Пригоди українок в Тіндері: Франція

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Чехія і Болгарія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей.

Стереотипи та сором’язливість

Чехи, попри те, що їхня країна територіально близька до України, не дуже відкриті до знайомств та життя з українками. Більшість інтернаціональних шлюбів тут укладається з громадянами країн Європейського Союзу, які мають культурні та історичні зв'язки з Чехією. Переважно це Словаччина, Польща, Німеччина.

— Я б навіть сказала, що чехи українок стороняться та трішки побоюються, — говорить 38-річна Ірина (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), яка мешкає в Чехії вже кілька років. — Це досить закрита спільнота, яка має чимало упереджень до іноземців. Наприклад, родина мого хлопця-чеха не сприймає мене позитивно, хоча я нічого поганого їм не зробила, маю вищу освіту, працюю за професією. Батько Томаша (імена пари змінено на їхнє прохання — прим. ред.) постійно розповідає йому, що я хочу його обдурити, забрати його майно, що всі українки — аферистки. Навіть каже, що насправді я не розлучена, а просто чекаю, коли зможу перевезти сюди свого українського чоловіка.

Ірина обрала Чехію як країну тимчасового перебування, бо ще до війни познайомилася з чоловіком звідси. Вчила заради нього мову, але коли приїхала, виявилося, що він не готовий до стосунків з українкою. Втім, він допоміг їй облаштуватися та стати на ноги.

— З нинішнім хлопцем я познайомилася оффлайн, — каже дівчина. — Кілька разів перетиналися, він соромився підійти. Вони, здебільшого, сором'язливі, нерішучі (це теж чеська класика). Нещодавно в одній із місцевих груп з’явився допис дуже симпатичного хлопця, який уже десять разів хотів підійти до дівчини, яка працює на касі, але так і не наважився. Тепер вона вже там не працює, а він вирішив розпитати, чи знає хтось, куди вона поділася.

Зблизитися зі своїм чеським хлопцем Ірині вдалося завдяки грі в дартс. Під час гри він розкрився та запропонував зустрічатися. Разом вони вже два роки.

Ірина попереджає, що з чехами треба бути готовою до дивакуватостей, природа яких — сором'язливість.

— Друг мого хлопця попросив познайомити його з українкою, однак місяць боявся до неї підійти. Коли влаштували побачення, він там напився та… вкусив її за шию.

Як і багато столиць, Прага більш мультикультурна. Однак, якщо виїхати у віддаленіші населені пункти, там панує досить нетерпима ситуація щодо культурно відмінних людей, — попереджає дівчина. Хоча на публіці такі думки не озвучуються, у сімейному колі можна почути багато неприємного. Чехи не показуватимуть емоцій, будуть демонстративно люб'язні, але невістці з країн умовного «третього світу» не зрадіють.

— На жаль, українок це теж стосується, бо до повномасштабної війни вони переважно асоціювалися з заробітчанами, — говорить Ірина. — Часто жили скупчено в робочих гуртожитках, мали постійні сварки та бійки, інколи порушували правила і закони. Звісно, не всі так робили, але такі ситуації були більш помітні й створювали загальне враження про націю. Ніхто не звертає уваги на порядну українку, яка з ранку до ночі працює на заводі, щоб заробити гроші. Але всі помічають українців, які напилися в парку й влаштували бійку. Часто маленькі конфлікти роздмухуються політичними силами, яким це з різних причин вигідно.

Стереотипне ставлення часто проявляється навіть у несподіваних ситуаціях. Наприклад, на сайті знайомств можна отримати повідомлення, що з українками чехи не хочуть мати нічого спільного.

«Люба, не псуймо статистику»

Попри настороженість чехів до українок, особливої культурної різниці між нами вони не помічають. Чехи не люблять поспішати, завжди все зважують і обдумують, нічого не роблять поспіхом.

За спостереженнями Ірини, чехи мають дуже тривалі стосунки до шлюбу. Інколи зустрічаються до 10 років. Їхні дружини дуже контролюючі, не всі це люблять. У багатьох родинах побутові обов’язки та виховання дітей розподілені порівну.

— У чомусь чехи схожі на українських чоловіків — вони рукасті, дуже хазяйновиті, — каже Ірина. — Багато з них можуть полагодити щось удома. Водночас вони дуже активно залучені у виховання дітей. Наші чоловіки досі менш активно цим займаються. Самі чехи визнають: українці — герої. Багато хто чесно каже, що у випадку війни не пішов би воювати з Росією, боявся б, волів би виїхати чи переховатися. Мій чех щиро каже: «Люба, я б наклав у штани, а ви, українці, дуже сильні й дуже сміливі».

Людям, які категорично проти алкоголю, може бути важко в шлюбі з чехом. Тут люблять випивати, пиво є частиною соціального життя.

— Однак, коли вип’ють, вони не агресивні, — каже дівчина. — Ще одна чудова якість: коли вони щось кажуть, їм можна вірити. Вони не будуть обіцяти того, чого не планують робити. Можливо, є винятки, але мій Томаш — типовий чех, і я бачу це в стосунках інших українок із чехами. Вони відверто скажуть, якщо не планують одружуватися, а не водитимуть за ніс роками. Вони щедрі на подяку і компліменти.

Томаш прийняв мою доньку, і його фраза: «Зробимо дитині кімнату й будемо жити разом» — розтопила моє серце

Бо в Україні багато чоловіків хотіли стосунків зі мною, але ніхто не хотів ураховувати в них мою доньку.

Що тут не дуже: з романтикою й пристрасним сексом, — каже Ірина. За статистикою, секс у чехів в середньому відбувається двічі на місяць. Коли вона пропонує своєму хлопцю частіше, той жартує: «Люба, не псуймо статистику».

Бжоляр, або Болгарська історія одруження, наче з кіно

Шлюб з болгарином Тодором для 44-річної українки Інни — третій. З другим чоловіком, українцем, вона так само познайомилася на сайті знайомств. Розлучилися, бо, як каже, зустрілися дві абсолютно різні людини.

— На захист цього способу знайомств скажу, що й моя мама там знайшла чоловіка в 52 роки після розлучення і живе в щасливому шлюбі вже 13 років.

Після другого розлучення Інну вмовила повернутися на міжнародний сайт знайомств подруга. Вона зробила це без особливого ентузіазму, оскільки останній потенційний партнер шукав «вільні стосунки». Він не написав про це у листуванні, а повідомив при зустрічі.

— Гортаю стрічку, була тоді після важкого ковіду, і на очі потрапило фото бджоляра. Роздивилася, що чоловік старший за мене, але відчувалася в ньому інтелігентна натура навіть у костюмі бджоляра. Поставила вподобайку та забула. Згодом виявилося, що він цього не побачив. Сайт був із платним розширеним функціоналом. Однак моє фото стрічка йому показала пізніше в рекомендаціях.

На півтора місяці Інна припинила користуватися сайтом, а коли повернулася, виявилося, що там купа повідомлень, зокрема й від бджоляра. Виявилося, що він викладач із трьома вищими освітами, професійний музикант. Написав він їй ламаною російською мовою та одразу повідомив, що шукає тільки серйозні стосунки.

— Навіть не розраховувала на швидкість, з якою будуть розвиватися наші стосунки, — розповідає жінка, — наступного дня ми вже говорили по відеозв’язку, а через два тижні він уже стояв на порозі мого рідного міста, що неподалік від Одеси. Спершу швидка зустріч дуже мене налякала.

На що він іронічно відповів: «Добре, тоді нумо ще рік будемо переписуватися, потім два зустрічатимемося, а потім одружимося старими!» І я ризикнула

Вони провели разом два тижні в Одесі, а наприкінці чоловік зробив пропозицію руки та серця. Вони гуляли, зайшли в ювелірну крамничку, де він попросив обрати обручку та запропонував стати його дружиною.

— Продавчині нам аплодували, говорячи, що бачили таке лише в кіно. Через два тижні він поїхав, очікуючи на мій приїзд до Софії. Так я там і залишилася. Через чотири місяці Тодор привіз мого сина, який мешкав на той час з татом. Він сам з’їздив за ним до України на машині, а ще через місяць ми одружилися. Нашому шлюбу вже чотири роки.

Не буває чужих дітей 

На Одещині, звідки Інна родом, образ болгарів сформований мешканцями Бессарабії, де проживає велика болгарська діаспора. Там досить патріархальний уклад життя з певними непорушними правилами, що зберігаються століттями. Однак сучасні болгари з самої Болгарії дуже відрізняються.

— Вони неспішні, дуже шумні, часто навіть із незнайомими літніми людьми можуть говорити на «ти», не дуже дбають про охайність та порядок, часто не дотримуються слова та обіцянок. Це — з мінусів, але з них можна вивести й плюси: не поспішають — значить, не стресують, не переймаються через дрібниці, живуть «лайтово». Святе — сієста; вдень навіть неввічливо телефонувати, бо людина може спати.

До шлюбів болгари ставляться з обережністю — багато хто живе, як кажуть, без «штампа». Справа в тому, що розлучення не обходиться без суду та великого фінансового тягаря для чоловіків. Після розлучення він може залишитися, як кажуть, «голий-босий та підперезаний». Найстрашніше — без дітей.

Болгари обожнюють своїх і чужих дітей. Тут є культ дитини.

У транспорті немає звички поступатися місцем старшим, але коли заходить дитина навіть десяти років, її можуть посадити замість себе та робити гучні компліменти

— Ображена болгарська жінка — це стихійна сила, — каже Інна. — Може позбавити чоловіка навіть будь-якого контакту з дитиною. Однак ми з Тодором одружилися, інакше я не змогла б залишитися в країні. Та й не ризикнула б без офіційного шлюбу. Вони нормально ставляться до чужих дітей. Є навіть особливі назви для них: «доведен(а)» — син чи донька, яких привезли з іншої країни в іншу родину (мій син Нікіта для Тодора — «доведен син»), і «заварен(а)» — син чи донька, яких ти застала в цій родині, коли до неї переїхала (син Тодора для мене).

Старше покоління досі не сприймає українців як окремий від росіян народ, каже Інна. Багато людей не дуже заглиблюються в історію та не мають широкого кругозору, тому українкам тут непросто. З іншого боку, тут досить комфортно жити — нікому немає діла, як ти одягаєшся чи виглядаєш. Минуле іноді визирає із засуджувальних слів більш старшого покоління або з написів на стінах із вимогою захистити «традиційні цінності».

Балканський дух і помідори замість квітів 

Тут є щось східне в ментальності, адже тривалий час Болгарія перебувала під владою Османської імперії. Навіть традиція болгар кивати головою вгору-вниз, коли вони кажуть «ні», а не праворуч-ліворуч, як прийнято у всьому світі, бере своє коріння саме в тому періоді.

Балканський дух проявляється в усьому: болгари поважають свої традиції, родинні зв’язки для них — святе. Інна пояснює, що в мові є багато слів для позначення родинних зв'язків. Навіть для старшого брата та сестри є окремі назви: «батко» і «кака».

— Хто планує їхати до Болгарії заміж, мусить бути готовим до того, що наші мови, попри усталену думку, більш подібні, ніж із російською, але чимало слів при однаковому звучанні мають протилежне або інше значення.

У стосунках болгари трохи скупі, простакуваті, нетерплячі та імпульсивні. Недаремно кажуть, що вони, наче «слов'янські італійці»: можуть перебивати, не дослухати чужу думку до кінця. Це не спроба образити вас, а така особливість культури.

— З болгарином не вийде тривалий час зберігати платонічні стосунки, тримати їх на відстані, «витримувати паузу», — говорить Інна, — та й не зрозуміють вони цього. Вони дуже пристрасні. «Хубава булка» (гарна дівчина) має бути підкореною. Болгарським чоловікам, переважно, треба багато сексу. Вони в цьому витривалі та пристрасні.

Інна каже, що всі неодружені друзі її чоловіка просять познайомити їх з українками. Що приваблює? Краса, чемність, хазяйновитість, відданість, працелюбність. Вони знають, що українка і дім догляне, і на роботу ходитиме

— Місцеві жінки, зазвичай, обирають щось одне: або дім, або роботу, — говорить Інна. — Мені здається, що я б тут видала заміж будь-яку свою подругу, бо болгари впевнені, що українки тільки й мріють про шлюб із ними. Однак жоден середньостатистичний болгарин не уявляє, скільки в українок вимог до комфорту та сервісу. Тут у багатьох сферах, зокрема у стосунках і залицяннях, діє принцип «І так зійде». Романтика у вигляді квітів? Це ж дурна трата грошей! Він краще вам помідорів принесе!

Українки можуть помилятися, вважаючи, що підкорять болгар національною кухнею. Болгари в їжі дуже консервативні. Їх не вразиш ні борщем (хоча можна спробувати), ні галушками. Вони віддані своїй кухні, а вона не для людей зі слабкими нервами. Наприклад, одна з традиційних страв — «шкембе чорба» (суп зі шлунку корови, звареного в молоці) — посіла п’яте місце в рейтингу найогидніших страв світу.

Патріотичні Отелло

По-перше, не варто викликати в ньому ревнощі. Не слід очікувати від нього повного пансіону чи перегинати палицю в суперечках — болгари можуть вибухнути зненацька і часто готові до конфлікту. Найголовніше — ніколи не говоріть погано про Болгарію.

Незважаючи на те що болгари часто скаржаться на занепад, їхня країна залишається святинею для кожного жителя, від немовляти до найстаршого дідуся

Болгари дуже пишаються своєю історією і героями, називаючи їхніми іменами школи та інші установи. Більшість болгар, особливо молодь, добре володіють англійською мовою, проте старше покоління болгар переважно знає лише російську.

— Мій чоловік викладає англійську, сам прожив кілька років у США, Південній Кореї та Німеччині, де спілкувався виключно англійською, — каже Інна. — Хоча він знає російську, з перших днів мого перебування в Болгарії відмовився від її використання, щоб я швидше вивчила болгарську. І він мав рацію: вже через рік я вільно спілкувалася болгарською, а через три роки почала викладати болгарську для іноземців. Тепер, як справжній українофіл, мій чоловік просить нас із сином навчити його української і вже досягає успіхів у цьому. 

Що стосується побудови довготривалих стосунків із болгарином, пояснює українка, то все індивідуально. Кожного разу, починаючи стосунки, ти очікуєш, що це назавжди. Корективи вносить життя.

— Можливо, це звучить смішно від людей, які неодноразово переживали розлучення, але для мене головне — це спільні цінності та погляди на майбутнє. Незважаючи на культурні розбіжності, ми як сім’я знайшли свою гармонію. Ми любимо і цінуємо одне одного і, головне, бережемо наші стосунки, які аж ніяк не можна назвати нудними. Це додає впевненості в тому, що кожен із нас знайшов те, що шукав.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію, Іспанію і Туреччину. Наступного разу ми завітаємо в США та Канаду.

Німеччина посідає перше місце у світі за кількістю українських біженців. За даними Євростату, зараз у цій країні зі статусом тимчасового захисту перебуває понад 1 110 600 українців. У перший рік повномасштабної війни найбільшу кількість українців прийняла Польща, проте вже за рік почався відтік українців до Німеччини. Основною причиною переїзду стало фінансове питання — у Німеччині українські біженці отримують соціальну допомогу та мають можливість безкоштовно відвідувати інтеграційні курси, які теоретично підвищують шанси знайти роботу.

Разом з тим статистика з працевлаштування поки що не вражаюча — за даними Міністерства праці та соціальних питань ФРН, офіційно працевлаштовано 192 тисячі українців, і ще 48 тисяч працюють неповний робочий день. Тобто загалом працює трохи більше 20 відсотків біженців.

Sestry з'ясовували плюси та мінуси життя українських біженок у Німеччині.

Джобцентр усе бачить

Харків'янка Руфіна приїхала до Німеччини із сином-школярем у квітні 2022 року. Відразу після того, як Руфіна виїхала, внаслідок обстрілу Харкова російською армією загинули її свекор, його дружина та дочка.

— Ми з дітьми виїхали до Магдебурга, де в перші дні війни зупинилися родичі подруги, — розповідає Sestry Руфіна. — Оскільки це була сім'я із немовлям, волонтери надали їм тимчасову квартиру, і ми змогли у них зупинитися. Тих, кому зупинитися не було в кого, селили до табору для біженців. Табір для біженців був розташований на території міського парку і складався з трьох критих спортзалів, люди там спали на розкладачках. Знаю українців, які мешкали у таборі понад три місяці, бо довго не могли знайти житло.

Деяким українським біженцям у Німеччині допомагали німецькі сімʼї: з пошуком житла, з адаптацією, з влаштуванням у садочки й школи, з оформленням документів. Ми ж звернулися до агентства з пошуку квартир — і заселилися до першої ж квартири, яку нам запропонували. Оплату за оренду квартири взяв на себе джобцентр (центр зайнятості).

За словами Руфіни, стереотип про те, що Німеччина — це країна бюрократії, багато в чому є правдивим.

— Процес оформлення документів здається дуже важким і довгим на контрасті з Україною.  Якщо не працюєш, кожні пів року необхідно оновлювати в джобцентрі свої дані та подавати документи, які підтверджують, що ти не маєш доходу, не отримуєш переказів з України.

Оформлення банківської картки в Німеччині — це коли протягом місяця отримуєш картку поштою, після чого ще два тижні чекаєш на пін-код, і ще два тижні — на інші необхідні дані

Інтеграційні курси, якщо ходити з понеділка по п'ятницю, тривають дев'ять місяців. Курс закінчується складанням іспиту з німецької мови на рівень В1 (середній) та іспитом з курсу «Політика та історія». Останній я склала, а ось для В1 не вистачило одного балу. Якщо не склав В1, тобі дають ще 300 годин навчання для повтору, щоб підтягнути мову.

Після отримання сертифікату В1 тобі вже активно підшукують роботу і пропонують різні вакансії. Багато можливостей рівень В1 не відкриває — юристом чи лікарем з таким рівнем мови точно не станеш. Можна просити джобцентр про можливість вивчати мову далі, до рівня В2 чи C1. Раніше таке дозволяли частіше, зараз — лише у певних випадках. Наприклад, якщо в Україні ти був медиком і кажеш, що хотів би і тут працювати за фахом — тобі, скоріше за все, дозволять навчатись, бо медики Німеччини потрібні. Але я не уявляю, як отримати таку можливість, якщо ти, наприклад, швачка чи майстер манікюру.

Ще джобцентр може запропонувати курси перекваліфікації. Умовно кажучи, не можеш працювати юристом, як в Україні, — йди вчись на кухаря чи перукаря. Такі курси одразу передбачають робочу практику: наприклад, три дні на тиждень людина навчається, а два дні — працює і набирається досвіду.

Поки навчаєшся на інтеграційному курсі, джобцентр — це по суті твій роботодавець, якому ти повинен повідомляти про кожен свій крок

Якщо ти пропускаєш курси німецької або їдеш за кордон у відпустку, не попередивши бератора (інспектора центру), чекай на неприємності. Якщо без поважної причини і попередження не прийти на «термін» (призначену зустріч), джобцентр зменшує суму допомоги на 10-30%. Якщо бератор кілька разів пропонує вакансії, але ти відмовляєшся без конструктивної причини, соціальну допомогу можуть взагалі скасувати.

Наразі соціальні виплати на одного дорослого українського біженця становлять понад 500 євро на місяць (від 506 до 563 євро залежно від ситуації). Окремо держава допомагає з орендою. Допомога з орендою доступна навіть тим, хто працює — якщо зарплати недостатньо для оплати житла.

— Тому в Німеччині навіть ті, хто не має свого житла і працює за мінімальні гроші (це 12,41 євро на годину до вирахування податків), можуть цілком гідно жити, — каже Руфіна. — Хоча ціни на житло тут чималі. Наприклад, оренда квартири 60 кв.м — 500 євро. Плюс близько 120 євро за комунальні послуги та інтернет. Але навіть якщо людина отримує 1600 євро на місяць, цих грошей вистачить на якісну нормальну їжу, оплату страховки й комунальних, купівлю необхідної техніки, одягу, відпочинку та відпустку. І працюючи вантажником або прибиральницею, ти, може, й не зможеш відкладати гроші, але точно зможеш нормально жити.

Система оподаткування та соціальних виплат побудована таким чином, щоб максимально захистити людей з різними рівнями доходів

Наприклад, якщо в одній сім'ї із трьох людей (тато, мама, дитина) тато заробляє 1700 євро, а в іншій — 3000 євро, то з урахуванням допомоги першому та відрахування більшого відсотка податків у другого сім'ї матимуть практично однаковий рівень життя.

Мене раніше дивувало, чому стоматолог, який відкрив приватну практику, закриває клініку о 13.00. А виявляється, працювати до 17:00 йому невигідно, тому що податок «з'їсть» практично все, що він заробить за додаткові шість годин. Тому більшість людей тут не женуться за великими заробітками чи кар'єрним зростанням. Відповідно, і рівень стресу у них менший. Німці спокійні, впевнені в завтрашньому дні.

Нещодавно Руфіна знайшла роботу у Червоному Хресті:

— Це волонтерська робота на кухні. Поки вчу мову, рада, що можу бути корисною для суспільства і держави, яка підтримує мене вже два роки. Я дійсно дуже вдячна державі і людям у Німеччині за допомогу. До того ж робота серед німців — це можливість підтягнути мову та познайомитись саме з «вуличною» німецькою, а не «літературним дойчем», якій вивчаю на курсах. В Україні я працювала менеджером зі збуту. Сумніваюсь, що колись зможу вивчити німецьку мову до такого рівня, як вимагає ця професія. Але в будь-якому випадку чим вищий рівень мови — тим більше можливостей для іноземців у Німеччині.

«У Німеччині знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений»

Але є професії, які не вимагають відмінного знання німецької — і дозволяють досить швидко знайти роботу. Єлизавета Толчєєва з Києва — перукарка. Приїхавши до Кельна навесні 2022 року, Єлизавета швидко знайшла роботу в салоні краси в центрі міста.

— Я просто написала до салону, який мені сподобався. Причому, написала англійською. Мені відповіли, що я можу прийти — і перевіривши, що я вмію, одразу запропонували роботу, — розповідає Єлизавета.

— Більшість німців знають англійську, тому для салону краси питання мови не було принциповим

Зараз моя німецька значно краща (півроку ходила на мовні курси), я добре знаю професійну термінологію, можу підтримати розмову з клієнтами (німці люблять так званий small talk, але виливати душу в кріслі у перукаря не стануть). У Німеччині бракує фахівців, які працюють руками, і сфера краси — не виняток. Український сервіс усіх приємно вражає. Хороших салонів краси тут мало — якщо йдеш навмання, є велика ймовірність, що підеш з поганою стрижкою або жахливим манікюром. Особисто я ходжу до українських майстрів. Але клієнти Єлизавети — переважно німці.

Дозволити собі місцеві салони краси більшість українців не можуть

— Тут ці послуги приблизно втричі дорожчі, ніж в Україні, — каже Єлизавета. — Мої останні роботи зі складним фарбуванням волосся та стрижкою коштували 320 євро (у Києві така послуга коштує близько ста євро). Одна з найдоступніших послуг — стрижка короткого волосся, яка коштує 55 євро (якщо оновлюєш щомісяця, 45).

На різних федеральних землях Німеччини ціни та рівень життя відрізняються. Тому, наприклад, у Кельні (земля Північний Рейн — Вестфалія, колишня західна Німеччина) ціни на оренду житла вищі, ніж у Магдебурзі (земля Саксонія-Ангальт, східна Німеччина).

— За оренду кімнати в центрі Кельна я плачу трохи менше 600 євро (разом із комунальними), — каже Єлизавета Толчєєва. — Далі від центру можна знайти кімнату за 500 євро. Місце, де я живу, нагадує комунальну квартиру — у мене своя кімната, кухня – спільна із сусідкою. Тут таке житло дуже популярне. Ще поширена короткострокова суборенда: коли люди, які орендують квартиру, їдучи у відпустку, здають це житло комусь іншому. Я сама жила в таких квартирах, поки не знайшла постійну.

Загалом у Німеччині справді знижується рівень тривожності — бо ти соціально захищений. Не секрет, що у сфері краси в Україні більшість фахівців працюють неофіційно — і ти постійно думаєш про те, що якщо захворів чи захотів у відпустку — втратиш у грошах. Тут я отримаю зарплату незалежно від того, чи була я на лікарняному чи у відпустці.

Хоча той факт, що тут все твоє життя контролює держава — це як плюс, так і мінус. Якщо тебе скоротили на роботі, ти захворів чи не маєш грошей на оплату оренди — держава підтримає. Але якщо хочеш цієї підтримки, ти не можеш, наприклад, звільнитися сама. Знаю випадок, коли українка звільнилася через конфлікт на роботі і джобцентр відмовив їй у виплатах. Їй сказали, що перш ніж звільнятися, вона мала порадитися з коучем — і той, мовляв, спробував би усунути конфлікт. Залишившись без допомоги, жінка повернулася до України. Тут навіть взяти з притулку собаку просто так не вийде — ти маєш оформити тонну документів, і ще не факт, що тобі дозволять.

Моїй клієнтці відмовили у бажанні взяти пса з тієї причини, що вона не має партнера. У неї запитали: «А хто вигулюватиме собаку, якщо ви захворієте?»

Вражає ще й те, що за такого рівня соціального захисту населення тут чимало безпритульних і наркозалежних. Їх багато на вулицях, але ще більше — у метро. З цієї причини я намагаюся не користуватися метро (краще пішки чи велосипедом — тут всюди є велодоріжки). У метро немає турнікетів, туди може зайти будь-хто. Німці при цьому навіть до наркозалежних ставляться толерантно — як до людей, які хворі та потребують допомоги. У Німеччині є соціальна служба, де наркомани можуть отримати свою дозу безкоштовно. Вочевидь, логіка в тому, що краще дати людині цю дозу, аніж вона у пошуках грошей когось пограбує. Знайомий, який працював у такій службі, розповідав, що тих, хто приходить за дозою, вмовляють стати на правильний шлях — пропонують підшукати терапію, допомогти з житлом, навіть із працевлаштуванням. Але приймати цю допомогу чи ні —- вибір людини.

Як і у всіх європейських країнах, більшість українських біженців у Німеччині перебувають під тимчасовим захистом, що не дає їм права претендувати на громадянство. Наразі тимчасовий захист для українців у Німеччині продовжили до 4 березня 2025 року. Але навіть попри незрозумілі перспективи все більше українців висловлюють намір залишитися в Німеччині. Так, дослідження міграційної платформи EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету, проведене у березні 2024 року, показало, що кожен третій українець у Німеччині (32 відсотки) має намір залишитись у цій країні як мінімум на кілька років. Вісім відсотків сказали, що хотіли б залишитись назавжди. Серед причин такого бажання українці називали наявність у цій країні друзів та родичів, спрощений процес оформлення документів та дозволу на роботу та допомогу з оплатою житла. Також дослідження показало, що 57 відсотків опитаних українців бачать майбутнє своїх дітей у Німеччині, тоді як 39 відсотків — в Україні, куди мають намір повернутися після закінчення війни.

Фотографії з приватних архівів героїнь

Юлія Токар через повномасштабне вторгнення, як і мільйони інших українців, була змушена шукати прихисток за кордоном. З однорічною донькою поїхала до Австрії. Та сидіти склавши руки не змогла. Разом з командою організувала проєкт для українців за кордоном під назвою «I’m Ukrainian». Це застосунок для об’єднання і збереження українців поза межами країни. 

«Тривожна» валіза  

Разом з родиною ми проживали біля Києва, у селі Гатне, у щойно придбаному новому будинку. За рік до повномасштабної війни у нас народилася донечка. Вперше було відчуття, що те життя, про яке мріяла, нарешті з'явилося.

Стежачи за новинами, розуміли, що Росія може піти на Україну великою війною. Тож «тривожну» валізку підготували завчасно. 24 лютого, почувши перші вибухи, з дитиною та трьома котами вже за півгодини виїхали з міста — до друзів на Львівщину. Одразу включилися у волонтерство — це дуже допомагало триматися психологічно. Чоловік на львівському вокзалі з іншими волонтерами зустрічав людей, разом розселяли їх та годували. Я ж дистанційно координувала збір необхідних речей для територіальної оборони у Гатному. Ближче до грудня 2022 року власні ресурси вичерпалися та й від постійних перебувань у підвалі, під час повітряних тривог, дитина часто хворіла. Рішення їхати закордон далося важко. Поїхали ми до Австрії, де мали друзів. Вони підказували, куди звертатися і що робити на чужині. Жили у містечку Вайц. Я одразу включилася у волонтерство і там. У грудні 2022-го ми організували програму ментального відновлення для комісованих військових — четверо чоловіків впродовж трьох місяців тричі на тиждень ходили на фізіотерапію, з ними займався психолог.

На жаль, цей проєкт ми поки що змушені були призупинити — чекаємо поки запрацює австрійська державна програма з допомоги українським військовим.    

Адаптація триває досі

Ми приїхали до Австрії, яка дуже добре зустрічала українців. Проживали у будинку з великою територією. За кожною родиною був закріплений куратор-волонтер. Зазвичай це були пенсіонери. Австрійці робили все, аби українці відчували себе затишно і у безпеці. Таке гостинне ставлення справді допомагає. Однак я ніколи не мріяла жити за межами України.

Я багато подорожувала і добре було завжди мати квиток додому. Тому мені досі тут важко. Так, тут красиво, добре, але мені хочеться додому. Там мої сенси, цінності, друзі, батьки

Дома буваю раз на рік. Після кожної поїздки відшкрібаю себе зі стін свого помешкання. Це щоразу розбиває серце. І це незважаючи на те, що в Австрії я себе відчуваю рівноправною. Тут дуже толерантне ставлення до українців. Ми маємо майже такі ж права, як й австрійці. Якщо говорити про право на роботу, виплати на дітей — ми з ними рівні. Австрія досі приймає біженців.

Щодо виплат то, порівняно з іншими країнами, соціальна допомога тут дуже маленька. Її вистачає суто на харчування. Наприклад, щомісяця на людину держава платить орієнтовно 215 євро. На дитину — окремо. Сума залежить від віку, допомогу виплачують майже до повноліття. Моя трирічна донька отримує 208 євро щомісяця. Наразі ми переїхали у місто Грац — друге за величиною в Австрії. Там велика і потужна українська громада. Для роботи над нашим проєктом «I’m Ukrainian» це дуже важливо. 

Проєкт «I’m Ukrainian»

Ідея створення проєкту з'явилася у жовтні 2022-го у Павла Остапенка (голова «Товариство дослідників України». — Авт.) і Павла Лібера (білорус, топовий айтішник, який переслідується режимом Лукашенка. — Авт.). Очолити його запропонували мені.  

Команду формували серед знайомих по всьому світу. Кожен у своїй країні повинен був наповнювати застосунок інформацією про усілякі івенти. Впродовж року над цим працювало 20-ро волонтерів. Наразі у нас команда з 10 людей, які проживають як за кордоном, так і в Україні. У застосунку 32 країни. 

Основна його мета — тримати наших людей на зв'язку з Україною, бути тим місточком, який надаватиме їм можливість спілкуватися. Також ми б хотіли, аби наші діти хоча б кілька разів на тиждень читали українські книги, знали, де є українські бібліотеки. Ця інформація також буде у додатку.

Я проживала в Австрії у невеличкому містечку, і мені було дуже важко серед чужих людей. Постійно шукала спілкування з українцями, їздила в інші міста. Тому у мене було бажання, аби цей проєкт тримав закордонне українство разом. 

Навіть якщо багато хто не повернеться, це однаково наші люди і з ними потрібно працювати.

Наразі ми просимо Міністерство закордонних справ України звернути увагу на проєкт «I’m Ukrainian», бо, по суті, це їхня робота об'єднувати наших людей і тримати з ними контакт. З українством за кордоном потрібно спілкуватися

Скільки активних користувачів вже користуються застосунком, важко сказати. Відомо, що зараз понад 40 тисяч завантажень. Найактивніша і найбільша діаспора у Польщі. На другому місці — Німеччина, далі — Чехія, Іспанія, Велика Британія.  

Як скористатися застосунком?

Це безкоштовний мобільний застосунок для Android і Apple. Користуватися ним просто: обираєте країну, місто — і необхідна інформація про все цікаве, що відбувається довкола вас, одразу завантажується. 

Якщо їдете в іншу країну, то можна також подивитися, що цікавого є там.  Найпопулярніша вкладка у застосунку — «Мапа бізнесів». Українці, які наважилися відкрити власну справу або надавати послуги в іншій країні, можуть додати інформацію про себе на цю мапу. Люди, які проживають поруч, бачитимуть це і зможуть скористатися послугою.  

Після неї у рейтингу найпопулярніших — всі культурні події. Також у нас є розділ «Допомога». Там можна отримати поради під час пошуку житла, освітніх центрів для дітей або якусь медичну інформацію.

І, звичайно, є розділ «Донати», тому що діаспора або «тимчасова» діаспора, як  я називаю, все ж таки має працювати на перемогу.  

Для того, щоб  просто користуватися додатком, — достатньо його завантажити. Можна навіть не авторизуватися. Але якщо ви хочете залишати свої коментарі, брати активну участь у житті застосунку, залишати свої зустрічі чи з кимось спілкуватися, то потрібно пройти аутентифікацію через «Дію». Таким чином ми вирішили захистити наш контент. Утім, люди обережно ставляться до «Дії». Чомусь їм здається, що вона передаватиме їхні дані, відстежуватиме місцезнаходження. Чоловіки пишуть: «Зараз через ваш застосунок нам повістка надійде». Це фейк. Це пишуть неосвічені люди, які не розуміють функціоналу.

Ми вкотре наголошуємо — «Дія» не збирає жодних даних. Вона лише ідентифікує вас як українця

Всі хочуть додому

Держава вже повинна працювати над поверненням українців додому. Має бути інформування про програми відновлення житла, освітні проєкти, можливості працевлаштування. Люди мають бачити перспективу, тому що ментально, емоційно всіх тягне додому. Але люди бояться приїхати і залишитись без нічого. Багато хто не повернеться тільки тому, що діти за кордоном пішли у школи.

Після закінчення війни я планую повернутися додому. Якби не дитина, я б вже вже це зробила. Помітила, що мене війна дуже змінила, як і кожного українця. Приїжджаючи  додому, хочеться більше побути з батьками. Я організовую фотосесії з ними, аби у моєї дитини лишилась пам’ять. Матеріальне стало другорядним.

Після війни я не подорожуватиму довго, насолоджуватимусь домом

Наразі маємо дуже багато планів щодо застосунку. Хочемо виходити на світовий Конгрес українців. Тобто функція «спільнот» відкриває багато можливостей. І я дуже хочу об'єднати всі ці організації. Для нас, українців за кордоном, таке об'єднання дуже важливе. Я вам скажу, що коли виходять анонси якихось подій, наприклад, у Граці, то треба відразу на них відреагувати, бо не буде місць. Люди швидко хапаються за українське.  

Наші люди дуже активно вчать місцеву мову. Тому ми маємо ще більше робити, аби вони не забували свою і трималися власної культури. І це той зв'язок, який поверне їх в майбутньому до України.