Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
На все про все у них було двадцять чотири дні. Не надто багато часу для відкриття української школи в іншій країні й побудови безпечного простору «з нуля». Середовища, у якому учні молодших класів на перерві можуть запросто обніматися з директоркою, а дорослі школярі сміливо пропонувати власні ідеї, не боячись бути висміяними за ініціативність. Але їм вдалося — колективу вчителів та директорці Варшавської української школи (ВШколУ) Оксані Колесник. Вона стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Ольга Гембік: Що за діти навчаються у Варшавській українській школі? Які вони — сучасні учні?
Оксана Колесник: Діти змінюються, стають відкритими, впевнено можуть сказати, що вони думають. Вони більше комунікують, розуміють цінність знання іноземних мов. Знають, що мова, якою б ти не володів, розширює кордони для розвитку особистості.
Наші діти обігнали нас далеко у використанні технологій, гаджетів, нових програм: це і чат Gpt, і програми з обробки фото і відео. Нещодавно ми зробили експеримент і віддали учням модерацію сторінки ВШколУ в Instagram: одного дня модерував 11-й клас, наступного — 10-й. І так до 8-го класу. Цікаво було спостерігати, з якою відповідальністю діти викладали сторіз, як переймалися. Завдяки цьому наша аудиторія збільшилася.
Минув той період, коли учні не читали, бо з’явився інтернет. Зараз спостерігається тенденція, що діти повертаються до книжок. Хотілося б, щоб вони й надалі отримували інформацію не лише з інтернету й гаджетів, а й цінували читання.
Сучасна молодь цікавиться книгами, обговорює — це тішить
Іноді учні ставлять питаннями у складне становище. Що робити? Відповідати. Якщо питання захоплює зненацька й ти не знаєш відповіді, то треба взяти паузу, подумати, запропонувати повернутися до нього, скажімо, завтра, або на наступному уроці. Давати неправдиву відповідь або інформацію, в якій ти не впевнений, — не варто. Діти це відчують і втратять довіру.
ОГ: Наскільки ви на свій керівній посаді близькі до дітей?
ОК: Настільки, наскільки можу. Звісно, я не можу бути їм подругою, спілкуватися на одному рівні. Якщо занадто товариські стосунки — менше будуть звертатися зі своїми питаннями і проблемами. Я маю тримати баланс — допомагати і дитині, і вчителю. Я трохи осторонь, але на одному рівні.
Нещодавно з учнями 8-11-х класів та вчителями побували на тижневому шкільному виїзді — так званій «білій школі». Ми їздили до Кшижової, що за Вроцлавом. Діти мали лекції, майстерки, їздили на екскурсію до Вроцлава. На дискотеках ніхто не соромився, усі разом танцювали. Так ми стаємо ближчими до дітей. «Чи можна з вами селфі?», — питають. Чому ж ні?
Робота з дітьми має дуже багато переваг. Учні стимулюють. Завдяки роботі з дітьми ти намагаєшся не відставати від них, постійно вчитися чомусь новому
ОГ: Який ви мали бекграунд перед тим, як очолили школу у Варшаві?
ОК: Після закінчення інституту працювала у Чернігівській філії Київського славістичного університету. Прийшла туди лаборантом і за десять років пройшла шлях до заступника директора філії. Працювала в Централізованій бібліотечній системі Чернігівського району. Робота в бібліотеці навчила несподіваним речам — як підготувати захід, як його провести, роботі з людьми, як зібрати і систематизувати матеріал, укласти його в книгу, а потім підготувати її до видання.
У цей час в Україні почалася реформа з децентралізації. Одна з новостворених громад, Іванівська поблизу Чернігова, шукала керівника відділу освіти. Я пройшла конкурс і працювала на цій посаді. Реформа децентралізації відкривала нові можливості, ми почали працювати із різними громадськими організаціями, вигравали гранти. Завдяки проєкту з децентралізації влади й підтримки місцевого самоврядування від SKL International з’явилося чимало знайомих в Україні й Польщі.
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення закінчила працювати за контрактом директоркою школи у Чернігові. Зрозуміла, що ця посада в українській школі є дуже переобтяженою, адміністративною і не дає свободи дій. Навіть попри те, що заявляється, що школи мають автономію й начебто можуть обирати свій шлях. Все одно діє чітка ієрархічна структура. Тож я не продовжила контракт, перейшла на посаду вчителя географії.
Ми з колегою виграли грантовий освітній проєкт від GIZ для навчання фахівців-освітян Чернігівської і Сумської областей. Його реалізацію почали у листопаді 2021-го року. І навіть 21 лютого 2022-го, хоч і відчувалася напруга, сиділи й планували, як нам почати другий етап, кого з експертів запросимо. На жаль, проєкт так і залишився реалізованим на половину, бо почалася війна. Але коли відкривали школу у Варшаві, цей досвід згодився.
ОГ: Як ви опинилися у Польщі?
ОК: Ми не мали чіткого розуміння, куди прямуємо. Із Чернігова їхали три дні — я з донькою, подруга з дочкою і дві наші собаки. Рішення про те, що будемо перетинати кордон, ухвалили на третій день війни
Я подзвонила до Войцеха Мархлевського, знайомого за спільними проєктами SKL International, запитала, чи він допоможе. У Польщі вони з дружиною Магдою одразу заопікувалися нами.
Так сталось, що саме Войтек співпрацював з командою, яка міркувала над створенням української школи для дітей, які через війну опинилися у Варшаві. Цю ідею вперше обговорили між собою президент Клубу католицької інтелігенції (Klub Inteligencji Katolickiej, KIK. — Ред.) Якуб Кєрсновський і президентка правління Фундації «Український дім» Мирослава Керик. Нам з моєю подругою запропонували долучитися.
У нас були різні зустрічі — на початку ти нічого не розумієш польською мовою. Вже потім почали розуміти, про що йдеться. Клуб католицької інтелігенції та «Український дім» займалися пошуком приміщення, спонсорів, партнерів. На нас було питання організації роботи школи, розробки навчального плану, складання розкладу занять, підбору кадрів, набору учнів, а також пошук рішення, щоб діти отримали українські документи про освіту.
ОГ: Як швидко вдалося все організувати й запустити освітній процес?
ОК: Варшавська українська школа (ВШколУ) — це освітній проєкт, який увесь час розвивається. Щоб наші учні не втратили тих перших трьох місяців війни і були переведені на наступний навчальний рік, завдяки співпраці з відділом освіти Давидівської громади Львівської області, вони були зараховані до 10-х шкіл громади. Наступного навчального року ми підписали договір із приватною львівською школою повного дня МрійДій, тож всі наші учні були зараховані до цієї школи.
З 2023-2024 року наші учні перебувають у двох освітніх системах – українській і польській. У Польщі ми маємо партнерські стосунки із SP Montessori im. Sw. Urśuli Leduchowskiej та Liceum Stivensona. Тож наші учні зараховані до цих закладів освіти для навчання в підготовчих відділеннях і паралельно продовжують навчання за екстернатною формою навчання у львівській школі МрійДій.
Для нас це додаткова робота, бо ми мали створити інтегрований навчальний план, а наші вчителі — інтегровані освітні програми.
Це ще раз показує, що існування школи не може бути заслугою лише однієї людини, це робота багатьох людей з усіх куточків України
ОГ: Як на практиці виглядає навчання у двох школах?
ОК: Бюрократичну документацію забезпечують українська школа і польські навчальні заклади — вносять дітей до реєстру, готують замовлення на документи. За нами — виключно освітній процес. І це дуже творчий процес.
Приміром, є у нас так звані бінарні уроки, коли працюють два педагоги: вчитель з географії, хімії, математики, біології або світової літератури і вчитель польської мови. Наше завдання — дати учням термінологію польською мовою.
Ми досліджували питання, чому українські діти не відчувають впевненості у польській школах. Виявилося, через мовний бар’єр. Дитина знає, може зробити, але не розуміє мови і не може прочитати. Невідомо, я складуться їхні долі, — хтось повернеться в Україну, хтось залишиться у Польщі. Якщо вони будуть володіти термінологією, то процес навчання у них йтиме краще.
Для наших випускників ми організовуємо курс навчання польської мови В1. З одного боку, це дає дитині можливість отримати сертифікат, який підтвердить, що дитина володіє польською мовою, з іншого — підтягне рівень польської мови для вступу до університету.
Від свого колеги я почула, що не можна поєднати українську і польську програми, але ми так працюємо вже півроку
ОГ: Учні Варшавської української школи мають травматичний досвід біженства. Тож школа мусила стати ще й реабілітаційним осередком стабільності й спокою. І як, власне, стала?
ОК: Я завжди кажу, що пишаюся нашими вчителями. Бо так само, як і діти, вони з’їхалися зі всієї України. Коли вчитель заходить до аудиторії, то залишає усі свої проблеми, усі страхи. А вони теж мають рідних в України — на фронті, на окупованих територіях, в прифронтових зонах. Дівчата стали для дітей опорою, по-іншому ніяк. Якби діти відчували хвилювання і невпевненість вчителя, це стало б для них важким випробуванням.
Коли відкрилася школа, перші два тижні на перервах стояла тиша. Це було найстрашніше.
Попри те, що наша школа невелика, на кожній паралелі ми маємо по одному класу і лише 273 дитини. У нас працюють два психологи. Вони проводять групові інтеграційні (і не тільки) заняття з класами, індивідуально працюють з дітками, а також і з батьками, якщо вони потребують підтримки.
Оскільки ми дуже дбаємо про те, щоб дитина почувалася комфортно у школі, то на зустрічах, коли треба запросити батьків поговорити, скажімо, з приводу поведінки дитини, завжди присутній психолог. Щоб дитина відчувала, що на її боці є доросла людина, яка її буде захищати.
ОГ: Перед випускниками, які опинилися у Польщі, стоїть надскладний вибір — куди рухатися далі, який напрям обрати? Як їм допомагає школа?
ОК: Випускниками нашої школи опікується пані Йоанна Катс — вона є полькою, але проживає в Америці. Вперше ми з нею зустрілися на природничих майстер-класах, які вона проводила для українських дітей в таборі «Літо в місті» в 2022 році. У США вона має свою власну школу розвитку COGITANIA. Коли приїздить, то проводить з нашими підлітками заняття про те, як вони бачать своє майбутнє, де хотіли б навчатися, чого досягти у житті. Вона намагається розкрити їхній внутрішній потенціал.
Щоб діти мали інформацію про майбутні можливості, ми запрошуємо фахівців, які розповідають про умови вступу, вимоги та переваги різних університетів. Намагаємося, щоб наші діти відвідували різні компанії тут, у Варшаві, щоб на місці могли ознайомитися з особливостями робочого процесу. Можливо, хтось ще не визначився і обере напрямок, куди вступатиме. Психологи також роблять оцінювання, до чого учень має хист, допомагають обрати майбутню професію.
Ми розуміємо, що важливо зберегти молодь як майбутнє України. Тож разом із проєктами на інтеграцію суттєву увагу приділяємо вивченню історії України, рідної мови, звичаям, традиціям.
Незалежно від того, де перебуватимуть наші випускники, їм відбудовувати Україну, працювати на її благо
ОГ: Ми усі перебуваємо у підвішеному стані непевності – і люди, і проєкти. Що буде далі?
ОК: Ми є частиною «Українського Дому» і частиною Клубу інтелігенції католицької. Ці дві організації створили школу й опікуються нами. Але складне питання «що далі?» висить у повітрі від самого початку нашого існування, бо все залежить від фінансів. Зараз нашим основний спонсором є Save the Children International. Ми отримуємо також допомогу і з інших джерел. Щоб продовжити своє існування, шукаємо нові можливості.
Те, що ми увійшли до польської освітньої системи, дало можливість отримати субвенцію на наших дітей. Попри те, що навчання у школі стало платним, все одно наш бюджет не до кінця закритий. Але ми працюємо, щоб і далі навчати. Наша школа твориться постійно, вона живе, розвивається, змінюється, адаптується і постійно оновлюється. Бо ж якщо школа створена і не розвивається, вона уже в минулому.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
