Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Лібідо зникло після Бучі»: як війна і біженство впливають на інтимне життя українок
«Мені зараз не до сексу», — можна почути від українських жінок. «Сексу дуже бракує, але обставини не на нашому боці», — додають інші українки. Стрес, страх, втома, розлука, шалена відповідальність і потреба самостійно дбати про близьких витісняють сексуальне бажання на дальній план. Виживання стає пріоритетом. Чи може тривала відсутність сексу нашкодити здоров’ю? І що робити в умовах розлуки, коли доводиться місяцями жити без інтиму?
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.
«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».
Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує.
Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла.
З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення.
Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.
Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'яжінки
Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість.
— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка.
Зняти напруження можна і без партнера
— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.
Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.
Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч.
Фактор війни та його вплив на лібідо
— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України.
Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності.
Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт.
— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш.
Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.
Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного
Статус біженки, дружини чи подруги військового — реальність для сотень тисяч українських жінок. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія.
І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього.
— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча.
Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я.
— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення.
Знову відчувати себе бажаною
Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.
Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення
Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.
А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.
Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.
Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.
Розмова з коханим замість хатніх справ
— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість.
Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані.
Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Колега жартує: «Не встигли ми набутися мілфами (від англійського MILF — мати, з якою хотілося б переспати — Ред.), як вже стали жінками-канапками». Цей термін «покоління канапок» (або «покоління сендвічів») ввела в обіг у 1981 році соціальна працівниця Дороті Міллер. Так вона описала групу людей, переважно жінок 35-65 років — тобто у віці, коли більшість вже має дорослих дітей і хоче пожити для себе, — яким доводиться піклуватися і про старіючих батьків, і про своїх підлітків.
Проблеми затискають з обох боків, як хліб у сендвічі. Але жінки добре знають: світ не любить слабких. Вони навчилися грати в цю гру, давати собі раду, розраховувати лише на себе, жонглювати десятками обов'язків. Вони майже не жаліються, хоча в скронях дедалі частіше пульсує: «Як же я втомилася».
Моя власна історія триває вже понад пів року. Спочатку — мама. З того покоління, яке не звикло дбати про себе. Раптом каже по телефону, що почувається погано. Слово за слово з’ясовується, що «погано» триває вже давно. Вона просто не хотіла турбувати.
Кидаєш усе. Вловлюєш випадковий вільний квиток до України в той час, як всі святкують Різдво. Залишаєш хвору на застуду дитину-підлітка на Святвечір в чужому домі. Того ж вечора кількома потягами поспішаєш додому. Місяць ходиш від одного лікаря для іншого: десятки аналізів, кілометрові рахунки, і нарешті чуєш діагноз, від якого холодіє в грудях. Після чого залишаєшся поруч з мамою, поки їй роблять операцію, а потім повертаєшся до Польщі, аби трохи видихнути…
А тут зустрічає дитина, у якої за час твоєї відсутності накопичились проблеми у стосунках з подругами, підліткові гормони, непорозуміння зі шкільними предметами... І це я мовчу про нові рахунки й власні невирішені робочі питання.
Сучасні Атлантиди, які тримають на собі світ
Професорка Барбара Йозефік з Ягеллонського університету пояснює феномен «покоління сендвічів» на прикладі польських жінок. Вони перенесли стрес під час ковідної пандемії, потім — вибух війни за східним кордоном. Все це підняло рівень тривожності до найвищих піків, аж тут гоп — нові виклики: постаріли батьки, діти начебто підросли, але залежати не перестали, ще й тіло починає зраджувати. Воно вже не таке стійке до стресів, не таке витривале, потребує піклування й турботи.
Фото Shutterstock
Пояснення цього явища таке: жінки стали пізніше народжувати, разом з тим тривалість життя зросла. Зрештою коли наші батьки досягають віку, коли їм потрібна наша допомога, у нас все ще є діти, про яких ми маємо піклуватися. І якось вже без колишнього скепсису згадуєш слова старших, які часто лунали в юності: «Треба народити до 25. Уяви: ти ще молода, а діти вже — дорослі й самостійні».
До цього варто додати зростання рівня самотнього материнства, коли жінкам немає з ким розділити тягар утримання й виховання дітей. Відповідно, жінка має ще й забезпечувати родину, дбати про власний професійний розвиток за кордоном.
Ще один тренд часу, на який звертає увагу польська дослідниця, — зникнення моделі спільного проживання кількох поколінь під одним дахом. Сьогодні це вже не є поширеною практикою. Відтак навіть базова логістика догляду за батьками, які потребують підтримки, значно ускладнюється. Плюс втрачається підтримка з боку батьків — ви не можете просто залишити дітей на когось з родичів і трохи відпочити
Подвійний тиск на жінок часто призводить до депресивних думок і вигорання, зазначає Йозефік. У їхній голові весь час крутяться суперечливі фрази: «Я погана донька», «Я погана мати», «Я не справляюсь», «Я люблю своїх батьків, але мрію, щоб за ними доглядав ще хтось» тощо.
Тривалий стрес послаблює імунну систему, погіршується й соматичне здоров’я. Жінки часто скаржаться: «У мене самої проблеми із серцем, тиском, хребтом. Але я не маю часу, щоб зайнятися цим, піти на йогу чи пілатес». В житті жінок-канапок майже немає місця для себе.
І все це на тлі війни
Мені пощастило, я у мами не одна. У мене є брат, вихований в атмосфері рівності прав і обов’язків, який разом зі мною розділив піклування про маму. Однак, навіть це не рятує, коли у твоїй країні війна.
Типова ситуація, коли зненацька вночі лунає телефонний дзвінок: «Наше місто (я з Одещини) під масованою дроновою атакою. Вибухи чутно з усіх боків. Горять будинки на сусідній вулиці». І ти не спиш до ранку, бо переживаєш за своїх вдома.
Питаю в інших українських жінок-біженок з «покоління канапок», як вони дають собі раду (їхні розповіді будуть трохи нижче). Адже те, що для інших є винятковою ситуацією, для українців зараз є нормою. Війна обнулила наш майновий і соціальний стан, з’їла фінансові накопичення, чимало українок за кордоном живуть без підтримки партнерів — і при цьому дбають і про дітей, і про батьків. Часто перед нами навіть вибір не стоїть — оплатити батькам доглядальницю чи дітям літній табір, адже зароблені гроші йдуть на оплату орендованого житла. А у багатьох батьки категорично не хочуть залишати Україну, і жінки мотаються туди-сюди через кордон, бо не можуть собі навіть уявити повернути дітей під дрони й ракети.
«Повернулася з дітьми з Британії до мами, аби вона не помирала сама». Історії українок
Американська геріатрологиня Паула Бенкс пропонує шість кроків: видихнути й заспокоїтися, перестати себе звинувачувати, не соромитися просити допомоги в інших членів родини, зокрема фінансової, підключати до догляду за старшими членами родини дітей-підлітків, включати у свій графік турботу про себе, не розривати контакти з друзями й регулярно з ними зустрічатися. Звучить гарно, але… більшість цих порад погано працює в умовах війни й вимушеної міграції.
«Ми виїхали з Харкова до Ірландії, — ділиться 51-річна Ірина, — за півтора роки, що жили разом — я, 74-річна мама та мій 16-річний син — кілька разів ловила себе на думці: ой, який міст, а якщо стрибнути з нього, чи сильно мені буде боляче? Якщо я зупинюся посеред дороги, чи зіб'є мене та червона машина? Мене не лякали ці думки, вони несли звільнення. Все навалилося: мама, яка не може без мене навіть вийти з квартири; син зі звинуваченнями, навіщо я відірвала його від дому, навчання, друзів; пошук роботи, нова мова, проблеми зі здоров'ям, страх за чоловіка, який пішов до війська. Мені стало легше, коли нам з мамою вдалося роз’їхатися по різним квартирам. Виявилося, що вона не така вже й безпорадна».
41-річна Наталія В. з Вугледару розповідає: «Ми “поділили” старших членів нашої родини. Мама, яка категорично не хотіла залишати Україну, живе з братом, я висилаю їй гроші, які покривають половину оренди квартири у Полтаві, набір необхідних ліків. Я приїхала до Польщі з двома дітьми-підлітками й батьками чоловіка — 69 та 73 років. Жили всі разом у квартирі площею 36 квадратних метрів. Я багато працювала — спочатку на заводі, плюс на вихідних вчилася робити манікюр, а тепер працюю на себе. Батьки чоловіка не були тягарем, навпаки, взяли на себе піклування про дітей, приготування їжі, догляд за домом. На жаль, відірвані від рідної землі, вони почали хворіти. Батька чоловіка минулоріч не стало, довелося поховати його в Польщі, бо наше місто знаходиться в окупації».
«Мій підлітковий вік прийшовся на літні роки моїх дідуся та бабусі. Бабуся вже тоді дуже хворіла, — згадує 45-річна Олена С. — Мені було 15 років, я дуже просила маму дозволити мені запросити друзів на день народження. Мама обізвала мене егоїсткою, яка думає лише про себе. Чомусь я часто це згадую. В моїй родині інтереси старшого покоління завжди були в пріоритеті, і зараз цього для себе вимагають мої батьки. Але я обрала безпеку дітей. Найняла людину, яка навідується до батьків і допомагає їм по дому двічі на тиждень. Раптом трапиться щось гірше — буду шукати будинки з проживанням і доглядом. Разом з тим всередині мене постійно лунають розмови з мого минулого, в яких засуджується “західний спосіб” життя, коли літні люди доживають на самоті в пансіонатах».
Професорка Барбара Йозефік переконана, що ми не маємо відчувати себе винними, коли ухвалюємо рішення оплатити якісний догляд за старшими членами родини, і варто вийти з матриці під назвою «бути жертвою — це подвиг».
Разом з тим у ситуації з батьками часто йдеться не про почуття жертовності, а про любов
Саме вона спонукає бути поруч, поки є можливість. І частина українських біженок, навіть ризикуючи безпекою дітей, повертається до України, щоб дбати про батьків старшого віку.
«Знаю, що я ніколи б собі не пробачила, якби мама залишилася помирати одна. Я повернулася з Великобританії з двома дітьми, вже абсолютно інтегрованими, бо дізналася про смертельний діагноз мами. Рік ми були поруч з нею, я не жалкую про це, мені лише шкода, що мене не було поруч раніше, — розповідає 47-річна Маргарита. — Зараз я працюю із психологом, і вона каже, що я не пройшла процес сепарації, тому мені так важко змиритися з втратою. Але я просто дуже любила свою маму, вона була найкращою мамою у світі».
Морозиво замість Лондона
У пошуках відповіді, як не задихнутися під тиском обов’язків з двох боків, я дійшла до неочікуваного висновку: в цій ситуації надважливо подбати про себе. Бо як мені зараз, так і моїй доньці через 15-20 років може знадобитися не фінансова підтримка, а просто мамина присутність, розмова, обійми. Якщо я не подбаю про себе зараз, у спадок донька отримає не лише мою тривожність, а й матрицю жертви й потребу дбати про мене.
Важливо знаходити час для якісного спілкування з дітьми-підлітками, щирої розмови з ними й прохання про підтримку (зокрема, взяти на себе частину домашніх обов'язків). У критичний момент, коли у мене накопичилися великі рахунки за мамині операції, моя донька сама запропонувала відмовитися від поїздки з класом до Лондона. Це була її мрія, я її до цього не змушувала, це було її власне рішення. Натомість ми стали частіше виходити кудись разом — просто випити кави чи з’їсти морозиво. Здається, це лише зміцнило наші стосунки.
Ці думки підтверджує подкаст MD Anderson Cancerwise, де обговорюють підтримку доглядальників — людей, які піклуються про батьків або рідних з онкологічними діагнозами. В одному з подкастів соціальна працівниця Мері Дефф ділиться порадами, сформованими з багаторічної практики роботи у хоспісах:
У ситуаціях тривалого догляду особливо важливо не забувати про того, хто доглядає.
Просте запитання «Як ти?» може стати сигналом, що ця людина не забута. Це звернення не лише до лікарів, а й до нас з вами — колег, друзів, сусідів, які можуть підтримати простим словом тих, хто опинився у сендвіч-ситуації
У хоспісах це вже частина протоколу: там відстежують не тільки стан пацієнта, а й стан доглядальника — чи не виснажений він, чи має доступ до груп підтримки.
Важливо мати план: як створити вдома максимально комфортні й безпечні для старшої людини умови, прагнучи її максимальної самостійності. Особливу увагу фахівці радять звертати на емоційний стан літніх батьків. Втрата самостійності для них — це удар по ідентичності. Вона може проявлятись у роздратуванні, зневірі, небажанні приймати допомогу. Та саме тиха присутність, співчуття і підтримка здатні зберегти гідність — і звільнити вам трохи більше простору для себе.
Ще один ключовий момент — чесно оцінити власну систему підтримки. Чи можу я справлятися сама, якщо маю роботу, дітей, інші обов’язки? Чи можу покластися на чоловіка, братів, сестер, друзів, сусідів? Іноді найкраще рішення — делегувати частину турбот, навіть якщо це важко психологічно.
Одна з жінок у подкасті сказала: «Я знала, що якщо не подбаю про себе, не зможу подбати про батьків, дітей і чоловіка». Догляд за собою — це частина догляду за родиною. Тож якщо це усвідомлення може допомогти вам звільнитися від суспільного пресингу й внутрішнього сорому, що ви робите недостатньо — дослухайтеся бодай до цього аргумента.
Тисячі українців і українок на тимчасово окупованих територіях щодня живуть під тиском і страхом — їх змушують брати чужі паспорти, переслідують за любов до України, намагаються стерти пам’ять про те, ким вони є… Але попри все — вони не здаються. Тримаються, борються, зберігають свою гідність і українську ідентичність ціною власної безпеки. Ольга Муха — кураторка й експертка у сфері комунікації, студій пам'яті та прав людини, старша стратегиня IN2, керівниця освітнього та міжнародного відділу Муніципального музею «Територія Терору» збирає свідчення тих, хто в окупації чинить опір ворогу. Про рухи опору, ризики й силу людей вона розповідає Sestry.
Ольга Муха
Довіра — основна валюта війни
Наталія Жуковська: Які форми опору й спротиву українців на окупованих територіях відомі сьогодні, які з них ви вважаєте найефективнішими?
Ольга Муха: Наша ефективність передусім у тому, що ми громадянське суспільство з горизонтальними зв'язками. І добре, що в нас цих груп багато (хоча й цього замало). Одна з причин, чому росіянам не вдалося «взяти Київ за 3 дні» — це те, що у нас немає цієї жорсткої централізованої ієрархії прийняття рішень (славнозвісні «центри прінятія решеній»). У діяльності в окупації ця структурна особливість стає ключовою. Бо кого би ти не висмикнув із системи, вона не посиплеться. Російська структура натомість жорстко ієрархічна, централізована й чітко керується єдиним центром.
Не можна сказати, який з рухів спротиву є найбільш ефективним, бо вони всі по-своєму дієві. Первинний спротив, звісно, мілітарний. Далі йдуть різні партизанські рухи, які чинять різноманітні диверсії. Є також діджитал чи кібервійська, які працюють в умовах високої секретності та завдають потужних збитків ворогові.
Якось речник Центру національного спротиву з позивним «Остап», відповідаючи на питання «Яка питома вага ненасильницького спротиву?», сказав: «Коли солдат РФ йде по Мелітополю і бачить намальований тризуб, а потім читає в телеграмі, що десь підірвана автівка, в нього складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні». І він розуміє, що це не його земля. Він відчуває, що його тут не чекають. Багаторівнева екосистема працює в тривалій перспективі.
— Чому саме «невидимий» спротив цивільних має велику силу?
— Тому що це свідчення настроїв суспільства. Це не про «моя хата скраю, я нічого не знаю», а про «я ворога стрічаю», «тут моя земля». Це також про внутрішню небайдужість. Люди, які не мають такого досвіду, не розуміють усіх викликів, з якими стикаються мешканці окупованих територій.
Існує небезпечний стереотип, що всі, кому потрібна була Україна, давно виїхали на підконтрольні їй території. Насправді ж причин, чому людина залишилася в окупації, безліч. Здебільшого — особисті та безпекові.
Уявіть, щоб виїхати з тимчасово окупованих територій (ТОТ), доводиться пройти біля 16 ворожих блокпостів. Кожен з них — ризик для життя. До того ж виїзд — справа не з дешевих. Ціна питання — від 1,5-2 тисяч доларів
Не секрет, що росіяни ретельно оглядають охочих виїхати, проводять обшуки. Якщо знайдуть проукраїнські татуювання, інформацію про участь у протестах чи щось не те у телефоні — проблем не уникнути. Тому, якщо ти не виїхав трішки раніше, а був активним українцем, то блокпост тобі не пройти. І це може стосуватися не лише тебе, а й твоїх рідних.
Є історії про те, коли люди хотіли виїхати з окупації і зникли. Ніхто нічого до сих пір про них не знає. Є величезна кількість людей з вразливих груп, які не виїхали. Це літні люди, які не хотіли залишати свої домівки, хворі, хтось з них має лежачих чи нетранспортабельних рідних. Відтак, якщо хочеш щось зробити на окупованій території, доведеться стати «людиною-невидимкою».
Активістка руху «Жовта стрічка» у Сімферополі
З цього, власне, і почалися «Злі Мавки».
Вони в якийсь момент зрозуміли, що жінки середнього віку для окупантів невидимі. А вони ж можуть ходити, щось фотографувати, розносити листівки чи газети
Можуть бути дуже потужною силою. Наскільки? Ну от, наприклад, рух «Жовта стрічка» організував чимало акцій до псевдовиборів на окупованих територіях. Зокрема, фальшиві сайти, куди вносилися персональні дані колаборантів, тих, хто співпрацює з режимом з власної волі…
Завдання цих рухів — зробити перебування ворога максимально дискомфортним на українській землі. Хто чим може — зброєю, спецопераціями, моральним чи психологічним тиском, креативною відповіддю.
— Що і звідки відомо про підпільний спротив у Криму? Зокрема, про «Атеш» і «Злих Мавок», кількість яких вимірюється сотнями незгодних і сміливих людей, які діють попри страх тортур і смерті?
— У Криму насправді «найлегше», якщо взагалі в цьому контексті доречно так говорити, бо там не такий жорсткий контроль, як на новоокупованих територіях. Ну і на нових окупованих територіях ворог намагається максимально підкупити населення — приміром, тим, що людям підвищують зарплату. Економічний фактор росіяни дуже добре вміють застосовувати.
Нещодавно у «Щоденниках Мавок з окупації», який пишуть дівчата й жінки з окупованих територій, була історія, яка мене вразила. Одна жінка писала:
«Я працювала в музейній сфері і трималась до останнього. Але в мене вже немає заощаджень і я змушена йти працювати на окупанта»
Заради цікавості і розуміння я прогуглила, які у них зарплати, і вони дійсно виявилися суттєво вищими, ніж в Україні й навіть місцями у самій РФ. Однак, ми розуміємо, що це тимчасова «рекламна акція», і щойно ворог свого досягне, щедрість зійде нанівець, і буде, як в умовних Тулі з Таганрогом. Але зараз це працює.
У Криму дещо легше в сенсі моніторингу. Тому там активні «Жовта стрічка» й «Злі Мавки». Багато всього робить на півострові партизанський рух «Атеш». Приміром, регулярні диверсії. Корисними можуть бути цивільні, які інколи мають можливість передати важливу інформацію, що дозволяє спецслужбам проводити важливі операції.
Спалена партизанами «Атеш» автіка російських військових
— Час від часу ви спілкуєтеся з представниками «невидимого спротиву». Як ви отримали їхню довіру?
— Довіра — це, певно, основна валюта під час війни. Особливо в моїй роботі, коли збираєш свідчення чи працюєш із чутливим матеріалом. Я не працюю як журналістка. Я інтерв'юерка, музейниця, письменниця, кураторка. Тому мені більше довіряють, бо розуміють, що отримана інформація не буде пересмикуватися задля клікбейту.
Люди мають потребу довіряти, разом з тим іноді потрібні місяці, аби людина почала зі мною говорити. Наприклад, коли я перші рази розмовляла з представницею «Злих Мавок», то вона була у масці й капюшоні, зі скрипучим, смішним комп'ютерним голосом. Вперше ця дівчина показала обличчя через місяці нашого спілкування. До того ж перепитала: «Ти ж не пишеш?» Кажу: «Ні, не пишу».
Коли вона зняла капюшон, і у неї розсипалося розкішне довге волосся. Я аж не витримала й вигукнула: «Дійсно Мавка!». А вона сміється: «А ти реально, як російський солдат. Вони думають, що ми спецслужби, а ми прості дівчата й жінки»
Мавка відверто зізналася, що їй страшно через те, чим вона займається, але вона не може бути осторонь і проявляти байдужість. Тільки уявіть, яка це неймовірна внутрішня робота із собою, зі своїми страхами, цінностями. Насправді дуже непросто спілкуватися з представниками рухів спротиву чи навіть окремими активістами. Варто поставити одне неправильне питання, і все — зв’язок обривається.
Є одна дівчина в Криму, яка пише щоденник онлайн. Я маю до нього доступ і можу читати. Вона — мисткиня, тому дуже цікаво описує своє життя. Наприклад, іронічно розповідає, що коли вони з друзями планують поїхати на пляж, то обирають той, де не було прильотів. А була історія про подругу, яка почала зустрічатися з «ідеальним хлопцем». Одного разу подруга згадала про події в Бучі, і хлопець сказав, що це — фейк. Після чого отримав ляпаса, і вони розлучилися.
Її цікаво аналізувати, бо вона все життя — російськомовна, але це людина з українськими цінностями, з нашим, питомо українським запитом на свободу. Пам'ятаю, як вона писала про референдум. Що Путін з усіх дірок лізе. Навіть у банкоматах — щоб зняти гроші, ти маєш подивитися про нього відеоролик. Нещодавно писала, як росіянам подобається Трамп. Типу він є «сильною рукою».
Коли ми повернемо назад наші території з цими глибоко травмованими окупацією людьми, це буде величезна робота з реінтеграції. І для цього вже сьогодні потрібно дуже добре розуміти виклики і реальність, з якою стикаються люди на окупованих територіях.
Суперсила українських жінок
— Чому, як думаєте, обрано саме образ мавки?
— У цього руху три засновниці. Вони вирішили, що це яскравий і точний образ: дівчина, немов мавка, спочатку привабить, а далі затягне у ліс і залоскоче до смерті. Їхній перший плакат був приурочений до 8 березня і став вірусним. На ньому — дівчина, яка б’є російського солдата букетом квітів по обличчю. І напис: «Не хочу цветов, хочу мою Украину». Вони його і розклеювали, і поширювали, зокрема через телеграм-канали. Також із цієї серії був плакат зі звабливою дівчиною і написом:
«Окупант, ти не знаєш, як закінчиться цей вечір»
Як на мене, це дуже крута історія, тому що росіяни молодих українок бачать виключно як сексуальний об'єкт, а трохи старших чи літніх взагалі не бачать, хоча завдання виконують жінки різного віку. У них у команді є навіть бабусі, які вигадали «кухню Мавки»: у самогон підливали проносне й приносили у військові частини. Особливо коли у росіян були свята. А що найбільше любить російський солдат? Халяву і горілку, тож тут повне бінго. Звісно, це величезний ризик. Треба увійти в довіру, віддати «смаколики» й швидко зникнути, ще й так, щоб тебе потім не впізнали.
— Хто ті жінки, які стають «Злими Мавками»?
— Хто завгодно. Єдине, що їх об'єднує, це те, що їм не байдуже. Інколи вони приходять у спільноту, щоб поговорити, виговоритися, бо немає з ким поділитися наболілим. Я думаю, це насамперед жінки, які мають потребу свободи і вибору. Єдина формальна вимога, що всі ці рухи об'єднує: вони не працюють з неповнолітніми. І це знову ж таки відрізняє їх від росіян, тому що ті, навпаки, полюють на наших підлітків, насамперед проблемних.
Діють вони за відомою схемою. Спочатку дають просте завдання і незначні, але відчутні гроші. Юнак чи юнка підчіплюються на гачок. Українські рухи спротиву так не роблять. Для ненасильницького спротиву потрібно небагато — воля, уява і трішки фантазії, аби придумати, що ти можеш зробити. А ще гідність, ось цей внутрішній запит «хто, як не ми». На сьогодні «Злі Мавки» є на багатьох окупованих територіях. Навіть з РФ з'явилися охочі доєднатися до руху, але їх чомусь не беруть (сміється).
— Яку роль відіграє жіноче лідерство у спротиві?
— Потужну.
У боротьбі з таким ворогом, як «рускій мір», який не визнає і не приймає ролі жінок, саме жінки стають додатковою суперсилою
У воєнний час на жінок здебільшого падає весь побут і відповідальність за інші вразливі групи: дітей, літніх людей, хворих, ветеранів. Це при тому, що чимало жінок є також на фронті й проявляють себе дедалі більше як талановиті войовниці. Наші жінки можуть все. Якщо вони для ворога виглядають як ті, що не можуть нічого, то це наша козирна карта, якою не можна нехтувати.
Діджитал-партизани або несамотні в мережі
— Що відрізняє сучасну ситуацію від воєн минулого?
— Діджиталізація. Чому ворог так мало затримує учасників «невидимих» рухів спротиву? Тому що вся схема побудована на анонімних чатах. Наприклад, хто лідер «Жовтої стрічки»? А немає одного лідера.
Навіть якщо десь хтось один випадає, діяльність руху не зупиняється. Можна вбити людину, харизматичного лідера, натхненника, але неможливо вбити ідею, яка об'єднує
Ця наша внутрішня генетична анархічність і схильність до горизонтальних зв'язків є ще однією нашою суперсилою і основою громадянського суспільства. Ми побудували, по суті, державу в державі, яка перекриває значну частину державницького функціоналу. Так, вона недосконала і ніколи такою не буде, але вона працює.
Рух «Жовта стрічка»
Щодо операційної діджиталізації, раніше ж як партизани працювали? Мав бути сховок, умовне «дупло», куди щось клали. Зараз це «дупло» знаходиться в мережі, і завдяки цьому все стало набагато безпечніше фізично.
Як, приміром, відбувається розповсюдження тієї ж самвидавчої газети? Розповсюджується макет, де стерті всі цифрові сліди: в чат надсилається файл у форматі PDF. Хто має вдома принтер — роздруковує і розносить. Одне з правил: бачиш небезпеку — викидай відразу газети чи постери, на них слідів немає. Звісно, бувають провокатори, які прикидаються і прагнуть потрапити до руху — це регулярна справа. Тому, якщо хтось хоче неодмінно фізично зустрітися, жоден активіст на це не пристане. Ніхто не зацікавлений, щоб стало відомо, як вони виглядають.
І навіть якщо тебе зловлять з плакатами і запитають: «Де ти це взяв?», щира відповідь буде: «В інтернеті знайшов». А хто твій куратор? А немає ніякого куратора. Ти навіть «здати» нікого не можеш, бо ти його в житті не бачив
— Що дає людям силу чинити опір навіть у найнебезпечніших умовах?
— Мене теж цікавить це питання. Я живу у Лондоні з 2017 року. Втім, від початку повномасштабної війни в Україні проводжу більше часу, ніж в Британії. Могла б начебто «спокійно жити» і нікуди не їздити, тим паче у мене неповнолітня донька. Але я так не зможу. Мені здається, що це та категорія людей, яким найбільше треба. І таких людей стало більше з повномасштабною війною.
Навіть по діаспорних контекстах помітно, як загострилась потреба у приналежності. До повномасштабки у Лондоні було 2-3 філії суботньої української школи. Сьогодні вже 13. Приходять зокрема ті, хто живе тут давно, але раніше не мав потреби проактивно виражати свою ідентичність. Зараз вона з'явилася, і це дуже важливо. Це все наші майбутні амбасадори й адвокати українських інтересів у світі.
Якось мені знайома журналістка розповідала, як їм довелося вивозити з окупації батьків одного з активістів. Проїхавши останній блокпост, вони зупинилися на першій заправці. Жінка, повернувшись з туалету, розплакалась. Сказала: «Як глибоко ми провалилися». Її вразив туалет, в якому є світло і пахне, є туалетний папір, рідке мило. Це людина з Донецька, який в 2012 році був одним найбагатших міст України. Але «русскій мір» приніс із собою провалля.
«Коли війна почалась, я сидів на вишні..»
— Як окупанти намагаються контролювати інформаційний простір (наприклад, підключення до російського інтернету в Маріуполі чи блокування українських операторів), і як наші люди це обходять?
— Ситуація дійсно напружена, тому що ворог контролює спілкування людей через провайдерів. Навіть якщо ти в Zoom довго висиш, це може бути для них червоним прапорцем. Поки що немає кращого шляху, ніж платний VPN.
Ну і звісно, не слід забувати ключові правила інформаційної гігієни. Завжди має бути два телефона — домашній і вуличний. Використовувати для спілкування Signal на домашньому телефоні. Поговорив — стер. Плюс завжди мусить бути прикриття. Тобто треба додати у телефон, наприклад, «Московський комсомолець» й інші російські телеграм-канали. Телефон не може бути «стерильним», бо це моментально викличе підозри. Також треба розуміти, де і що можна читати, а де не можна, як чистити пошукову історію.
У деяких регіонах зовсім немає доступу до інтернету. Є дописувачка Щоденників з Луганщини, яка аби щось розповісти, спеціально їде до Луганська, бо в її селищі чи містечку зв'язок геть відсутній.
Тризуб, намальований у тимчасово окупованому Росією українському Криму
— Який вчинок чи історія спротиву вас особисто найбільше вразили?
— Є історії, що емоційно розривають на шмаття. Так, одна жінка довго не виїздила з окупованого Маріуполя, бо мала хворого лежачого чоловіка. Коли він помер, сама поховала його на їхньому подвір'ї. Розповідала, що в той момент навіть не заплакала. Але коли виїхала з ТОТ, йшла по Запоріжжю й раптом почула пісню «В мене немає дому»… і розридалася.
Свого часу в музеї «Територія Терору» ми записували проєкт «Втрачене дитинство» про тих, хто був депортований дітьми в Казахстан та Сибір… Був там пан Степан, який розповідав: «Коли почалася Друга світова війна, я сидів на вишні…». І от в 2022 році в хабі для біженців у Варшаві я розмовляю з хлопчиком з Херсону. І він мені каже: «Коли війна почалась, я сидів на вишні..». Мене наче струмом вдарило! Майже сто років минуло, і ось тобі пан Степан, якому під дев'яносто і який пережив депортацію і повернувся, і цей хлопчик, який говорить тими ж словами. У такі миті розумієш, що нічого в світі не міняється. І починаєш гостріше відчувати свою відповідальність, щоб все це було задокументовано і таки ніколи більше не повторилось.
Або історія Тетяни Тіпакової з Херсону, яка відверто розказує про тортури. До повномасштабного вторгнення вона мала туристичний бізнес, ніколи не була громадською активісткою, але коли прийшли росіяни, очолила мирні протести. Через що її забрали «на підвал», де піддавали тортурам. Росіяни хотіли, аби вона записала відео з вибаченням і стала працювати на них, організовуючи протести за «русскій мір». Вона згадала фільм про ізраїльську армію, де говорили: «Коли ти в полоні, у тебе одне завдання — вижити». Виснажена, вона погодилась на відео з вибаченнями, їй одягли мішок на голову і кудись повезли. Далі сказали: «Йди десять кроків». Вона вирішила, що буде розстріл. Коли розповідала про ті 10 кроків, мені здалося, що я їх разом з нею пройшла. Вона чекала на розстріл, але нічого не відбувалося. Скільки часу так простояла, не знає. Далі наважилася, зняла мішок і побачила, що її покинули десь у полі. Пішки прийшла додому, де на неї… чекала донька, яка прорвалася в окуповане місто з-за кордону, щойно дізнавшись про зникнення матері. Сівши обідати, Тетяна побачила у вікні ту ж саму машину, яка вивозила її на тортури. Відразу зорієнтувалася і силою виставила отетерілу доньку за двері зі словами: «Скажеш мамі спасибі за їжу, що передала». Таким чином врятувала свою дитину.
Нюрнберг-2 — ілюзія?
— Свідчення вцілілих можуть стати основою для майбутніх трибуналів на кшталт Нюрнберзького процесу?
— Щоб зібрати кейс на Нюрнберзький процес, потрібно мати повну інформацію про той чи інший випадки. Цим займаються правозахисні організації. Якщо ми бачимо, що є людина, яка готова давати повноцінні свідчення, ми її скеровуємо далі. Бо наше завдання як музею — зберегти історію музейного середовища у воєнний час, а як проєкту «Небачена сила» — зафіксувати інформацію про рухи ненасильницького опору. Неможливо охопити неохопне, завжди слід мати фокус. Але ми всі між собою співпрацюємо.
Майже 8 років я пропрацювала в штаб-квартирі PEN International і маю скептичне бачення всіх цих трибуналів.
Тисячі задокументованих випадків зґвалтувань як військових злочинів на Балканах. Крихітне Косово — 20 000 злочинів сексуального насилля. Знаєте, скільки осіб засуджено? Одну
До того ж справа роками висіла на апеляції. Ось все, що потрібно знати. Тому я не вірю у справедливий міжнародний суд над ворогом.
Найкращий реванш — це сила й щасливе повнокровне безпечне життя. Але при цьому слід намагатися зламати цей патерн «міжнародної безвідповідальності» і доводити справи до Гааги, при цьому пам'ятаючи, що це не панацея.
— Світ знає безліч деталей про нашу війну. Але замість ефекту, на який ми розраховуємо, маємо ситуацію, коли через потік негативної інформації люди навпаки відсторонюються від теми війни. Що можна з цим зробити?
— Насамперед розуміти, що наша війна — не єдина у світі. Сьогодні відбувається близько 30 військових конфліктів. І казати, що «ми найбідолашніші» в кімнаті, де сидять Ізраїль, Палестина, Сирія, Ємен, Судан, М'янма, Венесуела тощо — не найкраща стратегія. Треба думати, що ми можемо запропонувати світові. Ми фактично єдині у світі, хто має такий досвід ведення сучасної війни відповідного масштабу в міському і не тільки ландшафті й реально треновану в реальних бойових діях армію.
Що робити? Для початку самим пройти деколонізаційну «розпаковку» і зрозуміти, наскільки ми… об'єктивно класні (сміється). І доносити до інших, що ми — повноцінні партнери. Не лише жертви, але й борці, переможці. Професійні «вцілілі» (англійське survivor мені навіть більше подобається). Сталося так, що маємо неадекватного й хворого сусіда. Втім, за допомогою партнерів ми можемо побудувати колаборації на всіх рівнях — від балету до військових тренувань. Ресурси для цього у нас поки є.
«Згадайте, з якого слова починається більшість українських пісень»,— пропонує Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, кураторка інтерактивної виставки «Третє дихання», яка зараз проходить у Києві. «Ой!», — хором вдихають відвідувачі. І відразу дізнаються, що те «ой» співається зовсім не випадково. Це, як і самі пісні, — дихальна терапія, завдяки якій людина відчуває полегшення. А воно українцям зараз дуже потрібне, адже ми живемо в постійних стресі й напрузі роками.
— З усього розмаїття емоцій нам зараз недоступна єдина — радість, — каже Світлана Ройз. — Таке, знаєте, «вау», вимовивши яке, ви отримаєте «вприск» дофаміну.
Але так не має бути. Без радості людина в’яне, кам’яніє, стає жорсткішою. Тому в темні важкі часи дуже важливо вміти розпізнавати, аналізувати свої й чужі емоції, зчитувати їх. А також, використовуючи тілесні практики, навчитись з цими емоціями працювати. Ця виставка може цьому навчити — саме тому сюди їдуть з усієї країни і тут на вході такі черги.
Відстоявши, заходимо всередину, питаємо, де можна знайти аудіогід. «Зараз буде екскурсія Світлани Ройз», — каже мила дівчина. Оце пощастило, думаю. І ось вона, в жовтогарячому, наче квітка соняшника, усміхнена й весела. А у неї ж чоловік на війні, двоє дітей, волонтерство, робота.
Одна з найвідоміших українських психологинь Світлана Ройз особисто проводить екскурсії виставкою
Світлана запрошує до першої зали, де віддається шана всім, для кого емоції складали професійний і науковий інтерес. Ними серйозно займався Дарвін, який довів, що базові емоції однаково зчитуються носіями різних мов на різних континентах. І, до речі, не тільки людьми, а й тваринами.
Далай-лама попросив американського дослідника міміки Пола Екмана скласти загальний атлас емоцій, аби зробити проживання людей більш конструктивним. Пол разом з донькою, соціальною науковицею Ів Екман, пояснив п'ять базових емоцій — радість, сум, страх, гнів і огиду. Ви можете памʼятати їх як персонажів мультфільму «Думками навиворіт». Дорослих Пол навчив читати емоції за виразом обличчя завдяки серіалу «Теорія брехні». Так от на виставці ця мапа емоцій вперше представлена українською мовою.
А ще тут — добре відомий нам автор популярної піраміди потреб Абрахам Маслоу і шанований дослідник мавп Роберт Сапольскі.
Дивимось ролик відомої йогині, яка покроково вчить, як впоратись із тривожністю — просто опустивши плечі, розслабивши рота, посміхнувшись тощо. Це відео вже стало вірусним. Світлана просить нас повторити, і всі слухняно, як малі діти, повторюють. Хоча люди зібралися різні — і за віком, і за темпераментом.
Я спостерігаю за жінкою — вже немолодою, яка має дуже втомлений, майже відсутній вираз обличчя. Зараз у Києві багато таких облич. Вона разом з усіма повторює вправи йогині, а далі — за Світланою Ройз, яка показує, як саме дихати, опускати плечі, класти руку на живіт, терти лоб у напрямку від носа до скронь, щоб «заземлитись». І вправа за вправою відвідувачі, а з усіма і ця жінка, виглядають дедалі спокійнішими. Починають посміхатися, жваво обговорювати свій стан... Наче зрештою відкриваються.
За словами Світлани, такі відкритість і розслабленість особливо важливі, коли ми йдемо до дітей. Бо вони, на відміну від дорослих, не дуже переймаються словами, зчитуючи наші невербальні емоції.
І якщо до дітей прийдеш заціпенілим, зі стиснутими щелепами — що б ти не говорив, дитина не довіриться тобі, не розслабиться поруч. Ще й подумає: «Якась тітка»
Зала малювання
У наступній залі всі вже були готові стрибати в резинку (пам’ятаєте? як у дитинстві). А правила гри для тих, хто забув або не знав, нагадала наша олімпійська чемпіонка Ярослава Магучіх, яка для цього спеціально записала відео. Люди поступово вчилися вмикати в собі дитину, адже щиро бажали знов відчути чисті емоції. І вже не здавалася дивною Астрід Ліндґрен, яка на схилі років залюбки лазила по соснах, бо ж «немає такого закону, який забороняв би літнім пані лазити по деревах» (цитата Астрід Ліндґрен).
А далі багатьом захотілося взути гумові чобітки й стрибати по калюжах. Така можливість тут теж є. Щоправда, калюжі неглибокі, і Світлана Ройз навіть вибачилась: «Бачте, в перший день виставки чоловіки так стрибали, що бетон тріснув».
А потім була стіна, на якій кожен міг написати й прочитати найкращі слова, які він чув у своєму житті. І тут люди почали плакати.
Серед слів «Я завжди буду поруч», «Хлопчик, 3800» й інших слів любові були «Живий», «Я повернувся з ворожого полону»
І це теж було про любов, якою виставка переповнена по самі вінця.
Перед виходом я спитала в жінки, за якою спостерігала на виставці, чому вона сюди прийшла і з чим іде.
— Останнім часом я, наче мертва. Спочатку ми зеленим коридором тікали з родиною із села під Києвом, в нас стріляли (пізніше ми знайшли в задніх сидіннях машини кулі, що застрягли). А потім — це життя під шахедами й ракетами, і я вже не згадаю, коли востаннє висипалась. В один з останніх обстрілів ракета влучила в сусідній двір, загинуло 13 людей, будинок зруйнований вщент. Мене із сином врятувала школа, розташована між цим і нашим будинками. Вона прийняла на себе удар, і нам уже дісталось небагато.
— Чи була для вас ця виставка корисною?
— Так, тут я пробувала правильно дихати, опускати плечі, тримати руку на животі. І дійсно стало легше. Але не знаю, чи згадаю все це, якщо знову потраплю під обстріл, коли від жаху все стискається. Пані Світлана розповіла, як вона заспокоювала свою дитину під час останнього нальоту. Імпровізувала. Тримаючи руку на дитячому животі, говорила:
«Уяви, що ти чашка з чаєм, і в цю чашку треба всипати чотири ложки цукру. Покажи чотири пальці і уяви, як ложка за ложкою цукор падає в чай, і ти його розмішуєш»
Дитина, розповідає Світлана, змогла зосередитись і заспокоїлась. Мені здається, це дієвий спосіб, я теж спробую.
— Що б ви хотіли запитати у Світлани? Давайте підійдемо до неї.
Ми підійшли до Світлани Ройз, біля якої юрмилися бажаючі заселфітись разом. Моя пані Людмила запитала в психологині: «Де межа, після якої організм, психіка людини не витримують навантажень? Як зрозуміти, що ти вже на цій межі»?
— У кожного свій запас витривалості, — відповіла кураторка виставки «Третє дихання». — За допомогою тих самих тілесних практик можна цей запас збільшити, але все одно може настати момент, коли вам все стане байдуже. І тоді дуже важливо, щоб у такі миті поруч була рідна чи близька людина.
— Чи варто нам заощаджувати зараз свої емоції, адже люди навкруги потребують нашого співчуття, емпатії?
— Зараз ми всі заощаджуємо свої емоції, що вдієш. А співчувати тим, хто цього потребує, можна дієво, допомагаючи конкретними вчинками. І людині допомога, і вам полегшення...
Кураторки виставки Світлана Ройз, Юлія Соловей і Ярослава Гресь
Вони познайомились на службі й покохали одне одного під час повномасштабного вторгнення. А зараз разом рятують поранених військових. У них багато спільного — інтереси, захоплення, робота. І навіть день народження в один день — з різницею у чотири роки. Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко — подружжя медиків на стабілізаційному пункті 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. І вони розповідають Sestry про свої надзвичайні стосунки на війні.
«Батьки спочатку не знали, що я долучилась до війська»
Рішення йти на війну харків’янка Настя прийняла у свої 19. На той момент, у 2017-му, вона навчалася на першому курсі філологічного факультету університету Каразіна. Покинувши навчальний заклад, дівчина доєдналася до добровольчого українського корпусу «Правий сектор».
Анастасія Подобайло: «Я планувала бути вчителькою початкових класів»
«Я планувала бути вчителькою початкових класів. Зараз це звучить, наче сюр якийсь, ніби то не про моє життя. Мене тоді оточували максимально патріотичні і дотичні до війни люди. За можливості їздила як волонтерка до бійців на фронт. І згодом прийшло усвідомлення, що я можу зробити щось більше. Я відчула потребу долучились до війська, хотіла стати парамедиком. Пройшла курси з такмеду і потрапила у медичну службу «УЛЬФ»», — розповідає Настя.
Батьки не знали про рішення доньки протягом чотирьох місяців. Вони думали, що вона винаймає квартиру з подругою у Харкові. Шокуючу новину їм розповів колишній однокласник Насті — не спитавши дівчину дозволу.
— «Цей досвід певною мірою навчив мене бути більш вибірковою у друзях. Ми дуже сильно посварилися тоді з батьками і деякий час не спілкувалися. Але через місяць пішли одне одному назустріч. Я одна у них і їх можна зрозуміти. Вони постійно хвилюються за мене, а я — за них, бо вони у Харкові. У нас довірливі стосунки. Думаю, що змогла їм донести меседж, що вони і мій чоловік — найдорожче і найцінніше у моєму житті».
Микола родом з Маріуполя. Працював на «Азовсталі». На війні з 2016 року. Був розвідником. 26 лютого 2022 його контракт добігав кінця, але повномасштабна війна внесла корективи. Микола залишився на службі:
«Я не шкодую, що так сталося, бо закрутилися події, які я не пропустив. До того ж, саме тут я знайшов свою дружину. Вся моя родина — мама, сестра і дві племінниці — залишилась на окупованій території, я з ними не спілкуюся. Вони зробили свій вибір, і він не на мою користь».
«Щось пішло не за планом». Закоханість
Він був у роті розвідки, вона — у взводі снайперів. Вперше Микола побачив Настю, коли пішов до магазину в село за 15 кілометрів від позицій. Дівчина їхала автівкою і зупинилась, щоб підвезти військового.
«Ми тоді просто сказали одне одному: «Привіт-привіт». Я навіть не запам'ятала його, бо погано запам'ятовую зовнішність і імена. Це допомагає мені в роботі. Тому що мені не хочеться пам'ятати обличчя всіх загиблих чи поранених. От і доводиться з деякими людьми знайомитись по кілька разів», — розповідає Настя.
Микола Ясіненко: «У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись»
За пів року до повномасштабного вторгнення Микола перевівся у підрозділ до Анастасії. І з початком великої війни вони стали разом працювати бойовими медиками. Згадують, що спочатку між ними були побратимство й дружба. Які згодом переросли в дещо більше.
«Спочатку просто опікувався нею, захищав за потреби, а потім щось пішло не за моїм планом. Я закохався. У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись», — пригадує Микола.
«Від нього завжди була підтримка. Завжди був поруч, слухав і розумів. Він виявився другом. І не тільки тоді, коли це було потрібно. Я страшенно цьому рада, тому що багато хто говорить: «Мені війна нічого не дала». Для мене це звучить абсурдно, адже війна і не мусить нам щось давати. Війна забирає. Разом з тим можу сказати: «Мені ця війна дала чоловіка», міцну підтримку»,— наголошує Настя.
Подвійне освідчення
За кілька місяців Микола вирішив освідчитися. Гучну промову не готував. Просто зізнався у почуттях. Але у відповідь почув сміх.
«У мене було враження, що Настя подумала, ніби я гумореску їй розповідаю. Сміялася, але мені було не дуже смішно. Бо коли ти розповідаєш про свої почуття, а тобі сміються в обличчя, це не приємно. Тож я їй просто віддав каблучку, яку купив, і сказав: “Бери, носи, бо мені вона більше не потрібна”. І тоді вже несмішно стало їй», — розповідає Микола.
Настя пояснює, що дійсно не сприйняла серйозно слова коханого, бо напередодні пара добряче посварилася. Дівчині самій довелося виправляти свою помилку, і вже за місяць з каблучкою і промовою стояла перед Миколою вона. Натя пригадує:
— Розмір обручки я міряла гумкою для волосся, поки він спав, а потім мірилом у додатку телефону переводила у сантиметри. Замовляла Новою поштою. Якщо здається, що ти можеш змінити ситуацію, ти мусиш спробувати це зробити. Хто сказав, що жінки не освідчуються? Я зробила це там, де ми вперше у житті побачились...
Промову, яку так ретельно готувала, забула. Жартує, що ледь пару слів докупи зібрала. Чоловіка називає мудрим, бо той, посміявшись, пропозицію прийняв. Класичного весілля вирішили не робити. Повернувшись з чергового завдання, відпросилися на два дні, забрали батьків Насті та тихенько собі розписалися у Дніпрі.
«У нас не було тих крутих весільних моментів — сукні, гучних святкувань. Ми були у спортивних костюмах. Деякий час хотілося цього всього, але потім зрозуміла, що насправді не так воно й важливо. Я ж обирала собі не красиву сукню і не красиві фото. Я обирала людину на все життя», — розповідає Настя.
Обручки Насті й Миколи
«У нас не було нормального весілля, бо ми поховали дуже багато друзів, і для мене це виглядало як «бенкет під час чуми». Навіть у списку імен у телефонній книзі вже мало залишилось тих, кому можна подзвонити. Бо наші друзі або на бойовому завданні, або вже загинули», — пояснив Микола.
«Працювати разом непросто, б я весь час за неї хвилююсь»
Нині подружжя працює на етапі медичної евакуації. Зізнаються, найбільше заважають працювати не артилерійські обстріли, а величезна кількість FPV-дронів. Вони літають цілодобово. Через ворожу активність часто неможливо доїхати вчасно до позицій, де чекають на допомогу. Настя розповідає:
— Були ситуації, коли поранені бійці висувалися на евакуацію, а їх просто вбивали скидами з дронів. Було чимало безнадійних ситуацій, з яких нам вдавалося вийти живими. Значить, ми ще повинні в цьому світі щось зробити
Одного разу Настя з чоловіком потрапили в оточення. Після кількох невдалих штурмів поранених стало більше, ніж бойових одиниць. Був лише один варіант відступу — через заміноване поле.
«Я досі вдячна тим водіям, які ризикнули на двох БТР і «мотолизі» проїхати по замінованому полю. Вони це зробили на характері. На жаль, до нас вдалося прорватися лише одній машині. Близько 30 людей, враховуючи поранених і навіть одного полоненого, ми зрештою змогли вивезти. Якби тим ранком ті люди не пішли напролом, нам був би кінець.
Настя з Миколою під час допомоги пораненому
У деяких поранених на той момент турнікети стояли по 20 годин. А у нас з чоловіком у наплічнику ліків майже не залишилося. А поранених — 17. В одного — пошкодження внутрішніх органів. Вперше в житті бачила таку жовту людину. Не було жодного знеболення. Хлопці вили від болі», — згадує Настя.
Микола зізнається, працювати разом з дружиною часом не просто, бо дуже за неї хвилюється. Водночас визнає, що Настя — надійна підтримка в найекстремальніших ситуаціях:
«Звісно, як чоловік я не хотів би, щоб моя дружина знаходилась в лавах ЗСУ або в інших силових структурах. Але ж бути хорошим чоловіком — значить не заважати людині йти своїм шляхом. Вона обрала цей шлях задовго до зустрічі зі мною. У неї є чітке розуміння того, що вона робить. Якби я почав на неї тиснути, ставити ультиматуми і таке інше, я сумніваюсь, що ми були б разом».
Настя під час роботи
«Ми чудово розуміємо, що краще, ніж ми одне про одного, про нас навряд чи хтось попіклується. І якби зі мною сталась якась патова ситуація, я б хотіла, щоб поруч був саме він. Впевнена, що так само він думає про мене. Знаю, що якщо мене поранять, і допомогу надаватиме він, то все буде дійсно добре», — розповідає Настя.
Романтика на війні — це підтримка
Подружжя зізнається — коли є вільна хвилина, намагаються провести час разом.
«Поки було тепло, ми їздили у парк у Краматорську. В мене є традиція годувати там качок. чудова можливість трішки прогулятися разом, можливо, щось обговорити. Це і є романтика під час війни», — впевнена Настя.
Микола ж переконаний, що романтика на війні виявляється у моментах підтримки:
«Чому часто військовим важко? Тому що їхні дружини, які чекають вдома, їх не розуміють. Два різних світи. Хтось переймається, що йому банановий лате сьогодні не зробили, а хтось — за те, що його кращому товаришу ногу відірвало. У нас з Настею здорові стосунки, бо ми обидва з одного світу. У нас є взаєморозуміння».
Романтика є і на війні
Суперечки можуть виникати лише щодо роботи. А саме — хто поїде на виклик, бо часом доводиться їхати одному медику, аби більше поранених забрати. При цьому роботу з особистим пара не змішує.
«Думаю, що у нас все добре рівно до того моменту, поки нам є не тільки про що поговорити, а й про що помовчати. Ми можемо спокійно бути в одній кімнаті, в одному бліндажі, просто бути поруч, але майже не спілкуватися, тому що кожен зайнятий своєю справою. Разом з тим коли ми розмовляємо, то говоримо і про роботу, і про спільні плани — починаючи від планів на день і закінчуючи планами на цивільне життя, якщо воно колись з нами станеться», — розповідає Настя.
«Я навіть іноді можу подарувати квіти. Коли їду кудись за дорученням, заїжджаю у квітковий, якщо він є. Це треба робити, адже насамперед вона — жінка. І їй має бути приємно», — каже Микола.
«Хочу, щоб після війни капібари навчили мене гедонізму»
Настя каже, що ніколи не планувала бути військовою, тож після перемоги службу не продовжуватиме.
«Мені не подобається слово «борг», але для мене зараз це про свій внутрішній обов'язок перед собою, загиблими друзями, перед живими батьками. А після перемоги мені б хотілося свій маленький проєкт — затишну кав’ярню з елементами зоотерапії та реабілітації. Це щось про звичайне життя — панувати у неділю закупки, хвилюватися, що ти приготуєш на сніданок, обід і вечерю. Казати, як тебе це дратує, але все одно бачити в цьому необхідність», — мріє Настя.
Плани дружини поділяє і Микола. Та допоки триває війна, форму подружжя не зніме.
«Вже надто багато пройдено. Розумію, що попереду, можливо, не менше, але ми вже забагато втратили, щоб просто здаватися і казати: “Все, війна — то справа молодих”.
«Поки триває війна, форму не знімемо»
Війна — це моя молодість, мої кращі роки, Це найкращі люди, яких я зустріла, і більшості з яких вже немає. Це моє якесь вперше. Можливо, це буде колись і моє останнє, а втім, як би там не було, я зараз живу своє краще життя і рада, що у мене є можливість боротися», — розповідає медикиня.
А ще Настя мріє завести капібару, яка мешкає у Південній Америці. Їх дівчина полюбляє не за зовнішність, а за стиль життя:
«Вони гедоністи, які їдять, сплять і плавають. Мені здається, це моя тотемна тварина, яка навчила б мене гедонізму і після перемоги допомогла адаптуватися у цивільному житті».
Борис Тодуров — член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор та заслужений лікар України. Він вже 17 років очолює Інститут серця, який раніше мав назву Київський міський центр серця. Провів понад 15 тисяч операцій. 2001-го року вперше в Україні здійснив трансплантацію серця людини. А у 2016 році разом з німецьким професором Крістофом Шмідом провів першу в Україні операцію з імплантації механічного серця.
Наталія Жуковська: Пане Борисе, наскільки війна омолодила хвороби серця?
Борис Тодуров: Війна — це завжди великий стрес для всіх. Особливо така жорстока війна, яка триває в Україні, із постійними щоденними обстрілами. Хронічний стрес викликає судинні і серцеві захворювання. І зараз ми бачимо, що досить молоді люди — до сорока років — вже приїжджають до нас з інфарктом, кардіоміопатіями та із іншими хворобами. Тому сьогодні впевнено можна говорити, що війна суттєво омолодила хвороби серця.
Борис Тодуров в операційній. Фото: приватний архів
Які найчастіше хвороби серця траплялись за останні три роки — роки повномасштабного вторгнення?
Найчастіше зараз зустрічається ішемічна хвороба серця, бо збільшились фактори ризику для неї. Ідеться про артеріальну гіпертензію, ожиріння, цукровий діабет, куріння, підвищений рівень холестерину, високий артеріальний тиск, стрес — всі ці фактори зараз присутні у молодих людей. Особливо у тих, які перебувають на передній. Сукупність таких факторів ризику призводить до того, що наявні у людини спадкові захворювання можуть загостритисяі і розвиватися набагато раніше, ніж за нормальних умов.
Ви були на двох війнах — у Косові та в Іраку, а тепер вам доводиться працювати вдома — під час війни РФ в Україні. Які паралелі могли би провести між тим, що бачили? В яких умовах вам доводилося працювати?
Ані в Іраку, ані у Косово я не бачив таких бойових дій, як в Україні. Ми працювали у лікарнях, де не було таких обстрілів, як зараз в Україні. Над нашими головами не літали по 100 шахедів та ракет на день. Там було досить комфортно робити свою роботу. В Україні ж ми працюємо в умовах частих блекаутів, щоденних обстрілів і повітряної тривоги.
Ми постійно ризикуємо, бо коли йдемо в операційну, у цей час бути повітряна тривога і обстріли, але ми не йдемо в укриття, бо не можемо припинити свою роботу
Тому кожного дня, працюючи в лікарні, коли трапляється обстріл, наші хворі і ми стикаємось з великим ризиком того, що може бути, як в дитячій лікарні «Охматдиті», коли російські ракети зруйнували будівлю і вбили кількох людей. Ці війни не можна порівнювати. Україна сьогодні потерпає від значно більшої агресії ворога.
Наскільки інститут та ваші медики були готові до початку великої війни? Які найперші задачі стояли перед вами у перші дні війни?
Першого дня повномасштабної війни ми зібралися о 7-й ранку в Інституті серця. Я обдзвонив всіх. Під час наради наголосив співробітникам, що ми є лікарями, тобто військовозобов'язаними, нам, насамперед, треба організувати роботу нашої лікарні, враховуючи умови війни. Ми організували хірургічний процес. Приймали поранених цивільних і військових. З підвалу зробили повноцінне бомбосховище. Розуміючи, що можемо втратити зв'язок, електрику і опалення, купили декілька генераторів. Щоб мати альтернативне водопостачання, на території пробурили свердловину. Організували власне опалення на деревяній стружці. Перейшли на автономну котельню, щоб не залежати від центральної. У перші дні дістали два Starlink і забезпечили собі альтернативний зв'язок. Жили в повній автономізації.
Борис Тодуров: «500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі». Скриншот з відео
Також закупилися продуктами, бо в Києві перші три місяці майже не було можливості їздити по місту. Зранку 24 лютого я на швидкій їздив по магазинах, які ще працювали. Купували хліб, продукти, які можна було дістати. 500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі. Це були наші пацієнти, які вже не могли нікуди поїхати, співробітники з родинами та домашніми тваринами.
Ми намагалися всім дати притулок. До нас навіть привозили дітей з Сумського дитячого будинку та з інших областей. Ми забрали декількох пацієнтів з нашого Ірпінського філіалу, куди у березні зайшов ворог. Тому було не дуже легко забезпечувати харчування, опалення і водопостачання, але ми справились. Розуміли, що наша допомога буде потрібною у ці скрутні часи. Тому зорганізувалися і жодного дня не зупинили свою роботу. На сьогодні ми повністю незалежні. Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації.
90 перших днів війни ви жили у клініці. Як це було?
Я жив на роботі і спав на дивані у своєму кабінеті. Поруч тримав автомат Калашникова, набої принесла наша тероборона. Кожен з чоловіків-співробітників мав якусь зброю. Ми були готові захищати клініку і місто. У нас був зв'язок із теробороною, і ми усвідомлювали, що якщо вже будуть бої у Києві, то ми в них братимемо участь як звичайні солдати. Ми були готові до цього і технічно, і морально. У всіх був патріотичний настрій.
Борис Тодуров: «Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації». Фото: соцмережі Тодурова
Окупанти знищили філію Інституту серця в Ірпені. Росіяни чинили звірства на Київщини і в інших регіонах — і продовжують це робити. Ви 5 років прожили у Росії. Яке коріння ненависті росіян до українців?
Я думаю, що це ненависть не тільки до українців. Вони мають ненависть до самих себе. Вона формується з дитинства. У Росії є так звана «табірна субкультура». Якщо ви подивитесь якісь російські фільми за останні 10-15 років, то побачите, що там формується така собі ідеологія табору. Де є дозорний, «пахан», «злодій у законі». І все російське суспільство зараз побудоване саме так.
У дитинстві разом із батьками протягом 5 років я проживав в Іркутській області Росії і відчув на собі дію цієї субкультури. Пам'ятаю, що в школі у нас були дозорні — ті, хто збирав гроші з малечі. Були бандитські угруповання, які гралися школа на школу, клас на клас. Тобто у них з дитинства сформована субкультура, яка базується на не на демократії та законі, а на силі і насильстві. І там, де можна безкарно зробити якесь насильство, росіяни це роблять. І не тільки по відношенню до інших країн, а й по відношенню до свого народу.
Я думаю, що ця субкультура формувалася ще з часів монголів, і досі Росія не стала демократичною, ліберальною і цивілізованою. Всі питання вирішуються тільки через насильство і силу
Тому мене це не дивує. Таку поведінку я бачив ще в дитинстві, коли ходив в школу, і ми розуміли, з ким маємо справу. Насправді Україна завжди добре розуміла, ким є її сусід. Тільки трішки, на жаль, ми не підготувалися. Не вкладалося ні у кого у думках, що вистачить розуму у цих людей піти великою війною і вбивати в 21-му столітті тисячі людей. Не тільки чужих, а і своїх. Заради амбіцій однієї людини, яка є не дуже здоровою психічно.
Кардіохірурги Інституту мають великий досвід втручань з приводу бойових поранень. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються військові?
Ми почали оперувати поранених ще з 2014 року. Опікувались 11-м батальйоном. Це були добровольці. Ми їздили своєю швидкою, забирали поранених військових і лікували у себе.
Борис Тодуров під час поїздки на Донбас, 2015 р. Фото: соцмережі Тодурова
З початком широкомасштабної війни ми продовжили цю роботу і досі оперуємо поранених у серце, судини, грудну клітину. І не тільки у себе. Ми їздимо у військові шпиталі і там теж проводимо оперативні втручання. Нещодавно були у Харківському госпіталі. У військового було важке поранення аорти і легень. Ми брали з собою апарат штучного кровообігу — відкрили аорту, забрали уламки. Врятували хлопцю життя. Згодом забрали його до себе, і він у нас пройшов реабілітацію.
Загалом, сотні поранених пройшли за ці три роки через наш інститут. Маю велику колекцію металевих уламків, шрапнелі куль, які ми дістали із серця, великих судин, легень, із грудної порожнини
У перші дні війни з Бучі нам привозили цивільних людей. Думаю, що ми не найактивніші хірурги. Звичайно, що військові госпіталі і загальні хірурги, нейрохірурги зробили набагато більше операцій. Вони прооперували тисячі людей. Взагалі-то лікарі зробили свою справу в цій війні. Вистояли, не поїхали нікуди, а продовжують рятувати людей. І, звичайно, що роблять все можливе, щоб поранені не стали інвалідами.
Скільки операцій ви зробили за всю вашу діяльність?
Я не знаю, скільки їх точно на сьогодні, але рік тому цифра становила 15000 операцій — за 38 років моєї хірургічної діяльності.
Якою була ваша перша пересадка серця?
Першу пересадку серця в Україні мені довелось зробити з моїми колегами ще в 2001 році. Тоді ще не було умов і такого гарного закону про трансплантацію, як є на сьогодні. Не було й бюджету на це. Ми робили все за свої гроші. Тоді, у 2000-х роках, ми зробили чотири трансплантації. Деякі наші пацієнти прожили 16-17 років. Ну, а на сьогодні ми вже зробили 110 трансплантацій тільки за останні три роки, включаючи 10 трансплантацій дітям. Нещодавно ми зробили першу в нашому інституті трансплантацію легень. Досить вдало. Наша пацієнтка йде на поправку. Того ж дня ми зробили ще три пересадки серця — восьмирічному хлопчику, мамі п'ятьох дітей і молодому чоловіку. Ми продовжуємо досить вдало нашу трансплантологічну програму.
2024-го року провели 29 трансплантацій серця без жодного летального випадку — всі вижили і в гарному стані. Ми дуже пишаємося такими результатами
Думаю, що навіть в західних країнах сьогодні жодна клініка не може сказати, що за рік не втратили жодного хворого після пересадки серця. Тому ми ділимося досвідом із закордонними колегами, багато навчаємося, читаємо лекції і робимо презентації на конференціях.
Що відбувається в області трансплатології під час війни?
Під час війни не просто працювати всім. Але з 2019 року, коли був ухвалений новий закон, почалося нормальне фінансування, й організувати трансплантаційну координацію по всій країні стало простіше.
Борис Тодуров під час транспортування органів для трансплантації. Фото: соцмережі Тодурова
Ми прогресуємо щороку і збільшуємо кількість операцій на 20-30%. Загалом, не тільки ми, а й декілька транспланталогічних центрів в Україні розвиваються досить швидко.
На сьогодні ми входимо в європейське медичне поле з досить розвинутою трансплантологією. Це стосується трансплантації нирок, печінки, серця, легень, підшлункової залози, клітин кісткового мозку
Тобто в Україні майже всі напрямки трансплантології розвиваються активно і результативно. Попри війну й часом брак грошей і кадрів, ми працюємо.
Вас запрошували робити операції до багатьох країн світу. Які поїздки найбільше запам’яталися?
Перша моя поїздка за кордон була в 1999 році в Єгипет, де ми оперували новонароджених дітей. Багато дитячих операцій я зробив в Азербайджані. В Грузії ми зробили перші операції в місті Батумі. За перші 100 складних операцій я став почесним жителем міста. Також оперував в Узбекистані — у Ташкенті і Самарканді. Перед повномасштабною війною ми були у Душанбе (Таджикістан) і Ісламабаді (Пакистан). Підписали угоду про співпрацю, але війна зруйнувала наші плани. Також оперував в Іраку під час війни в 2004 році. Під час війни у Косово, у 2005 році, ми забирали дітей з Пріштіни. Кожна країна по-своєму запам’яталася. Грузія і країни Середньої Азії були дуже гостинні. Нас гарно приймали, і там ми оперували найскладніші випадки. Кожна країна цікава, і в кожній країні є свої особливості, але завжди важко оперувати в чужих стінах.
Борис Тодуров з польськими кардіохірургами під час міжнародної конференції у Києві, 2019 р. Фото: приватний архів
Ви також налагодили співпрацю із польськими колегами. У чому вона полягає?
Співпраця із польськими колегами триває багато років. Із того часу, коли ми познайомилися із професором Зембалою в Забже. Співпраця дуже плідна, багаторічна, і ми знайомі майже з усіма провідними кардіохірургами Польщі.
Борис Тодуров разом з польським кардіохірургом, професором Зембалою, 2017р. Фото: приватний архів
Обмінюємося досвідом і консультуємо наших важких пацієнтів з трансплантологами у Польщі. Ми також розробляємо нові методи механічного серця і спілкуємося щодо реєстрації польських приладів механічних сердець в Україні. Я мав декілька доповідей на польському кардіологічному клубі торік і на міжнародних конгресах у Польщі.
Як лікар Тодуров знімає стрес? Що допомагає відновлювати сили?
Для мене найкращий шлях аби переключитися і зняти стрес — робити щось своїми руками. У мене є маленька майстерня на дачі, де я збираю цікаві шматочки деревини з гарною структурою і роблю невеличкі вироби — стаканчики, цукернички, шкатулки для прикрас, вази. Все це потім дарую своїм друзям. Це моє улюблене хобі. Зазвичай ним займаюся взимку, а влітку проводжу час у своєму невеличкому саду на дачі. Дуже люблю садівництво.
Наше інтерв’ю виходить у період новорічних свят — яку з ваших операцій ви могли б назвати справжнім дивом?
Останнім часом я зазвичай оперую надскладні операції. Пишаюся операцією, яку зробив 6-річній Соломії із трансплантації серця. Це, на мою думку, було найважливіше досягнення у моїй практиці, коли ми зробили трансплантацію саме цій маленькій дівчинці. Це була перша дитяча трансплантація в Україні.
Борис Тодуров з дівчинкою, якій було зроблено пересадку серця. Фото: приватний архів
Ну, і ще більш складною була перша у нашому інституті операція із трансплантації легень. Її ми зробили Маргариті — мамі п’ятьох дітей. Це була надскладна операція, яка тривала майже 10 годин. Пацієнтка вижила, проходить реабілітацію і це, на мою думку, справжнє диво. Жінка вижила і зараз ми радіємо разом із нею. На мою думку, кожна трансплантація — не просто операція чи методика лікування пацієнтів. Це справжнє диво.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
