Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Понад 286 тисяч українських дітей навчаються нині у польських школах, майже дві третини з них приїхали до Польщі з початком повномасштабного вторгнення Росії до України. Ще чимало дітей відвідують уроки в українських навчальних закладах у Польщі, а також вчаться онлайн. А ось не ходять до польських шкіл від 170 тисяч до 200 тисяч українських дітей. Аби зрозуміти, що їх хвилює і якої допомоги потребують, фонд UNICEF спільно з фундаціями Plan International i Save the Children провели дослідження і опублікували звіт на основі голосів і думок більш як сотні дітей з України та Польщі. Усі респонденти віком від 8 до 17 років проживають у Варшаві, Вроцлаві та Кракові. Про те, як собі радять українські діти в Польщі, Sestry поговорили з Ольгою Яблонською, менеджеркою у справах комунікації і адвокації фонду Save the children Polska.
Ольга Гембік: Польща, прихистивши кілька сотень тисяч дітей з України, повернула їм базове відчуття безпеки — можна планувати, вчитися і гратися, над головами не літають ракети і не треба уночі під час повітряної тривоги спускатися до бомбосховищ. Чому ж виникла потреба у подібному дослідженні? Яких аспектів воно торкнулося?
Ольга Яблонська: Ми хотіли мати матеріал, котрий чітко покаже, які потреби мають українські діти в Польщі. Це безпосередня робота нашої організації. Другий привід — отримати цінну інформацію для наших майбутніх проєктів і програм, а також поділитися нею з іншими благодійними організаціями. Третій привід — ми хотіли б зібрати досвід українських дітей-біженців у Польщі ще й як інформацію для інших країн, де може повторитися подібний досвід.
Дослідження мало два етапи. На першому ми використали інноваційний метод, який назвали фотоголосом: діти отримали фотоапарати миттєвого друку знімків, вони мали фотографувати своє повсякденне життя в Польщі. Пізніше, під час другого етапу, відбувалися дискусії у фокус-групах.
І цікава річ — після того, як на основі дослідження ми підготували невеликий звіт і подякували дітям за участь, вони запитали, що ми будемо із ним робити, як будемо покращувати їхнє становище? І ми зрозуміли, що ці діти соціально дуже відповідальні.
ОГ: Дослідивши психологічний стан дітей з України, які приїхали до Польщі після повномасштабного вторгнення, що можна про нього сказати?
ОЯ: Туга — це найперше, на що вказують діти, коли йдеться про їхнє психологічне благополуччя й емоційний стан. Це туга за близькими, за друзями, які залишилися в Україні, і часто — за домашніми тваринами. У дітей були свої «діти» — у них були кошенята, які залишилися десь там, удома. Вони за ними дуже сильно сумують.
Відчуття самотності у Польщі теж знайоме багатьом дітям. Попри те, що деякі з них уже давно перебувають за кордоном, вони ще не встигли налагодити глибших стосунків з однолітками. Діти ходять до польських шкіл, у них є своє коло спілкування, але їм бракує довірливих відносин. І це також позначається на їхньому психологічному самопочутті.
Більш як 50% дітей-підлітків визнали, що вони хотіли б звернутися до кваліфікованих фахівців для підтримки свого психічного здоров'я. Для більшої частини респондентів було також важливо, щоб ця людина говорила українською, аби легше було поділитися емоціями.
Багатьох дітей турбує фінансове становище. І деякі з них, особливо старші підлітки, вказували на необхідність заробляти гроші, братися за додаткову роботу, завдяки якій вони могли б підтримувати бюджети своїх сімей за кордоном.
Утім, діти знають, що може покращити їм настрій і позитивно вплинути на емоції. Хтось зазначив, що займається спортом, інші — мистецтвом: щось малюють, створюють. Деякі діти намагаються більше бувати на природі зі своїми однолітками. Загалом вони активно цікавилися, як іще можуть покращити своє перебування у Польщі.
ОГ: Безперечно, освіта — це захопливий процес із прицілом на формування кращого майбутнього дитини, досвід з усвідомленням своїх сильних та слабких сторін, а навчання за партою — ще один острівець безпеки. Про які висновки, що стосуються освіти українських дітей у Польщі, можемо говорити на основі опитування?
ОЯ: Майже половина дітей, які взяли участь у дослідженні, ходять до польських шкіл, але також відвідують онлайн-уроки у своїх українських навчальних закладах. Для них це доволі виснажливо, навчання не залишає багато вільного часу — наприклад, для відпочинку та інших цікавих занять. Школярі казали про втому і надмірний час, проведений перед екраном комп’ютера, розчарування, викликане організацією онлйн-уроків.
Деякі підлітки, що змінили школу й систему навчання в Польщі, відчувають певне розчарування, бо через різницю у польській та українській програмах змушені навчатись довше. Більшість дітей засвідчили, що відчувають труднощі з вивченням польської мови. Менше половини учасників дослідження з України сказали, що можуть відкрито висловлювати свою думку в школі в Польщі, особливо непевно почувалися молодші діти. Утім, вони також стверджували, що вони люблять ходити до школи.
Чимало українських дітей вказали, що їм подобаються їхні польські вчителі, особливо ті, хто має міжкультурну підготовку, — вони надають їм велику підтримку і сприяння.
Натомість старші діти з України занепокоєні щодо майбутнього своєї освіти та можливостей для продовження навчання у Польщі або інших країнах Європейського Союзу.
ОГ: У дослідженні чимало уваги приділяється інтеграції українських дітей у польське суспільство, важливої для побудови відкритої, різноманітної та гармонійної спільноти, яка поважає інакшість і сприяє спільному розвитку. Як дітям дається інтеграція?
ОЯ: Саме на це питання складно дати однозначну відповідь. Інтеграція — це досить непростий процес. Багато дітей-підлітків, з якими ми спілкувалися, вказували, що не мають почуття приналежності у Польщі. 46% опитаних хочуть повернутись у Україну.
Деякі школярі також поділилися історіями жорстокого поводження, якого вони або інші діти з України зазнали з боку польських однолітків у місцевих школах і громадському транспорті. З іншого боку, вони також ділилися і своїм позитивним досвідом підтримки з боку польських друзів, місцевих вчителів. Тож питання неоднозначне. Варто також враховувати, що усі діти різні — одні мають дуже хороший досвід і швидко відчули себе природньо в новій обстановці,в новому середовищі, в новій школі. А комусь потрібно більше часу. Хтось через недостатній рівень володіння і розуміння польської мови складно розуміє ту чи іншу ситуацію.
Коли йдеться про інтеграцію, важливим є те, що 47% дітей засвідчили, що можуть відкрито висловлювати власну думку в польській школі.
ОГ: Які висновки можна зробити із результатів дослідження і яким чином із цим далі працювати?
ОЯ: Українські діти потребують допомоги для покращення свого ментального здоров’я. Йдеться про психологічну підтримку, яка б надавалася україномовними спеціалістами, аби з дітьми було легше порозумітися. Ми [благодійні організації. — Ред.] також повинні працювати з сім'ями та вчителями, щоб підвищити їхню здатність допомагати дітям. Ненав’язливої підтримки потребують також їхні батьки — це переважно жінки, які з дітьми приїхали до Польщі. Їм треба допомогти впоратись із тривогою і стресом, аби атмосфера в їхній родині покращилася.
Ще одна важлива річ, яка випливає зі дослідження, — необхідність працювати із вчителями, підтримувати і зміцнювати їхні компетенції. Раніше Польща не мала такого досвіду прийому біженців, тож польські педагоги справляються з усім власними силами. Ми хочемо допомогти їм.
У питаннях інтеграції важливим є створення простору для дітей, де польські й українські діти мали б можливість зустрічатися, грати, проводити час разом поза школою. Ми також хочемо організувати позакласні заходи для дітей з України, де вони б отримали більше можливостей для інтеграції й спілкування з однолітками.
Необхідно забезпечити уроки польської та української мови для дітей та молоді з України. Це те, що дозволить їм краще комунікувати.
Варто також створити умови для надання анонімних зворотного зв'язку в школах — щоб діти розуміли, що проблеми, які їх хвилюють, будуть почуті, і ніхто не буде їх стигматизувати.
Ми збираємося тісніше співпрацювати із владними структурами, насамперед, із місцевими органами влади, які несуть відповідальність за управління школами в Польщі, працювати для зміцнення батьківства у боротьбі зі стресовими ситуаціями, а також взаємодіяти із міжкультурними вчителями й асистентами. Завдання для нас, організацій, які надають допомогу дітям з України, — це лобіювання довгострокової національної стратегії інтеграції біженців у польське суспільство загалом.
Думки українських дітей вголос (із матеріалів дослідження) про їхнє перебування у Польщі, навчання, адаптацію та дружбу:
С., дівчина, 12 років: «Коли я була вдома, у мене завжди була моя кішка, і мені було дуже добре з нею, але її тут немає. Я дуже сумую за нею».
В., хлопець, 15 років: «У мене в Україні нічого не залишилося, [...] мою гімназію повністю спалили. А нещодавно ще й природу знищили [атакою на Каховську дамбу]. Що тут казати? Був у мене один друг, чомусь наш зв'язок обірвався. Було троє друзів, один з [назва міста], двоє з [назва міста]: одного застрелили, другий зник. А [тому] з [назва міста] — бомба залетіла прямо в його квартиру».
В., дівчина, 15 років: «Ти за кордоном у безпечному місці, а твій батько — у небезпечній зоні. І ти не знаєш, що з ним може трапитися в будь-який момент — чи повернеться він додому. З ним немає контакту».
М., хлопчик, 10 років: «Тут треба грати одному. Важче, коли тато в Україні. А тут мама працює по 12 годин на добу. Зазвичай я вдома з братом або сам».
В., дівчина, 15 років: «Тут гарно, безсумнівно... Але справжній дім — це ваш власний дім».
А., хлопець, 17 років: «У мене тут майже не було друзів. Було кілька людей, з якими я спілкувався. Але таких теплих друзів, як в Україні, у мене не було».
Дівчина, 13 років: «Мої українські друзі перестали зі мною спілкуватися, бо я не сказала їм, що їду. Вони тоді на мене були дуже злі. Це був дуже важкий час для мене».
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
