Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Критерії на повернення у кожної свої — від «маю відчути» до логічного «перестануть обстрілювати». Або навіть «війна надовго — то що, відмовлятися від життя?». У більшості оте саме «життя» можливе виключно в Україні. А зрозуміли вони це лише за кордоном.
Календарна весна добігає кінця, початок літа, кінець навчального року в школах — закінчення ще одного часового проміжку, сезон відпусток — а це означає, що знову чимало наших з-за кордону повернуться у власні домівки в Україні. Або оселяться на заході країни чи в передмісті великих міст, щоб однаково вже почуватися вдома.
Згідно з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного у квітні 2024 року у Польщі, Німеччині та Чехії, за оптимістичного сценарію близько 50% осіб повернуться в Україну. Фактори, які їм потрібні для повернення, — це насамперед безпека (34%), злагоджена робота критичної інфраструктури (34%), наявність незруйнованого житла (26%). Власне саме про «закінчення війни» висловилися лише 26%.
Тож виходить, нехай усі ми втікали від війни, повернення не завжди означає її закінчення. Про повне і задокументоване завершення війни найчастіше кажуть ті, хто досі вагається із ухваленням рішення
Ми зустрілися в Українському жіночому клубі у Варшаві й фантазували під час «кола довіри» — психологічної гри, покликаної на об’єднання й рефлексії. Кожна учасниця висловилася з приводу повернення в Україну:
— Я бачу це десь так: війна припиняється, Зеленський і Кличко виходять, обійнявшись, з усмішками і кажуть: отже, воєнним діям кінець. «Жінки із дітьми, можете повертатися, нічого там сидіти!». І ми всі біжимо до залізничних кас, на вокзалах величезні черги, й «Укрзалізниця» у терміновому порядку чіпляє по чотири додаткових вагони до кожного потяга із Пшемишля й Хелм».
— Погано уявляю, що все раптом припиниться в один день і хтось візьме на себе сміливість про це сказати. Але у Варшаві раптом присяде оренда квартир, впадуть ціни, а за мною несподівано приїде чоловік. І ось ми пакуємо речі до багажника, а він нервує, що я намагаюся забрати ці безкінечні коробки поробок із глини, вовни і галузок, які створила тут за ці три роки.
— А я навіть у GPT-чату запитувала. «Якщо ти веселий і готовий до пригод, можеш ще трохи помилуватися часом за межами дому», — ось що відповів мені штучний інтелект. Не можу сказати, що я сумна, але пригод вже явно досить.
— Може таке бути, як із ковідом. Ось тут небезпека, миємо руки, міняємо маски, а потім — р-р-раз, і вже немає карантину. І про нього всі забули. Здається, це станеться теплої пори.
Повернутися зараз і чи повернутися узагалі — залишається правом і рішенням того, хто його ухвалює
Але однаково часто це провокує срачі у мережах. Мам, які ростять дітей у Києві й Одесі, ні-ні, але часом зачіпає чиєсь неповернення з мотивацією «дбаю про дитину». «Чому хтось думає, що я про дитину не дбаю?», — читаємо між рядків. А потім хтось дістає листівку з Другої світової війни. На ній Гітлер переконує розгублену британку повернути дітей до бомбардованого Лондона. І срачі виходять у нове піке.
Ті, хто мислять цифрами, підходять до повернення ще інакше: рахують кількість ракет, які ще залишилися у росіян. А тоді раптом з’являється новина про військову допомогу Росії від Північної Кореї чи Ірану, й підрахунки з відліком розпочинаються заново.
— Я повернулася до Києва із чоловіком, обміркувавши, що ризик загинути в ДТП у столиці вищий за ризик загинути від ракети, — пише у соцмережі Олена. — Хтось вирахував, що торік за півроку в Києві у дорожньо-транспортних пригодах було вбито 56 людей, травмовано 993. На той же час із самого початку вторгнення ракетними обстрілами травмовано 713 людей.
Прагматики резюмують, що повертатися однаково доведеться. То чому б не зараз?
— У листі-дозволі на в’їзд до Великобританії українці отримали чітке пояснення: ми тимчасово переміщені особи під особовим гуманітарним захистом, а не біженці в класичному значенні слова. Тож правила такі самі: аби залишитися тут надовго, треба дуже зацікавити працедавця, який би оплатив твою візу. Я не бачила сенсу працювати офіціанткою, якщо удома я сама можу спробувати відкрити кафе, — каже Світлана. Вона повернулася додому в Київ через півроку після проживання у Великій Британії й планує власну підприємницьку діяльність. Впевненості, що все вдасться, додало життя за кордоном.
І хоча вона така не одна, нове дослідження УВКБ ООН, в якому взяли участь більш як 4000 сімей українських біженців по всій Європі, а також 1100 сімей тих, хто повернувся в Україну, свідчить: частка біженців, які планують або сподіваються повернутися додому, трохи зменшилася — з 77 до 65% у порівняні з попереднім роком. Натомість зросла частка тих, хто ще не визначився щодо повернення, – з 18 до 24%. Загалом же, як пам’ятаємо, за кордоном нині перебуває 5,9 млн українських біженців.
Але цифра ця однаково тішить. У кожної з нас власний орієнтир
Одна журналістка казала, що повернеться лише тоді, коли до Борисполя полетять перші літаки. Це означало б повітряну безпеку й відсутність обстрілів з повітря. Але про польоти лише мріємо, а вона – уже вдома, на Київщині:
— Усе складалося, вивчила польську, знайшла житло і роботу. Дітей відправила до школи, записала на гуртки. Чоловік — удома, казав — не поспішай, я справляюся. А тоді вислав фото подвір’я: у дворі собака бігає за куркою, ростуть нарциси, тюльпани, фіалки. Я поплакала і повернулася.
— Одного разу стало зрозуміло, що війна може затягнутися надовше, — каже знайома ветеранка. — Не хочу, щоб за рік-два дитина повністю асимілювалася. Якщо раптом приліт, хочу помирати щасливою і на своїй землі. Але висока доля вірогідності, що ми таки виживемо. Ми робимо так століттями.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
