Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Дітей-біженців зобов’яжуть навчатися у польських школах. Місцеві українські школи вже мають рішення
Українські діти у Польщі обов’язково мають бути охоплені польською системою освіти. І якщо з початком вибуху повномасштабної війни українських учнів у Польщі запрошували до шкіл, враховуючи їхні бажання не пристати на таку пропозицію й продовжити онлайн-навчання у рідній школі, то незабаром це буде обов’язковою опцією
З 2024 року українські діти повинні навчатись у польських школах. Фото: Piotr Molecki/East News
No items found.
Діти поза школою
Уже з 1 вересня 2024 року українські діти будуть зобов’язані увійти до польської системи освіти. Про таке рішення заявила заступниця міністра освіти Йоанна Муха. Наприкінці квітня відповідний законопроєкт Міністерства освіти Польщі ще перебував на фінальній стадії підготовки. Очікується, що українські діти у польській школі матимуть й «український компонент» — змогу вивчати рідну мову. Разом із тим навчальні заклади Польщі збираються працевлаштувати українських вчителів.
Такому рішенню передували соціальні дослідження залучення українських дітей-біженців до навчального процесу. Приміром, згідно зі звітом «Поза школою. Оцінка перешкод для навчання у школі для українських дітей та підлітків-біженців у Польщі», проведеним міжнародними гуманітарними організаціями Care International, IRC та Save the Children International, лише 49% українських дітей, які через війну опинилися у Польщі, відвідують школи. Тим часом країна прихистила більш як 300 тисяч українських дітей шкільного віку.
Утім, за словами заступниці міністра освіти Йоанни Мухи, цифра у більш як 100 тисяч, якою оперують громадські організації, може бути завищена. Після консультацій з українськими колегами, у міністерстві освіти Польщі зупинилися на цифрі 50-60 тисяч українських учнів у Польщі, не охоплених навчанням.
Мінус 800+
30 квітня Рада Міністрів Польщі затвердила проєкт змін до спецзакону про допомогу громадянам України у зв'язку з війною. Він передбачає продовження тимчасового захисту українських біженців до 30 вересня 2025 року. Серед нового, зокрема, обмеження допомоги за програмою 800+ — вона буде лише для тих дітей-біженців, які відвідують польські дитсадки та школи. Таким чином уряд начебто хоче убезпечитися від «поїздок за соціалкою», коли українська родина уже повернулася в Україну, але за виплатами раз на місяць відвідує Польщу.
Це ж саме стосується і програми «Добрий старт». На фінансову допомогу можуть розраховувати ті громадян України, котрі легально перебувають на території Польщі разом з дитиною, яка зарахована до польської школи або дитячого садка.
Допомогу 800+ зможуть отримувати лише ті діти, які будуть навчатись у польських школах. Фото: Michal Dyjuk/Associated Press/East News
Зміни до спецзакону затверджені Сеймом та Сенатом й підписані президентом Анджеєм Дудою. Попри очікування, що зміни до спецзакону наберуть чинності лише з 1 липня 20214 року, українці у Польщі, чиї діти не відвідують польських шкіл, отримали привід для хвилювання. І йдеться тут не лише про фінансову допомогу 800+.
Український компонент
Під час презентації уже згадуваного дослідження, йшлося про те, що серед основних труднощів, з якими стикаються українські діти у польських школах і через які не хочуть ходити до місцевих класів, 72% назвали мовний бар’єр. Ще 24% опитаних не розуміли польської системи освіти, 46% було важко призвичаїтися до навчання, а 10-м відсоткам — дуже важко.
Допомогти із вирішенням цих проблем мали б міжнародні міжкультурні асистенти, найоптимальніше — такі ж біженці. Ці помічники добре зарекомендували себе під час навчального процесу.
— Ще перед повномасштабним вторгненням наша фундація мала досвід праці з міжнародними міжкультурними асистентами, — каже лідерка команди міжкультурних асистентів Анна Ковальчук із фундації «Україна» у Вроцлаві. — Ми мали кількох асистентів, котрі підтримували дітей у вроцлавських школах, тепер їхня кількість на Дольному Шльонску зросла до 41 особи. Зараз специфіка праці міжкультурних асистентів у школах змінюється відповідно до викликів. Якщо раніше ми більше говорили про мовний бар’єр, то зараз більше кажемо про інтеграцію. Адже ми часто чуємо про цю проблему — діти не хочуть іти до школи, не інтегруються.
Окрім супроводу учня, міжкультурні асистенти, а також українські вчителі, яких планують залучити до навчального процесу в Польщі, зможуть внести важливий «український компонент» до процесу навчання. Йдеться про вивчення таких предметів як українська мова, література, історія України тощо.
Про важливість «українського компоненту» йдеться у Спільній заяві Міністра освіти Республіки Польща, Міністра науки Республіки Польща та Міністра освіти і науки України. Очільник українського освітнього відомства Оксен Лісовий зустрівся із своїми польськими колегами 28 березня 2024 року.
Що на це українські школи?
В українських школах у Польщі, які працюють за українськими програмами, уже відреагували на анонсований проєкт змін до спецзакону про допомогу громадянам України.
Зокрема, у Першій українській школі Фундації «Незламна Україна» почали паралельно зараховувати учнів до польських шкіл-партнерів. До початку навчального року до польських шкіл обіцяють зарахувати всіх учнів, які навчаються у Варшаві, Кракові та Вроцлаві.
— Діти навчатимуться за інтегрованою програмою, що об’єднує польську та українську системи освіти, частково буде збільшено навчальне навантаження, — пояснює Марина Юсин, керівниця відділу комунікацій фундації «Незламна Україна». — Учні отримуватимуть як польські, так і українські документи про освіту державного зразка. А з наступного навчального року дітей наших шкіл додатково готуватимуть до складання іспиту у 8-му класі та матури. До того ж, батьки матимуть легальні підстави для перебування в Польщі та отримання фінансової допомоги «Добрий старт» і 800+.
Варшавська українська школа ВШколУ — освітній проєкт, створений Клубом католицької інтелігенції та Українським домом у Варшаві — відома тим, що її учні із самого початку офіційно перебувають у двох системах освіти: українській і польській. ВШколУ співпрацює з приватною львівською школою «МрійДій» і польською школою Монтессорі ім. Св. Уршулі Ледуховської. За свій інноваційний підхід до освіти дітей-біженців ВШколУ отримала престижну нагороду CEB Award for Social Cohesion 2024.
— Завдяки тому, що наші діти і так у двох системах освіти, то ми можемо продовжувати навчання. Але чекаємо на зміни, що будуть у постанові стосовно біженців, і на зміни в освітньому праві, щоб точно спланувати вектор своєї діяльності, — каже директорка школи ВШколУ Оксана Колесник.
Заняття у Варшавській українській школі. Фото: ВШколУ
У школі «Материнка» ім. Дмитра Павличка, яка почала працювати у Варшаві за українською освітньою програмою задовго до повномасштабного вторгнення, нові зміни теж не викликали надмірного хвилювання.
— Попри те, що «Материнка» є виключно в українській системі освіти, міністр освіти України запевнив, що нашу школу зміни до спецзакону не торкнуться, — каже директорка школи Наталія Кравець. — Школа тривалий час працює у Польщі, на основі документів про навчання наші учні робили карти побиту — дозволи на тимчасове або постійне проживання. Ми співпрацюємо з іншими міжнародними школами, маємо уроки польської. Працюємо із розумінням, що в українській школі нашим дітям соціалізуватися найкраще.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія Гурська:9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це важливо?
Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.
Дорота Лобода на акції у Варшаві через обстріл «Охматдиту» в Києві. 9 липня, 2024. Фото: Dawid Żuchowicz / Agencja Wyborcza.pl
Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік. Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму?
З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей — підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.
В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки
Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід.
Чи можете ви пригадати конкретну історію?
Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.
Діти, які потрапляють у польські школи з обстрілюваних українських міст, потребують особливої турботи. Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl
Чим закінчилася ця історія?
Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.
1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?
Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.
Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи
Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.
Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють?
В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.
Дорота Лобода була активісткою батьківського руху, а тепер займається освітою у Сеймі. Фото: приватний архів.
Чим займається міжкультурний асистент?
Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.
Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще.
Яким є підхід до питання громадянства асистентів?
Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.
В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них
Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах.
Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.
Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі, повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.
Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?
Це неприпустимо.
Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків
Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.
Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?
Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.
Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?
Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.
За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому.Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?
Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.
Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому?
Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.
Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!
Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.
Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?
Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.
Дорота Лобода на одній з акцій на підтримку України. Фото: приватний архів.
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.
Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.
Чому?
Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.
Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.
Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.
Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?
Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає.
Витрати на підтримку оплачували самостійно?
Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.
Волонтери роздають cуп українським біженцям на головному залізничному вокзалі Кракова 10 березня 2022 року. Фото: Dominika Zarzycka/NurPhoto/AFP/East News
Виборчі кампанії не допомогли.
Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.
Що сталося в Польщі?
На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.
То які саме?
Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.
Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім
Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються.
Гаразд, але повернімося до школи.
Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.
То що ж можна зробити?
Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити.
Час для підтримки. Фото: Shutterstock
Що робити, чого не робити, як робити?
Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна.
Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?
Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.
Чому це так важливо?
Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.
Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять
Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків.
Вчитель не говорить з високих трибун. Фото: Shutterstock
Наприклад?
Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською — пер.):
P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ
Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.
O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ
Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.
М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ
Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».
O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО
Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.
В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ
Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».
Цифрова гігієна та безпека в інтернеті. Фото: Shutterstock
Що ще входить у програму?
Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.
Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає
Батьки також залучені до програми?
Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками.
Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань.
Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.
Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.
Марія Гурська:9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це важливо?
Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.
Дорота Лобода на акції у Варшаві через обстріл «Охматдиту» в Києві. 9 липня, 2024. Фото: Dawid Żuchowicz / Agencja Wyborcza.pl
Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік. Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму?
З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей — підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.
В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки
Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід.
Чи можете ви пригадати конкретну історію?
Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.
Діти, які потрапляють у польські школи з обстрілюваних українських міст, потребують особливої турботи. Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl
Чим закінчилася ця історія?
Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.
1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?
Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.
Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи
Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.
Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють?
В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.
Дорота Лобода була активісткою батьківського руху, а тепер займається освітою у Сеймі. Фото: приватний архів.
Чим займається міжкультурний асистент?
Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.
Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще.
Яким є підхід до питання громадянства асистентів?
Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.
В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них
Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах.
Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.
Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі, повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.
Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?
Це неприпустимо.
Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків
Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.
Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?
Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.
Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?
Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.
За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому.Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?
Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.
Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому?
Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.
Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!
Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.
Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?
Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.
Дорота Лобода на одній з акцій на підтримку України. Фото: приватний архів.
<frame> Міхал Пшедляцький — репортер, журналіст, фотограф. Понад 18 років працює у гарячих точках світу, які постраждали від воєн та катастроф. Співпрацював з Al Jazeera English, CNN. З 2014-го співпрацює з польським телеканалом TVN — програмою Superwizjer. Від початку повномасштабного вторгнення документував жахіття, які в Україні творить Росія. Більшість часу провів не у тилу, а з військовими на передовій — зробив серію з 15 півгодинних репортажів з війни в Україні.<frame>
Я завжди там, де йде війна
Я бачив цунамі у Шрі-Ланці, працював у Бірмі, Пакистані, Сомалі й в Афганістані. Їздив туди після захоплення країни талібами. Бував у так званому Ісламському Еміраті Афганістану. Це країна, яку я добре знаю. Провів там понад чотири роки, вивчив місцевий діалект «дарі». Подорожував країною, документуючи події. Саме такою журналістикою я займаюся вже понад 18 років. Безперервно і постійно. Впродовж цього періоду до Польщі приїздив максимум на два тижні щороку, аби відвідати рідних.
У багатьох місцях, де я був, стикався саме з російським слідом
Бачив, що росіяни робили у Чечні. Був там наприкінці Другої російсько-чеченської війни. Майже рік жив у Грозному. Бачив місто, яке росіяни перетворили на попіл. Вони стерли його з лиця землі. Так само я бачив, що робили російські військово-повітряні сили і снайпери у Сирії. Там провів майже рік. Половину часу в окупованому Алеппо. Російські пілоти свідомо скидали авіабомби на житлові будинки, знищуючи цивільних. Це було те саме, з чим ми маємо справу в Україні.
Пам’ятаю 2014-й. Саме тоді я вперше зіткнувся із російською агресією в Україні. На той час так звані «зелені чоловічки» з десантної бригади міста Псков потрапили на територію незалежної України і підтримували сепаратистів. Це був час, коли ми як журналісти, працювали по обидва боки лінії розмежування.
На Донеччині
У той же час, мушу сказати, що мати польський паспорт для в'їзду на територію, підконтрольну сепаратистам, було ризиковано. Тому що ті були переконані, що на українському боці воюють тисячі поляків. Вони так думали, бо не могли розпізнати акцент, який часом чули по рації під час розмов українських військових, родом із Західної України. Як результат — при одному лише погляді на польський паспорт вони помітно нервували. Тоді, попри ризик, я об'їхав практично всю територію, підконтрольну сепаратистам на Донеччині і Луганщині. Цивільні, з якими я спілкувався на окупованих територіях, були просякнуті російською пропагандою, яка на кожному кроці кричала про велич Росії. Російські пропагандисти розповідали, як Москва дбає про місцевих. Насправді ж вона дбає лише про інтереси своїх правителів і диктаторів.
На війні працюю один
На жаль, під час будь-якої війни найбільше страждає цивільне населення. Жодні правила ведення війни для Росії не писані — і це ми побачили в Чечні, Сирії, Україні. Росіяни просто знищують людей. Це не війна, це масове вбивство. І головний вбивця у вигляді так званої російської армії гострить свої зуби на Європу.
Результат війни в Україні матиме величезний вплив на Європу, зокрема на Польщу
З моєї точки зору як журналіста — немає нічого важливішого за те, що відбувається в Україні. Саме тому вважаю своїм журналістським обов'язком інформувати про це суспільство. Тож беру камеру, сідаю у машину і їду. Можливо, небагато людей знають про це, але я працюю один.
Під час запису інтерв'ю
Таким чином я нікого не наражаю на небезпеку. Та й з практичних причин журналістській телевізійній команді у великому складі дуже важко приєднатися до підрозділу, який перебуває на передовій або виходить на «нуль». Журналістська група — це щонайменше одна машина додатково. Це війна, де всі все бачать. Щастя репортера зводиться до того, щоб бути непоміченим. Не стати мішенню. На полі бою цих мішеней багато і, власне, якщо їде колона, то вона автоматично стає мішенню. Якщо їде одна машина — більше шансів, що російські безпілотники, які її побачать, віддадуть перевагу іншим цілям.
Бутерброди для біженців
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я закінчував монтаж репортажу, відзнятого в Афганістані. Те, що Росія піде у наступ, розумів й очікував. Однак думав, що війна розпочнеться ще до 30 грудня 2021-го.
На початку я не вірив у те, що Україна зможе витримати потужний російський наступ. Варто просто подивитися на карту і порівняти розмір двох країн, населення, підготовку... Тож я намагався якнайшвидше закінчити те, над чим працював, і вирушити до України. Шокуючим моментом для мене було побачене одразу після перетину польсько-українського кордону. Нескінченна черга з людей. Передусім жінки з дітьми, які йшли у бік Польщі. Автобуси з людьми. Їх було так багато, що через вікна я бачив лише риси обличчя. Це все досі стоїть перед моїми очима і просто хапає за горло. Я їхав у машині, нашвидкоруч запакованій гуманітарною допомогою. Серед іншого, там було 200 свіжих бутербродів. Час від часу я зупинявся і роздавав їх людям.
«Залишаючи Ірпінь»
Далі був Ірпінь. Саме звідти я зробив свій перший репортаж з великої війни — «Залишаючи Ірпінь». Його, до речі, було показано у 20 країнах світу. Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема, й те, що міг потрапити в окупацію росіян.
Були моменти, коли над головою пролітали кулі. Тоді я включав камеру. Хотів, аби вона про всяк випадок записувала хоча б звук, аби задокументувати таким чином те, що могло статися зі мною
Пам’ятаю, як 4 березня почалася евакуація людей з міста, а наступного дня росіяни пішли у потужний наступ. Міст, який вів до Ірпеня, вже був підірваний. Приїхавши туди побачив чергу з покинутих автомобілів і людей, які бігли під міст, намагаючись сховатися від обстрілів.
«Звісно, я розумів всі ризики. Зокрема й те, що міг потрапити в окупацію росіян»
Того дня туди дісталася родина із Ворзеля — чоловік, дружина, донька і син. Вони їхали на звичайному цивільному авто, по якому росіяни відкрили вогонь. 15-річна дівчинка своїм тілом накрила молодшого брата. Снаряди влучили в їхню машину. Поранило маму, дитина перебувала у критичному стані. Їх врятувало лише те, що, батько не втратив самовладання. Росіяни обстріляли авто, та кулі не пошкодили двигун машини. У такому стані вони доїхали до мосту. Там була лише одна військова машина швидкої допомоги. На той момент я їздив великою автівкою «Форд Транзит». Дівчинку віднесли до швидкої, а її маму на інших ношах поклали в мою машину. Ми рушили до військового шпиталю у Києві. Порожніми дорогами міста їхали зі швидкістю 140 км. Кожна хвилина була цінною. Швидка з увімкненою сиреною, а фельдшер з неї махав рукою бійцям територіальної оборони, аби нас ніхто не зупиняв на блокпостах.
Дорогою я постійно намагався розмовляти із жінкою. Вона була слабкою, сірою, немов папір. Я чув її слабкі відповіді. На щастя, ми встигли їх довезти, й обидві на той момент були живими. Про їхню подальшу долю я дізнався після виходу мого репортажу «Залишаючи Ірпінь». Один із глядачів написав мені у Твіттер: «Я впізнав тата дівчинки. Вони живі». І прислав фото, де президент Зеленський відвідує 15-річну дівчинку в лікарні з букетом квітів, а біля її ліжка стоїть тато. Це був чоловік з бородою — і саме він запам'ятався глядачеві найбільше. Я побачив цю фотографію й у мене аж серце защеміло. Я зрадів, що вони живі.
У кожному матеріалі — людська історія
Мої репортажі складаються з людських історій. Пам'ятаю, у Сирії у самісінькому центрі міста був вузький прохід територією, яку контролювали повстанці. Така собі снайперська алея 21-го століття. Навпроти — два мінарети, з яких працювали російські снайпери. Вони навіть вивісили свій триколор на одній з будівель. І щодня на цьому переході вбивали близько 10 людей, які пересувалися між двома районами. Переважно то були постріли у горло, груди, область серця або голову. Це були люди, які виїжджали із зони, підконтрольної режиму Асада, який руками російських снайперів мстився їм. Також серед загиблих були покупці, які ходили на базар у місті, аби щось купити для своїх родин.
«У моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон»
Чимало є історій, пов'язаних з Україною. Варто згадати Охтирку, що на Сумщині. Це місто, на яке росіяни скинули все, окрім атомної бомби. Це були страшні моменти. Важко було дивитися і розуміти, що сталося із цивільними, чий світ зруйнувався однієї миті.
Доглянуті будинки, плани на майбутнє, буденні турботи і радощі дітей — все це зруйнувалося в одну мить. Тому світ має розуміти, що якщо Росія піде далі, то у багатьох європейців цей світ зруйнується так само
Беж жодного попередження — в одну мить. Звісно, у моменти, коли люди потребували допомоги, я відкладав камеру і мікрофон. Звичайно, я міг все просто фільмувати, але тоді виникає питання: «Хто ти?». Так було й у Куп’янську на Харківщині. Коли ми приїхали до міста, мала бути евакуація. Люди вже стояли з речами. Однак через потужні обстріли машини не приїхали. Тож я зміг вивезти своїм авто 15-ро людей. Відзняв лише щемливий момент, коли літня жінка, яка сиділа поруч зі мною, попросила телефон і подзвонила комусь із членів своєї родини. Повідомила, що жива. Рідні майже пів року не знали, що з нею, бо територія була під окупацією. Найстрашніше — бачити небезпеку і тваринний страх в очах дітей, які не можуть контролювати своє тіло від цих емоцій.
Працюючи з військовими, головне — не заважати
Контрнаступ на Запоріжжі був під інформаційним ембарго. Та завдяки моїм попереднім репортажам і довірі військових, я отримав дозвіл на документування історичних подій. Звичайно, що однією з умов був випуск матеріалу через півтора-два місяці після зйомок. Все заради того, аби росіяни із мого репортажу не взяли для себе важливої інформації, яка могла б зашкодити українцям. Те, що ми робимо, не є новинами. Ми передаємо історію у довшій формі — у формі телевізійного репортажу. Я приїхав до 68-ї бригади у Благодатне. Провів там декілька днів. Зворушливою для мене була історія командира ударних безпілотників так званих «Шершнів Довбуша» Андрія Оністрата. Це відомий в Україні бізнесмен та банкір. До війни вів популярний канал на YouTube про банківську справу. За кілька днів до нашого знайомства він втратив сина, який служив з ним. Вразило те, що в один момент став ніби «безсмертним». В огорнутому боями та вогнем Благодатному він був єдиним, хто їздив на неброньованому пікапі.
Під час зйомок на фронті
Звісно, під час зйомок на позиціях я намагаюся не заважати військовим. Перш, ніж кудись йти, потрібно хоча б трохи орієнтуватися на місцевості, аби у разі чого знати, куди бігти і де ховатися. До того ж маєш бути постійно готовим до обстрілів.
Іноді доводиться зціплювати зуби і переборювати власний страх. Особливо, коли ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію
Наприклад, коли їдеш на броньованій машині, розуміючи, що тебе бачать росіяни. На щастя, страх не має на мене паралізуючого впливу. Я вірю в удачу, бо без неї на війні неможливо вижити.
За понад два роки я підготував 15 півгодинних репортажів з охопленої війною України. Це сім з половиною годин ефіру на телебаченні. Причому, активного, телевізійного репортажу, без балакучих голів у кадрі. 13 з них вже презентовані аудиторії, а два будуть показані восени. Один з них — про жінок, які взяли до рук зброю і пішли воювати проти росіян. А інший — про поляків, які заплатили найвищу ціну воюючи з ворогом — віддали свої життя.
Вдячний долі, що живий
Сьогодні, на жаль, я не в Україні. Наприкінці березня потрапив у серйозну автомобільну аварію. Винуватець на великій швидкості влетів у мою машину, немов ракета. Я проходжу реабілітацію. На даний момент не ходжу. В інвалідному візку вже понад три місяці, але вірю, що зможу знову ходити. Хочу повернутися до України, щоб зробити більше репортажів.
Знаєте, мене завжди супроводжувала удача. Розумію, те, що трапилося зі мною, — невипадково. Доля мене нарешті наздогнала, але вдячний їй, що живий
Тому що то був нещасний випадок, після яких не виживають. Я чув від кількох лікарів, що мені дуже пощастило. Мене врятувала низка обставин. Пощастило, що пожежна бригада була за 500 метрів від місця події, що дуже швидко прилетів гелікоптер, що керівник лікарні, хірург, який був не на роботі, погодився провести дуже складну операцію. Але найголовніше, що не постраждав серйозним чином мій син, який їхав зі мною. Знаєте, свою родину я завжди намагаюся заспокоїти, не розповідаю їм сумні і страшні історії. А ще — між нами є довіра. І мені з цим точно пощастило.
Світ має вчитися в українців воювати
В Європі та, мабуть, і в світі зараз немає армії, подібної до української — настільки досвідченої і підготовленої. Весь світ повинен вчитися воювати в українців. Адже стримувати гігантську країну-агресорку з практично необмеженими ресурсами майже не реально. Однак українські військові це роблять. Так, світ дає зброю, але вона не воює сама по собі. І тут українці проявили велику мужність на полі бою. За ці 18 років я не бачив сильнішої за українців нації, яка прийняла виклик росіян і знищує ворога.
Якщо Росія досягне кордонів Європейського Союзу — він розвалиться. Це станеться не одразу. Москва сповнена рішучості рухатися вперед
Якщо майбутнє наших дітей для нас важливе — ми повинні зрозуміти, що Росія вже вийшла на стежку війни з Європою і не зупиниться на Україні. Якщо вона зможе завоювати її, то однозначно нападе на країни Балтії. Це Європейський Союз, частина НАТО. Росія хоче розширити свою територію, показати світові, що є сильнішою. Ворог, з яким маємо справу, хоче нашу територію, наш світ і наше майбутнє.
З українськими військовими на фронті
Звісно, що світ втомлюється від будь-якої війни. Це ще й тому, що ми живемо в середовищі відносної безпеки. І більшість населення не вірить, що ця війна може дійти до наших кордонів. Світ має зупинити Росію в Україні. Має вчасно надавати всю необхідну зброю. Адже постійне зволікання коштує життя тисячам українських військових і цивільних.
Ми затягуємо цю війну, тому що політикам, які стоять на чолі Європейських держав, часом бракує сміливості
Вони орієнтуються на тимчасове. На утриманні електорату ще на чотири роки. Хоча горизонті є більш цінний приз — мир, на щонайменше, наступні 40 років.
Можливо Україна й не збереже кожен квадратний кілометр своєї території, але однозначно матиме достатню підтримку світу і зможе самостійно висувати умови. Мир, який задовольнить насамперед Україну, буде великою перемогою. Але це має бути мир, який українці приймають і хочуть, а не нав'язаний якоюсь геополітичною подачкою, бо саме в цьому полягає суверенітет іншої держави. І якщо ми його підтримуємо — повинні робити це до кінця.
Повномасштабна війна в Україні спровокувала відтік українців за кордон — переважно на захід. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців (UNCHR), станом на середину червня 2024 року в країнах Європи перебуває майже 6 мільйонів українців.
Найбільше громадян України нині отримали тимчасовий захист у Німеччині — 1,1 мільйона, у Польщі — 957 тисяч, а також у Чехії — 346 тисяч. Причому першість Німеччина виборола в Польщі, що має з Україною спільний кордон та близьку мову, лише 2023 року. У внутрішньоєвропейській міграції відіграли роль більші соціальні виплати, вища оплата праці й інтеграційні ініціативи німецького уряду. Серед інших причин переїзду — відгуки українців, які оселилися тут раніше, і бажання дати якісну європейську освіту дітям.
Українці за кордоном та українці в Україні
Сьогодні понад 280 мільйонів людей — 3,6% населення планети — живуть не в тих країнах, де вони народилися, проте не усі з них є біженцями. У сукупності мігранти в усьому світі складають четверту за чисельністю населення країну у світі. Мало того, більше людей готові до міграції, якщо у них буде така можливість. Основні фактори — соціально-економічні (для свідомої міграції) та безпекові, як у випадку українців.
Заборона провела опитування серед читачів, запропонувавши анонімно поділитися думками щодо власного вибору залишитися в Україні чи поїхати та стереотипів щодо міграції.
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
За результатами нашого дослідження, серед причин виїзду за кордон:
війна;
власна безпека та безпека родини;
окупація або загроза окупації місця проживання, страх повторної окупації (для мешканців територій, що були захоплені Росією 2014 року);
наявність роботи за кордоном;
піклування про майбутнє дітей;
втрата домівки, родини;
не стало можливості реалізувати себе в Україні;
невпевненість у правильності дій державних інституцій.
Українці, які залишилися в країні, так пояснюють свій вибір:
немає можливості виїхати;
родина;
підтримка держави в такий спосіб;
перебування у відносно безпечному місці;
моральні цінності.
Інформація з опитування Заборони збігається з даними Лабораторії Rating Lab. Порівнюючи можливості, українці резюмують, що Європа — це робота, захист, доходи, комфорт, інфраструктура, а Україна — послуги та сервіси, в тому числі медичні та частково освітні, можливості для бізнесу, доступне житло. Успіху однаково можливо досягнути як в Україні, так і в Європі.
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
Міф 1: мігранти займають робочі місця місцевих жителів
Розмови про те, що українські біженці намагаються забрати роботу обивателів країни, куди тимчасово переселилися, час від часу з’являються у соціальних мережах. Зокрема, це явище у доповіді «“Прийдуть і заберуть”: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter» досліджувала правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська. Попри те, що на час публікації звіту у квітні 2023 року симпатія до українців не ставилася під сумнів, дослідниця прогнозувала, що антиукраїнські образи обов’язково активізуються у більш сприятливій ситуації, коли активна підтримка біженців природним чином зменшиться через втому.
— Зміни у настроях виникають лише з побоювання за власний добробут, — стверджує Ада Тимінська. — Якщо не надто розсудливий політик раптом заявить, що українці прийдуть і заберуть роботу або соціалку, то хтось із ним таки погодиться.
До слова, у Польщі антиукраїнські настрої роздмухує проросійська ультраправа партія «Конфедерація», яка активно виступає проти «українізації Польщі», блокує пункти пропуску на польсько-українському кордоні й закликає обмежити виплати біженцям. Тим часом фермери, інтереси яких начебто захищає «Конфедерація», уже нарікають на брак сезонних працівників.
— Раджу згадати заяви польських фермерів навесні, що не буде кому збирати полуницю, працювати на низькокваліфікованих роботах, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Зазвичай люди, котрі приїздять, не можуть конкурувати за високооплачувані місця, а приходять у ті ніші ринку, де є менший запит серед місцевого населення.
Так само поляки воліли їхати збирати спаржу до Німеччини, бо в сусідніх країнах така праця оплачується краще
У Польському економічному інституті (PEI) стверджують, що наразі рівень зайнятості українців у Польщі є найвищим серед країн ОЕСР. Однак українські біженці стикаються з різними викликами на польському ринку праці й іноді зазнають нерівного ставлення.
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
Директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик наголошує, що Польща відчуває брак працівників уже давно. А потреба в кадрах настільки велика, що в країну приїжджають на роботу люди з усього світу — у тому числі з країн Латинської Америки та Азії:
— Потреби польського ринку праці на наступні п’ять років — це приблизно пів мільйона працівників. Сьогодні, коли рівень безробіття у Польщі є другим найменшим в Європі (3%), дефіцит кадрів відчутний майже у кожній галузі, а економіка росте (+2% у першому кварталі 2024 року).
Йдеться не про конкуренцію, а про попит на велику кількість працівників. Роботи вистачить всім охочим
Стабільно низький рівень безробіття протягом останніх років у Польщі фіксують також у фундації «Український Дім» у Варшаві. Згідно з інформацією з Уженду Статистичного, наплив біженців до Польщі на його рівень суттєвого впливу не мав:
— Інша річ, що останні соцопитування показують, що серед поляків такий стереотип трапляється не так часто, як здається, — каже експерт “Українського Дому” Олександр Пестриков. Він посилається на ще одне дослідження Польського економічного інституту.
Згідно з даними дослідження, лише 30% опитаних вважають, що іноземці становлять загрозу для польських робітників. 23% опитаних впевнені, що іноземці можуть конкурувати з кваліфікованими робітниками. 56% переконані, що загроза є лише для низькокваліфікованих працівників.
— Місцеві більше бояться демпінгу зарплат. Там, де поляк вимагає підняти плату, українці беруться виконати роботу і за менші гроші, — каже Пестриков. — Польське народне господарство залежить від дешевої робочої сили. Це конкурентна перевага, але й проблема.
Вона стримує роботизацію та автоматизацію промисловості, та й робітники не хочуть вічно бути дешевою робочою силою
До слова, про те, що українці не відбирають робочі місця, кажуть і в Міністерстві праці та соціальних питань Чехії. За його даними, четверо з п’яти українців знайшли роботу на некваліфікованих та нестабільних посадах.
— Зараз в Європі прискореними темпами відбувається процес демографічного старіння. Робочої сили всюди бракує, — коментує Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи.—Тому направду бізнес зацікавлений у тому, щоб було більше робочих рук, робочих голів. І українці не є конкурентами європейцям у плані працевлаштування — у них різні ніші. І так завжди буває: мігранти, особливо в першому поколінні, які щойно приїхали, обіймають ті робочі місця, які їм дають.
Вони не витісняють місцевих. Так, деяка конкуренція з’являється, але вона не така, як комусь хочеться казати. Це пересмикування
Інфографіка: Катерина Круглик / Заборона
Міф 2: на переселенців витрачають великі кошти з бюджетів, які можна було б спрямувати на розвиток громад та інші місцеві витрати
Стереотип про те, що українці переїжджають в Європу по грошову допомогу та залишаються заради соціальних виплат, досить поширений і серед місцевих, і серед громадян України, що залишилися вдома (про це свідчать відповіді в опитуванні Заборони).
«У Німеччині в багатьох є думка, що українці тут залишаються тільки для того, щоб отримувати соцдопомогу, і що вони не хочуть працювати. Я залучена як перекладачка для українців при живих розмовах в різних установах. І мені дуже прикро від того, що цей стереотип часто виправданий», — поділилася досвідом українка.
Втім, майже всі, хто взяв участь в опитуванні і належать до групи тих, хто живе за кордоном, вказують, що працюють. Жінки з дітьми підкреслюють, що виплати дуже невеликі: «Вистачає лише на памперси та суміш».
У Польщі й Чехії уже підрахували, що українські біженці, котрі з початком повномасштабної війни опинилися у цих країнах, з лишком компенсували витрачені на них кошти.
Уряд Польщі витратив на держпідтримку біженців з України 15 мільярдів злотих у 2022 році (приблизно 3 млрд євро) та близько 5 мільярдів — у 2023 році. В цю допомогу також входить одноразова виплата 300 злотих (70 євро), щомісячна допомога на дитину 500 злотих, яка з січня 2024 року зросла до 800 злотих (187 євро). Утім, із польської соціальної допомоги, яка є однією з найменших у ЄС, живуть лише 7% українських біженців.
Майже 80% громадян України, які прибули до Польщі через повномасштабне вторгнення, працюють і самі себе утримують. Дослідження Міграційної платформи EWL підтверджують, що українські біженці з перших тижнів перебування у Польщі почали шукати роботу, а протягом року її змінювали, шукаючи можливості професійного зростання.
У Чехії баланс доходів і видатків на підтримку українських біженців виглядав так: 2023 року 21,6 мільярда крон (858 млн євро) витрат все ж перевищили 21 мільярд крон доходу. Проте у першому кварталі 2024 року надходження переважають витрати — 6,4 мільярда крон (приблизно 254 млн євро) податків і зборів проти 3,5 мільярда крон допомоги. До слова, у Чехії працюють 88% українських біженців.
Близько 80% українських біженців у Німеччині проживають у квартирах, частково оплачуваних державою. Витрати на оренду та житло складають 750–850 євро на людину щомісяця. Крім того, надається медичне страхування, інтеграційні курси та підтримка для дітей і пенсіонерів. В центрах зайнятості Німеччини зареєстровано близько 700 тисяч біженців з українським паспортом. Усі вони можуть щомісяця отримувати по 563 євро. Також є допомога на дітей.
— Німецький уряд говорить, що якщо зараз працевлаштовано 20% українців, їх задовольнить зростання до 40%, — каже президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. — Низький відсоток працевлаштованих у Німеччині зумовлений тим, що є вимоги зі знання мови, також тут роблять акцент на висококваліфікованій роботі, дають українцям можливість підняти свою кваліфікацію або перекваліфікуватися, аби працювати не лише руками.
Зараз уряд спрощує умови працевлаштування, знижуються вимоги зі знання німецької
Згідно з даними опитування Центру економічної стратегії, станом на листопад 2022 року виплати отримували 73% українських біженців у Європі, тоді як станом на січень 2024 року — лише близько 40%.
Майже половина опитаних у Німеччині (44%) і в Нідерландах (40%), де соціальні виплати одні з найвищих у Європі, стверджує, що хоч фінансова допомога дозволяє їм утримувати себе в країні перебування, вони вирішують працевлаштуватися. Це ключовий висновок дослідження «Розкрити потенціал: громадяни України в Німеччині та Нідерландах», проведеного Міграційною платформою EWL та Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету.
— Багато країн Європи й світу надають допомогу українцям, які виїхали через війну, — каже старша економістка Центру економічної стратегії Дарія Михайлишина. — Однак із часом кількість українців, які отримують допомогу, значно знизилась як через зміну політики країн, що приймають українців, так і через те, що багато з них уже знайшли роботу і не потребують допомоги.
Окрім того, економіки країн, що приймають українців, виграють більше, ніж витрачають на допомогу
Тим часом, зазначають у ЦЕС, ринок праці України вкрай гостро відчуває на собі всі виклики повномасштабної війни. Економічний шок початку російського вторгнення спричинив падіння як попиту, так і пропозиції праці — бізнеси не наймали, а люди не подавалися на роботу. Згодом попит на робочу силу став відновлюватися, але повільно; водночас кількість охочих знайти нову роботу вже влітку 2022 року злетіла і перевищила середні показники 2021 року. Втім, далі тренди розійшлися: потреба у робочій силі весь час відновлювалася разом з відновленням економіки, а активність шукачів роботи весь час скорочувалася — не в останню чергу через міграцію українців за кордон та мобілізацію до Сил оборони.
Міф 3: мігранти не платять податків і не допомагають розвиватися економіці
Ще у травні 2022 року Oxford Economics прогнозували, що якщо у Польщі залишиться 650 тисяч українців, то ВВП до 2030 року може зрости на 1,2%, а якщо українців залишиться 1 млн, то на 2%, — у порівнянні зі сценарієм без вимушених українських переселенців. Схожими були прогнози Національного банку України, де у 2022 році підрахували, що завдяки біженцям з України до 2026 року ВВП Польщі та Чехії збільшиться на 2,2–2,3% у порівнянні з базовим сценарієм, а Німеччини — на 0,6%–0,65%.
Якщо у 2022 році надходження до державного бюджету коштом українців у Польщі складали 0,8–1,0%, то торік — уже 1,3–1,6%. У грошовому еквіваленті це становить 10,1–13,7 млрд злотих (приблизно 2,34–3,18 млрд євро) у 2022 році та 14,7–19,9 млрд злотих — у 2023-му. Дослідження «Аналіз впливу біженців з України на економіку Польщі» на замовлення ООН провела міжнародна консалтингова компанія Deloitte спільно з Міграційною платформою EWL.
У звіті Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) йдеться про те, що у довгостроковій перспективі, коли економіка повністю адаптується, цей показник зросте до 0,9–1,35%.
«Це суттєвий вплив на польську економіку, зважаючи на виклики, пов’язані з російською агресією, на загальну ситуацію і значний дефіцит кадрів у Польщі, — каже директор Міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL Марцін Колодзейчик. — Українці рятують польський ринок праці — і ті, хто приїхав у Польщу до повномасштабного вторгнення, і воєнні біженці».
Відтак з 2022 року українці в Польщі допомагають розвиватися економіці, сплативши 10–14 млрд злотих податків, у 2023 році — 15–20 млрд злотих податків. Більшість українських біженців також допомагає родинам в Україні, донатить на ЗСУ або волонтерить — про це свідчать звіти EWL в Польщі та Німеччині.
— Нещодавно було дослідження експертів із Великої Британії, де зосереджено значно менше українських мігрантів, — зазначає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Елла Лібанова. — Вони кажуть про те, що додаткові 0,2% ВВП — це якраз внесок українських мігрантів. І це серйозно, як для Британії.
Українці живуть у Європі, працюють, сплачують податки і витрачають гроші. Відомо, що кожен злотий, витрачений у Польщі, працює на польську економіку
За даними опитування Центру економічної стратегії, станом на січень 2024 року 45% українців, які виїхали за кордон, працевлаштовані або стали підприємцями, а отже, сплачують податки з доходів від праці чи прибутків від бізнесу. Усі мігранти платять принаймні податки на споживання, податок на додану вартість, коли купують будь-які товари та послуги.
Міф 4: погіршення криміногенної ситуації
Хоча цей стереотип більш схильні застосовувати до людей з неєвропейських культур, деякі місцеві можуть узагальнювати поняття «біженці» і застосовувати таке мислення до усіх.
На початку 2024 року фундація «Український Дім» у Варшаві була змушена публічно реагувати на статтю Rzeczpospolita «Темна сторона міграції. Іноземці в Польщі сідають за кермо в нетверезому стані та порушують заборони». У ній ішлося, зокрема, про те, що «багатотисячний приплив іноземців, який посилився після початку війни в Україні, знайшов свій відбиток у статистиці злочинності». У відкритому листі до редакції фундація резонно припускає, що, ймовірно, були якісь причини та передумови (події, тривожні результати опитувань, ксенофобські заяви політиків), які спонукали Rzeczpospolita оприлюднити статистику злочинів, скоєних у Польщі негромадянами.
«Було б справедливо викласти ці причини й пояснити читачеві ваші наміри при написанні статті, — йдеться у листі. — Викликає тривогу, що серйозна газета, яка формує громадську думку, вдається до етнічного профілювання та маніпулювання культурними відмінностями».
Експерти фундації попрацювали із цифрами, оприлюдненими у статті, й дійшли висновку, що 17 278 іноземців, які вчиняли злочини 2023 року, відповідальні лише за близько 2% усіх злочинів. Також 3240 крадіжок, скоєних іноземцями, складають приблизно 3% усіх крадіжок у Польщі, а 2451 звинувачення у зберіганні наркотиків становить 4% від усіх таких звинувачень. До того ж темпи зростання злочинності серед мігрантів у 7,7 раза нижчі за темпи збільшення самої групи чужоземців.
«Стереотиппро погіршення криміногенної ситуації через біженців я зустрічав лише серед польських журналістів, — коментує експерт “Українського Дому”Олександр Пестриков. — Вони часто люблять підкреслювати національність підозрюваних і засуджених».
До слова, в опитуванні польських громадян для рапорту Роберта-Мирона Станішевського з Варшавського університету про соціальне сприйняття біженців з України серед загроз від українців страх погіршення криміногенної ситуації не посідає першого місця. Серед актуальних побоювань — негативний вплив на ринок праці.
— Українці переважно працюють, — переконана Елла Лібанова.—Серед українських мігрантів чоловіків дуже мало, в основному це жінки й діти.
Тому навряд вони так сильно погіршують криміногенну ситуацію
Міф 5: через біженців зростає навантаження на медичну систему, систему освіти, ринок житла
Болючі питання черг до лікарів, у яких тепер чимало українців, навантаження на систему освіти та зростання цін на житло можуть стати найбільшою проблемою і причиною погіршення ставлення європейців до українців, прогнозують експерти. Адже тут українці стикнуться не лише із менш соціально захищеними місцевими, а й з тими, на чиї робочі місця українські біженці у масі своїй не претендують.
— Поляки мають низький рівень довіри до власної держави й усвідомлюють неефективність уряду, коли йдеться про соціальні послуги, — зазначає правозахисниця Гельсінської спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах. — У Польщі треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — це правда. Тож раптова поява нових людей викликає відчуття зростання загрози.
Утім, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це свідчить лише про те, що держава в якихось аспектах є неефективною
Про проблеми в медичній та освітній системах у країнах, де живе найбільше українців-біженців, кажуть і респонденти опитування Заборони. Так, одна дівчина розповіла, що в Німеччині їй запропонували запис до мамолога через сім місяців, а інша не могла знайти місце в дитсадочку в одному з чеських міст.
«Люди приїздять, навантаження [на систему здоров’я й освіти] зростає. Але і стає більше робочих місць, — зазначає Елла Лібанова, академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Серед українських мігранток дуже багато медичних і педагогічних працівниць. Хто заважає у школах, де навчаються українці, ставити викладачами українських вчителів? З одного боку, це працевлаштування українок, з іншого — спрощене навчання для дітей».
Олександр Пестриков прогнозує посилення проблем в освітній сфері вже восени 2024 року, коли всі українські діти будуть зобов’язані піти у польські школи. Досі батьки могли самі вирішувати, чи залишити дитину в українській школі онлайн. Зараз це означатиме більше дітей у класі, більше конфліктів, суперечки батьків, булінг.
Тимчасовий статус дає право на медицину в Польщі. «Але річ у тому, що якщо ти маєш оплачувати житло, на щось жити, ти мусиш працювати, — каже Олена. — А коли ти працюєш, ти й без статусу маєш медицину, бо сплачуєш відрахування із зарплати. І твоя черга до лікаря — законно оплачена».
У фундації «Український Дім» проаналізували дані медичної системи за 2022 рік. За перший рік війни на українців було витрачено 0,5 млрд злотих, хоча планувалось 2 мільярди. Виявилося, що українські біженці не освоїли й половини від тієї суми, яку на них планували виплатити через Національний фонд здоров’я.
«До 2022 року більшість наших громадян у Польщі — це молоді бездітні люди, які просто не ходили до лікарень, — пояснює експерт Олександр Пестриков. — Тим часом серед біженців багато матерів, дітей, осіб старшого віку та людей з високою увагою до свого здоров’я. Їх просто починають бачити у лікарнях, і переконати звичайного поляка, що українці не несуть загрози, стає важко».
Непорозуміння між українцями та повернення
З іншого боку, українці, що ухвалили рішення залишатися поза межами країни, діляться переживанням, що на батьківщині їх вважають боягузами та зрадниками, яким наплювати на долю держави. Буцімто вони живуть своє найкраще життя за кордоном, забули про Україну та їм байдуже на війну. Що виїхали насправді не з міркувань безпеки, а заради більших грошей. Що вони не донатять і не допомагають.
За підрахунками Центру економічної стратегії, за кордоном можуть залишитись від 860 тисяч до 2,7 млн українців. Це переважно перспективні, освічені українці, студенти, мами з дітьми, до яких пізніше доєднаються їхні чоловіки. Більш схильні до повернення в Україну після війни люди похилого віку або з нижчим рівнем освіти.
Неповернення українців, стверджують у ЦЕС, матиме суттєвий вплив на українську економіку, яка може втратити від 2,55 і до 7,71% ВВП.
«Якщо половина тих, хто виїхав, залишаться за кордоном, для нас це буде дуже серйозним ударом», — вважає академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи. — Питання повернення з-за кордону українців, які виїхали через війну, буде одним із найважливіших викликів уже найближчого майбутнього».
Загальний настрій підтверджують дані міжнаціонального опитування OneUA, яке охопило понад 18 000 респондентів у восьми європейських країнах. Українські біженці, які проживають у Польщі, Угорщині, Чехії, Молдові та Румунії, частіше вказують на те, що мають намір повернутися в Україну, ніж біженці в Нідерландах та Німеччині. Основні чинники — мотиви соціальної прив’язаності та економічний фактор (Return intentions among Ukrainian refugees inEurope: A Cross-National Study, опубліковано 22 липня 2024 року).
Про зміну рішення (залишатися чи повертатися) в опитуванні Заборони кажуть лише 11% опитаних. Серед перепон для повернення вказані війна, що триває, та непередбачуваність майбутнього. Реципієнти, що лишатимуться в Україні, пояснюють вибір відсутністю можливості виїхати та любов’ю до країни. Важливо зауважити, що ті, хто обрав жити за кордоном, крім відчуття безпеки, теж наводять як аргумент любов до України — перебуваючи в безпеці, вони мають можливість донатити та просувати українські інтереси в інших державах.
головне фото:Біженці з України чекають на прикордонному переході в Медиці на південному сході Польщі, 5 квітня 2022 року, Фото: Wojtek Radwański/AFP/East News
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.JPG)
%20(1).webp)
