Ексклюзив
20
хв

Між двох світів: приховані травми українських підлітків в еміграції

З якими викликами щодня стикаються українські підлітки в Польщі? Від чого залежить їхня успішна адаптація за кордоном? Sestry зібрали реальні історії — від тих, хто відчуває втрату, самотність і соціальну ізоляцію, до тих, хто зумів знайти сили і натхнення в нових обставинах

Галина Халимоник

‍Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Міфи vs реальність

Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.

Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.

Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього. 

Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати. 

Хлопці, дівчата й українці

Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.

Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі. 

Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.

Період, коли як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, через війну і втрату звичного оточення українські підлітки-біженці проходять самотніми. Фото Shutterstock

«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації. 

Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше. 

Ти маєш бути не за партою, а на фронті 

Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.

«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.

Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.

Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»

Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну. 

Школа для українців Caritas в Ольштині, 2024. Фото: Karol Porwich/East News

Ми вас не просили нас рятувати

Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік  — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».

Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».

«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Юлія. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули.  Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».

Молодшій доньці Юлії адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.

«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Юля. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.

«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»

Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати

«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.

Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії. 

А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».

Українські діти в школі Материнка у Варшаві, 2024. Фото: Aliaksandr Valodzin/East News

Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».

Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.

Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони

Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти». 

Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:

«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»

За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».

Простір без страху й осуду

Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті. 

Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду

Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.

Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.

Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.

Більше відповідальності й свободи

Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:

«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»

Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.

Микита Вдовик. Приватний архів

Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.

Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.

Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Хоча Хорватію і не можна назвати популярним напрямом серед українських біженців, з початку повномасштабної війни сюди приїхало понад 27 тисяч українців — а для країни з населенням менше ніж чотири мільйони людей навіть ця цифра вважається значною. Цікаво, що приблизно стільки ж людей (28-30 тисяч) щороку залишають Хорватію, мігруючі до інших країн ЄС, що вже спровокувало демографічну кризу. Влада й медіа Хорватії постійно говорять про нестачу робочої сили в країні та те, що вже зараз кожен п'ятнадцятий працівник у країні є іноземцем. Очікується, що до 2030 року в Хорватії буде вже близько половини мільйона іноземних трудових мігрантів.

З огляду на очевидну кризу на ринку праці, приїзд українських біженців міг піти на користь хорватській економіці. Разом з тим українки, які переїхали сюди від війни, кажуть, що Хорватія — країна не для заробітків. «Тут тепло й красиво, але реальний прожитковий мінімум вищий за мінімальну заробітну плату, — пояснює Sesty Олександра з Києва. — Тож якщо ви не маєте тут свого житла й працюєте на місцевому ринку праці, вижити дуже непросто».

Безкоштовне житло, яке не можна вибирати

Олександра з двома синами приїхала до Хорватії восени 2022 року. Cпочатку евакуювалася від війни до Німеччини. Потім повернулася до України. Але з початком російських дронових атак виїхала знову.

— Цього разу — до Хорватії, і не лише з дітьми, а й з батьками, — розповідає Олександра. — Щомісячних соціальних виплат у Хорватії немає — тут можна отримати хіба 300 євро на людину на рік. Соціального житла, як у Німеччині, також немає. Але є (і вони існують досі) програми допомоги українцям з тимчасовим житлом, які, наскільки мені відомо, організовані Червоним Хрестом. Це безкоштовне проживання у будиночках — де можна жити доти, доки не знайдеш постійне житло. Ми жили в такому готелі рік, поки не переїхали до міста Задар, де самі винаймаємо квартиру. 

Ці будиночки знаходяться в горах — у гарних місцях, але далеко від цивілізації, великих міст і моря. Там немає кухні, але є безкоштовне харчування. Тобто тобі дають дах над головою, їжу, разом з тим знайти постійну роботу, яка б дозволила орендувати власне житло й облаштувати життя, практично нереально. Знаю людей, які живуть у таких будиночках уже три роки. Поки триває війна, їх не виселяють. 

Важливо розуміти, що якщо просиш таке житло, ти не можеш вибирати, де саме тебе поселять — а поселити можуть і в готелі на трасі, де в пішій доступності не буде взагалі нічого

З пошуком квартири під оренду буває по-різному: хтось знаходить швидко, хтось шукає місяцями. У Хорватії до орендарів немає таких жорстких вимог, як в інших європейських країнах, де дивляться і на твій офіційний дохід, і на кредитну історію. Але тут буває проблематично знайти відповідні умови — щоб, наприклад, протягом року платити фіксовану суму. Оскільки більшість місцевих живуть з турсезону, орендаря можуть попросити влітку платити вдвічі більше, а то й взагалі виселитися — з можливістю заїхати назад після закінчення сезону. Нам пощастило знайти квартиру з фіксованою орендною платою. Ціни останнім часом сильно зросли. Коли ми приїхали, однокімнатну квартиру ще можна було винайняти за 450 євро, тоді як зараз це щонайменше 650 євро.

Готель Wooden Houses Macola, в якому живуть українські біженці. Фото: wooden-houses-macola-korenica.hotelmix.com.ua

Айтішники, бізнесмени й майстри манікюру. Хто знайшов себе в Хорватії?

Є українці, які мешкають у дорогих прибережних зонах — це здебільшого айтішники, які працюють на ринки інших країн. У Хорватії вони просто живуть і насолоджуються морем. 

Мало хто зміг знайти себе саме на місцевому ринку праці. Знаю дівчину, яка заробляє у Хорватії як майстер манікюру (і її клієнтки — переважно українки). Ще знаю чоловіка, який продає сонячні панелі. Він досвідчений бізнесмен, але каже, що спочатку було складно. Хорвати звикли щось купувати у тих, кого знають особисто — навіть якщо доведеться заплатити більше. Він доклав чимало зусиль, щоб завести знайомства. Деякі українці заробляють на тому, що беруть в оренду готелі та перездають.

Мінімальна зарплата тут близько 800 євро. Якщо при цьому віддавати 650 євро за оренду квартири, тобі просто не буде на що жити. Ціни на продукти вищі, ніж у Німеччині. Щоб купити, наприклад, шматочок м'яса та якусь кашу, овочі, доведеться викласти від 30 євро. Попри те, що живемо ми на морі, риба й морепродукти тут настільки дорогі, що дозволяємо ми їх собі не часто. Нещодавно приїжджала до України, де чоловік купив мені п'ять кілограмів креветок — то я ними снідала, обідала й вечеряла.

У Хорватії я працюю на себе — займаюся фотографією. Здебільшого це фотосесії у турсезон. Але фінансово допомагає чоловік, який надсилає нам гроші з України.

Олександрі подобається свобода, яку відчуваєш у Хорватії

За словами Олександри, українці в Хорватії можуть отримати знижку на оренду житла за програмою компенсацій. Але на практиці це відбувається не завжди:

— Не всі власники житла хочуть цим займатися. Суть програми в тому, що саме орендодавець має подати заявку й документи, що підтверджують, що у нього живуть українці — і якщо він, наприклад, здає квартиру за 600 євро, то частину цих грошей йому сплатить не орендар, а держава. Багато хто не хоче брати в цьому участь ще й тому, що із заявкою на участь у програмі почнеться перевірка документів — а не у кожного хорватського орендодавця там усе «чисто». 

Хорватська реальність у цьому сенсі більше схожа на українську, ніж на німецьку чи швейцарську

Хорватський менталітет

Тут, як і в Україні, щось може бути нелегальним, а щось за принципом «як домовишся». Але вирішити питання через когось навряд чи вдасться — домовлятися хорвати згодні лише особисто, так би мовити, дивлячись у вічі. Знайома якось радила мені йти до лікаря, прихопивши шоколадку. Тож у певному сенсі тут панує звичний нам безлад. Забув принести якийсь папірець? Не страшно, потім занесеш. Люди вірять одне одному на слово. Що ще дуже відрізняється від тієї ж Німеччини, так це відсутність контролю. Немає ані суворих систем штрафів, ані джоб центрів, що змушують тебе шукати роботу. Нікого не цікавить, де і як ти живеш, працюєш ти чи ні, їздив в Україну чи ні. 

Немає соціальних виплат — відповідно, немає й контролю. Почуваєшся вільно, і мені це подобається

До речі, попри відсутність суворої системи штрафів і поліцейських на кожному кроці, у Хорватії почуваєшся безпечно. У маленьких містечках всі одне одного знають, і крадіжки трапляються переважно в турсезон. Загалом хорвати доброзичливі, добре ставляться до іноземців. У розмові з українцями часто згадують, що тридцять років тому вони самі пережили війну — і дуже нам співчувають. 

Більшість хорватів — люди релігійні. Це католицька країна, і тут навіть серед шкільних предметів є віровчення.

Дитячий фестиваль, Шибеник 2024

А от трудоголіками хорватів я б не назвала. Докладати надзусиль вони точно не будуть. Є у людини будиночок біля моря, вона десятиліттями здає його туристам. Пів року заробляє на цьому гроші, наступні пів року — на ці гроші живе. І більше їй нічого не потрібно. 

Сервіс з українським краще навіть не порівнювати

Моя поламана машина побувала на трьох хорватських СТО — тижнями стояла в кущах, ніхто навіть не починав ремонт. В Україні відремонтували відразу. За ремонт ноутбука чи смартфона візьмуть щонайменше 50 євро — але це не означає, що роботу буде зроблено. Не варто дивуватися, якщо в ресторані вам принесуть брудну тарілку чи склянку. Якщо попросите, поміняють, але швидше за все здивуються, чому це вас хвилює. Місцеві у цьому сенсі розслаблені. У жодній зі сфер, по суті, немає конкуренції, ніхто не прагне сподобатися чи більше заробити. Люди інакше ставляться до роботи, грошей і життя в цілому.

Оскільки заробітки тут невеликі, в сім'ях зазвичай працюють обидва партнери. Батьки часто працюють позмінно, діти теж ходять до школи за змінами: тиждень зранку, другий — після полудня. Шкільна програма тут трохи легша за українську, а ось підхід більш схожий на наш, ніж на німецький: вчитель може відчитати, навіть іноді підвищити голос. У Німеччині як би дитина себе не поводила, такого не буде. 

У прибережних зонах Хорватії можна побачити вілли, власників яких місцеві саркастично називають «німецькими хорватами». Це люди, які тридцять років тому через війну поїхали до Німеччини і там залишилися. Заробляючи значно більше, ніж могли б удома, вони залишаються у Німеччині, а нерухомість купують у Хорватії. Ті, хто під час війни не поїхав, називають цих людей зрадниками. Як я вже казала, українці та хорвати у певному сенсі схожі.

У «мертвий сезон» життя тут наче зупиняється

— На роботі тут справді не напружуються, — підтверджує Ксенія Норик з Києва, яка теж зараз мешкає у Хорватії. 

— Для хорвата нормально просто сидіти годину-дві, пити каву і дивитися на море

Нещодавно до мене в гості приїжджала подруга, яка сказала: «Дуже красиво, але я не змогла б весь час жити в такому відпускному вайбі». Хорвати самі дивуються, коли дізнаються, що хтось до них приїхав не відпочивати, а жити. Тому що місцева молодь, навпаки, їде до країн, де можна більше заробити.

Ксенія — професійна художниця. В Україні займалася живописом, викладала малювання у кількох студіях Києва й мала свій онлайн-магазин картин. З початком великої війни евакуювалася з на той момент трирічною донькою спочатку до Польщі, а далі — до хорватського містечка Водиці, де торік відкрила власну студію.

Ксенія отримала грант і відкрила майстерню-крамничку

— Саме у Хорватії я почала малювати пейзажі. Природа й неймовірна краса навколо надихають, — каже Ксенія. — Поспіхом виїжджаючи з Києва, я прихопила лише п'ять маленьких картин, які помістились у сумку. Три з них продалися на польському аукціоні. Вже пізніше, через пів року життя у Хорватії, я поїхала в Україну і вивезла багато своїх картин і робочих інструментів.

У Хорватії пощастило знайти квартиру, власник якої погодився взяти участь у програмі компенсації житла — таким чином замість 600 євро на місяць я поки що плачу 300. Якщо тут самостійно орендувати житло, потрібно заробляти бодай 1300-1400 євро на місяць.

У деяких сферах — таких, як моя — тут можна знайти можливості. Я, наприклад, відкрила власну студію завдяки тому, що отримала від європейського фонду грант на розвиток бізнесу. Це був довгий і непростий процес з безліччю нюансів і документів, але все вийшло — і з літа минулого року маю власну студію, яка водночас є і моїм маленьким магазинчиком, де продаю свої картини, сувеніри, а також малюю на замовлення.

Місцеві вже добре мене знають — приїхавши до нашого містечка, я сама активно почала знайомитись з людьми. Заводила знайомства у дитячому садочку доньки, у місцевій бібліотеці, згодом організувала кілька персональних виставок — і про мене написала місцева газета. І зараз у мене вже є замовники як серед місцевих, так і серед туристів. Моя галерея-студія знаходиться у самому центрі міста — і вечорами люди, які гуляють набережною, заходять і часто щось купують чи замовляють. У сезон студія працює до одинадцятої години вечора. 

Взимку все по-іншому — це «мертвий сезон», тому в цей період я багато малюю, а також даю уроки малювання та майстеркласи. Уроки проводжу хорватською мовою, яку за ці три роки вже добре вивчила. Граматика, до речі, дуже схожа на українську, як і деякі слова. Я ходила на курси, займалася з репетитором, але більшість часу вчила сама. І справжній прогрес стався, коли перестала боятися робити помилки. До речі, більшість хорватів непогано знає англійську. 

За великого бажання можна і мову вивчити, і знайти варіанти для розвитку. Наприклад, грант, який я отримала — не тільки для художників, бізнес може бути різним. Залежно від сфери діяльності можна отримати від семи до двадцяти тисяч євро. Потім, за необхідності, можна пробувати подаватися і на інші гранти — якщо, наприклад, потрібно докупити обладнання.

Життя у Хорватії має свої плюси і мінуси. З плюсів для мене як для художника — звісно, неймовірна природа й архітектура довкола. Тут точно є звідки черпати натхнення. У Хорватії багато сонячних днів навіть взимку. Тут досить вітряно — і тому навіть у спеку не душно.

Тут цікава кухня, місцеві дуже люблять м'ясо. Часто можна побачити ягня, кабанчика або навіть корову на рожні. Хорвати чудово готують раків, і ще тут дуже смачна оливкова олія. Ще мені подобається блитва — це такий овоч, підвид буряка.

З мінусів — високі ціни (зараз до нас приїхала моя мама, і на всю сім'ю ми тільки на продукти витрачаємо по сто євро раз на кілька днів), а також «мертвий сезон», коли життя в місті на кілька місяців просто зупиняється. Ще в Хорватії дуже висока вологість, немає централізованого опалення, тому взимку в квартирах може бути цвіль. Місцеві до цього звикли, а от українців це часто шокує.

Те, що тут немає соціальних виплат, — це водночас і мінус, і плюс. Ти відповідаєш сам за себе і нікому нічого не винен.

За даними хорватських ЗМІ, найбільше українців зараз живе в Загребі, прибережній Сплітсько-Далматинській жупанії та північному регіоні Примор'я-Горський Котар навколо порту Рієка. Що стосується працевлаштування, то одним з найбільш затребуваних напрямків була і залишається готельно-ресторанна галузь — сезонна робота там є завжди. Також, як повідомляє місцева преса, зараз у Хорватії великий попит на продавців у магазинах і торговельних центрах, будівельників і фахівців з розвитку бізнесу зі знанням іноземних мов.

Деяким українцям у Хорватії вдається підтвердити свої дипломи й знайти роботу за фахом. Серед них є лікарі. Так, Хорватська медична палата наразі отримала 16 запитів на визнання медичних дипломів з України, повідомляє хорватське видання jutarnji.hr. Лікарів на хорватському ринку праці справді бракує, але медичні дипломи, видані в інших країнах, підтвердити складно. Наприклад, епідеміолог Ольга з Луганської області розповіла, що через різні навчальні програми й бюрократичні нюанси з 27 років свого трудового стажу вона змогла підтвердити лише 12 — і отримала право працювати не епідеміологом, а лікарем загальної практики. Щоб стати вузьким фахівцем, їй потрібно ще п'ять років навчатися у місцевому виші.

‍Фотографії з приватних архівів героїнь

20
хв

«Ця красива країна — не для заробітків». Як живуть українці в Хорватії?

Катерина Копанєва

Не допомогли ні довідки зі школи, ні медстраховка

Насправді ситуація з документами не врегульована від початку повномасштабного вторгнення. Коли тисячі українських жінок разом з дітьми переїхали до Франції, на законодавчому рівні було прийнято рішення про надання статусу тимчасового захисту. Але рішення стосувалося лише дорослих. Діти, які не досягли повноліття (18 років), у Франції не мають жодного офіційного документу, якій підтверджує, що вони перебувають у країні під тимчасовим захистом. Єдине, де це відзначено, це страховка батьків. До липня цього року польські прикордонники просто заплющували на це очі. Адже термін перебування на території ЄС по безвізу минув. І от у липні 2025 Польща зненацька посилила заходи безпеки при перетині кордону з Україною. Українці стали ділитися своїм негативним досвідом.

Так, Олена Кутас пише на сторінці «Рука допомоги в адміністративних питаннях українців в Франції» у фейсбуці:

— 17.07 я, мої дві доньки (30 та 16 років), онучка 3.8 років і наш собака прибули на пункт пропуску польського кордону Шегині — Медика. Ми швидко пройшли український пункт пропуску… Я і старша донька маємо АПС (тимчасовий захист), наші діти 16 та 3.8 років — ні. Відповідно мене, старшу доньку й онучку поляки пропустили, а мою 16 річну доньку — ні.

Відразу поясню, чому пропустили онуку — бо вона не протермінувала безвіз. А моя донька, звісно, протермінувала — вона більше року не була в Україні: навчалася у французькому ліцеї, українських школах, постійно проживала у Парижі. Отже, 16-річну доньку наполегливо попросили пройти у відповідну кімнату для з’ясування обставин.

До нас прийшли керівники митниці, яким ми наполегливо пояснювали, надавали всі документи, які були в моєї дитини (зі школи, медичне страхування). Ба більше: в моєї дитини був документ, виданий посольством Франції, в якому надана вся інформація про перебування, навчання моєї доньки у Парижі.

Вивчивши цей додатковий документ, польский керівник ПП відповів: «Документ хороший, але ви порушили закон (термін перебування в Шенгенській зоні), тому повертайтеся в Україну». І ні сльози, ні благання, вмовляння на них не подіяли.

І що мене вразило найбільше — це ситуація ще однієї мами особливої дитини. Хлопчик лежав на спеціальному ліжку для дітей з інвалідністю. Біля нього стояла квадратної форми валіза, повна медпрепаратів. Мама десять хвилин щось йому з неї давала. Боляче було дивитися на це, але я не знала, чим їм допомогти. Вони, до речі, поверталися в Німеччину.

І їх, і нас відправили в Україну. У паспорті доньці поставили штамп F (означає, що термін перебування у Шенгенській зоні в межах безвізового режиму було перевищено — Ред.). Моя донька зі сльозами повернулася в Україну. Ми виготовили новий паспорт, знайшли перевізника через румунський кордон і безперешкодно дісталися Парижу.

Інша мама українка — Бурик Ліза з Ліону, пішла іншим шляхом. Після свого негативного досвіду на кордоні вона стала збирати свідчення батьків і надсилати листи у відповідні французькі й українські інстанції:

— Кордон Україна — Польща. Літо 2025 року. Те, що зараз відбувається з українськими жінками та дітьми на польському кордоні — це стрес, безсилля і приниження. Ці жінки не їхали в Україну на курорти. Вони їхали на:

— похорон близької людини;
— лікування хворих батьків;
— оновлення українських документів;
— просто побачити родичів, яких не бачили понад 2 роки через війну.

Це — не відпустка, а болючі обов’язки.

Багато з них їхали з дітьми, тому що залишити дитину у Франції просто нема з ким:

— бабусі залишились в Україні;
— чоловіки воюють або працюють без вихідних;
— французьких родин поруч немає.

І от зараз, повертаючись назад до Франції, їх не пропускають через польський кордон, бо у дитини немає окремого документу.

Що робити жінці з дитиною на руках без необхідних документів, без ночівлі, без підтримки?

Я надіслала понад 30 листів до різних інстанцій. З них приблизно 6 відповіли з корисною інформацією або рекомендаціями, 3 листи повернулися через технічні причини, а решта — поки без відповіді.

Молитва українських біженців у французькому Лурді з нагоди Дня незалежності України 24 серпня 2024 року. Фото: ED JONES/AFP/East News

Оформляйте візу на повернення або їдьте через інші країни

У посольствах України у Франції, а також Франції в Україні прокоментували ситуацію так: дітям радять оформляти візу на повернення (яку можна зробити в консульстві у Києві). Або просто перетинати кордон, оминаючи Польшу.

Зокрема, у посольстві України у Франції заявили:

«Посольство України у Франції протягом останніх днів отримало десятки звернень від українських асоціацій і громадян, які проживають за тимчасовим захистом в різних регіонах Франції, з проханням допомогти вирішити ситуацію, яка має сталий невипадковий характер в пунктах пропуску при в’їзді з України в Польщу.

Повідомляється, що всім неповнолітнім громадянам України менше 18 років, які подорожують з чинними ПГУВК у супроводі своїх батьків/законних представників, польські прикордонники відмовляють у перетині кордону для в’їзду до Польщі та подальшого прямування до Франції, посилаючись на нещодавні внутрішні рішення та інструкції, а також мотивуючи це відсутністю французьких дозволів на проживання, виходячи за межі перебування на території країн Шенгенської зони в межах безвізового режиму до 90 днів.

У зв’язку з цим Посольство звернулась до МЄЗС Франції щодо зазначеної ситуації з проханням поінформувати МВС Польщі або прийняти інші заходи та надати роз’яснення з приводу вирішення цієї ситуації. До того ж Посольство України в Польщі вживає заходів для отримання офіційних роз’яснень від польської сторони.

До отримання роз’яснень від французької та польської сторін Посольство України рекомендує під час подорожей з Франції замість польських обирати інші пункти пропуску прикордонного контролю для в’ізду до України та у зворотному напрямку».

Зі свого боку посольство Франції в Україні зазначило:

«Неповнолітні, чиї сім’ї користуються тимчасовим захистом у Франції, не мають права на отримання DCEM у префектурі за місцем проживання. З огляду на нещодавні труднощі, що виникли під час перетину кордонів, рекомендується повертатися до Франції з країн з прямим повітряним сполученням, зокрема з країн поза межами Шенгенської зони.

Нагадуємо, що в’їзд до країни є виключною компетенцією відповідної країни, а прийняття пасажирів — виключною відповідальністю обраної авіакомпанії.

В разі заборони перетину кордону при в’їзді до країн Шенгенської зони вам необхідно звернутись за оформленням заявки на візу на повернення — visa retour — до візового відділу посольства Франції в Києві за процедурою, описаною на нашому сайті.

Видача такого типу візи підпорядкована дозволу територіально вповноваженої префектури й тому може призвести до додаткового часу обробки візової заявки. Звертаємо вашу увагу на те, що візовий відділ не надає консультацій телефоном та просимо ознайомитись з процедурою оформленні візової заявки на сайті посольства».

Хто відреагував на ситуацію швидко, так це автобусні перевізники — збільшивши кількість маршрутів через румунський та угорський кордон, де наразі до неповнолітніх українців претензій немає. Які обхідні шляхи доведеться шукати далі, не зрозуміло. Це системна проблема, яку необхідно вирішувати на міждержавному рівні. Разом з тим у посольствах обох країн це вважають «тимчасовими складнощами».

Сподіваємось, вони дійсно тимчасові, і французькі та польські посадовці відреагують оперативно — а саме відрегулюють процедуру повернення українських родин, які знаходяться під тимчасовим захистом європейських держав, з України до країн ЄС. 

20
хв

Українських дітей, які проживають під тимчасовим захистом у Франції, не пропускають через польський кордон

Юлія Шипунова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Панове, так не мало бути

Ексклюзив
20
хв

«Мити підлогу, маючи диплом, я точно не мріяла»: чому українкам складно влаштуватися за фахом у Польщі і як це змінити

Ексклюзив
20
хв

«Дуже важливо мати дім, коли ти — не вдома». Як діти-біженці знаходять себе у новій реальності в мистецтві 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress