Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Юрій Армаш: «Я був готовий втратити кінцівку, аби лише потрапити на обмін»
«Я не знаю, звідки вони беруть сили на такі знущання. Ми багато чим відрізняємося від них. Війна показала справжність росіян, на яку ми не очікували», — військовий медик про утримання в російському полоні
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Юрій Армаш — військовий медик з Вінниччини. Навчався у Національному медичному університеті імені Богомольця, а потім закінчив військову академію, отримавши звання лейтенант. Після навчання пішов служити. Коли почалося повномасштабне вторгнення, медик залишився в строю, допомагаючи побратимам. У квітні 2022 року під час бойового завдання потрапив до російського полону, де надавав медичну допомогу як військовим, так і цивільним. Юрій на власні очі бачив жорстокі знущання над людьми. І сам пережив це.
— Те, що я побачив у підвалі, мене шокувало. Були камери на 2 особи, а там перебувало 6. Були камери взагалі не обладнані для утримання людей. У них була конкретна задача — утримувати. Всім було начхати на нас. Я бачив катування, насильство у всіх можливих формах, — розповідає Sestry Юрій Армаш. — Наше життя залежало від таймеру. Усе відбувалося по таймеру: підйом, банний день, сніданок, обід, вечеря. На сніданок давалося 1,5 хвилини, на обід — 3,5 хвилини. Те, чим нас годували, навіть їжею важко назвати. Це просто квашена капуста, залита кип’ятком.
— Нас змушували грати у футбол. Обирали одного чоловіка, який їм або подобався, або не подобався, роздягали до гола, змушували широко розставляти ноги, і тоді всі інші — а це 67 осіб, теж повністю голі, мали пролазити між ногами. Так працівники колонії розважалися, хтось знімав це на камеру, потім своїм друзям показували. Дехто приходив вночі за добавкою задоволення для себе. Вони робили все, що хотіли, — розповідає колишній полонений.
У полоні Юрій Армаш вперше пошкодував про те, що став медиком:
— Коли у нас була зміна локації, був карантин у зв’язку зі зміною харчування, наші організми дали збій. У більшості полонених була діарея, яка протікала по-різному: втрата свідомості, підвищена температура. Це було жахливо. Ми мали бути одним цілим, а через погіршення стану здоров’я це було неможливо. Керівник загону ухвалив рішення, що потрібно скласти список хворих. Я знав, що мені треба, щоб вилікувати людей. Ми покликали співробітників адміністрації. Вони прийшли з лікарем колонії і побачили список, який надав старший загону. Вони його побили. Він приповз до камери, тримаючись за стіну. Він вимушено сказав, хто поставив діагнози, хто просить конкретні ліки. Тоді викликали мене. Вперше в житті я пожалів, що був лікарем. На мені було зламано два гумових кийка, на обличчі було декілька відбитків берців. Саме тоді я зрозумів, що тут я безсилий.
А ще сильний і впевнений у собі чоловік вперше у житті думав про самогубство:
— Перші місяці під час полону не хотілося жити. Думав про те, що краще би я загинув на українській землі. Думка про можливість потрапити до списку обміну полонених відганяла суїцидальні думки. Були випадки, коли людей просто знімали з петлі, і за ними треба було стежити. Це завдання покладали на нас, полонених. Настрої між полоненими панували неоднозначні. Когось гріла думка, що в нього народилася дитина і він має вижити, дочекатися своєї черги на обмін, але у більшості цивільних взагалі не було бажання жити — навіть під час обміну.
Юрій Армаш разом із мамою після звільнення з полону. Фото: приватний архів
День, коли Юрій Армаш дізнався про обмін, досі згадує із болем:
— 23 квітня мені сказали, що я поїду на обмін. На жаль, прощання з колонією було дуже болючим. Попрощалися ще жорстокіше, ніж привіталися. Познущалися наді мною, як тільки хотіли. Я не можу навіть всього назвати дослівно. Бо мені це неприємно як людині, як чоловікові.
6 травня 2023 року бойовий медик Юрій Армаш ступив на українську землю, де на нього чекала мама та молодша сестра.
Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.
— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.
Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk
Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.
— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».
Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.
Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське.
Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.
Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами
10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів створеної із пристрастю історії місця.
— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю.
Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock
Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.
— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.
— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.
— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці?
— Не віддаси?
— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.
Дмитро: могила матері по той бік російського кордону
Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди.
Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.
— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї.
Фото: Костянтин і Влада Ліберови
Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу.
— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим.
Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.
Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник
За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.
— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше.
Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити
Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».
Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»
У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».
— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами
Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому.
— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.
Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови
З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.
— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає.
Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.
Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим.
Привиди прикордоння
Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.
Максим. Фото: Maciek Zygmunt
На місці безпечніше
Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.
— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.
Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі.
— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники.
Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу
Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера.
Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.
— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.
Фото: Maciek Zygmunt
Механічний кур'єр-парамедик
На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».
— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду.
Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.
Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів
Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.
— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.
Вся команда вибухає сміхом.
Фото: Maciek Zygmunt
Збити літаючого вбивцю
Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»
На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:
Із зовсім свіжого — Румунія на президентських виборах двічі ходила по краю прірви, але все ж обрала своїм лідером проєвропейського мера Бухареста Нікушора Дана. Угорський Віктор Орбан, словацький Роберт Фіцо та німецька лідерка AfD Аліса Вайдель із карикатурних фігур перетворились у справжнє випробування для Європи.
Всі вони — за дуже хороші стосунки з Європою, але і за мільярди Євросоюзу
Деякі — як одіозна лідерка французьких правих Марін Ле Пен — отримують заслужені кримінальні вироки за розкрадання грошей Європарламенту. Багато років поспіль її партія відмивала гроші на помічників депутатів Європарламенту. У фіктивних контрактах вони буцімто працювали у Брюсселі, а на ділі гроші йшли на працівників «Національного обʼєднання», політичної сили Ле Пен.
Переможця парламентських виборів у Нідерландах Герта Вілдерса, який не приховував свого захоплення РФ та закликав активізувати вихід власної держави із ЄС, просто перетравила власна виборча система. Вона така складна, що премʼєром став абсолютно інший чоловік — Дік Схоф — професійний спецслужбіст, який пʼять років розслідуванням збиття рейсу MH17. Це добрий приклад, як раціо державників перемагає голий популізм.
Президентські вибори у Польщі теж показали моду на праві ідеї. Два кандидати — Славомір Ментцен та Гжегож Браун — захопили своїми ідеями десь одну пʼяту населення. Пан Ментцен — типовий ультраправий із Європи за мірками нинішніх політичних часів, який «лише» виступає за обмеження функціоналу Євросоюзу, посилення міграційної політики та проти абортів. А от Гжегож Браун пішов далі. Креатив його кампанії включав і мітинг біля братської могили воїнів УПА на горі Монастир у Польщі, і витирання черевиків об прапор ЄС, і навіть вдерся до лікарні в Олешиці та погрожував лікарці-гінекологині арештом через нібито проведений нею аборт на пізньому терміні вагітності.
Все це свідчить, що ультраправі зачепили практично кожну країну і користуються великою популярністю
Гжегож Браун разом зі Славоміром Ментценом здобули більше 21% голосів. Фото: Tomasz Jastrzebowski/REPORTER
Соціологічні дослідження показують, що цей тренд триватиме до середини наступного десятиліття — до того часу, коли відбудеться нова технологічна революція та стабілізується кількість населення у світі, яке уже досягло свого піку. До цього часу люди дещо адаптуються до постійних викликів, і стане зрозуміло, чи є у нашої популяції шанс на те, щоб взагалі не зникнути як мамонти.
Чому ж праві, які раніше скоріше були перчинкою в парламентах і мали куці фракції, пішли у зростання? Популярність підтримки правих партій стало наслідком глибокої кризи, в якій опинилась уся Європа: політичної, безпекової та економічної. У тому числі це стало реакцією на агресію Росії і претензії Китаю на поділ світу по-новому, щоб посунути гегемонію США.
Тож складні часи збільшують попит на праві цінності, популістів, націоналістів та автократію
Це відбувається в історії вже не вперше. Війни біля власних кордонів підштовхують населення дбати про власну безпеку. І задля цього вони починають шукати політиків, які пропонують егоїстичні, популярні, прості чи привабливі рішення, які можна швидко реалізувати. Такі періоди призводять до кризи демократій та зростання популярності націоналістів і популістів.
Коли старі еліти не дають інструкцій, як вийти із криз, нішу хутко захоплюють політики з радикальними ідеологічними наративами. Червоною лінією там зазвичай проходять заклики економити, зосереджуватись на власній безпеці і посилати геть іноземних зайд, які хочуть скористатись вашими надбаннями — соціальною підтримкою, комфортом життя, перспективами кар'єрного зростання.
Іконічним політиком, який тонко освоїв ці емоційні гойдалки, є ніхто інший як Дональд Трамп. На кожному мітингу він поливав брудом епоху Джо Байдена та Барака Обами — і чимало влучних ходів якраз і беруть собі європейські колеги.
Європейські ультраправі позичають ідеї у Трампа. Фото: SAUL LOEB/AFP/East News
У нинішніх політиків є методи швидко стати вірусними через соцмережі TikTok, Telegram, Facebook, Х. Румунський правий Келін Джорджеску та німкеня Аліса Вайдель проводили досить агресивні кампанії через соцмережі, маніпулювали фактами, копіювали стиль популярних інфлюєнсерів — і це принесло свої плоди. Вони отримали великий приріст аудиторій за рахунок молоді до 25 років, адже всі інші, класичні політики, на цьому тлі здавались нудними і консервативними.
Сучасних ультраправих об'єднує те, що вони обіцяють людям повернути контроль над ситуацією — це особливо цінно, коли світ качає то пандемія, то хвилі біженців, то перспектива ядерної війни
Лідери з консервативними поглядами обіцяють зберегти своїм цільовим аудиторіям «ідентичність». Вороги тут можуть бути абсолютно різні — мігранти, мусульмани, «ліберали з ЛГБТ-ідеологією», погані журналісти і, звісно, країни, які стали жертвами агресій. За такого хаосу запит на порядок, контроль і «сильну» руку знову стають модними. Коли світ трясе, нема жодного планування майбутнього — людська психіка тяжіє до кращих часів минулого, коли все було простіше, і рішення ухвалював тато, мама або начальник. Саме так з'являється запит на такі речі, як дисципліна, субординація і жорстка ієрархія. Саме ці речі продавали на виборах своїм суспільствам Орбан, Фіцо, румунські та німецькі праві.
Класичні ліберали, які панували в світовому політикумі в «нульові» і «десяті», настільки заскорузли у сірих піджаках, що виявились неспроможними на емоційний зв'язок із власними виборцями. Ба більше, багато з них почали займатись темою як не екології в стилі Грети Тунберг, то спекуляцією на лівих темах. У підсумку був втрачений час на переконливу альтернативу ультраправим наративам, що апелюють до страху та ідентичності. Це призвело до втрати підтримки серед традиційного електорату, який живе у сільській місцевості, працює на фермі та заводі і не сильно розбирається у різновидах гендерної ідентичності десь у Берліні чи Нью-Йорку.
Додамо ідеї великих техноолігархів, як Ілон Маск, Марк Цукерберг або Пітель Тіль. Вони вважають, що сучасні технології можуть побудувати «правильне» суспільство без кордонів і політичних систем, де кожен буде гвинтиком у великій машині. Нині Ілон Маск пішов у відставку з посади Спеціального державного службовця у Департаменті ефективності уряду США (DOGE), бо не всі урядовці команди Дональда Трампа сприйняли його ідеї — звільнити всіх бюрократів і забрати у всіх кошти заради економії. Утім, звільнений реформатор сидіти без діла не буде і задумався про співпрацю з російським бізнесменом Павлом Дуровим через соцмережу Telegram, яка є вагомим інструментом впливу серед російськомовних спільнот.
Все це разом є новим викликом для старих політичних еліт і тих інтелектуалів, які збираються у політику. Час знову ходити наживо у двори власних виборців, час вимикати кіногенічного хлопця і більше перейматися проблемами пересічних людей
Ультраправі політичні сили торгують страхом як політичною валютою, вони не бояться сучасних технологій і не бояться здаватись смішними, вразливими, дикими. Помірковані інфлюєнсери та політики мають вчитися перемагати цих опонентів на їхній території і їхніми методами. 100 років назад людство шукало «сильні» руки та прості рішення для знедолених людей. Утім отримало хіба Другу світову і сором, з яким кожна нація розбирались окремо.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Бундесвер розміщує додаткову бригаду в Литві, що має стати сигналом союзникам, що Німеччина разом з партнерами рішуче налаштована захищати територію Альянсу від будь-якої агресії. Про це заявив німецький канцлер Фрідріх Мерц під час зустрічі з литовським президентом Ґітанасом Науседою. Зі слів Мерца, ситуація з безпекою на східному фланзі НАТО, залишається дуже напруженою. Мовляв, агресивний ревізіонізм Росії загрожує не лише безпеці та територіальній цілісності України, а й спільній безпеці в Європі та всьому євроатлантичному регіону. Про безпекові виклики, ефективність НАТО, фактор Орбана і перспективи європейської інтеграції України Sestry поговорили з міністром закордонних справ Литви (2020-2024-рр.), нині членом литовського Сейму Ґабріелюсом Ландсберґісом.
Екзистенційні виклики для Європи
Катерина Трифоненко: Європейські лідери дедалі частіше говорять про безпекові виклики. Чи готова Європа до змін, до посилення обороноздатності? Чи об’єднуються європейці на тлі спільних загроз?
Ґабріелюс Ландсберґіс: Ще зовсім недавно були люди, які стояли в черзі, щоб поговорити з Путіним, які вважали, що поїздка до Москви — це чудова ідея, щоб спробувати зрозуміти російський розум і спробувати заспокоїти його. Тепер ті, хто це робить, вважаються вигнанцями в європейському просторі. Ми бачимо, наприклад, прем'єр-міністра Фіцо або людей, схожих на нього, але вони не вважаються серйозними європейцями. Отже, зміни є. Тепер головне питання, яке я завжди ставлю, чи цього достатньо. Якщо ми визнаємо, що Європа зараз живе в умовах екзистенціальної загрози, то наше розуміння має відповідати цій загрозі. Наші дії повинні відповідати цій загрозі. І це не завжди те, що я бачу. На фасаді дуже часто змінюються гасла — ми краще говоримо, краще поводимося.
У деяких випадках ми навіть бачимо, що формуються коаліції, які хочуть тиснути на Росію, але я хотів би бачити більше дій, а їх поки що немає
ЄС схвалив вже 17-ий пакет санкцій проти Росії. Обмеження частково стосуються тіньового російського флоту та гібридних загроз. Наскільки дієва логіка санкційного процесу? Чи достатньо санкцій, щоб вплинути на Путіна?
17 пакетів санкцій, здебільшого, виходять з ідеї, що ми повинні щось зробити, а не від того, що ми повинні перемогти Росію. Отже, якщо врахувати, що Європа витратила мільярди євро на купівлю російських енергоресурсів торік, це ж не серйозно. Ми дозволяємо Росії озброюватися проти нас і за наш рахунок. Ми фактично допомагаємо Кремлю не тільки будувати ракети і зброю, яку вони використовують проти українців, але й потенційно можуть використати проти нас. Це дійсно дуже збочена логіка.
Тому з кожним санкційним пакетом, я радий, що він є. Це краще, ніж нічого, але логіку часом важко зрозуміти. Особливо розчаровує, коли я чую, як лідери країн ЄС кажуть: от зараз ми накладемо на Росію нищівні санкції. Якщо є щось дійсно руйнівне, ми повинні були запровадити його дуже давно. І, напевно, нам потрібно поставити собі питання, чому ми ще досі не зруйнували економіку Росії.
189 суден, що походять з третіх країн, стали об’єктом 17-го пакету санкцій. Ці судна є частиною «тіньового флоту» Росії. Фото: Associated Press/East News
Мир можливий лише після поразки Росії
Хто або що може зараз зупинити Росію?
Єдина країна, яка може і готова, має політичну волю і здатність це зробити — це Україна. Всім іншим потрібен час або сміливість, або розуміння, або будь-яка комбінація цих речей. Якщо взяти країни саме на східному фланзі, то нам потрібен час.
Дональд Трамп 19 травня провів розмову з Володимиром Путіним. У Білому домі очікували, що цей діалог мав стати перевіркою, чи налаштована Москва припинити війну. На вашу думку, чи можливо досягти припинення вогню, на якому наполягає адміністрація Трампа?
Я думаю, що справжній мир прийде тільки після поразки на полі бою. І я завжди наголошую, щоб Росія погодилася на мир — вона повинна бути переможена. Росіяни зайшли надто далеко, перетнули надто багато червоних ліній, щоб бути зацікавленими у справжньому мирі. Вони вірять, що можуть перемогти і вони вірять, що в них є час. Тому все це гра — з тиском, розмовами про санкції, але нічого не відбувається. Путін не демонструє ніякої схильності до згоди. На жаль, за останні чотири місяці ми нічого не зробили, щоб посадити його за стіл переговорів. Як це зробити? Допомагати Україні в будь-який доступний нам спосіб.
Українці показують, що можуть здобувати перевагу на полі бою. Це означає, що вони виробляють достатньо обладнання, яке їм допомагає. Ми повинні це підтримувати
Гарантії безпеки від НАТО: чи в безпеці східний фланг
Від наближених до Трампа посадовців періодично лунають заяви про намір скоротити присутність США в Європі, про те, що Америка не повинна вирішувати європейські проблеми. Чи відчувають країни Балтії себе захищеними?
Ситуація з точки зору безпеки гірша, ніж була пів року тому. Моє головне занепокоєння полягає в тому, що росіяни не нападають на нас, бо припускають, що ми можемо дати відсіч. Це те, що стримувало свого часу і Радянський Союз, і так само Росію від нападу на НАТО. Але для цього ми повинні показувати, що ми серйозно налаштовані: у нас достатньо обладнання, достатньо політичної волі, щоб зробити все, що потрібно. Я переживаю, що останні кілька місяців показали Путіну, що, можливо, ми не настільки надійні. Ми готові вести з ним переговори, можливо, ми готові приймати його перемоги на полі бою як неминучі. Для нього це хороший приклад того, що якщо в якийсь спосіб він зазіхне на країни Балтії, Захід прийме це як щось неминуче. Тому я хвилююся набагато більше, ніж пів року тому.
НАТО все ще є ефективним альянсом безпеки? Чи є потреба і можливість створення альтернативної європейської структури?
НАТО — це все, що в нас зараз є. І ця структура настільки надійна і серйозна, наскільки це можливо на даний момент. Нещодавно ми з президентом Естонії Томасом Ільвесом разом підготували доповідь про Балтійське море, зокрема, про CBSS (The Council of the Baltic Sea States — Рада Балтійського моря. Міждержавна політична організація, яка сприяє регіональному співробітництву та координації дій для вирішення глобальних викликів. — Авт.), і ми пропонуємо, щоб ця організація стала свого роду основою регіональної безпеки.
Наведу приклад: зараз ми багато говоримо про гібридні загрози. І вони дуже різні: у нас були мігранти, було перерізання кабелю. Зовсім недавно Естонія намагалась зупинити танкер російського тіньового флоту, і росіяни підняли винищувач. А тепер вже росіяни зупинили естонський танкер. Тобто, багато чого відбувається, і НАТО каже, що кожна окрема країна має вирішувати це самостійно. Це вже говорить про те, що Альянс видозмінюється. Раніше було б немислимо подумати, що якась країна, перебуваючи в НАТО, може залишитися наодинці з Росією чи російською загрозою. Тепер це факт.
Отже, наша пропозиція регіональної організації безпеки походить від ідеї, що, можливо, існують загрози, з якими Литва, Естонія та інші країни не можуть впоратися самотужки, і саме тому їм потрібен регіональний формат. Це допоможе, якщо НАТО не буде готове діяти
Піднесення правих: загроза єдності Європи
У Румунії на президентських виборах, всупереч різним прогнозам, ліберальний кандидат Нікушор Дан переміг представника правих сил Джордже Сіміона. Однак загалом популярність правих в Європі стабільно висока — це ми бачимо і на прикладі Німеччини, і Польщі, де в другому турі президентських виборів високі шанси на перемогу у правого кандидата. Чим небезпечний цей політичний тренд?
Це дуже небезпечно, тому що ультраправі партії в європейських країнах за своєю суттю є антиєвропейськими. Їхні цілі суперечать тому, за що виступає Європа. І це дуже серйозна загроза, бо ми бачимо, на що перетворилася Угорщина під керівництвом Орбана, яка зараз фактично підриває будь-які зусилля Європи стати сильнішою, стати геополітичною силою на континенті. Також ці праві партії становлять великий інтерес для Росії, але додаткове занепокоєння викликає ще й те, що праві також стали предметом інтересу Сполучених Штатів. Ми бачили, як Ілон Маск відкрито підтримує AFD перед виборами у Німеччині. З ними ж зустрічався віцепрезидент Джей Ді Венс. Тобто є ціла низка питань, де близько збігаються інтереси США та Росії. І підтримка цих антиєвропейських партій є лише одним із прикладів.
Праві та ультраправі кандидати у Польщі набрали помітно більше голосів, ніж обіцяли передвиборчі прогнози. Фото: WOJCIECH STROZYK/REPORTER
Орбан як «троянський кінь» ЄС
У Києві розраховували відкрити перший кластер, необхідний для подальших переговорів про вступ до ЄС ще на початку 2025 року, а втім це досі не відбулось, що стоїть на заваді і що може прискорити українську євроінтеграцію?
Протягом багатьох років ми говорили про те, що, Україна та Молдова не готові. Я з цим не погоджуюсь. І країни готові, і люди готові, й уряди готові пройти через складні реформи і змінитися зсередини, щоб дійсно стати європейськими країнами. Зараз мене турбує те, що Європа не готова. Ми занадто довго нехтували цим питанням. Можливо через очікування, що Україна ніколи не буде готова і нам не треба буде мати з цим справу. Аж раптом — Україна готова і каже: дайте нам пакет реформ, які треба втілити, і ми їх ухвалимо. А Європа нічого досі не зробила.
Я пам'ятаю час, коли Литва, Польща та інші збиралися стати членами ЄС. Тоді Брюссель гудів, бо розширення було на підході, єврокомісари їздили туди-сюди і не з добрими словами та обіцянками, а з документами, які треба затвердити. І всі чітко знали, коли годинник проб'є 12 у визначену дату 2004-го року, то все, ми — член ЄС. Зараз я не бачу, щоб щось подібне відбувалося, ніби ніхто серйозно не готується. І це викликає значне занепокоєння. До того ж 6 червня ЄС збирається поновити дію митних тарифів на імпорт з України, які були тимчасово скасовані після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.
Це таке лицемірство, коли ми говоримо, що надаємо Україні пакет допомоги на 1 мільярд євро, а потім другою рукою забираємо 3,5 мільярди євро тарифами з того, що вони виробляють і експортують. Для мене це безглуздя
Наскільки серйозний фактор Орбана у протидії європейській інтеграції України?
Серйозний. Орбан тримає двері зачиненими для більшості речей, які стосуються України. Ми чуємо, що існує певна координація між Орбаном і Москвою, так? Тож це дуже дивно розуміти, що у нас в ЄС є російський актор, який, можливо, отримує свої ідеї з Москви, а потім втілює їх у життя.
Є способи як протидіяти цьому — Європа має в своєму договорі статтю 7, яка, якщо її реалізувати, могла б позбавити Угорщину права вето і дозволила б Європі рухатися вперед. Але, на жаль, Угорщина не єдиний фактор.
Є країни, де і без російського впливу їхні національні інтереси йдуть врозріз з розширенням ЄС
Чи можливі внутрішні реформи в ЄС? Адже це позбавлено сенсу, що фундаментальні рішення усієї спільноти залежать від рішень одного чи двох людей.
Я повністю згоден. Зараз ми настільки сильні, наскільки нам дозволяє Орбан. Він — наш спільний знаменник, ми не можемо перетнути лінію Орбана. Незважаючи на Німеччину, незважаючи на Францію, незважаючи на Іспанію, Італію чи Польщу, все, що ми можемо зробити, — це стільки, скільки дозволяє нам Орбан. Це насправді принизливо для всієї Європи. Але правила працюють таким чином, що для того, щоб змінити їх, Орбан повинен погодитися. Тож очевидно, що в цих рамках майже неможливо щось зробити.
Угорщина не збирається схвалювати відкриття переговорних кластерів у перемовинах про вступ України до ЄС. Фото: ATTILA KISBENEDEK/AFP/East News
Україна стане членом ЄС в осяжному майбутньому?
Я дуже сподіваюся, тому що зазвичай я також запитую, який найкращий спосіб відбудувати Україну після війни? Тобто не просто цементно-асфальтові роботи, а як відбудувати суспільство? Як стабілізувати політичну сферу? І, чесно кажучи, не бачу кращого шляху для України, ніж стати членом ЄС. Це принесе політичну стабільність, фінансову стабільність, економічну стабільність, це поверне інвестиції. Тому я дуже сподіваюся, що це станеться і сподіваюся, що можна розбудити Брюссель від цього летаргічного сну бездіяльності, що вони зрозуміють, що стоїть на кону, щоб Україні після війни з росіянами не довелося вести ще одну битву в Брюсселі. Принаймні це ми повинні українцям гарантувати.
Поки триває повномасштабна війна повноцінна, чи можлива євроінтеграція?
Це може відбуватись одночасно. Бо якщо ми додамо цей фактор, це означатиме, що росіяни будуть тримати ключ від ЄС. І вони добре з цим справляються. Їм вигідно, тягнути час. Я думаю, що Україна повинна серйозно продовжувати свої реформи, але Європа також має бути серйозною. А війна одного дня закінчиться, Україна переможе і ми будемо святкувати перемогу в Криму.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
20 травня Європейський Союз ухвалив свій найбільший та найамбітніший пакет санкцій проти Росії — 17-й за рахунком. Він спрямований на розгортання «тіньового флоту» РФ, який допомагає обходити нафтове ембарго, а також посилення обмежень для російських енергетичних компаній і блокування активів союзників Кремля в різних країнах світу. Водночас вже готується 18-й пакет, який може включити заборону імпорту російського газу та урану, і використання заморожених російських активів на відновлення України.
Ці санкції є ключовим інструментом тиску на Кремль, та їхня ефективність, координація з партнерами і наслідки для європейської єдності — відкриті питання. На найважливіші з них в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів Ондржей Коларж, депутат Європарламенту від Чехії.
Санкції проти Росії: виклики єдності ЄС і позиція США
Марина Степаненко: Пане Коларж, яка, на вашу думку, головна перевага 17-го пакету санкцій ЄС у боротьбі з обходом нафтового ембарго Росією? Чи здатен цей пакет серйозно ускладнити діяльність так званого «тіньового флоту»?
Ондржей Коларж: Це складне питання. Той факт, що це вже 17-й пакет санкцій, свідчить про те, що політика не працює так ефективно, як мала б. Ми дозволяємо занадто багато винятків, не маємо належного правозастосування і не можемо зупинити широкомасштабне обхід санкцій не лише окремими компаніями, але й цілими третіми країнами. Санкції мають значення, але ми повинні набагато краще впроваджувати та застосовувати їх.
З цим 17-м пакетом, я сподіваюся, ми нарешті визнали, наскільки серйозною є проблема, особливо коли йдеться про «тіньовий флот», який Росія дуже ефективно використовує для обходу обмежень. Я радий, що ЄС наслідує приклад Великої Британії в цьому питанні, хоча й розчаровує, що нам знадобилося десь близько шести місяців, щоб лише почати обговорення цього кроку.
ЄС рухається надто повільно. Росія ухвалює рішення швидко і рішуче, а ми відстаємо. Це потрібно змінити — ми повинні бути тими, хто визначає порядок денний
Я вітаю цей пакет і той факт, що ми нарешті зосередилися на тому, що дійсно має значення, наприклад, на експорті викопного палива, від якого сильно залежить Росія. Що більше ми перекриємо цей потік, то краще для нас і для України. Але ми повинні діяти швидше і точніше. Ми не можемо дозволити собі продовжувати грати в «наздоганялки».
Ви говорите про обхід санкцій, і 17-й пакет спрямований не лише на російські компанії, але й на їхніх партнерів у таких країнах, як Китай та ОАЕ. Ви також згадали, що ЄС часто реагує, а не формує порядок денний. Чи бачите ви реалістичний шлях для ЄС, щоб залишатися на крок попереду Росії? Чи є спосіб по-справжньому заблокувати всі лазівки, які вона використовує для обходу санкцій?
Боюся, що ні. Для того, щоб перекрити всі шляхи для ухилення, ЄС мав би переконати весь світ припинити співпрацю з Росією, а це просто неможливо. Такі країни, як Північна Корея, Іран і багато хто з групи БРІКС, все ще підтримують зв'язки з Москвою, допомагаючи їй створювати імідж нації, яка лише захищається і прагне до «звичайного життя». Це небезпечно, і ми не можемо з цим змиритися. Нашими єдиними реальними інструментами тут є дипломатія і міжнародна торгівля.
Головною помилкою США була відмова від USAID — це створило прогалини, які зараз заповнюють інші країни, такі як Китай і Росія
ЄС бракує таких же ресурсів, щоб повноцінно втрутитися, але ми не можемо поступитися цими просторами. Ми повинні конкурувати, показати, що ми є кращим партнером, і позбутися думки, що наше колоніальне минуле робить нас небажаними. Те, що робить Китай у багатьох місцях, є просто новою формою колоніалізму.
Ми не переможемо Росію на полі бою, як нацистську Німеччину у Другій світовій війні. Тому ми повинні використовувати всі інші інструменти, які у нас є. Дипломатія і торгівля — це те, де ми можемо бути на крок попереду.
Після переговорів у Стамбулі Європейський Союз готує 18-й пакет санкцій, спрямований на російську енергетику, фінансову систему та «тіньовий флот». Чи вважаєте ви, що ЄС готовий діяти незалежно від позиції США, особливо враховуючи заклики новопризначеного керівника апарату канцлера Німеччини Торстена Фрая до жорсткіших заходів, включаючи заборону на імпорт російського газу та урану?
Я б дуже хотів більшої незалежності від Росії, адже, якщо ми не досягнемо її повною мірою, то ми самі себе підведемо. З незалежністю від США, однак, складніше. Ми все ще сильно залежимо від Вашингтона в питаннях оборони, безпеки та торгівлі. США були нашим основним партнером протягом 80 років. А втім, все змінюється.
Фінська прикордонна охорона супроводжує нафтовий танкер, який належить до «тіньового флоту» Росії. Фото: AFP/East News
Ми не можемо дозволити собі реагувати на все, що говорить Дональд Трамп. Хаос після його інавгурації є колосальним. Вранці він говорить одне, в обід — інше, а ввечері заперечує обидві заяви. Європейські лідери зрозуміли, що краще набратися терпіння і не гнатися за кожною зміною в його риториці.
Зараз головне — стояти на власних ногах. Це означає бути проактивними і проєктувати ЄС на глобальному рівні. Занадто довго ЄС був зосереджений на внутрішньому розвитку — на розширенні та внутрішніх питаннях, що було важливо, але ми нехтували своєю глобальною роллю. Європа завжди була глобальним гравцем, і вона повинна залишатися ним, якщо хоче досягти успіху.
Європа дуже приваблива — люди шукають тут кращого життя через нашу неперевершену систему соціального забезпечення та якість життя. Але ми не можемо сприймати це як належне. Ми повинні самі це захищати.
Залежність від США більше не може бути прийнятною. Вони повинні залишатися нашим найближчим партнером, а не опікуном
Президент Трамп у приватній розмові з європейськими лідерами визнав, що Путін не готовий завершити війну, але водночас відмовився від нових санкцій, пропонуючи натомість мирні переговори у Ватикані. Як ви оцінюєте таку позицію США?
Дональд Трамп — наївна людина, яка не розуміє, що відбувається. Його багато разів обманював Путін, а він навіть не усвідомлює цього. Він не може оцінити свої помилки, тому що просто не визнає їх. Не можна грати в покер з відкритими картами, а це саме те, що він робить, показуючи свою руку Росії, оголошуючи свої плани, відправляючи до Москви некваліфікованих людей, які не мають жодного досвіду.
Коли він каже європейським лідерам, що змусив Путіна приєднатися до переговорів з Україною, через тиждень після того, як ці переговори вже відбулися в Стамбулі, — це однаково, що сказати: «Я проспав три роки».
Це божевілля. Він не знає, що він робить, що він говорить світові або своїм союзникам
Європейські лідери тепер усвідомлюють, що вони мають клоуна за партнера. Я сподіваюся, що у них вистачить терпіння і інструментів, щоб спокійно і чітко пояснити Трампу, що він помиляється, що він робить все гірше, а не краще. І що росіяни з ним грають. Вони повинні дати йому зрозуміти, що Росія не зацікавлена в компромісі. На жаль, ми мусимо визнати, що нинішній президент США повністю розгублений і нічим не допомагає.
У Конгресі США представлено законопроєкт Sanctioning Russia Act, який передбачає 500% тариф на імпорт з країн, що купують російську нафту та розширення санкцій проти російського суверенного боргу. Чи може Конгрес, навіть за відсутності підтримки з боку адміністрації Трампа, самостійно просунути цю ініціативу?
Я був би радий, якби її вдалося реалізувати. Але дивлячись на те, як Дональд Трамп ставиться до американської демократії, я налаштований дуже песимістично. Він не дбає про Конгрес, Сенат чи суди — лише про себе і свою пропаганду.
Не має значення, що вирішить Конгрес. Якщо Трампу це не сподобається, він бойкотуватиме його так само, як ігнорує судові рішення і все інше, з чим він не згоден. Це все дуже ускладнює.
Одного дня він каже, що запровадить жорсткі санкції проти Росії, а наступного дня — навпаки. Так де ж ми знаходимося? З чим ми взагалі граємося? Нічого не зрозуміло.
Я вдячний американським законодавцям за цю ініціативу, але я обережний. Якщо вона не сподобається Трампу, він заблокує її без вагань. Я хотів би помилятися, але я не вірю, що він підтримає щось, що не слугує йому.
Виклики на шляху євроінтеграції України
У березні Угорщина погрожувала накласти вето на продовження санкцій ЄС проти Росії, що могло призвести до розмороження значних активів. Хоча компроміс було знайдено, Будапешт і надалі висловлює критичні зауваження не лише щодо санкцій, а й щодо розширення ЄС. Наскільки серйозним ризиком є позиція Угорщини для єдності Євросоюзу у контексті євроінтеграції України? Які можуть бути наслідки для самого процесу інтеграції?
Угорщина відіграє роль корисного ідіота в ЄС — «троянського коня» Володимира Путіна. Вони схиляють на свій бік і інших, з певним успіхом у Словаччині, уряд якої загубився в російській брехні. Поки Україна в центрі уваги, ситуація на Західних Балканах ще більш серйозна.
Угорщина голосно поширює нісенітниці про угорську меншину в Україні, але тихо підриває ЄС в інших місцях — особливо в Грузії та на Західних Балканах, де угорські дипломати активно експортують російську брехню
У Боснії і Герцеґовині Угорщина входить до складу сил EUFOR (Сили Європейського Союзу — військова місія під проводом ЄС у Боснії і Герцеґовині, завданням якої є підтримання миру і стабільності відповідно до Дейтонської угоди. — Авт.) і тісно співпрацює з лідерами Республіки Сербської, пов'язаними з Путіним. Вони відіграють огидну роль у блокуванні розширення ЄС, повторюючи російську пропаганду.
ЄС зрозумів, що має обходити Угорщину, але це створює небезпечні прецеденти. Формування «коаліції охочих» лише для того, щоб обійти Угорщину і Словаччину, може підірвати довіру до правил і цілісності ЄС.
Орбан блокує вступ України до ЄС, посилаючись на економічні загрози. Фото: LEON NEAL/AFP/East News
Зрештою, угорці повинні обрати зміни. Ми можемо лише сподіватися, що наступні вибори принесуть новий уряд, а з ним і кардинально іншу позицію щодо України та регіону. До того часу ми повинні чекати і бути терплячими.
Європейський парламент активно підтримує євроінтеграцію України, зокрема через прискорення процесу вступу та відкриття переговорних кластерів. Як ви оцінюєте роль Європарламенту у цьому процесі та його вплив на рішення Ради ЄС?
Парламент є законодавчим органом, тому майже все в ЄС проходить через нього. Проте, він не відіграє вирішальної ролі в розширенні, хоча ми впливаємо на цей процес.
Наприклад, я входжу до Комітету у закордонних справах, і ми уважно стежимо за кожною країною, яка прагне вступити до ЄС. Парламент готує, голосує і публікує звіти про прогрес кожної країни — оцінює, наскільки вони відповідають критеріям вступу, і пропонує рекомендації.
Ми також можемо надсилати місії для безпосередньої взаємодії з національними партнерами, щоб обговорити реформи, необхідні для наближення до членства в ЄС. Але остаточне рішення про розширення не залежить від нас.
Ми лише підтримуємо і спрямовуємо. Більшість парламенту підтримує розширення, адже визнає, що більший ЄС — це сильніший ЄС. Наша роль полягає в тому, щоб співпрацювати з національними парламентами, не тиснути на них, а допомагати їм у проведенні необхідних реформ.
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн зазначила, що Україна може приєднатися до ЄС до 2030 року, якщо реформи продовжуватимуться нинішніми темпами. Наскільки реалістичними ви вважаєте ці терміни для вступу України?
Я був би радий, але це багато в чому залежить від того, коли закінчиться війна. Це не означає, що Україна не повинна приєднатися до ЄС до закінчення війни — насправді, я вважаю, що вона заслуговує на особливий статус.
Я часто використовую приклад Пуерто-Ріко — не повноправний штат США, але особлива територія з певними правами та обов'язками. Ситуація України є унікальною. Жодна з інших країн-кандидатів — Молдова, Чорногорія, Албанія, чи Сербія — не перебувають у стані війни з 2014 року. Україна воює вже 11 років. Ми не можемо ставитися до неї як до звичайної країни.
Україна може стати членом ЄС раніше 2030 року — президентка Єврокомісії. Фото: NICOLAS TUCAT/AFP/East News
Важливо ставити амбітні цілі — вони дають нам енергію. Але чи реалістичний 2030 рік? Чесно кажучи, ми навіть не знаємо, що принесе завтрашній день. Коли закінчиться війна? Як вона закінчиться? Чи дотримається Росія свого слова?
Ось чому я вважаю, що особливий статус міг би бути більш ефективним і навіть прискорити процес. З Україною поводяться так, ніби нічого не сталося, і це неправильно.
Гібридна війна та інформаційна безпека ЄС
У травні 2025 року Польща зіткнулася з безпрецедентною хвилею гібридних атак з боку Росії напередодні президентських виборів. Як ви вважаєте, чи достатньо ЄС готовий до складних інформаційних операцій РФ? Які кроки необхідно вжити для посилення інформаційної безпеки в Європі?
Європа не готова, зовсім не готова. А втім, деякі держави готові більше, ніж інші. Якщо ви подивитеся на країни Балтії та Скандинавії, то їхній підхід повністю відрізняється від центральноєвропейського. Це дивно, враховуючи нашу спільну історію. Країни Балтії були частиною Радянського Союзу. Чехословаччина була окупована, але не так довго. Проте Естонія, Латвія, Литва та Фінляндія зараз дуже ефективно протидіють гібридним загрозам. Тим часом такі країни, як Угорщина і Словаччина, повністю втратили орієнтири.
Їхні мізки промиті російською пропагандою
Польща, до її честі, голосно заявляє про проблему і хоче діяти. Але в Чеській Республіці чиновники виступають по телебаченню і кажуть, що дезінформації не існує — це найгірший з можливих підходів.
Нам пощастило, що бомби не падають на наші голови, але ми перебуваємо у стані інформаційної війни. І ми її програємо. У Брюсселі ніхто навіть не говорить про російську пропаганду. Це не є темою. Здається, позиція окремої країни залежить від історичного досвіду відносин з Росією.
Ми почали визнавати проблему лише тому, що Росія продовжує ескалацію. Вони підірвали склад боєприпасів у Чехії в 2014 році, і все, що ми зробили, це вислали кількох дипломатів. Російські чиновники досі вільно пересуваються Шенгенською зоною. Ніхто не може цьому перешкодити.
Відверто кажучи, нам бракує сміливості. Ми занадто довго не можемо визнати Росію ворогом. Вона не хоче бути нашим другом — вона хоче перемогти нас і перекроїти світ. Європа не готова, програє і не має скоординованої відповіді на гібридні загрози. Кожна країна сама по собі, і Росія користується цим хаосом.
Росія впливає на країни ЄС не лише через кібератаки чи фейки, а й через так звану «м’яку силу» — проросійські організації, медіа та навіть економічні зв’язки. Наскільки серйозною ви вважаєте цю загрозу? І що ЄС може зробити, щоб вчасно виявляти та зупиняти такий вплив?
Так, це серйозна загроза — і Європа все ще не може цього визнати. Ми повинні припинити переконувати себе, що Росія не може бути настільки поганою. Вона настільки погана. Ми повинні сприймати російську пропаганду за чисту монету — вони транслюють саме те, що думає і хоче Кремль.
Ми повинні реагувати на попередження наших власних служб безпеки. Наприклад, у Чеській Республіці наша розвідка вже давно заявляє, що володіння Росією численними об'єктами нерухомості становить загрозу. Проте, коли справа доходить до їхнього арешту, влада раптом заявляє, що це юридично неможливо. Цей страх перед Росією має припинитися. Так, у них є ядерна зброя, але їхня економіка зруйнована. Вони не в змозі виграти глобальний конфлікт.
Європа діє так, ніби у неї Стокгольмський синдром. Росія не може зрівнятися з нами ні економічно, ні стратегічно, і вони не настільки самогубці, щоб розпочати ядерну війну
Ми повинні визнати, що Росія є ворогом, і припинити легітимізувати людей, пов'язаних з нею. Немає жодної причини, чому, особливо в Центральній Європі, комуністи та проросійські популісти продовжують отримувати медіа-платформи. Це має припинитися.
Російська пропаганда має бути заборонена. Ми повинні бути жорсткими з усіма: особами, компаніями, установами, які допомагають Росії отримати вплив. Підкуп, маніпуляції, шпигунство — все це має бути відстежено і покарано. А ті, хто виступають проти Росії, мають бути голоснішими, чіткішими і невблаганними у поясненні реальності. Тому що ми все ще не в змозі розповісти людям, що насправді відбувається — і немає жодних виправдань тому, що робить Росія. Жодних.
Титульне фото: Associated Press/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
