Ексклюзив
20
хв

ПТСР під час війни: як розпізнати і вийти зі стресового розладу

Війна в Україні та змушена еміграція спричинили гострі психологічні травми серед мільйонів людей. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) ― це серйозний стан, що може вплинути на будь-кого, хто безпосередньо або опосередковано зіткнувся з військовими діями, втратою дому або близьких, вимушеною еміграцією. Які основні симптоми ПТСР та куди звертатися за допомогою, щоб повернутися до звичного життя?

Оксана Щирба

4 квітня 2022 р. Спалена російська військова бронетехніка в Бучі після звільнення її від російських окупантів під час російсько-української війни. Буча, Україна. Фото: Дмитро Ларін/Stutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.

― Хочете почитати? ―  запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.

Так ми зовсім неочікувано розговорилися.

Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ―   пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.

«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища

Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе  в  небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку,  в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.

Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.

Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила  залишити книгу в подарунок.

― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.

Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом

У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом,  визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду.  Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.

Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool. Фото: з приватного архіву

Що таке ПТСР і які його основні прояви?

ПТСР або посттравматичний синдром  ―  це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.

Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?

Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.

Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».

Хто страждає на ПТСР?

ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.

Які розрізняють фази ПТСР?

Розлад проходить через декілька фаз:

1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».

2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через
спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.

3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.

Фото: Shutterstock

Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?

Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.

Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.

Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:

― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.

― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.

― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.

― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість

― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.

Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.

Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?

Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.

Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?

У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.

Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?

Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.

Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.

Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму

Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:

― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.

― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям  безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.

Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?

Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.

Як лікують ПТСР?

Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.

Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.

Фото: Shutterstock

Куди звертатися за допомогою?

В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.

Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.

Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?

Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.

Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які  допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:

―  часте відчуття сильного страху, тривоги  або злості  без явної причини

―  нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.

―  уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.

―  проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги

―  постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.

Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.

Як вберегтися від ПТСР?

Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:

― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;

―  дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;

―  прогулянки на свіжому повітрі;

― дихальні вправи;

―  техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);

―  тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;

―  спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;

―  слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової  системи.

Фото: Shutterstock

Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?

Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.

І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.

Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська письменниця, теле- й радіоведуча, журналістка, піарниця, громадська діячка, голова правління ГО «Здоров’я жіночих грудей». Працювала редакторкою у низці журналів, газет та видавництв. Була ведучою Українського радіо. Пройшла шлях від кореспондентки до телеведучої та сценаристки на телебаченні. Обіймала посади керівниці пресслужби різних департаментів КМДА, Київської обласної колегії адвокатів, працювала з персональними брендами визначних осіб. З 2020 року займається питаннями профілактики раку грудей в Україні. Пише книги та популяризує українську літературу.Членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Авторка книг «Стежка в долонях», «Ілюзії великого міста», «Падаючи вгору», «Київ-30», тритомника «Україна 30». Життєвий девіз: Тільки вперед, але з зупинками на щастя.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

25 серпня Президент Республіки Польща наклав вето на урядовий законопроєкт, спрямований впорядкувати захист і підтримку сімей, які тікають від війни. Це рішення та супроводжуюча його риторика — оголошення про те, що допомога дитині залежатиме від працевлаштування її батьків, подовження шляху до громадянства, розпалювання конфліктів щодо пам'яті — не є питанням настроїв, а холодним політичним розрахунком. Вони шкодять українським жінкам-біженкам, їхнім дітям, людям похилого віку і хворим; вони також шкодять нашим школам, лікарям і місцевим органам влади. Замість впевненості вони приносять страх, замість спокою — загрозу розлучення сімей, вторинної міграції та ерозії довіри до польської держави.

Уявіть, що ви воюєте, захищаючи свою Батьківщину, а сусідня країна ставиться до ваших дружин, матерів і дочок, як до заручниць політики.

Після рішення Президента в тисячах будинків по всій Польщі запанували шок, розчарування і почуття зради. Матері, які з дітьми і хворими батьками втекли з міст і сіл, перетворених на пил, сьогодні задаються питанням, куди їм тікати далі. Жінки, які обрали Польщу з любові й довіри, відчувають, що ця любов не була взаємною.

Дитина — це не літери у законі, а допомога, що надається на неї, не може бути важелем тиску на її матір. Солідарність не сезонна, це не примха і не мода. Якщо це правда в березні, то це має бути правдою і в серпні. Пам'ять — не палиця. Держава, яка замість того, щоб лікувати рани історії, використовує примітивні символи, не будує спільноти. Держава не може бути вуличним театром. Серйозна держава обирає відповідальність, а не політичне шоу: процедури, чітку комунікацію, захист найвразливіших.

Ми, польські жінки — матері, дружини, дочки, сестри й бабусі — говоримо прямо: ніхто від нашого імені не має права ставити умови жінкам, які тікають від війни. Ми не згодні, щоб біль і страждання людей, які потребують нашої підтримки, перетворювалися на паливо для суперечок. Ми не дозволимо руйнувати довіру, на якій базується спільнота. Це рація держави і наша совість. Саме мости, а не стіни, роблять сусідів союзниками, а передбачуване і справедливе право й мова поваги зміцнюють безпеку Польщі більше, ніж популістські вигуки з трибуни.

Європа, а отже і ми, висловилася за безперервність захисту цивільних осіб, які втекли від агресії. Наш обов'язок — дотриматися свого слова. Це означає одне: публічно, чітко і без двозначності підтвердити, що сім'ї, які довірилися Польщі, не прокинуться завтра в правовому вакуумі; що дитина не буде покарана за те, що один з її батьків працює; що мова влади не буде ділити людей на «своїх» і «чужих». Для дитини та її самотньої матері закон має бути щитом, а не інструментом примусу до лояльності й покори. Політика має бути службою, а не видовищем.

Ми закликаємо вас, хто створює закони та представляє Республіку, відновити впевненість у захисті та відкинути слова, які стигматизують, а не захищають. Нехай закони служать людям, а не політичним іграм. Нехай Польща залишається домівкою, в якій мати не мусить питати: «Куди тепер?», бо відповідь завжди буде такою: «Залишайся в країні, яка тримає слово».

Це не суперечка про юридичні технічні деталі. Це питання про обличчя Республіки. Чи буде вона державою слова, яке дотримується, чи державою слів, кинутих на вітер. Чи ми станемо на бік матерів і дітей, чи на бік страху.

____________________________________

Підписано:

польські жінки – матері, дружини, дочки, сестри, бабусі.

Анна Коморовська, перша леді Республіки Польща в 2010-2015 роках,

Кристіна Янда, актриса

Ганна Мачинська, доктор юридичних наук, колишня заступниця омбудсмена

Яніна Охойська

Майя Коморовська, актриса

Кристіна Захватковіч-Вайда

Кристіна Дембська Ольбрихська

Марта Лемпарт, Загальнопольський страйк жінок

Агнешка Чердерцька, Загальнопольський страйк жінок

Ева Вжосек, прокурорка

Ева Войдило Осіатська

Анда Роттенберг

Ева Еварт, журналістка, режисерка документальних фільмів

Д-р Ельжбєта Корольчук, професорка Варшавського університету

Проф. д-р Бернадетта Дарська, літературознавиця, літературна критикиня

Моніка Качмарк-Слівінська, професорка Варшавського університету, науковиця

Катажина Сурміак Доманська, журналістка, письменниця

Ельвіра Невєра, кінорежисерка та волонтерка

Габріела Мускала – акторка, драматургиня, сценаристка та режисерка

Людвіка Влодек, соціологиня, письменниця

Олександра Юста, акторка

Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu

Олександра Кліх, редакторка, письменниця

Кая Путо, головна редакторка krytykapolityczna.pl

Йоанна Сарнецька, Фонд культури «Валіза» та Група «Границя»

Сильвія Зітек, письменниця

Малгожата Копка-Пяток, президент асоціації FemGlobal. Жінки в міжнародній політиці

Рената Кім, журналістка

Вікторія Магнушевська, LexQ

Бянка Залевська, репортерка, журналістка

Сильвія Хутнік, письменниця

Йоанна Гєрак-Оношко, письменниця

Моніка Глуська-Дуркамп, журналістка

Марія Змарз Коцанович, режисерка, професорка кіношколи в Лодзі

Івона Райхардт, заступниця головного редактора New Eastern Europe

Юстина Домбровська, психотерапевтка, письменниця, багаторічна головна редакторка щомісячного журналу «Dziecko»

Магдалена Чиж, президентка Фонду «Демократія»

Маша Потоцька

Анна Мазярська, активістка, членкиня Ради Асоціації Конгресу жінок, співголова Варшавської Ради жінок

Кароліна Сулей – репортерка, оглядачка журналу «Polityka», активістка Фонду «Країна»

Данута Пшивара, Гельсінська фундація

Кінга Лозінська, Комітет захисту демократії

Йоланта Кава, президентка Фонду Геремка

Йоанна Щенсна, письменниця

Ельжбєта Богуцька Літинська, вдова Яна Літинського

Паула Савіцька, Асоціація «Відкрита Республіка»

Анна Додзюк, антикомуністична опозиціонерка

Марина Хулія, журналістка

Пауліна Сєгень, журналістка, редакторка

Анна Дудек, журналістка

Марта Пєтрашун, терапевтка

Наталія Будзинська, письменниця

Дорота Водецька, журналістка «Газети Виборчої»,

Анна Гмітерек-Заблоцька, журналістка

Магдалена Кіцінська, журналістка

Данута Столецька, антикомуністична опозиціонерка

Барбара Торуньчик, антикомуністична опозиціонерка, головна редакторка «Зішетів Літератичних»

Магдалена Смочинська, психологиня, професорка emerita Янгенського університету

Меланія Крих, режисерка та активістка

Маłgorzata Gołota, журналістка, репортерка

Александра Гіршфельд, Ентузіастки World

Ганна Кустра, Фонд Загальнопольський страйк жінок, голова Рыбницької ради жінок

Юлія Богуславська, президент Фонду «Українка в Польщі»

Йоанна Чудець, перекладачка

Агнешка Дея, соціологиня, волонтерка, лауреатка I премії «Портрети сестринства»

Анна Мєржинська, аналітикиня, OKO.pres

Дорота Новак, редакторка

Кароліна Рогаська, журналістка

Магдалена Камінська-Мауругеон, перекладачка

Майгожата Щурек, видавчиня, видавництво Karakter

Беата Баранович

Анна Мазюк, письменниця, репортерка

Альдона Хартвінська, журналістка, волонтерка,

Йоанна Кравчик, директорка CORRECTIVE.Europe Роксана Шумовська-Ясковська

Агнешка Совінська, перекладачка

Мая Крих

Йоанна Віленговська, журналістка, письменниця

Анна Месціцька-Ліддердейл, перекладачка

Магдалена Тільшер, викладачка Варшавського університету

Беата Салонек, директорка офісу в Інституті розвитку соціальних справ

Мірелла Валечек, авторка «Сім жінок. Сілезькі оповіді»

Агата Фіют-Дудек, медіазнавець

Ізабела Йоанна Баррі, бібліотекарка, журналістка

Віола Плага-Гловцька, художниця, активістка

Магдалена Бєльська, громадська діячка

Марія Мазур, ректорка Вищої школи підприємництва та адміністрації в Любліні

Беата Лижва-Соколь, фоторедакторка Sestry.eu, керівниця відділу виставок DSH

Юстина Лаговська – сценографка, режисерка

Кристіна Здєховська, лікарка-анестезіолог

Йоанна Луберадзька-Груца, Фонд «Польські жінки можуть все»

Йоланта Клімкевич

Калина Чварногог, член правління Фонду «Окалення»

Кристина Домбровська, поетеса

Іга Возняк, «Акція Демократія»

Ельжбета Сарнецька, пенсіонерка

Кароліна Опонович, головна редакторка видавництва «Агора для дітей»

Марзанна Кондратович, рестораторка

Магдалена Срока – менеджерка культури

Ева Блащик-Вархол, громадська діячка, правозахисниця

Йоанна Майчик, науковиця, Політехнічний університет Вроцлава

Агнешка Томашевич, науковиця, Політехнічний університет Вроцлава

Юдіта Ваховська, науковиця, Академія Маріана Морельського в Познані.

Проф. Ельжбета Верніо   Академія образотворчих мистецтв у Вроцлаві

                     

Магдалена Невядомська, академічна бібліотекарка, перекладачка

Катажина Августинек, активістка

Ренета Шредзінська, соціологиня, Фонд «Даємо дітям силу»

Беата Гепперт, перекладачка

Ева Бартниковська, журналістка

Агата Левандовська, викладачка Академії Магістратського університету

Марта Рушковська, ілюстраторка

Диба Лах, документалістка

Ева Маньковська

Пауліна Кунце, гуманітарна працівниця

Марта Мазусь, репортерка

Ева Вуйчак – Театр Восьмого Дня

Агнешка Садовська, фоторепортерка

Ева Гроховська, музикантка, педагогиня, докторка гуманітарних наук

Данута Чехмановська

Агнешка Маковіцька-Пастусяк, психоаналітик

Йоанна Островська Інститут культурології Університету імені Адама Міцкевича в Познані

Інгеборга Яніковська, експерт з питань підтримки громадських організацій

Юдита Ваховська, науковець Амстердамського університету в Познані

Беата  Боровська

Наталія Будзинська, письменниця

Зузанна Лесяк, активістка

Ядвіга Герета, журналістка тижневика «Tygodnik Zamojski», волонтерка

Марта Абрамович

Анна Стрзалковська

Ева Замойська, педагогиня, Академічний університет в Познані

Йоланта Ласковська  - педагог

Майя Загаєвська

Мілена Клочковська, юрист, член правління Асоціації Homo Faber

Кристіна Криницька

Наталія Криницька

Юстина Бутримович - активістка

Емі Лах - художниця

Ірена Якобік - пенсіонерка

Ягода Рогуцька - пенсіонерка

Леокадія Юнг, активістка

Домініка Приходьон, активістка

Сильвія Ковальська, громадська діячка, Фонд Autism Team, Ініціатива «Ми хочемо повного життя»

Анна Скіендзель, Асоціація «Шляхом жінок»

Юлія Доманська, студентка Академії музики і театру в Лодзі

Ага Зарян, джазова співачка

Міхаліна Беднарек – журналістка Gazety Wyborczej

Д-р Барбара Вестерманн, перекладачка

Вероніка Мурек, письменниця

Йоланта Козіол

Катажина Левандовська, академік, кураторка, активістка

Катажина Моравська, мама, активістка, сестра

Сильвія Марковська

Катажина Прот-Клінгер, психіатр, психотерапевт

Агата Мендик, вчителька

.....

Якщо ви теж бажаєте підписати лист – до чого ми вас закликаємо – просимо надіслати повідомлення на адресу: redakcja@sestry.eu
20
хв

Лист протесту польських жінок до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща

Sestry

Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.

Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.

Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».

Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи

Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:

  • Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
  • Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
  • Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.

Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.

  • Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.

Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».

Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.

У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру

Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».

  • У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
  • Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
  • Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.

Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:

  • Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
  • Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.

Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.

А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.

  • Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.

Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».

Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.

Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.

Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.

Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.

*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.

‍Текст передруковано з порталу Onet.pl

20
хв

День сорому після Дня Незалежності: інструкція з цинізму

Єжи Вуйцік

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Політична психологиня Світлана Чуніхіна: «Нічого не зміниться, поки Трамп не зніме Путіна з власного п’єдесталу»

Ексклюзив
20
хв

Між двох світів: приховані травми українських підлітків в еміграції

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress