали важливу для нас інформацію щодо того, як можна покращити надання медичних послуг вразливим групам людей, якими, зокрема, є біженці», — розповідає Sestry польський лікар Томаш Кардач (lekarz rodzinny Tomasz Kardacz), ініціатор дослідження, засновник і керівник клініки імені Людвіка Ридигера в Ольштині, автор кількох десятків публікацій та статей у медичних виданнях.
Дослідження тривало із січня до жовтня 2024 року. Зібрали 54 анкети українських біженців, які отримували медичні послуги в польських лікарнях.
Більшість опитуваних зазначили, що приїхали до Польщі з тих регіонів, де, згідно зі звітом Всесвітньої організації охорони здоров’я, зафіксовано найбільшу кількість зруйнованих та пошкоджених закладів охорони здоров’я: Херсонської, Харківської, Донецької областей.
Ініціатор дослідження лікар Томаш Кардач. Приватний архів
Платити чи не платити?
Отримати в Україні належну медичну допомогу люди не могли не тільки через обстріли. На доступ до лікування впливає висока вартість ліків (бо зріс рівень бідності) та неформальні платежі (в Україні пацієнти часто мусять платити лікарям). Томаш Кардач розповідає:
Українські пацієнти і в Польщі хотіли платити державним лікарям з власної ініціативи. Розповідають, що пропонують гроші, бо звикли так робити в Україні. Люди вважають, що якщо не заплатиш лікарю за консультацію, не отримаєш якісної допомоги
У 2023 році кожен другий пацієнт в Україні платив за лікування — амбулаторно чи в стаціонарі. 60% платили в стаціонарах державних та комунальних клінік. У 2018-2020 роках таких пацієнтів було понад 80%.
Тобто людей, які платять за лікування в стаціонарі, поменшало. Але зріс розмір витрат. Майже вдвічі вищими стали неформальні платежі «подяки» лікарю чи іншому медичному персоналу (середня сума — 5273,30 грн (понад 500 злотих).
Щодо амбулаторної допомоги, то 40,8% пацієнтів платили під час візиту. Це без урахування видатків на ліки, лабораторні й діагностичні дослідження. Чотири роки тому за амбулаторну допомогу платили 62,6%. Розмір неформальної плати — від 300 гривень (30 злотих). Томаш Кардач коментує:
Відмінність польської системи охорони здоров’я від української в тому, що в Польщі немає неформальних платежів. І українці вважають цю рису позитивною
Українські громадяни, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року, так само, як і поляки, мають право на безкоштовне медичне обслуговування в межах послуг, що надаються Національним фондом здоров’я Польщі. Цей фонд за рахунок додаткових коштів з державного бюджету покриває витрати на візити українців. Це стосується також вартості ліків, які відшкодовуються.
Час очікування на прийом спеціаліста шокує
Щоб отримувати базову медичну допомогу, біженцям треба вибрати поліклініку й там зареєструватись у сімейного лікаря. Це фахівець первинної медичної допомоги (lekarz podstawowej opieki zdrowotnej — POZ), який визначає наявність захворювання, діагностує, ухвалює рішення про подальшу допомогу. За необхідності направляє до інших фахівців чи в стаціонар.
З направленням від сімейного лікаря можна записатися на безкоштовну консультацію до спеціаліста. Чекати на прийом можна від кількох днів чи тижнів до кількох місяців аж до року.
Часто наші пацієнти — не тільки українці, а й поляки, — нарікають на те, що на візит до спеціаліста доводиться чекати довго. І деякі українці вирішують, що якщо заплатити сімейному лікарю неформальний платіж, візит до спеціаліста можуть призначити швидше. Але це так не працює
Ще однією відмінністю, на яку вказували біженці в анкеті, є офіційні платежі в українських лікарнях. Середній розмір платежу на стаціонарному лікуванні в Україні в касу медичного закладу становить 12247,54 гривень, благодійного внеску — 3428,50 гривень. У кожного другого пацієнта з тих, хто платив на рахунок благодійного фонду, вимагали таку плату (58,8%).
«У цьому питанні нам потрібно більш детально вивчити досвід України, — вважає Томаш Кардач. — Польща — одна з небагатьох країн Євросоюзу, де Національний фонд здоров’я повністю компенсує витрати на за медичні послуги. Ті ж норвежці також доплачують за медичні послуги. А їхня система страхової медицини — одна з найкращих у Європі. І бюджет набагато більший від польського. Чому вони це роблять? Бо жодна, навіть ідеальна медична система, може не витримати навантаження на неї».
Недовіра до польських психологів і психіатрів
Результати опитування біженців свідчать також про те, що стан психічного здоров’я українців погіршився. Але здебільшого люди не звертаються до лікарів і психологів
Найпоширенішою практикою українців у разі різних хвороб є самолікування. Ліки, які не можна купити в Польщі без рецепта, людям привозять з України. Також опитувані зазначали, що користуються методами народної медицини. Наприклад, якщо болять коліна, роблять компрес з листя капусти й меду. Фіксують компрес бинтом або пов’язкою з бавовняної тканини і на ніч обгортають ноги теплою ковдрою.
Дві 50-річні біженки (з Миколаївської та Одеської областей) зазначили, що жодного разу, відколи приїхали до Польщі в березні 2022 року, не зверталися за медичними послугами. Кілька разів вони їхали в Україну й там за тиждень-два проходили медичні обстеження, отримували необхідну допомогу.
«Результати нашого опитування можуть стати підґрунтям для глибших досліджень, що допоможуть зрозуміти, як можна покращити функціонування системи охорони здоров’я в умовах війни», — впевнений Томаш Кардач.
Д-р Рафал Шмайда — лікар, дитячий та підлітковий психіатр. Спеціалізується на лікуванні та терапії СДУГ, поведінкових розладів та розладів аутистичного спектру. Працює в Дитячій психіатричній лікарні в Лодзі.
Д-р Рафал Шмайда. Фото з приватного архіву
До Уповноваженого зі прав людини надійшло звернення від батьків дітей з СДУГ. Лист стосується можливості отримання довідки про спеціальну освіту для тих дітей, у яких діагностовано синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Наразі батьки дітей з аутизмом та різними видами інвалідності можуть подавати документи на отримання такої довідки. Як ви оцінюєте цю петицію?
Я вважаю, що така діяльність має глибокий сенс. Діти з СДУГ — це діти з конкретними потребами, тому можливість спеціальної освіти дозволить їм навчатися відповідно до своїх потреб, наприклад, у менших групах, частково за індивідуальною програмою, з іншим темпом роботи.
Діти з СДУГ думають дуже швидко і діють імпульсивно, але їхній темп роботи в школі повільніший, вони можуть вчитися повільніше
Це пов'язано з тим, що їх набагато більше турбують зовнішні подразники, ніж нейротипових дітей. У класі, групі дітей завжди шумно, тому, працюючи в класі з 30 учнів, дитина зі СДУГ отримає менше користі, ніж її одноліток, який не має таких «відволікаючих факторів». Якщо є можливість створювати менші групи, таким дітям буде легше. Є сенс адаптувати класи, школи та систему навчання до потреб усіх дітей. Це не означає, що кожна дитина повинна навчатися індивідуально, оскільки це і несприятливо для самого пацієнта, і тягар для системи, але робота в менших групах і пристосування до потреб дітей має глибокий сенс.
Побутує думка, що діти зі СДУГ «заважають», неслухняні та, окрім того, занижують освітній рівень. Чи так насправді?
Люди бувають різні. Діти — це теж люди, і вони теж різні. В цілій групі пацієнтів зі СДУГ є діти з дуже високим інтелектуальним розвитком, які добре вчаться в школі і пізніше, запам'ятовують, багато отримують від уроків, і ті, хто, хоча б емоційно, трохи відстають від своїх однолітків, а в контакті можуть здаватися на рік-два молодшими за свій вік, тим більше, що СДУГ часто співіснує з іншими порушеннями розвитку.
Що стосується цієї «неслухняності», то так: діти з СДУГ гучні, імпульсивні, непосидючі, одним словом, це не «ідеальні» діти для польської школи, де переважно сидять і щось переписують з дошки.
Фото: Shutterstock
З такою дитиною вчитель метушиться, бо вона виділяється з групи нейротипових дітей, які сидять за цими партами і переписують. Натомість дитина з СДУГ совається, малює в зошиті, відповідає на запитання без запитань, не дотримується правил, відповідає набагато голосніше, а іноді вигукне щось вульгарне.
І зауваження в щоденнику готове. Насправді, я іноді анекдотично прошу у батьків такий щоденник, який потім показую студентам, щоб вони розуміли про що йдеться. Для такої гіперактивної дитини в щоденнику справді дуже багато зауважень.
Чи не було б добре, наприклад, якби замість того, щоб писати негативні коментарі, вчителі писали позитивні?
Це особливо рекомендується для роботи з дітьми зі СДУГ, тому що вони постійно отримують догани на кожному етапі навчання, а може, і в житті.
Як тільки вони опускають голову і роблять домашнє завдання, виявляється, що це було домашнє завдання тижневої давності, так? І знову провал, і знову все погано, а потім всі сміються, що вона взагалі розсіяна і зробила не те домашнє завдання. Позитивне підкріплення і суперсили також є дуже важливим питанням, тому що така дитина приходить додому зі школи після низки зауважень і чує — цього разу від батьків: у тебе в кімнаті знову безлад, ти не прибрала, ти знову не взяла сумку для перезувного, чому ти ще не почистила зуби тощо, і завжди хтось чіпляється до них, тому самооцінка таких дітей зазвичай абсолютно низька, і насправді ви повинні показати їм ці суперсили, щоб дати їм шанс на правильний розвиток і здорову самооцінку.
Зі спостережень терапевтів, а також зі статистики випливає, що коли СДУГ не діагностується або не лікується, він часто корелює в подальшому житті з депресією або тривожними розладами.
Дійсно, близько 30 відсотків таких ситуацій можуть бути пов'язані з розладами з цієї депресивно-тривожної сфери.
Ще 30 відсотків схильні до ризику виникнення залежності, наступні — до ризику виникнення проблем, пов'язаних з антисоціальною поведінкою або злочинністю. При неналежному лікуванні СДУГ існує високий ризик того, що у пацієнта розвинеться один або декілька з цих розладів одночасно, оскільки вони не є взаємовиключними. Наприклад, кожен третій матиме депресивно-тривожні проблеми, кожен третій — проблеми з якоюсь залежністю, а кожен третій — проблеми з різною антисоціальною поведінкою.
Це, звісно, не означає, що вони обов'язково стануть злочинцями, це більше схоже на те, що, наприклад, вони потраплять у якусь бійку і через це матимуть проблеми з законом, тому що якщо у когось такий високий рівень імпульсивності, то потрапити в бійку — це дійсно момент, тому що ми також бачимо це серед наших пацієнтів у відділеннях.
Фото: Shutterstock
Говорячи про імпульсивність, я натрапила на влучну, на мою думку, цитату про те, як функціонують діти з СДУГ: їхній мозок схожий на ракету та велосипедні гальма.
Я абсолютно з цим згоден.
Мозок, як ракета — це те, що вони мають так само, як і кожен з нас, але дійсно, більшість з нас мають краще гальмування
І якщо ми подумаємо про такі нейробіологічні основи, то насправді СДУГ — це в першу чергу дефіцит гальмування, тому що у цих людей збудливість на правильному рівні, нормальному, в той час як гальмування — на поганому рівні. І саме тому вони так швидко перемикають свою увагу з місця на місце, тому що це залежить від збудження.
Вони не можуть утримувати увагу на одному предметі, тому що це залежить від гальмування, і саме тому вони часто перебивають один одного, саме тому вони не можуть стояти в чергах, саме тому вони не можуть не говорити до того, як хтось закінчить питання, і взагалі вони нетерплячі і непосидючі.
Так, я частково згоден з цим, але це не означає, що їхній мозок працює швидше, ніж у дітей, які не мають проблем зі СДУГ, у них просто гірші гальма.
Чи переймають діти якісь стратегії виживання? Тому що здається, що кожен обирає якісь, і якщо це не діагностовано, наприклад, щоб не виділятися з групи, щоб якось справлятися, наприклад, в школі або в групі однолітків, що вони, не знаю, вдають з себе когось, підлабузнюються, наслідують?
Ці діти постійно відчувають, що вони переживають якусь невдачу, і це однокласники сміються з хлопчика, що він ловить гав, тому він переходить в агресію, тому що, врешті-решт, ніхто не скаже йому, що він розсіяний, якщо всі будуть його боятися. Це один варіант.
Інший варіант — це те, що він буде імітувати всю поведінку групи, і дійсно, так чи інакше, найчастіше вони йдуть знову, і їх тягне до групи, яка десь поводиться абсолютно некоректно.
Ну, і насправді іноді в цьому всьому є ще й така мотивація, що якщо мені всі кажуть, що я такий неслухняний, то я тільки покажу вам, що значить бути неслухняним.
Якщо я маю бути поганим, то я буду таким і ви ще пошкодуєте. І ось тоді ми дійсно маємо проблему розвитку поведінкових проблем, і тоді ми бачимо, наскільки ці діти можуть бути, переносно кажучи, неслухняними.
Ми говорили про суперсили. Чи існують якісь особливі якості або схильності, пов'язані зі СДУГ?
Загалом так, тому що це зазвичай люди, які мають багато енергії, яка може бути спрямована на «заважання» в класі, але також і на спорт або музику. Це діти, які ніколи не втомлюються, тому може бути так, що тільки після футболу, тенісу чи дзюдо вони повертаються додому о 8 вечора і заспокоюються. Ці люди вміють «заговорювати», зачаровувати людей, вони мають чудову енергетику у спілкуванні.
Я сміюся з того, що пацієнт зі СДУГ може не бути вродженим бухгалтером, але вродженим продавцем: щоб говорити тут і там, рекламувати — це вже точно
А митцем? Чи пов'язаний СДУГ, наприклад, з творчістю?
Так, це люди, які, як правило, мають багато інтересів і занять, що може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, це діти з широким світоглядом, які цікавляться багатьма речами і темами, але з іншого боку, їх можна розглядати як «запальничку», тому що щойно вони грали у футбол, тепер у шахи, а потім у теніс, плавання і пазли. СДУГ також пов'язаний з явищем, яке в літературі називають «гіперфокусом», тобто здатністю максимально і надовго зосереджувати увагу на чомусь, що представляє інтерес в даний час або в конкретний момент.
Тобто, якщо мене щось зачепило, щось дійсно має для мене такий високий емоційний заряд і робить мене щасливим, я можу займатися цим годинами, і тоді ви не бачите цих розладів дефіциту уваги. Хтось колись сказав, що СДУГ — це переважно розлад нудної діяльності, тому уроки в школі не завжди бувають цікавими, але якщо, не знаю, англійська — моє хобі, то я буду старанно її вивчати, незважаючи ні на що. У мене були пацієнти, для яких математика була улюбленим предметом і вони завжди отримували з неї п'ятірки, вчителі ледь не на олімпіаду хотіли їх брати. Інший у мене був захопленим істориком, який знав і розумів історію в початковій школі, в четвертому класі на рівні середньої школи.
Це може бути як історія, так і футбол.
Варто знайти щось, на чому ваша дитина має цей гіперфокус, і розвивати його таким чином. Так чи інакше, ми говоримо про острівці компетентності: він може бути не найкращим у математиці чи польській мові, але він — найкращий плавець, найкращий бігун і найкращий футболіст у своєму класі.
Фото: Shutterstock
Це не «легкі» діти, їх виховання і підтримка вимагає від батьків особливих компетенцій? Тому що таку дитину можна п'ятнадцять разів попросити почистити зуби або взутися, а вона не відреагує. Або не чує, або зайнята чимось іншим в цей час.
Вони можуть насправді не чути, але не тому, що мають проблеми зі слухом, а тому, що є проблема з проходженням інформації крізь весь інформаційний шум.
Ми також говоримо про СДУГ як про порушення вибірковості стимулів, тобто з усього інформаційного шуму дитині важко виокремити конкретну інформацію про те, що це мама чи батько кличуть. Це один момент. Друге: навіть якщо дитина включилася і почала робити те, що ми її попросили, посеред завдання вона може відволіктися і зайнятися чимось іншим. Абсолютно точно. Тож ми приходимо, вона знову не зробила те, що ми просили, і розчарування зростає. Так само і в дитини, яку знову турбує те, що хтось перериває діяльність, яка її цікавить. Це може призвести до вибуху негативних емоцій. Знову ж таки, тут є дефіцит гальмування, і тоді ми маємо емоції, як у ракети з гальмами від велосипеда. І тому меблі можуть літати по дому. Ну, тому що як ця дитина має справлятися?
Існують спеціальні групи підтримки для батьків дітей з розладами спектру та СДУГ, адже зберігати терпіння та проявляти розуміння, встановлюючи обмеження та конкретні вимоги, може бути виснажливим. Як вони можуть бути зі своєю дитиною, підтримувати один одного, підсилювати один одного і просто справлятися?
Що завжди працює, так це фіксований графік. Це базово, і такий розпорядок краще працює з молодшими дітьми, тому що з підлітком, який переживає підліткову кризу, буде складніше — а я завжди пояснюю батькам, що діти зі СДУГ переживають її в повній мірі.
Ми встаємо о 8 годині, чистимо зуби, снідаємо, одягаємося, йдемо в садок або школу і так далі. Потім о 18:00 ми робимо домашнє завдання, о 19:00 читаємо або дивимося казку чи щось інше.
Діти зі СДУГ набагато краще функціонують у жорсткій структурі дня
Ми також даємо їм одне завдання, тому що якщо ми просимо їх спочатку одягнутися, потім почистити зуби, а потім прибрати іграшки, вони можуть почистити зуби, одягнутися наполовину, але не встигнуть виконати третє завдання.
Існує також проблема того, що цю увагу потрібно нагадувати. Якщо ми будемо давати по одній команді: підійди до мене, подивись на мене, зараз ти винесеш сміття, і ще попросимо повторити, що треба зробити, то вони підуть і винесуть сміття.
Хвилиною перепочинку для батьків або опікунів може стати планшет або телефон. Ми вмикаємо мультфільм або гру, і ось він — спокій і тиша. Як це впливає на дітей зі СДУГ?
СДУГ пов'язаний з більш високим ризиком залежності, ніж у загальній популяції, і це стосується, як ми звикли вважати, не тільки алкоголю або наркотиків, а й інтернету, використання смартфонів, комп'ютерних ігор або соціальних мереж.
Діти зі СДУГ дуже вбирають це в себе, вони також отримують швидке відчуття задоволення, тому що це одна з небагатьох речей, на яких вони можуть абсолютно зосередитися, тому що там ця увага постійно бомбардується і стимулюється.
На додачу до цього, є адреналін від гри та змагання з іншими. І є небезпека, що така людина, яка відчуває фрустрацію в реальному житті, втече в онлайн, тому що там вона має швидше, легше задоволення і там ніхто не дорікає їй знову і знову.
Фото: Shutterstock
Коли слід починати фармакологічне лікування?
Не треба боятися ні діагнозу, ні ліків. Загалом, правило полягає в тому, що навіть якщо є діагноз, перше, що ми запроваджуємо, — це цілий комплекс маніпуляцій, окрім фармакологічних, наприклад, питання, пов'язані з тим фіксованим розпорядком дня, про який ми згадували раніше. Це одне з найпростіших втручань, яке покращує функціонування такої молодої людини. З іншого боку, якщо цей комплекс психосоціальних втручань є неефективним, тоді в дію вступають ліки.
Або, наприклад, коли у пацієнта починають розвиватися ускладнення СДУГ, тобто, наприклад, опозиційно-викличний розлад.
Тобто: протягом півроку, як мінімум, усталений патерн непокори, нехтування соціальними нормами дорослих, спалахи гніву, дратівливість, мстивість. Тепер описано критерії цього опозиційно-викличного розладу, щоб реципієнт також мав певне уявлення, про що ми говоримо. Ну, у випадку розвитку такого типу ускладнення, або, наприклад, іншого типу ускладнення, як ось він пішов у перший клас початкової школи, а через три тижні його вже хочуть вигнати. Ну, у нас дійсно є такі пацієнти. І тоді є показання до медикаментозного лікування.
Але батьки бояться ліків.
Думаю, це пов'язане з браком достовірної інформації та нерозумінням того, що найпопулярніший і загалом ефективний препарат у Польщі — метилфенідат — вважається наркотиком. Насправді його механізм дії схожий, але головна відмінність полягає в тому, що він не викликає ейфорії, не викликає такої толерантності, але підвищує концентрацію, посилює увагу, що робить його ефективним на 90 відсотків. Не потрібно боятися цих препаратів, оскільки вони можуть значно покращити функціонування дітей та підлітків.
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
У 2022 році Польща стала символом солідарності з Україною. Але вже за три роки політична риторика помітно змінилася: українців дедалі частіше зображують як загрозу, а інтеграція поступово відходить на другий план — натомість усе більше говорять про безпеку й контроль. Про те, як і чому антимігрантська риторика стала політичним мейнстримом, говоримо з журналісткою і науковицею, дослідницею міграції Оленою Бабаковою.
Олена Бабакова
Центральна тема дискусій
Діана Балинська: Які теми зараз найбільше досліджуються у сфері української міграції в Польщі?
Олена Бабакова: Міграція сьогодні — один із центральних викликів не лише для Польщі, а й для всього Європейського Союзу. За результатами цьогорічного опитування Євростату, якщо 50% європейців вважають головною загрозою війну в Україні, то 44% — міграцію.
Зараз міграційна ситуація Польщі суттєво відрізняється від тієї, що була чотири роки тому, не кажучи вже про десять. Вона — центральна тема дискусій, політики, емоцій, тривоги у людей. І саме тому міграція активно досліджується — з різних боків і різними інституціями. Умовно їх можна поділити на три основні групи: соціологічні агенції, аналітичні центри (think tanks) й академічні інституції.
Перша група — це великі соціологічні фірми на кшталт CBOS чи IBRIS. Вони проводять національні опитування з великою вибіркою: за віком, статтю, регіонами. Перед тим, як результати з'являється на публіці, проходить близько місяця. Такі дослідження часто мають форму коротких запитань із простими відповідями — «так» або «ні». Наприклад: «Чи є міграція корисною для країни?» Але тут важливо розуміти: самі формулювання іноді вже містять оціночні судження. І коли ми бачимо в результатах, що, скажімо, 48% респондентів вважають, що «міграція — це добре», то це «добре» для кожного означає щось своє. Ці дані важливі, але поверхневі — вони не дозволяють зрозуміти глибинні причини чи мотивації.
Друга група — аналітичні центри. Це організації, які створюють експертизу, орієнтовану на вироблення поточної політики. Їхня мета — дати прикладну відповідь на питання, що цікавлять професійні групи, підприємців, політиків. Такі дослідження тривають довше — зазвичай від пів року до року — й охоплюють вузькі сегменти: ставлення до міграції серед працедавців, вплив мігрантів на ринок праці, польську ідентичність тощо. Їхні результати часто стають основою для створення рекомендацій — як для політиків, так і для конкретних секторів економіки.
І нарешті — академічна спільнота: університети, дослідницькі центри, Польська академія наук. Саме вони підходять до теми міграції з найбільшою глибиною та методологічною точністю. Часто це міжнародні дослідження, які охоплюють різні аспекти. Водночас це означає, що від формулювання теми до публікації результатів може минути два, а то й три–чотири роки. Наприклад, зараз ми спостерігаємо хвилю академічних праць, присвячених реакції Польщі на міграційні виклики часів пандемії COVID-19. Тобто це знання — найґрунтовніше і найякісніше, але воно працює з певним «академічним джетлагом», тобто постійним запізненням.
— Чи використовує влада результати досліджень про міграцію у своїх рішеннях?
— На жаль, ні. Ба більше, навіть коли наукові знання проникають у політичний дискурс, це зовсім не гарантує, що така оптика працює в інтересах мігрантів чи прав людини загалом. І це стосується не лише Польщі чи України, а й розвинених демократій.
У Польщі після виборів 2023 року з’явилися сподівання на більш фахову, менш популістичну міграційну політику. Віцеміністром з питань міграції став професор Варшавського університету, знаний експерт Мацей Дущик.
Але згодом стало помітно: варто науковцю перейти на урядову посаду — його публічна риторика різко змінюється
У новій стратегії міграційної політики, яку він представив, майже відсутній акцент на демографічних викликах, економічних чинниках або інтеграційних механізмах. Розділ про інтеграцію формально є, але в ньому йдеться радше про асиміляцію. Натомість у центрі — сек'юритизація (тобто сприйняття мігрантів як потенційної загрози), популістські меседжі та асиміляційний підхід до іноземців.
Рішення на кшталт обмеження допомоги українським біженкам чи відновлення прикордонного контролю з Німеччиною ухвалюються всупереч науковим рекомендаціям — просто тому, що вони добре звучать у виборчій кампанії
Отже, маємо парадокс: фахівці при владі є, але знання, якими вони володіють, рідко трансформуються в реальну політику.
— Якщо говорити про сек'юритизацію: чому змінилося ставлення поляків до українців? Це наслідок політичних маніпуляцій, російської пропаганди чи природний процес?
— Насамперед, це не стільки зовнішній, скільки внутрішній процес. Польща, на відміну від Франції чи Бельгії, не має масових проблем з неконтрольованою міграцією.
Більшість українців у Польщі працює, інтегрується, не обтяжує соціальні системи. Але попри це рівень тривоги та істерії у публічному дискурсі часом вищий, ніж у країнах з реальною міграційною кризою
Причина в тому, що Польща дуже швидко перетворилась з країни еміграції на країну імміграції, але ніхто з політичних сил не провів із суспільством серйозної про це розмови. Особливо в менших містах люди не розуміють, хто приїхав, навіщо, і що ці люди насправді роблять. Медіа й соцмережі активно підкидають відео, де, наприклад, іноземці агресивно поводяться, але без контексту, — тож незрозуміло, чи це взагалі в Польщі відбувається. Разом з тим люди це бачать знову й знов і відчувають загрозу.
На цьому тлі політики почали розігрувати карту міграції. Риторика будується навколо меседжу: «Польща зробила для України більше, ніж будь-хто, а у відповідь — «невдячність». Спершу цю риторику просувала «Конфедерація», потім — «Право і справедливість», а тепер, на жаль, і правляча коаліція, представники якої вважають себе лібералами. Є окремі винятки, але загалом маємо консенсус: міграція — це загроза. Мовляв, так, українці приїхали і працюють, але вони — загроза для нашого способу життя, вони загроза для того, що називається «польськість». І так, цих мігрантів треба інтегрувати, але для того щоб їх інтегрувати, ми все одно нічого не зробимо. Тож маємо таке замкнене коло.
На жаль, польські політики не вміють гратися в іншу політику, ніж в політику поляризації. Російська пропаганда, звичайно, присутня, особливо через проросійських онлайн-активістів, але її роль другорядна. Абсолютна більшість антимігрантського, антиукраїнського хейту генерується в Польщі.
Є дослідження, які показують, що понад 80% мігрантів працюють, платять податки, є підтвердження, що німецькі служби не привозять на кордон з Польщею тисячі біженців. Але факти вже не мають значення. Для багатьох поляків ультраправий наратив — реальніший, ніж дійсність
І невідомо, що з цим робити.
І що викликає найбільшу тривогу — зростає побутова агресія. Люди, з якими я спілкуюся, дедалі частіше стикаються з відкритим хейтом не лише в інтернеті, а в транспорті, на роботі, просто в побуті. Це новий рівень напруги. Коли «активісти» на кшталт Роберта Бонкевича вже ходять по прикордонню, перевіряють документи й на камеру переслідують мігрантів — це небезпечно. Вчора вони переслідували грузинів, сьогодні — громадян країн глобального півдня, завтра — можливо, українців, а післязавтра почнуть з'ясовувати і у місцевих, хто з них «справжній поляк».
Інтеграція вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі
— Як реагувати пересічному українцю на хейт чи агресію в публічному просторі в Польщі?
— Універсальної поради не існує, бо взагалі не буває правильної реакції на агресію — порушення ваших особистих кордонів це ненормально. З моїх спостережень, реакція залежить не стільки від сили характеру чи впевненості, скільки від вашого ресурсу: знання мови, статусу перебування, психологічного стану.
Одна справа — коли ви добре знаєте польську, маєте постійний легальний статус, почуваєтесь впевнено — тоді ви можете вказати на порушення, викликати поліцію, зафіксувати інцидент. Інша — якщо ви воєнна біженка, не говорите польською і почуваєтесь вразливо — тоді часто простіше проігнорувати ситуацію.
Часом достатньо спокійно попередити: «Не треба зі мною так розмовляти, це неприпустимо», «Якщо це не припиниться, я буду змушена викликати поліцію». Але в багатьох випадках мовчазне ігнорування — це теж стратегія самозахисту
І все ж — це не індивідуальна проблема, яку можна вирішити особистою поведінкою. Тут відповідальність лежить на польських політиках і правоохоронцях, які часто ігнорують такі прояви нетерпимості і цим фактично заохочують кривдників.
— За вашими спостереженнями, які зараз настрої серед українських мігрантів у Польщі?
— Загалом — тривожні. Практично всі, з ким я спілкуюся, вже мали досвід або чули про випадки ворожості не лише в інтернеті, а й у фізичному просторі. Це породжує настороженість, недовіру, а подекуди — бажання обмежити контакт із польським суспільством за межами роботи.
Але реакції дуже залежать від особистої ресурсності. Люди, які вже давно тут, мають стабільну роботу, житло, паспорт можуть легше «амортизувати» цю тривогу, наприклад, через іронію чи дистанцію. Натомість для тих, хто ще почувається вразливо — особливо новоприбулі, біженці — усе це сприймається гостріше, болючіше й тривожніше.
Цікаво, що навіть ті, хто не дуже стежить за польською політикою, інтуїтивно відчувають зміни в атмосфері. Люди починають шукати більш стабільні юридичні рішення: перехід з PESEL UKR на карту побиту, отримання резидентства, уточнення правового статусу — щоб мати під ногами трохи міцніше підґрунтя.
— А як щодо розмов про переїзд далі? — Вони є, але радше у вузьких колах — наприклад, серед людей з вищим доходом, які розмірковують про умовну Іспанію чи Португалію. Більше таких настроїв зараз я бачу навіть серед білорусів, які часто легше отримують документи через карту поляка й мають більше «маневрового простору».
Але реальних випадків масового від’їзду або повернення поки небагато.
Навіть якщо некомфортно, люди вже вкоренилися, мають роботу, житло, школу для дітей, і повторне «зривання» — це дуже непросто. Навіть повернення додому — це вже не те саме, бо за цей час усе вдома змінилося
Тобто поки що — більше тривожного очікування, ніж радикальних рішень. Але подивимось, що принесуть наступні місяці. Ситуація залишається динамічною.
— Чи очікуєте ви дій від уряду щодо поліпшення інтеграції мігрантів? І чи самі ми достатньо робимо, щоб вийти зі своїх «бульбашок»?
— Від цього уряду я вже нічого не очікую... Добре було б, щоб він хоча б реалізував власні плани відкриття Центрів інтеграції іноземців та забезпечив, аби оформлення посвідки на проживання для іноземців тривало кодексні 60 днів, а не так, як зараз — майже рік.
Так, ми часто варимося у своїх соціальних колах. Але брак спілкування з поляками — це не лише про небажання. Це також про відсутність фізичного простору і можливостей для перетину з польським суспільством.
Якщо ти працюєш 12 годин на фабриці, живеш у гуртожитку з іншими іноземцями й не маєш навіть часу вийти до парку — де і коли знайомитися з поляками? Це не про «не хочуть інтегруватися», це про відсутність точок дотику.
Так, батькам маленьких дітей трохи легше — можна познайомитися в школі чи на дитячому майданчику. Але для більшості це розкіш, а не норма.
Інтеграція — це завжди двосторонній процес. Мігранти мають адаптуватися, але й суспільство повинне бути готовим до різноманіття, а не діяти за логікою: «Станьте такими, як ми — і тоді вам нічого не загрожуватиме»
— Чи можуть допомогти ініціативи на місцевому рівні?
— Так, бо інтеграція нерідко вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі. Як у великих компаніях проводять тімбілдинги чи кулінарні воркшопи, щоб люди почали спілкуватися, так само потрібно робити й у громадах: через школи, університети, муніципалітети, громадські організації.
Навіть якщо ти дуже комунікабельний, хтось має організувати простір, де люди можуть зустрітися. Бо навіть у своїй країні після 30 не так легко заводити нових друзів — а тут ще й мовний бар’єр. Фраза «просто вийди і з кимось познайомся» тут не працює.
Частково ці функції мали би виконувати центри інтеграції іноземців, які планували відкривати за підтримки ЄС. Але проти них виступила праворадикальна «Конфедерація», а керівна «Платформа» проспала момент. І тепер сама почала повторювати: «Нам не потрібні центри інтеграції, нам потрібні центри польської культури».
Це крок назад — до асиміляції замість інтеграції
Але нас багато. І це важливо
— Які у вас очікування щодо роботи створеного в Україні Міністерства єдності? Це справді крокдо повернення українців, чи радше імітація діяльності?
— Очікування дуже скромні. Хочеться просто, щоб міністр не втік через чорний вихід після першої пресконференції. Якщо серйозно — добре, що влада взагалі публічно озвучила цю тему. Але чи справді для цього потрібно нове міністерство — велике питання.
На жаль, ми вже бачили чимало випадків, коли нові структури створюються більше для «показати, що ми щось робимо», ніж для реальної роботи. Тому певний скепсис — виправданий.
— Що насправді визначатиме, чи українці масово повертатимуться?
— Тут є два ключові фактори. Перший — які схеми переходу з тимчасового захисту на нові мігрантські статуси українцям запропонують після 2026-2027 років? Чи буде ця схема радше така, як зараз в Польщі, більш-менш підйомна для більшості біженців? Чи буде ця схема, як у Британії, де вона абсолютно непідйомна для 95% осіб?
Другий фактор — рівень антимігрантських настроїв у Європі. Якщо хейт до українських біженців у Польщі, Німеччині чи інших країнах зростатиме, це стане додатковим «поштовхом» до повернення. Іронія в тому, що це навіть може працювати на користь українській державі — без жодних її зусиль.
Взагалі, у багатьох країнах — і в бідніших (як Латвія), і в багатших (як Ірландія), програми повернення емігрантів працюють дуже обмежено. Люди не повертаються на заклик міністра. Вони повертаються, коли бачать сенс і перспективу. Тому тут розвилок дуже багато. Тож подивимось, що будуть пропонувати в законодавчому плані. Чи це буде підйомно для людей з невеликими доходами.
— Що особисто вам дає надію в темі української еміграції, попри всі труднощі?
— Ну… дешевий квиток на WizzAir, щоб бодай кудись поїхати з Польщі. І може, келих вина (Сміється).
Якщо серйозніше, я не думаю про це в категоріях надії. У мене швидше приземлене бачення. Так, публічний дискурс часто хейтерський, іноді нестерпний. Але гарні люди теж є. Це факт. І це важливо не забувати. Не всі ставляться до українців з ворожістю. Є люди, які бачать у тобі людину, а не паспорт і акцент.
Є й інші речі, які тримають. Нас багато. Це важливо. Ми вже не «поодинокі мігранти», ми — видима спільнота. Маємо свої організації. Ми не в повітрі. Є навколо кого згуртуватися.
Маємо союзників. Може, не завжди в уряді, але в парламенті, в медіа, серед активістів — так.
І головне — в нас є своя країна. Нам є куди повертатися. На відміну, скажімо, від білорусів, для яких повернення — це часто загроза опинитися у в’язниці, бо ти ворог для власної держави. У нас принаймні є дім. Так, там зараз війна, біль, проблеми. Але він є.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.