Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Яким буде новий навчальний рік для школярів? Фото: Efrem Lukatsky/Associated Press/East News
No items found.
Останні п’ять років для освіти в Україні видалися справді важкими — COVID-19 і обмеження, пошук шляхів і технічних засобів для забезпечення безперервності процесу навчання, а потім — повномасштабне вторгнення РФ і нові виклики. Онлайн-навчання, школи на тимчасово окупованих і звільнених територіях, учні-переселенці у межах України і дистанційна наука за кордоном — кожен із цих аспектів української школи потребує своїх комплексних рішень, аби навчання було якісним і безперервним
Освіта офлайн — у пріоритеті
— На кінець 2023-2024 навчального року в українських школах за всіма формами здобуття освіти навчалися 3 605 240 учнів, — розповідає заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків. — У новому навчальному році ми очікуємо збільшення кількості шкіл, які вчаться очно — до майже восьми тисяч. На кінець минулого навчального року таких шкіл було 7 361.
Це відбудеться завдяки зменшенню кількості шкіл, які навчаються дистанційно, або змішано, поєднуючи очну та дистанційну форми
Зусилля уряду цього навчального року будуть спрямовані на відновлення офлайн-навчання, де це можливо, за умови дотримання усіх заходів безпеки у школах. «Це — стратегічний пріоритет, збереження нормальності в Україні, збереження можливостей для дітей здобувати нормальну освіту», — сказав 28 серпня Президент України Володимир Зеленський.
Діти під час офлайн-навчання у підземній школі у Харкові. Фото: Ukrinform/East News
Навчальний рік в українських школах стартує 2 вересня і триватиме до 30 червня. Дати офіційно затверджені урядом, попри те, що точилися розмови про перенесення старту навчання на середину серпня. Школярі матимуть цьогоріч щонайменше 30 днів на канікули.
— Кожна українська школа має право самостійно визначати тривалість та дати канікул посеред навчального року. Наприклад, якщо конкретна школа вирішила зробити довші зимові канікули, то може завершити заняття не наприкінці травня, як це відбувається традиційно в Україні, а продовжити на будь-яку кількість днів червня. З огляду на відключення електроенергії та безпекові умови школи можуть гнучко підійти до формування навчального року, — пояснює Андрій Сташків.
За його словами, понад 80% українських шкіл мають генератори на випадок вимкнень світла. Над цим завданням продовжують працювати управління освіти громад спільно з міжнародними партнерами:
— Приблизно 50% шкіл зможуть проводити очні заняття. Не завжди буде можливість використовувати комп'ютери та проєктори, але саме очний формат пріоритетний у випадку тривалих вимкнень електроенергії.
Адже простіше зустрітися у школі, аніж підлаштовувати розклад уроків під графіки вимкнень, які можуть відрізнятися в різних учнів класу
Якщо у школах нема укриттів або вони працюють дистанційно через безпекові ризики, то навчальні заклади працюватимуть за асинхронним методом дистанційного навчання. Він виглядає так: учні опрацьовуватимуть матеріал і завдання вчителя, коли буде зручно, і отримуватимуть зворотний зв'язок. На аудіо- та відеозв'язок вони виходитимуть за першої зручної нагоди.
Рідна мова за кордоном
Діти, які тимчасово навчаються за кордоном і ходять до місцевих шкіл, не мають відчуватися поза контекстом української освіти. З цією метою МОН України у 2023-2024 навчальному році запровадило вивчення українознавчих предметів онлайн. Серед них — українська мова, література, історія, географія тощо. Бали за предмети, вивчені за кордоном, перезарахують в усіх класах.
Щоб записати дитину на онлайн-навчання з українознавчих предметів, можна вибрати одну із шкіл у списку, наданому МОН, а потім зв’язатися із закладом для зарахування учня.
Нині цей новий формат навчання буде актуальним також у Польщі, яка із 1 вересня 2024 року запровадила шкільний обов’язок для учнів-біженців від війни в Україні.
— Український уряд переглядає мережу дистанційних шкіл, тому учні за кордоном навіть за бажання «тягнути» дві школи можуть не знайти місця для онлайн-навчання, — розповідає Вікторія Гнап, президентка Фундації «Незламна Україна», яка відкрила українські офлайн- і вечірні школи у різних містах Польщі. — Українознавчий компонент залишається способом зберегти учнів в українській системі освіти.
За інформацією з Міністерства освіти і науки України, станом на січень 2024 року, за такою формою навчалося 2129 дітей. Таку невелику кількість дітей пов’язують із тим, що не всі родини вчасно дізналися про таку можливість.
— Наскільки мені відомо, в Києві на новий навчальний рік вже акредитовано 60 шкіл для викладання українознавчого компоненту, — ділиться Вікторія Гнап. — Для порівняння: на початку минулого навчального року на цю форму навчання по всій Україні учнів приймали 88 шкіл. Ми запустили опитування серед своєї аудиторії і отримали вже 1600 заявок на цю форму навчання.
Це свідчить, що попит існує, а сім’ї хочуть зберігати зв’язок з Україною, розглядаючи повернення додому після закінчення війни
Допомога дітям
Поки в Міністерстві освіти і науки України міркують, як адаптувати навчання дітей до вимог часу, психологи занепокоєні їхнім психологічним станом. В умовах війни, обстрілів і блекаутів спеціалісти наголошують на важливості щоденних рутин і стабільних шкільних графіках навчання, а також емоційної підтримки дорослих. Від цього залежатиме, чи матимуть українські діти відчуття стійкості й внутрішньої опори, чи формуватиме освітнє середовище високомотивовану патріотичну молодь.
— На дитячу психіку впливає все, і зараз важко сказати, як на ній відобразиться війна, — каже психотерапевтка системи сімейної психотерапії Наталія Карапата. — Попри обстріли й масовані атаки варто не забувати, що життя триває, є шкільні обов’язки, діти мають підтримувати зв’язок зі своїми однокласниками. Це позитивно впливатиме на емоційну сферу, яка невід’ємно пов’язана із тим, як дитина сприймає нову інформацію, запам’ятовує обсяг матеріалу.
Рутини і графіки — це наше повсякденне життя, те, що фокусує тут і зараз
Тривожний стан мають втричі більше дітей, ніж вважають їхні батьки та вчителі. Фото: Shutterstock
Дорослим у школі й дома важливо подбати про безпечний інформаційний простір для учня — надавати інформацію про війну і навколовоєнні події згідно з його віком. Психологиня Наталія Карапата пропонує батькам створити у домі символічний «куточок безпеки», де дитина займатиметься своїми справами, навіть якщо просто «сидітиме в Тік-Тоці»:
— Зараз вчителі готуються, проходять різноманітні психологічні тренінги і на момент, коли учень почне освітній процес, вони уже знатимуть, як реагувати в тій чи іншій ситуації. Бо у них буде інструмент.
Благодійний фонд savED за підтримки дослідницької агенції Vox Populi та Міносвіти провів дослідження “Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення”. Згідно з його даними, 5% учнів почуваються дуже тривожно, ще 7% — скоріше тривожно. 26% учнів зазначили, що потребують психологічної та емоційної підтримки на фоні війни Росії проти України.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія Ковалевська — спеціальна педагогиня і викладачка польської мови як іноземної, педагогиня з прав людини та тренерка з антидискримінації, активістка, пов'язана з ініціативою Wolna szkoła (Вільна школа).
Марія Ковалевська. Фото: з приватного архіву
З нового навчального року отримання допомоги 800+ для громадян України, які проживають у Польщі, буде залежати від проходження дитиною обов'язкової освіти в польській школі. Як ви оцінюєте таке рішення?
Прив'язка можливості отримання допомоги 800+ до завершення обов'язкової освіти є дуже правильним рішенням, яке, на мою думку, запроваджується із запізненням на рік.
Чому?
Є десятки тисяч дітей, про яких ми знаємо лише те, що вони існують і перебувають у Польщі, але вони не ходять до польської школи. Ніхто їх не бачив, ми не знаємо, чи з ними все гаразд, не маємо з ними контакту, не знаємо, яка ситуація в їхніх домівках. Деякі з них навчалися онлайн в українських школах, але ми не знаємо, яка їхня ситуація. Тут важлива пильність, бо навіть віддані, турботливі батьки можуть не помітити, наприклад, що дитина перебуває в депресії. Важливо подбати про стосунки, коли ці діти або повертаються до польської школи, або є новачками в ній. Йдеться також про профілактику.
У якому сенсі?
Певний час зберігалася невизначеність, як з боку тих, хто приїхав сюди, так і з боку нас: вчителів, громадян, громадськості. Не було відомо, та й самі люди, яких це стосувалося, не знали, як довго вони залишаться. Зараз більш-менш зрозуміло, що значна частина цих людей залишиться тут. Коли я говорю про профілактику, я маю на увазі дії, які дозволять нам через кілька років уникнути різних соціальних проблем, які виникнуть, наприклад, через те, що частина дітей, які виростуть за ці кілька років, не знатимуть польської мови, тому що вони не ходили до школи — польської школи.
Якщо є група людей, які не знають мови, тому вони також не будуть освічені в міру своїх можливостей, ми не уникнемо проблеми геттоїзації
Тому ми повинні зробити акцент на освіті, в тому числі, перш за все, на вивченні мови.
Ми знаємо приклади з Франції чи Німеччини, країн, де міграція була інтенсивною протягом кількох десятиліть. Як тоді проводити мудру інклюзивну освіту? Бракує вчителів польської мови.
Це ключовий момент, хоча разові інтеграційні заходи, майстер-класи, фестивалі також важливі, оскільки вони дають дітям і молоді можливість зупинитися і замислитися. Однак у мене є гіркі роздуми про те, що в лютому 2022 року і далі школи та вчителі були кинуті напризволяще, з величезною підтримкою з боку неурядових організацій та співчуттям з боку громадськості. Уряд зробив дуже мало. Я боюся, що зараз, коли до шкіл приходять нові діти, все буде інакше.
Фото: Shutterstock
Чому?
Тому що виклики будуть іншими. В одному класі зустрінуться українські діти, які фактично вже вільно володіють польською мовою, тому що вони вивчали її протягом двох років, нові діти, які взагалі її не знають, і польські діти. У моїх класах були діти, які з відомих їм самим причин не хотіли вчити польську, а також ті, які за короткий час вивчили польську настільки, що склали іспити на 90%. Але тепер є діти, які практично не мали контакту з польською мовою. Попереду знову багато викликів. І знову доведеться знайти в собі терпіння і витримку, як і два роки тому.
З чого почати?
На мою думку? З педагогічних колективів, які повинні пам'ятати, що ці діти перебувають тут не з власної волі. Вони не на канікулах
У їхній країні все ще небезпечно — у мене є школярки, які повернулися в Україну, і я щодня думаю про те, чи все з ними гаразд. Це діти, багато з яких були травмовані. Велика кількість з них втекла від війни, і я думаю, що перше, що потрібно обговорити на педагогічних радах наприкінці серпня, — це питання роботи в класах, куди прийдуть нові українські діти.
Чи знаємо ми, скільки дітей приєднається до шкіл?
Ми не знаємо, скільки дітей прийде, ми не знаємо, які школи і класи. А вже майже кінець серпня (на момент проведення інтервʼю — прим. ред. пер.). У червні говорили про понад 100 тисяч, зараз говорять про 20-80 тисяч.
I?
І у нас є потенційна проблема, тому що може статися так, що ми раптом дізнаємося, що приєднується якась кількість дітей, які потребуватимуть додаткової роботи і підтримки. Але ми не знаємо цього ні сьогодні, ні 24 серпня. Вчителі можуть очікувати будь-чого і бути готовими до будь-чого, тому що це може бути одна дитина, дві або кілька з різним рівнем володіння мовою. Тому ми не знаємо, чи повинні директори наймати додаткових вчителів, полоністів чи ні.
Фото: Shutterstock
Гаразд, але ми знаємо одне: асистенти будуть.
Міжкультурні асистенти повинні допомагати батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях — вони повинні знати мову дитини і польську на комунікативному рівні. Вони повинні спостерігати, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримувати їх. Варто зазначити, що це непедагогічна посада, з невисокою зарплатою, крім того, людина, яку беруть на таку посаду, може мати середню освіту, а не профільну. Я дуже сподіваюся, що якщо школи вирішать наймати асистентів, то це будуть компетентні люди, але я бачу інформацію в ЗМІ, що вже є проблеми, адже фінансування має взяти на себе місцева влада, тому, ймовірно, все буде інакше. Одна людина на велику школу, кілька десятків людей з України — це недостатньо. Вона не має можливості добре познайомитися з дітьми, по-справжньому підтримати їх, а крім того, сама може перегоріти, бути занадто обтяженою складними ситуаціями учнів та учениць.
Але потрібно підкреслити, що це важлива і необхідна позиція. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювали два вчителі-українці. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Потрібна підтримка психологів. Їх не вистачає.
Звичайно, не вистачає, і навіть ті, що є, не завжди підготовлені до роботи з дітьми.
Ми все ще говоримо про недоліки. Підемо далі. Існує також дефіцит викладачів польської мови як другої мови для іноземців.
Є вчителі, які, як і я, не є носіями польської мови, але закінчили курси, щоб мати можливість викладати польську мову. Викладачів польської мови бракує. Минулого року я мала 7 додаткових годин, протягом яких викладала польську мову дітям. Це багато, тому що це заняття, які вимагають великої підготовки, тим більше, що матеріали часто не підходять для групи, в якій можуть бути діти, які вже знають польську мову, і ті, хто тільки вивчає її основи. У мене були учні, які могли побудувати складну розгорнуту промову, але, наприклад, не знали слова «garnek» (каструля — прим. пер.). Це не схоже на курс англійської в мовній школі, де в одному класі навчаються студенти одного рівня, тому що вони закінчили підручник B2. Тут ми маємо мікс дітей, які знають польську мову трохи, зовсім не знають і не володіють нею вільно. Вчителю доводиться жонглювати і вміти працювати як з дитиною, яка вже два роки в Польщі, але не знає польської, бо за цей час навчалася в українській школі, дивилася українські медіа та оточувала себе «своїми», так і з тією, яка функціонує в місцевій системі польською мовою.
Коли почалася війна, понад два роки тому, всі були здивовані. Цим можна пояснити організаційний хаос, який панував. Але зараз несподіванки вже минули, а рішень все ще бракує.
Ми, вчителі та вчительки, просто змушені знову давати поради. Нас знову ставлять перед фактом, і ми мусимо його прийняти. Чому? Просто тому, що ми хочемо, щоб діти вчилися в мирі та отримували максимум користі від шкільних занять. Тому ми знову будемо організовуватися, хоча я не знаю, що станеться, якщо багато батьків раптом з'являться із заявами 1 вересня. Буде багато хаосу і брак інформації.
Як у цьому всьому зорієнтуються самі діти?
Діти різні, з різними потребами і здібностями — ми все це враховуємо. Є діти, які бунтують і будуть бунтувати, які не хочуть вчити польську мову, які розчаровані тим, що не знають мови і не можуть повноцінно брати участь у заходах. Хтось хоче повернутися додому, хтось хоче вчитися українською і вважає, що навчання польською мовою в польській школі — це спроба позбавити їх національної приналежності чи ідентичності.
Наше завдання — діяти так, щоб вони знали, що це турбота про них та їхнє майбутнє
Є й такі, які після двох років навчання в польській школі на іспиті аналізують книжку Александра Каміньського на «Каміння на шанець» і отримують 80%. Але ми знаємо лише про тих дітей, які навчаються в школі, з якими ми контактуємо і яких можемо підтримати. Ми нічого не знаємо про тисячі. Ми навіть не знаємо, скільки їх.
Марія Ковалевська. Фото: з приватного архіву
Що робити, якщо дитина не ходить до польської школи, або ж записана, але не з'являється на заняттях?
Якщо дитина не ходить до школи, батьки втрачають право на 800+. Якщо, з іншого боку, дитина не відвідує школу, незважаючи на те, що вона записана до школи і продовжує навчання онлайн в українській школі, вчителі повинні будуть повідомити про це, тому що ці діти не будуть виконувати обов'язкову освітню програму. Ви повинні будете написати заяву до суду, щоб він розібрався в ситуації, що склалася в сім'ї.
Як реагують польські батьки? Вони підтримують, відкриті чи радше критикують?
По-різному. У мене не було ситуації, коли батьки висловлювали неприязнь до українських дітей у класі, але в іншому випадку батько сказав, що він сподівається, що українських дітей не додадуть до класу його дітей, тому що вони знизять рівень навчання. Переведення дітей з класу в клас відбувається. Я хочу підкреслити, що проблема не в присутності українських дітей. Проблема в тому, що ця система має мало рішень і пропозицій. Багато з цих дітей виростуть у Польщі, залишаться тут, будуть нашими громадянами і підданими, працюватимуть, платитимуть податки, збільшуватимуть ВВП і зароблятимуть пенсії. Тож давайте просто інвестувати в майбутнє Польщі. А діти однакові, незалежно від того, які у них паспорти.
Міністерка освіти Барбара Новацька оголосила, що вже у вересні учні відчують полегшення, хоча «ще багато чого треба зробити, і глибока зміна в польській школі буде помітна лише через кілька років». А поки що конкретні зміни будуть видимими і відчутними для учнів і вчителів завдяки рішенням, прийнятим на рівні міністерства, і виданим постановам.
Скорочений базовий навчальний план
З перших днів вересня учні та вчителі працюватимуть за новою базовою навчальною програмою, яка скорочена на 20%. Зміни в обсязі навчання стосуватимуться учнів 4-8 класів початкової школи та всіх класів середніх навчальних закладів, тобто ліцеїв, технікумів та професійно-технічних училищ першого та другого ступенів. У міністерстві пояснили, що така зміна дозволить більш повно виконати навчальні плани, а учні та вчителі отримають час для більш поглибленого засвоєння програм.
«Здебільшого вилучено той зміст, який є надлишковим на даному освітньому етапі, неможливим або дуже складним для реалізації в шкільній практиці. Більше уваги приділено розвитку практичних навичок, а не теоретичних чи енциклопедичних знань, а також використанню в навчально-виховному процесі цифрових інструментів та освітніх ресурсів, доступних в Інтернеті», — йдеться у повідомленні міністерства. — Саме новий базовий навчальний план стане основою для проведення іспитів у восьмому класі та іспитів на атестат зрілості».
Початок навчального року в Комплексі ремісничих шкіл на вулиці Жубардзькій у Лодзі. Фото: Marcin Stępień / Agencja Wyborcza.pl
«Школа потребує спокою. Те, що кілька рішень довелося приймати дуже швидко — це одне. Коли йдеться про те, що попереду ще так багато роботи і глибокі зміни в польській школі будуть помітні лише через кілька років, то я це усвідомлюю», — сказала Барбара Новацька в одному інтерв'ю.
«Найбільша зміна в організації освіти стосується того, що з нового року обов'язкова освіта буде поширюватися на учнів з України. Міністерство освіти заявляє, що до 75 тисяч нових українських учнів та учениць можуть бути зараховані до шкіл завдяки новому законодавству, яке передбачає, що можливість отримання допомоги 800+ буде пов'язана з обов'язковим навчанням у школі.
Одним словом, ті українські батьки, які не запишуть своїх дітей до польських шкіл, втратять допомогу
Я вважаю, що це рішення мало бути запроваджене щонайменше рік тому. Чому? А тому, що ми не знаємо, що відбувається з тисячами українських дітей, які перебувають у Польщі. Вони просто зникли з системи, ми навіть не знаємо, скільки їх є, як вони себе почувають, що відбувається в їхніх домівках», — розповідає Марія Ковалевська, вчителька Відкритої школи.
Дошкільнята, які повинні пройти однорічну дошкільну підготовку, також підпадають під зобов'язання, але ті учні останніх класів середньої школи, які складатимуть український іспит на атестат зрілості у 2025 році, будуть звільнені від нього. На рішення, запроваджені міністерством, відреагувала Профспілка польських вчителів, яка пише: «Не можна, як це відбувається вже багато років, лише додавати вчителям обов'язків, призводити до створення різноманітних класних колективів (обдаровані учні, учні з висновком про необхідність спеціальної освіти, учні із висновками психологічно-педагогічної допомоги, українські учні та учні інших національностей), збільшуючи при цьому кількість учнів у класах і не гарантуючи жодної підтримки. Таким чином, ми знижуємо якість освіти, зростає невдоволення батьків, вчителі звільняються зі шкіл, а випускники університетів не хочуть йти на роботу, зважаючи на важкі умови праці, низьку зарплату і непрестижність». Це цитата з висновку, надісланого до Міністерства освіти.
Консультації міністерки Барбари Новацької з молоддю із середніх шкіл Підляського воєводства. Білосток, 22 червня 2024 року. Фото: Wojciech Olkuśnik/East News
Марія Ковалевська: Справа в тому, що у 2022 році ми залишилися сам на сам. Минуло два роки, за які можна було б напрацювати ефективні рішення, але ситуація повторюється. Ми не маємо даних, цифр, інформації — ми просто повинні знову впоратися, прийняти це.
Допомагати вчителям мають міжкультурні асистенти, які допомагатимуть батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях: вони знатимуть мову дитини та польську на комунікативному рівні.
Вони також спостерігатимуть за тим, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримуватимуть їх. Ковалевська: Це важлива і необхідна посада. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювало двоє вчителів-українців. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося часто заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Пенсії та постанова Камілека
Панацеєю від зростаючого розчарування вчителів має стати можливість передчасного виходу на пенсію. Нова норма стосується вчителів, які почали працювати до 1 січня 1999 року, мають щонайменше 30 років страхового стажу, з яких щонайменше 20 років фактично пропрацювали вчителем, і не можуть вийти на пенсію незалежно від віку за іншими правилами. Вчитель, який вирішить зробити такий крок, втрачає право на відпустку за станом здоров'я, а пенсійна виплата може бути на 20-40 відсотків нижчою порівняно з компенсацією.
Є ще одна зміна, особливо актуальна в контексті захисту дітей від насильства. Цими днями набуває чинності так звана «Постанова Камілека» (15 серпня набула чинності постанова, прийнята після трагічної смерті восьмирічного Камілека з Ченстохови, якого забив до смерті вітчим — прим. пер.), або нові стандарти захисту дітей від насильства. Їх метою є швидке реагування у потенційно складних для дитини ситуаціях, що зобов'язує директорів шкіл розробити та впровадити стандарти захисту неповнолітніх від насильства, здійснювати нові процедури влаштування учнів до шкіл та контролювати дотримання правил захисту дітей від насильства.
— Якщо дитина знає, що в школі існують стандарти, що є конкретна людина, до якої вона може звернутися за допомогою, що вона буде оточена підтримкою, то такі рішення формують відносини, — сказала Моніка Горна-Цєсьляк, омбудсменка з прав дитини, в інтерв'ю для Rzeczpospolita.
Людмила Менюк із позивним «Мальва» на фронті від 2014-го. Спочатку як волонтерка і правозахисниця, а після загибелі молодшого сина на війні — як військовослужбовиця в його ж підрозділі «Айдар». Вона стала першою жінкою в Україні, яка очолила бронетанкову службу батальйону.
Волонтерство з першого дня війни
З 2014 року Людмила Менюк разом із двома синами допомагали армії. Заснували правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва». Назву запропонував молодший син Станіслав. І саме такий позивний згодом візьме собі жінка. На той момент Людмила не знала, що в Україні мальви саджали матері, чиї діти віддали своє життя за країну:
— Всюди, де було можливо, шукали військовим форму. Вони були голі-босі. Возили на фронт все, починаючи від шкарпеток, футболок, штанів і до амуніції. До того ж у 2014-му більшість хлопців і дівчат стали на захист України як добровольці. Такого поняття у нашому законодавстві не було. Відтак жодного соціального захисту ці люди не мали. Багато з них загинуло, хтось отримав каліцтва. Тож потрібно було вносити зміни до законодавства щодо їхнього захисту. І ми це робили.
Людмила Менюк у цивільному житті
Молодший син Станіслав з перших днів війни хотів піти на фронт, але через проблеми із хребтом хлопцю щоразу у військкоматі відмовляли. Та завдяки другу родини, командиру одного з підрозділів батальйону «Айдар» Сергію Ковризі, він таки потрапив на війну. Був там парамедиком:
— Станіслав постійно навчався. Не втрачав жодної хвилини даремно. Вивчав тактичну медицину. Зокрема, навчався й завдяки фільмам про війну. Дивився навіть російські стрічки, їхній досвід чеченської війни. Це вже сьогодні наші медичні інструктора мають величезний досвід. За ці 10 років війни ми самі маємо, чим поділитися.
Та на війні Станіслав встиг побути не довго. 27 липня 2014-го під час виконання бойового завдання під Лутугине на Луганщині вся група загинула. Сина Людмили поховали разом зі своїм командиром на місцевому цвинтарі у Гайсині на Вінниччині.
Помста привела у військо
У січні 2016-го «Мальва» підписала перший контракт з ЗСУ. На той момент їй було 50. Служити пішла до «Айдару» у 24 окремий штурмовий батальйон. Зізнається, насамперед нею керувало бажання помсти за сина. Хотіла бути саперкою, але побратими відмовили, бо занадто ризикована справа:
— Спочатку я була діловодом технічної частини. Але згодом потрапила безпосередньо у штурмову роту і вже наступні 2,5 роки виконувала обов’язки начальника бронетанкової служби. У мої обов'язки входило насамперед забезпечення боєздатності бронетанкової техніки. Я мала вчасно подавати заявки на заміну запчастин та агрегатів. Все потрібно було робити швидко і завчасно, аби у відповідальний момент, під час бою, не було неприємних несподіванок. Наш підрозділ постійно був на передовій. Відтак техніка весь час працювала. Лише під час так званого перемир’я у ході АТО ми не використовували танки. Важку техніку відводили на 25 км від лінії фронту. А ось БМП та БРДМ (броньована розвідувальна машина. — Авт.) ми використовували постійно.
Людмила з побратимами та посестрами
Значного ураження техніки на той час не було, але часом доводилося ремонтувати її на місці, під обстрілами. Або ж евакуйовувати. Жінка каже — історій за час служби багато. Пригадує ротацію після року і дев'яти місяців перебування на фронті:
— Коли міняємося, то разом з нами їде й наша техніка. Новий підрозділ заходить зі всім своїм. На полігони техніку доставляли на залізничних платформах. На одну вміщалося два БМП або ж один танк. Їх потрібно було закріпити і поставити спеціальні відмітки. Для цього у мене у кишені мала бути крейда, яку я не знайшла. Але ж я жінка, і хоча й не фарбувалася на фронті, губна помада у мене завжди була.
Щойно зробивши справу, побачила, як один із керівників, який контролював завантаження, мене фотографує і каже: «Я ще такого ніколи у житті не бачив»
Насправді коли командир давав наказ очолити бронетанковий напрямок у військовослужбовиці не було знань про техніку. Та завдяки технічній освіті вона добре розумілася на схемах. Відтак легше було вивчати принципи роботи багатьох агрегатів. Ставати фахівцем треба було швидко, бо застосування бронетехніки — це збереження життів піхоти:
— Мені дуже допомогли наші хлопці, які входили в танкові та БМП екіпажі. Багато знань дав мій командир на позивний «Професор», він і зараз воює. Я намагалася все вивчити і бути не теоретиком, а практиком. Мені як жінці не вистачало фізичної сили.
Жодного сексизму у нас не було. Про перепони, приниження, підколки не йшлося. Навпаки — постійна підтримка у всьому
Наприкінці 2019-го «Мальву» поранили. Під час евакуації техніки стався «приліт». Мінно-вибухові травми, забій внутрішніх органів, контузії і висновок лікарів — непридатна до служби в армії:
— Після того у мене стався ще й інсульт згодом. Я погано ходила і говорила. Стало краще лише після реабілітації. Хоча я досі погано чую на одне вухо і не бачу на око. У центральному київському шпиталі лікарям вдалося призупинити втрату зору.
Демобілізувавшись, Людмила отримала другу групу інвалідності. Проте не сиділа, склавши рук. Продовжила займатися спортом і взяла участь в «Іграх Нескорених». Виборола дві золоті медалі з греблі та срібло з пауерліфтингу.
Не думала, що доведеться воювати вдруге
Те, що повномасштабний наступ росіян буде, «Мальва» знала і відчувала. Розуміла, що цей ворог не зупиниться лише на сході країни:
— Мій чоловік — професійний військовий. Неодноразово був у миротворчих місіях за кордоном, а у 2014-му одразу пішов на фронт. Він є моїм побратимом. Ми не раз обговорювали з ним, якими будуть наші дії на випадок великої війни. Тому для нас це не було шоком. Ми чітко знали, що маємо робити. 24 лютого я була вдома, на Вінничині. Близько 4-ї ранку вийшла на терасу покурити. Почула «приліт», але не зрозуміла, що це і де. Ми ж раніше не знали, як ракети прилітають. Далі — на низькій висоті пролетів літак. Ми зрозуміли, що це може бути десант. Скочили у авто і поїхали до військкомату.
До війська 56-річну «Мальву» тоді не взяли. Тож разом із чоловіком вони поїхали до Києва і 15 березня 2022-го року потрапили до 205 окремого батальйону територіальної оборони (ТРО):
— Я була шокована. По-перше, не знала, що таке ТРО. Що це за підрозділ? Вони теж були здивовані бачити мене, тітку в окулярах, 56-річну доброволицю. Вони не знали, що зі мною робити. Бронетанкової техніки у них не було. У наявності лише дві автівки. З озброєння — кулемети. Запропонували бути діловодом в якійсь службі. Я подякувала і сказала, що на відміну від багатьох нових жінок та чоловіків маю військовий досвід, тому точно буду корисною в іншому місці.
По-друге, мене вразила категорія присутніх. Там були співаки, режисери, науковці. Був навіть пластичний хірург, бариста, менеджери. Всі стали на захист країни
Людмила Менюк розуміла, що буде повномасштабна війна
Разом із чоловіком, у складі 205-го батальйону ТРО брали участь у зачистці від ворога Київщини. У прямих боях участі не брали. Прочісували навколишні ліси, заходили й у самі міста й села. «Мальва» зізнається — вражала кількість і масштаби зруйнованого. А далі був Сєвєродонецьк, де на військових чекали важкі, запеклі бої:
— Якоїсь миті думала, що ми там і залишимося назавжди. Але отримали команду на вихід. Були у складі тих підрозділів, які останніми полишали Сєвєродонецьк. Завдяки артилерії, яка взяла удар на себе, нам вдалося вийти цілими і неушкодженими. Всі мости були розбиті, тож виходили під ранок на плотах. Наш підрозділ навіть вивіз всі боєприпаси, аби не залишити їх ворогу. Ми знали, що то дуже великий дефіцит. Була думка все підірвати, але вирішили спробувати вивезти. І у нас все вийшло. Далі був маршрут так званою «дорогою життя», яка вела до Бахмута. Нас розстрілювали, але Господь ніби на руках нас проніс. На той момент всі вийшли живими, але сьогодні уже багатьох серед нас немає.
У Бахмуті вперше пожалкувала про службу
У Бахмуті «Мальва» була сержанткою із матеріально-технічного забезпечення у складі 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Зізнається, що страшні моменти бували всюди. Однак найсильніше виснаження сталося у Бахмуті. Було важко як фізично, так і морально:
— У нас було 64 безперервних днів контактного бою. Я дуже пишаюсь своїми хлопцями. Бачила їхню мужність, стратегію, яку вони застосовують в боротьбі з ворогом. Таке враження, ніби цих людей з дитинства готували в якихось військових академіях. А ще були проблеми із логістикою. Щоб поїхати у місто «н» за боєприпасами, потрібно було під'їхати до розбомбленого моста з боку Бахмута. Перейти його. І це все під постійними обстрілами. Береш озброєння, боєприпаси, воду, сухпайки і знову повертаєшся. Їдеш польовими дорогами під щільним вогнем. Згадуючи це, мені здається, що я переповідаю кадри з якогось фільму, що цього зі мною не було.
Єдиний раз, коли жінка пожалкувала, що пішла служити, — торік у Бахмуті. Найбільше боялася підвести побратимів під час бою:
— Бої йшли безперестанку, було дуже страшне виснаження, і мені прийшла така думка: «Боже, може, даремно я пішла. Я зараз можу стати тягарем для своїх побратимів, бо мені дуже погано».
Але звідкілясь з'явилося 125 дихання. А ті думки — то була секундна слабість
Історій, які часом спливають у пам’яті у жінки чимало. Пригадує, як якось взимку намагалася дістатися командного пункту у Бахмуті. Була сильна ожеледиця. Довкола лежали обірвані дроти, весь час йшли обстріли. «Мальва» вирішила йти пішки — і раптом прямісінько на неї їде ворог — на велосипеді, в ожеледицю:
— Шоковані ми дивимося одне на одного. Я одразу впала на коліно. У мене був пістолет ТТ. А він на велосипеді їде і тримає автомат. І тут я чую звук міни. Вона падає між нами. Його вбиває, а мені нічого. Я думаю, що він заблукав, десь взяв того велосипеда. А ще ж я уже зовсім погано бачила, але знала, що хоч і сліпа, але 100% його вбила б. Однак, мені не прийшлося цього робити. Господь розпорядився по-іншому.
А ще жінка пригадує, як могила маленької дівчинки врятувала їй життя. Це теж було у Бахмуті:
— Ми були у приватному секторі і росіяни почали закидати нас ракетами. Коли я впала, то побачила невеликий горбик, підняла голову і помітила табличку, підписану від руки. То була могила дворічної дівчинки, яку поховали у дворі будинку.
Торік під час оборони Бахмуту «Мальва» вдруге отримала поранення і вже не змогла воювати далі.
За понад 10 років війни ворог змінився
«Мальва»розповідає, що в останні роки значно змінилася інтенсивність боїв. Ворог застосовує різноманітне озброєння — від літаків та дронів до забороненої хімічної зброї. Та й не секрет, що військових по той бік фронту у рази більше. До того ж тактику наступу росіяни змінили:
— У Бахмуті ми бачили, як вони пускають спочатку одні сили, менш підготовлені, щоб нас виснажити. А потім йдуть їхні специ. Вони робили з їхніх тіл щось схоже на загорожі і йшли у наступ. Ті тіла ніхто не забирав. А от коли йшли професійні військові, то все було по-іншому. Всі у добре оснащеній амуніції. І поранених та вбитих своїх бійців забирали одразу.
Людмила мріє відкрити центр реабілітації для військових
Найважче на війні — втрата побратимів, зізнається Людмила. Щодо страху, то він присутній у всіх. Головне правило — не мовчати, говорити про це:
— Коли є загроза життю, то, звісно, страшно, як і кожній людині. Але я маю виконати наказ, якщо я на війні. Просто своїм побратимам озвучую: «Хлопці, мені так страшно». А у відповідь чую: «Нам теж». Але попри все йдемо бити ворога. Не можна стримувати всі емоції у собі.
Обов’язково про свої страхи треба говорити вголос. Щодо мотивації, то була ціль зупинити ворога подалі від мого дому
Сьогодні ж своєю місією «Мальва» називає інформування світу про жахіття війни.
Без міжнародної підтримки перемоги не буде
У складі проєкту «Голос з передової» Людмила Менюк, разом з побратимами і посестрами розповідає світу про війну в Україні. «Мальва» виступала у Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, місті Остін у Техасі. Щоразу звертається до іноземців з проханням посилити допомогу Україні. Жінка наголошує, що для світу втрати України на фронті — статистика, тоді як для українців — це рідні і близькі:
— Я розумію, що європейці живуть у мирі, їм дуже тяжко відчути, як це жити у війні. Під час поїздки до Берліна ми зустрічалися з багатьма політичними лідерами. Дякували Німеччині за допомогу, але просили надавати її у повному обсязі, тому що дуже тяжко, коли вона надходить маленькими партіями. Я розказала історію побратима, з яким спілкувалася перед поїздкою. Він просив подякувати за допомогу, а через два дні російська ракета поцілила у його будинок у Харкові, й загинули його батьки і діти. Дружина у важкому стані. Це говорить про те, що війна не тільки на передовій — вона по всій Україні.
І ми просимо захистити небо і доносимо те, що ми є щитом Європи. Не стане нас, будуть плакати вони біля гробів своїх дітей
Ветеранка розуміє, що європейцям важко усвідомити всі жахіття кривавої війни. Для них вона десь там далеко — за тисячі кілометрів. Хоча насправді для ракет це не відстань:
— Вони не розуміють, що зовсім не готові до війни. Тому що мати зброю і боєприпаси — цього замало. Потрібна підготовлена професійна армія. Причому у великій кількості. Мають бути кризові психологи, бо люди будуть травмовані психічно. І ти маєш бути готовий до жаху, що в тебе може не стати домівки, твоєї родини і взагалі може не стати тебе. Якщо не втрутиться міжнародна спільнота і політики, війна може бути десятиліттями. Однак ми закінчимося швидше. Якщо війна триватиме навіть три роки, то нас уже не буде. Далі воюватиме Європа.
Мріє відкрити реабілітаційний центр для військових
Після повернення до цивільного життя «Мальва» здобула ще одну вищу освіта. Цього разу отримала диплом практичного психолога. У рідному Гайсині жінка відкрила приватний кабінет. Хоча й жартує, що бізнесвумен з неї ще та. Наразі вона лише вкладає у справу. Ветеранка допомогає військовослужбовцям та їхнім сім’ям психологічно впоратися із труднощами, з якими вони стикнулися під час війни. Робить це безкоштовно. Вдень може взяти максимум чотири клієнта, бо емоційно складно:
— Часто спілкуюся з військовими онлайн. Говорять про різне. Найчастіше про нестачу боєприпасів. Про те, як їм тяжко, як хочеться трішки відпочити, хоча б днів 10. Як хочеться прийняти душ. Люди хочуть елементарних речей. Тих, які на умовно мирній території, не цінуються.
Ми з вами навіть не усвідомлюємо, що це може бути така розкіш
Коли військовий на війні, то на війні вся родина, наголошує Людмила. Людям треба навчитися з цим жити. Зокрема, знати як підтримати близьку людину, як не втратити себе і де брати сили:
— Суспільство має бути готовим до того, що воюватимуть всі. І навіть я не застрахована від того, що знову візьму зброю до рук. Я до цього готова.
Жінка переконана, попереду ще багато роботи. Адже після закінчення війни чекає відновлення знищених ворогом сіл та містечок:
— Багато нам доведеться працювати. На жаль, це буде вже більше для моїх дітей і внуків. Але я вірю, що ми зможемо зробити Україну знову квітучою. Мрію відкрили реабілітаційний центр для військових.У нас, у Гайсині, є «Долина УБД». Це було занедбане місце, але ми ще з 2016-го його облаштовуємо. Навіть два будиночки поставили. Хочемо, аби там були психологи, масажисти. Це має бути місце для перезавантаження військових. На території, до речі, є велике озеро з рибою. А ще — хочемо відкрити там профорієнтаційний напрямок. Адже після повернення з війська багато людей захочуть змінити професію. Над цим ми теж працюємо.
Саме ж суспільство має навчитися користуватися зброєю, переконана «Мальва», бо ворожий сусід нікуди не дінеться. Це постійна загроза. А ще — освоїти нові професії, тому що дуже багато наших спеціалістів, на жаль, загинули, чимало виїхали і не повернуться. Але насамперед поважати і любити одне одного. І пишатись тим, що пройшли цей складний шлях.
Минув місяць, як Україна розпочала наступальну військову операцію на території Росії. Якби Україна мала всі необхідні дозволи від партнерів на застосування далекобійної зброї та відповідні далекобійні ракети і снаряди, то такі операції були б непотрібні. Але Росія готувалась до наступальних дій з боку Сумщини та безжально обстрілювала прикордонні райони України. Тому іншого виходу не було, як переносити війну на територію Росії та створювати зону безпеки.
Військове мистецтво
З військової точки зору операція майстерно спланована та здійснена Головнокомандувачем Сирським. Ворог не очікував. З українського боку був забезпечений безпрецедентний рівень секретності.
З точки зору швидкості просування операція також вражає. За перший день Курської операції українські війська просунулись вперед на 14 кілометрів. І це в умовах, коли з початку повномасштабного вторгнення російська армія зберігає десятикратну перевагу в озброєнні та кількості людей. Про що це говорить? Що українська армія опанувала високий рівень військового мистецтва.
Втім, ситуація дійсно нетипова для цієї війни, тож, закономірно виникло питання — як розцінювати такі дії української армії з точки зору міжнародного права
Як кваліфікувати дії України?
Українські війська фізично перетнули кордон РФ і рухались вперед — то це наступ чи оборона? Злочин агресії розпочався у 2014 році і досі триває. Вчинила його Російська Федерація. Україна в цьому злочині є жертвою агресії та користується своїм невід’ємним правом на самооборону передбаченим ст. 51 Статуту ООН. Злочин агресії або війна буде тривати до її завершення. Це єдиний злочин охоплений єдиним умислом агресора. І в рамках цієї війни між двома державами агресор один. Той, хто першим почав агресію. Про це йдеться у статті 2 Резолюції ГА ООН від 1974 Визначення агресії.
Тож дії України не можна розглядати окремо від цієї війни — як окремий акт чи окрему операцію, адже вони є прямим наслідком війни проти України і вчинені виключно з метою військового ослаблення противника та зупинення війни. Україна не планує привласнювати російську територію. Тобто дії України — це елемент оборони.
Президент Володимир Зеленський разом із головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Фото: ОПУ
Хто повинен зупиняти війну?
Війна — це міжнародний злочин проти миру між державами і народами. Тому Росія вчиняє злочин не лише проти України. Росія посягає на міжнародний порядок, який встановлює мир між державами. А Україна сьогодні боронить від російської навали не лише власні кордони, а й європейські.
Протидія та запобігання цьому злочину — це компетенція Ради Безпеки ООН, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна самотужки не повинна зупиняти цю війну, будучи членом ООН. І поки Рада Безпеки не вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру, держава, яка зазнала нападу, може користуватись невід’ємним правом на самооборону, згідно ст. 51 Статуту ООН.
Як ми бачимо Радбез ООН досі до цих заходів не вдався. Тому Україна користується своїм правом на самооборону
Крім того, Україні доводиться відстоювати свою свободу у часи, коли міжнародні суди неспроможні протидіяти війнам та притягати країни, які нападають на інших, до відповідальності. З часів Нюрнберзького процесу вироки за злочин агресії міжнародні суди не виносили. Були вироки за воєнні злочини та злочини проти людяності, які є похідними від агресії. Тобто будь-який потенційний диктатор чи агресор знає, що за розв’язування війни його не покарають.
Сьогодні не працює жоден міжнародний механізм, який би міг зупинити цю війну. Тому в України немає вибору, окрім як захищати себе і своїх людей всіма доступними методами.
Як захищатись від агресора?
Міжнародне право не дає відповіді, як повинна захищатись країна, на яку напала ядерна держава з багатократною перевагою в озброєнні та кількості людей. Або як захищатись, коли агресор воює без правил, не дотримуючись жодної норми міжнародного гуманітарного права? Або як діяти Україні у повномасштабній війні, коли міжнародна спільнота не може зупинити цю агресію.
Але в українського народу є право вижити
Зеленський на засіданні Радбезу ООН. 20 вересня 2023 року. Фото: ОПУ
Взаємна повага до територіальної цілісності, кордонів та суверенітету іншої держави — це принципи співіснування держав мирного часу. Втім, якщо для захисту життів сотень тисяч людей необхідно перетнути кордон країни-агресора, то це вимушений крайній захід, який держава, що захищається, має право здійснити, якщо інших способів ослабити ворога немає.
У виборі методів захисту Україна обмежена лише нормами міжнародного гуманітарного права, яких вона дотримується з першого дня повномасштабного вторгнення.
Правовий режим районів Курської області, зайнятих українськими військами
Це непросте питання. На сьогодні немає в світі єдиного підходу до визначення ознак, за якими можна було б беззаперечно кваліфікувати певний випадок як окупацію. Втім, є абсолютна очевидна різниця між перебування російських військ на тимчасово окупованих територіях України та українських військ у районах Курської області Росії. Для України на відміну від Росії зайнята територія не самостійна і не кінцева мета, земля — взагалі не мета, а виступає лише інструментом ослаблення військової спроможності ворога.
Сам факт тимчасового контролю військами на певній території не породжує права на цю територію, натомість породжує низку зобов’язань щодо місцевого цивільного населення. Це один з базових принципів ведення війни — військові не чіпають цивільних та на контрольованих територіях забезпечують цивільним задоволення базових людських потреб.
Україна наразі дотримується прав місцевого населення Курської області, передбачених міжнародним правом, та надає людям на цих територіях гуманітарну допомогу
Безумовно Курська операція — це успіх української армії, але до перемоги ще тривалий і дуже важкий шлях. Тож треба пам’ятати, що агресор у цій війні один — Росія. Агресор, який воює без правил та одержимий знищенням України. Агресор, від якого Україну не може захистити міжнародна спільнота. А отже, Україна має право захищати своїх людей і свою державу всіма доступними способами.
Звісно, це скоріше українці понесли в Польщу дрібку свого. Але ж цікаво, що пересічний поляк буде чути з колонки сусіда. Хто ж це така і кого українці несуть в польський простір? Можна видихнути з легкістю, бо Соломія Опришко (так звуть дівчину насправді) — ніколи не працювала на ринку в Росії. Не співала на корпоративах птахофабрик і не знімала штани в Кремлі на потіху російській еліті.
19-річній дівчині вдалось усього за рік пройти шлях від релізу першої пісні на платформах в інтернеті до великого концерту. При чому це було зроблено без публічних роздягань, скандалів та зіркових протеже. Ба більше, уперше без фірмового капелюшка, який закривав обличчя дівчини — Клавдія Петрівна якраз зʼявилась на своєму концерті. І той, хто малював у своїй уяві готичну та загадкову діву — побачив молоду білявку зі щирою посмішкою.
Хто ж цей самородок, який змусив мільйони співати «я тобі брехала — я тебе не кохала». А також «знайди мене, подзвони я пам'ятатиму твої сліди»?
Соломія Опришко народилась у селі Гірне Стрийського району Львівської області. Навчається у Дрогобицькому музичному коледжі імені Василя Барвінського. І поки дівчина здавала вступні іспити — вся країна співала хіт «Барабани». Про те, що перед ними нова зірка, — не знали ані викладачі, ані однокурсники. Як же юна дівчина хутко зібрала фан-базу і звернула на себе увагу професіоналів музичної індустрії?
Капелюх, який закривав обличчя, був неодмінним атрибутом Клавдії Петрівни. Фото: особистий архів
Найперше, велика війна змусила по-новому подивись на всі платні ротації на радіо, кліпи і концерти по блату. Вони викликають лише огиду. Після того, як чимало українських чоловіків-артистів у брутальних тату заздалегідь до російського вторгнення поїхали десь у теплі Іспанії та затишні Берліни — країні був потрібен новий герой. І врешті новий голос покоління. Такий, щоб «лікарі кажуть, у вас депресія, мама каже, що я лінива», — торкнувся і вивернув те, що лежало на споді.
Бо ж нинішній слухач уже не той забембаний життям пересічний обиватель без смаку, якому можна впарити щось, аби було. Так само прогресивний український користувач YouTube чи Apple Music прагне нових сенсів воєнного часу
Уже приїлися мантри дорослих жінок — колись популярних співачок як то Ані Лорак, Світлани Лободи чи Насті Камєнскіх — про те, що я маленька дівчинка, нічого не тямлю в політиці і житті. А отже, далі буду співати свої російські пісні і шукати стару російську аудиторію будь-якими способами — на концертах в Казахстані, Вірменії і фестивалях сумнівної якості з фльором російського павутиння в Юрмалі.
Дуже прикметно, що голос нового покоління не має в репертуарі примітивної пісні про війну, волонтерів і ЗСУ — чим нагрішили чимало артистів. Не маєш влучних слів, зосередься на тому, в чому ти сильний. І знаєте, краще за музичну швроваршину — був збір на Free Azov на екранах позаду Клавдії Петрівни. Це актуально і гостроатуально — враховуючи, що якраз оборонців Маріуполя Росія принципово не міняє.
Нам потрібен був тектонічний зсув у музичній культурі і нові актуальні голоси. Бо культурний кордон із РФ — не менш важливий аніж той, які зафіксований статутами ООН, озброєними прикордонниками та службовими собаками
Саме тотальна русифікація музики в епоху нульових змусила Путіна говорити про єдиний народ, єдиний культурний код. І що взагалі нічого немає, крім великої російської культури. Та що говорити, цим грішить не лише офіційна влада, а ті люди, які називають себе російськими опозиціонерами.
Тривалий час аргументи притомних медійників, небайдужих експертів та критиків, що нам потрібен наш реп і наша поп-музика, як у Польщі, — розбивалась об кригу нерозуміння. Бо стати зіркою у Москві — вважалось найкращою амбіцією у житті.
А приємні інді-поп співачки у футболках Nirvana — як то моя польська улюблениця Дарʼя Завʼялов — були неформатом. Бо ж нудно і груди треба пʼятого розміру зробити у пластичного хірурга. Такі були міцні міфи про справжні таланти артисток.
Готова закластись на парі, що умовні років десять тому продюсер би змусив талановиту Соломію взяти псевдо не із твору української художньої літератури. А щось таке приємне на слух культурі зон і прокурених барів. І безумовно — співати варто було би російською, бо українське тривалий час було українським колоніальним неформатом.
За таємничим образом Клавдії Петрівни ховалась 19-річна Соломія Опришко з Львівщини. Фото: приватний архів
Клавдія Петрівна зʼявилась у переломний момент з гостросоціальними текстами та абсолютно новим позиціонуванням жінки на сцені. Є висока ймовірність, що приклад 19-річної уродженки Львівщини надихне багато творчих сердець, підштовхне до сміливих кроків тих, хто досі в собі сумнівається. Мине небагато часу і на небосхилі сучасної музичної культури запалають безліч молодих зірок, а подібні кейси можуть стати нормою.
Тож попри нові виклики часу і волання серен у сільських хатинках і міських «хрущовках», будуть виростати нові зірки
Вони запалюватимуть небосхил. І вмикаючи це в студентській тусовці Варшави чи Перемишля за таке не соромно. Це та культура постмодерну, яка доводить, чому у нас дуже самобутня культура, яка народжує щось змістовне у спробі вижити в часи війни.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
