Галина Халимоник
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Публікації
Психологи стверджують, що за рівнем травматизації розлучення поступається лише смерті. Адже розлучення, в певному сенсі, теж є своєрідною смертю — це кінець родини, стосунків, спільного життя, мрій і надій на майбутнє разом «в горі й радості».
Нещодавно Sesrty писали, що війна змусила український уряд шукати цифрові рішення для допомоги українським парам, які розділені кордонами та лінією фронту, аби вони могли швидко побратися. Втім війна не лише посилила розуміння цінності шлюбу, але й розлучила чимало пар. Для багатьох війна стала випробуванням на міцність стосунків і каталізатором розставання.
У важкі часи люди частіше розлучаються
Згідно з даними World of Statistics за 2023 рік, Україна увійшла до п’ятірки країн світу за кількістю розлучень — 70% від укладених шлюбів. У першому півріччі 2024 року на 10 шлюбів приходилося 5 розлучень.
Якщо до повномасштабної війни ініціаторами розлучення були здебільшого жінки, зараз тенденція змінилася — на розлучення стали частіше подавати чоловіки, стверджує суддя-спікерка Деснянського районного суду міста Києва Валерія Бобко в інтерв'ю «Українському радіо».
Світовий досвід показує, що найбільший вплив війна має не на цивільних, а на військових. Ветерани, які бачили бойові дії, на 62% більше схильні до розлучення порівняно з тими, хто не брав безпосередньої участі у війні. І що довше тривають військові дії, то більше ризик розлучення, стверджує дослідження корпорації RAND. 97% розлучень сталися після повернення з бойових дій (і часто їх ініціюють жінки-військові).
Разом з тим ці дослідження проводились у країнах, де цивільні партнери військових залишалися у звичному для себе середовищі. Тоді як війна в Україні має особливість — вона викликала наймасштабнішу міграційну кризу з часів Другої світової війни. Чимало жінок з дітьми перебувають за кордоном або переїхали в інший регіон, чоловік — часто на фронті або залишається вдома в Україні, далеко від родини. Перебуваючи в довгій розлуці, люди природно влаштовують своє особисте життя з тими, хто «ближче до тіла».
Українка Ольга ділиться: «Я розлучилася, тому що вивезла дітей у безпечне місце, а чоловік настільки «злякався», що попросив «прихистку» в іншої жінки. Тепер маю намір залишитися жити за кордоном, оскільки одна у військовий час в Україні не зможу забезпечити основні потреби і належний розвиток себе та двох дітей. Мій вже колишній чоловік впевнений, що я сильна і впораюсь»…
Війна підсвічує проблеми шлюбів або чому шлюби руйнуються
Якщо подивитися на проблему ретроспективно, простежується абсолютна залежність між потрясіннями в державі та змінами в особистому житті. У важкі переломні часи люди шукають підтримки, захисту й любові, тож збільшується кількість шлюбів, але водночас саме ці труднощі можуть стати причиною руйнування родин, створених раніше.
Найбільша кількість шлюбів і розлучень сталась у перші роки незалежності України. З 1991 по 1994 рік було зареєстровано понад 200 тисяч розлучень щорічно. Це найвищі цифри за всю історію незалежної країни. Протягом наступних десятиліть ситуація стабілізувалася: у середині 2000-х, коли економіка стала відновлюватися, кількість шлюбів збільшилась, а розлучень — пішла на спад.
У 2020 році через пандемію COVID-19 шлюбів стало менше через карантинні обмеження, але й кількість розлучень знизилася через складнощі судових процесів.
Повномасштабна війна кардинально вплинула на динаміку шлюбів і розлучень.
У 2022 році в Україні спостерігався «весільний бум», оскільки люди прагнули укріпити родинні зв’язки в умовах невизначеності. Проте вже в 2023 році зросла кількість розлучень, і ця тенденція тримається досі. Соціологи прогнозують, що після завершення війни кількість розлучень знову зросте
Разом з тим якщо проаналізувати різні дослідження, то «війни» як причини для розлучення там немає. Вона лише підсвічує причини, через які руйнується шлюбний зв'язок. Одна з найголовніших — недостатня або неефективна комунікація між партнерами. Яка призводить до накопичення невдоволення та втрату емоційної і духовної близькості.
— Багато шлюбів розпадаються через невірність, втрату довіри, зловживання психоактивними речовинами одного з партнерів, конфлікти й уникнення шлюбних зобов'язань, — зазначає психологиня Ірина Овчар. — Хоча війна не є безпосередньою причиною розлучень, вона може посилити існуючі проблеми у відносинах, створюючи додатковий стрес, емоційну напругу, фізичну і психологічну відстань, а також різницю досвідів між подружжям, що перебуває в різних умовах.
«Я виходила заміж не за «сцикуна»
Однією з перших моїх знайомих, яка подала на розлучення після повномасштабної війни, стала 28-річна Оксана Ковтун (ім'я змінено на прохання героїні — Ред.). Колись це була гармонійна пара: високий стрункий блондин та тендітна сіроока блондинка, які познайомились під час навчання в морській академії. Він дарував велетенські букети квітів, влаштовував романтичні побачення на найвищій будівлі рідного міста, разом вони каталися на конях, велосипедах, займались дайвінгом, ходили в походи з наметами.
Повномасштабна війна заскочила їх по різні боки кордону. Вона залишилася в Україні, він був у морі. Коли повернувся з плавання, оселився в Румунії, потім — у Польщі. Довго вмовляв дружину приєднатися, зустрілися через рік на зйомній квартирі в польському Вроцлаві. Домовлялися повернутися разом, але він так і не наважився — щоб не бути мобілізованим.
Оксана була розчарована його позицією, особливо після року волонтерської діяльності, коли побачила силу духу інших українців, готових на все заради майбутнього країни: «Я виходила заміж не за «сцикуна». Цей рік я спілкувалася з найкращими українськими чоловіками та жінками, які пожертвували всім, щоб Україна збереглася, захищали нас. Як я можу дивитися їм в очі, якщо мій чоловік ховається? Я ніколи не відновлю повагу до нього. Хоча мені страшенно шкода». Їх розлучили швидко, бо не мали спільних дітей та майна.
За три роки, відколи збираю історії про українських жінок-біженок, довелося вислухати десятки схожих історій про розлучення під час війни. Ось уривки історій, які чула останнім часом:
Інна, 39 років: «Ми роками жили заради дітей, наша родина залежала від його заробітків. Опинившись за кордоном одна з дітьми, я спочатку думала, що не витягну це все. Потім якось життя почалося налагоджуватися: вивчила мову, з'явилася робота, діти в школі. Ніхто на мене не тисне, не принижує. Поки що ми офіційно не розлучені, але подумки я вже не вважаю себе його дружиною».
Марина, 40 років: «Я постійно була в наших стосунках «гаманцем». Працювала на кількох роботах, всі гроші вкладала в його бізнес, а він програвав доходи в онлайн-казино. Мені навіть погрожували, що спалять будинок, якщо не допоможу розрахуватися. У Польщі мене й дитину безкоштовно взяла до себе родина, я працювала прибиральницею в двох місцях, щоб погасити кредити. Коли віддала останній борг, видихнула — більше до нього не повернуся. Їздила додому, щоб розлучитися».
Олексій, 40 років: «Ми виїхали в Ірландію разом з дружиною. Вона знайшла місцевого чоловіка та зібрала мої речі. Живу тепер поруч, бо хочу бачити дітей».
Мілана, 37 років: «Чоловік дуже переживав, щоб ми з дітьми виїхали. Сказав, що мені буде безпечніше за кордоном. Спочатку кожного дня дзвонив, писав, а потім дедалі рідше. Згодом дізналася, що у чоловіка є «бойова подруга». Повернулася, думала, що врятую шлюб, але не вдалося».
Ірина, 47 років: «Мій чоловік сильно змінився з початком війни. У нього почалася депресія, він став відлюдкуватим. Намагалася йому допомогти, але він тільки більше занурювався в себе. І зрештою подав на розлучення».
Любов, 61 рік: «Дізналася про роман чоловіка з молодшою жінкою після того, як виїхала з дітьми до Іспанії. У нас там був куплений готель ще до війни, і він мав приєднатися, але не їхав. Від друзів дізналася, що він давно має роман з молодшою на 24 роки жінкою. Ми розлучилися, вони побралися, і тепер він всім розповідає, що винна я, бо виїхала».
Втім інколи розлучення стається без надриву та драми. Війна лише підсвічує, що цим двом людям більше не по дорозі. Аліна Шубська розповідає свою історію:
— Наша з чоловіком сім'я була хорошою. Звичайно, були проблеми, зокрема мій алкоголізм, але ми справлялися. Єдиною причиною наших сварок було те, що ми дуже різні. Він спокійний і вдумливий, любить глибоко розбиратися у всьому, довго приймає рішення і зрештою створює геніальний продукт. Я ж — людина, яка швидко діє: придумала і зробила. Наші темпи не збігалися, і через це ми злилися одне на одного. Йому більше підходить життя в затишному містечку з власним садом. Моя мрія — власна квартира у великому місті, де на першому поверсі можна купити що завгодно. З початком повномасштабної війни ми дуже підтримували одне одного. А коли звикли до нових умов, якось тихо розійшлися. Розлучилися у красивому вбранні, сходили до ресторану. Залишилися кращими друзями.
Чий біль сильніший?
Біженці мають вищі показники розлучень та повторних шлюбів порівняно з іншими групами населення. Це пов'язано з кількома ключовими факторами: вони часто переживають високий рівень стресу та психологічної травми через вимушене переселення, втрату близьких, адаптацію до нових умов життя, стикаються з економічними проблемами, такими як безробіття або низька заробітна плата. Вони можуть відчувати соціальну ізоляцію в новому середовищі, що часто знижує рівень підтримки і збільшує ризик конфліктів у шлюбі.
Українка Світлана Максимець звертає увагу, що в онлайн-додатках для знайомств типу Тіндера чимало чоловіків навіть не приховують, що є «тимчасовими холостяками», поки дружина не повернеться додому, шукають когось, хто «зварить борщ та зігріє в ліжку». Вони виправдовують себе тим, що «дружина у безпеці, а я тут під ракетами та бомбами».
У родинах, які вимушено розділились, відбувається зміна традиційних ролей: жінка перебирає на себе всі функції із забезпечення та вирішення проблем родини, а чоловік, який залишився вдома, має самостійно вести господарство
Психолог Ірина Овчар говорить, що чоловіки дуже важко переживають розділення родини.
— Чоловікам дуже боляче залишатися на самоті, без родини та дружини поруч, спостерігати, як діти ростуть окремо, — пояснює психологиня.
Дехто справляється з цим легше, що напряму залежить від нервової системи та характеру, інші — складніше. Проблему посилює те, що люди не відчувають глибоко досвіду одне одного, адже опинились у різних умовах життя. Наприклад, військові мають справу з надзвичайним фізичним і моральним навантаженням. Цивільні в Україні стикаються з постійними тривогами, самотністю. Жінки, які виїхали за кордон, можуть не розуміти переживань своїх чоловіків через власні труднощі: пошук житла, роботи, організація навчання дітей, вивчення мови, адаптація до нового оточення і законів. Кожен з пари вважає свій досвід найважчим, а знецінення з боку іншого охолоджує стосунки.
— Буває, жінка намагається розповісти про свої переживання та страхи, а чоловік навіть слухати не хоче, бо сам є наодинці зі страхом смерті, страхом загинути від удару ракетою.
Якщо пара дійсно налаштована зберегти стосунки, вона має говорити на теми, які стосуються не лише побуту чи дітей, а й почуттів, емоцій, страхів.
Інколи розлучення — це звільнення
Психологиня Ірина Овчар багато працює з жінками за кордоном і з подивом для себе дізналася, що значна кількість жінок, які виїхали, на момент виїзду вже не мали почуттів до своїх чоловіків.
«Вони вже не хотіли жити в шлюбі, але продовжували з різних причин — спільне житло, недостатня зарплата для утримання себе і дітей. До війни розлучатися не було явної причини. Коли жінки виїхали, знайшли роботу, житло, відчули, що можуть жити самостійно. І це підштовхнуло їх на крок, про який вони підсвідомо думали раніше», — розповідає психологиня.
Інколи розставання «через війну» є звільненням від аб’юзивних або залежних стосунків. «Переїзд і фізична відстань від аб’юзера нарешті дали мені сил, щоб подати на розлучення» — діляться у закритому чаті жінки, які пережили домашнє насилля.
Так само радіють ті, хто вийшов із залежних стосунків, зміг пережити зраду. Однак і вони кажуть, що це було непросто. Дарина Брикайло, яка нещодавно розлучилася через зраду, каже:
— Для мене це було справжнім звільненням, адже три роки до того я жила в зрадах з боку чоловіка, намагаючись зберегти родину за будь-яку ціну. Розлучення стало єдиним шансом на самозбереження, і разом з тим це була і трагедія. Ми прожили 14 років у шлюбі, маємо трьох дітей. Це була болюча втрата, яку я пережила з гірким сумом — наче смерть близької людини.
— Для мене розлучення було важким кроком, який потребував багато сили і ресурсів. Не кожен може наважитися на це. Але найважливіше — в будь-якій ситуації думати про себе.
Це — єдина порада жінкам, які розмірковують про розлучення.
Україна увійшла до п’ятірки країн світу за кількістю розлучень у 2023 році. Чому і як руйнуються українські родини під час війни і чому для деяких це стає спасінням?
Спиртне як «знеболювальне» під час війни
Біженство змусило деяких жінок відмовитись від алкоголю. «В умовах біженства я майже перестала пити, бо мені потрібно бути тверезою, щоб контролювати своє життя, — пояснює українка Христина. — Алкоголь для мене — це і відпочинок, і відчуття безпеки, я маю довіряти тим, з ким випиваю, і знати, що моя дитина в безпеці. Біженство приносить постійні виклики та невідомість, створюючи хитке становище, особливо для тих, у кого є діти. Я усвідомлюю, що алкоголь — це потужний депресант, а свої депресії я вже створюю досить добре і без нього. Тому намагаюсь уникати зовнішніх факторів, які можуть погіршити мій стан».
Водночас у частини жінок війна й вимушений переїзд у нову країну навпаки посилили потяг до алкоголю та залежність від його вживання.
Спостереження практикуючих лікарів-наркологів, а також соціологічні дослідження доводять, що вживання алкоголю під час війни взагалі збільшилось. До війни українці пили в середньому 8-10 літрів спиртного на рік — це дещо вище середнього світового показника, який становить близько 5,5 літрів на душу населення (зазначимо, що ці статистичні дані враховують лише «офіційний» алкоголь, тож реальні показники споживання можуть бути значно вищими). Навесні 2023 року Український інститут майбутнього з'ясував, що 54% опитаних українців стали вживати алкоголю більше, ніж до війни.
— Ніколи б у житті не подумала, що це станеться зі мною, — розповідає лікарка Катерина, — у мене батько з алкозалежністю. Я ніколи не хотіла повторення його ситуації, завжди з пересторогою ставилась до алкоголю.
Однак залежність з’явилась під час вимушеного переїзду до США. Жінка одна мусила утримувати чотирьох людей і трьох собак. Росіяни зруйнували її садибу, в яку вона вклала всі свої заощадження.
— Я опинилась в ізоляції, якої не було навіть під час пандемії, — продовжує Катерина. — На новій роботі зіткнулася з мобінгом, мене постійно переслідував страх не впоратися з фінансовими зобов'язаннями. До того ж ми жили в місці без тротуарів, лише автостради та шосе, тому не могла скористатися звичними способами для зняття стресу — наприклад, прогулянками. Я жила в страху зробити щось не так і отримати астрономічний рахунок. Через брак фінансів якісна їжа була мені недоступна. На «харчовому смітті» я набрала 12 кілограмів, до того ж ця їжа не приносила мені задоволення.
Катерина їздила до супермаркету, де можна було недорого придбати вино. Воно було смачним і доступним:
— Я ніколи не упивалась до стану свого батька, щоб «хрюкати». Просто вечорами хмеліла.
Проблему помітили діти. Вона пояснювала їм, що алкоголь допомагає уникати реальності:
— Рівень тривожності у мене був таким, як ніколи в житті, — каже Катя. — Як людина, що працює в соціальній психології, я знала, що алкоголь — це депресант, і його вживання лише погіршить ситуацію. Але в ті моменти, коли мені було дуже погано, алкоголь приносив тимчасове, але миттєве полегшення.
Жінка запідозрила проблему, пройшла тест, щоб дізнатися, чи є алкозалежною. І зрозумівши, що перебуває на межі, ухвалила рішення повернутися до Європи, де поступово стала налагоджувати своє життя.
Моральна вада, тиск і задоволення
За словами авторки «Тверезого подкаста» Альони Жук, журналістки, ілюстраторки, тату-майстрині, яка через війну переїхала до Нідерландів, алкозалежність досі оповита міфами та дуже стигматизована суспільством. Вона досі сприймається як моральна вада, слабкість волі, хоча є хворобою, що потребує лікування. «Алкоголь — це частина культурного коду багатьох народів. Ми святкуємо та горюємо з ним, за келихом вина чи пива заводимо дружні та романтичні стосунки».
На відміну від інших речовин, які викликають залежність, алкоголь максимально доступний — як легалізований наркотик. Співрозмовниці, які через війну відчули залежність, або це сталося з їхніми рідними, ділилися досвідом, що все почалося з доступного пива та дешевого міцного алкоголю, особливо в маленьких пляшках, бо «іноді пакет із шести пляшок пива коштує лише на один євро більше, ніж десяток яєць».
— Коли хтось втрачає контроль над споживанням, його одразу записують до неблагонадійних і слабохарактерних, — каже Альона Жук, — хоча справжні алкоголіки часто є високофункціональними людьми. Як було зі мною? Я виконувала всі свої зобов’язання: робочі та особисті, — але кожен мій вечір проходив спочатку з пляшкою, а згодом — вже з кількома пляшками вина. Лише алкоголік знає, як це погіршує якість життя і функціональність організму».
Дійсно, коли ми почали вивчати цю тему, то помітили, що чимало українок, які переживають складні життєві ситуації, нівелюють проблему залежності. Вони запитували: «Я випиваю, але я ж не «валяюся». П’яною мене ніхто не бачив» та «Це моя маленька слабкість — що в цьому поганого?»
Чому деякі не можуть сказати випивці «ні»
Деякі біженки зізнаються, що бояться випивати у новій країні, бо це може мати негативні наслідки і взагалі шлях в нікуди. І кажуть, що замінили вживання спиртного їжею, якою зловживають. Але природа потягу до алкоголю й переїдання різна: перше — це залежність, а друге — компульсивна поведінка.
Вадим Мельник, психолог, член правління Української асоціації когнітивно-поведінкової терапії, голова Секції залежностей УАКПТ пояснює, що залежність — це складний психічний і поведінковий розлад, який характеризується невідступним потягом до вживання психоактивних речовин (ПАР) і неможливістю контролювати це вживання. Вона може проявлятися у трьох формах, зокрема алкогольній, наркотичній і залежності від азартних ігор.
— Ключова різниця полягає в тому, що при залежності виникають біохімічні зміни в мозку й хронічна потреба в речовині, яка активує систему винагороди в організмі й дарує ейфорію.Тоді як компульсивна поведінка, — зокрема, переїдання, зловживання солодким, — не передбачає цього постійного патологічного потягу та втрати контролю саме перед цим конкретним стимулом, — пояснює Вадим Мельник.
Тобто якщо людина, яка заїдає стрес, замінить свої солодощі лусканням насіння чи, приміром, у цей час буде мати цікаву розмову з кимось або урок йоги, — про свої солодощі вона забуде. А от залежні від алкоголю що б не робили — задоволення їм принесе тільки спиртне.
Залежна людина частково чи повністю втрачає здатність отримувати радість від звичайних природних речей — смачна їж, спілкування з дітьми й друзями, фізична активність тощо. Її мозок працює вже інакше. І тільки отримавши «дозу» спиртного (а разом з ним і сильний викид дофаміну), людина переживає ейфорію, яка підтримує і поглиблює розлад.
Тому позбавитись від залежності набагато важче, ніж від компульсивної поведінки. Нутриціологи стверджують, що достатньо прибрати джерело стресу, і людина з компульсивним розладом перестає переїдати.
Але коли залежна людина перестає вживати улюблену речовину, у неї виникає «абстинентний синдром» (іноді його називають «синдромом відміни» чи «ломкою»). Це набір фізичних і психологічних симптомів, які проявляються після різкого припинення вживання алкоголю чи наркотику.
До речі, експерт зазначає, що цей синдром часто плутають з «похміллям», хоча похмілля — це наслідок інтоксикації, отруєння спиртним. І навіть в тому, як протікає похмілля, можна теж визначити залежність. Здорова людина, яка пережила похмілля, може після цього не вживати алкоголь місяцями і відчувати повну відразу до нього. Вона має єдине бажання — вижити. Тоді як люди із залежністю — непереборне бажання випити знов.
У чому ж причина залежності від алкоголю?
— Існуючі дослідження стверджують, що «ген алкоголізму» — це міф, — запевняє Вадим Мельник, — На розвиток алкозалежності впливають виховання, життєвий досвід і спосіб життя, але найголовніше — відсутність здорових навичок емоційної регуляції у відповідь на життєві труднощі. Людина не знає, як правильно задовольняти свої основні емоційні потреби, оскільки її цьому не навчили, і вона змінює свій емоційний стан за допомогою психотропних речовин.
Як зрозуміти, що я — людина з алкозалежністю?
Національний інститут зловживання алкоголем та алкоголізму США визначає алкогольний розлад (AUD) як «неможливість припинити вживання алкоголю, незважаючи на його негативний вплив на життя людини».
«Анонімні алкоголіки», міжнародна спільнота людей, які борються з алкогольними проблемами та підтримують один одного в досягненні тривалої тверезості, заявляють: «Якщо ви регулярно випиваєте більше, ніж плануєте або хочете, і стикаєтеся з проблемами чи втратою пам'яті під час вживання, це може свідчити про те, що у вас є залежність від алкоголю».
Ведуча «Тверезого подкасту» Альона Жук ділиться тестом, який допоміг їй усвідомити проблему та почати з нею боротися.
Опитувальник для визначення залежності від алкоголю
* Відповідайте на питання «Так» або «Ні»
- Ви вирішували кинути пити, але вас вистачило лише на кілька днів?
- Ви втрачали пам'ять через алкоголь?
- Ви намагалися перейти з одного типу алкоголю на інший, щоб контролювати вживання?
- Ви продовжуєте пити, коли ваші друзі вже припинили?
- Ви ховаєте алкоголь або п'єте потайки?
- Коли ви п'єте з іншими, намагаєтеся так контролювати вживання, щоб вони не здогадалися, що ви випили більше?
- У вас є бажання випити, і коли ви це робите, ви відчуваєте полегшення?
- Ви пробували кинути пити, але у вас це не виходило?
- Після вживання алкоголю ви відчуваєте докори сумління?
- Ви вживали алкоголь, щоб почуватися нормально?
- Ви забуваєте про негативні наслідки вживання або вирішуєте, що цього разу буде інакше?
Якщо ви відповіли «Так» хоча б на 2-3 питання, це може свідчити про наявність залежності.
Психолог Вадим Мельник наводить також опитувальник CAGE та перелік ознак хворобливої пристрасті до алкоголю за Р. Хейлманом і радить:
— Якщо ви ставите це питання, ймовірно, у вас уже є проблема
— Визначити стадію залежності може тільки лікар. У деяких випадках потрібна медикаментозна допомога, наприклад, крапельниці, щоб знизити чутливість організму до алкоголю. Далі варто звернутися до терапії у зручному для вас форматі — це можуть бути індивідуальні чи групові консультації, а також групи на кшталт «анонімних алкоголіків». Важливо зрозуміти, чому алкоголь став необхідним у вашому житті, навчитися контролювати свій організм і знаходити способи розслаблення та емоційного задоволення іншими шляхами.
Експерт підкреслює:
Неможливо «остаточно вилікуватися» від залежності і потім споживати спиртне помірно, як це можуть робити ті, хто ніколи не мав проблем з алкоголем
Раніше вважалося, що лише жіночий алкоголізм є невиліковним. Проте насправді чоловіки теж. Усі, хто мав алкогольну залежність, назавжди залишаються у стані «одужання». І для підтримки здоров'я їм необхідно повністю виключити алкоголь із життя.
Один з найвідоміших медичних журналів The Lancet опублікував результати масштабного дослідження впливу алкоголю на здоров'я людини, яке було проведене міжнародною колаборацією Global Burden of Diseases. Основний висновок цього дослідження: вживання алкоголю незалежно від кількості має негативний вплив на організм.
А значить, навіть якщо здається, що немає нічого поганого в тому, що ви щовечора пропускаєте келих чи рюмку, це тільки здається, бо рано чи пізно організм обов’язково заявить про нанесену йому невидиму шкоду.
Де ж та «чарівна пігулка», яка позбавить залежності?
Навіть популярні методи кодування та гіпнозу можуть допомогти лише тим, хто мотивований не вживати алкоголь, стверджують експерти. Однак важливо розуміти, що всі альтернативні методи позбавлення алкозалежності не є доказовою медициною, а радше методом залякування, коли пацієнту повідомляють, що він помре, якщо продовжить пити.
Реакція на ці методи залежить від особистості та фізіології людини. Деякі пацієнти, злякавшись, здатні витримувати тверезість роками, тоді як інші наступного дня після завершення дії препарату «розв’язуються». Проте, як підкреслює Мельник, ці методи не вирішують основної проблеми — не позбавляють психологічної залежності.
— На власному досвіді я зрозуміла, що будь-яка залежність — спроба закрити «дірку в собі, — стверджує Альона Жук
— Неприйняття себе у стані розчарування, пригніченості чи вразливості. Ми не дозволяємо собі бути такими, якими ми є, і прагнемо швидко змінити цей стан на більш щасливий і розкутий. Але потрібно навчитися приймати всі свої емоції, навіть слабкість і розчарування.
Війна як джерело постійного стресу потребує уваги до власного емоційного стану та використання ресурсів для зниження стресу, як-от дихальні техніки, фізичні вправи і діяльність, що «заземлює». Це підтримує психічне здоров’я, допомагає долати стрес і спиратися на внутрішні цінності, які стають природним «допінгом» для покращення психологічного стану.
Фотографії Shutterstock
Виснаження нервової системи і бажання бодай якось розслабитись призводять до того, що споживання алкоголю українцями під час війни зросло. За допомогою пива, вина чи чогось міцнішого люди намагаються якось полегшити свій гіпертривожний стан. Постає питання: як зрозуміти, що вживання алкоголю — вже не тимчасова розрада, а небезпечна звичка?
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми пишемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — CША.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Всі заощадження на пошуки української дружини
Кілька років тому — ще до пандемії та повномасштабної війни — мені довелося опікуватися одним американцем похилого віку на інвалідному візку, який приїхав до України в складі гуманітарної місії. Я мала йому допомагати під час поселення до маленького провінційного готелю та потім перекладати всі його прохання до працівників, які взагалі не володіли англійською.
З часом ми подружилися, тож я мала змогу почути історію його життя. Виявилося, що чоловік перетнув океан не лише з метою підтримки України, а й з відчаю. Він давно мріяв знайти собі тут дружину.
Це була його остання надія, адже він вже витратив всі свої пенсійні заощадження на платних сайтах знайомств
Виявилося, що ціла індустрія в США рекламувала українських та російських жінок для самотніх одиноких американців, які тужили за традиційними сімейними цінностями. Вони побудували систему викачування грошей з одиноких американців: продавали книжки, тренінги, влаштовували «сліпі побачення», щоб чоловіки тренувалися перед реальними зустрічами. Їм розповідали про ризики — наприклад, як перевірити, що жінка не привезла з собою свого чоловіка з Росії чи України. Країни змальовувалися як одне ціле, з подібним культурним кодом.
— Я платив за все: за лекції та тренінги, за можливість листуватися на сайті, за переклад повідомлень, потім оплачував уроки англійської для жінки на ім’я Світлана, яка мені сподобалася, купував для неї подарунки, оплачував лікування її матері, навчання доньки. Почувався лицарем, який рятує її від всіх життєвих негараздів. Це тривало понад чотири роки. Світлана була весь час на зв'язку, і вдень, і вночі, — розповідав мені мій американській товариш.
На той час йому було вже за 70. Він пережив автомобільну аварію, в якій втратив можливість ходити. Класичний музикант і викладач університету, в молодості він був досить привабливим чоловіком. Я поцікавилася, чому він вирішив одружитися лише тепер, адже ніколи раніше не був у шлюбі. Він пояснив, що спочатку жив з мамою, яка змальовувала йому американських жінок як занадто емансипованих та вибагливих, а він мріяв про більш традиційну дружину.
Коли мами не стало, він почав робити спроби влаштувати своє життя. Одного разу, шукаючи спілкування, натрапив на платний сервіс, який рекламував українських і російських жінок. Це буквально збило його з пантелику: йому пообіцяли знайти ідеальну традиційну дружину, модельної зовнішності. Проте його опис цієї «жінки-мрії» більше нагадував образ ідеальної доглядальниці: з медичною освітою, вмінням смачно готувати, вести домашнє господарство, без будь-яких скарг на здоров’я, завжди доглянута і елегантна, з мінімальними вимогами до витрат на неї.
Українські чоловіки американцям не конкуренти
Цікаво, що на платних курсах з побудови стосунків окремий блок був присвячений українським чоловікам. Коучі переконували американців, що чоловіки з пострадянських країн не становлять конкуренції через те, що не цінують і не поважають своїх жінок, часто зловживають алкоголем, а після 35 років виглядають занедбано.
Вони стверджували, що єдина мрія жінок, незалежно від того, українки це чи росіянки, — отримати американські документи. Заради цього вони готові піти на все: жити з набагато старшим чоловіком або з кимось, хто не є особливо привабливим чи заможним, аби лише вирватися з пострадянської реальності до «цивілізації». Слоган сервісу звучав привабливо: «Ви можете отримати дружину з голлівудською зовнішністю, навіть не будучи мільйонером, просто тому, що ви — американець».
Обіцяна казка коштувала недешево та швидко спустошила рахунки пенсіонера. Тож мій співрозмовник вирішив особисто приїхати в Україну, а саме в Одесу, щоб нарешті зустрітися з жінкою на ім'я Світлана та зробити пропозицію. У кишені його сумки була обручка та пачка «Віагри».
Уявіть його розчарування, коли виявилося, що жодної Світлани не існує, це збірний образ, на який працювало багато людей. Чиї фото були в профілю — невідомо
На вулицях Одеси американець побачив багато гарних жінок, але вони абсолютно не поспішали відповідати на залицяння немолодого дивакуватого чоловіка. Додому він повертався засмученим та обуреним. Хотів попередити всіх своїх товаришів, що вони стали жертвами обману. На згадку про себе він залишив гайд про російських та українських наречених, яким тепер не довіряв.
Ти зі мною тільки заради Green Card?
Це питання часто чують українські жінки, які через повномасштабну війну опинилися в США. Відзначають, що цікавість до українських жінок лише підвищилася. Однак давнішні стереотипи, які формувалися роками, змушують американців сумніватися в щирості українок. На другому-третьому побаченні, навіть якщо жінка їм дуже сподобалася, вони можуть запитати: «Ти зі мною, бо я тобі подобаюся, чи через бажання вийти за мене заміж та залишитися в США?»
Тема можливого американського громадянства є тригером не лише для американських чоловіків, а й для українських, якщо підтримувати з ними стосунки на відстані, розповідають — українки
— Зустрічалася з американцями на Bumble і Pure. У кожного свої дивацтва, навіть у прогресивному й космополітичному Нью-Йорку — все одно чоловіки залишаються чоловіками, — каже Ангеліна, — закиди на зразок «жінки поїхали виходити заміж за кордон» — це просто одна з основ сучасних мізогінів. Я продовжую також спілкуватися з чоловіками з України, але вони бачать у жінці лише ресурс, який втратили, і який тепер «обслуговує» іноземця, замість них. Їхній жаль і біль від цього зрозумілий. А що жінка хоче сама — це, звісно, нікого не цікавить.
Українка Ніна (ім'я змінено на прохання героїні — прим.ред.) розповідає, що має досвід спілкування на сайтах знайомств в трьох країнах: в Україні, в Ізраїлі та в США.
— Мені 39 років, після довготривалих стосунків, я намагалася побудувати нові через сервіси знайомств в Україні, але марно. Спочатку жила в провінції, там взагалі глухо. Чоловіки лайкають, але до побачень справа навіть не доходила. Київ, Львів — було краще, але там побачення про зустріч для сексу без зобов'язань. Після повномасштабної війни я опинилася в Ізраїлі на місяць. За три тижні — шість побачень. Один контакт не переріс у стосунки, але я знайшла в ньому справжнього друга. Тож, там все було інтенсивніше. Чоловіки реально шукають побачень.
В США картина абсолютно відрізняється. Більше відвертості та щирості, — каже Ніна. Багато сайтів, де можна на етапі відбору знайти максимально близького за поглядами чоловіка, пройшовши опитувальник зі 100 питань. Там однак, Ніні не вдалося знайти партнера, а от контакт з Тіндера — подарував стосунки, які тривають 9 місяців.
— Що можу відзначити з місцевих особливостей, — каже жінка, — я феміністка, тож дивлюся на стосунки через «феміністичну оптику». Навіть у США, попри всі заяви про рівність, чоловіки все одно шукають партнерку, яка відповідає загальноприйнятому образу красивої жінки. В очі вам не скажуть, що ви не така гарна, струнка, як би вони хотіли, але це відчувається. Тут не прийнято писати грубощі, відверто натякати на секс. Дуже бояться покарання. Погроза поліцією одразу змінює тон розмови, коли у мене був контакт, який прислав мені дікпік (фото ерегованого пеніса без отримання попередньої згоди на це жінки — прим.ред. ). Велика різниця між Україною та США/Ізраїлем, що жінку не будуть питати про борщ, або її господарські навички. Тут жінка — це людина, перш за все, а не кухарка та прибиральниця.
Попри лякалки щодо оплати «50 на 50» — жодного разу Ніні не пропонували розділити рахунок. Немає «культури» дарувати величезні букети, або iPhone на 8 березня чи День Святого Валентина. Хіба що солодощі, якісь милі листівки. «Однозначний плюс США — немає тиску щодо віку. В мої 39 мене не питають, чому я не була заміжньою, не стигматизують з цього приводу», — каже жінка.
Небанальні побачення, де із задоволенням поїдять за ваш рахунок
Ще одна українка Настя, яка має досвід спілкування на сайтах знайомств в Україні та в США, підтверджує, що багато американців сприймають своє громадянство, як основний козир на шлюбному ринку. «Американці впевнені, що ми на все готові заради green card, — каже дівчина, — вони не соромляться цим хизуватися, навіть пропонують одруження, як послугу чи дружню підтримку. Використовують це як спосіб швидко затягнути жінку в ліжко. Для мене це ставало «червоним прапором», коли людина з ходу пропонувала таку схему, нічого не знаючи про мене, про мої наміри та бажання. Я в США не хотіла залишатися жити, працювала там в університеті».
Водночас, відзначає вона, найбільш суттєва різниця на сайтах знайомств між українськими чоловіками та американцями у способах самопрезентації. Українські чоловіки з першого повідомлення висувають купу претензій до жінок. «Ти його ще навіть не знаєш, а він вже пише: «якщо ти з причепом — свайпай ліворуч», «всі жирухи провалюйте», «якщо ти цікавишся езотерикою — нам не по дорозі» тощо.
В американському тіндері чоловіки розповідають про себе: які вони, чим цікавляться, які у них хобі, де працюють. «Лише один раз я побачила претензію до жінок, коли у чоловіка було написано, що він не хоче будувати стосунки з антивакцинаторкою, однак це було на фоні пандемії, коли навіть Тіндер ввів позначку «я вакцинувався/вакцинувалася». Також вони можуть одразу окреслити тип стосунків, які шукають: моногамні, полігамні, відкриті тощо».
Настя каже, що в США забула, що таке мігозінія, якої було дуже багато на українських сайтах знайомств. Чоловіки можуть підтримувати розмови на різні теми, не переходять межу з вульгарністю, не знецінюють тебе за будь-якою зовнішньою ознакою.
— Дуже цінується проактивність жінки, немає такого, щоб чоловік писав першим, або тільки чоловік ініціював спілкування. Водночас, чоловіки дуже повільно йдуть на зближення, — каже Настя, — у мене дійшло до чотирьох справжніх побачень, але жодні не перейшли в щось більше дружнього спілкування. Якщо це не спроба укласти угоду: «я тобі доступ до громадянства, а ти мені швидко доступ до тіла» — вони дуже делікатні, навіть якісь цнотливі, я б сказала.
Якщо доходить до запрошення на побачення, намагаються бути небанальними: запросити на танці, в караоке, якось один з чоловіків запросив Настю… покидати сокири. На побаченнях платять чоловіки, але вони залюбки приймають жіночу ініціативу.
— Коли платить чоловік, бережу чужий гаманець, обираю найдешевші страви. Вони ж не соромляться. Тому з пропозицією: «нумо цього разу я пригощу» варто бути обережною. У мене була ситуація, коли жила на стипендію, після оплати оренди житла залишалося 1200 доларів (хто був в США той знає, це ледве звести кінці з кінцями). Якось мене чоловік запросив на танці, пригостив, наступного разу я запропонувала пригостити, він погодився. Наїв на 50 баксів, я ж пила воду, щоб якось збалансувати цю вечерю та мати змогу оплатити рахунок.
Ще одна американська особливість — чоловіки можуть дружити з колишніми, навіть користуватися їхніми порадами, аби налагодити нові стосунки
— Найдовші стосунки у мене склалися з хлопцем на ім'я Єремія, — згадує Настя, — він простий робітник, але дуже творчий, креативний. Нічого у нас з ним не вийшло, бо коли почалася повномасштабна війна — я впала в паніку, бо в Києві залишалися мої діти. Він мене питав, як може мене підтримати. Коли я не давала відповідей, бо я сама не знала, просто сиділа на телефоні весь час, він порадився з колишньою дружиною, і почав приносити мені готові гарячі обіди та змушував їх їсти. Потім, коли я все ж змогла виїхати та дістатися до Києва, він разом з цією колишньою дружиною організували мені підтримку, аби я з дітьми могла повернутися назад до США. Це була по суті чужа мені людина, з ним у нас не дійшло навіть до поцілунків, але він дуже мене підтримав у той час.
Загалом, досвід побачень українок у США показує, що реальні знайомства руйнують взаємні стереотипи. Українські жінки знаходять нові форми стосунків, де головними є рівноправність і взаємоповага, що часто виявляється важливішим за можливість отримати green card, яка так хвилює багатьох чоловіків.
* Бонус — вже незабаром, в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств.
До повномасштабної війни на темі знайомства з українками та загалом з жінками з пострадянських країн підприємливі американці заробляли статки. Там працювала ціла індустрія, яка обіцяла чоловікам знайомство з гарними, освіченими та, начебто, абсолютно невибагливими жінками для побудови ідеальних традиційних стосунків. Чи змінилося щось зараз, коли до США приїхали майже 300 тисяч українців?
«Що зі мною буде, мамо?»
Українка Ніна, яка зараз мешкає у Великій Британії, розповідає, як кілька подій спонукали її розпочати процес складання заповіту. Все почалося з того, що її вразив випадок зі знайомою жінкою, матір'ю-одиначкою, яка з початком війни переїхала до Варшави. Вона наполегливо працювала, аби утримати себе й сина, а у вільний час займалась волонтерством як арт-терапевтка. А потім жінка вирішила переїхати до Франції в пошуках кращих умов для біженців.
— І от тільки життя стало налагоджуватись, пережитий стрес дав про себе знати — у молодої ще жінки стався інсульт, — каже Ніна. Три місяці українка провела в комі, але, на жаль, її не вдалося врятувати. Маленький син померлої залишився в чужій країні, сам-один на весь світ. Дивом вдалося відшукати триюрідну тітку, яка погодилася приїхати за ним та оформити опікунство.
— Саме тоді я переживала депресію, мені було важко навіть підвестися з ліжка. Аж раптом моя донька, якій на той момент виповнилося 13 років, запитала: «Мамо, а якщо раптом щось серйозне станеться з тобою, що мені робити? Що буде зі мною?»
У Великій Британії жінка часто чула запитання про наявність заповіту. Там це вважається нормальною практикою — за життя подбати про всі важливі моменти після своєї кончини. У британських книжкових магазинах і на Amazon навіть продається органайзер на випадок смерті: «Отакої, я мертвий, що тепер? Журнал планування кінця життя». У ньому є місце для документів, адрес і паролей інтернет-акаунтів, медичної інформації, листів рідним і коханим, вибачень і рекомедацій щодо власного похорону.
— Знайома пара обрала опікунів для своєї третьої дитини, оскільки вважала себе «віковими» батьками й хотіла бути впевненою, що дитя залишиться поруч зі знайомими перевіреними людьми до досягнення свого повноліття (21 рік), а її статки будуть надійно збереженими, — продовжує Ніна і зауважує, що Велика Британія входить до двадцятки країн із середньою тривалістю життя 81 рік. У країні немає війни, ракети людям на голову не падають. Однак родина думає на багато років наперед.
Ці люди цікавилися в неї, чи подбала вона так само про майбутнє своєї дитини. Ніна віджартовувалась: їй немає, що передавати у спадок, війна «обнулила її майновий статус», немає нерухомості, немає грошей на рахунках, який сенс у заповіті? Аж поки питання доньки не застало її зненацька.
— І мене як струмом вдарило: я — єдина доросла, відповідальна за свою дитину!
І якщо мене не стане, її можуть віддати моїм батькам, які залишились жити на окупованій росіянами території. Вони можуть відправити її в школу з російською програмою. Або інший варіант: соціальні служби передадуть її в прийомну родину у Великій Британії, яка забере дочку з її улюбленої школи. А може, її віддадуть українському консульству, і вона опиниться в дитячому будинку в Україні, адже зараз активно порушується питання повернення українських дітей з інституційних закладів…
Спочатку Ніна сподівалася, що опікуватись її донькою буде родина англійців, яка дала їм притулок у 2022 році. Однак з часом цей дружній контакт став не таким близьким.
— Я зрозуміла, що повинна сама подбати про все на випадок найгіршої ситуації. Моя дитина повинна бути з кимось, кого вона знає, хто розділяє наші цінності, не буде ламати її особистість, забезпечить її перебування в безпечному місці під час війни. Після довгих роздумів такою людиною я обрала свою подругу, яка знає мою доньку з моменту її народження.
Спочатку Ніна обговорила це з донькою, адже їй 14 і вона має право висловити свою думку. Потім Ніна звернулась з питанням до подруги, чи готова вона у разі чого взяти на себе роль опікунки до повноліття дитини. Подруга погодилася. Тож зараз Ніна оформляє документи. Вона звернулась за консультацією до юриста в один із центрів, який допомагає біженцям. Ніна сподівається, що заповіт їй не знадобиться, але пишається тим, що дбає про це.
Не всі рідні можуть бути опікунами
Дітей, яких війна зробила сиротами або позбавила батьківського піклування, в Україні понад 13 000, повідомила міністерка соціальної політики України Оксана Жолнович. Щороку мінімум чотири тисячі дітей залишаються без батьківської опіки. Частину дітей беруть у родини близькі чи далекі родичі, а близько шести тисяч дітей перебувають зараз у різних інституційних закладах.
— Коли мене заспокоюють, що про дитину подбають соціальні служби, я не розділяю такої впевненості, особливо, якщо йдеться про дітей з інвалідністю, як у нашому випадку, — розповідає Оксана Гоменюк, мама 10-річного Марка, з яким вони живуть зараз в Іспанії. — У країні нашого тимчасового перебування навіть не кожна бабуся може стати законним опікуном дитини, якщо з мамою щось трапиться. Зі мною тут моя 65-річна мама, але довго вона не зможе опікуватися моїм сином. Якщо зі мною щось станеться, суд не передасть їй право навіть тимчасової опіки.
Раніше в офісі Уповноваженого ВР з прав людини давали пояснення:
В Італії та Франції опікуном не може бути людина, яка досягла 65-річного віку
А в Німеччині були випадки вилучення дітей у літніх бабусь, які на руках мали єдиний документ — довіреність від батьків онука на перетин кордону. Вважається, що людина старшого віку сама потребує турботи.
Тож перед останньою поїздкою в Україну, де Оксана мала зробити медичну операцію, вона оформила тимчасове опікунство у місцевого нотаріуса на свою маму. Якби з жінкою щось трапилось, бабуся мала б законні підстави опікуватися молодшим онуком, поки не приїде хтось зі старших братів.
Її хлопчик — громадянин України, а тимчасовий захист може закінчитися в будь-який момент. Тож мати неодноразово обговорювала зі старшими синами, що у випадку її недієздатності або смерті вони візьмуть опіку над братом.
— Вони пообіцяли мені не залишати Марка одного та не віддавати його до українських спеціалізованих закладів для людей з інвалідністю, де умови набагато гірше іспанських, — з полегшенням каже Оксана.
«Відкрити конверт у випадку моєї смерті»
Втім позиція попередніх героїнь — скоріше, виключення, ніж правило. Більшість жінок, з якими говорили Sestry, зізнаються: «Я боюся накликати лихо розмовами чи думками на цю тему, боюся травмувати дитину».
Простіше тим, хто в Україні має батька дитини, який зможе подбати про сина чи доньку. Найважче — самотнім мамам.
— Я почала замислюватись над тим, щоб знайти потенційного опікуна для дітей в Німеччині, коли в Україні загинула знайома пара, — розповідає 46-річна Вікторія, мама 8-річних хлопців-близнюків, батько яких помер. — Вони були з Донецької області, виїхали за кордон на початку війни, потім повернулися й оселилися в Одесі. Після їхньої загибелі я зібрала конверт з документами, паролями, заповітом і листом для місцевих подруг, в яких просила їх не залишати моїх дітей самих. Написала дітям прощальні листи з настановами «на життя». Обговорила це з подругами, тіткою — і тоді заспокоїлась. Живу далі, знаючи, що зробила все, що могла, намагаюся дбати про своє здоров'я, щоб відкривати цей конверт не знадобилося.
Прості інструкції не примножують, а знижують тривожність дитини
— Якщо дорослі не пояснюють дітям переспективи, це може призвести до ще більшої тривоги, — впевнена Катерина Нещетна, сімейна консультантка, яка працює з дітьми та сім’ями вже 14 років. — У таких випадках діти можуть вигадувати власні версії подій, часто більш страхітливі, ніж реальність.
У кожній країні є свої правила, що буде з дитиною на випадок трагічної загибелі або втрати дієздатності законного опікуна, однак алгоритм всюди схожий. Неповнолітню дитину візьмуть під опіку соціальні служби, які будуть займатися вирішенням її подальшої долі. В судовому порядку над такою дитиною буде встановлений опікун. І це не завжди рідна людина. Суд сам вирішує, кому довірити дитину.
Щоб уникнути подвійного стресу — втрати близької людини та потрапляння в нову родину незнайомців — дорослим варто подбати про вирішення такої ситуації заздалегідь
Найкраще, коли батьки підготують юридично оформлений заповіт. Скласти такі документи для біженців можуть допомогти в центрах юридичної підтримки, в місцевих фундаціях, які працюють з біженцями.
Важливо визначити правового опікуна для ваших дітей у заповіті, щоб забезпечити їхнє благополуччя, якщо з вами щось трапиться. Це важливе рішення закриє також питання суперечок, якщо кілька дорослих претендують на виховання дитини.
Перш ніж призначити опікуна, обов'язково поговоріть з людиною, яку обрали, і дізнайтеся, чи вона готова прийняти цю відповідальність. Обговоріть потенційне майбутнє дитини: де вона перебуватиме до завершення війни, яким би ви хотіли бачити її навчання, майбутнє, чи готова ця людина до таких змін.
В залежності від віку дитини можна розробити для неї прості інструкції, які не множитимуть страхи, а навпаки знизять тривогу. Наприклад, замість «якщо мама помре» краще сказати «якщо ти не можеш додзвонитися до мами» або «якщо мами немає поруч» — і далі обговорити, до кого дитина може звернутися за допомогою.
У багатьох країнах у страхових полісах передбачений так званий «контакт на випадок надзвичайної ситуації» — це і є людина, до якої можна звернутися в разі нещасного випадку. Дитина повинна знати про такі контакти і розуміти, що може скористатися ними в разі потреби. Це можуть бути родичі, вчителі, сусіди або інші близькі люди.
— Дитині для відчуття безпеки потрібно принаймні 5 дорослих, яким вона може довіряти, — каже Катерина Нещетна
Біженцям важко подбати про фінансове майбутнє своїх дітей, адже добробут переселенця часто залежить безпосередньо від роботи матері, а більшість зароблених коштів витрачаються на оплату оренди житла та повсякденних потреб. Однак якщо є можливість, варто задуматися про страхування на випадок трагічних непередбачуваних ситуацій. Ці кошти можуть стати підмогою для дитини.
Якщо в родини залишилося житло в Україні, важливо, щоб усі документи на нього були в порядку — оформлені належним чином, зібрані в одному місці. Це полегшить дитині ситуацію зі вступом у права наслідування.
Важливо дбати про емоційний стан дитини та сприйняття нею питання смерті. Страх смерті — природний, і вже в 5-6 років діти можуть ставити питання на цю тему, особливо в умовах війни: «А ми не помремо? А тебе не вб’ють?». Пояснюючи маленьким дітям, що таке смерть, краще використовувати метафори з природи. Наприклад, «рослина виростає з насіння, приносить плоди, а потім засихає та повертається в землю, щоб колись народитися знову». Малюки не усвідомлюють, що життя має кінець, тож прості порівняння допоможуть зменшити тривогу.
Натомість при розмові з дітьми молодшого шкільного віку не варто говорити метафорами й заглиблюватись у деталі. Поясніть у межах тих установок, релігійних вірувань, які має родина: про тіло та душу, про те, що такий природний цикл людського життя. У цьому віці дитина вже може усвідомлювати, що життя може обірватися через хворобу, нещасний випадок, війну. Однак наголошуйте, що такі випадки — винятки, і ви робите все, щоб захистити себе та дитину. До того ж є багато людей, які люблять її та подбають про неї. Нагадайте про цих людей і як з ними зв'язатися.
Підлітки та молоді люди вже добре розуміють незворотність смерті. У них є доступ до новин, тож спілкуйтесь з ними як з дорослими: визнайте свої емоції, страхи, дайте їм змогу висловити свої почуття. Розгляньте конкретні кроки, що варто зробити на випадок, якщо складеться трагічна непередбачувана ситуація.
Важливо не уникати складних тем, особливо, коли діти самі їх піднімають. Розмови про смерть мають допомогти дітям сприймати її як природну частину життя, а не як ознаку близької небезпеки. Спілкування повинно бути чуйним і відкритим. Батьки, які готують дітей до можливих життєвих викликів, сприяють не лише подоланню потенційних труднощів, а й емоційному дорослішанню дитини.
Фотографії: Shutterstock
У суспільстві, де теми смерті й недієздатності табуйовані, війна та біженство підштовхують жінок розмірковувати про власну вразливість. Українки, які виїхали за кордон без чоловіків, замислюються, яке майбутнє очікує на їхніх дітей, якщо вони, жінки, раптом захворіють чи навіть підуть у засвіти. Думати й говорити про це незвично, незручно і страшно — але в цьому є сенс
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.
Стереотипи та сором’язливість
Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.
— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.
Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.
— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.
Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.
Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.
— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.
Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.
— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.
Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.
«Люба, не псуймо статистику»
Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.
За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.
— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».
Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.
— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.
Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце
Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.
Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».
Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно
Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.
— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.
Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.
— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.
На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.
— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.
На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула
Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.
— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.
Не буває чужих дітей
На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.
— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.
До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.
Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.
У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти
— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).
Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».
Балканський дух і помідори замість квітів
Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.
Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».
— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.
У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.
— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.
Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме
— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!
Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.
Патріотичні Отелло
По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.
Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся
Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.
— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому.
Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.
— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.
Зустрічатися з чехом — це як придбати Škoda: не буде вражаючого дизайну, прикрас, але якість і надійність за помірні гроші ти отримаєш. Болгари бувають різними, але незмінно обожнюють дітей.
Україна стала першою країною у світі, де закохані можуть одружитися онлайн, без особистої присутності у спецустанові. Це нововведення дозволяє парам укладати шлюб на відстані — незалежно від того, чи їх розділяють міста, чи цілі материки. Особливо важливою ця можливість є для військових. Тепер захисники і захисниці можуть брати шлюб, навіть перебуваючи на позиціях. Для цього достатньо просто натиснути кнопку в мобільному застосунку «Дія».
Можливість одружитися онлайн стає важливою моральною та правовою підтримкою військових і їхніх родин. І в цьому плані держава дійсно гнучко реагує на потреби захисників: за два з половиною роки війни система реєстрації шлюбів еволюціонувала в сервіс, аналогів якого не існує.
Пропозицію зробив під звуки тривоги, але одружитися виявилось непросто
Першим кроком еволюційного ланцюжка стала можливість подати заяву на реєстрацію шлюбу онлайн. Вона з'явилась у лютому 2023 року в державному сервісі «Дія», українському відповіднику польської програми mObywatel.
«Формальність», як часто казали про шлюб до війни, набула нового значення. Офіційний шлюб під час війни виконує одразу декілька важливих функцій: з одного боку зміцнює зв’язок і довіру, з іншого — надає партнеру правовий статус на випадок поранення чи загибелі військового, який дозволяє жінці бути поруч з чоловіком у реанімації, ухвалювати рішення щодо його лікування, претендувати на спадщину. А ще — стає символом надії на продовження нормального життя навіть у найскладніших обставинах.
Ірина та Даниїл з міста Первомайськ Миколаївської області подали заяву через сервіс «Дія». «З нашої першої зустрічі Даниїл казав, що я буду його дружиною, — розповідає Sestry Ірина. — І коли я їхала до нього до Покровського, маленького містечка у Дніпропетровській області, відчувала, що він зробить мені пропозицію. Ми гуляли з ним тією частиною міста, яка збереглася, бо його постійно атакують росіяни, дійшли до парку — і Даня став на коліно й попросив стати його дружиною. Раптом пролунав сигнал повітряної тривоги, але ми його вже майже не чули, захоплені одне одним і радістю бути разом».
Ірина відповіла «так», але одруження довелось зачекати. Даниїла рідко відпускали з фронту. За 2,5 роки війни закохані бачилися всього п'ять разів — під час коротких відпусток військового, або ж Ірина їздила до нього у найближче прифронтове місто
Було прийняте рішення подати заяву на шлюб онлайн — така можливість саме з'явилась на сайті «Дія». Ірина заповнила бланк, а Данило, тільки-но з'явився доступ до інтернету, підтвердив заявку через електронну пошту.
Пара обрала дату церемонії в РАЦСі, заплатила 1100 гривень (близько 25 доларів) держзбору за церемонію. З-за кордону спеціально приїхала сестра нареченого. Але весілля не відбулося. Нареченого не відпустив командир. Складна ситуація на ділянці фронту, кожна людина на рахунку…
— Даниїл обіймає офіцерську посаду, має у підпорядкуванні солдатів, тож він не сперечався, — каже Ірина. — І наша перша дата «згоріла», хоча ми до останнього сподівались на диво. Тому ми подали заяву вдруге. Обрали нову дату і стали чекати. Втім — нашого шлюбу ми чекали набагато довше.
Ірина розповідає історію кохання з Даниїлом. Вони познайомились, коли їм було по 16 років (зараз — 30). І це їхня третя спроба бути разом.
— Перший раз ми були молодими й наївними, — згадує Ірина. — Потім знову зустрілися, але знову не склалося. Я була у тривалих стосунках, які не приносили мені щастя, часто згадувала Даниїла. Втретє ми побачилися два роки тому. З перших днів повномасштабної війни чоловік захищає Україну. Війна дуже його змінила. Він став таким мужнім, відповідальним, серйозним і компетентним. Він завжди був «коханням мого життя».
Відпустити Даниїла одружитися з другої спроби просив весь взвод. І зрештою йому таки дали 10-денну відпустку. Ірина каже: «У нас не було гучного святкування. Ми поїхали до Одеси, зробили там гарну весільну фотосесію, далі повернулися до Первомайська й урочисто побралися. З гостей були тільки батьки нареченого, мій брат і мама, адже мій тато також захищає Україну».
Історія Ірини й Даниїла підсвітила слабкі місця системи: стало ясно, що відпускати військових на церемонію незручно. Так у застосунку «Дія» з'явилась можливість дистанційного одруження через відеозв’язок.
Півтори тисячі шлюбів через телефон
Достатньо відправити через застосунок «Дія» заяву, партнерові — прийняти її, обрати дату церемонії — і вона відбудеться по відеозвʼязку. Співробітник РАЦСу засвідчить згоду, а наречені підпишуть актовий запис про шлюб за допомогою електронно-цифрового підпису.
За перші три місяці після запуску послугою дистанційного шлюбу скористалися майже 1500 пар, повідомила заступниця міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Валерія Коломієць. Серед них — пара з Калуша, Івано-Франківської області.
У Калуському відділі державної реєстрації актів цивільного стану розповідають: «Щоб вона не розплакалася, я м'яко обійняла її за плечі — молоду і красиву жінку, яка тримала в руках телефон і не могла відвести очей від екрана. Вона виходила заміж. Її коханий, кремезний чоловік у військовій формі, з екрана телефону говорив, що кохає її та ніколи б не подумав, що одружуватиметься через телефон».
«Під час відеореєстрації шлюбу виникають різні питання, — розповідають у пресслужбі. — Наприклад, одна з подруг нареченої запитала, чи може наречена сама надягнути каблучку, яку для неї раніше придбав коханий. Наречені дуже хочуть, щоб коханий був поруч, щоб він сам надягнув каблучку, обійняв і поцілував. Але навіть через відеозв'язок вони щасливі, що — попри обставини — все ж змогли створити сім'ю».
Часто чоловіки наважуються на такий крок, коли розуміють, що попереду на них чекає важкий бій чи складне завдання. Вони не хочуть, щоб у разі невдачі їхня кохана залишилась беззахисною і безправною. Це прояв великої любові — думати про неї, про спільних дітей у такі важкі й доленосні моменти.
Але виявилось, що в деяких випадках військовий, поліцейський, медик чи рятувальник не можуть бути присутніми на церемонії навіть по відеозв’язку. Є місця, де користуватися мобільними телефонами суворо заборонено. Тож від 9 вересня 2024 року з'явилась можливість провести онлайн всю процедуру реєстрації шлюбу через «Дію».
Ти вийдеш за мене? Де б ти не була…
Весь процес — від подання заяви до самого одруження — відбувається онлайн. Партнер чи партнерка отримують сповіщення, на яке потрібно відповісти протягом 14 днів. Ця функція доступна для всіх повнолітніх громадян України, за умови, що:
- ви маєте верифікований податковий номер;
- використовуєте ID-картку або закордонний паспорт у «Дії»;
- не перебуваєте в іншому шлюбі (або маєте запис про розлучення в реєстрі ДРАЦС).
Немає прив’язки до системи Резерв+ і оновлення даних. Але варіант не підходить для пар, в яких щонайменше одна особа є громадянином не тільки України, але й іншої держави.
У перші дні роботи нової функції в застосунку «Дія» користувачі вирішили її протестувати і виявили чимало технічних помилок. Так, деякі люди, які вже давно перебували у шлюбі, могли знову надсилати одне одному пропозиції. Один користувач відправив 19 пропозицій різним жінкам і отримав кілька позитивних відповідей. На відміну від вимушених дистанційних шлюбів для військових, цивільні поставилися до цього сервісу зі скептицизмом.
Українська правознавиця, доктор юридичних наук Наталія Савінова, навіть поділилася в Facebook цікавою історією. Її клієнтка, яка перебуває в процесі розірвання шлюбу, знайшла пропозицію свого чоловіка до іншої жінки, яку він надіслав через застосунок «Дія». Вона зробила скріншот своєї знахідки і сподівається, що він стане аргументом для суду, який якомога швидше їх розлучить і не буде давати час на примирення.
У перші дні українці подали 416 тисяч заяв на шлюб. При цьому позитивних відповідей виявилось — 49 282.
Лише за перші 24 години українці забронювали дати шлюбів на 2 місяці вперед
Ось чому застосунок «підвисав», не приймав електронно-цифрові підписи і не підвантажував документи.
Однак наполегливі пари знайшли для себе «віконечко». Одна з таких пар — Олена та Юрій з Києва, які хотіли одружитися ще навесні, але хлопцеві не давали відпустки. Пропозицію він зробив під час розмови відеозв'язком, обручку замовив та відправив кур'єром, а одружитися довелося через «Дію».
Олена пояснює: «Наш формат одруження — логічне продовження нашого знайомства. Яке почалося з того, що Юрій підписався на мій кулінарний блог в Instagram, ставив вподобайки всім моїм рецептам, і лише згодом наважився запросити мене на побачення».
Незважаючи на технічні проблеми, певну недовіру до цифрових інновацій і страх за збереження цифрових даних, новий сервіс показує, що навіть у найскладніших умовах українці знаходять спосіб бути разом, створювати й захищати сім'ї. І зараз, пояснюючи своє рішення формалізувати стосунки, пари кажуть: «Війна навчила нас цінувати кожну мить разом і бути як ніколи рішучими».
<frame>У перший рік повномасштабної війни в Україні спостерігався сплеск одружень — їхня кількість зросла в порівнянні з довоєнною на 4%. Однак у 2023 році тенденція пішла на спад — зафіксовано на 16% укладених шлюбів менше. Левова частка одружень відбувається у регіонах, що знаходяться в епіцентрі бойових дій, зокрема на Харківщині. Натомість на заході України шлюби укладали на 20% рідше, ніж в інших регіонах.<frame>
«Щоб вона не розплакалась, я м'яко обійняла її за плечі — молоду і красиву жінку, яка тримала в руках телефон і не могла відвести очей від екрана. Вона виходила заміж. Її коханий, кремезний чоловік у військовій формі, з екрана телефону говорив, що кохає її та ніколи б не подумав, що одружиться через телефон»
Я чекала на розмову з головною редакторкою газети «Вперед» Світланою Овчаренко кілька тижнів. І нарешті пізнім суботнім вечором Світлана зателефонувала мені, коли я прогулювалася набережною польського містечка. Мої думки були в знищеному Бахмуті, серед громади бахмутян, яких війна розкидала по світу.
84-річний Василь з Бахмута зараз живе в будинку для літніх людей у Чехії. У газеті «Вперед» він ділиться: «Мені видали новий матрац! На старий не хотів лягати, з нового не хочу вставати, так добре мені спиться». Зручні меблі, все, що було цінним для бахмутчан, зникло в руїнах міста. Залишилися самі люди, ключі від їхніх зруйнованих будинків та… паперова міська газета.
Читачі у підземеллі
Редакція бахмутської газети «Вперед» до війни працювала на вулиці Миру. На подвір’ї росли каштани, які весною буйно розквітали ніжно-рожевим, а восени щедро осипали вулицю глянцевими плодами. Якось вони навіть зробили тріщину на лобовому склі редакційної машини.
Вісім вікон редакції були свідками життя: верстка газети до пізньої ночі, зустрічі з читачами, емоції, дискусії. Тепер там тільки обвуглені стовбури і попелище. «Немає тих вікон, немає життя за ними. Там, де колись був ганок, на якому ми любили пити каву, тепер чорне провалля», — розповідає Світлана Овчаренко.
Вихід газети зупинявся двічі: у 1941 через напад нацистської Німеччини і 24 лютого 2022 — через вторгнення Росії
«Бахмут почали бомбити в перший день вторгнення, — згадує Світлана. — Ми зробили газету 23 лютого, але 24 не змогли забрати її з типографії в Краматорську, адже дорога прострілювалася щохвилини».
Проросійські бойовики намагалися захопити Бахмут ще у квітні 2014 року. Але 6 липня того ж року місто повернулося під контроль України. Вісім років війна йшла в 30 кілометрах, але ніхто не думав, що вона дійде до самого міста.
Тут будували набережні, стелили тротуарну плитку, розбивали парки — замість будівництва оборонних фортифікацій
У березні редакторка газети «Вперед» Світлана Овчаренко разом з мамою виїхала до рідних в Одесу. Сподівалася перечекати там «загострення». Одягнула спортивний костюм, в наплічник поклала найнеобхідніші речі, а в кишеню — дві зв'язки ключів: від редакції та від квартири.
Першу газету надрукували восени 2022 — у розпал війни
Перші місяці війни Світлана жила в новинах, слідкуючи за тим, що відбувається в країні. Бахмут був одним з найнебезпечніших місць на планеті. Але люди не виїжджали.
Росіяни відрізали їх від електрики, газу, мобільного зв’язку. Ворожі пропагандисти через радіосигнал вводили містян в оману — казали, що їх всі покинули, а місцева влада виїхала.
«Київ пав», — доносилося з радіоприймачів
У перші місяці повномасштабної війни виїхало майже 50 тисяч людей з 73-тисячного міста. Однак дехто навіть повертався. Вони казали: «На нас там ніхто не чекає, немає сенсу виїжджати».
Активний наступ росіяни почали у серпні. Серед міської забудови точилися найзапекліші з часів Другої світової війни бої.
Спроби переконати бахмутян покинути місто не мали успіху, тож у жовтні місцева влада почала завозити в Бахмут «буржуйки» — прості опалювальні печі, дрова, вугілля. Кожен вихід з підвалу міг стати для бахмутян останнім. Однак майже 20 тисяч мешканців продовжували залишатися в місті.
Ця ситуація вирвала Світлану Овчаренко із заціпеніння. Вона вирішила відновити газету, щоб надати достовірну інформацію тим, хто боявся виїжджати. Було безліч труднощів: бухгалтерська інформація, паролі та доступи залишилися в Бахмуті. Проте завдяки зусиллям Національної спілки журналістів України і японського фонду, першу газету надрукували 4 листопада 2022 року — в розпал війни.
Перший друкований номер привезли у Бахмут італійські журналісти.
Бахмутяни з подивом і радістю брали в руки ці листочки, адже вірили, що це знак наближення кінця війни. «Це був промінь надії у нашому пеклі», — писали вони пізніше в соцмережах.
«Вперед» надрукували інтерв'ю з міським головою Олексієм Ревою, який закликав цивільне населення негайно евакуюватися. «Київ не пав, бахмутян приймуть в будь-якому місті України», — писала газета. І люди почали виїжджати…
До війни в Україні багато говорили про смерть друкованих газет, але виявилося, що саме місцева газета, якій люди звикли довіряти, має великий вплив. Не дарма російські окупанти неодноразово підробляли «Вперед», щоб поширювати серед місцевих свою пропаганду.
У лютому 2023 року віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук повідомила, що у Бахмуті лишилося менше чотирьох тисяч мешканців.
Один з останніх номерів газети до Бахмута привезла команда волонтера Михайла Пуришева у травні 2023 року.
Посередині кімнати, обкладеної мішками з піском, лежали пачки газет. Навколо них зібрались люди зі стомленими обличчями. Вони з надією вчитувались у газетні рядки, сподіваючись дізнатися, що зможуть і надалі залишитися вдома. Але ні — в газеті повідомлялося, що місто близьке до переходу під контроль російської армії. 20 травня 2023 року Росія заявила про повне захоплення Бахмута.
«Чи варто випускати газету в місті, якого більше не існує?»
У відповідь українські військові оприлюднили відео з квадрокоптера. Обвалені дахи та під'їзди багатоквартирних будинків, спалений транспорт… Мертве безлюдне місто. Російські війська взяли під контроль територію Бахмута, але саме місто вже було повністю знищене. На розмінування його території, за оцінками експертів, піде мінімум десять років. І ще десять, аби вивезти будівельне сміття.
До Світлани Овчаренко зателефонував голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко. Він запитав, чи варто продовжувати випускати міську газету, адже самого міста більше не існує. Овчаренко відповіла: «Бахмут живе в кожному з нас. Поки ми дихаємо, місто продовжує жити. Бо Бахмут — це більше, ніж просто цегла і бетон. Це ми — люди».
НСЖУ залучила редакторку до проєкту IRMI (International Institute of Regional Press and Information) ), який реалізувався у партнерстві з Fondation Hirondelle за фінансової підтримки Swiss Solidarity.
Газету почали доставляти по всій Україні в ті осередки для біженців, де проживає найбільше бахмутян. Таких вже 12. Деякі виходці з Бахмута оплачують доставку газети «Новою поштою». Платять від 55 гривень (5 злотих) за доставку одного номера. «Мені навіть друкарська фарба пахне газетою «Вперед», а значить — домом», — зізнається 62-річна бахмутянка Надія, яка зараз мешкає у Полтаві та щодватижні ходить на пошту за газетою.
«Не можу розлучитись з ключами від розбомбленої квартири»
Світлана Овчаренко продовжує жити в Одесі зі своєю старенькою мамою в орендованій квартирі: «На місці моєї квартири в Бахмуті — величезна чорна пляма. На місці будинку матері — самі руїни. Мене просили віддати мої ключі для інсталяції про Бахмут «Капсула часу», а я не можу з ними розлучитися. Поки вони зі мною, залишається надія відчинити двері свого будинку».
На одній з фотоілюстрацій газети можна побачити ключі різних розмірів і форми, розкладені на старій тканині. Це крихкі символи втрачених домівок, кожен з яких несе в собі біль і спогади про знищене життя.
В газетній публікації 71-річна Людмила розповідає: «Ми з чоловіком оселилися на лівому березі Дніпра. Кімната маленька, без ремонту, старі шпалери і сантехніка. Непрацюючі вікна та погана вентиляція. Боляче порівнювати з нашим попереднім житлом. Минуло стільки часу, а ми все ще адаптуємось до нових вулиць і побутових незручностей».
Тема втраченої домівки дуже близька Світлані Овчаренко. Я бачила її фото, чула її голос — вона здалася мені зовсім молодою жінкою. Наче прочитавши мої думки, редакторка уточнила: «Я вже на пенсії. Розумію своїх читачів. Так само як вони досі не можу спокійно засинати на чужому ліжку».
Попри особисті труднощі вона продовжує випускати газету. Тривалий час готувала кожний випуск сама. Тексти на вісім шпальт верстав колега, який знайшов притулок на прикордонній Сумщині.
Інколи вони сідали працювати о другій ночі і верстали до ранку. Це єдиний час, коли обоє мали доступ до електрики через руйнування енергетичної системи. «Ставлю годинник на другу ночі, прокидаюся, іду на кухню, заварюю каву, вмикаю ноутбук. Я — в Одесі. Колега — на Сумщині».
Зараз разом зі Світланою газету роблять вже четверо людей. Вони також ведуть сайт, наповнюють інформацією соціальні мережі, знімають відео.
«Не повторюйте помилок Бахмута»
В одному з останніх номерів газети опубліковано нарис про солдата Володимира Андріуца, позивний «Талант». Він народився і все життя прожив у Донецькій області. Загинув під час оборони Бахмута. Його батько Микола Андріуца з гіркотою згадує, як довго син не міг прийняти, що Росія стала ворогом.
— Був навіть момент після 2014 року, коли Володимир їздив до Криму, потім в Росію, — розповідає пан Микола. — І навіть на побутовому рівні побачив, як вони ненавидять нас, українців. Повномасштабна війна зробила його справжнім патріотом і захисником.
Нещодавно редакторці газети написала знайома з проханням анонімно розповісти на шпальтах видання про її чоловіка. Він пережив такий стрес, що його життя перетворилося на жахіття: він блукає чужим містом, збирає сміття та харчові відходи, приносить їх до зйомної квартири. Вчинки його здаються безглуздими, але він, можливо, шукає в цьому свій власний сенс і стабільність, втрачену у вихорі війни.
Бахмутяни тепер розселились по всьому світу. Вони вчаться жити заново, але згадують своє місто. Мріють повернутися. «Бахмут живе, поки ми його пам'ятаємо», — каже Світлана. І поки газета «Вперед» тримає їх на зв’язку, ця пам’ять жива.
Поруч зі мною засинає спокійне польське містечко. У тиші вечора я запитую редакторку бахмутської газети, що б вона сказала польським і українським читачам.
— Не повторюйте помилок Бахмута. Не забувайте про війну. Захистіть своє життя. Інакше не залишиться нічого, крім руїн і спогадів...
Фотографії з архівів газети «Вперед»
До війни в Україні багато говорили про смерть друкованих газет, але саме місцева друкована газета Бахмута відіграла важливу роль у житті мешканців зруйнованого міста. Коли росіяни занурили містян у свою пропаганду, видання «Вперед» з накладом 6000 примірників першим повідомило бахмутянам правду. А потім стало ниткою, що тримає громаду міста разом, хоча фізично людей розкидало війною по всьому світу
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — довгоочікувана Іспанія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Мрія, що не стала реальністю
Коли ми починали писати статті про побачення українок з чоловіками з інших країн, то планували об’єднати Іспанію з Італією. Ці народи мають подібний південний темперамент: вони емоційні, пристрасні, щедрі на компліменти. Однак наші співрозмовниці наголошують: іспанці мають свої унікальні національні особливості на шлюбному ринку. Варто про них знати, якщо хочете будувати з ними стосунки.
Перше, що необхідно знати, радять українки: не вірте своїм вухам
Іспанець вже у листуванні може вас засипати компліментами, якими вас не пестити жодного разу українські чоловіки: "Eres un sueño hecho realidad," (Ти — мрія, що стала реальністю), "Eres la persona más hermosa que he conocido," (Ти — найкрасивіша людина, яку я коли-небудь знав), "Cada vez que pienso en ti, me siento más feliz" (Щоразу, коли думаю про тебе, я відчуваю більше щастя), "Eres mi inspiración y mi alegría" (Ти — моє натхнення і моя радість). Вони хочуть чути компліменти у відповідь.
— Тут, як і в Італії, сильна позиція матері, — говорить Мілана (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.), — але у мене інколи складається враження, що й від партнерки вони очікують таких щедрих заохочень. Часто починають здалеку: «Як тобі в Іспанії, чи подобаються тобі іспанці, а наша їжа, а що думаєш про мене..?» Наче просять: «Матусю, похвали, який я у тебе розумний, гарний та в шапці».
Танцювати, насолоджуватись часом разом — будь ласка. Дуже люблять говорити про їжу, та їхні серця можна розтопити, смачно нагодувавши такими традиційними іспанськими стравами, як паелья, тортилья, гаспачо.
Відповідальність — тільки в екстрених випадках, коли він розуміє, що саме без вас не може. Формат сайтів знайомств якраз про те, що новий свайп, і у нього буде нове знайомство. Тут дуже легко ставляться до розставань.
Іспанія, як ніжна мама, приймає своїх дітей у теплі сонячні обійми. Вона визначає ваше місце в системі та ніжно контролює кожен ваш подих. Чоловіки не дуже поспішають укладати шлюб, бо це відповідальність, якої вони б хотіли уникнути. Навіть у шлюбі вони із задоволенням будуть ділити рахунки, але на відміну від чоловіків з країн Скандинавії, не так охоче домашні обов'язки, або догляд за дітьми.
Можливо, це пояснюється дороговизною житла — шукають пояснення українки.
Іспанці можуть жити з батьками до пенсії. Спочатку через зручність, а потім — через догляд за ними
Тут нормально, що люди живуть до 90 і більше років. Молоді люди часто живуть з батьками, якщо не хочуть витрачати гроші на оренду або не можуть собі це дозволити. Орендувати кімнату в квартирі з сусідами можна, а ось знайти окрему квартиру — складно і дорого. Рівень безробіття високий, шукати нормальну роботу в деяких регіонах можна роками.
Якщо жінка має дітей, то не завжди їх прийматимуть з відкритими обіймами, хоча є й кардинально інший підхід. Люди не поспішають народжувати навіть власних дітей, віддаючи любов та турботу домашнім тваринам. Станом на 2024 рік, в Іспанії зареєстровано 7,3 мільйона дітей віком до 15 років і близько 9 мільйонів собак. Багатьох українок дивує, коли іспанці в 55+ років пишуть на сайті знайомств, що «хочуть власних дітей колись (в майбутньому)».
О, Лунін!
Українки розповідають, що іспанці можуть освідчитися у коханні, жодного разу не побачивши дівчину перед собою в реальному житті. Ніхто не знає, чи вони просто емоційно схильні до такої експресії, чи в той конкретний момент відчували саме так. Бо вже через деякий час вони зникають, наче щойно не обіцяли дівчині дістати зірку з неба. За гучними словами та обіцянками часто немає ніяких дій.
— Мій досвід каже, що іспанці дуже легко захоплюються, але потім так же блискавично втрачають інтерес до дівчини, — ділиться українка Ангеліна (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.). — Вони справляють враження вічних дітей, які на питання «Як твої справи?» хочуть почути лише «Все в порядку», а не розповідь про реальні проблеми, страхи, переживання. Кілька разів експериментувала, відповідаючи на це питання розгорнуто: про пошуки житла, роботи, про ситуацію в Україні. Люди більше не виходили на розмову та зникали. Потім, заради експерименту, розповідала про щось позитивне, але важливе для мене. Тоді вони відповідали, що «прекрасно, радий за тебе!» Такі розмови їм подобаються більше.
Люблять говорити про футбол. Андрій Лунін, воротар «Реал Мадриду» зробив для формування позитивного іміджу України більше, ніж все посольство України. «Українка? О! Андрій Лунін, знаю!»
Українки розповідають, що іспанські чоловіки часто в розмові кажуть, що мріють про активних жінок, які не бояться тілесності та виявляти сексуальність. Однак на практиці виходить не зовсім так. Не даремно, слово «мачо» (macho) — іспанського походження. Таким чоловікам притаманно домінувати в стосунки. Іспанцям ближча позиція, коли жінка пасивна, ніжна, поруч з якою можна відчувати себе тим самим мачо.
— Я помітила тенденцію: якщо чоловікові я цікава, він виявляє багато ініціативи, — ділиться спостереженнями Ярина, — якщо ж ні — мене часто дорікали за недостатню ініціативу. Казали, що через сильний фемінізм тут жіноча ініціатива має бути обов’язковою. Однак ці стосунки нічим добрим не закінчилися.
Іспанці не дозволяють собі переходити межу, якщо жінка не дає чіткого сигналу, що вона не проти зближення. Це пов'язано не з національними рисами характеру, а скоріше із суворим законодавством за домагання та дискримінацію. Якщо не було чітко прокомунікованої згоди, то може бути штраф чи арешт. Разом з тим, кажуть дівчата, найчастіший запит на сайтах знайомств, як і всюди, — легкі стосунки без емоційної складової.
Блакитноока блондинка і сальса в 90 років
Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що для України загалом тут ставляться позитивно, однак існує чимало стереотипів. Більшість — позитивні, але вони грають проти реальних жінок.
Багато разів чула, що нас вважають красивими, але холодними жінками, у порівнянні з місцевим темпераментом, — говорить Ангеліна, — ми не дуже легко зближуємося, не такі емоційні
Є й негативні стереотипи. Наприклад, що українські жінки більш залежні, легкодоступні. За житло та їжу вони робитимуть все. Як один стереотип вживається з іншим — українки не можуть пояснити. Однак зазначають, що до України тут ставляться з великою повагою та співчуттям навіть через 2,5 роки повномасштабної війни.
Світловолоса, синьоока чи зеленоока, молода, струнка, модельної зовнішності — такими уявляють собі іспанці українок.
— Блондинка — це просто фетиш тут, — говорить 45-річна українка Анна. Вона показує фото, яке зібрало 300 типових для іспанців повідомлень за день: «Як справи?». На ньому вона млосно відпочиває, напівлежачи на лавці у парку — блондинка з короткою зачіскою, з яскраво вираженими формами, з червоним манікюром, в червоній сукні. Потім заради експерименту розмістила звичайне стандартне фото і отримала 3-4 повідомлення на день.
Іспанці бачать красу іншого типу, однак в українках шукають ту, яку уявляють стереотипно. Якщо жінка не підходить під це уявлення — засмучуються.
— Мене кілька разів іспанці просили знайомити з неодруженими подругами, — каже Ярина (імя змінено на прохання героїні — прим.ред.), — коли показувала фото, то чула: «Ууу, то вона… звичайна», і абсолютно ніякої зацікавленості. Однак, коли доходило для реальних знайомств, то за 2,5 року всі мої знайомі українки, які хотіли побудувати стосунки з іспанцями, віком від 25 до 75 років — всі вже в парах. Хоча не всі шукали тривалих стосунків, але є й щасливі шлюби. Тільки в них є одна особливість — там дуже зрілі самостійні жінки, які ведуть бізнес, мають роботу. Іспанцям з такими комфортно.
Сама Ярина на сайтах знайомств з 2005 року — і в Україні, і в Іспанії. Її тато давно живе в Іспанії, тож вона була там багато разів, однак чоловіка знайшла після переїзду у 2022 році через війну.
— Мені 42 роки, вага понад 100 кг, дітей немає. Майже рік в стосунках з чоловіком мрії. Він старший на 15 років, але чудово виглядає, та й загалом перевершив усі мої найсміливіші мрії. В Іспанії я зареєструвалася в Тіндері, бо не вистачало знайомих для спілкування. Загалом Тіндер у всіх країнах однаковий — це справжня лотерея. У Facebook-знайомствах чоловіки виявилися більш цікавими, а спілкування — більш змістовним. З моїм коханим я познайомилася випадково, коли вже не шукала стосунків чи кохання. Я просто гортала профілі, лайкнула, навіть не вдивляючись. Коли почалося спілкування, воно одразу стало дуже приємним. Досі я перебуваю в приємному шоці від наших стосунків та спільного життя.
Втім до цього Ярина мала багато негативного досвіду. Найгірше побачення сталося, коли іспанець забрав її на машині і довго шукав паркування в центрі. Вони зайшли до першої-ліпшої кафешки, де хлопець запитав, чи є в неї гроші на каву. Посеред розмови він встав і вийшов. Вона подумала, що щось не зрозуміла, заплатила за каву, вийшла, а його і машини вже не було.
Інший випадок: чудове спілкування в Інтернеті, чоловік мав приїхати з іншого міста, вона купила квитки на шоу фонтанів, готувалася, чепурилася. За годину до зустрічі він написав, що його збив мотоцикл, а потім заблокував її скрізь
Ярина підтверджує, що іспанці дуже емоційні. Якось її залицяльник, який не зміг приїхати на побачення через справи, розплакався через це.
— Чоловічих істерик тут я бачила більше, ніж за все життя в Україні, — каже жінка, — мені писали різні чоловіки. Хочу сказати, що іспанці з віком стають кращими. Молоді хлопці схожі на примхливих принцес. Старші вже більш стабільні та надійні.
На її думку в Іспанії існує демократичне ставлення до зовнішності, наявності дітей, а особливо — до віку. На заняттях з сальси можна зустріти навіть 92-річних сеньйор. В суспільстві транслюється, що право на особисте щастя і кохання мають усі.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію. Наступного тижня наш цикл винятково змінить день виходу нового матеріалу та авторку, тож стежте за публікаціями.
Почуття іспанців розгоряються з вогненною швидкістю, але так само швидко згасають. Вони легко зізнаються в коханні, навіть жодного разу не побачивши жінку в реальності. Мають багато позитивних стереотипів щодо українських жінок, тож з радістю підуть з ними на побачення.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Велика Британія та Ірландія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Холостяк за власним вибором
У Великій Британії, як і в багатьох розвинених країнах, помітні тенденції збільшення числа холостяків та незаміжніх жінок, а також зростання віку вступу в шлюб. Якщо у 1972 році середній вік чоловіків при першому шлюбі був 27,4 роки, то до 2019 року він піднявся до 39,7 років.
Життя холостяком — часто свідомий вибір англійців, а не прикрі обставини, чи неможливість знайти собі партнерку, пояснюють українки, які проживають у Великий Британії тривалий час, або переїхали туди після початку повномасштабної війни.
— Я ніде більше не бачила такої кількості холостяків похилого віку, як в Лондоні, — розповідає українка Лариса, — у порівнянні до України, тут дуже багато чоловіків без родини, якої у них ніколи не було. Вони мають гарну освіту, гроші, подорожі, розвиток, а от будувати родину не поспішали, або й не хотіли.
Ще одна пастка чекає на тих, хто вже познайомився з англійцем, але не може зрозуміти, чому стосунки не розвиваються. Ви зустрічаєтеся, проводите разом час, але це не веде до спільного проживання чи спільних планів на майбутнє.
— Для англійців — це нормально тільки через рік почати говорити про можливість спільного проживання, — говорить Катерина, — вони дуже повільно звикають до нових людей в своєму житті, не такі емоційні, як українці.
Життя у Великій Британії є досить дорогим, що накладає певні обмеження на шлюбний ринок. Тому не дивуйтеся, якщо на першому побаченні без зайвих церемоній вас запитають про вашу професію
Якщо після цього виникне невелика пауза, то просто в цей час чоловік буде підраховувати, чи є сенс запрошувати вас на друге побачення.
У відносинах тут пари рівномірно ділять обов'язки по дому, подорожах та вирішенню життєвих проблем. Від жінки очікують бути партнеркою, водночас чоловіки також активно займаються домашніми справами, виховують дітей і доглядають за садом. На побаченнях вони часто платять 50 на 50, а в парі ділять витрати за розваги та побут.
Паб все ще кращий за Тіндер
Багато стереотипів про англійців, які сформувалися під впливом фільмів, книжок, дуже близькі для істини, — говорять українки, які живуть зараз у Великій Британії.
— Тут дуже міцні традиції, кожна людина займає своє місце у соціальній ієрархії, змінити його майже неможливо, — говорить Лариса, — якщо ти заможна людина з маєтками, грошима — тобі відкриті двері всюди. Тут все ще важливі титули, звання. Люди одного кола будуть з дитинства спілкуватися між собою на закритих вечірках, світських раутах, люди нижчого соціального статусу навряд чи туди потраплять. Для цього треба зробити щось по-справжньому, видатне, написати роман про Гаррі Поттера, як Джоан Роулінг, або пісні, як Стінг, якого навіть посвятили в лицарі.
Англійці стримані, ввічливі та дуже саркастичні. Вони рідко сидять на сайтах знайомств, бо більшість знаходить собі пару в реальному житті.
Це будуть стосунки, як у фільмі «Бриджит Джонс», де герой Коліна Ферта Марк Дарсі з'являється на світській вечірці разом з нареченою — дівчиною свого кола, освіти, професії, манер
Взагалі, цей англійський фільм дуже гарно описав два типажі, з якими українцям доводиться мати справу на сайтах знайомств: одні як Марк Дарсі — розумні, мовчазні, стримані, холодні, надійні та стабільні, другі як Деніел Клівер — чарівні, розкуті, нахабні та трохи самозакохані.
Попередні тривалі стосунки Лариси закінчилися в Україні під час коронавірусної пандемії.
— Ще тоді я була більше орієнтована на європейських чоловіків, оскільки працювала на міжнародну компанію, багато спілкувалася з іноземцями. Мені імпонувала їхня культура спілкування та вміння доглядати за собою, — визнає дівчина.
У Великобританії вона встановила Tinder (він зручний та дешевший за інші популярні онлайн-додатки для знайомства: eHarmony, Match, Bumble, якщо користуватися їхніми платними версіями), і зрозуміла, що англійців там майже не зустрінеш. Простіше це зробити у місцевому пабі в п'ятницю. Паби все ще залишаються місцем для знайомств, соціалізації та неформального спілкування.
— В англійському тіндері дуже активні бразильці, мешканці Південної Америки, португальці, а ще індуси, — каже Лариса. — Індія — колишня колонія Великої Британії, тож індусів тут дуже багато. Однак варто пам'ятати, що вони з дуже патріархальної країни. Дружину синам обирає родина. На серйозні стосунки не розраховуйте.
Трішки менше французів, італійців, американців, південно африканців. З ними простіше побудувати стосунки, ніж з англійцями, але вони часто бояться спілкування з українками. Стереотипно думають, що українкам треба дарувати брендовий одяг, речі, витрачати на них багато грошей, щоб завоювати їхню прихильність.
— Мої знайомі (або їхні друзі), які мають реальний досвід стосунків з українками, — говорить Лариса, — навпаки у захваті. Навіть знаю англійців, які під час війни ризикнули поїхати зі своїми партнерками в Україну. Говорять, що Україна дуже гарна та недооцінена держава.
Неемоційний не означає, що холодний
Бути в парі з англійцем — досить комфортно, якщо зрозумієш особливості його характеру,, діляться співрозмовниці Sestry.eu.
— У мене поки немає романтичних стосунків тут, — каже Аліса (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), — але дружу з кількома англійцями, споглядаю за знайомими парами «українка-англієць». Що приваблює в англійцях? Вони не мають вираженої агресивної маскулінності, не чекають від жінок, щоб вони були такими «принцесами», за яких все треба вирішувати. Вони із задоволенням готують, проводять час з дітьми.
Не дуже емоційні — не означає, що холодні. Вміють бути підтримуючими та надійними. В Англії, як в багатьох інших розвинутих країнах, у 37 ще можна бути “young lady”, тоді як в Україні в такому віці — жінкою під 40, а якщо до того ти самотня матір — це вже проблема не лише для роботодавців, а й на ринку наречених.
— Інколи національний характер бере гору, — каже Анастасія, — я чотири роки в стосунках з англійцем, який дуже залучений у підтримку України. Однак йому важко пояснити, чому я плачу після обстрілу дитячої лікарні, чому мені болить за людей, з якими особисто не знайома
Тут звертають увагу на зовнішність, однак не образять чи знецінять, якщо ви не типаж чоловіка. Часто зі спілкування можна знайти собі гарного та надійного друга.
— У мене, переважно, позитивний досвід, хоча він не закінчився побудовою стосунків, — розповідає Лариса. — Було, правда, чимало дивних побачень. Часто це пов'язане з бажанням англійців на всьому економити. Якось чоловік запросив на побачення, вибрав ресторан. Кожен замовив велику порцію основної страви. Помилково спочатку винесли маленьку порцію, потім вже велику. Маленька залишилася на столі, її з'їв мій кавалер разом зі своєю великою порцією, але рахунок запропонував розділити навпіл.
Ірландія: можете не захотіти другого побачення
Так казали українки, які переїхали в Ірландію після повномасштабного вторгнення. Часто причина в тому, що під час спілкування виявляється, що перед вами не холостий чоловік, а separated. Це означає, що подружжя більше не живе разом, не веде спільного господарства, але офіційно не розлучене.
Справа в тому, що в Ірландії розлучення офіційно дозволили лише у 1995 році, після референдуму, коли внесли поправку в конституцію. Однак і зараз чимало пар користуються правом на роздільне проживання.
— Все питання у фінансах, — розповідає українка Надія, — не поділене майно, не визначена сума аліментів, яка влаштує дружину, видатки на адвокатів. Отже, в результаті чоловіки, які шукають партнерку на сайтах знайомств, часто мають багато особистих проблем. Іноді вони навіть не можуть запросити жінку кудись, окрім номеру в поганому готелі, оскільки живуть у приватних будинках або гуртожитках без окремої ванної кімнати чи туалету.
В ірландському Tinder можна знайти багато спільного з англійським: там багато іноземців, мігрантів, біженців, а також людей, які не прагнуть реальних зустрічей, а цілком задовольняються онлайн-спілкуванням
Вплив церкви відчувається на ставленні до сексу. Його сприймають не як джерело задоволення, а засіб для продовження роду. Згідно зі спостереженнями наших героїнь, це одна з причин, чому чоловіки тут не надто активні. Онлайн-подруга забезпечує йому емоційну підтримку, дає відчуття, що він не самотній, і це не вимагає жодних зусиль з його боку.
— Місцеві дуже обережні до нових знайомств, на сайтах багато одружених (як тих, хто живе з родинами, так і в розділених родинах), — говорить українка Оля, — з місцевими далі “how are you?” (як ти?) майже ніколи не заходить далі. Я ще жодного разу не була з ірландцем на другому побаченні.
Ще одна дивна місцева тенденція — чоловіки занижують собі вік, інколи на 10-15 років. Хоча в Ірландії українки не зустрічаються з ейджизмом.
— У свої 47 років я почуваюся тут, як королева, — ділиться Ольга, — мені пишуть як 25-28-річні хлопці, які шукають «матусю», що навчить їх чомусь у ліжку, так і 40-60-річні «досвідчені вовки», які просять хоча б про одну ніч пристрасного сексу.
Поруч з тим, Олена, яка вже два роки в стосунках з ірландцем каже, що він найкращий з чоловіків, якого вона коли-небудь зустрічала
— Мій партнер терплячий, турботливий, винахідливий, активний і теплий. Він дбає про мене, готує вечерю з вином на свіжому повітрі, водить мене в похід. Ірландці дуже сімейні, люблять природу, шанують свої традиції, спортивні. Мій хлопець не був ніколи одруженим — можливо, це пояснює ситуацію.. Він робить все, щоб нам разом було комфортно.
Що радять дівчата тим, хто тільки наважується шукати пару на сайтах знайомств у Великій Британії чи Ірландії? Цінувати та поважати себе, не погоджуватися на стосунки, які вас не влаштовують. Необхідно розуміти, що пошуки можуть бути тривалими, тож отримуйте задоволення від процесу. Шукайте не лише чоловіка, а й людину, яка стане вам другом.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Італію, наступна — довгоочікувана Іспанія.
Якщо ви дивилися фільми про Бриджит Джонс, ви, напевно, пам’ятаєте пару Марка Дарсі і його нареченої Вікі. Вони є класичним прикладом англійського підходу до знайомств, де партнери часто обираються зі свого соціального кола. Ірландці, хоч територіально близькі до англійців, зазвичай мають більш відкритий підхід до знайомств. Однак не варто очікувати, що це призведе до успішного другого побачення.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Італія. Як виявилось, про неї є багато чого розповісти, тож про Іспанію, з якою ми планували її об'єднати, ми розповімо згодом (стежте за публікаціями).<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Dolce Vita, або «солодке життя» італійців
Італійці добре знають, які стереотипи щодо них мають іноземці. Експресивні, рухливі, активно жестикулюють, смагляві та темноволосі ловеласи. Їхня життєва філософія: dolce vita (солодке життя), яке наповнене сонцем, морем та вином. Ще їх називають «маминими синочками», які дуже пізно (інколи ніколи) по-справжньому не дорослішають. Що з цього правда?
Цьому, до речі, присвячені сотні відео, в яких українки розповідають про побачення з італійцями: у кожного італійця вдома вже є найкраща жінка на світі… і це мама. Вона приготує, випере та попрасує речі, пожаліє та приголубить. Іншим жінкам немає місця в серці італійця.
— Багато італійців люблять романтику без зобов’язань, — говорить українка Марина, — вони із задоволенням підуть на побачення, смачно поїдять разом, проведуть ніч і повернуться в своє життя, в якому є купа інтересів та хобі. Вони не проти ексклюзивних та довготривалих стосунків, але без проживання разом. Для багатьох італійців мама — це головна людина в житті. Знаю багато пар, які розсталися саме тому, що дівчина не сподобалася мамі. Зараз є багато публікацій, в яких італійці хочуть розвіяти цей стереотип. Однак самі визнають, що «знаменита італійська мати побоюється, захищає і трохи пригнічує своїх синів». І що немає в світі іншого народу, який би так протягом століть в своїй літературі, кінематографі, піснях не звеличував постать матерів.
Італієць ніколи не буде шукати пару через відчуття самотності, бо більшість з них живе в колі великих родин, де підтримуються стосунки навіть з дуже далекими родичами. Знайомитися доведеться не лише з чоловіком, і сподобатися треба не тільки йому
Якщо вступати в серйозні стосунки з італійцями, то потрібно зрозуміти, наскільки їхня сім'я буде втручатися у ваше життя, і чи готові ви з цим миритися.
Італійці дуже пізно, порівняно з іншими націями, дорослішають. Можливо, причиною цьому часом стає спадковий капітал, або просто це вроджене вміння жити солодке життя, адже далеко не всі італійці заможні. Зарплати в Італії зазвичай невисокі, більшість заробляє від 1400 до 2000 євро на місяць. Високі зарплати отримують лише професіонали високого рівня, яких не часто зустрінеш на сайтах знайомств.
Розлучення тут може коштувати дуже дорого, якщо доведеться статки ділити з кимось ще. Тож, часто італійці віддають перевагу гостьовим стосункам, коли можна час від часу бачитися, або просто живуть разом без укладання офіційного шлюбу. Разом з тим, саме про італійських чоловіків співрозмовниці говорили, що вони можуть бути дуже щедрими та галантними. Кілька українок розповіли, що італійські наречені подарували квартири замість шлюбу. Таким чином чоловіки хотіли показати серйозність своїх намірів, але залишити у безпеці свої фінанси на випадок розставання.
Свята кухня
Консервативність та католицизм впливають на ставлення до сексу. Навряд чи на першому побаченні італійці запропонують закінчити вечір разом у ліжку.
— Італійці дуже галантні, порівно з іншими європейцями, — говорить Дарина, — вони дуже щедрі на компліменти, менше акцентують увагу на зовнішності. Розумні, веселі, цікаві, не лізуть цілуватися на першому побаченні, не дозволяють сексуалізованих компліментів та жартів. Їм треба час, щоб перейти до більш тісного тілесного контакту. І в цьому вони прекрасні.
Обов'язково поцікавтеся, з якого регіону ваш партнер. Адже йдеться не лише про регіональні особливості характеру, а й про «святе» для кожного італійця — про кухню.
— 95% часу в Італії говорять про їжу, — говорить Юлія, — я трохи жартую, але їжа справді дуже важлива. Половина побачення піде на розмови про те, що вони люблять готувати чи їсти, про різні види вина, сиру та їхні гастрономічні подорожі. Вони запитають, що ти любиш, що готуєш та їж вдома. Немає жодного тиску на те, що жінки повинні вміти готувати, але говорити про їжу — це святе.
Донат за побачення
Олені (ім'я змінено на прохання героїні — прим.ред.) — за сорок років. Вона не має дітей, в Україні тривалий час була в пошуках пари. Каже, що в Італії в Тіндері її майже одразу забанили, бо кидала посилання на збори для українських військових, замість того, щоб фліртувати там. Хочеш піти на побачення — продемонструй лояльність до українців через донат на фонд. Пізніше встановила додаток Bumble.
— Я вирішила, що кращого способу для соціалізації, ніж ходити на побачення, немає, — розповідає вона свої секрети пошуку щасливих стосунків. Власне Олена зараз у тривалих стосунках з італійцем, який на кілька років молодший від неї.
На побачення вона ходила щотижня. Спочатку важко було знайти тих, хто розмовляє англійською. Переважно, це були іноземці, які живуть в Італії, або італійці, які працювали за кордоном. Ці італійці більш освічені, з ними цікаво розмовляти.
— Я живу в невеликому містечку, до якого треба добиратися. Я ніколи нікуди не їхала сама. Вирішила, що це додатковий фільтр — чи готова людина проїхати заради мене на побачення з іншого міста. Якщо не готова, то значить, що у неї немає зацікавленості в мені як в партнерці, або взагалі в стосунках. Ми зустрічалися, гуляли, заходили в ресторан чи кафе. Здебільшого платили вони, але я пропонувала завжди розділити рахунок. Це теж тест, насправді, кого бачить перед собою людина. Вони майже завжди віджартовувалися, що добре-добре, заплатиш наступного разу. Наступного разу, якщо він був, то знову платили за себе. Вони не скупі та галантні.
Ще, ділиться досвідом Олена, вона для себе визначила кілька фільтрів на сайті знайомства. Чи активно пише їй чоловік, чи пише «ciao/привіт» та вичікує. Якщо людина не здатна поставити кілька питань, які не будуть дублювати написане в профілі, про що з нею розмовляти далі? З такими Олена одразу прощалася.
— Активні люди можуть приємно здивувати, — ділиться Олена. — Щоб прогулятися 2 години зі мною, він витратив 2,5 години в дорозі туди й стільки ж назад. Я, чесно кажучи, такого ставлення в Україні ніколи не зустрічала. Також жодного разу ніхто не казав, що жінка чи дівчина повинна бути певної зовнішності, не фокусувався на вазі. У мене надмірна вага, і в Україні завжди були якісь коментарі на побаченнях, не важливо, погані чи хороші: «Я люблю товстих» або «Я вважаю, що потрібно менше їсти», чи що завгодно. В Італії я цього не чула жодного разу. І мені було дуже комфортно розмовляти на будь-які теми, просто така нормальна людська бесіда про життя.
Олена підтверджує, що попри емоційність, пристрасність, харизматичність, до сексу італійці ставляться дуже обережно. Як пояснив їй хлопець: «Ми все ж країна, де живе Папа Римський, тому тема сексу тут досить табуйована»
— В них є такі уявлення, що якщо жінка хоче сексу, то з нею щось не так. Звичайно, вони хотіли б сексу і на першому, і на другому побаченні, але дуже себе стримують. Певно, більш марґінальні люди так не роблять, але ті, з ким я спілкувалась, були дуже галантні й обережні. І якщо якийсь секс і стався, то лише з моєї ініціативи. Вони радісно відгукувалися, але дуже здивовано, тому що для них це не є нормою.
Фільтри та червоні прапорці
Свого хлопця Олена обрала, бо пройшов всі «фільтри»: він щодня писав, цікавився її життям, мав гарну англійську мову. Спілкування з ним було легким, вони швидко знайшли спільну мову. Він досить заможний, живе на збереження родини, але дуже переживає, що у разі розлучення втратить багато чого.
Ще один важливий фільтр — ставлення до зовнішності. «Я намагаюся уникати метросексуалів, які занадто багато уваги приділяють своїй зовнішності на сайтах знайомств. Я вважаю, що якщо людина витрачає багато часу на догляд за собою, у неї можуть бути нарцисичні риси, з якими мені не по дорозі. Я намагаюся знайомитися з людьми, які просто природно привабливі, без зайвих зусиль, комфортно виглядають і займаються спортом. Багато італійців захоплюються активними видами спорту, такими як хайкінг, їзда на велосипеді або футбол. Вони рідко відвідують спортзали і фітнес-клуби; для них важливіше активний спосіб життя, що допомагає підтримувати хорошу фізичну форму без надмірних зусиль».
В Італії абсолютно спокійно ставляться до вікових відмінностей між партнерами, — переконує Олена, — здається, що італійці, можливо через свою прив'язаність до матерів, віддають перевагу зрілим, самореалізованим, стабільним жінкам, які вже не потребують великої підтримки. Тому жінки тут почуваються дуже комфортно в старшому віці.
В Італії жінки зазвичай не фарбують волосся, і багато хто ходить із сивиною і зморшками. Тут немає жодного натиску на боротьбу з віком — ботокс, наповнювачі або нарощування вій не в моді. Жінки люблять яскравий одяг і аксесуари. Чоловіки це помічають і цінують, але тут немає того акценту на молодість і стрункість, який часто можна зустріти в інших культурах.
Далі фільтр — сама розмова.
В Олени була ситуація, коли побачення закінчилося тим, що вона вихлюпнула келих вина на співрозмовника: він її переконував, що Україна «вирізала половину Донбасу та Путін змушений був втрутитися у війну»
«Якщо людина починає розповідати про Росію або говорить тільки про себе, а не цікавиться мною, це для мене червоні прапорці. Я ціную чесність і простоту. На побаченні я звертаю увагу на те, наскільки людина відкрита і розслаблена, чи проявляє інтерес до мене та є тактовною».
Важливим виявився факт, що хлопець Олени — не дуже близький з родиною. Однак у випадку Італії це означає, що його мама лише щотижня запитує, чи все в порядку, та намагається передати гостинці.
— Загалом мій італійський хлопець мені імпонує серйозним ставленням до мене, допомогою у всіх побутових питаннях. Ми разом вже два роки, від мене, за його словами, він навчився більш активно проводити час, подорожувати та пізнавати щось нове, — підсумовує наша співрозмовниця.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, наступні країни — Британія та Ірландія.
Українками італійців не здивуєш і вони позитивно сприймають жінок з України, проте в Італії сильні русофільні традиції й через це трапляються неприємні сюрпризи. Ще тут відчувається вплив Католицької Церкви та… мами у житті переважно кожного дорослого мужчини.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швейцарія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Про Швейцарію співрозмовниці Sestry.eu говорить як про країну максимально безпечну для жінок. Втім оголошення, в яких шукають виключно українок для побачень, рекомендують оминати. Часто за ними приховується бажання чоловіка знайти залежну жінку: вона не буде висувати таких вимог як швейцарки, або жінки з сусідніх європейських країн.
Любов по-швейцарськи
Співрозмовниці Sestry.eu розділилися на дві групи. Одна стверджувала, що швейцарці дуже відкриті до стосунків з еміґрантками/еміґрантами. І це, власне, підтверджує статистика. У 2019 році 36 % всіх офіційних шлюбів швейцарців були укладені з іноземними громадянами. Ймовірно, йдеться про великі міста, де люди більш мультикультурні, багато хто знає англійську мову, яка полегшує комунікацію.
Разом з тим, інша частина говорить про протилежне. Нібито швейцарці «налякані» історіями про користолюбність «слов'янських жінок». Що вони дуже закриті та наші жінки можуть розраховувати на побачення з такими ж еміґрантами. Тут криються інші небезпеки. Хоча українки походять з досить ще патріархального суспільства, уклад життя еміґрантів зі східних країн, з мусульманської культури, може бути абсолютно їм неприйнятним.
— На сайті знайомств мене обирали, переважно, африканці, албанці, інколи італійці, — розповіла одна зі співрозмовниць Sestry.eu, яка попросила її не називати, — швейцарці дуже важко сходяться з людьми іншої культури. Та й загалом, вони дуже обережні, тривалий час приглядаються до людини, вони не з тих, хто кинеться у стосунки з головою. Будуть дуже повільно зближуватися. Бояться відмови, тому можуть тривалий час спілкуватися, і не запрошувати на зустрічі. Однак якщо вже наважаться, то це буде максимально приємне спілкування. Бо вони все ж досить консервативні, хочуть робити перший крок самостійно.
Варто оминати оголошення на сайтах, де в описі пишеться про те, що чоловік шукає «дружину-українку». Часто за ним приховується бажання знайти собі залежну жінку, якою можна буде легко маніпулювати через її статус біженки
Це стосується, загалом, всіх країн. Швейцарки тривалий час боролися за рівноправ'я, вони хочуть до себе рівного ставлення, поваги, розподілу обов’язків. Українок часто змальовують як більш домашніх, невибагливих, покірних жінок. Ці якості в ціні у місцевих чоловіків, які з різних причин не доросли для рівноправних стосунків з партнеркою.
Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що часто зустрічаються з упередженнями щодо українок, їх сприймають як людей з «третього світу», в якому не знають, що таке антипригарна сковорідка, міксер чи посудомийна машина. Цими спостереженнями ділилися жінки, які жили, переважно, у невеликих населених пунктах.
Повага до особистих кордонів
Українки, які через війну опинилися у Швейцарії, кажуть про повагу до особистого простору людини. Якщо ти в басейні, то ніхто не буде розглядати твоє тіло, це непристойно.
На вулиці тобі не будуть відпускати слизьких компліментів, як би гарно ти не виглядала, але й на побачення навряд чи запросять. Бо це може бути розцінене як домагання, порушення кордонів іншої людини.
Багато пар все ще знайомляться традиційним способом — в компаніях, на роботі, через активності, у школі, в університеті, на вечірках. Втім додатки для знайомств набирають популярності, особливо у великих містах
Українки попереджають, що варто уважно читати описи на сторінках чоловіків. Якщо там написано, що чоловіка цікавить тільки формат на ніч, він не бреше. Разом з тим, про серйозність намірів теж відверто артикулюють.
— Власне мене це дуже підкуповує тут, — каже українка Юлія, яка у Швейцарії будує стосунки з місцевим чоловіком, — люди будують дорослі, серйозні стосунки, про все говорять на старті. Немає такого, що ти розраховуєш на партнерство, на вірність, тобі це обіцяють заради того, щоб затягнути у ліжко, а потім зникають. Тут і чоловіки, і жінки досить відверто говорять про свої очікування від стосунків.
Юлія — класична красуня. Однак в Україні тривалий час була самотня, сама виховувала сина.
— Якось подруга зареєструвала мене на сайті для знайомств в Україні. У неї схожа ситуація. На сайті я побула якийсь час і швидко видалилася, оскільки мене просто завалили непристойними фото, пропозиціями сексуального характеру. Моя подруга в Україні на різних сайтах роками шукає партнера, але до цього часу одна.
В Швейцарії жінка наважилася на розміщення анкети, бо захотіла, щоб її просто обійняла якась жива людина.
— Я працювала у дві зміни: зранку в школі, ввечері за барною стійкою. Вдома у мене був «колючий» син-підліток, хвора на онкологію близька родичка. За три місяці від переляку я вивчила німецьку мову, англійську знала дуже добре до того, валилася з ніг від перевтоми. Життя в Швейцарії дуже дороге. Бачила, як вечорами в бар приходять наші дівчата, проводять час, спілкуються. Було трохи заздрісно. Мої думки, мабуть, прочитав фейсбук, який показав мені рекламу місцевого сайту знайомств. Він платний, як для жінок, так і для чоловіків, але я наважилася зареєструватися.
В анкеті вона чесно написала, що шукає спілкування, спільного проведення часу, пізнання один одного, а лише потім, можливо, тривалих стосунків. Юля каже, що важко звикала до місцевих традицій.
В українській культурі на початковій стадії стосунків у жінок є очікування, що чоловік буде тебе «завойовувати»: дарувати квіти, водити в ресторан, купувати якісь подарунки, вирішувати якісь проблеми. Тут це можливо, переважно, коли люди вже визначилися, що вони будують пару разом.
— Багато жінок тут заробляють на рівні з чоловіками. Пропозиція поділити рахунок — чесна, якщо ви на початковій стадії стосунків. Місцеві жінки мені радили завжди пропонувати розділити рахунок, але жоден чоловік не прийняв цієї пропозиції. Щодо квітів, подарунків, знаків уваги — та ж історія. Якщо це етап знайомства, залицяння, ви чужі один одному люди, то чому він повинен щось для вас робити? У стосунках буде все: і квіти, і увага, і спільні подорожі. Наші жінки часто ображаються, що швейцарці не вкладаються на початковому етапі, але у них своя логіка. На етапі залицяння вони не сприймають, що зобов'язані цій, чужій по суті, жінці чимось. Коли ви в парі, то ставляться вже по-іншому, так як українці на етапі залицяння. Однак ця турбота нікуди не зникає.
Юлія каже, що для тривалих стосунків швейцарці, якщо це зріла людина, шукають собі не домогосподарку, а партнерку, цікаву особистість, з якою приємно буде ділити життя
— Прибрати вдома, приготувати вечерю вони можуть й самі, — каже жінка, — власне я шукала людину, з якою мені буде максимально комфортно. Тому зараз з чоловіком виховуємо разом його трьох дітей та мого сина. У мене було багато різних варіантів, але до серця припав саме він.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, наступні країни — Італія та Іспанія.
Оголошення про пошук українок в Швейцарії варто оминати: національні особливості побачень українок за кордоном.
«Я два роки в Польщі, але складається враження, що чим більше я вчу польську, тим гірше мене розуміють, а я інших», — часто можна почути від українських біженок. Польська їм видається складнішою за математику.
Якщо ви впізнали себе в цій фразі, то не дивно. За даними соцопитування, проведеного КМІС у 2022-2023 роках, лише 22 % українців, що мають статус біженців у Польщі, вивчили польську мову, більшість із них — поверхово. І лише 10 % українців можуть спілкуватися польською вільно. Основними бар’єрами, які заважають опанувати мову, респонденти називають брак часу (38 %) та фінансів (33 %).
Ви теж робили якісь спроби заговорити польською: навчалися у мовних школах, відвідували інтеграційні курси, дивилися фільми та телевізійні програми, втім все ще не почуваєтеся з мовою вільно? Чи, навпаки, досить непогано розмовляєте, розумієте польську, однак акцент вас видає? Хочете говорити польською більш природно? Чи тільки почали вивчати польську, але навчання гальмує щільний графік та брак фінансів? В усіх цих випадках в нагоді стануть подкасти, і це доведено науково.
В яких випадках подкасти допоможуть у вивченні мови?
Дослідження вчених-когнітологів стверджує, що для швидкого опанування мови потрібно робити це якомога регулярніше, але короткими систематичними сесіями. Тобто, щоденне прослуховування подкастів, повторення почутих слів, фраз, може бути значно корисніше, ніж двохгодинна лекція з викладачем раз на тиждень.
Ще одне дослідження вчених з університету в Торонто доводить, що для успішного опанування мови, необхідно «занурення в мовне середовище»: буквально оточити себе мовою.
Слухання подкастів дуже легко вписати в щоденне життя. Подкасти можна слухати у навушниках дорогою на роботу, на прогулянці, вдома на кухні, на дитячому майданчику, в ліжку перед сном. Замініть мову соціальних мереж, телефона на польську, — і самі незчуєтеся, як крига скресне.
Для кращого вивчення нових слів потрібно вчити їх у контексті вживання, — говорять експерти з психолінгвістики Берлінського університету Гумбольдта. Цей ефект можуть забезпечити подкасти, адже там лексику вивчаєш у контексті якогось повідомлення, тексту, розповіді.
Багато досліджень доводять, що дорослим учням слід спочатку зосередитися на вимові, навчитися розпізнавати звуки, інтонацію, акценти нової мови, а лише потім приступати для вивчення лексики та граматики. Це навчить мозок розпізнавати незнайомі тони нової мови та, зрештою, допоможе їх відтворити.
Ну і, найкраща порада, яку вам колись могли б дати щодо вивчення іноземної мови, — робіть це в задоволення. Це теж підтверджене дослідженнями, які провели у Великобританії щодо читання. Коли люди робили це заради розваги, без примусу, вони суттєво покращили свої мовні та навіть математичні навички. Подкасти можуть бути для вас просто розвагою, але за допомогою якої ви набагато швидше опануєте польську.
<add-big-frame>Що необхідне для прослуховування подкастів?
- Пристрій для прослуховування. Це може бути смартфон, планшет, комп'ютер або навіть спеціальний пристрій для прослуховування подкастів.
- Інтернет-з'єднання. Більшість подкастів доступні для прослуховування онлайн, тому вам знадобиться стабільне Інтернет-з'єднання. У місцях, де немає Інтернету, ви можете відтворювати подкасти в автономному режимі. Просто завчасно завантажте їх як файл mp3 і відтворюйте.
- Подкаст-додаток або програма. Краще, щоб це був спеціальний додаток: Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts, Stitcher або Pocket Casts. Переважно, додатки платні, але дають вам доступ до розширеного функціоналу різних платформ. Можна їх змінювати, в залежності від прогресу вивчення мови. В Польщі найбільш популярним додатком є Spotify, де знайдете багато безкоштовних для себе подкастів. Вартість Spotify в Польщі за місяць — 23,99 zł, перший місяць — безкоштовно.
- Навушники.<add-big-frame>
Подкасти для вивчення польської: рівень початківців
Кожен з цих подкастів має уроки, як для початківців, так і для більш просунутого рівня володіння мовою. Більшість подкастів відчинять вам двері не лише у світ польської мови, а й культури, традицій, польського способу життя. Допоможуть підготуватися для складання мовних іспитів, іспиту на карту поляка.
Cześć – вивчаймо польську разом
Рівень — A1
Цей подкаст орієнтований на дітей дошкільного віку. Багато простої, але корисної лексики, яку ведуча викладає у доступній формі.
Рівень — A1-A2
Ведуча цього подкасту подає матеріал просто, цікаво, зрозуміло та весело. Її уроки пропонують навчальний матеріал разом з веселим інтерактивним підходом до вивчення мови.
Рівень — A2-B1
Безкоштовний подкаст для початківців. Автор розповідає про різні побутові ситуації, зосереджуючись на тому, щоб слухачі засвоїли найуживаніші фрази та вирази польською мовою.
Рівень — A2-B1
Ці подкасти базуються на розмовах, які дозволяють швидко і легко вивчити, як спілкуватися в різних побутових ситуаціях. До кожного запису додаються вправи та текст розмови. Це дозволяє вам швидко перевірити, які слова або вирази викликають найбільше нерозуміння. Така собі екскурсія у залаштунки польського життя.
Рівень — A2-B1
Безкоштовний подкаст для вивчення польської мови як іноземної з безкоштовною транскрипцією. Завдяки безкоштовній транскрипції ви не лише дізнаєтесь більше про зміст епізоду, але й зможете простежити за правильною вимовою носія польської мови. Автори обіцяють, що ви заговорите автоматично без зусиль, якщо будете слухати подкаст регулярно.
Рівень — A2-B1
Цей подкаст пропонує короткі аудіоуроки з основними фразами, словами та виразами польської мови, цикл цікавих лекцій про життя в Польщі, які розповідаються спрощеною мовою. Більшість подкастів доступні безкоштовно, однак конверсійні теми, наприклад, як поляки ставляться до релігії, емігрантів, які пестливі слова використовують в інтимному життя, доступ до розмовного клубу, навчальних матеріалів — платні.
Рівень — A1-A2
Це досить хороший польський подкаст для початківців або тих, хто хоче оновити свою пам'ять щодо ключових граматичних моментів. Бібліотека невелика і більше не оновлюється, але вона дозволить вам працювати над основними навичками польської мови.
Рівень — А1-С2
Це платформа для вивчення польської мови, створена професійними викладачами. У розділі подкастів вчителі намагаються говорити повільно і чітко, щоб слухачі все зрозуміли. Ви також можете скористатися платною підпискою, яка дасть доступ до ширшого спектру матеріалів і підтримки вчителів. Кілька років поспіль цей подкаст визнавався кращим в Польщі для вивчення мови іноземцями.
Рівень — А1-С2
Цей подкаст пропонує аудіоуроки з польської мови для різних рівнів вивчення. Він охоплює різноманітні теми, від базових фраз до більш складних розмовних ситуацій. З особливостей — у ведучого подкасту дуже приємний голос, і багато милих порад, наприклад, слухати подкасти тільки під час прогулянок, щоб не заснути. Подкаст навчає правила вимови, фрази і вирази, а також там багато корисної інформації, наприклад про легалізацію перебування в Польщі.
Easy Polish - Learning Polish from the Streets
Рівень — В2-С2
Хочете знати, що напружує поляків? Чому вони купують пончики у Масний Четвер? Як запрошують дівчину на побачення? То вам сюди. Подкасти записують просто на вулиці, ставлячи перехожим питання з життя поляків. Це допоможе вам говорити польською максимально природно, бути в курсі різних культурних особливостей.
Як максимально ефективно вчити мову за допомогою подкастів?
Активне слухання. Активно зосередьтеся на тому, що ви чуєте. Записуйте нові слова та вирази, перевіряйте значення слів, які ви не розумієте.
Використання структурованих подкастів. Віддайте перевагу структурованим, доступним та регулярно оновлюваним подкастам.
Повторення. Прослуховуйте складні частини подкастів декілька разів. При потребі ставте на паузу, перемотуйте запис для кращого розуміння.
Налаштування швидкості відтворення. Регулюйте швидкість аудіозапису. Це допоможе вам налаштувати оптимальне занурення в навчання, особливо якщо розмова вам здається або швидкою, або занадто повільною.
Використання транскрипцій. Якщо ви маєте труднощі з розумінням, скористайтеся транскрипціями, які дозволять вам читати текст, слухаючи аудіо. Така комбінація допоможе вам краще розібратися з новим матеріалом та покращити ваші навички розуміння.
Подкасти для просунутого рівня володіння польською: слухаємо та інтегруємося
На цьому рівні важко радити подкасти виключно про граматику. Цей список присвячений тим, хто хоче бути максимально глибоко зануреним у мовне та культурне середовище країни. На цьому рівні можна слухати подкасти, які вас можуть зацікавити тематично, в залежності від ваших уподобань. Однак ми підібрали декілька, які наблизять вас до максимально глибокого розуміння польської.
Це подкаст про те, як вивчити іноземну мову (будь-яку) на високому рівні. Один подкаст присвячений тому, що ранок треба присвятити тому, що для вас зараз є пріоритетом у житті. Якщо це навчання мові, то після чищення зубів та вмивання обличчя, присвятіть якийсь час навчанню. Бо протягом дня енергії буде менше, тож ефект від навчання буде вже не такий сильний. Це, для речі, стверджує ведучий, стосується будь-якої пріоритетної для вас справи. Перші години після прокидання присвятіть найважливішому в житті.
Рівень – В2-C2
Цей подкаст створювався у допомогу учням та навіть викладачам, щоб полегшити підготовку до іспиту з польської мови. Багато обговорень різних літературних творів, характерів героїв, сюжетів.
Рівень — C1-C2
Цей подкаст про польську мову за кордоном, однак багато тем присвячені тому, як говорити польською максимально близько до носіїв мови, як уникати мовних помилок в письмі та у вимові, про фразеологічні звороти тощо.
Рівень — C1-C2
Подкаст присвячений різноманітним темам, які пов’язані з іноземцями в Польщі: конфлікти, кризи, історії успіху тощо. Цікаво почути, як виглядають іноземці через призму сприйняття поляків. Загалом, на Radio TOK FM ви знайдете десятки тематичних подкастів: про здоров'я, медицину, політику, кіно, музику, подорожі.
Рівень — В2-C2
Подкаст охоплює різні аспекти повсякденного життя та особистого досвіду авторки, і є дуже популярними серед польської аудиторії. Тут про знайомства та соціальні зв'язки, про старіння, про старше покоління, про інтуїцію та її роль в житті тощо. Загалом, польський погляд на життя у світі.
Ja i moje przyjaciółki idiotki
Рівень — B1-B2
Цей подкаст корисний не лише для вивчення мови, а й для розваги. Основні теми — кохання, стосунки та побачення. Любов і пов'язані з нею питання: слухаємо, як роман, і вчимо мову.
Strefa Psyche Uniwersytetu SWPS
Рівень — C1-C2
Це відомий подкаст, який спрямований на популяризацію психології. Він охоплює цікаві теми, пов’язані з психічним здоров’ям, і може допомогти людям вирішити їхні життєві проблеми. Для біженців тут є чимало цікавих тем, наприклад, про булінг в школі, як підтримати дитину, як вибудовувати комунікацію з підлітками тощо. .
Рівень — C1-C2
Цей подкаст призначений для польських еміґрантів, але він може бути корисним для українців також. Ви будете слухати розмови з цікавими особистостями, які можуть полегшити адаптацію до нової реальності та зменшити тугу за батьківщиною.
Historia Polski w pigułce та Historia jakiej nie znacie
Рівень — В2-C2
Як здогадалися із заголовку, це подкасти з історію Польщі. Вони охоплюють основні події та постаті, розповідають про ключові події, які варто знати, щоб бути в контексті польського суспільно-політичного життя.
Więcej niż oszczędzanie pieniędzy
Рівень — В2-C2
Діапазон тем досить широкий і обертається навколо особистих фінансів, заробітку грошей, заощаджень і підприємництва. Тут можна послухати про іпотечні кредити, ринок нерухомості, нетворкінг, застерегтися від багатьох помилок, розпочинаючи бізнес в Польщі.
Рівень — C1-C2
Інтерв’ю на найцікавіші теми з висококласними фахівцями з польських університетів та наукових установ. Багато цікавої пізнавальної інформації зі світу науки та технологій.
Рівень — В2-C2
На цьому порталі ви знайдете книжки польської шкільної програми, а також тисячі інших книг — безкоштовно та без реєстрації. Крім того, є серія подкастів про поезію, письменників, культуру, філософію.
Сподіваємося, що цей список стане вам в нагоді для вивчення польської мови. Не забувайте тільки, що у вивченні мови головне відразу використовувати почуте на практиці.
Sestry.eu підготували для вас список найкращих подкастів для вивчення польської мови. Вони допоможуть вам розширити словниковий запас, вдосконалити вимову, краще розуміти культуру та побут Польщі. Тут знайдеться щось для кожного: від початківців до обізнаних.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Швеція і Фінляндія.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Ці країни не просто сусіди, а й багато років поспіль очолюють рейтинги найбільш щасливих країн світу за рейтингом ООН. Беззаперечно, тут існують свої культурні особливості, які впливають на знайомства та стосунки. Найскладніше українкам, — розповіли героїні Sestry.eu, звикнути до місцевої відкритості, і самим припинити гратися в ігри на шлюбному ринку.
Швеція: все добре в міру
Ще до повномасштабної війни українка Юлія свідомо переїхала до Швеції. Будує «свою маленьку шведську родину» з 2020 року, чоловіка знайшла у додатку для знайомств. Каже, що шведський світ онлайн-побачень — найчесніший у світі.
— Чоловіки чесно пишуть, що вони шукають: серйозні стосунки, секс на одну ніч, жити разом, просто час від часу бачитися без сексуальних стосунків. Під фото пишуть про кількість дітей, скільки часу вони проводять разом, наприклад, що мають опіку 50 на 50. Це означає, що нова партнерка має бути готовою, що дитина від попереднього шлюбу (шлюбів) часто буде в їхньому житті. Розповідають про домашніх тварин. Я свого чоловіка знайшла дуже просто, ділюся лайфхаком. Однією рукою закрила фото, і читала тільки описи під ними. Свайпала тих, чиї описи мені більше всього сподобалися. Фото дивилася вже, коли була взаємна симпатія. У цих стосунках я дуже щаслива.
Діти від попередніх шлюбів тут точно не стануть завадою. Bonusdotter і bonusson — «бонусна донька» і «бонусний син» — так у Швеції називають дітей партнера від попередніх стосунків
Діти називають нових партнерів своїх батьків bonusmamma і bonuspappa — «бонусна мама» і «бонусний тато». Після розлучення батьків діти часто живуть по черзі у обох, а нові члени сім'ї намагаються підтримувати стосунки і бути один для одного приємними «бонусами».
Жінок з дітьми точно не будуть ображати, принижувати, чи «списувати» з ринку наречених. Однак шведи будуть очікувати, що батько дитини братиме рівноцінну участь в її утриманні та вихованні. Їм важко буде пояснювати українські реалії уникнення батьків від своїх батьківських обов'язків.
Що варто знати жінкам, які шукають свого щастя серед шведів? Це одна з найбільш феміністичних країн світу, ґендерна рівність є важливою частиною культурного коду. Партнери тут, дійсно, максимально рівноправні у різних сферах життя.
Про шведів кажуть, що вони закриті, інтровертні. Однак це легко пояснити, якщо розуміти специфіку країни. В Швеції є таке поняття як “lagom” («ні забагато, не замало, в міру»). «У міру — найкраще за все» («Lagom är bäst»).
Про “lagom” у Швеції навіть зняли фільм: «Як полюбити життя у бідному кліматі». Начебто з’явився цей термін з часів вікінгів, які пили медовуху, ель, грог з одного рогу, передаючи його по колу. Кожен робив рівно стільки ковтків, щоб вистачило на всіх.
Триматися балансу — стосується всього, стосунків зокрема. Не бути занадто нав’язливою людиною, але й байдужою теж не потрібно бути.
Шведи люблять свою роботу, але цінують якісний час з родиною, друзями. Вони люблять скромність, природність
Завдяки загалом профеміністичному суспільству є мало шансів, що вас образять, принизять чи знецінять, навіть якщо з цією людиною стосунків збудувати не вийде.
Ще одне популярне шведське слово sambo — скорочення від SAMmanBOende — співмешканець або співмешканка. У Швеції дуже популярні цивільні шлюби та партнерства. Якщо ви чули вислів про «шведську сім’ю» — це стосується, переважно різноманіття форм побудови стосунків між партнерами. Всі вони є прийнятними для місцевого суспільства. Деякі люди перебувають у стосунках, але живуть окремо (särbo), інші кочують між квартирами (iblandbo), а дехто залишається жити у батьків (mambo).
Багато шведських пар надають перевагу розділеному сімейному бюджету. Так, лише 36% пар ділять лише спільні витрати та деякі заощадження навпіл, а все інше кожен витрачає або відкладає на власний розсуд.
Для більш консервативних українок, які виросли у досить традиційному суспільстві, це може бути не прийнятним. Однак хто знає, можливо, саме в такій свободі та відсутності стереотипів, ховається саме той секрет одного з найбільш щасливих народів світу?
Фінляндія: такого ставлення побажала б своїм донькам
Про онлайн-побачення з фінами більшість жінок, з якими спілкувалися Sestry.eu, говорили дуже позитивно. Вони дружелюбні, відкриті, доброзичливі та надійні. У кожної ми намагалися з'ясувати, чи це групова риси, чи все ж індивідуальна?
— Мені здається, що тут 50 на 50, — говорить 50-річна Юлія, яка тривалий час зустрічається з 58-річним фіном, — у мого партнера так було в родині. Я застала його 85-річну маму, яка, на жаль, нещодавно померла. Коли вона дізналася, що інколи ходжу на роботу до свого партнера пішки, то висварила його, що він погано про мене дбає. Як допустив, що його жінка йшла довгий шлях пішки, бо у неї немає машини?!
Зі своїм партнером Юлія познайомилася онлайн, але у досить нетиповий спосіб. Живуть вони на острові між Фінляндією та Швецією. Там всього 30 тисяч населення, де всі знають один одного. Коли приїхали українські родини, то про них написали серію постів в місцевій онлайн-спільноті. Майбутній партнер побачив пост про українку та написав їй, пропонуючи підтримку та допомогу.
— Жили ми в родині, яку він добре знав. Певною мірою така маленька спільнота — це щеплення від різного роду дурниць типу непристойних повідомлень та фотографій. Тут навіть таємні подружні зради неможливі, бо все на виду. Водночас, як з'ясувалося далі, коли ми почали зустрічатися, і він вже мав би піти на якийсь контакт тілесний, інтимний, нічого зайвого не дозволяв собі. Ми зустрічалися подивитися кіно, поїсти разом, і розходилися. Тут жінка має дати знати, що вона не проти чогось більшого.
В Україні Юля була розлучена 14 років, сама виховувала дітей. Жодних стосунків за цей час не склалося. Вона й не думала, що стосунки колись ще будуть в її житті.
Спочатку чоловік писав їй, потім почали бачитися. Він дарував квіти при зустрічі, цікавився, щоб її могло порадувати. Юлія каже, що таких стосунків, як у неї зараз, вона би бажала кожній жінці та навіть своїм донькам
— Наші почуття розгоралися дуже повільно, у нас був час звикнути один до одного, — говорить вона, — ви можете сидіти поруч на дивані, і нічого не відбувалося, рука трохи торкалася тебе, ти вже наче не проти на більше, а вона нічого не робить. Це тривало досить довго, із запитаннями, а чи тобі добре буде, якщо я свою руку покладу сюди, а якщо поцілую, якщо обійму. Ми, звісно, люди дорослі, не залізні, але навіть після першого інтиму, час від часу поверталися до теми, чи мені добре, якщо він проявлятиме ініціативу.
Жінка може сказати «ні» у будь-який момент, і це буде сприйняте серйозно, — стверджує Юлія. Фіни будують стосунки так, щоб їх жінка була щаслива, це для них по-справжньому важливе.
Ще одна особливість, тут фактично не існує побутової агресії. Важко уявити собі фіна, який буде кричати, якщо згадаєш на півдорозі, що «не вимкнула праску», і змусиш повернутися перевіряти це.
— Ти маєш право на все: свій час, свій особистий простір, свої бажання, свої звички. Тут немає лейтмотиву, що «ти дурепа сама у всьому винна». Навіть, якщо це буде мій «провтик», він завжди скаже щось, аби нівелювати моє почуття провини.
Юлія говорить, що про подібний досвід говорять її знайомі. Тут є базовий спокій, відсутня істеричність. Фіни більш спокійні, менш емоційні за українців, не такі поспішні.
З ними не варто гратися в гру «здогадайся, що я хочу». Треба говорити прямими фразами про свої побажання та потреби, вони це нормально сприймають
Великим плюсом Фінляндії Юлія називає те, що багато людей були тут залучені у підтримку українських біженців. Нікому не потрібно пояснювати, які флешбеки мають українці. Загалом до українок досить гарне ставлення — без якихось суттєвих упереджень.
З порад щодо зустрічей з фінами, називає повагу до особистого простору, не бути «настирними», мати своє хобі, свої інтереси, не робити чоловіка «єдиним сенсом свого життя». Погодьтеся, що це порада підходить всім, незалежно від країни тимчасового перебування.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину і Францію, наступна країна — Швейцарія.
У Швеції і Фінляндії найчесніший тіндер на світі: національні особливості онлайн-побачень українок за кордоном.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша друга зупинка — Франція.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
Від французьких чоловіків стереотипно очікують, що вони вражатимуть красивим залицянням. Це ж Франція, Париж, романтика! Реальність виявилася трохи іншою, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu. Частина французьких чоловіків в українських жінках бачать потенційну мисливицю за громадянством, статками та свободою. На побудову стосунків дуже впливає мовний бар'єр. Навіть якщо чоловік володіє англійською, говорити він захоче, скоріш за все, рідною французькою мовою.
Українки — все ще «екзотика»
Жінкою-слов'янкою тут нікого не здивуєш, але різницю між українками, росіянками та білорусками доводиться пояснювати, — кажуть співрозмовниці Sestry.eu.
Одна з них, Олександра (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) понад 15 років працювала перекладачкою в місцевій шлюбній аґенції. Вона стверджує, що у Франції склалося певне упередження щодо слов’янок. Їх побоюються через історії про недобропорядну поведінку та занадто високу вимогливість до залицянь та подарунків. Однак нажили цю репутацію далеко не українки. Тож, доводилося регулярно проводити лікбез про міжкультурну різницю між слов'янськими народами.
Французам дуже резонує спосіб самопрезентації українських жінок: яскравий одяг, макіяж, тоді як для місцевої культури притаманні більш стримані образи
— Що таке французький шарм? Це жінка, яка накине якусь хустку, візьме сумку позаминулорічної колекції, мінімум макіяжу, і вона вже королева, несе себе, — каже ще одна героїня, 47-річна Наталія, — наші жінки через свою самопрезентацію здебільшого можуть розраховувати на місцевих міґрантів, які так само дотримуються більш яскравого культурного коду в одязі, або ж сприймають такі образи, як запрошення до «легких розваг».
Наталія підтверджує це спостереження. В Україні вона була заміжня 7 років, потім розлучилася, шукала чоловіків на сайтах знайомств. Були нетривалі стосунки — одні щасливі, інші — ні, зараз жінка самотня.
— Я не шукаю зустрічей для швидких стосунків, треную мову та знайомлюся з культурою. З частиною французів відчувається, що ми для них, наче «легка здобич», «екзотика». За рівних нас не розглядають. Багато упереджень, що нам від них потрібні гроші, подарунки, заміжжя. Велика частина, зрозумівши, що легкої, швидкої, дешевої згоди не буде, зникають.
Ті, які затримуються надовше, на думку Наталії, значно поступаються українським чоловікам у красі та мужності. Ще французи, на її думку, дуже скупі.
— Мої два місцеві залицяльники навіть кавою не пригостили, але обидва вирішили зробити «широкий жест». Почувши, що я люблю кактуси, принесли в подарунок… кактуси. У мене вдома, в місті, куди я не можу потрапити, залишилася колекція кактусів, вони були для мене, наче діти. Тож ці подарунки не порадували, а змусили мене плакати і сумувати за втраченим життям, бо тут я живу в маленькій кімнаті хостелу, яку розділяю з сусідкою. Кактуси, один з яких був велетенський, навіть поставити нікуди.
З позитивного, — каже Наталія, французи вміють чути «ні». Завжди перепитують, чи можна обійняти, поцілувати
Ще одна особливість французьких побачень, їй пишуть, як 65-річні чоловіки, так і 25-річні. Всі хочуть сексу, навіть якщо фізично на це вже не здатні, але віру в це не втрачають. Українські чоловіки менш впевнені в собі, можуть відмовитися від реальних побачень (такий досвід був в однієї з героїнь циклу — прим. ред.), бо мали сумніви саме в цій сфері, хоча потім все склалося якнайкраще.
Вимог чоловіків до жінок у Франції менше, ніж у жінок самих до себе, — говорить Наталія. Ніхто не очікує, що ти прийдеш на побачення на підборах, з макіяжем, у гарній сукні. Українок часто видає в собі тривожність, тоді як тут цінується легкість, вміння отримувати задоволення від спілкування та впевненість у собі.
Французька галантність вводить в оману
З деякими тезами попередньої співрозмовниці не погоджується 38-річна Аліса. За чотири роки вона була в трьох стосунках з французами.
— Мені французи подобаються, так само як українські чоловіки, проблема лише в тому, що французам я подобаюся, в українським чоловікам — ні, — жартує Аліса, — тому склалося, що маю великий досвід побудови стосунків саме з французами. Маю кілька подруг з України, які також живуть у щасливих шлюбах з місцевими чоловіками.
Аліса каже, що це не зовсім правда, що французи уникають українок. Вона від початку війни працює у центрі для біженців, і бачить там багато волонтерів-французів. Вони приходять допомагати, маючи на меті зустріти українку для стосунків. Таких пар склалося вже чимало.
Їм подобається українська хазяйновитість, пристрасність, завзятість, орієнтованість на стабільні стосунки. Знання французької — суттєва перевага
— Ніхто з моїх подруг не жаліється на національні особливості французьких чоловіків, — каже Аліса, — тільки на індивідуальні риси, які можуть бути притаманні будь-якій людині. Власне, про свої стосунки можу сказати, що троє моїх чоловіків мали різні статки, але ми завжди вкладалися обоє. Тут це нормально. Він купив мені телефон, я йому на день народження — теж. Плануючи поїздку, обговорюємо, хто за що платитиме. Мої чоловіки розуміли, що я заробляю менше, тож намагалися вкладатися більше, але я завжди боролася за право брати участь у вирішенні різних фінансових та побутових питань. Однак широких жестів, як-от купити машину та квартиру, ніхто не робив.
Французам не бракує галантності. Часто вона може дати жінкам безпідставну надію на симпатію, — вважає Аліса.
— Тут у кожного з пари є своє соціальне життя: мій хлопець може тусити десь у барі, я — собі десь, але завжди ввечері повертаємося додому один до одного. Чоловіки можуть у барі мило спілкуватися з якоюсь дівчиною, бо вона симпатична їм як людина, але це нічого більше за ввічливість та загальний інтерес до теми спілкування. Ввечері він йде, не питаючи телефону, не домовляючись про наступну зустріч, бо пара у нього вже є. Для українських дівчат це розчарування, бо вони налаштовуються на продовження спілкування. У нас інша культура: ми звикли, що привітність, симпатія, доброзичливість до протилежної статі — це потенційне запрошення на каву, на вечерю, аванс на стосунки тощо. Тут все по-іншому.
Чому чоловіки зникають після побачень
Загалом, тема зникнення «чоловіків» після досить приємного спілкування бентежить жінок в багатьох країнах тимчасового перебування.
Може, не сподобалася? Щось зробила не так? Це травмує жінок, виникає «синдром відкидування», якщо жінка має попередній негативний досвід — знижує самооцінку, викликає почуття смутку, розчарування, тривоги.
Психологиня Ірина Овчар, яка спеціалізується на темі сімейних відносин, стосунків, каже, що у більшості випадків «зникнення чоловіка» ніяк не пов'язане з особистістю жінки
— Багато жінок йдуть на пошуки чоловіка з «відчуттям голоду» — на близькість, тепло, стосунки, секс. Коли чоловік дає хоча б якусь надію, жінка (бо зараз ми говоримо про них) дуже швидко починає заповнювати пустоту всередині себе цими крихтами уваги, а також фантазіями про майбутні стосунки. Чоловік може мати десятки причин бути приємним, ввічливим, приязним, але мати свій образ в голові, хто йому потрібен. Саме ця жінка, прекрасна, гарна, добра, просто не співпадає з цим образом. Умовно, він шукає руду, а ви — брюнетка. Жінка може бути «цукеркою», але цьому конкретному чоловіку треба, умовно, «солоний огірок». Він взагалі може бути не голодним, не думати про їжу саме зараз в цей життєвий момент. Це метафора, але суть, думаю, зрозуміла.
У нього може бути десяток таких жінок — це його спосіб дозвілля. Він може в голові хотіти стосунків, але не бути готовим для них. Ще є типаж маніпуляторів, які люблять залишати «підвішеними» незакінчені ситуації, коли не пролунало остаточного «ні». Це дає йому потенційну можливість колись з'явитися знову, наче не було розставання. Загалом, типажів може бути сотні, але це не стосується ніяк особистості конкретної жінки.
Як не страждати від відмови, від непрокомунікованого зникнення, порадити щось інше важко, — каже психологиня, — окрім роботи зі своїми травмами в психотерапії, закриттям голоду на близькість, максимальним прийняттям себе та любов'ю до себе.
— Мені тут відгукується думка з соціальної психології, що кохання в парі — це відображення нашої любові до себе, — пояснює Ірина Овчар. — Найлегше будувати стосунки двом психічно стійким та здоровим людям, які себе максимально люблять, їм добре самим з собою, але з партнером буде веселіше та цікавіше. Тоді відмова не буде сприйматися як персональна трагедія, не буде знижувати вашу самооцінку. Ви спокійно підете далі, шукати свою людину, якій потрібні саме ви. Чи буде це француз, українець, чи хтось інший — вже не так важливо.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередній частині ми говорили про Німеччину, наступна зупинка — Швеція і Фінляндія.
У Франції «ні» означає «ні»: національні особливості онлайн-побачень українок за кордоном.
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, перша зупинка — Німеччина, де перебуває найбільше українських біженок.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
15 сигарет на день або почуватися самотньою
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) оголосила самотність глобальною загрозою для здоров'я. Її вплив рівноцінний викурюванню 15 сигарет на день. Йдеться не про свідоме бажання соло-подорожі, чи мандрівки упродовж життя, а коли бути наодинці не є власним вибором.
Більшість жінок, з якими спілкувалися Sestry.eu, зауважують, що в Україні виникають проблеми із соціалізацією, якщо дівчина не має партнера, чи власної родини, адже їх рідше запрошують в компанії з парами
— У мене була подруга дитинства, яка завжди запрошувала мене відзначити день народження вдвох в кав’ярні, або ж приносила пригощання на роботу, а в соцмережах ділилася фото великих виїздів «на шашлики», — згадує одна з героїнь циклу, 41-річна Галина. — Якось я запитала її, чому мене не запрошує туди. Відповідь вразила: бо там всі сімейні, а ти розлучена, нам буде некомфортно з тобою, тобі — з нами.
Ще одна крайність, коли самотніх жінок намагалися «сватати» без їхньої згоди за будь-кого.
— Якось подруга запросила до себе змовницьким тоном, — ділиться 35-річна Оксана, — я з чистою душею пішла, а там… «кавалер». Для розуміння ситуації, я захистила дисертацію, викладаю у вищому навчальному закладі, маю власну квартиру, машину, багато подорожую, коло інтересів — академічне, а «кавалер» через слово матюкався, розповідав, скільки віскі за раз може випити, шкарпетка з діркою. Згодом дізналася, що моя подруга та її чоловік розповіли йому, що я настільки зневірилася знайти свою половину, що стрибну на шию першому-ліпшому. Не могла «відбитися» від нього місяцями, бо він подумки вже «жив у моїй квартирі», «продав мою нікчемну KIA та купив надійного жеребця» та «навчив мене, нарешті, як це — бути справжньою жінкою».
«Мамині черешні» та смачний борщ
У деяких жінок не склалося в Україні з пошуком партнера не лише в реальному житті, а й на різноманітних сайтах знайомств. Жінки пояснюють це різними причинами: короткий термін перебування на сайтах знайомств через страх зустріти знайомих, завищені вимоги до жінок з боку чоловіків, «вигорання» після тривалого безрезультатного пошуку партнерів та банальну демографічну кризу. Статистика свідчить, що у 2021 році на 1000 українських жінок припадало 900 чоловіків, частина з яких, так звані, «мамині черешні». Що ж це таке? 48-річна киянка Світлана Максимець, яка у Facebook-блозі розповідає історії свого перебування на українському тіндері, називає так дорослих безпомічних чоловіків, які хочуть від жінки тільки борщу і сексу. Зазначає, що борщу більше та одразу.
«Війна внесла корективи, тепер там багато військових, які хочуть або кохання на все життя, або сексу на одну ніч. Є «сексуальні гіганти», які обіцяють палкий секс на першому побаченні. Однак їхні обіцянки складаються з переповідання побаченого на порносайтах, насправді ж їхній практичний секс-досвід дуже незначний. Там є красені з перекаченими біцепсами і кубиками пресу, які не вилазять зі спортзалів, але бояться спілкуватися з однолітками. Тому шукають дорослу жінку-мілфу, яка навчить кохатися та спілкуватися. Я поки що не зустріла свою людину, однак маю купу цікавих знайомств та статистику від подруг. На кожні дев'ять розчарувань від онлайн-знайомств в Україні припадає одна зворушлива та красива історія кохання», — зізнається Світлана.
Локальний тіндер VS європейський
Більшість жінок, які знайшли за кордоном свою людину, тривалий час були самотніми й не думали, що когось зустрінуть. Як і не планували переїзд за кордон, якби не війна.
Можна узагальнити та виділити болдом те, шо героїні циклу статей онлайн-знайомства найчастіше згадують про свободу бути собою. Люди всюди різні, розповідатимуть вони, однак якщо вивести якісь загальні відмінності, то відчувають більше рівноправ’я, поваги до чужих особистих кордонів, вміння домовлятися про все чіткими словами, а не натяками.
В Європі популярні міжнародні додатки та сайти для знайомств, такі як Tinder, Bumble, OkCupid, а також місцеві платформи, які часто є платними для жінок та чоловіків, сайти знайомств з інтеграцією соціальних мереж, відеочатів.
Люди тут відчувають менше соціального тиску щодо сімейного стану та набагато простіше обговорюють теми стосунків у різних форматах: бути в парі, жити гостьовим шлюбом, залишатися самотніми та бездітними
Саме це спонукало українок почати шукати собі пару в країні тимчасового перебування.
На захист українських чоловіків варто сказати, що вони так само страждають від нав’язаних традиційних стереотипів про стосунки у парі та загальноприйнятих стандартів краси. Хоча статистично чоловіків в Україні менше, ніж жінок, дані Census Bureau за 2016 рік (пізнішої статистики, на жаль, ми не знайшли) стверджують, в усіх вікових групах від 18 до 64 років — чоловіків-одинаків в Україні більше, ніж жінок в середньому на 5,9%. Більше 637 тисяч українських чоловіків жодного разу не вступали в офіційний шлюб. Самотніх жінок більше лише у віковій групі 75+ років.
Німеччина: без стереотипів та з повагою
Стереотип, що німці дуже люблять працювати та буквально живуть на роботі, на практиці виявився не таким вже стереотипом, стверджують співрозмовниці Sestry.eu. На робочому місці вони зосереджені на процесах, у близьке коло пускають людей, які перевірені роками, часто це контакти зі школи, студентських років. Українки кажуть, що на вулицях часто бачать красенів-чоловіків, але от у додатку для знайомств вони не зустрічаються. Частіше там сидять такі ж емігранти, біженці як українки. Вони активно користуються онлайн-додатками для знайомства, оскільки це збільшує потенційне коло партнерок для побачень, одноразових зустрічей та побудови тривалих стосунків.
— Я маю досвід зустрічей з трьома категоріями чоловіків: українці, африканці, і тепер німці, — розповідає 42-річна Світлана (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), — я жінка плюс-сайз та українські чоловіки часто висловлювали бажання бачити поруч партнерку стандартного розміру. Навіть якщо я виявляла ініціативу, то вкрай рідко отримувала взаємну симпатію. В Україні зустрічалася з африканцями. У них взагалі не було якихось стереотипних уявлень про зовнішність. Кожен з них міг похвалитися чимось, крім «носіння штанів»: один готував дуже класно, другий був відомим діджеєм.
Німці, розповідає Світлана, також менше зосереджені на зовнішності партнерки. Німкені досить високого зросту, мають міцну статуру, чимало жінок носять європейський 48-50 розмір одягу
Світлана думає, що німці звикли до такого типажу краси. Тут підтримується різноманіття: на подіумі, на плакатах, серед манекенів в торгівельних центрах є моделі різного розміру, кольору шкіри. Це нормалізує те, що люди можуть бути різними, і всі вони нормальні. Ніхто не очікує від жінки 40+, що вона буде виглядати як підліток.
— Десятиліттями німці виховувалися в суспільстві, яке акцентувало увагу на антибулінгових та антидискримінаційних кампаніях, — продовжує Світлана, — звісно, кожен має свої уподобання та смаки, але коли суспільство з усіх боків не тисне «стандартами краси та життя», виявляється, що твої персональні смаки можуть відрізнятися від умовно загальноприйнятих.
Разом з тим, в німецькому суспільстві дуже важливим є рівноправ'я, яке важко сприймається українками. Мова йде не лише про рахунки в кафе навпіл, а й про ініціативу для зустрічей, спілкування, навіть перших дотиків та домовленості про інтимні стосунки.
Жінки діляться, що з німцями можна безкінечно підтримувати ввічливу розмову, але так і не зустрітися в реальності.
— Перший крок все ж переважно за чоловіками, — говорить Світлана, — однак далі стосунки — це пінг-понг. Він запросив на каву, наступного разу запрошуєш ти. Знаю історії, коли чоловіки запитували, чи можуть вони обійняти жінку, взяти її за руку, покласти руку на талію, поцілувати. Німці — не ті люди, які мають неприборканий «гарячий темперамент. Вони вміють поважати кордони, досить ввічливі, цікавляться особистістю, а не лише тілом. Це дуже імпонує.
Якщо чоловік пише, що він шукає жінку для проведення ночей разом, для спільних подорожей, то саме це він має на увазі. Не варто думати, що його можна так захопити собою, що він завтра подарує тобі каблучку. Переважно, такого не станеться. Наша героїня Світлана поки що у пошуках свого постійного партнера, але, загалом, у побаченнях дефіциту не відчуває.
За бензин платимо навпіл, але їдемо комфортно та акуратно
Багато жінок, які спілкуються з німцями на сайтах знайомств, кажуть, що їм дуже бракує тут ініціативи з боку чоловіків. Вони виховувалися в іншій культурній парадигмі. Часто це змушує їх сумніватися у власній привабливості.
39-річна українка Вероніка (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) пояснює цю культурну різницю. Кілька десятиліть тому німкені жили в дуже патріархальному суспільстві. Від волі чоловіка залежало, чи може жінка вийти з дому, отримувати зарплатню, подорожувати, володіти майном тощо.
Німкені дуже важко виборювали свої права, тому сьогодні жіноча ініціатива проти будь-якого їхнього згортання. Навпаки, вони хочуть добитися більших прав
Вероніка до повномасштабного вторгнення чотири роки була розлучена, самостійно виховувала двох дітей. Тривалий час намагалася відновити стосунки з коханням юності. Однак чоловік з’являвся та зникав без пояснень та попереджень. Після одного з таких зникнень, вона вирішила зареєструватися в додатку для знайомств на Facebook.
— Я не розглядала Німеччину для тривалого життя, тож шукала тут когось україно- чи російськомовного. Було одне побачення з нашим хлопцем, але не склалося. Потім була взаємна симпатія з німцем, ми обмінялися контактами у Facebook, зайшла до нього на сторінку, а там перепости текстів з хейтом у бік мігрантів. Одразу пішов в бан. Взагалі, я проти довгого спілкування у додатку. Прошу обмінятися профільними сторінками в соцмережах. Потім була третя зустріч з чоловіком з сусіднього населеного пункту. Тепер ми з ним разом.
Вперше пара побачилася у кав'ярні. Чоловік спізнився, побачив її за скляною вітриною та хотів піти. Потім розповідав, що вона здалася йому занадто гарною, а себе не гідним її. Він теж розлучений, рік не міг з кимось побудувати стосунки, оскільки за німецькими мірками не є досить успішним, чи заможним. Всі його стосунки з німкенями закінчувалися «френдзоною».
Після першої зустрічі вони листувалися якийсь час, але на друге побачення чоловік Маргариту не запрошував. Це зробила вона. Він дуже зрадів, привіз термос з кавою і вони пішли гуляти в парк. І так, він просив у неї дозволу взяти її за руку та обійняти.
Вероніка розповідає, що наразі у них партнерські стосунки. Один раз на побаченні платить її партнер, інший раз — вона, деякі витрати вони ділять порівну.
— Для мене це нормально, бо я не шукала когось, хто буде мене утримувати, шукала людину, з якою мені буде комфортно. Мені подобається, що в його родині дуже теплі стосунки між усіма. Навіть розлучені батьки та їхні партнери товаришують, бо мають спільних дітей та онуків. Мій хлопець бере на себе обов'язки приготування вечері, бо я не дуже люблю готувати. Він дає відчуття, що я важлива. Наприклад, перед побаченням ґуґлив, які вони, українські жінки. Боявся, щоб не було міжкультурних конфузів.
Українка каже, що її партнер — звичайна людина, без великих статків. Коли почалася російсько-українська війна багато займався волонтерством, їздив на кордон, забирав у Німеччину українські родини. Вони мають спільні інтереси та хобі. Він гарно ставиться до своїх дітей від першого шлюбу, виконує батьківські обов'язки на рівні з колишньою дружиною, потоваришував з дітьми Маргарити.
Взагалі, в Німеччині абсолютно інше ставлення для дітей. Ніхто не засудить жінку, що вона, як часто кажуть в Україні «з причепом»
Якщо чоловік розлучений, але має дітей, це перше, що він вам повідомить. Багато хто навіть в анкету на сайті знайомств фото з дітьми ставить.
Спілкуватися спочатку їм заважав мовний бар'єр, тепер у жінки є мотивація вчити німецьку. Своє майбутнє вона бачить у двох країнах: Україні та Німеччині. Жінка максимально задоволена цими стосунками. Однак часто змушена виправдовуватися перед українськими подругами, чому гроші на бензин за спільну подорож вони з хлопцем ділять навпіл.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які можуть допомогти знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. Наступна зупинка — Франція.
У Німеччині очікують на жіночу ініціативу: національні особливості онлайн-побачень за кордоном очима українок.
<frame>Наступна публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Кілька років тому одна жінка з мого маленького міста Біляївка на Одещині запитала: навіщо ти товаришуєш з людьми не з України? Невже ти думаєш, що вони для тебе будуть колись добре ставитися? Дружи тільки зі своїми — хто однієї з тобою крові.
Це був 2016 рік, вперше в житті я тоді ризикнула написати заявку на програму навчання для журналістів, яку проводила польська фундація «Освіта за демократію». Мене відібрали та запросили до Черкас. Колеги-журналісти з польської «Газети виборчої» розповідали українським журналістам про соціальні кампанії в медіа: як вони змінювали умови перебування польських жінок у пологових будинках, як захищали право на якісну паліативну допомогу для важкохворих людей, про локальну ініціативу подати заявку на участь в конкурсі «Катовіце — культурна столиця Європи».
***
За останні вісім років я провела десятки соціальних кампаній в своєму рідному місті, два роки після початку повномасштабного вторгнення я працюю в катовіцькому відділі «Газети виборчої», а ще входжу до Консультаційної ради Сілезької метрополії, яка експертно допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи. Магія, скажете ви? Так не буває?
А все почалося з керівниці проєкту, зараз членкині правління, координаторки польського Фонду «Освіта за демократію» Наталки Кертичак. Завдяки ній сталося моє знайомство з Польщею, вона влаштувала перший візит до Сілезького воєводства, через десятки зустрічей з польськими активістками навчила змінювати своє місто у креативний та творчий спосіб, а ще тоді приїхала до мого маленького міста, щоб підтримати ідею перевтілення пологового відділення.
Наталка надихнула вірити, що великі системні зміни можливі навіть там, де здається нічого і ніколи не зміниться
Уявіть, тоді в нашому міському пологовому не було жодної душової кабінки, де б жінки могли зробити якісь банальні гігієнічні процедури, там панувало акушерське насилля, відділення могли взагалі закрити в рамках медичної реформи, оскільки більшість жінок обирали народжувати в Одесі. Це не змінювалося роками — в таких умовах народилася я і через 27 років в таких же умовах я народжувала свою доньку. Наталка влаштувала зустрічі з польськими громадськими діячами, після яких одна за одною народжувалися ідеї.
Моя команда в Україні писала місцевим чиновникам листи з вимогою змінити пологовий та додавала туди фото вагітних із засторогою: «Якщо відмовите цим жінкам — ваші гроші з’їдять миші» (нагадували їм старе повір’я), друкували флаєри для молодих татусів з проханням підтримувати жінок в пологах, організували навчальну поїздку завідувача пологового відділення в один із кращих пологових будинків в Україні. Ці всі, інколи здавалося божевільні, ідеї підтримала Наталка як кураторка проєкту. Кульмінацією стала зустріч, на якій жінки-активістки міста разом з представниками районної влади, лікарні ліпили з пластиліну ідеальний пологовий. Цією ідеєю нас надихнула ще одна активна полька, з якою познайомила Наталка — Агата Урбанік з Варшави.
На цю креативну майстерню з Польщі мала приїхати Наталка Кертичак. Ми чекали на сувору інспекторку, яка має зробити висновки, чи справилися ми із завданням проєкту, а приїхала м'яка, скромна, тепла та сердечна людина — з польськими солодощами для моїх дітей. Вона разом з нами натхненно ліпила доброзичливого лікаря, який радо допомагає своїм пацієнткам та з посмішкою зустрічає маленьких біляївців у новому світі.
Пройшло вісім років — все, що ми тоді створювали на цій креативній зустрічі, стало реальністю. Пологовий у Біляївці пережив медичну реформу, за часи повномасштабної війни там народилося 680 дітей, там створили набагато кращі умови перебування для жінок та немовлят, навіть є ліжечка з підігрівом для малюків.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Наталка була однією з перших, хто запитав, чи не потрібна мені допомога. Пізніше, коли я трішки прийшла до тями, вона запросила до Варшави на зустріч українських громадських активісток, щоб «трохи вас розвантажити», побути в колі серед своїх та відчути дружню підтримку.
Мені здається, що завдяки Наталці та її колежанкам з фундації, в десятках міст України сталися важливі системні зміни. Вони були одними з тих, хто доклав просто титанічних зусиль, щоб стосунки між нашими країнами потеплішали, а люди будували між собою мости, а не стіни. Дуже багато моїх важливих знайомств сталися саме завдяки Наталці.
Вони ниточка за ниткою спліталися у міцне та добротне рятівне коло, яке тримало на ногах на новому місці
Одна із зустрічей, яка сталася в той самий перший візит — з Малґожатою Ткач-Яник, громадською активісткою з Ґлівіце, викладачкою Сілезького університету в Катовіце. Для мене це була перша «доросла» розмова про фемінізм, про сестринство, про подолання упереджень та конкуренції між жінками. У перші дні, коли я приїхала до Ґлівіце, Малгожата, а бачилися до того ми один раз в житті, була на зв'язку.
Я була в набагато кращій ситуації, ніж багато жінок-біженок, тож від допомоги відмовилася. Мені бракувало хіба що спілкування та якогось заземлення.
Вона почала запрошувати на зустрічі місцевого жіночого клубу. Виявилося, що в Ґлівіце живуть сотні родин, які мають досвід біженства після ІІ-ої світової війни. Це люди, які приїхали сюди з українських міст: Львова, Сміли, Стрия тощо.
У форматі «живої бібліотеки» вони розповідали історії своїх родин, які з нуля починали життя, вийшовши на місцевому залізничному вокзалі з однією-двома валізками. Ці зустрічі були терапевтичними для мене. Вони розповідали історії своїх родин, коли поляки та українці жили разом тривалий час, мирно співіснували, створили багато гарних речей, обмінювалися традиціями та культурою.
Завдяки цим зустрічам я познайомилася ще з однією прекрасною польською жінкою — Маґдаленою Гоїк, вчителькою польської. Вона не лише займалася зі мною граматикою, а й влаштовувала різні прогулянки містом та воєводством. Розповідала, який внесок жінки зробили у розвиток Сілезії, водила паломницьким шляхом Святого Якова та м'яко сварила за вимогливість до доньки, яка, здавалося мені, ніколи не заговорить польською. «Вас треба розвести в різні групи, бо ти до неї несправедлива», казала. І була права — донька давно розмовляє краще за мене.
Маґдалена часто говорила, що в дитинстві хотіла бути українкою, навіть шукала в своєму генеалогічному дереві українське коріння, так їй подобається наш народ
А мені щиро хотілося бути схожою на неї: ось так вільно зібратися та їхати в свою улюблену Португалію з одним рюкзаком за плечима, вміти довірятися світові та вірити у доброту людей.
Та перша поїздка до Польщі познайомила мене з колективом Катовіцького відділу «Газети виборчої», а вже після повномасштабної війни — з журналісткою видання Міхаліною Беднарек. З нею разом ми писали цикл статей про українських біженців у Польщі, а пізніше вона порекомендувала мене до складу Консультаційної Ради, яка експертними порадами допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи у 2029 році. І це теж для мене той досвід, який би я хотіла привезти в Україну: як глибоко люди знаються на своїй культурі, бережуть та захищають унікальність та ідентичність свого регіону, як шукають європейський вимір. Говорять про те, що їм потрібна максимальна критика всіх проєктів, бо без неї не буде змін та росту.
***
Якби мене попросили охарактеризувати себе одним словом, я б сказала що є соціофобом. Мені важко дається побудова соціальних контактів, однак ці польські жінки якимось дивом дали відчуття сестринства та віри навіть такій складно сконструйованій людині як я. Через війну, відчуття втрат, мені мало, на що вистачає душевних сил. Згадувала, чи подякувала я цим та багатьом іншим польським жінкам за їхню ненав’язливу підтримку? Здається, що ні.
Коли небо впало на землю — вони допомогли пережити найважчі моменти. Зараз, коли трохи в душі розвиднілося, хочеться сказати всім просто душевне дякую за справжню сестринську підтримку та емпатію.
Не обов'язково бути людьми однієї національності, щоб відчути сестринську підтримку у найважчі моменти життя.
Багато українських біженок бояться виїжджати за межі Польщі, через очікування на виготовлення документів, або ж зі страху втратити статус тимчасового захисту. У когось на це банально не вистачає коштів. Втім не варто засмучуватися.
«Завжди кажу, що Польща — унікальна країна, — каже туристичний гід Наталія Романів, – тут є все для різноманітного відпочинку. Як жартують самі поляки, для абсолютно ідеальності не вистачає дрібнички: перевернути країну догори ногами, щоб море опинилося на півдні та було трохи теплішим».
Чи легко зробити кар'єру в туризмі Польщі
Наталія Романів — галичанка з польським корінням. Зараз їй 54 роки, у Польщу вона приїхала зовсім юною дівчиною. Каже, що тоді умови для українців дуже відрізнялися від тих, які створили для біженців зараз.
Туризм, впевнена, професія, яка в Польщі може утримувати
«Я з тих людей, які вважають, що треба займатися улюбленою справою, тоді жодного дня в житті ви не будете працювати, а будете насолоджуватися життям»
За першою освітою Наталія — медик. Вважає, що ця професія стала для неї доброю опорою, оскільки в подорожах часто виникають ситуації, коли від швидкості реакції залежить життя та здоров'я людини.
— Власне тому, я не дуже добре розумію українців, які зголошуються їхати у групові подорожі навіть в межах Польщі з організаторами-аматорами, — каже Наталія Романів, — обов'язковий мінімум, про який ви повинні запитати: хто стоїть за цим оголошенням, чи ця людина працює офіційно, чи застраховані мандрівники на випадок непередбачуваних ситуації: зламався автобус, готель скасував бронь, сталася, не дай боже, дорожньо-транспортна пригода тощо. Якщо люди їдуть подорожувати з тими, хто навіть не подумав про офіційне оформлення, не несе відповідальності перед країною через сплату податків, чи будуть вони дбати про своїх туристів?
Жінка почала своє життя в Польщі з навчання: удосконалення польської мови, потім була вища школа туризму та готельного господарства, кілька курсів гідів, сотні годин самоосвіти.
— Моєю сильною стороною було те, що в той час було всього 3-4 гіди, які працювали на країни колишнього радянського табору, а попит на подорожі в цьому напрямку був дуже великий. Поляки, переважно, не люблять формат відпочинку “all inclusive”. У подорожах віддають перевагу активному та пізнавальному туризму. Їх цікавить все, що пов'язане з історією Польщі за межами країни: виїзди шляхом героїв трилогії Сенкевича, подорожі Галичиною, Гуцульщиною, «Золотою підковою» Львівщини. Багатьом полякам старшого віку дуже сентиментальним був Крим, однак там їх цікавило не лише море та пляжі, а, наприклад, картинна галерея з роботами Айвазовського. До повномасштабної війни ми їздили багато польськими шляхами Білорусі, країнами польсько-литовської унії. Були виїзди до Росії. Після того, як Польщу захопили та розділили між собою Німеччина та Радянський Союз у вересні 1939 року, багато поляків були заслані до концтаборів, або депортовані в Сибір. Для їхніх нащадків важливо було відвідати ці місця, щоб побачити на власні очі, як супротив найстрашнішій системі здатен врятувати людину. Частина польських полонених змогли втекти з радянських таборів, та під проводом польського генерала Владислава Андерса, вийти з СРСР.
Загалом, пояснює Наталія, коли вивозиш польські групи на два тижні, якщо два-три дні з цього буде «лінивий відпочинок» — то прекрасно. Важливий для поляків екологічний відпочинок, коли можна на власні очі побачити масштаби катастрофи, які сталися через дії людей. Зараз дуже популярний маршрут на Аральське море, яке зникло всього за кілька десятиліть через неефективне використання іригаційних систем у радянські часи.
Туристичні оператори та екскурсоводи у часи Google-карт та лоукостів
Чи не зникне ця професія в нових умовах? Наталія Романів переконана, що ні, якщо ви —– професіонал своєї справи. Тому дуже радить всім українкам, які займалися цією справою вдома, хочуть продовжити тут, докласти максимум зусиль, щоб робити це на законних підставах, а ще вивчити польську мову, поглиблювати свої знання з місцевої культури, історії.
«У Польщі, щоб навіть проводити офіційно екскурсії в якомусь замку, потрібно отримати своєрідну ліцензію, дозвіл, саме на це місце. Екскурсовод, туристичний гід — має бути людиною максимально ерудованою, цікавою особистістю, мати певну харизму, тоді до нього будуть приходити знову та знову. Важливо детально знати історію місця, куди везете туристів, бо інколи буває соромно за професію, коли проходжу повз українські групи та краєм вуха ловлю, що там розповідають».
Що змушує поляків звертатися до туристичних агенцій, операторів, екскурсоводів у новітні часи?
Різні причини. Хтось, наприклад, не хоче подорожувати на самоті, цікавіше у складі групи, коли можна завести нові знайомства, нових друзів. Комусь важливо, щоб весь маршрут був спланований, а вони могли розслабитися та довіритися організаторам
«Уявляєте, скільки треба докласти зусиль, щоб організувати виїзд одним із улюблених маршрутів для поляків — Шовковим шляхом Узбекистану, або Казахстаном? Люди готові за це платити».
Важливо мати хоча б базову освіту в сфері туризму. Зараз є такі, каже експертка, хто навіть друковану карту не може прочитати.
«У мене вдома дві коробки карт, деякі — затерті до дірок, але вони часто виручають, коли ми опиняємося у місцевостях з поганим покриттям Інтернету».
Ще один важливий момент, на який протягом розмови наголошує експертка, українцям потрібно змінити свідомість на більш європейську.
«Не можна надавати туристичні послуги, послуги екскурсовода, гіда, належним чином не оформивши підприємництво. Польща поставилася до українців максимально гостинно, вдячність українців має бути не в анонімних оголошеннях про екскурсії та поїздки, а в сплаті податків цій країні».
Увага! Як зареєструватися підприємцем в сфері туризму в Польщі детально читайте на урядовому порталі.
Наталія Романів каже, що повномасштабна війна внесла багато корективів в організацію туристичних подорожей для поляків: закрита Росія, Білорусь, але багато клієнтів жалкують, що не поїхали раніше до Львова, який зовсім поруч. «Зараз не роблять цього з питань безпеки, а раніше думали, що він близько, поїдуть на пенсії, а поки молоді — краще у більш далекі краї».
Експертка просить не повторювати цих помилок, поки живете в Польщі, максимально їздити країною.
Топ-10 маловідомих місць у Польщі, які неодмінно треба побачити
1.Мазурське поозер'я (Pojezierze Mazurskie)
Воєводство: Вармінсько-Мазурське (Województwo warmińsko-mazurskie)
Основні міста: Ольштин (Olsztyn), Мронгово (Mrągowo), Миколайки (Mikołajki), Венгожево (Węgorzewo), Гіжицько (Giżycko), Піш (Pisz), Руцяне-Ніда (Ruciane-Nida).
Кого може зацікавити: цінувальників природи та давніх пам’яток, різноманітних фестивалів, пляжного та активного відпочинку, яхтингу, велосипедного та пішого туризму.
Вармінсько-Мазурське воєводство в Польщі славиться своєю неперевершеною природою та водними просторами. Його ще називають «Краєм тисячі озер».
Поруч зі столицею воєводства, містом Ольштин, розташоване чарівне мазурське місто Мронгово та польська столиця вітрильного спорту — Гіжицько. Обидва вони пропонують велику кількість цікавих місць для відвідувачів та можливості для активного відпочинку. Тут відбуваються десятки фестивалів: Кантрі Пікнік, Фестиваль Весільних Хітів, Польська Ніч Кабаре.
Миколайки пропонують унікальні можливості для відпочинку на воді. У Венгожево можна насолодитися живописним краєвидом навколо озера Мамри, а також відвідати історичні пам'ятки та музеї. Піш пропонує можливості для активного відпочинку в найбільшій гміні в Польщі, яка оточена мальовничим лісом. Руцяне-Ніда відоме своїми водними розвагами та історичними пам'ятками.
2.Торунь-Мальборк (Toruń-Malbork)
Воєводство: Куявсько-Поморське (Województwo kujawsko-pomorskie) та Поморське воєводство (Województwie pomorskim)
Кого може зацікавити: цінувальників відпочинку з дітьми, давньої архітектури, історії.
Колись Торунь був найбільшим комерційним центром Європи. Тож тут багато пам'яток давньої архітектури. Серед них, середньовічна кам’яниця XV століття, яка вважається резиденцією видатного астронома Миколи Коперника. У Торуні ви знайдете багато розваг для дітей, зокрема Музей живих пряників та Дім торуньських легенд.
Відносно недалеко від Торуня знаходиться місто, яке часто є продовженням мандрівки в цьому напрямку — Мальборк. Найбільш відомою та визначною пам'яткою є Тевтонський замок, внесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Однак Мальборк має набагато більше цікавих місць та пам'яток. Підніміться стрімкими сходами до колишньої водонапірної вежі і розгляньте місто згори. Відправтеся на човні річкою Ногат. Відвідайте Музей зовнішніх укріплень та побачте, де колись розташовувалося Старе місто в Мальборку.
3.Біловезька пуща (Białowieża Forest)
Воєводство: Підляське (Województwo podlaskie)
Які міста: Біловежа (Białowieża), Гайнівка (Hajnówka), Білосток (Białystok), Супрасль (Supraśl), Аугустів (Augustów).
Кого може зацікавити: цінувальників природи, активного відпочинку, пішохідного, велосипедного туризму.
Найбільшим скарбом Підляшшя є Біловезький національний парк, останній природний праліс у європейській низовині. Символом Біловезького національного парку є зубр, цих величних тварин можна побачити зблизька можна в місцевому заповіднику. А ще лосів, оленів, козуль, рисів і вовків.
Численні пішохідні та велосипедні маршрути, мальовнича природа, парки, ставки — це те, заради чого варто приїхати сюди.
4. Край відчинених віконниць (Krajina otwartych okiennic)
Воєводство: Підляське (Województwo podlaskie)
Які села: Соце (Soce), Пухли (Puchły), Тшцянка (Trześcianka).
Кого може зацікавити: людей, втомлених від великих міст, які шукають ідеалістичну сільську картинку.
Назва цього маршруту виникла завдяки співпраці трьох сіл — Соце, Пухли та Тшцянка, які вирішили популяризувати свою місцевість. Їх поєднує характерна сільська забудова, красиві дерев’яні православні церкви, говірка, яку можна почути й сьогодні та… дуже повільний темп життя. У цьому регіоні домінує православна віра, люди розмовляють між собою на діалекті з сильними східнослов’янськими впливами. Українцям цей край нагадає Чернігівщину. Залиште машину та просто гуляйте вуличками в оточені ідеалістичних сільських пейзажів.
5. Сувалки (Suwałki)
Воєводство: Підляське (Województwo podlaskie)
Кого може зацікавити: цінувальників спокою, тиші, контакту з природою, регіональної кухні, архітектурних пам'яток, велосипедного, пішохідного туризму, сплавів на байдарках.
Сувалки розташовані у післяльодовиковому ландшафті з мережами озер, пагорбів та лісів. Про сувальський субрегіон говорять, що він «казково гарний», і кожен його пейзажний вигляд — готова листівка, а Сувалки називають «польським північним полюсом».
Тут ви зможете прогулятися елегантним старим містом, відшукати сліди мультикультуралізму в місцевих цвинтарях семи конфесій.
Сувалки відомі красивою природою навколо міста. Безліч невеликих озер і мальовничих річок роблять його ідеальним місцем для активного відпочинку.
6. Білосток (Białystok)
Кого може зацікавити: ідеально підходить для поїздки на вихідні, зустріне вас блискучою кухнею та дуже гарними місцями, грибників.
Знаковою пам’яткою Білостока є неймовірно красивий комплекс Палацу Браницьких. Бароковий палац, схожий на Версаль і Бельведер. Він є, мабуть, найкрасивішим збереженим комплексом такого типу в Польщі.
Околиці Білостока вкриті красивими, густими лісами. Вони приваблюють завзятих грибників, які виходять із повними кошиками підберезників, підосичників, маслюків, опеньків, груздів та лисичок. Про велику кількість грибів у регіоні свідчить щорічний Фестиваль грибів у Міхалові (Michałowie), який організовують у другі вихідні вересня.
7. Лодзь (Łódź)
Воєводство: Лодзьке (Województwo łódzkie)
Кого може зацікавити: цінувальників клубів, дискотек, вечірок та загалом нічного життя.
Якщо ви загуглите “Łódź kluby”, то отримаєте десятки варіантів для відпочинку та розваг. Найбільш тусовочним районом є Піотркове (Piotrkowie) — саме тут ми можемо знайти найбільше пабів, клубів і барів.
Незвичайною пам'яткою міста є «Трояндовий Пасаж» (Pasaż Róży), який знаходиться у внутрішньому дворику на вулиці Piotrkowska, 3. Тут колись діяв готель Polski — перший готель у Лодзі. Подвір’я — надзвичайний мистецький проєкт Йоанни Райковської. Кожен фрагмент дворових будівель щільно вкритий неправильними уламками розбитих дзеркал, які утворюють надзвичайно цікаву мозаїку.
8.Шлях Орлиних Гнізд (Szlak Orlich Gniazd)
Воєводство: маршрут пролягає територією Малопольського та Сілезького воєводств (Województwo Małopolskie, Województwo Śląskie).
Кого може зацікавити: цінувальників активного відпочинку, архітектурних пам’яток, пішого, велосипедного туризму.
У XIV столітті Казимир ІІІ Великий, король Польщі, прийняв рішення про захист південних кордонів країни та торговельних маршрутів, що вели зі столичного Кракова до Великопольщі, будуючи мережу фортифікаційних споруд. Кам'яні бастіони споруджували на складних вапнякових скелях висотою до 30 метрів, через що їх у народі стали називати «орлиними гніздами». Усі 25 замків тепер об'єднані в один туристичний маршрут, розташований між Ченстоховою та Краковом.
Справжня перлина «Шляху орлиних гнізд» — замок Оґродзенець, що знаходиться в селі Подзамче (Podzamcze) за два кілометри від містечка (Ogrodzieniec).
В рамках маршруту можна доїхати до найменшого національного парку Польщі Ойцовського парку. Його ландшафт сформований з похилих скель з вапняку та гірських долин, з більше, ніж 400 печерами.
9. Розточчя (Roztocze)
Воєводство: Люблінське (Lubelskie) та Підкарпатське (Podkarpackie)
Які міста: Краснік (Krasnik), Щебжешин (Szczebrzeszyn), Білгорай (Bilgoraj), Звежинець (Zwierzyniec), Замостя (Zamość).
Кого може зацікавити: цінувальників активного відпочинку на природі.
Розточчя називають польською Тосканою. Подейкують, що йоду в повітрі стільки ж, скільки на морі. Це однозначно регіон для активних людей. Безліч велодоріжок, прогулянки на байдарках і прості піші прогулянки не дозволяють нудьгувати на Розточчі. Почніть свою подорож Розточчям із Звежинця, маленького містечка, що зачаровує своєю спокійною атмосферою.
10. Августів (Augustów)
Воєводство: Підляське (Województwo podlaskie)
Кого може зацікавити: це ідеально організований лікувальний курорт, місце, як для лінивого, так і активного відпочинку.
Августів — місто, розташоване на Сувальщині, на річці Нетта й озері Нецко, оточене дев'ятьма прекрасними озерами. Знаходиться воно серед просторих лісів Августівської пущі, яке часто називають літньою столицею Підляшшя. Варто додати, що статус оздоровниці Августів має з 1993 року. Цьому сприяли багаті грязьові відкладення та мікроклімат. Місцеві канали, пляжі, причали — тут є все, щоб відновити сили.
Бонус: куди поїхати в Польщі в гори та на море?
Експерка Наталія Романів каже, що головне, плануючи відпочинок, не обирати дати національних свят за можливістю, і краще їхати у менш туристично відомі напрямки. Тоді буде шанс, що ваш відпочинок пройде усамітненим та сповненим гарних емоцій.
«Ще одна порада — завжди перевіряти дні безкоштовного відвідування музеїв, палаців. В цьому сенсі Польща дуже привітна країна для мандрівників, коли можна планувати поїздку таким чином, щоб за невеликі гроші отримати сповна вражень»
Відпочинок в горах в Польщі: де найменше туристів
Найбільш популярні гори серед українців — це Татри. Саме тут знаходиться улюблений багатьма гірський курорт Закопане, а також неймовірно гарне Морське око.
Серед місць, які варто відвідати:
Долина П’яти Ставків (Dolina Pięciu Stawów), Каспровий Верх (Kasprowy Wierch), Гевонт (Giewont) і Риси (Rysy) — найвища вершина Польщі. Цікавою точкою на карті, придатною для сімейного відвідування гір у Польщі, обов’язково будуть Косцеліско та Хохоловська долини. Тут відкриваються гарні краєвиди, маршрутом легко пройти навіть людям похилого віку та малим дітям.
Для досвідчених туристів і постійних відвідувачів гір рекомендуємо Орля Перць (Orla Perć) — це складний і небезпечний маршрут, але зусилля підйому обов'язково будуть винагороджені.
Ще одна гірська точка: це Бескиди. Багато людей вважають Бескиди найкрасивішими горами Польщі. З найвищої вершини — Тарниці (1346 м над рівнем моря), відкривається чудовий краєвид як на польську, так і на українську частини гір.
Доїхати до польських Бескид можна, наприклад, з міста Сілезького воєводства Б'єльсько-Б'яла (Bielsko-Biała). Взагалі цей регіон про гори: Устронь (Ustroń), Вісла (Wisła) та інші села, де відпочинок буде дуже комфортним, а види надзвичайно гарні.
Ще один гірський масив з витягами та фантастичними краєвидами, Карконоші (Karkonosze) знаходиться на кордоні Польщі і Чехії. Найвища точка — гора Снєжка.
Свєнтокшиські гори (Świętokrzyskie góry) знаходяться в центральній частині Польщі, приблизно між містами Кельце (Kielce) і Краків (Kraków) — це рай для геологів, оскільки це найдавніші гори в Польщі, утворені в період зледеніння, приблизно 540 мільйонів років тому. Це місце багате на пам'ятки — старі замки, музеї, печери. Вони є найнижчими горами в Польщі, тому це хорошим рішенням для людей, які тільки починають ходити в гори.
На додаток рекомендуємо відвідати Качавські гори (Góry Kaczawskie), розташовані в Судетах, відомі як Край згаслих вулканів (Geopark Kraina Wygasłych Wulkanów); Столові гори (Góry Stołowe), що розташовані в Нижній Сілезії і відомі своїм незвичайним кам’яним ландшафтом; та також Горце (Gorce), розташовані в Малопольщі.
Море в Польщі: рай для тих, хто вміє бути в моменті
На польське море варто їхати не за традиційним купанням, каже експертка, а за можливістю гуляти безкрайніми узбережжями золотого піску, шукати в ньому шматочки бурштину, який викидають хвилі у негоду, насолоджуватися мʼякими ароматами повітря Балтійського моря. Тут варто бути в моменті та не їхати у «високий сезон». Традиційно, це липень та початок серпня, але навіть тоді море не буде дуже лагідним. Тож, варто обирати час, коли там буде менше людей.
Найтепліші пляжі знаходяться в таких містах: Владиславово (Władysławowo), Сопот (Sopot), Мендзиздроє (Międzyzdroje), Свіноуйсьце (Świnoujście), Устка (Ustka), Колобжег (Kołobrzeg), Пуцьк (Puck), Ґданськ (Gdańsk), Леба (Łeba), Ґдиня (Gdynia).
Польща завжди дасть більше позитивних вражень від подорожей, варто лише дозволити собі пізнати її краще
Туристичний гід Наталія Романів, яка двадцять років працює в туризмі Польщі, для порталу Sestry.eu розповідає, чому варто подорожувати з офіційними туристичними операторами і професійними екскурсоводами та про різний підхід до відпочинку поляків та українців. Вона також порадила топ-10 маловідомих місць для відпочинку в Польщі, і як бонус: куди поїхати в гори та на море.
Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми.
Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає.
«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»
Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню.
— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.
24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів
Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки.
— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…
Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома.
— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом.
Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.
Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє.
— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, — згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома.
Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя
Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі.
— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна.
«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»
Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу.
—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, — на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися.
Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.
— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу.
Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди.
— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство.
Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена.
— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.
Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка
— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай.
Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею
Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій.
Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках.
— Для мене робота із землею — гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».
Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі»
Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город.
— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу.
Земля — це частина українського культурного коду
Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому.
— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.
Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город
Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.
— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте.
Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи.
У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати.
— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.
Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає.
На підвіконнях хостелів, в орендованих квартирах, на позичених присадибних ділянках, у відрах та горщиках українки намагаються вирощувати різноманітну городину. Споглядання за проростанням насіння та плодами повертає їм відчуття опори та спорідненості з домом.
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
У 2023 році кожне 10-те підприємство в Польщі було відкрите українцями. Загалом 30325 нових компаній, на 67% більше, ніж українці реєстрували у 2022 році. Sestry поспілкувалися з досвідченими гравцями на польському ринку, які не лише почали свою справу, а й зробити її прибутковою та стабільною.
Серед українських біженок у Польщі є чимало жінок, які створюють прикраси, варять унікальне мило, вишивають, в’яжуть гачком, роблять вироби з дерева, шкіри. У вимушеній міграції вони відклали ці заняття, повертаються до нього лише зрідка, коли хочуть зробити для когось сувенір, чи взяти участь у локальних ярмарках. Однак є й ті, хто хотів би розвивати й масштабувати справу. Одна з можливостей — відкрити магазин на Etsy. Офіційно доступ до платформи для українських продавців відкрився лише у 2023 році. До цього українки працювали там через посередників. Sestry поспілкувалися з досвідченими продавчинями та підготували інструкцію, як працювати з платформою без стресу.
Що треба знати про Etsy
Для українських виробників Etsy — це доступ до покупців з Азії, ЄС та Америки. Це великий магазин, де ви «берете в оренду» одну з вітрин, «викладаєте» туди свій товар у вигляді фото, робите опис, прописуєте ключові слова та продаєте їх по всьому світу. Основна різниця між продажами у соціальних мережах полягає в тому, що спільнота активних покупців Etsy налічує більше 90 мільйонів людей, щомісячна кількість унікальних візитів — понад 400 млн. Люди приходять на Etsy вже з розумінням, що вони шукають унікальний товар, і він коштуватиме дорожче за речі з мас-маркету.
Як почати працювати на Etsy
Своїми спостереженнями поділилася майстриня Поліна Штерн. У неї є досвід відкриття магазинів на платформі Etsy в двох країнах — в Німеччині та в Україні, вона уважно стежить за всіма змінами, бо не лише сама продає тематичні прикраси, а й тривалий час займалася просуванням магазинів інших майстринь.
– Я починала працювати на платформі у 2018 році, зараз вона працює зовсім за іншими алгоритмами, і весь час змінюється, це теж треба брати до уваги, — розповідає Поліна, — свій перший магазин я відкривала у Німеччині, бо там тоді проживала. Я написала для себе бізнес-план. Моє рукоділля — це прикраси, але нішеві, фентезі, готичні. Я вивчила свою аудиторію, побачила, що більшість моїх замовників із середовища тих, хто цікавиться реконструкціями, історичними танцями, рольовими іграми. Виходячи з цього, почала будувати свій малий бізнес.
Перше, що варто зробити перед запуском магазину, це прочитати правила саме для вашої країни перебування, радить майстриня. Для Польщі ключовими є такі засади: дотримання стандартів платформи (уникнення мови ненависті в оголошеннях, продаж власних дизайнерських виробів), конфіденційність даних клієнтів та спілкування з підтримкою платформи (ви, наприклад, не маєте права в соціальних мережах опублікувати скрін повного листування із клієнтом, службою підтримки мережі тощо), чесність, прозорість, повага до інших продавців. Ви маєте прозоро вести бізнес та поважати авторські права, цьому присвячений окремий розділ правил, зокрема, не можна рекламувати товар, використовуючи фото з фотобанків, тільки власні роботи.
З правил можна дізнатися всі фінансові моменти співпраці, врахуйте їх, коли будете формувати ціну за товар, за доставку.
– Відкривайте магазин, коли ви зробите всю підготовчу роботу, — радить експертка, — підготуйте фото, описи, вивчіть ринок. У вас має бути все під рукою, лише потім варто сідати за реєстрацію магазину.
Важливий нюанс для майстринь-біженок
Якщо ви оформлюєте магазин в країні-перебування, але плануєте повернутися в Україну, вам вже на цьому етапі потрібно подумати про локалізацію. Бо правила відкриття магазину відрізняються для кожної країни.
У Польщі та інших країнах ЄС, платіжна система налаштовується через місцеві банківські системи.
– Власне мені довелося закрити «німецький магазин», який мав сотні продажів, і почати все спочатку, коли повернулася в Україну, — ділиться досвідом Поліна Штерн, — тепер я теж початківець, проходжу всю процедуру з нуля.
Українки раніше працювали через посередників, які відкривали для них магазини в Європі, США, а перераховували оплату через різні платіжні системи.
З 31 січня 2024 року магазини з локалізацією в Україні повинні зареєструватися в Payoneer. Співпраця з Payoneer відкриває для українських продавців переваги Etsy Payments, включаючи Програму захисту покупок. Коли ви продаєте товар, оплата надходить на платіжний рахунок Etsy. Доступні кошти переводяться у ваш обліковий запис Payoneer щопонеділка. Кошти, що надійшли в аккаунт Payoneer, можна вивести на свій банківський рахунок або використовувати для платежів через Payoneer. Переказ коштів у банківський рахунок зазвичай займає від 2 до 5 робочих днів. Детальніше про це тут.
Що робити у випадку, коли ви за кордоном, але плануєте повернутися в Україну? Можливо, є сенс створити один магазин з українською локалізацією, а інший — в країні тимчасового перебування?
– Платформа забороняє продавати однаковий товар в двох різних магазинах, але можна створити два з різним позиціонуванням товару, — пояснює експертка, — тоді відкрити два магазини з різною локалізацією та розвивати їх паралельно.
Наприклад, ви в’яжете іграшки. Один магазин може бути присвячений дитячим іграшкам, а інший — тематичним, або в’язаним копіям дорослих людей в різних образах.
– Головне, ви повинні вказати у кожному профілі, що ви є власником ще одного магазину, оскільки політика платформи — максимальна відкритість та прозорість, — наголошує Поліна.
Як щодо податків?
У Польщі не обов’язково одразу реєструвати діяльність. Нагадаємо, що Sestry раніше писали детальну інструкцію про незареєстровану господарську діяльність, яка дозволяє без стресу перевірити, чи піде у вас справа. В Україні немає таких послаблень. Хоча, звісно, багато хто на свій страх та ризик торгує товарами та приймає гроші на приватні картки.
«Якщо дохід є регулярним, складає більше принаймні 1000 доларів, то це може стати причиною пильної уваги до вас з боку податкової та проведення фінансового моніторингу, — говорить фахівчиня, — доведеться сплатити з суми 19,5% податків. Тому краще оформити ФОП 3-ої групи, відповідний КВЕД, гроші з платформи заходять як за інформаційні послуги, платити свої 5% — і не переживати».
Варто врахувати, що зараз під час відкриття магазину, людина має надати інформацію щодо своєї повної ідентифікації — зокрема, фото з паспортом.
Також відкриття магазину тепер платне — коштує 15 доларів.
– Бувають випадки блокування магазину на старті, платформа зараз дуже ретельно відбирає продавців, — каже експертка, — я наче говорю про якісь лише труднощі, щоб майстри зважували, чи хочуть вони пройти цим шляхом. Але, повірте, воно того варте, коли ви виходите на міжнародний рівень, отримуєте доходи в доларах та євро за те, що просто любите робити.
Особливості відправлення товарів
Ще одна складність, з якою стикаються продавчині на Etsy — поштові вимоги до відправлення товарів. Найпростіше, пояснюють вони, працювати з США, оскільки платформа орієнтована на цей ринок, і сама бере на себе створення всіх супровідних документів.
З країнами ЄС все складніше, оскільки в багатьох є свої національні законодавчі нюанси, окрім загальноєвропейських вимог.
– Скажу відверто, тут не можна написати якось єдиного алгоритму, як відправити посилку у Францію, Іспанію, Німеччину, Ірландію, — визнає Поліна, — інколи ти наче все зробила правильно, додала всі супровідні документи, а посилка місяць лежить на пошті, а з тебе вимагають все нові та нові документи. Найважче торгувати з Іспанією, труднощі бувають з Ірландією. Що можу порадити, це користуватися послугами служб доставок, просто оберіть ту, яка візьме на себе всі проблеми з документами. Однак це коштує дорожче, ніж національні поштові оператори. Ще можу порадити уважно вивчати вимоги на сайтах національних поштових операторів, щоб уникнути, наприклад, додаткового оподаткування, непотрібного митного збору тощо.
Експертка наполегливо радить підписатися на локальні спільноти продавців Etsy. Проблеми з поштовими відправленнями є всюди. Через пошук, чи пряме запитання можна дізнатись, які документи додати, щоб посилка приїхала вчасно та без додаткових витрат для вас та замовника.
Ось тут можна знайти спільноту продавців Etsy в Польщі, світова спільнота спілкується тут. Однак не варто беззастережно довіряти порадам. Завжди перепровіряйте їх.
Довідник порад для тих, хто хоче продавати своє рукоділля на Etsy
Згідно з даними сервісу Koalanda, у 2022 році на Etsy активно працювали 24 500 українських магазинів. Переважно, це товари з українською символікою, дизайнерський одяг, вишиванки, картини, етно прикраси тощо. Найбільшим попитом українські товари користувалися в США, Канаді, Британії, Австралії та Японії. Sestry розпитали кількох власниць магазинів, які б поради вони дали початківцям. Ми узагальнили їх у FAQ-довідник.
Як сформувати ціну на товар на Etsy
Перше, що варто зробити, подивитися на аналогічні товари вашої категорії, і намагатися триматися середньої ціни, щоб не демпінгувати на ринку, але й не залишитися у збитках. Якщо товар буде користуватися попитом, то можна буде ще переглядати ціну покроково. Не знецінюйте свій труд, намагаючись поставити найнижчу ціну.
Що продавати?
Здавалося б, питання не дуже коректне. Ви вже щось виготовляєте, і хочете це продати. Подивіться спочатку, скільки вже є пропозицій у вашій ніші. Якщо вона перенасичена, то варто змінити фокус, підхід, подачу. Інколи буває з товаром все ідеально, але через перенасиченість ніші, більш високі рейтинги досвідчених продавців, вам просто не вдасться дійти до покупця, він не побачить ваш товар. За допомогою платформ eRank, Koalanda та Marmalead можна отримати аналітичні дані щодо попиту на конкретний товар на Etsy, враховуючи вплив сезонності та середній чек у відповідній ніші, розповіла експертка Катерина Вітковська під час вебінару, проведеного «Укрпоштою».
Де шукати тренди?
Тут все просто. Google та Pinterest. Окрім того, кожного сезону Etsy публікує власний огляд трендів, відомий як Etsy Marketplace Insights. У цьому звіті компанія аналізує збільшення або зменшення кількості пошукових запитів, що вказує на зростання або зменшення інтересу до певних продуктів в конкретний момент часу.
Як себе подати
На Etsy покупці йдуть не просто за речами, а за атмосферою, за емоцією, які несуть в собі вироби ручної роботи. Тому потрібно ще до старту подумати, якою буде концепція вашої сторінки, що саме ви хочете розповісти про себе, про своє рукоділля. Ви повинні ретельно заповнити всі елементи на сторінці, бо алгоритм платформи працює таким чином, що може знижувати ваш магазин у пошуку, якщо буде вважати, що якихось елементів там бракує.
Фото товару
Клієнти обирають очима. Фото повинні бути професійні, зроблені за гарного освітлення, на гарному фоні. Якщо ви бачите, що товар у вас хороший, але ‹не зайшов», варто перезняти його в іншому сюжеті. «У мене була ситуація, коли річ на одній моделі не продавалася, а на іншій у мене не було відбою від клієнтів, хоча обидві дівчини дуже гарні, - поділилася одна із співрозмовниць».
Для початку роботи на маркетплейсі продавцю потрібно мати наступний набір візуальних матеріалів:
- Банер для магазину: мінімальний розмір — 1200х200 пікселів.
- Іконка магазину: використовується для ідентифікації вашого магазину на платформі.
- П'ять фотографій для історії бренду: зображення вашої продукції, процесу виробництва, фото засновників чи команди, ваші приміщення тощо. Це допомагає створити у покупців уявлення про ваш бренд та його цінності.
- Відео для історії бренду: короткий ролик, який розповідає про ваш бренд, його історію, цінності та унікальність.
- Візуальні матеріали до товарів: для кожного товару потрібно мати не менше десяти фотографій. Ці фотографії мають яскраво та привабливо демонструвати товар з різних кутів, в різних сценаріях використання, дозволяючи покупцеві краще зрозуміти його характеристики та переваги
Опис та ключові слова
Якщо ви не знаєте англійської, це не проблема. Є два інструменти, які стануть вам у пригоді. Онлайн-перекладач, наприклад, Deep.Translator, після перекладу можна попросити штучний інтелект «виправити помилки та додати в текст ключові слова (3-5 слів, які описують ваш товар)».
Потрібно конкретно перерахувати, який у вас продукт, його основні характеристики. Це має бути, умовно, не просто «парасолька», а «червона парасолька з малюнком, що імітує осінній листопад».
З сео-оптимізацією вам допоможуть також сторонні сервіси. Наприклад, Etsyrank.com, це аналітична служба безпосередньо на платформі Etsy.
Можна створити кілька описів для серії товарів та попросити перевірити тексти когось, хто гарно володіє англійською.
Подбайте про маркетинг
«Мої найбільші продажі принесла сукня, яка була зображена у вигляді ескізу, навіть не готового товару, — розповіла одна із спірозмовниць. Намалювала ескіз, щоб клієнтам простіше було уявити готову сукню, сфотографувала різні деталі з інших суконь: ось таке буде плече, а така спинка, а низ такий. Поки замовлень на таку сукню не було, я вирішила викласти галерею — ескіз та деталі. Замовлення посипалися одне за одним. Ця сукня була відтворена вже кілька разів».
Cтежте за оновленнями платформи
Наприклад, до свят платформа робить промоакцію, можна так само запропонувати знижку на якийсь товар. Якщо ви готуєте набори до Різдва, то в магазині вони повинні з’явитися одразу після Хелловіна. 31 жовтня з полиць зникають товари з цим святом, з’являються різдвяні. Маєте так само працювати на випередження.
Закликайте залишати позитивні відгуки
Через деякий час після покупки запитайте, чи сподобався замовникам товар. Попросіть залишити відгук, запропонуйте клієнту знижку на наступну покупку — формуйте лояльність. Пам’ятайте, що чим більше позитивних відгуків, тим краще платформа буде просувати ваш магазин.
Якщо Etsy має вибирати між подібними товарами, він переважно покаже товар від місцевого бізнесу. Для американських покупців Etsy переважно відображатиме товари з США. Однак, якщо порівнювати два аналогічних товари, один від американського продавця, а інший — від українського, і український статистично продається краще, то Etsy підніме його вище у результатах пошуку.
«В Etsy переважає конверсія над локацією», — пояснює спеціалістка з Etsy-просування Тетяна Бондар.
Потрібно мати асортимент
Дуже часто майстрині «прогорають» на тому, що виготовляють одну-дві одиниці продукції. Не викладайте всі товари одразу, час від часу оновлюйте вітрину. Якщо у вас не великий асортимент, краще зробити кілька дублів аналогічного товару, але в іншому кольорі, на іншому фоні, в інших варіаціях. Одразу варто робити фото одного чи подібного товару в ‹різних сценах».
Використовуйте рекламу, коли ваш магазин буде мати продажі
На Etsy є рекламний інструмент просування, але він працює не так, як в інших соціальних мережах. Якщо магазин не розвинений і немає продажів, то навіть великі бюджети на рекламу йому не допоможуть. Однак є сенс ставити товар на рекламу, якщо його щойно купили, якщо є багато переглядів.
Ніхто вам не забороняє рекламувати товар зі свого магазину на інших майданчиках, замовити контекстну рекламу у Google, написати про знижку та зробити пост про це в Instagram, на Facebook, можна вести Pinterest.
Ефективним інструментом є платформа YouTube, можна створити контент, присвячений розпаковці та оглядам товарів, при цьому в описі відео дати посилання на відповідний маркетплейс. При розробці стратегії просування та залучення зовнішнього трафіку важливо враховувати, в яких соціальних мережах знаходяться ваші клієнти.
Ви краще за інших знаєте свій товар
Дуже багато розчарованих у продажах розповідають, що довірилися найнятим фахівцям з маркетингу, але замість продажів, понесли лише збитки. Інша людина не знає ваш товар настільки добре, як ви. Перед тим, як намагатися масштабувати свій бізнес, попрацюйте з ним самостійно. Нехай це будуть 2-3 продажі на місяць, але ви зрозумієте алгоритми роботи, це допоможе уникнути помилок та зайвих витрат.
Комунікація з клієнтами
«Є такі, що купують після першого діалогу, є такі, які ставлять 150 уточнюючих запитань, всіх треба приймати однаково ввічливо та позитивно», – говорять співрозмовниці”. Відповідайте, коментуйте, дякуйте, робіть гарне пакування, це неодмінно окупиться.
Аналітика платформи говорить, що у 2022 році середній місячний дохід одного українського магазину становив понад $1000. Найпопулярнішими категоріями міжнародних замовлень з України є художні мистецькі твори, декор для дому, крафтові аксесуари, ювелірні вироби, одяг та взуття, товари весільної тематики, аксесуари для електроніки, косметика, товари для тварин.
Якщо це ваша ніша, можливо, час спробувати продавати свої вироби на міжнародному ринку?
Українські рукодільниці, крафтові майстрині можуть продавати свої роботи на міжнародному ринку. Для цього не потрібно створювати окремий сайт, самостійно шукати собі клієнтів, займатися просуванням. Можна скористатися великим онлайн-магазином Etsy, який вже має мільйони клієнтів з усього світу. Навіть кілька десятків продажів на місяців дозволять перетворити улюблене хобі на власний бізнес та приноситимуть стабільний високий дохід.
Порадьте мовну школу для вивчення польської
Попри те що на початку повномасштабного вторгнення в більшості міст Польщі відкрилися безкоштовні курси з вивчення польської мови, допомогли вони українським біженкам опанувати тільки елементарний рівень, але не заговорити польською. За даними соцопитування, проведеного КМІС, лише 22% українців зі статусом тимчасового захисту вивчили польську, більшість — поверхово, і лише 10% можуть спілкуватися польською вільно.
Основними причинами такої ситуації вони називають брак часу (33%) та фінансів (33%). Втім під час особистого спілкування українки говорять й про інші причини. Це стресовий стан, коли «нічого в голову не заходить», а також якість організації навчання.
Маю досвід вивчення польської на різних курсах, — розповідає 40-річна Оксана з Одеси, яка зараз мешкає в Катовіце, — адже так хотіла вивчити мову, що записалася на кілька курсів одразу. Найбільш корисними для мене виявилися курси Сілезького університету: система знань, чимало роздаткових матеріалів, кожен день нам давали домашнє завдання — підготувати невелике оповідання на якусь тему, всі учасниці були залучені в роботу, нам регулярно влаштовували різноманітні тестування, які змушували готуватися. Єдина проблема, що курс був короткий, тож матеріали, які моя дитина в школі вчила місяць, на курсах ми мали вивчити за два уроки на тиждень.
Негативний досвід я мала на кількох інтеграційних курсах. На одних відповідали три учениці, які мали базові знання з польської, решта були замість «меблів» у кімнаті, їх не помічали. Були курси, де пів уроку ми обговорювали якісь сторонні теми, до того ж переважно українською, яку розуміла викладачка. Наразі мій рівень польської низький. Звісно, я можу пояснитися в лікарні, магазині, але цього замало, щоб відчувати себе інтегрованою в польське суспільство.
Питання «порадьте мовну школу, порадьте вчителя з польської» досі залишається одним з найпопулярніших в онлайн-групах українців. Попит є. Отож, якщо у вас є відповідні знання, організаційний хист і стартовий капітал, відкриття власної мовної школи може стати непоганим варіантом соціально-орієнтованого бізнесу.
Маркетинг у стилі «польська за три місяці» лише зашкодить
Киянка Світлана Маташ — за освітою викладачка української та польської мов. Після початку повномасштабної війни вона мешкає в Кракові. Онлайн-школа Світлани Маташ позиціонує себе як український бізнес для українців, тож, зареєстрована вона зараз лише в Україні. Зараз Світлана активно вивчає польське законодавство, плануючи започаткувати підприємницьку діяльність також у Польщі.
— Я закінчила факультет української та польської філології в Київському національному університеті ім.Т.Г.Шевченка, — розповідає Світлана. — Польську обрала за порадою вчительки. Вона підказала звернути увагу не на модну англійську, а на слов'янські мови. Багато українців вже тоді працювали в Польщі й Чехії і дивилися на них як на ринки для розширення свого бізнесу. Польська мені видалась більш цікавою, тому свій вибір я зупинила на ній.
Після закінчення навчання я стала працювати у різних мовних школах, а також як індивідуальна репетиторка. Якість курсів була різною. Мені не подобалися деякі агресивні маркетингові стратегії, наприклад, обіцянки навчити польської мови за три місяці. У студентів складалися нереальні очікування, бо опанувати мову на високому рівні за три місяці, аби вільно спілкуватися — неможливо. Як викладачка я бачила помилки інших, і це підштовхнуло мене відкрити власну онлайн-школу.
Це було незадовго до пандемії коронавірусної інфекції, коли навчання у форматі онлайн ще лякало потенційних студентів та учнів. А згодом, під час пандемії, всі призвичаїлись, і кількість бажаючих вивчати польську зросла.
— Довелося замислитись над масштабуванням проєкту, шукати нових вчителів, — пояснює Світлана. — Шукала через ресурси типу work.ua. Учні йдуть на твоє ім’я, тому важливо, щоб інші викладачі школи також були на високому рівні.
Після розміщення вакансій, відгуків, я проводжу відео-співбесіду з кожним потенційним викладачем. Звертаю увагу насамперед на володіння мовою, співбесіда проводиться польською, а також на те, як тримається людина. Навіть такі дрібниці, як оханий фон має значення. Важлива харизма, бо в навчанні особистість викладача грає велику роль. Усі ми пам’ятаємо, як в школі через повагу та любов до вчителя ми починали любити предмет, хоча раніше до нього не лежала душа.
У Світлани Маташ є своя авторська методика викладання польської, з якою вона знайомить викладачів.
— Разом з цим я не закликаю їх відмовитися від власних підходів, — каже Світлана. — Навпаки, найкращий результат дає мікс моїх ідей та їхнє творче опрацювання викладачами. Є моменти, дотримуватися яких потрібно неодмінно. Наприклад, організація робочого простору для занять: заблюрений задній фон, світло, якісна техніка, охайний вигляд тощо.
Кібератака на сторінку школи в соцмережах несе збитки
Мовна школа Світлани Маташ — це стартап. Тому керівниці доводиться поєднувати різні ролі, виконувати різні функції, а ще — любити математику.
— Бізнес — це не тоді, коли ти падаєш з ніг від перевантаження, а твій прибуток — три копійки, — наголошує Світлана. — Бізнес вимагає ретельних розрахунків, оцінки ризиків, вміння вчасно відмовитися від речей, які зменшують прибутковість, оптимізувати процеси.
Робота з аудиторією в Україні — це ризики в умовах війни
Минулого року, коли росіяни гатили по енергетичній системі України, чимало студентів не могли бути присутніми на уроках через відсутність електроенергії.
Однак мій найбільший провал — навіть не ця ситуація, — зізнається Світлана Маташ. — Я б дуже радила всім, чий бізнес залежний від соціальних мереж, дбати про захист своїх сторінок. Минулого року через кібератаку на сторінку школи я втратила до неї доступ. Випадково автоматично натиснула на якесь посилання — і все, у нас вкрали сторінку. Великими зусиллями вдалося відновити доступ. Але ми встигли втратити гроші рекламної кампанії, а також клієнтів одного з наборів, з якими просто не змогли зкомунікувати.
Мова — продукт, який не псується і завжди потрібний
Засновниця мовної школи «Міцна мала» — українка Наталя Петранюк — народилась у Кракові. Пізніше батьки з дітьми переїхали до України, але Наталя зберегла любов до польської мови та культури. Саме це спонукало стати студенткою Ягелонського університету, одного з найстаріших навчальних закладів Європи. Там отримала ступінь магістра слов'янської філології. Протягом багатьох років Наталя працювала репетиторкою польської мови. Повномасштабна війна стала поштовхом для відкриття власної справи в Польщі.
— Для мене однаково близькі та рідні Україна та Польща. З перших місяців війни моїм внеском у допомогу українцям стала організація розмовного клубу в Кракові, — розповідає Наталя Петранюк.
Наталя організовувала зустрічі, вигадувала тематику, знаходила небанальні підходи, щоб «розговорити» українок, які попри сильний стрес почали вивчати польську. З часом учасниці розмовного клубу поставили питання, чи можна було б проводити повноцінні уроки з польської мови — індивідуальні або групові. Спочатку такі курси проводилися в межах різноманітних інтеграційних програм, але з часом Наталя прийшла до рішення створити власну мовну школу.
— У моєму випадку був інвестор, який вклав свої кошти у старт бізнесу, — розповідає викладачка. — Адже мовна школа як бізнес має потенціал для розвитку та отримання прибутків. Комусь треба підтягнути мову, щоб пройти співбесіду, хтось починає вивчати «з нуля», бо зрозумів, що доведеться затриматися в Польщі довше, ніж планували два роки тому. Хтось хоче почуватися більш комфортно у спілкуванні з колегами. Я сама тривалий час жила на дві країни, тому добре розумію, що мова — це один з найважливіших чинників, який допомагає знайти однодумців та знайомства, знімає бар’єри.
Мова — це головний інструмент досягнення успіху, коли ти починаєш життя в іншій країні
Часто запорукою успішного старту справи є репутація власника мовної школи, якого знають в якості репетитора. Однак для того, щоб утриматися на ринку, необхідний комплекс факторів.
Наталя делегує ведення бухгалтерських справ професіоналам, однак намагається і сама бути в курсі усіх «паперових справ».
— Для мене дуже важливо, щоб серед викладачів були однодумці, які так само цінують справу та вболівають за неї. Ми обговорюємо, які речі є неприпустимими. Наприклад, коли викладач намагається студентів школи зробити своїми приватними студентами, обіцяючи меншу оплату за навчання. На жаль, за відгуками, такі ситуації досить часто трапляються в цій сфері.
Винагорода викладачів має бути ринковою, ставлення людяним, щоб вони розуміли, що мовна школа — основа їхнього особистого добробуту
Частина учнів приходять за відгуками, однак для стабільного функціонування мовної школи їй потрібна якісна маркетингова стратегія та просування.
— Мій найбільший провал — коли ми «викинули на вітер» дуже вагому для нас цифру на залучення фахівця з таргетованої реклами. Моя порада — тестувати різні способи просування, вкладаючи невеликі суми. Якщо вирішуєте найняти спеціаліста, він має одразу давати результат, а не «годувати» вас обіцянками.
З освітніх послуг ПДВ не сплачується
Викладання польської мови іноземцям є дійсно перспективною справою, вважає полька Магдалена Гоїк з Битома. Вона викладає польську українцям вже протягом 25 років. А з початком повномасштабної війни як репетиторка вона провела за навчанням українців сотні годин, що і підштовхнуло її до відкриття власної мовної школи.
— Відкриття мовної школи не тягне за собою особливих труднощів, — розповідає Магдалена. — Адже з освітніх послуг ПДВ не сплачується, і треба сплачувати тільки податок на прибуток. Плюс витрати на послуги бухгалтера, аби не наробити самому помилок.
Найкраще починати свій бізнес, каже Магдалена, коли вже є фундамент. Легше, коли ти викладач, якого вже знають, і студенти приходять за рекомендаціями.
— У мовній школі важливі чимало речей: від ведення календаря навчальних програм і планів уроків до придбання онлайн-платформ для навчання. Як і в будь-якій іншій справі, коли працюєш на себе, роботи багато. Інколи по 12 годин на добу.
Немає страховки від того, що завтра студент передумає навчатися. Деякі мовні школи беруть плату наперед за місяць. Вона не повертається, якщо пропуск був без поважних причин. Магдалена окремих договорів зі студентами не укладає. Вони оплачують після кожного заняття, хтось одразу за курс.
Як обрати свою школу і свого викладача, завдяки яким ви зможете заговорити польською?
Магдалена Гоїк радить:
«Перш за все варто звертати увагу на особистість викладача. Людина має вам підходити інтелектуально та емоційно. Між учителем і учнем складаються стосунки, коли вони хороші, ми добре вчимося (і навпаки). Навчання має проходити без стресу, з інтелектуальним заохоченням, уроки мають бути цікавими, іноді навіть захоплюючими, а вчитель має бути сердечним, але водночас вимогливим. Має ставити перед учнем виклики, які тому хочеться здолати».
Наталя Петранюк радить:
«Польську можна вивчити, якщо знайти “свою школу”, або “свого викладача”. Українки стільки здолали за останні два роки, що мова точно їм під силу. Треба просто повірити в себе, приділяти час навчанню, виконувати всі завдання — і говорити, говорити і ще раз говорити. Це підтверджують десятки відгуків на сторінках школи. Люди пишуть, що нарешті зі школою “Міцна мала” польська мова “залізла їм в голову».
Світлана Маташ радить:
«Моя порада можу пролунати банально, але щоб заговорити польською — треба говорити. Методика навчання польської мови у нашої школи побудована таким чином, що ми з перших занять говоримо. Навіть прості фрази знімають страхи та бар'єри».
Скільки можна заробити на мовній школі?
Спочатку рахуємо видатки. Якщо ви плануєте відкрити школу зі стаціонарним навчанням, то варто до кошторису свого бізнес-плану внести оренду приміщення, бажано вже з меблями, роздатковий матеріал, мати запас на зарплату вчителям хоча б на кілька місяців, поки школа не стане популярною, оплату бухгалтерських послуг (консультацій).
Під час пошуку локації для школи не варто гнатися за недорогою ціною, варто думати, чи зручне це місце логістично. Адже від цього буде залежати, чи приїдуть туди студенти та вчителі. В ідеалі це має бути велике та світле приміщення з власною територією, зручною транспортною розв’язкою, місцем для паркування тощо. Договір оренди варто укладати тоді, коли всі інші паперові справи узгоджено, і навіть коли промо-кампанія школи в соціальних мережах відбулася. Аби не платити оренду за пусті приміщення без учнів.
Майже всі співрозмовники Sestry радили займатися оформленням підприємництва та веденням звітності через бухгалтерію на аутсорсингу. Оскільки польська податкова система досить складна, є десятки різних варіантів оформлення, кожен випадок варто розглядати індивідуально з професіоналом. На старті щойно зареєстрований підприємець у Польщі може скористатися низкою пільг для бізнесу.
Одна з найбільш витратних статей розходів під час створення мовної школи – це її промоція в соціальних мережах, через блогерів, оформлення та регулярне ведення своїх соціальних мереж, виготовлення флаєрів з інформацією про школу, які можна роздавати на заходах для українців. Щомісячний бюджет на промоцію школи може стартувати від 500 у.о. та вище.
Скільки платити вчителям, щоб вони були зацікавлені співпрацювати з вами, а не займатися репетиторством вдома, так само залежить від ринку. Якщо проаналізувати сайт з пропозиціями, то роботу вчителям польської мови як іноземної пропонують за 45.00 –95,00 злотих брутто/год. Йдеться саме про носіїв мови з відповідною освітою.
Якщо говорити про вчителів, які можуть працювати дистанційно, в онлайн-школах, то вакансії на сайті типу work.ua стартують від 10000-30000 грн.
Якщо говорити про онлайн-школу, тут видатки будуть набагато нижчими. Переважно, включатимуть в себе зарплату для вчителів, оренду платформи для уроків, промоцію школи, ведення бухгалтерії.
Якими можуть бути доходи? Ми переглянули вартість мовних курсів у різних школах.
Все залежить від того, будуть це індивідуальні уроки, групові, який рівень, онлайн чи офлайн. Вартість індивідуальних курсів коливається від 80-150 злотих, офлайн групові заняття коливаються від 540-800 злотих за курс, 380-500 злотих – за онлайн-курс.
Окрім основних курсів, школа можна пропонувати додаткові платні послуги: корпоративні курси, консультації, підготовку проходження співбесід з певною професійною лексикою, розмовні курсі, переклад документів тощо.
Українки, які приїхали до Польщі з повномасштабною війною, вже досить непогано розуміють польську мову. Однак більшість зізнається, що далі розуміння справа не йде. Бракує словникового запасу, знань граматичних правил та впевненості в своїх силах. Тому навчання українців польської мови є досить перспективним напрямом для відкриття власної справи. Sestry поспілкувалися з власницями мовних шкіл у Польщі та розпитали їх про нюанси бізнесу
Чий біль сильніший
З багатьма українськими біженками ми познайомилися в онлайн-групі Facebook, яку переселенки створили спеціально для спілкування без стигматизації. Адже коли раніше вони ділилися своїми труднощами та переживаннями в соціальних мережах, то часто чули на свою адресу: «Та що ви розумієте про біль та страждання на своїх «європейських курортах». А в моменти, коли розповідали про свої досягнення, їм дорікали, мовляв, яке право ви там маєте на радість, будьте скромнішими, не хизуйтеся своїм життям. Це й змусило біженок створити бульбашку для спілкування. Зараз у групі однодумців понад тисяча підписників.
Скриньку Пандори відчинив Президент Володимир Зеленський, який у новорічному привітанні необережно поділив українців на «біженців» та «громадян». І що б він не мав на увазі, ці слова спрацювали як підлите до вогню масло. Розмови про біженців звелися до агресивного з’ясування, чий біль є сильнішим.
Психологиня Ірина Овчар, яка два роки допомагає біженцям вирішувати психологічні проблеми, пояснює, що причина цієї агресії в тому, що війна — це один з найбільш травмуючих досвідів, які тільки можуть статися в житті людини. Ми накопичуємо в собі агресію на Путіна, на його оточення, на російських солдат, але спрямовуємо її на когось фізично доступного та більш вразливого, на знайому чи близьку людину.
— Хоча ця людина так само травмована, наш біль нам настільки важкий і нестерпний, що ми хочемо бодай частину його перекласти на іншого, — пояснює Ірина Овчар. — Рецепт подолання один: не закриватися у своїй бульбашці, розповідати про свої труднощі, про свої переживання, про свій шлях, не сподіваючись на миттєве розуміння. Але так само спробувати відчути себе на місці іншої людини, з іншим досвідом, яка живе в Україні у небезпеці й напрузі, щодня ризикує життям.
Двічі дискриміновані
Марію Брусову Росія двічі позбавляла домівки — спочатку у 2014 році, коли захопила Луганськ, вдруге — у 2022 році, коли атакувала Харків. Марія каже, що вона двічі була дискримінована — пережила хвилю стигматизації спочатку як внутрішньо переміщена особа (ВПО), а тепер як біженка до Німеччини.
— У статусі ВПО з Луганська я отримала море негативного, упередженого ставлення до себе: мені не хотіли здавати житло в Харкові, брати мене на роботу, бо «скоро поїдеш», до мене ставилися як до зрадниці, хоча логічно, якщо ти виїхала з Луганська на територію, яка підконтрольна Україні, йшлося про усвідомлений вибір на користь своєї Батьківщини. Ми залишилися без даху над головою, а моя мама пройшла десять кіл пекла й знецінення з боку чиновників, аби отримати мізерну допомогу для ВПО, — розповідає Марія Брусова.
Після повномасштабного вторгнення Марія, яка є єдиною опікункою сина та мами, разом з ними виїхала з Харкова до Німеччини. Тут Марія майже одразу вийшла на роботу — помічницею медсестри в центрі підтримки літніх людей. Паралельно вона вчить німецьку, вже підтвердила свої документи медичної сестри. Перебуваючи за кордоном, Марія не перестала бути громадянкою України. Вона відчуває відповідальність за свою країну, активно допомагає українських воїнам, збирає кошти на обладнання, консультує інших українок, як пройти процедуру нострифікації документів, заробляти собі на життя без втрати соціального статусу. А ще вона не планує повертатися додому.
— У мене немає впевненості, що зможу залишитися в Німеччини назавжди, але я цього прагну, — відверто каже Марія. — Основні причини не в економічних чинниках, хоча, безперечно, вони теж важливі (тут на посаді помічниці медсестри я можу заробити достатньо, щоб утримувати свою родину, а не працювати на 1,5 ставки, вечорами бігати районом, ставлячи крапельниці, при цьому ледве зводити кінці з кінцями). Основна причина залишитися — життя у недискримінаційному суспільстві. Я тут не 40-річна товста жінка ВПО, як було в Україні, а людина, особистість, професіоналка своєї справи.
Марія впевнена, що Україні потрібна активна діаспора, яка буде ходити на акції в підтримку України, надсилати донати для війська, адвокувати Україну в нових для себе спільнотах.
Стигматизація біженців зменшує в них бажання повертатися
Для тих українок, які вже переживали дискримінацію через своє соціальне становище, фраза «не громадяни» стала глибоким тригером.
42-річна Марина Каро з Житомирщини зараз мешкає в Шотландії. Виїхала туди з мамою та 10-річною донькою після дворічного проживання в Іспанії на запрошення майбутнього чоловіка. Вона дуже добре знає, як це — бути дискримінованою: у Марини інвалідність, яка неодноразово ставала перешкодою для побудови особистих стосунків та професійної реалізації в Україні.
— Через інвалідність мені відмовляли у працевлаштуванні, створювали нестерпні умови, бо я була «іншою». Всього, що я мала в житті, я досягала надзусиллями. Самостійно вивчила кілька мов, викладала польську та англійську мову у приватних школах, була волонтеркою організації скаутів на Житомирщині. Підтримувала мене в цьому лише мама. Попри фізичні проблеми з пересуванням, я змогла врятувати себе, свою дитину, свою літню маму, але замість підтримки зараз отримую знецінення, образи. Жінці завжди важче. Вона програє за будь-яких обставин там, де починають мірятися болем.
Виїхала за кордон — зрадниця. Не виїхала — погана мати. Волонтерка — значить краде. Не волонтерка — байдужа. Жінка завжди винна. Можливо, нам зрештою треба перестати мірятися болем?
А хто наш ворог?
Чимало моїх співрозмовниць мають подвійний досвід — в якийсь період вони були біженками, потім повернулися назад в Україну. Саме вони, побувавши в обох ролях і по різні боки кордону, усвідомили, що немає жодного українця, який би не відчув цю війну кожною клітинкою тіла.
— Мені дуже шкода, що представники української влади та окремі лідери громадської думки переводять фокус уваги з ворога, яким для нас всіх є Росія, на біженців, роблячи їх чи не бенефіціарами війни, — ділиться українка Вікторія із Сумщини. Жінка майже рік провела в Польщі, потім кілька місяців у Швеції разом зі своєї 11-річною донькою, повернулася в Україну, але зараз знову розмірковує про виїзд за кордон.
— Єдине місце, в якому я дійсно хотіла б опинитися — це Україна до 24 лютого 2022 року, — каже вона, — бо ніде мені тепер немає спокою та щастя. За кордоном тисячі труднощів: нова мова, відсутність даху над головою, фоновий хронічний стрес, відчуття другосортності, розірвані соціальні контакти. Мої батьки померли, з чоловіком ми давно розлучені. В Україні на мене ніхто не чекає. І навіть за таких умов за кордоном мене постійно аж нудило від туги за домом.
Однак рік в Україні, куди я повернулася свідомо, мене виснажив. Тут є дах над головою, хоч ми живемо в прикордонні. Я працювала у дві зміни — вдень на некваліфікованій роботі за 4500 гривень, яких ні на що не вистачає, ввечері — вчителькою у дитини, бо онлайн-навчання — це радше його імітація, а в школі досі немає бомбосховища. Вдень я на роботі, дитина сама вдома, повітряна тривога, вибухи, а у мене в голові одна думка: «Якщо загинути, то тільки разом. Кому вона, сиротою, треба, а я без неї — повішуся. Ніколи собі не пробачу, що привезла її на війну». Тому зараз готуємося знову їхати за кордон — до родичів у Швецію. Але вдома я залишаю свої серце та душу.
Україна — це місце, де я не хочу помирати, я хочу тут щасливо жити, як ми жили до повномасштабної війни.
Це життя у мене вкрала Росія, її народ та її військо, а не інші біженці, які будують своє життя за кордоном
Я весь час про це пам’ятаю, і не розумію, чому це не транслює наша влада, замість пускати хвилі хейту на українців за межами країни.
Україні потрібна культура діалогу між своїми
Українцям треба будувати діалоги, враховуючи травматичний досвід кожної з груп, впевнена Наталя Кертичак, членкиня правління та координаторка проєктів польського Фонду «Освіта для демократії». Нещодавно спільно з Катажиною Комар Мацинською в Українському Народному домі в Перемишлі вони провели вже третій тренінг з діалогу й трансформації конфлікту.
— Ми вчимося бути разом попри різниці та поділи, розуміти потреби та почуття інших людей, з іншими поглядами, щоб зберегти відчуття спільноти, — пояснює Наталя Кертичак.
На кожному такому тренінгу організаторки розмовляють на теми, які пропонують самі учасники та учасниці. Серед тем були: різний досвід українок під час війни, як будувати взаєморозуміння між цивільними та військовими, чи має право на існування російська мова в Україні, як вшановувати пам'ять загиблих героїв України, чи допустимий відпочинок під час війни, як порозумітися переселенцям, біженцям та людям з більш безпечних міст, які найменше зачепила війна.
— Для мене те, що самі учасниці тренінгів пропонують ці теми, означає, що вони важливі для нашого суспільства, — каже Наталія Кертичак. — Люди хочуть про це говорити, вони не хочуть це замовчувати. Перше правило: ми маємо бути готові слухати про досвід і погляди інших. Слухати, стримуючи свою оцінку: не критикувати, не коментувати, не давати порад. Зазначу, що це не означає, що ми маємо погоджуватись з іншою думкою — ми просто маємо прийняти, що інші думки існують. Слухати та розуміти допомагають уточнюючі запитання, поставлені зі щирої цікавості, а не критики до іншої людини. Як перестати сваритись? Почати із себе. Не загострювати дискусії, чи то в соцмережах, чи в реальному житті. Прийняти, що ми не обов’язково зійдемось на одній «правильній» думці. Ми не повинні прагнути перемогти в кожній дискусії. Варто шукати в собі повагу до інших, водночас вчитися краще розуміти себе.
Українки в статусі біженок не заслуговують на дискримінацію, бо тисячі з них, навіть за кордоном, залишаються відданими громадянками своєї країни. Навіть попри те, що замість подяки чують на свою адресу образи та знецінення...
Щоразу після образливих заяв на адресу біженців, переселенки кажуть про нову «тисячу порізів на душі». Якщо мета атак на біженців — присоромити їх та змусити повернутися, то такі дії викликають зворотній ефект. Sestry поспілкувалися з українськими біженками за кордоном та дізналися, що вони відчувають, коли їх називають «не громадянами», і що з цим робити
Перша моя зустріч з жінками, які займалися громадською діяльністю в Україні, а потім зуміли відновити цю свою діяльність у Польщі, відбулася у Варшаві наприкінці 2022 року.
Поруч зі мною сиділи жінки, які виїхали з охоплених війною областей України, дехто навіть з окупації, з одним рюкзаком, тримаючи за руки своїх дітей, дбаючи про літніх батьків. Частина активісток були у списках росіян на знищення. Вони «провинилися» в тому, що працювали у громадському секторі з різними європейськими програмами, фондами, боролися за права людей та вразливих груп, вірили в європейське майбутнє України та наближали його своєю громадською діяльністю.
Я слухала історії жінок, які сиділи переді мною, та не могла стримати свого захоплення. В Україні вони вирішували десятки завдань: опікувалися жінками з вразливих груп, організовували дозвілля літніх людей, сприяли соціалізації людей з інвалідністю, влаштовували масшабні фестивалі, робили промоцію української культури, розвивали свої громади, чистили річки, боролися з корупцією, змінювали закони. У Польщі більшість одразу кинулися в громадську роботу та волонтерство. І вони не вважають, що це їхнє особливе досягнення. Просто вони не вміють по-іншому. Це їхня природа — бути активними та «неспокійними».
Сій зерна, і вони проростуть
Катерина Стаценко — журналістка та громадська активістка. В Енергодарі займалася темою молоді, організацією культурних заходів, підтримкою воїнів АТО. Останні кілька років перед повномасштабною війною робила це для Енергодарського клубу польської культури імені Генрика Сенкевича.
— Я дуже боялася прокинутися в окупації, це був мій найбільший страх, — згадує Катерина Стаценко останні тижні перед повномасштабним вторгненням. — Тому коли керівниця польського клубу Людмила Костушевич запропонувала виїхати до міста Кросно у Польщі, я погодилася. Їхали на кілька тижнів — залишаємося тут вже другий рік.
У Кросно всіх енергодарців поселили разом у гуртожитку, більшість живе тут дотепер. Відновлення громадської діяльності відбулося для Катерини природним шляхом.
— Засновниця нашого клубу Людмила Костушевич вивезла нас до Польщі, а сама кинулася рятувати інших людей. Часом витягувала їх буквально з-під носа окупантів. В Кросно, яке стало нам другим домом, під одним дахом зібралися десятки наляканих матерів з дітьми та літніми батьками. Швидко з'ясувалося, що повертатися в Україну ми не можемо, адже наше місто знаходиться в окупації. Хтось мав допомагати людям з документами, з легалізацією, потім якось треба було їх згуртувати, дати змогу дітям адаптуватися. Цим зайнялася я, оскільки на той період вже володіла базовою польською мовою, знала навіть когось з мерії Кросно, бо до повномасштабної війни ми організовували навчальні візити: польські діти їздили до нас, наші — до Кросно.
За майже два роки Катерина створила та зареєструвала громадську асоціацію «Під одним небом», подала заявки на кілька грантів та виграла їх.
— Реєструватися вирішили, бо інакше ми б не мали доступу до місцевих програм, — пояснює Катерина, — наші українські організації тут не мають жодної юридичної сили.
Серед виграних грантів — проведення різноманітних майстеркласів, організація культурних заходів, спільних подорожей для мешканців гуртожитку.
— Це моє добровільне додаткове навантаження, — продовжує Катерина. — Тоді як мій заробіток та основна зайнятість — робота в місцевій школі. Через брак знань щодо бухгалтерського обліку й польського оподаткування, а також через вимоги з боку донорів ми не можемо передбачити в проєктах відшкодування викладачам майстер-класів, не кажучи вже про якісь адміністративні видатки для команди.
Втім Катерина не скаржиться на перевантаженість. Каже, що таким чином вона зав'язує контакти, закриває потребу в спілкуванні, подорожах, дозвіллі для своїх дітей та їхніх однолітків.
— Я йду всюди, куди мене запрошують, — каже українка. — Ці зустрічі часто проростають у нові партнерства, у корисні та практичні речі для нашої енергодарської спільноти в Кросно. Нещодавно в одному з проєктів змогли купити швейну машинку для гуртожитка, накупили ниток, спиць — тепер не треба кудись бігти, щоб відремонтувати одяг. В'язані вироби продаємо з благодійною метою: для пожертв енергодарцям, які виїхали з міста та живуть у статусі внутрішньо переміщених осіб в Україні. З усіх заходів народжуються якісь нові проєкти, активності, ініціативи. На одному заході для громадських активістів познайомилася з Fundacja Wielkie Serce dla Dzieci. Дізналася, що вони проводять інтеграційний проєкт для молоді «Канікули нашої мрії» від UNICEF. Ми подали заявку, звозили дітей в Австрію. Вони каталися на лижах, відвідували музеї, познайомилися з місцевими родинами. Так це все працює. Це не класична зайнятість у громадському секторі — скоріше, нові додаткові можливості.
Громадська діяльність повинна стати для українців звичною справою, впевнена Катерина Стаценко. «Для прикладу — в Польщі є сотні різних фундацій, неформальних груп, волонтерських ініціатив, об'єднань співвласників будинків, захисників комах та дерев, любителів книжок, хранителів бібліотек тощо, — пояснює вона. — Це наче зерна, які сієш, а вони проростають і стають суспільством, в якому комфортно жити. Не варто боятися робити щось просто для душі».
Валюта, яка не потребує конвертації
— Та що я можу розповісти про свою громадську діяльність… я тут тільки соплі дітям підтираю, — жартує Наталія Дєнісова з Сум. — Коли у тебе діти, важко продовжувати діяльність. Інколи я відчуваю вигорання та тотальну втому. Влітку організувала свято Івана Купала за нашими традиціями, восени — майстеркласи, але роблю це радше, щоб не втратити навички, на альтруїзмі й ентузіазмі. Інколи — на останніх силах.
Наталка виховує двох синів. Один з них, восьмирічний Ярослав, має інвалідність. У Сумах протягом років Наталя займалася захистом прав родин та матерів, що виховують дітей з інвалідністю. У Польщі разом з колежанками відновила цю діяльність у форматі stowarzyszenie zwykłe (звичайної асоціації — дослівно).
— Щодо формату, то ми радилися з консультантами, — пояснює Наталка. — Форм є багато, навіть з комерційною складовою, однак обирати варто самостійно, продумавши свої потреби та можливості. Оскільки я тут одна з двома дітьми, мені важко знаходити час для активностей. Але й зовсім нічого не робити теж для мене непросто.
Нещодавно Наталка Дєнісова стала лауреаткою програми Ashoka в Польщі. Буде створювати простір для мам у польському місті Слупськ. Хоче допомогти їм знайти хоча б трішки часу для себе — сходити до лікаря, перукарні, тренажерної зали. Випити кави з подругами, або навіть просто побути на самоті. В цей час за дітьми буде наглядати няня.
Соціальні контакти, репутація, доробок попередніх проєктів — це найбільш тверда валюта, яка не знає кордонів, не потребує конвертації. Вона допоможе на новому місці знайти підтримку своїм ідеям, впевнена Наталя.
Стукати в усі двері
Частина активних українок хочуть повернутися на роботу в громадський сектор. Він їм близький та зрозумілий, вони мають в ньому досить високу кваліфікацію, багато планів та ідей. І чимало польських організацій — за власною ініціативою або на вимогу донорів — готові залучати українок. Треба тільки проявити ініціативу та стукати в усі двері.
Киянка Тетяна Гармідер змогла відновити у Варшаві «Особливі подорожі» для дітей з аутизмом та знайти роботу в громадському секторі. Сину Тетяни Богдану 15 років, у нього аутизм. В Києві він навчався у спецшколі. Тетяна дивувалася, чому діти не виходили за межі школи.
— Коли я запитувала вчителів про шкільні екскурсії, мені відповідали, що в них можуть брати участь лише ті діти, які «спокійні, врівноважені та легко піддаються контролю». Мій Богдан не з таких, — згадує Тетяна.
Так народилася ініціатива, яка виросла в громадську організацію «Особливе життя». Тетяна взяла на себе організацію подорожей для дітей, підлітків та молоді з аутизмом.
— Для дітей аутистичного спектру дуже важливий чітко визначений розпорядок дня, — пояснює Тетяна. — Регулярне виконання справ, наявність постійного місця проживання і навіть вживання одних і тих самих продуктів. Завдяки тому, що подорожі стали частиною життя учасників наших проєктів, діти порівняно легко перенесли евакуацію.
У Варшаві Тетяна з сином та молодшою донькою поселилися в гуртожитку для біженців. Свої навички з організації подорожей Тетяна стала використовувати вже також для інших дітей. Після коротких екскурсій та мандрівок маленькі біженці емоційно відновлювалися.
— У мене не було сумнівів, що я маю відродити свій проєкт: тут, у Варшаві, а також у Києві. Почала писати листи в різні організації. Хтось запрошував нас на екскурсії, хтось надавав знижки, десь з'явилися партнерства.
Знайшовся німецький фонд, який виділив кошти на відновлення діяльності громадської організації, допоміг знайти партнерську організацію в Польщі, яка працевлаштувала Тетяну. Так вона повернулася на роботу в громадський сектор та продовжила займатися важливою справою — одночасно у Варшаві та в Києві .
«Біженство не стерло вашу ідентичність, не знищило ваш досвід, не вкрало ваші вміння». Ці слова, сказані на зустрічі з громадськими активістками в Польщі представницею ГО «Нова генерація» (Україна) Наталією Чермошенцевою, надихнули багатьох українок, яких я зустріла у Варшаві минулоріч. Вони мають надихнути й вас. Активність не знає кордонів. Якщо ви вважаєте свою справу важливою — дійте, вірте, шукайте партнерства, підтримку та опору. У вас неодмінно це вийде.
Поруч зі мною сиділи українки, частина яких була в списках росіян на знищення. Вони «провинилися», бо працювали у громадському секторі. Опинившись у Польщі, ці жінки одразу кинулися в громадську роботу та волонтерство
У стінах шпиталю міста Челядзь у Сілезькому воєводстві стаються дива. Лікарі з Канади в межах канадсько-української програми відновлюють обличчя українцям, які постраждали від війни, ставлять на ноги тих, хто вже втратив надію. Переважно йдеться про військових, але є й цивільні.
За кордоном, навіть у другому-третьому поколінні емігрантів, українці залишаються частиною свого народу та працюють на нашу перемогу.
Бронюю четвер
— Цей день — мій, я приготую борщ, пюрешку, драники з м’ясною підливою, якщо є хтось з міста Сосновец, то із задоволенням передам від вас передачу, — пише українка в місцевій групі.
Десятки українок, які мешкають у Сілезькому воєводстві, об'єдналися, щоб підтримувати військових та цивільних, які приїздять на лікування до шпиталю польського міста Челядзь. Вони готують домашні обіди, привозять питну воду, смаколики, настільні ігри, картини для розмальовок, але головне, тепле слово та підтримку.
Про цю ініціативу я дізналася випадково, коли на початку повномасштабної війни побачила в місцевій групі оголошення: «Дівчата, українки, можливо хтось може навідатися до наших воїнів, які перебувають на лікуванні?»
На оголошення відгукнулося стільки українок, що довелося самоорганізуватися — завести excel-табличку із загальним доступом для всіх. Сюди стали вписувати кількість пацієнтів, що перебувають на лікуванні, дієту, яка прописана кожному, суворі харчові обмеження, потреби та залишки за попередні дні.
За цією таблицею кожна жінка може обрати день, коли вона бере опіку над пацієнтами. Українки домовляються між собою й щодо денного меню. На фотозвітах, якими діляться, — турботливо спаковані сніданки, обіди та вечері. Сотні котлет, порціонно розподілених супів та салатів, десятки блоків пляшок з водою, соки, пакети із засобами гігієни, телефонні картки з доступом до інтернету, шкарпетки.
Немає такого, чого українки не можуть дістати, якщо про це просять їхні підопічні. Вони щасливі, коли можуть допомогти. Переживають, якщо всі дні тижня вже розібрані іншими. Чекають на новий візит пацієнтів.
Хоч не кровна, але родина
Українки, що мешкають у Сілезії, намагаються бути для поранених воїнів та цивільних хоч і не кровною, але родиною. Це так важливо, аби перед операцією хтось був поруч, сказав добре слово, приніс теплого супчику, зробив канапку, або просто потримав за руку, обійняв, поговорив.
За цією ініціативою стоїть українка Ксенія Наумова, яка працює лікаркою у місті Челядзь. Це вона організувала систему підтримки українських пацієнтів, яка успішно працює вже другий рік. Свою групу Ксенія назвала: «Сила в єдності».
Уся група тішиться, коли Ксенія пише: «Млинці залетіли на “ура”, пироги з’їли, сказали, що смачно!»
Вона слідкує, аби був порядок у таблиці, відвідувачі не заважали роботі шпиталю, а потреби пацієнтів закривалися оперативно. Нещодавно Ксенія поділилася з посестрами повідомленням:
— Сьогодні дістала від військового пам’ятну монету «За підтримку ЗСУ», він у нас вже не вперше. Каже, що таких монет випустили обмежену кількість, військові дають їх тим, хто допомагає та підтримує. Вважаю, що це монета для всіх нас. Якби не ви, цієї б допомоги не було. Дякую вам всім! Все буде Україна!
«Хочу подякувати, але так болить, що говорити не можу»...
У військових виправляють результати кульових поранень від пострілів снайперів, мінно-вибухові рани, які деформують обличчя або не дозволяють повноцінно функціонувати частинам тіла.
З Юрієм ми домовлялися поговорити протягом місяця, але раз за разом він скасовує зустріч. Пише: «Хочу подякувати за підтримку та лікування, але мені так болить, що говорити не можу. Завтра операція. Помоліться за мене».
50-річний Володимир – переніс вже чотири операції. Отримав поранення в районі Попасної. Він був одним з тих чоловіків, які «штурмували» польсько-українські кордони 24 лютого 2022 року — тільки в напрямку України.
«До повномасштабної війни, не повірите, — посміхається, — був кондитером. Чотири роки працював у Польщі, недалеко звідси — у курортному місті Закопане. 24 лютого завів машину та поїхав додому. Маю армійський досвід, вийшов з армії старшиною. Розумів, що люди мого віку, ще й зі званням, потрібні будуть на фронті. Ніякого геройства. Просто якщо хтось прийшов топтатися по вашому ліжку, вашому дому, потрібно встати та дати йому відсіч».
Коли після поранення прийшов до тями, побачив своє зображення й сам себе злякався. Але дружина сказала Володимиру, що буде кохати його за будь-яких умов, навіть зі шрамами, аби був живий. І все ж Володимир радіє, що позбавляється шрамів.
Усі чоловіки, з якими розмовляю, дякують волонтеркам. Воїни тут самі, без родин, тому щасливі кожному візиту та смачним домашнім стравам.
Жінок з важкими травмами стає дедалі більше
Одеситка Ксенія Тодорова та мешканка Київської області Оксана Верещак наче жартують, але від їхніх слів стискається серце: «Ми дуже пасуємо одна одній. У Ксенії немає лівого ока, в Оксани — правого. Тепер тримаємося разом».
Ксенія Тодорова — капітан поліції, вона постраждала під час виконання завдання. Деталями не ділиться. Пояснює: «Стався вибух, а я опинилася в епіцентрі».
До Польщі їхати дуже боялася, бо це була її перша закордонна поїздка. Що на неї там чекає? В голову лізли дурні думки. Напівжартома каже: «Думала, а раптом мене на органи продадуть? Хто це буде безкоштовно робити таку дорогу операцію?» Показує на свою щоку. На ній є набряк, синці, але Оксана пояснює, що це найкращий вигляд, який вона має за пів року після травми. Мріє не лише відновити свою красу, а й повернутися до роботи, бо є заради кого жити: в Одесі на неї чекають чоловік і двоє дітей.
Оксана Верещак втратила через російську ракету набагато більше за око та частину обличчя.
— Це сталося другого березня, — згадує вона, — ми були в кімнаті втрьох. Я, моя 9-річна донька Анечка та мій 14-річний син Сергій. Все сталося за секунду. Вибух, втрата свідомості, приходжу до тями, а навколо - руїни. Немає нічого. Ні хати, ні подвір'я, ні паркану, чисте поле з будівельним сміттям та стовпами пилу. Перше, що побачила, — закривавлене обличчя доньки... але вона дихала. А Сергій сидить, нахилившись біля шматка столу, на ньому жодної подряпини, тільки скронею тече тоненька струйка крові. Я до нього: «Синочку, сину, Сергійку, дитино…»
Оксана закриває руками обличчя, долонями витирає сльози. У неї немає одного ока, але здається, що воно теж плаче. Після розтину Оксані пояснять, що у хлопця не було жодного шансу вижити. Сергій сидів в місці, на яке прийшовся епіцентр вибухової хвилі — його судини вибухнули від тиску. Донька перенесла кілька операцій. Чоловік пішов на фронт мститися за вбиту дитину, отримав поранення.
Ще одна пацієнтка — Олена Мозгунова з Донецької області. У неї теплі та добрі очі. Вона дуже хоче відновити можливість ходити. Волонтерки принесли їй картину, яку вона розмальовує за номерами яскравими фарбами.
— Я ж з Раю, — каже, — хочу дуже прийти додому своїми ногами. Це невеличке містечко Райгородок, що на Донеччині поруч зі Слов’янськом. Місто з чудовою природою, гарними та добрими людьми. Цей рай росіяни перетворили на пекло, накриваючи градами.
Під час одного з обстрілів зруйнували дім Олени, її саму поранили. Жінка тричі була на лікуванні в Польщі в межах канадсько-української місії, рік живе в лікарні у Львові.
«Перший раз, коли мене привезли сюди, — каже вона, — мої ноги були в такому стані, що навіть санітарка боялася на них дивитися, торкатися чи робити якісь процедури».
Координаторка канадсько-української програми Ірина Предкевич підтверджує, що консиліум лікарів не давав жодних гарантій, що зможуть врятувати ноги Олени. Стояло питання про ампутацію. Про відновлення можливості ходити навіть не говорили, але зараз Олена робить перші кроки за допомогою ходунків. І це справжнє диво.
«Допомагати — це обов'язок не лише українців, а кожного, хто поділяє цінності вільного світу»
Дива стаються завдяки медикам канадсько-української місії, яку очолює Олег Антонишин. Він українець за походженням, народився в Канаді в родині емігрантів, які встигли виїхати з Львівської області після Другої світової війни до закриття «залізної завіси».
Координаторка програми, українка Ірина Предкевич пояснює, що до команди входять найкращі в Канаді фахівці: анестезіологи, ортопеди, судинні хірурги, спеціалісти з хірургії голови, шиї та черепно-лицевої хірургії, нейрохірурги, спеціалісти з пластичної хірургії та лікування опіків. Серед них багато представників української діаспори в другому-третьому поколінні. Їм асистують українські та канадські медсестри, фармацевти, IT-спеціалісти.
До повномасштабної війни команда медиків приїжджала до України, але зараз не можуть ризикувати життям медиків-волонтерів та можливістю у спокійних умовах робити надскладні операції. Зупинили свій вибір на найбільш дружній та близькій для Україні Польщі. Звернулися до польського Міністерства охорони здоров'я з проханням надати кілька вільних палат, доступ до операційних та обладнання.
Приїжджають двічі-тричі на рік. За один візит допомагають до 30-35 українським воїнам та цивільним з важкими пораненнями. Це гуманітарна місія, для пацієнтів уся медична допомога та ліки повністю безкоштовні. Вони тримають зв’язок з Міністерством оборони України, Міністерством охорони здоров'я, які направляють їм пацієнтів.
Олег Антонишин, ініціатор місії, керівник програми черепних травм Sunnybrook Health Sciences Centre в Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто повертає людям можливість повноцінно жити після важкого поранення:
— Йдеться не лише про естетику, — каже лікар, — часто це такі важкі травми, що люди не можуть їсти, пити, розмовляти, дихати, розплющувати та заплющувати очі. Це чоловіки та жінки «без облич» або зі знищеною частиною обличчя (коли залишаються лише м'язи без шкіри). Таких травм та поранень, які ми тут можемо побачити за тиждень, не зустрінеш у медичній практиці США, Канади та Європи за все життя. В Україні на фронті медики врятували цим людям життя. Ми повинні дати пацієнтам можливість повноцінно ним користуватися.
Олег Антонишин гарно розмовляє українською. Він каже, що ніколи не перестав бути українцем, навіть попри те, що належить до другого покоління мігрантів. Тривалий час він відчував смуток, спостерігаючи за розвитком України, за її хитанням між Сходом та Заходом. Однак повністю змінив своє ставлення після Революції Гідності. Українці готові були боротися за можливість бути частиною західної цивілізації, це викликало почуття гордості та бажання допомогти.
— Ми всі — частина одного народу, де б не жили, — каже лікар, — це наш обов'язок підтримати свою країну. Я тут, бо я українець, я зобов’язаний приїжджати та допомагати. Але це обов'язок не лише українців, а кожної людини, яка поділяє цінності вільного світу. Ми маємо захистити ці цінності. Ми маємо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.
Чергова місія закінчилася нещодавно, але українки вже чекають на наступний візит, пишуть плани, чим вони будуть годувати своїх підопічних, мріють, щоб кожен з них відновив здоров’я та повернувся до повноцінного життя. Вони не втомилися допомагати. Планують робити це до перемоги.
«Йдеться не лише про естетику, — каже лікар. — Часто це такі важкі травми, що люди не можуть їсти, пити, розмовляти, дихати, розплющувати очі. Це чоловіки та жінки “без облич»
Багато українок в Польщі займаються рукоділлям, надають послуги графічного дизайну, ліплять вареники та млинці на продаж, беруть участь у ярмарках чи продають товари в інтернеті. Чи потрібно з суми продажу платити податки та реєструвати підприємницьку діяльність? Sestry довідались як це робити правильно, щоб не отримати неприємностей від податкових органів.
Рахуємо дохід і визначаємо, чи реєструвати діяльність
Цей вид підприємницької діяльності називається незареєстрована господарська діяльність (niezarejestrowana działalność gospodarcza).
До такого виду зайнятості належить невелика комерційна діяльність фізичних осіб, яка не потребує реєстрації підприємства.
Під господарською діяльністю мається на увазі справа, якою ви займається організовано, з метою отримання прибутку, безперервно, від свого імені.
Умовно кажучи, якщо ви свідомо купили борошно та зробили начинку, організували процес ліпки пельменів, продажу готових виробів, отримуєте за це прибуток та проводите продажі — ви займаєтеся господарською діяльністю.
А от реєструвати чи не реєструвати її, платити регулярно податки чи ні, це залежить від кількох факторів. Можна не реєструвати, якщо:
дохід не перевищує 75% мінімальної заробітної плати в місяць. З липня 2023 року поріг доходу, нижче якого не потрібно реєструвати бізнес, становить 2700 злотих на місяць (перевірити це можна тут).
ви не вели підприємницької діяльності на території Польщі, або призупинили її, протягом останніх 60 місяців.
Щодо розрахунку доходів, то є кілька нюансів. До ліміту доходів входять всі грошові надходження щомісяця, які ви отримали на руки, або ж видали документ продажу (рахунок чи інвойс), але клієнт ще не заплатив вам. Звісно, всі отримані кошти не є вашим доходом, бо є видатки на сировину, можливо, вам щось повернули з товару. Ці видатки ви відраховуєте від усіх отриманих коштів і ось ця сума становить ваш дохід. Якщо він не перевищує 2700 злотих, ви можете вести бізнес без реєстрації.
Чому медсестра не може працювати без реєстрації?
Попри те, що ви ведете незареєстровану діяльність, на вас все одно покладаються зобов'язання перед державою та споживачами.
Ви повинні:
- вести спрощений облік продажів (Журнал реєстрації продажів) у зручному форматі — паперовий зошит, або електронна таблиця Excel. Право Польщі не регламентує, які елементи має містити спрощений облік продажів. Зазвичай це: порядковий номер, дата продажу, вартість, сумарна вартість. Вносити продажі потрібно в день, коли ви їх здійснили, фіксувати «заднім числом» не можна. Якщо облік ведеться недостовірно або не ведеться, а на підставі документації неможливо визначити вартість продажу, податковий орган зробить це самостійно. І тоді ставка оподаткування може бути на рівні 22%.
- розрахувати дохід від незареєстрованої діяльності у річній декларації PIT-36 відповідно до податкової шкали, там є спеціальна графа «незареєстрована господарська діяльність».
- виставляти рахунки на вимогу покупця (ви не зобов’язані завжди виставляти рахунки-фактури, однак повинні виставити такий документ на вимогу клієнта. Запит може бути поданий клієнтом протягом 3 місяців після закінчення місяця, в якому ви доставили товари чи послуги або отримали повний чи частковий платіж). Рахунок-фактура має містити: дату виставлення; імена та прізвища або назви продавця та отримувача товару (послуги) та їхні адреси; назву (вид) товару чи послуги; розмір і кількість доставлених товарів або обсяг наданих послуг; ціну за одиницю товару або послуги; загальну суму.
- поважати права споживача, включаючи право відмовитися від товару чи послуги протягом 14 днів, виконувати зобов’язання, пов’язані зі скаргами, поверненням або ремонтом проданого товару.
Якщо ви перевищили ліміт доходу, то зобов’язані протягом 7 днів зареєструвати свій бізнес у спеціальному реєстрі CEIDG та починати працювати, як підприємець з усіма вимогами до нього.
Не вся діяльність може здійснюватися без реєстрації. У разі, якщо вам потрібен дозвіл, ліцензія, запис у реєстрі регульованої діяльності, то потрібно звертатися спочатку за виготовленням цих документів. Йдеться про напрямки, які вимагають спеціальної освіти, кваліфікації (медсестри, детективи), а також про діяльність, яка вимагає обов’язкової сплати ПДВ (у Польщі це податок VAT). Більше про це можна прочитати тут.
Якщо маєте сумніви, чи підходить ваша діяльність під ту, яку можна не реєструвати, краще звернутися за порадою до урядового консультанта. Це можна зробити тут (лист потрібно написати польською мовою). Або ж зверніться за телефоном: 801 055 088 чи 22 765 67 32. Можна скористатися Live Chat. Гаряча лінія працює в робочі дні з 7:00 до 17:00, окрім святкових днів.
Незареєстрована діяльність дозволяє протестувати ідею бізнесу
Одна з героїнь наших попередніх публікацій, Олена Бондаренко, менеджерка за професією в Україні, виїхала з Київщини на початку повномасштабної війни без жодних заощаджень.
У Польщі почала ліпити вареники на продаж. Завдяки незареєстрованій господарській діяльності заробила кошти на здійснення мрії — оплатила курси з дизайну інтер'єрів та зараз розвивається в цій сфері.
Ще одна українка, Ірина Данько, завдяки цьому змогла протестувати свою бізнес-ідею та зараз оформила підприємництво. Ірина завжди була самозайнятою. У Києві мала магазин дитячих речей та іграшок, планувала відкрити ще один в Ірпені. Війна змінила плани — через кілька днів після російської агресії їй з молодшим сином та літніми батьками довелося тікати з міста.
Отримавши дозвіл власників орендованої квартири у Польщі, вона почала вирощувати мікрозелень на продаж. З допомогою рідних змонтувала систему для вирощування, а продавала мікрозелень на ринку органічної продукції у місті Глівіце.
— Іноді продаю все, іноді щось залишається. Принаймні в моєму холодильнику завжди є свіжа зелень, — каже Ірина, — відколи ми почали їсти мікрозелень, у сина майже припинилися напади астми, ми всі стали значно здоровішими. Попит є. Побачила обсяги, замовлення, налагодила точки збуту. Порахувала, що можу стати на ноги та оформити підприємництво. Планів багато. Хочу вирощувати їстівні квіти та збільшувати обсяги вирощування зелені. Можливо, напишу бізнес-план на якісь проєкти та програми дофінансування бізнесу. Буквально за пару днів до війни ми планували відкрити ще один магазин, вклали багато коштів у товар. Від усього пережитого стресу мій мозок не сприймав польську мову. Торгівля на ринку почала додавати польські слова сама собою. Найлегше запамʼятовую назви рослин, які вирощую: червона мізуна, кольрабі, кервель. Раніше я їх не знала навіть українською.
Привітання від ведмедика. Якось його замовив воїн з фронту для коханої в Польщі
Катерина Черната надає послугу — привітання у костюмі ведмедика. Коли приїхала до Польщі у 2022 році, то працювала з українськими дітьми в центрі психологічної підтримки у Глівіцах. Адже за освітою — вихователька.
— Через деякий час фінансування проєкту закінчилося, — розповідає Катерина, — я мала думати про утримання трьох дітей, тому знайшла іншу роботу — опікункою для старших людей у спеціалізованому закладі, а також помічницею вихователя у дитячому закладі. Працюю за змінами, маю змогу поєднувати роботи, навіть залишається трохи вільного часу. Однак моя душа потребує творчості. У Вінниці, звідки приїхала, я була організаторкою зустрічей для мам, щоб вони могли присвятити кілька годин собі. У Польщі мені бракувало можливостей реалізувати творчий потенціал.
Жінка звернула увагу, що у Польщі трохи інший підхід до культури святкування, ніж в України, а українців — багато. І вони шукали звичного формату.
У Вінниці в жінки залишилися костюми двох ведмедів, які використовували на різноманітних святах та заходах. Ось ідея, за яку вона вхопилася.
Катерина розмістила оголошення в соціальних мережах про послугу.
— У костюмі працює моя старша донька, якій 14 років, — розповідає Катерина, — звісно, ми завжди разом, тож я можу брати ті замовлення, які вписуються в мій робочій графік. Дохід — кишенькові гроші для доньки. Велику платню ми не ставимо. Наші клієнти, переважно, українці, у них не так багато грошей на розваги. Але які це емоції! Українці пережили глибокі травми, змушені з камінчиків відбудовувати зруйноване життя — ми даємо трохи радості та щастя.
Якось хлопець замовив привітання для своєї дівчини. Він захищає Україну в ЗСУ. Дівчина працює у Польщі. Вітали її на робочому місці, у кафе. На вулицю вийшли всі колеги. Плакав хлопець, вони вели трансляцію для нього просто в окопи, плакала дівчина, плакали перехожі. Але це були сльози зняття напруги.
Катерина каже, що їхній ведмедик нагадує людям, що всі вони в душі — діти. Було привітання з 50-річчям, яке замовила для чоловіка-поляка його дружина-українка. Він при серйозній посаді, суворий та сконцентрований, як і колеги. Але коли побачили ведмедика, то розтанули, веселилися, наче діти. Був випадок, коли вітали дитину, а поруч гуляла літня жінка-полька, яка попросила сфотографувати її з великою іграшкою, телефонувала рідним та увімкнула трансляцію. Її очі сяяли від радості. Було таке, що родина замовила іншого ведмедика на День народження дитини, але в останній момент відмовили через форс-мажор, довелося їхати, виручати.
— Дорога не близька, ми приїхали ближче до півночі, всі на нас чекали, люди спраглі до гарних емоцій, — впевнена Катерина.
Замовлень на ведмедика небагато. Послуга сезонна. В теплу пору року замовлень більше, у холодну — менше.
— Нам заважають розвиватися відстані, — каже жінка. Сілезія — один великий організм з міст та містечок. Це нормально, що люди з Рибника чи Бельсько-Бялої просять нас приїхати до них з Глівіце, але без машини це вкрай важко. На дорогу потягом чи автобусом потрібно 3-4 години. Це підштовхнуло мене піти на курси водіння. Вартість курсів майже 3000 злотих. Однак вирішила, що в моїй ситуації з трьома дітьми, з бажанням розвиватися, мушу отримати права та навчитися водити машину. Коли, як не зараз?
Катерина так само веде діяльність без реєстрації та сподівається, що колись хобі дасть поштовх для відкриття бізнесу у сфері розваг.
Насправді, для багатьох воєнних біженок така незареєстрована діяльність дозволяє спробувати себе, свої сили без ризику отримати втрати, а не дохід.
Якщо ви варите мило на продаж, вишиваєте, можливо, вам не потрібно реєструвати бізнес у Польщі
Одразу після повномасштабного вторгнення Росії українки, які знайшли притулок в інших країнах, потребували банальних речей. Часто соромилися запитувати: як купити квиток в автобусі, куди звертатися за невідкладною медичною допомогою, як записати дитину до школи, куди поїхати на вихідні, щоб перезавантажити голову. Я була в подібній ситуації. Це спонукало написати проєктну заявку та отримати грант, який закрив ці потреби. Ділюся досвідом, як це зробити.
Визначаємо проблему для заявки на грант
Ідеальний варіант пошуку теми для написання грантової заявки – з визначення проблеми, яку вона має вирішити.
Як журналістка майже одразу почала писати про українських біженок в Польщі. Вони ділились драматичними історіями поневірянь як ці: «Я стерла ноги у кров, бо ходила оформлювати документи в інший кінець міста, не знала, як купити квиток в автобусі, щодня пішки ходила в один бік десять кілометрів, а потім назад; я не віддаю дитину до школи, бо не розумію як це зробити, лякає мовний бар'єр; я зламала палець та не йшла до лікарні, поки він не почорнів, бо не знала, як працює медична система».
Таких історій за перші місяці війни я вислухала сотні. І всі вони були трішки й про мене. Наприклад, коли в орендованій квартирі потрібно було провести інтернет, без якого не можу працювати, я довго відтерміновувала укладання договору через страх мовного бар'єру та нерозуміння механізму. Так і витратила на мобільний інтернет суму в 300 злотих за тиждень. Для порівняння зараз стаціонарний та мобільний інтернет мені обходяться у 110 злотих на місяць.
Більшість біженок приїхали в чужій країні почали життя з чистого аркушу. Хтось не відходив від помешкання – соціального чи орендованого, бо боявся заблукати. І лише через місяці з’ясовували, що поруч є гарний парк для прогулянок, гори чи річка.
Всюди проходили сотні заходів для біженців: майстер-класи, мовні курси, інтеграційні зустрічі, але вони не дуже відповідали запитам, який мали українки. Моя історія подачі на грант почалася з того, щоб закрити потребу, яку відчувала сама та розуміла, що вона актуальна для інших.
Важливість комунікації. Шукаємо партнерів
Формування кола спілкування, обмін контактами, знайомства – банальна річ, але вона працює. Варто відвідувати різноманітні зустрічі, програми, спілкуватися з різними людьми, інколи виходити навіть із зони мовного комфорту.
Треба подумати, хто може стати партнером вашого проєкту? У кого запитати поради, як в чужій країни написати успішну грантову заявку, де взагалі шукати пропозиції?
Років сім тому я познайомилася з польською організацією “Освіта за демократію”, які підтримували багато українських ініціатив, сприяли польсько-українській дружбі. Саме завдяки ним отримала список ресурсів у Польщі, де можна шукати грантові пропозиції - індивідуальні та для великих фундацій. Цей список і зараз може стати комусь в пригоді.
- Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції - ngo.pl, портал громадських організацій ngo.pl
- Портал польських грантових програм granty.pl.
- Сторінка Centrum Współpracy Polska-Wschód / Poland - East Cooperation Centre
- Розсилка про європейські програми у різних галузях.
- Карта грантів ЄС - веб-сайт Міністерства розвитку, де можна знайти перелік проектів, які співфінансуються з Європейських фондів і реалізуються в Польщі.
- Eurodesk - програми для молоді, молодіжних працівників та молодіжних організацій
- Інститут книги – реалізує перекладацькі програми, співфінансує літературні заходи, що популяризують читання, видає культурологічні журнали та пропонує типові бібліотечні проекти.
Як народилась наша ідея?
Далі було просто – знайти серед пропозицій програму, яка найкраще підходить під запит. На першому ж порталі було дуже багато грантів, які підходять для українців. Більша частина орієнтована на великі фундації, які мають історії успіху в Польщі.
Мені сподобалося формулювання однієї з пропозицій, що українки найкраще знають, чого потребують, тому вони очікують обґрунтованих пропозицій від ініціативних груп з 3-5 людей, бажано у співпраці з місцевою польською фундацією.
Нашою ідеєю було створити онлайн-групу, в якій ми протягом трьох місяців готуватимемо два типи текстів: як влаштоване життя в Польщі, а також розповідали про Сілезію. Ми запланували кілька зустрічей з експертами та фахівцями, які могли розповісти про край та особливості життя в ньому. Власне, на цю ідею ми отримали грант у 3500 злотих від Fundusz Obywatelski im. Henryka Wujca.
Досвід написання проєктних заявок у мене був ще з України. Заповнила форму: стисло, по суті, без води, з цифрами, ретельно розрахувавши бюджет. Зробила технічний переклад заявки на польську мову.
Успіх залежить від плану
Наступний важливий крок – скласти детальний план реалізації, знайти необхідних експертів та майданчики для поширення інформації. Всі учасники мали основну роботу, тож від правильного планування з вказанням чітких дедлайнів залежав успіх проєкту.
З приміщенням для зустрічей допомогла польська фундація, що працює в Катовіце, Stowarzyszenie Pokolenie, а от писати інформаційні пости довелося мені з колегою по проєкту Тетяною Виговською.
Ми поділили роботу. Я більше писала про культурний напрямок (про Сілезію, цікаві місця, культурні особливості регіону, місцеві традиції). Колега готувала тексти з практичною складовою – освіта, медицина, транспорт, податки тощо.
Завдяки цим постам люди вперше наважувалися кудись поїхати далі звичного маршруту, знайшли мобільні додатки, які полегшили їхню інтеграцію в новому місці, отримали відповідь на питання, чому вони не розуміють польську вимову окремих людей (бо, виявляється, Сілезія має свою локальну мову, і навіть не всі поляки її розуміють), дізналися, що медична система не така страшна, а рецепт на ліки можна отримати онлайн.
«Цей проєкт став терапією для мене»
Деякий час я кожні вихідні їздила кудись з дітьми, щоб скласти для читачок маршрути для знайомство з краєм. Було цікаво зрозуміти самій та розповісти іншим, чому 1-го листопада в Польщі всі кладовища у свічках, навіщо на Великдень готують м’ясних баранців на святковий стіл, чому на польських вулицях так багато пальм, навіщо у трамваїв у Катовіце є імена, походження виразу «зайчик приносить гостинці», (виявилося, це великодня традиція у Сілезії – шукати гостинці від зайця у будинку чи в саду).
Це було терапією для мене. Я дублювала всі назви польською та українською, і мені здавалося, що з кожною новою позначкою на карті Сілезії я перестала сприймати цей край, як чужий, незрозумілий.
Ми проводили зустрічі з експертами з питання сплати податків, бо багато жінок на початку повномасштабної війни почали робити щось руками та продавати, але не знали, чи не порушують податкове законодавство. І це теж було корисно для нас самих, бо мали заповнювати податкові декларації, працюючи в Польщі.
Пізніше дізналися, що ми взяли на себе забагато зобов’язань на суму гранту. Були схожі проєкти, які на ці кошти, наприклад, провели одну українсько-польську зустріч, на якій варили борщ. Однак ми не пошкодували, бо за три місяці вивчили життя Польщі більше, ніж українці, які тут жили роками.
Для звіту зберігайте і дублюйте все
Не менш важливо – якісно прозвітувати про свій проєкт перед донором. Він повинен розуміти, що ви витратили його гроші не просто так, а досягли тих цифр та обіцянок, які давали на старті проєкту.
Ми вели таблицю, куди вносили всі пости в соцмережах, живі трансляції із зустрічей, записували реакції та коментарі читачів. А одного ранку відкрили нашу групу та побачили, що половина всіх постів – просто зникла.
Виявилося, сторінку моєї колежанки помилково заблокували. І довелося буквально за тиждень відновлювати все, що було написано за три місяці. Добре, що збереглися чернетки, які ми робили для постів. Тому порада – зберігайте все, що має відношення до проєкту на гугл-диску (чеки, фактури, скріни, тексти комунікаційних постів тощо). Нас це врятувало.
Важливо відповідально поставитися до заповнення документів, до інформування партнерів про форс-мажорні ситуації. Ми листом повідомили, що оперативно вирішуємо питання з відновленням втрачених текстів, перепросили за те, що подаємо звіт в останні дні завершення проєкту.
Ну і не забудьте подякувати за підтримку. Показати історії успіху та впливу вашого проєкту. Це справляє гарне враження. Якщо ви все зробити, як слід, то не виключно, що наступні проєкти приходитимуть до вас самі. Власне, так відбувається з учасницями нашої ініціативної групи, частина з яких зараз працює в неурядових організаціях Польщі.
Як українки можуть реалізувати соціальну ініціативу в Польщі. Особистий досвід
33-річна українка Віта Луцишин переїхала в Польщу з Одеси після початку повномасштабної війни. Юристка за освітою та фахівчиня з тендерних закупівель, розіслала резюме до різних фірм та установ. Їй пощастило отримати роботу у відділі для мігрантів в місцевій адміністрації. І хоч це була найкраща робота в житті, стабільна, гарно оплачувана, у прекрасному колективі, залишила її свідомо. Отримала грант на відкриття власної справи.
Найкраща праця в житті
— Як і тисячі наших жінок, я приїхала з двома дітьми та думками, що це на тиждень-два, — згадує Віта перші дні у Польщі, — але час йшов, було зрозуміло, що потрібно шукати роботу, вчити мову. В Україні я працювала юристкою, тож тут вирішила шукати роботу за фахом. Написала, як знала та відчувала, резюме, переклала його польською через перекладач та відправила повсюди, де бачила вакансії.
Отримала запрошення на співбесіду до фірми, яка планувала виходити на український ринок та зацікавилася Вітою як фахівчинею з тендерних закупівель. Однак війна тривала, це змінило плани фірми.
— Вони допомогли мені переписати резюме відповідно до вимог польського ринку праці, — розповідає Віта, — і потім мене запросили на роботу до адміністрації воєводства у відділ роботи з мігрантами. Це була найкраща робота в моєму житті: гарний колектив, привітні колеги, керівництво виявляло розуміння. Спочатку я допомагала з оформленням документів для українців, потім консультувала польськомовних мігрантів. Зробила собі шаблони, переклала через перекладач, а колеги допомогли виправити помилки.
Старанність та відповідальність оцінили, запропонували вигідніші умови. Мала відчуття захищеності, стабільності та перспективи подальшого росту.
Водночас у локальних групах для українців на Фейсбуку з’явилося оголошення про грант для українок-підприємниць або тих, хто хотів почати свій бізнес у Польщі.
Йшлося про грантову програму «Rebuilding Ukrainian Business — Entrepreneurial Women», яка реалізувалася фондом Impact у партнерстві з Mastercard Center for Inclusive Growth. Це оголошення Віті надіслали кілька людей, навіть чоловік, який знаходиться в Україні. Вирішила, що це знак. Зрештою, про власну справу мріяла ще в Україні.
Перша перемога
— Подумала: раптом це шанс, який не можна упустити? Тим більше, що заявку можна було подати українською мовою. Я написала бізнес-план, розповіла про себе, про свою діяльність в Україні, зайнятість в Польщі: вчилася вже у польській післяліцейній школі (szkoła policealna) на напрямку адміністрування, маю плани навчатися на відділенні «податки» в польському навчальному закладі післядипломної освіти.
З 1500 заявок обрали 80 переможниць. Це був перший грант та перша перемога Віти Луцишин. Окрім грошової частини гранту у 4000 доларів, вона отримала комплекс експертної допомоги. Гроші згідно з бізнес-планом витратила на придбання техніки для організації домашнього офісу з надання правових консультацій — ноутбука, телефона, копіювального пристрою тощо.
Найскладніше було піти зі стабільної роботи, але Віта не жалкує: тепер вона більше заробляє, є незалежною, розвивається. Зараз співпрацює з кількома фундаціями, де консультує мігрантів щодо легалізації в Польщі, відкриття бізнесу, готує договори, запити, надає інші правові послуги. Має багато приватних звернень за рекомендаціями своїх попередніх клієнтів.
Підводні камені
Втім, не всі історії такі райдужні. Кілька учасниць різноманітних грантових програм поділилися, що не отримали очікуваних результатів, відчувають себе ошуканими. Наприклад, моя знайома виграла грант на 30000 злотих, в рамках цього гранту їй було обіцяно можливість закупівлі техніки, а також — відвідування міст Польщі, щоб вивчити досвід польських підприємців. А потім їй повідомили, що всі кошти пішли на організацію консультацій та подорожі. Виявляється, можливість такого використання була передбачена грантовою угодою.
Віта як юристка радить уважно перечитувати текст угоди. В своєму проєкті вона разом ще з однією колегою-юристкою попросила змінити деякі пункти.
— Був пункт, що учасниці проєкту не мають права залишати Польщу до завершення проєкту. Зрозуміло, що ми можемо виїхати у будь-який момент, бо вся родина залишилась вдома, в Україні — каже Віта, — ми обґрунтували зауваження, спірні пункти змінили до підписання угоди.
Віта радить не відмовлятися теж від навчання та допомоги експертів. Це приносить багато користі, як і контакти, що зав’язуються під час навчання, обміну досвідом, подорожей на тренінги.
Крім коштів, вона отримала певні години консультування з бухгалтером, юристом, маркетологом. Саме завдяки знанням, які отримала від них, самостійно пройшла всі етапи реєстрації фірми, обрала відповідну для себе систему оподаткування.
Де українкам шукати гранти для відкриття бізнесу?
Зараз Віта Луцишин бере участь ще в одній грантовій програмі. Знайшла вона її методом аналізу сторінок відомих громадських організацій, які працюють з працевлаштуванням українок.
— Це організація «Крок до праці», вона має представництво у Познані та в Катовицях, — розповідає Віта. — Запитала, чи не будуть вони зацікавлені у співпраці зі мною як юристкою. Такої потреби не було, але дізналася, що вони відкривають програму саме для надання бізнес-грантів. Тепер беру участь та готуюся захищати ще один бізнес-план.
Джерелом інформації, де українкам варто шукати грантові програми, є сторінки відомих фундацій, неурядових організацій, які часто є субгрантерами та надають гранти у співпраці з комерційними структурами, урядами різних європейських країн.
- Традиційно варто шукати на порталі для неурядових організацій Польщі. Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції, зокрема на запуск соціального підприємництва: ngo.pl,
- Часто конкурси для бізнесу (ймовірно, для подання заявки на участь доведеться шукати партнера з Польщі) оголошує Eudajmonia Foundation.
- AVSI Polska провела вже кілька конкурсних турів з відбору пропозицій від українок на навчання та отримання коштів на запуск бізнесу.
- Портал «Зелена Лінія. Інформаційно-консультаційний центр служби зайнятості», тут з’являються грантові пропозиції для бізнесу.
- Асоціація українського бізнесу в Польщі — тут часто зʼявляються оголошення про заходи та різноманітні програми для українського бізнесу у Польщі.
- Проєкт «Cześć Dziewczyny» від Польсько-Українського Сестринства Фундації Кульчика, який час від часу оголошує грантові програми.
Варто час від часу шукати через Гугл інформацію з такою фразою польською мовою: «Dotacje na rozpoczęcie działalności gospodarczej» і вказати назву місцевості, в якій мешкаєте у Польщі. Оберіть розділ «новини», щоб отримати найсвіжішу інформацію. Наприклад, у Кракові та Познані це може бути фундація «Крок до праці», яка зараз проводить відбір бізнес-планів на відкриття або масштабування бізнесу. Можна також звʼязатися з локальними пунктами з обслуговування підприємців у будь-якому місті, як, наприклад, у Кракові.
Якщо відчуваєте в собі впевненість, готові самостійно підготувати бізнес-план, то варто звернутися до урядових чи регіональних програм.
Субсидія від служби зайнятості
Щоб отримати таке фінансування на відкриття бізнесу, потрібно перебувати на обліку як безробітна особа. Інформація для українців, зокрема про гранти, доступна на порталі Служби зайнятості. Максимальний розмір субсидії — 6 розмірів середньої заробітної плати. У 2023 році можна отримати до 38 тисяч злотих.
Кошти на відкриття та розвиток бізнесу, які можна отримати в службі зайнятості, не повертаються. Вони перераховуються на банківський рахунок підприємця після схвалення заявки та можуть бути використані для комерційних цілей. Заявка на отримання фінансування подається до служби зайнятості за місцем проживання або місцем перебування. Детальний посібник з отримання гранту від центру зайнятості у Польщі знайдете тут.
Гранти від Євросоюзу
Програма Європейських фондів для сучасної економіки (FENG)
Ця програма має визначені напрями, за якими можна отримати грант: розвиток експорту, екоінновацій, екологічного бізнесу, діджиталізація бізнесу тощо.
У ній є чітко визначені критерії та конкурси, затверджені на найближчий час. Однак тут вам доречно буде шукати партнерства з польською стороною.
Моя співрозмовниця Віта каже, що підприємництво — це завжди ризик. Тому варто дуже ретельно продумати, чи готові ви до нього. Єдине, про що вона сама шкодує — чому не розпочала власну справу раніше, ще в Україні. Дуже вдячна Польщі, яка дала їй поштовх та віру в свої сили.
Українка розповіла про свій досвід. Шкодує, що не почала працювати на себе раніше. Топ-ресурси для пошуку
Тисячі українок російсько-українська війна вирвала зі звичного життя та змусила шукати безпечне місце для себе й дітей. Вони подолали мовний бар’єр, стрес, упереджене ставлення до біженок, змогли знову стати на ноги.
Ці історії про українок, які знайшли притулок у Польщі. На початку вони погоджувалися на будь-які умови праці, щоб утримувати себе, дітей та не залежати від благодійної допомоги. Вони перевернули уявлення європейців про біженство, бо рятувалися від війни, а не від бідності чи поганих умов життя. Простіше виявилося тим, хто мав прикладні професії, або опанував їх тут, у Польщі.
Ольга Руденко: працювала на заводі, наважилася відкрити масажний кабінет
21-річна Ольга Руденко до Польщі приїхала разом з молодшою сестрою — з Білої Церкви до Бельсько-Бялої. В Україні вона навчалася заочно в педагогічному виші та працювала нянею в родині. Сюди приїхала до родини батька, який багато років жив окремо.
— Нас дуже добре прийняла батькова дружина, та для себе я вирішила, що мушу подбати про себе і сестру, — розповідає Ольга. — Куди йти, якщо не знаєш мови, але фізично сильна та витривала? На завод! Було дуже важко: працювали у «холодильнику», пакували коробки з йогуртами. Я підірвала здоров’я. Постійно у стресі — контракт з нами укладали на один місяць, весь час боялася звільнення. Бралася за всі нічні зміни, понаднормові, виходила на роботу у свята. Дистанційно закінчувала навчання у виші.
За важкий та виснажливий труд Ольга заробляла 2000-3000 злотих. Якщо орендувати житло — то майже всю суму потрібно було віддати.
— Я пережила період повного розпачу, — каже дівчина. — Та нагадала собі: я жива, молода і не все життя носитиму спецодяг працівниці. Зробила собі подарунок. Записалася на фотосесію — зачіска, мейкап.
За годину у візажистки заплатила суму, яка дорівнювала чотирьом годинах важкої роботи на заводі. Щось в голові клацнуло! Чому не піти в цю індустрію? Косметологія, перукарство та візаж — не моє, а от масаж — так.
Поки жили в родині батька, Ользі вдалося зробити деякі заощадження. Знайшла оголошення про курси масажу, за які заплатила 2500 злотих. 80 годин навчання дозволяють отримати диплом та право на роботу. Паралельно шукала готове приміщення для оренди.
— Я розуміла, що купити все самій не вийде, — пояснює українка, — тому просто передивлялася оголошення, де здавали вже готовий кабінет. Придбала тільки кушетку та матеріали для масажу. Наступний крок — оформлення підприємницької діяльності. Було непросто — нова країна, нові закони. З цим допоміг впоратись друг — варто не боятися просити підтримки та порад. Найголовніше завдання — зібрати клієнтську базу. Я писала оголошення в усі можливі місцеві групи. В день було по 50 запитів — і жодного клієнта. Питали переважно українки. Для них було важливо, щоб я мала медичну освіту, досвід. Потім мені порадили зареєструватися на місцевому сервісі послуг у сфері краси — звідки прийшли перші реальні клієнти. Для порівняння: на заводі я заробляла 120 злотих за 8 годин роботи. Тут я заробляю 160 злотих за годину. Поки що клієнтів небагато — 3–4 на день, але люблю цю роботу, маю лише схвальні відгуки, хочу розвиватися в професії далі. Вона дала мені впевненість в своїх силах та у майбутньому.
Марина Шевирова: прибирала у торговельному центрі. Повернулася до роботи інструкторкою з фітнесу
Марина Шевирова переїхала з Харкова до Вроцлава у перші тижні війни. Як тисячі інших жінок рятувала доньку від вибухів та ракет, які сипалися на місто. Марина залишила життя, що будувала роками: закінчила два університети, займалася фізичною реабілітацією хворих. Було власне житло та інвестиції у комерційну нерухомість. Багато подорожували з родиною.
— Коли ми перетинали кордон після 24 лютого, то прикордонник ніяк не міг знайти вільне місце, щоб поставити мені печатку, — згадує Марина перші місяці у Польщі. — Ми мали щасливе та наповнене життя в Україні. У лютому клієнти записувалися на травень. Було непросто почати з нуля: ходити у тренажерні, реабілітаційні зали та чути відмови. Мене нікуди не хотіли брати через мовний бар’єр. Звісно, я мала фінансову подушку безпеки. Втім, розуміла: якщо сидіти склавши руки, гроші швидко розтануть. Разом з подругою зняли житло на двох, я погодилася на першу-ліпшу роботу. Пішла прибирати у великому торговельному центрі.
Марина жартує, що її старанність та сумлінність одразу помітили. Спочатку навантажили двома годинами на день, потім почали давати п’ять. «Іноді мене запитують, чи відчувала я себе приниженою, миючи підлогу та туалети, — каже Марина. — Ні, не відчувала. Жодна робота, якщо вона чесна, не принижує людину. Але вже тоді я думала, як мені повернутися до улюбленої професії».
Перше, що вона радить робити — сумлінно вчити мову країни, в якій знайшли притулок. Марина використовувала будь-яку можливість: курси, перегляд фільмів та новинних програм, багато практики та спілкування.
Друге — не цуратися жодної роботи. Гроші та можливості люблять рух. Якщо ваша енергія зосереджена на тому, як збудувати, заробити, здобути, вивчити, — можливості неодмінно прийдуть. Для Марини такою можливістю стало оголошення про роботу у фітнес-клубі. Вона відновила активну роботу не лише з клієнтками в Польщі, а й проводить онлайн-тренування для жінок, які залишилися в Україні, або роз’їхалися по всьому світу.
Олена Бондаренко: ліпила вареники, а тепер розробляє дизайн інтер’єрів
43-річна Олена Бондаренко родом з Одещини, але більшу частину дорослого життя прожила в Києві. Навчалася дизайну в галузі легкої промисловості, однак життя випадково для себе пов’язала з торгівлею, хоча все життя шила для рідних та вигадувала дизайн квартир для подруг.
— Коли приїхали до Польщі, то разом з жінкою із Запоріжжя оселилися у родини, яка мешкала поблизу міста Тарновські Ґури. Ми цілими днями дивилися новини, плакали, переживали.
Олена каже: «Томек та Віола, польська родина, яка опікувалася нами, сказали, що ми так доведемо себе до депресії. Порадили зайняти себе якось. Але що ми вміли? Добре готували, тож почали ліпити вареники на продаж. Борошно, вода та різноманітна начинка для вареників — єдине, що я бачила перші пів року після приїзду».
За цей час син Олени Олександр закінчив 8 класів. Вступив до двомовного польсько-англійського ліцею — і жінка зрозуміла, що доведеться затриматися в Польщі довше, ніж планувала.
«Моє життя обнулилось, всі дороги потрібно було починати спочатку. Вирішила стартувати з того, про що все життя мріяла: з дизайну інтер’єрів».
З грошей, які відклала з продажу вареників, оплатила навчання у напрямку дизайну інтер’єрів у поліцеальній школі (szkoła policealna). Це місце, де можна отримати додаткову освіту, спеціальність, які затребувані на локальному ринку праці. Місяць навчання коштував, порівняно з іншими напрямками, недорого: 160 злотих. Олена склала іспити й отримала свідоцтво, яке дозволило працювати у Польщі.
Щоб знайти клієнтів, створила сторінку у кількох професійних групах, де люди шукають дизайнерів. Усі замовлення поки що виконує без оплати. Хоче напрацювати портфоліо реалізованих проєктів. Братися за роботу було страшно: мовний бар’єр, страх не зрозуміти побажання замовників. Втім, очі бояться — руки роблять. Радіє кожному, хто ризикує довіритися дизайнеру-початківцю.
«Усі реалізовані проєкти замовляли поляки, — каже українка. — Для біженців, на жаль, це не на часі. Серед перших замовлень — реконструкція мансардної кімнати, дизайн-проєкт приватного будинку, дизайн кімнати для дівчинки-підлітка, реконструкція кухні. Мрію, що це моє заняття виросте у власне дизайн-бюро».
Оксана Король: шукала роботу на складах, а змогла повернутися до флористики
44-річну Оксану Король російська армія позбавила дому двічі: спочатку забрали змогу їздити до Донбасу, а потім змусили виїхати до Польщі разом з донькою.
«Моя історія неоригінальна. Години у черзі на кордоні, два дні у таборі, пошук роботи на складах та заводах, бо що я можу робити без мови та знайомих?», — розповідає жінка.
За фахом Оксана психолог, але практично все життя працює з квітами. Її батьки вважали цю роботу несерйозною, тимчасовою, та вона ніколи так не думала.
— Флористика — це коли на роботу летиш мов на свято і навіть не помічаєш, як швидко день добігає кінця, — каже Оксана. — Навіть у свята, коли на ногах стоїш кілька діб, не відчувала втоми, тільки кайф: ти здатна приносити радість людям. У Польщі без мови я ніколи не наважилася б шукати роботу за фахом, допоміг щасливий випадок. Університетська приятелька вийшла на зв'язок і запропонувала допомогу. У Польщі жила її донька, яка заопікувалася мною і моєю донькою. Переконала почати шукати роботу за улюбленим фахом.
Оксана з Мариною, донькою її подруги, почали методично обходити всі квіткові крамниці у місті Катовіце. Жінка заздалегідь виписала всі фрази, які могли їй знадобитися, переклала у перекладачі і завчила напам'ять. Вирішила, що досвід має, фотографії робіт теж, чому б не спробувати?
— Не буду описувати, якими очима на нас дивилися, коли ми заходили до квіткових крамниць, але, думаю, що ми виглядали трохи дивно для поляків, — каже вона.
Знадобилося три дні, щоб натрапити на локацію, де на них подивилися не з посмішкою та співчуттям, а з зацікавленістю. Переглянули фото робіт і запитали, чи може флористка прийти зранку та показати себе в роботі.
— Тестовим завданням було скласти букет на певну суму, — згадує про свій досвід працевлаштування Оксана. — Я знову звернулася до перекладача: скільки коштує кожна квітка. І взялася до роботи. Склала ще букет. Мене попросили залишитися до вечора. Це була субота, шалений рух у магазині, моя улюблена стихія. Ввечері мені заплатили за день і запитали, чи можу я залишитися в них працювати. Пізніше одна з власниць скаже: нам пощастило тебе знайти, а я буду віджартовуватися: це мені пощастило знайти вас.
Що радить Оксана? Не зраджувати собі. Якщо ви професіонал — обов’язково шукайте можливість повернутися в професію навіть в іншій країні.
Фото з архівів авторок
Спершу українки погоджувалися на будь-які умови праці, тепер відкривають власні фірми і розвиваються професійно
31-річна Фіона Кудреватих з Харкова хворіє на спінальну мʼязову атрофію. До Польщі приїхала на початку повномасштабної війни. Тут їй зробили вже чотири уколи, вартість кожного — 140 тисяч доларів. Вони допомагають сповільнити розвиток хвороби і навіть повертають організму втрачені протягом останніх років функції.
— Я тепер дівчинка на мільйони! Фото, на якому тримаю ампулу з ін’єкцією, підписала: «Всередині мене зараз опиниться однокімнатна квартира у Києві», — Фіона згадує момент, коли отримала першу ін’єкцію. На лікування чекала майже рік після вимушеного переїзду до Польщі.
Спінальна м’язова атрофія (СМА) — рідкісна генетична хвороба, яка призводить до поступової втрати здатності рухатись. У найгіршому разі може призвести до ранньої смерті через неможливість дихати. Постійний супутник хвороби — відчуття втоми, неможливість самостійно пересуватися.
Але Фіона прагне жити. Закінчила школу з медаллю, університет, грала у театрі, співала, дефілювала як модель на подіумі, працювала в IT та змінила уявлення про людей на візку.
Ракети над головою
— Довелося подолати 1400 км на інвалідному візку, щоб потрапити до Польщі, — розповідає. Вона змогла врятуватися з палаючого Харкова, який нещадно обстрілювали росіяни, та вивезти близьких: маму після інсульту і тітку з ментальною інвалідністю.
Дівчина завжди була самостійною. Заробляла, дистанційно працюючи в ІТ-компанії: тестувальницею, потім в HR-відділі. Зробила ремонт у своїй квартирі у Харкові, облаштувала кухню й ванну під свої потреби. Хотіла залишитися у рідному місті, попри обстріли.
Але виявилося, що поруч з будинком Фіони не було жодного доступного бомбосховища. Єдине місце поблизу — харківське метро. Його пандуси не підходять навіть для дитячого візка. Інколи її зносили до укриття випадкові люди. Там вона годинами терпіла спрагу, бо до вбиральні треба підніматися нагору. Частіше — залишалася вдома і спала в інвалідному візку у коридорі.
— Рішення евакуюватися було спонтанним, — згадує дівчина. — Я жахливо втомилася від безсонних ночей, боліло все тіло. Мама була на лікуванні після інсульту. Їй потрібен був спокій, а вона домовилася з лікарями, щоб ми з тіткою переночували у лікарні. Думали, туди росіяни точно не стрілятимуть. Як ми помилялися! У закладі мені дали снодійне, щоб розслабитися. Вночі почався обстріл. Всі спустилися у підвал, а я не могла навіть поворухнутися під впливом снодійного. Над моєю головою пролітали ракети, я все чула, але нічого не могла зробити. Тієї ночі ми дивом вижили. Ракети падали за метр від лікарні, вибуховою хвилею винесло всі шибки. Вранці вирішили виїжджати.
Хвилі розступилися
Евакуація була завданням «із зірочкою». Громадський транспорт містом вже не ходив, вдалося скористатися зі служби таксі. Власниця — сама жінка на візку, до останнього допомагала виїжджати людям з інвалідністю.
Вокзал був переповнений людьми. Фіона намагалася в цьому хаосі не втратити з поля зору маму, кожен крок якій давався з великими зусиллями, тітку, яка погано орієнтувалася у просторі.
Хвилі з тисяч жінок, дітей, літніх людей розступалися, допомагали Фіоні дістатися до перону та сісти до потягу. Попри стрес і паніку, люди співчували та підтримували більш вразливих.
Львів зустрів сиренами повітряної тривоги. Фіоні пообіцяла допомогу компанія, в якій працювала. Однак проблеми з доступними укриттями повторилися. Від страху нило під серцем: треба їхати за кордон? Досі навіть за межі Харкова вона виїжджала раз у житті.
Захищаючи права на лікування людей зі спінальною мʼязовою атрофією, Фіона багато років листувалася з польською Фундацією SMA (Fundacja SMA). Тривалий час від цієї хвороби не було жодних ліків, коли вони почали з’являтися, польські родини пацієнтів зі СМА об’єдналися, звернулися до уряду та отримали можливість лікуватися за бюджетні кошти. Охоче ділилися досвідом.
«Приїдь до Польщі, ми тебе зустрінемо»
— Польща в цьому сенсі унікальна країна, — додає Віталій Матюшенко, керівник громадської організації з Харкова «Діти зі СМА», який з донькою Юлею також перебуває в Польщі. — У світі є всього кілька препаратів, які дієво можуть допомогти таким пацієнтам, і всі вони зареєстровані в Польщі. Хворі можуть отримати їх безкоштовно. В Україні буквально перед війною нам вдалося добитися, щоб такі препарати могли отримати хоча б маленькі діти.
Ще до війни брак підтримки для лікування хворих на СМА змушував родини емігрувати до сусідньої Польщі. У середньому одна дитина із шести тисяч народжується зі СМА. Достеменно в Україні відомо про 200 дітей, які мають цей діагноз. Хвороба, яка вражає одного-двох немовлят з десяти тисяч новонароджених, є найбільш поширеною генетичною причиною смерті дітей. В Україні немає офіційного реєстру таких хворих.
Саме представники польської Фундації SMA написали Фіоні: «Приїжджай до Польщі, ми тебе зустрінемо, не бійся». Дівчина довірилася. Дісталась до Катовиць — міста, де був центр з підтримки людей зі СМА.
Уколи дорожчі за золото
Розпочався шлях довжиною у рік, щоб отримати омріяні уколи. У Фіони Кудреватих — хвороба середньої важкості, та з віком вона прогресує. Мусила отримати уколи, які стримуватимуть розвиток хвороби. Польща, надавши біженцям притулок, відкрила українським родинам доступ до лікування.
Спочатку Фіоні підтвердили діагноз, провели генетичну експертизу, огляд реабілітолога, які функції організму збережені. Комісія у Варшаві ухвалювала остаточне рішення про лікування.
— Ін’єкція — процедура складна, — каже Фіона Кудреватих. — Роблять її у спинний мозок під скануванням томографа. Препарат має полагодити ген. Може навіть відновити функції, які зникли один-два роки тому.
Фіона отримала вже чотири уколи. Спочатку ін’єкції робили раз на тиждень, потім раз на місяць — підтримувальні уколи потрібно робити все життя. Вартість однієї ампули — приблизно 140 тисяч доларів.
— Я не знаю людей, які могли б собі дозволити купувати такі ліки за власні кошти, навіть якщо продати все, що маєш, — визнає Фіона. — У більшості розвинутих країн таке лікування забезпечує держава. В Україні ми лише боремося за це право.
Світ став більшим за кімнату
Фіона вже відчуває ефект — може активніше рухатися, виконувати більше завдань, менше втомлюватися. М’язи нарешті дають відчуття свободи без надзусиль.
— У Польщі мій світ, звужений раніше до квартири та рідкісних доступних локацій у Харкові, раптом став широким та великим, — ділиться вона. — Ніколи б не повірила, але я щойно повернулася з подорожі до Люксембургу через Німеччину. Разом з польськими подругами, компанією, ми вирушили у тур на візках. Відвідували музеї, галереї та інші цікаві місця у Німеччині, гуляли в парках. Жили життям звичайних дівчат. Тут всюди безбар’єрне середовище. І це справжнє щастя, яке може усвідомити тільки той, хто його не мав — просто гуляти, їздити потягом, ходити в кіно, зустрічатися з подругами в кафе.
Фіона далі працює, винаймає житло для себе та рідних, а ще вона навчається на сексолога, зокрема, дистанційно в ізраїльському центрі сексуальної реабілітації ветеранів війни і людей з інвалідністю.
Хоче, щоб це стало її додатковою професією та навіть соціальною місією. Адже тема сексуальних потреб людей з інвалідністю табуйована в українському суспільстві. Хтось має про це писати та говорити, консультувати — і Фіона вважає, що це може бути вона, після відповідного навчання. Українка вірить, що буде перемога, а під час відбудови фокус уваги все ж таки охопить потреби людей з інвалідністю.
Коли Фіона писала, що всередині неї квартира у Києві, її друзі виправили: «Там є дещо набагато цінніше — світла та прекрасна людина. Ти показуєш світу, що люди на інвалідному візку теж мають право гідно прожити своє єдине та безцінне життя».
Фото з приватного архіву героїні публікації
Вона не могла добратися до бомбосховища. Тепер подорожує з друзями Європою. Фіоні нічого не стане на заваді в реалізації мрій, навіть інвалідний візок.
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.