Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Обмеження меддопомоги незастрахованим українцям дозволить Польщі зекономити 30 мільйонів злотих
Польський уряд планує скоротити перелік медичних послуг для незастрахованих громадян України. За підрахунками Міністерства здоров’я Польщі, це дозволить заощадити до 30 мільйонів злотих у період з жовтня по березень, йдеться в коментарях до нового законопроєкту Міністерства внутрішніх справ і адміністрації щодо допомоги українським біженцям
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Це друга спроба Міністерства внутрішніх справ і адміністрації (МВСіА) оновити закон про допомогу громадянам України після того, як попередня версія була ветована президентом Каролем Навроцьким. Перший законопроєкт продовжував право на медичне обслуговування в Польщі для біженців з України на колишніх умовах.
Якщо перший закнопроєкт передбачав, що лікування громадян України в Польщі фінансується з державного бюджету, то новий зоконопроєкт — що воно буде фінансуватися з внесків Національного фонду здоров'я (NFZ).
Витрати на медичні послуги виставляються постачальникам медичних послуг та аптекам NFZ і фінансуються з фонду допомоги, створеного Банком Крайового Господарства (BGK). Зараз, до прийняття і вступу в силу нового закону, громадяни України, які легально прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року, мають право на безкоштовну медичну допомогу та відшкодування вартості ліків на тих самих підставах, що й громадяни Польщі, відповідно до оновленого спеціального закону. Доступ до пільг, таких як візити до лікаря, обстеження, лікування, а також відшкодування вартості ліків, можливий після підтвердження легального статусу перебування, наприклад, за допомогою номера PESEL, електронного документа.
На думку президента Польщі, розширення такого доступу до медичних послуг є порушенням конституційного принципу рівності
У власному проєкті поправок до закону, направленому до Сейму, він запропонував, щоб доступ до медицини мали лише застраховані особи, які сплачують обов'язковий або добровільний внесок на охорону здоров'я. У п'ятницю спікер Сейму Шимон Головня оголосив, що повернув проєкт до Бюро президента на доопрацювання «через формальні недоліки».
Проєкт МВСіА також передбачає зміни у цій сфері — у бік обмеження доступу до медичних послуг для громадян України. Міністерство запропонувало обмежити перелік пільг, якими зможуть скористатися незастраховані громадяни України.
Це стосуватиметься 11 видів медичних послуг: лікування у курортних закладах та курортної реабілітації, надання лікарських засобів, які видаються пацієнтам у рамках програм політики здоров’я міністра здоров’я, програм здоров’я, лікувальної реабілітації, стоматологічного лікування, медикаментів, спеціалізованих харчових продуктів для медичного застосування та медичних виробів, доступних у аптеках за рецептом і що підлягають відшкодуванню, програм лікарських засобів, екстреного доступу до медичних технологій, забезпечення медичними виробами, медичних послуг, пов’язаних з трансплантацією або застосуванням у людей клітин, зокрема кровотворних клітин кісткового мозку, периферичної крові та пуповинної крові, тканин і органів, отриманих від живого донора або посмертно, а також процедур ендопротезування і видалення катаракти.
«Пропоноване обмеження каталогу медичних послуг, що фінансуються з Фонду допомоги, якими можуть скористатися громадяни України, пов'язане з необхідністю мінімізації негативних наслідків, які створює допомога громадянам України з погляду доступності медичних послуг для польських застрахованих осіб, а також з необхідністю обмеження витрат на цю допомогу. Крім того, воно має на меті протидіяти ризику зловживання правом на охорону здоров'я на території Республіки Польща з боку громадян України, які іноді приїжджають до нашої країни переважно або виключно з наміром скористатися певними медичними послугами, такими як лікування в межах наркологічних програм, планові ортопедичні процедури або стоматологічне лікування», — пише Міністерство здоров’я у пояснювальній записці.
Водночас міністерство уточнило, що у зв'язку з необхідністю особливого захисту дітей, обмеження не поширюватимуться на громадян України, які не досягли 18-річного віку, а також на тих, хто підлягає обов'язковому або добровільному медичному страхуванню
Міністерство здоров’я у своїх зауваженнях, надісланих до МВСіА, запропонувало, щоб особи, які досягнуть повноліття під час лікування, мали право продовжити терапію до її завершення. Відомство також наполягло на включенні положення, за яким особам, що зазнали поранень внаслідок воєнних дій на території України й не мають права на медичні послуги, що фінансуються з державного бюджету, такі послуги також мають надаватися.
У Міністерстві здоров’я також представили фінансовий бік запропонованих змін.
— Орієнтовна економія коштів із Фонду допомоги, яка очікується внаслідок запланованого обмеження доступу громадян України до медичних послуг, має становити: за 2025 рік (жовтень — грудень 2025 року) — 10,76 мільйонів злотих, за 2026 рік (січень — 4 березня 2026 року) — 18,55 мільйонів злотих, — зазначило польське Міністерство охорони здоров’я. У підсумку, за розрахунками відомства, загальні фінансові витрати на забезпечення медичної допомоги громадянам України в період з 1 жовтня 2025 року по 4 березня 2026 року становитимуть: 102,2 мільйони злотих у 2025 році та 176,2 мільйонів злотих у 2026 році.
Польське агентство преси — єдине державне інформаційне агентство в Польщі, засноване у жовтні 1918 році
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«І це християнський релігійний край», — з гіркою іронією пише моя польська подруга, дізнавшись результати свіжого опитування: майже 60% поляків підтримують вето президента Навроцького, яке позбавить офіційно непрацевлаштованих українських біженців допомоги на дітей 800+ та безкоштовного доступу до лікарів. Деякі польські та російські коментатори у соцмережах навіть називають за це президента «чоловіком з яйцями». Але проти кого насправді спрямована ця сила?
Нещодавно дві тисячі польських жінок підписали лист-протест до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща щодо вето. До протесту приєдналася Рада підприємництва, яка наголосила, що вето «суперечить здоровому глузду» й ризикує «спровокувати хаос». Десятки публікацій польської інтелектуальної еліти апелюють до логіки й наводять як аргумент факти: українці принесли Польщі понад 75 мільярдів євро — це у 8 разів більше, ніж вся допомога Україні; 78% українців працевлаштовані (серед українських біженців працюють близько 70%), вони не забрали роботу у поляків, а закривають потреби ринку й часто взагалі створюють нові робочі місця.
Безперечно, є й такі українські біженці, чия реальність не вписується в цю статистику. Це люди літнього віку, опікуни хворих і дітей з інвалідністю. І податків працюючих у Польщі українців вистачило б, щоб їх підтримати. Разом з тим через скасування допомоги їхні історії можуть незабаром перетворитися на трагедію.
«Відчуваю себе подвійно зрадженою»
Щоб повністю усвідомити катастрофічні наслідки цих нововведень, я звернулася до спільноти «Особливий світ. Польща», яка об'єднує матерів, що виховують дітей з найважчими формами інвалідності. Ці жінки та їхні діти опиняться на межі або за межею виживання, якщо соцвиплати 800+ та безкоштовний доступ до медичних послуг їм скасують.
Наталія Єрастова виховує трьох неповнолітніх дітей, один із синів має важку форму інвалідності. До Польщі родина виїхала із Херсона ще в повному складі. Але два роки тому, у 40-річному віці, раптово помер чоловік Наталі, батько дітей і годувальник родини. Він працював далекобійником на польську фірму, у Чехії на паркінгу з ним стався серцевий напад. Відтоді сім'я — виживає.
— Весь дохід нашої родини зараз — це 800+ на трьох дітей, плюс 1300 злотих — допомога через втрату годувальника, а також допомога з України на догляд за дитиною з інвалідністю. У Польщі я тривалий час не оформлювала таку виплату, бо спочатку забезпечував чоловік, потім були сумніви, чи продовжать статус. Чотири місяці тому, коли я зрештою усвідомила, що не витягую утримання родини, син пройшов процедуру визнання інвалідності. Але жодної виплати ще не було, триває розгляд справи, — розповідає Наталія.
Наталія втратила чоловіка й самотужки виховує трьох дітей, за одним з яких потрібен особливий догляд
Дохід родини на 4 людей складає близько 4000 злотих, разом з тим оренда житла обходиться Наталії в 3700-3800 злотих. Роботи, яку можна було б поєднувати з доглядом за дитиною з інвалідністю, садочком та школою інших дітей, Наталія знайти не може. І для цієї родини втрата соцдопомоги 800+ означає одне — повернення в Україну під обстріли, або ж переїзд в іншу країну, де доведеться все починати з чистого аркуша, не маючи жодних гарантій.
Польщу родина Наталії — як і багато інших українців — обрала для тимчасового захисту через те, що країна здалася їм ментально близькою, так само християнською, зі схожим укладом життя. Тепер новий виклик — вирвати дітей, які за три роки інтегрувалися в польську систему освіти, вивчили мову, знайшли друзів — і перевезти кудись далі.
— Відчуваю себе подвійно зрадженою, бо Польща обіцяла бути солідарною з Європою, стояти з нами разом до стійкого миру, — каже Анастасія, мама 15-річного Данила, який має важку форму ДЦП. — Натомість зараз, по суті, відмовляє у підтримці, і це в той час, коли інші країни, більш соціально орієнтовані, вже не приймають тих, хто мав тимчасовий захист в інших країнах. Відчуваю, що підвела себе та сина, коли довірилася Польщі. Тут є багато хороших людей, яких я відокремлюю від політиків обох таборів, від ксенофобів, але ситуацію це зараз не рятує.
«Дуже страшно тепер за майбутнє»
— Відколи дізналася про ймовірність скасування допомоги, я у повному розпачі, — ділиться Катерина Кісенко, мама 4 дітей, один з яких має важку форму аутизму. — Ми приїхали до Польщі з окупованої частини Запорізької області. Колишній чоловік воює, мама — в окупації, виїхати не може через стан здоров'я. І я — єдина доросла, яка може опікуватися дітьми.
Вона розповідає, як живе в Польщі. Загальний дохід родини — 7200 злотих. За програмою 800+ вони отримують 3200 злотих, виплати з догляду за дитиною з інвалідністю — 3415,84 злотих. Батько дітей платить аліменти — 6000 гривень (близько 525 злотих). Водночас видатки на оренду й утримання будинку, а також витрати на лікування дитини з інвалідністю такі, що часом не залишається грошей на одяг чи побутові речі.
— Візит до психіатра — 400 злотих. Ліки купую регулярно, без них ніяк. Що робити, якщо нові умови ухвалять, не маю уявлення. Наш будинок в окупації, повертатися немає куди, а працювати не маю можливості, бо син потребує постійного нагляду. Дуже страшно за майбутнє...
Син Катерини, якому регулярно потрібні ліки. Родина не може повернутися додому, бо її будинок знаходиться в окупації
— Я тут з донькою і сином з 1 групою інвалідності, який потребує догляду цілодобово й довічно, — ділиться Лілія Торжок-Марусецька. — З 2022 по 2023 ми жили в хостелі, а разом з нами — інші мами з особливими дітьми. А потім нам сказали виїжджати, бо осередки для українців закривають. З того часу житло ми винаймаємо самі — а це понад дві тисячі злотих за невелику квартиру без ванни, що дуже незручно, адже купати немобільну дитину — складна процедура. Всю соцдопомогу, яку отримуємо в Польщі, ми витрачаємо тільки тут. В Україну за три роки жодного разу не їздили.
Аналогічні історії розповідають сотні українських матерів, які хотіли б, але не можуть влаштуватися працювати. Саме по них б’є скасування соцвиплат 800+. Вони опинилися в групі тих, хто не зможе легалізувати своє перебування в Польщі через працевлаштування, адже їхні діти вимагають постійного догляду й опіки.
Лише частина таких жінок виїхала разом з чоловіками, які працюють у Польщі. Багато чоловіків залишаються в Україні — воюють, працюють на оборонних підприємствах. Є чимало сімей, де чоловіки загинули. Є такі, де чоловіки мають право на виїзд (за кількістю дітей), але обрали захищати східний фронт Європи, довіривши європейцям опіку своїх родин.
Без права на продовження життя
Рішення про скасування доступу до державної медицини для непрацюючих людей зачіпає й тих, хто не може працювати за станом здоров'я. У 26-річної Тетяни Рожди інвалідність першої групи, вона має спінальну м'язову атрофію (СМА) — генетичне захворювання, через яке людина втрачає здатність керувати своїми м'язами. І пересувається на візку.
У момент покращення стану жінка спробувала влаштуватися логопедом в одній з польських фундацій. Однак, за станом здоров'я змушена була незабаром відмовитися від роботи.
— У Польщі я отримую лікування препаратом Spinraza — це перший в історії препарат, що уповільнює прогресування хвороби (я вже бачу невелике покращення). Але справа в тому, що його треба приймати все життя без перерв. Припинення прийому ліків призве до незворотного погіршення стану, — каже Тетяна.
Протягом двох років молода жінка шукає віддалену роботу, однак через її діагноз їй відмовляють у працевлаштуванні. Коли доступ до медичної системи прив’яжуть до обов’язкового офіційного працевлаштування, Тетяна не зможе більше отримувати своє необхідне лікування. Невідомо також, що буде з її мамою, яка зараз опікується донькою, яка потребує допомоги в звичайних буденних справах, що їх не може виконати самостійно.
Польща, безперечно, має право визначати, чи може вона підтримувати таких людей, кажуть українки.
Однак, для багатьох, як-от для Тетяни, доступ до NFZ — це питання життя і смерті
Лілія Торжок-Марусецька із сином, якого не можна залишити й піти працювати
Невидимі люди, яких вето прирікає на смерть
Паліативні хворі — категорія людей, що може опинитися в критичному становищі через законодавчі обмеження. Засновниця фонду Pallium for Ukraine Ганна Поляк наголошує, що це — діти й молоді дорослі, евакуйовані з України, які перебувають у польських хоспісах або на домашньому підтримуючому догляді.
Для цих пацієнтів, які дихають через гастростоми (хірургічно створений отвір (стома) у передній стінці трахеї, який дозволяє повітрю надходити безпосередньо в легені, оминаючи ніс, рот і гортань), а харчуються через спеціальні помпи, що дозовано, крапля за краплею подають їм їжу, — втрата доступу до медицини буквально означає смерть.
— У частини таких пацієнтів є батьки, які йдуть на роботу, щоб легалізуватися, але є й такі, де батьки зараз виконують важливу місію в Україні, — розповідає Ганна. — Одна з них — Вероніка, дівчина з важкою формою СМА. Її тато в Україні працює сапером, тож вони з мамою тут удвох, і жодна з них не може піти працювати.
Зараз всі ці родини у відчаї і із завмиранням серця чекають на рішення польських урядовців і політиків. Дещо схоже українські паліативні хворі переживали, коли уряд скасував компенсацію за проживання будь-де, крім спеціальних центрів. Адже такі пацієнти — найвразливіші. Не лише через свою вразливість до бактерій, а й через сам спосіб життя. Коли поруч з людиною водночас працюють помпа, кисневий апарат і інші прилади, потрібне особливе, пристосоване житло, знайти яке надзвичайно складно.
Ромчик Сергієнко і його мама Олександра. Роман під опікою служби домашньої вентиляції легень. У нього трахеостома, гастростома і ШВЛ. Що з ним буде без 800+ і доступу до медицини?
— У нас була ситуація, коли родина змушена була переїхати в нове помешкання, яке могла собі дозволити фінансово після скасування програми 40+ (компенсації вартості оренди житла — Ред.), — тобто у віддалене село. А туди не могли за необхідності швидко доїжджати лікарі, — розповідає Ганна Поляк.
Вона наголошує: заклики «зекономити для бюджету» звучать занадто невідповідально, коли йдеться про людські життя. Це не лише фінансове, а й морально-етичне питання
У самих закладах, де перебувають паліативні діти й молоді люди, пояснює Ганна, не знають, що буде після 1 жовтня, і як сказати родинам, що через політичне рішення доведеться відімкнути їхніх дітей від апаратів життєзабезпечення. І як ці родини, які ледве зводять кінці з кінцями, мають раптом шукати гроші, щоб оплачувати лікування своїх дітей.
Повернення в Україну, поки тривають обстріли, не є варіантом, адже апарати потребують безперебійного живлення. Залишається надія, що законодавці зрештою помітять цих невидимих людей і передбачать їхню підтримку, відмова від якої означає смертельний вирок.
Ми з Одещини — а це далеко від західного кордону. Мій досвід спілкування з поляками до 2022 року був невеликим, але завжди позитивним. Саме на нього я орієнтувала дітей перед їхнім першим днем у новій школі. Сьогодні бачу іншу реальність: сотні українських батьків, відправляючи дітей до польських ліцеїв чи технікумів, у локальних чатах насамперед запитують: «Чи не ображають в цій школі українських дітей?». Під впливом інтернет-історій і розповідей знайомих багато хто ще на старті налаштовує дітей на можливий негатив і оборону.
Булінг — це страх перед чужими
Розмову про булінг у польських школах варто починати з важливої ремарки: ця проблема не обмежується лише польсько-українськими відносинами. Вона є системною та глобальною, адже об'єктами цькування стають і самі польські діти.
Останній звіт Університету SWPS, Фонду UNIQA та команди RESQL показує:
Близько 62% учнів польських шкіл бодай раз стикалися з булінгом
Дослідження, проведене серед 18 950 школярів у 96 навчальних закладах, засвідчило: найпоширенішою формою цькування, якого зазнають польські діти, є образливі жарти (про це сказали 4371 учень). За ними йдуть поширення пліток або неправди (3627) та соціальна ізоляція — виключення з групи (3340).
— Булінг виростає з глибинних людських інстинктів — страху перед тим, що здається незрозумілим, відмінним чи загрозливим, — говорить психологиня Ірина Овчар.
— До мене на консультації приходять діти з Канади, США, Великобританії, Німеччини — країн, які вважаються толерантними до емігрантів. Проте й вони стикаються з булінгом. Коли перед тобою чужинець, це вже створює потенційний конфлікт. Польщі особливо важко, адже вона десятиліттями була моноетнічною країною. І раптом — мільйон людей з іншою мовою, ментальністю та звичками. Це складно навіть для дорослих, що вже казати про дітей.
Ізоляція — теж форма булінгу
Для багатьох українських дітей найбільш болючим виявляється не відкрите приниження, цькування, образи, а саме соціальна ізоляція.
— Ми потрапили в клас, де всі знали одне одного вже сім років, — згадує 16-річна Кароліна.
— Учителі навіть ділили нас на «своїх українців», які жили тут ще до війни, і «нових», що з’явилися посеред року
Я почувалася загубленою, бо погано розуміла мову: іноді приходила з книжками, коли клас кудись їхав на екскурсію без рюкзаків. Це потім довго згадували й сміялися з мене. В Україні ми користувалися телеграмом чи інстаграмом, а тут усі сиділи у Snapchat, про який я тоді навіть не чула.
Подібні ситуації здаються дрібницями, та саме з них виростає почуття ізоляції. Часто батьки, вислуховуючи скарги дітей, не розпізнають в цьому булінг — адже не було ані відвертих образ, ані фізичної агресії. Проте фахівці наголошують: соціальне виключення — це теж насильство, лише замасковане, «у білих рукавичках», тоді як біль від нього може бути не менш відчутним.
Доктор Пйотр Рицельський, психолог Університету SWPS та співавтор системи RESQL, додає:
— У дослідженнях учні часто зізнаються, що вони воліли б краще зазнати фізичного удару, ніж бути виключеними з групи чи класу
Самотність — це завжди сигнал тривоги
Дан Ольвеус, який у 1978 році ввів у науковий обіг поняття «булінг», спочатку вважав, що роль жертви чи агресора визначається індивідуальними особливостями дитини. Однак реальність довела, що на динаміку в класі впливають і зовнішні фактори. Наприклад, у класі моїх дітей швидко утворилися окремі групи: польські діти, українці, які приїхали до війни, та українці, що прибули після 24 лютого. Перші дві — «успішно» булили третю.
Цей поділ свідчить про те, що булінг — це не лише індивідуальна проблема, але й наслідок групових явищ, які можуть виникати через різницю в культурі, досвіді чи навіть через необережні висловлювання дорослих. Дехто з учнів навіть скаржився, що вчителі ділили їх на «хлопчиків, дівчаток і українців», що лише підкреслює проблему стигматизації та ізоляції, яка веде до булінгу.
Батьки у цей час були зосереджені на вирішенні побутових проблем і адаптації в новій країні. Душевних сил, аби підтримати дітей у школі, бракувало.
— Це одна з найбільших помилок, коли батьки віддають дітей у нове середовище й розраховують, що школа з усім впорається, — каже психологиня Ірина Овчар
— Мама, батько чи опікуючий дорослий мають активно включатися в шкільне життя: знайомитися з іншими батьками, налагоджувати контакт з учителями, підтримувати комунікацію. Це сигнал: я дружелюбна, привітна, не створюю загрози, відповідно мої діти вашим — теж.
Чимало українських мам визнають: часто вони замовчували проблеми, аби не здаватися невдячними «отримувачами прихистку». Але мовчання лише погіршує ситуацію.
Фото з приватного архіву авторки
Моя донька й досі вважає навчання у польській початковій школі найгіршим досвідом у своєму 16-річному житті: «Найгірше — сподіватися, що булінг зникне сам, — каже вона. — Я пробувала все: не реагувати, агресувала у відповідь, плакала, але проблема почала вирішуватися, тільки коли втрутилася мама, і вчителька змушена була поговорити з кривдником і його батьками».
— Учитель, особливо класний керівник, має підтримувати учнів і знаходити час не лише для викладання, — нагадує професор Малгожата Войчик у дослідженні «Розірвемо коло насилля». — Тоді його вплив на класний клімат стає значним і позитивним.
Але від поведінки дитини теж дещо залежить
Щоб вийти з ізоляції, покінчити із самотністю потрібна не лише підтримка оточення, а й проактивна позиція самої дитини, каже психологиня Ірина Овчар.
Є діти, які з меншою долею вірогідності страждатимуть від булінгу. Переважно це діти-екстраверти, комунікабельні, відкриті, які мають внутрішні опори й не реагують емоційно на чужі коментарі та зауваження. Найскладніше дітям закритим, інтровертним, емпатичним, чутливим, які мають труднощі з комунікацією та побудовою стосунків.
Ангеліна, 14 років, розповідає: «Діти підходили до мене, здається, їх про це просила вчителька, але через слабке знання мови я соромилась відповідати. Водночас бачила іншу українку, яка володіла мовою ще гірше, ніж я, але мала багато друзів».
Важливо спробувати знайти бодай одну-дві людини, з якими справді цікаво, і будувати дружбу з ними. Це вже суттєво зменшує ризик стати «зручною мішенню» для булінгу.
Варто наголосити, що попри домінування в публічному просторі розмов про випадки булінгу українських дітей, існує безліч інших, менш помітних, але не менш важливих історій.
Є випадки, коли польські однолітки беруть під свою опіку українських школярів: допомагають адаптуватися в новому середовищі, підтримують у навчанні та налагоджують справжні дружні стосунки
«Їдьте додому»
Часто батьки, чиїх дітей ігнорують або ображають, обирають зміну школи чи навіть перехід виключно на українське навчання онлайн. Іноді це дійсно спрацьовує: адже саме дорослі відповідальні за атмосферу в колективі, і у різних середовищах одна й та сама дитина може переживати зовсім інший досвід.
Разом з тим український прапор на аватарці чи синьо-жовта стрічка на грудях учителя не завжди гарантують, що в школі не буде цькування. Відомі випадки, коли українських дітей ображали словами з мовчазної згоди чи невтручання вчителів. 16-річний Миколай розповідає, що в його класі польські діти неодноразово говорили українським: «Путін вас усіх знищить», «Ви тут живете на наші гроші», повторюючі, ймовірно, батьківські фрази. Загострення теми спостерігалося й під час виборчих кампаній, коли навіть нейтральні діти починали повторювати політичні меседжі й транслювати антиукраїнські настрої. Вчитель при цьому мовчав.
Інколи самі вчителі стають причиною булінгу дітей. 15-річна Юля розповідає:
— Ми майже рік вчили Волинську трагедію, і кожного разу, коли вчитель згадував про звірства українців, він дивився на мене — і весь клас разом з ним
Потім після уроку мене називали «бандерівкою», залишали лайливі написи на дошці. Я відчувала ненависть лише через те, що я українка».
Така позиція вчителя чи відсутність реакції з боку педагогів призводить до того, що словесні образи переходять у наступну фазу — фізичні дії: штовхання, удари, приниження. І в цьому випадку лише негайна письмова скарга з боку батьків може змусити школу втрутитися в ситуацію і розрулити її.
Як реагувати на тригерні теми
Минулого року я брала участь у форматі «живої бібліотеки», де була «книгою», яку могли «читати» 13-15-річні польські підлітки. Діти ставили мені прямі, часом незручні запитання — і їхня відвертість підтверджувала мої спостереження щодо причин булінгу на національному підґрунті. «Українці здаються нам дивними», «Вони не йшли на контакт», «Вони трималися осторонь», — казали вони. А далі сипалися питання:
«Чому українці в Польщі, а не захищають свій край?», «Чи правда, що українці не працюють, а живуть лише на соціальні виплати?», «Чи дійсно українські жінки хочуть відбирати чоловіків у польок?», «Чому в Україні героїзують сили, які нищили поляків на Волині?», «Навіщо війна, якщо українці та росіяни — “один народ”, бо вони говорять однією мовою?», «Чи знаєте ви особисто тих, хто загинув на війні?», «А може, Путін справді хотів “врятувати Україну” від Європи, яка диктує Польщі свої вимоги?»…
Часто діти просто не володіють необхідною інформацією. Ірина Овчар радить орієнтуватися на контекст: якщо є шанс на діалог — варто спробувати пояснити, але без емоцій. Власне, що я і зробила, оскільки такий формат передбачала наша зустріч.
Якщо ж співрозмовник налаштований агресивно, використовує ці фрази для систематичного булінгу, краще уникати конфлікту і звертатися по допомогу до вчителів і батьків.
Дуже важливо не дати агресору бажаного — сліз, страху чи гніву
Ірина Овчар наводить приклад з англійської школи, в якій зараз працює. Там українську дівчинку цькували саме через війну аналогічними фразами. Мама дитини запропонувала зняти фільм, у якому українські школярі розповіли свої історії — з довоєнними фотографіями та відео, спогадами про евакуацію, бомбардування, втрати та адаптацію в новій країні.
Перегляд цього фільму став моментом переосмислення для всієї школи. Після нього не було жодного випадку булінгу на національному підґрунті.
Психологиня Тася Осадча радить:
— Треба оцінити власний стан, чи є аргументи, сили, бажання щось пояснювати. Якщо їх немає, то треба уникати таких розмов. Якщо сили й бажання є, то треба заздалегідь підготувати аргументи на поширені образливі фрази. Політкоректні, але з правильними меседжами на поширені питання, які розповсюджує проросійська пропаганда.
Важливо, що образливі фрази будуються таким чином, щоб розвести людину на емоції.
Багато хто, почувши ці несправедливі фрази, починає злитися, нервуватися, агресувати у відповідь. Саме цього й добивається пропаганда — показати українців як дикунів, неадекватів, емоційно нестабільних, агресивних
Тому, вступаючи в діалоги, найголовніше тримати себе в руках. Якщо дитина не бачить такої можливості для себе, краще уникати цієї розмови взагалі.
Пропаганда формує переконання, які важко зруйнувати аргументами розуму. Але коли людина сама стикається з реальністю, яка суперечить нав’язаним стереотипам, з’являється шанс спростувати ці стереотипи й змінити її думку.
Механізм булінгу всюди однаковий
Булінг — це не стільки про причину, скільки про механізм приниження та підпорядкування іншої людини. Причини можуть бути будь-які: зовнішність, акцент, соціальний статус, стать, національність, успішність чи навіть просто небажання «бути як усі». Але по суті булінг завжди базується на бажанні створити ієрархію (сильніший — слабший), зробити з жертви «іншого», відмінного від групи, задовольнити потребу агресора в домінуванні або вирішити власні проблеми.
— І тут не важливо, за що дитина піддається булінгу, — каже Тася Осадча. — Чи за те, що вона з України, чи через криві зуби, чи через дешевий чи нечистий одяг, зайву\недостатню вагу, різницю у зрості.
Реагувати на такі випадки у шкільному середовищі мають відповідно до розроблених протоколів з протидії булінгу без огляду на причину. Для того, щоб школа могла їх запустити, батьки чи діти мають повідомити про епізоди булінгу, а не замовчувати їх.
За протоколами, працювати необхідно з усіма учасниками процесу — нападником, жертвою, свідками
Адже булінг руйнує людяність, посилює агресію в спільноті, а це може вдарити зрештою і по решті дітей — як українських, так і польських.
Тому польська школа теж має бути зацікавлена у подоланні проблеми. Говорити про булінг треба не з позиції національного чи політичного питання, а як про факт цькування однієї дитини іншою (іншими).
— Єдине, що варто врахувати, антибулінгові протоколи запускають люди, — наголошує Осадча, — і тут часто вступає в гру людський фактор. Чи хоче директор цим займатися, чи хочуть включатися педагоги. І тут є як кейси успішні, так і ні, зокрема й тому, що педагог теж може піддаватися впливу пропаганди й тиску суспільства.
У таких випадках потрібно залучати кураторів школи, поліцію та інші органи, які можуть вплинути на ситуацію.
Що реально допомагає вийти із ситуації булінгу?
— Початкову школу я ледь «дожила», — згадує моя донька те, як в її випадку все зрештою закінчилося. — Після розмови з вчителькою кривдник перестав активно мене ображати, однак, соціальну ізоляцію я так і не змогла подолати.
І тільки вже у старшій школі нарешті пощастило: з перших днів донька, яка вже добре оволоділа польською мовою, подружилася з кількома дівчатами-польками, які не мали упереджень щодо українців. З першого дня нового року донька намагалась бути з усіма привітною, брала участь у спільних заходах, волонтерських проєктах, соціальних кампаніях, спортивних змаганнях.
Подібні поради дають й інші підлітки: не чекати, поки перший крок зроблять «господарі середовища». Спільні точки дотику варто шукати у спорті, музиці, волонтерстві чи хобі. Знайти собі одного-двох друзів, які зроблять перебування в школі приємним та емоційно безпечним.
Фотографії: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
«І це християнський релігійний край», — з гіркою іронією пише моя польська подруга, дізнавшись результати свіжого опитування: майже 60% поляків підтримують вето президента Навроцького, яке позбавить офіційно непрацевлаштованих українських біженців допомоги на дітей 800+ та безкоштовного доступу до лікарів. Деякі польські та російські коментатори у соцмережах навіть називають за це президента «чоловіком з яйцями». Але проти кого насправді спрямована ця сила?
Нещодавно дві тисячі польських жінок підписали лист-протест до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща щодо вето. До протесту приєдналася Рада підприємництва, яка наголосила, що вето «суперечить здоровому глузду» й ризикує «спровокувати хаос». Десятки публікацій польської інтелектуальної еліти апелюють до логіки й наводять як аргумент факти: українці принесли Польщі понад 75 мільярдів євро — це у 8 разів більше, ніж вся допомога Україні; 78% українців працевлаштовані (серед українських біженців працюють близько 70%), вони не забрали роботу у поляків, а закривають потреби ринку й часто взагалі створюють нові робочі місця.
Безперечно, є й такі українські біженці, чия реальність не вписується в цю статистику. Це люди літнього віку, опікуни хворих і дітей з інвалідністю. І податків працюючих у Польщі українців вистачило б, щоб їх підтримати. Разом з тим через скасування допомоги їхні історії можуть незабаром перетворитися на трагедію.
«Відчуваю себе подвійно зрадженою»
Щоб повністю усвідомити катастрофічні наслідки цих нововведень, я звернулася до спільноти «Особливий світ. Польща», яка об'єднує матерів, що виховують дітей з найважчими формами інвалідності. Ці жінки та їхні діти опиняться на межі або за межею виживання, якщо соцвиплати 800+ та безкоштовний доступ до медичних послуг їм скасують.
Наталія Єрастова виховує трьох неповнолітніх дітей, один із синів має важку форму інвалідності. До Польщі родина виїхала із Херсона ще в повному складі. Але два роки тому, у 40-річному віці, раптово помер чоловік Наталі, батько дітей і годувальник родини. Він працював далекобійником на польську фірму, у Чехії на паркінгу з ним стався серцевий напад. Відтоді сім'я — виживає.
— Весь дохід нашої родини зараз — це 800+ на трьох дітей, плюс 1300 злотих — допомога через втрату годувальника, а також допомога з України на догляд за дитиною з інвалідністю. У Польщі я тривалий час не оформлювала таку виплату, бо спочатку забезпечував чоловік, потім були сумніви, чи продовжать статус. Чотири місяці тому, коли я зрештою усвідомила, що не витягую утримання родини, син пройшов процедуру визнання інвалідності. Але жодної виплати ще не було, триває розгляд справи, — розповідає Наталія.
Наталія втратила чоловіка й самотужки виховує трьох дітей, за одним з яких потрібен особливий догляд
Дохід родини на 4 людей складає близько 4000 злотих, разом з тим оренда житла обходиться Наталії в 3700-3800 злотих. Роботи, яку можна було б поєднувати з доглядом за дитиною з інвалідністю, садочком та школою інших дітей, Наталія знайти не може. І для цієї родини втрата соцдопомоги 800+ означає одне — повернення в Україну під обстріли, або ж переїзд в іншу країну, де доведеться все починати з чистого аркуша, не маючи жодних гарантій.
Польщу родина Наталії — як і багато інших українців — обрала для тимчасового захисту через те, що країна здалася їм ментально близькою, так само християнською, зі схожим укладом життя. Тепер новий виклик — вирвати дітей, які за три роки інтегрувалися в польську систему освіти, вивчили мову, знайшли друзів — і перевезти кудись далі.
— Відчуваю себе подвійно зрадженою, бо Польща обіцяла бути солідарною з Європою, стояти з нами разом до стійкого миру, — каже Анастасія, мама 15-річного Данила, який має важку форму ДЦП. — Натомість зараз, по суті, відмовляє у підтримці, і це в той час, коли інші країни, більш соціально орієнтовані, вже не приймають тих, хто мав тимчасовий захист в інших країнах. Відчуваю, що підвела себе та сина, коли довірилася Польщі. Тут є багато хороших людей, яких я відокремлюю від політиків обох таборів, від ксенофобів, але ситуацію це зараз не рятує.
«Дуже страшно тепер за майбутнє»
— Відколи дізналася про ймовірність скасування допомоги, я у повному розпачі, — ділиться Катерина Кісенко, мама 4 дітей, один з яких має важку форму аутизму. — Ми приїхали до Польщі з окупованої частини Запорізької області. Колишній чоловік воює, мама — в окупації, виїхати не може через стан здоров'я. І я — єдина доросла, яка може опікуватися дітьми.
Вона розповідає, як живе в Польщі. Загальний дохід родини — 7200 злотих. За програмою 800+ вони отримують 3200 злотих, виплати з догляду за дитиною з інвалідністю — 3415,84 злотих. Батько дітей платить аліменти — 6000 гривень (близько 525 злотих). Водночас видатки на оренду й утримання будинку, а також витрати на лікування дитини з інвалідністю такі, що часом не залишається грошей на одяг чи побутові речі.
— Візит до психіатра — 400 злотих. Ліки купую регулярно, без них ніяк. Що робити, якщо нові умови ухвалять, не маю уявлення. Наш будинок в окупації, повертатися немає куди, а працювати не маю можливості, бо син потребує постійного нагляду. Дуже страшно за майбутнє...
Син Катерини, якому регулярно потрібні ліки. Родина не може повернутися додому, бо її будинок знаходиться в окупації
— Я тут з донькою і сином з 1 групою інвалідності, який потребує догляду цілодобово й довічно, — ділиться Лілія Торжок-Марусецька. — З 2022 по 2023 ми жили в хостелі, а разом з нами — інші мами з особливими дітьми. А потім нам сказали виїжджати, бо осередки для українців закривають. З того часу житло ми винаймаємо самі — а це понад дві тисячі злотих за невелику квартиру без ванни, що дуже незручно, адже купати немобільну дитину — складна процедура. Всю соцдопомогу, яку отримуємо в Польщі, ми витрачаємо тільки тут. В Україну за три роки жодного разу не їздили.
Аналогічні історії розповідають сотні українських матерів, які хотіли б, але не можуть влаштуватися працювати. Саме по них б’є скасування соцвиплат 800+. Вони опинилися в групі тих, хто не зможе легалізувати своє перебування в Польщі через працевлаштування, адже їхні діти вимагають постійного догляду й опіки.
Лише частина таких жінок виїхала разом з чоловіками, які працюють у Польщі. Багато чоловіків залишаються в Україні — воюють, працюють на оборонних підприємствах. Є чимало сімей, де чоловіки загинули. Є такі, де чоловіки мають право на виїзд (за кількістю дітей), але обрали захищати східний фронт Європи, довіривши європейцям опіку своїх родин.
Без права на продовження життя
Рішення про скасування доступу до державної медицини для непрацюючих людей зачіпає й тих, хто не може працювати за станом здоров'я. У 26-річної Тетяни Рожди інвалідність першої групи, вона має спінальну м'язову атрофію (СМА) — генетичне захворювання, через яке людина втрачає здатність керувати своїми м'язами. І пересувається на візку.
У момент покращення стану жінка спробувала влаштуватися логопедом в одній з польських фундацій. Однак, за станом здоров'я змушена була незабаром відмовитися від роботи.
— У Польщі я отримую лікування препаратом Spinraza — це перший в історії препарат, що уповільнює прогресування хвороби (я вже бачу невелике покращення). Але справа в тому, що його треба приймати все життя без перерв. Припинення прийому ліків призве до незворотного погіршення стану, — каже Тетяна.
Протягом двох років молода жінка шукає віддалену роботу, однак через її діагноз їй відмовляють у працевлаштуванні. Коли доступ до медичної системи прив’яжуть до обов’язкового офіційного працевлаштування, Тетяна не зможе більше отримувати своє необхідне лікування. Невідомо також, що буде з її мамою, яка зараз опікується донькою, яка потребує допомоги в звичайних буденних справах, що їх не може виконати самостійно.
Польща, безперечно, має право визначати, чи може вона підтримувати таких людей, кажуть українки.
Однак, для багатьох, як-от для Тетяни, доступ до NFZ — це питання життя і смерті
Лілія Торжок-Марусецька із сином, якого не можна залишити й піти працювати
Невидимі люди, яких вето прирікає на смерть
Паліативні хворі — категорія людей, що може опинитися в критичному становищі через законодавчі обмеження. Засновниця фонду Pallium for Ukraine Ганна Поляк наголошує, що це — діти й молоді дорослі, евакуйовані з України, які перебувають у польських хоспісах або на домашньому підтримуючому догляді.
Для цих пацієнтів, які дихають через гастростоми (хірургічно створений отвір (стома) у передній стінці трахеї, який дозволяє повітрю надходити безпосередньо в легені, оминаючи ніс, рот і гортань), а харчуються через спеціальні помпи, що дозовано, крапля за краплею подають їм їжу, — втрата доступу до медицини буквально означає смерть.
— У частини таких пацієнтів є батьки, які йдуть на роботу, щоб легалізуватися, але є й такі, де батьки зараз виконують важливу місію в Україні, — розповідає Ганна. — Одна з них — Вероніка, дівчина з важкою формою СМА. Її тато в Україні працює сапером, тож вони з мамою тут удвох, і жодна з них не може піти працювати.
Зараз всі ці родини у відчаї і із завмиранням серця чекають на рішення польських урядовців і політиків. Дещо схоже українські паліативні хворі переживали, коли уряд скасував компенсацію за проживання будь-де, крім спеціальних центрів. Адже такі пацієнти — найвразливіші. Не лише через свою вразливість до бактерій, а й через сам спосіб життя. Коли поруч з людиною водночас працюють помпа, кисневий апарат і інші прилади, потрібне особливе, пристосоване житло, знайти яке надзвичайно складно.
Ромчик Сергієнко і його мама Олександра. Роман під опікою служби домашньої вентиляції легень. У нього трахеостома, гастростома і ШВЛ. Що з ним буде без 800+ і доступу до медицини?
— У нас була ситуація, коли родина змушена була переїхати в нове помешкання, яке могла собі дозволити фінансово після скасування програми 40+ (компенсації вартості оренди житла — Ред.), — тобто у віддалене село. А туди не могли за необхідності швидко доїжджати лікарі, — розповідає Ганна Поляк.
Вона наголошує: заклики «зекономити для бюджету» звучать занадто невідповідально, коли йдеться про людські життя. Це не лише фінансове, а й морально-етичне питання
У самих закладах, де перебувають паліативні діти й молоді люди, пояснює Ганна, не знають, що буде після 1 жовтня, і як сказати родинам, що через політичне рішення доведеться відімкнути їхніх дітей від апаратів життєзабезпечення. І як ці родини, які ледве зводять кінці з кінцями, мають раптом шукати гроші, щоб оплачувати лікування своїх дітей.
Повернення в Україну, поки тривають обстріли, не є варіантом, адже апарати потребують безперебійного живлення. Залишається надія, що законодавці зрештою помітять цих невидимих людей і передбачать їхню підтримку, відмова від якої означає смертельний вирок.
Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.
Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.
Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».
Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи
Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:
Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.
Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.
Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.
Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».
Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.
У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру
Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».
У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.
Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:
Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.
Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.
А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.
Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.
Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».
Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.
Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.
Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.
Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.
*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.
— На хрін Україну, на хрін біженців! — лунало не в якомусь темному провулку, а на набережній Брди в центрі Бидгоща.
Було липневе пообіддя, я поспішав на фестивальну зустріч. Квапився, але перестав бігти. Хотів подивитися, що відбувається. Набережною йшли діти з опікунами. Діти були вбрані переважно в краківські народні костюми. Оскільки лайка лунали на їхню адресу, я зробив висновок, що це була українська молодь. Швидко знайшов крикунів. Двоє молодиків, віком, скажімо, майже призовного, сиділи на лавці і репетували. Я підійшов до них і не дуже ввічливо запитав:
— Вам, курва, так сильно хочеться гнити в окопах? Бо якщо дядьки й батьки цих дітлахів у краківських костюмах програють, якщо Україна програє, то саме ви, хлопці, потрапите в окопи і ваша доля буде досить сумною. Я теж туди попаду, але я вже маю за плечима класне життя.
Вони почали щось там натякати, що «вони з росіянами в змові, а українці хазяйнують». Не було сенсу розмовляти. Я не дуже ввічливо попрощався з ними і пішов до тих дітей у краківських костюмах.
— Тримайтеся, — сказав я.
Одна з дівчат посміхнулася трохи сумно, але з явною вдячністю тихо кинула:
— Дякую вам.
Я пішов на літературну зустріч, але пішов у шоці, бо не думав, що такі акції можливі в Польщі серед білого дня. Я хотів написати про це раніше, бо це дуже стискало й стискає мені серце. Дуже. Дедалі більше. Молодий чоловік кричить: «На хрін Україну!», когось обзивають «бандерівцями», театр мусить зняти українські прапори, бо директор боїться якихось «захисників польськості», а я протираю очі від подиву й жаху.
У нашій спільній історії є такий момент, який завжди крає мені серце. Не тільки від хвилювання, але й через подальші наслідки. Це той момент, коли Юзеф Пілсудський у травні 1921 року звертається до українських офіцерів, інтернованих у Каліші. Це відбувається після Ризького договору.
«Панове, я дуже прошу вибачення, так не мало бути», — каже він.
Він каже це своїм товаришам по зброї, які пліч-о-пліч з польськими солдатами щойно захистили Польщу від вторгнення більшовиків.
Тільки тоді ми не захистили разом Україну. Пілсудський говорить це після того, як польська урядова делегація (переважно права, що за збіг обставин) погодилася під час переговорів з більшовиками на поділ України. Концепція Пілсудського, яка передбачала існування незалежних України й Білорусі, що відокремлювали нас від Росії, яка завжди мала імперські амбіції, перестала мати сенс.
Як це закінчилося? Мабуть, всі знаємо. І це не перший раз, коли ми так кидаємо українців напризволяще. А Річ Посполита — це постійні спроби козаків приєднатися до політичного народу, які відкидаються, придушуються і... як це закінчилося — мабуть, ми теж знаємо. Завжди десь там з'являється Росія, яка негайно використовує цю зраджену любов України і обертає її проти нас. Немає нічого сильнішого за зраджену любов. Міф про «зрадливого ляха» є настільки ж сильним, як міф про «українського різника». Росія вміє, ой, вміє підсилювати ці стереотипи. Ви ж бачите щодня, як вона це робить. Ви бачите це щодня на екранах своїх комп'ютерів, у своїх телефонах.
Так, це Росія макає свої щупальця в підігріванні антиукраїнських настроїв у Польщі. Але не тільки Росія створює цей смітник. Польські політики дуже вправно плавають у ньому й дуже його підсилюють. Так, я знаю, про кого ви подумали: Менцен, Браун і вся ця банда. Але й ті, хто в мейнстрімі, теж. Тільки по-іншому, більш елегантно. Навроцький не бачить України в НАТО (хоча сьогодні, можливо, саме НАТО потребує України з її досвідом). Туск із Тшасковським заберуть у безробітних українців 800+. «Ми не будемо терпіти махінації!» — гримить Туск. Махінатори, звісно! А може прем'єр-міністр скаже, що 800+ для самотньої і безробітної матері, чий чоловік зараз воює, — це невелика ціна за те, що вона «не гниє в окопі»? Або встановлення ще одного свята «Польських жертв Волинської різанини» саме в день, коли таке свято вже ініційоване відверто проросійським депутатом. Ніхто не встає і не каже: «Ні, ні, не зараз! Це не час вимагати від країни, яка веде війну, розкаяння і покаяння». Весь Сейм, разом з моєю улюбленою лівицею, голосує «за». Одна, буквально одна депутатка утримується від голосування.
Ми танцюємо цей волинський танець на кістках вбитих, купаємося в слові «різанина», хоча за рогом чатує Буча. Дійсно, треба не мати інстинкту самозбереження, щоб цього не бачити
Час від часу на профілі Томаша Сікори я читаю інформацію: на фронті загинув поет, актор, громадська діячка, хлопець з балету. Україна втрачає, захищаючи також нас, своїх найкращих синів і дочок. Я читаю це і ще більше ненавиджу польських політиків, які заради додаткових двох відсотків в опитуваннях крутять носами на Україну в НАТО і ЄС. Ненавиджу їх, бо вони забирають в України віру і надію на цей омріяний Захід. Забирають її мрії. А віра, надія і саме мрії в житті, а на війні тим більше, потрібні так само, як сучасна зброя, а може й більше.
Що мають робити політики з Німеччини чи Іспанії, коли поляки, тобто ті, хто нібито знає Схід, поводяться так? Я ненавиджу їх за краще чи гірше приховане нацькування на українців, які живуть у нас. Вони нацьковують на тих, хто будує наш добробут і в переважній більшості є приємними, послужливими і дуже працьовитими людьми. Я ненавиджу їх, бо історія з розчарованим коханням і вкраденими мріями починає повторюватися на наших очах. До того ж на обрії не видно нікого, хто міг би сказати: «Панове, я дуже вибачаюсь...».
На цьому фото в Гренландії ми стоїмо з українським прапором. Войтек Москаль, Яцек Єжирський і я вважали це важливим жестом. Попереджаючи дурні запитання: так, у нас був польський прапор. А також прапор ЄС, гренландський і біло-червоно-білий — білоруський.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
