Ольга Гембік
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Публікації
<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>
Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина.
Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам?
«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.
Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить
Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі.
Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.
Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати
Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками.
Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва.
У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».
А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?
«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.
Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.
Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали
А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.
«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.
Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.
Чекаємо на ваші історії. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu
Повернуло на третій рік, відколи Європа наповнилася біженцями з України. Увесь цей час ми з європейцями відкриваємося один для одного. Чиїсь очікування десь не співпадають, хтось трохи шокується. Буває
Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду.
Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.
То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?
Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.
Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.
Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно
Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.
Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе
— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн.
Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки.
Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.
Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.
Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа
— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе.
Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше.
«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.
«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.
Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.
І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ
Бути соло-мамою — це не про страждання, а про захопливий рейс літаком, головним пілотом якого є ти. Навіть у воєнні часи. Доведено українками, які самотужки виховують дітей
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
Ветеранка війни на сході Валерія Бурлакова якось написала, що навчилася легко приймати смерть тих, хто легко йшов на неї. Утім, наше завдання — як держави і нації — належно вшановувати пам'ять тих перших воїнів російсько-української війни, хто став на наш захист, без сумнівів піднявши зброю проти ворога
Одного дня людина, яка залишила Маріуполь, Бахмут, Волноваху, Соледар чи будь-яке інше зруйноване росіянами місто, захоче повернутися. Хтось дочекається звільнення рідних вулиць або їхньої відбудови, купить квиток в одному напрямку і сидітиме на валізах, нетерпляче чекаючи на зустріч. Комусь може здаватися, що це неможливо — хіба можна повернутися туди, де ти зазнав горя, болю, став свідком страшних подій або втратив рідних?
Утім, людська природа влаштована так, що ми все одно повернемося — насправді чи подумки — пройдемося знайомими вулицями, торкнемося клямок, зайдемо у двері, яких уже немає. І, напевне, поранимося спогадами? Скільки українців щонайменше два роки ставлять собі питання, як екологічно повернутися у повоєнні міста і не нашкодити собі?
Говоримо про це із Малгожатою Восінською, кандидаткою наук із антропології за спеціалізацією «антропологія геноциду» і психотравматологинею, яка ось уже більш як 15 років займається збройними конфліктами. Її родина мешкала у Варшаві з кінця XІX століття, але після тяжкого досвіду Другої Світовій війни вирішила виїхати. Спогади про переселення, Голокост, концентраційні табори викликали тривогу та страх серед рідні. А Варшава була тим самим свідком травматичних згадок.
Попри це, а може навіть власне і тому, Малгожата Восінська у 2017 році оселилася у Варшаві. Вона проживає на Муранові — районі, де під час війни було єврейське гетто. Району, який відбудовувався з руїн і повстав на руїнах. Історія родини Малгожати Восінської є найкращим прикладом того, що не лише архітектура, а й реінтеграція людської пам’яті може мати цілющу силу.
Ми говоримо про Маріуполь, але маємо на увазі також інші міста концентрованого болю: Бучу, Ізюм, Часів Яр, Мар’їнку, Авдіївку. Повернутися сюди можна і навіть треба — навіть якщо рідна для когось міська забудова стала символом злочинів і людських трагедій.
Що треба знати, плануючи повернення додому?
Проблеми, пов’язані з травмою та втратою, не зникають швидко, їх неможливо «запланувати» чи додати до списку новорічних обіцянок. Деяким людям потрібно багато років — двадцять, а то й тридцять, щоб подолати травму і навчитися жити з втратою. Деякі не зможуть цього зробити навіть наприкінці життя.
Звичайно, деокупація українських міст колись настане. Але проблема фундаментальних для психічного здоров’я питань — «Що таке безпека?», «Що таке дім?», «Що таке втрата?» — не може бути легко вирішена, бо торкається набагато глибших пластів людського життя, ніж геополітичні рішення. Це завжди буде робота — через рік чи через 20 років.
Навіть якщо конкретна людина не повернеться додому, колись Україна постукає в двері. Це буде символічний, трансформуючий досвід.
Людина, яка живе у Великій Британії, Норвегії чи будь-якій іншій країні, рано чи пізно запитає себе: «Де моє коріння?», «Чого мені не вистачає?»
Відповідь прийде не одразу. Але одного разу ми почнемо шукати архіви, що містять інформацію про складну історію нашої сім’ї. Так само, як після Другої Світової війни хтось шукав або й досі шукає сліди минулого. Без цього неможливо буде спокійно жити, пережити втрату близьких, дому. Для євреїв, які втратили домівку під час війни, як і для моєї родини, питання повернення досі актуальне.
Як правильно повернутись?
Повернення не завжди приносить радість. Воно може бути смутком. У Польщі ми про це довго не говорили. Психологічна травма окремої людини була табуйована більш як 80 років або використовувалася як політичний інструмент. Як це не парадоксально, але саме тоді, коли відбулося повномасштабне вторгнення в Україну, коли ми багато почули про травми війни та втрати біженців, склалися передумови для того, щоб також визнати польський досвід.
Я належу до першого покоління, яке виросло у вільній Польщі, і мені знадобилося багато років, щоб пережити сімейну травму. Війна в Україні показала мені, наскільки важливо говорити про це. І я думаю, що зустрічі між представниками обох народів — це також можливість українцям зрозуміти польські травми і навпаки.
Багато українських жінок і чоловіків, які приїхали до Польщі як біженці, страждають від того, що зазвичай називають «воєнною травмою» або посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Люди з окупованих територій переживають війну ще гірше
Проте я спостерігаю, як швидко вони вміють повертати до життя те, що їм найближче: будинки, городи. Вони відновлюють відчуття реальності, займаючись повсякденними справами, прибираючи та відбудовуючи.
Я багато років працювала з жертвами війни з Демократичної Республіки Конго та тими, хто пережив геноцид у Руанді. У тих країнах важко побудувати й відновити щось стабільне, але люди все одно намагаються навести лад у своєму житті.
Тим, хто веде традиційний спосіб життя, більше прив’язаний до землі, релігії — легше. Вони черпають силу із почуття сусідської спільноти, потреби заопікуватися тваринами, фізичної праці. Робота на полі, догляд за худобою, вирощування рослин, допомога сусідам — це послаблює травматичний досвід, бо увага не зосереджена на собі самому.
Фіксування уваги на тому, як добре ростуть курчата і несуться кури, є одним із підтримуючих методів, про котрий ми на Заході, на жаль, забули
Євреї, які поїхали до Ізраїлю після Другої Світової війни і працювали на землі та в кібуцах, з психологічної точки зору діяли практично. Один із найкращих способів впоратися з травмою та зняти напругу — активізувати тіло. Однозначно раджу повертатися до садів. Якщо немає власного, ви можете спробувати спільно створити сад біля свого будинку. Це також сприятиме зміцненню сусідських зв’язків, яких нам усе більше бракує. Особливо у великих містах.
Як не почувати себе винним, що я живий, а хтось — ні?
Почуття провини, пов’язане із травмою свідка, насправді найважче. Бути жертвою — це жахливо і болісно, але є люди, які бачили смерть своїх близьких, навіть якщо самі фізично не постраждали.
Перша реакція людини на жахливі події — заплющити очі та відвести погляд. Цей стан називається «дисоціацією». Це рефлекторний механізм захисту, який вказує на те, що людина не в змозі впоратися з ситуацією, в якій опинилася. Відведення погляду, «завмирання» може обернутися іншою реакцією: людину охоплює почуття безпорадності, відчаю, сорому. Адже вона нічого не могла зробити. Все це може спровокувати подальшу структурну травму та тривалу депресію — стан, за якого людина замовкає на багато років. Життя тих, хто вижив, дуже самотнє, тому що важко знайти людину, яка б зрозуміла їхню історію та емоції.
Як собі зарадити? Найперше — розмовляти з тими, хто мав подібний досвід. Із цих довірливих розмов свідок-жертва усвідомить, що вона не одна: «Так, я нічого не зробив. Але я так само не міг, як і цей інший. Мій співрозмовник теж цим переймається».
Добре зустрічатися на груповій терапії або у групі підтримки з людьми із вашого міста, регіону. Достатньо навіть години на тиждень. Не треба розповідати про своє життя, часом узагалі не треба нічого говорити. Вистачить просто посидіти поруч з тими, хто мав подібний досвід. Навіть кілька слів, якими поділяться у цьому просторі люди, які розуміють це мовчання, можуть бути дуже помічними. Інакше непропрацьована травма почуття вини не дозволить повернутися до життя.
Зауважу, що люди більш охоче допомагають жертві у звичному значенні. Бо це епічно, «кіношно» і навіть якимось чином романтично. Інколи важче допомогти людині, яка теж пережила воєнні події, але чиїх ран і шрамів не видно. Однак люди схильні неоднозначно дивитися на свідків травматичних подій.
Вони бояться торкнутися їхнього сорому і провини. Це одні з найбільш емоційно важких психічних переживань
Травма буття жертвою, а також свідком трагедії нації та своїх близьких, яку українці носять у собі, вплине на майбутні покоління. Щоб вони були здоровими та стійкими, уже зараз треба працювати не лише з жалобою, а й з почуттям провини і сорому. Це важко, але можливо.
Іноді найкраща довірена особа — психотерапевт, а часом сусідка, сестра чи священик. Йдеться про можливість говорити про свій біль у безпечному підтримуючому середовищі.
Найгірше, коли люди вдають, що нічого не сталося або що вони можуть впоратися з цим самі. Це неправда. Кожен, хто пережив війну, піддатливий до травми
Я знаю, що українці дуже мудрі й зможуть використати традиційні методи для відпрацювання досвіду. Можливо, їм це вдасться краще, ніж нам у Польщі, яка після Другої Світової війни втратила вільний доступ до джерел народної традиції й відмовилася від практики колективної та спонтанної обробки пам’яті й трауру.
Як поводитись із людьми, котрі залишились?
Люди, що зосталися у знищеному Маріуполі, були свідками страшних речей. Але в них може бути більше сили, ніж ми собі думаємо. Ті, котрі повертатимуться, будуть іншим людьми, аніж ті, хто залишився. Між ними завжди буде різниця досвідів.
Як це не парадоксально, ті, хто повертаються, можуть мати більші емоційні проблеми через почуття провини за те, що покинули своїх близьких. З ними потрібно буде провести більше психологічної роботи, створити безпечний простір.
Шукати близькості, незважаючи на відмінності в досвіді, надзвичайно важливо. Відразу після Другої Світової війни ті, хто пережив Голокост, часто хотіли мати близькі стосунки з людьми, які пережили подібний досвід. Вони вступали в шлюби з тими, хто вижив у концтаборі. Проте з часом потреба жити серед людей одного етнічного походження та спільної пам’яті почала зменшуватися. Можливість більшого вибору означає, що посттравматична ідентичність вже стабілізована.
Люди, які живуть у посттравматичній «розлуці», або спільній окремішності, уникають зовнішнього світу не обов’язково тому, що мають упереджене ставлення до світу. Просто через власний досвід вони зосереджені на інших речах.
Якщо хтось не покінчив життя самогубством, живучи в пеклі чи після виходу з пекла, це означає, що він вибрав життя і різними способами обробляє свій уявний внутрішній сад
В Аушвіці, одному із найбільших нацистських концтаборів, перебував видатний австрійський психіатр, психотерапевт, засновник так званої Третьої Віденської школи, психотерапії Віктор Франкл. Він засновник логотерапії — форми психотерапії, яка передбачає зцілення душі шляхом пошуку сенсу життя.
Після війни Франкл керував власною практикою і приймав багатьох колишніх в'язнів Аушвіцу. Він запитував їх: «Чому в таборі ви не покінчили життя самогубством? Адже все руйнувалося, ваші родини помирали». Вони відповідали, що думали про це, але в останній момент чули голос мами, тата чи сестри, який казав: «Я дуже тебе люблю». Розуміння того, що хтось їх любить, стало сенсом їхнього життя і дало сили вижити. Книга «Людина у пошуках сенсу життя» Віктора Франкла — саме про це. Дуже її рекомендую.
Чи є люди, яким не варто повертатись, щоб не ретравматизуватись?
Кожен має шанс подолати травму і може це зробити. Якби я сказала, що хтось надто психічно нестабільний, надто емоційно уражений — я б позбавила його шансу відновити рівновагу. Потрібна лише підтримка: іноді менша, часом більша.
Уявімо таку ситуацію: єврейське новонароджене дитя з Варшавського гетто було дивом врятоване. Воно було винесене за мур, віддане польській родині на виховання на арійську сторону, а після війни усиновлене іншою єврейською сім’єю і вивезене до Сполучених Штатів. У підлітковому віці ця людина починає задавати питання: «Де ті, які мене врятували?», «Де біологічні батьки?». Ці питання — прогалини в біографічній пам’яті, які не вийде легко заповнити.
Можливо, це на краще. Бо одного разу, ставши дорослим, він захоче дізнатися більше: як виглядала його мати, ким був батько? Він захоче знайти тих, хто врятував йому життя, пройтися вулицею, де жили рідні. Але водночас така людина дізнається, що таке Голокост і наскільки складними були польсько-єврейські відносини. Цей процес сприятиме зростанню — духовному, емоційному, інтелектуальному. Прогалина не лише заповниться, але й стане благодатним ґрунтом для нового.
У психології ми називаємо це процесом символізації — навіть найскладніша пам'ять може бути «оброблена» на користь суб'єкта. Але потрібно знати, що саме опрацьовуєте. Іншими словами — потрібно визначити прогалину, те, що втрачено
Тож травмована людина має на повернення ще більше прав — аби усвідомити, що втратила. Бо тільки це дозволить жити повноцінно. Конфронтація з втратою дуже важка, але можна впоратися. Насправді людину руйнує мовчання.
Як змиритись із тим, що вбивці можуть бути непокараними і десь поруч житимуть їхні нащадки?
Після Другої Світової війни діти військових злочинців теж мали такий тягар. Але сталося диво. Діти мучителів, так зване «друге покоління», були першими партіями «лівих» у Західній Німеччині. Я знаю таких людей — покоління німців, народжених в кінці Другої Світової війни, на початку 1950-х, чиї батьки були нацистами. Вони першими почали відкривати єврейські музеї у Німеччині, перекладати книги. Ці люди зіткнулися із почуттям вини і сорому. Вони хотіли щось змінити — насамперед, у собі.
Але мусили заплатити свою ціну — протиставитися батькам, відгородитися від своїх родин. Це ще одна страшна травма — втратити контакт з рідними. Але покоління впоралося. І зараз вивчення Голокосту в Німеччині є на високому рівні, як і має бути. Це не означає, що сімейні справи там добре врегульовані. Але враховуючи, що робота з травмою — це процес, наступні покоління мають хороші шанси вирватися з травматофільної позиції. Не знаю, чи буде це колись можливим у випадку Росії.
Травмовані діти убивць — це ще одна велика проблема. Небагато є терапевтів, котрі хочуть працювати з тими, хто знаходиться на боці насилля.
Діти убивць — травмовані, їхнє життя буде зруйноване агресією батька, що повернувся з війни, аутоагресією, насиллям, поганими звичками
Але щоб запобігти злу, не можна відвертати голову від зла. Щоб вийти із власної травми, людина має створити перспективи, в яких є місце на насилля насильнику, котрий живе у тобі. Травма не є твоєю провиною, вона не є наслідком тебе, вона у тобі, колонізує твою душу і тіло, це такий собі «цербер», бо відділяє тебе від любові, життя в гармонії з собою.
Якщо хтось каже, що робота з травмою очевидна, бо стосується лише жертв — я не погоджуся. Це набагато складніше, бо стосується злочинців, а точніше — дітей та онуків злочинців. Звісно, на першому місці для нас є жертви та їхні родини. Робота над пропрацюванням травми агресора можлива в перспективі щонайменше десятиліть.
Якою має бути відбудова?
Виживання — це завжди біль. Якщо ти вижив, це не означає, що одразу будеш щасливий. Почнеться процес «розморожування» (виходу зі стану дисоціації) і процес символізації — і це пов’язано з відчуттям болю. Іноді він супроводжується аутоагресією, загальною незгодою, депресивною позицією.
Нам потрібно створити простір, де можна плакати і кричати про свій біль. Або хоча б пошепки говорити про нього
І це не має бути простір у соціальних мережах чи публічному просторі. Робота з травмою — процес інтимний. Травма — це мудрість, вона навчає. Недарма старші люди знали, як врегулювати свій стан, і не потребували психотерапевта. Традиційні спільноти створювали простір, щоб людина могла виплакатися. У західному світі зараз цього бракує.
У системі відбудови України простір на жалобу є дуже важливим. Думаю, що разом із будинками будуть повставати також і місця пам’яті, а жалоба відбуватиметься разом із відбудовою. Це може здаватися дивним.
Людина думає, що спочатку треба відплакати, а тоді будувати нове. Але жалоба може тривати і ціле життя
Я думаю, людина не змогла б відбудовувати, якби не була в жалобі. Вона знаходить сили тоді, коли має доступ до свого болю. А коли здається сильною, то часто ізолюється від своїх емоцій. Ця ізоляція, звана у психології дисоціацією, може висмоктати усі сили. Через емоції дістаєш біль повернення, але також і силу — до городу, до малювання, до купування собі вбрань. Це захоплюючий механізм, у кінці якого — повернення.
Чи повернеться життя на вулиці, де були стихійні захоронення?
Це станеться природно і дуже швидко. За рік-два діти гратимуть у футбол на тих вулицях і в тих містах, де буде безпечно жити. Так само, як польські діти гралися в Муранові відразу після Другої Світової війни, на місці колишнього єврейського гетто у Варшаві. Це нормально.
Головне, щоб у тому селі, містечку було місце вшанування пам’яті: пам’ятник, погребальний склеп або меморіал. Добре при будинку культури зробити світлицю пам’яті, де люди зможуть дивитися фотографії. Важливо, щоб те, що сталося в тому місті чи селі — не забули.
Мають бути простори на дві потреби — гратися і вшановувати. Діти, певна річ, будуть знати і вчити в школі, хто жив у цьому місті, проти кого боролися українці, а їхні знання будуть підтверджуватися пам’ятками
Нам йдеться не про те, щоб діти не боялися цю історію, а щоб хотіли її розуміти. А щоб вони захотіли її зрозуміти, треба створити таке місце, щоб вони могли прийти і послухати, а потім піти бавитися. Це мусить бути рівновага, балансування між простором життя і пам’яті.
Ми маємо дуже багато місць смерті у Центральній та Східній Європі. Знаю з багаторічного професійного досвіду — у США та Ізраїлі трохи заздрять нашій можливості емпіричного контакту з втраченим. Я помічаю, що особистий дотик до пам’ятних місць дозволяє мені краще пережити сімейну травму. Так можна перемістити витіснені чи заморожені фрагменти біографії, які, якщо й не зберігаються в пам’яті, то точно присутні в тілі.
Музеї, побудовані на символах, і діючі наративні виставки не дозволяють цього зробити. Варшаві вдалося перенести пам’ять про Голокост у живий міський простір. Сакральне тут стикається з профанним. Життя триває, ми разом прополюємо городи Муранова. Коли я йду по Муранову, я знаю, що проходжу через колишнє гетто, але мої кроки впевнені. Тільки так можна пронести пам'ять.
На чому зосередитись українця, які повертаються?
Треба відійти від мислення про звільнення, деокупацію та повернення як про романтичне чи героїчне. Комусь доведеться повернутися в зруйновані міста і все розчистити, розмінувати і відбудувати. Хтось повернеться до братських могил і матиме з ними справу. Історію треба берегти і розповідати. Легко повернутися не вийде. Це часто означатиме також розчарування.
Найважливіше для українців — побудувати суспільство не в ролі жертви, а й у ролі переможця, незалежно від того, як довго триватиме війна. Я маю на увазі переможця саморефлексивного і чуйного, а тому — міцного. Позиція жертви, що передається через три покоління, як в Ізраїлі, — не найкраща ідея.
Не йдеться про те, щоб забути про колоніальні постзалежності. Йдеться про зосередження на ролі мудрого, сильного громадянина.
Мені знадобилося багато років, щоб перестати вважати себе жертвою Голокосту. Чому я, представник третього покоління, так довго думала про це? Тому, що моя бабуся і мама мовчали понад 70 років. Це не їхня вина — так розгорталася історія. Але ми вчимося на помилках. І тому я хочу, щоб ви говорили голосно й чітко.
Повернення починається там, де людина обирає бік життя. Навіть якщо живе на місці масових поховань. Навіть якщо твої близькі загинули, ти все одно можеш бути на боці життя.
До знищених і покинутих через війну українських міст з часом повернеться життя. Разом із відновленими кварталами повставатимуть місця пам’яті, аби злочини і трагедії не пішли у небуття. На чому зосередитися людям, які займатимуться відбудовою? Яким буде повернення українців у свої домівки? Як довго болітиме?
З початком повномасштабного вторгнення РФ прихисток у Польщі разом зі своїми батьками знайшли кілька сотень тисяч українських дітей-біженців. На кінець другого року великої війни раптом виявилося, що половина з них не відвідує польських шкіл. Чи навчається онлайн в котрійсь зі шкіл України – невідомо теж.
Половина учнів — не у школі
Достеменно невідомо, скільки українських учнів нині перебуває у Польщі. Близькість кордону і спрощений режим його перетину сприяли безперервній міграції біженців в обидва боки. Якщо виходити із кількості українських дітей шкільного віку, котрі отримали ідентифікаційний номер PESEL, то станом на листопад 2023 року у Польщі перебуває майже 300 тисяч потенційних учнів. Серед них — 220 662 — віком 10-18 років. І лише 108 884 дитини з України цієї вікової групи відвідує польську школу, а це замалим 49%.
Такі дані містяться у звіті «Поза школою. Оцінка перешкод для навчання у школі для українських дітей та підлітків-біженців у Польщі», оприлюдненого гуманітарною організацією Care International, Міжнародним комітетом порятунку (IRC) та організацією Save the Children.
83% українських старшокласників (14-18 років) у Польщі, що не відвідують місцеву школу, навчаються в українських онлайн-школах, ще 31% перейшли на домашнє навчання. Деякі — поєднують обидва способи отримання знань. 3% підлітків зізналися, що взагалі не вчаться. Майже усі, хто не відвідують польську школу, говорили про переповнені класи, відсутність підтримки під час навчання й соціальну ізоляцію.
Навчати різнорідні класи
— У кожному четвертому польському класі є принаймні один учень-біженець з України, — каже Єнджей Вітковскі, президент правління Центру громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej). — За нашими оцінками, три чверті польських вчителів навчають принаймні один клас, в якому є щонайменше один український біженець. А це значить, що ми потребуємо нині змін у наборі компетенцій, котрими повинен володіти кожен вчитель у Польщі. Він має вміти навчати і оцінювати різнорідні класи, спрощувати мову інструкцій, ідентифікувати міжкультурні конфлікти, протидіяти їм і розв’язувати.
У Центрі громадянської освіти кажуть, що єдина можлива зараз стратегія польської освіти — нормалізація національної різнорідності — нового явища для польської школи.
— На весну 2022 року у варшавських школах і дошкільних закладах налічувалося 13 тисяч українських дітей, — каже Йоанна Господарчик, директорка департаменту освіти Уряду міста Варшави (Biuro Edukacji Urzędu m.st. Warszawy). — Ми пам’ятаємо фрустрацію польських вчителів в останні місяці шкільного року у травні-червні 2022 року, коли раптом стало так багато дітей. Ми не знали, як діяти. За допомогою UNICEF дуже швидко організували такі місця, як, наприклад, Центр навчання і розвитку на вулиці Товаровій. Це своєрідна світлиця, яка об’єднала тисячу дітей, де надають допомогу психологині з України. Ми обладнали також 1000 місць для онлайн-освіти, але це не спрацювало – частина учнів користувалися власними смартфонами.
За словами Йоанни Господарчик, у варшавських школах уже є класи, де переважають діти-іноземці. Тому вчителі повинні навчатись взаємодії у міжкультурному класі, це буквально є вимогою часу. З викликами мерія Варшави планує боротися, спираючись на підтримку влади і міжнародних організацій.
Роль міжкультурних асистентів
Покращити адаптацію українських учнів у польських класах, налагодити комунікацію із педагогами й однокласниками покликані міжкультурні асистенти, своєрідні посередники між учнем і вчителем. Така підтримка часто сприяє закріпленню українського учня у польській системі освіти.
Приміром, фундація «Україна», що працює у Вроцлаві у Нижньосілезькому воєводстві, з напливом українських учнів збільшила кількість таких асистентів із кількох осіб до 41-го. Утім, ця кількість недостатня, наголошують у фундації.
— Хтось може сказати, що діти, які два роки живуть у Польщі, вже вивчили мову і не потребують допомоги, — каже лідерка команди міжкультурних асистентів фундації «Україна» Анна Ковальчук. — Але насправді не лише мовний бар’єр є одним із випробувань. Специфіка праці міжкультурних асистентів зараз у школах змінюється, трансформуються виклики, а також проблеми. Зараз більше говоримо про інтеграцію. Ми чуємо про те, що діти не хочуть іти до школи, не спілкуються. Якщо раніше вони більше хотіли познайомитися з польською школою, то зараз, на жаль, рівень мотивації спадає. Я розумію, чому так — діти хочуть мати свої невеликі групи і спілкуватися рідною мовою. Бо це їхня зона комфорту.
— Мови дуже схожі, але різні, — розповідає Оксана, яка у квітні 2022 року приїхала до Катовіце з сином. - Мій син чудово вчиться з математики та фізики. але набагато гірше, коли йдеться про польську мову чи історію. Про різні події з польської історії він раніше не чув, бо в школі в Україні та в Польщі акценти різні.
Ще одна причина стресу для українських учнів — переведення з однієї польської школи до іншої.
— Після початку війни деякі приватні школи в Польщі пропонували українським дітям безкоштовне навчання. Тепер батьки повинні сплачувати плату за навчання, часто високу, або переводити своїх дітей до державних шкіл і піддавати їх стресу від зміни школи. Іноді вони обирають онлайн-навчання в Україні, — Уляна Воробець, журналістка з України, яка проживає в Бельсько-Бялій, радник Центру інтеграції іноземців MyBB.
До слова, із дослідження також випливає, що 48% підлітків, опитаних у сільській місцевості в Польщі, ніколи не мали контактів з польськими однолітками, що дуже обмежує їхню інтеграцію. 14% опитаних дітей зазначили, що зазнавали переслідувань з боку своїх польських однолітків через своє українське походження та сприйняття війни в їхній країні.
Проблеми з інтеграцією
Прикладом успішної інтеграції українських дітей до польського соціуму можна вважати школу SzkoUA (ВШколу), створену з ініціативи Клубу інтелігенції католицької та Фундації «Український дім» у Варшаві. Учні школи зареєстровані одночасно у двох системах освіти — польській та українській.
— Потреба щоразу більшої інтеграції з польською спільнотою виступає на перший план, — каже Антоніна Міхаловська, заступниця директорки SzkoUA. – Ми інтегрували учнів від початку існування школи — навчаємо польської мови, запровадили заняття з історії та культури для кожного класу. Входження до польської системи освіти має бути поглибленням цієї інтеграції. Також для цього разом із Клубом інтелігенції католицької ми організовували спільні табори для українських і польських дітей. Час, проведений на канікулах поза лекціями, — це найефективніший метод.
За словами Антоніни Міхаловської, у питанні інтеграції й навчання дітей-біженців годі буде впоратися без підтримки польської та української влади.
— Наші діти виняткові, певна частина з них повернеться в Україну і буде її відбудовувати, — каже Антоніна Міхаловська. — Вони будуть амбасадорами Польщі в Україні й навпаки. Тож обидві держави повинні подумати про такого роду інвестицію.
Серед рекомендацій у висновку звіту є також пропозиція до уряду Польщі розглянути можливість переведення всіх дітей-біженців до польської системи освіти. У Центрі громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej) наголошують на стандартизації шкільної підтримки українських учнів й обов’язкового її запровадження у школах. Міжкультурні асистенти мали б послуговуватися не лише польською, а й українською мовами, оскільки «рух входу українських учнів до польської системи освіти не може бути рухом полонізації дітей».
— Система адаптації українських дітей в польській школі потребує підтримки, сміливого бачення, взяття відповідальності за них, — наголошує Єнджей Вітковскі, президент правління Центру громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej). — Не хотів би, аби ми перебували у наративі, згідно з яким польський уряд не бере відповідальності за дітей, котрі перебувають на терені Польщі, але залишаються поза системою освіти. Як польське суспільство, але також як міжнародна спільнота, маємо гарантувати дітям доступ до освіти. І польська освітня система — єдина, яка в такому масштабі зможе відповісти на цей виклик.
Матеріал написаний у співавторстві з польською журналісткою Анною Лиско.
Більш як 100 тисяч українських дітей у Польщі перебувають нині поза державною системою освіти. Замалим лише 49% учнів з України відвідують польські школи
На все про все у них було двадцять чотири дні. Не надто багато часу для відкриття української школи в іншій країні й побудови безпечного простору «з нуля». Середовища, у якому учні молодших класів на перерві можуть запросто обніматися з директоркою, а дорослі школярі сміливо пропонувати власні ідеї, не боячись бути висміяними за ініціативність. Але їм вдалося — колективу вчителів та директорці Варшавської української школи (ВШколУ) Оксані Колесник. Вона стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Ольга Гембік: Що за діти навчаються у Варшавській українській школі? Які вони — сучасні учні?
Оксана Колесник: Діти змінюються, стають відкритими, впевнено можуть сказати, що вони думають. Вони більше комунікують, розуміють цінність знання іноземних мов. Знають, що мова, якою б ти не володів, розширює кордони для розвитку особистості.
Наші діти обігнали нас далеко у використанні технологій, гаджетів, нових програм: це і чат Gpt, і програми з обробки фото і відео. Нещодавно ми зробили експеримент і віддали учням модерацію сторінки ВШколУ в Instagram: одного дня модерував 11-й клас, наступного — 10-й. І так до 8-го класу. Цікаво було спостерігати, з якою відповідальністю діти викладали сторіз, як переймалися. Завдяки цьому наша аудиторія збільшилася.
Минув той період, коли учні не читали, бо з’явився інтернет. Зараз спостерігається тенденція, що діти повертаються до книжок. Хотілося б, щоб вони й надалі отримували інформацію не лише з інтернету й гаджетів, а й цінували читання.
Сучасна молодь цікавиться книгами, обговорює — це тішить
Іноді учні ставлять питаннями у складне становище. Що робити? Відповідати. Якщо питання захоплює зненацька й ти не знаєш відповіді, то треба взяти паузу, подумати, запропонувати повернутися до нього, скажімо, завтра, або на наступному уроці. Давати неправдиву відповідь або інформацію, в якій ти не впевнений, — не варто. Діти це відчують і втратять довіру.
ОГ: Наскільки ви на свій керівній посаді близькі до дітей?
ОК: Настільки, наскільки можу. Звісно, я не можу бути їм подругою, спілкуватися на одному рівні. Якщо занадто товариські стосунки — менше будуть звертатися зі своїми питаннями і проблемами. Я маю тримати баланс — допомагати і дитині, і вчителю. Я трохи осторонь, але на одному рівні.
Нещодавно з учнями 8-11-х класів та вчителями побували на тижневому шкільному виїзді — так званій «білій школі». Ми їздили до Кшижової, що за Вроцлавом. Діти мали лекції, майстерки, їздили на екскурсію до Вроцлава. На дискотеках ніхто не соромився, усі разом танцювали. Так ми стаємо ближчими до дітей. «Чи можна з вами селфі?», — питають. Чому ж ні?
Робота з дітьми має дуже багато переваг. Учні стимулюють. Завдяки роботі з дітьми ти намагаєшся не відставати від них, постійно вчитися чомусь новому
ОГ: Який ви мали бекграунд перед тим, як очолили школу у Варшаві?
ОК: Після закінчення інституту працювала у Чернігівській філії Київського славістичного університету. Прийшла туди лаборантом і за десять років пройшла шлях до заступника директора філії. Працювала в Централізованій бібліотечній системі Чернігівського району. Робота в бібліотеці навчила несподіваним речам — як підготувати захід, як його провести, роботі з людьми, як зібрати і систематизувати матеріал, укласти його в книгу, а потім підготувати її до видання.
У цей час в Україні почалася реформа з децентралізації. Одна з новостворених громад, Іванівська поблизу Чернігова, шукала керівника відділу освіти. Я пройшла конкурс і працювала на цій посаді. Реформа децентралізації відкривала нові можливості, ми почали працювати із різними громадськими організаціями, вигравали гранти. Завдяки проєкту з децентралізації влади й підтримки місцевого самоврядування від SKL International з’явилося чимало знайомих в Україні й Польщі.
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення закінчила працювати за контрактом директоркою школи у Чернігові. Зрозуміла, що ця посада в українській школі є дуже переобтяженою, адміністративною і не дає свободи дій. Навіть попри те, що заявляється, що школи мають автономію й начебто можуть обирати свій шлях. Все одно діє чітка ієрархічна структура. Тож я не продовжила контракт, перейшла на посаду вчителя географії.
Ми з колегою виграли грантовий освітній проєкт від GIZ для навчання фахівців-освітян Чернігівської і Сумської областей. Його реалізацію почали у листопаді 2021-го року. І навіть 21 лютого 2022-го, хоч і відчувалася напруга, сиділи й планували, як нам почати другий етап, кого з експертів запросимо. На жаль, проєкт так і залишився реалізованим на половину, бо почалася війна. Але коли відкривали школу у Варшаві, цей досвід згодився.
ОГ: Як ви опинилися у Польщі?
ОК: Ми не мали чіткого розуміння, куди прямуємо. Із Чернігова їхали три дні — я з донькою, подруга з дочкою і дві наші собаки. Рішення про те, що будемо перетинати кордон, ухвалили на третій день війни
Я подзвонила до Войцеха Мархлевського, знайомого за спільними проєктами SKL International, запитала, чи він допоможе. У Польщі вони з дружиною Магдою одразу заопікувалися нами.
Так сталось, що саме Войтек співпрацював з командою, яка міркувала над створенням української школи для дітей, які через війну опинилися у Варшаві. Цю ідею вперше обговорили між собою президент Клубу католицької інтелігенції (Klub Inteligencji Katolickiej, KIK. — Ред.) Якуб Кєрсновський і президентка правління Фундації «Український дім» Мирослава Керик. Нам з моєю подругою запропонували долучитися.
У нас були різні зустрічі — на початку ти нічого не розумієш польською мовою. Вже потім почали розуміти, про що йдеться. Клуб католицької інтелігенції та «Український дім» займалися пошуком приміщення, спонсорів, партнерів. На нас було питання організації роботи школи, розробки навчального плану, складання розкладу занять, підбору кадрів, набору учнів, а також пошук рішення, щоб діти отримали українські документи про освіту.
ОГ: Як швидко вдалося все організувати й запустити освітній процес?
ОК: Варшавська українська школа (ВШколУ) — це освітній проєкт, який увесь час розвивається. Щоб наші учні не втратили тих перших трьох місяців війни і були переведені на наступний навчальний рік, завдяки співпраці з відділом освіти Давидівської громади Львівської області, вони були зараховані до 10-х шкіл громади. Наступного навчального року ми підписали договір із приватною львівською школою повного дня МрійДій, тож всі наші учні були зараховані до цієї школи.
З 2023-2024 року наші учні перебувають у двох освітніх системах – українській і польській. У Польщі ми маємо партнерські стосунки із SP Montessori im. Sw. Urśuli Leduchowskiej та Liceum Stivensona. Тож наші учні зараховані до цих закладів освіти для навчання в підготовчих відділеннях і паралельно продовжують навчання за екстернатною формою навчання у львівській школі МрійДій.
Для нас це додаткова робота, бо ми мали створити інтегрований навчальний план, а наші вчителі — інтегровані освітні програми.
Це ще раз показує, що існування школи не може бути заслугою лише однієї людини, це робота багатьох людей з усіх куточків України
ОГ: Як на практиці виглядає навчання у двох школах?
ОК: Бюрократичну документацію забезпечують українська школа і польські навчальні заклади — вносять дітей до реєстру, готують замовлення на документи. За нами — виключно освітній процес. І це дуже творчий процес.
Приміром, є у нас так звані бінарні уроки, коли працюють два педагоги: вчитель з географії, хімії, математики, біології або світової літератури і вчитель польської мови. Наше завдання — дати учням термінологію польською мовою.
Ми досліджували питання, чому українські діти не відчувають впевненості у польській школах. Виявилося, через мовний бар’єр. Дитина знає, може зробити, але не розуміє мови і не може прочитати. Невідомо, я складуться їхні долі, — хтось повернеться в Україну, хтось залишиться у Польщі. Якщо вони будуть володіти термінологією, то процес навчання у них йтиме краще.
Для наших випускників ми організовуємо курс навчання польської мови В1. З одного боку, це дає дитині можливість отримати сертифікат, який підтвердить, що дитина володіє польською мовою, з іншого — підтягне рівень польської мови для вступу до університету.
Від свого колеги я почула, що не можна поєднати українську і польську програми, але ми так працюємо вже півроку
ОГ: Учні Варшавської української школи мають травматичний досвід біженства. Тож школа мусила стати ще й реабілітаційним осередком стабільності й спокою. І як, власне, стала?
ОК: Я завжди кажу, що пишаюся нашими вчителями. Бо так само, як і діти, вони з’їхалися зі всієї України. Коли вчитель заходить до аудиторії, то залишає усі свої проблеми, усі страхи. А вони теж мають рідних в України — на фронті, на окупованих територіях, в прифронтових зонах. Дівчата стали для дітей опорою, по-іншому ніяк. Якби діти відчували хвилювання і невпевненість вчителя, це стало б для них важким випробуванням.
Коли відкрилася школа, перші два тижні на перервах стояла тиша. Це було найстрашніше.
Попри те, що наша школа невелика, на кожній паралелі ми маємо по одному класу і лише 273 дитини. У нас працюють два психологи. Вони проводять групові інтеграційні (і не тільки) заняття з класами, індивідуально працюють з дітками, а також і з батьками, якщо вони потребують підтримки.
Оскільки ми дуже дбаємо про те, щоб дитина почувалася комфортно у школі, то на зустрічах, коли треба запросити батьків поговорити, скажімо, з приводу поведінки дитини, завжди присутній психолог. Щоб дитина відчувала, що на її боці є доросла людина, яка її буде захищати.
ОГ: Перед випускниками, які опинилися у Польщі, стоїть надскладний вибір — куди рухатися далі, який напрям обрати? Як їм допомагає школа?
ОК: Випускниками нашої школи опікується пані Йоанна Катс — вона є полькою, але проживає в Америці. Вперше ми з нею зустрілися на природничих майстер-класах, які вона проводила для українських дітей в таборі «Літо в місті» в 2022 році. У США вона має свою власну школу розвитку COGITANIA. Коли приїздить, то проводить з нашими підлітками заняття про те, як вони бачать своє майбутнє, де хотіли б навчатися, чого досягти у житті. Вона намагається розкрити їхній внутрішній потенціал.
Щоб діти мали інформацію про майбутні можливості, ми запрошуємо фахівців, які розповідають про умови вступу, вимоги та переваги різних університетів. Намагаємося, щоб наші діти відвідували різні компанії тут, у Варшаві, щоб на місці могли ознайомитися з особливостями робочого процесу. Можливо, хтось ще не визначився і обере напрямок, куди вступатиме. Психологи також роблять оцінювання, до чого учень має хист, допомагають обрати майбутню професію.
Ми розуміємо, що важливо зберегти молодь як майбутнє України. Тож разом із проєктами на інтеграцію суттєву увагу приділяємо вивченню історії України, рідної мови, звичаям, традиціям.
Незалежно від того, де перебуватимуть наші випускники, їм відбудовувати Україну, працювати на її благо
ОГ: Ми усі перебуваємо у підвішеному стані непевності – і люди, і проєкти. Що буде далі?
ОК: Ми є частиною «Українського Дому» і частиною Клубу інтелігенції католицької. Ці дві організації створили школу й опікуються нами. Але складне питання «що далі?» висить у повітрі від самого початку нашого існування, бо все залежить від фінансів. Зараз нашим основний спонсором є Save the Children International. Ми отримуємо також допомогу і з інших джерел. Щоб продовжити своє існування, шукаємо нові можливості.
Те, що ми увійшли до польської освітньої системи, дало можливість отримати субвенцію на наших дітей. Попри те, що навчання у школі стало платним, все одно наш бюджет не до кінця закритий. Але ми працюємо, щоб і далі навчати. Наша школа твориться постійно, вона живе, розвивається, змінюється, адаптується і постійно оновлюється. Бо ж якщо школа створена і не розвивається, вона уже в минулому.
«Існування школи не може бути заслугою лише однієї людини, це робота багатьох людей з усіх куточків України», — директорка Варшавської української школи (ВШколУ)
Соціальна дослідниця й правозахисниця Гельсінського спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах, переконана, що лише суспільний діалог дозволить вибудувати дружні відносини поміж українцями і поляками в Польщі. Незалежно від того, який бекграунд маємо за собою.
Ольга Гембік: Загострення політичної ситуації, заборона імпорту українського зерна, блокування кордонів і не тільки українців — через все це усе частіше виникає питання, а як, власне, як поляки до нас ставляться. Як гадаєте, нам є чого хвилюватися?
Ада Тимінська: Це складне питання. Я спостерігаю за тим, що діється. Реальність інтернету часто накладається на реальність, в якій ми живемо, але не завжди. В інтернеті голоси більш радикалізовані, вони значно вибиваються із площини загального ставлення поляків до українців. З іншого боку, у мережі є чимало висловлювань, які ми можемо пов’язати із російською пропагандою, тролями і ботами. Суспільні напруження, які можуть формуватися з польського боку, — це радше побоювання, пов’язані з економічною ситуацією, ринком праці, доступом до послуг.
Попередня влада (політики ПіС), зосередившись на певних політичних процесах, зовсім забула про саме польське суспільство і тих людей, котрі живуть у Польщі. З їхнього боку не було відкритості, щоб нарешті порозмовляти про осіб з України, котрі опинилися у Польщі, — яким є їхнє минуле, як повинно виглядати наше спільне життя? Це поле зовсім було закинутим, тож його зайняли більш радикальні політики, як от Кшиштоф Босак (лідер польської партії «Конфедерація», відомої своїми антиукраїнськими настроями. — Ред.), який казав про те, що треба забрати в українців соціальну допомогу. І певний громадянин Польщі, дещо розгублений, трохи переляканий, каже: «Ось є той, хто розуміє мої побоювання». Тим часом, голосу з іншого боку не було.
Бракує того, хто б сказав, що нові люди польському суспільству нічим не загрожують. Тож цю нішу займають радикально налаштовані політики, котрі «живуть» на цій темі
ОГ: У вашій доповіді «Кордони ненависті», який стосувався не лише біженців з України, а й тих, хто перетинав білорусько-польський кордон, йшлося про те, що поляки інакше сприйняли українських біженців, навіть асоціювали їх із собою. Чи нині щось змінилося?
АТ: До 2022 року ставлення до українців було різним, навіть чимало поляків були налаштовані вороже. Це, приміром, виникало з історичних питань. Але лютий 2022 року став революційним, і все змінилося — щонайменше, на кілька місяців. Кожен був залучений до допомоги українцям. Тоді суспільні настрої були дуже позитивними, а поляки були прихильніше налаштованими до українців, ніж до тих осіб, котрі перетинали польсько-білоруський кордон. Тож я роблю припущення, що зміни у настроях, котрі час від часу бувають, виникають не з ненависті, а лише з побоювання про свій власний добробут.
Це також пов’язано з тим, що поляки мають низький рівень довіри до власної держави й до цілого пакету послуг, котрим держава оперує. Йдеться про те, як поляки сприймають свою державу і про те, наскільки уряд є ефективним, коли йдеться про публічні послуги. Доступ до них є дуже обмеженим: треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — і це правда. Тож раптова поява нових осіб викликає відчуття зростання загрози.
Тож якщо ставлення і змінилося, то не через злу волю, а через брак дій на полегшення цих ситуацій з боку держави
ОГ: Яка роль подій, що мали місце в історії Польщі й України, у погіршенні ставлення одних до інших? Чи справді вони можуть зіпсувати наші стосунки?
АТ: Зіпсувати не можуть, бо всі історичні події уже відбулися. Вони нікуди не зникали і важливі для певних осіб з огляду на їхні родинні історії. Натомість це не означає, що ці особи проєктують свою ворожість або якийсь власний ресентимент на сучасних мешканців України. Натомість для радикальних правих минуле є дуже істотним, бо в кожній країні вони роблять ставку на історичні події й на цьому вибудовують свою політику.
На таких питаннях дуже легко зіграти — вони беруть ці наративи, бачать, що ті викликають емоції, розбуджують сентименти справді складної історії й у певному сенсі використовують їх, щоб отримати підтримку для себе. І тут постає певна відповідальність політиків-центристів — адже що більшим є політичний опір до захоплення простору націоналістами, то менш це явище має вагу.
Натомість провідні політичні сили Польщі бояться порушувати історичні теми, побоюються, що це може пов’язати їх з якимись негативними наслідками, спровокує зменшення підтримки тощо. Тож це поле вони віддають зовсім без боротьби особам, котрі є крайніми радикалами
Ця тема, з погляду на яскраві емоції, котрі вона провокує з обох сторін, дуже легко використовується у політиці. У Польщі вона замкнута на наративі «добрий–злий», апелюючи до контраверсійних образів страждання людей, котрі дотичні до історичних подій. Фото помордованих тіл, які навіть не обов’язково мусять бути автентичними, апелюють до емоцій людей. І це використовується націоналістичними групами.
ОГ: Якщо ж ідеться про доповідь «Прийдуть і заберуть»: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter», то як сказати людям, що їм нічого не загрожує?
АТ: Правильна відповідь така, що не примарні «вони» становлять проблему. І відповідальність держави — удоступнити це всім: і тим, хто приїздить, і тим, хто у Польщі живе віддавна. Піддаючись на наратив «прийдуть і заберуть», люди звертають увагу на симптом, а не на причину проблеми. Бо ж, наприклад, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це пов’язано із тим, що держава в якихось аспектах є неефективною. Тож маємо краще обирати політичні сили.
Тим часом контрнаративу з боку політиків я практично не бачу. Це виникає з великих побоювань, що якщо торкнутися цих тем, то виявиться, що приховані суспільні настрої є такими поганими, що обернуться на їхню особисту поразку. Утім, якщо залишити це питання без уваги, то прийдуть ті, хто озвучить проблему дуже простим, але надміру антагоністичним наративом. Це є відповідь на оте «прийдуть і заберуть».
Якщо особа налаштована категорично негативно до інших — це одна справа. А якщо є ще поле для роздумів, то варто запитати — чи того, що мають «забрати», не вистачає лише зараз, чи його бракувало й раніше, наприклад, у 2001-му або 2019-му році? І може виявитися, що немає жодного логічного зв’язку між тим, що хтось не може знайти праці, й тим, що є нові люди, котрі займають якісь рандомні робочі місця.
Політики і журналісти, публічні особи мають нарешті відповісти на суспільні побоювання поляків і почати працювати над почуттям єдності різних жителів Польщі
ОГ: Який відсоток російських тролів і ботів намагається нині «робити погоду» в польському інтернет-просторі?
АТ: Складно сказати, бо вивчення російської пропаганди в інтернеті є доволі непростим. Неможливо порахувати, скільки є цих ботів і скільки контенту створено або спровоковано ними. Працюючи над рапортом «Мова ненависті», я спостерігала штучно створені кимось теми. Це були профілі, котрі писали про історію у Twitter: купа постів у псевдо-нейтральному тоні оповідали про Волинь у часи війни, публікували знімки страждань і тортурованих тіл. Цього було дуже багато, переважно з нашвидко створених профілів. Дуже добре проглядався зв'язок між цими історичними постами й активністю російських ботів.
Уже підтверджено, що саме російська влада на політичному рівні використовувала такого типу сюжети, аби посіяти ворожість між Польщею та Україною
У цьому немає нічого нового, змінилися лише засоби, які для цього використовують. Зараз вони дозволяють працювати краще. На жаль, на цьому рівні владі й громадським організаціям складно контролювати таку діяльність.
ОГ: Ваш прогноз на взаємини між Польщею й Україною: як вплинуть події сьогодення на подальші стосунки на рівні держави? Чи є надія на поглиблення партнерства?
АТ: Звісно. Польща й надалі є в Європейському Союзі, й кожне зближення з ЄС буде системно ускладнювати посилення будь-якої дискримінації. Допоки діють рішення Європейської Ради, що стосуються тимчасового захисту біженців, Польща не може самовільно відмовити особам з України перебувати у країні. І тут є чимало роботи для відповідальних журналістів і політиків, щоб будувати атмосферу спільності, у якій навіть можна мати спільних ворогів чи спільні проблеми.
Натомість бракує відповідальних політиків, котрі б відповідально підняли тему міграції з розглядом різних проблем, узяли на себе виклики, пов’язані з ухваленням міграційної політики у Польщі. Про те, що цього бракує, кажуть навіть крайні праві націоналісти. І якщо у медіа є такий простір для дискусії й ведеться пошук розв’язання проблеми, то серед політичних кіл — ні. Маю надію, що нові політичні сили Польщі звернуть увагу на цю тему.
Українці й поляки, які з початком повномасштабного вторгнення в Україну почали начисто писати сторінку допомоги і порятунку в новітній українсько-польській історії, все ще приглядаються одне до одного. І на цьому шляху важливо не скотитися у розчарування, не дати стереотипам і давнім образам поглинути себе
Понад 286 тисяч українських дітей навчаються нині у польських школах, майже дві третини з них приїхали до Польщі з початком повномасштабного вторгнення Росії до України. Ще чимало дітей відвідують уроки в українських навчальних закладах у Польщі, а також вчаться онлайн. А ось не ходять до польських шкіл від 170 тисяч до 200 тисяч українських дітей. Аби зрозуміти, що їх хвилює і якої допомоги потребують, фонд UNICEF спільно з фундаціями Plan International i Save the Children провели дослідження і опублікували звіт на основі голосів і думок більш як сотні дітей з України та Польщі. Усі респонденти віком від 8 до 17 років проживають у Варшаві, Вроцлаві та Кракові. Про те, як собі радять українські діти в Польщі, Sestry поговорили з Ольгою Яблонською, менеджеркою у справах комунікації і адвокації фонду Save the children Polska.
Ольга Гембік: Польща, прихистивши кілька сотень тисяч дітей з України, повернула їм базове відчуття безпеки — можна планувати, вчитися і гратися, над головами не літають ракети і не треба уночі під час повітряної тривоги спускатися до бомбосховищ. Чому ж виникла потреба у подібному дослідженні? Яких аспектів воно торкнулося?
Ольга Яблонська: Ми хотіли мати матеріал, котрий чітко покаже, які потреби мають українські діти в Польщі. Це безпосередня робота нашої організації. Другий привід — отримати цінну інформацію для наших майбутніх проєктів і програм, а також поділитися нею з іншими благодійними організаціями. Третій привід — ми хотіли б зібрати досвід українських дітей-біженців у Польщі ще й як інформацію для інших країн, де може повторитися подібний досвід.
Дослідження мало два етапи. На першому ми використали інноваційний метод, який назвали фотоголосом: діти отримали фотоапарати миттєвого друку знімків, вони мали фотографувати своє повсякденне життя в Польщі. Пізніше, під час другого етапу, відбувалися дискусії у фокус-групах.
І цікава річ — після того, як на основі дослідження ми підготували невеликий звіт і подякували дітям за участь, вони запитали, що ми будемо із ним робити, як будемо покращувати їхнє становище? І ми зрозуміли, що ці діти соціально дуже відповідальні.
ОГ: Дослідивши психологічний стан дітей з України, які приїхали до Польщі після повномасштабного вторгнення, що можна про нього сказати?
ОЯ: Туга — це найперше, на що вказують діти, коли йдеться про їхнє психологічне благополуччя й емоційний стан. Це туга за близькими, за друзями, які залишилися в Україні, і часто — за домашніми тваринами. У дітей були свої «діти» — у них були кошенята, які залишилися десь там, удома. Вони за ними дуже сильно сумують.
Відчуття самотності у Польщі теж знайоме багатьом дітям. Попри те, що деякі з них уже давно перебувають за кордоном, вони ще не встигли налагодити глибших стосунків з однолітками. Діти ходять до польських шкіл, у них є своє коло спілкування, але їм бракує довірливих відносин. І це також позначається на їхньому психологічному самопочутті.
Більш як 50% дітей-підлітків визнали, що вони хотіли б звернутися до кваліфікованих фахівців для підтримки свого психічного здоров'я. Для більшої частини респондентів було також важливо, щоб ця людина говорила українською, аби легше було поділитися емоціями.
Багатьох дітей турбує фінансове становище. І деякі з них, особливо старші підлітки, вказували на необхідність заробляти гроші, братися за додаткову роботу, завдяки якій вони могли б підтримувати бюджети своїх сімей за кордоном.
Утім, діти знають, що може покращити їм настрій і позитивно вплинути на емоції. Хтось зазначив, що займається спортом, інші — мистецтвом: щось малюють, створюють. Деякі діти намагаються більше бувати на природі зі своїми однолітками. Загалом вони активно цікавилися, як іще можуть покращити своє перебування у Польщі.
ОГ: Безперечно, освіта — це захопливий процес із прицілом на формування кращого майбутнього дитини, досвід з усвідомленням своїх сильних та слабких сторін, а навчання за партою — ще один острівець безпеки. Про які висновки, що стосуються освіти українських дітей у Польщі, можемо говорити на основі опитування?
ОЯ: Майже половина дітей, які взяли участь у дослідженні, ходять до польських шкіл, але також відвідують онлайн-уроки у своїх українських навчальних закладах. Для них це доволі виснажливо, навчання не залишає багато вільного часу — наприклад, для відпочинку та інших цікавих занять. Школярі казали про втому і надмірний час, проведений перед екраном комп’ютера, розчарування, викликане організацією онлйн-уроків.
Деякі підлітки, що змінили школу й систему навчання в Польщі, відчувають певне розчарування, бо через різницю у польській та українській програмах змушені навчатись довше. Більшість дітей засвідчили, що відчувають труднощі з вивченням польської мови. Менше половини учасників дослідження з України сказали, що можуть відкрито висловлювати свою думку в школі в Польщі, особливо непевно почувалися молодші діти. Утім, вони також стверджували, що вони люблять ходити до школи.
Чимало українських дітей вказали, що їм подобаються їхні польські вчителі, особливо ті, хто має міжкультурну підготовку, — вони надають їм велику підтримку і сприяння.
Натомість старші діти з України занепокоєні щодо майбутнього своєї освіти та можливостей для продовження навчання у Польщі або інших країнах Європейського Союзу.
ОГ: У дослідженні чимало уваги приділяється інтеграції українських дітей у польське суспільство, важливої для побудови відкритої, різноманітної та гармонійної спільноти, яка поважає інакшість і сприяє спільному розвитку. Як дітям дається інтеграція?
ОЯ: Саме на це питання складно дати однозначну відповідь. Інтеграція — це досить непростий процес. Багато дітей-підлітків, з якими ми спілкувалися, вказували, що не мають почуття приналежності у Польщі. 46% опитаних хочуть повернутись у Україну.
Деякі школярі також поділилися історіями жорстокого поводження, якого вони або інші діти з України зазнали з боку польських однолітків у місцевих школах і громадському транспорті. З іншого боку, вони також ділилися і своїм позитивним досвідом підтримки з боку польських друзів, місцевих вчителів. Тож питання неоднозначне. Варто також враховувати, що усі діти різні — одні мають дуже хороший досвід і швидко відчули себе природньо в новій обстановці,в новому середовищі, в новій школі. А комусь потрібно більше часу. Хтось через недостатній рівень володіння і розуміння польської мови складно розуміє ту чи іншу ситуацію.
Коли йдеться про інтеграцію, важливим є те, що 47% дітей засвідчили, що можуть відкрито висловлювати власну думку в польській школі.
ОГ: Які висновки можна зробити із результатів дослідження і яким чином із цим далі працювати?
ОЯ: Українські діти потребують допомоги для покращення свого ментального здоров’я. Йдеться про психологічну підтримку, яка б надавалася україномовними спеціалістами, аби з дітьми було легше порозумітися. Ми [благодійні організації. — Ред.] також повинні працювати з сім'ями та вчителями, щоб підвищити їхню здатність допомагати дітям. Ненав’язливої підтримки потребують також їхні батьки — це переважно жінки, які з дітьми приїхали до Польщі. Їм треба допомогти впоратись із тривогою і стресом, аби атмосфера в їхній родині покращилася.
Ще одна важлива річ, яка випливає зі дослідження, — необхідність працювати із вчителями, підтримувати і зміцнювати їхні компетенції. Раніше Польща не мала такого досвіду прийому біженців, тож польські педагоги справляються з усім власними силами. Ми хочемо допомогти їм.
У питаннях інтеграції важливим є створення простору для дітей, де польські й українські діти мали б можливість зустрічатися, грати, проводити час разом поза школою. Ми також хочемо організувати позакласні заходи для дітей з України, де вони б отримали більше можливостей для інтеграції й спілкування з однолітками.
Необхідно забезпечити уроки польської та української мови для дітей та молоді з України. Це те, що дозволить їм краще комунікувати.
Варто також створити умови для надання анонімних зворотного зв'язку в школах — щоб діти розуміли, що проблеми, які їх хвилюють, будуть почуті, і ніхто не буде їх стигматизувати.
Ми збираємося тісніше співпрацювати із владними структурами, насамперед, із місцевими органами влади, які несуть відповідальність за управління школами в Польщі, працювати для зміцнення батьківства у боротьбі зі стресовими ситуаціями, а також взаємодіяти із міжкультурними вчителями й асистентами. Завдання для нас, організацій, які надають допомогу дітям з України, — це лобіювання довгострокової національної стратегії інтеграції біженців у польське суспільство загалом.
Думки українських дітей вголос (із матеріалів дослідження) про їхнє перебування у Польщі, навчання, адаптацію та дружбу:
С., дівчина, 12 років: «Коли я була вдома, у мене завжди була моя кішка, і мені було дуже добре з нею, але її тут немає. Я дуже сумую за нею».
В., хлопець, 15 років: «У мене в Україні нічого не залишилося, [...] мою гімназію повністю спалили. А нещодавно ще й природу знищили [атакою на Каховську дамбу]. Що тут казати? Був у мене один друг, чомусь наш зв'язок обірвався. Було троє друзів, один з [назва міста], двоє з [назва міста]: одного застрелили, другий зник. А [тому] з [назва міста] — бомба залетіла прямо в його квартиру».
В., дівчина, 15 років: «Ти за кордоном у безпечному місці, а твій батько — у небезпечній зоні. І ти не знаєш, що з ним може трапитися в будь-який момент — чи повернеться він додому. З ним немає контакту».
М., хлопчик, 10 років: «Тут треба грати одному. Важче, коли тато в Україні. А тут мама працює по 12 годин на добу. Зазвичай я вдома з братом або сам».
В., дівчина, 15 років: «Тут гарно, безсумнівно... Але справжній дім — це ваш власний дім».
А., хлопець, 17 років: «У мене тут майже не було друзів. Було кілька людей, з якими я спілкувався. Але таких теплих друзів, як в Україні, у мене не було».
Дівчина, 13 років: «Мої українські друзі перестали зі мною спілкуватися, бо я не сказала їм, що їду. Вони тоді на мене були дуже злі. Це був дуже важкий час для мене».
З майже мільйона громадян України, які отримали прихисток у Польщі, більше третини — це діти до 18 років. Фонди, які займаються дитячим захистом, вирішили дізнатись, як відбувається інтеграція українських дітлахів
Світлана із чотирма дітьми отримала у Польщі тимчасовий прихисток у зв’язку із воєнними діями в Україні. На родину отримували по пів тисячі злотих на кожного малюка — за програмою «Родина 500+» [польською «Rodzina 500+». — Ред.]. Цю допомогу держава платить не лише полякам, але й певній категорії іноземців, зокрема українцям, які прибули до Польщі після початку повномасштабного вторгнення. Також жінка отримала разову виплату для біженців у розмірі 300 злотих.
Наприкінці минулого року Світлана вирішила повертатись додому. До справи підійшла відповідально: сповістила про свій виїзд Заклад соціального страхування [польською Zakład Ubezpieczeń Społecznych, ZUS. — Ред.] через спеціальний портал.
Однак через масовані російські атаки жінка передумала — вирішила не поспішати із переїздом. Світлана швидко поновилася як особа зі статусом UKR [це правовий статус іноземця, насамперед громадянина України, який означає отримання ним тимчасового захисту в Польщі. — Ред.]. Утім, відновити виплати за програмою «500+» виявилось не так просто. І Світлана, як і багато інших українців, не отримувала грошову допомогу на дітей.
Масові перевірки українців: що шукають інспектори?
Статус UKR, а разом із ним і виплати за програмами «500+» або «Сімейний опікунський капітал» українці почали втрачати з осені 2022 року. Однак масового характеру проблема набула після 28 січня 2023 року. Саме тоді у Польщі набули чинності зміни до закону «Про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом у цій країні» від 12 березня 2022 року. Заклад соціального страхування (ZUS) почав ретельно перевіряти переселенців з України, вивчати історії їхніх перетинів кордонів. Перевірка торкнулася навіть тих, хто назавжди виїхав із Польщі, — додому або в інші країни.
Блокування виплат відбувається без жодних листів чи попереджень. Тому треба самостійно час від часу перевіряти актуальність статусу UKR.
Із початку року зі скасуванням або замороженням виплат на дітей зіткнулася така велика кількість українців, що заступник Уповноваженого з прав людини у Польщі Станіслав Троцюк надіслав листа до Голови Закладу соціального страхування із проханням звернути увагу на цей факт. За його словами, без 500 злотих залишились навіть ті родини, які постійно перебували на польській території. Крім втрати виплат, багато біженців залишилися й без безкоштовного медичного обслуговування.
Чому зникають виплати?
Лідія вперше в’їхала на територію Польщі у червні 2022 року. Прикордонник запитав її, чи з туристичною метою вона їде в країну. Жінка, не зрозумівши, кивнула на знак згоди. Вже у Варшаві за кілька днів вона оформилася як особа, що рятується від війни. Почала отримувати на дитину 500 злотих щомісячно й жодного разу не залишала країну.
Однак цьогоріч у січні гроші перестали надходити. Як виявилось, на кордоні жінку внесли до реєстру як особу, яка в’їхала з туристичною метою, а не на підставі тимчасового захисту. Відтак її в’їзд не потрапив до категорії «Q-ewakuacja».
Речник ZUS Павел Жебровський стверджує: втрата статусу викликана тим, що при перетині кордону українські біженці не пред’являють електронного документу diia.pl та не повідомляють про використання тимчасового захисту.
Серед причин втрати 500+ також в’їзд до Польщі з третіх країн, особливо при наявності захисту іншої країни або спроби отримати там тимчасовий прихисток. За польським законодавством, виплати неможливо поновити, навіть якщо спроба влаштуватися в іншій країні була невдалою. І тут не вдасться схитрувати, наприклад, перетнути польський кордон з боку України «наче вперше» — усі дані фіксуються відповідними реєстрами. Якщо ж людина отримає статус UKR незаконно, то їй загрожує до 8 років ув’язнення або ж депортація.
Також можуть виникнути проблеми з виплатами через різні прізвища у документах матері і дитини, зміни прізвища уже в Польщі (наприклад, через розлучення, новий шлюб, зміну даних у новому паспорті тощо), помилки інспекторів й одруківки. Причини невиплати пів тисячі злотих, які трапляються рідше, але бувають — зміна особи, яка подавала документи на виплату для дитини (наприклад, першого разу допомогу оформлював батько, а тепер — мати), а також народження дитини у Польщі. В останньому випадку новонароджений не буде в реєстрі ZUS, бо не перетинав кордон.
Нерідко буває й так, що до припинення соціальної допомоги призводять одразу кілька причин. Тож треба враховувати і це, починаючи процес повернення виплат.
Світлана, яка вирішила-таки залишитись у Польщі, зібрала усі документи і докази свого перебування у країні, як-от документи з роботи, подзвонила і написала кілька листів до Закладу соціального страхування. Виплати вдалось поновити за півтора місяця, але був нюанс: гроші прийшли лише на трьох із чотирьох дітей. Найменшого сина — через помилку або надмірне навантаження на прикордонників — не внесли до жодного реєстру, відтак для соціальних служб він залишився… невидимим. Жінці довелось заново почати роботу із відновлення виплат.
Погляд юриста: єдиного механізму відновлення виплат немає
Правник Ігор Солодовник надає юридичні поради українцям за програмою «Варшавський університет для України». Серед іншого, консультує українок з питань повернення 500+. За останні пів року мав більше пів сотні випадків, як він каже, безпідставних відмов у наданні соціальної допомоги.
— Алгоритму відновлення виплати допомоги не існує, у кожному випадку маємо справу з окремою адміністративною процедурою, — переконаний юрист. — Вирішення конкретних випадків дуже залежить від «людського фактору»: хто ухвалює це рішення, хто бере на себе відповідальність.
Якщо у своєму рішенні про припинення виплат ZUS посилається на нібито перебільшення 30-денного терміну перебування за межами Польщі, треба отримати від польської прикордонної служби (Straż Graniczna) електронним листом інформацію, коли саме особа виїхала і коли повернулася. Іноді відповідь може прийти за день-два, іноді доводиться чекати тиждень, а часом й кілька місяців. У кожному разі фінальне рішення про відновлення виплат ухвалює лише один орган — Заклад соціального страхування.
Ігор Солодовник розповідає про жінку, яку консультував. Вона виїхала до України на 11 днів. Гроші перестали приходити. Причина: перевищення 30-денного терміну перебування поза Польщею. І хоча жінка має всі докази свого перебування у країні, однак виплати поки що не вдалось повернути.
— Ситуація складна, — каже Ігор Солодовник. — Мами нервуються, витрачають час і сили, почуваються приниженими. Тим часом офіційні особи, до яких ми звертаємося, а це працівники ZUS, муніципалітетів, польські прикордонники, втомлюються від постійних звернень. У них складається враження, що українки тільки й роблять, що просять гроші. Наростає фрустрація й апатія.
Як же повернути 500+?
Каріна Беземенна евакуювалася до Польщі із Житомирщини. Намагаючись легалізуватися, почала розбиратися із місцевою бюрократичною машиною, вивчати польські закони і вчитуватися у документи тоді ще незрозумілою їй мовою.
Проаналізувавши все, жінка створила алгоритми повернення коштів за програмою 500+. Ділиться з українками інформацією на своїй сторінці в інстаграмі, яка має понад 18 тисяч підписників. Там викладає покрокові інструкції для відновлення виплат. За спостереженням Каріни, повернути гроші реально у 85% випадків. Найшвидше це вдавалося зробити за 1,5-2 тижні. Однак найчастіше — це складний шлях із листування, телефонних дзвінків, написання звернень і скарг, який може затягнутися на місяці.
Каріна Беземенна наголошує, що у більшості випадків боротьба за відновлення 500+ і справедлива, і законна. Хоча має приклади, коли жінки живуть в Україні, перетинають кордон раз на місяць, аби лишень відмітитися й дотриматися умови про перебування в Україні не більше 30 днів — щоб про всяк випадок зберегти статус UKR і виплати.
Речник ZUS Павел Жебровський наголошує, щоб українці не забували показувати всі необхідні документи на кордоні:
— Для того, щоб уникнути втрати законності перебування, іноземець, який повертається до Польщі, під час паспортного контролю повинен повідомити прикордонника про намір в’їхати у зв’язку з використанням тимчасового захисту в Польщі та показати diia.pl у телефоні.
Каріна Беземенна радить почати процес відновлення виплат з листа до відділень прикордонної служби Польщі, де людина перетинала кордон. Найкраще це зробити у власному кабінеті через довірений профіль. У листі треба попросити, щоб усі виїзди і в’їзди до Польщі позначили як «Q-ewakuacja». За законом, відповідь може прийти протягом 30 днів. Утім, буває й скоріше.
Після отримання відповіді від митників в муніципалітеті або районних дільницях належить взяти довідку про підтвердження статусу UKR і написати лист до ZUS із повним роз’ясненням справи. Найкраще додати максимальну кількість доказів проживання у Польщі: лист від польських прикордонників, копії паспортів із печатками із датами виїзду та в'їзду, трудовий договір, угоду на оренду житла, учнівський квиток зі школи, документ про відвідування садка тощо.
Відповідь від Закладу соціального страхування можна чекати довго — від 30 до 90 днів, а то й довше. Для пришвидшення справи варто замовити Е-візит (онлайн-відеозв’язок з інспектором ZUS, який веде вашу справу), писати листи-нагадування і телефонувати. Залежно від відповіді, буде зрозумілим наступний алгоритм дій, твердить Каріна. Можливо, доведеться ще раз писати до прикордонної служби, якщо статус, попри лист із митниці, таки не було відновлено.
Якщо справа зовсім не рухається з місця, можна написати звичайного листа, додати усі докази перебування у Польщі й надіслати до головного офісу ZUS у Варшаві, а копію — у відділення у місті Білосток, де також розглядають справи із невиплатою 500+. Поки легальність перебування у Польщі не доведена, виплат добитися неможливо, каже Каріна.
Іноді, зібравши усі докази законності свого перебування у Польщі, нарахування 500+ не вдається поновити через помилку в системі. Тоді варто писати або телефонувати до Міністерства цифризації.
Каріна Беземенна наголошує: у цій кропіткій і непростій справі найкраща порада — не опускати рук. І наводить як приклад історію українки, яка тричі втрачала статус UKR і щоразу успішно його поновлювала. У кожному разі, за інформацією із ZUS, що її отримала Каріна Беземенна, кожна з українок має 3 роки на спроби відновити виплати. Компенсацію виплатять навіть якщо людина давно покинула територію Польщі.
Майже кожна п’ята українська родина втратила право на отримання грошової допомоги від польської держави
Кожному, хто шукає місце роботи у Польщі, варто заручитися певними навичками, взяти на озброєння з десяток негласних правил, аби якомога виграшніше виглядати на польському ринку праці.
Своїми спостереженнями і порадами щодо пошуку роботи в Польщі ділиться Святослава Никорович-Мендель, співзасновниця Фонду Empowerment Український Центр Розвитку і Співпраці, експертка з ринку праці та відкриття бізнесу в Польщі.
Перед пошуком роботи
Насамперед треба визначитися, яку роботу ви хочете знайти в Польщі. Друге: проштудіювати юридичні основи. Необхідно знати, чим трудовий договір (Umowa o pracę), норми і дія якого регулюються Трудовим кодексом Польщі, відрізняється від цивільно-правного договору (Umowa zlecenia), норми і дія якого регулюються Цивільним кодексом Польщі (ст. 734–751), тощо.
Трудовий договір (Umowa o pracę) передбачає постійне виконання певного виду робіт під наглядом керівництва, натомість цивільно-правний (Umowa zlecenia) — виконання конкретного завдання.
На підставі трудового договору працівники отримують законодавчо встановлену мінімальну заробітну плату, мають оплачувану відпустку, лікарняні тощо. Щодо цивільно-правного договору (Umowa zlecenia) законодавчо встановлена мінімальна погодинна ставка, ця форма співпраці забезпечує медичне страхування, проте не передбачає жодної вихідної допомоги, оплачуваної відпустки й лікарняних.
Що більше такої інформації знає українець, то простіше йому зрозуміти, на яких умовах доведеться працювати.
Важливо дізнатися, які оклади існують в Польщі. Як правило, у договорі під час працевлаштування зазначається сума брутто — до віднімання податків і зборів. Зарплата нетто — сума, яку отримує працівник «на руки» після сплати податків та соціальних внесків. Нехай різниця не стане для вас прикрою несподіванкою.
Варто також зрозуміти: хочете починати з меншої ставки, але з перспективою кар’єрного росту чи ні. Матимете час подумати про це, адже на пошуки роботи поляки закладають щонайменше два місяці.
Де шукають роботу поляки
У великих містах роботу шукають переважно в мережі: на сайтах Pracuj.pl, Indeed, у мережі LinkedIn, на офіційній сторінці Управління зайнятості. Частина з цих ресурсів має також українську версію. Утім, роботу няні або домашньої помічниці найкраще шукати на спеціалізованих платформах, як-от Niania.pl, або в соцмережах.
У Польщі проводять чимало ярмарків праці, які відбуваються у різних містах. Це хороша можливість познайомитися з потенційними працедавцями, налагодити контакти і знайти бажану роботу, отож варто слідкувати за оголошеннями відповідних управлінь зайнятості (Urząd pracy).
Перш ніж розміщувати оголошення на відповідних порталах, компанії пишуть про вакансії на власних сторінках. Якщо хочете працювати у конкретній компанії, корпорації чи фонді, стежте за публікаціями свіжих оголошень на їхніх сторінках.
Рекомендація свого знайомого на вакантну посаду — хороша ініціатива, за яку в окремих компаніях навіть преміюють. Утім, тоді доведеться розділити відповідальність за роботу нового гравця команди. Проте ви, звісно, завжди можете запитати, чи немає відповідної вакансії у компанії, де працює ваш приятель. Часто саме так знаходиться цікава робота.
Резюме і перша співбесіда
Резюме — це ваша візитна картка. Надіслане у форматі pdf із робочої скриньки, із грамотно складеним супровідним листом додасть вам балів в очах польського працедавця.
Не варто хитрувати при створенні резюме — наприклад, вписувати мови, якими не володієте, бо за нагоди це обов’язково перевірять.
Варто пам’ятати, що працедавець сприйматиме резюме дуже буквально і безпристрасно. Навіть якщо воно складене бездоганною польською, але ви забули вписати, що володієте нею — для працедавця ви людина, яка не знає польської. В кінці резюме треба написати, що даєте згоду на обробку ваших персональних даних.
Не забувайте впорядкувати соцмережі. У Польщі LinkedIn відіграє значно більшу роль, аніж в Україні. Майте на увазі, що ваш профіль швидше за все переглянуть, особливо якщо шукаєте роботу в міжнародній корпорації.
Налаштовуючись на співбесіду, пам’ятайте, що є теми-табу, які роботодавець не має права з вами обговорювати. Йдеться про справи сімейні, планування родини, дітей, переїзд.
Українки на співбесіді бувають занадто відвертими — з власної ініціативи розповідають про кількість дітей і плани на майбутнє. Однак навіть якщо на час співбесіди ви вагітна й це для всіх очевидно, працедавець не може бути ініціатором розмови про ваш стан. Якщо ж таке сталося, кажіть, що здивовані таким питанням і добре подумайте, чи варто вам працювати у компанії, де закон порушується уже «на вході».
Іноді табу-питання загортають у привабливішу обгортку — приміром, запитують, чи подобається вам у Польщі, чи плануєте залишатися і на який час. Якщо хочете отримати роботу, варто продемонструвати готовність працювати, а нетактовні питання відтинати.
Правило двох тижнів
Отримавши роботу, перші два тижні ви будете вважатися новачком. На цьому етапі вам охоче допомагатимуть, відповідатимуть на всі питання. Та якщо проґавите можливість опанувати основне протягом двох тижнів і потребуватимете допомоги і через місяць — це може вплинути на оцінку ваших можливостей.
Перш ніж братися до роботи, сформуйте список найголовніших питань і домовтеся з керівником про зустріч, аби він усе вам пояснив за одним разом.
Чи можна запізнюватися на роботу? Залежить від компанії. У деяких усе ліберально — і працівник сам розпоряджається часом, в інших запізнення карається.
Якщо ви раптом зрозуміли, що вам не підходить місце праці — не зникайте раптово, просто не вийшовши на роботу наступного дня: варто хоча б написати мейл.
Переваги українців на ринку праці
Нестандартні рішення, знання мов, креативність і швидкість розв’язування проблем — риси, які вирізняють українців на ринку праці в Польщі. Українці стабільні на роботі за їхньою кваліфікацією. Якщо місце праці відповідає освіті, досвіду, влаштовує зарплата, то українці цінують свою роботу і намагаються у ній реалізуватися.
Поляки цінують хорошу роботу, але також дбають про такий стиль життя, за якого людина максимально реалізує свої інтереси й цінності на роботі і в сім’ї, без зайвих перегинів.
Польські працівники більше залежать від процедур і дотримуються інструкцій. Українці міркують, як зробити процеси ефективнішими і творчими, більше прикипають до робочого місця і, буває, трактують роботу як власну справу. Утім, це має і плюси, і мінуси.
Чи закон захищає?
Перш ніж погоджуватися на роботу, обов’язково з’ясуйте не лише свої обов’язки, а й права.
Важливо розуміти, що закон у Польщі захищає лише тих працівників, які працюють легально. Найкращий захист забезпечує трудовий кодекс і трудовий договір (Umowa o pracę), у якому зазначено, що працівник наймається на невизначений строк (czas nieokreślony). Це варіант, який гарантує найбільше захисту і стабільності для працівника.
Натомість з цивільно-правним договором (Umowa zlecenia) усе залежить від того, на які умови ви погодилися. Утім, навіть якщо ви погодилися на штрафи, є інструменти, які можуть їх обмежити.
Українці, які працюють за відрядною системою (так званий akordowy system wynagradzania), виробляючи певну кількість продукції, повинні знати, що заслуговують на мінімальну робочу платню щомісяця. І якщо вона зростає, то ви маєте отримати і цю різницю. Якщо ж вам не виплатили того, що гарантовано законом, — варто проконсультуватися в юриста або експертів із праці.
Якщо зазнаєте мобінгу і знущань на роботі, якщо вас дискримінують за походженням або ж виплачують менші гроші, аніж полякам на аналогічних посадах, — це привід скаржитися і захищати себе. Поради із працевлаштування і щодо робочих моментів українцям безоплатно нададуть у Фонді «Наш Вибір» (який провадить Український Дім у Варшаві), Варшавському університеті, Фонді Empowerment Український Центр Розвитку і Співпраці, Фонді «Ocalenie», Фонді «Польський міграційний форум» або інших організаціях, які захищають і консультують українців.
Для тих, хто починає пошук
Найперша рекомендація для тих, хто шукає хорошу роботу в Польщі, — усвідомити, що це тривалий процес. Ви можете бути найкращим претендентом серед решти, але не отримаєте роботу, бо за час довгих пошуків втратили віру в себе. Працедавець одразу зчитає, що у вас немає необхідної заангажованості й енергії.
Важливо зосередитися на ваших перевагах. Не треба казати, що ви працювали у фірмі N, — краще розкажіть, які контракти вам вдалося отримати, налаштувати сторінку в інтернеті або залучити нових клієнтів.
Якщо це ваша перша робота — наголошуйте на тому, що університет, який ви закінчили, найкращий в Україні, доведіть це його рейтингом. Навіть незручні питання, як от «чому ви так часто змінювали роботу?», можуть стати для вас плюсом, за умови, що добре обґрунтуєте відповідь, насамперед для себе.
Українці доволі активно освоюються на польському ринку праці, вносять у нього свої корективи і формують нову культуру
Малий і середній бізнес у Польщі досить розвинутий та успішно функціонує. Утім, напрямків, де можна себе реалізувати, ще дуже багато. Це довели українці, які з початком повномасштабного вторгнення переїхали у Варшаву, Краків, Ґданськ та інші міста і містечка, й дуже активно відкривають власні кав’ярні, салони краси, клінінгові бюро і навіть медичні клініки. Про це каже засновниця та керівниця консалтингової компанії MV Company в Польщі Мілітіна Велика, яка чимало років консультує український бізнес за кордоном.
Щоб не лише легко відкрити у Польщі власну справу, а й упевнено провадити її протягом років, отримувати прибуток і зростати, важливо розуміти тонкощі ринку і проштудіювати місцеве законодавство. Та це ще не все.
Дослідження ринку
Українці люблять нове й охоче підтримують нові ініціативи: зайдуть до нового салону або кафе, скористаються цікавими пропозиціями, оцінять креативні вивіски, цікаві підходи, нові послуги на ринку. Натомість поляки надають перевагу традиціям — обирають перевірених спеціалістів, «передаватимуть» їх від матері до доньки, а з асортименту вибиратимуть звичні товари і послуги. Щоб зробити їх постійними клієнтами, треба докласти неабияких зусиль.
Фокус на маркетингу і стратегії
Перш ніж заявляти про себе на польському ринку, важливо провести невеличке маркетингове дослідження або самостійно проаналізувати ринок, виявити гравців з аналогічними пропозиціями, підрахувати, скільки їх. Якщо впевненості бракує, іноді може допомогти стратегія «працюємо для українців» з тим, аби потім органічно і без поспіху адаптуватися на ринку. На щастя, величезна кількість українських емігрантів, переселенців і заробітчан у цьому вам допоможуть.
Чітко дотримуватися законів
Податківці у Польщі — не працівники карального органу, а люди, які допомагатимуть вам заробляти. Якщо ретельно дотримуватися букви закону, вчасно сплачувати податки і звітувати, бізнесу вдасться уникнути більшості проблем. Кожен бізнесмен знає: сплачувати податки у Польщі значно дешевше, аніж штрафи.
Фізична особа-підприємець у Польщі
Форм власності у Польщі чимало — трохи більше, ніж в Україні. Утім, найчастіше підприємці обирають звичну нам форму «фізична особа-підприємець» (jednoosobowa dzialalność gospodarcza) або засновують товариство з обмеженою відповідальністю (społkа z ograniczoną odpowiedzialnością).
Українців у першій формі підприємницької діяльності приваблює найперше простота реєстрації. Стати підприємцем за такою схемою можна досить легко і швидко, зареєструвавши документи в електронному або паперовому вигляді.
У Польщі потім доведеться дотримуватися цього першочергового рішення — вносити надалі зміни у статус лише онлайн або ж особисто в адміністрації міста. Тож найкраще, оминувши можливу бюрократію, реєструватися одразу онлайн. Аби зареєструвати компанію, варто мати електронний підпис, але краще довірений профіль (profil zaufany). Його може отримати кожен, хто має ідентифікаційний номер PESEL.
При виборі ФОП перевагами є також свобода вибору форм оподаткування, відсутність статутного капіталу і статуту, а також порівняно нижчі витрати на бухгалтерію і ведення справ.
Такий вид підприємницької діяльності включає необхідність щомісяця сплачувати внесок до Закладу соціального страхування (ZUS).
У Польщі сума податку залежить від обраної системи оподаткування. Тим часом підприємці в Україні сплачують фіксовану суму — 22% від мінімальної заробітної плати. Якщо ви обслуговуєте фірму самостійно, важливо добре орієнтуватися в особливостях польського законодавства.
Віртуальне місце роботи
Переваги ТзОВ — невисокий поріг статутного капіталу (від 5000 злотих) та великі можливості для розвитку і ведення діяльності. Утім, це складно назвати швидким стартом. Серед мінусів — необхідність реєстрації у судовому реєстрі, що є доволі довгою процедурою, обов’язкове залучення бухгалтера та подання фінансової звітності. Важливим пунктом тут є подвійне оподаткування, коли підприємець сплачує податок на прибуток (9% або 19%, залежно від суми прибутку) а також податок на дивіденди (19%). Процес ліквідації ТзОВ — доволі тривалий і дорогий.
Щоб не сплачувати додаткові нарахування у ZUS, ТзОВ повинно мати щонайменше двох засновників. Комерційна адреса за таким видом діяльності не може бути вашим місцем проживання, інакше за це доведеться сплачувати додаткові суми. У Польщі для цього використовують віртуальні робочі адреси.
А що з податками?
У Польщі для ФОП найчастіше використовуються три системи оподаткування. За загальною системою оподаткування, фіксований податок становить фіксовані 12% поміж доходами і витратами. Витрати вираховуються із загальної суми, а відсоток сплачується лише з різниці. Усе це — лише за умови обігу 120 тисяч злотих на рік, по 10 тисяч злотих щомісячно.
Якщо ж дохід становить від 11 тисяч злотих на місяць, доведеться сплачувати уже 32% податку поміж різницею доходів і витрат. (Звичайно, ці 32% почнуть нараховуватись лише з моменту, коли сума доходу перевищить зазначені 120 тисяч злотих, а на перші 120 тисяч злотих ставка доходу залишиться 12%). До того ж перші 30 тисяч злотих доходу для новоствореного ФОП не підлягають оподаткуванню податком на доходи.
Лінійний податок — це фіксована ставка 19% різниці між доходами і витратами. Ця сума не залежить від того, який у вас обіг — підприємець платить із суми, яку заробив. Цей вид податку вам підійде, якщо ви маєте вагомі витрати.
Прототип єдиного податку в Україні — польська система ричалт (ryczałt). В Україні податок третьої групи — це фіксовані 5% або ж 3% із застосуванням ПДВ, 2% — на період воєнного стану. У Польщі ж фіксована ставка може становити від 2% до 17%, залежно від обраного виду діяльності. Приміром, людина, яка займається продажами в інтернеті, сплачує 3%, гастрономія — 8,5%, програмісти — 12%, маркетологи і туроператори — 15%, бухгалтерські послуги — 17%.
Початкова пільга надається підприємцям, які вперше ведуть бізнес, розпочинають його знову після закриття попередньої діяльності або перерви у п’ять років.
Оподаткування ТзОВ — 9% першого року діяльності від різниці між доходами і витратами, й обігом до 2 мільйонів злотих. Якщо сума більша — ставка податку складає уже 19%. Не забуваймо про подвійне оподаткування! Податок на дивіденди, який виплачується раз на рік, складе ще 19%.
Увага: хай яку б систему оподаткування обрали, вам, по досягненню 200 тисяч злотих обігу на рік обов’язково треба реєструватися платником ВАТ.
І кілька слів про відповідальність, прописану у законі. Фізична особа-підприємець у Польщі відповідає усім своїм майном, а засновник товариства з обмеженою відповідальністю відповідає лише майном товариства.
Всебічне сприяння для українців
Наразі одноосібна діяльність для українців у Польщі доступна до реєстрації навіть без Карти перебування (Karta Pobytu). Для підтримки біженців запроваджені дотації для започаткування власної справи, а для деяких видів діяльності (як-от відкриття дитячого садка) навіть можливе державне дофінансування.
Щоб отримати грант на підприємницьку діяльність до 40 тисяч злотих, треба стати на облік Центру зайнятості у Польщі як безробітному. Важливо до цього часу не отримувати грошей на бізнес у країнах ЄС і не займатися підприємницькою діяльністю протягом останніх 12 місяців.
За умовами дофінансування на започаткування власної справи, ви повинні будете вести бізнес протягом щонайменше наступного року і не претендувати на інші бюджетні гроші для бізнесу.
В аплікацію подання треба вписати цілі на найближче майбутнє протягом 3 років. Напишіть, чи найматимете співробітників, яке обладнання купуватимете.
Справу розглядають довго: від місяця-трьох — і до пів року. Та щойно рішення буде ухвалено, підприємець має лише 30 днів для освоєння коштів. В іншому разі їх доведеться повернути.
Гроші найкраще витрачати на матеріальне забезпечення діяльності: техніку, товари, столи, ноутбуки. На оплату оренди або інші послуги гранти видають неохоче, бо ці гроші буде складно повернути у разі невдачі підприємця. Усе, що ви придбаєте за рахунок грантових грошей, не можна передавати іншим особам і продавати.
Найвигідніше подаватися на дофінансування на початку року, коли бюджети центрів зайнятості ще не витрачені — це збільшить шанси на отримання. Подбайте про хороше обґрунтування і захист свого проєкту.
Вихід у Європу
Однією з переваг виходу на польський ринок є те, що він відкриває можливість працювати з усією Європою, розвивати власну справу на невідомих досі майданчиках. І це за умови, що податки у Польщі на порядок нижчі, ніж у решті країн Європейського Союзу. Зважаючи на всі ці фактори, можна з упевненістю заявляти, що кращої точки для старту годі й бажати.
Що треба знати, куди звертатися українкам
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.