Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У стінах шпиталю міста Челядзь у Сілезькому воєводстві стаються дива. Лікарі з Канади в межах канадсько-української програми відновлюють обличчя українцям, які постраждали від війни, ставлять на ноги тих, хто вже втратив надію. Переважно йдеться про військових, але є й цивільні.
За кордоном, навіть у другому-третьому поколінні емігрантів, українці залишаються частиною свого народу та працюють на нашу перемогу.
Бронюю четвер
— Цей день — мій, я приготую борщ, пюрешку, драники з м’ясною підливою, якщо є хтось з міста Сосновец, то із задоволенням передам від вас передачу, — пише українка в місцевій групі.
Десятки українок, які мешкають у Сілезькому воєводстві, об'єдналися, щоб підтримувати військових та цивільних, які приїздять на лікування до шпиталю польського міста Челядзь. Вони готують домашні обіди, привозять питну воду, смаколики, настільні ігри, картини для розмальовок, але головне, тепле слово та підтримку.
Про цю ініціативу я дізналася випадково, коли на початку повномасштабної війни побачила в місцевій групі оголошення: «Дівчата, українки, можливо хтось може навідатися до наших воїнів, які перебувають на лікуванні?»
На оголошення відгукнулося стільки українок, що довелося самоорганізуватися — завести excel-табличку із загальним доступом для всіх. Сюди стали вписувати кількість пацієнтів, що перебувають на лікуванні, дієту, яка прописана кожному, суворі харчові обмеження, потреби та залишки за попередні дні.
За цією таблицею кожна жінка може обрати день, коли вона бере опіку над пацієнтами. Українки домовляються між собою й щодо денного меню. На фотозвітах, якими діляться, — турботливо спаковані сніданки, обіди та вечері. Сотні котлет, порціонно розподілених супів та салатів, десятки блоків пляшок з водою, соки, пакети із засобами гігієни, телефонні картки з доступом до інтернету, шкарпетки.
Немає такого, чого українки не можуть дістати, якщо про це просять їхні підопічні. Вони щасливі, коли можуть допомогти. Переживають, якщо всі дні тижня вже розібрані іншими. Чекають на новий візит пацієнтів.
Хоч не кровна, але родина
Українки, що мешкають у Сілезії, намагаються бути для поранених воїнів та цивільних хоч і не кровною, але родиною. Це так важливо, аби перед операцією хтось був поруч, сказав добре слово, приніс теплого супчику, зробив канапку, або просто потримав за руку, обійняв, поговорив.
За цією ініціативою стоїть українка Ксенія Наумова, яка працює лікаркою у місті Челядзь. Це вона організувала систему підтримки українських пацієнтів, яка успішно працює вже другий рік. Свою групу Ксенія назвала: «Сила в єдності».
Уся група тішиться, коли Ксенія пише: «Млинці залетіли на “ура”, пироги з’їли, сказали, що смачно!»
Вона слідкує, аби був порядок у таблиці, відвідувачі не заважали роботі шпиталю, а потреби пацієнтів закривалися оперативно. Нещодавно Ксенія поділилася з посестрами повідомленням:
— Сьогодні дістала від військового пам’ятну монету «За підтримку ЗСУ», він у нас вже не вперше. Каже, що таких монет випустили обмежену кількість, військові дають їх тим, хто допомагає та підтримує. Вважаю, що це монета для всіх нас. Якби не ви, цієї б допомоги не було. Дякую вам всім! Все буде Україна!
«Хочу подякувати, але так болить, що говорити не можу»...
У військових виправляють результати кульових поранень від пострілів снайперів, мінно-вибухові рани, які деформують обличчя або не дозволяють повноцінно функціонувати частинам тіла.
З Юрієм ми домовлялися поговорити протягом місяця, але раз за разом він скасовує зустріч. Пише: «Хочу подякувати за підтримку та лікування, але мені так болить, що говорити не можу. Завтра операція. Помоліться за мене».
.jpg)
50-річний Володимир – переніс вже чотири операції. Отримав поранення в районі Попасної. Він був одним з тих чоловіків, які «штурмували» польсько-українські кордони 24 лютого 2022 року — тільки в напрямку України.
«До повномасштабної війни, не повірите, — посміхається, — був кондитером. Чотири роки працював у Польщі, недалеко звідси — у курортному місті Закопане. 24 лютого завів машину та поїхав додому. Маю армійський досвід, вийшов з армії старшиною. Розумів, що люди мого віку, ще й зі званням, потрібні будуть на фронті. Ніякого геройства. Просто якщо хтось прийшов топтатися по вашому ліжку, вашому дому, потрібно встати та дати йому відсіч».
Коли після поранення прийшов до тями, побачив своє зображення й сам себе злякався. Але дружина сказала Володимиру, що буде кохати його за будь-яких умов, навіть зі шрамами, аби був живий. І все ж Володимир радіє, що позбавляється шрамів.
Усі чоловіки, з якими розмовляю, дякують волонтеркам. Воїни тут самі, без родин, тому щасливі кожному візиту та смачним домашнім стравам.
Жінок з важкими травмами стає дедалі більше
Одеситка Ксенія Тодорова та мешканка Київської області Оксана Верещак наче жартують, але від їхніх слів стискається серце: «Ми дуже пасуємо одна одній. У Ксенії немає лівого ока, в Оксани — правого. Тепер тримаємося разом».
Ксенія Тодорова — капітан поліції, вона постраждала під час виконання завдання. Деталями не ділиться. Пояснює: «Стався вибух, а я опинилася в епіцентрі».
До Польщі їхати дуже боялася, бо це була її перша закордонна поїздка. Що на неї там чекає? В голову лізли дурні думки. Напівжартома каже: «Думала, а раптом мене на органи продадуть? Хто це буде безкоштовно робити таку дорогу операцію?» Показує на свою щоку. На ній є набряк, синці, але Оксана пояснює, що це найкращий вигляд, який вона має за пів року після травми. Мріє не лише відновити свою красу, а й повернутися до роботи, бо є заради кого жити: в Одесі на неї чекають чоловік і двоє дітей.
Оксана Верещак втратила через російську ракету набагато більше за око та частину обличчя.
— Це сталося другого березня, — згадує вона, — ми були в кімнаті втрьох. Я, моя 9-річна донька Анечка та мій 14-річний син Сергій. Все сталося за секунду. Вибух, втрата свідомості, приходжу до тями, а навколо - руїни. Немає нічого. Ні хати, ні подвір'я, ні паркану, чисте поле з будівельним сміттям та стовпами пилу. Перше, що побачила, — закривавлене обличчя доньки... але вона дихала. А Сергій сидить, нахилившись біля шматка столу, на ньому жодної подряпини, тільки скронею тече тоненька струйка крові. Я до нього: «Синочку, сину, Сергійку, дитино…»
Оксана закриває руками обличчя, долонями витирає сльози. У неї немає одного ока, але здається, що воно теж плаче. Після розтину Оксані пояснять, що у хлопця не було жодного шансу вижити. Сергій сидів в місці, на яке прийшовся епіцентр вибухової хвилі — його судини вибухнули від тиску. Донька перенесла кілька операцій. Чоловік пішов на фронт мститися за вбиту дитину, отримав поранення.
Ще одна пацієнтка — Олена Мозгунова з Донецької області. У неї теплі та добрі очі. Вона дуже хоче відновити можливість ходити. Волонтерки принесли їй картину, яку вона розмальовує за номерами яскравими фарбами.
— Я ж з Раю, — каже, — хочу дуже прийти додому своїми ногами. Це невеличке містечко Райгородок, що на Донеччині поруч зі Слов’янськом. Місто з чудовою природою, гарними та добрими людьми. Цей рай росіяни перетворили на пекло, накриваючи градами.
Під час одного з обстрілів зруйнували дім Олени, її саму поранили. Жінка тричі була на лікуванні в Польщі в межах канадсько-української місії, рік живе в лікарні у Львові.
«Перший раз, коли мене привезли сюди, — каже вона, — мої ноги були в такому стані, що навіть санітарка боялася на них дивитися, торкатися чи робити якісь процедури».
Координаторка канадсько-української програми Ірина Предкевич підтверджує, що консиліум лікарів не давав жодних гарантій, що зможуть врятувати ноги Олени. Стояло питання про ампутацію. Про відновлення можливості ходити навіть не говорили, але зараз Олена робить перші кроки за допомогою ходунків. І це справжнє диво.
«Допомагати — це обов'язок не лише українців, а кожного, хто поділяє цінності вільного світу»
Дива стаються завдяки медикам канадсько-української місії, яку очолює Олег Антонишин. Він українець за походженням, народився в Канаді в родині емігрантів, які встигли виїхати з Львівської області після Другої світової війни до закриття «залізної завіси».
Координаторка програми, українка Ірина Предкевич пояснює, що до команди входять найкращі в Канаді фахівці: анестезіологи, ортопеди, судинні хірурги, спеціалісти з хірургії голови, шиї та черепно-лицевої хірургії, нейрохірурги, спеціалісти з пластичної хірургії та лікування опіків. Серед них багато представників української діаспори в другому-третьому поколінні. Їм асистують українські та канадські медсестри, фармацевти, IT-спеціалісти.
До повномасштабної війни команда медиків приїжджала до України, але зараз не можуть ризикувати життям медиків-волонтерів та можливістю у спокійних умовах робити надскладні операції. Зупинили свій вибір на найбільш дружній та близькій для Україні Польщі. Звернулися до польського Міністерства охорони здоров'я з проханням надати кілька вільних палат, доступ до операційних та обладнання.
Приїжджають двічі-тричі на рік. За один візит допомагають до 30-35 українським воїнам та цивільним з важкими пораненнями. Це гуманітарна місія, для пацієнтів уся медична допомога та ліки повністю безкоштовні. Вони тримають зв’язок з Міністерством оборони України, Міністерством охорони здоров'я, які направляють їм пацієнтів.
Олег Антонишин, ініціатор місії, керівник програми черепних травм Sunnybrook Health Sciences Centre в Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто повертає людям можливість повноцінно жити після важкого поранення:
— Йдеться не лише про естетику, — каже лікар, — часто це такі важкі травми, що люди не можуть їсти, пити, розмовляти, дихати, розплющувати та заплющувати очі. Це чоловіки та жінки «без облич» або зі знищеною частиною обличчя (коли залишаються лише м'язи без шкіри). Таких травм та поранень, які ми тут можемо побачити за тиждень, не зустрінеш у медичній практиці США, Канади та Європи за все життя. В Україні на фронті медики врятували цим людям життя. Ми повинні дати пацієнтам можливість повноцінно ним користуватися.
.jpg)
Олег Антонишин гарно розмовляє українською. Він каже, що ніколи не перестав бути українцем, навіть попри те, що належить до другого покоління мігрантів. Тривалий час він відчував смуток, спостерігаючи за розвитком України, за її хитанням між Сходом та Заходом. Однак повністю змінив своє ставлення після Революції Гідності. Українці готові були боротися за можливість бути частиною західної цивілізації, це викликало почуття гордості та бажання допомогти.
— Ми всі — частина одного народу, де б не жили, — каже лікар, — це наш обов'язок підтримати свою країну. Я тут, бо я українець, я зобов’язаний приїжджати та допомагати. Але це обов'язок не лише українців, а кожної людини, яка поділяє цінності вільного світу. Ми маємо захистити ці цінності. Ми маємо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.
Чергова місія закінчилася нещодавно, але українки вже чекають на наступний візит, пишуть плани, чим вони будуть годувати своїх підопічних, мріють, щоб кожен з них відновив здоров’я та повернувся до повноцінного життя. Вони не втомилися допомагати. Планують робити це до перемоги.
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
