Ексклюзив
20
хв

«Що буде з моїми дітьми, якщо зі мною щось станеться?»

У суспільстві, де теми смерті й недієздатності табуйовані, війна та біженство підштовхують жінок розмірковувати про власну вразливість. Українки, які виїхали за кордон без чоловіків, замислюються, яке майбутнє очікує на їхніх дітей, якщо вони, жінки, раптом захворіють чи навіть підуть у засвіти. Думати й говорити про це незвично, незручно і страшно — але в цьому є сенс

Галина Халимоник

Важливо не уникати складних тем, особливо, коли діти самі їх піднімають. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Що зі мною буде, мамо?»

Українка Ніна, яка зараз мешкає у Великій Британії, розповідає, як кілька подій спонукали її розпочати процес складання заповіту. Все почалося з того, що її вразив випадок зі знайомою жінкою, матір'ю-одиначкою, яка з початком війни переїхала до Варшави. Вона наполегливо працювала, аби утримати себе й сина, а у вільний час займалась волонтерством як арт-терапевтка. А потім жінка вирішила переїхати до Франції в пошуках кращих умов для біженців.

— І от тільки життя стало налагоджуватись, пережитий стрес дав про себе знати — у молодої ще жінки стався інсульт, — каже Ніна. Три місяці українка провела в комі, але, на жаль, її не вдалося врятувати. Маленький син померлої залишився в чужій країні, сам-один на весь світ. Дивом вдалося відшукати триюрідну тітку, яка погодилася приїхати за ним та оформити опікунство.

— Саме тоді я переживала депресію, мені було важко навіть підвестися з ліжка. Аж раптом моя донька, якій на той момент виповнилося 13 років, запитала: «Мамо, а якщо раптом щось серйозне станеться з тобою, що мені робити? Що буде зі мною?»

У Великій Британії жінка часто чула запитання про наявність заповіту. Там це вважається нормальною практикою — за життя подбати про всі важливі моменти після своєї кончини. У британських книжкових магазинах і на Amazon навіть продається органайзер на випадок смерті: «Отакої, я мертвий, що тепер? Журнал планування кінця життя». У ньому є місце для документів, адрес і паролей інтернет-акаунтів, медичної інформації, листів рідним і коханим, вибачень і рекомедацій щодо власного похорону.  

У Великій Британії придбати та заповнити такий блокнот вважається серед дорослих нормою. Фото: amazon.com

— Знайома пара обрала опікунів для своєї третьої дитини, оскільки вважала себе «віковими» батьками й хотіла бути впевненою, що дитя залишиться поруч зі знайомими перевіреними людьми до досягнення свого повноліття (21 рік), а її статки будуть надійно збереженими, — продовжує Ніна і зауважує, що Велика Британія входить до двадцятки країн із середньою тривалістю життя 81 рік. У країні немає війни, ракети людям на голову не падають. Однак родина думає на багато років наперед.

Ці люди цікавилися в неї, чи подбала вона так само про майбутнє своєї дитини. Ніна віджартовувалась: їй немає, що передавати у спадок, війна «обнулила її майновий статус», немає нерухомості, немає грошей на рахунках, який сенс у заповіті? Аж поки питання доньки не застало її зненацька.

— І мене як струмом вдарило: я — єдина доросла, відповідальна за свою дитину!

І якщо мене не стане, її можуть віддати моїм батькам, які залишились жити на окупованій росіянами території. Вони можуть відправити її в школу з російською програмою. Або інший варіант: соціальні служби передадуть її в прийомну родину у Великій Британії, яка забере дочку з її улюбленої школи. А може, її віддадуть українському консульству, і вона опиниться в дитячому будинку в Україні, адже зараз активно порушується питання повернення українських дітей з інституційних закладів…

Спочатку Ніна сподівалася, що опікуватись її донькою буде родина англійців, яка дала їм притулок у 2022 році. Однак з часом цей дружній контакт став не таким близьким.

— Я зрозуміла, що повинна сама подбати про все на випадок найгіршої ситуації. Моя дитина повинна бути з кимось, кого вона знає, хто розділяє наші цінності, не буде ламати її особистість, забезпечить її перебування в безпечному місці під час війни. Після довгих роздумів такою людиною я обрала свою подругу, яка знає мою доньку з моменту її народження.

Спочатку Ніна обговорила це з донькою, адже їй 14 і вона має право висловити свою думку. Потім Ніна звернулась з питанням до подруги, чи готова вона у разі чого взяти на себе роль опікунки до повноліття дитини. Подруга погодилася. Тож зараз Ніна оформляє документи. Вона звернулась за консультацією до юриста в один із центрів, який допомагає біженцям. Ніна сподівається, що заповіт їй не знадобиться, але пишається тим, що дбає про це.

Не всі рідні можуть бути опікунами

Дітей, яких війна зробила сиротами або позбавила батьківського піклування, в Україні понад 13 000, повідомила міністерка соціальної політики України Оксана Жолнович. Щороку мінімум чотири тисячі дітей залишаються без батьківської опіки. Частину дітей беруть у родини близькі чи далекі родичі, а близько шести тисяч дітей перебувають зараз у різних інституційних закладах.

— Коли мене заспокоюють, що про дитину подбають соціальні служби, я не розділяю такої впевненості, особливо, якщо йдеться про дітей з інвалідністю, як у нашому випадку, — розповідає Оксана Гоменюк, мама 10-річного Марка, з яким вони живуть зараз в Іспанії. — У країні нашого тимчасового перебування навіть не кожна бабуся може стати законним опікуном дитини, якщо з мамою щось трапиться. Зі мною тут моя 65-річна мама, але довго вона не зможе опікуватися моїм сином. Якщо зі мною щось станеться, суд не передасть їй право навіть тимчасової опіки.

Раніше в офісі Уповноваженого ВР з прав людини давали пояснення:

В Італії та Франції опікуном не може бути людина, яка досягла 65-річного віку

А в Німеччині були випадки вилучення дітей у літніх бабусь, які на руках мали єдиний документ — довіреність від батьків онука на перетин кордону. Вважається, що людина старшого віку сама потребує турботи.

Тож перед останньою поїздкою в Україну, де Оксана мала зробити медичну операцію, вона оформила тимчасове опікунство у місцевого нотаріуса на свою маму. Якби з жінкою щось трапилось, бабуся мала б законні підстави опікуватися молодшим онуком, поки не приїде хтось зі старших братів.

Її хлопчик — громадянин України, а тимчасовий захист може закінчитися в будь-який момент. Тож мати неодноразово обговорювала зі старшими синами, що у випадку її недієздатності або смерті вони візьмуть опіку над братом.

— Вони пообіцяли мені не залишати Марка одного та не віддавати його до українських спеціалізованих закладів для людей з інвалідністю, де умови набагато гірше іспанських, — з полегшенням каже Оксана.

Оксана Гоменюк і Марко. Фото з приватного архіву

«Відкрити конверт у випадку моєї смерті»

Втім позиція попередніх героїнь — скоріше, виключення, ніж правило. Більшість жінок, з якими говорили Sestry, зізнаються: «Я боюся накликати лихо розмовами чи думками на цю тему, боюся травмувати дитину».

Простіше тим, хто в Україні має батька дитини, який зможе подбати про сина чи доньку. Найважче — самотнім мамам.

— Я почала замислюватись над тим, щоб знайти потенційного опікуна для дітей в Німеччині, коли в Україні загинула знайома пара, — розповідає 46-річна Вікторія, мама 8-річних хлопців-близнюків, батько яких помер. — Вони були з Донецької області, виїхали за кордон на початку війни, потім повернулися й оселилися в Одесі. Після їхньої загибелі я зібрала конверт з документами, паролями, заповітом і листом для місцевих подруг, в яких просила їх не залишати моїх дітей самих. Написала дітям прощальні листи з настановами «на життя». Обговорила це з подругами, тіткою — і тоді заспокоїлась. Живу далі, знаючи, що зробила все, що могла, намагаюся дбати про своє здоров'я, щоб відкривати цей конверт не знадобилося.

Прості інструкції не примножують, а знижують тривожність дитини

— Якщо дорослі не пояснюють дітям переспективи, це може призвести до ще більшої тривоги, — впевнена Катерина Нещетна, сімейна консультантка, яка працює з дітьми та сім’ями вже 14 років. — У таких випадках діти можуть вигадувати власні версії подій, часто більш страхітливі, ніж реальність.

У кожній країні є свої правила, що буде з дитиною на випадок трагічної загибелі або втрати дієздатності законного опікуна, однак алгоритм всюди схожий. Неповнолітню дитину візьмуть під опіку соціальні служби, які будуть займатися вирішенням її подальшої долі. В судовому порядку над такою дитиною буде встановлений опікун. І це не завжди рідна людина. Суд сам вирішує, кому довірити дитину.

Щоб уникнути подвійного стресу — втрати близької людини та потрапляння в нову родину незнайомців — дорослим варто подбати про вирішення такої ситуації заздалегідь

Найкраще, коли батьки підготують юридично оформлений заповіт. Скласти такі документи для біженців можуть допомогти в центрах юридичної підтримки, в місцевих фундаціях, які працюють з біженцями.

Важливо визначити правового опікуна для ваших дітей у заповіті, щоб забезпечити їхнє благополуччя, якщо з вами щось трапиться. Це важливе рішення закриє також питання суперечок, якщо кілька дорослих претендують на виховання дитини.

Перш ніж призначити опікуна, обов'язково поговоріть з людиною, яку обрали, і дізнайтеся, чи вона готова прийняти цю відповідальність. Обговоріть потенційне майбутнє дитини: де вона перебуватиме до завершення війни, яким би ви хотіли бачити її навчання, майбутнє, чи готова ця людина до таких змін.

В залежності від віку дитини можна розробити для неї прості інструкції, які не множитимуть страхи, а навпаки знизять тривогу. Наприклад, замість «якщо мама помре» краще сказати «якщо ти не можеш додзвонитися до мами» або «якщо мами немає поруч» — і далі обговорити, до кого дитина може звернутися за допомогою.

У багатьох країнах у страхових полісах передбачений так званий «контакт на випадок надзвичайної ситуації» — це і є людина, до якої можна звернутися в разі нещасного випадку. Дитина повинна знати про такі контакти і розуміти, що може скористатися ними в разі потреби. Це можуть бути родичі, вчителі, сусіди або інші близькі люди.

— Дитині для відчуття безпеки потрібно принаймні 5 дорослих, яким вона може довіряти, — каже Катерина Нещетна

Біженцям важко подбати про фінансове майбутнє своїх дітей, адже добробут переселенця часто залежить безпосередньо від роботи матері, а більшість зароблених коштів витрачаються на оплату оренди житла та повсякденних потреб. Однак якщо є можливість, варто задуматися про страхування на випадок трагічних непередбачуваних ситуацій. Ці кошти можуть стати підмогою для дитини.

Якщо в родини залишилося житло в Україні, важливо, щоб усі документи на нього були в порядку — оформлені належним чином, зібрані в одному місці. Це полегшить дитині ситуацію зі вступом у права наслідування.

Важливо дбати про емоційний стан дитини та сприйняття нею питання смерті. Страх смерті — природний, і вже в 5-6 років діти можуть ставити питання на цю тему, особливо в умовах війни: «А ми не помремо? А тебе не вб’ють?». Пояснюючи маленьким дітям, що таке смерть, краще використовувати метафори з природи. Наприклад, «рослина виростає з насіння, приносить плоди, а потім засихає та повертається в землю, щоб колись народитися знову». Малюки не усвідомлюють, що життя має кінець, тож прості порівняння допоможуть зменшити тривогу.

Натомість при розмові з дітьми молодшого шкільного віку не варто говорити метафорами й заглиблюватись у деталі. Поясніть у межах тих установок, релігійних вірувань, які має родина: про тіло та душу, про те, що такий природний цикл людського життя. У цьому віці дитина вже може усвідомлювати, що життя може обірватися через хворобу, нещасний випадок, війну. Однак наголошуйте, що такі випадки — винятки, і ви робите все, щоб захистити себе та дитину. До того ж є багато людей, які люблять її та подбають про неї. Нагадайте про цих людей і як з ними зв'язатися.

Підлітки та молоді люди вже добре розуміють незворотність смерті. У них є доступ до новин, тож спілкуйтесь з ними як з дорослими: визнайте свої емоції, страхи, дайте їм змогу висловити свої почуття. Розгляньте конкретні кроки, що варто зробити на випадок, якщо складеться трагічна непередбачувана ситуація.

Важливо не уникати складних тем, особливо, коли діти самі їх піднімають. Розмови про смерть мають допомогти дітям сприймати її як природну частину життя, а не як ознаку близької небезпеки. Спілкування повинно бути чуйним і відкритим. Батьки, які готують дітей до можливих життєвих викликів, сприяють не лише подоланню потенційних труднощів, а й емоційному дорослішанню дитини.

Фотографії: Shutterstock

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці сьогодні ставлять собі обґрунтоване запитання: хто відбудовуватиме Україну, якщо біженці не повернуться? В умовах драматичної демографічної ситуації це питання звучить особливо болісно. Проте останні дані з Польщі хоч і можуть на перший погляд занепокоїти, насправді розповідають іншу історію — не про втрату, а про неймовірну силу та потенціал, що гартується на чужині й чекає на свій час.

Звіт компанії Deloitte про становище українських біженців у Польщі змальовує картину надзвичайної стійкості й рішучості. Пам'ятаймо, про кого ми говоримо. Це не анонімна міграція. Це насамперед українські жінки й діти. Аж 67% домогосподарств утримують самотні жінки, які в чужій країні взяли на свої плечі долю всієї родини, борючись із травмою війни та щоденною непевністю щодо долі близьких. Їхня здатність стати на ноги та знайти роботу в таких складних умовах є першим потужним доказом сили українського духу.

Доказ цінності, а не аргумент залишатися

Внесок українців у польську економіку вражає. У 2024 році вони додали до польського ВВП аж 2,7%, що відповідає сумі майже 99 мільярдів злотих доданої вартості

Завдяки сплаченим українцями податкам і внескам доходи державного бюджету зросли на 2,94%. Ці цифри не слід сприймати як втрату для України. Навпаки — це твердий доказ величезної цінності українського людського капіталу. Доказ того, що українці навіть у несприятливих умовах здатні творити, будувати й робити величезний внесок у розвиток. А отже, можна зробити висновок, що цей самий людський капітал може стати ключовим ресурсом у процесі відбудови вільної України.

Ба більше, аналіз спростовує міф про нібито конкуренцію. Дані показують, що в повітах, де частка біженців у зайнятості зросла на один відсотковий пункт, зайнятість громадян Польщі зросла на 0,5%, а безробіття знизилося на 0,3%. Виявилося, що присутність українських працівників стала для польської економіки стимулом до підвищення продуктивності й дала полякам можливість перейти на краще оплачувані та більш відповідальні посади.

Надзвичайно промовистим є також професійне зростання самих українців. Медіана їхньої заробітної плати протягом двох років зросла з 3100 злотих до 4000 злотих нетто, наблизившись до рівня 84% медіани по країні. Це доказ не лише рішучості, але й блискавичної адаптації. Не менш важливим є той факт, що біженці переважно утримують себе самі. Дослідження UNHCR за 2024 рік показують, що аж 80% доходів у їхніх домогосподарствах походять від праці. Соціальні виплати, переважно 800+ на дітей, становлять лише 14% їхніх доходів, і ця частка не зросла попри підвищення суми виплати. 

Це один з найшвидших процесів економічної інтеграції в історії сучасних міграцій у Європі

Цю картину співпраці, яка приносить користь обом сторонам, підтверджують не лише аналітики. Її можна почути й у голосах польських підприємців, які щодня бачать, як нова енергія живить їхні компанії.

«Польща перебуває в комфортній ситуації, бо вона не лише допомагає людям у потребі, а й заробляє завдяки їхній праці. Рідко трапляється, щоб у такому масштабі етика йшла пліч-о-пліч з прагматизмом», — коментує власник польської фірми, яка працевлаштовує чимало працівників з України, переважно жінок. Він просить зберегти анонімність, бо «останні голоси від нового мешканця Бельведеру вказують на інший напрямок».

Слова підприємця чудово віддзеркалюють парадокс, у якому опинилася Польща. Його прохання про анонімність не є випадковим. У періоди виборчих кампаній побоювання, пов'язані з міграцією, стають легким політичним паливом для частини політичної сцени. Гасла про нібито «відбирання робочих місць» чи «надмірне навантаження на бюджет» хоч і суперечать реальним даним, часом свідомо використовуються для мобілізації електорату. Це створює атмосферу невизначеності, в якій навіть позитивні економічні факти відсуваються на другий план гучнішим, негативним наративом.

Скарб, що чекає на розкриття — в Україні

Однак найважливіший висновок зі звіту — це величезний, досі не використаний потенціал. Аж 40% біженців працездатного віку мають вищу освіту, але лише 12% з них працюють на посадах, що вимагають таких кваліфікацій (порівняно з 37% серед поляків). Основні бар'єри:

  • Мова: Лише 18% біженців заявляють про вільне володіння польською мовою.
  • Регуляції: У регульованих професіях, як-от лікар чи архітектор, працюють лише 3,6% біженців (серед поляків — 10,6%).
  • Громадянство: Багато професій у державному секторі (наприклад, вчитель, медсестра, медичний рятувальник) залишаються формально закритими для осіб без польського паспорта незалежно від їхньої фактичної кваліфікації.

Аналітики підрахували, що якби Польща розблокувала бодай половину цього потенціалу, її економіка отримала б щонайменше 6 мільярдів злотих на рік, з яких понад 2,5 мільярди надійшли б безпосередньо до держбюджету. Це сума, порівняна з великою податковою реформою.

Парадокс інтеграції

Сьогодні працевлаштовано 69% дорослих біженців працездатного віку, а серед жінок цей показник становить 70% — лише на 2 відсоткові пункти менше, ніж серед польок. Однак проблеми починаються у віковій групі 25-39 років, де українські матері працюють значно рідше через брак системної підтримки у догляді за малими дітьми.

Цікаво, що дані демонструють певний парадокс. З одного боку, професійна інтеграція та знаходження нормальної роботи призводять до того, що біженці рідше планують повернення в Україну. З іншого боку — доступ до освіти та державних послуг, тобто соціальна інтеграція, збільшує готовність до повернення, оскільки дає відчуття стабільності й здатність свідомо планувати майбутнє. Це означає, що, допомагаючи людям знайти себе в суспільстві, їх не обов’язково «відбирають» в України — радше дають їм сили для ухвалення свідомого рішення про повернення, коли це стане можливим.

Саме досвід, здобутий за кордоном, може стати безцінною інвестицією в майбутнє. Це знання стандартів ЄС, ділові контакти, нові навички. Це капітал, який повернеться в Україну разом з людьми — майбутніми підприємцями та лідерами відбудови.

Однак у всіх цих дебатах про відсотки ВВП та стратегії найрідше чути голос тих, кого це стосується найбільше. Їхнє почуття безпеки крихке, бо залежить не лише від економічної стабільності, а й від соціальної атмосфери. А вона в свою чергу буває отруєна політичною грою, в якій гасла на кшталт «час закінчити з преференціями» чи «захист кордонів від напливу чужинців» стають інструментом для здобуття підтримки. Це відчуття «небажаного гостя» найкраще передає допис з форуму української діаспори:

«Якщо ти біженка, яка втратила все, що нажила за життя, чоловік пішов на фронт, а ти з дітьми мусила панічно тікати за кордон і день у день живеш питанням, чи буде до чого і до кого повертатися, чи все ж залишитися в Польщі, бо тут поки що безпечно, хоча дедалі частіше відчуваєш, що ти тут небажана гостя (...) то чи почувалася б ти в безпеці?»

Ці слова нагадують, що ключем до всього є перемога та створення в Україні безпечного, справедливого і перспективного майбутнього. Це сила, яка може повернутися і в майбутньому живити Україну. Однак, ключовим буде створення умов, які дозволять цим людям безпечно жити й використовувати здобутий досвід у власній країні.

20
хв

Сила, що чекає на повернення: українці в Польщі — не втрачений, а загартований потенціал для відбудови

Єжи Вуйцік
Юність, хлопчик, серіал

Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ.  — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити —  прим. пер.)

Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.

Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.

Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.  

Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали

Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?

Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.

Інцели це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели —  це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.

Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».

Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються. 

Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?

Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.

Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до  «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»

Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом. 

Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?

Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості. 

Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?

Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому. 

Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було? 

Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.

Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті 

А «зети»? 

Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.

Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.

А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?

Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.

Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали

Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища? 

Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.

А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.

Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні. 

Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?

Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.

З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.

Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.

Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності

Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

«Юнацтво» — це не серіал про інцелів

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

«Юнацтво» — це не серіал про інцелів

Ексклюзив
20
хв

Психологиня ДСНС Анастасія Кучинська: «Не говоріть “Все буде добре”. Що може бути добре, коли людина втратила все?»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress