Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Він — там, я — тут». Як дають собі раду українці в розлуці?
Коли я питаю у своїх подруг і знайомих, як вони дають собі раду в розлуці з чоловіками, насамперед чую: «Ніяк». Але насправді все не так безнадійно. Свій оригінальний спосіб підтримання стосунків має кожна пара. Вона виробила його інтуїтивно або шляхом проб і помилок і ретельно його дотримується. Тому й тримається разом — попри всі випробування
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Я бачу це по своїх знайомих — стосунки, що увінчалися шлюбами яксамраз на початку повномасштабного вторгнення, коли закохані зрозуміли усю крихкість життя і поспішали засвідчити серйозність своїх намірів, тихенько розпадаються. Ба навіть шлюби, загартовані життєвими випробуваннями, потроху тліють, добігаючи кінця, втрапивши в зону турбулентності на прямій «війна — евакуація — розділення родини».
Коли чоловік у війську або в Україні, а жінка — за кордоном або в тиловому місті, буває дуже складно зберегти стосунки. Ще складніше — продовжувати їх, розвивати, працювати над ними на відстані попри всі негаразди й труднощі. А випробувань — чимало.
Фото: BULENT KILIC/AFP/East News
«Відчуваю, що сил стає дедалі менше, — констатує Іванна. Її чоловік — на війні. — Завалюю себе роботою 24/7, волонтерською діяльністю в Пласті, бо бачу, що вони *башать там, а нам треба *башити тут. «Руського міра» навколо дофігіща, російська мова полонила міста і села ще більше, ніж раніше — мені зараз м*скальщина ріже вухо всюди».
Іванна каже про постійне відчуття провини — їй здається, що без чоловіка робить недостатньо і занадто мало. Вона повністю зосередилася на дітях, бо на їх емоційному стані погано відбивається відсутність батька:
— Не маю ані бажання, ані сил входити в якісь групи підтримки, бо враження таке, що якщо відкрию свою хатку равлика, то емоційно згину й не зможу взяти себе в руки знов
Втім психологиня Олена Кузнецова, яка консультує у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві й допомагає українським жінкам емоційно «вигребти» з пригнічених станів через розлуку, радить усе ж шукати підтримки — хоча б у колі таких самих українок. Зараз особливо важливо зосередитися на власних відчуттях, прислухатися до себе і концентруватися на головному, що єднає пари.
Олена Кузнєцова розповідає, що жінки намагаються знайти для себе заняття, аби легше переносити розлуку — роблять це свідомо або й інтуїтивно. І часом прогулянка або заняття у спортзалі спільно зі знайомими мають найкращий ефект для переживання смутку. «Подруга сказала мені, що займається йогою, щоб бути спокійнішою в розлуці з чоловіком», — підтверджує Наталія.
«Концентрую увагу на тому, що можу зробити: побутові питання, здоровʼя, діти, робота. Це дає можливість зайняти голову справами. Бо коли є спокій, мозок починає ставити болючі питання, відповідей на які я не маю», — ділиться Ірина.
«Якщо мені треба проїхати 700 кілометрів в один бік за кермом і заправити машину, щоб побачитися на два дні, я поїду, — каже Аліна, чоловік якої воює з першого дня повномасштабного вторгнення. — Гроші я зароблю, а побути разом — безцінно. Намагаємося бачитися якомога частіше».
Це її спосіб пережити розлуку без втрати для почуттів. Загалом у нагоді парі стають сучасні гаджети й інтернет. Розуміння того, що спілкування є, зберігає прив’язаність. Навіть якщо повідомлення тривалий час мають статус непрочитаних.
— Він — там, я — тут. Задіюю всі органи відчуттів — від спання у чоловіковій сорочці із запахом його тіла — до прослуховування аудіоповідомлень з його голосом
— Коли виходить, чоловік розповідає синові казку на ніч — просто по телефону. Ці банальні речі трохи допомагають, — ділиться Надія.
Психолог і гештальт-терапевт Геннадій Мустафаєв, який надає психологічну допомогу парам, вважає абсолютне залучення у життя партнера одним із найважливіших способів збереження почуттів у розлуці. Під час розмови з українками, які через війну тимчасово опинились у Польщі, він наголошував на спільному плануванні життя й обговоренні всіх його аспектів аж до дрібниць: «Вибираєте чашки — оговорюйте чашки. І не важливо, що між вами — сотні кілометрів».
Пари, які дійшли до цього інтуїтивно, мають усі шанси зберегти стосунки попри розлуку і негаразди.
Фото: Ukrinform/East News
«Чоловік на війні з перших днів, — розповідає Олександра. — Вже давно визнала, що це надовго, і роблю все, щоб вкладати в наші стосунки тут і зараз. Що мені допомагає? Small talks про щось радісне. Dirty talks — обов'язково, секстинг, ню-фоточки. Та будь-що, або відчути цей сексуальний контакт між нами.
Також шлю фотки сина, деталі, як ми проводимо час. Вислуховую, коли просить і ділиться. Не лізу, коли мовчить і не розказує. Намагаємося бачитися якомога частіше фізично — або він бере декілька днів і мчить до нас, або я беру роботу із собою і їду до нього «на канікули».
Графіки і планування — ще один лайфхак, який рятує пару. «Чоловік якось проговорився, що того ранку був з побратимами у повній «дупі». Згадка, що завтра о 10-ій ми маємо зідзвон на нашу сімейну «планірку», дала йому сил вигребти, — ділиться Надія.
«Мій чоловік неодноразово казав, що відчуває, ніби є поряд, коли я все докладно йому розповідаю і висилаю світлини, коли раджуся щодо побутових речей і ділюся буденними радощами», — погоджується Олександра.
Попри негаразди, складнощі й загальне виснаження від новин, пари, які вирішили триматися разом, відзначають, що їм довелося змінити комунікацію. У кращий бік
«Найважливіше — я намагаюся фільтрувати свій «базар» і спершу думати, ніж щось писати і висилати, — каже Олександра. — Особливо це стосується військових тем. Щодо «ниття», що мені важко — загалом чоловік хоче чути, де я не справляюся, щоб підтримати. Тому я вільно ділюся цим, але звісно, в межах розумного. Я часто висловлюю своє безсилля — кажу, що хочу бути йому підтримкою, але нічим не можу ані допомогти, ані розрадити. Він теж ділиться своїм безсиллям».
Навіть у часи складних випробувань, викликаних повномасштабною війною, українки шукають позитив і стверджують, що дистанція дає змогу тримати голову холодною і можливість подумати, перш ніж щось сказати. Навчившись давати раду собі й дітям, вони вчаться звертатися за допомогою — до близьких людей або практикуючих психологів. І є оптимістичний прогноз, що з цієї боротьби, яка триває щоденно, вони вийдуть переможницями.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Заради справедливості, чимало зі здійснених протягом останніх 8 тижнів дій Дональд Трамп анонсував ще під час виборчої кампанії та перехідного періоду, що передував його вступу на посаду. 47-й президент США заслуговує на різноманітні оцінки, проте його курс є очевидним: з особистих психологічних і політичних причин він потребує глобального політичного успіху у перші 100 днів власного президентства.
Оточують Трампа й проводять його курс ті, хто повністю поділяє ці плани та не має сумнівів у доцільності їхньої реалізації. Попередні біографії цих людей мають мінімальне значення, а нинішня особиста відданість не викликає сумнівів.
У підсумку Сполучені Штати протягом короткого терміну перетворилися зі стратегічного союзника України (зокрема, під час перебування Трампа у ролі 45-го президента США держсекретар Штатів Майк Помпео та міністр закордонних справ України Павло Клімкін проводили засідання Комісії стратегічного партнерства у листопаді 2018 року) на посередника. Причому посередника, який вимагає оплати власних послуг, вдаючись до відвертого шантажу. Цей поворот для України має вельми драматичні наслідки й навряд чи обмежиться гарячою дискусією, яка сталася 28 лютого в Овальному кабінеті Білого Дому.
У Вашингтоні сприймають Україну як слабку ланку світової політики, і це не лише особисте сприйняття Дональда Трампа, але й системний підхід до побудови відносин. Хоча ніде правди діти: заяви президента США демонструють не лише особливості поведінки людини, яка звикла давати характеристики всьому у найвищому ступені. Трамп, судячи з усього, не забув про ситуацію навколо його спроби отримати від Володимира Зеленського компромат на Гантера Байдена. Ця ситуація, як відомо, спричинила початок процедури імпічменту — дошкульної, проте неоднозначної за результатами.
Україна — не єдиний об’єкт атак з боку адміністрації Трампа, але єдина країна, яка продовжує опиратися російській агресії попри втрату 20 відсотків своєї території. Відтак ознаки залаштункових домовленостей між Москвою та Вашингтоном, які спричинили успіх російських військ на Курщині, відмова США від участі у міжнародних юридичних діях проти Кремля виглядають, на жаль, логічними. Путін ставить Трампу попередні умови, а Трамп їх приймає та виконує з ентузіазмом.
Ані факт безпрецедентної за розмірами у ХХІ столітті агресії, ані масштабні чужі страждання не є аргументами для Трампа, він легко жонглює цифрами жертв російсько-української війни, видобуваючи їх з власної уяви, а не з розвідданих
Маємо констатувати: 47-й президент США перетворився на об’єкт рефлексивного управління з боку Кремля. З огляду на те, що Штати послідовно відмовляються від використання елементів юридичного тиску на Кремль, це цілком відповідає поглядам Трампа на міжнародні відносини. Його цікавить deal — угода, причому резонансна й спроможна переконати весь світ у геніальності та дипломатичних талантах Трампа. Він, як відомо, «стабільний геній» (с).
Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії, 2024. Фото: Evan Vucci/Associated Press/East News
Горе тим, хто чинить опір
Україна у цьому випадку зіткнулася не лише зі зміною глобального політичного клімату (слово «глобальний» у Вашингтоні можна вживати виключно для опису величі Трампа). Вчорашній стратегічний партнер не лише вимагає підписати «мінеральну» угоду, але й зупиняє/відновлює постачання виділеної ще Джо Байденом військової допомоги, обмін розвідувальними даними та підкреслено вибірково підходить до питання політичної підтримки.
Дійшло до того, що у повідомленнях посольства США про обстріли українських міст перестали звучати згадки про Росію, наче ракети й дрони запускають інопланетні істоти
Згадаємо, що обурення обстрілами українською стороною російських НПЗ висловлював міністр оборони в адміністрації Байдена Ллойд Остін. І саме за 46-го президента процес перепризначення Путіна президентом Росії із залученням окупованих українських територій у березні 2024 року викликав хіба що блискуче мовчання G-7. США виступали лідером у коаліції на підтримку України, проте не поставили державі-жертві агресії жодного F-16. Це свідчить про системне прагнення Вашингтону самому визначати ступінь залученості до бойових дій без уваги на моральні імперативи.
На жаль, Володимир Зеленський не зумів перелаштуватися у процесі реалізації державної політики у відповідності з новими викликами. «План перемоги», «план стійкості» виявилися декларативними, а підстав для проведення нового саміту миру немає. Ставка на вузьке коло довірених осіб продовжує превалювати у його modus operandi, до чого додалося запровадження масштабних санкцій проти Петра Порошенка. Верховна Рада України попри формальне існування монобільшості не перетворилася на конвеєр з ухвалення рішень конституційною більшістю, а Кабінет Міністрів залишається «урядом ноунеймів». Українська влада надає забагато аргументів бажаючим називати нашу державу failed state («недодержава» — Ред.).
Прагнення США забезпечити щонайшвидше проведення виборів в Україні не є ідеєю, яка оволодіває масами всередині країни, проте більшість політичних гравців розпочали підготовчі роботи на цьому напрямі. Оскільки зупинити цей процес навряд чи можливо, обмежимося нагадуванням про те, що вибори для світової спільноти — не лише певна кількість бюлетенів в урнах для голосування, але й міжнародне визнання процесу волевиявлення.
Кремль розуміє це, тому вправно інфікував Білий Дім «глибоким занепокоєнням» про стан української демократії. Фаворит Путіна у цих майбутніх перегонах — загальний хаос, організувати який російські спецслужби готові просто зараз
Мета Кремля очевидна — показати на прикладі України, що жодна країна з уявної сфери впливу РФ не повинна опиратися. Це не Мюнхен-1938, не Ялта-1945, це квінтесенція кремлівського мислення і прагнення диктувати свою волю. Не розвалившись під першими ударами російської армії у лютому 2022 року, Україна довела власну суб’єктність, проте не зуміла переламати ставлення низки світових політичних акторів. Сильна Україна навряд чи потрібна комусь, крім її громадян, і це необхідно усвідомлювати. Іншим глобальним акторам доцільність існування незалежної і потужної України необхідно доводити.
Європейська дилема
Виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції став не просто «чорною міткою», США продемонстрували готовність кардинально змінити політику щодо Старого Світу. Ще більш самотніми європейці відчули себе після лютневої суперечки у форматі Трамп+Венс проти Зеленського, яка має всі шанси потрапити до підручників з дипломатії.
З одного боку, ЄС та США залишаються економічними конкурентами, на чому наголошує Дональд Трамп. З іншого боку, без європейського компоненту НАТО значною мірою втрачає свій сенс, і це добре розуміють ті, хто порадив 47-му президенту США наголошувати на необхідності збільшення військових витрат країнами Старого Світу.
Разом з тим між усвідомленням необхідності (через підписання комюніке про схвалення плану ReArm Europe лідерами країн ЄС) та суттєвим збільшенням витрат на оборону обов'язково мине час. Який будуть розтягувати не лише прихильники порозуміння з Кремлем, але й представники європейських країн, які рівняються на Вашингтон. Буде насправді непросто.
Проте не варто відкидати ще низку цікавих фактів. Показну рішучість Еммануеля Макрона, готовність Кіра Стармера виступати у ролі модератора «коаліції рішучих» попри Brexit, активність скандинавських країн у питаннях допомоги Україні. Тут можна пригадати слова генерального секретаря НАТО Марка Рютте «Європа вже не живе у мирі, Європа ще не живе у війні». Вибір парадигми розвитку ситуації залежить сьогодні від самих європейців.
Президент США Дональд Трамп і генсек НАТО Марк Рютте в Овальному кабінеті Білого дому, 13 березня 2025. Фото: MANDEL NGAN/AFP/East News
Кремлівська спокуса
Багато говорять про те, що у Кремлі зараз захлинаються шампанським, адже перебіг подій підтверджує давню гіпотезу Путіна «Будь-яку західну владу можна пересидіти». Це переконання ґрунтується на якісному вивченні західних політичних процедур російськими спецслужбами, які не соромилися проводити «практичні заняття» в електоральних кампаніях країн Заходу.
Росія вивчила політичні механізми Заходу куди краще, ніж її опоненти вивчили її сутність
Владімір Путін не лише хоче повернутися до клубу керівників провідних країн світу (далеко не факт, що його уособить створення ситуативного формату Росія – США – Китай). Його мета полягає у максимальній дезорганізації Заходу, послабленні НАТО та посиленні суперечностей між США і Європейським Союзом. У такий екстенсивний спосіб Кремль намагається наростити власний світовий вплив. На руку Росії згорнуті на сьогодні економічні контакти із США та масштабні санкції, які Кремль прагне послабити за будь-яку ціну.
Загалом Путін вже досягнув доволі серйозного успіху: найбільша в сучасному світі російсько-українська війна завдяки позиції США буде призупинена без покарання агресора й заходів, спрямованих на його нейтралізацію. Відтак питання відновлення бойових дій в Європі — це лише питання часу
Адже ані логіка поведінки Путіна (або його можливого наступника), ані аргументи трансатлантичних путінферштеєрів найближчим часом кардинально не зміняться. Політика Трампа створює вкрай хиткий і тимчасовий баланс у Європі, щось на кшталт «паскудного миру», стан якого підсилюється психологічними особливостями Трампа.
Як читати сигнали?
Насамперед розуміти, що адміністрація Дональда Трампа не надто переймається моральними обмеженнями й готова діяти «за законами джунглів»;
Пам’ятати, що Владімір Путін і Сі Цзіньпін не залежать від результатів виборів, на відміну від європейських та американських політиків;
Усвідомлювати, що команда Дональда Трампа часто видає бажане за дійсне, мало переймаючись спричиненим ефектом;
Не забувати, що процес ухвалення політичних рішень в Європі суттєво відрізняється від аналогічних дій всередині США, РФ чи Китаю;
Тверезо оцінювати спроможність Росії вкидати фейкові й дезінформаційні повідомлення до світового інформаційного простору;
Шукати ознаки опори на цінності, а не вартість того чи іншого активу, незалежно від ступеня його глобальності;
Розуміти, що переговори про припинення російсько-української війни не можуть бути блискавичними з огляду на характер цієї війни.
Пам’ятаю, як пізно ввечері тато налаштовував радіо, щоб спіймати хвилю «Голосу Америки» чи «Радіо Вільна Європа» й дізнатися, що насправді відбувається в Польщі та за «залізною завісою». Я була дитиною, але розуміла, що беру участь у чомусь забороненому, про що не можу розповідати подругам у школі.
Думаю, це був спільний досвід багатьох мешканців країн колишнього радянського блоку аж до 1989 року. Ми добре пам’ятаємо, яку роль відігравав доступ до вільних ЗМІ у країнах, де дозволений був лише один, пропагандистський, урядовий канал. Так і зараз у багатьох місцях, де панують диктатори — у Білорусі чи Росії, або там, де демократія під серйозною загрозою, як сьогодні у Грузії.
І важко не відчувати, що Сполучені Штати Дональда Трампа вже понад місяць реалізують мрію Кремля. Адже як інакше можна зрозуміти заяву Білого Дому про те, що закриття «Голосу Америки» та «Радіо Вільна Європа»/«Радіо Свобода» означає, що американські платники податків більше не будуть фінансувати «радикальну пропаганду»?
Це відбувається під час гібридної війни, коли для Росії пропагандистський вплив і поширення дезінформації є такими ж важливими, як і підкорення України.
Закриття мовника «Голос Америки», який був створений у 1942 році для боротьби з нацистською пропагандою, є жахливим і символічним на тлі того, що Венс нещодавно заявив у Мюнхені про Європу, а також відкритої підтримки ним і Маском ультраправої німецької партії AfD.
Закриття цих легендарних і важливих для демократій радіостанцій, а також, ймовірно, неминучий занепад багатьох дрібних незалежних ЗМІ через скорочення фінансування USAID — це великий ризик того, що абсолютне зло у вигляді авторитаризму й фашизму швидко відродиться.
Ми бачимо, як за останні два місяці було порушено багато меж і кордонів. Цілі роки подій відбулися за два місяці. І це не ті події і зміни, до яких ми звикли, в яких бачили розвиток, а мету політики — зробити світ кращим, більш справедливим, демократичним, таким, де поважають права людини.
Останні зміни та рішення, що стоять за ними, відкидають нас на десятиліття назад. Вони кидають цілі суспільства в обійми дезінформації та пропаганди, яку фінансують авторитарні режими. Штати зраджують не лише Європу. Вони зраджують світ цінностей, які були фундаментом, на якому вони були побудовані. Цінностей, які Трамп, Венс і їхні союзники більше не цінують. Адже, на їхню думку, не Росія чи Китай є найбільшою загрозою для Європи, а… європейські демократії. А боротьбу з дезінформацією вони називають, як Венс у Мюнхені, цензурою.
Тепер лише одне може сказати напевно: у світі перевернутих значень ми маємо боротися за демократію, не озираючись на «дядька Сема».
Рятуючись від війни в Україні, майже 200 тисяч українців знайшли прихисток у польському місті Вроцлав. Зараз, за даними центрального статистичного управління Польщі, кожен четвертий житель Вроцлава — українець. З перших днів війни місто допомагало нужденним. З’являлися шелтери, збирали гуманітарку для України. До допомоги доєдналась і фундація «Калейдоскоп культур», яка понад 10 років займалась культурними заходами й збереженням українських традицій. Тепер фонд зосереджений на наданні психологічної підтримки. Про те, що переживають українці за кордоном, як говорити з дітьми про війну та до чого слід готуватися суспільству, Sestry поговорили з Ольгою Овчаренко — психологинею та координаторкою команди психологів фундації «Калейдоскоп культур».
Ольга Овчаренко: «Багато питань щодо адаптації дітей у школі»
Діти питають: «Мої сусід і друг залишилися. Чому виїхали ми?»
Наталія Жуковська: Сьогодні «Калейдоскоп Культур» — серед тих громадських організацій, які продовжують допомагати українцям, надаючи психологічну підтримку. З якими проблемами до вас приходять українці?
Ольга Овчаренко: Насамперед вимушені мігранти звертаються з проблемами порушення стосунків, тому що більшість жінок приїхала до Польщі без чоловіків, а стосунки на відстані зберегти непросто. Є й інша категорія жінок, які приїхали сюди до чоловіків, які тривалий час працювали у Польщі. Звісно, вони не звикли разом мешкати, вести побут. Їм доводиться пристосовуватись, це теж створює певні труднощі. Зокрема, у комунікації дітей з батьками, найчастіше з татом. Якщо він не був присутній у житті дитини тривалий час, а зараз намагається привчити до свого порядку — буде опір з боку малечі.
Багато питань щодо адаптації дітей у школі. Проблема з поведінкою — найчастіша, на яку скаржаться вчителі батькам. Чому так відбувається? Дитина протестує. Наймолодшому моєму клієнту було 5 років. У дівчинки були істерики, вона кричала, що хоче до бабусі в Україну.
Батькам важко підтримувати дітей, бо їм самим хочеться кричати, плакати, сховатись…
Є діти, які не розуміють, навіщо їм вчитись у польській школі, вивчати мову, особливо якщо мама чи тато цього не роблять. Та й підхід до навчання і виховання дітей у Польщі інший. Якщо вчитель бачить, що дитина відстає у навчанні — обов’язково буде наполягати, щоб батьки звернулися за психолого-педагогічною допомогою. Польські вчителі і вихователі несуть карну відповідальність за те, якщо вчасно не зголосять про проблеми у розвитку дітей. А для українців це дуже великий стрес, адже зазвичай вони не розуміють, чому їхніх дітей відправляють до спеціалістів. Бояться, що дитина буде визнана психічно нездоровою.
Психоедукаційна функція Фундації полягає зокрема в тому, щоб витлумачити батькам цю культурну різницю. Пояснити, що їх ніхто не хоче образити чи нашкодити їм.
Під час занять з дітьми
Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом.
Які історії вас вразили найбільше?
Якщо ми беремо, наприклад, схід України, бо до Польщі дуже багато українців приїжджають саме звідти, то це переважно історії про життя в окупації.
Одного разу до мене прийшла 30-річна жінка з трирічною дитиною. Дівчинка не розмовляла. Вона посміхалася, дивлячись на мене, але водночас робила дивний жест — затуляла очі й обличчя руками, ніби постійно ховалась.
Виявилося, що вони з мамою перебували близько місяця в окупації і часто сиділи у підвалі. Дитині на той момент було півтора роки. Вона вже починала говорити, нормально розвивалась. Але повністю перестала розмовляти під час перебування в окупації. До того ж на тлі стресу почався енурез. Отямившись у Польщі від пережитого, жінка зрозуміла, що у її доньки значні проблеми, плюс на це звернули увагу польські вихователі.
Окрім психолога, я порадила мамі звернутись до логопеда. Вже за півтора місяці роботи дівчинка почала говорити, щоправда, тільки склади, характерні для однорічного розвитку дитини. Вона перестала ховатися і затуляти обличчя руками. Корекційна підтримка дівчинки продовжується. Взагалі робота з травмою — тривалий процес.
Ви багато працюєте з дітьми. Що вони вам розповідають?
Що бачили військових, але лише завдяки розмові батьків змогли зрозуміти, ворог це чи ні. Дехто розуміється на зброї. У родині, де батько служить, діти більш напружені, відчувають страх і сум. У них постійні питання: «А якщо впаде щось на тата? А якщо з ним щось станеться і я ніколи його не побачу? А чи побачу я бабусю?». Також діти розповідали, що бачили, як у сусідній будинок «прилетіло». Часто це стається, коли діти з мамою їдуть додому на тиждень-два і стають свідками удару.
Були діти, які малювали свої кімнати в деталях — з надією, що скоро повернуться. Також був хлопчик, який малював катакомби. Він проговорював, що коли повернеться в Україну, то будуватиме бомбосховище, в якому треба жити. Взагалі, хлопці частіше говорять про те, що підуть до війська, пов’язують своє життя у майбутньому з тим, що розроблять спеціальну зброю.
Чи варто говорити з дітьми про війну? Як?
Варто, тому що це наша історія, яку ми не повинні приховувати. Потрібно пояснювати дитині, чому ви виїхали зі своєї країни. Інформацію слід доносити залежно від її віку і ситуації у родині. Якщо, наприклад, мама чи тато служать, то слід пояснити їхню відсутність і місію: «Тато чи мама бережуть кордони нашої держави, захищають наше місто». Якщо це родина, не дотична до війська, то акцент бажано робити на тому, що ми турбуємося про те, що відбувається в Україні — донатимо, робимо все, що у наших силах. Потрібно вчити дітей розділяти відповідальність. Тому що їм властиво вважати, що за певних обставин винними є саме вони.
Під час тренінгу
Ще одна річ: часто діти виїжджали з України, не бачивши бойових дій. І вони не розуміють, чому поїхали. Батькам говорять, що війни немає: «Ну, подивіться, мій
сусід і друг там залишилися. Чому виїхали ми?». Мене чимало батьків питали, чи треба дітям давати обіцянку на повернення.
Якщо дитині відразу сказати, що ні, ми ніколи не повернемось, то її стан погіршиться
Не обманюйте — говоріть або правду, або речі, наближені до правди.
Вимушеність переїзду — головна причина психологічних проблем українських біженців
Чому вимушені мігранти страждають відчуттям провини за власний комфорт і безпеку? Як боротися з таким станом?
У воєнного мігранта може бути так званий синдромом «вцілілого». Тобто почуття провини, що ти у безпеці. До того ж пригнічує засудження тих українців, які залишилися вдома. Це посилює депресивні стани. Що робити? По-перше, відділити від себе фактори, на які ти не можеш вплинути. По-друге, оточити себе людьми, до яких завжди можна звернутися за порадою, підтримкою чи просто гарним настроєм. По-третє, згадати свої способи подолання стресу. Комусь допомагає хобі — малювання, в’язання, читання, прогулянки.
Є чимало дієвих технік. Щоб хоча б трішки заспокоїти мозок, для початку слід повільно випити склянку холодної води. Подивитися і порахувати п’ять предметів, чотири звуки, смаки, доторкнутись до того, що поряд. Відчути себе у просторі, зосередитися на диханні. Також є вправа «Безпечна рука». Беремо свою руку, уявляємо, що вона несе у собі добро, піклування, любов. І можемо навіть уявити, від кого за життя ми це все отримували. Уявіть, як наповнюється ця рука приємними відчуттями. Відчуйте тепло і притуліть її до грудей. Зосередьтеся на тому, як через ваше тіло рука пропускає тепло. П’ять хвилин, які швидко знімають напруження, людина навіть засинає після цього. Але якщо почуття провини не проходить, раджу працювати зі спеціалістом.
У штаті працюють 14 психологів, і всі — українки
Олю, чому не всім вдається адаптуватись за кордоном? І як прийняти новуреальність?
Перший критерій — вимушеність. І це доведено американськими психологами, які працювали з біженцями з інших країн. Вимушений мігрант постійно у стані очікування, невизначеності. Адже якщо це мігрант, наприклад, трудовий, то він вчив мову, готував документи, він чітко розуміє, чому змінив країну і за яких умов повернеться. А ось вимушений мігрант не обирав переїзд, він не готувався до нього. Він постійно очікує на повернення додому. І у такому стані може перебувати багато років. У мене є клієнтка, яка приїхала до Польщі з двома дітьми. Її чоловік в Україні, але він може приїздити до них, бо одна з дітей в родині — з особливими потребами. Але ця жінка перебуває у постійному пригніченому стані. На роботу в Польщі йти не хоче. Каже, що має в Україні вакансію, яку для неї тримають. Хоча вона вже не працює там два роки. Вона вірить, що повернеться, бо у неї там будинок і багато планів. Вона хоче бути тільки вдома. Але заради дітей мусить бути у Польщі. І ось ця вимушеність, як ярмо, яке на тебе одягли і ти мусиш його тягнути. При цьому не завжди розумієш, для чого саме ти це робиш. Чому не розумієш? Бо якщо у стані стресу і паніки ти втікав і тобою керувало бажання вижити, то за два роки, живучи у мирній країні, не чуючи сирен тривоги, тобі починає здаватися, що все вже нормально. І виникає питання: «Чого ти мусиш сидіти за кордоном?». І оцей внутрішній опір обтяжує найбільше.
Звичайно, є й успішні історії, коли жінки відкривають тут бізнеси, коли вони реалізовуються навіть після вимушеної міграції. Нещодавно одна моя клієнтка сказала: «Я зрозуміла різницю між друзями з України і іноземцями — це хімія, яку я відчуваю, коли спілкуюся з людьми зі свого краю. Словами це не пояснити». Це невидимий зв’язок, який буде відчуватись завжди. Ось чому я прогнозую, що коли закінчиться війна, дуже багато людей повернуться додому.
Фундація «Калейдоскоп культур» нині зосереджена на наданні психологічної підтримки
Попереду подолання колективної травми
Українці не соромляться звертатися за психологічною допомогою?
Іноді соромляться. Особливо, коли ми приїжджаємо до хостелів, де проживають українці.
Пропонуємо їм поспілкуватися з психологом. У відповідь зазвичай чуємо, що у них немає психологічних проблем. Притому, що серед них є люди з Бучі, які жили в окупації і бачили жахливі речі. В однієї жінки, наприклад, закатували чоловіка
Ці люди кажуть, що їм не потрібен психолог. І я навіть розумію, чому так. Тому що вони живуть разом, одна одну знають і бояться, що їхні проблеми вийдуть за межі їхнього простору. Тобто це теж питання безпеки. Ці жінки нікому не довіряють. Зокрема, психологам.
А чи є, наприклад, правила, котрі, якщо їх дотримуватися, допоможуть без ліків покращити свій психічний стан?
Є копінг-стратегія, яка довела свою ефективність — почати комусь допомагати. Волонтерити, турбуватись, опікуватись, шукати тих, кому ти можеш допомогти. Наприклад, можна доєднатися до нашої фундації. Це теж форма подолання наслідків стресу. Потрібно говорити з людьми, правильно налаштовуватися, самонавчатися, опановувати щось нове. Мозок слід тренувати. Іноді для заспокоєння достатньо пройтися вулицею.
Часто після консультації я кажу: «Пройдіться ногами, не їдьте транспортом»
І це теж спрацьовує. У кожного свій механізм для опрацювання важкого досвіду. Хтось тікає, хтось завмирає, хтось починає боротися за свободу і незалежність.
Ольга Овчренко:«Багато звернень українських вимушених мігрантів стосуються проживання важких почуттів, втрати сенсу життя, неможливості пристосуватись до змін, туги за домом»
З якими психологічними викликами доведеться боротися психологам і психотерапевтам після закінчення війни?
З багатьма. По-перше, — не прожита, довготривала втрата. По-друге, вже є військові з контузіями, з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та іншими наслідками досвіду війни. По-третє, буде адаптація сім’ї до ветерана та реадаптація ветерана до мирного життя. Українцям, які будуть повертатися в Україну, теж заново доведеться адаптуватися. Вимушеним мігрантам по поверненню доведеться будувати життя знову з початкової точки. Буде зміна сімейної системи, пов’язана з тим, що діти повиростали, змінились ролі, трансформувались відносини у родині. Чимало дітей втратили своїх батьків і вже ніколи їх не побачать. Викликом також буде значна колективна травма. І тут надія тільки на те, що ми будемо об’єднуватись, а не загострювати ворожнечу. Бо якщо ми станемо порівнювати, говорити, що комусь легше, комусь важче, ми не допоможемо ані собі, ані іншим. Суспільство має бути готовим до значної реконструкції цінностей, зміни тих опор, на які спиралось до війни.
Д-р Рафал Шмайда — лікар, дитячий та підлітковий психіатр. Спеціалізується на лікуванні та терапії СДУГ, поведінкових розладів та розладів аутистичного спектру. Працює в Дитячій психіатричній лікарні в Лодзі.
Д-р Рафал Шмайда. Фото з приватного архіву
До Уповноваженого зі прав людини надійшло звернення від батьків дітей з СДУГ. Лист стосується можливості отримання довідки про спеціальну освіту для тих дітей, у яких діагностовано синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Наразі батьки дітей з аутизмом та різними видами інвалідності можуть подавати документи на отримання такої довідки. Як ви оцінюєте цю петицію?
Я вважаю, що така діяльність має глибокий сенс. Діти з СДУГ — це діти з конкретними потребами, тому можливість спеціальної освіти дозволить їм навчатися відповідно до своїх потреб, наприклад, у менших групах, частково за індивідуальною програмою, з іншим темпом роботи.
Діти з СДУГ думають дуже швидко і діють імпульсивно, але їхній темп роботи в школі повільніший, вони можуть вчитися повільніше
Це пов'язано з тим, що їх набагато більше турбують зовнішні подразники, ніж нейротипових дітей. У класі, групі дітей завжди шумно, тому, працюючи в класі з 30 учнів, дитина зі СДУГ отримає менше користі, ніж її одноліток, який не має таких «відволікаючих факторів». Якщо є можливість створювати менші групи, таким дітям буде легше. Є сенс адаптувати класи, школи та систему навчання до потреб усіх дітей. Це не означає, що кожна дитина повинна навчатися індивідуально, оскільки це і несприятливо для самого пацієнта, і тягар для системи, але робота в менших групах і пристосування до потреб дітей має глибокий сенс.
Побутує думка, що діти зі СДУГ «заважають», неслухняні та, окрім того, занижують освітній рівень. Чи так насправді?
Люди бувають різні. Діти — це теж люди, і вони теж різні. В цілій групі пацієнтів зі СДУГ є діти з дуже високим інтелектуальним розвитком, які добре вчаться в школі і пізніше, запам'ятовують, багато отримують від уроків, і ті, хто, хоча б емоційно, трохи відстають від своїх однолітків, а в контакті можуть здаватися на рік-два молодшими за свій вік, тим більше, що СДУГ часто співіснує з іншими порушеннями розвитку.
Що стосується цієї «неслухняності», то так: діти з СДУГ гучні, імпульсивні, непосидючі, одним словом, це не «ідеальні» діти для польської школи, де переважно сидять і щось переписують з дошки.
Фото: Shutterstock
З такою дитиною вчитель метушиться, бо вона виділяється з групи нейротипових дітей, які сидять за цими партами і переписують. Натомість дитина з СДУГ совається, малює в зошиті, відповідає на запитання без запитань, не дотримується правил, відповідає набагато голосніше, а іноді вигукне щось вульгарне.
І зауваження в щоденнику готове. Насправді, я іноді анекдотично прошу у батьків такий щоденник, який потім показую студентам, щоб вони розуміли про що йдеться. Для такої гіперактивної дитини в щоденнику справді дуже багато зауважень.
Чи не було б добре, наприклад, якби замість того, щоб писати негативні коментарі, вчителі писали позитивні?
Це особливо рекомендується для роботи з дітьми зі СДУГ, тому що вони постійно отримують догани на кожному етапі навчання, а може, і в житті.
Як тільки вони опускають голову і роблять домашнє завдання, виявляється, що це було домашнє завдання тижневої давності, так? І знову провал, і знову все погано, а потім всі сміються, що вона взагалі розсіяна і зробила не те домашнє завдання. Позитивне підкріплення і суперсили також є дуже важливим питанням, тому що така дитина приходить додому зі школи після низки зауважень і чує — цього разу від батьків: у тебе в кімнаті знову безлад, ти не прибрала, ти знову не взяла сумку для перезувного, чому ти ще не почистила зуби тощо, і завжди хтось чіпляється до них, тому самооцінка таких дітей зазвичай абсолютно низька, і насправді ви повинні показати їм ці суперсили, щоб дати їм шанс на правильний розвиток і здорову самооцінку.
Зі спостережень терапевтів, а також зі статистики випливає, що коли СДУГ не діагностується або не лікується, він часто корелює в подальшому житті з депресією або тривожними розладами.
Дійсно, близько 30 відсотків таких ситуацій можуть бути пов'язані з розладами з цієї депресивно-тривожної сфери.
Ще 30 відсотків схильні до ризику виникнення залежності, наступні — до ризику виникнення проблем, пов'язаних з антисоціальною поведінкою або злочинністю. При неналежному лікуванні СДУГ існує високий ризик того, що у пацієнта розвинеться один або декілька з цих розладів одночасно, оскільки вони не є взаємовиключними. Наприклад, кожен третій матиме депресивно-тривожні проблеми, кожен третій — проблеми з якоюсь залежністю, а кожен третій — проблеми з різною антисоціальною поведінкою.
Це, звісно, не означає, що вони обов'язково стануть злочинцями, це більше схоже на те, що, наприклад, вони потраплять у якусь бійку і через це матимуть проблеми з законом, тому що якщо у когось такий високий рівень імпульсивності, то потрапити в бійку — це дійсно момент, тому що ми також бачимо це серед наших пацієнтів у відділеннях.
Фото: Shutterstock
Говорячи про імпульсивність, я натрапила на влучну, на мою думку, цитату про те, як функціонують діти з СДУГ: їхній мозок схожий на ракету та велосипедні гальма.
Я абсолютно з цим згоден.
Мозок, як ракета — це те, що вони мають так само, як і кожен з нас, але дійсно, більшість з нас мають краще гальмування
І якщо ми подумаємо про такі нейробіологічні основи, то насправді СДУГ — це в першу чергу дефіцит гальмування, тому що у цих людей збудливість на правильному рівні, нормальному, в той час як гальмування — на поганому рівні. І саме тому вони так швидко перемикають свою увагу з місця на місце, тому що це залежить від збудження.
Вони не можуть утримувати увагу на одному предметі, тому що це залежить від гальмування, і саме тому вони часто перебивають один одного, саме тому вони не можуть стояти в чергах, саме тому вони не можуть не говорити до того, як хтось закінчить питання, і взагалі вони нетерплячі і непосидючі.
Так, я частково згоден з цим, але це не означає, що їхній мозок працює швидше, ніж у дітей, які не мають проблем зі СДУГ, у них просто гірші гальма.
Чи переймають діти якісь стратегії виживання? Тому що здається, що кожен обирає якісь, і якщо це не діагностовано, наприклад, щоб не виділятися з групи, щоб якось справлятися, наприклад, в школі або в групі однолітків, що вони, не знаю, вдають з себе когось, підлабузнюються, наслідують?
Ці діти постійно відчувають, що вони переживають якусь невдачу, і це однокласники сміються з хлопчика, що він ловить гав, тому він переходить в агресію, тому що, врешті-решт, ніхто не скаже йому, що він розсіяний, якщо всі будуть його боятися. Це один варіант.
Інший варіант — це те, що він буде імітувати всю поведінку групи, і дійсно, так чи інакше, найчастіше вони йдуть знову, і їх тягне до групи, яка десь поводиться абсолютно некоректно.
Ну, і насправді іноді в цьому всьому є ще й така мотивація, що якщо мені всі кажуть, що я такий неслухняний, то я тільки покажу вам, що значить бути неслухняним.
Якщо я маю бути поганим, то я буду таким і ви ще пошкодуєте. І ось тоді ми дійсно маємо проблему розвитку поведінкових проблем, і тоді ми бачимо, наскільки ці діти можуть бути, переносно кажучи, неслухняними.
Ми говорили про суперсили. Чи існують якісь особливі якості або схильності, пов'язані зі СДУГ?
Загалом так, тому що це зазвичай люди, які мають багато енергії, яка може бути спрямована на «заважання» в класі, але також і на спорт або музику. Це діти, які ніколи не втомлюються, тому може бути так, що тільки після футболу, тенісу чи дзюдо вони повертаються додому о 8 вечора і заспокоюються. Ці люди вміють «заговорювати», зачаровувати людей, вони мають чудову енергетику у спілкуванні.
Я сміюся з того, що пацієнт зі СДУГ може не бути вродженим бухгалтером, але вродженим продавцем: щоб говорити тут і там, рекламувати — це вже точно
А митцем? Чи пов'язаний СДУГ, наприклад, з творчістю?
Так, це люди, які, як правило, мають багато інтересів і занять, що може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, це діти з широким світоглядом, які цікавляться багатьма речами і темами, але з іншого боку, їх можна розглядати як «запальничку», тому що щойно вони грали у футбол, тепер у шахи, а потім у теніс, плавання і пазли. СДУГ також пов'язаний з явищем, яке в літературі називають «гіперфокусом», тобто здатністю максимально і надовго зосереджувати увагу на чомусь, що представляє інтерес в даний час або в конкретний момент.
Тобто, якщо мене щось зачепило, щось дійсно має для мене такий високий емоційний заряд і робить мене щасливим, я можу займатися цим годинами, і тоді ви не бачите цих розладів дефіциту уваги. Хтось колись сказав, що СДУГ — це переважно розлад нудної діяльності, тому уроки в школі не завжди бувають цікавими, але якщо, не знаю, англійська — моє хобі, то я буду старанно її вивчати, незважаючи ні на що. У мене були пацієнти, для яких математика була улюбленим предметом і вони завжди отримували з неї п'ятірки, вчителі ледь не на олімпіаду хотіли їх брати. Інший у мене був захопленим істориком, який знав і розумів історію в початковій школі, в четвертому класі на рівні середньої школи.
Це може бути як історія, так і футбол.
Варто знайти щось, на чому ваша дитина має цей гіперфокус, і розвивати його таким чином. Так чи інакше, ми говоримо про острівці компетентності: він може бути не найкращим у математиці чи польській мові, але він — найкращий плавець, найкращий бігун і найкращий футболіст у своєму класі.
Фото: Shutterstock
Це не «легкі» діти, їх виховання і підтримка вимагає від батьків особливих компетенцій? Тому що таку дитину можна п'ятнадцять разів попросити почистити зуби або взутися, а вона не відреагує. Або не чує, або зайнята чимось іншим в цей час.
Вони можуть насправді не чути, але не тому, що мають проблеми зі слухом, а тому, що є проблема з проходженням інформації крізь весь інформаційний шум.
Ми також говоримо про СДУГ як про порушення вибірковості стимулів, тобто з усього інформаційного шуму дитині важко виокремити конкретну інформацію про те, що це мама чи батько кличуть. Це один момент. Друге: навіть якщо дитина включилася і почала робити те, що ми її попросили, посеред завдання вона може відволіктися і зайнятися чимось іншим. Абсолютно точно. Тож ми приходимо, вона знову не зробила те, що ми просили, і розчарування зростає. Так само і в дитини, яку знову турбує те, що хтось перериває діяльність, яка її цікавить. Це може призвести до вибуху негативних емоцій. Знову ж таки, тут є дефіцит гальмування, і тоді ми маємо емоції, як у ракети з гальмами від велосипеда. І тому меблі можуть літати по дому. Ну, тому що як ця дитина має справлятися?
Існують спеціальні групи підтримки для батьків дітей з розладами спектру та СДУГ, адже зберігати терпіння та проявляти розуміння, встановлюючи обмеження та конкретні вимоги, може бути виснажливим. Як вони можуть бути зі своєю дитиною, підтримувати один одного, підсилювати один одного і просто справлятися?
Що завжди працює, так це фіксований графік. Це базово, і такий розпорядок краще працює з молодшими дітьми, тому що з підлітком, який переживає підліткову кризу, буде складніше — а я завжди пояснюю батькам, що діти зі СДУГ переживають її в повній мірі.
Ми встаємо о 8 годині, чистимо зуби, снідаємо, одягаємося, йдемо в садок або школу і так далі. Потім о 18:00 ми робимо домашнє завдання, о 19:00 читаємо або дивимося казку чи щось інше.
Діти зі СДУГ набагато краще функціонують у жорсткій структурі дня
Ми також даємо їм одне завдання, тому що якщо ми просимо їх спочатку одягнутися, потім почистити зуби, а потім прибрати іграшки, вони можуть почистити зуби, одягнутися наполовину, але не встигнуть виконати третє завдання.
Існує також проблема того, що цю увагу потрібно нагадувати. Якщо ми будемо давати по одній команді: підійди до мене, подивись на мене, зараз ти винесеш сміття, і ще попросимо повторити, що треба зробити, то вони підуть і винесуть сміття.
Хвилиною перепочинку для батьків або опікунів може стати планшет або телефон. Ми вмикаємо мультфільм або гру, і ось він — спокій і тиша. Як це впливає на дітей зі СДУГ?
СДУГ пов'язаний з більш високим ризиком залежності, ніж у загальній популяції, і це стосується, як ми звикли вважати, не тільки алкоголю або наркотиків, а й інтернету, використання смартфонів, комп'ютерних ігор або соціальних мереж.
Діти зі СДУГ дуже вбирають це в себе, вони також отримують швидке відчуття задоволення, тому що це одна з небагатьох речей, на яких вони можуть абсолютно зосередитися, тому що там ця увага постійно бомбардується і стимулюється.
На додачу до цього, є адреналін від гри та змагання з іншими. І є небезпека, що така людина, яка відчуває фрустрацію в реальному житті, втече в онлайн, тому що там вона має швидше, легше задоволення і там ніхто не дорікає їй знову і знову.
Фото: Shutterstock
Коли слід починати фармакологічне лікування?
Не треба боятися ні діагнозу, ні ліків. Загалом, правило полягає в тому, що навіть якщо є діагноз, перше, що ми запроваджуємо, — це цілий комплекс маніпуляцій, окрім фармакологічних, наприклад, питання, пов'язані з тим фіксованим розпорядком дня, про який ми згадували раніше. Це одне з найпростіших втручань, яке покращує функціонування такої молодої людини. З іншого боку, якщо цей комплекс психосоціальних втручань є неефективним, тоді в дію вступають ліки.
Або, наприклад, коли у пацієнта починають розвиватися ускладнення СДУГ, тобто, наприклад, опозиційно-викличний розлад.
Тобто: протягом півроку, як мінімум, усталений патерн непокори, нехтування соціальними нормами дорослих, спалахи гніву, дратівливість, мстивість. Тепер описано критерії цього опозиційно-викличного розладу, щоб реципієнт також мав певне уявлення, про що ми говоримо. Ну, у випадку розвитку такого типу ускладнення, або, наприклад, іншого типу ускладнення, як ось він пішов у перший клас початкової школи, а через три тижні його вже хочуть вигнати. Ну, у нас дійсно є такі пацієнти. І тоді є показання до медикаментозного лікування.
Але батьки бояться ліків.
Думаю, це пов'язане з браком достовірної інформації та нерозумінням того, що найпопулярніший і загалом ефективний препарат у Польщі — метилфенідат — вважається наркотиком. Насправді його механізм дії схожий, але головна відмінність полягає в тому, що він не викликає ейфорії, не викликає такої толерантності, але підвищує концентрацію, посилює увагу, що робить його ефективним на 90 відсотків. Не потрібно боятися цих препаратів, оскільки вони можуть значно покращити функціонування дітей та підлітків.
Йоанна Мосєй-Сітек: Ким є Наталія де Барбаро сьогодні?
Наталія де Барбаро: Моя особистість складається з різних шматочків. Я є психологинею. Я є читачкою. Спочатку читачка, потім письменниця.
Дуже важливою частиною моєї ідентичності є те, що я проводжу семінари для жінок. Моїм найулюбленішим є «Власна кімната», під час якого ми розглядаємо автопортрети наших душ. Я також є йогинею і мамою 21-літка. Дружина того самого чоловіка вже 30 років.
Іноді я думаю про себе як про християнку. Я відчуваю себе мандрівницею по життю. Я дуже голодна до життя. Я все ще проводжу тренінги для бізнесу про те, як будувати добрі стосунки на роботі.
Коли я слухаю це, мені важко уявити, що ти починала свою кар'єру в політиці.
Так і було. Коли мені виповнилося 18 років, у Польщі відбулися перші частково вільні вибори. Я це дуже добре пам'ятаю. Патріотична тема дуже важлива в моєму житті, тому я зайнялася політикою і працювала над виборчими кампаніями протягом багатьох років. В основному я займалася створенням виборчих стратегій та копірайтингом. Звичайно, я працювала тільки для тих політиків, за яких сама хотіла проголосувати.
Це була важлива частина мого життя, але в якийсь момент я відчула, що віддаю перевагу роботі у світах, які я створюю для себе сама, і де мені доводиться якомога менше йти на компроміси з самою собою.
Саме тому я залишила політику, але, звичайно, я все ще дуже стурбована долею Польщі та світу. І я дуже переживаю за Україну.
В Україні якраз вийшов твій бестселер “Czuła przewodniczka” (в українському перекладі «У пошуках чуйності» — прим. пер.) . Це вже десь тринадцята країна, яка купила ліцензію. Є чеська версія, німецька, іспанська. Польські жінки два роки тому шаленіли від цієї книжки. Купували одразу кілька примірників. Один для себе, інший для своїх мам, подруг, сестер. Як тобі це вдалося?
Думаю, мені вдалося промовити їхньою мовою. Мовою, якою вони говорять до себе. Мовою, якою вони говорять про себе. Чую її часто під час тренінгів «Власна кімната». Для багатьох жінок це був досвід називання того, що є справжнім, важливим для них. Але також і того, що вони вважали лише своїм, бо є трохи дивним.
І тут хтось все це описав. Коли вони читали, у них було відчуття: це про мене.
Обкладинка українського перекладу «У пошуках чуйності». Фото: пресматеріали
Що саме такого ти вловила, чого не змогли зробити інші автори численних психологічних порадником?
«У пошуках чуйності» не є порадником. Порадників безліч, увесь навколишній світ закликає нас дбати про себе. Але більшості жінок, яких я зустрічаю, не потрібен ще один порадник. На інтелектуальному рівні вони вже все знають. Так чи інакше, у мене те ж саме — я не шукаю настанов на кшталт: люби себе, піклуйся про себе, відстоюй свої кордони. Я шукаю трансформаційного досвіду, який іноді може статися і через чиїсь слова. Я мала честь написати книгу, яка стала таким інструментом трансформації для багатьох жінок. Від простого промовляння слів, яке не супроводжується переживанням, в нас мало що змінюється.
Твоє уважне око виділило і описало такі типи жіночих особистостей, як Снігова Королева, Мучениця і Покірна. Чи кожна з нас є однією з цих героїнь?
Скоріше, ми складаємося з багатьох різних ниток, і вони переплітаються всередині нас. У мене самої бувають моменти, коли я чую в собі кожен з цих голосів. Звичайно, є жінки, в яких один з голосів домінує.
Я, коли вперше читала «У пошуках чуйності», з жахом виявила, що в мені найбільше домінує Снігова королева, і, чесно зізнаюся, це мене трохи налякало.
Три голоси в нас доповнюють один одного. Це динаміка. Вони танцюють, вони трансформуються в залежності від ситуації, моменту життя. Це не так, що я дивлюся на когось і думаю: ось ця точно Снігова Королева, а ця — Мучениця. Я, наприклад, більше не прагну взагалі не мати в собі голосу Покірної, чи голосу Мучениці, чи Снігової Королеви. Я радше зосереджуюся на тому, щоб зауважувати ці голоси в собі, приймати їх, але також не діяти під їхнім впливом — бо вони, як правило, не дають добрих підказок.
Мені здається, що, працюючи над собою, ми часто прагнемо бути ідеальними і завжди щасливими. Тому що, зрештою, ми прочитали десятки книжок з психології. Ну і в інстаграмі у всіх ідеальне життя. Нам важко відпустити і прийняти себе.
Дійсно, я теж багато думала про це останнім часом. Яка наша мета в цій ситуації? До чого ми прагнемо? Чи очікуємо ми, що якщо я зараз «прочитаю» всі ці книжки з самодопомоги, «вивчу», «поговорю», «натерапевтизуюсь», а ще побігаю і зайду в соцмережі, то досягну стану вічного щастя? І буду відчувати лише позитивні емоції, легкість, задоволення, захоплення? Якщо ми маємо такі очікування, то повторюємо чи не найболючішу помилку наших вихователів у дитинстві. Коли вони вимагали від нас лише посмішки і не приймали гніву, смутку, горя чи страху.
Якщо ми постійно прагнемо бути щасливими, це насправді означає, що ми відкидаємо самих себе. Вони казали собі «ні». Це безглуздо. Було б добре, щоб наше прагнення полягало в тому, щоб у різні моменти підтримувати себе. Уважний супровід. Не тікати, хоча це не завжди будуть просто приємні стани.
Фото: Shutterstock
Так, але зараз твоя книжка вперше виходить у країні, яка перебуває у стані війни. Її читатимуть українські жінки. Втомлені, стресовані, часто в депресії. Жінки, які не дозволяють собі відпочивати. Легко радити, коли ракети літають не над нашими головами.
Я знаю, що це не порівняти, але я писала «У пошуках чуйності» під час ковіду. Це був потужний досвід, хоча мені пощастило, що я не втратила нікого з близьких. З іншого боку, я втратила роботу, бо всі тренінги, якими я заробляла на життя, були скасовані. Багато чого зупинилося. Була велика невизначеність і страх за своє життя і життя моїх близьких. Ця книга народилася в дуже складних умовах.
З іншого боку, дивлячись на повсякденне життя у Львові чи Києві, можна побачити, що життя переважає. Я також знаю це від мого чоловіка і сина, які були в Україні кілька місяців тому. Вони розповіли мені, що і у Львові, і в Києві вирує життя. Це є доказом перемоги життя над смертю. Добра над злом. Люди хочуть жити. Вони хочуть слухати музику на вулицях. Вони хочуть під неї танцювати. Це теж такі мікроакти героїзму.
І повертаючись до Твого запитання. Мені здається, що «У пошуках чуйності» — це книжка про свободу. Про спроби побудувати якийсь добрий контакт зі собою, точку опори. Базу, до якої ми можемо повернутися
І книга може в цьому допомогти?
Варто спробувати. Це може бути першим кроком. Ризик невеликий. Це інвестиція у дві кави в місті та кілька годин читання. І книгу можна в будь-який момент відкласти.
Я думаю, що спільним досвідом для багатьох людей є потреба зрозуміти, як ми функціонуємо. Це питання «розуміння» як інструменту впливу на себе. Розуміння того, чому я поводжуся так, як поводжуся, або чому я продовжую робити щось, що, як я знаю, не приносить мені користі. Чому я не вмію зупинитися і розслабитися. Посидіти п'ять хвилин на дивані, щоб на четвертій секунді мене не підхопило почуття провини, що я маю щось робити, прибирати, готувати. Варто подивитися, чому ми обираємо речі, які нам не служать. І не вибираємо те, що нам служить. Це важлива річ, бо вона де-факто визначає, як виглядає наше повсякденне життя. А зрештою, життя — це те, яким є наше повсякденне життя.
У такі моменти багато хто з нас обирає критикувати себе. Такий собі внутрішній монолог, де ми говоримо: ідіотко, навіщо знову так вчинила. Або застягаємо в почутті провини.
Ці суворі внутрішні голоси не допомагають нам здійснити необхідні зміни. Але лише розуміння того, звідки ці голоси з'явилися всередині нас, може призвести до певних змін. Коли ми бачимо, в яких шаблонах ми діємо. Що я постійно жертвую собою, наприклад, або постійно зменшую себе у стосунках з іншими. Або завдаю болю людям, яких люблю. Мені здається, що у «У пошуках чуйності» я змогла висвітлити ці речі з позиції співчуття.
Я спостерігаю, що багато жінок в Україні зараз взяли на себе роль сильних жінок. Що вони хоробрі, що вони можуть впоратися з усім. І що інакше чинити неправильно.
Це надзвичайно емоційно затратна ситуація. Достатньо лише того, що ти постійно чуєш сигнал тривоги. Навіть якщо ти не спускаєшся до укриття, бо більшість людей цього не робить, це має величезну психологічну ціну.
Нещодавно я бачила таке проникливе відео, де дівчина співала під сирену. Сирена вила, а вона співала сирену. Мене це дуже зворушило. Це прекрасна метафора того, що сьогодні роблять жінки в Україні
Вони намагаються вписати своє життя, дати свою мелодію тому, чого взагалі не повинно бути. Не повинно бути цих сирен. Цього штурму. Цього не повинно було статися. У мене сироти виступили, коли я про це говорю. Як це все вмістити. Це повсякденне життя. І те, що мій партнер, мій чоловік або мій двоюрідний брат перебуває в небезпеці для життя? Як мені змиритися з тим, що моя донька запитує мене, чому це відбувається і коли це закінчиться? І я не знаю, що їй відповісти.
Я згадую пісню Матильди Даменцької Trzymaj moją głowę nad wodą” (Тримай мою голову над водою). І там є рядок про серце: „Moje serce bije za mocno; I marzę żeby przestało rosnąć; Ale tego nie da się cofnąć” (Моє серце б'ється занадто сильно, і мрію, щоб воно перестало рости, але цього не можна змінити). І для мене це саме та ситуація, в якій опинилися люди в Україні. Ти мусиш вмістити стільки всього у своєму серці. Стільки болю. Стільки страху. І здається, що серце вже не може вмістити. І все ж це все вміщається. Всередину того, що є, зрештою, невибраним досвідом.
День захисника України біля імпровізованого військового меморіалу на Майдані Незалежності, 1 жовтня 2024 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky
Що я можу сказати? Що я не знаю, як це. Що я схиляюся перед цим. Що на моєму будинку висять два прапори: польський і український.
Я намагаюся говорити зі смиренням, щоб не впасти в якусь дешеву псевдо-самодопомогу.
Іноді буває так, що ми хочемо, щоб страждання, які ми пережили, не пропали даремно. Щоб, наприклад, у цій надзвичайно складній ситуації я міг щось побачити і зрозуміти саме тому, що я перебуваю в тому просторі. У такій лайтовій версії, тому я і написала книгу, яку, напевно, не написала б, якби не було ковіду. Утворилась така вирва і такий досвід для багатьох людей, що може якийсь неочевидний сенс з'явитися всередині трагедії або всередині людської драми. Але я б не сказала цього матері, яка втратила дитину.
Що казати такій матері?
Я не думаю, що справа в тому, щоб щось говорити. Це взагалі не про слова, а про супровід. Це більше схоже на пісню у виконанні Касі Носовської та Ренати Пжемик, де одна подруга каже іншій: “Podtrzymywałaś moją głowę. Nie roztrzaskałam skroni o podłogę, póki co” (Ти підтримувала мою голову. Я не розбила скроню об підлогу, поки що). Дуже важливо розчинити цю напругу, цю тривогу, цей біль. Щоб він не запечатався у велику, тверду грудку, яка залишається з нами у вигляді травми. Навіть саме слово сестри несе в собі цю якість. Переконання, що у світі, де може статися таке зло, все ж таки є тепло, добро, дружба. Якесь світло все ж таки існує.
Як розчинити цей біль?
Це залежить від моменту і можливостей. Якщо у тебе є лише 15 секунд, ти кладеш руку собі на живіт, заплющуєш очі та робиш чотири глибокі вдихи і видихи.
І ти наважуєшся відчути те, що відчуваєш. Це такий мікро-акт. Але іноді це вже багато — зробити такий один акт контакту зі собою. Це також акт того, що я кажу собі, що я не покинула себе. І якщо я роблю це чотири рази на день, або хвилину, це вже важливо для тієї структури найкрихкішої дівчинки в мені. А ще є тіло. Як каже один вчитель йоги на YouTube: «Коли ви дійшли до килимка, найважче позаду». Хоча я пам'ятаю якраз такі довгі місяці в ковіді, коли я просто не могла сісти на килимок. Мій вчитель казав мені: «Сідай на килимок і просто роби собаку з опущеною головою, і ти побачиш, що з цього вийде».
Та інша людина. Наше коло. Я люблю жіночі кола. Але це не обов'язково має бути формальне коло. Все, що тобі потрібно — це подруга, якій ти можеш зателефонувати і запитати: Як справи? Але це також повага до того, що в нас є живого.
Для мене Україна — це країна, яка дійсно обирає життя. Це також своєрідний героїзм — не замикатися в собі, не здаватися
Що ти робиш з такою кількістю болю, трагедій, які відбуваються щодня?
Питаєш мене, як це все вмістити? Мені здається, що головне — відчувати свої почуття. Ці почуття є. Але вони можуть бути настільки складними, що ми не хочемо їх відчувати. І це така бомба уповільненої дії.
Я пам'ятаю, що, звичайно, знову ж таки, я говорю з точки зору людини, яка живе в країні, де немає війни. Але я пам'ятаю, що у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, це був, напевно, найдовший період у моєму житті, коли я не плакала. Навіть зараз, коли ми говоримо про це, у нас обох сльози на очах, а тоді, думаю, я не могла плакати два-три тижні.
Що для мене досить незвично, бо як людина дуже чутлива, не минає і дня, щоб я не плакала. Я пам'ятаю, як слухала цю пісню знову і знову, про когось, хто спустився в підвал. І я знала, що в якомусь сенсі я теж туди спустилася. Подумки. Що я просто не змогла відчути те, що відчувала.
Фото: Shutterstock
Можливо, є якась мудрість у тому, що в екстремальній ситуації ти спочатку перебуваєш у стані короткого замикання, мобілізації, що ти не хочеш розпастися, розбитися? Тому для мене це також таке питання в єдиному життєвому плані: «Чи можу я сьогодні відчути себе хоч трішечки»? Що це не обов'язково має бути так, що я зараз біжу на терапію, де я збираюся все викинути. Тому що іноді це занадто, коли все так свіжо. Можливо, на початку я зможу покласти руку на живіт і зробити вдих та видих. І, можливо, вимовляти своє ім'я вголос? Щось ніжне. І важливо не ізолювати себе. Шукати того, хто вміє нас слухати. Навіть п'ять розмов.
Ти згадала про свою високу чутливість. Ми бачимо, що багато поетів, письменників, акторів подали заяви на службу в армію. Зазвичай це люди з великою чутливістю, їм важче?
Це як у тій пісні, про яку я говорила: я хотів би, щоб моє серце перестало рости, але нічого не можна змінити. Для людей, які мають стільки чутливості в собі і займаються описом світу і складності людських істот, це не варіант заплющити очі. Відвернутися, заперечити те, що відбувається. Саме тому вони обирають таку героїчну участь у війні. Вони не хочуть сидіти склавши руки. Вони готові ризикувати життям за те, у що вірять.
Але в межах однієї і тієї ж ситуації є великий діапазон наших реакцій, ставлень. І ми не говоримо тільки в термінах «або-або». Або ми забуваємо, що йде війна, або жертвуємо всім. Мені здається, що для когось може бути якийсь варіант «трохи». Навіть з амбіціями врятувати світ. Можна знайти такі простори для вдиху і видиху. І ще є такий простір між вдихом і видихом. Можна знайти такі проміжки, з якими можна дотягнутися до себе і дати собі маленький перепочинок у тому, що найважче. Наш момент перепочинку в проміжку.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.