Ексклюзив
20
хв

Пригоди українок у Тіндері: Польща 

Це останній текст нашого циклу «Кохання в Тіндері» (той самий, де є поради, які допоможуть знайти партнера) — і він про стосунки українок з польськими чоловіками. Які здаються нам культурно й ментально близькими, але частіше готовими до рівноправних і довірливих стосунків, ніж чоловіки українські. Проте перше враження про подібність іноді може ввести в оману…

Галина Халимоник
No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей<frame>

Як це, знайомитися з поляком онлайн?

Якщо послухати жінок, які шукають пару на сайтах знайомств у Польщі, то більшість каже про те, що їм важко визначити якісь яскраві національні особливості таких побачень. Вони не відчувають суттєвої культурної різниці. 

— Для мене польські чоловіки спочатку виглядали схожими на хороших українських чоловіків, — ділиться 38-річна Ольга. —  Але, будемо відверті, у відсотках їх тут більше. Переважно поляки не знецінюють тебе, досить галантні, легко зближуються, не тиснуть, аби якомога швидше затягнути в ліжко. Вони не поводяться хтиво, не розпитують про розмір грудей, не шлють вульгарні картинки. Якщо не підійшли одне одному, спокійно сприймають відмову. Не пишуть: «Гори в пеклі, стерво! Кому ти будеш треба в твоєму похилому 35-річному віці, ще й з дитиною». Це реальне повідомлення, яке я колись отримала від українського чоловіка. 

З позитивних рис, які помічають українки, — польські чоловіки досить емпатичні. У листуванні не бояться показувати свої потреби, душевні переживання, не прагнуть виглядати, як мачо

«Мій хлопець Марцин підкупив мене першим же повідомленням, в якому написав: «Шукаю жінку, щоб разом готувати вечері, потім дивитися кіно, вранці гуляти з собакою, робити чай одне одному, коли хтось захворіє, ходити в гори, читати книжки та обговорювати їх. Ну і, звісно, займатися коханням, коли на це буде настрій», — розповідає 39-річна Марина. — Це були дійсно щирі слова, які знайшли відгук в моєму серці — ми разом вже кілька років і плануємо побратися». 

Українкам досить легко отримати від поляків сердечки, запрошення на каву для більш близького знайомства. Однак є й інший бік медалі.

«Червоних прапорців», як і «синіх карток» — не бракує 

Негативних історій в польському сегменті онлайн побачень теж вистачає. Для частини українок вони зруйнували міфи про позитивні стереотипи, які вони мали раніше.  

40-річна Олександра розповіла, як на Тіндері познайомилася з поляком, який створив профіль, щоб знайти працівниць для своєї піцерії. Кожній українці, а обирав він лише такі профілі, пропонував поєднувати приватні зустрічі з роботою, а коли ті не погоджувалися, вибухав шовіністичними образами. 

— Мені чомусь «щастить» на такі історії, — каже Олександра, — якось я відгукнулася на оголошення про гуманітарну допомогу у вигляді уроків польської від носія. Це було банальне оголошення на фейсбуці. Однак після короткого милого спілкування 62-річний чоловік запропонував мені «спонсорську підтримку» — урок польської та 50-100 злотих на продукти в обмін за інтимну зустріч. Почувши «ні», ввічливо, по-олдскульному попрощався. 

Ще один культурний шок був, коли з'ясувалося, що на місцевих сайтах знайомств не бракує одружених чоловіків. Для Польщі, яка є релігійною країною, це стало неприємним відкриттям. «До переїзду в Польщу я працювала в Норвегії, —  розповідає Ольга, — була зареєстрована на сайті, але жодного разу таких «сюрпризів» не було. Чоловіки одразу в анкеті писали, кого вони шукають, який у них соціальний статус, які стосунки їх цікавлять. У Польщі познайомилася на сайті з 40-річним чоловіком, було кілька побачень, а потім з'ясувалося, що у нього є дружина, з якою він, звісно ж, «живе заради дітей». Було дуже неприємно».

Також від польських подруг українки дізналися, що тисячі поляків мають так звану «блакитну картку», яка документує випадки домашнього насильства. У 2022 році їх було видано понад 83000. 

«Кодекс побачень» поляків

Що точно відрізняється в побаченнях з поляками, зазначають українки, — поляки мають іншу модель залицяння, яка ближче до загальноєвропейської.

На перших побаченнях вони здебільшого не будуть намагатися вразити широкими жестами, шикарними букетами, дорогими ресторанами, як це могло би бути в Україні

Вони більш прагматичні й не марнотратні. Ці спостереження підтверджує дослідження одного з польських сайтів для знайомств, які опитали своїх користувачів та дізналися правила «кодексу побачень поляків». 

Якщо в Україні чоловік, який на першому побаченні запросив прогулятися в парку — це своєрідний мем, то 63% опитуваних поляків зазначили, на першому побаченні вони воліють піти на прогулянку, яка може закінчитися кавою. 65% опитуваних планують витрачати на першому побаченні до 100 злотих (близько 1000 грн). При цьому 45% респондентів сказали, що готові озвучити відверто, якщо ця зустріч не буде мати продовження замість водити жінку за носа чи зникати без пояснення. 

У стосунках з польськими чоловіками є щось подібне до деяких польських слів, які називають «фальшивими друзями перекладача». Звучать вони подібно до українських, однак мають інший зміст

Наприклад, поляки можуть дружити з жінками без будь-якого інтимного підтексту й натяків на близькі стосунки. 

Часто привітність, ввічливість, щире намагання допомогти не означають нічого більшого за дружній інтерес, і це плутає українок. «Знаю, що багатьох оця показна вихованість поляків заводила в незручні ситуації, як це сталося зі мною, — ділиться 39-річна Юліана. — Познайомилася з чоловіком на сайті знайомств, він, наче, проявляв до мене зацікавленість, допомагав мені переїжджати, познайомився з дітьми. Я б заклала останню сотню, що подобаюсь йому. Думала, що він сором'язливий, тому не робить наступних кроків для зближення. Однак через якийсь час дізналася, що він просто зі мною товаришує, а сам ходить на побачення з іншими жінками».

Українка Ірина, яка вийшла заміж за поляка після онлайн-знайомства, пояснює: якщо польський чоловік у вас закоханий — ви про це неодмінно дізнаєтеся. Всю іншу ввічливість та підтримку не варто сприймати на рахунок своєї жіночої привабливості. «Моєму чоловікові 54 роки і він, як кажуть, з «динозаврів»— наш шлюб у нього перший та єдиний, він навіть ніколи не жив з іншою жінкою. 

До речі, в Польщі холостих чоловіків значно більше, ніж самотніх жінок (це дійсно так, самотніх чоловіків в Польщі 5,2 млн, самотніх жінок — 4,1 млн — Авт.). Втім через місяць після нашого знайомства він призначив мені побачення у Львові, потім став приїздити щомісяця в гості, зізнався у коханні. Далі розвивала наші стосунки вже я. Прийняла рішення переїхати до Польщі, потім одружитися, купити спільну квартиру, дім». 

Про це рішення Ірина не жалкує. Її польський чоловік ніколи не сидить без діла, не гребує домашніми справами, може дати раду з піклуванням про їхню спільну дитину. Він не ревнивий, не ставить обмежень та вимог щодо самореалізації. Однак, чи це національні риси? Ірина не впевнена. 

Для побудови пари бодай один має бути емоційно зрілим. Поради тим, хто у пошуку

Sestry обіцяли, що цикл статей про побачення в Тіндері ми завершимо порадами, як знайти своє кохання серед мільйонів анкет, після десятків невдалих побачень, розчарувань та неодноразово розбитого серця.

Цими порадами поділилася з нами Христина, 47-річна українка, яка багато років була в пошуку свого кохання, а кілька років тому вийшла заміж за поляка, щаслива в шлюбі та вже видала заміж кількох своїх зневірених подруг. 

Історія пошуків Христини почалася давно, коли вона розлучилась після першого дуже раннього шлюбу. Сама вона з Одеси — портового міста, де на ринку наречених шалена конкуренція. Вона переїхати в Київ, влаштувалася працювати в один з салонів з продажу елітних автомобілів. «Уявіть, я була оточена чоловіками, гарна 30-річна жінка, але мені казали, що я вже «неліквідний товар». Українські чоловіки, насправді, розбалувані: у нас багато гарних жінок готові під них підлаштовуватися».

Тоді Христина вирішила зробити ще одну спробу  — і влаштувати своє життя в Польщі. Тут вона працювала, вчила мову, інтегрувалася, але поставила за мету нарешті знайти людину для шлюбу. «Я сформувала для себе кілька правил, і вони допомогли  мені знайти чоловіка, якого я шукала все своє життя». 

1. Викинути з голови інформацію на кшталт «Як сподобатися чоловікові»

Жінки рідко думають, а чи подобається цей чоловік їй. Вони готові миритися з багатьма речами, які викликають спротив, лише б отримати чоловіка поруч. З цих стосунків нічого доброго не виходить. У мене були десятки ситуацій, коли я приходила на побачення в коктейльній сукні, на підборах, жувала пів креветки весь вечір… 

Але це була не я! Я — це шикарна жінка з формами, в спортивних кросівках та комфортному одязі, яка любить смачно поїсти. Власне, я давно перестала це приховувати. Мій чоловік якось сказав мені: «Я в тебе закохався вже тоді, коли вперше ми пішли їсти — і ти їла! Найбільше я боявся, що ти будеш вегетаріанкою, яка живе на одному салатному листочку». Виявилося, такою була перша дружина чоловіка, з якою вони розійшлися, зокрема й через це. Банальна порада «бути собою» не гарантує, що ви будете подобатися всім чоловікам, але гарантує, що знайдете того, який шукає саме таку, як ви. 

Якщо чоловік скаже, що ви йому не підходите — це чудово! Він просто економить ваш час, аби ви швидше знайшли того, кому треба саме така, як ви

2. Самопрезентація на сайті: два актуальних фото 

Для того, щоб будувати стосунки, бодай один, а бажано обидва, мають бути емоційно зрілими й здоровими людьми. Не варто щоразу переживати відмову чи образу як привід заховатися в мушлю. Часто проблема не в вас, але ви можете зменшити кількість таких ситуацій, банально змінивши підхід до самопрезентації. 

Мені десятки разів було боляче, коли при зустрічі чоловіки казали: «А на фото ти краща!» Бо які фото я викладала в профіль? Максимально художні, гарні, де я собі подобалася. Або ж я викладала цілий десяток фото з різними зачісками, волоссям у різних кольорах. 

Як змінився мій профіль, коли я прийняла себе? Це була анкета з двома актуальними фото, не старшими за пів року — портрет та у повний зріст. Вони мені не подобалися, але це була реальна жива я. Мені почали писати менше чоловіків, але ті, хто обирав мене — при зустрічі казали: «Ти така, як на фото» або «В житті ти гарніша, ніж на фото». 

Це правда, що чоловіки люблять очима. Разом з тим у чоловіків різні очі. Те, що не сподобається тисячам — буде до смаку тому єдиному, з яким буде добре вам. Важливо, щоб ці фото відповідали образу життя. Мій чоловік відгукнувся на фото з рибалки: я була в спортивному костюмі та без макіяжу. Жінка за 40, яка має форми та зайву вагу, яка любить проводити час на природі. Розчарування від реальних побачень часто виникає, коли ти презентувала інший образ чоловіку, він на нього відгукнувся, але виявилося, що в реальності ти не та жінка, яка йому потрібна.

Зазначу, що я проти вульгарних та занадто відвертих фото. Вони приваблюють певний типаж чоловіків. Мета фото на сайті знайомств — щоб чоловік при зустрічі вас упізнав, заздалегідь зрозумів, яка ви. Це непросто, я розумію, адже багато жінок сумніваються у своїй привабливості, особливо після болючих образ і знецінення. Але це найважливіший крок — прийняти себе справжньою.

3. Сформулюйте запит. На світі мільярди чоловіків, а вам треба один 

Щоб не розгубитися в цих мільярдах, сформулюйте максимально точно, кого шукаєте.

Мій список ідеального партнера складався з 45 пунктів

Я уявила свого ідеального чоловіка до деталей: він мав любити подорожі, риболовлю, гриби, безпечно керувати авто, не зловживати алкоголем і бути успішним на роботі. Не палити, вміти готувати, не бути жадібним, але й не транжирою. Мої категоричні «ні»: мамин синок або чоловік з незавершеними стосунками. Пізніше ми з чоловіком обговорили цей список — і з’ясувалося, що він ідеально збігається з ним за всіма 45 пунктами!

4. Не ведіть тривалих листувань 

Тривалі листування — це пастка. Вони створюють враження, що у тебе є стосунки. Ти спілкуєшся з уявним образом, а не реальною людиною, часто навіть закохуєшся в неї. При зустрічі виявляється, що це зовсім інша людина, ніж образ у твоїй голові.

Моє правило: кілька днів листування, потім два-три телефонних дзвінки, відеодзвінок, після чого переходимо до реальної зустрічі: в людному місці, ніяких домашніх контактів

Це економить час і нерви, не дає поринути у фантазії. Велика частина чоловіків відсіюється вже під час першого телефонного дзвінка, бо на фізичному рівні може не подобатися голос. Ще частина відпадає на другому-третьому дзвінку, коли чоловік розкривається не з того боку, що тобі б хотілося. У мене була розмова з лікарем з Гданська. У листуванні все було чудово, перша розмова — приємний голос, а під час другої він сказав щось типу: «Я трофей на шлюбному ринку, ти мені подобаєшся, але ти погано стараєшся мене собою зачарувати». І все, це була остання розмова.

Далі важливо виходити на справжні побачення. Дивитися, як чоловік себе поводить, як він пахне, виглядає, який порядок у його машині. Бо це теж важливо. У мене якось не склалися стосунки, бо чоловік приїхав у машині з брудним салоном, і під нігтями у нього теж був бруд.

Також важливо не загратися у побачення. Пам'ятати, що ваша ціль — побудувати стосунки. Бо коли ти починаєш виходити на ринок онлайн-побачень не з дефіциту, а з відчуттям, що всесвіт для тебе багатий та щедрий, існує ймовірність забути, яка у тебе була мета — і перебирати до безкінечності.

5. Не приховуйте свої реальні потреби та бажання 

Це часто зустрічається в анкетах моїх подруг, яким я допомагала влаштувати особисте життя.. Питаю: «Що ти шукаєш на сайті?» Відповідь зазвичай така: «Заміж хочу, дитину хочу, родину хочу». А тепер давай подивимося, що у тебе написано: «Шукаю знайомств, а там, як піде. Хочу підтягнути свій польський, шукаю на Тіндері носія мови для спілкування».

Я за щирість. Хочете заміж — пишіть про це. Хочете короткого роману — так і пишіть. Нічого не хочете, просто розважитися — будьте відвертою з чоловіками. Не крадіть їхній час

Варто пам'ятати, що з іншого боку така ж людина. Чоловіки теж стресують, на них покладаються великі очікування, вони мають виявляти ініціативу. Одразу ставте ті фільтри, які має пройти людина. У вас мають бути однакові очікування від побачень.

Не бійтеся виглядати вразливою, визнаючи свою потребу в ідеальних для вас стосунках. Не думайте, що, розмиваючи свої вимоги та потреби, ви полегшите дорогу тому єдиному. Ні, такими загальними фразами ви будете приваблювати саме «не тих» чоловіків.

Не бійтеся говорити про свої бажання та очікування. Не бійтеся питати: «А що у нас з тобою, які перспективи наших стосунків?»

Не намагайтеся вигріти пусте місце. Насправді в стосунках все дуже просто: або вас обрали, або ні. Чим раніше ви почуєте правду, тим швидше ви скинете баласт зі свого життя та наблизитеся до зустрічі з тим, хто вам потрібен і кому потрібна ви.

У нас з чоловіком було так, що після кількох телефонних розмов я запитала, коли ж буде наша реальна зустріч. Ми жили в різних містах на відстані чотирьох годин потягом. Він сказав, що приїде у відпустку через місяць, на що почув: «Я б хотіла раніше, я не обіцяю, що за цей час не знайду когось іншого та не піду на побачення з ним».

Він тоді взяв три дні відпустки за свій рахунок і приїхав до мене. Потім запросив до себе, пройшов перевірку на жадібність — я попросила його купити мені чоботи. Купив. Власне, він навіть не побоявся на початку повномасштабної війни поїхати зі мною до Львова. Там ми і взяли шлюб.

6. Банальна, але необхідна порада: будьте центром свого життя 

Багато років самотності та нетривалих романів, які не приносили відчуття щастя, радості, задоволення, навчили мене любити себе. Ця усвідомленість прийшла не тоді, коли я була юною та дуже гарною (підтверджую, що героїня і зараз дуже приваблива, а в юності була схожа на голлівудських красунь типажу Мерилін Монро — Авт.), а після років самотності, коли я намагалася сподобатися чоловікам, догодити їм.

Тепер моє кредо: я в центрі свого життя. Якщо одні двері зачиняються, відкриваються інші. Я нічого оплакувати не буду. Переживати з цього приводу не буду. Я не терплю ні секунди того, що мені не подобається, забирає у мене комфорт чи радість. Я знайшла любов, коли полюбила себе. 

Якщо жінка щаслива, то й вся родина навколо неї щаслива. Навколо мене стало менше людей, але це набагато кращі люди для мене. Мій принцип любові тепер — себе любити на 51% зі 100, інших, включно з чоловіком, батьками, дітьми, — на решту 49%. Навіть якщо всі тебе розлюблять, «контрольний пакет акцій» на любов до себе завжди з тобою. 

Фотографії: Shutterstock

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
катерина приймак

<frame>До війни Катерина Приймак працювала у центрі сучасного мистецтва. У 2014 році приєдналася до лав Добровольчого Українського Корпусу. 11 місяців працювала парамедикинею «Госпітальєрів» у складі евакуаційної бригади. У першу добу після повномасштабного вторгнення в 2022 році Катерина із  посестрою розгорнули в Києві волонтерський штаб, що займався медикаментами, гуманітарною і мілітарною допомогою. Штаб був заснований рухом VETERANKA — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, створена ветеранками. Сьогодні рух налічує близько 2 тисяч ветеранок, військовослужбовиць і волонтерок з України.<frame>

«Завдяки нашій роботі жінки зараз обіймають бойові посади в армії»

— Аж до 2016 року жінки не могли обіймати бойові посади в українській армії. Такі були закони, — розповідає Катерина Приймак. — Тобто коли дівчата з добробатів (добровольчий батальйон, — Авт.), які вже командували підрозділами, почали переходити в 2015 році в ЗСУ, офіційно вони могли бути оформлені в штаті тільки як кухарки, банщиці… 

Жінок брали, наприклад, швачками, а не штурмовичками. Операторками лазні, а не ротними артилерії. Ми стали просувати ініціативу змін до Верховної Ради. Ініціювали дослідження, щоб мати наочний приклад і доказ того, що це потрібно. Цим займалися жінки з Києво-Могилянської академії. Режисерки зняли фільм «Невидимий батальйон». Інші жінки підтримали фінансово. Таким спільним жіноцтвом ми досягли того, що спочатку Міноборони видало спеціальний указ щодо забезпечення жінкам і чоловікам рівних можливостей на військовій службі, а в 2018 було змінено закон.

Нам вдалося відкрити 63 бойові посади для жінок, які до цього були заборонені

Спочатку я брала участь у війні як військова, парамедикиня. Після 2014 — як ветеранка. Доєдналася до команди інших ветеранок. Ми заснували «Жіночий ветеранський рух».

Парамедикині на фронті

Захистити свій дім — природне бажання. Всі ми хочемо безпеки. І це усвідомлене рішення — піти захищати свій дім, доєднавшись до війська. Але дотепер жінки зустрічаються із засудженням цього. Чомусь досі у деяких людей не вкладається в голові, що жінка водночас може виконувати ролі матері й військової. Тоді як ми прагнемо забезпечити довгострокову безпеку насамперед своїм дітям. Воюємо, щоб не воювали вони.

Ще у 2015 році ми займалися адвокаційною кампанією «Невидимий батальйон», яка працювала проти заборони жінкам обіймати бойові позиції.

<frame>«Невидимий Батальйон» — це адвокаційний правозахисний громадський проєкт захисту українських військовослужбовиць, прав жінок в українському війську, а також реабілітації ветеранок російсько-української війни та боротьби із сексуальним насильством в українській армії. Проєкт заснований військовою Марією Берлінською.<frame>

Як виявилося, це був лише початок. Не розв’язання питання, а лише відкриття дверей. Багато чого вимагало налагодження. У військовій сфері в Україні все заточено під чоловіків і їхні потреби. Точніше, такий собі набір для середньостатистичного чоловіка. 

Але ж і чоловіки мають різні потреби. Є чоловіки з інвалідністю, багатодітні, батьки-одинаки тощо. І у кожного свій пул бар'єрів на шляху до повноцінного життя після служби. Досвід показав, що немає виключно жіночих проблем. Є фундаментальні проблеми дотримання прав на повагу й гідність людини. 

І у нас вже була команда, яка була готова глибше з цим працювати. Тим паче, що дедалі більше ветеранок почали повертатися з війни. 

«У російській пресі наш рух називають «отряд карательниц»

— Які основні цілі й завдання жіночого ветеранського руху?

— Від початку і дотепер наша мета — дозволити жінкам максимально реалізовувати себе на службі і після неї. Наша організація — насамперед інструмент. Платформа, яка розповідає про класних жінок з їхніми класними ініціативами. Ком'юніті, де дівчата одна одну підтримують. Адвокаційна команда, яка піклується про права жінок із сектору безпеки і оборони. Наша організація заточена на те, щоб підвищити обороноздатність України загалом, щоб армія була професійною і щоб жінка могла себе в ній реалізувати. 

Посестри Юлія Сідорова (Куба) і Катерина Приймак (Зоя)

— Завдяки вам було відкрито 63 нові бойові посади для жінок. А на які посади й досі не беруть жінок? 

— Зараз для жінок немає закритих посад в армії. Але є певні обмеження. Наприклад, жінок не беруть на бойові посади в ГУР. А так не має бути. 

Як ми знаємо, зараз в армії гостра нестача людей. Разом з тим жінка може прийти в ТЦК і отримати відмову або негідне ставлення. Людей, які хочуть потрапити в армію, треба розглядати не за статтю, а за рівнем підготовки та мотивацією. 

Жінці, щоб отримати бойову посаду, треба докласти більше зусиль — це факт. І далі постійно доводити, що ти — не гірша. Виходить, що жінка в армії під постійним тиском і наглядом. Наче під лупою.

— Чи й досі у війську відчувається сексизм, на який скаржаться жінки від самого початку війни? 

— Жінки на бойових посадах досі мають певні обмеження. Іноді це називають «турботою». Можливо, так і є. Але питання в тому, що для багатьох важлива свобода вибору, а не турбота. Через цю «турботу» дівчат, наприклад, не хочуть пускати працювати на новітньому озброєнні. А в 2015 була історія, коли всі учасники команди отримали нагороди, крім єдиної жінки, яка брала участь у тій самій операції. 

Разом з тим за роки війни відбулись і серйозні зміни — у матеріальному забезпеченні, військовій формі. Питання не вирішуються у вакуумі. Питання про домагання — це зона юстиції. І стосується судової реформи загалом. Але навіть коли закон є, як добитися того, щоб він працював? 

Дуже багато залежить від командира. У кращих командирів і показники, і моральний дух високі. А якщо людина дискримінує жінок, вона, найімовірніше, дискримінує всіх. Ставлення до гендерної рівності — маркер того, якою є людина по відношенню до світу взагалі. 

— До речі, про нагороди. Одна з героїнь, з якою я розмовляла, бойова медикиня, розповіла, що на її думку, її нагородили лише тому, що вона дівчина. Вона вважає, що нічого особливого не зробила. 

— Таке теж буває. Показова гендерна рівність. Але показуха не розв’язує дійсно важливих питань. Наприклад, в армії досі  жінки не захищен від домагань. Ця проблема дуже актуальна. 

— Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як міжнародна спільнота реагує на історії українських військових і жінок-ветеранок?

— Так, ми були в штаб-квартирі вже 4 чи 5 разів. Це вже щорічні поїздки. Звучить це, звісно, гарно. А насправді не є чимось надзвичайним і ефективним. Звісно, українським ветеранкам важливо бути представленими всюди, і у штаб-квартирі ООН теж. Важливо бути видимими. Хоча це носить, скоріше, символічний характер.

Міжнародна спільнота цікавиться українськими жінками-ветеранками. Ставиться до них з повагою. Люди плачуть, коли чують їхні історії. Завдяки історіям, які жінки-ветеранки розповідають у світі, обличчя української армії стає більш людяним. А от в російській пресі наш рух VETERANKA називають «отрядом карательниц».

— Як і завдяки чому вдається змінювати ставлення до жінок у війську? Яка робота зараз ведеться?

— Ставлення до жінок у війську вдається змінювати насамперед завдяки роботі  самих жінок у війську. Вони розповідають побратимам, як склалася їхня доля, про свою мотивацію, бар'єри. Це працює. Поступово жінок в армії стає більше, вони дедалі частіше обіймають високі посади у командуванні. Тож можна вивести таку формулу: що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок. 

Звісно, ззовні ми теж тиснемо, підтримуємо  наших посестер, допомагаємо тим, хто у війську, хто звільнився з армії. 

«У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів»

— Одна з важливих гілок вашої діяльності — пошиття військової форми для жінок. Розкажіть, коли і як ви зрушили з місця цю гору. 

— У перші дні повномасштабного вторгнення наречений моєї посестри Куби (Юлії Сідорової, бойової медикині з 2014 року. — Авт.) віддав нам свій «Хамер», старий офіс і 25 тисяч євро. Завдяки цьому ми відкрили волонтерський хаб, який пізніше став фондом. І стали займатися забезпеченням захисниць та їхніх підрозділів, адже тоді потреба у матеріальній допомозі жінкам-військовим на фронті та під час реабілітації була гострою. 

Куба ще до повномасштабного вторгнення створювала і шила дизайнерські речі, тож мала деяке обладнання, яке ми стали використовувати. До нас почали звертатися дівчата з проблемою — їм на службі видають чоловічу форму, яка їм геть не підходить. Щоб допомогти, Ганна Суворкіна, — конструкторка одягу, яка колись працювала у дизайнера  Івана Фролова, — спеціально розробила форму для жінок, і ми стали шити її. 

Мені надали  грант на мільйон гривень у Українського ветеранського фонду на розвиток швейного цеху. Ми купили ще обладнання. Так у нас з'явився соціальний бізнес із пошиття жіночої форми — торговельна марка by.VTRNK об'єднала дизайнерів і тих, хто до цього ніколи не шив. Ми шиємо також маскувальні халати, бушлати, бахіли для артилеристів, чохли на стінгери й саперні лопатки, чохли на дрони.

Але найбільша наша гордість, звісно, жіноча військова форма на всі сезони — літня, демісезонна й зимова, яка розрахована на температуру до -20 градусів мороза

Ми адвокатували, щоб був прийнятий жіночий стандарт форми. Літній костюм вже погодили, а зимовий, на жаль, ще ні. Чому? Не маю відповіді на це питання. Такі речі далеко не всі вважають пріоритетними чи важливими. 

Зараз наш цех живе на самозабезпеченні, виконує різні замовлення. Наприклад, шиє мерч, який ми продаємо на благодійність. Відшиваємо час від часу мікрозамволення на жіночу форму — 15 благодійних форм, наприклад. Ми не продаємо форму військовим. Шиємо, в основному, за донати.  

— Скільки коштує пошити одну форму?

— Що більша кількість, то менша ціна. Орієнтовно зимова форма коштує 8 тисяч гривень. Ми пошили кілька тисяч форм за рік. У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів». 

Ветеранки у формі від VTRNK

— Які основні проблеми виникали/виникають у жінок, які носять чоловічу форму?  

— Жінкам чоловічий варіант штанів давить на кістки тазу, тому що жіночий має глибшу посадку, і пояс від штанів у жінок має бути вище. Також суттєва різниця в колінах. У тому місці, де чоловічі штани мають коліна, у жінок колін немає. А коліна — це таке місце, яке потребує обовʼязкового додаткового захисту. Якщо налокітники носять далеко не всі, то коліна — кожна і кожен військові. 

Ну і вторинно — розмір. Звісно, чоловіки також можуть отримати не свій розмір, але вони можуть підшити одяг. А жінки з цими проблемами стикаються частіше, бо обхвати грудей і стегон у жінок і чоловіків різняться по розмірах. Якщо худий чоловік, в нього малий і верх, і низ, а якщо жінка, то є варіант, що верх і низ будуть різних розмірів. А в комплекті видають один. 

— Що важливо враховувати при пошитті жіночої форми? 

— Потрібно передбачати можливість розпаровки комплектів на верх і низ.  Відрізняються лекала. Окрім поясу і колін, ширина рукава інакша, існує виточка для грудей. Чимало нюансів. 

— Чи є у вашій формі елементи, які підкреслюють жіночність, але залишають її функціональною? 

—  Підкреслювати жіночність — це точно не має бути мірилом для військової форми, вона має забезпечувати функціонал

— Як тестуєте форму? 

— Дівчата з організації отримували тестові зразки, давали відгуки, і ми вносили зміни відповідно до їхніх порад. Ми і зараз, якщо отримаємо якийсь слушний коментар, готові апгрейдити нашу форму. 

Але оскільки форма — це не бізнес, а утримувати цех треба, він пішов у своє плавання як соціальне підприємництво. Зараз ми вже відшиваємо й інші зразки одягу, не тільки форму. Будемо пробувати виходити на marketplace, збільшувати свій соціальний внесок, розширятися та створювати нові робочі місця для ветеранів і ветеранок. 

У нас вже були програми з навчання шиттю. Цікавилися цим і чоловіки. Ця сфера зараз має велику потребу в кадрах. 

Якщо наша форма буде продаватися в мілітарних магазинах, або навіть йти на експорт, ми зможемо бути ще кориснішими. В Україні, на жаль, немає хорошої тканини для форми, немає технологій для її створення. Рости ще й рости нам у цьому. 

Цех VETERANKA

Взагалі, намагаємось закривати чимало інших важливих потреб. Зараз першочергово займаємося бойовою допомогою. 

От наша Андріана зламала собі хребта (Андріана Сусак-Арехта, військова, учасниця російсько-української війни з 2014 року, лідерка Жіночого ветеранського руху, — Авт.). Якби вона була у броньованій автівці, так би не сталося. Тож збираємо гроші на броньовану машину. 

За 3 роки повномасштабного вторгнення наша організація закрила понад сім тисяч індивідуальних та колективних заявок від захисниць та їхніх підрозділів рівня бригади і вище, а це відправили понад сотню автівок, близько двох тисяч безпілотників, засоби медицини й обігріву, амуніцію  — загалом на 111 мільйонів гривень. Також ми організували понад 30 виїздів у зону бойових дій і понад 20 гуманітарних місій на Херсонщину, в Бучу та інші деокуповані території. Іншими словами, балансуємо між важливим і дуже важливим. 

Фотографії: архів VETERANKA

20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ксенія Мінчук
Львів допомога переселенцям безхатькам спільноти Святого Егідія 

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

Переселенки-волонтерки роздають людям квіти

На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися.

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Внутрішні переселенці у модульному містечку для біженців у Львові

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати.

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

Переселенки роздають бездомним їжу

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Дві Іванки: координаторка допомоги і бездомна

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Володимир і волонтерки центру з підопічними похилого віку

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Ексклюзив
20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ексклюзив
20
хв

За що можуть депортувати з Польщі в Україну в 2025 році

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress