Ексклюзив
20
хв

Без 500+. Як повернути соцвиплати у Польщі?

Майже кожна п’ята українська родина втратила право на отримання грошової допомоги від польської держави

Ольга Гембік

Українські переселенці у Польщі масово втрачають соціальні виплати. Фото: Daniel Derajinski/Abaca/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Світлана із чотирма дітьми отримала у Польщі тимчасовий прихисток у зв’язку із воєнними діями в Україні. На родину отримували по пів тисячі злотих на кожного малюка — за програмою «Родина 500+» [польською «Rodzina 500+». — Ред.]. Цю допомогу держава платить не лише полякам, але й певній категорії іноземців, зокрема українцям, які прибули до Польщі після початку повномасштабного вторгнення. Також жінка отримала разову виплату для біженців у розмірі 300 злотих.

Наприкінці минулого року Світлана вирішила повертатись додому. До справи підійшла відповідально: сповістила про свій виїзд Заклад соціального страхування [польською Zakład Ubezpieczeń Społecznych, ZUS. — Ред.] через спеціальний портал. 

Однак через масовані російські атаки жінка передумала — вирішила не поспішати із переїздом. Світлана швидко поновилася як особа зі статусом UKR [це правовий статус іноземця, насамперед громадянина України, який означає отримання ним тимчасового захисту в Польщі. — Ред.]. Утім, відновити виплати за програмою «500+» виявилось не так просто. І Світлана, як і багато інших українців, не отримувала грошову допомогу на дітей.

Масові перевірки українців: що шукають інспектори?

Статус UKR, а разом із ним і виплати за програмами «500+» або «Сімейний опікунський капітал» українці почали втрачати з осені 2022 року. Однак масового характеру проблема набула після 28 січня 2023 року. Саме тоді у Польщі набули чинності зміни до закону «Про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом у цій країні» від 12 березня 2022 року. Заклад соціального страхування (ZUS) почав ретельно перевіряти переселенців з України, вивчати історії їхніх перетинів кордонів. Перевірка торкнулася навіть тих, хто назавжди виїхав із Польщі, — додому або в інші країни.

Блокування виплат відбувається без жодних листів чи попереджень. Тому треба самостійно час від часу перевіряти актуальність статусу UKR.

Із початку року зі скасуванням або замороженням виплат на дітей зіткнулася така велика кількість українців, що заступник Уповноваженого з прав людини у Польщі Станіслав Троцюк надіслав листа до Голови Закладу соціального страхування із проханням звернути увагу на цей факт. За його словами, без 500 злотих залишились навіть ті родини, які постійно перебували на польській території. Крім втрати виплат, багато біженців залишилися й без безкоштовного медичного обслуговування.

Чому зникають виплати? 

Лідія вперше в’їхала на територію Польщі у червні 2022 року. Прикордонник запитав її, чи з туристичною метою вона їде в країну. Жінка, не зрозумівши, кивнула на знак згоди. Вже у Варшаві за кілька днів вона оформилася як особа, що рятується від війни. Почала отримувати на дитину 500 злотих щомісячно й жодного разу не залишала країну.

Однак цьогоріч у січні гроші перестали надходити. Як виявилось, на кордоні жінку внесли до реєстру як особу, яка в’їхала з туристичною метою, а не на підставі тимчасового захисту. Відтак її в’їзд не потрапив до категорії «Q-ewakuacja». 

Речник ZUS Павел Жебровський стверджує: втрата статусу викликана тим, що при перетині кордону українські біженці не пред’являють електронного документу diia.pl та не повідомляють про використання тимчасового захисту.

Серед причин втрати 500+ також в’їзд до Польщі з третіх країн, особливо при наявності захисту іншої країни або спроби отримати там тимчасовий прихисток. За польським законодавством, виплати неможливо поновити, навіть якщо спроба влаштуватися в іншій країні була невдалою. І тут не вдасться схитрувати, наприклад, перетнути польський кордон з боку України «наче вперше» — усі дані фіксуються відповідними реєстрами. Якщо ж людина отримає статус UKR незаконно, то їй загрожує до 8 років ув’язнення або ж депортація.

Також можуть виникнути проблеми з виплатами через різні прізвища у документах матері і дитини, зміни прізвища уже в Польщі (наприклад, через розлучення, новий шлюб, зміну даних у новому паспорті тощо), помилки інспекторів й одруківки. Причини невиплати пів тисячі злотих, які трапляються рідше, але бувають — зміна особи, яка подавала документи на виплату для дитини (наприклад, першого разу допомогу оформлював батько, а тепер — мати), а також народження дитини у Польщі. В останньому випадку новонароджений не буде в реєстрі ZUS, бо не перетинав кордон. 

Нерідко буває й так, що до припинення соціальної допомоги призводять одразу кілька причин. Тож треба враховувати і це, починаючи процес повернення виплат. 

Світлана, яка вирішила-таки залишитись у Польщі, зібрала усі документи і докази свого перебування у країні, як-от документи з роботи, подзвонила і написала кілька листів до Закладу соціального страхування. Виплати вдалось поновити за півтора місяця, але був нюанс: гроші прийшли лише на трьох із чотирьох дітей. Найменшого сина — через помилку або надмірне навантаження на прикордонників — не внесли до жодного реєстру, відтак для соціальних служб він залишився… невидимим. Жінці довелось заново почати роботу із відновлення виплат.

Погляд юриста: єдиного механізму відновлення виплат немає

Правник Ігор Солодовник надає юридичні поради українцям за програмою «Варшавський університет для України». Серед іншого, консультує українок з питань повернення 500+. За останні пів року мав більше пів сотні випадків, як він каже, безпідставних відмов у наданні соціальної допомоги.

— Алгоритму відновлення виплати допомоги не існує, у кожному випадку маємо справу з окремою адміністративною процедурою, — переконаний юрист. — Вирішення конкретних випадків дуже залежить від «людського фактору»: хто ухвалює це рішення, хто бере на себе відповідальність.

Українські громадяни, які прибули до Польщі через війну, мають право на допомогу «500+»

Якщо у своєму рішенні про припинення виплат ZUS посилається на нібито перебільшення 30-денного терміну перебування за межами Польщі, треба отримати від польської прикордонної служби (Straż Graniczna) електронним листом інформацію, коли саме особа виїхала і коли повернулася. Іноді відповідь може прийти за день-два, іноді доводиться чекати тиждень, а часом й кілька місяців. У кожному разі фінальне рішення про відновлення виплат ухвалює лише один орган — Заклад соціального страхування. 

Ігор Солодовник розповідає про жінку, яку консультував. Вона виїхала до України на 11 днів. Гроші перестали приходити. Причина: перевищення 30-денного терміну перебування поза Польщею. І хоча жінка має всі докази свого перебування у країні, однак виплати поки що не вдалось повернути.

— Ситуація складна, — каже Ігор Солодовник. — Мами нервуються, витрачають час і сили, почуваються приниженими. Тим часом офіційні особи, до яких ми звертаємося, а це працівники ZUS, муніципалітетів, польські прикордонники, втомлюються від постійних звернень. У них складається враження, що українки тільки й роблять, що просять гроші. Наростає фрустрація й апатія.

Як же повернути 500+?

Каріна Беземенна евакуювалася до Польщі із Житомирщини. Намагаючись легалізуватися, почала розбиратися із місцевою бюрократичною машиною, вивчати польські закони і вчитуватися у документи тоді ще незрозумілою їй мовою.

Проаналізувавши все, жінка створила алгоритми повернення коштів за програмою 500+. Ділиться з українками інформацією на своїй сторінці в інстаграмі, яка має понад 18 тисяч підписників. Там викладає покрокові інструкції для відновлення виплат. За спостереженням Каріни, повернути гроші реально у 85% випадків. Найшвидше це вдавалося зробити за 1,5-2 тижні. Однак найчастіше — це складний шлях із листування, телефонних дзвінків, написання звернень і скарг, який може затягнутися на місяці.

Каріна Беземенна наголошує, що у більшості випадків боротьба за відновлення 500+ і справедлива, і законна. Хоча має приклади, коли жінки живуть в Україні, перетинають кордон раз на місяць, аби лишень відмітитися й дотриматися умови про перебування в Україні не більше 30 днів — щоб про всяк випадок зберегти статус UKR і виплати.

Речник ZUS Павел Жебровський наголошує, щоб українці не забували показувати всі необхідні документи на кордоні:

— Для того, щоб уникнути втрати законності перебування, іноземець, який повертається до Польщі, під час паспортного контролю повинен повідомити прикордонника про намір в’їхати у зв’язку з використанням тимчасового захисту в Польщі та показати diia.pl у телефоні.

Каріна Беземенна радить почати процес відновлення виплат з листа до відділень прикордонної служби Польщі, де людина перетинала кордон. Найкраще це зробити у власному кабінеті через довірений профіль. У листі треба попросити, щоб усі виїзди і в’їзди до Польщі позначили як «Q-ewakuacja». За законом, відповідь може прийти протягом 30 днів. Утім, буває й скоріше.

Після отримання відповіді від митників в муніципалітеті або районних дільницях належить взяти довідку про підтвердження статусу UKR і написати лист до ZUS із повним роз’ясненням справи. Найкраще додати максимальну кількість доказів проживання у Польщі: лист від польських прикордонників, копії паспортів із печатками із датами виїзду та в'їзду, трудовий договір, угоду на оренду житла, учнівський квиток зі школи, документ про відвідування садка тощо.

Відповідь від Закладу соціального страхування можна чекати довго — від 30 до 90 днів, а то й довше. Для пришвидшення справи варто замовити Е-візит (онлайн-відеозв’язок з інспектором ZUS, який веде вашу справу), писати листи-нагадування і телефонувати. Залежно від відповіді, буде зрозумілим наступний алгоритм дій, твердить Каріна. Можливо, доведеться ще раз писати до прикордонної служби, якщо статус, попри лист із митниці, таки не було відновлено.

Якщо справа зовсім не рухається з місця, можна написати звичайного листа, додати усі докази перебування у Польщі й надіслати до головного офісу ZUS у Варшаві, а копію — у відділення у місті Білосток, де також розглядають справи із невиплатою 500+. Поки легальність перебування у Польщі не доведена, виплат добитися неможливо, каже Каріна.

Іноді, зібравши усі докази законності свого перебування у Польщі, нарахування 500+ не вдається поновити через помилку в системі. Тоді варто писати або телефонувати до Міністерства цифризації.

Каріна Беземенна наголошує: у цій кропіткій і непростій справі найкраща порада — не опускати рук. І наводить як приклад історію українки, яка тричі втрачала статус UKR і щоразу успішно його поновлювала. У кожному разі, за інформацією із ZUS, що її отримала Каріна Беземенна, кожна з українок має 3 роки на спроби відновити виплати. Компенсацію виплатять навіть якщо людина давно покинула територію Польщі.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

З 2022 року Польща прийняла кілька мільйонів громадян України. Жінок, дітей, людей похилого віку, цілі сім'ї — часто з однією валізою і життям, залишеним за кордоном. Хоча багато з цих людей розглядали Польщу як транзитний пункт, значна частина вирішила залишитися, влаштувавшись тут на роботу, записавши дітей до шкіл і будуючи нове життя. І саме тут починається проблема, яка, на жаль, рідко з'являється на перших шпальтах газет чи на телебаченні. Проблема, яка в довгостроковій перспективі вирішить все: психологічна безпека — необхідний стовп ширшої соціальної безпеки. Без неї не буде ні освіти, ні роботи, ні інтеграції, ні спокою в суспільстві. Тільки напруга, тиша і взаємна недовіра.

Що таке психологічна безпека

Це стан, в якому людина почувається безпечно у відносинах з іншими — прийнятою, такою, яку не оцінюють, вільною від сорому й страху. Коли їй не потрібно прикидатися, виправдовуватися, ховатися. Коли вона може бути собою і діяти — вчитися, працювати, жити. Це не розкіш. Це основна умова для розвитку і психічної рівноваги.

Для людини, яка пережила бомбардування, втечу з країни, розлуку з близькими та адаптаційний стрес, безпека стає ключовими ліками. Тільки от дуже важко її відновити в чужій країні, з чужою мовою та в незнайомій системі

Психологічна безпека — це основа інтеграції і функціонування без стигматизації. Це не тільки відсутність загроз, але й наявність позитивних спільних досвідів, тобто емпатії та солідарності. Дрібні жести з боку поляків — доброзичливість сусіда, допомога в оформленні документів, підтримка вчителя в школі чи розуміння з боку роботодавця — створюють відчуття, що новоприбулі з України почуваються «як вдома». Такі досвіди створюють психологічні мости: емоційні зв'язки й довіру, які не тільки пом'якшують наслідки воєнної травми, але й будують фундамент спільного суспільства. 

Коли мозок бореться за виживання, він не буде вивчати тригонометрію

У польських школах навчається близько 150 тисяч українських дітей. І хоча в коридорах цього не видно, чимало з них щодня ходять по мінному полю емоцій: страху, відчуття чужості, мовного бар'єру, нерозуміння, іноді тихої (або голосної) неприязні. Адже це молоді люди, які несуть досвід втечі від війни, втрати дому, а іноді й близьких.

Психологія говорить чітко: дитина, яка не почувається в безпеці, не здатна вчитися. Мозок у стресовому стані не обробляє знання — він переживає.

Режим «біжи або борись» перемагає «розв'яжи задачу з математики». І це не питання ліні чи відсутності здібностей. Це біологія

Школа — це полігон для стосунків. Вона може бути мінним полем або прекрасним садом.

На жаль, польська школа рідко готова до дітей з міграційним і воєнним досвідом. Вчителі мають добрі наміри, але часто їм бракує часу, інструментів і підтримки. Бракує культурних асистентів, інтеграційних програм, роботи з класом над емпатією та розумінням відмінностей. Адже ці діти не потребують «більше граматики» — вони потребують відчуття, що їх помічають, розуміють і що вони в безпеці.

Відторгнення, насмішки, байдужість — це рани, які не завжди кровоточать зовні, але довго болять всередині. У підлітків це може призвести до замкнутості, гніву, депресії. Молоді люди замість влитися в клас, вливаються у смартфон. І зникають з наших очей, навіть перебуваючи вдома. Це призводить до тихої відчуженості українських дітей. Це драма на індивідуальному рівні — і бомба із затримкою вибуху для всього суспільства. Адже це майбутні громадяни. Тому якщо сьогодні школа не прийме їх з відкритістю, завтра вони можуть не захотіти бути частиною спільноти.

Необхідна загальнонаціональна, реальна програма інтеграції в школах, а не лише тимчасові заходи та доброзичливість окремих осіб. Бо діти не інтегруються самі

Дорослі у стресових ситуаціях не просуваються по службі

Психологічна безпека не закінчується в шкільному коридорі. Вона стосується і дорослих — тих, хто працює, шукає роботу або намагається повернутися до своєї професії. Для багатьох українців це повернення до нульової позначки — незважаючи на освіту та досвід, вони починають з найнижчих посад, з мовними труднощами, а часто й з багажем війни.

І тут виникає проблема: хронічний стрес і відсутність почуття безпеки блокують професійний розвиток. Люди не беруться за складні завдання, бо бояться висміювання. Не відвідують курси, бо «все одно не впораються». Не просять про підвищення, бо «краще не висуватися». «У трамваї я буду говорити тихо по телефону, щоб не привертати уваги. Бо українці всюди...» Це не відсутність амбіцій. Це біологічна реакція мозку на тривалий стрес.

Якщо стресовий стан триває місяцями, наслідки серйозні: вигорання, депресія, відмова від спілкування. Держава втрачає потенціал, суспільство втрачає людей, людина втрачає себе

Неурядові організації як пожежники, що гасять людські кризи

У всій цій мозаїці найбільшу роботу часто виконують неурядові організації (НУО). Саме вони організовують психологічну підтримку, міжкультурну освіту, юридичну допомогу, групи підтримки, семінари, мовні курси. Саме НУО часто є першим притулком — вони дають місце, де можна відпочити, поговорити, відновити гідність. Важливо, що ці організації не тільки «допомагають українцям». Вони будують соціальну безпеку. З'єднують людей. Створюють простір, де поляки та українці знайомляться, вчаться один у одного, співпрацюють. Це фундамент будь-якого здорового суспільства.

Наратив має значення — і більший, ніж нам здається

Те, що ми говоримо — у ЗМІ, школах, політиці й за чашкою чаю, — формує реальність. Позитивний наратив, що показує співпрацю, успіхи, емпатію, дає людям надію і зміцнює спільноту. Негативна нарація — що «українці живуть краще», «забирають у нас» або «не хочуть інтегруватися» — ранить, розділяє і травмує людей.

Люди, які щодня чують, що вони є проблемою, зрештою почнуть у це вірити. І потім не будуть питати, як долучитися. Вони будуть думати тільки про те, як вижити

Справжня інтеграція — це не «завдання українців» чи «наш обов'язок перед ними». Це процес спільного будівництва суспільства, в якому кожен — незалежно від походження — має своє місце, сенс і вплив. Це співпраця, яка починається в міжособистісних стосунках і яка має бути системно підкріплена — школами, органами влади, громадськими організаціями та медіа. Адже саме ЗМІ — телебачення, радіо, преса, інтернет-портали, інфлюенсери — мають сьогодні величезну владу: владу над наративом. А наратив створює реальність. Якщо люди день у день чують, що мігранти «забирають пільги», «займають місця», «отримують більше», — вони починають у це вірити. З'являються гнів, заздрість, страх. З цих емоцій не народиться ані солідарність, ані спільнота, а лише фрустрація і агресія.

На надійних ЗМІ сьогодні лежить величезна відповідальність: показувати цілісну картину. Пояснювати, що війна не була вибором цих людей. Що допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій. Що ніхто нічого не забирає, якщо держава добре управляє ресурсами. Що страх перед чужим часто випливає з незнання, а не злих намірів. І що в одному класі, на одній парті можуть вчитися польська й українська дитина — і обоє від цього виграють.

Але ЗМІ також повинні дбати про почуття безпеки поляків, бо їхня тривога є реальною. Замість ігнорувати побоювання, варто пояснювати, звідки вони беруться, розвіювати їх, обґрунтовувати фактами, шукати рішення. Інтеграційна нарація — це не «тільки позитивна» нарація, це відповідальна нарація. Така, що не викликає страху, а дає відчуття впливу.

На стресі, упередженнях і почутті загрози ми не побудуємо спільного суспільства. Ми можемо побудувати його на емпатії, освіті, мудрій політиці та словах, які об'єднують, а не розділяють. Адже дах над головою — це лише початок. Без спокою ніхто не вчиться, не працює, не довіряє. Без довіри ніхто не залишається надовго. А без спільноти не буде сильної Польщі, в підсиленні якої також зацікавлені українці.

20
хв

Допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій

Юлія Богуславська

Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?

Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?

«Почуття провини є і зараз»

41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».

До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.

Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:

— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.

Віра почувається сильнішою, коли дбає про себе

Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати. 

— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.

Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях: 

— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.

На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:

— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.

З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду. 

— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому

На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс: 

— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.

«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»

47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:

— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.

Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.

— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст. 

Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього 

До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.

Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:

— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.

Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:

— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся. 

Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась

Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:

— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.

За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.

— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую... 

Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить

«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»

До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.

Вікторія вважає догляд за собою необхідністю в умовах сильного стресу

Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:

— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.

Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:

— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.

Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі: 

— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.

Повернулась у форму — і це додало мені сили

Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище: 

— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.

Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:

— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.

Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу: 

— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.

Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:

— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.

«Догляд — це тепер моя професія»

33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу. 

— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.

Тетяна в еміграції переворила ритуали краси на свою професію

Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.

Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:

— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.

Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити

Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:

— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!

Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує: 

— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті. 

Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money. 

Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення

Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.

Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.

«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»

— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.

— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити. 

Психологиня радить:

• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові;
• дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі;
• нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.

Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові

Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…

20
хв

«Не виживати, а жити»: як українки в еміграції відновлюють зв'язок із собою через ритуали догляду

Діана Балинська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій

Ексклюзив
20
хв

Нове покоління інцелів, виховане ПіС

Ексклюзив
20
хв

Єдина в Україні саперка-водолазка Тетяна Мордач: «В умовах нульової видимості під водою моїми очима стають руки»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress