Ексклюзив
20
хв

Заручники політики Трампа: українців у США й Канаді лякають міграційними адвокатами, депортацією і війною

Частина українських біженців прагнула знайти притулок якомога далі від Росії — там, де ніколи не буде війни. Люди поїхали до США й Канади, бо ці країни здавалися їм чи не найбільш безпечними місцями на планеті, взірцем демократичного устрою і дотримання прав. Сьогодні чимало з цих людей кажуть, що знову відчувають невпевненість і страх — як після повномасштабного вторгнення

Галина Халимоник

Фото: IMAGO/Chris Kleponis / Pool via CNP /MediaPunch/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В останні дні січня Служба громадянства й імміграції США повідомила про призупинення програми United for Ukraine (U4U) для українців, які тікають до США від війни. У перший день президентства Дональд Трамп доручив міністру внутрішньої безпеки відкоригувати програми з надання притулку людям, які прибувають до США, а також зупинити ті з них, які суперечать політиці США.

Люди, які вже мали квитки на літак та готувались скористатися цією програмою, змушені були повернутися назад — іноді прямо із салону літака. 

Знову невідомість

Українські біженці в США були впевнені, що їх це не торкнеться, треба тільки трохи перечекати. Однак зміни вже впливають на їхні життя. 

Харків'янка Мар’яна Клименко з лютого 2023 року живе в штаті Іллінойс разом з чоловіком та двома дітьми. Одразу попереджає: чоловік виїхав на законних підставах, останні 26 років жінка має інвалідність. Наважитися на переїзд змусив стан здоров'я молодшої дитини:

— Через пережитий стрес після обстрілів і вибухів, переховувань у підвалі у дитини почалися напади епілепсії. Лікар сказав, що ми маємо дбати про її психоемоційний стан так, наче вона з кришталя. 

Мар'яна Клименко з дітьми у підвалі під час обстрілів, Україна, 2022. Приватний архів

Спочатку переїжджали з міста до міста в Україні — жили на Полтавщині, Львівщині. Було важко з житлом, роботою. Потім однокласник запропонував зробити спонсорство та виїхати до США за «humanitarian parole\гуманітарним паролем» — тимчасовим дозволом на в'їзд до країни за певними правилами. І родина ризикнула виїхати за океан. 

У штатах сім'я вже майже два роки. Донька добре почувається, вивчила мову. Син закінчив школу, першим з родини знайшов роботу — інструктором з керування автомобілем, вступив до місцевого університету. Мар’яна та її чоловік пройшли складний шлях інтеграції. 

— В Україні я працювала HRD (директором з персоналу), а тут довелося піти на завод, паралельно вчити мову, щоб мати надію на відновлення свого соціального статусу. За півтора роки я повернулася працювати в офіс страхової компанії, — розповідає жінка. 

Однак указ про «паузу» в програмі United for Ukraine (U4U) все змінив. Для продовження перебування за цією програмою українці повинні кожні два роки подавати документи на re-parol/повторний пароль. І оскільки зараз ця програма заморожена, відповідно, родина не має права на офіційне працевлаштування. Вони намагаються піти іншим шляхом, отримати «work permit\ дозвіл на роботу», однак там зараз теж немає руху. 

Чиновники міграційної служби не беруть на себе відповідальність пояснювати, що робити в цій ситуації. По телефону вони кажуть Мар’яні: «Не можемо вам сказати “так’’ чи ‘’ні” щодо того, чи можна вам працювати, поки розглядаються документи. Нехай вирішує ваш керівник». А керівник каже: «Боюся створити проблеми тобі з легалізацією, а собі — з бізнесом».  

Максимум, на що зараз можуть розраховувати тисячі українців, — це те, що їхні працедавці направлять листи до міграційної служби з проханням прискорити розгляд справ саме для своїх працівників. 

Мар'яна пройшла в США непростий шлях інтеграції. Фото з архіву Мар’яни Клименко 

— Лише на початку була деяка підтримка з боку американського уряду. Але давно всі витрати ми несемо самостійно: оренда квартири, оплата медичного страхування, програма продовженого дня у школі для доньки, продукти, бензин — тут немає нічого безкоштовного, а суми астрономічні. Резерву коштів, який ми тривалий час збирали, вистачить максимум на два місяці. Що далі? Знову невідомість, — каже Мар’яна. 

Першими на ситуацією, в яку потрапили українці, відреагували шахраї 

На тлі цих подій у соціальних мережах активізувалися так звані міграційні адвокати, які лякають людей без громадянства: «Вас можуть депортувати, всупереч волі вивезти в іншу країну». Чимало маніпуляцій навколо теми дітей, що їх можуть вилучити з родини, яка втратила статус легального перебування. Закликають терміново робити довіреність на когось з тих, хто має громадянство і зможе ними опікуватись. Ці послуги, звісно, платні й коштують дуже недешево. 

Люди бояться також фінансових наслідків: у багатьох укладені договори оренди на житло, і якщо виїхати раніше терміну — маєш сплатити штраф і квартплату за кілька місяців. Є медичні борги. Є страх розділення родин. Часто хтось один вже має легальні підстави для перебування в країні на тривалий термін (наприклад, жінка вступила у коледж, має навчальну візу, а чоловік і діти живуть як біженці. 

Українці зібралися в ініціативну групу, щоб відстоювати свої права. З одним з учасників групи Sestry розмовляють на умовах анонімності. «У своїй країні були “поза політикою”, натомість тепер змушені розібратися в ній тут».

У групі є список всіх конгресменів з коротким описом, як ті ставляться до України, якими були їхні публічні висловлювання щодо війни, допомоги біженцям, надання статусу українцям. Вивчають, як працює система петицій, електронних звернень. Складають списки правозахисних організацій та християнських церков. 

«Конгресмен Mark Amodei — “бусинка”, часто висловлювався на підтримку України, був в Україні, сам юрист», — пишуть у групі. Далі список контактів, за якими можна написати для нього, щоб попросити втрутитися в ситуацію. Біля деяких конгресменів інформація, що вони чи їхні батьки теж були емігрантами.

— Навряд чи згадка про це вплине на когось позитивно. 

Ми вже помітили, що найгірше ставляться до українських біженців ті українці, які приїхали раніше. Їм здається, що нам тут простіше, ніж їм було колись

Більше надії у нас на електронні петиції, медіа, розголос — поки що в США ще демократія, і її закони мають рано чи пізно спрацювати. 

У соцмережах поширюється багато інформації про рейди на заводах, вулицях, у місцях відпочинку, коли міграційні служби перевіряють документи й затримують людей, які не можуть підтвердити свій легальний статус. Люди попереджають інших, де ходять міграційні служби.  

Мігранти з Мексики біля кордону із США 20 січня 2025 року. Фото: ISAAC GUZMAN/AFP/East News

Все це створює напругу, схожу за відчуттями на ту, яка була в Україні в лютому 2022 року. «Як і тоді, зараз у мене одна думка: невже це все відбувається по-справжньому? Невже це можливо у XXI столітті?» — зізнається Мар’яна Клименко. 

Вона розуміє, чому в США хочуть навести порядок з нелегальними мігрантами.

Міграція стала цілою кримінальною індустрією: люди купують собі «липові» водійські права, «липовий» Social Security Number (SSN) (аналог українського ідентифікаційного коду чи польського pesel), навіть вступають з цими документами до коледжів

Разом з тим Марія вважає, що нова міграційна політика несправедлива стосовно тих, хто скористався офіційним запрошенням, працює легально, сплачує податки, а тепер має трагічну невизначеність своєї долі. 

Ейфорії вже немає в жодному з таборів

Настрої українців у США дуже відрізняються в залежності від того, в якому стані їхні документи. У кого поновлені, реагують спокійніше і вірять, що все незабаром налагодиться. 

Багато залежить також від того, в якому штаті живуть українці — у червоному (де переважають прихильники Республіканської партії) чи синьому (де переважають прихильники Демократичної партії). 

— Ми спеціально обирали демократичний штат, живемо в Каліфорнії — з огляду на те, що у мене дві доньки, та й сама я жінка, — каже 41-річна українка Анна. — Я боялася, що в якомусь консервативному штаті нам буде жити некомфортно саме через обмеження прав жінок, або негативне ставлення до мігрантів, яке нагніталося соціальними мережами. 

За словами Анни, депресивні настрої зараз панують навіть серед американців, які дотримуються ліберальних поглядів. Вони теж переживають за згортання своїх прав. 

Лякає те, що Трампа підтримали люди, які мають вплив на суспільну думку. На інавгурації поруч з ним були присутні власники компаній, які формують настрої та алгоритми донесення інформації: власник Меta Марк Цукерберг,  власник мережі Х Ілон Маск і власник «Вашингтон пост» Джеффрі Безос. 

У США навіть поширився тренд, коли люди, які хочуть достукатися до думок своїх опонентів, йдуть на хитрість — записують відео з політично нейтральним звуковим рядом (наприклад, про продаж взуття), аби в ньому не було тригерних для соцмережі слів, а на аркуші паперу пишуть якесь важливе повідомлення, аби донести інформацію до співвітчизників інших поглядів. Ця поляризація лякає самих американців. 

— Ми живемо в штаті Північна Кароліна з 2023 року, — розповідає українка Тетяна, — традиційно тут переважають прихильники республіканської партії, але молодь великих міст починає схилятися до демократичних сил. До українців тут було у всіх досить позитивне ставлення, але після руйнувань, спричинених ураганом Гелена, дуже швидко в соціальних мережах розповсюдився наратив про те, що буцімто «мільярди доларів витратили на Україну, а вони нам самим треба», що дуже вплинуло на настрої і результати виборів. Це був один з ключових штатів на виборах, який забезпечив Трампу перевагу трохи більше в 3%. 

Люди протестують проти політики президента США Дональда Трампа біля Капітолію 5 лютого 2025 року. Фото: JIM WATSON/AFP/East News

За словами Тетяни, її друзі-прихильники демократів знаходяться у пригніченому стані. Навіть думають про переїзд до інших країн. Прихильники республіканців по-різному ставляться до нової політики США. Хтось бачить у Трампі сильного лідера, який може полагодити систему. Хтось — просто в опозиції до цінностей демократів, але ейфорії українка вже не бачить в жодному з таборів. 

Система стримувань і противаг, якою так пишались американці, здається, в один момент перестала працювати

«Як купити будинок у Канаді» — популярний google-запит у США

Перед тим як записувати з ними інтерв'ю, українці в Канаді порадили почитати, які теми обговорюють у місцевих англомовних групах соцмереж. В одній з найбільших прикріплене посилання на цифровий годинник «зворотній відлік президентства Трампа». 

Опис жартівливий: «Цей годинник — не просто таймер. Це символ стійкості, витримки та невідворотності змін для всіх, хто може відчувати невпевненість або розчарування в цей період. З кожною миттю він нагадує: час рухається вперед. Коли демократія здається напруженою, коли з'являється сумнів у завтрашньому дні — просто подивіться на цей годинник. Зворотний відлік триває, невпинно наближаючись до нової глави та нового початку».

Такого гумору дуже багато, каже українець Родіон Шуб. Люди не вірять, що на континенті може бути війна чи навіть військова спроба з боку США захопити Канаду. Жартують, що краще до Канади приєднати демократичні штати, ніж Канаду до США, що американці не знають, де Канада взагалі знаходиться, що найпоширеніший Google-запит в США: «Як купити будинок у Канаді» тощо. 

Канада приваблює природою і мультикультурністю. Фото: Тетяна Терентьєва 

Втім цей гумор нагадує Родіону настрої заперечення, що панували в Україні напередодні повномасштабного наступу. Люди теж не хотіли вірити в погані наміри з боку сусідів. 

— Я живу в Монреалі, провінція Квебек, тут є свої нюанси, пов'язані із сепаратизмом і мовними нормами, але я не зустрічав жодної людини, яка була б у захваті від ідей Трампа зробити з Канади 51-ий штат. Хоча допускають, що буде економічний і адміністративний тиск. Разом з тим є люди, яким симпатичний Трамп. 

Для більшості ж він антигерой, каже українка Тетяна Терентьєва, яка переїхала сюди після війни з чоловіком турецького походження та маленькою донькою. За її словами, політики закликають бойкотувати американські товари — і люди роблять це. 

Бо ніхто з них не хоче жити в США, всім подобається устрій, який склався в Канаді: людиноорієнтованість, мультикультурність, шанобливе ставлення до природи, соціальна справедливість тощо

Родіон Шуб підтверджує, що стати нелегалом у Канаді — майже неможливо. Тут інший підхід до міграційної політики, але останнім часом правила теж стали жорсткішими. Це пов'язано з тим, що багато справ накопичилося ще за часів ковіду. Але насамперед навіть через житлову кризу. У країні банально немає житла для нових мешканців, а ціни на те, що є — захмарні. Квартира може коштувати 600-700 тисяч доларів, дім — 4-5 мільйонів. 

Загалом, підсумовують співрозмовники, заокеанський спокій виявився примарним. Старий світ, до якого ми звикли, похитнувся. І може виявитися, що для українців одним з найстабільніших місць в ньому буде Україна. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Елла Лібанова: «Після війни Україну чекає економічний бум. Сюди не просто повертатимуться українці, сюди поїдуть європейці»

Ексклюзив
20
хв

Чому я повертаюся на Схід

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress