Дітей-біженців зобов’яжуть навчатися у польських школах. Місцеві українські школи вже мають рішення

У ніч на 11 травня російський президент несподівано заявив про готовність до прямих переговорів, «у Стамбулі — там, де вони були перервані у 2022 році». Три роки тому Росія фактично вимагала капітуляції України: скорочення української армії, відмову від вступу в НАТО, зняття міжнародних санкцій проти Росії та надання російській мові в Україні офіційного статусу. Відтоді у Кремлі не змінювали свої вимоги, натомість додавали інші пункти. Зокрема, серед умов до тимчасового припинення вогню у Москві називали виведення українських військ з території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, причому навіть з тих районів, які контролює Україна. 

Заява Путіна про відновлення переговорів з Україною з’явилась після спільного заклику  України, Німеччини, Франції, Великої Британії та Польщі до 30-денного перемир’я, яке мало б початися 12 травня. Президент Франції і німецький канцлер під час візиту до Києва 10 травня попередили, що Європейський Союз разом із США запровадять нові санкції проти Росії, якщо вона не піде на припинення вогню без попередніх умов. 

У Москві відповіли, що це питання можна винести на переговори у Стамбулі. На цьому етапі підключився президент США, який публічно закликав українську владу пристати на пропозицію діалогу. Зеленський прийняв цей пас і заявив, що готовий до особистої зустрічі з російським президентом. Трамп також не виключив, що приєднається до переговорів в Туреччині, якщо туди приїде Путін. А втім, зрештою, ані американський, ані російський очільники в Туреччину не поїхали. Трамп при цьому заявив, що в мирних перемовах по Україні не буде зрушень, допоки він особисто не побачиться з Путіним. Чому Путін не поїхав на перемови з Зеленським? Чи є шанс у дипломатичного треку? Як в осяжному майбутньому досягти припинення вогню? Чи посилять ЄС і США санкції проти Москви? 

Дипломатичний трек

Стамбульські переговори — це початок дуже довгого шляху, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:

— Це повернення до ранніх фаз війни, під час яких переговори велися в той час, коли тривали бойові дії.

Отже, якщо і є позитивний знак, то це те, що відкриті переговори відновилися, хоча рушійна сила — погрози США припинити підтримку — стримує будь-який оптимізм

Судячи із заяв, зроблених Путіним і його оточенням, він не зацікавлений у припиненні війни, якщо тільки це не буде зроблено на його максималістських умовах, наголошує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол.  

Якщо розглядати ситуацію в широкому контексті, то мирний трек вже розпочатий. Це низка попередніх зустрічей в Саудівській Аравії, ініціативи Трампа, повністю перезавантажена комунікація, до речі, і з українського боку також в напрямі пошуків варіантів завершення російської війни. Так вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

 — Ідея продовжити перемови у Стамбулі належить росіянам. Вони хочуть таким чином проілюструвати певну послідовність — так як саме у Стамбулі у 2022-му році був започаткований формат перемовин, вони хочуть його продовжити і використати попередні вимоги у своїх цілях.

Володимир Путін не скористався можливістю почати мирні переговори, яку надав Володимир Зеленський, заявив генеральний секретар НАТО Марк Рютте на полях неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн Альянсу в Анталії. З його слів, Зеленський виявив готовність сісти за стіл переговорів і після припинення вогню також говорити про мирну угоду: «Тож Україна явно готова грати за правилами. Але м’яч зараз на боці Росії».

Чому Путін відмовився від переговорів з Зеленським 

У Києва і Москви зараз є певна тактична можливість подивитись, як взаємодіють делегації, і чи зможуть вони досягти прогресу на нижчому рівні, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. Водночас він не виключає, що переговори завершаться домовленістю про припинення вогню, а це може створити підґрунтя для зустрічі Зеленського, Путіна і Трампа. Однак в найближчій перспективі цілком імовірна і цілком відповідає російській практиці тактика затягування:

— Я сумніваюся, що Трамп буде схильний до запровадження нових санкцій на практиці. Однак повідомлення європейцям про те, що без скасування санкцій не буде жодних переговорів, є ймовірною російською стратегією. Я думаю, що є реальний шанс, що Москва хоче долучитись до дипломатичного шляху, але вона, звісно, намагатиметься отримати максимум виконання своїх вимог від кожного учасника, перш ніж поступитись бодай одним сантиметром.

Росіян цікавить безпосередньо трек російсько-американських відносин. Вони бояться втратити нове вікно можливостей, яке, як вони вважають, відкрилось після обрання Трампа президентом, наголошує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс. У Москві не хочуть втратити відновлену комунікацію безпосередньо між американцями і росіянами, і, власне, між Путіним і Трампом:

— Це ключовий фактор, який стримує їх від більш радикальних кроків щодо неучасті у тих чи інших мирних ініціативах.  Друге, це санкції. Росіяни намагаються у такий спосіб отримати певні гарантії, що у випадку, якщо знайдуться спільні точки дотику, санкції будуть зняті. Це два фактора, які їх турбують.

Можуть вони це вирішити за допомогою дипломатії чи ні? Ми бачимо, що їхня дипломатія — це насамперед агресивна війна

Переговори в Стамбулі: позиції й очікування

Ми часто уявляємо це так: двоє зустрічаються, говорять і знаходять компроміс. Але це хибна перспектива у випадку Росії, вважає експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Ми маємо чітко сказати: одна країна напала на іншу. І наша позиція як Німеччини полягає в тому, що агресивна війна не повинна приносити вигоди. Ілюзія, що Україна має віддати частину своєї території, щоб Путін нарешті заспокоївся, — це помилка. Україна повинна за нашої підтримки відстоювати свою переговорну позицію.

Йдеться не лише про мир зараз, а й про те, щоб Путін не напав знову через кілька місяців чи років

Російська делегація, очолювана помічником російського президента Володимиром Мединським, прибула в Стамбул вранці 15 травня. Саме він очолював переговорну групу росіян і 2022 року. Російська сторона готова до відновлення переговорного процесу, готова до можливих компромісів та їхнього обговорення, наводять слова Мединського російські медіа. Водночас він заявив, що перед цим необхідно «усунути базові першопричини конфлікту».

Український президент тим часом понад три години в Анкарі спілкувався з турецьким колегою Реджепом Ердоганом. Поки тривала їхня зустріч до останнього було незрозуміло, чи відбудуться хоча б якісь переговори у Стамбулі. Зрештою Зеленський на пресконференції заявив, що з поваги до президентів Трампа і Ердогана, вирішив відправити делегацію в Стамбул. Її очолив міністр оборони Умєров. Зеленський наголосив, що головне питання, яке піднімає Україна, — припинення вогню. Водночас український президент сумнівається, що Росія на це погодиться.   

Пропозиція 30-ти денного перемир'я — це українська позиція, скоординована з європейськими партнерами і безпосередньо з адміністрацією Трампа, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Богдан Ференс:

— Це підсилює, звісно, аргумент про необхідність припинення вогню і саму українську пропозицію. Дійсно, росіяни навряд чи готові відразу погодитись. Чому? Тому що в їхній логіці затягнути процес, тим самим підсилюючи дії на фронті і виторговуючи для себе кращі умови на майбутні перемовини.

Український підхід цілком правильний, але, на жаль, Росія не зацікавлена в такому перемир'ї, погоджується старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: «Росія готується до літнього наступу і вона не відчуває тиску».

Володимир Путін хоче захопити все що зможе, він спробує забрати будь-яку територію аж до околиць Києва, цитує CNN неназваного американського посадовця. Росіяни накопичують сили, і літня наступальна кампанія фактично вже почалася, заявив в ефірі телемарафону речник ОТУ «Харків» Павло Шамшин.

За певних умов 30-денне перемир'я можливе, якщо, звісно, Росія його дотримуватиметься, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. А втім, його вкрай складно проконтролювати:   

— Це означатиме, що не буде жодних ударів безпілотників, жодної випущеної ракети і так далі.

Досягти всеосяжного припинення вогню на такій великій території дуже складно, адже достатньо одному підрозділу не отримати наказ або не підкоритися йому, щоб змарнувати всі зусилля

Посилення санкцій проти Росії: реальне чи ні

Якщо Росія не покаже реальної готовності до завершення війни, то Україна проситиме США, Євросоюз та країни Глобального Півдня ввести жорсткі санкції, заявив в Анкарі Володимир Зеленський. З його слів, усі сторони повинні демонструвати готовність до перемовин. Перший крок — це припинення вогню, і якщо це залежить від прямих переговорів лідерів — я тут, — сказав український президент. Путін явно хоче зустрітися з Трампом до того, як зустрінеться із Зеленським. Крім того, очільник Кремля вміє грати з главою Білого дому, зауважує старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол: 

— Очевидне захоплення Трампа Путіним досі було перешкодою для серйозних кроків Вашингтона. Путін, ймовірно, здогадується, що, незважаючи на його відсутність у Стамбулі, Трамп знайде спосіб заявити, що росіяни ведуть переговори, і Україна повинна зробити те ж саме, а це означає, що загроза санкцій, швидше за все, залишиться лише загрозою. Але хто знає, що буде насправді, Трамп часто буває непередбачуваним.  

Путін хоче вести переговори, висуваючи максималістські вимоги і водночас без припинення вогню. Це, звісно, зручно для нього. Його потрібно змусити змінити позицію — за допомогою санкцій, зниження цін на енергоносії, постачання зброї та боєприпасів Україні, аналізує експерт Мюнхенської безпекової конференції Ніко Ланге:

— Переговори мають підкріплюватися силою. Те, що Німеччина, Франція, Велика Британія та Польща готові посилити санкції, якщо Путін не погодиться на припинення вогню, — це правильний сигнал. На європейців покладено дуже велику роль — яку вони досі ще не взяли на себе. Європа переважно покладалася на Сполучені Штати Америки. Але так більше не можна. Усі мають усвідомити: якщо почнеться справжній мирний процес, то питання забезпечення припинення вогню та довгострокової безпеки України — насамперед завдання для Європи.

Якщо провідні європейські країни виступатимуть єдиним фронтом — це буде корисним першим кроком

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Альдона Гартвіньська: Україна не з'явилася у твоєму житті з початком повномасштабної війни. Ти бував там регулярно ще до Революції гідності.

Томаш Сікора: Вперше я відвідав Україну в 1992 році. Я тоді навчався в четвертому класі середньої школи. У нашій школі організовували різні такі поїздки для молоді, наприклад, до Німеччини. Після того, як Україна відновила свою незалежність, з'явилася можливість для польської та німецької молоді поїхати в Україну. Я скористався цією можливістю, і ми поїхали до Львова автобусом. На той час я вже трохи грав на гітарі, познайомився з багатьма хорошими людьми, українською молоддю в музичній академії. Звідти все і почалося. Пізніше, у 1990-х роках, я часто бував у Львові, бо їздив туди до своєї тодішньої дівчини, яка вивчала у Львові живопис. Хоча насправді я так захопився Україною завдяки Андруховичу.

Познайомився з ним на літературному фестивалі «Порт Вроцлав 2005»?

Так, до Вроцлава було запрошено багато поетів, зокрема й українських. У програмі був їхній авторський вечір та презентації книжок: «Пісні для мертвого півня» Юрія Андруховича та «Історія культури початку століття» Сергія Жадана. Поети і поетки мали читати свої вірші на сцені, і організатор подумав, що було б непогано, якби хтось грав музику, яка супроводжувала б їхні виступи. Вони виходили на сцену по черзі, читали по кілька віршів, а ми, об'єднані гурти «Карбідо» та «Корморани», імпровізували. 

Андрухович же був єдиним поетом, який підійшов до нас, виконавців, і дав нам конкретні завдання. Він казав: «Слухайте, якщо буде вірш «Козацька Ямайка», грайте реґґі, а на інший вірш грайте а-ля Том Вейтс». Ми зіграли. Це було настільки гаряче, що організатор Port Literacki запропонував ідею, що, можливо, ми могли б записати спільний альбо.

Обидві сторони були зацікавлені, і так і сталося. Ми записали альбом у 2005 році, а через рік поїхали з концертом в Україну. Ми були кинуті в дуже глибоку воду, тому що нам довелося проїхати 1500 кілометрів з Вроцлава до Харкова, де на нас чекав Юрій. Фестиваль називався «Цех» і був організований, зокрема, Сергієм Жаданом.

Для нас це все було захоплююче, я ніколи раніше не бачив нічого подібного на власні очі. Назва «Цех» походить від тієї частини театру, де виготовляють декорації. І справді, ми грали саме там, до того ж напівлегально. Там відбувалися різні події зі світу української культури, а в репертуарі театру була російська класика. Ми були там одразу після Помаранчевої революції, тож настрій також був революційним. Харків на той час був майже повністю російськомовним містом. Жадан і його колишня дружина, нещодавно покійна режисерка і засновниця незалежного харківського театру «Арабески» Світлана Олешко, розповідали мені, що в Харкові була лише одна середня школа, де можна було навчатися українською мовою. До речі, їхній син ходив саме до цієї школи. Незважаючи на Помаранчеву революцію, всі були трохи пригнічені, бо русифікація Харкова була настільки сильною, що це могло здатися програною битвою. Але під час Майдану, а потім і після початку повномасштабної війни, коли Харків захистився і на вулицях дедалі частіше можна було почути українську мову, я думаю, що саме творчість Жадана та інших харківських митців спричинилася до цього. Це була їхня важка праця, щоб зробити місто українським, зупинити русифікацію, вичистити ці посткомуністичні відкладення, цю пострадянську ментальність… Ця ментальність, напевно, ще десь зустрічається сьогодні, але я думаю, що вона стала марґінальною. Цей український патріотизм був настільки молодим і свіжим, настільки прогресивним, настільки прозахідним і настільки сильним, що коли настали моменти випробувань, Харків захистився, захищає себе і є містом, яке не здалося.

Як харків'яни реагували, коли бачили вас на сцені?

Перед нашим концертом виступали різні поети, і публіка реагувала дуже жваво. На нашому «Літературному порту» ми намагалися зробити вірші поетів цікавішими за допомогою музики, але загалом публіка ніби проспала. Звичайно, частина публіки вбирала поезію, вона їм подобалася, але вони переживали її ніби зсередини, внутрішньо.

З іншого боку, в Україні ми зіткнулися з дуже захопленим, навіть екстатичним слуханням поезії. Поети читали свої вірші, а аудиторія щось договорювала, спонтанно вигукувала, плескала в долоні, перебувала в постійному русі. Все це було дуже жваво. Після нашого концерту, який також був сприйнятий з ентузіазмом, люди танцювали під музику, хоча вона часом була непростою, це не музика для танців. У нашому репертуарі на той час була пісня «Козацька Ямайка», це музика в стилі реґґі. Люди також були в захваті від неї.

Як змінювалася аудиторія, яка приходила на ці виступи?

Вона постійно змінювалася, і до Майдану, до 2013 року, це було зовсім нове покоління людей. Я тоді теж був молодий, тож це було покоління людей мого віку або молодше. Вони приходили на наші концерти, і мені було зрозуміло, що для них важливі слова: «український», «українське», «українська». Я на власні очі побачив, що таке побудова громадянського суспільства, хоча тоді ще не міг його назвати. На наші концерти в Києві, Харкові чи Івано-Франківську приходили люди, які випромінювали неймовірну енергетику: ми українці, це наша країна, ми не хочемо нікуди їхати на заробітки, ми хочемо бути тут, тут будувати своє місце на землі.

Для мене це стало зрозуміло після приходу до влади Януковича у 2010 році. У 2011 році ми мали грати концерт у Києві, і того ж дня відбувся з'їзд Партії регіонів. Місто було заблоковане, тому що ці політичні олігархи просто перекрили пів-Києва, щоб провести цей з'їзд. Люди не могли потрапити на наш концерт у Будинку офіцерів, що біля Арсеналу. Ми почали отримувати багато сигналів від людей, що вони запізнюються, що вони не можуть проїхати через місто. Юрій розсердився і сказав, що ми переносимо концерт на годину, щоб усі ці люди могли туди потрапити. Коли вони прийшли і зал заповнився, ми трохи змінили репертуар. Ми грали більш революційні, більш жорсткі пісні. Зал був повен людей, налаштованих проти влади, тому що вони вже зрозуміли, що Янукович — проросійський президент і нічого доброго від нього чекати не варто.

Ця наша аудиторія, ті люди, з якими я познайомився тоді, які приходили на наші концерти протягом усіх цих років, у 2014 році пішли на Майдан.

У певному сенсі, завдяки цим концертам і моїй присутності в Україні щороку, я став свідком побудови громадянського суспільства, суспільства, яке взяло справу в свої руки і розпочало Революцію гідності

Пізніше, коли почалася війна на Донбасі, ми грали на останньому фестивалі «АртПоле», ідея якого виникла ще у 2003 році. У попередні роки він проходив, серед іншого, в Карпатах, під Одесою, а потім багато років у дуже мальовничому місці біля невеликого села Уніж на Дністрі. Однак у 2014 році організатори зіткнулися з тим, що фестиваль довелося на деякий час призупинити, оскільки більшість людей, які над ним працювали, або волонтерів пішли воювати в зону АТО. У складі різних добровольчих підрозділів, у тому числі «Айдару».

Я пам'ятаю, що наш концерт розпочався з хвилини мовчання, тому що один з друзів АртПолу загинув на війні. Мене шокувало, що громадянське суспільство, яке прокидалося, проливало кров в окопах.

Потім почалися перформенси на сході України. Сергій Жадан та Юрій Андрухович виступали в Торецьку, Нью-Йорку, Краматорську. Ви також мали можливість побачити Маріуполь у ті буремні часи.

‍

У 2015 році ми з Юрієм Андруховичем мали тур, в якому один концерт був власне в Маріуполі. Ми добиралися туди, протискуючись через кілька блокпостів — звісно, ситуація була непорівнянна з тим, що є зараз. Лінія фронту була за 8 кілометрів від Маріуполя, і ми жили в готелі, вікна якого були заклеєні. Це був перший раз, коли ми зіткнулися із загрозою, вона висіла в повітрі. Настрій перед концертом був дуже патріотичний. Ми грали в будинку культури, перед нами виступали діти в синьо-жовтих костюмах.

Нещодавно я натрапив на карту Маріуполя, на якій хтось старанно позначив місця з фотографіями місць, де загинули люди, і важливих будівель, яких більше не існує. Я знайшов там фото залу, де ми грали, — повністю зруйнованого, як і багато інших місць у Маріуполі. Це мене глибоко зачепило.

А потім почалися важкі часи. Спалах пандемії коронавірусу майже на рік зупинив світ — скасовані заходи, концерти, закриті кордони. І саме тоді, коли все потроху почало повертатися до нормального життя, настало 24 лютого 2022 року.

У 2020 році у нас був запланований великий концерт у Вроцлаві на честь 60-річчя Юрія Андруховича, на який були запрошені чудові артисти з України. Буквально за два дні до цієї події почалася пандемія, і нам довелося все скасувати. Цей час у тотальному ув'язненні загострив у нас потребу повернутися в Україну.

Ми думали, що коли все закінчиться, ми зможемо знову поїхати в нашу Україну і відіграти там кілька концертів, поспілкуватися з людьми. А коли почалася повномасштабна війна, ми зрозуміли, що дійсно повернемося в Україну, але вже по-іншому. Я знав, що треба допомагати нашим друзям

У ті перші дні, перші години я піддався російській пропаганді. Я бачив танки на вулицях Києва, тож у мене було переконання, що російська армія ось-ось захопить Київ. А якщо вона захопить Київ, то захопить всю Україну, тож Харків вже втрачено. Я написав Жадану і Андруховичу. Пропонував їм приїхати до нас, у Вроцлав , щоб вони знайшли тут притулок. Звичайно, вони сміялися з мене і казали, що залишаються в Україні, бо їм це потрібно, бо вони будуть всіляко захищати свою батьківщину.

Тому я вирішив допомогти, чим міг. Спочатку ми зробили концерт у Вроцлаві, крім нас там були гурти українців, які вже кілька років живуть у Вроцлаві. Ми зібрали трохи грошей, купили на них деякі речі і спробували відправити їх до Києва, нашим друзям з «АртПоля». Тоді, на самому початку, була реальна потреба у всіляких речах, навіть у їжі чи підгузках для дітей, бо логістика розвалилася по всій Україні і не було доступу до базових продуктів. Я також пам'ятаю запити на гігієнічну помаду і креми, тому що люди сиділи в підвалах на морозі, і їхня шкіра тріскалася від холоду. Іноді ці вантажі приїжджали швидко, а іноді їхали до місяця, бо все застрягало на якомусь складі.

Я все більше і більше думав про те, щоб поїхати туди. У липні чи серпні Жадан вперше приїхав з Харкова до Польщі. Він був настільки виснажений, що я не впізнала його на вулиці. Коли він повернувся, ми перевезли його через кордон в Україну, користуючись нагодою відвідати нашого спільного друга, джазового музиканта Марека Токаря, який одразу після 24 лютого пішов до армії.

Відтоді ти продовжуєш підтримувати ЗСУ, допомагаєш Сергію Жадану та його 13-й бригаді Національної гвардії «Хартія», розпочав збір коштів. Чи бачиш відмінності в зацікавленні людей цією війною в минулому і сьогодні? Чи складніше збирати кошти для закупівлі допомоги?\

Я підтримую Жадана, а також інших друзів, яких я знайшов за роки поїздок в Україну, які зараз або служать в армії, або працюють волонтерами чи добровольцями. З Олею Михайлюк з АртПоля, наприклад, ми їздимо до 10-ої гірсько-штурмової бригади та 102-ї бригади, в якій служив Юрко Стецик, музикант і син наших друзів-художників з Івано-Франківська. Він загинув на полі бою два роки тому, і його тіло досі не можуть знайти. Також у 10-ій бригаді служать наші друзі-гуцули з села Бабин, зокрема, сільський голова. Ми зробили репортаж про наші подорожі з карпатських гір на Донбас, під Бахмут, взявши за принцип, що якщо ви створюєте будь-яке мистецтво — музику, кіно, живопис, будь-що, що стосується війни в Україні — обов'язково підтримайте СЗУ, закинувши, зібравши або доставивши речі солдатам. В результаті ми забезпечили обидві ці бригади великою кількістю безпілотників.

Ще два місяці чи півроку тому була тенденція до зменшення. Таке відчуття, що людей ця війна безпосередньо не зачіпає. На самому початку вторгнення багато людей були налякані, зі страху кинулися допомагати. Потім підтримка поступово зменшилася, люди звикли. Я пам'ятаю перший такий похмурий момент. Це було навесні 2024 року, коли Республіканська партія США заблокувала допомогу Україні. На фронт перестали надходити боєприпаси.

Ми тоді сиділи в одній з артилерійських бригад, і там панував дуже похмурий настрій, оскільки люди стали менш охоче робити пожертви, а на додачу до цього США перекрили кран. Солдати не знали, що буде далі.

Тепер з'явився Трамп, непередбачуваний божевільний, але це вже не зламало дух солдатів. Ну, і люди останнім часом трохи прокинулися

З іншого боку, одне з моїх спостережень є досить неприємним і негативним. Воно стосується дезінформації та когнітивної війни Росії проти Польщі. Всі ці наративи і дискусії, які присутні, перш за все, в інтернеті - але не тільки, зрештою, і в політиці - перед президентськими виборами в Польщі, є абсолютно російськими наративами. Той, хто повторює ці наративи, не обов'язково є російським агентом, але, тим не менше, все це працює на Росію. Когнітивна війна має змінити нашу свідомість, нашу оцінку ситуації. Вона спирається на те, що наша оцінка ситуації може стати хибною. Ми часто бачимо різні явища через призму російської пропаганди. Іноді ми самі це вигадуємо, а іноді знаходимо підтвердження в устах політиків. Що українці погані, бо живуть за рахунок Польщі, тому насправді в них можна все забрати, все їхнє майно, бо вони могли б повернутися додому, але не хочуть. Я запрошую всіх поїхати туди і побачити, що там немає війни, бо можна жити нормальним життям, а вони розважаються на дискотеках у Києві. 

Я запрошую всіх поїхати туди і побачити все на власні очі. Може, мені не було весело на дискотеці, але я ходив у кнайпу, а в Києві та Харкові ще й у перукарню.

Є солдати, які воюють на передовій, а є люди в тилу, які намагаються жити нормальним життям. І це також те, за що воюють ці солдати. За цю каву в кав'ярні та за перукарню. От тільки ця «нормальність» також означає комендантську годину і ночі, проведені в коридорі, тому що там атакують десятки безпілотників

Люди настільки втомилися від цього, що, незважаючи на повітряну тривогу, часто навіть не спускаються до укриттів. Бо скільки разів можна, наприклад, у такому Харкові, спуститися в бомбосховище? Тож шахед прилітає і випадково потрапляє в будинок, де хтось не спустився в сховище... Він влітає у вікно, і ця людина гине або отримує поранення. Ти ніколи не знаєш, що, коли і де це станеться. Ніколи не знаєш, чи загинеш тієї ночі саме ти.

Ти вже більше не ходиш до сховищ?

Щодня про це просто не думаєш. Я їжджу до Харкова і відчуваю, що знаю це місто. У мене там є мої улюблені довоєнні місця, які я хотів би побачити. Тому я намагаюся не думати про те, що там може щось статися. Статистично кажучи, мені мало б дуже не пощастити, але я знаю, що багато разів мені щастило, тому що ракета падала за два будинки від мене або за десять хвилин після того, як я йшов з того самого місця. Я думаю, що це теж наше, волонтерське, завдання: свідчити про те, як насправді виглядає ця війна в місті. Насамперед, це постійний страх і загрозу. Особливо останнім часом, коли гинуть діти в Кривому Розі, Сумах, Харкові чи Запоріжжі.

Яка роль митця в цій війні? Великою новиною в ЗМІ було те, що Жадан приєднався до ЗСУ.

Сергій зателефонував мені на початку минулого року з пропозицією зробити музичний проєкт разом з якимось музикантом з Берліна. Він сказав, що збирає українсько-польський оркестр або щось подібне. Через місяць-півтора з'ясувалося, що він пішов добровольцем в армію. Я розумію, що це рішення могло бути спонтанним — а може, воно просто визрівало в ньому давно. Я давно спостерігав за його мистецькою діяльністю під час війни. У 2022-2023 роках я часто бував на його концертах в Україні, у Львові чи Києві. Гроші від квитків йшли на потреби ЗСУ, місця в першому ряду могли коштувати до кількох сотень злотих. Я кілька разів говорив з ним про це. Це було ефективно в перший, може, другий рік повномасштабної війни, але потім цей формат себе вичерпав. Тож Сергій переаналізував свій підхід і опинився в армії.

Він пройшов військову підготовку, у нього є зброя, тільняшка і так далі. Але головна його зброя — це все ж таки музика і поезія. Таких митців в армії все більше, деякі з них воюють на передовій. Поєднання мистецтва і допомоги армії потрібне.

Люди, які є публічними особами, які є відомими, замість комфорту обирають відповідальність перед своєю країною, перед собою, перед своєю сім'єю, перед своїм суспільством

Так є на даний момент, але що буде через деякий час — ми не знаємо. Тому що армія є армія: тобі дають наказ, і ти повинен бути солдатом, а не музикантом. У будь-який момент тебе можуть перекинути на іншу ділянку роботи, наприклад, прямо на передову. Рішення Сергія не є якоюсь угодою, яка виключає таку загрозу. Крім того, такі митці є мішенню для росіян. Їх діяльність пов'язана з великим ризиком, навіть якщо вони не воюють на передовій з автоматом Калашникова в руках.

Беата Лижва-Сокул: Минулий рік був для тебе дуже насиченим. Твої фоторепортажі з України регулярно публікували The New York Times та The Washington Post.

Оксана Парафенюк: Якщо бути більш конкретною, то останні півтора року були дуже інтенсивними. Я працювала фотожурналісткою ще до російського вторгнення, але тоді не було такого великого інтересу до України. Тож я поєднувала роботу фотографки з роботою продюсерки та фіксерки (фіксер — місцевий гід, перекладач та організатор, який допомагає іноземним журналістам збирати матеріал — ред.). За кілька тижнів до вторгнення мені зателефонувала знайома фоторедакторка з The Washington Post і запропонувала тіснішу співпрацю.

— Якщо ЦЕ станеться, ми хочемо, щоб ти була з нами щодня, — сказав він.

— ОК, — відповіла я, додавши, що є лише один нюанс: я на шостому місяці вагітності і не зможу працювати в дуже небезпечних місцях. Це була складна ситуація для мене: я отримую важливу професійну пропозицію, але знаю, що не можу її прийняти в даний момент.

Цікаво, що я ніколи не хотіла бути воєнною фотокореспонденткою. З іншого боку, я українка і не могла собі уявити, що не зможу документувати те, що відбувається в Україні в такий час. Тому я зробила багато матеріалів про те, що відбувається за лінією фронту. Судячи з реакції людей, які зв'язалися зі мною після публікацій, деякі з них стали дуже важливими.

Під деякими текстами зазначено, що ти не лише фотографувала, а й була співавторкою цілого матеріалу.

Коли я працюю самостійно, мені не потрібен перекладач. А якщо працюю з іноземною командою — завжди є продюсер/перекладач. Я розповідаю кореспондентові, коли чую, про що говорять герої матеріалу, якщо вони говорять щось цікаве, або коли стаю свідком ситуації, яку іноземний кореспондент може не зрозуміти, наприклад, через культурний контекст, або тому що в певній ситуації була присутня лише є. І саме тому мене іноді додають до списку осіб, які долучилися до написання статті.

Ти отримуєш конкретні замовлення на фоторепортажі чи сама пропонуєш теми?

Більшість історій, які я зробила, — це замовлення. Зазвичай я маю різні ідеї для матеріалів, але не завжди маю сміливість запропонувати їх, а потім, коли бачу, що хтось інший зробив фоторепортаж на цю тему, шкодую, що мені не вистачило впевненості. Але для мене є цікавими і важливими більшість історій, які мені пропонують зробити і я повністю поринаю в процес і завжди намагаюсь зробити історію максимально добре.  

The Washington Post опублікував великий матеріал з твоїми фото, про українських солдатів, які отримали поранення обличчя. Як довго ти працювала над цим матеріалом?

Самі зйомки тривали не так багато днів, але між ними була перерва в майже півроку. Мушу сказати, що до того я ніколи раніше не знімала хірургічні операції. Крім того, у мене не було можливості контактувати з жертвами російської агресії одразу після поранень, оскільки я не працювала на передовій. Я не бачила багато крові, навіть не була на стабілізаційному пункті, куди привозять поранених. Тому, коли я дізналася, що потраплю в операційну і що герою моєї історії будуть пересаджувати малогомілкову кістку з ноги в щелепу, щоб відновити цю щелепу, я трохи рохзвилювалась, адже не знала, як відреагую на побачене. Тим не менше, я запитала лікаря, чи можу я залишитися до кінця операції. Він був здивований. Сказав, що журналісти зазвичай заходять на п'ять хвилин, роблять кілька кадрів та виходять з палати. 

Я зайшла до палати, де оперували Миколу — чоловіка, з яким я розмовляла напередодні, — і вже не змогла вийти звідти. Це було захоплююче. Операція тривала 12 годин. Я вискочила лише на короткий час, щоб пообідати. Більшу частину часу я розмовляла з асистентом, який спостерігав за операцією і пояснював мені, що відбувається. 

Через кілька місяців я повернулася з журналістами, щоб продовжити цю історію. Тим часом я прочитала чудову книгу про реконструктивну хірургію обличчя, яка була розроблена під час Першої світової війни британським лікарем Гарольдом Ґіллісом ("The Facemaker: A Visionary Surgeon's Battle to Mend the Disfigured Soldiers of World War I" by Lindsey Fitzharris ). Виявляється, сучасна медицина в цій сфері багато в чому базується на досвіді Першої світової війни.

Під час скількох операцій ти фотографувала?

Операція Миколи була першою, потім я була ще на трьох. Дві з них проходили одночасно в один день, тому я переходила з палати в палату. 

Сьогодні я думаю, що наш матеріал був би ще потужнішим, якби ми більше часу провели з героями. Я фотографувала їх лише в лікарні, і було б цікаво знати, що сталося з ними потім, як вони адаптуються до життя.

Ти десь сказала, що раніше фотографування було для тебе лише хобі. Як і більшість, ти фотографувала квіти та знайомих. А потім був Майдан, який змінив твій підхід до фотографії. 

У 2014 році я працювала в офісі Програми імені Фулбрайта в Україні (програма обміну вченими та студентами). Вечорами ходила на Майдан з друзями. Я цікавилася політикою, але не думала про журналістику. Я приходила на Майдан з фотоапаратом, хоча не знала, як фотографувати незнайомих людей. І хоча я не могла до кінця зрозуміти, що маю робити в цій драматичній ситуації, я розуміла, що мені цікаві люди в ці складні моменти їхнього життя. Я почала допомагати іноземним фотографам як фіксерка на вихідних. Також приїхала зі Штатів моя подруга-фотожурналістка і дуже мене надихнула. Україна стала цікавою для фотожурналістів з усього світу, час від часу хтось шукав перекладача або потребував щось організувати. Коли 18, 19 і 20 лютого 2014 року на Майдані відбувались криваві сутички і загинуло багато людей, я сиділа в офісі (на той я вже мала іншу роботу в іншому офісі) і дивилася по інтернету те, що відбувалося.

Мені було страшно, і батьки дуже боялися за мене. Я хотіла піти на Майдан, але не хотіла їх хвилювати. Тому я сиділа в офісі і думала про те, як я не люблю свою роботу, і що я не відчуваю себе на своєму місці. 

Я приїхала туди 21 лютого, коли вже відбувалися похорони. Я не стала активісткою, але допомагала, чим могла. Я хотіла бути там не лише як фотографка, але і як українка. Я звільнилася з офісної роботи, почала отримувати більше завдань як фіксерка, у квітні поїхала до Харкова, а потім до Донецька. Я занурилася у світ журналістики, придивлялася, як проводяться інтерв'ю, як будуються історії. Я зрозуміла, що це дозволяє мені зрозуміти, що відбувається в моїй країні.

Більшість твоїх матеріалів — це особисті історії цивільних жертв війни. Після більш ніж 10 років війни і постійної присутності репортерів з усього світу в Україні, чи хочуть люди все ще фотографуватися і ділитися своїми історіями? Чи готові вони впускати тебе у свої домівки?

Навіть до вторгнення, коли я працювала фіксеркою на сході України, часто було важко достукатися до людей. Вони були недовірливими. Зараз вони стали більш відкритими. Я не знаю, чи це тому, що стало більше журналістів, чи тому, що інформація стала важливою частиною життя кожного, і українці зрозуміли, що їм потрібно розповідати про те, що з ними сталося. Як фотожурналістка, я хочу розповісти їхні історії якомога краще, хочу показати якомога більше їхнього реального життя. Ось чому я дбаю про те, щоб фотографувати вдома, в оточенні сім'ї, в просторі, де вони почуваються комфортно. Коли виникають сумніви, я пояснюю, що для тих, хто в іншому куточку світу побачить їхні портрети в ЗМІ, знімок, зроблений удома, буде набагато достовірнішим і правдоподібнішим, ніж той, що зроблений у кафе чи іншому випадковому місці. Читачі зможуть більше ідентифікувати себе з ними.

Я завжди сподіваюся, що герої, яких я знаходжу, почуватимуться зі мною комфортно і відкриються мені як особистості, а не лише як фотографці. Тому я нічого не вдаю, я є з ними сама собою. Якщо їм не подобається, я не тисну, не намагаюся вмовити їх сфотографуватись

Відколи я працюю з великими медіа, буває, що це не я веду переговори з героями, часто про дозвіл, і це найважча частина роботи, домовляються продюсери. Так було, наприклад, з матеріалом для The Washington Post про Ярослава Базилевича, який втратив трьох доньок і дружину під час російської атаки на Львів. 

Фотографія цієї сім'ї до нападу, з вирізаними обличчями вбитих дружини і доньок, а також портрет пораненого Ярослава, облетіли ЗМІ по всьому світу.

Ця історія шокувала всіх в Україні. Продюсер матеріалу підійшов дуже обережно. Через два тижні після трагедії ми з журналістом поїхали в гості до батьків Ярослава, його сестри з чоловіком. Ми думали, що будуть тільки вони, але  до нас приєднався сам Ярослав і був з нами протягом 3-4 годин інтерв'ю. У той момент ми всі відчували величезну відповідальність, тому намагалися бути максимально делікатними. У такі моменти ти цінуєш кожну секунду зустрічі з героєм, не відвертаєш увагу своєю присутністю. Того дня мало виповнитися сім років Емілії, наймолодшій доньці загиблого Ярослава. Родина вирішила, що всі підуть на цвинтар. Я відчула, що це має потрапити в наш матеріал. Водночас я відчувала камінь на серці, таке стиснення в грудях, і мені було важко запитати, чи можемо ми піти з ними. Але вони погодилися. Ми йшли за ними всю дорогу і зупинились на відстані від них, щоб по мінімуму втручатись в їх простір. Я бачила, як Ярослав підходив до кожного хреста. Коли він став біля хреста своєї молодшої доньки, то розплакався дуже сильно. Тоді я подумала, що, можливо, варто зробити його портрет. Але я не могла просто так стати перед ним з камерою і порушити цей момент, навіть його батьки були на відстані. 

Це дуже складна частина цієї роботи. Бо що робити у такій ситуації? Ти знаєш, що в такий момент маєш зробити лише одну або декілька світлин, тому що ти не можеш ходити навколо людини, яка страждає, і робити десятки кадрів з усіх боків. Ти маєш спробувати сфотографувати, але ти не можеш бути настирливим, не можеш переходити певні межі. Тому що ти знаєш, що це його життя, його почуття. Зазвичай, інтуїція допомагає зрозуміти, що іншій людині комфортно, і коли зупинитись.

Я пам'ятаю фотографію, яку ти тоді зробила. Ярослав стоїть перед чотирма могилами і дивиться на портрети близьких, розміщені на хрестах. Це дуже розумний, сильний кадр. 

Дякую. Я не так часто чую, що зробила добру роботу. Звісно, зазвичай мені кажуть такі речі друзі, але це інше. Я часто замислююся над тим, де етичні межі в кожній ситуації і що я повинна і не повинна знімати. Я знаю, що досить добре їх відчуваю, хоча водночас здається, що їх занадто багато, що вони іноді заважають мені працювати. Коли я роблю фотографію, мені цікаво знати, чи здасться вона комусь сильним кадром. Чи зроблю я таку фотографію, яка вплине на щось, якщо буду дотримуватися своїх кордонів? Якщо ні, чи означатиме це, що я недостатньо добре виконала свою роботу? Можливо, я зайшла надто далеко, або, можливо, була надто обережною? 

Фотографія повинна привертати увагу до цих важливих історій. Але мені теж важливо відчувати, що я не перетнула межу.

Також була дуже сильна історія сім'ї Сергія Гайдаржи з Одеси, дружина і син якого загинули в результаті атаки безпілотника. Сам Сергій та його донька вижили.

Ймовірно, Анна, дружина Сергія, загинула разом з їхнім чотиримісячним сином Тимофієм, обіймаючи його після годування грудьми. За всіма свідченнями, вони були знайдені в такому положенні під завалами. Під час інтерв'ю Сергій приніс закривавлену пустушку, яку він знайшов під завалами. Він помив її та вирішив залишити собі. Ми провели багато годин розмовляючи з родиною. Я трималася майже до кінця, але коли почала фотографувати цю пустушку, дуже розплакалася. Незадовго до цього я сама перестала годувати свого сина грудьми. 

Робота над цими двома матеріалами травмувала мене. Я думаю, що треба говорити про психічне здоров'я в контексті журналістської роботи

Тому ти шукаєш позитивні історії? Наприклад, про сходження на найвищу гору України чи про побачення?

Це не були мої ідеї матеріалів, але над ними було дуже цікаво працювати. Зараз нелегко публікувати матеріали, зроблені далеко від лінії фронту. Але я хочу показати цей контраст: що водночас в Україні відбуваються абсолютно різні речі. Деякі історії також важливі для мене на особистому рівні. Мені трохи соромно в цьому зізнаватися, але тоді я вперше піднімалася на Говерлу, як і більшість членів команди. Це була в чомусь приємна історія і можливість провести час на природі та трохи відновитись від важких історій, які ми зробили до цього. Коли ви працюєте над дуже напруженим і складним матеріалом, легка історія допомагає зблизити вас в команді. Серед людей, яких ми зустріли, піднімаючись на Говерлу, були військові й люди, у яких хтось перебуває на передовій, і групи людей з Харкова. У кожного була якась своя сильна історія. В результаті вийшла історія з війною начебто на задньому плані, але показана по-іншому, і війна присутня в кожному її елементі також. 

Ми також їздили з командою до Харкова, щоб сфотографувати перший навчальний день у підземній школі. На місці ми побачили сповнених життя семирічних дітей та їхні родини, радісних людей у вишиванках, скрізь були квіти та переодягнені в плюшеві костюми тваринок аніматори.

Я розумію, що для людей, які ніколи не були в Україні під час війни, картина такого «нормального життя» (адже діти прийшли все ж в підземну школу) може бути дивною. Але таке життя зараз в Україні, сповнене контрастів. Незважаючи на ризики та щоденні трагедії, життя продовжується в усіх його проявах. 

На жаль, є й інша сторона медалі. Коли такі позитивні зображення потрапляють у соціальні мережі, вони нерідко зустрічають критику. Адже коли йде війна, ви не можете зустрічатися з друзями в кафе.

Важливо, щоб журналісти розповідали  якомога більше різних історій, щоб читачі мали ширше уявлення про країну, яка воює. Серед людей, які сидять у барі ввечері, є і волонтери, і люди, які організовують збори на військове спорядження, і ті, хто наступного дня поїде на фронт. Я сама іноді ходжу до басейну з маленьким сином і, стоячи у воді з іншими мамами, ми говоримо про безсонну ніч через ракетний обстріл. Увечері я зустрічаюся з друзями в кафе, а через кілька годин, вкладаючи дитину спати, думаю про те, чи не загинемо ми.

Нещодавно було багато суперечок щодо зіставлення двох фотографій з України у фіналі цьогорічного конкурсу World Press Photo. Дехто стверджував, що журі поставило знак рівності між жертвами: 6-річною українською дівчинкою та російським солдатом. Інші вважали, що це показує різні грані війни. Як ти відреагувала на вердикт журі?

Найбільше мене вразило виправдання зіставлення цих образів, мовляв, це «сильне поєднання» (члени жюрі вже вибачилися за це). Така риторика призводить до ототожнення жертви з солдатом російської армії, армії-агресора, яка вбиває і катує українців та окуповує їхні землі

Я бачу візуальні зв'язки, але тут ми говоримо не про мистецтво, а про документальну фотографію. Контекст має вирішальне значення. Ми повинні бути дуже обережними в таких питаннях.

У соціальних мережах багато хто ділиться твоїми фоторепортажами, опублікованими іноземними ЗМІ. На матеріал про сексуальне насильство над українськими жінками я отримала посилання швидше, ніж натрапила на нього сама на сайті The New York Times. Видно, що фотографії та теми, яких ти торкаєшся, мають величезний вплив на людей.

Цей матеріал дуже зачепив читачів, він мав багато коментарів в Instagram. Я вважаю, що було дуже важливо опублікувати на першій сторінці газети портрет 77-річної Людмили, вчительки з Херсонської області, яку раніше побили і зґвалтували російські солдати. Подання цієї теми на прикладі конкретної людини привернуло увагу багатьох людей у світі.

Я дивлюся на фото Людмили і думаю: «Вона могла б бути моєю матір'ю». 

Герої таких історій дуже рідко погоджуються фотографуватися, показувати своє обличчя. З іншого боку, для читачів особливо важливо побачити реальну людину, а не анонімний портрет, кадр зі спини.

Чим для тебе є фотографія сьогодні?

Зараз це переважно спосіб краще зрозуміти війну. Хоча я живу тут і знаю це на особистому досвіді через фотографії я намагаюся краще пізнати людей у моїй країні і як вони переживають цей досвід війни. Я вірю, що можу зіграти свою роль, хай і невелику, у збереженні пам'яті про те, що нас торкнулося. Колись хтось захоче дослідити, що тут сталося. Я сподіваюсь, що і мої кадри будуть історичним джерелом для розуміння цієї війни, в тому числі для людей та дослідників за кордоном. Ми не повинні дозволити забути цю трагедію. 

У приватному житті для мене фотографія — це спосіб зберегти пам'ять про мою родину. Докоряю собі, що досі не відсканувала всі старі сімейні фотографії, які маю лише на папері. Якби мені раптом довелося поїхати з дому, я могла би втратити деякі з них назавжди. Коли я роблю фотографії в Україні сьогодні, я думаю, що важливо не тільки зафіксувати щоденне життя українців у часи війни, але і зберегти пам’ять про ці часи для майбутніх поколінь.