Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

«Ми теж взяли собі біженку». Трохи про невиправдані очікування — європейські й наші

Повернуло на третій рік, відколи Європа наповнилася біженцями з України. Увесь цей час ми з європейцями відкриваємося один для одного. Чиїсь очікування десь не співпадають, хтось трохи шокується. Буває

Ольга Гембік

У хустках і шапках-вушанках — десь так собі уявляють біженців. Фото: AKG Images/East News

No items found.

<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>

Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина. 

Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам? 

«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.

Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить

Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі. 

Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.

Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати

Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками. 

Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва. 

У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».

А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?

«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.  

Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.

Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали

А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.

«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.

Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.

Чекаємо на ваші історії. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu

No items found.

Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Пенькова, Легенди Києва, волонтерство, драматургія, Донецьк, війна, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).

Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні  відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.

Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.   

На прем’єрі «Легенд Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання. 

Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим. 

Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?» 

А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.

Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося. 

В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі

Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове. 

Катерина Пенькова. Фото: Станіслава Овчиннікова

Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.

Драматургія та сором жити своє життя

Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.

У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.

Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним

Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.

Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки. 

Сцена з вистави «Легенди Києва» в постановці Наталії Сиваненко, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач

Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.

 В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.

Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх

Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.

Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.

Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя

Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції. 

Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.

Сцена з вистави «Бука» в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова). Фото: Przemyslaw Jendroska / пресматеріали

В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу

Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.

Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.

Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є

Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.

Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.

Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую

Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».

20
хв

Катерина Пенькова: В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу

Анастасія Канарська

Дівчата й навіть юнаки охоче брали участь у майстеркласах з виготовлення купальських вінків, народних іграх і забавах, танцювали, співали купальських обрядових пісень, частувались ковбасками на грилі.

Дівчата робили і прикрашали опудало Марени (зимове божество), а хлопці — Коструба (або Купайла), після чого жінки мали викрасти чоловіче дерево-опудало і втопити його, а хлопці — вкрасти Марену і спалити її на вогнищі.

Фото: Zina Pastukhova

Найголовніший атрибут свята — вогнище, через яке стрибали поодинці й парами. Ніхто, на щастя, не обгорів, але був випадок, коли хлопець стрибав з наплічником і приземлився в багаття. Добре, що спина була захищена. Були ті, хто збивав коліна під час приземлення, але загалом атмосфера панувала — вогонь!  

«У Варшаві ми підтримуємо українську культуру. Наші діти, які народжуються тут, живуть уже в зовсім іншому середовищі, — розповідає організаторка заходу, волонтерка «Євромайдан-Варшава» Вікторія Погребняк. — Люди, які виїжджають з України, залишаються без внутрішньої опори, без цінностей, які нам прививали на рідній землі з молоком матері, з українською піснею. Ми діаспора, але передусім — українська. Тому хочемо, щоб наші унікальні традиції не забувались. Але ще ми робимо це, щоб Україна теж не втрачала з нами зв’язок».

Вікторія Погребняк

«Ми організовуємо таку подію вперше. У Польщі традиції святкування Івана Купала відрізняються від наших, у них це називається Noc Świętojańska. Ми бачили тут, у Варшаві, що місцеві теж плетуть вінок, але один великий і всі разом. Ми ж хотіли зробити це саме в наших традиціях — як звикли бачити в Україні», — додає Вікторія і зізнається, що організатори не очікували такого ажіотажу й великої кількості охочих взяти участь у святі. Тож ймовірно, наступного року Купала масово відсвяткують знов.

«Я живу тут давно, з початком повномасштабної війни забрала до себе з України доньку, — ділиться враженнями учасниця заходу Людмила. — Я народилась в 70-х роках у Миколаєві: тоді це місто було геть російськомовне, аж неприємно було. Зараз усе змінилось. Дуже пишаюсь тим, як жителі Миколаєва чинили опір ворогові. Як вигнали їх з Баштанки, де я працювала [місто на Миколаївщині, де у березні 2022 року мешканці об'єднались проти окупантів і розбили колону російської техніки з понад 300 бойових машин — Ред.]. Якби не Баштанка — не було б України. Я там працювала, знаю тих хлопців, які героїчно обороняли місто. Сьогодні це свято, ці традиції, річка нагадують мені Батьківщину, я почуваюся зараз як вдома».

Свято Купала — одне з найстаріших слов'янських свят сонцестояння. Його кульмінація — очищення за допомогою вогню, тобто стрибки через багаття.

Після переходу на новоюліанський календар у 2024 році Україна вперше за багато років нарешті святкує Купала під час літнього сонцестояння: коли день найдовший, а ніч — найкоротша. Раніше свято відзначали з 6 на 7 липня, цьогоріч — з 23 на 24 червня. Цього року Івана Купала ще й збігається зі святом Трійці.

Організатори заходу зазначають, що на інших акціях Євромайдан-Варшава до них неодноразово приєднувались поляки. Сподіваються, що українські купальські традиції також їм сподобаються.

Кошти, виручені на благодійному ярмарку та під час майстеркласів, підуть на дрони для ЗСУ.

20
хв

Івана Купала у Варшаві: українці запалили на березі Вісли. Фоторепортаж

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Лешек Бальцерович: «Patriot і реформи — це два ключі до перемоги України»

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Одне з найважливіших завдань Марка Рютте на посаді генсека НАТО — це розширення Альянсу

Ексклюзив
20
хв

Фільми літа-2024: п’ятірка від Sestry

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress